Непосидючі покійнички [Валерий Павлович Лапикура] (fb2) читать постранично, страница - 4

лисого без перепустки потрапиш, а хто її простому киянину дасть?

Метрів за чотириста на тихій безлюдній вуличці допрацьовує останні хвилини робочого дня ощадкаса. Народу ані під вікнами, ані надворі не видно, всі на Хрещатику. Аж тут заходять двоє, у вилинялих брезентових штормівках, беретиках, зі спортивними сумками через плече, а головне — при бородах. Одне слово — суцільна Олександра Пахмутова, слова Гребенникова і Добронравова, «Тримайсь, геолог, кріпись, геолог…» Посмішка «смерть дівкам», а в голосі — сама ввічливість:

— Дорогенькі і кохані, ми щойно з експедиції, а тут сюрприз — телефон відключають, якщо сьогодні не заплатимо. Тож виручайте!

Дівчатка, хоч і кінець зміни, але змилостивилися:

— Ну, якщо з експедиції, то зробимо виняток. Ви тільки двері за собою зачиніть, аби якийсь ветеран не приповз права качати.

А комсомольці-добровольці їм у відповідь:

— Ми вже й так зачинили.

— От і добре. Діставайте квитанції, хлопчики.

Хлопчики і дістали. Аж дві. Одна калібру дев’ять міліметрів, системи «парабелум», а друга — шістнадцятий калібр, обріз мисливської рушниці. Страшна штука, впритул бегемота розносить.

— Вигрібайте, дівчатка, здачу ось у ці сумочки. І щоб до копієчки.

Старша касирка першою оговталася. Доки, не поспішаючи, сумку пачками асигнацій завантажувала, непомітно сигнал тривоги натисла. Потім одну пачку, наче ненароком, на підлогу впустила і доки піднімала, ще раз просигналила. Бородані спокійненько чекають, тільки на двері раз-по-раз озираються.

Наш «газик» підлетів не скажу, щоб вчасно, але й не запізно. Грабіжники саме сумки через плече перекинули, касиркам подякували і попрямували до дверей. Аж тут сирена! І гальма заверещали… Зараз! Розігналися! Наші ще не встигли з машини випасти, як по них з темного підворіття дуплетом з обрізу вовчою картеччю вліпили — аж капот задерся. Ті двоє, бородаті, назовні вискочили і свою баночку на дьоготь додали — точнісінько в бензобак. А далі — вже не за правилами — замість давати драла, пішки чи машиною, нападники до палаючого «газика» підскочили, очманілих міліціонерів висмикнули і відтягли якомога далі. Щоправда, в розплату за такий лицарський вчинок конфіскували у наших придурків пістолети. Ті, в свою чергу, були настільки вражені цією гуманністю, що навіть не зафіксували ані зовнішності нападників, ані в який спосіб вони зникли. Природно, разом з грішми. Добре ще, хоч старша касирка виявилася не в тім’я битою — накидала повні сумки, але дрібних купюр, переважно троячок і п’ятірок. Однак, і цього вистачило для дуже великого скандалу.

Спочатку влиндили нашому керівництву, а потім воно відігралося на нас. Старий після розбору польотів тільки покрутив головою і сказав у курилці:

— Щось я нічого подібного не пам’ятаю з тих часів, як ми разом з армією «Чорну кішку» Києвом ганяли. Але коли це було! Ще до війни в Кореї.

— Суцільне тобі Чикаго! — підтакнув хтось із молодих. А я не втримався від уточнення:

— Не Чикаго, а Сицилія, салага! Книжки читати треба.

— А до чого тут книжки?

— Бо в Чикаго стріляють з автоматів. Кіно «В джазі тільки дівчата» дивився? А щоб з обрізу картеччю — то це почерк сіцилійської мафії.

Тут уже наш Старий не витримав:

— Ти ще, Сирота, скажи, що сіцілійська мафія до нас на гастролі приїхала. В порядку культурного обміну. От замполіт зрадіє!

На щастя, замполіту було не до мене. Він теж заробив на горіхи по своїй, партійній лінії. За недопрацювання. Звичайно, не з бандитами, а з особовим складом. Мовляв, як це він допустив, щоб такий серйозний злочин відбувся саме напередодні важливого державного свята. Можна подумати, що бандити колись узгоджували графік своєї роботи з міліцією.

Від автора:

Військовий парад, під час репетиції якого трапилася ота халепа, був чи не останнім Першотравневим військовим парадом. Невдовзі демонстрацію сили і могутності Радянської Армії залишили тільки на сьоме листопада. Звичайно, бравурний збройний наліт на ощадкасу жодної ролі в цій заміні не відіграв, спрацювали інші чинники. І не в Києві, а в Москві.

Олекса Сирота:

Після цієї короткої термінологічної дискусії Старий покликав мене до свого кабінету і вимовив традиційне:

— Що думаєш?

— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…

— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.

— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.

— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.

— Дрібничка є