Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.
За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.
Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.
— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?
Дитинка охоче відгукнулася:
— Так, звичайно.
— Чудово, чудово! — вигукнув автор і, заохочувально посміхаючись, запитав: — А що саме?
— Вірші Антокольського. На чотирнадцятій сторінці є вісім рядків — це здорово!
Лише тут я побачила, що немає боязкої дівчинки з круглими від подиву очима. Є нахабне чортеня в зелених штанцях і бузковій шкірянці з відстовбурченими від книг кишенями. Є єхидні очі, підведені (ще не надто вміло) олівцем.
З цього часу наші засідання перетворилися, за висловом першого постраждалого учасника, в перекури біля бочки з порохом.
До мене Нахабка ставилася з деякою поблажливістю. Найкаверзніші зауваження вона висловлювала не при всіх, а пізніше, проводжаючи мене додому. Якось я запросила її до себе, відтоді вона приходила майже щовечора. Мені це майже не заважало. Вона копалася в книгах і, коли знаходила щось цікаве, годинами мовчки сиділа на дивані. Звісно, мовчання було відносне. Вона гризла нігті, схвально пирскала, а якщо їй щось особливо подобалося, тихо присвистувала. Так, на її думку, свистіли фантастичні ракопавуки з якогось оповідання. Читала вона все, не лише фантастику.
— Між іншим, Ромео дурень, — сказала вона, відкладаючи томик Шекспіра. — Я вам поясню, як треба було вкрасти Джульєтту…
Але по-справжньому вона любила лише фантастику. Вона читала навіть найубогіші оповідання і потім довго дивилася в стелю незрячим поглядом. Від цього її неможливо було відучити: вона ставила себе на місце героїв, перекроювала сюжет і дуже скоро втрачала уявлення, де прочитане і де те, що вона сама придумала.
Одного разу, наприклад, вона цілком серйозно заявила, що зустріла невидиму кішку.
— Звук є, а кішки не видно. Я відразу подумала, що це вона.
— Хто?
— Кішка, з якою робив дослід Гріффін. Кемп тоді запитав Невидимця: «Невже й зараз по світу гуляє невидима кішка?» А Гріффін відповів: «Чом би й ні?» Ну, як ви можете не пам’ятати такі речі?! У невидимої кішки й кошенята мають бути невидимі. Уявляєте?…
Взагалі Нахабка добачала у фантастиці деталі, на які рідко звертають увагу. Куди, скажімо, поділася модель машини часу? Саме модель, а не сама машина. У романі Велса мигцем ідеться про те, що модель вирушила подорожувати в часі. Так от, чому після Велса написали безліч оповідань про машину часу і жодного — про цю мандрівну модель?..
Втім, найбільше Нахабку цікавило «чому не зараз?». Вона вимовляла це як одне слово: «чомнезараз». Чи можна, наприклад, оживити відрізану голову якогось професора — «чомнезараз»? Чи можна наповнити ванну рідким гелієм і сунути туди кого-небудь для анабіозу — «чомнезараз»?..
Якось їй попалося оповідання про політ людини на крилах, що мають «електропластикові» м’язи. Вона довго крутила журнал, розглядаючи картинки, потім запитала:
— Чомнезараз?
Вона перестала читати і три дні діймала мене цим «чомнезараз». Зрештою я повела її до знайомого інженера. У нього було приголомшливе терпіння, він міг спокійно розмовляти навіть із винахідниками вічних двигунів.
Нахабка відразу ж виклала журнал з оповіданням і затягла своє «чомнезараз». Тоді інженер дістав книги з теорії польоту й докладно роз’яснив, чому не зараз.
Чим більше розмір живої істоти, тим менш вигідне співвідношення між потужністю, що розвивається нею, та її вагою. Тому великі птахи — дрохви, лебеді — погано літають. Кінь не міг би літати, навіть якщо б у нього були крила. Вага людини знаходиться десь на межі допустимого: потужність, що розвивається людиною, є достатньою, щоб підняти в повітря 70–80 кілограмів. Але треба врахувати й вагу крил, а тоді співвідношення виходить несприятливе.
Все це інженер найретельнішим чином втлумачував Нахабці — з цифрами, графіками, прикладами. Вона слухала, не перебиваючи, і зневажливо морщила ніс. По суті, я тоді її ще мало знала. Я не зрозуміла, що це
Последние комментарии
14 часов 54 минут назад
21 часов 17 минут назад
21 часов 25 минут назад
21 часов 53 минут назад
21 часов 57 минут назад
21 часов 57 минут назад