Непосидючі покійнички [Валерий Павлович Лапикура] (fb2) читать постранично, страница - 3

патріотизм Олекса. — Самовар, між іншим, не росіяни вигадали, а китайці.

— Зате заварка справжня єврейська. «Пісі сирітки Хасі».

Тим часом сімейство закінчило виховувати несвідомого Ізю і перейшло до популярної теми: їхати чи не їхати?

— Куди ми поїдемо? Там же ці араби, вони стріляють! Треба зачекати, хай усе втихомириться.

— Кому ми там будемо потрібні, як усе втихомириться?

— Давно треба було їхати, — втрутилася прабабуся. — Ще тоді, коли броненосець «Потьомкін» у дев’ятсот п’ятому році стріляв по Одесі.

Ми вже збиралися йти, аж тут з середини кімнати на підвіконня стрибнув величезний розгодований котяра з мордою, ширшою від дупи. Він презирливо зміряв нас з Олексою поглядом, мовляв, а що ці два гої роблять на нашому кутку, а потім демонстративно всівся спиною до нас, звісивши на вулицю розкішного пухнастого хвоста.

Такої зневаги не стерпів би навіть найполум’яніший інтернаціоналіст. Олекса покрутив головою і миттю збагнув, чим саме допомогти героїчному палестинському народу в його боротьбі з міжнародним сіонізмом. За крок від нас на мотузці досихала чиясь білизна. Сирота відчепив найбільшу прищепку і блискавично защемив нею кінчик хвоста єврейському котові.

Навіть якби скотинка тільки заверещала, то й цього було б досить, аби обірвати найзатятішу політичну дискусію. Але ж воно ще й стрибнуло! І то так, що спочатку протаранило старожитню люстру, позбивало з неї залишки скляних висульок, а потім гепнулося в самий центр столу, примудрившись втрапити всіма чотирма лапами в чотири чашки з гарячим чаєм! За мить по столу з диким нявом пронісся маленький тайфун, який змів на підлогу посуд і кондитерські вироби. Останнім — на коліна господарю — гепнувся і перевернувся самовар. Від дикого реву потерпілого пішла луна аж на Трухановому острові.

— Це Маєвські! — осінило когось із сімейства. — Це вони, жидівські морди. Їхня прищепка, дивіться, підписана!

І всі, хто сидів за столом, викотилися слідом за котярою бити пики Маєвським. Де жили Маєвські, ми зрозуміли за хвилину, коли з сусідньої квартири почулися глухі удари, жіночий вереск, соковиті російські та єврейські матюки, а потім на вулицю крізь зачинені вікна почали випадати меблі і самі Маєвські.

Ми відбігли на протилежний бік вулиці, забувши, куди ми спочатку йшли. Такий театр, та ще й на халяву! Проте коли до напівзруйнованого вже будинку почали підкочуватися з усіх боків таксі та приватні машини, з яких вискакувало підкріплення для обох сторін і тут-таки на проїжджій частині сходилося в рукопашному бої, нам стало не до сміху.

— Робимо ноги! — скомандував Олекса. — Бо здається, в цьому хамішуцері тільки ми з тобою православні. Тікаймо, бо зараз із нас національну меншину зроблять!

На підтвердження цієї слушної думки над нашою головою розчинилося вікно і чийсь сонний голос із характерними інтонаціями поцікавився:

— Ш-шо таке — погром?

Хтось невидимий із темного підворіття відгукнувся:

— Гірше! Громадянська війна! Ціперовичі Маєвських б’ють.

— Е зухен вей! — вжахнувся той, що над нами. А Олекса гукнув:

— Чого рота роззявив? Бігом звідси!

На Андріївському узвозі вже чулося бухання чобіт і міліцейські свистки. А десь від Нижнього валу пробувала голос сирена ментівського «газика». Тому ми помчали дворами до дерев’яних сходів, котрі останні тисячу років з’єднували Гончарівку з Княжою горою, і швиденько збігли ними до історичного музею. Судячи з какофонії, що долинала знизу, побоїще набирало масштабності. Кілька разів глухо бахнула мисливська рушниця.

— Шістнадцятий калібр, — професійно відзначив Олекса. — Будемо сподіватися, що це попереджувальні вгору.

Через кілька днів ми — виключно з цікавості — зазирнули на поле бою. Замість клопівника стирчали самі руїни. Сусіднім будинкам теж перепало, щоправда, не так масштабно — жодного цілого скла.

— Ну, тепер у Ціперовичів не залишилося жодного сумніву — їхати чи не їхати, — підвів рису Олекса.

— З Ціперовичами все зрозуміло. А от навіщо ти кота мучив — скажи, будь ласка?

— Грішний, каюсь. Ти знаєш, свого часу отак уся наша Управа ганяла, мов той нещасний кіт — з прищемленим хвостом і диким нявом. І що характерно — ті, хто нам цю прищепку вчепив, розчинилися в мороці невідомості, як ми з тобою того вечора.

— Або ти, Олексо, негайно розповідаєш мені, як це було, або я напишу анонімку Маєвським.

— Шантажист! Ну, слухай…

Олекса Сирота:

Весна того року була дуже тепла, проте ми ходили мокрі зовсім з іншої причини. От уяви собі: кінець квітня, природа буяє, солов’ї голос пробують, граки вже на яйцях сидять. На Хрещатику військовий оркестр, вирячивши очі, дме в свої труби і гатить в барабани, аж асфальт тріскається. Репетиція військового параду! Природно, що на тротуарах натовпи цікавих, бо де ж іще нормальна людина може все це живцем побачити? На сам парад дідька