Тістечка з ягодами [Ізабелла Сова] (fb2) читать онлайн

Ізабелла Сова ТІСТЕЧКА З ЯГОДАМИ

Усім Болекам зі «швидкої»

Цей край, немов психоделічний літ

Відчуваєш, що нічого тут не зміниш

Спробуй від цього щось узяти

Адже це і є твоє життя

Скоюй помилки і виправляй

Торкнешся дна, то відштовхнись

Використовуй час

Іншого ти вже не матимеш

Мисловіц, «Asidland»

ПЕРЕДОСТАННІЙ ДЕНЬ ЧЕРВНЯ

— Ми мусимо поговорити про купу. Через годину в його кабінеті.

— І що буде?

— Піду, — знизала я плечима. — Все з’ясую. Якщо вдасться, то повернуся до комп’ютера й завершу звіт.

— А якщо не вдасться?

— Тоді клацну кілька знімків, кактус під пахву, іграшки до коробки і…

— Я це передчувала! — Магда нервово прикусила ніготь, оздоблений діамантиками. — Я від початку казала, аби ми не йшли до тієї клятої ворожки.

Клята ворожка

Вона все сплутала в моєму впорядкованому житті одного холодного травневого вечора, зразу після «Новин». За півгодини до того ми закінчили інтеграційні заняття в одному із сонних містечок Підкарпаття. Вимучені дитсадівськими розвагами, які мусили суттєво посилити в нас відчуття групових сув’язей, ми дочовгали до найближчої кнайпи. Офіціантка, сильно похляпана лискучим лаком брюнетка, принесла нам теплувате пиво й пачку гіркавого арахісу. Ми вицмулили по одній гальбі, по другій, по третій. У повній мовчанці, бо про що тут балакати, коли на заняттях ми вибовкали одне одному ледь чи не все, окрім, звісно, розміру зарплати.

— Вгадайте, що прийшло мені на «мобілку»! — озвалася нарешті Магда, ворог тиші й майстриня зі складних запитань.

— Скажи, ми ж не ясновидці.

— До речі, щодо ясновидців, — утрутилась Агата. — За кілька вулиць звідси мешкає фантастична ворожка. Все збувається. Може, сходимо?

— Залежить, що саме вона ворожить, бо якщо самі нещастя… — озвався Марек, наш фірмовий скептик.

— Вона говорить трохи туманно, але потім усе якось між собою пересновується, що аж дивно.

— Я воліла б не йти, — скривилася Магда. — Здається, такі ворожки можуть запрограмувати людині життя, і вже немає виходу — вона мусить реалізувати те, що почула. Наче машина.

— А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, — запропонувала вихід Агата. — То як?

За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті.

— Ви всі на ворожбу? — упевнилася вона. — Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі.

Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту.

— Слухай, сонечко, — звернулася вона до мене. — Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки.

Я підвелася.

— Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… — Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. — Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву.

— Ви повинні мешкати в палаці, — сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси.

— Ми можемо пити з горняток, — запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках.

— Ну, от вони, — втішилася ворожка. — То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки.

— Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, — шепнула Агата.

— Просто я молодо виглядаю, — заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами.

— Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, — озвалася ворожка вже з кухні. — І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники.

— Як вона це почула? — замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням.

— Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати…

— Останнього разу ви знайшли їх на пральці, — згадала Агата.

— Справді! — Ворожка подріботіла до лазнички. — Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший?

Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то й усесвіту.

— Переклади лівою рукою і стартуємо. На три купки. Святий Боже, я не знаю, як це витлумачити…

— Але смерть мені не випала? — запитала я, вдивляючись у гіпсову Мадонну, що стояла позад альтанки з кармінних троянд (пелюстки з велюру, краплини роси із суперклею).

— Начебто ні…

«Начебто ні»?! Якби не незліченна кількість дрібничок, які розпорошували мою увагу, я почала б перейматися.

— Страшенно дивний розклад. Ти доторкнешся до смерті. І то не раз. Коротше кажучи, великі клопоти.

— Це неймовірно. — Я апатично опала на крісло, накрите накидкою у стилі печворк. Навіщо я погодилася сюди прийти?

— Погодилася, бо твоє життя зовсім не таке впорядковане, як у шоколадній бонбоньєрці фірми Веделя. І я скажу тобі чому. Бо хтось повиїдав чи не всі твої шоколадки. І зосталися порожні фантики. А ти й надалі думаєш, що маєш повну коробочку.

— І ви не бачите жодних позитивних…

— Бачу. Коробочка наповниться аж ущерть. Тільки спершу мусить спорожніти до самої решти.

— А фантики? Як мені їх повикидати?

— Про це карти мовчать. Але я бачу лікарню. А звідки тут Спайдермен?

Спайдермен?

Тієї ж миті ожив телефон (бурштинова дивовижа у формі готичного замку). Ворожка потягнулася до однієї з веж — як виявилося, до слухавки.

— Бабусю?!! Ми мусимо порозмовляти, бо мене доскочила криза!

— Малинко, але я зараз ворожу.

— То закінчуй і займися своєю розгубленою онукою!

— Не можу. Я маю проблеми з витлумаченням розкладу. Мені виходить якийсь Спайдермен, операція на голові, чоловік із мачете. Я не ладна поскладати цього докупи…

— Ой, бабусю, — обірвала її онука. — То скажи що-небудь. Приміром, що внутрішній Спайдермен влаштує для неї нічогеньку прогулянку, як це зазвичай роблять павуки. Шалене завертання голови. Нічого дивного, що на неї чекає операція. Після цього вона побачить цілком новий світ. Чоловік із мачете — це черговий етап нового життя. Завдяки йому вона зрозуміє, що є її справжнім покликанням. Щоб от тільки не запізно. А з тією купою… — замислилася вона, — то нехай уважає, бо від неї розпочнуться зміни. Така купа може геть закаляти людину, і потім усі її цураються. Ну то закінчуй, я передзвоню за п’ять хвилин.

Вона від’єдналася. Впродовж хвилини жодна з нас не мовила ані слова.

— Ти чула?

Я кивнула. Важко було не почути. Ворожчина онука була, либонь, найгаласливішою дитиною в дитсадку.

— А чи не можна цього якось уникнути?

— Хоч би що ти робила, а воно все одно сповниться, моя дитино. Це призначення. Але не журися. Все одно ти ніколи не любила шоколадки. Завжди воліла сирник або шарлотку. І ще одне. В разі чого, пам’ ятай про святого Юрія.

Година опісля

— Сім хвилин запізнення, — повідомив мені директор з персоналу, Бартоломей Зигзаг, поза роботою мій бойфренд упродовж якихось там п’яти-шести років. — Ми мусимо поговорити про купу.

— Смердюча справа.

— Це не смішно, Ягодо. Ти жахливо вляпалася.

— Вляпалася? — форкнула я. — Бартеку! Адже це був лише невинний дурнуватий жарт.

Невинний дурнуватий жарт

— О Боже, ми забули, що в директора з маркетингу завтра день народження! — Агата ляснула себе по бездоганно напудреному чолі. — І ми досі не купили подарунок. Ягодо, придумай щось!

— Чому я? Адже це твій дядько.

— Мені дуже прикро, що ти застосовуєш такі аргументи. Адже знаєш, що я пройшла крізь густе сито відділу кадрів винятково завдяки відповідній кваліфікації й досвіду, — перерахувала вона, як і завжди, коли чула слово «дядько». — Я терпіти не можу, коли хтось закидає мені вигоди, які мовбито дають родинні зв’язки з керівництвом.

— Я нічого тобі не закидаю, Агато. Просто ти краще знаєш його смаки. Тобі було б легше вибрати відповідний подарунок. А я…

— Всі знають, що ти є нашим Спайдерменом. Людиною, котра з’являється останньої миті й рятує…

— … засохлі плющі й кактуси. Але це зовсім інша справа.

Хвилинку! Вона сказала «Спайдермен»? Я аж ніяк не можу з цим погодитися.

— Погоджуйся, ну прошу тебе. Директор неодмінно це оцінить.

Чудовий аргумент.

— І рада би, але в мене не дуже з часом… — Саме так виглядає асертивна відмова в устах досвідченого психолога. — Мушу завершити звіт і взагалі…

— Ягодо, дирекції було би прикро, якби вона дізналася про твоє легковажне ставлення до ключових справ ФІРМИ.

Ну і що я повинна на це відповісти?

— Може, зробимо так? — запропонувала я. — Я сьогодні розглянуся по крамницях і перед шостою зателефоную або вишлю есемес, а остаточний вибір буде за тобою. Згода?

Агата зітхнула.

— Ну добре. Я відчуваю, що ти ухиляєшся, але нехай це буде на твоїй совісті.

Цілий вечір я ганяла по Ринку, шукаючи чогось для пересиченого п’ятдесятирічного добродія, який має практично все. Чим можна такого подивувати? Парфумом? Він купує їх собі літрами у вільних зонах аеропортів. Абонементом до фітнес-клубу? Він має їх кілька, але жодним не користується. Позолоченою фляжкою? Ми вже йому її дарували, так само як і срібний набір для гри в кості та платиновий перстень із прямокутним оніксом із вигравіруваним написом: «Директорові — вдячний колектив». А може, зробити ставку на щирість і вручити йому велику пляшку відбілювача для сумління? Е-е, він, певно, не знатиме, що з ним робити. В такому разі залишається латунна статуетка авторства такого модного цього року Антонія Кілера або ефектна єдвабна краватка, зі штибу тих, які мали би вражати якістю, а вражають, головним чином, захмарною ціною. Гаразд, нічого іншого я не вигадаю. Пора повідомити Агату.

Наступного ранку Агата влетіла до нашої кімнати.

— І що? Купила?

— Що значить «купила»? Адже я надіслала тобі пару ідей. — «Дослівно пару».

— Надіслала? Ти мала зателефонувати, а не надсилати!

— Я сказала, що одне з двох. Оскільки ти не відповідала на дзвінки, я до тебе написала. Госько, ну скажи, як воно було, — звернулась я до нашої дизайнерки.

— Я нічого не чула, — буркнула Госька. — Я тоді була в бухгалтерки.

Справді була. В сусідньому боксі, за стінкою з прозорого пластику заввишки один метр, бо в нашій фірмі застосовують так звану систему «open-space». Кожен може почути кожного. Звичайно, якщо захоче.

— Тебе, Магдо, не було, але ти, Беато, сиділа тоді поряд за комп’ютером, — боронилась я далі. — Ти мусила чути…

— Не дуже, — Беата на прізвисько Пачуля схилила голову, — бо я саме запалювала свічки для релаксації.

Ну, тоді все ясно. Свідків немає.

— Виглядає на те, що я маю слухові галюцинації. В кожному разі, я вислала тобі на розгляд кілька пропозицій. Можу показати на своїй «мобілці».

— Я нічого не одержала, — Агата наморщила свої доглянуті брови. — І тепер ми маємо серйозну проблему. Дуже серйозну. Я така зворохоблена, що мушу наодинці обміркувати цілу справу.

Вона зникла за пластиковою стіною, а я повернулася до роботи. Через п’ять хвилин одержала «мейл»: «Ти підставила всю команду». Стеменна трагедія. Директор не одержить вчасно краватку, присмачену великим черпаком лестощів. «Тепер ми мусимо поміркувати над креативним розв’язком». Ну так, креація понад усе. «Зосталося мало часу, бо о десятій директор приходить до офісу. Тому швидко напиши мені, який ти бачиш вихід».

— «Ти підставила команду, — стала я передражнювати голос Агати, — і мусиш знайти креативне рішення цієї пекучої проблеми». То що ми повинні зробити, дорогий колективе? Найліпше велику купу. Це якнайшвидше зніме внутрішню напругу.

— Я все чула, — Агатчина голова вигулькнула понад стінкою, що розділяла наші бокси. — І не тільки я. Інші також, правда?

Госька з Беатою покивали головами, вдивляючись у клавіатури своїх комп’ютерів.

— А ти, Магдо?

— Ну чула, але кожна з нас часом понарікає чи пожартує…

— Є цінності і справи, з яких не можна жартувати, — нагадала нам Агата. — Ви знаєте, що я поблажлива, але в цьому випадку… Ну що ж. Я змушена повідомити про все директора з персоналу. Ми у нашій ФІРМІ не збираємося вибачати таку поведінку.

За годину я одержала виклик від директора з персоналу. Він, по правді, міг би й перейтися ті кількадесят метрів, які відділяли його кабінет від нашої клітки, але для чого існують телефони?

— Всі чули, що ти сказала, — поінформував мене Бартоломей, директор із персоналу. Ну, ясна річ, новина дня. — І ти мусиш понести покару.

Я розсміялася, не приховуючи іронії.

— За те, що я вжила слово «купа»?

— Зрештою, ти скоїла кілька інших помилок…

— Цікаво, яких? — пирхнула я. — Написала пародійного віршика на честь ФІРМИ?

— Віршика? — здивувався він. — Це ще більше погіршує справу. Скажу тобі напрямки, Ягодо. — Він відкашлявся й попустив краватку. — На думку Агати, ти перестала розвиватися. Дистанціюєшся від колективу. Не берешся з радістю до нових завдань. Уповільнила темп, навіть гірше — ти не береш участі в перегонах. Поза тим, — зазирнув він до нотатника, — у березні ти відмовилася брати участь в інтеграційних заняттях.

— Бо я не хотіла бути фаховим стукачем.

— Я назвав би це збиранням інформації або внутрішнім контролем за якістю. Твою відмову було розглянуто як спробу відмежуватися від групи. А бачиш цей напис? — показав він на плакат із велетенським «В колективі сила!».

— Бартеку, чи ти віриш у кожне гасло, яке висить на стінах ФІРМИ?

— Мої особисті переконання не мають жодного значення, — прояснив він, скубаючи рівно підстрижену борідку. — У мить, коли ми переступаємо поріг ФІРМИ, ми перетворюємось на згуртовану одностайну команду. Вже немає ні «я», ані «ти», немає особистих інтересів і переконань.

— Знаю, — я кинула йому значущий погляд. Якби не імпортована звичка говорити одне одному «ти», ми й надалі зверталися б до нього «пане директоре з персоналу». — І що ти пропонуєш?

— Агата вважає, що тобі не завадила б відпустка за власний рахунок. Від понеділка. Відпочинь, обдумай усе й поміркуй, чи влаштовує тебе модель кар’єри, яку пропонує наша ФІРМА.

— Так звана м’яка посадка? Спочатку відпустка, а потім звільнення…

— Ти знаєш нашу політику: найслабший мусить піти.

— Коли ти брав мене на роботу, я ще чула, що ви ФІРМА, прихильна до людей. Ти казав, що, на відміну від конкурентів, ви інвестуєте в людей і в їхній розвиток.

— Авжеж. Але тільки в таких людей, котрі хочуть розвиватися. Чи ти пам’ятаєш нашу максиму?

— «ФІРМА — вічне тяжіння до досконалості», — продекламувала я.

— Власне. А я і решта членів команди маємо сумніви, чи відповідаєш ти нашим вимогам.

— І тому ти відправляєш мене за свій рахунок? І то тепер, коли я нарешті повірила, що в моєму житті бодай щось стабілізувалося?

— Тут, у ФІРМІ, ми не шукаємо стабілізації, — нагадав він мені. — Ми динамічні, ти ж знаєш.

Знаю. Я прожила в ній майже п’ять років. У ФІРМІ, що дає виняткові можливості розвитку для амбітних, просунутих і креативних особистостей, котрі полюбляють нові виклики й роботу в молодому енергійному колективі. У ФІРМІ, де серед розмаїтих кар’єрних шляхів кожен може вибрати стежину для себе. Принаймні так я думала. І вірила, що в одному з численних боксів і закапелків ФІРМИ знайдуть сховок навіть ті, хто не конче любить плисти в головному нурті. Приміром, я.

— Гаразд, візьмемо цю відпустку, — озвалась я тоном людини, котра перебирає в пропозиціях, наче пересичена телеведуча в поштівках, надісланих їй наївними глядачами. — Я матиму час на роздуми. Зокрема, про наші з тобою стосунки.

— Мені не подобаються твої нездалі спроби шантажу, — Бартек застосував практичне знання, набуте місяць тому на курсах для старших менеджерів. — Ми дорослі люди й не повинні вдаватися до дитячих аргументів.

— А чому б і ні? — запитала я, намацуючи в торбі фотоапарат. Я люблю увічнювати важливі миті, вони так швидко зникають у отхлані.

— Тому що… — він упродовж якогось часу шукав відповідно дозрілий аргумент, — ні, й по всьому!

— Розумію.

Я наставила на нього об’єктив.

— Що ти збираєшся робити? — здивувався директор з персоналу. І, здається, трохи злякався.

— Знімок. Люблю увічнювати скороминущі хвилі. Ти повинен би був про це пам’ятати після п’яти років, які ми провели разом.

— Після шести з половиною, — виправив він. — Ягодо, мені здається, що ти підходиш до цього надто особисто. А така позиція, на думку американських науковців, може збільшити ризик захворювання на рак молочної залози.

Я не відповідала, мордуючись із кришкою об’єктива.

— Ягодо, пам’ятай, що я тільки виконую свої обов’язки. Але це зовсім не означає, що я тебе не кохаю.

— Не означає?

Я навела різкість і клацнула. Колись я покажу це онукам: портрет людини успіху, котра повідомляє неприємну новину жінці свого життя.

ЛИПЕНЬ

Перший день так званої свободи

Я підскочила о пів на шосту ранку. Зазвичай процес прокидання триває в мене щонайменше п’ятнадцять хвилин. Спочатку я не без натуги розклеюю повіки лівого ока. Відтак правого — ліве тим часом засинає, — а водночас намагаюся поворушити пальцями на ногах і руках. Хвилина безтурботного валяння на спині. По двох хвилинах вдивляння у стелю на ній з’являється наказ: вимкнути цей клятий будильник! Уф! Пора злазити з антресолей і розпочинати черговий трудовий день. Поволі суну в бік драбинки, потім обережно, як курка, сходжу хиткими щаблинами. Нарешті стійка підлога. Можна обертатися на гомо еректус (на гомо сапіенс настане час після душу, ранкової кави й великої жмені гомеопатичних пігулок).

А сьогодні? Пунктуально о п’ятій тридцять я розплющила повіки, обидві воднораз. Жодного позіхання, перевірки роботи пальців на ногах. Повна готовність. От тільки до чого? Що можна зробити з такою кількістю часу? Через відсутність ідей наступну годину я пролежала нерухомо, втуплюючись у тріщину за метр над головою. Я повинна чимось її залатати. Не сама, ясна річ, а руками найнятого магістра від тинькування. Чергові витрати, а я вже маю кілька інших, і то великих. Здирницькі відсотки за квартиру. Кредит на пральку. Оплата за електрику та газ. Телефон. Звідки я на все це назбираю, коли закінчаться мої заощадження? Зараз-зараз, забагато негативних думок, Ягодо. Передусім ти повинна рухатися, бо ця стеля надто тебе пригнічує. Тому я повинна спуститися на землю. Вмитися, ретельно одягнутися, як радить Сельє, спеціаліст із життєвих стресів, з’їсти повноцінний сніданок, як радять журнали для активних жінок. Поводитися так, начебто все було о’кей. І вдавати, що нічого-пренічого не змінилося.

«Але ж воно змінилося, і ошукати саму себе не вдасться», — підказує депресивна частина моєї особистості. «Певно, що вдасться, — запевняє внутрішній психотерапевт. — Про це свідчать мільйони усміхнених американців. Тож і ти, Ягодо, зараз зіскочиш із антресолей і робитимеш досконалу міну при грі, яка сама по собі, либонь, не така вже й погана». Тож як воно буде?

О’кей, злажу. Душ, повний макіяж (хоч у будні я фарбую тільки губи), нова сукенка замість повсякденної майки. Ну і вперше від часів ліцею нормальний сніданок. Конкретний, королівський, повнокалорійний, тобто п’ять скибок житнього хліба з усім, що я надибала в холодильнику. Сервірувати їх на найліпшій таці, а потім сісти до столу… Ах, правда, ще чай. «Китайська святиня», подана в моїй найкращій філіжанці. Освячування дрібних, позірно несуттєвих хвилин є надзвичайно важливе й покращує якість життя. Я знаю про це від кузинки, невичерпного джерела глибоких думок.

Невичерпне джерело

— Чому ти від нього не йдеш? — запитала я під час одного з нудних візитів.

— Це не так просто, Ягодо. Нас пов’язують три речі: вакаційні листівки від знайомих, сад за будинком і панорамний телевізор.

— Але ж він ставиться до тебе гірше, ніж до затемнених шиб у своєму «ауді». Як ти можеш це терпіти?

— Саме тепер я оцінила позірно несуттєві хвилини. Смак чаю «Earl Gray» з порцелянової філіжанки, розкладання пасьянсу колодою дев’ятнадцятого сторіччя, слухання Гріга біля каміна. Я перестала задавати собі питання: «Чому?», «Що далі?» і «Навіщо це все?». Я просто освячую дрібниці. Це дуже заспокоює й надає сенс життю. Ти й собі мусиш колись спробувати.

Оце я і пробую. Замість пити буду сотати. Замість їсти — смакувати. Пережовувати кожен шматок принаймні вісімдесят разів, бо це, на думку йогів, збільшує шанси дожити до магічних ста років. Сторічна баберя, тобто я, через неповних сімдесят років. Я вже собі це уявляю. Жменька крихких кісточок у занадто просторому лантусі із шорсткої шкіри, покритої шаром дешевої пудри в тому місці, де колись було обличчя. Сиджу, прикута до фотеля, і приймаю вітання від чужих людей, котрі дивляться на мене з огидою. А потім, мружачи від спалахів фотоапаратів голі повіки, вже всоте відповідаю на ті самі питання про рецепт довголіття: «Я просто пережовувала». А як по правді, то навіщо мені стільки жити? Щоб освячувати несуттєві дрібниці?

Я оговталася засмерку. І надалі сиділа за своїм круглим столиком, вдивляючись відсутнім поглядом у тарілку з п’ятьма канапками, позбавленими декорації із салату, помідорів і капсул lactobacillus bulgaricus. Ні, освячування дрібниць — це, безумовно, не найліпша ідея на життєвий стрес.

Другий

Мені снилося, що я намагаюся доїхати на роботу на восьму. Так званий сон про дорогу з перешкодами. Я не зачинила двері, тож мушу повернутися. Тим часом від мене втікають два трамваї. Біжу на іншу зупинку. Замість неї велика діра в асфальті. А в дірі робітники, котрі підкріпляються перед черговою спробою добутися до земного ядра. Тож жену Велицькою на автобусну зупинку. Надійшов двадцять п’ятий, напханий людьми аж до стелі. Втискаюся в заглибину під електронним компостером і їду, й гадки не маючи про те, що автобус змінив маршрут. Виходжу на пустирищі. Впадаю в нерви й намагаюся викликати таксівку. І не можу, бо не потрапляю на кнопки «мобілки» або лінія зайнята. Раптом чую бамкання дзигаря на вежі. «Тільки шоста, — чую позад себе, — ти нікуди не мусиш квапитись».

Із жахом розплющую очі. Хвилин з п’ятнадцять пробую вгамувати розшаленіле серце, яке намагається вирватися з моєї лівої груді. Звідки цей напад паніки? Адже саме тепер я маю шанс порядно відпочити. Уповільнити темп. І нарешті роблю все, що заманеться. Тобто що? Може, за прикладом Пачулі, пошукати висхідних пунктів у мудрості Сходу?

Викопала з-під подушок ноутбук. Увімкнула й прочитала послання, що ховалось у ворожбі з китайського тістечка: «Якщо ти готовий наставити чоло бурям і завіям, прокинься ще раз». Надміру загадково, як на настрахану розгублену європейку, котра шукає дороговказу о шостій ранку. Спробуємо витягти жереб іще раз. Добре, читаємо: «Ти не маєш впливу на те, який рис посадили на твоїй терасі. Можеш вплинути лише на те, аби він якнайліпше плодоносив». У перекладі на нашу мову — кожне життя можна витиснути по максимуму. Але щоб це зробити, треба змінити напрямок думок. Тому я мушу замислитися над тим, що мені дає ця (клята, безглузда й безоплатна) відпустка.

По-перше, внутрішній спокій та нові перспективи. Погляну на своє життя з позиції людини, котрій і насправді загрожує втрата роботи, але сильної й відкритої до невідомого досвіду. Ну і матиму значно більше часу. Присвячу його плануванню майбутнього й формуванню сьогодення. Нарешті зможу зустрічатися зі знайомими, реанімую давні стосунки, перегляну не побачені фільми та прочитаю книжки, на які не мала часу впродовж останніх чотирьох років. То що я й досі роблю серед тих подушок?

Підбадьорена ворожбою, я негайно взялася до діла. Зіскочила з антресолей. Облила тіло гарячущим душем, одяглася ще ретельніше, ніж учора. Випила чай, запхала в себе півтори канапки з малосольним огірком і для початку вирішила відновити старі знайомства.

У першу чергу Моніка, товаришка з університету. Останній контакт — три роки тому на Ринку, під час великодніх покупок. Ми збиралися біля ляди з писанками. Обмінялися захватами на тему вигляду, який не змінився попри нові зачіски й жахливий вплив часу. Відтак Моніка вручила мені візитівку кольору яєчної шкаралупи, я дала їй свою, кольору слонової кістки, і ми побігли далі. А тепер я маю до неї зателефонувати. Я вже знайшла візитівку. Добре… тільки що я їй скажу? Що боюся, як переживу ці три місяці? Без ранкового протиборства очей, без китайських супчиків рівно о полудні, без заспокійливого шуму комп’ютерів і виробничих теревень біля експреса для кави. Ні, цього я їй не скажу, не оголюватимуся аж так. Моніка відпадає.

Тоді, може, Каська, подруга з ліцею? Останній контакт — випадкова зустріч у гіпермаркеті, біля ляди з рибою. Я саме намагалася виловити коропа, який вискочив із затісної ванни і налякано (ті очі!) борсався на підлозі, коли хтось позад мене прокоментував мої зусилля:

— Шкода бруднитися. Все одно він знову вискочить, дурнувата риба… Це ти, Ягодо?!

— Сто років тебе не бачила! — зраділа я. — Не подаю руки, бо сама бачиш, вона вся у слизу. Може, ти маєш хустинку?

— На жаль, ні, але зараз попрошу якусь ганчірку в персоналу, — запропонувала вона, теж помітно втішена нашою зустріччю. — Зачекаєш хвилинку? Я зараз повернусь.

Я кивнула. За п’ятнадцять хвилин чекання біля ванни з коропами зрозуміла, що Каська вже не повернеться. Дарма дзвонити і зараз.

Ну тоді Госька, товаришка з молодшої школи й ліцею. Ми завжди на пару скніли над піднесеними листами до Джона Бон Джові. До неї я спокійно можу зателефонувати, нам так гарно балакалося на перервах. Щоправда, я маю тільки телефон її батьків, але, може, якимсь дивом вона й надалі з ними мешкає. А якщо й ні, то вони дадуть мені Госьчині координати.

Ну от, я вже все знаю. Госька мешкає в Щецині, разом із батьками чоловіка. Чоловік моряк, не подібний до Джона, з’являється раз на три місяці, а потім відпливає в черговий рейс, зоставляючи по собі тугу й купку доларів на кухонному столі. Скоріше за все сумнівно, що Госьці закортить волочитися крізь половину Польщі на зустріч із давньою приятелькою тільки тому, що та панікує через відпустку за власний рахунок.

Хто ще? О, є: Божена, близька подруга з молодшої школи, ліцею й університету. Оскільки вона жила в сусідньому мікрорайоні, ми разом поверталися після уроків, обговорюючи Шимона, який вів у нас фізику (головним чином я, з помсти за зауваження про товщину кори мого головного мозку) або Гоську (це вже Божена, яка ревнувала до адреси Джона Бон Джові). Передостаннього разу ми бачилися зразу після захисту. Саме стояли на Плянтах в однакових кремових блузочках з розпродажу, бліді й вимучені іспитом.

— То я біжу, — зрештою сказала Божена. — Мушу відіслати той стрес.

— Я також, але триматимемо зв’язок, еге ж?

— Ну та певно! Я зателефоную до тебе на канікулах.

— Будемо час од часу здибуватись?

— Ясна річ, можемо разом піти по дипломи. Вони будуть готові наприкінці вересня.

Це була наша остання зустріч. Час відродити знайомство. Якщо є що відроджувати. Бо я так собі подумала, що коли за вісім років жодній із нас не бракувало іншої, то, може, воно того і не варте?

До кого я ще могла б зателефонувати? Знаю, до Ілони, з якою ми разом винаймали хату. Проговорили в запліснявілій кухні не одну ніч. Потім я на якийсь час переїхала до Бартека, директора з персоналу, а ще через три місяці купила в кредит «кавалерку». 3 Ілоною чудово балакалося за крекерами з «Нутеллою». Тобто вона говорила, виливаючи свої жалі на безбарвний світ, а я слухала, вдаючи психотерапевта. Старі добрі часи. Гаразд, дзвонимо.

— Та звісно, що пам’ятаю, — запевнила вона. — Як я могла забути людину, котра впродовж чотирьох років виїдала в мене гірчицю зі слоїка?

— А також сіль, цукор, оцет і «Нутеллу», — зізналась я.

— Я знаю. У кого ти тепер їх виїдаєш?

— Ні в кого, я живу сама.

— Ти не вийшла заміж за того, як його там…

— Ні, але ми й надалі зустрічаємось.

— Уже майже сім років, — вправно вирахувала вона. — А ти і далі живеш у тому тісному дуплі?

— Так, але відколи зробила антресолі, мені стало просторіше, — збрехала я.

— А що поза тим? Ти і далі працюєш у ФІРМІ?

— Саме обдивляюся за чимось новим.

— Тебе звільняють.

Це не скидалося на запитання.

— Наразі тільки відпустка, але це починає мене трохи засмучувати. Тому я хотіла би з кимось поговорити. З кимось класним.

— Тобто зі мною? — здивувалася вона.

— Нам завжди так гарно балакалося.

— Так, цілих три роки тому, — присадила мене Ілона. — А тепер? Тепер я маю нового психотерапевта й напружений графік. У принципі я могла б тебе втиснути між двадцятим і двадцять першим. Тебе влаштовує?

Я пообіцяла подумати і дати їй знати впродовж найближчих двадцяти чотирьох годин. А тим часом спробую ще пошпортатись у задніх шухлядках. Дивна річ. Коли людині двадцять, вона мріє про те, щоб утекти на безлюдний острів. Вона мріє про краплю спокою, віддалік від зграї, що заповнює кожен закуток винайнятої хати, спить у її лазничці й виїдає ласощі, сховані у шафі. А потім усе несподівано вщухає. Ніхто не заходить зненацька. Не витягає до кнайпи за п’ятнадцять дванадцята ночі. І не телефонує. Хоча трапляються винятки.

— Слухаю, — сказала я з надією в голосі.

— Я хотів довідатись, як ти даєш собі раду з тим стресом, а окрім того…

— Не знаю, — перебила я, — чи склала б я ФІРМОВИЙ ТЕСТ НА ПОДОЛАННЯ СКРУТНИХ СИТУАЦІЙ твого авторства, але наразі ще жива. Мені приємно, що ти дзвониш, Бартеку.

— Ягодо, я не озивався раніше, бо вирішив дати тобі час на роздуми. Хотів, щоб ти в усьому розібралася.

— Я не мій тато, але дякую за гарні наміри.

— А стосовно тієї купи, то… — він якийсь час добирав відповідні слова, — я не міг учинити інакше. Бо ж не можна було йти на конфронтацію з Агатою. Краще, коли хоч хтось із нас матиме постійну роботу.

Набагато краще. Бо, як стверджує його мамуня, романтичні поривання чудово виглядають у мексиканських серіалах, але не в польській економічній депресії.

— Що ти тепер робитимеш? — поцікавився він.

— Маю кілька ідей. — «Наприклад, паразитичний спосіб життя. Якщо знайду відповідну жертву». — Наразі зважую різні варіанти.

— Ти могла б переїхати до мене… — почав він.

— Гм…

— …але це, мабуть, не найліпша думка. Переїжджаючи зараз, ти чинила б за примусом. Ну, розумієш, фінансові проблеми й таке інше.

— Власне.

— Бо ж ми обоє вирішили, що в наших стосунках не буде таких ситуацій. Нічого намус. Ми тільки тоді зможемо збудувати щось справжнє, коли кожен із партнерів матиме шанси на повний розвиток. Коли замість принуки буде свобода й самореалізація…

— Але я зовсім не хочу до тебе переїжджати, Бартеку. Думаю, що в тебе немає для мене місця.

Бо його і справді немає. В його вишукано умебльованих апартаментах я відчувала б себе зайвою деталлю. Зайва картина. Непотрібна графіка на стіні.

— Я чую гіркоту в твоєму голосі, Ягодо. Розумію, що ти відчуваєш себе скривдженою нібито несправедливим рішенням керівництва. Але деколи ми якнайбільше потребуємо саме таких рішень.

Я всміхнулася. Куди як легко говорити про корисність болісних рішень, коли вони не стосуються нас самих і спричиняють біль комусь іншому.

— Окрім того, справедливість, — тягнув він далі заспокійливим голосом психотерапевта, — не завжди виглядає так, як нам того хотілося б.

Я знаю, як виглядає справедливість. Коли нас приймали до ФІРМИ, він одержав власний кабінет, службове авто й посаду віце-директора з персоналу, а я столик у боксі на чотирьох і зарплату рядового наймита. Ми обоє закінчили один факультет. Тільки що я з’явилась у ФІРМІ на два роки пізніше.

— Ну а поза тим, я хотів привітати тебе з іменинами, — докинув він. — То всього найліпшого, Ягодо. І, передусім, невгасимого оптимізму.

Третій

Раннє прокидання — це типова реакція безробітних або відправлених на передчасну незаслужену пенсію. Так мені сказав один добре поінформований сьогодні на Плянтах. Коли він підійшов, я саме сиділа на одній із лавок, удаючи, що шукаю сенс життя в «Алхіміку». Молодий шатен зі світлою борідкою, в майці із перекресленим качуром Дональдом і написом «Геть глобалізацію!»

— Що, безробітна?

Як він здогадався?

— Ніхто інший не сидить на Плянтах о восьмій ранку, — пояснив він, доки я встигла запитати.

— Наразі тільки за власний рахунок, — відказала я, намагаючись надати своїй відповіді нотку зухвалості.

— Наразі. Вони хочуть тебе приборкати, щоб ти не дуже виступала, коли дійде до звільнення. Я мав те саме. Спочатку «мейл» від шефа про відпустку за власний рахунок, мовляв, літо, застій, криза. Повертаюсь у вересні, а на столі наказ про звільнення. Поряд записка про те, що я маю дві години, аби спакувати вміст своєї шухляди, і прохання не забувати про життєрадісний вираз обличчя. «В турботі про інших працівників».

Він хляпнувся поряд. Витяг із бокової кишені крендель і став його кришити, зваблюючи сторожкого голуба, який нервово переступав із лапки на лапку, ховаючись за поблизьким каштаном.

— Цілих півроку я ніяк не міг повірити, що такий незамінний здібний менеджер з MBA може опинитися на вулиці. Вставав удосвіта, мчав по газету з оголошеннями. А потім на чергові співбесіди, де намагався втовкмачити знудженим хлопцям із відділу кадрів, що являю собою ідеальний гібрид комп’ютера, блазня та автомата для кави, котрий працює цілодобово, як супермаркет «Теско».

— І вони дозволили себе переконати?

— На жаль, ні, все було, як у тому анекдоті про ринок праці, — він поклав собі на черевик шматочок кренделя. — Побачимо, що переможе. Обережність чи вовчий апетит.

Анекдот про ринок праці

Уявіть собі, що на співбесіду приходять четверо кандидатів. Кожному ставлять запитання: «Скільки буде два плюс два?»

Перший, вагаючись, відповідає: «Ну не знаю, може, сім?»

Другий поправляє окуляри й мовить: «Є кілька можливостей одержати результат, чи мушу я вам іх тут продемонструвати?»

Третій впевнено заявляє: «Певно, що чотири».

А останній відповідає: «Скільки ви собі побажаєте».

Питання: хто одержить посаду?

— І хто, на твою думку? — звернувся до мене світлобородий, вмощуючи на черевику наступний шматочок кренделя. З великою кількістю маку для заохочування.

— Той останній?

Принаймні так було в моїй ФІРМІ.

— Роботу дістане шуряк шефа. Мені знадобилося півроку, щоб це второпати. Шість місяців писання заяв, дзвінків по офісах і конторах. А потім я раптом допетрав, що нема чого напружуватися. Ну і тепер устаю біля полудня, переглядаю освітні програми про хижих доісторичних рептилій чи про таємничих сейсмозаврів. Читаю Агату Крісті. Повний розслабон…

Тоді що він робить на Плянтах о такій порі?

— … і тільки раз на місяць у мене день паніки, коли я підхоплююся перед шостою, щоб зголоситися до біржі праці і зареєструватись у списку. Так, як сьогодні.

— А мені рік тому повідомили, що я свого часу перевчилась, — озвалася сорокарічна жінка, що вигрівала сусідню лавку. — Зателефонувала секретарка і сказала: «Пані Йоанно, ваш німецький і два факультети вганяють шефа в комплекси». А потім прислала мені наказ про звільнення.

— І що?

— Я його видрукувала й підписала. Без слова протесту, бо він обіцяв виплатити тримісячну зарплатню за так зване збереження спокою. Я дістала половину суми. — Вона стала бавитися маленькою металевою запальничкою у формі гранати. — І проциндрила все на цигарки і снодійне.

— Допомогло? — поцікавився бородань, і далі терпляче розпрацьовуючи голуба, який, страшенно хвилюючись, голосно глитав слину.

— Наполовину. Мені щастило заснути близько дванадцятої, але я все одно підхоплювалася перед шостою. І зразу по цигарку. Висмалювала півпачки, до них літр «Нескафе», а потім кидалася до вікна помилуватися щасливцями, котрі біжать до своїх авто. Квапляться на роботу. Скажу вам, що немає нічого гіршого, ніж мешкати у спальному районі. Тобі здається, що, окрім тебе, в цілому масиві нікого немає. Людина з ранку до вечора сама, зачинена в цегляній коробці по дві тисячі чотириста за квадратний метр. І може тільки підглядати з-за фіранки. Спостерігати за справжнім життям. — Вона на мить замовкла. — Ну а тепер я відпружилась, як і ви. Бо куди квапитися…

— Тебе чекає те саме через кілька місяців, — потішив мене антиглобаліст і показав на голуба, котрий блискавично видзьобував мак із кренделя. — А все ж таки перемогла запопадливість. Цілком, як у людей.

Четвертий

Я записалася до психіатра в поліклініці біля мого будинку. Не те, щоб я мала конкретні проблеми, але весь час пам’ятала про ту операцію на голові, яку віщувала мені ворожка. Піду, розповім про себе, віднайду внутрішній спокій, а принагідно візьму направлення на томограму.

— Прошу сідати, — почула я оснулий голос. — Що привело вас о такій ранній порі, пані е-е-е…

— Ягода.

— Апетитне ім’я. Тож у чому проблема?

— Я, здається, втратила роботу, — почала я й обірвала. Бо що я, власне, мушу сказати? Що боюся пухлини мозку? А ще більше безруху й невідомого, яке чигає за дверима моєї «кавалерки»? Я глянула на лікаря. Стомлений чоловік у барвах старості. Сталева оправа окулярів, сріблясті волосся й борода, графітні тіні під очима, блідо-сіра шкіра, попелястий піджак, сіра ручка на столі. — Я жахливо боюся…

— Гм, — кинув він на мене стомлений погляд між розчепірених пальців. Ще стомленіший, ніж обличчя. — Ну та й що?

— Я цього не хочу. Боюся, що не витримаю поразки. Я ніколи не любила свою роботу. Мала її за дурну, нудну й чекала на щось ліпше. Але тепер, коли я можу її втратити, вмираю зі страху. Прокидаюся близько шостої…

— Не тільки ти, дитинко, — зауважив він. — У «кавалерці» наді мною мешкає комуна шанувальників індійської музики, а скоріше, однієї мелодії з «Весілля Монсуна». Щодня о п’ятій тридцять вони запускають її на півбудинку й танцюють, аж підлога вібрує. А разом із ними танцює мій кришталь. Колись це була моя улюблена платівка, але тепер… я ненавиджу стиль масала. — Він зітхнув і примружив очі. Оговтався п’ять хвилин опісля. — То кажеш, що не можеш спати, бо боїшся змін…

— А на додачу, я була у ворожки, — втрутилась я. — Знаю, що це безглуздо, але…

— Ні, чому?! Я сам удаюся по допомогу до чудової ворожки. Що це за жінка! Вона знає, мабуть, усіх святих. Я й гадки не мав, що їх аж так багато. І кожен може залагодити якусь проблему. Один на очні хвороби. Інші на розбите серце.

— Вузька спеціалізація, як у медицині?

— Попри те, існують відповідники родинних лікарів. Такі, що лікують мигдалини, позбавляють вугрів та ішіасу, а за оказії допомагають помиритися із шуряком.

— Справжня доктор Квін.

— Ну так, але ж ти не для того прийшла о сьомій ранку, щоб почути лекцію про святих. Що там із тією ворожкою?

— Вона побачила в картах операцію на голові. Ну і я трохи боюся. Може, я повинна обстежитись або попити якісь ліки?

— Для початку я випишу тобі рекомендації й таблетки з магнієм, — сказав лікар, шукаючи блок рецептів. — А як не допоможе, поекспериментуємо зі стильноксом. То як там тебе звуть?

Повернувшись додому, я нарешті зиркнула на рекомендації психіатра. «Місяць перебування поза містом. Найліпше в глибокій, як криниця, провінції». Я навіть не встигла здивуватися, бо зателефонувала Магда.

— Ти знаєш, скільки разів я дзвонила до тебе в неділю?

— Я була зайнята освячуванням дрібниць. А що у ФІРМІ?

— Твій стіл дістався новій дизайнерці. Я намагалася його боронити, але ти ж знаєш наші правила.

Максимальне використання робочої площі.

— І що ти тепер робитимеш, Ягодо?

Ну власне, що?

— Мабуть, поїду на якийсь час із Кракова, — кинула я. До речі, чому б і ні, якщо лікар визнав, що це краще, ніж таблетки щастя? — Побуду в родинному гармидері.

— О Боже!!! — вжахнулася вона. Магда належить до жінок, котрі не можуть існувати віддалік великого міста, а певніше, торговельного центру і всього, що з ним пов’язано. Бояться глиняних доріг (вони знищують шпильки), тварин без намордника (можуть укусити або, що гірше, злизати макіяж), молока і яєць просто з базару (немає інформації про кількість калорій), некліматизованого повітря, неконтрольованої в солярії засмаги, а також алергенів, які чигають на них у рапсовому полі.

— Магдо, це тільки тридцять кілометрів звідси. Півгодини маршруткою — і ти на місці. Чарівне містечко під Краковом, де життя спливає повільніше.

— Я вже нічого не кажу, Ягодо, бо впадаю в паніку. Що ти там робитимеш, бідачко?

— Відпочину. Позасмагаю в садку. Побуду з Анею й батьком. От тільки мушу його спершу попередити, підготувати.

— Попередити? — здивувалася Магда. — Таж ти казала, що це тридцять хвилин їзди.

— Але ти, певно, знаєш, який у мене тато. Це ж король хаосу.

Король хаосу

Він нагадує людину, котра безрезультатно намагається викласти картину Клімта з двадцяти мільйонів маленьких частинок. Щодня починає нерівну боротьбу з хаосом, удаючись по допомогу до сталих пунктів програми, таких як «Інформація», «Теле-експрес», «Панорама», «Факти», «Відомості», а в неділю ще й «Телеранок» та «Вікна». Вистачає якоїсь дрібниці — припізнення через футбольний матч, відключення електрики чи несподіваного візиту сусіди, — щоб розтрощити майстерно викладений фрагмент мозаїки на тисячі друзок. Але тато є оптимістом. Він увесь час вірить, що йому це вдасться.

Надвечір я зателефонувала до тата. Короткий обмін привітаннями, і пора перейти до конкретики, а надто тому, що пролунало його улюблене слово «плани».

— Я отак собі думаю, а чи не побути в тебе кілька тижнів, — недбало зронилая. — У мене накопичилося трохи вихідних, і я могла б провести їх подалі від галасу, вихлопних газів і розпеченого асфальту.

— Тут у нас теж багато асфальту, — заявив він. — Але, звичайно, я тебе запрошую, Ягідко. Скажи тільки, коли приїдеш, щоб я встиг приготувати кімнату.

Начеб він мешкає у велетенському замку.

— То коли ти будеш? У серпні?

— Я думала, що, може, завтра… чи післязавтра.

— Завтра? — розхвилювався тато. — Ну ти й потямиш шокувати людину. Цілком, як мама, знаєш?

Знаю тільки з оповідей, бо самої мами я анітрохи не пам’ятаю.

Мама

Через три роки шлюбу вона почала все частіше нарікати на те, що тато її не помічає. Щодня після вечері ставала перед його фотелем, озброєна блідо-зеленим стьобаним халатом і кількома понищеними металевими бігуді на голові. Якщо тато намагався нишком переглядати «Я, Клавдій», мама, спираючи долоні на стегна, починала монолог: «Ти поводишся так, начеб мене тут узагалі не було. Я для тебе прозоріша, ніж склянистий струмок». — «Мабуть-таки, ні, — заперечував тато. — Ти могла б трохи відсунутися, щоб я побачив, що там планує Лівія?» «Ти волієш дивитися на стару труйницю в туніці замість власної дружини, — обривала його мама. — Я просто для тебе не існую. Я є нічим, розрідженим повітрям, а невдовзі стану абсолютним вакуумом». Із плином часу тато чимраз рідше переривав мамині монологи. Мовчав, милуючись меблевою стінкою, начеб і справді нікого не помічав. Що було явним доказом для мами. «Я мала рацію. Я від самого початку передчувала, що стаю для тебе прозорою. Перестаю існувати, аж поки зникну остаточно. Але ти навіть тоді цього не помітиш, безглуздо втуплюючись у ту бридку закурену стінку».

Якогось дня вона і справді зникла. Разом із валізкою, родинним альбомом і всіма заощадженнями на нову машину.

— Шкода, що ти не подзвонила раніше, — зітхнув тато. — Я міг би це якось перетравити, обдумати… Ні, не те, щоб я не хотів тебе бачити, Ягідко, але…

— Тату, ми мусимо погодитися з тим, що не завжди можна запланувати життя на десять років уперед.

— На жаль. Вічні зміни, зміни, зміни.

П’ятий

За годину до мого від’їзду в провінцію зателефонував Бартек. Дещо стурбований. Трохи зажурений. Дуже розчарований. А все це ховалося під грубим шаром доречних за такої ситуації слів.

— Магда сказала мені, що ти їдеш. Шкода, бо я саме обмірковував питання твого переїзду і навіть звільнив половину шафи в холі.

— Це зайве, але дякую за турботу.

— Ягодо, я знаю, що ти відчуваєш.

— Не знаєш, а можеш тільки здогадуватися.

— Ти почуваєш себе скривдженою, травмованою, — тягнув він, ігноруючи мою зачіпку. — Тебе сповнює жаль. Ти хотіла би про це порозмовляти?

— А ти маєш сім годин?

— Мені прикро, що ти обрала захисну позицію. Я відчуваю твій внутрішній опір.

— А мені прикро, що замість справжнього співчуття я чую тільки психологічний жаргон. Оці всі «мені прикро», «я знаю, що ти відчуваєш», «порозмовляємо про це», «я відчуваю внутрішній опір», — випалила я, дедалі більше злостячись. — І мені прикро з кількох інших причин.

— Ягодо, ти не мусиш так драматизувати. Ти повинна викресати з себе трохи більше оптимізму.

— Я вже біжу до крамниці по кресало й трут.

— Ми домовилися, що під час суперечок не будемо вдаватися до іронії.

— Так, цілих шість років тому. Може, пора внести поправки?

— І тому ти їдеш? Аби щось змінити?

— Я їду, щоб, згідно з Агатиною вказівкою, відпочити від ФІРМИ. А що, на відміну від неї, мені не вистачить на такі модні в цьому сезоні Кариби, я вибрала дешевший варіант: занедбаний городець мого батька.

— Я розумію. Гадаю, що така пауза змінить тебе на краще. Відпочинеш, віднайдеш дистанцію, почуття рівноваги і внутрішньої сили, а також гармонію, природну радість життя…

— Бартеку, — обірвала я цей оптимістичний перерахунок, — це чудово, що ти так турбуєшся про моє самопочуття, але за годину в мене автобус і я не хотіла б запізнитись. Якщо маєш бажання, приїжджай у будь-який вікенд. Адресу знаєш.

— Гадаю, буде краще, якщо ми відпочинемо одне від одного, — ображено відказав він. — Що ж, не буду тебе затримувати, якщо ти так квапишся. Я тільки хотів…

Якусь мить я мала надію, що він скаже звичайне «вибач», не вдаючись до всіх отих «мені прикро», «я не міг інакше», «ти ж знаєш, які зараз часи». Але тільки мить.

— Я тільки хотів, — завершив він, — побажати тобі гарного відпочинку в провінції.

Пополудня

Спакувати торбу, полити єдиний кактус. Перевірити газ, вимкнути бойлер, сховати комп’ютер і відеомагнітофон до коробок за пічкою. Вимкнути радіо. Зачинити двері, вирівняти хідничок, зроблений зі старої накидки на фотель. Зловити маршрутку. Упродовж півгодини вислуховувати звіряння п’ятьох змучених попутників та спітнілого водія. Пробрести п’ятсот метрів у густому від спеки повітрі. І ласкаво просимо додому.

Коли я дочовгала до веранди, тато завершував розбивати молотком заморожений на камінь чай. Ми обмінялися коротким «привіт». Я поклала торбу під вікном, змила із себе міську куряву і влізла в старі лахи часів ліцею: блідо-рожеву майку з витертим портретом Лімеля й обтяті до колін запрані джинси з великою кількістю ниток на кишенях. Нарешті спустилася до кухні, де вже хвилин з п’ятнадцять чекав на мене тато. Будемо за замороженим чаєм обговорювати мої плани.

— Наразі нічого конкретного, але я щось придумаю, — заспокоїла я його і зразу перескочила на безпечну тему. — А як там Віктор?

— Як завжди, двадцять годин спить, годину вилизує миску, наступну годину муркоче, а ще дві полірує хутречко.

Бодай хтось передбачуваний.

Я потягнулася по шматок чайного льоду.

— А як ти даєш собі раду з вільним часом?

— Я присвятив себе творчості.

Це прозвучало, як погроза.

— Я повинна зажуритися?

— Таж, Ягідко, це радше я маю привід журитись. Я весь час сушу собі голову над тим, як урізноманітнити твоє перебування.

— Ти зовсім не мусиш цього робити, тату. Я знайду собі якесь заняття. Наприклад, провідаю давніх товаришок.

— Таж усі виїхали до Варшави. Або до Чикаго.

— Ну тоді пошукаю інших розваг.

От тільки які розваги може запропонувати провінція незалежній тридцятирічній жінці?

Шостий

Тато пішов до Глинян, аби спокійно перетравити мій приїзд і накидати нові плани на літо. А я? Для початку вирішила дати лад речам у пивниці. Що не так легко, зважаючи на татову нехіть до будь-яких змін. Треба позбутися старого мотлоху так, аби він не помітив його відсутності. Я саме перекладала ковдри, щоби закрити порожнє місце від поїденого міллю спального мішка, коли до будинку заявилась Аня.

Аня

Найкраща подруга мого тата й жінка його життя. Метка, конкретна й до болю щира. Випічка її виробництва могла б успішно зіграти в якомусь науково-фантастичному фільмі так звану космічну плазму, зате смакувала небесно. Я звертаюся до неї на ім’я, так ми вирішили на початку знайомства. Аня — це гарне ім’я. Угорською означає «мама».

— Хто там? — запитала я, виходячи з пивниці на сходову клітку.

— Спітнілий гіпопотам. Прийшов у пошуках затінку і чогось прохолодного для полоскання розпеченої пащі.

— Аню!

— Нарешті ти зважилася провідати старенького батька. А це що таке? — показала вона на мою простягнуту долоню.

— Привітання.

Бо ж вона знає, що я терпіти не можу виливів. Усіх тих слинявих цмоків, мокрих поцілунків і ведмежих обіймів.

— Ти ж, певно, не думаєш, що я цим обмежуся? Давай писка, — вона здушила мене, наче закохана ведмедиця, і міцно цмокнула в кожну щоку. Я стовбичила як пень, терпляче чекаючи на кінець привітання. — Можеш перепочити! — гукнула вона мені просто в ліве вухо.

Я розслабила м’язи живота, зітхнувши з полегшенням.

— Як бачу, ти взялася до розкопування Авгієвих стаєнь. А де сам король хаосу? На Глинянах?

— Як і завжди у хвилину збентеження. Він має повернутися на «Теле-експрес».

— Ну тоді ми сміливо можемо хапатися за сапки. Що ти вже викинула?

Вона зазирнула крізь дверцята, які вели до пивниці й майстерні, перетворених на музей капця й капелюха.

— Наразі я намагалася вичистити наріжну шафу.

— І що?

— Сама подивися, — я показала на мішок, набитий гумаками, рештками спального мішка й допотопного рибальського реманенту. Сорок кілограмів старої гуми, пластмаси та алюмінію.

— Подумати тільки, що тиждень тому я витягла з цієї шафи два таких мішки.

— Як вони там умістилися? — видушила я.

— Власне, що вмістились. Я витягала парасольку, легко поворушила дверцятами, і на мене впала лавина капелюхів двадцятирічної давності. Разом із величезною хмарою молей.

— Добре, що хоч не прасок.

— Праски були запхані глибше, але такий капелюх теж може добряче завалити по вухах.

— Добре, що ми взялися за цю шафу. Найкращий час.

— Найкращий час був одинадцять років тому… — буркнула Аня. — Але ти думаєш, що легко наводити такі порядки? Треба хитрувати, відсилаючи Августа на закупи чи на риболовлю. І весь час ця напруга, щоб він, бува, не повернувся раніше, бо дістане інфаркт.

— Важка доля родин колекціонерів, — визнала я.

— Важка — це мало сказано, Ягодо. Людина мусить скрадатись, як партизан. Маскувати чимось порожні місця. І ще вдавати, що їй шкода фланелевих валянок, добряче пожертих такими ж шкідливими, як і спритними термітами. — Вона витерла спітніле чоло. — Тому я завжди кажу: на першому ж побаченні не забудь запитати хлопця, чи він щось колекціонує. Якщо так, нехай і дурні марки, одразу роби ноги, дівчино.

— Тому ти й не захотіла жити з татом? Через труднощі у прибиранні?

— Через це також. Але найбільше я боялася, що можу зникнути в цьому хаосі, як твоя мама.

Сьомий

Змучена вчорашніми викопними роботами, я вибралася на басейн. Відпочину, поплаваю, може, зустріну когось зі знайомих. Я вже зовсім забула, як виглядає неділя на басейні в маленькому містечку.

Неділя на басейні

Пред’явивши вхідний квиток, я побігла до роздягальні. Миттю переодяглася, бо мене підганяли двійко дорідних тинейджерок. Прикрившись велетенськими окулярами та блакитним бікіні, вирушила на пошуки басейну, скеровуючись на запах хлорки й дитячий вереск. Добулася до самих живоплотів, оздоблених вигорілими рушниками в зелені пальми, лимонні жирафи й рожеві дельфіни (свіже постачання з В’єтнаму). Очистила місце для паркінгу, згрібаючи ногою шишки й палички від морозива, а потім розстелила вигорілий рушник із лимонною жирафою, куплений два тижні тому на базарі. Неквапно, терпляче змагаючись із лінивим плином секунд, стала витягати з пакета три бальзами для засмаги (у тім числі один для швидкої), кілька не надто вибагливих книжок, вибір яких був зумовлений вакаційним спадом мотивації, кілька заколок для волосся і так званий ланч, тобто два яблука.

Заходилася натиратися бальзамом. Поволі, вбиваючи подальші секунди. Ну досить, і так уже вилискую, як вінілова лялька. Що тепер? Гляну-но на годинник. Тільки одинадцята? Бути цього не може. Спробую повдавати, що читаю. Або викладу візерунок із засохлих соснових голок. Або поплаваю, чому б і ні?

Без проблем дісталася майже на самий край басейну. Тут було гірше: я мусила продиратися крізь натовп вісімнадцятирічних матусь та їхніх дітей у віці першого причастя. Нарешті мені поталанило зайти у воду. Зразу дістала по голові м’ячем, на щастя, набивним. Хвилину опісля відчула на спині чиїсь пазурі. Негайно обернулась, але встигла помітити тільки велетенську стопу, оздоблену ще довшими пазурями. Люта, мов ранній Брюс Лі, я запрагнула висмикнути її з коренем, але її власник уже відплив, торуючи собі шлях межи порозтягуваних купальних шапочок. Може, і я собі попливу? Тільки от куди? Тут-таки поряд і трохи далі густо від голів. Голови, які пищать просто до вуха, цвиркаючи брудною водою й рештками лимонаду, голови, почеплені до волохатих тулубів, що труться об живіт і спину. І сотні рук — які махають, ненавмисно хапають за волосся або — вже цілком навмисно — за шворочки на бікіні. Ні, я не зможу подолати і трьох метрів. Посиджу ще трохи — і назад на рушник. А потім? Полежу, поміркую і спробую зробити другий підхід. Адже я заплатила за це, а не за валяння серед шишок і упаковок від усіляких хрупок.

Близько полудня я стала продиратися до іншого боку басейну. Цього разу мусила подолати залоги дев’ятнадцятирічних татусів. Пробилася на самий край басейну, всілась і невідь-коли опинилася під водою. Почула тільки поштовх, потім плюскіт — і на дно. Саме намагалася випірнути, коли щось ухопило мене за зап’ястки й брутально смикнуло догори. Рятівник.

— Викликайте «швидку», — почула я над собою. — Вона кривавить, як різана свиня. Півбасейну загидила.

— Хвилинку, яка ще свиня, — намагалася заперечувати я, що вийшло досить мляво через втрату крові. За хвилину я лежала нерухомо, чекаючи розвитку подій.

— Уже викликали, шефе, — звітував молодий індіанець, схиляючи наді мною засмагле на жовтаву бронзу лице. — Краще, аби вони їхали швидко, бо чувиха стікає кров’ю.

— Нічого дивного, на кахельках зосталася шкіра з усієї її спини, — вождь, бронзовий, як і його помічник, покивав головою. — І шмат із голови.

— Їй впорснуть сироватку, а може, зроблять щеплення від сказу, правда, шефе?

Шеф не встиг цього прокоментувати, бо приїхала «швидка». Хилитаючись, я впакувалася до машини. Санітар позбирав мої речі, ухопив перший із краю рушник із жирафою, і ми чимдуж рушили.

П’ятнадцять хвилин опісля я сиділа в амбулаторії, а черговий лікар завершував бинтувати мої оскальповані плечі. Зазирнув під пов’язку, яку мені тимчасово наклали на голову.

— Ти мала тут родимку? — запитав він, усміхаючись одним кутиком уст.

— Що значить «мала»?

— Бо вона висить на волосинці, — оцінив він. — Треба буде її видалити.

— Навіщо, докторе? — озвався мускулястий санітар у такому обтислому халаті, наче втиснув під нього повний комплект для гри в регбі. — Відкрутимо її і край.

— Що значить «відкрутимо»?

— Нормально, як гриб від грибниці, — пояснив санітар, обдаровуючи мене бірюзовим поглядом.

— Голими руками?

— Ні, чому ж, у рукавичках. А решту того лахміття підсмалимо запальничкою, економлячи на нитках. Ну та що ж ти? Повірила?

— А чому вона мала не повірити? — втрутилася щуплява рудоволоса медсестра з кутастим обличчям. — Після останньої реформи нашого міністерства люди в усе вірять.

— Як це сталося? — запитав лікар, натягаючи гумові рукавички.

— Хтось зіштовхнув мене у воду, і я зачепилася за нерівні кахлі, а потім рятівник мене витяг, і я знову зачепилася.

— Не знайшла куди більше піти, як на басейн.

— Саме не знайшла. В кіно крутять двогодинні реклами огидних іграшок, у крамницях пластик, у парку всі лавки пообсідали молоді вовки, а в телевізорі суцільне страхіття. «Хрестоносці», «Лялька» і той одвічний капітан Клос. Хто це показує?

— Автомати, — втаємничив мене лікар. — Жива редакція відбуває під пальми. Смажиться цілих два місяці, цмулить коктейлі з кокосової шкаралупи, а в студії роботи запускають старі стрічки. То як? — потер він долоні. — Видаляємо?

— Ну, якщо вже треба… — зітхнула я. — А буде боліти?

— Та де там! — запевнила медсестра, пестячи наші вуха оксамитовим альтом. — Пан доктор зробить тобі знеболюючий укол і…

— … тобі так затерпне голова, — вставив свої п’ять копійок надмуханий санітар, — що можна буде видалити мозок, а ти нічого не відчуєш.

— Ну… а хіба такий укол не болить?

— Трохи болить, — зізнався лікар. — Тому я спочатку змащу тобі шкіру лідокаїном.

— Але бувало і так, що пацієнти всиралися від болю, — додав санітар, витягаючи з шафки щось подібне до циркулярної пили.

— Хіба зі страху, — виправив його водій, заглядаючи до амбулаторії. — Люди тепер стали такі ніжні, не те, що я, вільний мустанг. Таку бородавку я сам відтяв собі бритвою, і не треба було викликати «швидку».

— Так, тільки потім ми мусили ампутувати тобі три пальці на нозі, — нагадав йому лікар.

— І дуже добре. Менше нігтів стригти.

— Гаразд, — звернувся до мене лікар. — Лягай отут, на живіт. Перепрошую, що я тобі «тикаю», але це моя реакція на краківську титуломанію.

— Мені це не шкодить, — відповіла я, слухняно лягаючи на кушетку. — Так навіть краще.

— Ти теж можеш звертатися до нас на ім’я, — запропонував лікар, простягаючи долоню. — Я Болек. Обожнюю лещата, у вільний час малюю вуглем, а в майбутньому прагну допомагати голодуючим дітям. Це Юлька, вона обожнює співи й танці, а свій вільний час присвячує поширенню толерантності. Біля мене Мацек.

— Я обожнюю коней, а поза роботою посилено качаюся.

— Ну і нарешті наш водій і останній вільний мустанг у південній Польщі. Він любить волю, простір і добре охолоджене пиво.

— Ягода. Цікавлюся психологією і мрію, щоб на світі запанував мир, — назвалась я, потискаючи долоні всій четвірці. Що було нелегко, зважаючи на той факт, що я лежала на животі.

— Добре, Юлько, бери бритву.

— Отак зразу? — запротестувала я, — А ви обіцяли укол.

— Буде тобі укол, — заспокоїла мене медсестра Юлька. — Але я мушу зголити волосся довкола рани, аби пан доктор міг гарненько її зашити.

— Тільки не зголюй волосся разом зі шкірою. Бо в неї зостанеться лисина.

— Мацеку, перестань її лякати. Краще сховай ту пилу і вискочи в коридор, подивися, скільки в нас іще пацієнтів.

— У цій дірі і о цій порі року? Усі виїхали на відпочинок. Може, тепер тонуть у морі або ламають ноги в горах… — розмріявся Мацек. — А в нас нудота.

— Мабуть-таки, не всі виїхали, — озвалась я, чекаючи, поки Юлька намастить мені голову знеболюючим. — Басейн репав по швах. О Боже, як мені затерпла шкіра.

— Ну то колемо, — заявив Болек. — Лідокаїн діє, але все одно буде трохи щипати. Бо на голові нап’ята шкіра, важко кудись уколоти.

— А пам’ятаєте, як доктор Акула намагався знеболити голову пані Галузковій? — озвався Мацек, повернувшись з обходу коридором. — Натиснув на поршень з усієї сили, так що шприц вискочив, а голка зосталась у шкірі…

— … а лідокаїн порснув йому просто в щоку, — додала Юлька. — І він ходив затверділий, як…

— Юлько! Тільки без масних подробиць! — обірвав її Болек.

— Таж я нічого й не кажу. Я тільки розповідала про Акулу.

Зосереджена на оповідці про Акулу, я ледь відчула укол. Ну, хіба мені ще дужче затерпла голова. Десять хвилин опісля Болек узявся до операції. А я? Терпляче чекала, радіючи, що не сиджу.

— Ти там іще жива? — пересвідчився Болек. Я підтвердила невиразним буркотінням. — Зараз закінчимо. Я вже добувся до волокнистого тіла й відтяв усе під корінь, аби це пакудство не відросло. Ще зо три шви… ну, може, чотири, бо кривавить, як холера. О, дідько, луснула судина! Мацеку, подай мені зажим.

— Але й бухає, докторе.

Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.

— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!

— Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! — Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. — Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!

— Докторе, швидко до інтенсивної терапії! — гукнув Мацек, не приховуючи жаху. — Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!

Я не витримала й сіла.

— Де моя торбинка? — запитала тремтячим голосом.

— Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи — і я не встиг би накласти останній шов.

— То реанімації не буде, докторе? — Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. — Повірила!

— Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.

Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…

Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.

— Усе гаразд, — заспокоїв мене Болек. — Це не казка. Ти в моїй ординаторській.

— Даси мені дзеркальце? — попросила я.

— Перевіримо, чи на місці вуха? Прошу дуже!

Я несміливо зиркнула у дзеркальце і зразу заплющила очі. Ким є оця пом’ята бліда з’ява з розкосими очима й великим бантом на голові?

— Бачиш, яка сексуальна пов’язка? — зраділа Юлька. — Ти сміливо можеш виступати в ній на Берлінському гей-фестивалі.

— Наразі я не знаю, чи доплентаюся додому.

— Зачекай, уже закінчується чергування, то я тебе підкину, — запропонував Болек.

— Уже так пізно?

Цікаво, чи тато помітив мою відсутність?

— Ну-у, зараз будуть «Факти». Треба втікати, бо за годину починаються «Краплі кохання». Сьогодні ми дізнаємося, чи Марек погодиться, щоб його дружина збільшила собі груди.

— А стосовно пластичних операцій, — втрутилась Юлька. — Льольо вже замовила «Нью філл», тож ти міг би…

— Через два роки, інакше у неї потріскаються губи.

— Ми думали, що ти дозволиш себе намовити.

— А вона хоче змагатися з комісаром Євросоюзу Гюнтером Вергейгеном?

— Але, Болеку…

— Юлько, може, я і ненормальний, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, але не настільки, щоб стати доктором Франкенштейном. Ні, і годі.

Восьмий

Над ранок

Рве, пульсує, смикає, пече, щипає, коле, ламає, щемить, ріже, гризе й муляє. Мабуть, саме час ковтнути третю таблетку аналгетику. І, може, щось для розслаблення?

Дев’ятий

А може, й надалі восьмий? Не знаю. І котра це вже година? Я могла б дізнатися про це, підвівши голову, але, врешті-решт, навіщо? Що змінить інформація про те, що зараз вечір або світанок? Найважливіше, що в мене нічого не болить і я зручно лежу, по вуха занурена в тепле болітце, що сотається з телевізора.

«Хуан Карлос її зраджує».

«Робота геолога — це вам не булка з маслом».

«Якщо ти їдеш у машині й бачиш торнадо, послухай, що говорять про нього по радіо».

«Моїм авторитетом став Зорро».

«Нова будівля університету завбільшки з десять мільйонів упаковок від мюслів».

«Двигун вантажівки справляє стільки ж клопоту, що й цеглина».

«Якби ви хотіли дістатися велосипедом на Венеру, подорож тривала б сто дев’яносто років».

На Венеру? Навіщо? І чому саме велосипедом? Але поки я знайшла відповідь, Болекові таблетки відбили мені охоту на віддалену прогулянку до іншої частини всесвіту.

Десятий

Я випірнула на поверхню. У чому велика заслуга Здзислави Зигзаг, яку Аня прозиває Zi Zi Тор. Вона зателефонувала о восьмій ранку, як завжди стурбована й нашпигована тисячею мудрих порад.

— Ну нарешті! — Вона не пояснила, що нарешті, бо зразу перейшла до своєї улюбленої теми. — Бартусь знову мені на тебе скаржився. Нібито ти погано до нього ставишся. З початку липня він схуд на цілих два кіло.

Браво. Ще вісім — і його можна буде зарахувати до групи «невеличка надвага».

— Мені прикро, але…

— Він сказав, що ти відкинула його допомогу.

— Мені не потрібні гроші. Я анулювала рахунок і…

— Не про це мова, моя дорогенька. Ми переживаємо, бо ти анітрохи не дбаєш про ваші стосунки. Не піклуєшся про Бартуся. Дозволяєш, аби він терзався й худнув. Але це тобі віділлється, моя люба. Це тобі віділлється. Жінки сьогодні такі егоїстичні. Думають, що досить раз на тиждень відвідати перукарку, косметичку, кравчиню й масажиста…

Ну й халепа. Я не відвідую навіть раз на місяць.

— … а цього не досить. Бо хто, як не жінка, подбає про домашнє тепло? Тільки вона. Коли чоловік виходить на полювання, то саме жінка оберігає вогнище.

— Але Бартек не любить, коли длубаються в його каміні.

— Ягодо, ти така цинічна, — зітхнула вона. — Нічого, лише цинізм, іронія та емоціональний холод. Саме це і є сучасні жінки, зосереджені на собі і власних утіхах. А потім дивуються, що в Польщі дедалі менше справжніх чоловіків. Таких, як Міхал Жебровський.

— То що я повинна зробити? — задала я питання, на яке вона чекала вже п’ятнадцять хвилин.

— Я не хочу нічого тобі нав’язувати. Навіть не можу.

Стеменна трагедія.

— … а втім, розв’язок як на долоні. Дитина. Саме так. Відразу закінчилися б усі твої дивацтва. Ти перестала би брикати і переключилася б на Бартуся. Ви стали б справжньою родиною. Бартусь мав би більше снаги до життя, бо ходить такий засмучений, що аж шкода дивитися. Ну і я мала би заняття. Але що ж… — шморгнула вона носом. — Ви, молоді, надто егоїстичні, щоб дбати про чужі потреби. Тільки кар’єра, успіх і гроші. Тільки це у вас у голові.

— Та сама мелодія впродовж шести років, — підсумувала Аня мій звіт. — Старий добрий Zi Zi Top.

— Знаєш, що мене смішить? Її версія визволення жінок, котрі, затягнуті в корсет, шпильки й панчохи, нудяться в офісі. Стирчать там по десять годин на день, аби тільки не варити чоловікові обід.

— І роблять кар’єру зумисно для того, щоби каструвати справжніх чоловіків, — додала Аня.

— Так, начеб робота була забаганкою, а не необхідністю. Адже ніхто не сплатить за мене рахунки. Звідки в неї ті фантазії?

— Як це звідки? З реклам, які масово продукують у твоїй міжнародній ФІРМІ.

Одинадцятий

Перев’язування. На думку Болека, гоїться, як на молодому собаці. Мацек натомість лякає тим, що із зашитої до середини шкіри може вирости волосся.

— Воно подразнить тобі мозок, і матимеш кудлаті думки.

— А ти хотів би, щоб вона думала про тебе? — втрутився Болек, виписуючи мені рецепт. Попередню дозу аналгетиків я зужила впродовж сорока восьми годин.

— З мене досить моєї мадам, докторе, — обурився Мацек. — Зрештою, я не маю часу на бавлянки. Ані енергії.

— Качання вимагає повної посвяти, так?

— І точного графіка. Ну куди я міг би втиснути ще одну кицьку, докторе? В перерву між коктейлем і тренуванням?

— А я знайшов би час і на десяток, якби хотів, — похваливсь Юзек. — І скажу вам, хлопці, що жодній не дав би себе захомутати. Вудила існують для віслюків, а не для мустангів.

— А ти, Ягідко? В тебе хтось є? — запитала Юлька, закінчуючи бинтувати мою голову.

— У принципі так… тільки зараз ми відпочиваємо одне від одного.

— Розлучаєтесь?

— Він не є моїм чоловіком, тож я не знаю, чи це влучне слово.

— А хто він тобі? — допитувався Болек.

— Я, властиво, не знаю, як його визначити. Друг? Після тієї пригоди з купою я маю певні сумніви. Наречений? Теж ні, бо ми не заручені. «Хлопець» звучить трохи дурнувато стосовно тридцятирічного бугая. Партнер… Жахливе слово, як із дешевих сексуальних порадників. Може, коханець…

— А ви живете разом? — запитав Мацек.

— Ні. Ми зустрічаємося після роботи і йдемо до мене на чай.

— Ну, тоді все дуже просто, — виголосив Юзек. — Таких чуваків називають чаювальниками.

Дванадцятий

— Тримай, — Болек подав мені рецепт, який я вчора забула забрати. Психоаналітик сказав би, що я підсвідомо шукала додатковий привід для візиту. Бо основний я вже маю: фотографії.

— Ах, так, — згадала Юлька. — Ти казала, що полюбляєш увічнювати.

— Терпіти не можу фотографій, — повідомив Болек. — Досить і того, що я бачу свого писка щоранку в дзеркалі. От якби я ще мав риси Бреда Піта… Але тоді, певно, був би деінде, може, навіть, у Голлівуді. І воював би не зі страховими компаніями, а з податковою інспекцією чи якимось набридливим папараці…

— Що, мрії?

— Не мої. Мого батька. Це він хотів, аби я став актором або рок-зіркою. Але хіба ти знаєш якогось славетного актора з такою фізією?

— Може, Дольф Лунгрен? — замислився Мацек. — От тільки що Дольф кремезніший. Ну і його не звуть Болеком.

— Болеку, у тебе фізія найсимпатичнішого солдата Вермахту, якого я тільки бачила, — потішила його Юлька. — До речі, я теж не терплю фотографій. Вони забагато нагадують про минуле.

— А предмети ти теж фотографуєш? — поцікавився Мацек. — Може, клацнеш пару фоток із наших інструментів?

— Чому б і ні? А кімнату Вухастика теж можна?

— Певно, за умови, якщо на знімку не буде її власника, — попередив Болек.

— А ти колись переглядаєш ті фотографії? — запитала Юлька.

— Тільки коли забираю з проявки. Потім сортую і складаю до спеціальної скриньки, де вони чекають відповідного моменту. Який, може, ніколи й не настане.

— Тоді навіщо ти їх збираєш? — здивувався Мацек. — Щоб вони гнили в коробці?

— Щоб мати певність у тому, що будь-якої миті можу на них подивитися. Пригадати деталі.

— Але навіщо? Хіба це так важливо?

— Для мене так. Замість пригадувати, які я тоді носила твіди й мережива, зиркну на знімок — і все ясно. Плащівку і фланель.

— Я воліла б пам’ятати мережива, — зізналась Юлька. — І, мабуть, буду, судячи з моєї бабусі.

— А як у вас справи на роботі? — змінила я тему. На менш гнітючу для мене.

— Все спокійно. Ого, я, певно, даремно похвалився. — Болек підняв слухавку. — Де? Стоїть із ножем? Уже годину? І вони тільки тепер дзвонять? То викликай Юзека, хутко. Як то немає?!

— Юзек кудись ушився? — здогадався Мацек. — Ну і хто тепер сяде за кермо? Юлька не вміє. Мені пробили дірку, я не можу ризикувати. А пан доктор буде потрібний біля пацієнта. От бляха!

— Ну тоді я поведу, хіба є якийсь вибір? — буркнув Болек, застібаючи халат. — А коли знайду Юзека, то не знаю, що йому заподію. Мушу вигадати щось виняткове, бо задушити його стетоскопом буде замало.

— Найкраще вшити йому еспераль. Потрійну, — порадив Мацек.

Вони вже зачиняли за собою двері, коли я спромоглася видушити:

— Слухайте, за кермо могла б сісти я. Щоправда, я не маю при собі документів, але хто не ризикує, той не п’є шампанського.

— Ти і справді вмієш?

Я кивнула.

— Ну то вйо, бо лічильник клацає.

— А куди ми їдемо?

— Мікрорайон КЕН, висотка біля зупинки. Чувак лякає родину мачете.

Ми побігли до стоянки, де чекав обшарпаний «полонез». Плиг усередину, пристебнути паски — і ходу. Виїхати на двосторонню магістраль, поворот управо. Обігнати два пікапи, швидко з’їхати вниз.

— У вас геть лисі шини. Ковзають, як по льоду. І ще хтось заблокував нас на світлофорі. — Я показала на жовтаву «шкоду».

— Їдь, тату, їдь, — підганяв Мацек її водія. — Ну, рухайся, хлопче. Тисни на педаль, вона не відкусить тобі ногу. Ну! Наре-е-ешті.

Власник «шкоди» звернув ліворуч, а ми погнали перед себе. Я оминула круглу площу і загальмувала під однією з трьох «висоток». За номером десять.

— Мені йти з вами, чи як? — я вже волію добродія з мачете безтямному сидінню в машині. — У разі чого допоможу вам носити відрубані кінцівки.

І ми помчали. До ліфта, шостий поверх. Болек увірвався без стуку.

— О рани Господні, — верескнула жінка в закороткій нейлоновій комбінації, що обтягувала кавуноподібний живіт. — Це знову ви, докторе? Я колись дістану інфаркт через ті ваші візити. Ну і як тут не вірити, що на «швидкій» працюють убивці?

— Перепрошую, я завжди помиляюся, — кинув Болек. — У вас такі самі двері. Жодних номерів.

— Я вже п’ять разів вам пояснювала, що у Вінцентів середні двері. І поспішайте, бо Анджеєк уже з годину гострить ту свою шаблюку. У мене аж мурашки по спині бігають.

Ми зайшли до Вінцентів. Настрахана шатенка показала нам двері до Анджейкової кімнати. Болек застукав.

— Ну і що ти знову вигадав, Анджею?

— А що, хіба я не можу мати ножика для розпечатування конвертів? — буркнув довготелесий хирний молодик із овечим поглядом і зачіскою під паж.

— Можеш, — визнав Болек. — Але ти, здається, лякав матір, що покраєш собі ноги, як морожену моркву від фірми «Гортекс».

— Я маю такі плани, от тільки не знаю, з котрої почати. Оця видається мені якоюсь на диво квадратною, — він провів мачете по шкірі, зоставляючи на ній червоний пруг.

— Ти хочеш щось із неї витягнути? — втрутилась я. Він похнюпився і стиснув пальці на руків’ї мачете. — Передавачі?

— Звідки ви знаєте? — пожвавився він. — Вам теж їх вставили, правда? Отут? — торкнувся він до моїх бинтів.

— Не вставили, Анджею, — я обережно відвела його руку. — Але я знаю одне: сам ти тих передавачів не витягнеш. Не даси ради. Зомлієш, втратиш море крові й по всьому. А в лікарні тобі могли б допомогти.

— Вони їх витягнуть? — запитав він, не приховуючи недовіри.

— Вони обов’язково тобі допоможуть, Анджею. Але ти мусиш відкласти той ніж. Ти тільки заподієш тим мачете собі шкоду, а передавачам, якщо вони в тебе є, так чи йнак нічого не станеться.

— Вони ще будуть тішитися, оті з Сіріуса, — пирхнув Анджей, увесь час міцно стискаючи мачете.

— Ну власне. А в лікарні тебе не дадуть скривдити. Чуєш? Я можу пообіцяти, що тебе позбавлять передавачів. То що, віддаси мені ножа? Ну бачиш, мудре рішення, — я простягнула кинджал Мацекові.

— А тепер ти тихенько спустишся до машини, добре? — попросив Болек. — Тільки спочатку ми зробимо тобі укол.

— Укол, укол… — замислився Анджей. — Навіщо цей укол? Щоб впорснути мені у жили кілька нових передавачів?

— Ні, ну що ти! — заперечила я. — Просто я швидко їжджу. Рвучко, нерівно. Навіщо тобі нервуватися?

— Справді, зайвий стрес, — визнав він. — І додаткова втіха для напасників із Сіріуса. Гаразд, тоді робіть, — він наставив худу руку.

Болек блискавично застромив голку. Ми трохи почекали й повільно посунули в бік ліфта, підтримуючи відпруженого Анджея. Внизу запакували його на ноші. І чимдуж до «психушки», тобто до Х’юстона.

— Будемо за якихось п’ятнадцять хвилин, — кинула я.

— О’кей, тоді я задзвоню, аби вони знали, що ми веземо Анджея, — сказав Болек і вистукав номер на «мобілці». — Х’юстон? У нас проблеми.

Повернення на базу. Мацек одразу побіг розповісти всім про мачете.

— Воно було десь із півметра. Отаке, — розвів він долоні, начеб давав благословення. — І яке вже гостре, гостріше, ніж язик моєї мадам.

— Справдешній меч самурая, — з подивом у голосі визнала Юлька.

— Але Ягідка швидко обробила хлопака, — похвалив мене Мацек. — Короткий спаринг, дві-три подачі, і молодик сам спустився до машини. Без шарпанини. А раніше ми мусили з ним битись, аби натягнути гамівну сорочку.

— Якщо так, то тобі належиться почастунок.

Юлька вийшла з ординаторської, а за мить повернулася з величезною тарілкою, по вінця наповненою мішанкою з картопляного пюре, шматків м’яса і прив’ялих скибок огірка.

— Нагорода за гарну роботу, — пояснив Мацек, витираючи об майку алюмінієву ложку розміру XXL. — Тримай, не їсти ж пальцями.

— Я не хотіла б відбирати у вас шматок хліба. До того ж я не голодна.

— Знаю, що це не надто привабливо виглядає, — визнала Юлька. — Це готував наш батько-директор. Але смакує несамовито.

— А ти чому не їси? — звернулась я до Мацека.

— Мацек має свої чарівні кубики, — просвітила мене Юлька. — Зараз він буде розводити їх із водою.

— Не зараз, а тільки о пів на сьому.

— Ой-ой, за п’ятнадцять хвилин. Велика різниця.

— Для мене так. Моя дієта — це серйозна інвестиція, а не якісь там бавлянки з варениками.

Серйозна інвестиція

6.40. Чорна кава і спалювач жиру.

7.20. Омлет із шести великих яєць, бляшанка консервованого горошку. Через день вівсянка на молоці чи йогурті (без горошку).

9.15. Протеїновий коктейль.

11.30. Триста грамів пісного м’яса, дві бляшанки горошку.

14.30. Омлет із п’яти яєць, бляшанка горошку (в сезон півкілограма помідорів).

16.00. Спалювач жиру, протеїновий коктейль.

18.30. Протеїновий коктейль і бляшанка горошку.

21.00. Протеїновий коктейль, полумисок овочевого салату (з додаванням горошку).

23.00. Протеїновий коктейль (при відчутті голоду — дві бляшанки горошку).

— А раз на тиждень він закуповує відро «корівок» або карамельок, — додав Болек. — І похапливо пожирає їх у моїй ординаторській.

— Солодощі мене гублять, — визнав Мацек. — Але я суворо з цим борюся, бо надмір вуглеводів знищує прес.

— Як бачиш, бодибілдінг вимагає пожертв.

— Я не змогла би пакувати стільки горошку. Волію вже це, — я занурила ложку у паруюче місиво. Щоправда, воно виглядає не так звабливо, як Анин сирник. Але, може, смакує незгірш? На жаль, ні. Та все одно мушу його доїсти. Прийняття почастунку є запорукою тіснішого контакту з чужим племенем.

— А що трапилося з Юзеком? — запитала я, щоб відвернути власну увагу від споживання пюре.

— Баба надіслала йому фотку. Дивіться, — Мацек поклав знімок на стіл.

Я глянула. На великому фотелі в сапфірні тюльпани всміхалася пергідрольна білявка з цигаркою в зубах і великою надвагою десь-інде. Ногу закинула за ногу. Темно-рожевий костюм, багряні шпильки, блідо-рожева помада й довгі бордові нігті. А на руках червоне немовля в рожевих пелюшках. Внизу напис водостійким фломастером: «Христини у верісні. Не забудь напиред пазичити тисяча злотих. Твоя Кабила».

— Так звана заява на аліменти, — підсумувала Юлія. — Юзек пиячить у «Трьох Котах». У Мар’яна з понеділка відпустка, а Стах може працювати лише вночі. Ну і де ми знайдемо йому заміну?

Тринадцятий

За ніч я зважила всі «за» і «проти». О четвертій ранку дійшла рішення. Я можу їздити замість Юзека. Не знаю, чи це можна назвати покликанням, про яке згадувала ворожчина онука. Але я принаймні мала б якесь заняття. Тільки от як їм це запропонувати, щоб вони не подумали, що я відбираю в когось роботу? Піду на контрольний огляд, і побачимо, як розвиватиметься ситуація.

Я прийшла проти вечора поскаржитися на свербіння під бинтами.

— У Болека сьогодні нічне чергування в притулку для літніх людей, — поінформував мене Мацек. — Я можу попросити доктора Акулу, коли він повернеться на станцію. Тільки уважай, бо Акула б’є по вухах. Тобто ріже. Він уже три роки переживає кризу, оце й намагається опустити всіх оточуючих. Але він не лихий. У нашому тесті на ВВС він здобув би якнайбільше три бали з десяти.

— У якому ще тесті?

— На Велику Вибагливу Свиню. Болек винайшов таку шкалу після візиту до пацієнта, котрий оскаржив його в крадіжці пінки для гоління. І тепер ми бавимося, оцінюючи винятково комизливих клієнтів.

— Я волію не знати, на скільки балів ви оцінили мене.

— Ягодо, ми застосовуємо ВВС тільки тоді, коли трапляється хтось винятково впертий або нестерпний. А Акула останнім часом таким буває.

— То, може, краще його не клич. Прийду завтра. — Я підвелася.

— Чекай, ну куди ти так летиш? Я попрошу Юльку. Вона перевірить, чи не мокнуть у тебе шви.

Він вийшов, а я стала переглядати амбулаторну аптечку. Суміш убозтва й металопластики дев’ятнадцятого сторіччя.

— Юлька трохи запізниться. Як воно буває з жінками, — озвався Мацек, спираючи грубий стовбур руки на дверну лутку. — Я бачу, що ти милуєшся нашим баром. Амфетамін у нижній шухляді, поряд антидепресанти й віагра. На горішній полиці лікери й коньяки. А якщо серйозно, то ми маємо тільки реланіум, трохи вати та спирту.

— Нужда з бідосею, — підсумувала я. — Чому Болек хоче тут працювати?

— Бо його не взяли до «мореплавки», і він з розпачу вирішив зашитись у провінції, — пояснив мені Мацек. — А що ниток у нас до лиха, то він зашився так дійово, що ніхто його звідси не випоре.

— Я повинна повірити в ту «мореплавку»? — Мабуть, таки ні.

— Ти хочеш почути правдиву історію доктора Десперадо? — запитала мене Юлія. Вона саме зайшла до амбулаторії зі стосом жіночих журналів під пахвою. — Ну то слухай.

Правдива історія доктора Десперадо

Після стажування Болек переміряв уздовж і вширш усі лікарні, поліклініки й клініки південної Польщі. Стукав у двері й вікна, скрізь напитуючи про роботу на ставку, чверть ставки, позаштатно, а також начорно. Нарешті в розпачі вирішив змінити тактику й надіслав такого листа до дирекції регіонального відділення станції швидкої допомоги:

«Звертаюся до вас із проханням працевлаштувати мене лікарем на „швидкій“. Своє прохання вмотивовую таким чином: упродовж трьох років я намагався знайти роботу в будь-якій поліклініці чи на станції „швидкої“ великих міст. Безнадійно. Незважаючи на „червоний“ диплом, численні курси підвищення кваліфікації і так зване покликання. За такої ситуації я вирішив дослідити щасливців, котрим поталанило зачепитись у престижних клініках нашої країни. По кількох тижнях проникливих досліджень я виявив, чим вони відрізняються від мене. Протягом наступних тижнів успішно працював над нівелюванням цієї різниці. Тепер перед вами стоїть людина, обдарована надзвичайно цінними в таких клініках чеснотами:

• я декларую повну відсутність моралі, а також зверхнє й навіть вороже ставлення, до людей, особливо своїх підлеглих і молодшого медичного персоналу;

• стосовно керівництва я є до нудоти запобігливим, зате за їхніми плечима безжально висміюю кожен їхній крок, а також відсутність смаку у виборі сорочок;

• під час розмови з пацієнтами не приховую ні нудьги, ані роздратування. Позіхаю, коли вони виливають свої скарги. Не слухаю нарікань і не звертаю уваги на їхній фінансовий стан, а тому намагаюся виписувати ліки тих фірм, котрі обдаровують лікарню дорогими презентами. Під час візитів оперую лексикою, незрозумілою для пересічного пенсіонера, зате багато забарвленою вульгаризмами;

• щипаю медсестер за сіднички;

• охоче стукачу на колег-лікарів, натомість рідко мию пахви.

Сподіваюся, що вищенаведений список удовольнить не одного із завідувачів медичних закладів. Зі свого боку обіцяю попрацювати над шліфуванням наступних чеснот. Чекаю на відповідь, із повагою

Лікар Болеслав Десперадо».

Долею випадку цей лист потрапив у грубі долоні директора місцевого відділення, доктора Рішарда Грейпфрута. Рішард, як і всі порядні люди, зразу зрозумів, що за понурою заявою криється споріднена душа, котра рештками сил волає про допомогу. Два тижні опісля Болек підписав угоду і став чільним кравцем«швидкої» в моєму рідному місті.

— Це правда про ту заяву? — запитала я.

— Ну, — підтвердив Мацек. — Ціле щастя, що її прочитав наш батько-директор.

— Та яке там щастя, — озвалась Юлія. — Просто саме в цьому місці земної кулі розбився космічний корабель Болекового призначення.

А де розбилася ракета моєї долі? Колись давно я думала, що в салонах Дуже Поважних Осіб, Котрі Роблять Міжнародну Кар’єру. А тепер? На двадцяти шести квадратних метрах дупла, за яке я сплачуватиму кредит іще сім лихих років? А може, в апартаментах директора з персоналу, котрий охороняють набурмосені огири? У його кухні, вдвічі більшій, ніж моє дупло, з новочасним острівцем посередині? На його металевих антресолях, вдивляючись у панорамний екран домашнього кінотеатру? У його модній бетонній лазничці, загублена серед флаконів дорогих чоловічих парфумів? На задньому сидінні його вилощеного джипа модного кольору «мілітарі»? Найгірше, що я можу про це ніколи не дізнатися.

Чотирнадцятий

Сьогодні Болек теж не працює, тож я не буду тинятися по станції. А замість цього провідаю Аню.

— Не буду тебе обнімати, бо ще шви розійдуться. Що, полегшало? — всміхнулася вона. — Залазь, я закінчую пекти сирник. Август заповідався з візитом.

— Ви завжди пекли його разом, — здивувалась я.

— Ну так, але відколи він виграв у конкурсі комп’ютер, то просиджує за ним днями поспіль. Увесь час щось пише.

— У якому ще конкурсі?

— У якомусь мистецькому, для молоді. Його оголосили колись у «Телеранку». Август надіслав кілька рисунків і виграв.

— А як він одержав нагороду? Певно, не намагався переодягтися тринадцятирічним хлопчиком?

— Ми мали з тим трохи клопоту. Ще трохи, і було б по комп’ютері. На щастя, малий нашого знайомого, теж Август, погодився зображати юного генія. Ми поїхали до Варшави, малий чудово виконав свою роль, за що одержав від нашого Августа подяку у формі принтера.

— Ці ігри колись прикро закінчаться, — зітхнула я.

— Ягодо, все під контролем, — усміхнулася вона, накладаючи на мою тарілку велику порцію сирної маси.

— Ага, під контролем. А потім знову буде скандал, як зі стипендією Вольфганга Тревгерцига. Ганьба на весь Євросоюз.

Стипендія

Мій тато передчасно вийшов на пенсію і, намагаючись дати раду з огромом вільного часу, присвятив себе творчості в широкому розумінні. Гобелени (взірці він позичив у моєї кузинки), виготовлення екологічних конвертів, малярство на склі, краєвиди, вирізьблені на березовій корі.

— Непогано, — похвалила його я. — Тільки шкода, що все буде валятись у шухляді.

— Інша річ, якби наш Август був темношкірою самицею, найкраще емоційно неврівноваженою, і жив би в котрійсь із резервацій, — сказала Аня. — Тоді ми мали б виставки в найліпших галереях Лондона.

— Це можна влаштувати, — шепнув сам до себе тато. — Треба тільки опрацювати деталі.

За півроку він повідомив мені по телефону, що одержав стипендію Тревгерцига. Для творчих самиць із країн колишнього СЕСу (рівнозначного резервації) із невеличкими психічними розладами.

— Я надіслав їм твій знімок, Ягідко. Той, що з моря.

Мій «улюблений», клацнутий одразу після захисту. Я з червоними очима замордованої кролиці намагаюся пригладити розмаяне вітром волосся.

— Я написав, що ти самотужки виховуєш двійко неповносправних дітей. Що ви живитеся просом і пшеницею.

— Як хвилясті папужки.

— Ну. І що ти заробляєш на життя, шиючи мішечки для м’ясного асорті.

— Ти жартуєш!

Звідки в нього такі ідеї?

— Я бачив у серіалі «Клан». Там одна жіночка доробляла до зарплати чоловіка шиттям мішечків. А хату вони мали більшу, ніж увесь наш будинок, Ягідко. І то в центрі Варшави.

— Ті вже мені сценаристи. Вони мають фантазію.

Я гарую по десять годин на день у багатій ФІРМІ і не можу купити «кавалерку», а якась старенька живе з шиття лляних мішечків. Я зітхнула, повертаючись до теми стипендії.

— І що ти там іще написав?

— Що ти твориш поночі. Малюєш, різьбиш і тчеш гобелени, які нікому не потрібні.

— Зворушлива історія.

— Їх вона теж зворушила, бо зразу замовили десять гобеленів для своїх офісів у Гамбурзі та Амстердамі. А від березня ти маєш серію зустрічей із власниками галерей з усіх найбільших міст на захід від Лаби.

— Як ти собі це уявляєш, тату?

— Наразі я ще не опрацював конкретний план, — зізнався він. — Але до весни все обмізкую.

Проте поки він почав його опрацьовувати, усе завалилося. Представники фундації вищезгадуваного Вольфганга так перейнялись історією самотньої матері, котра бореться за виживання, що вирішили провідати художницю особисто, в її, так би мовити, природному середовищі. Приїхали «фольксвагеном-транспортером», завантаженим розмаїтими дарами: від блакитної ріні для посипання доріжок, через пластмасову рибу, що співає ту ж саму колядку (різдвяна оздоба для вхідних дверей), скляну кулю з утопленою в ній білявкою в шкіряному костюмі (німецька версія Попелюшки), аж до кілограмових батончиків із марципанами. Коротше кажучи, всім, що вони повитягали з пивниць і комор. Годину кружляли по околиці, нарешті знайшли наш будинок, а в ньому замість самотньої, психічно неврівноваженої матері двох дітей — кота й самотнього чоловіка, котрий ткав гобелен під заспокійливу музику Замфіра.

— Знаєш, чому вони наробили стільки галасу, Ягодо? Бо їм допекло, що тато аж ніяк не потребує всіх тих риб і скляних куль. Уражена пиха доброчинців.

— Я воліла б, щоб він більше нікого не вражав.

— Усе буде гаразд, Ягодо. Що ти принесла?

— Так, різний мотлох із комода. Вправи на кмітливість. Наприклад, оце, — я витягла перший із краю предмет: облізлу коробочку, набиту металевими детальками. Збоку майталався огидний шнур із величезним штепселем на кінці.

— Складана праска для прасування лялькових суконь, — негайно впізнала Аня. — Ми купили її з Августом якихось сімнадцять років тому. Він хотів навести лад у гардеробі твого єдиного ведмедика.

— А я все сушила собі голову над тим, хто спалив Вухастикові блакитну курточку.

— Ми, — без каяття зізналася вона. — Август іще хотів протестувати цей прилад на самому Вухастикові, але я не дозволила. Ну і праска опинилась у шафі.

— Так само, як і цей пластмасовий несесер, — показала я на блідо-рожеву коробочку у формі невеличкої валізки.

Ми її відчинили. Всередині ховалося шість мініатюрних горняток із приклеєними блюдечками й неоковирний пластмасовий самоварчик, який завершувався не менш неоковирним шнуром. Усе це блідо-рожевої барви. Ціна три рублі п’ятнадцять копійок. Що це могло б бути? Сервіз для гномиків?

— Дорожній набір для чаю, — спростувала Аня. — Принаймні так думає Август.

— Дорожній? Тоді він повинен бути на батарейках. Адже не в кожному наметі є розетки.

— А чому в наметі? — здивувалася вона.

— Зважаючи на якість виконання й ціну, «продукт призначено споживачам із низьким рівнем доходів», — перерахувала я, на мить перетворюючись на стандартну працівницю ФІРМИ.

— І ти помиляєшся. Подивися тільки на цей колір.

— Блідо-рожевий відтінку розквітлої яблуні з краплиною сіро-голубого. І що з того?

— Задум, Ягодо. Хіба горнятко, скажімо, для пролетарія, могло б мати такий вишуканий колір? Певно, що ні. Воно було би просто сіре чи бежеве. А тепер придивися до його розмірів. Хто п’є з таких маленьких філіжанок?

— Ельфи?

— Аристократи.

— Аристократи? З пластмасових горняток?

— Бо це новочасна аристократія, відкрита до нових матеріалів, — прояснила вона. — Або скоробагатьки, які запозичили в аристократів звичку пити з маленьких філіжанок. Але це ще не все. Зараз буде найважливіший аргумент. Налий до самоварчика води та підключи його до розетки.

— Не смикне?

— Не турбуйся. Наливай повний. Вмикай у розетку. І вийди в коридор.

Я вийшла.

— І що?

— Глянь на лічильник.

Я глянула. Він крутивсь як навіжений.

— Він крутиться як навіжений! — гукнула я з коридора.

— Мало сказано. Він жере електрику, як дракон. Як три пральки водночас і ще телевізор «Рубін». Тепер ти розумієш?

— Ним можна користуватися тільки поза домом?

— Власне. Увесь процес кипіння не триває довш як двадцять п’ять секунд, тож немає ризику, що хтось тебе накриє.

— А коли саме тато визначив, що це сервіз для туристів?

— Після трьох місяців користування він одержав рахунок за світло.

П’ятнадцятий

Болек зателефонував, що за півгодини я можу прийти знімати шви. Близько другої він матиме трохи вільного часу.

Коли я зайшла, він саме закінчував оббирати картоплю до обіду.

— Ще чотири картоплини, і дивимось.

— Допомогти тобі? Щось перемішати чи зцідити воду? — назвала я дві із трьох знайомих мені кулінарних операцій.

— Мацек уже займається городиною. Буде мінестроне й рулетики в часниковому соусі.

— Ви завжди харчуєтеся разом? — Я пригадала власну перерву на ланч: швидкий скок на кебаб або заливання бульйонного кубика окропом із експреса.

— Та-ак, — потягнувся він по чергову картоплину. — Спочатку я ніяк не міг до цього звикнути. Знаєш, як воно буває на стажуванні. — Не знаю, але Болек швидко запліднив мою уяву: — Скубання канапки із сиром, схованої в кишені халата. Сухий пампух із лікарняної крамнички, запитий на льоту слабозабарвленим окропом. Кілька солоних паличок.

— Ну, скажімо, невигадливе меню.

— Потім було ще гірше. Понад два роки безробіття. Чай, булки та маргарин. Але нарешті мене закинуло сюди. Приходжу на перше чергування. Ще не обвикнувся, тож одразу сховався в ординаторській і чекаю команди на виїзд. А тут біля полудня завалює Мацек із ополоником у руці і запрошує на кухню: «Сьогодні ваша черга чистити картоплю, пане доктор».

— А ти?

— Наїжачився, як різеншнауцер, але пішов. Навіть Рисек, наш директор, чатує біля баняків. Щоправда, лише двічі на місяць і завжди готує або суп-заливайку, або місиво з картоплі та курки, але все одно вносить свою лепту.

— Родинна атмосфера?

— Її елементи. Бо кожен тут має заплутане життя. Тобі не нудно?

— Та що ти! Я обожнюю слухати історії про життя. Розумієш, часом я маю таке враження, що моє власне життя якесь нереальне. Начеб я дивилася на світ крізь товсту шибу.

— А ти хочеш відчути справжнє життя? — запитав Болек.

— Ясно, якщо це щось означає.

— Нам потрібний водій на якийсь там тиждень або два. Бо Юзек і далі не в формі.

— Обмиває народження дитинки?

— Слабо сказано. Він практично переселився до «Трьох Котів». Зранку його вимітають за поріг разом із недопалками, але рівно о сьомій вечора він заявляється туди, як на чергування. Я подумав, що, може, ти його заступила б, поки хлопак охолоне. Самі денні чергування, крім однієї ночі, двадцять першого, бо Стах тоді зайнятий і відробляє сьогодні.

Ну, прошу дуже. Я навіть не мушу нічого вигадувати. А все ж таки мене це анітрохи не тішить. Почуваюся так, ніби відбираю в Юзека хліб і овес.

— Не відбираєш, тут кожен має якийсь приробіток, інакше ми живилися б тільки просом і пшеницею.

— А що ви робите?

— Я чергую на двох інших станціях. Юлька танцює в клубі. Мацек працює в тренажерному залі. Рисек, наш директор, має ренту з дерев. А Юзек грає по весіллях. Дістає за ніч удвічі більше, ніж на «швидкій». То як, згода? Це лише кілька чергувань.

— А якщо я не впораюся?

— Із чим? — здивувався Болек. — Адже для чорної роботи, для бійок із пацієнтами, для масажування, зашивання ран і запалювання свічок в узголів’ї є я.

— Ну, розумієш, з орієнтацією в мене і справді не найгірш, але все ж таки місто розбудовується. За останні десять років…

— Збанкрутував один завод, а фабрика пателень дихає на ладан. Кількість мешканців зменшилася на тисячу голів, у чому є величезна заслуга реформ.

— Але щось будується.

— Палаци на цвинтарі. В цьому сезоні наймодніші чорні мармурові плити і хрест аж до підхмар’я. Все це оздоблено мідною фурнітурою просто з Італії. Добре, годі сперечатися, миємо лапи і подивимося, чи можна знімати шви.

Шістнадцятий

Сьома ранку

— Що, невиспана?

— Налякана. Не знаю, чи впораюсь.

— Моя малесенька. — Юлька погладила мене по голові. Я навіть не встигла відхилитися. — Побачиш, усе буде добре.

— Ходи, я представлю тебе решті, — озвався Болек.

— Хіба є якийсь інший лікар?

— Був, до кінця червня, але виїхав до Норвегії. Сказав, що воліє збирати там полуниці, ніж чути в мас-медіа, що є зажерливим труйником, тільки тому, що намагається заробляти більше, ніж шість злотих на годину.

— Такий здібний хлопець, — зітхнула Юлька. — А які він зладив Льольо губки. Кожна завбільшки з виноградного слимака. Якби я не боялася уколів, то й собі такі замовила б.

— Рисек шукає когось на його місце, — втрутився Болек, — бо нам придався б лікар до амбулаторії, коли я на виклику. Тільки що від січня вони, здається, знову мають урізати фінансування на медичну допомогу. І я мусив би його звільнити, а Рисек страшенно переживає такі ситуації. Він не терпить розлук.

— Навіть із дружиною надалі живе, хоч вони й розлучилися вже п’ять років тому і вона має нового чаювальника, — додав Мацек.

— Тобто виглядає на те, що ми й далі будемо відсилати людей до поліклініки чи до поблизької лікарні, — закінчив Болек і підвівся.

— То ходи, познайомлю тебе з другою медсестрою та диспетчеркою.

Він прочинив двері до диспетчерської. За невеличким столиком, застеленим пожовклою цератою, сиділа шатенка, що вилазила із кремового сарафанчика, наче недоглянуте дріжджове тісто. Крісло поряд займала бліда медсестра з байдужими змученими очима. Саме таких показують по телевізору, коли йдеться про черговий страйк середнього медперсоналу. Обидві жінки покивували під пісеньку Тома Джонса «Секс-бомба». У шатенки це виходило значно, значно ліпше.

— Грюк-грюк. Привіт, дівчата. Перепрошую, що заважаю робити ранкову гімнастику, але хотів би представити вам Ягоду. Вона сьогодні буде крутити бублик замість Бондарука. Ягодо, це Маріолька, міс шприця й любителька телепокупок, а також Ядзя, місцева секс-бомба. Ядзя обожнює довколишні лахоленди і до-о-о-о-овгі розмови по телефону.

— Ох, докторе, ви як уже щось скажете… — защебетала шатенка голосочком гімназистки. — Доброго дня. Мене звуть Ядвига.

Обидві простягнули мені долоні, не перестаючи покивувати в ритм музики.

— І як воно? Наразі все спокійно? То підемо до телезали. Зараз дають повтор «Клініки зворушень».

— Ти це дивишся? — здивувалась я.

— Звичайно. Кожна людина потребує казок. Навіть якщо виглядає бездушною, мов німецький офіцер.

Опівдні

— Мабуть, треба починати чистити картоплю, — буркнув Болек, позіхаючи.

— Але й нудота, — марудив Мацек, якийсь на диво вигаслий. — І взагалі, все якось так жахливо…

— Я вже волію куняти над книжкою, ніж щогодини мати виклики. А найгірше, коли викликають через якісь дурниці.

— Я думала, що найгірше, коли до вмираючих.

— Теж не з медом, але тоді ти принаймні знаєш, що повинен робити. Або забираєш пацієнта, або виписуєш свідоцтво про смерть. А при всяких дурницях можна нажити собі клопоту. Бо, скажімо, хтось телефонує і скаржиться, що йому сверблять плечі. Їдеш, оглядаєш. Нічого страшного, якась алергія. Виписуєш рецепт і змиваєшся на базу. А наступного дня пацієнт умирає, а в його родини вмикається розумовий процес: «Як то? Так несподівано? Без підготовки? Таж він іще вранці був такий жвавий. Засмажив п’ять яєць. Сміявся, жартував. І збирався ремонтувати двигун. А тут раптом труп. Він уже не з’їсть свинячої відбивної».

— Ну і не подивиться «Клініку зворушень», — додав Мацек.

— Одне слово, шок. Рідні не можуть із цим змиритись і шукають винного. «Чому цей лікар не забрав його до лікарні? Певно, недодивився. А тим часом ті плечі були якимсь сигналом». Ну і подають до суду.

— Ти вже мав такі випадки?

— Ще ні, бо я забираю до лікарні кожного, хто мені хоч чимось не подобається. А якщо пацієнт протестує, то мусить написати розписку, що залишається вдома за власним бажанням.

— Болек має несамовиту інтуїцію, — гордовито поінформувала мене Юлька. — Я навіть сказала б, що жіночу, але не люблю стереотипів. Він виїжджає, коли комусь болить око, щось йому там не грає, тоді забирає пацієнта на обстеження, і за годину виявляється, що це інсульт.

— Не перебільшуй, Юлько, — буркнув Болек, намагаючись приховати збентеження. — Це просто везіння. Щось повинно час од часу вдаватися в цьому клятому житті.

— Ти любиш свою роботу?

— Я навчився не задавати собі таких питань.

— Мусить бути якась причина того, що ти сидиш тут замість змиватися до Норвегії, як твій змінник.

— Гм, — замислився Болек. — Чому я тут сиджу? Ти знаєш анекдот про глистів?

— Ні.

— То я тобі розповім. Молодий глист питає свого тата: «Татусю, а чому ми сидимо саме тут? Там назовні сонечко, свіже повітря, зелена травичка. А ми тут у темряві, в тому смороді й лайні. Чому?» На що тато відповідає: «Бо це наша батьківщина, синку».

Вечір

— Ще чотири хвилини, і можна буде закреслити черговий день, — Болек устав і виглянув у вікно.

— Хіба що хтось, як завжди, задзвонить за дві хвилини сьома, — понуро кинув Мацек.

— Не задзвонить, — заспокоїв його Болек. — Так мені підказує інтуїція. До речі, — звернувся він до Юлії, — я сьогодні зустрів Рисека, і він сказав, що вже одержав матеріал для літніх халатів. То ти можеш братися до шиття.

— Тільки за місяць, бо зараз я шию костюм для осіннього шоу. А потім із величезним задоволенням. Тільки нехай хлопці уважно знімуть мірки. Не так, як останнього разу. Я два тижні морочилась, і все намарно.

— Чому намарно? — запитала я.

— Бо вони понаписували мені неправильні розміри, і коли дійшло до примірки, то холоші сягали землі, а в талії не сходилось. Один Болек подав сумлінно. Зріст метр дев’яносто, у талії вісімдесят.

— Ох, яка ж ти занудлива, Юлько, — образився Мацек. — Адже ти знала, що я тоді розбудовував торс. Могла б і сама додати кілька сантиметрів.

— Я додала цілих сім. Але і це не дуже допомогло.

— Гаразд, шабаш, — сказав Болек. — Кінець роботи. І суперечки.

— Та я й не сперечаюся, — буркнув Мацек.

— Тільки лютую, бо мене прилапали на шахрайстві, так? — дражнилась Юлька. — Справжній мачо не повинен зізнаватись у помилках?

— Гей, ти, руда, припини, бо я вирішу, що ти маєш цей, як його… передменструальний синдром, а це ж бо неможливо.

— Мацеку! — схаменув його Болек. — Не копай нижче пояса.

— Пардон, більше не буду, — буркнув Мацек, і надалі трохи набурмосений.

— Чого ти сьогодні такий збуджений?

— Бо я злий, Ягодо. Як чорний ротвейлер.

— Що, знову напихався «корівками»?

— Ні, мав гостру сутичку зі своєю мадам. Вона допекла мене до живого м’яса. І пече, як сіль в оці. Навіть не знаю, чим дезінфікувати такі рани.

— Алкоголем, — запропонувала Юлька. — Принагідно він знімає біль.

— Я ж не Юзек, аби хляти, як кінь.

— А чого ви зчепились?

— Як завжди, через дурниці. Тобто через усиновлення дітей.

— Ви збираєтесь усиновити дитину?

— Та що ти, Ягодо, хто віддав би нам дитину, коли ми щомісяця розходимось. А з моєю гадюкою було так: сидимо ми в піцерії «Палермо», нудота, нічого не відбувається. Тож я захотів розрядити атмосферу і бовкнув, що педалям треба заборонити всиновлювати дітей. А Івонна мені зразу, що я тупий, як російський витискач для часнику.

— Вона не надто помилилася, — визнав Болек. — Уяви, що ти сам є дитиною із сиротинця. Не з такого, де одержують подарунки від телевізійних спонсорів і мають пастельні фіраночки на вікнах, але з провінційного, де в одній кімнаті спить двадцять душ малечі. Їдло гірше, ніж у лікарні, а на комп’ютер вони можуть помилуватися в рекламах.

— Ну добре, я собі уявив, і що?

— І що б ти обрав: розгойдуватися в одному з ліжечок, кожну куховарку кликати «мамо», а серед так званих нормальних дітей бути знайдою чи байстрюком, — або виховуватися в родині двох спокійних жінок чи чоловіків, які огорнуть тебе любов’ю?

— Звідки ти знаєш, що спокійних?

— Бо всі ми знаємо, як виглядає процес усиновлення, — підтримала Болека Юлька. — Скільки треба пройти аналізів, тестів. Це ж бо не так, що тобі стрілило в голову і ти ідеш до сиротинця, як до гіпермаркету. Зрештою, запитай у Рисека, він мав такий досвід у дитинстві.

— Здаюся. Не буду воювати з цілою армією. Ви хочете і далі слухати про Івонну?

Ми запевнили його, що так. Нехай хлопець відчує, що він не один.

— Ну і вона навтикала мені гірше, ніж ви. А коли я спробував пожартувати, то взяла й пішла, поки офіціант приніс піцу. І я зостався наодинці з великою вегетаріанською піцею й полумиском салату з горошку, — він витер ліве око.

— І що ти зробив?

— Упакував її, чого має пропадати, коли стільки дітваків голодує в Бескидах.

— Їх надзвичайно втішить усвідомлення того, що санітар Мацек Г. з’їв у їхню честь велику піцу.

— Ой, докторе, адже так кажуть. Поза тим, я викинув цілу тридцятку, бо ми замовили найбільшу, сімейну. Діаметром у сорок три сантиметри. Не те, щоб я мав напад апетиту, так захотіла Івонна. Така мала зміючка, а вбирає, як пилосос, — розчулений, він витер друге око.

— І ти не побіг за нею?

— Ні, бо мені як заціпило. Ну і це… — затнувся він. — Безглуздо так ушиватися: що подумає офіціант?

— І що тепер робитимеш?

— Нічого, почекаю, поки вона подзвонить. Як і завжди.

Ну так, справжній мачо не може виявляти надмір активності. А надто, коли він інтенсивно працює над розбудовою м’язів.

Сімнадцятий

— Дорогі друзі, минула дев’ятнадцята нуль нуль, — радісно оголосив Болек, скидаючи свій обтріпаний халат.

— Але в тебе й сорочка, — захопилась Юлька. — Супер.

— Мені вона теж подобається. — Болек погладив вигадливі кишеньки. — Х’юго Бос. Оригінал, по двадцять злотих за кілограм.

— І скільки потягнуло? — поцікавилась Ядзя. Вона заглянула до нас, аби позичити вентилятор на нічне чергування.

— Двісті сімдесят грамів.

— Добре тобі, — зітхнула вона. — В мене завжди виходить ледь не кілограм. А бува, і два, коли я купую костюми.

— То купуй коротші, — порадила Юлька.

— Я і так купую. Але ж не буду парадувати в міні, навіть якщо воно від Шанель.

— До речі, про Шанель, — згадав Болек. — Юлько, ти просила, щоб я оглянув твою бабусю. Може, я сьогодні скину на неї оком, а то й двома?

— Мені це навіть зручно, бо я мала відвідати її після чергування. Ти, Ягідко, теж із нами?

— Звісно. Тато все одно поглинутий своєю писаниною.

Ми рушили до виходу. Мацек підстрибом, з радощів, що годину тому зателефонувала Івонна, як і завжди, простягаючи руку до перемир’я.

— Аж жити хочеться! — повідомив він нам на прощання. — 3 такого щастя я покачаюся сьогодні на годинку довше.

І побіг.

Болек прочинив дверцята свого обшарпаного «вартбурга», на око, мого ровесника. Ми завантажилися. Він завів двигун.

— Ти живеш тут? — запитала я.

— У Кракові, — відповів він, намагаючись нагледіти шмат дороги між брелочками, ланцюжками й кубиками Рубика, які майталалися на лобовому склі.

— То тобі зручно добиратися. Жодних пробок, еге ж?

— Ну, всі пилюжать в інший бік. Часом я відчуваю, начеб їхав односторонньою дорогою всупереч нурту.

— Індивідуаліст, — з усміхом шепнула Юлька.

— Знаєте що? Коли я дивлюся на цю масу автомобілів, що сунуть в одному напрямку, це нагадує мені роки ліцею. Ми жили з батьками неподалік металургійного комбінату. Щодня вранці я бачив однорідну сіру юрму невиспаних людей на велосипедах, які котили на роботу. Щодня те саме. Тисячі велосипедів, які запруджують усю вулицю. Скидалося на те, що ті люди пересуваються на конвеєрі. Я уявляв собі, що коли виросту, повернуся з війська, то якогось дня за п’ятнадцять сьома поставлю свій велосипед біля сотень інших, а конвеєр віднесе мене просто до комбінату. І тоді я подумав, що мушу зробити все, щоб звідтам вирватись.

— І що?

— Як бачиш, план реалізовано, — він кинув мені славетну Болекову усмішку, присмачену краплинкою гіркоти. — Головне — це сильно вірити. А Таємничі Сили зроблять усе, щоб тобі це вдалося.

— Моя люба Юльцю, — втішилася сухенька бабуся, пообвішувана разками штучних перлів. — Я не бачила тебе, певно, з півроку. А може, і довше, — з липня.

Юлька поцілувала її в напудрену щоку.

— Тепер і є липень, бабусю.

— Ти ніколи до мене не заходиш, — скаржилася старенька. — Сиджу тут сама. Навіть не знаю, літо надворі чи весна.

— Літо, бабусю. Я була в тебе три дні тому. Приносила голубці. Пам’ятаєш?

— Ну пам’ятаю, пам’ятаю. Голубці. Ой, як давно я не їла голубців. А це хто? Твій чоловік?

— Ні, мій знайомий лікар. Він тебе послухає, подивиться, чи все в порядку.

— Лікар. Це дуже добре, бо я охоче зіграла б у бридж. Коли був живий мій чоловік, граф Міхоровський, ми частенько запрошували знайомих лікарів. І грали в салоні деколи до білого ранку.

— Зіграємо, — погодився Болек. — Але спочатку я поміряю вам тиск… Ну і послухаємо серце. Тільки ви мусите зняти ці перли.

— Ой, лікарю… — Бабуся зашарілась аж до кінчиків сріблястого волосся, укладеного елегантними хвилями. — Для мене це все одно, що позбутися спідньої білизни.

— Ну добре, якось обійдуся. — Болек відгорнув важкі разки, намагаючись намацати стетоскопом худу спину старенької.

— А хто ця пані поряд із вами? — зненацька поцікавилася вона. — Ваша дружина?

— Ні, це товаришка, бабусю, — спокійно відповіла Юлія. — І що? — звернулася вона до Болека. — Все в порядку?

— Хтось мусить пильнувати, щоб вона приймала ліки.

Юлія опустила голову.

— Мама провідує її кожного ранку. Здається.

— То я до неї задзвоню…

— Ні, Болеку! Благаю!

— Я не буду говорити про тебе, — пообіцяв він. — Тільки попрошу, щоб вона припильнувала з тими ліками. Ти ж сама знаєш, це не цукерки. Їх не можна раз пити, а раз ні. А твоя бабуся навіть не пам’ятає, чи вона сьогодні снідала.

— Не снідала, бо сніданок знову був отруєний, — озвалася бабуся. — Я їм тільки те, що приносить мені Юльця. Тобто раз на півроку.

— Як плазун, так? — усміхнувся Болек. — Я подзвоню й залагоджу цю справу. Нічого не станеться, якщо двічі на день вона перейдеться триста метрів.

— Ти так близько живеш? — запитала я.

— Тепер ні, бо мешкаю в Льольо, а часом у кузинки на Довгій, — відказала Юлька, а я, побачивши її міну, не продовжувала.

— А ви не хотіли б переїхати до доньки? — запитав Болек.

— Ой, краще не треба, лікарю. Тут я знаю кожен куток. Я в себе вдома. А там? Мало того, що людина губиться, так іще й повинна уважати, щоб її не прихопили з бігуді на голові. Або без біжутерії. Я вже волію самотність тут. Навіть якщо мене ніхто не провідує. Тільки Юльця. Моя люба онученька. — Вона окинула Юльку захопленим поглядом. — Ти так змінилась. А я ще пам’ятаю, як співала тобі колискові. Думала, що ти станеш футболістом або мандрівником, як Сенкевич.

— Тепер я теж не нарікаю, бабусю. Я допомагаю людям, розумієш?

— Розумію, я все пам’ятаю. А ще ти відпустила волосся. Ти завжди мала таке коротке, як у хлопчика. Тобі так гарніше.

— Добре, виписуємо рецепт. — Болек потягнувся по ручку. — Меланія..?

— Так, — кивнула Юлька. — Меланія Світляк.

— Меланія Світляк…. Меланія Світляк… — повторила старенька, глибоко над чимось замислюючись. — Була одна така в нашій родині. Нечувано елегантна, вона носила твіди тільки від Шанель. Твіди й мережива. Але я її, лікарю, не любила.

Вісімнадцятий

Знову тиша й спокій. Жодних пацієнтів, нічого, крім одного візиту зразу по обіді. Ми саме перетравлювали рис із полуницями та сметаною Юльчиного виробництва (Мацек переробляв свій коктейль із горошком на чергові опуклості й пагорби), дрімаючи за повтором «Ляльки», коли до амбулаторії ввірвалася сильно наквацяна жіночка, вся в білих блискітках.

— Пане лікарю, годину тому я потрапила в аварію! — повідомила вона істеричним тоном. — Мені потрібна допомога.

— Я до ваших послуг. — Болек підвівся з фотеля й уклонився. — Тільки просив би більше подробиць.

— Так от, я розбила машину й лобове скло. На макове зерня, як бачите.

Болек показав на її блискітки:

— Це і є те скло?

— Так. І я хочу, щоб ви мене від нього позбавили, — заявила вона тоном, який не припускав спротиву. — Прошу витягти з шафки пінцет і негайно взятися до роботи!

— Зрозуміло. Я тільки хотів зауважити, що така робота може тривати кілька днів. Ви значно швидше його позбудетесь, якщо візьмете душ.

— Ви що, відмовляєте мені в допомозі? Оце і є швидка допомога!

— Я вам не відмовляю! — підвищив голос Болек, але наразі тримав себе в руках. — Я тільки раджу вам найшвидший спосіб позбутися скляних друзок. За дверима поряд є лазничка. Прошу вас піти туди і взяти порядний душ. Якщо не допоможе, то обіцяю, що витягну пінцетом якнайменше скельце.

Баламутка вийшла, буркочучи попід ніс щось про змарновані гроші платників податків. А ми почали сперечатися, чи здобула б вона в тесті на Велику Вибагливу Свиню максимальний бал, а чи всього-на-всього вісім.

— Максимум сім, — пручався Болек. — На десять це і справді треба заслужити.

— Заслужила, заслужила, тільки що ви не дозволили їй це продемонструвати.

— Бо з мене вже годі тих скандалів. Досить, що я щодня слухаю істерики Акули.

— Він це любить. Справдешній ловець адреналіну.

— А я поставила б їй «дев’ятку», — заявила Юльця. — За буркотіння про платників податків. Нехай візьме собі до рук той відсоток і побачить, скільки з нього йде на службу здоров’я.

— Увага, вона, здається, повертається, — шепнула я. — Хряснула дверима.

Баламутка ввійшла без брів, без губ і без блискіток.

— Ну і що? Змилося? — запитав Болек.

— Змилося, — неохоче зізналася вона. — Цілком і повністю.

— Чудово. А наступного разу, як ви зажадаєте неможливого, прошу вдатися до простих способів. Вони ладні творити чудеса.

Дев’ятнадцятий

Перелом ключиці (басейн), напад астми, розсічена брова (басейн), підозра на інфаркт, алергія на хлорку (басейн), сонячні опіки (присадибні ділянки), напад астми, вивихнута щиколотка (басейн). Плюс сім випадків слаботи звичайної.

Слабота звичайна

— Доброго дня, «швидку» викликали?

— Так, бо я слабую.

— А що саме з вами відбувається?

— Мені слабо, лікарю.

— Тобто як? Недобре? Млосно? Метелики перед очима?

— Ну не знаю. Мені просто слабо…

— Але ви не блідий. Тиск у нормі. Температури немає. Випорожнення є?

Пацієнт киває головою.

— І блювоти не було?

— Не було.

— А ходити можете?

— Можу, але слабо… Мені ноги підгинаються.

— А ви щось їли від ранку?

— Ну не дуже, бо мені слабо.

— Ми можемо забрати вас до лікарні.

— Краще не треба.

— Але там вас докладно обстежать, а що можу я?

— А ви не могли б впорснути йому щось на місці? — просить дружина чи донька. — Він такий слабий, де йому поневірятися по тих лікарнях. Тільки не у вену, бо стільки говорять про ту павельйону, що аж страх бере.

— Ну і ще виїзд на бігунку, — нагадала йому Юлька.

— То ти собі поїздила, — підсумував Мацек. — Що, страшно було?

— Я скажу вам завтра, коли охолону.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію бездіяльність і нудоту, — сказав Болек. І як завжди, всміхнувся лівим кутиком губ.

Двадцятий

Розумію, тому вповні насолоджуюся сьогоднішнім спокоєм. Один виїзд до майстровитого аматора (порізаний палець), два візити до амбулаторії і одна слабота. А потім валяння в телезалі і час готувати підвечірок.

— Можна було б заглянути до Вільшини. — Болек зиркнув на годинник. — Зараз будуть «Краплі кохання», тож невеликі шанси, аби хтось викликав «швидку».

— Здається, їх переглядають двадцять відсотків поляків. Але решта сорок п’ять…

— Двадцять відсотків — це у великих містах, де є театри, аквапарк і купа гіпермаркетів. А тут, моя дорогенька, «Краплі» дивляться чи не всі, крім пацієнтів із відділу внутрішніх хвороб…

— Бо в них зламався єдиний телевізор на поверсі, — доповів Мацек. — Але родина їм, напевно, записує. То коли повернуться додому, переглянуть їх одним духом.

— А родині це навіть на руку, бо день чи два матиме святий спокій.

— Ну а ти хіба не хочеш подивитися? — запитала я в Болека.

— Я вам запишу, — запропонувала Маріолька. — І собі теж, бо в цей час буду дивитися рекламу нової овочерізки.

— А що з тією, яку ти купила місяць тому?

— У неї тріснула ручка. І ніж затупився, а мав працювати сім років, — поскаржилася Маріолька своїм тихим голоском виснаженої медсестри. — Але в тій новій, яку я хочу сьогодні замовити, застосовано зовсім нову технологію, космічну. Нібито такими ножами користуються космонавти.

— Так, зокрема ті, що ширяють у хмарах власної наївності.

— Ой, докторе, — зажурилася Маріолька, — кожен має якісь слабості. Ви свої «Краплі», і я це розумію, тому обов’язково вам запишу, разом із рекламами.

— Супер, — зрадів Болек. — Тільки не розповідай мені кінець, бо, як каже Анджей Акула, я буду змушений покарати тебе стетоскопом.

— Якщо хочеш, Ягідко, можеш піти з нами, — запропонувала Юлька. — Ну хіба що боїшся…

— А чого мені боятися?

Мацек щиро розсміявся.

— Ти, мабуть, ніколи не бачила нашої лікарні.

— По правді, я не надто часто туди заглядала, — зізналась я. — А якщо точно, була там лише раз, під час власного народження.

— А від того часу там нічого не змінилося, — додала Ядзя, стоячи у дверях. — Спекотно нині. Вночі буде буря чи вітер із Татр, бо хлопи дзвонять як зварйовані. Ну ви таке бачили, пане доктор? Знову телефон.

Ми вервечкою вийшли з амбулаторії й подріботіли в напрямку поблизького молоха, міської лікарні.

— Ага, Ягодо, — згадав Болек, — маленьке прохання. Не звертайся до них «дідусю». Люди думають, що це так тепло, фамільярно. А насправді це принижує й нагадує про вік.

— Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, — сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, — сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

— Ну ось ми і тут, — сказала Юлія. — І як враження?

— Спокійно, трохи темно. Але це ж старий будинок, — пояснила я сама собі. — Тоді люди не дбали про вигоди.

— Тепер теж не дбають, — зауважила Юлька.

Ми наблизилися до п’ятої палати. Сірі, давно не фарбовані стіни, в кутку умивальник. На кожному з шести ліжок пацієнт, одягнений у в’єтнамську піжаму, білу в сині слоники. Такі самі продавали на базарі по двадцять злотих за комплект. Мій тато взяв одразу чотири штуки. По дві для Ані і для мене.

— Дивишся на піжами? — вгадав Болек. — У мене теж така є, тільки в зелені слоники. Ну і без ґудзиків. Вони відпали після третього прання.

— У мене після другого, а після четвертого репнула гумка в поясі, — шепнула я. — Котрий це пацієнт?

— Той, що біля умивальника. Наш завсідник, живе тут із перервами вже чотири роки. Родина здає його, коли хоче трохи відпочити. Бо до притулку його віддавати не випадає. То що, Юлько, ти готова?

Вона кивнула, поправляючи спідничку.

— Усім доброго дня, — почав Болек. — Що це за тиша, панове? А де дівчата й музика?

— Немає, — озвався щуплявий дідусь, понура копія Болека, тільки що старша на п’ятдесят років мучівного досвіду. — Нам навіть таблеток не дають. Тільки стерв’ятники чигають на дереві.

— Пане Антоній, це ворони. Найближчі стерв’ятники водяться в горах південної Європи, — потішив його Болек. — А сьогодні на вас чекає Марлен.

— Ми будемо викликати духів? — зацікавився дідусь із сусіднього ліжка.

— Ні, жива Марлен.

— Ну то просимо на сцену, — буркнув Вільшина, поправляючи собі пласкаті подушки.

Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.

Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.

— Мої вітання колегам! — Із палати біля ліфта визирнув ведмедкуватий сорокарічний чоловік із симпатичним обличчям Мойсея з книжечок для Свідків Єгови. Судячи з описів, Рішард Грейпфрут.

— Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?

— І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.

— Спокійно, спокійно. — Рисьо поплескав її по кутастому плечику. — Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? — обернувся він до мене. — І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, — похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки:

— Наразі якось справляюсь. А як ви даєте собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Питання на сто балів. Як я даю собі раду? Як її директор.

Ми оминули гінекологічне відділення. Грейпфрут зазирнув до однієї з палат.

— Перепрошую, я на хвилинку, — сказав він нам і зайшов досередини.

У палаті лежали двоє пацієнток з явними ознаками вагітності, чекаючи на УЗД. Довкола них крутилося кілька студентів-медиків, певно, стажистів. Черговий лікар змащував живіт жінки гелем.

— Пане колего, так не можна. Прошу рукавичку, — звернувся до нього директор.

Лікар подав йому свою.

— Передостання пара.

Директор одягнув рукавичку на свою кошлату долоню. Повернувся до пацієнтки, згорнув із неї трохи гелю й обережно помастив ним живіт іншої жінки. Потім стягнув рукавички й віддав їх лікареві.

— Ощадність, колего. Передусім ощадність. Приємного навчання, хлопці.

І повернувся до нас.

— Ви йдете з внутрішнього? — запитав він.

— Юлька трохи поспівала для Вільшини. Старий має страшенну хандру.

— Я теж би її мав на його місці.

— А що з ним таке?

— Усе. Йому вісімдесят сім років, — пояснив Болек.

— Це так, начеб у Швеції йому виповнилося двісті сімдесят, так? — засміявся Грейпфрут.

— І що, хіба нічого не можна зробити? — здивувалась я.

— Таж ми робимо, — переконливим басом запевнив Грейпфрут. — Годуємо таблетками, штрикаємо, видаляємо все, що тільки можна.

— Але він так чи йнак за кілька тижнів повертається до нас, — буркнув Болек. — Як і решта хворих із внутрішнього.

— Це означає, що ви безсилі? — зажурилась я.

— Безсилі? — Грейпфрут знову всміхнувся. — Та чого ж. Ми завжди можемо покращити їм комфортність перебування.

Двадцять перший

Вечір

Зараз я іду на своє перше нічне чергування. Саме пояснюю татові, що буду допомагати знайомим на «швидкій». І повернуся вранці.

— Відколи це ти вмієш водити машину?

— Уже п’ять років. Я склала на права, коли ти будував плани, куди подіти свій вільний час на пенсії.

— Діти. Вони так швидко виростають, — зітхнув він. — Ще недавно ти бавилася візками на килимку, а тепер кажеш, що маєш водійські права. Час спливає чимраз швидше.

— Це має свої плюси. Поки ти встигнеш оглянутись, я вже повернуся на «Факти».

— А поки я двічі кліпну, ти вже будеш на пенсії. А я?

— Ти будеш бадьорим вісімдесятирічним стариганом, який захланно опрацьовує плани подальших дій.

— Мрії… Добре, нема чого нарікати, бо ж робота чекає. Біжи, Ягідко, і пам’ятай: дорога — це не килимок у передпокої.

— Прибула, — звітувала я в ординаторській. Три хвилини по сьомій.

— Супер, — утішився Мацек. — Ми боялися, що з тебе досить по вчорашньому марафоні.

— Я мусила заспокоїти тата. Сказати йому, що працюю тут.

— Тільки тепер? — здивувалась Юлька. — Адже це, здається, твоє п’яте чергування. А ти і раніше просиджувала в нас довгі години.

— Тато настільки поглинутий творчістю в широкому розумінні, що не звертає надмірної уваги на довкілля. Ну хіба коли йдеться про зникнення подертих капців.

— Ядзя вже мала дзвінки?

— Здається, третій. Як і завжди в неділю, — відказав Мацек.

— То що, їдемо?

— Наразі ні, Ягідко, — заспокоїла мене Юлія. — Це тільки товариська бесіда. Ходи, послухаєш.

Вона прочинила двері, а я виставила вухо з кучерів.

— Я вже казала, коротка маєчка в сердечка. Рожева, як мої губки, — щебетала Ядзя. — І це все, решту я зняла для тебе. Ну а попри те, я влітку взагалі не ношу трусиків. Хіба що стрінги, просто з морозилки…

Я обернулася до Болека.

— Вона що, фліртує зі своїм чоловіком?

— Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.

— Ви що, підробляєте по годинах? — висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.

— Ні, Ядзя увихається забездурно, — пояснив Мацек.

— Як це?

— Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.

— Ну і що?

— Що «ну і що»? — психонув Мацек. — Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.

— А Ядзю це не бентежить?

— Вона сказала, що коли була дурепою на навчанні, то хоч у такий спосіб врятує кількох стариганів, — відповіла Юлія. — До її дідуся «швидка» не встигла.

— Бо хтось украв таблички з номерами будинків, — додав Мацек. — У цілому масиві. Коли ми знайшли потрібний будинок, було вже по всьому. Запалили свічку, проказали молитву. Потім Болек повідомив, що згідно з розпорядженням міністра і таке інше «швидка» не надає жодних адрес похоронних бюро. Закінчив, і ми помчали назад на базу.

Дев’ята вечора

— Дев’ята, — виголосив Болек, глипаючи на годинник, подарунок від фірми, що спеціалізується на препаратах для покращення пам’яті. — Що там у нас у програмі? Юлько, скинь-но оком. Бо якщо читатиме Мацек, це буде тривати до ранку.

— «Польсат»: «На мушці», — стала читати Юлька. —«Двійка»: «Дев’ять дев’ять сім». «Одиниця»: «Плутон». ТВН: «Скажені вовки». Стрілянина, стрілянина. Військова драма. Жахи. «Помста чайного дракона»… Може, це?

— Тільки не фільм карате, — скривився Болек. — Нема нічого більш передбачуваного. Спочатку підступний лихий хлопець убиває доброму хлопцеві брата. Тоді добрий хлопець просить старого майстра приготувати його до Останньої Битви. Перше прохання відхиляється. Але несподівано майстер добачає в доброму хлопцеві потенціал, і починаються тренування. Добрий хлопець мусить проходити через чудернацькі випробування, наприклад робити шпагати межи бочками з рисом, тримаючи при цьому на спині майстра в бамбуковому кошику.

— Начеб він не міг скористатися старими добрими штангами в «качалці», — втрутився Мацек.

— А все це супроводжує дражлива мелодійка на сопілці. Є ще щось, окрім того дракона?

— Сама різанина.

— І жодних мелодрам?

Юлька покрутила головою.

— То лінуймося, поки є змога.

— Чому? — запитала я.

— Бо зараз почнеться. Оживуть усі телефони, — пояснив мені Мацек. — По телевізору дупа, то бабуні й нудяться.

— А чому саме бабуні? — обурилась я.

— Бо дідусів у цій країні практично немає, — озвався Болек. — Їх винищують численні стреси, бардак в уряді і бігос на шкварках.

— А може, жінки більше дбають про здоров’я?

— Деякі так точно, — сказав Мацек. — Не лягають спати без тонометра. І поки заснуть, по десять разів пересвідчуються, чи у них не підскочив тиск. О, прошу дуже, котрась уже поміряла тиск і панікує.

Болек підбіг до телефону.

— Що таке?

— У почекальні сидить пацієнтка з лупою. Оглянь її, Болеку, якщо вона вже прийшла.

— Ну добре, а чим я їй допоможу? Адже не випишу нізорал, бо його так чи йнак продають без рецепта.

Проте він устав і важким кроком вийшов із ординаторської до коридора. Не зачинив двері, тому ми почули цілу розмову.

— Слухаю вас уважно.

— Ой, лікарю, я маю жахливу лупу. Як конфеті. Я вже була тут в обід у доктора Акули, але він відіслав мене до вас.

— До мене? — здивувався Болек.

— Ну, він сказав, аби я пошукала подвижника. На нічному чергуванні.

— Прошу дуже. У цій державі більшість бюджетних працівників — це подвижники. Інакше вони не гарували б за половину середньостатистичної зарплати.

— Але, напевно, не політики, — несміливо зауважила жертва лупи.

— Політики — це виняткова група. Так звані фахівці, тобто люди, котрі роблять дуже неприємні речі, але за дуже конкретні гроші. Добре, подивимося ту вашу лупу. Прошу до амбулаторії.

— І що ти їй виписав? — запитали ми, коли він повернувся.

— А, якусь масть із сіркою. І відправив до дерматолога.

— Ти єдиний, хто має людський підхід, — зворушилась Юлька.

— Зате Акула має святий спокій.

Опівночі

Куняємо, переглядаючи повтор «Швидкої допомоги». Німецькою.

— Дивися, Ягодо, які темпи роботи, — сонним голосом озвався Болек. — П’ятеро лікарів метушаться довкола ношів. Біганина, гармидер, напружені обличчя. Півлікарні у стані бойової готовності.

— Я думала, що так воно й буває. Що лічать секунди.

— Ну лічать, але не при закритому переломі променевої кістки, як тут, — позіхнув він. — Знаєш, як це зазвичай виглядає?

— Ну?

— Приїжджаєш до лікарні. Дзвониш до чергового лікаря й терпляче чекаєш, правлячи більш чи менш приємні теревені з пацієнтом. Нарешті черговий спускається разом із ескортом. Оглядає хворого, запрошує його на рентген. Якщо він нормальна людина, то поплескує пацієнта по здоровій руці. Якщо ні, то пожвиндить, що той, мовляв, не знайшов іншого часу ламати кінцівки, як тільки о третій ночі. І все. Дурнуватий фільм, я вже волію нашу «Клініку зворушень». Окрім того, вона густа, як горохвяник.

— Густа?

— Ну, там багато всього відбувається. О, Ядзя дзвонить.

— Але в тебе і слух. Як у кажана. — Я почула тільки тихенький брязкіт.

— Питання досвіду. Що таке, Ядзю? Де бійка? У Томчаків? Принаймні близько. Їдьмо.

Ми вискочили до машини. Мацек уже чекав, в одній руці тримаючи лікарську торбу, а іншою потираючи запухлі зі сну очі.

— Жени до старих будинків біля басейнів, — кинув Болек. — Номер тринадцять, одразу за парком. Цікаво, скільки буде потерпілих.

— Наскільки я знаю життя, докторе, тільки Томчакова. Буде нам пояснювати, що впала на дзеркало чи перечепилася за столик. А зловмисник буде пискувати, зачинившись у лазничці.

— А його не можна зачинити, наприклад, у витверезнику? — запитала я, звертаючи у вуличку біля басейнів. — Чи викликати поліцію?

— Я не встиг би навіть набрати номер, як Тимчакова роздерла б мені писок пазурями, — відповів Мацек. — Це називається кохання.

— Не знаю, чи кохання, але синдром узалежнення від ката напевно, — підсумував Болек. — Гаразд, виходимо.

Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.

— Концерт на два баритони й сопрано, — шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.

— …бри вечір. «Швидка»! — голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. — Хто викликав?

— Я. — Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. — Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася склом.

— Як це сталося? — допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.

— Ну та як, — почала Томчакова, стогнучи від болю, — я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! — вхопилася вона за голову.

— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.

— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.

— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

— А де Казьо? — поцікавився Мацек.

— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

— Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.

— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.

— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.

— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.

— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.

— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!

— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.

— Вона повинна піти від цього бандита.

— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.

— А найгірше, — додав Мацек, — що на їхніх доньок чекає така сама доля. Та дівуля з розмащеним оком теж знайде свого Стефана. І буде продукувати на переміну домашніх боксерів і жертв насильства в родині. Клятий ланцюжок щастя.

— На жаль. Але ти, Ягодо, так не переймайся, — потішив мене Болек. — Майже друга, поспи собі, бо близько четвертої буде наступний пік викликів. Інфаркти.

Двадцять другий

— Ягідко, сніданок.

Юлька поставила мені на ковдру металеву тацю з товстими скибками, покраяними дуже тупим ножем. На кожній по півсантиметра жовтавого маргарину.

— Котра вже? — хрипко запитала я.

— Майже дев’ята.

Ура! Вперше за три тижні я нормально прокинулась. Але що з тими інфарктами о четвертій?

— Викликів не було. Спокійна ніч.

— А де Болек? Удома?

— Так, сонця, що заходить. Має там чергування від восьмої.

— Отак без сну? — здивувалась я.

— Він звик. Не раз працював по тридцять шість годин. І навіть рівно зашивав рани.

— Знаєш що, Юлько? — Я всілася на кушетці. — Тоді я теж піду до себе.

— Ну а сніданок?

— З’їм удома. Тепер я і так нічого не проковтнула б. Мушу прокинутися, відмокнути в ванні і тільки тоді. Мені прикро, що ти старалася даремно, — показала я на скибки.

— Що ти, Ягідко. Я віддам їх Акулі. Він іще зрадіє.

— У нього такий апетит?

— Коли він їде з візитом, то спочатку просить чай і якесь печиво і тільки потім оглядає пацієнта. Тепер от люди вже про це знають і вже на порозі чекають його з імбірними пряниками, а колись…

— Ну, — заохотила я її до розповіді.

— Приїхав він до Белзаків, тих, що живуть за мостом. Заходить до кімнати. Глянув на пацієнта й каже: «Склянку чаю і якусь шоколадку, але бігцем». Господиня, бліда від хвилювання, стала прочиняти всі шафки. Немає шоколадки. В паніці питає, чи згодяться праліне чи шоколадні батончики. «Згодяться, але бігцем». Вона внесла тацю з чаєм і питає: «А вам, докторе, теж зробити щось попити?» А Акула на це: «Так ви вже зробили».

— Ти ще розповіси, як я прийшов до пацієнта й повиїдав йому півхолодильника. А потім узяв душ, одягнув халат господаря і…

— Пане доктор… я тільки… тільки… — затнулась Юлька, червона від сорому.

— Анджей Акула, — подав він мені суху долоню. — Відомий із того, що обдирає пацієнтів і у хвилини люті сягає п’яти балів за шкалою ВВС.

Я спробувала усміхнутись.

— Ягода. Дуже приємно.

— Що тобі ще наплів той язикатий розцяцькований транссексуал у блискітках?

— Докторе!!! — Юлька вхопилася за пурпурні щоки.

— У блискітках? — запитала я. — У яких іще блискітках? І що ви мали на увазі з тим транссексуалом?

— Ну ви ж не хочете сказати, що прийняли Юліана за жінку?

Я не заснула до опівночі, думаючи про Юльку. Он звідки цей підозрілий альт і це обличчя, яке Альмодовар охоче зняв би у своїх фільмах. А з іншого боку, граційність у рухах і нечувана зичливість до інших людей. Ким, властиво, є така людина, як Юлька? Чоловіком із душею жінки? Жінкою, ув’язненою в тілі чоловіка? Я запитала в тата.

— Мама твого Бартека сказала б, що якщо тіло не погоджується з душею, тим гірше для душі, — відказав він, на хвилину відриваючи погляд від комп’ютера.

— Але що ти про це думаєш?

Тато закусив губу, шукаючи властиву відповідь.

— Я можу тебе запевнити, що маю душу чоловіка. Тобі не треба цим перейматись, Ягідко.

— Перейматися? — здивувалась я, але тато не пояснив, що він мав на увазі, бо знову відплив у широкі води Інтернету.

Я зателефонувала до Ані.

— Люди зразу мусять добирати якісь визначення. Якщо баба, то до шухлядки ліворуч, якщо хлоп — до шухлядки праворуч, — роздратовано буркнула вона. — А якщо невідомо, до якої, то відразу дивак. Я знаю, бо сама через це пройшла.

— Ти?!

Ну прошу дуже, зараз стане зрозуміло, звідки цей прикрий язик і схильність до чоловічих дезодорантів.

— Ну я, тільки не через стать. Що, розчарована?

— Ні, чого ж, — збрехала я. Але це нитка до розкриття Великої Таємниці Ані. — А з чим ти мала проблему?

— З віком. Я боялася зізнатися, що мені сороківка, бо люди миттю робили великі очі й питали: «Скільки-скільки? Я думала, що максимум тридцять». В аптеці, коли я подавала рецепт, то казала, що це для старшої сестри, бо зараз же починалося: «Пані касирко, ходіть сюди, ЩОСЬ побачите». І шепотіння по кутках. А одразу потім: «Боже, а так молодо виглядає». Я відчувала себе фальшувальником картин або мутантом. Врешті усвідомила, що це не моя проблема, якщо якийсь ідіот має складнощі із сортуванням оточуючих. І тепер мені начхати, що думають люди.

— Я теж так хотіла би, — зітхнула я. На жаль, і далі переймаюся думкою інших.

— Ягодо, скажи мені щиро, що тобі дасть, якщо ти матимеш певність?

Двадцять третій

— Я можу і далі називати тебе Юлькою? — запитала я, а Юлія зробила такий рух, наче хотіла сховатися за аптечкою. Проте за хвилину підійшла й міцно мене обняла. Без єдиного слова.

— Юлько, я хотів запитати, що там із тими халатами, бо в мене знову репнула блуза під пахвою. То через нові вправи, — похвалився Мацек і зразу змовк. — Соррі, дівчата, я вже не заважаю.

— Ой, припини! — схаменула його Юлька. — Ми тут вирішуємо важливі справи, а в тебе, як завжди, асоціації з дільниці трусів. Мабуть, ти і справді повинен завести собі гарем.

— Та ти що, Юлько! Не згадуючи все інше, я не потягнув би це фінансово. Особливо тому, що незабаром мушу закупити із тонну корму.

— Рисек сказав, що тобі допоможе. Адже це його ідея.

Я чогось тут не розумію. Мацек качає м’язи, бо так хоче його директор? Тому так переймається виглядом персоналу «швидкої», що спонсорує їхнє харчування? Цікаво, що він запрагнув би від мене?

— Йдеться про звичайний корм, — спростував Мацек. — Для коней. Рисек подарував мені одного бешкетника. Коник польський. Ти колись бачила?

— Тільки на картинках. Маленький, сірий, із великою головою?

— І ще з більшими зубами, не згадуючи вже про шлунок. Ну і коли Рисек побачив, скільки той Качок жере, то сам запропонував допомогти мені з кормом.

— Трохи копіткий подарунок.

— Я не нарікаю. Щоправда, і без коника маю не забагато часу, але хоч моя мадам покатається.

— Коли Акула хотів відкупити одного коня, Мацек майже образився.

— А в тебе їх багато? — здивувалась я.

— З кіньми, як із дітьми, Ягодо. Маєш одного, хочеш наступного. А потім тебе вже несе. Зрештою, один кінь нудьгував би. А так вони можуть попліткувати собі за вівсом. Пожартувати чи пошепотіти щось одне одному на вухо. А власне, про що це ви шепотілись?

— Ягода вже знає. Від Акули.

— Ну нарешті, — з полегшенням зітхнув Мацек. — Ти знаєш, скільки ми сушили собі голови, як тобі про це сказати?

— Треба було напрямки.

— Напрямки, напрямки. Кожен так говорить. А коли дізнається, то робить дивну міну й витирає руки об штани. Ніби боїться, що я чимось його заражу.

— Ти розумієш, люди зазвичай думають: ага, він переодягається в сукенки, все з ним ясно: Бой Джордж, накладні вії, розпуста й кокаїн.

— Але я не переодягаюся, Мацеку! — обурилась Юлька. — Це для мене нормальний одяг, як для тебе «боксерки» та штани від спортивного костюма.

— А стосовно розпусти, то зараз у тебе буде нагода подивитися на це зблизька, — втрутився Болек. — Ми маємо виклик на вулицю Філіпа.

— Брати Потоцькі? — здогадався Мацек. — То на тебе саме тепер чекає видовище. Юльчина історія відпочиває. Зрештою, ти й сама побачиш.

Я побачила. Стара халупа з утолоченою на камінь глиною замість підлоги й фанерками на місці давно вибитих шиб. Посередині хати, серед сотень порожніх пляшок, велетенський матрац, а на ньому кілька шарів брудних ковдр, перин і пледів, під якими ховається кілька (а може, й кільканадцять?) життєрадісних осіб.

— Доброго дня! «Швидка»! — верескнув Мацек. — Хто тут нас викликав?

Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.

— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.

— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.

— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.

— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять дев’ять. То й задзвонила. І прошу дуже — з’явився мій ангел-утішитель.

— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.

Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.

— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?

— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?

Болек кивнув.

— Щосили.

— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.

— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.

— Болить? — запитав Болек.

— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.

— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.

— Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.

— Мені ти і так подобаєшся, — з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.

— Ну то кінець візиту, — оголосив Болек. — Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.

— Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.

— Тому я всім повторюю, що алкоголь — не найліпший засіб для консервації.

— А що добре законсервовує?

— Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.

Двадцять четвертий

— Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…

— Я ж тобі казала, інтуїція, — шепнула до мене Юлія.

— …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» — запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.

— Ну то доньки не відпочинуть, — підсумував Мацек.

— Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, — звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.

— Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… — Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. — Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, — зойкнула вона. — І не знаю, як показатись їй на очі.

— Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, — потішив її Болек. — Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.

— Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.

— Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.

— Якщо вона там іще зосталася, — буркнула Юлька.

Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.

— Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.

Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.

— Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.

— Що ти тут робиш, Ягодо?

Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?

— Вона тут працює. Заміняє іншу людину, — повідомив Мацек.

— Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?

Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:

— Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.

— Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, — слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». — Твоя… гм… нездала мачуха…

— Аня, — з натиском виправила я.

— Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.

— Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, — поквапився на допомогу Болек. — У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.

— До ФІРМИ? Ну це інша справа, — дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. — Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.

— То йдіть до телезали, — запропонувала Юлька.

Ми пішли. Альдона всадовилася, зробила глибокий вдих і… нічого. Тиша.

— Страшенно важко отак напрямки розповідати про свої проблеми, — озвалася вона нарешті. — Навіть не знаю, з чого б то почати.

— Ти не мусиш квапитися. Хіба що мене викличе диспетчерка, бо часом я їжджу разом із Болеком.

— Я знаю, є такі випадки, коли одного лікаря замало. Бачила в передостанній серії «Клініки зворушень». — Вона замовкла. — Сподіваюсь, Ягодо, що ми вкладемося до п’ятої, бо потім я мушу припильнувати майстрів. Вони нарешті закінчують нашу терасу.

— Багато роботи?

— Не те слово, — зітхнула вона. — Але певні речі треба зробити і край. Ти, певно, знаєш, як воно є в нашому місті. Ледве вискочиш заміж, як тебе зразу питають, чи ти вже будуєшся.

— Я думала, що питають про дітей.

— Дитину кожен уже має, бо чого ж тоді женитися. — Вона зробила міну під назвою: «Ти що, Ягодо, життя не знаєш?»

— То ви теж будуєтесь?

— Уже майже закінчили. Живемо в новій хаті п’ятий рік, наразі тільки в сутеренах, а другий поверх оздоблюємо. Тому свекруха й поїхала до Італії.

— Це добре, що вона вам допомагає.

— Добре? — здивувалась Альдона. — Вона має дітей, то мусить їх утримувати. Зараз усі батьки їдуть, як є потреба. Півміста так живе.

— Як?

— Ну… нормально. Батьки в Італії чи під Мадридом, а діти сидять на допомозі з безробіття чи на ренті й пильнують будови. На вакації їдуть до старих. Підробляють, привозять трохи лахів на гендель. Часом хтось закладе відеопрокат чи солярій. І живе собі.

— Ти теж так живеш?

— Як і всі. Може, трохи ліпше, бо Войтек служить у поліції, то й не ризикує, що його викинуть на брук. Ну і може заробити якусь копійчину. Взагалі-то, я не нарікаю. Войтек ходить на батьківські збори. Не критикує борщі. А вечорами куняє перед телевізором, тож я маю його на оці.

— Тобто все, що ти запланувала собі в ліцеї.

— Тільки одне я не передбачила. Інтернет, — вона знову зітхнула. — Півроку тому ми підключили його для Павелка, нашого старшого. Бо скрізь тільки й чути, що це таке-е-е-е… вікно у світ. Ну і тепер Войтек повертається з роботи, з’їсть котлету і прямо до комп’ютера.

— Але тепер ти також тримаєш його під контролем.

— Ніби так, але є одна проблема, Ягодо. — Вона вже всоте поправила кучерик, який стримів тут-таки над фіолетовою повікою. — Бо фізично він ніби сидить у сутеренах за стіною. Але насправді в іншому світі. А там він зустрічається з однією такою. Таємничою Жінкою.

— Дешевий «нік», — зауважила я.

— Дешевий, але ти ж знаєш, як хлопи ведуться на все таємниче й недосяжне.

— Я думаю, що жінки також.

— Щодо мене, то я не люблю таємниць, — скривилася вона. — Люблю все чітко знати. Конкретно. Що і як. Розкладене по поличках. Ну і тому переймаюся.

— Чим?

— Тією Таємничою Жінкою. Він проводить із нею стільки часу. А зі мною взагалі не розмовляє.

— А раніше розмовляв?

— Ну, як по правді, то теж ні. Бо витріщувався в телевізор. На дівчаток, які рекламують секс по телефону.

То небагато змінилось.

— А він бачиться з тією своєю знайомою?

— Ні, бо вона від самого початку заповілася, що про побачення не може бути й мови. Вони можуть побалакати в мережі, полистуватись, але нічого більше. Навіть фото йому не вислала. Така вже таємнича.

— То до розлучення, радше за все, не дійде, Альдоно. А ти ж, певно, найбільше боїшся саме цього.

— Ну так. Але Войтек стільки з нею балакає. Цілими годинами.

— А ти питала, про що вони розмовляють?

— Я навіть перевірила, — похвалилася вона. — Ну і нічого там такого немає. Ніяких свинств. А коли я питаю, про що він стільки з нею балакає, то він відгиркується, що вона найліпше його розуміє. Наче вони були б родиною чи якнайменше сусідами.

— Споріднена душа.

— На жаль, — вона подряпала себе по розпухлій руці. — Я вже й сама не знаю, чи повинна це йому заборонити.

— Ти волієш, аби він милувався на дівчаток у телевізорі?

— Але вони для нього недосяжні, бо коштують гроші. А така Таємнича Жінка цілком безплатна. І ще й відповідає йому на листи. Через це я й маю клопіт. Може, відключити йому цей Інтернет?

— А якщо він знайде нову забаву?

— Ти маєш рацію. Ліпше вже це, принаймні я знаю, чого сподіватися. — Вона підвелася. — Дякую, Ягодо, за розмову.

— Може, зустрінемось у неділю?

— А навіщо? Я вже все тобі розповіла.

— Позгадували б минуле, як старі подруги.

— Я не люблю повертатися в минуле. Нема за чим.

Ну так, я й забула. Альдона завжди була прихильницею методу: не торкатися старих альбомів. Нехай спокійно припадають курявою на дні шафи.

— Крім того, Ягодо, ти не є моєю подругою. Ти тільки мій психолог.

Двадцять п’ятий

Літній застій, тому Болек відсипається в себе в ординаторській, а я знову працюю зичливим вухом. Цього разу для молодого курдупля з бігаючими очиськами. Його пригнала до мене наречена, кузинка Альдони.

— Я не вірю у психологів, — застерегла вона ще на порозі.

— І слушно, куди доречніше вірити в Бога, — пожартувала я, щоб розвіяти напругу. Безрезультатно.

— Я не хотіла, щоб Маріуш сюди приходив, але він має надто слабку силу волі, щоби дати собі раду самотужки. Він має величезні труднощі з самодисципліною і розв’язанням важливих проблем. Не вміє себе мобілізувати.

— Може, він сам про це розповість, — запропонувала я.

Вона скинула на мене недовірливим поглядом.

— І що, я маю зоставити вас наодинці?

— Так буде найкраще.

Ми зосталися самі. Курдупель розглядав кабінет. Згриз собі ніготь на великому пальці і… нічого. Тиша. П’ять хвилин, вісім.

— Чому це так довго триває? — курдуплева наречена не витримала й зазирнула до кімнати. — І що означає та дивна тиша?

— Якщо ви будете заважати, є мало шансів про це довідатися.

Вона зачинила двері.

— Я певно, мушу щось сказати, аби Мартинка не нервувала, правда?

— Було б непогано. Інакше за п’ять хвилин вона знову сюди загляне.

— Я з радістю б, — заходився він скубати руду борідку. — Але не можу.

— Ми не мусимо розмовляти про щось важливе. Можемо про погоду, якщо ви не хочете розповідати про свої проблеми. Я ж не агент гестапо, а тільки звичайний…

— Я не паную над своїм життям, — випалив він. — Не паную. Я все роблю поперек.

— Кому?

— Головним чином собі. О, приміром, я вже чи не рік намагаюся очистити організм. І п’ю лимонний сік.

— Лимонний?

— Це така дієта, яка виводить токсини, — пояснив він. — У перший день сік із одного лимона, потім із двох, трьох і так далі, аж поки людина дійде до п’ятнадцяти лимонів.

— І ви вже дійшли? — я відчула в роті квасний присмак.

— Власне, що ні, — посмутнішав він. — По чотирьох днях я відчуваю такий напад голоду, що з’їв би буквально все, навіть ваш стіл. Я вимітаю холодильник дочиста, оминаючи тільки лимони.

— Я теж їх оминала б.

— Але Мартина цього не розуміє. На додачу вона прихопила мене, коли я виїдав лід із морозильника.

— І тому вона вас сюди привела?

— Вона боїться, що ми не вкладемося в кошти. По шлюбі ми хочемо будуватись, як і всі. А я можу нараз зжерти стільки, що можна було б накупити кахельок для цілої лазнички.

— Пане Маріуш, а від чого ви очищуєтесь?

— Ну, від різних токсинів і солей. Бо Мартина сказала, що ми не будемо жити, як інші.

— Тобто як?

— Безглуздо, порожньо, нездорово. Ми будемо все тримати під контролем. Якщо телевізор, то тільки півгодини в день. Ніяких дурних книжок і кіно. Тільки повноцінна їжа. Ніяких солодощів, кави чи смальцю. А в п’ятницю тільки джерельна вода.

— І ви здатні це витримати?

Я не мусила чекати відповіді. Курдупель Маріуш виглядав так, начеб його спалювало внутрішнє полум’я.

— Не буває тижня, щоб я не дістав нападу голоду. А коли Мартинка виїжджає медитувати в гори, я зачиняюсь удома і добу поспіль переглядаю найгіршу дурню по телевізору. Серіали, ідіотські комедії, дебільні реклами. Переглядаю й жеру все, що тільки надибаю: пересмажений бекон, білий хліб із маслом, чіпси й тонни смаженої картоплі на смальці. Я ненавиджу сам себе, — він сховав обличчя в долонях.

Я дозволила йому виплакатися.

— Пане Маріуш, — почала я, коли він себе опанував, — скажіть мені щиро. Ви маєте крила?

— Ні, — здивовано відповів він, однак зиркнув позад себе, щоб упевнитись.

— А може, ви ельф? Ні? То чому ви так прагнете відірватися від землі?

— Тому що Мартина… — почав він і затнувся.

— Може, Мартину і влаштовує таке життя, але вас, очевидно, ні. Не можна так глумитися над власним тілом. Вам треба трохи попустити ланцюг, інакше я вже бачу сумну картину вашого холодильника і решти меблів, і не тільки кухонних.

— А як же свідоме життя?

— Не можна прожити свідомо кожну поодиноку секунду. Часом потрібні миті бездумних лінощів. Ви знаєте вислів «улаштувати собі День дитини»?

— Ну так. Іще зі школи.

— Може, вам було б не зайве час од часу побавитися в день дитини. І зробити щось безглузде, нечуване або безсенсовне.

— Я навіть не знаю, що це могло б бути. — Він узявся нервово клацати ручкою Акули. — Може, ви підкинете мені кілька ідей?

— Ми, психологи, не повинні давати готові розв’язки, — проінструктувала його я. — Ми можемо тільки задавати питання й заохочувати до роздумів.

— Шкода, — набурмосився він.

— Але як звичайна людина, — вела я далі, — для початку я порадила б вам викинути ті огидні лимони.

Двадцять шостий

Чекаючи на пацієнтів, ми розмовляємо про святкування Дня дитини.

— Коли у мене вихідні, — розповів Болек, — то я замикаюсь у своїй «кавалерці» і щільно зашторюю вікна. Наводжу порядок у коробочці із солдатиками або залажу під ковдру й переглядаю за допомогою проектора старі діафільми. «Русалонька», «Дикі лебеді», «Хлоп і Хляп».

— А я маю в пивниці «Попелюшку» й «Будували дім звірята». Можу тобі принести, — запропонувала я. Як добре, що мій тато накопичує різний мотлох. Часом серед нього можна відшукати такі перлини.

— Принеси, — зрадів Болек. — Ми навіть можемо разом їх подивитися, поїдаючи шоколадки, розтоплені на розігрітому проекторі. — А ти, Юлько, що робиш у День дитини?

— Нічого. І саме це найкласніше. Не миюся, не голюся.

— Я теж не завжди голю ноги, — зізналась я. Чи можна це визнати за день дитини?

— А я взагалі не голюся. Ніде. І на обличчі теж.

— Ах, я зовсім забула, — бовкнула я, намагаючись приховати знічення.

— І це для мене найліпший комплімент, Ягодо. Що ти забуваєш. Що я для тебе медсестра Юлька, а не наквацяний транссексуал. — Вона зворушено шморгнула носом. — Ну а поза тим, що я не голюся, то ще й ніякого макіяжу, кучерів або бантиків. Влажу у старі «спортивки» й до ранку дивлюся по відео фільми з Мей Вест, королевою трансвеститів. Або слухаю Боя Джорджа.

— Одначе, — Мацек усміхнувся і зразу перейшов до описування власного дня дитини. — А я часом не витягаю лінзи з очей. Ну і пропускаю вечірнє тренування. Але дуже рідко, — запевнив він.

— Я думав, що твій день дитини — це ті торби «корівок», поглинуті в моїй ординаторській або в клозеті.

— Ні, бо день дитини мусить бути приємний. А ті кляті «корівки» вганяють мене в чимраз глибше відчуття провини.

— Може, ти повинен трохи урізноманітнити меню, — порадила я. — Той тип із лимонами має схожу проблему.

— Спробую, але чим воно простіше, тим легше тримати себе у формі. Не морочишся, що б це збацати на вечерю, а просто відкорковуєш дві бляшанки горошку, й по всьому.

— А ти, Ягодо? — звернувся до мене Болек. — Що ти зазвичай робиш у день дитини?

— Я? — ніяково всміхнулась я. — Ну що ж… ви, мабуть, знаєте, що навіть найліпші шевці завжди ходять босоніж?

— Може, пора справити собі якісь зручні сандалії?

Двадцять сьомий

— Я їх викинув. Усі три з половиною кілограми, — похвалився Маріуш. Він чекав, поки я повернуся з виклику. Юлька зразу відправила нас до телезали.

— І що?

— Значно краще. Тільки я трохи переймаюся, що ні на гріш не маю сили волі.

— Таке самокатування не має нічого спільного з силою волі. Я рада, що ви зробили перший крок. Тепер треба обміркувати, що далі. Може, дозволите собі якесь морозиво чи шоколад?

— Ви гадаєте? — глитнув він слину.

— Я вам дозволяю. Тільки не з’їдайте відро за одним заходом. Може, почнімо з великої порції в данському ріжку?

— З краплиною збитих вершків, родзинками в ромі й посипкою з чорного шоколаду, — облизав він губи. — То я вже піду. Страшенно вам удячний, страшенно.

Він вийшов, ледь чи не підстрибуючи від радощів. Не збігло й хвилини, як до кабінету зазирнула ефірна білявка, котра могла б сміливо виконати роль сестри ельфа Леголаса. Струнка, довгокоса, золотава, зі шпичастими вухами й очима сарни. П’ятдесят кілограмів чистої чарівності.

— Можна? — запитала вона.

Я кивнула. Вона зайшла, скидаючи зі столу стос рецептів. Рвучко нахилилась, аби їх підняти, і скинула горнятко. А потім іще папку з документами і пульт від телевізора.

— Я все це позбираю, прошу не турбуватися.

Білявка видушила «перепрошую». Якийсь час розглядалася за вільним кріслом. Вибрала фотель, який стояв найдалі від мене. Тяжко всілася, збиваючи клуби куряви, а потім заходилася виламувати собі суглоби на пальцях правої руки.

— Я прийшла, бо не знаю, що далі робити зі своїм життям, — заявила вона нарешті. — Стою на роздоріжжі. Не знаю, у який би то бік рушити. І тому мені потрібний хтось, хто вистрілить мною у правильному напрямку.

— А я маю правити за гармату?

— Я чула від товариша, що ви маєте фантастичні результати, а окрім того, не треба приносити направлення й півроку чекати на перший візит. Щоправда, мій товариш казав, що психолог є бородатим дядьком із лисиною, але він завжди перебільшує.

— Ваш товариш мав рацію, — спростувала я. — Був до мене один такий із лисиною, доктор Морквина. Але він тут більше не працює. Переїхав до Кракова і має тільки приватні сеанси. Згідно з новітньою методикою.

— Ну то я помилилася, — скинула вона на мене зніяковілий погляд. — І що тепер робити?

— В ординаторській вам можуть дати його координати. Він приймає на Казимірі, з Великим Жертям у тилу. Пацієнт допомагає Морквині замішувати тісто і принагідно розповідає про свої проблеми.

— Це відпадає. Я не вмію навіть засмажити пристойну яєшню, а вже щодо тіста…

— Ви завжди можете спробувати поговорити зі мною. Щоправда, я тільки заступаю тут водія, але охоче вас вислухаю.

— Може бути і водій. Що ж поробиш.

— Але я є психологом, — заспокоїла її я. — Тільки тимчасово так склалося…

— Економічна криза? — здогадливо запитала гостя, а я якусь мить думала, що вона співчутливо поплескає мене по плечі. — Я вже й сама не знаю, де могла би працювати. Найгірше те, що я перестала боротися. Повний пофігізм, перемежаний короткими митями паніки. І хоч найближчі хвилини паніки чекають мене в жовтні, я воліла би вже тепер попрацювати над змінами.

— То і будемо працювати, як тільки я перестану їздити замість Юзека. До речі, що там у нього?

— Від завтра виходить на чергування, — відказав Мацек. — Щойно дзвонив, що зав’язав із пиятикою і взагалі забув про давні вибрики. Інша людина.

— Вже завтра? — Я ніби знала, що ця заміна не триватиме вічно, але щоб так несподівано, з наскоку?

— Ягідко, ти ж можеш приходити сюди, коли захочеш, — Юлька відгадала мої думки. — Нам навіть було б сумно й порожньо, якби ти перестала з’являтися на станції.

Я хотіла сказати, що мені тільки тоді і було б сумно. І що від першого дня я відчула до них симпатію. А потім, із кожним черговим візитом, прив’язувалася чимраз сильніше. Я хотіла, проте замість цього видушила тільки:

— Було б класно, але… я не хотіла б вам заважати.

— Ну що ти. Ще й допоможеш, — запевнила Юлька. — Перемішаєш суп чи розчиниш коктейль для Мацека.

— Ну а у вільний час я можу показати тобі кілька вправ для стегон. Можемо навіть разом тренуватися, — запалився Мацек.

— Я і справді не буду заважати?

— У тебе не буде на це часу, — втрутився Болек. — Бо наскільки я знаю життя, та білявка з личком ельфа серйозно думає про терапію. А наша телезала чудово надається до звірянь.

— Тільки не домовляйся з нею, коли показують «Клініку зворушень», — застерегла Юлька, охолоджуючи обличчя одноразовим вентилятором Маріольки (остання телепокупка). — Але й бряжчить, наче от-от має розлетітися на друзки.

— А надворі задуха, — зітхнула я, занурюючи пальці в горнятко, повне теплуватої «мінералки».

— Слухайте, а може, поїдемо кудись поплавати? — запропонував Мацек.

— Але куди? Басейн працює тільки до сьомої. Поза тим, як ви знаєте, він анітрохи не надається до плавання.

— Ніяких басейнів, а тільки Зеленка, — сказав Болек.

— А не краще Глиняни?

— Шість потопельників на рік. Але чого дивуватися, коли люди залазять у воду після пляшки горілки. Хоч би светри скидали для годиться.

— Або черевики, — озвався Мацек. — Крім того, там не видко дна, стільки всього накопичилося.

— Басейн теж відпадає, отож…

— Тільки Зеленка, — впирався Болек. — Тільки там можна добре поплавати.

— Поплавати? Адже та річечка не глибша як півметра.

— Я знаю місця, де майже метр. І цього чудово вистачить. От побачиш.

Після чергування

Ми запаркувались у затінку старих здичавілих слив, які обсипали землю тисячами дрібних плодів.

— Це недалеко. І побачиш, як там порожньо. Вся банда збирається на пляжі, отам. — Болек показав на віддалену смугу сірого піску. — Там усі товчуться одне по одному. Кажу вам, жах, особливо в неділю. У кожній машині радіо. Гриль біля гриля, а на кожному такий самий шмат шинки чи білої ковбаси…

— Яку обертає така ж сама перекривлена тітонька, — додала Юлька. — Або її набундючений чоловік.

— А що з тим плаванням?

— Зараз побачиш, — сказав Мацек і заскочив у воду. Відважно облив своє бронзове мускулясте тіло. — Треба трохи перейтися. О, тут вище стегон. Занурюємось. І до діла, пливемо брасом проти течії. Бачиш, як класно? Ти можеш так працювати годинами, і тобі вистачає трьох метрів ріки. Дармова «качалка» в поєднанні з масажем.

— Фантастично, — буркнула я з іронією. — Тільки цікаво, хто на це клює.

— Хочеш дізнатися? Ходи до води.

Я зайшла, обережно ступаючи по глинистому дні.

— Глянь он туди, вдалину.

Я глянула. Через кожні кільканадцять метрів людина, а власне, її голова, що стримить із води, як буйок. Голова за головою по всій довжині ріки, аж до обрію.

— І скажи нам, Ягодо, де ти в Кракові мала б такі розваги?

— Ну ти вже не перебільшуй, Мацеку, бо ж Скалки кращі, — заступився за мене Болек, сушачи волосся величезним лікарняним рушником.

— Звичайно, там у сто разів глибше й чистіше. Але розвага значно менша, — зізналась я. — Крім того, о тій порі я, напевно, поверталась би з роботи чи сиділа б із Бартеком і рештою знайомих у котрійсь із модних кнайп на Казимірі.

— Тобі цього бракує? — запитала Юлька, скидаючи за ширмою своє бікіні у тропічні фрукти. — Мацеку, перестань видурюватися з тим фотоапаратом.

— Я хочу, щоб Ягода мала згадку.

— Ти хоч почекав би, поки я зачешуся, а не налітав отак зненацька.

— Такі фотки найкласніші. Бо живі.

— Гаразд, Мацеку, досить, — явідібрала в нього фотоапарат і швидко клацнула Болека, який і надалі змагався з рушником.

— То як, тобі цього бракує? — повторила питання Юлька.

— Спочатку бракувало. Трохи. Але потім стільки всього трапилося, що я не мала коли подумати, а тим паче затужити.

— Знаєш, що, Ягодо? Справжня туга нападає, не зважаючи на те, маємо ми на це час чи ні.

Двадцять восьмий

Обідня пора

— Ну, майже готово. — Болек вимкнув плиту. — Тепер тільки зцідити. Трохи фантазії із жіночих журналів: кілька краплин лимонного соку, дрібка екзотики у вигляді куркуми. Подавати на свіжому листі в сутінках.

— Де ти навчився так куховарити?

— Мушу зізнатися, що в Китаї. Ну, знаєш: багата культура, перевірені тисячоліттями рецепти, невідомі для нас, європейців, поєднання приправ і продуктів. А єдине, чого я там навчився, так це уникати м’яса. Тільки таким чином ти маєш певність, що не їси щура чи старезну ворону.

— Навіть якщо ти виразно бажаєш їсти свинину?

— Бажати можна, але хто на це зважає? — Він замислився. — Я розповім тобі одну історію, саме з Китаю. Коли я там навчався, за кожну крадіжку карали смертю. Дарма, чи хтось поцупить кіло золота, а чи мішечок найдешевшого рису. Якщо тебе накрили, тобі хана. Я вибрався на базар у Пекіні, неподалік мого гуртожитку. Купую «левіси», тоді у Польщі страшенний дефіцит. Питаю ламаною китайською, чи їх шили в Гонконзі, а чи в них. Бо про оригінальні немає й мови. Гендляр божиться, що в Гонконзі. «Точно?» — запитую я. «Щоб я до вечора не дожив, якщо брешу. Присягаю своєю родиною, їх шили не в нас». Тоді я кажу: «Ти знаєш, що загрожує злодіям? То добре подумай, бо якщо я дізнаюся, що ти мене ошукав, зголошуся куди слід…» На що гендляр із усміхом: «То, може, ти купиш ті джинси в когось іншого?»

— Сьогодні нікому не можна довіряти, — зітхнула Юлька.

— Ви маєте рацію. Хіба що фірмі «Ле Міракль», — поінформував нас незнайомець із течкою в руках і зачіскою ведучого ТВН. — Але поки я розповім вам більше, передовсім хотів би всіх сердечно привітати. Доброго дня, — він запрезентував міцний потиск долоні, демонструючи досконалу знайомість із порадником «Як справити враження за сім секунд». — Як ви вже напевно здогадались, я є представником фірми «Ле Міракль». Фірми виняткової, з багаторічними традиціями, яка водночас використовує найновіші досягнення сучасної фармакології…

— Чудово, — обірвав його Болек. — Де ми мусимо поставити печатку?

— Я хотів би спершу представити шановним колегам останній знеболювальний засіб нової генерації, «Антивідбійник».

— Я розумію ваш запал, але ми саме збираємось обідати і…

— Так, так, обід — це важлива річ, але, шановний колего, знання — це теж різновид живлення, тому я з приємністю перелічу широкий спектр застосування тих ліків. Як доводять результати досліджень, основною проблемою сучасного світу є біль. Головний, зубний, спинний і ревматичний. На нього скаржаться дедалі молодші особи, навіть діти. На жаль, більшість теперішніх препаратів уже не є…

— Шановний колего… Можна до вас так звертатись?.. Я ціную ваші зусилля. Ми віримо, що «Антивідбійник» — це чудовий препарат, але і коштує він значно дорожче, ніж по два злоті за упаковку.

— Ну звісно, але дієвість і ефективність компенсують…

— Так, дієвість і ефективність — це, без сумніву, прекрасні речі, і ми могли б подискутувати про них хвилин із п’ятнадцять. Проблема в тому, що я кваплюся обідати, а вам, напевно, треба відвідати інших лікарів.

— Але…

— Я знаю, що ви радо впихнули б нам тонну цього чудо-відбійника, але прошу подивитися на устаткування нашої амбулаторії. — Болек прочинив дверцята шафки. — І це не підлягає змінам на найближчу чверть сторіччя. Якщо вам цього мало, прошу скинути оком на мою уніформу. — Він показав на обтріпані шворки і халат, який застібався ззаду на липучки. — То як? Ви й надалі збираєтеся мордувати себе і нас непотрібною лекцією?

— Тоді прошу поставити мені печатку. — Представник фірми простягнув Болекові зошит. — А це кулькові ручки вам на згадку.

— Добродій хотів показати, скільки він визудив напам’ять, а ти загасив його, як ліхтарик на ялинці, — кинула я, розправляючись із гарячими варениками Ядзиного приготування.

— Я позбавив його непотрібних зусиль. Адже всі ми добре знаємо, що ні лікарні, ні станції не вистачить на коштовні винаходи штибу «Антивідбійника».

— Мені його трохи шкода, — сказала Юлька.

— І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.

Консультант

Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на день, під час яких ти мусиш переконувати лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.

— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.

— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.

— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.

— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.

— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.

— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.

Двадцять дев’ятий

— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.

— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.

— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.

— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.

— А немає?

— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?

— Кожен про неї думає, — відповіла я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.

— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.

— А звідки така тематика?

— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?

— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.

— І що? — допитувалась Юлька.

— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.

— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?

— Ну?

— Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.

— А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, — додала Юлька. — Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?

— Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.

— А чому саме підлітки? — поцікавився Болек.

— Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.

— Структури, тобто що? Приміром, погляди? — допитувалась Юлька.

— Між іншим, так, — підтвердила я. — А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.

— Це ще які? — поцікавився Мацек. — Які співають під час похоронної учти?

— Некрофільські пісеньки — це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.

— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.

— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».

— А чому ти обтяв волосся?

— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий

— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.

— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.

— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.

— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.

— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.

— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?

— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.

— Малину? А мене звуть Ягода.

— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.

— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала я.

Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.

— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?

— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.

— То що ж ти робиш цілими днями?

— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.

— А ти мусиш уставати раніше?

— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.

— Хто це тобі сказав?

— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.

— І тебе це непокоїть?

— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.

— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.

І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.

— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.

— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.

— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?

Малий кивнув забинтованою головою.

Я присіла на крісло поряд.

— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.

— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.

— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.

— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.

— Адась страждає на дивні головні болі, — пояснила сестра. — Його привезли вчора.

— Може, ти десь забився? — поцікавився Болек. — Наприклад, об м’яч?

Він на хвилину відклав альбом і уважно придивлявся до Адася.

— Ти граєш у м’яча? Б’єшся з товаришами?

— Я не займаюся спортом, а насильство зневажаю, — серйозно заявив малий.

— Розумію. А хочеш, аби я щось тобі завтра намалював?

— Так, мій портрет зі шприцем. Колись я стану лікарем, — пояснив він.

— Ага.

— Хіба що раніше помру через пухлину мозку.

Що можна відповісти на таку заяву? Як потішити настрахану кількарічну дитину?

— Не помреш, — просто сказав Болек. — У мене теж так колись боліла голова. Добрячих кілька років.

— Це дуже нас пов’язує, — підсумував Адась. — Крім синців, ясна річ.

— Так, дуже. Слухай, Адасю, якщо ти збираєшся стати лікарем, я можу принести тобі завтра анатомічний атлас. Хочеш?

— Супер! — захопився Петрусь. — Ми будемо розглядати потрухи.

— З потрухами моя бабуся ліпить пиріжки, — виправив його Адась. — А ми будемо розглядати нутрощі.

— Ну, готово! — Болек подав малюнок Петрусеві. — Подобається?

— С-у-у-упер!

— Справді супер! — зреагувала я так само, як і Петрусь, бо малюнок був просто фантастичний. — Але ти й малюєш, Болеку.

— Як сам сатана, правда? — долучилася до захватів палатна медсестра. — Хоч насправді ніхто не знає, як малює сатана.

— Чоловіче, ти маєш справжній талант! Ти повинен щось із ним зробити. Якось його розвивати…

— А навіщо? Хто сказав, що будь-який талант треба розвивати? Це така аксіома?

— Ти жартуєш!

Ні, Болек не скидався на людину, яка жартує.

— Володіння талантом іще не означає, що його треба розвивати.

Цікаво, що на це сказали б у моїй ФІРМІ.

— А так по правді, то коли б я мав розвивати цей свій талант? У перерві між реанімаціями?

— Ви маєте рацію, пане доктор, — підтримала його палатна медсестра. — Не можна розвивати все. І тому ми поставили на кар’єру.

Тридцять перший

Ми знову вибралися провідати дітлахів. Цього разу тільки я і Болек. Без Юльки, котра зачинилась у телезалі й переживає якусь любовну пригоду.

— А ти не намагався її розпитати?

— Нічого не вийшло. Через дві хвилини вона сказала, щоб я дурно не мучився, бо вона знає ці психологічні підходи. І нічого не розповість, поки сама в усьому не розбереться.

— Тобто ми довідаємося про це восени, — буркнув Болек. — Але якщо вона так вирішила, нічого не вдієш.

— У принципі я реагую так само, — зізналась я. — Після розриву з хлопцем завжди мусила відплакати його в шафі. Проаналізувати минуле, спалити старі фотки і тільки тоді зізнатись Ані. Рідше татові.

— Розриви жахливі. Яке щастя, що я от уже п’ять років не переживав жодного. І, мабуть, уже не переживу.

— Трохи оптимізму, дорогий колего Болек. — 3 бічного коридора вигулькнула опасиста постать Рисека Грейпфрута.

— Легко сказати.

— Взяти, приміром, мене. Я зовсім не маю приводу для сміху, а тільки погляньте на мою фізію.

Ну так, Мойсей, котрий саме нагледів на овиді землю обітовану.

— У тебе і справді проблеми, Рисеку? — допитувався Болек.

— Ціла купа, мої любі. Наші борги перевищили чотириста тисяч злотих. Окрім того, Крися, моя колишня, шокувала мене нині вранці інформацією про те, що вона переїжджає. І це через п’ять років після розлучення.

— А що сталося, чому вона від тебе йде?

— Бо її новий чаювальник спекався дружини. По кількох скандалах вона нарешті переїхала до свого коханця і заразом батька їхньої найменшої дитини. Тож Крися може перебратися до гніздечка свого чаювальника. Вона лякала мене цим п’ять років.

— А ти?

— Ніби я повинен змиритись. Але не знаю, як переживу цю розлуку. Нишком сподіваюся, що дружина чаювальника таки повернеться. Бо той жевжик, із котрим вона має дитину, вже не раз натягав їй носа і за тиждень відправляв до чоловіка.

Болек криво всміхнувся.

— Подружня ідилія.

— Ну, а до того ж мене хвилину тому відвідали брати Зефірина. Приставили ніж до пуза і сказали, що якщо Зефірин не виживе, то я теж ляжу в труну.

— Ну то й халепа.

— Я їх навіть розумію. В тих Квятковських надзвичайно сильні родинні зв’язки, як це буває в циганів. А попередній директор ставився до Зефірина не найкращим чином. Тож картина мене в труні цілком реальна. Але знаєте що, мої любі? Саме в такі хвилини я найбільше ціную життя.

СЕРПЕНЬ

Перше

Дощове пополудня

— Ти закінчила?

Я кивнула.

— То зайди до Рисека, він хоче з тобою поговорити.

— Він таки переоцінив свої поклади оптимізму?

— Може, знову має проблеми з сином, — замислився Болек. — Якось він скаржився, що коли повертається з батьківських зборів, його малий врубає Казикову «Любіть своїх дітей». Після двох хвилин цього волання про злочинців, які виросли з катованих батьками дітей, Рисек уже не має відваги навіть підвищити голос і схаменути цього шмаркача.

— А я завжди розповідала татові про «двійки», коли він переглядав «Новини». Тоді він дивився на мене, як на набридливого комара, й буркотів, що ми поговоримо потім. А потім був «Пегас» або «Клуб мандрівників».

— А я не одержував «двійок». А коли хапав якусь там «трійку» з плюсом, батько втішав мене тим, що багато рок-зірок мали значно гірші оцінки. І радив мені не перейматися, бо, коли я стану славетним басистом, нікого не буде обходити моя «трійка» з історії. Добре, ходи вже, Ягодо, до того Рисека, бо я і сам починаю хвилюватися.

— Прошу, прошу. Тобі не заважатиме, якщо я в ході бесіди буду підкріплятися? — Рисек прочинив шухляду письмового стола (стиль ранній реал-соціалізм) і зашарудів обгортковим папером. — До обіду ще дві години, а мій шлунок уже божеволіє.

— Їжте собі на здоров’я. Я й сама маю напади голоду, особливо під час дієти.

— Зовсім, як я. Я саме впродовж трьох днів намагаюся споживати не більше як тисячу шістсот калорій — і прошу дуже, — він вивільнив із обгортки кільце домашньої, добряче прокопченої ковбаси й заходився краяти її на кружальця одноразовим пластмасовим ножем.

— А ви не пробували дієту Квасьнєвського?

— Ніяких «ви», просто Рисек, дорога Ягодо. Я подав би тобі руку, але вона вимащена в цій ковбасі. А стосовно тієї дієти, то… — обірвав він, щоби вкинути до рота чергове кружальце.

— Може б, ви… тобто… ти, може, тебе, Рисеку, вона б і влаштувала, бо містить великі кількості жиру й м’яса.

— Знаю, я пробував, і, на жаль, вона мене не влаштовує, бо я ласий до солодощів. Без ковбаси ще можу обійтися, — він облизав ножик, — без смальцю теж, але без шарлотки моєї колишньої просто пропаду. Я навіть узяв у неї вчора рецепт і попросив, щоб вона мене навчила, поки переїде до свого чаювальника. — Він проковтнув наступне кружальце й зиркнув на годинник. — Добре отак балакати про ковбаси й шарлотки, але час перейти до справи. Що б ти сказала, Ягідко, якби я запропонував тобі роботу?

— Роботу? — Я голосно глитнула слину. — А Юзек? Адже він уже не п’є.

— За кермом ти тільки марнуєш своє життя, дівчино. Я радше збирався запропонувати тобі стати нашим психологом.

— Нашим, тобто чиїм? Твоїм?

— Чому 6 і ні? Я не боюся длубання в душі. Мені навіть придалося б закінчити те, що ми почали з доктором Морквиною. Він поїхав так несподівано і залишив усе в розкопах.

— Якась серйозна проблема?

— Ні, просто я маю фобію до ванни.

— Отак на голому місці?

— Причина є. Не така вже й велика, бо налічує тільки метр п’ятдесят три сантиметри. Але дуже вже обтяжлива.

— Болек говорив мені про твого сина.

— Ну власне. І через нього я боюся залазити до ванни. Бо досить мені, Ягодо, зануритись у піну, як той спритник одразу вмикає пісеньку про катованих батьками дітей. А потім заявляє, що знову одержав «одиницю». Кілька разів я мало не втопився, так він мене заскочив. Головне та музика, що волає на піввулиці.

— Ну то я й не дивуюся, що ти маєш фобію до ванни.

— Дійшло до того, що я беру лише душ, — скаржився Рисек, нервово відкорковуючи бляшанку кільок у томатному соусі. — І то о якійсь дикій годині: перша ночі, четверта ранку.

— Не завадило б над цим попрацювати. — «Ого! В мені вже ввімкнулася кнопка „Психологічна допомога“».

— І попрацюємо, Ягідко, обіцяю тобі, але тільки під час відпустки, коли я переживу госпіталізацію Зефірина. Тоді я віддам тобі своє нутро і всю решту, щоб ти досхочу в ньому копирсалася. А наразі ти вислуховувала б пацієнтів із поліклініки та лікарні. Люди страшенно цього потребують. А ти, здається, полюбляєш слухати звіряння.

— Справді, от тільки…

— Болек казав, що ти просиджуєш у них кілька годин на день.

— О Боже, тоді я більше не буду.

— Не треба робити такі налякані очі, Ягодо. Це був комплімент. Ком-плі-мент. Болек хвалився, що ти забездурно сидиш і всіх вислуховуєш замість таляпати ногами в Зеленці. Тож я подумав, що ти могла б робити це за гроші.

— Я й сама не знаю, — відповіла я, нервово гризучи олівець. — Ви маєте такі заборгованості…

— Як і вісімдесят відсотків лікарень у цій державі. Однією ставкою менше чи більше нічого не змінить. Поза тим, Ягодо, частину грошей я докладав би тобі зі своєї зарплати, як колись Морквині.

— Але чому?! — вразилась я.

— Бо я знаю, що воно того варте, — він швидко глипнув на мене. І зразу переключився на відкорковану бляшанку. — Я можу піти на такий ризик.

Проблема в тому, чи можу це я. Сама думка про те, що я отримую щось від незнайомої людини, пробуджує в мені рефлекс утечі на інший континент.

— Принаймні пообіцяй мені, що спробуєш. Один місяць, Ягодо, добре? Ну то я страшенно тішуся, що ми домовилися. — Він подав мені руку, а я почула себе так, як багато років тому, коли одержала незаслужену «п’ятірку».

Незаслужена «п’ятірка»

Увійти до аудиторії, всміхнутися, витягти білет. Короткі роздуми. Після чотирьох речень я виявила, що екзаменатор вписує мені до заліковки «п’ятірку». З переляку почала затинатися.

— Не варто так переживати, пані Ягодо. Адже я бачу, що ви знаєте, а мене вже нудить на самий звук прізвища Юнг. — Він закрив заліковку. — Ну то бажаю вам вдалої сесії і до побачення за рік, на виховній психології.

Я вийшла, сповнена почуття провини.

— Я не люблю нічого одержувати надурняк, — пояснила я Моніці.

— Ягодо, подивися на це інакше. За тиждень докори сумління розвіються, а «п’ятірка» в заліковці залишиться. Враховуються конкретні речі, а не емоції.

Відтоді минуло десять років. Хоч би скільки разів я розгортала заліковку й дивилася на оцінку з розвивальної психології, серце підступало мені до горла.

Друге

— Я мушу погодитися на цю роботу?

— Мусиш, — порадила мені Аня, ледь притомна від недосипання. — Ягодо, а ти не могла б вирішувати такі проблеми трохи пізніше? Наприклад, о сьомій ранку?

— Чому ти вважаєш, що я мушу? — не вгавала я.

— Бо ти любиш слухати. Бо інші тобі звіряються. Бо ти вмієш дотримуватися кілометрової дистанції, тобто не ризикуєш, що станеш жити чужими справами. Ну і тому, що ти, Ягодо, дуже любиш бути потрібною й корисною.

— Бути потрібним, — замислилася Малина, — це, мабуть, одна з найважливіших речей в житті людини. Саме тому мені спало на думку, що моя хандра великою мірою виникає тому, що я нікому не потрібна.

— Нікому? — здивувалась я.

— Ну так, Ягодо. Мама перейнята схилянням свого нареченого до шлюбу. Брат — це молодий кіт, і в розмовах із ним я завжди мушу зводити все до MTV або комп’ютерних ігор, інакше він нудиться і через п’ять секунд починає позіхати. В універі секретарок цікавить тільки те, чи маю я повне навантаження. Бо якщо ні, то мені негайно треба докинути кілька пар.

— Але науковий керівник напевно цікавиться твоїм поступом у роботі?

— Значно менше, ніж ворожбою моєї бабусі. Знаєш, як виглядає типовий семінар?

Типовий семінар

— Вітаю шановних колег аспірантів. Перепрошую за невеличке спізнення, але знову були пробки. Я мушу поміняти машину, бо мій «ламборджіні дияволо» кепсько дає раду на довгих дистанціях.

— Нічого страшного, пане професор, — згідливим хором відповідають колеги аспіранти. — А як там було на заняттях для ВІП-осіб?

— Чудово, чудово, — з усміхом відповідає керівник, поплескуючи гаманець, який розпирає кишеню піджака. — Наступного місяця проводжу чергове. Банкіри, самі жирні риби. Поважна справа. Я хотів був уже відмовитись…

— Але чому? — дивується група.

— Бо термін не найліпший, скоро сесія. Але потім подумав, що мушу-таки погодитись, у турботі про задовільний рівень освіти наших банківських кадрів.

— І слушно, пане професор.

— Є і кілька інших причин. — Він знову поплескав себе по кишені. — Поза тим, це прекрасна нагода, щоб дати шанс комусь із вас, любі колеги аспіранти. Саме так. Шанс провести за мене надзвичайно цікаві заняття з «Теорії маніпуляції малими групами». Кому ж довірити це надзвичайно відповідальне завдання? — Він окинув нас допитливим поглядом з-понад позолочених окулярів. — Може, аспірант Рисак? Гадаю, що можу вам довіряти, колего.

— Я постараюся… тобто… е-е-е-е… зроблю все, щоб гідно заступити… — белькоче аспірант Рисак, зворушений отриманою місією.

— І у вас усе вийде, не бійтеся, колего. Лише трохи віри в себе.

— А якісь матеріали, вказівки… е-е-е-е… якби ви, пане професор…

— Колего… — присаджує його науковий керівник і тут-таки переходить до наступної справи, обговорювання якої відбирає в нього наступні п’ятнадцять хвилин: організація занять. — Через два місяці ми припинимо наші заняття, бо я змушений виїхати в коротку відпустку. Сейшели…

— Часом треба й відпочити, пане професор.

— Треба, що ж поробиш. Людина — це не машина. Мусить віддихатися, побігати босоніж по піску. Послухати пошум моря. А щодо моря, то я одержав із деканату інформацію про те, що й ви, любі мої колеги, можете потурбуватися про свою кондицію. Від лютого можна купувати абонементи в басейн. Щоправда, «Корона» — це вам не Аквапарк, але якщо людина хоче, то може тренуватися скрізь, навіть у ванні.

— Ми купимо, пане професор.

— Я тішуся, що маю такий спортивний колектив. Тож, як я вже казав, через два місяці я виїжджаю. А до речі! Дуже важлива справа…

Уся група сконцентровує увагу й наставляє вуха.

— До вас, Малинко, товаришко аспірантко. Мені потрібна консультація вашої бабусі. Може бути телефонна.

— Ми узгоджуємо деталі зустрічі з моєю бабусею. Потім теревенимо про найновіші реклами «мобілок». Час збігає і йдеться про те, щоб якось відмучитися наступні сорок хвилин. Відбубнити й повернутися до мрій про Кариби. Тож ти й сама бачиш. Якщо керівник і потребує чогось, окрім чистого пляжу, — це лише оптимістичної ворожби моєї бабусі.

— А що з подругами?

— Я помітила в них прояви нудьги. Ніхто не любить слухати роками ті самі мелодії.

Я люблю.

— А хлопець? У тебе хтось є? — обережно запитала я.

— Є, але… — Вона закусила нижню губу.

— Криза?

— І сама не знаю. Останнім часом я виписала на аркушику все, що я в ньому ціную, а що хотіла б змінити. Знаєш, домашнє завдання на канікули із самовдосконалення. Написала це все, вклала до червоного конверта і після кіно кажу йому, щоб прочитав, обдумав і відреагував.

— А він?

— Спочатку зблід і питає, чи я випадково не хочу з ним розірвати. Бо якщо так, то краще, щоб я сказала йому це напрямки. «Це тільки глибокий аналіз нашого зв’язку. Його сильних і слабких сторін, — пояснила я. — Прочитай до суботи і скажи, що ти про це думаєш». Він пообіцяв, що спробує, але трохи боїться того, що я там понаписувала.

— І що?

— Настала субота. Я провідала його і бачу, що лист лежить у тому ж самому місці, що і п’ять днів тому: на поличці біля принтера. У запечатаному конверті. Виявилося, що Емек забув його розпечатати. Він просто про нього забув.

— Часом ми викидаємо щось із пам’яті через надто сильний стрес.

Я, приміром, хоч убий, не можу пригадати ім’я та прізвище свого першого платонічного кохання. Знаю, що він мав темне волосся до плечей, порозтягуваний светр і вічно розстроєну гітару. Що любив собак і не виносив розлук, так само як і я. От тільки не пам’ятаю, як його звали.

— Ну, може, і так, — неохоче визнала мою правоту Малина. — Що так чи йнак не змінює того факту, що майже ніхто на світі аніскільки мене не потребує.

— А хіба не важливіше, що ти сама себе любиш і потребуєш?

— Знаєш, що, Ягодо? Я весь час це чую: «Полюби себе», «Постав на себе», «Розраховуй на себе», «Передусім ТИ». Усі навчають нас, як стати егоїстом.

— У доброму розумінні цього слова.

— Звісно, що в найкращому, — глумливо запевнила вона. — Проблема в тому, що ми, люди, не є самодостатніми. Ми завжди будемо потребувати інших.

— Але…

— Тоді доведи мені, що це не так.

Третє

Ми розмовляємо про самодостатнє життя.

— Це неможливо, — коротко оцінив Болек. — Я це знаю, бо пробую так жити вже багато років.

— Я так собі гадаю, — втрутилась Юлька, — що колись люди трималися гуртом, аби вижити. Батько з дядьком полювали. Тітка обтинала гривки, щоб вони не заслоняли очі. Мати пекла стейк із мамонта. Кузинка оздоблювала печеру мальовидлами мустангів. Кузен гострив вістря для стріл. Дідусь оповідав казки про динозаврів. А бабуся навчала, що негарно длубатися кісткою в зубах. Ну а тепер? Полювання можна залагодити за годину в найближчому магазині самообслуговування. Їдло нам готують прилади. Волосся стриже перукар.

— А казки розповідають політики, — закінчив Болек.

— Якщо все можна замовити чи приготувати за допомогою машин, то заради чого нам близькі люди?

— Як це заради чого, Юлько? — здивувався Мацек. — Заради щастя.

Четверте

— Я вже кілька тижнів відчуваю себе так, начеб ходила в затісних, свіжовипраних вельветах, — заявила мені Малина, сідаючи трохи ближче, ніж завжди. — Важко про щось думати, коли все тебе дратує й нервує.

— Зневіра?

— Власне. Часом з мене всього цього досить. І я благаю про допомогу. Тільки не розповідай мені про магічну роль олівця у створенні гарного самопочуття.

— Чого?

Була і справді така казка «Зачаклований олівець», але мова, певно, не про нього.

— Ти ніколи не чула про дослідження «Вплив олівця на рівень задоволення»? Я знаю від подруги, теж психолога.

— Напевно, я прогуляла якусь пару. Але охоче дізнаюсь, як саме олівець допомагає ощасливлювати людей.

Магічна роль олівця

Коли до психологів зголосилися люди, готові підтримати американську науку й заробити свої двадцять баксів, ті піддали їх такому експерименту. Спершу розділили на дві групи. Відтак показали всім ту саму дурнувату комедію й попросили її оцінити. Цікаві задали б питання: а чим розрізнялись обидві групи? Відповідь звучить так: способом тримання олівця під час перегляду. Перша група мусила тримати його в зубах. Друга — самими губами, без допомоги зубів. Як виявилося, ця маленька різниця значно впливала на оцінку фільму. Ті, кого змусили до тимчасової усмішки (олівець у зубах), визнали фільм за кумедніший, ніж ті, кого олівець змусив скорчити мавпячий писок. Звідси висновок: якщо ти частіше всміхатимешся, то станеш щасливою людиною. Отак просто.

— І саме на такі експерименти американські науковці одержують нечувані гранти. А я не можу вижебрати в універі тисячу злотих на пристойне анкетування.

П’яте

— Слухай, Ягодо, я більше не винесу цього щебетання.

Альдона ввірвалася до телезали в середині сеансу з Маріушем від лимонів.

— То, може, я сьогодні піду раніше? — виструнчився Маріуш.

— Альдона зачекає, — з натиском сказала я. — А ми спробуємо закінчити розмову.

— Але я вже забув, що хотів сказати, — зізнався він. — Я і справді волію перенести це на інший час.

Не буду змушувати чолов’ягу сидіти до кінця сеансу, якщо за кілометр видко, що він труситься зі страху. Він пообіцяв зателефонувати, стукнув підборами і втік. Я запросила Альдону у фотель.

— Я більше цього не винесу, — повторила вона. — Ти мусиш сказати Войтекові все, що про це думаєш.

— Тобто що?

— Що він не повинен занедбувати дружину й дітей. Що треба скосити траву й закінчити викладати плитку в горішній лазничці. Що він повинен до мене повернутись і край!

— Що ще?

— Наразі тільки це. Зараз я його покличу, і ви щиро собі порозмовляєте.

Щиро й від чистого серця, з урахуванням усіх побажань Альдони.

— А він тут? — здивувалась я.

— Чекає на вулиці. Трохи напуджений. Ну ти ж розумієш, який це сором для здорового чоловіка ходити до психолога. Я ледве його намовила. Але трохи порипіла, і він здався.

— То запроси його сюди.

Десять хвилин опісля я сиділа навпроти худорлявого чоловіка з пожовклою втомленою шкірою.

— Здається, ви любите спілкуватися в чаті, — почала я.

— Через «аську», — спростував він. — Але люблю. Навіть дуже.

Хіба не ліпше розмовляти з людьми безпосередньо, а не за допомогою машин? Я хотіла задати йому таке питання, але яке я маю право вирішувати, котра з двох розмов краща, вартісніша чи щиріша?

— А що вам дають ті розмови?

— Не знаю. Може, трохи спокою й порозуміння. Може, саме вони дозволяють мені вижити в усьому цьому.

— Тобто в подружньому житті?

— В усьому, — зітхнув він. — Власне, я повинен бути щасливим. Маю двійко дітей, сильну хазяйновиту дружину, посадив три ялинки за будинком, завершуємо будуватись. І все це до сороківки. А все ж таки… — Він замовк, а я не озивалася, дозволяючи йому сконцентрувати думки. — Розумієте, під час чергувань у комісаріаті я прочитав «Алхіміка». І там написано, що людина мусить слухатися свого серця, бо тільки воно скаже їй правду. Скаже, де шукати свій скарб.

— Сенс життя?

— Власне. Але що робити людині, котра вже встигла пустити коріння, перш ніж дізналася, що її скарб заховано десь-інде? Адже я не покину родину. Я не можу!

— Пане Войтек, не знаю, чи це вам допоможе, але людям часто здається, що вони не там, де хотіли б бути. І що вони повинні шукати скарб за сімома горами. Або за сусідською хвірткою.

— Або в Інтернеті, — додав він і мляво всміхнувся.

— Є навіть така теорія щастя, яка стверджує, що після тридцяти ми маємо бажання робити те, що не вдалося спробувати раніш. І ми набуваємо досвіду, пробуємо. Працеголіки кидають свою фірму, вирушають у самотню подорож на яхті довкола світу. Зразкові домогосподарки обертаються на барних метеликів, а рокери, котрі досі безтурботно сіяли свої гени по цілому світі, на якнайтурботливіших батьків.

— І вони щасливі?

— Деколи. Але частіше доходять висновку, що повнота досвіду не означає повноти щастя.

Шосте

— Важкий випадок, еге ж? — кинула Юлька, краючи овочі для салату.

— Можна назвати це синдромом нездійснених мрій. Поширена проблема в наш час. Чоловік Альдони не є кимось винятковим.

— Цікаво, — втрутився Болек. — Несповнені мрії в добу, коли майже все можна купити в найближчому гіпермаркеті. Або на ринку.

— А з іншого боку, не всі мрії варто реалізовувати, бо вони втрачають цінність і чар. Я, наприклад, хотіла їздити верхи.

— І що? — пожвавився Мацек.

— Усе закінчилося після відвідин спеціалізованої крамниці.

Спеціалізована крамниця

Попід стіною рівненькі ряди сідел. На поличках штиблети, каски й шоломи. Праворуч скребниці, попони й вуздечки. А за лядою власниця, вусата шатенка зі статурою ротмістра й лицем чистокровного англійського коня.

— Слухаю! — запропонувала вона свої послуги, стаючи струнко.

— Я хотіла б купити якісь запобіжники для литок із…

— Чапси, — виправила вона мене. — Розмір ноги?

— Двадцять третій.

Вона нахмурила брови. Очевидно, я дала неправильну відповідь.

— Інакше кажучи, тридцять сьомий, — виправилась я дещо тремтячим голосом.

— Я мала на увазі об’єм литки.

— Литки… Ну, приблизно тридцять два сантиметри… чи, може, тридцять три, — гадала я, дивлячись на свої ноги.

— Мені так не здається. Я сказала б, тридцять п’ять. — Замашистим рухом вона вхопила з полиці сірі чапси. — Ці будуть впору. Прошу поміряти.

Я виконала наказ. Тремтячими пальцями застебнула липучки.

— Трохи завеликі, але на джинси будуть о’кей.

— Ви їздите в джинсах? Ха-ха-ха, — заіржала вона. — Добре! Певно, ще й у тих шкарбанах, — тицьнула вона пальцем у мої «адідаси».

— Наразі так… — пробелькотіла я. — Бо, властиво, цей… я мала тільки одне заняття і поступово обзаводжуся відповідним реманентом.

— Тобто?

— Ну… е-е-е-е… В мене вже є лопатка і скребниця, — похвалилась я.

— А шолом?

— На це перше заняття я одягла зимову шапочку.

— Бажаю вам відваги.

— Це була товста шапка. Штибу вушанки, — почала пояснювати я.

— Ну що ж, якщо людина не дбає про власні мізки, їй і справді нема про що турбуватися, — підсумувала пані ротмістр, енергійно потираючи вуса. — То що з тими чапсами? Вам їх запакувати?

— І це була твоя помилка, — сказав Болек. — Якщо ти хочеш чогось навчитися, не починай від відвідування спеціалізованої крамниці. Вона зможе відштовхнути будь-якого початківця.

Сьоме

Лаштуємось обідати. Я перемішую зелений борщ, а Мацек свою протеїнову бурду.

— Ти це серйозно говорила? Що хотіла б поїздити?

— Серйозно, але це було ще в ліцеї.

— Бо якби ти і далі хотіла, я міг би тебе повчити.

— Ну не знаю. Я повинна подумати, все обміркувати. — «Ого! В мені обзиваються татові гени».

— Над чим тут думати, — наполягав Мацек. — Ти маєш час і нагоду. А я маю коней.

— Але я не маю реманенту. Крім чапсів.

— Цього досить.

— А щось на голову? Адже не одягну тюрбан із рушника.

— Вистачить товстої шапки. Або позич у свого старого каску. Ти казала, що він усе накопичує. То як? Сьогодні о сьомій?

Я помчала додому й перенишпорила половину гаража. Знайшла: шолом танкіста, каску пожежника, хокейну і кілька частин від мотоциклетної, кудлату перуку із зачіскою «під пуделя», тюрбан а-ля Глорія Свенсон, дві вушанки (одна фланелева), ковбойський капелюх і шкіряну пілотку з невеличким дашком. І що тут вибрати?

— Ну і класно, — похвалив мене Мацек, окидаючи поглядом пілотку. — Як німецький мотоцикліст.

— Коні не луснуть від сміху?

— Побачимо. Ходи, я представлю тобі своїх хлопців.

Ми вийшли на широку луку. Мацек підвів мене до одного з трьох невеличких коників.

— Це Качок. Поряд Шкатула. На ньому ти будеш їздити.

— А той, що далі?

— Вінету. Старий дідо. Не будемо його мордувати, бо він уже своє відгарував. Двадцять років у школі верхової їзди. Він і досі стає дибки, коли чує дитячі голоси. А там, край лісу Рембо, наш найбільший гордій і вожак стада.

— Оця малеча? — здивувалась я, побачивши сірого поні з хвостом чи не до самої землі.

— Він образився б, якби тебе почув. Ти навіть не уявляєш, які в нього зуби. Тому його треба прив’язувати. Бо кидається на хлопців.

— На людей теж?

— Ні, до людей він лащиться, як псисько. Пестунчик такий, — розчулився Мацек. — Але стосовно інших коней це просто бестія. Бачиш шрами в Шкатули на заду? Це робота Рембо. То що, ведмедики? Беремося до роботи?

Восьме

Я зайшла до ординаторської на зігнутих ногах, як гепард.

— І як воно було? — запитав Болек.

— Жорстко й високо. Але Шкатула — це страшенно класний кінь.

— Йому, щоправда, далеко до скакунів Рогану, зате він товариський, як американські туристи, — визнала Юлька.

— Замість ходити по колу на лонжі, він щомиті підбігав до Мацека і дмухав йому у вуха.

— Це його спосіб привітання, — пояснив Болек. — Шкатула липучий, як мало який кінь.

— І подумати тільки, що Мацек в останній момент викупив його з прогулянки.

— З якої ще прогулянки?

— До Італії. Ну знаєш, із квитком у один бік. Італійці кохаються в конині. Качок теж мав щастя, що трапив на Рисека. Його викидали з кожного клубу у воєводстві.

— За що? — здивувалась я. Качок і справді не мав ангельського характеру Шкатули, але не видавався мені потворою.

— Це довга історія. Він потрапив до тренерів, які кийком і копняками вибили з нього рештки симпатії до їздця. Тому він робить усе, щоб тебе позбутися. Треться об дерева, стрибає в кожну калюжу, бабрається в болоті і стає дибки.

— А Вінету?

— Він пропрацював на конезаводі десять років, а потім його віддали Мацекові за три пляшки горілки. Саме так виглядає польський сантимент до коней. І, певно, не тільки до них.

Дев’яте

Шоста ранку

— Побачиш, яктобі буде гарно, — запевнював Мацек. — Нема нічого приємнішого, ніж уранішня їзда без підтримки.

— Наразі я відчуваю тільки по кілограму піску під кожною повікою, — буркнула я, поправляючи пілотку. І подумати тільки, що якихось півтора місяця тому о цій порі я була вже по двох кавах і жмені вітамінів. — А так по правді, що ти мав на увазі, коли говорив про цю їзду без підтримки?

— Сьогодні спробуємо без лонжі, — пояснив він, простягаючи мені цвях, перероблений на копистку. — Може, нам навіть пощастить поїздити клусом?

— Клусом? На третьому тренуванні? Я не переживу цієї скаженої швидкості!

— Швидкості? — пирхнув Мацек. — Це хіба б арабський кінь показав тобі, що таке швидкість. Коли заскакуєш на такого, то наче сідаєш у новеньке «порше». М’язи так і виграють попід шкірою, готові до бігу. А якби араб побачив перед собою стільки вільного простору, як тут, на луці… — розмріявся він, перериваючи розчісувати Качка, — він так чкурнув би, що ти навіть не встигла б зі страху наробити в труси. Не те, що ці ліниві «трабанти». — Він поплескав Шкатулу по шиї.

— На місці Шкатули я чулася би скривдженою.

— Він і так знає, що я не проміняв би його навіть на стадо арабів, правда, малий? — Кінь дмухнув Мацекові в засмагле вухо. — Годі балакати, накидаємо сідло і підтягуємо підпруги.

— Готово.

— Перевір добре, бо Шкатула полюбляє надимати пузо. Потім під час їзди випускає повітря, а як відчує, що сідло сидить вільно, дає стрибка, і ти приземляєшся за п’ять метрів позад нього.

— А тобі траплялося падати?

— Та звісно. Коли я одержав Качка, то на першій же прогулянці він скинув мене через голову.

— І що?

— Я попросив його не виглуплюватись, і ми потрюхикали далі. Він уже знав, що немає сенсу шарпатися.

— А чому він такий нервовий? — запитала я. Качок саме виривав собі з грудей клапті шерсті.

— Він терпіти не може, коли затягають підпруги, бо в клубі його били по череву, щоб примусити випустити повітря. І тепер він під час цієї процедури теж має охоту вкусити мене в плече. Часом таки не втримається і вхопить.

— Кусає?

— Ягодо, якби кінь хотів по-справжньому вкусити, він видер би тобі півсідниці. А він тільки щипає. Зрештою, ти ж знаєш, що, коли кусає свій, стерпіти легше. Навіть якщо й дуже боляче. — Він погладив Качка по оксамитовому храпу. — Стремена підтягнула?

— На довжину плеча, як ти й казав.

— То заскакуй. — Мацек притримав коня, а я незграбно видряпалася в сідло. — Наступного разу не випинай задок, бо Шкатула любить часом щипнути, як це зазвичай роблять хлопці. Для нього це пестощі, а в тебе буде синець. Добре, обхопи ногами живіт. П’яти вниз — і вперед!

Шкатула ліниво рушив перед себе, обриваючи листя з усіх придорожніх кущів.

— Ну «порше» він і справді не є, — визнала я, їдучи назирці за Качком.

— Тоді чому ти сидиш, як у спортивній тачці? Чому я кажу сидиш, ти майже лежиш, Ягодо. Тепер уяви собі, що б було, якби кінь сполохався і рвонув уперед.

— Що?

— Ти мала б на рахунку перше падіння. І мусила б поставити мені пляшку. Такий уже звичай, — пояснив він.

— То що, і впасти з коня не можна?

— Навіть треба. Сім разів, аби навчитись їздити, і сімдесят сім, аби їздити добре, але навіщо падати по-ідіотськи?

Восьма ранку

Я ледве доволочилася до станції, бо прийшла Малина, майстриня з винищування подарунків від фармацевтичних фірм.

— Мені знову зле, — сказала вона, обдаровуючи мене поглядом зраненої сарни. — Усе розвалюється. Осипається, як тиньк зі старої кам’яниці. На додачу я знайшла в мами клей для протезів.

— Чий?

— У цьому вся проблема. Тиждень тому я поїхала додому, — почала розповідати вона. — Копирсаюсь у шафці під умивальником. А там, серед порошків, відбілювачів і різних дротів для труб — клей. Я витягла його, показую мамі й кажу: «Віддай бабусі, бо вона, певно, перенишпорила всю свою квартиру в його пошуках». На що мама спокійно відповідає: «Це мій клей». Я тоді питаю, відколи це.

— І відколи?

— Від весни, коли вона вставила собі протези. Для мене це великий струс, бо розумієш, моїй мамі лише п’ятдесят три роки.

— Може, в неї погані зуби?

— Власне, що ні. Просто вона так розігналася з весняним прибиранням. Почала від заміни вікон, а закінчила щелепою. Мене жахає все це, все це… — шукала вона відповідного слова.

— Проминання? — припустила я.

— Навіть не моє, а моїх близьких. Я думала, що вони здорові, сильні. Що будуть зі мною завжди, а тут раптом знаходжу на полиці клей для протезів. Спочатку клей, потім памперси для дорослих, а насамкінець рекламки притулків і госпісів. Жахливо.

Жахливо. Пам’ятаю, як тато знайшов у кухонній шафці колагенові пластівці під очі. «Відколи це Аня користується такими штучками? Вона завжди казала, що їй шкода грошей на шарлатанські винаходи», — здивувався він. Я пояснила, що це мої пластівці. Тато допитливо подивився на мене. «Твої? — впевнився він. — Проти зморщок?» Я кивнула. Тато зиркнув іще раз. І знічев’я наче постарів на двісті років. Постояв трохи в кухні, а відтак вийшов, дивно човгаючи капцями. Відтоді я старанно ховала всю косметику, що нагадує про плин часу.

— А поза тим, я зробила аналізи, — знов обізвалася Малина.

— Ну і що?

— Це безнадійно. Все в порядку. Навіть тестостерон. — Вона сховала обличчя в долонях.

— І що тебе непокоїть? Що не можна спихнути провину на результати аналізів?

— Ну власне. Людина думає, що досить підрегулювати те і се. Тут досипати, там підмастити, додати газу — і вперед. А це зовсім не так просто.

— Часом так буває, — сказав Болек. — Пам’ятаєш ту стажистку від Рисека?

— Карину?

— Ну. Виявилося, що вона мала жахливе запалення кутнього зуба. Звідси цей сморід проминання та інші сенсації. Позавчора вона видалила зуб.

— І що?

— І трохи нарікає, що втратила смак життя.

Десяте

Ніхто не прийшов. Добродій із лимонами вчиться святкувати день дитини. Чоловік Альдони й надалі блукає в мережі в пошуках скарбу. Малина трощить горнятка десь у Кракові. Так близько, а водночас за тисячу кілометрів звідси.

— Мені нудно, — заявив Мацек, поглиначи капсули L-карнітину.

— Мені теж, — зізналась Ядзя, постукуючи пальцями по телефону. — Я вже воліла б, аби хтось подзвонив. Принаймні мала би з ким поспілкуватись.

— Але ти можеш поспілкуватися з нами, — озвалась Юлька.

— Про що, коли про вас я і так усе знаю?

— А я не знаю, — втрутилась я. — Приміром, чому Болек має саме таке ім’я. Досить нетипове, особливо для чоловіків його віку.

— Може, й нетипове, — визнав Болек, — але вибране з далеким прицілом. Тато гадав, що це допоможе мені здобувати вершини у хіт-парадах. Або Золоті пальми.

— Твій старий — це справжній зореплавець, — підсумував Мацек. — Ширяє у хмарах, як Гагарін.

— А що, власне, означає «Болеслав»? — зацікавилась я.

— Людину, яка повинна здобути якомога більше слави.

— Більше від кого?

— Від батька. Він думав, що завдяки цьому з мене виросте славетний артист. Особливо тому, що я цікаво починав. Юлька розповідала тобі про купюру?

Купюра

Доки Болек почав існувати в польській медицині, він зазнав локальної слави завдяки своїм художнім здібностям. На одному з нудних уроків російської мови дванадцятирічний тоді Болек підробив купюру у двадцять злотих, послуговуючись з цією метою пастельками. Годину опісля він обміняв цю банкноту в шкільній крамничці на три пачки драже, пакетик сухого лимонаду, а також на п’ятдесят грошів решти, чим заслугував на подив і симпатію своїх однокласників.

— Ти розвиваєш старі здібності?

— Ні, зараз існують сканери, принтери. А тому відпала потреба в народних умільцях.

— А що ж із мріями твого тата?

— Його дуже розчарував мій вибір. Він сподівався, що після закінчення медичного я прозрію і спробую створити рок-групу. Фантазер.

— Адже лікар — це такий гарний фах.

— Не знаю, чи слово «гарний» відображає всі барви й відтінки мого фаху, але нехай уже буде.

— Ну а тепер?

— Він уже змирився з тим, що нічого з того не вийде. Часом нагадує мені, що не все ще втрачено, бо такі титани, як Булгаков, Бой-Желенський або Лем теж починали з медицини.

— Амбітний.

— Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».

— А ти що?

— А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного спонсора, котрий зафундував би мені уроки тенісу, та іншого, котрий позичив би мені ракетку.»

Одинадцяте

Перша вільна неділя від початку літа. Тож їздимо клусом третю годину поспіль доріжками й стежинами понад рікою. Шкатула перестав лякатися пляшок, папірців від морозива і навіть шелестких поліетиленових пакетів. Він уже втратив надію, що ми повернемося на підвечірок до стайні, і слухняно дріботить за Качком. Мацек втратив надію, що я буду правильно англезувати, тож тільки час од часу нагадує про п’яти. А я намагаюся відвернути увагу від своїх ніг, засипаючи його питаннями:

— Скажи мені, Мацеку, чому ти не звертаєшся до Болека на ім’я?

— Бо він стоїть вище від мене за ієрархією. Було б дивно, якби санітар «тикав» до лікаря. Має бути якийсь порядок чи ні?

— Але до Рисека ти звертаєшся на «ти».

— Бо з Рисеком інакше не можна. Ти ж знаєш, який він є — це свій хлопець. П’яти, Ягодо!

— А Болек не свій?

— Свій, але Рисек одразу мене попередив, що якщо я не перестану триндіти про ієрархію й пошанівок, то вилечу з великим тріском. Тож я переламав себе і зробив належні висновки. Не випростовуй так ноги, бо Шкатула подумає, що ти хочеш зупинитись.

— Але в мене вже болять коліна.

— Я не вірю в цей біль, дівчино. Якби ти зробила двісті присідань, то лише тоді могла б нарікати на коліна.

— А ти робиш стільки?

— Певно, щодня. А крім того, інші вправи, для різних груп м’язів. І не бідкаюся, що болить.

— Ти береш якісь препарати?

— Стероїди? Тепер уже ні. Я чистий, як скатертини моєї старої. Але траплялося. Розумієш, напочатку людині невтерпець, вона хоче швидко досягти приросту маси.

— Це звучить, як аграрна програма з годівлі свиней.

— Тільки що у свиней розходиться в жирі, а в нас у безжировому прирості. Ну я і штрикав собі «омку». Тобто омнадрен в уколах, — пояснив він. — До того ж метанабол. Шість-вісім таблеток на день. Обидві ті гидоти значно підвищують ризик раку простати. Але який чоловік мого віку боїться раку? В «качалці» таких немає. Туди ходять самі стоїки.

— Поза тим, видиво раку нереальне…

— А наслідки упакування пива якнайреальніші, — закінчив Мацек, поплескуючи себе по животі.

— Тоді чому ти відмовився від препаратів?

— Бо в мене росли цицьки. А жоден чоловік не винесе такої зневаги.

Пополудня

Ми вирішили провідати Рисека.

— Заходьте швидко, бо зараз у мене буде годування, — сказав він замість привітання, відчиняючи двері.

— Ти ж казав, що малий у таборі, — здивувався Болек.

— Бо він там і є. Я буду годувати Андульку. Через десять хвилин.

— А що це так блимає? — Я показала пальцем на зелену лампочку над дверима.

— Сигналізація, — пояснив Болек. — Дає тобі час забратися геть. Бо потім тебе спопеляють лазери, вигадливо замасковані в панелях.

— Батьки мого чаювальника теж мали таку сигналізацію, — кинула я, витираючи сандалії, — але змушені були від неї відмовитися. Варто було залетіти мусі, як вона вже заливалася на весь будинок.

— Тепер є кращі сигналізації, — сказала Юлька. — Ти можеш регулювати рівень чутливості.

— Коли багато мух, треба вмикати третій, — з усміхом додав Рисек.

Ми проминули хол, оздоблений фантастичними пастелями.

— Це ти малював?

— Болек. Але моїми пастельками, — похвалився Рисек. — Ти ними ще користуєшся?

— Не маю часу, — буркнув Болек. — Коли я працюю понад триста годин у місяць, важко знайти час на розвиток хобі.

— Не переймайся, старий. У тебе ще буде час. А ті пастельки можуть чекати і двісті років.

— Пастельки так, а я навряд.

— О Боже! — я завмерла проти величезної дерев’яної скульптури, що зображала сумного ангела. — Невже це…

— Антек Кілер, наш старий друзяка й працівник «швидкої». Цього ангелочка він вирубав сокирою під час одного з чергувань.

— Пам’ятаю, випала якось така спокійна ніч. Усі дрімали, навіть Ядзя, — згадав Мацек. — Рано прокидаємося, протираємо очі, а за вікном замість старої липи стоїть крилатий ангел. Обіч хропе Антек, а біля нього сокира, ще тепла.

— Ядзя прибігла до мене з криком, — підхопив Рисек. — Я натягнув штани й чимдуж до Антека — упевнитися, чи він живий. Буджу його й питаю, що трапилось. А він розплющив одне око й каже: «Рисю, я не годен був заснути й подумав, що коли трохи порубаю дрова, то мене попустить».

— І він так одразу витесав ангела?

— Певно, що ні, — зізнався Рисек. — Спочатку він зрубав липу. Це відібрало в нього годинку, але злість не відпускала.

— Яка ще злість?

— Величезна, Ягідко. На все. На невдалий голодний страйк середнього медперсоналу. На обіцянки міністра. На дражливі сутички зі страховими компаніями. Тож він подивився на стятий стовбур, ухопив сокиру й заходився тесати. Так і висік ангела-хоронителя.

— Хоронителя?

— Розумієш, якби він не почав тоді різьбити, то міг би зарубати якогось пацієнта. І була б трагедія. А так народився художник, — пояснив Мацек.

— Він пропрацював у нас іще з півроку, витяв усі липи за гаражем, а потім пішов, бо несподівано став знаменитим, — закінчила розповідь Юлька. — Усі хотіли мати його скульптури.

— Знаю, наш директор теж мав кілька. Тільки що маленьких, латунних.

— Бо згодом Антек змінив матеріал. Хто сьогодні може дозволити собі двометрового ангела в холі? А латунна фігурка гарно виглядає на каміні.

Юлька зітхнула.

— Ну і ми втратили чергову гарну людину.

— Але нема такого поганого, щоб на добре не вийшло, — з усміхом сказав Рисек. — Завдяки відходу Антека ми збагатилися на колегу Болека, визначного кравця й фальшувальника купюр.

— Перестань, бо я запишаюся й почну шити криво.

— Добре, вже мовчу. Любі, запрошую вас до вітальні.

— А хто це там на терасі? — запитала я.

— Моя прекрасна екс-дружина Крися. Вона саме заряджає сонячний акумулятор перед остаточним виїздом. А там, на канапі, моя так само прекрасна Андулька.

— Де?

— Таж отам, — Рисек показав на купку сміття з пилососа. — Моє кохане чудо, зараз ти одержиш свій підвечірок.

На слово «підвечірок» купка сміття сховалася під фотель. Рисек наповнив печінкою скляну мисочку в золоті зірочки й поставив її проти фотеля.

— Ну хоч покуштуй, таке смачненьке м’ясце.

З-під фотеля вигулькнув довгий вузький писочок. Двічі ворухнув мокрим носиком і сховався. Коли Рисек підніс фотель угору, звірятко відскочило вбік і зникло в коридорі.

— Вона знову не має апетиту, — зажурився Рисек.

— А ти забери і дай їй, коли зголодніє. Нехай сучка знає, хто тут хазяїн.

— Та ти що, Мацеку! Це її доконало б, а я не пережив би ще однієї розлуки. Усі так швидко зникають.

— А власне, чому вона не хоче їсти? — поцікавилась я.

— Доктор Морквина висунув гіпотезу, що Андулька має надзвичайно низьку самооцінку і за допомогою контрольованої анорексії намагається привернути до себе увагу оточуючих.

— Ми можемо забрати її до лікарні й годувати через крапельницю, — запропонував Болек.

Дванадцяте

Сьогодні я пішла до Вільшини. Вперше сама, бо Болек мав чергування в притулку для літніх людей. Напружена й серйозна, завернула до палати номер п’ять.

— Гей, люди, прокидайтесь, — озвався Вільшина. — Прийшов спеціаліст із життєвого комфорту.

— Вона буде чаклувати, чи зараз же перейде до вокальних вправ? — поцікавився опецькуватий дідусь на ліжку біля вікна.

— Для виступів у нас Юлія. А я спробую просто з вами поговорити, — всміхнулась я. — Або не просто. Все залежить од вас.

— Ви думаєте, що можна забігти сюди на годинку і ввести нас у транс глибоких звірянь? Що буде так, як у дурнуватих фільмах? — пирхнув Вільшина.

— Я нічого не думаю, — спокійно сказала я. — Просто така в мене робота. Щоб розмовляти. Якщо є охочі, — додала я.

— Тут їх немає, — буркнув старий, повертаючись до мене задом.

— А чому ви відповідаєте за інших? — рознервувалась я.

— Бо він усе правильно говорить, — підтримав Вільшину жилавий дідуган у піжамці в блакитні слоники. — Ми ні в чому не хочемо звірятись. І не хочемо розмовляти, бо нема про що.

— Точно нема?

— Пані… Як вас там звуть? — озвався сухенький старигань, майже непомітний серед плутанини трубок і трубочок.

— Ягода.

— Пані Ягодо, послухайте. Ми хочемо за будь-яку ціну забути про те, що перебуваємо в лікарні. Тримаємось із останніх сил, аби не виказати, як сильно боїмось. А ви хочете, щоби ми розмовляли про наші страхи. Це жорстоко.

— Але я не збиралася нікого схиляти до звірянь, — психонула я. — Я тільки хотіла…

— Ощасливити нас на мус, — перебив мене Вільшина. — Тому у вас нічого не вийде, бо ми не любимо насильства.

— Окрім того, ми самодостатні і жоден утішитель нам не потрібний.

— Краще скажіть, що нині на обід, — озвався опецьок.

— Певно, знову томатний суп із локшиною зі старих хірургічних рукавичок, — зіронізував Вільшина.

— Або тельбухи, які сьогодні витяли Шимчаковій із восьмої палати. В солодко-кислому, як її міна, соусі, — кинув пацієнт із ліжка посередині, котрий досі мовчав. Він був одягнений у смугасту піжаму, яких не продавали в крамницях від падіння комуністичної системи. Певно, це його перше перебування в лікарні за довгі роки.

Я мовчки вийшла. Найочевидніше, що я їм не потрібна.

— Ти не повинна так переживати, Ягідко, — потішив мене Рисек. Він наздогнав мене, коли я пригнічено чалапала до ліфта. — Подумай, що це старі люди, не звиклі до таких розмов. До звірянь. До виявлення слабкості.

— Тоді навіщо я тут? — вибухнула я.

— Ще не знаю, — зізнався він. — Але відчуваю, що ти їм потрібна. Може, саме тому вони так від тебе бороняться. Зрештою, перший раз рідко коли буває вдалим. Ти мусиш пробувати далі.

— А як же щастя новачка?

— Ти віриш у ті банальності з «Алхіміка»? — здивувався він.

— Я вже й сама не знаю, в що вірю. Напевно, що не у свої здібності. Я в повному розпачі.

— Я бачу. — Він пошкрябав голову. — Знаєш що? Я щось тобі покажу.

Він потягнув мене в бічний коридорчик.

— От тільки загляну до Зефірина. Ну розумієш, я ж мушу боротися за своє життя. — Він усміхнувся, не виказуючи щонайменшого страху.

Підійшов до дверей великої палати, в якій на єдиному ліжку лежав самотою Зефірин Квятковський. Обкладений подушками всіх кольорів веселки, він удивлявся в екран величезного телевізора, розцяцькованого, наче вівтар. Чого там тільки не було: фігурки Матері Божої, штучні квіти, мереживні серветки…

— Весело, — оцінила я.

— Ну. Я охоче оздобив би так усю лікарню, звичайно, крім інтенсивної терапії. Але люди зразу почнуть нарікати, що це якась Мексика. А тим часом наша країна віддавна є Мексикою й Колумбією вкупі. Почекай хвилинку, я скажу йому пару слів, і підемо до гінекології, — шепнув він і зайшов до палати. — Доброго дня. І як ми себе почуваємо? Все в порядку?

— Все грає і бринить, — кивнув йому Зефірин. — Тільки я ще хотів би частіше бачити мамусю. Вона могла б тут час од часу ночувати?

— Взагалі-то, я не заперечую, але застерігаю, що кухня у нас тут жахлива.

— Мамуся сама куховарила б. Брати вже обіцяли принести холодильник і газову плитку. Ми, цигани, любимо польові умови.

— Якщо ви вже домовилися, не буду перешкоджати.

— Ну то грай, гітарко, — зрадів Зефірин. — А брати, звичайно, теж могли б у мене заночувати? Ми поспівали б. Ви ж знаєте, пане директор, що контакти з родиною сприяють швидшому одужанню.

— А нехай собі ночують, — капітулював Рисек. — Тільки без нічного співу. Бо інші пацієнти життя мені не дадуть. Ви розумієте?

Вони потиснули один одному руки, і Рисек випурхнув, задоволений станом пацієнта.

— Аудієнція щасливо закінчилася, тож можемо перейти до конкретики, тобто до прози життя. А он і вона.

Біля входу до пологового відділення ми побачили фігуру, накриту важким гумовим фартухом, у гумаках сорок третього розміру, а може, й більших.

— Я вже розумію, чому жінки бояться народжувати. Це виглядає, як упир із дешевого фільму жахів. Бракує тільки циркулярної пили.

— Той упир закінчив дві спеціалізації. Мав стипендію в Канаді. А вибрав нашу лікарню. Знаєш чому? Бо саме так виглядає справжнє покликання. І ти теж його маєш, а тому не дозволиш, аби тебе надломили передобідні вибрики сеньйора Вільшини.

Тринадцяте

— Рисек стає сентиментальним, — підсумував мою розповідь Болек.

— Ти не віриш у покликання? — здивувалась Юлька.

— Таж вірю. Тільки для мене покликання означає дещо інше.

— Що?

— Відсутність вибору, Ягодо. Просто ти тут, а не десь-інде, бо не можеш інакше. Не вмієш робити нічого іншого, навіть якби хотіла. Лютуєш, клянеш жебрацькі ставки, холодну карету «швидкої» й чергові удари з боку міністерства охорони здоров’я. Присягаєш собі ніколи більше не працювати сорок годин поспіль, відвозячи додому споживачів плодово-ягідного вина та жертв слаботи звичайної. Більше ніколи. Але вибиває шоста, і ти, ледь притомний, сповзаєш з ліжка, натягаєш куртку і їдеш на станцію.

Чотирнадцяте

— Мені ще гірше! — простогнала моя улюблена пацієнтка, збираючи осколки тарілочки. — Я розсталася зі своєю половинкою.

— Звідки така певність… — почала я, але не встигла завершити, що маю на увазі половинку.

— Бо він поїхав до Гельсінкі, — Малина глянула на мене, як на пришелепувату. — Одержав стипендію і вчора вилетів із Варшави!

— Виїзд на стипендію — це ще не кінець стосунків! — невпевнено сказала я, бо перед очима з’явився набундючений Бартек.

— Але я відчуваю, що це кінець. — Малина витягла хустинку з ароматом меліси й захлипала. — Перед від’їздом він сказав, аби я відпочила і все обдумала.

— А як було раніше?

— Так, не дуже, — визнала вона. — Знаєш, я весь час намагалася щось удосконалити, допрацювати деталі. А коли все було майже ідеально, в мені вмикався контролер щастя.

— І ти починала перейматися тим, що буде через десять років?

— Ну власне. В тебе теж є контролер?

— У мене радше ні, але в мого тата є. Він не раз мучиться по півночі, аби запланувати щось таке, чого взагалі не можна запланувати.

— Я аж так не планую, — заявила Малина. — Але зате жахливо переймаюся. Усім. Намагаюся сказати собі, що це нікому не потрібно, бо в мене цілком удале життя. Але зразу виникає думка, що це не триватиме вічно. Що колись не буде моєї бабусі, а я не встигну нею натішитись.

— І що ти тоді робиш?

— Їду до неї й вимордовую питаннями про минуле. Занотовую її спогади. Оглядаю її останні покупки…

— Може, варто було б зробити кілька знімків? — запропонувала я.

— Я роблю, Ягодо. Кожного разу зуживаю цілу плівку, тридцять шість кадрів. Але це не допомагає.

— А ти вдавалася до інших методів?

— Звісно. Приміром, уявила собі, що насправді кепсько живеться тільки десь у Африці. Людина не має нічого, крім смугастої накидки й намиста з черепашок. Мандрує кілометри поспіль заради склянки болотяної води. Їсть те, що підкине їй у бляшанках Велика Біла Людина. — Вона замислилася, прочісуючи пальцями золотаве волосся. — Але мене чомусь не захоплює думка про те, що три чверті людства на землі голодує.

— Для мене це також сумнівний привід для радості, — зізналась я.

— Я пробувала також коло фортуни, популярне в психології. Знаєш?

Ну так, тепер я вже точно виглядаю на скінченого невігласа.

— Зараз я тобі поясню.

Коло фортуни

Кожна людина має попереду обмежену кількість днів. Вона може проскніти їх на тапчані, нагулюючи чергові мільйони жирових клітин, або провести якось інакше. Повніше, свідоміше, глибше. Яким чином? Уявімо весь відведений нам час у вигляді кола. Ділимо його на вісім за можливістю рівних частин. А кожну частину присвячуємо:

дружбі

духові

тілу

серцю

думці

родині

грошам

освіті.

Якщо нам це не вдасться, то не варто журитися через те, що колись ми побиватимемося через сотні марно й безглуздо розтриньканих годин.

— Просто, правда? Проблема в тому, що застосувати коло фортуни повністю просто неможливо.

— Неможливо? — запитала я, дещо розчарована.

— Ягодо, а ти знаєш когось, хто має на все це час? Бо я ні.

П’ятнадцяте

Я відпочивала після чергового уроку їзди клусом, коли задзвонив телефон.

— Ягода? — почула я розгублений голос тата. — А, вона, напевно, на чергуванні. Їздить замість когось у кареті. Принаймні так вона казала мені місяць тому.

Я випірнула з кімнати.

— О, вона таки вдома, — зрадів тато. — То, може, я дам їй слухавку?

— Алло, Ягодо? — Магда, і як завжди із запитанням. — Чому це твій батько такий розгублений?

— Я вже тобі казала, що він буває трохи неуважливий, коли творить. Забуває про все на світі. Що таке трапилося, чому ти телефонуєш?

— Хотіла побалакати. Запитати про настрій, бо ти ж не обзиваєшся…

— Усе гаразд. У мене багато роботи.

— Я чула, нібито ти їздиш у якійсь кареті.

У цьому вся Магда. Вона так і не виросла із мрій про принца в золотавих шатах, з яким проведе щасливе життя в торговельному пасажі.

— Це була карета швидкої допомоги, — спростувала я. — Це, щоправда, не реанімація, але ми мали кількох пацієнтів у важкому стані. Одна непритомна з інфарктом.

— О Господи! Я не хочу нічого знати про такі речі. Принаймні найближчі п’ятдесят років.

— Тоді змінимо тему. Що там у Бартека?

— Ти нічого не чула? — здивувалася вона. — Він не казав тобі, що їде школити нові юрмища орків? Уже завтра, на цілих п’ять тижнів.

— Ми дали свободу одне одному. Ніяких дзвінків, ніяких розмов і взаємних претензій.

— Ну-ну. Сподіваюся, ти якось тримаєшся.

— Я не маю часу журитися над минулим. А що в тебе?

— Вгадай, — почала вона свою улюблену гру, але не витримала. — Добре, скажу тобі. Ми вже тричі зустрічалися з Мареком. Супер, правда? А все завдяки ворожці. Тоді, у травні вона наворожила йому, що він зустріне у своєму житті когось, з ким урешті дійде повного порозуміння. Сказала, що одержить коробочку льодяників, на які він чекав стільки років. Ти щось у цьому розумієш? Адже жоден із нас узагалі не їсть льодяників. Часом мармеладки, в кіно, але це дещо інше.

— Мені вона наворожила, що я згублю всі шоколадки. Зате натомість одержу купу шарлотки. Чи сирника.

— І що?

— Наразі мені ніколи думати про шоколадки. Я маю купу пацієнтів.

— Ти їх лікуєш? Отак без ліцензії? А якщо тебе заскочать ловці сенсацій з ТВН? Боже, Ягодо! — простогнала вона.

— Не лікую, а тільки допомагаю. Тобто намагаюсь.

— І що ти робиш у тій кареті, ставиш якісь крапельниці? Може, ще з аміназином?

— Не в кареті. На «швидкій».

— Але що ти там робиш? Прибираєш? А може, куховариш? — Вона мовила це тоном «мене вже нічого не здивує».

— Я працюю психологом. Тимчасово.

— А, психологом, — зітхнула вона. — Це супер. Я сама ходила до психотерапевта. Майже п’ять років. Бо мала такий розгардіяш, як у шухлядках письмового стола.

Тоді все ясно. Бо в Магдиних шухлядках можна знайти мало не цілий світ: старі скріпки, подерті знімки колишніх хлопців, кілька наймодніших блисків для губ та абонемент у солярій поряд із картами для пасьянсу й використаними батарейками. Серед пожмаканих конвертів зі старими запрошеннями позичений у Ленки диск Тома Вейтса, спрей проти комах, десятки ручок, минулорічний календар, тюбик цинкової пасти, почата шоколадка без цукру, протермінований крем для рук, кілька смакових презервативів.

— Розумієш, я хотіла все це порозкладати, — вела далі Магда. — Впорядкувати.

— І що?

— Мені це вдалось.

— І кожна річ лягла на своє місце?

— Власне, що ні. Люди гадають, що після психотерапії матимуть порядок, як у німецькій бібліотеці. Але не в тому річ, Ягодо.

— То що тоді змінилось?

— Я сама. Шухлядка, по правді, виглядає, як і раніш, але мені старий розгардіяш уже анітрохи не заважає.

Шістнадцяте

— Магда цілком права, — зауважила Аня. — Ми не розходимося в упорядкуванні світу, а тільки у внутрішньому порядку.

— Для багатьох людей одне є передумовою другого, — втрутилась Юлька, накладаючи ополоником на тарілку щось таке, що в рецепті називалося «Вишукана тарта з червоними порічками».

— На жаль, — тягнула Аня, — люди думають, що емоції можна посортувати, як білизну в кошику: світлу сюди, темну геть. Делікатну вбік. Дуже брудну сховати глибоко на дні. Тому вони не годні зрозуміти, чому часом заздрість лежить біля симпатії, а подив обіч дражливості.

— А як це виглядає в тебе, Ягідко? Що саме ти відчуваєш до Бартека?

Гарне питання. Як і кожне, на котре нелегко знайти задовільну відповідь. Бо, як по правді, я так і не знаю, чи щось до нього відчуваю. Не маю проблем із сортуванням почуттів за принципом білизни, бо скидається на те, що мій кошик геть порожній.

Сімнадцяте

— Нехай хтось уранці пробіжиться зі мною по крамницях, — попросив Болек. — Я маю вихідні і мушу врешті вибратися на закупи.

— Мені теж згодилося б.

— Ну то спокушайся, Ягодо. Я навіть ладен накинути кілька кілометрів і приїхати з Кракова спеціально по тебе.

— Чому б і ні? — За нагоди я відвідала б своє гніздечко. Полила б кактус і заплатила б заборговані рахунки. — А куди ти хочеш піти?

— Стандартно. В торговельний пасаж, як це завжди роблять поляки в недільне пополудні.

— Прогулянки серед полиць?

— Ну власне. Я не маю часу на покупки, а мийка вже тиждень вимагає якоїсь рідини. Так само, як душовий піддон і плита. Принагідно пошукав би картони для малювання.

— А ти таки не покинув малювати, — зраділа Юлька.

— У вересні в мене відпустка на двох роботах, але поїхати нікуди не зможу, бо чергую в притулку. Поза тим, я ощаджу на зимові шини. На мене чекає нудне двотижневе сидіння в порожній «кавалерці». То принаймні щось побазграю.

— У «кавалерці», тобто лазничку ти маєш назовні? — запитала я.

— Тільки клозет, бо душову кабіну я виділив зі своїх двадцяти метрів, — гордовито повідомив він. — Якби не антресолі, ніде було б покласти спальний матрац, але принаймні все це моє. Тобто буде моїм за рік, коли я виплачу кредит. А тобі скільки лишилось, Ягодо?

— Навіть не нагадуй. Сім років. Вісімдесят чотири виплати.

— Пролетить.

— Мені взагалі-то не пече. Я буду тоді зарюмсаною сорокарічною баберею з розмащеним від сліз макіяжем. Затримати б той годинник хоча б на півроку.

— А я іноді вже хочу бути пенсіонером, — зізнався Болек. — Нарешті нічого не мусив би. Уставав би собі в полудень або на світанку.

— А я їв би найгірші свинства, — зізнався Мацек, людина, котра тричі на день вицмулює літр протеїнового паскудства. — Ну і смарувався би автозасмагою максимум раз на тиждень.

— А до мене нарешті перестали б ставитися, як до дивака.

— Ти не думала про операцію?

— Весь час думаю, вже кілька років. Навіть маю всі потрібні свідоцтва. Тільки от… — Юлька глитнула слину, — я жахливо боюсь операції. При самій лише думці, що мене хтось буде краяти, колоти, а потім зашивати, я зомліваю.

— Але ти ж медсестра. Мабуть, і не на таке надивилась у лікарні.

— Але в інших, Ягодо. А коли я сама мушу здати кров на аналіз, Ганя з лабораторії повинна мене спочатку півгодини заспокоювати. І, як завжди, я вирубаюсь, щойно відчуваю укол.

— А я полюбляю дивитись, як шприц повільно наповнюється кров’ю. Такою ясно-червоною, як свіжі полуниці.

— Припини, Ягодо, — здригнувся Болек.

— Ти теж боїшся?

— Мало хто з лікарів любить, коли в ньому длубаються.

— На щастя, санітари не мають такої проблеми, — похвалився Мацек. — Бувало, що я сам собі вколював знеболювальне, щоб і далі тренуватися, незважаючи на травму.

— А я навіть не зважуюся проколоти вуха. І тому сумнівно бачу цю свою операцію. Що ж поробиш, відпочину на пенсії. Бо кого тоді буде обходити відсутність бюста у вусатої сімдесятирічної бабусі?

— Не буде, — визнала я. — І взагалі нічого не буде, жодних теплих почуттів. Тільки самотність у порожній холодній хаті.

— У порожній? Це справжній комфорт, якого бракує стільком пенсіонерам, — сказав Болек. — Куди гірша самотність в оточенні родини. Коли ти заважаєш дітям. Дратуєш, знуджуєш і нервуєш, як старосвітські меблі. А щодо почуттів, то, якщо хочеш, я колись візьму тебе до притулку. Тільки тоді ти зрозумієш влучність вислову «третя весна».

Вісімнадцяте

Я провідала свою квартиру. Все о’кей, ніхто не вламувався. Забрала бланки з рахунками, заплачу на тижні. Спакувала до торби кілька суконь і книжок. Полила кактус.

— Забагато рослин тут немає, — зауважив Болек.

— Я не хотіла узалежнюватися від інших. Ну знаєш, я можу поїхати, куди захочу, і не мушу нікого просити поливати вазонки. А кактус загартований і багато вибачає.

— А що поганого в залежності?

— Не знаю, але мене так виховали, Болеку. Щоб ні від кого не залежати.

— Твій тато, певно, дуже переживав мамине зникнення.

— Перший рік він ніяк не міг зібратися докупи. Не вмів пекти, варити, опікуватися дитиною. Коли нарешті почав якось давати собі раду, мені було майже шість років. Наступні двадцять він невтомно мені торочив, що я мушу бути самостійною й незалежною. Мушу покладатися тільки на себе. Тоді я не буду страждати через інших.

— Сумно й неправильно.

— Тепер я це знаю, але двадцять років тому вірила татові. А він із запалом відправляв мене на різноманітні курси. Записав на плавання, лещата, ковзани, дзюдо, англійську, фламенко і, ясна річ, у гурток фотографії.

— Справжня школа виживання. Пам’ятай про все.

— Власне, що ні. І я замислююся, чи встигла заповнити всі лакуни.

— Ще заїдемо на пошту, бо я маю зробити переказ, добре?

— Рахунки чи аліменти?

— З якогось погляду те друге. Я часом допомагаю одній дівчинці з Кракова. Мала погиркалася з батьками, і вони перестали їй допомагати. Тобто батько перестав, а мати пішла до якогось кудлая. А дівчинка поневіряється по чужих кутках.

— Це твоя родичка?

— Ми навіть не дуже добре знайомі.

— Тоді чому ти їй допомагаєш?

— А я знаю? Ця мала якась така беззахисна, а водночас уміє наполягти на своєму. Коли я на неї дивлюсь, Ягодо, то завжди згадую ті жахливі фільми про черепашат, які вперто повзуть до моря. Мені завжди шкода ту малечу, що гине. І мене чорти беруть, що хтось байдуже фільмує, як така черепашка лежить на спинці й розпачливо махає лапками.

— То ти їх перевертаєш?

— Тільки коли маю змогу.

— То це ти! — гукнув білявець із зовнішністю ельфа, який стояв перед нами у черзі. — Я зараз же впізнав понурий голос лектора фільмів про природу. А коли ти ще додав опис черепашок, я подумав: «Це ж зовсім так, як Вишня».

— Ми знайомі?

— Ти Болек, кузен Травки? — пересвідчився білявець. — Я Ірек, його сусіда.

— Ім’я асоціюється, голос теж, а обличчя анітрохи, — зізнався Болек, простягаючи йому руку.

— Бо коли ти приходив до Травки, я сидів під столом, — пояснив Ірек. — Інсталював.

— Уже згадав! Темні джинси й бежеві шкарпетки?

— Це саме я! — Ірек радісно потрусив Болекову руку. — Ти знаєш, скільки ми з Вишнею ламали собі голови, хто ж це висилає їй ті бабки?

— Ну то кінець великої таємниці.

— Але Вишня і втішиться, коли я їй розповім.

— А ти мусиш?

— Ну звісно. Це мені бабуся наворожила.

— Тоді і справді мусиш, — погодився Болек. — А що у Вишні?

— Власне, — згадав Ірек. — Найважливіше, брате, що вона помирилася зі своїм стареньким. Одразу після оголошення результатів. Тож ти не мусиш їй більше нічого висилати. І так величезне дякую від імені Вишні. Ти навіть не уявляєш, як їй допоміг. Вона тільки недавно зізналася, що була на краю розпачу. Збиралася перейти на воду з цукром та хліб зі смальцем. Тільки що не мала вже навіть на смалець. Ще раз дякуємо.

— Та чого вже там, — Болек легковажно махнув рукою. — Я і так не давав їй зі своїх.

— А з чиїх?

— Нехай тобі бабуся наворожить, — сказав Болек, кинув Ірекові свою асиметричну усмішку, і ми вийшли.

Швендяємо по торговельному пасажу, дивуючись пластмасовим чудасіям. Раптом мій погляд зачепився за знайоме обличчя.

— Болеку, заслони мене, — шепнула я. — Там стоїть Агата з рештою команди і…

— Та, що з купою?

Я кивнула, намагаючись закрити обличчя кучерями.

— Завертаймо, Болеку, я не хочу з ними зустрічатися. Не хочу слухати їхні вибачення й пояснення…

— Ягодо! Це справді ти? Я така рада! — заволала Агата. — А ми саме повертаємось із Аквапарку.

— Вгадай, скільки ми там висиділи? — озвалася Магда.

— Два дні?

— Я дуже хотіла б, але розумієш, тиск групи.

— А три години тобі замало? — здивувалася Госька, четверта мешканка нашого боксу. Разом із Магдою й Пачулею ми чотири роки ділили принтер, сканер, експерес для кави і запах свічок фен-шуй.

— Ми йдемо до бару підвищити рівень електролітів, долучаєтесь? — запропонувала Агата. — А до речі, ми ще не знайомі. Агата.

— Болек. Я багато про тебе чув.

— Ой, справді? — Усміх і ні тіні збентеження. — То що, посидите з нами?

Сидимо, цмулячи свіжовитиснутий ананасовий сік, і чекаємо Пачулю, котра саме віддає Далекосхідному Ритуалу своє волосся, ослаблене індійським меліруванням. Увесь ритуал складається з трьох Магічних Процедур (миття + Магічний рисовий концентрат + масаж Тао), триває п’ятнадцять хвилин і коштує стільки, що й Болеків заробіток за ніч чергування.

— Вона повинна була повернутися за сім хвилин, — зауважила Агата.

— А де Віктор? — запитала Магда про нового хлопця Агати, людину успіху й захланного майстерника, який волів прогулянку гіпермаркетом відпочинку в Аквапарку. — Він і далі тиняється по пасажу?

— Я до нього дзеленькну, — запропонувала Ленка, знайома із сусіднього боксу. — У мене є безкоштовні хвилини.

— То куди ми потім ідемо? — запитав Мартін, наречений Госьки і хлопець, про Якого Небагато Відомо.

— Певно, що на Казимір, — сказала Агата. — Тільки там варто тепер бувати. Так написали у «Великому Світі».

— Але я щось з’їв би, — заявив Марек, який досі ховався за дволітровою пляшкою мінералки. — Щось просте, але вишукане. До двохсот п’ятдесяти калорій.

— Тоді ходімо до «Країни», — вирішила Агата. — У них там непогані салати.

— Я їв у Варшаві кращі, — зізнався Марек. — На червневому семінарі для менеджерів. Нас завели до фантастичної кнайпи. «Селянська», чи як її там…

— «Плебейська», — виправила його Агата. — Культове місце. І салати справді фантастичні. Поза тим, ті назви. Вони чудові.

— У цих місцевих кнайпах вони не дотягують до такого рівня, — висловила своє вболівання Ленка.

— Власне, — сказав Марек. — А тим часом останні дослідження американських науковців ясно доводять, що назви страв не менш важливі, ніж їхній смак.

— Звичайно, — погодилась Агата. — Бо от розгортаєш ти меню. І на що дивишся?

— На ціни, — ляпнув Болек.

Товариство оцінило його нечуваний дотеп.

— Ну так. Малопольські ресторатори не вміють гарно презентувати свої заклади. — Агата повернулася до теми назв вишуканих салатів. — О, мій коханий! Привіт, як прогулянка серед гвинтиків?

— Добре, я знайшов метеликів для твоєї лампи. — Віктор обмінявся з Агатою автоматичним привітальним поцілунком. — Усім мої вітання. Які плани на вечір?

— Є кілька версій, наразі ми вагаємося, — поінформував його Марек.

— Ми вже вирішили, — виправила його Агата. — Спочатку салати в «Країні», а потім Казимір.

Мартін демонстративно зітхнув.

— Знову дрібка елегантності із сиром фета за ціною великої піци з подвійним сиром… Добре, що хоч потім посидимо за пивом.

— Ви були десь на вакаціях? — змінила я тему.

— Ще ні. Через цю моду на економічну депресію у нас накрився виїзд на Таїті. Ну, і не знаємо, що робити, — тепер зітхнула Агата. — Всі знайомі наче змовились ощаджувати і їдуть просто на Мазури або, чого я вже взагалі не розумію, на Балтику.

— А я, певно, не одержу відпустки до кінця вересня, — зажурилася Магда. — Стільки роботи, особливо відколи тебе немає.

Я задоволено глянула на Агату. На жаль, вона цього не помітила, милуючись своєю новою «мобілкою».

— Я теж не знаю, — сказав Марек. — Але цього року відсутність планів є в найбільшій моді.

— Ти диви, — здивувалася Магда. — А ще кілька років тому непевність була така немодна. Враховувалися далекоглядні цілі й багаторічне інвестування в себе.

— А тепер стихійність і спонтанні вчинки.

— Хоч раз я на хвилі моди, — шепнув Болек.

— Усе через цю кляту кризу на закордонних ринках, — підсумувала Агата.

— Як подумаю, що може стати ще гірше, то маю охоту кинути свою роботу в конторі й купити «кавалерку» за Полярним колом, — озвався Віктор. — Лише сто п’ятдесят баксів, а майстерня на цілі роки.

— А я маю дедалі більшу охоту зашитися десь на Місяці, — зізнався Болек. — Здається, там усе легше, то, може, життя також…

— А що ти робиш? — поцікавилась Агата.

— Він лікар, — сказала я. — На «швидкій».

— О! Це несамовито, — тягнула вона, помітно зацікавлена. — А яка в тебе спеціалізація?

— Зашиваю подерту шкіру й розвожу по хатах завсідників забігайлівок, яким не вистачає на таксівку. А якщо мова про спеціалізацію, — слово «спеціалізація» він вимовив із винятковим натиском, — то я не маю жодної. Тимчасово я навіть не маю надії її здобути.

— Я знаю, як це виглядає, бо мій шуряк закінчив медичний п’ять років тому, — озвалася Магда, розглядаючи своє відображення у відполірованих до дзеркального блиску нігтях. — Він дивом потрапив до відділу внутрішніх хвороб. Намагається щось змінити, але не може, бо наперед підписав угодупро те, що в разі звільнення відшкодує гроші. А тепер і поготів не може, навіть із відшкодуванням, бо через відсутність фондів і перспектив припинено набір на спеціалізацію. Оце і тягне цей віз далі і страшенно бідкається.

— Прикро, — визнала Агата. — Може, поговоримо про щось веселіше?

— А яку ти хотів би мати спеціалізацію? — поцікавився Віктор.

— Вікторе! — цитьнула Агата.

— У моєму фаху найменше цінується бажання. Це не так, аби ти щось вибрав і сказав би собі: я буду дерматологом або пластичним хірургом. Коли приходить інформація про набір, де на вибір є три місця на обридливі внутрішні хвороби або два на очні, а на хірургію немає набору вже третій рік, то вибираєш із того, що є. Звичайно, в останній день все змінюється і тут-таки перед іспитом ти довідуєшся, що не маєш на що його складати, бо саме скасували внутрішні хвороби.

— О Боже! — вжахнулася Ленка. — Це так, якби я подала документи на маркетинг, а потім дізналася б, що цього року нічого не вийде, бо немає набору. І що тоді?

— Чекаєш півроку. Бо ж не можна подавати заяву на дві спеціалізації одночасно. Адже це була б розпуста.

— А як же розвиток? — запитав Марек.

— Він є, — похвалився Болек. — Вже понад рік я розвиваю м’язи плечей від тягання ношів, м’язи ніг від біганини по поверхах і прості м’язи живота від сміху над обіцянками нашого міністра.

— Жахливо, — визнала Агата. — Але не говорімо про це більше. Адже ми прийшли відпружитись.

Оце ми й відпружуємося. Мовчимо. Бавимося найновішими моделями «мобілок», намагаючись не думати про такі прикрі справи, як доля невдах у білих халатах.

— Знаєте, який я одержала есемес? — урешті озвалася Магда.

— Ну? Скажи.

— «Янцзи коротша, ніж про неї думають. На цілих вісімдесят кілометрів». Цікаво, від кого цей есемес?

— Напевно, від Товариства Розчарованих Шанувальників Ріки Янцзи.

— Слухайте, дівчата, — прокинулася раптом Пачуля, досі поглинута обмацуванням свого відновленого магічними процедурами волосся. — Ми повинні вже вирушати на Казимір, бо завтра на нас чекає напружений день.

— Ідете з нами? — запитав Віктор, а Агата вщипнула його за руку. — Тобто я вас не намовляю…

— Ні, у нас багато роботи, — відказав Болек. — А це місце щипка краще продезінфікувати.

— Ну так, усі тепер мають роботи по вуха, — сказала Агата, вдаючи, що не почула Болекової зауваги.

— Авжеж, усі, — буркнув Болек. — Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.

Дев’ятнадцяте

— Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.

— То чому ти мовчала? — запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. — Злякалася?

— Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.

— Удаваної.

— Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.

— А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?

— Певно, що ні. Звичайно! — ляснула я себе по чолі. — Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.

— Досить, — запевнила Малина.

— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.

— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.

— Не можна вискочити із власних черевиків.

— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.

— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?

— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.

— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.

— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.

— Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.

— Може, через батька? — відповіла вона по роздумах. — Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.

— Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.

— Скільки тобі було років, коли вона пішла?

— Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.

— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?

— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.

— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?

Двадцяте

— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.

— А саме?

— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.

— А вона?

— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?

— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.

— То що мені робити?

— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?

— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.

— Тоді чому ви з нею?

— А чому ви зі своїм чаювальником?

Ну власне, чому? І чи справді я з ним?

— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.

— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.

— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.

— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.

— Підліткові мрії, еге ж?

Він кивнув, а я вела далі:

— Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.

— А коли ми врешті її знаходимо, то спочатку стрибаємо від радощів, а через хвилину думаємо: «Нехай тимчасово буде це, а потім я пошукаю чогось кращого», — закінчив Маріуш. — Саме так було і з Мартинкою. А як було у вас?

— У мене? Зараз, зараз…

Не так легко заскочити в машину часу і пригадати, як воно було шість або сім років тому.

Шість або сім років тому

Ми записалися на ті ж самі курси з «Основ комунікації у стосунках». Я була тоді сама і сподівалася, що завдяки тим курсам забезпечу своє майбутнє. Уникатиму старих помилок. Начеб це можливо. На практичних заняттях запросили охочих продемонструвати, як виграти бійку за пульт від телевізора. Я терпіти не можу подібних тренінгів, тож нахилилася, вдаючи, що шукаю на підлозі олівець. На жаль, я не знала, що викладачка реагує на порух, наче динозавр.

— То, може, пані в бежевому светрику покаже нам, як слід розмовляти на тему вибору програми. І пан із борідкою. Так, так, саме ви. Ви виглядаєте на вдале подружжя з великим стажем.

Ми вийшли на середину й розіграли зразкову розмову подружньої пари, котра кожного ранку випиває літр настоянки меліси й валер’яни. Завдяки цьому навіть під час найбільших драм може дотримувати відповідну кількість цукру в тонованому голосі.

— Чудово, як у пораднику, — похвалила нас викладачка.

І відтоді ми вже були зразковою парою. Через півроку Бартек запропонував зустрічатися після занять.

— Ми вже пройшли всі стадії домашніх суперечок. Завдяки цьому можемо відразу перейти до суті.

«Тобто до чого?» — хотіла запитати я, але, як завжди, прикусила язик. Про що тепер шкодую.

— І шість років пролетіло у змиг ока, — закінчила я свою розповідь.

— Ніщо не тягнеться так довго, як тимчасові стосунки, — підсумував Маріуш. — Тільки що часом придалося б задати собі питання: а чи не варто щось урешті змінити.

Двадцять перше

— Страшенно важко від когось піти, навіть якщо цей хтось аж ніяк не нагадує омріяну половинку.

— Тому я завжди повторюю, що краще взагалі не вступати в такі зв’язки, — озвалася Маріоля. — Людина зустрічається кілька разів на забаві і, хоч і відчуває, що це суцільна помилка, а вже починає планувати спільну зустріч Нового року. А в неділю чекає з бульйоном.

— Я також проти тимчасових зв’язків, — підтримав її Болек.

— Ви й надалі нікого не маєте, — зауважив Мацек.

— Бо я чекаю свого ідеалу. Чогось виняткового. Тим часом інші створили родини, керуючись правилом «перший-ліпший».

— А ти і далі чекаєш.

— Якщо я тепер здамся, Ягодо, то це буде так, наче б я перекреслив усі минулі роки.

— А ти волієш перекреслити майбутні?

— Ну ні, особливо тому що… я, здається, знайшов цей ідеал.

— Хто це? Як його звуть і що він робить? — засипали ми його питаннями.

— Я знаю тільки її таємничий псевдонім. Але відчуваю, що ми налаштовані на одну хвилю, що вона бачить світ так само, як і я.

Двадцять друге

— А хіба половинка обов’язково мусить бути нашим клоном? — дратувалася Малина. — «Вона ідеальна, бо думає так само, як я». Жахливо.

— Ми завжди шукаємо людей зі схожими поглядами.

— Але не з ідентичними! Адже не в цьому справа. Ми з Емеком часто мали інші погляди на різні речі. Але відчували, що це саме те. Принаймні я відчувала, бо він, напевно, вже втішився з дресирувальницею оленів.

— Не телефонує?

— Жодних контактів. Це, мабуть, кінець, — зойкнула вона, запихаючи до рота всі пальці нараз. Смоктання великого пальця за такої ситуації, вочевидь, не вистачало.

— Зовсім ні, ти мусиш зачекати, поки він повернеться з тієї стипендії.

— Я саме чекаю. Відмічаю дні, як Робінзон Крузо.

— Слухай, Малино, не кожен хлопець такий, як твій батько.

— Я намагаюся про це пам’ятати, але мені вдається лише на кілька хвилин. Ти гадаєш, це початок хвороби Альцгеймера?

— Я гадаю, що це панікерство.

— Депресивна панікерка з хворобою Альцгеймера. Я починаю розуміти Емека. Він використав свій від’їзд, аби вивільнитися від опасистого лантуха нещасть.

— З тим опасистим ти перебільшуєш, — сказала я, окидаючи поглядом її худенькі коліна.

— Це згадка про колишню нав’язливу ідею з часів боротьби з драконом дієти. А ще мене деколи обсідає страх, чи я, випадково, не товстію.

— А ти колись товстіла?

— Ну майже, а все через ті кляті дієти. Ти колись худнула?

— Певно, як і кожен.

— То ти знаєш, про що тоді думає людина.

— Тільки про їжу.

— Власне. Що вона з’їла, що їсть, що може з’їсти до вечора. Скільки ще зосталося калорій і у що їх обернути: у велике яблуко чи в маленький йогурт. На щастя, я покинула худнути, і все повернулося до норми, — вона погладила себе по стрункій литці. — Ну, може, часом на мене нападе невеличке драконеня, але не такий драконище, як колись. Хоч однією нав’язливою ідеєю менше.

— Усе буде гаразд, Малинко. От тільки ми мусимо розібратися з причинами тих інших нав’язливих ідей. Дізнатись, як вони виникли й чому.

— Ну власне, — згадала вона. — У цього страху перед утратою може бути цілком інша причина. Бо розумієш, я пам’ятаю з дитинства такий випадок. Коли я не хотіла бавитися з якимось гарним ведмедиком, мама разом із татом шептали біля прочинених дверей про те, що мої іграшки дуже подобаються сусідському дітвакові. Якщо це не діяло, ведмедик на кілька днів зникав. Коли я про нього питала, батьки відповідали, що позичили його моїм кузинкам. «А чого він повинен припадати курявою, — казала мама, — якщо Мартуня завжди саме про такого мріяла». Тоді я, звичайно, вмикала сирену на півмікрорайону.

— А вони?

— Катували мене ще кілька годин балачками про те, який це був гарний ведмедик. Найдорожчий у цілих канцтоварах. «Бачиш? Ти його не хотіла, а Мартуня бавиться з ним цілими днями».

— Досить жорстоко, — зауважила я.

— Ну, а коли я вже впадала у чорний відчай, ведмедик несподівано знаходився.

— Може, ти тепер повторюєш таку саму схему? Ну, розумієш, різновид жиченьового мислення. Ти переживаєш відчай заради того, щоб ведмедик повернувся із Гельсінкі.

Якийсь час вона обмірковувала мої слова.

— Може. Тільки є одна проблема, Ягодо. Коли я нарешті знаходила ведмедика серед інших іграшок, то була така нажахана думкою про його нове зникнення, що не мала сили тішитися.

Двадцять третє

Чергова спроба завоювання Антонія Вільшини. Саме стою в коридорі, за п’ять метрів від дверей його палати і збираю рештки відваги. Тридцять дуже глибоких вдихів.

— Ти зараз доведеш себе до гіпервентиляції, — застеріг мене Рисек. — Або до нірвани.

— Я намагаюся віднайти спокій перед розмовою з Вільшиною.

— Такий стрес? — кинув він мені турботливий погляд. — Тоді зайдемо разом. Ну, ходи.

Рисек подав мені свою теплу лапу, і ми вступили до печери лева. Сам лев, одягнений в нову блакитну піжаму, пояснював іншим хворим, як складати заповіт.

— Усім мої вітання. Як супчик?

— Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, — буркнув Вільшина.

— О, наша чаклунка від комфорту, — впізнав мене опецькуватий старигань.

— Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, — спростував Рисек. — І все це через вас, пане Антонію.

— Я нічого не казав, — боронився Вільшина. — Я навіть був увічливіший, ніж завжди.

— Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».

— Краще в «мафію», — зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. — Тільки хто буде Богом?

— Може, я? — запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.

— Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, — запропонував Рисек.

— А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, — понуро заявив Вільшина.

— Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, — потішила його я.

— І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?

Двадцять четверте

Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.

— Я нічого вам не скажу, бо ви все одно не зрозумієте.

— Ти закохався? — терпляче чіплялася до нього Юлька.

— Ще ні, але все до того йде. Приміром, останнього разу ми розмовляли про мистецтво. І раптом вона говорить, що хоче зняти фільм про людей, котрі посідають друге місце. Спортсменів, учасників різних конкурсів і кастингів. І знаєте що? Коли я навчався в ліцеї, то мав таку саму ідею. Зафільмувати розчаровані обличчя отих других.

— Цікаво.

— Ну. Здається, я зустрів споріднену душу.

— А як виглядає тіло цієї душі? — поцікавився Мацек. Як і завжди, конкретний.

— Не знаю, бо я її не бачив.

— А який у неї голос? — запитала я.

— Не знаю.

— То як же ви спілкуєтеся? — здивувався Мацек.

— Через Інтернет.

— Що? Це ніякі не стосунки, докторе, а тільки якісь віртуальні бавлянки. Вже ліпше побавитися з Ларою Крофт.

— Вона не в моєму смаку.

— А мені колись подобалася. Природа вирізьбила її як слід.

— Хіба дизайнери, — кинула Юлька.

— Тепер уже не важливо, хто саме, бо я маю свою мадам. І хоч би три таких Лари стояли на паркінгу, моя так чи йнак виграє конкурс. Це і є кохання, правда?

Двадцять п’яте

Малина пішла, й надалі пригнічена відсутністю відомостей від чаювальника. А ми з Мацеком чистимо картоплю на ранню вечерю. Тобто намагаємося. Бо я, як відомо, це три лівих руки, а Мацек ледве влучає ножем у картоплину.

— А чого це ти такий смурний? І руки трясуться, як у Томчакової. Знову ковтаєш цленбутерол?

— Та ви що, докторе! Ніяких болгарських свинств! Ніколи більше!

— Точно?

— Точно, — підтвердила Юлька. — Пам’ятаю, коли він його ковтав, то з нього струменіла вода, як перед пологами.

— То що ж тоді відбувається, Мацеку? Адже я бачу, що ти весь сіпаєшся.

— Ну бо тому, — похнюпився Мацек, — що мене кинула моя мадам. Учора ввечері. І я страждаю.

— Як це кинула? Знову?

— Цього разу по-справжньому.

— Ну так. Я ще не бачив тривалішої від вас пари. Палке поєднання суцільних протилежностей.

— Докторе, прошу! — Мацек здійняв руку, наче поліцейський, який затримує вуличний рух.

— Добре вже, добре, — спробував заспокоїти його Болек. — А розповіси нам, що трапилося?

— Та я і сам не знаю. Повертаюся з тренування. Трохи запізнився, бо тестував новий посібник із боді-білдінгу. Заходжу до кухні. Вона сидить за столом. Губи затиснуті в нитку. Нерухома, тільки пальці бігають, як по клавесині. Питаю, що сталося. Вона каже, що я знову запізнився. Що це вже вп’яте цього місяця. Я мовчу. Нехай собі потриндить, виплюне жовч, бо інакше її розірве.

— Ну то й що?

— А потім вона каже, що ми з нею з різних поличок. Що там із поличок. З галактик, а може, навіть і всесвітів. Словом, повністю не збігаємося. Ви це розумієте? Питаю, чи вона когось собі знайшла, а вона на це: «Знаєш що, Мацеку? Я тут вирішую серйозні справи, а ти зразу зводиш усе до сексу». Мене аж заціпило. До якого ще сексу? Тож стовбичу і слухаю. А вона каже, що вже рік намагається навчити мене пунктуальності. І нічого. «На тренування ти можеш прийти вчасно. А на побачення зі мною на півгодини запізнюєшся. Ну а похід до кнайпи? Це ж просто жах. Бо ти або забуваєш спалювач жиру, або акурат повинен повернутися додому, щоби вихлистати свою протеїнову бурду».

— Поважна справа, — визнав Болек.

— Ще й яка поважна. Ми трохи поговорили… тобто вона жвинділа, а я стовбичив, як грубо отесана колода. І тільки белькотів: «Ну якщо ти так думаєш. Що ж поробиш».

— Треба було боротися.

— Що мені тепер дасть ця інформація, докторе, якщо вже по всьому? — буркнув він, потираючи око п’ястуком.

— А може, все ж таки ні, — намагалася потішити його я.

— По всьому, бо вона попрощалася з хлопцями. Обняла кожного окремо, особливо Шкатулу, й пішла. Бляха, я ще й контактну лінзу загубив! — Мацек кинув нам нажаханий бірюзовий погляд. — А купив ті лінзи лише три дні тому. Спеціально для неї, бо вона так любить блакитний колір. Але тепер це вже не має значення. — Він захлипав. — Треба було витратити гроші на пляшку масажної олії. Принаймні я хоч щось із того мав би.

— Сильний полиск, — буркнув Болек.

— Я можу з нею поговорити, — запропонувала Юлька.

— Навіть не смій! — крикнув Мацек. — Це нижче від моєї гідності.

— Адже ти знаєш, що в коханні часом треба сховати пиху до кишені.

— Треба. Але в якийсь момент треба її витягти, відпрасувати й одягнути. І знаєте що? Я відчуваю, що зараз саме цей момент.

Двадцять шосте

Рання прогулянка верхи. Навіть Качок, зазвичай неприязний до людей, виявляє до Мацека симпатію. З великою краплиною співчуття. Коли йому запинали підпруги, замість того щоб нервово скубати собі груди, він поклав Мацекові на плече свою велику кудлату голову.

— Дякую, старий, я буду триматися, — буркнув Мацек, гладячи його великі вуха. — Скільки зможу.

— Вона і далі не відгукується? — запитала я, а коли він покрутив головою, додала: — А сам ти хіба не можеш це зробити?

— Я не буду набиватися. Ти бачила, щоб якийсь чувак у польському фільмі після розриву тирлінькав би до баби?

— Ну, якщо ти вибрав собі такий амбітний приклад… Тоді вітаю.

— Ягодо, хіба ти не розумієш, що я боюся зганьбитися? — кинув він ламким голосом.

— Чим зганьбитися? Тим, що ти щирий?

— Що я м’який, хоч і виглядаю, як Скелясті гори.

— Скажу тобі, Мацеку, що ти гірше зганьбишся текстами про чоловіків із польських фільмів.

— А хіба не правда, що ви волієте отих Келерів із завжди готовою до пострілу зброєю?

— Ми просто спимо й бачимо, щоби нявчати для них на килимку. Ще докинь цитату про старі дупи, і я справді впаду з коня.

— Не докину, бо… бо Івонна була на два роки старша від мене. І, розумієш, мені це анітрохи не заважало.

— Ну, це вже поступ, — пирхнула я. — Отак спокійно ставитися до різниці у віці, яка вас розділяє. Цілих сімсот днів досвіду. Вона була у групі білочок, а ти всього-на-всього здобував авторитет серед зайчиків.

Він мляво всміхнувся.

— Скажи ще, що в мене є шанс знову закохатися.

— Ти так любиш сутички?

— Мало сказати люблю. Часом я замислююся, чого мені найбільше бракує. Самої Івонни чи отих її їдких укусів. І знаєш що, Ягодо? Я і справді цього не знаю.

— Цього, мабуть, не можна розділити.

— І не треба, — зауважила Аня. — Бо в цьому, мабуть, і полягає зріле кохання.

Двадцять сьоме

Вирвалася на годинку зі станції, щоби заплатити рахунки і принагідно купити собі якусь дрібничку на день дитини. Колись треба починати. Я саме кружляла по парфумерній крамниці, коли помітила масивну постать, котра із запалом спорскувала зап’ястки однією з туалетних вод.

— Мацеку, ти тут? — здивувалась я.

Мацек спочатку спробував сховатися за стійку із засобами для стилізації волосся, а потім залився інтенсивним багрянцем від чуба аж до кінчиків волохатих пальців на ногах.

— Ягодо, благаю, нікому не кажи.

— О’кей, я не знала, що візит до парфумерної крамниці — це для тебе така ганьба. Ти виглядаєш на чоловіка, котрий не ощадить на масажних олійках та автозасмазі.

— Але сюди я прийшов, аби позгадувати, — він показав на смужки паперу, напахчені парфумами. — Це був її улюблений аромат. А цим вона завжди користувалася навесні. Досить його понюхати, і я маю бажання розревітися. Тільки присутність людей мене стримує.

— А чому саме вона?

— Не знаю, — він витер повіки, цього разу обережніше, щоб не вилетіли лінзи. — Усі дівки, яких я мав до неї, були в сто разів більше в моєму смаку, ніж вона. Набагато гарніші, ніж та капризна, отруйна підколодна гадюка.

— Тоді чому ти з ними розходився?

— Бо вони були, як дешеві прикраси на ялинку. Знаєш, як воно є. В грудні купуєш собі коробку кульок. Викидаєш гроші, але несила пручатися. Такі вони всі лискучі, барвисті, обсипані блискітками, як та Болекова пацієнтка. А в лютому розбираєш ялинку і раптом бачиш мотлох. Криві, вибляклі візерунки, здряпана фарба, жахливі кольори.

— Ну а наступної зими ти знову дозволяєш себе ошукати.

— Поки трапиш на справжню кульку. Саме так було з Івонною.

— Тоді чому ти до неї не зателефонуєш?

— Бо справжній чоловік завжди поступається першістю жінці.

— І чинить нерозумно, — підсумувала Ядзя. — Бо вона єдина не ставилася до нього, як до грошовитого засмаглого огира.

— З товстим шаром олії на кузові, — додала Маріолька.

— Грошовитого? — здивувалась я.

— Ну так, пані Ягодо. Солярій, конезавод. На дуреп із дискотеки це справляє враження. А на Івонну не справляло.

— Але начебто ті дурепи були вродливіші. А для такого Мацека тіло — це головне.

— Це він тобі сказав, що вони були гарніші? — не повірила Ядзя. — Доктор бачив його попередніх подружок, то нехай їх тобі опише.

— Бордова меліровка, бронзово-жовта шкіра, білі обтислі штанці. На губах лілова помада. На повіках перламутрові тіні аж до вух. На голові біла бейсболка. До цього усміх футболіста другої ліги.

Коротше кажучи, Мацек, переодягнений жінкою.

— Івонна на їхньому тлі виглядала як інопланетянка, — визнала Маріолька. — Нічого дивного, що хлопець злетів з котушок.

— Знаєте що? — озвалась Юлька. — Кожен задає собі питання: чому Мацек вибрав саме її, а не тих дуреп. А чому ніхто не запитає, що дівчина штибу Івонни знайшла в такому Мацекові?

Двадцять восьме

— Вона бачила в мені людину. І за це я її кохав. Може, навіть і далі кохаю.

— Тоді ти і справді стоїк. Я вже десять разів зателефонував би.

— А ви, докторе, чому не телефонуєте до тієї своєї таємничої жінки? Здається, ви на неї запали.

— Уже, мабуть, ні, — зізнався Болек. — Я попросив її про побачення, але вона твердо відповіла, що нічого з того не вийде. Ми можемо побалакати в мережі про творчість і сенс життя, але не більше. Жодних фоток, жодних зустрічей.

— Це вона так вас принаджує, — потішила його Ядзя. — Я свого чоловіка теж так зваблювала. Тільки що по телефону.

— Ти дуже розчарований? — запитала Юлька.

— Я думав, що переживу це важче. Але тепер бачу, що вона ніколи не давала мені жодної надії. Від самого початку розставила все по своїх місцях. От тільки я сподівався, що це жіноче кокетство. Ну що ж, нам залишаються вечірні балачки в мережі.

— А ти хоч знаєш її ім’я?

— Тільки «нік»: Таємнича Жінка. І знаєте що? Мабуть, мені і справді цього вистачить.

Двадцять дев’яте

Поверталася від Вільшини, задоволена, що покращила йому настрій, дозволивши обіграти себе в карти, коли мене перестрів Рисек. Тут-таки біля ліфта.

— Таке враження, що ти чигав на якусь зичливу душу, котра позбавить тебе від нудьги.

— Не на якусь, а саме на тебе. Я тужив.

— Ти кожній жінці це говориш?

— Жодній, — він глянув мені просто у вічі і зразу змінив тему. — Можна запросити тебе до кабінету на шарлотку? Я сам її спік за рецептом Крисі.

— А що з нею? Вона переїхала?

— Майже два тижні тому, разом із нашим малим. Ніби на сусідню вулицю, але я все одно проплакав за ними три ночі, Ягідко.

— Часом краще втратити когось назавжди, ніж увесь час його зустрічати, знаючи, що це кінець.

— Кінець, Ягідко, був іще п’ять років тому, після останнього судового засідання. Але розумієш, я так прив’язуюся до людей. Що я кажу, до людей. До всього. Я мав хандру, коли закінчилася «Есмеральда». Добре, що Маріолька записала мені тридцять останніх серій.

— Я теж не люблю змін і розлук. Сама не знаю, як пережила перші дні відпустки.

— Я не пережив би втрати роботи. На щастя, мені це не загрожує.

— Ніхто не зазіхає на твоє місце?

— Та що ти. Мало кого зваблює перспектива баталій із братами Зефірина. А таких розбіяк у нашій околиці доста.

— Болек мені розповідав, що трапляються конфлікти.

— Певно що так, але я маю згідливу вдачу, — сказав він. — Інакше мене вже закатрупили б. Поза тим, не випадає брати на роботу когось нового, якщо я працюю за половину ставки.

— Тобі її врізали за валандання по коридорах?

— Ні, я сам відмовився. Навіщо мені стільки грошви, якщо я маю прижиттєву ренту. Якою завдячую безпосередньо своїм батькам.

Рантьє

Коли Рисьо, тоді ще Банан, перейшов до старшої групи дитсадка, його батьки дійшли важливого рішення: вони вирушають у Бескиди на пошуки кохання, спокою та сенсу життя. Будуть різьбити фігурки святих, медитувати, дивитись у зоряне небо і слухати послання від Бога (чи богів, хто його зна). А у хвилини фінансової скрути наймуться рубати дерева чи гратимуть по корчмах.

— А він? — показала мама на Рися, який бавився намистом із горобини.

— Зостанеться в дідуся з бабусею, — заявив її чоловік Толек, милуючись квітами, вишитими на своїх кльошах. — Таким чином я дам їм шанс виправити помилки, яких вони припустилися щодо мене.

— Ти такий добрий, — розчулилася дружина, і на обличчях обох розквітнув блаженний усміх.

Потім вони поїхали в Бескиди, а Рисьо разом із торбою вбогої одежини й улюбленою іграшкою, сплетеною зі шнурка від снопов’язалки, переїхав до своїх майже незнайомих дідуся з бабусею. Три роки опісля у бабусі трапився обширний інсульт. Серце дідуся не витримало розлуки і з розпачу, завчасу зупинилось якогось ранку, відсилаючи душу його власника високо, ген у хмари. Рисьо залишився сам. Наступні роки ним почергово опікувалися: батьки матері, старша сестра батька, ексцентрична сусідка з першого поверху, вчителі в початковій школі, продавчиня з кіоску, психолог із дитячої кімнати міліції, вихователька в дитячому будинку, звідки його з великими труднощами визволила перша дружина двоюрідного брата матері. Опікувалися ним і друзяки з гуртожитку, нарешті дружина. Тільки не батьки. Бо ті, приголомшені силою конопель і космічними враженнями, вже не пам’ятали, що зоставили десь на Землі шестирічного синочка. З кожним роком вони відлітали все далі й далі, проминаючи чергові галактики. Аж урешті добулися до місця призначення — Планети Щастя, Кохання й Миру. Півроку опісля до квартири тридцятирічного Рисека Грейпфрута подзвонив нотаріус і повідомив, що той одержав спадок по Толеку Бананові. Мішок трави cannabis rudealis разом зі спеціальною люлькою, а також сім тисяч гектарів бескидських облогів.

— Цікаво. Мені здається, що я вже десь чула це прізвище.

— По телебаченню. Був такий навчально-моралізаторський серіал «Ставлю на Толека Банана», — з усмішкою сказав Рисек. — Тільки що я на свого не поставив би і п’яти грошів. Тому і поміняв прізвище в період постюнацького бунту. Потім мені попустило, але прізвище залишилося.

— А що ти зробив із облогами?

— Я хотів їх продати, коли раптом вийшла постанова про те, що за обсадження облогів деревами держава сплачує прижиттєву ренту.

— А де ти взяв стільки дерев?

— Теж від держави. Єдине, що я мусив зробити, це найняти людей і засадити ці гектари цілини. Тепер мені капає щомісяця понад десять тисяч злотих ренти. А ти журилася, що я щось там докладаю тобі зі своєї жебрацької зарплати.

До кабінету зазирнула дрібна шатенка в зеленій картатій сукенці.

— Перепрошую, директоре, можна вас на хвилинку?

— Заходь сміливо, дитинко, — запросив її Рисек. — А до речі, Ягідко, вгадай, хто вона така?

Хвилину я намагалася допасувати обличчя шатенки до всіх знайомих мені людей.

— Здаюся.

— Це стажистка Карина після видалення зуба. Ти можеш у це повірити?

Чому б і ні? Якщо Гендальф Сірий може обернутись у Гендальфа Білого…

— І як ти тепер почуваєшся, Каринко?

— Я цілковито очистилася. Бо не досить, що мусила змінити половину гардеробу й косметики, на мене ще й чекає купівля нових фарб.

— Ти покинула малювати турпістичні картини?

— Я мала на увазі звичайні фарби для стін. Зараз мої стіни темно-фіолетові, а я погано переношу цей відтінок.

— То ти маєш багато роботи. Бо і стіни перемалювати, і цілі змінити.

— Багато, пані Ягодо, але це навіть класна забава, отакі пошуки власного місця в житті. Пошуки мети. Часом навіть класніші, ніж сама мета.

Тридцять перше

— Ягідко, чи ти щаслива з тим своїм Бартеком?

Ну нічого собі. Навіть не знаю, чи я взагалі з ним, а що вже тут розводитися про щастя.

— Чому ти питаєш, тату?

Я зиркнула на годинник. За п’ятнадцять хвилин треба бути на станції, а тут заповідається на серйозну розмову.

— І сам не знаю.

Ой, це прозвучало нещиро.

— Ти його не любиш?

— Я завжди сподівався, що ти вийдеш заміж за військового. Ті хлопці і справді мають впорядковане життя.

— А Бартек?

— Ну що ж, мені здається, що він чогось посилено шукає. І я побоююсь, що шукаючи, втрачає те, що й насправді цінне.

— Ти так гадаєш?

— Але ти, Ягідко, не переймайся. Неподалік нас є чудово облаштовані казарми.

ВЕРЕСЕНЬ

Перше

Я не люблю вересень. У цьому місяці мій день народження. Він схиляє до непотрібних роздумів і невтішних підсумків. Ти починаєш порівнювати себе зі знайомими, і… завжди виходить не на твою користь. Потім намагаєшся підсумувати те, чого спромоглася досягнути впродовж останніх двадцяти років. Атестат, диплом, постійна робота (тепер уже ні), гадано стабільні стосунки, квартира на виплат, власний кактус, відеомагнітофон і півтонни мудрих книжок у пивниці. А також перші зморшки. Уф, годі. Тому цей вересень буде іншим від попередніх. Безхмарний, оптимістичний, просто інший.

Наразі він нудний. Юлька мовчить, захоплена шиттям халатів. Мацек теж, поглинутий згадуванням своєї гадюки підколодної. Маріоля, втупившись у телевізор, вивчає реклами нової овочерізки. Ядзя дрімає в диспетчерській. А Болека немає. Він проводить свою напіввідпустку в Кракові. Зате є доктор Акула. Він зачинився у своїй ординаторській і наказав кликати його тільки в серйозних випадках.

— І нехай Юліан мені не заважає. І ніхто інший теж, бо я буду змушений удатися до стетоскопа, — закінчив він.

Тож я і не заважаю, а надто тому, що мене щойно відвідав Маріуш. Усівся, подряпав свою бороду й повідомив, що це його останній візит.

— Я повертаюся до лимонів, пані Ягодо.

— Але чому?

— Бо Мартинка сказала, що або я знову буду вести свідоме життя, або вона повернеться до Геника, свого колишнього. Я не маю вибору.

— Маєте, тільки що треба…

— Пані Ягодо, ви поїдете за місяць, за два, як і той, як його там… Морквина. А я зостануся на кораблі. Може, і без лимонів, але й без близької людини.

— Таж Мартина вас шантажує, — рознервувалась я.

— Бо вона до мене не байдужа. І хоче бути зі мною. Я вже все обдумав і волію рутину непевності. Боюся, що траплю на щось іще гірше, приміром на таку собі Юлію. А тут я принаймні знаю, що Мартинка є справжньою жінкою.

— Половина населення земної кулі є справжніми жінками.

— Але вона має кілька інших принад. Наприклад, вона… передбачувана. Ну, і постійна. А людина, пані Ягідко, повинна мати в житті якийсь постійний пункт.

Друге

— А я поставив на самотнє життя й посилене качання, — зізнався мені Мацек під час ранкової прогулянки верхи. — Я бачив у «Айроні» нові вправи для сідниць. Кажу тобі, Ягодо, вони виглядають, як ребра батареї.

— Чому самотнє? Хіба ти не можеш знайти когось іншого?

Він зітхнув.

— Не так легко її забути. Крім того, де я знайду другу таку гадюку? В «качалці»?

— Може, на дискотеці? — запропонувала я.

— Я не люблю ні дискотек, ані нічних клубів. У таких клубах, Ягодо, кожен має іншого за повного недоумка. Мені шкода витрачати півночі на забаву серед п’ятисот пупців світу. Поза тим, я маю прикрий досвід, колись я провів один вечір у «нічнику».

Вечір у нічному клубі

Мацек одержав першу, тяжко зароблену тижневу платню і вирішив розважитися. Не якісь там дитячі бавлянки, а тільки стовідсоткова розрада для дорослих. Разом із друзяками він вибрався до нічного клубу «Едем», десь у Шльонську. Їх привітали порожні столики і три сумних Барбарелли у сріблястих костюмах.

— Чому тут так сумно? — поцікавився Мацек, для посилення ефекту бавлячись стосом двадцятизлотових купюр.

— Тому, що середина тижня, — відказала рудоволоса Барбарелла, найжвавіша з цілої трійці.

— Окрім того, це і справді дорогий клуб, — докинула білявка. — Тільки для знавців.

— Вам пощастило, бо саме сьогодні ми маємо промоційний вхід за ціною нуль злотих, — просвітила їх брюнетка.

— Може, познайомимося, — запропонував друзяка Мацека Вітек.

— Луїза, — брюнетка подала їм червонаву долоню різника, яка закінчувалася хижими гачками.

— Саманта. Анджела, — представилася решта дівчат.

— Вітек, Мацек і Анджей.

— Привітання позаду, то, може, перехилимо по келишку на честь прекрасних дам, — запалився Анджей.

— Ну, якщо ви наполягаєте… — Анджела невинно всміхнулась, опускаючи повіки, обважені срібними віями. — Але попереджаємо, що тут не дешево.

— Заклад налаштований на інтенсивну експлуатацію багатих клієнтів, — заявила білявка Саманта.

— І правильно. Так їм і треба, набундюченим гладунам у «бумерах», — зареготав Вітек. — Тож вип’ємо за ефективне доїння. Принеси нам, маленька, по парі гальб пивця.

— І вибери якесь винце для дівчаток. Як забава, то забава! — заволав Мацек.

— То, може, якесь шампанське, — замислилась Анджела. — «Дорота» чи «Ігрістоє».

— Може бути і те, і друге, — Анджей показав грубий стос десятизлотових купюр.

— А для вас шість гальб пива?

— Для початку може бути.

Протягом наступних трьох годин було випито обидва шампанських і наступні шість пив. Саманта станцювала на столі, на мить відкриваючи свої неймовірні перса, наповнені фізіологічною сіллю. Луїза пообіцяла продемонструвати свої іншого разу, коли вони ближче познайомляться.

— Бо коли хлопець мені подобається, я соромлюся наготи, — зізналася вона, кліпаючи ліловими повіками.

Анджела розважала їх оповідками про недоумків:

— Підстаркуваті грубасики. Думають, що, коли прийдуть і замиготять грошенятами, зразу матимуть усе, як на таці. Оце ми їх і чистимо. Від бабок та ілюзій.

— Правильно, правильно, — реготали хлопці.

Зрештою вибила перша, і настав час розраховуватися.

— Шістсот вісімдесят злотих, — поінформувала їх Саманта.

— О’кей, — Мацек впевнено поліз до кишені. Відрахував гроші, старанно намагаючись приховати ошелешення величиною рахунку. Докинув іще дві десятки на чай.

Вони облишили заклад, сердечно простившись із сяючими, розжеврілими від вина Барбареллами.

— Кльові дівки, — кинув Вітек.

— Тільки що трохи задорогі, — додав Анджей.

Повернувшись додому, вони порахували, що гулянка в «Едемі» коштувала стільки ж, що й новорічна забава в гарній кнайпі. З наїдками, музикою й шампанським.

— Вони нарахували вам тисячу процентів націнки, — прикинула Юлька. — Незле.

— Найсмішніше, що ми весь час стібалися з чуваків, котрі так необачно дозволяють себе обдирати. Тому я волію інші розваги.

Третє

Ну і я впала. Несподівано, стрімко й досить болісно. Навіть не встигла згадати святого Юрія. А все тому, що Шкатула побачив потойбіч річки плямисту корову. Став як укопаний. Глянув іще раз, а потім несподівано рвонув убік. А я залишилась у повітрі. На долю секунди, бо зараз же беркицьнула на свіжоскошену луку.

— А я вже збиралася не одягати пілотку.

— Вибач за Шкатулу, але він страшенно боїться корів, — виправдовував коня Мацек.

— А чому?

— Бо мало того, що вони великі й цицькаті, то ще й мукають. А на додачу може виявитися, що основою їхнього меню є польський коник.

— Хіба стрибунець, — буркнула я, не перестаючи масувати зболілий хребет.

— Найважливіше, що ти не піддалась емоціям.

— Я не встигла.

— І що зразу сіла назад у сідло, — вів далі Мацек. — Бляха, в житті все так само. Впав, то вставай, обтріпуй задок і вперед. Зроби сто присідань, вижлукти коктейль, полеж у солярії. Начеб нічого не сталося, начеб усе було по-старому. А воно ж так не є.

— Ти не можеш забути Івонну?

— Нічого не допомагає, Ягодо. Ні тренування, ані робота. Усе падає з рук, буквально все.

— Тоді чому ти не зателефонуєш?

— Я боюся, що вже запізно. І що мій час у неї минув.

— А її час у тебе минув?

— Ні, але хто сказав, що все завжди має бути справедливо, порівну і зі взаємністю?

Ніхто. Якби це було так, я схибнулася б на пункті Бартека. А може, зовсім ні?

Четверте

— Я не розумію свою маму, — завела Малина. — Вона стільки витерпіла від мого батька й надалі дозволяє йому натягати собі носа. Знаєш, що він утнув? Приїхав до Польщі і зразу поволочився до неї на роботу.

— У цьому, мабуть, нема нічого поганого, коли чоловік провідує свою колишню дружину на роботі.

— Сама поява мого батька заповідається на трагедію.

— Ну прийшов він і що далі?

— Сперся на бар’єр, як і двадцять років тому, а потім каже мамі, що запрошує її у припізнілу відпустку. «Вкажи довільну точку на мапі, а за тиждень я буду з квитками і зарезервованими номерами у п’ятизірковому готелі».

— А мама?

— Здається, його висміяла. Але того ж дня помчала до пивниці по атлас світу. Це мені брат розповів. Він саме заявився додому попрати свої лахи.

— Може, вона тільки хотіла помріяти. Може, обіцянки твого батька вивільнили якісь давні, приховані туги. Багато людей хотіло б подорожувати. Обрати точку на мапі і просто туди вирушити. Це мрія багатьох дітей.

— Ну саме, дітей. Обіцянки мого батька завжди звучали на рівні середньо розвиненого дошкільняти. Мене от тільки дивує, що зріла, позбавлена ілюзій жінка на це ведеться.

— Ми могли б поміркувати, чому вона так робить, але…

— Не треба. Мама вже має власного терапевта, тільки що трохи змученого життям. Може, краще поговоримо про мої проблеми?

— Я хотіла це запропонувати, але…

— Знаю, я тебе перебила. Останнім часом мені важко зосередитись. Я перебиваю людей на половині речення. Закінчую за них думку. Я жахлива.

— На світі є небагато по-справжньому жахливих людей.

— Але я саме така. Жахлива і на додачу занудлива, бо весь час накручую ті ж самі гнітючі мелодії. Тому Емек і не подає ознак життя. Воліє якусь усміхнену лапландку. — Вона похнюпилась. — Ягодо, я справді хотіла б тішитися життю. А щевміти це виявляти. Якби була така можливість, я дозволила б нашити собі на обличчя негаснучу усмішку.

— Але навіщо?

— Принаймні я не відштовхувала б від себе людей. Бо нутра, як відомо, така усмішка не змінить.

— А тебе і справді ніщо не тішить? Навіть найдрібніші дрібниці?

— Таж ні, я тішуся, і то багатьом речам. Коли несподівано піде дощ або коли я голодна повернуся з прогулянки і можу відрізати собі гарячий окрайчик. Тішуся, коли Евка, моя подруга, з п’ятого заходу складає іспит. Я могла б так довго перелічувати.

— То в чому тоді проблема?

— У тому, що я не така, як інші.

— А які ті інші, на твою думку?

— Вони знають, у який бік рухатися. Уміють робити вибір. Кажуть собі: «Закінчу універ, знайду роботу в рекламі чи в банку. Вийду заміж за високого брюнета. У нас буде двійко дітей і будиночок за містом. До нього велика машина кольору червоного вина». А я? Я навіть не знаю, де хотіла б провести найближчі вихідні.

— Усі люди мають хвилини вагання.

— Може, й так. Тільки якби хтось згори оглядав життя отакої Мартини з лимонами, то бачив би чітко накреслений шлях. Від пункту А до пункту В, потім до С і так далі. Не конче по прямій, але в цьому є якийсь лад і порядок. Видко, що дівчина має план. А в мене видко безсилу шарпанину. З пункту А до пункту D, потім знову А, за хвилю В, потім одразу до J, щоб повернутися до В. Коротше кажучи, хаос, без жодної гарантії колись добутися до Z.

— Мартина теж не має такої гарантії.

— Але вона принаймні може сказати собі, що зробила все, аби туди добутись. Їй не заважає брак мотивації чи знеохота звичайна, — вона зітхнула. — На додачу я весь час чую поради, як слід використовувати свій час, бо, мовляв, іншого вже не матиму. Жити на повну котушку.

— Мацек, оцей напомпований санітар, каже, що хоче їсти життя повними ложками.

— Ну власне. А я навіть не маю ложки. І, що гірше, не маю сили, щоб собі її вистругати.

Вона підвелась, і доки я встигла що-небудь сказати, вийшла. Я хотіла побігти за нею і якось потішити, але до кабінету вступила Альдона.

— Ми мусимо поговорити, — заявила вона, сідаючи за стіл. — Тобто говорити буду я, а ти послухаєш. Я хотіла тобі сказати, що як психолог ти безнадійна, Ягодо. Безнадійна.

— Ну та й що?

— Я шкодую, що тебе слухала. Так само, як і Мартина шкодує, що відправила до тебе Маріуша. Добре, що вона хоч вчасно отямилась і взяла справи в свої руки. Не те що я, коли повірила тобі, що не варто відключати той Інтернет. — Вона нервово скубала білявий кучерик, забруднений біля корінців темним тональним кремом. — Ти псуєш життя іншим людям, руйнуєш його, так само як і ця твоя… не знати хто.

— Як я здогадалася, мова про Аню, — підказала я, наразі дотримуючись спокою.

— Вона розбила шлюб твого батька і навіть не хоче за нього вийти. Гордячка. Воліє баламутити молодих.

— Яких іще молодих?

— А таких, як мій Войтек! — випалила Альдона. — Вона спокушала його, давала надію. Але врешті все вийшло на яв.

— Це вона листувалася з Войтеком? — здивувалась я. — Як Таємнича Жінка?

— Вона, вона. Замість плести онукам слинявчики, пхається до чужих чоловіків. Настільки молодших. Фе!

— Але Аня не має онуків.

А також жодного крючка.

— А повинна б мати. Бо немає нічого гіршого, ніж жінка, котра не може постарітися з гідністю.

— З гідністю, тобто як? — психонула Аня. — За плетінням? А якщо я цього не вмію, то що? Я маю це вдавати?

— Аню, невже ти і справді розбила шлюб моїх батьків?

— Ти здуріла? Адже я приїхала до цього містечка через п’ять років після зникнення твоєї мами. І тоді познайомилася з твоїм батьком. А також із тобою. Ти, мабуть, пам’ятаєш.

— Пам’ятаю…. Але Альдона згадувала щось про ваші таємні побачення.

— Не моя провина, що тутешні баби мають бурхливу фантазію. Надивилися серіалів і потім вигадують людям барвисті життєписи.

— Але Войтека ти не мусила баламутити…

— Якого ще Войтека? Отого гевала, котрий знущається з румунів? — розсердилась Аня. — Ти, певно, жартуєш, що я могла фліртувати з поліцейським із квадратним мозком!

— Альдона стверджує, що це саме так.

— Це або хтось із них вигадує, або… я серйозно поговорю з твоїм батьком.

П’яте

Восьма ранку

— Я анітрохи не фліртував! — боронився тато. — Ми тільки розмовляли про життя.

— Тобто про що? — не вступалась Аня.

— Ну… про все. Про його смаки й темні сторони. Про те, що смачного було на сніданок або на вечерю. Він мені скаржився і трохи звірявся. Я його втішав. Але про флірт не було і мови.

— А ти мусив видавати себе за мене?

— Я ні за кого себе не видавав! — обурився він. — Ні за кого!

— То звідки тоді ці ідіотські підозри, що він листується зі мною? Ну звідки?

— Не знаю. Може, тому, що я зізнався Войтекові, що не походжу звідси. Бо ж я переїхав сюди після одруження, сходиться? — звернувся він до мене по підтримку.

— Так, ти мені колись розповідав. Але у світлі всіх тих дивних подій…

— Яких іще дивних, Ягодо! — Тато вхопився за голову. — Я листувався собі з кількома добродіями. Не давав їм жодних обіцянок, не посилав жодних знімків. Хіба це моя провина, що кожен із них сподівався на щось більше? Моя?

— То чому тоді Войтек дійшов думки, що це я? — ламала собі голову Аня. — Мусив бути якийсь привід. Може, ти йому сказав, що маєш каштанове волосся, підстрижене за модою двадцятих років, і малюєш «стрілки»?

— Нічого такого я не писав! — з розпачем у голосі крикнув тато. — Я хотів бути справжньою таємничою жінкою!

— А про що ви останнім часом розмовляли? — запитала я.

— Я вже не пам’ятаю. У мене все переплуталося через ті нерви. Зараз, зараз… — мурмотів він, дряпаючи себе по червоному вусі. — Я казав, що хочу відзняти документальний фільм про людей, які найбільше програли. Під назвою «Другі». Ні, ні, це не з Войтеком. Ага, з Войтеком я розмовляв про насильство й толерантність стосовно інших. Він тоді зізнався, що, будучи поліцейським, полюбляє частувати кийком отих чужоземних гендлярів. Особливо румунів, які торгують біля лісу. І в’єтнамців теж. Але росіян воліє не рухати, бо вони буцімто люблять мститись.

— І я могла фліртувати з кимось таким? — форкнула Аня, не їіриховуючи огиди.

— Тоді я гостро кинув, що мені це дуже не подобається. Бо мірою нашої людськості є ставлення до слабших. Він відписав, що це цікаво і що він мусить про це подумати.

— То тепер усе ясно, — озвалась Аня. — Я сказала ті ж самі слова, коли він трусив одного бідолаху. Тільки що він наказав мені забиратися, хам невмиваний.

— Войтек буває агресивний, — визнав тато. — Здається, в дитинстві він діставав шнуром від праски після кожних батьківських зборів.

— Теж мені гарне виправдання для хамства, — з іронією кинула Аня.

— Принаймні хоч щось прояснилося, — зітхнув тато. — Тепер я розумію, чому він останнім часом твердив, що йому не заважає, коли жінка трохи старша. І тому перепросив за те, що не завжди буває ввічливим на службі.

— А щодо того фільму, — втрутилась я, — то ти часом не листувався з таким собі лікарем Болеком?

— Справді, з Болеком. Дуже розумний чоловік. Тільки що трохи змучений відсутністю перспектив.

— А ти знаєш, що він теж сподівався на дещо більше?

— Але я не подавав йому жодної надії, Ягодо, — захищався тато. Дедалі слабше.

— З ким ти ще розмовляв? — гостро кинула Аня.

— Ну, з різними. З професором, котрий шукає сенсу життя на Сейшелах. Якийсь час із одним страшенно пригніченим лікарем, котрий різьбив із дерева несамовиті фігурки. Ми навіть разом думали, як здобути йому популярність. Але він уже більше року як не обзивається…

— Бо має багато замовлень, — сказала я. — 3 ким іще?

— Із психіатром, котрий не знає, чи повинен одружитись. Я порадив йому ризикнути. Ну і ще… — Він урвав і голосно глитнув слину. — Тільки не падай, Ягідко.

— Кажи вже нарешті!

— З твоїм Бартеком.

— Добре, що я не розуміюся на комп’ютерах, — підсумував мою розповідь Вільшина. — Бо теж дозволив би себе обдурити. Я все життя мріяв про таку таємничу жінку.

— Я теж, — сказав опецькуватий старигань, пан Геник. З абажуром від лампи на лисій маківці, бо ми грали в покер на одягання. — Але потім зустрів свою Емільку. І хоч вона не мала жодних таємниць, миттю припала мені до самого серця. Місяць побачень у вересових полях, і ми побрались. А три роки тому вона померла. Й по всьому, — він шморгнув носом. — Я тільки й мрію, щоб уже полетіти до неї. Хоч трохи й боюся, чи ми там, угорі, зустрінемось.

— Не переймайся аж так, — потішив його кремезний шістдесятирічний чоловік із сусіднього ліжка.

— А коли ми вже зустрінемося, то чи буде вона мене пам’ятати? Бо ж там немає земних почуттів — ні болю, ані надії…

— Грай, Генику, не марудь, — присадив його кощавий велетень Люціян Булка, з шелестким пакетом на чолі. — Покажіть, що ви там маєте.

— Ти програв, Антеку. Одягай тюрбан.

— Хто це вигадав так бавитись у спекотний вересень? — буркнув Вільшина, обмотуючи голову лікарняним рушником.

— Ти волієш грати в покер на роздягання? Застерігаю, що маю подерті кальсони. Мені ще Емілька їх купувала. Шкода викинути.

— Генику, не лякай нашу пані чаклунку, бо вона втече від нас, як той Морквина, — кинув Булка.

— А я вважаю, що пані Ягода повинна їх побачити. Нехай обвикається замолоду, — втрутився сухенький дідусь, який спостерігав за нами з-за плутанини трубок і трубочок.

— Навіщо? Ще надивиться на всі ті бганки, пролежні і струпи… Клятий тюрбан.

— Ну чого ти такий затятий, Антонію? Адже тобі подзвонили з Варшави.

— Хто? Онуки? — поцікавився пан Геник, поправляючи абажур на голові.

— Син, принаймні так він представився, — буркнув Вільшина.

— І що, приїде на твій день народження?

— Ні, бо їде на конференцію. Присвячену важким умовам життя літніх людей у відсталих країнах.

Ми всі замовкли.

— А, я маю це десь, — зрештою буркнув Вільшина. — Адже я даю собі раду. Він так мені і сказав: «Ти мусиш бути сильним, тату. І ти будеш. Ти даси собі раду, ми всі тримаємо за тебе кулаки».

Це не звучало, як підкріплюючі слова надії.

— «Ти ж дорослий». Так він мені сказав, — вів далі Вільшина. — «Ми тебе любимо і весь час про тебе думаємо. Я скоро подзвоню». Можуть узагалі не дзвонити. Бо коли я помру, лікарня їх повідомить, хіба ні?

— Навіть не знаю, як на це реагувати. Що їм сказати, — поскаржилась я Юльці.

— А ти мусиш щось казати? — запитала вона, навіть не підводячи голови. Бо саме зметувала штани для Мацека, спеціально розширені в стегнах.

— Я не вмію співати, як ти, і жартувати, як Рисек. Не можу повернути час навспак і дати їм другий шанс. Я нічого не можу. І ця безпорадність мене вбиває.

— Ти можеш посидіти з ними і просто послухати. Подумай, Ягодо, що їхні діти не роблять навіть цього.

А може, мій тато шукає в мережі когось такого, кому можна звіритися, бо я не маю на нього часу? Може, колись і я шукатиму чужі вуха, бо вуха знайомих будуть зайняті вислуховуванням когось іншого?

Шосте

— Тебе більше жахає те, що чужих, чи те, що ти будеш змушена звірятися? — запитав Мацек, розчісуючи Вінету.

— Тепер мене найбільше жахає думка, що я знову впаду зі Шкатули, — відповіла я.

— То встанеш, обтрусиш спину й сядеш на коня знов.

— Я боюся, що Шкатула наступить мені на голову чи розчавить живіт так, що кишки вилізуть через вуха.

— Ти бачила це в якомусь фільмі?

— Ні, але Шкатула такий незграбний. Він спотикається і взагалі…

— Але він у житті на тебе не наступив би, Ягодо. Він так пишається, коли щось падає в нього зі спини, що рефлекторно відскакує вбік. Я вже більше боявся б, що він обдере тобі коліно до кістки, коли заходить у хвіртку. Або втопить під час бабрання в багнюці.

— Тоді я, мабуть, відмовлюся від тих прогулянок.

— Ягодо, я пожартував. Ти бачиш десь тут багнюку?

— Не знаю, а якщо вона з’явиться після дощу?

— Щось ти сьогодні така перечулена, чому?

— А, бо ніщо не складається. Малина не приїжджає. Вочевидь, відмовилася від терапії, так само як і Маріуш. Знаєш, той із лимонами.

— Може, він хоче поскладати собі кубики на самоті?

— А може, знає, що ці сеанси нічого не дають. Так само як Вільшині і всім іншим. Крім того, Альдона влаштувала мені дикий скандал.

— Я чув.

— А Вільшина пригнічений ще більше, ніж завжди. Аж подумати боюся, що ще може трапитися.

Сьоме

— Пані Ягідко, ви принаймні маєте попереду якесь майбутнє. А на нас уже нічого не чекає. Хіба трупарня.

— Пане Антонію, ви й справді розминулися зі своїм покликанням, — ствердив Рисек, заглядаючи до палати. — Треба було емігрувати до Швеції і знімати там психологічні драми.

— Вже пізно.

— Але ще не пізно усвідомити той факт, що крім чорного й сірого на цьому світі є цікавіші кольори.

— Напевно, я став дальтоніком.

— А шкода, бо я маю для вас чудову новину. День народження ви відсвяткуєте вдома, — радісно повідомив Рисек. — Завтра ми вас виписуємо.

— Вже завтра… — Вільшина заходився бгати край простирадла. — Це, мабуть, добре, що я виходжу…

— Що це за міна, пане Антонію? Адже ви можете до нас заглядати. Або до Ягідки на станцію. Щоб їй не було надто весело.

— Постараюсь, якщо доживу, — пообіцяв Вільшина. — А тим часом маю прохання, щоб пані Ягода прийшла до нас завтра. Щоб ми простилися перед моєю випискою, бо потім — хтозна — можемо більше не побачитися.

Восьме

Коли я прийшла, Вільшина сидів біля дверей, чекаючи на виписку. Вигаслий і якийсь дрібніший у своєму зношеному цивільному одязі.

— Ще півгодинки, і ви можете йти, — пообіцяв черговий лікар і побіг до інших хворих.

— Добре. Мені не пече, — буркнув Вільшина, поправляючи комірець старої сорочки. — Я міг би так грати й півдня.

Тож граємо. Спочатку в «тисячу». Потім у покер, разом із Рисеком, який до нас заглянув. І лишився. Тепер беремося до «мафії».

— Бо я страшенно нудився, — зізнався Рисек, готуючи аркушики до гри. — Що можна робити в цьому порожньому кабінеті? Каву випито, пиріг з’їдено. До обіду далеко. А тут мало того, що гарні хлопці, так іще й вишукана жінка в блакитному…

— Може, вже почнемо гру? — перебила я, дуже знічена. — Хто буде Богом?

— Певно, я, бо я тут найстарший, — відказав Люціян Булка. — Але я волів би грати, як інші.

— Тоді я буду вести гру, — запропонувала я, роздаючи аркушики. — І нагадую мафії, що вона може стріляти тільки на другому колі. Тож починаймо. Містечко спить. Усі затуляють обличчя долонями. Пане Люціяне, чому ви підглядаєте? Стуліть пальці. Так не можна.

— Цілковито, як у житті. Нічого від того Бога не сховається, — пробуркотів Люціян.

— Містечко спить, — тягнула я. — Прокидається мафія.

Вільшина відкрив обличчя, скорчивши диявольську гримасу. Потім моргнув до свого поплічника, дрібненького пана Казя в трубках:

— Якщо Бог уже знає, ким є грізний мафіозо, мафія може засинати.

— Знає і, як завжди, нічого не робить, — озвався Булка, не розплющуючи очей. Йому відповіло хихотіння решти гравців.

— Бо я покладаюся на мешканців, а також на бравого Холмса. Прошу тиші, бо саме прокидається він, спритний, проникливий майстер дедукції Шерлок Холмс.

Пан Геник відкрив обличчя. І, втішений своєю роллю, обдарував мене усмішкою від вуха до вуха.

— Все гаразд. Холмс засинає. Містечко пробуджується і бореться з мафією.

Всі відслонили обличчя і стали підозріло придивлятись один до одного. Булка зразу пішов в атаку.

— На мою думку, мафіозо є Антек. Досить на нього глянути. Справжній хрещений батько.

— Може, ти сам у мафії і намагаєшся відвернути від себе увагу?

— Ні, я, як і завжди, є сірим мешканцем, — спокійно сказав Булка.

— Дивно, — втрутився пан Геник. — Бо я теж є сірим мешканцем.

— І я теж, — запевнив пан Казьо.

— Схоже на те, що Холмс — це я, — озвався Рисек. — Але я вас шокую: я теж є сірим мешканцем.

— Ну то все сходиться, — підсумував шістдесятирічний Сташек. — У нашому містечку просто немає мафії.

— Якби ми не грали в спрощену версію, я подумав би, що ти є бургомістром. Тільки бургомістр може так брехати.

— Але, як усі ми знаємо, я також є тільки сірим мешканцем. Зате я починаю думати, що Люціян мав рацію, підозрюючи тебе.

— Я знаю, що ви хочете мене вбити, — відказав Вільшина. — І я напевно загину, доки настане ніч, але послухайте голос інтуїції. Знаєте, кого я підозрюю? Казика. По-перше, він сидить тихо, бо хоче дожити до другого раунду. Це типово для мафії. По-друге, довкола нього сіть трубок. А кожен мафіозо має сіть.

— Звичайно, ти виглядаєш, як павук.

— А може, як жертва павука, котрий чигає поряд, не буду вказувати пальцем… — відгиркнувся пан Казьо. Він був так перейнятий своїм захистом, що ще мить — і виказав би й себе, і свого шефа. Треба рятувати ситуацію. Я запропонувала проголосувати.

— Так швидко, Боже? — здивувався Булка. — Зазвичай ти не такий моторний.

— Прошу не торгуватися з Богом, а тільки голосувати. Хто винен? Почнемо від пана Антонія.

— На мою думку, Казик.

— А на мою думку, ти, Антонію.

— Після коротких роздумів я ставлю на Геника, — віддав свій голос Булка. — Щось він замало пашталакає про свою дружину. І якийсь увесь такий піднесений.

— А ти, Рисеку?

— Я? — прокинувся раптом Рисек. — То, може, теж на пана Геника.

— Щось пан директор нині дуже замислений, — зауважив пан Геник. — Чи закоханий?

— Не «чикай», Генику, а тільки голосуй.

— То я, мабуть, теж за Антонія, бо маю дивне передчуття, що це саме він.

— А я за Казика, — сказав Сташек. — Я голосував би за пана Рисека, але не випадає підозрювати директора в першому ж раунді.

— Троє гравців мають по дві кульки, — повідомила я. — Будучи демократом, я не можу винести вирок. Ви мусите голосувати ще раз.

— Але ніхто не змінить рішення, — озвався Вільшина.

— Справді ніхто?

— Справді.

— Ну тоді Бог має гризоту.

— За таких ситуацій найліпше кидати кубик. Нехай він нас розсудить, — запропонував Вільшина.

— Можу ще порадити перейти до другого раунду, але тоді виграє мафія.

— Краще кинути кубик, пані Ягодо.

— А якщо випаде на вас?

— Я сприйму це з гідністю самурая, так само як і звістку про виписку з лікарні.

Рисек подав мені кубик.

— Домовимося: пан Геник — це одиничка, пан Антоній — двійка, а пан Казьо — трійка.

— А можна мені четвірку? — попросив пан Казимир. — Бо в школі мені їх не ставили.

Я кинула кубик. Випала… трійка.

— Це називається виграти в долі, — полегшено зітхнув пан Казимир.

— Кидаємо до упору. Хіба що голосуємо ще раз.

— Прошу кидати.

Я кинула. Випало п’ять, потім знову трійка і врешті одиничка. Пан Геник.

— Ну, що я можу вам сказати, — озвався він із страшенно серйозним виглядом. — Мої дорогенькі, ви поцілили в Холмса.

— Справді? — рознервувався Булка. — Ти міг би сказати нам раніше. Тепер ми вже не маємо шансів.

— Маєте. І цього вам бажає Холмс. Змагайтеся, сірі мешканці. Боріться до кінця.

— Всі готові? — запитала я. — В такому разі містечко засинає.

— Чи вистачить, якщо Холмс тільки примружить стомлені очі?

— Вистачить, — відповіла я. — Містечко спить, але чує голос Бога, котрий звертається до поштивих мешканців: «На жаль, пішов один із вас. А спритна мафія й надалі грасує й тішиться».

— Холера, Геник не брехав, — буркнув Булка. — Нас зосталося троє сірих мешканців. Гей, ви, двоє, чуєте мене?

— Бог учергове робить зауваження панові Люціяну. Містечко прокидається.

Всі відслонили обличчя. Ну майже всі.

— Ти, Холмсе, не мусиш так перейматися. — Булка простягнув руку, торкнувся сусіди і раптом зблід.

Я зірвалася на рівні. Рисек теж. Підбіг до Геника і мовчки погнав до чергового лікаря. За мить обидва повернулися, за ними прибіг третій лікар. Через хвилину пан Геник уже був у реанімації. А ще через півгодини було вже по всьому.

— Треба повідомити родину, — сказав Рисек.

— Що значить повідомити? — скрикнула я.

— Ягідко, так часом буває. Кожна людина мусить колись померти.

— Але не він! — Я заходилася нервово клацати кульковою ручкою. — Не в такий гарний день. І щоб так несподівано? Без попередження? Адже він сидів там із нами. Жартував, нормально пообідав. І вже по всьому? Я не згодна, чуєш?

Рисек нічого не відповів. Тільки відібрав у мене ручку і сів поряд.

— Я знала, що він тужив за дружиною, — вела я далі. — Що хотів із нею зустрітись. Але він міг нас застерегти, якось підготувати.

— Він сам цього не знав, Ягідко. І це добре. Принаймні він відійшов без страху. Він навіть не відчув переходу по той бік.

— Але щоб так несподівано, Рисеку. Ще хвилину тому він сміявся разом із нами. Був такий живий, сьорбав чай. А тепер його вже немає? Я навіть не встигла його сфотографувати!

Рисек погладив мене по плечі.

— Я теж ненавиджу розлуки.

— Це все якось не по-людськи і жахливо несправедливо! Я абсолютно не згодна, щоб Геник помер, чуєш? Я не хочу того чути!

— Я дам тобі щось заспокійливе. — Він почав шпортатись у шухляді. — Я купив його перед Крисиним від’їздом. Зосталося півфлакона.

— Давай, — простягла я тремтячу долоню.

— Стільки я тобі не дам, бо не хочу, щоб ти пішла слідами Геника. Ковтни при мені дві таблетки. Я відвезу тебе додому й залишу флакончик твоєму татові. То що, їдьмо?

Поки ми доїхали, ліки почали діяти. І дуже добре. Бо я вже не хотіла нічого відчувати.

Дев’яте

Я спам’яталася далеко по опівдні. Пригадала собі пана Геника і зразу вкинула до горла дві таблетки. А слідом і третю, аби заснути. Доки відпливла, встигла пригадати, що сьогодні мені виповнюється тридцять три роки.

Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше

Я розплющила запухлі повіки. Протягом години намагалася пригадати, що трапилося, де я є і що це так дражливо шумить.

— Телевізор. Я ввімкнув його, щоб ти не боялася, — пояснив тато. — Ти так страшно плакала крізь сон, що я не годен був цього чути.

— Ти хотів мене заглушити?

— Ні, я подумав, що, може, це тебе заспокоїть, як мене після відходу твоєї мами. Я п’ять років засинав під телевізор. Боявся тиші.

— А який сьогодні день? — захриплим голосом запитала я.

— П’ятниця, — відповіла Аня.

— А коли похорон пана Геника?

— Був у середу. Я тобі казала.

— Нічого не пам’ятаю, — простогнала я.

— Бо ти була оглушена ліками. Я забув сховати флакончик, ну і ти сама собі призначала дозу, — перепрошувальним тоном пояснив тато.

— У мене хтось був? Чи дзвонив? — запитала я, напівпритомно розглядаючись по кімнаті.

— Був, був. Твій директор, страшенно стурбований тим, що зоставив тобі ті ліки.

— Добре, що зоставив, інакше не знаю, як я пережила б останні дні.

— Важко, але з певністю більш свідомо, — прирекла Аня. — Ми вчора збиралися викликати «швидку».

— На щастя, вона приїхала сама, в особі лікаря, санітара й симпатичої медсестри.

— Якого лікаря?

— Ну того, що дозволив Августові втягнути себе в балачки про мистецтво. — Аня кинула татові красномовний погляд.

— Болека? — Я потягнулася по склянку з водою. Ті таблетки жахливо висушують піднебіння. — Таж він мав бути у відпустці.

— Він спеціально приїхав. На похорон і подивитися, що там із тобою. Але довго ви не проговорили, бо ти була трохи не при собі.

— Трохи… — Я всміхнулась, як космонавт, який саме повернувся з мандрівки на Плутон.

— А був іще хтось?

— Ні, але знаєш що? Дзвонив Бартек. Позавчора. Щоб привітати тебе з днем народження. Ти рада, Ягідко?

Бартек. Це звучить, як ім’я віддаленої планети, випадково відкритої на краю Всесвіту. І будить так само небагато емоцій. Так само небагато.

Чотирнадцяте

Пополудня

Я зірвалася п’ятнадцять хвилин тому. З язиком, висохлим, як тертка, і туманним спогадом про події останніх днів. Який же це день?

— Субота, — поінформував мене тато.

— А похорон пана Геника?

— Був у середу. Ми розмовляли про це вчора.

— Нічого не пам’ятаю. — Я вхопила в долоні пульсуючу довбешку, яка ще тиждень тому була моєю головою. — Суцільна діра.

— Я повинен був краще сховати ті ліки, — зойкнув тато.

— Дуже добре, що не сховав. Не знаю, як я без них прожила б останні дні. О Боже! Я маю несамовито сильне дежа-вю! — оце доказ, про який говорила Пачуля. Доказ того, що я колись уже жила і… на жаль, теж мусила пити заспокійливі таблетки. — У мене таке враження, що я зараз почую про «швидку», яка приїхала сама, без виклику.

— Ніякого дежа-вю, просто ми вже про це розмовляли, — спростував тато. — Вчора.

— Нічого не пам’ятаю. Нічого.

— Ти трохи розклеїлась, Ягідко, але мала на це право. Я все життя беріг тебе від повідомлень про смерть знайомих. Може, я не повинен був цього робити. — Він замислився. — Але я завжди пригадував, у якому розпачі ти була після смерті своїх рибок або білих мишок, і не зважувався говорити про те, що помер наш сусіда з Бакалейної.

— То пан Зенек помер?

— Уже три роки тому, Ягідко.

— А я нічого не знала. І хто ще? Ні, краще не кажи мені, бо я зламаюся. Розклеюсь, як старий понтон. — Я сховала обличчя в долонях.

— Часом і треба розклеїтись, Ягідко, — тихо сказав тато. — Людина не є роботом, запрограмованим на нескінченне задоволення. А сльози існують не лише для того, щоб виполіскувати порошинки з ока, але і з душі також. — Він на хвилю змовк, дозволяючи мені виплакатись. — Окрім того, той ваш директор Рисек сказав, що коли людина притлумлює негативні емоції, то перестає відчувати і позитивні…

Ага. То, може, тому я так небагато відчувала до Бартека.

— …тож ліпше вже їх вихлюпнути, ніж перетворитися на усміхнену бронзову статую, — закінчив тато. — Шкода тільки, що я не знав цього раніше. Може, якби я як слід виплакався, коли пішла Гражинка, моє життя виглядало б тепер цілком інакше. Воно було би впорядкованішим. — Він знову замислився. — Але ти, Ягідко, мною не переймайся. Все не так зле. Я маю тебе, Аню і купу задумів.

Щось ті задуми мене не тішать. Але що вдієш, кожна людина має право на самореалізацію.

— Відпочивай собі, — вів далі тато, — гарно виспись…

— Я вже виспалася за останні… Скільки це тривало?

— П’ять днів, — відповів він.

— Сам бачиш. За останні п’ять днів я не робила нічого іншого, крім спання. Тепер я повинна…

Ну власне, що я повинна? І де тепер моє місце?

— Ти нічого не повинна.

— Але пацієнти! Булка! Вільшина! — простогнала я.

— Рисек повідомив усім, що ти тиждень або два відпочинеш.

— А потім?

— Побачимо за два тижні. Немає сенсу непокоїтися тепер, Ягідко. У такому стані духу ти нічого не вигадаєш. А навіть якщо й вигадаєш, життя так чи йнак тебе заскочить.

Ну, прошу дуже, і це говорить мій тато, людина великих планів і довгорічних проектів.

П’ятнадцяте

— Гелоу, Ягодо!

— Магдо? Ти знаєш, котра година?

— Сьома двадцять сім. Я вже не могла дочекатися, щоби тобі сказати. Вгадай, що сталося?

— Ти стала пити молоко просто з-під корови? — кинула я. — Таке паруюче, з пінкою на два пальці?

— Краще! — проігнорувала вона провокацію. — Ти повертаєшся на роботу!

— Чому Бартек нічого мені не сказав? — подумала я вголос. — Завжди він дзвонив у таких справах.

— Бо він теж іще не знає. Він уже місяць школить орків для нових відділень ФІРМИ в західній Польщі. І повернеться тільки за тиждень, коли ти вже будеш у нас.

— Що значить «будеш»?

— Бо ти можеш починати від завтра, Ягодо. І що ти на це?

— Не вірю.

— Я сподівалася на таку відповідь. Ти і справді повертаєшся. Так вирішив новий шеф.

— Отак просто? Без консультації із зацікавленою особою?

— Ти так не жартуй, а дякуй Богові за якість мовних курсів для іноземців.

— Ти можеш розвинути тему?

— Всідайся зручно і слухай. Він понеділка ми маємо нового супершефа. Боббі Смайл Джуніор, американець, п’ять років у Польщі. Скрізь вихваляється своїм мовним хистом і забороняє говорити англійською: «Я все розуміти. Не мусить перекладати». Боббі, як і кожен свіжоспечений шеф, узявся вичищати закурені кутки. Зазирнув до столу. А також до шухляд і комп’ютерів осіб, рокованих на звільнення. Ну і…

— Переглянув моє барахло, — здогадалась я.

— У яблучко. Забагато мейлів не знайшов, бо ж від кого іх тобі отримувати? Бартек чесний службіст. У робочий час накидає мантію директора з персоналу і не дозволяє собі шкрябати романтичні послання. Я сиджу поряд, а інших друзів у тебе немає.

Приємно слухати щирі зізнання о пів на восьму ранку.

— І що з тим супербосом?

— Він знайшов пародійні пісеньки на честь ФІРМИ і групових зусиль.

ГІМН ФІРМИ

(на мелодію «Всі ми ягідки у лісі»)

— Шеф був надзвичайно захоплений ентузіазмом, який просто-таки бив із кожного рядка. Навіть зворушився тим піском у стомлених очах. Сказав, що ще ніколи не читав такої заангажованої літератури.

— О Боже!

— Я теж так зреагувала.

— Він знайшов іще щось?

— Кілька речей у тому ж стилі. І всі вони йому сподобалися. Коротше кажучи, Ягодо, тебе висувають на посаду завідувачки відділу внутрішньої пропаганди. Ти рада?

— Я можу повернутися будь-якої миті. Спакувати літні лахи, клацнути кілька знімків і…

— …втекти, — закінчила за мене Аня. — Бо те, що ти робиш, це чергова втеча.

— Що значить чергова?

— А так, Ягодо. Бартек — це втеча від близькості. Магда — це втеча від справжньої дружби. А тепер оця ФІРМА.

— Можливо, — відказала я голосом людини, котра вдає, що не дуже, а насправді дуже вражена. — А ти не думала, що я просто хочу повернутися до того, що найкраще вмію? До того, що знайоме й безпечне? Бо, як каже Маріуш, людина повинна мати постійний пункт у житті. Власне місце.

— Дурня. Така сама, як із тією знаменитою половинкою яблука. Одне велике ошуканство.

— Чому?

— Бо я не вірю, що ми маємо тільки одне місце в житті, Ягодо.

— А скільки?

— Сімсот двадцять три, — нервово бовкнула вона. — Боже, Ягодо, ти часом задаєш питання рівня Августа. Міркування над кількістю не мають сенсу. Важливо те, що більше, ніж одне.

— А звідки ти знаєш?

— Сама подумай. Де ти навчалася? На психології, правда? І саме там було твоє місце. В університеті, в гуртожитку, на хаті, яку ти знімала. Але тепер воно вже не там. Як бачиш, місце залежить від часу, обставин і ще кількох інших речей.

— Я згодна, Аню. Може, наше місце в житті змінюється з часом, але все одно в даний період воно тільки одне. Так як є тільки один чоловік.

— Ти певна цього? — всміхнулася вона. — А звідки ти можеш знати, що була б менш щаслива, вивчаючи, наприклад, соціологію чи одночасно дві інші спеціальності?

— Не знаю. Але з кількох різних можливостей я вибрала психологію. І не шкодую. А тепер я вибираю Краків.

— І будеш шкодувати. Бо це ідіотське рішення, Ягодо.

— Можливо. Але я мушу його дійти, щоб у цьому пересвідчитися.

Шістнадцяте

Я вже простилася з Анею й татом. Аня вручила мені пакунок з пирогом, а потім міцно обняла, жодним словом не повертаючись до вчорашньої розмови. У цьому, власне, вся вона. Скаже, що думає, і край. Жодного цькування, натиску та нотацій. А тато? Він сумно всміхнувся і, як завжди, зронив щось про час, який летить, мов радянська ракета.

— Я навіть не встиг замислитись, як ми проведемо це літо, — сказав він, простягаючи мені руку.

— Бо ти був зайнятий причаровуванням незнайомих чоловіків, — нагадала йому Аня.

— Я більше не буду. Повертаюся до гобеленів, — зізнався він. — Принаймні не ризикую розбити комусь серце.

Ми обнялися з Анею ще раз, і я побігла до лікарні. Застала там тільки Мацека, втупленого в паспортну фотографію своєї гадюки. Юльки й Болека, на щастя, не було.

— На нещастя, — буркнув Мацек, ховаючи фотку до кишені. — Якби вони були, то не дали б тобі поїхати. Ну що ж, Ягодо. Хлопці будуть сумувати. Але нічого не вдієш.

Справжній мачо не бавиться в пошуки сльозливих квітчастих зворотів. Суха конкретика, міцне рукостискання, поплескування по плечі. І це все. Ну, майже все, бо на мене ще чекає прощання із самим Рисеком.

Я несміливо застукала до дверей його кабінету. Він сидів у своєму витертому фотелі, енергійно збиваючи гоголь-моголь на підвечірок. Зиркнув на мою торбу і зразу здогадався. Відставив півлітрове горня із жовтками. А потім кинув на мене один зі своїх благальних поглядів.

— Я не можу, Рисеку. Надто сильно все переживаю. І досі не можу оговтатися від смерті пана Геника.

— Я після смерті першого пацієнта оговтувався майже півроку, — потішив він мене і знову окинув благальним поглядом.

— Але я взагалі ні з чим не даю раду. Зрештою, ти і сам бачив: поразка за поразкою.

— Ягодо, я міг би слідом за «Алхіміком» повторити, що Творення Власної Легенди завжди завершується одкровенням, тобто Спробою Здобуття. Але я і сам не вірю в ці бздури. Ти просто потрібна нам і годі.

— Я навіть не є психотерапевтом, Рисю. Не пам’ятаю і половини того, що робила на курсах.

— Але нам не потрібна енциклопедія. А тільки людина.

— То візьміть першого-ліпшого. Якусь симпатичну ворожку, котра теж уміє слухати. Ще й підтримає, розповідаючи про чарівне поєднання вінового туза з червовою десяткою.

— Ми не хочемо першого-ліпшого. Ми хочемо психолога. А знаєш чому? Бо всупереч стереотипам він не бачить патології в кожному відхиленні від норми.

— Способу світосприйняття трохи замало, щоб тут зостатись.

— Я навів би ще один привід. — Він на хвильку опустив погляд. — І ти це знаєш, Ягодо… але… в моєму становищі… тільки не кажи про надокучливість і взагалі…

— Я не можу, — повторила я тремтячим голосом.

— То що, мости спалено?

Я кивнула, дивлячись на носки своїх сандалій.

— Ну що ж… шкода, що останній еліксир кохання спожили Трістан та Ізольда. Він дуже мені сьогодні придався б, — він зітхнув. — Але нічого на мус. Зрештою… я повинен був цього сподіватись, Ягідко. Адже в Сіофоку ти також була твердою.

Часом досить одного-єдиного слова, щоб відчинити шухляду, до якої ми не мали доступу впродовж років. Ми навіть не знали, де шукати ключ. Але коли Рисек вимовив слово «Сіофок», я пригадала все. Канікули після першого класу гімназії. Сіофок. Десятимісні палати в убогому інтернаті. Щодня те ж саме пригоріле лечо на обід. Вічно кислі виховательки, котрі ганяли нас до кіоску по цигарки. Холодний сірий Балатон. Захаращений пляж. Гострий запах дешевої олійки для засмаги. Дівчата з моєї групи, які парадували в однакових штанцях і зачісках, зафіксованих водою з цукром. Перший макіяж: гострі чорні «стрілки», які подразнюють внутрішній край повіки, і яскраво-рожева помада. Ну і найважливіше: Рисек Банан. Симпатичний студент-медик у порозтягуваному светрі, котрий зголосився до табору помічником лікаря. В нього були закохані чи не всі дівчатка. Вигадували собі різноманітні болячки, тільки б обмінятися з ним кількома фразами. Коли він награвав на своїй розстроєній гітарі тужливі пісні на кшталт «Зірочки», кожна думала, що він співає про неї. Кожна, крім мене. Бо я одразу сказала собі, що не маю жодних, навіть якнайменших шансів. І вдавала, що він мене аніскілечки не цікавить. Я робила це так вправно, що переконала навіть саму себе.

І лише коли табір закінчився і я побачила на станції, як Рисек тре червоні очі, до мене дійшло, як сильно я закохана. І вже знала, як сильно буду за ним тужити. Але навіть тоді не зронила ані сльозинки.

Сімнадцяте

Я знову вдома. Для початку впевнимося, чи все на своїх місцях.

Так. Майже все, бо щілина на стелі виросла на кілька чергових сантиметрів. На щастя, все інше без змін, а кактус живий, нехай і смертельно ображений через брак води й контактів із власницею. Треба братися до порядкування, провітрювання, чищення полиць, укритих сірою краківською курявою. Що більше руху, то менше дурних думок. Хоча думки про Рисека з’явилися самі, нав’язливі, наче вуличний реалізатор касет із «попсою». Стільки думок і стільки питань, на які я ніколи не одержу відповіді. Як це можливо, щоб Рисек вирізнив мене серед сорока ідентичних дівчисьок, покритих макіяжем у стилі Боя Джорджа? І чому він не сказав мені про це раніше? Тільки що він мав сказати? Що пам’ятає з табору молодого, форкаючого з переляку їжака зі склеєними дешевою тушшю віями?

Цікаво. Я маю стільки знімків різних місцевостей, предметів і чужих мені людей, а не маю жодної фотки Рисека. Власне! Знімки! Може, за ними мені і вдасться забути про останні тижні. Тільки від котрої коробки почати? Може, від тієї, в якій уже давно придалося б навести ґрунтовний порядок? Перша згори, з червоним написом «Бартек Зигзаг».

Усередині я знайшла три великих стоси давніх і свіжіших фоток. У стосі ліворуч ми з Бартеком на тлі Краєвидів, Які Неодмінно Треба Побачити. Ми, лещата і сніг, схожий на кокаїн, у мальовничому Ісхолі. Ми в портовій кнайпі в Колонія Сан Джорді на Майорці. Слухаємо Моцарта на одній із віденських вуличок, п’ємо шампанське на Маврикії, цмулимо мараскіно в Шібеніку, відпружуємося в клубі «Під Ящірками» й шукаємо дерев на вулиці Святої Анни в Кракові. Знімки, як із путівників, тільки що не такі чіткі. У стосі праворуч фотографії з вечірок, новорічних забав і танцюльок у ФІРМІ, в товаристві людей, котрих я ніколи раніше чи пізніше не зустрічала. Середній стос містив фотки Бартекових подарунків. Знімки ведмедиків і м’яких іграшок, книжок, альбомів, браслетів, перснів і кулонів, а також розмаїтих букетів, які я одержувала на іменини, дні народження, 8 Березня чи День святого Валентина.

Усього чотириста тридцять вісім відбитків. На стількох кольорових картинках залишилось увічненим усе наше спільне життя. Я взяла до рук першу з краю фотку. Величезний букет блідо-жовтих троянд, оповитий широкою стрічкою й огорнутий целофаном. Він коштував стільки ж, що й три Болекових халати. А тепер? Лякає восковою блідістю бруньок і штучною зеленню галузок аспарагуса. Застиглий, жалюгідний і просто мертвий, як порожній фантик від давно з’їденої шоколадки. До смітника це все. Я роздерла знімок навпіл. А потім наступний і наступний. Подерла всі, крім одного маленького неякісного кадру. Змучений Бартек із червоним від алергійного нежитю носом скніє над звітом для ФІРМИ о п’ятій ранку. Якусь згадку я повинна мати, щоб знати, за чим шкодувати. Або не шкодувати.

Вісімнадцяте

— Тепер тут буде твоя кімната. — Магда показала мені приміщення навпроти Бартекового кабінету.

— Я воліла б сидіти з вами.

— Та ти що, Ягодо. У нас нудно й тісно, як у старому кінотеатрі.

— Але звично. А тут усе чуже.

— Ну так, звично. Пачулю перевели на другий поверх.

— Чому?

— Бо Боббі Смайл вирішив зарахувати Пачулю з її ароматичними паличками до курців. А нова касирка, яка прийшла замість неї, просто жахлива. Поставила в себе на столі гидку ярмаркову свинку-скарбничку і наказує нам кидати туди гроші за кожну провину.

— Вам?

— Ну, головним чином, мені. Ввімкнула радіо — кинь два злоті. Кортить побалакати про роман принца Чарльза чи про знижки в пасажі — п’ять злотих. Намагаюся змити лак із нігтів — знову п’ять. Не помила горнятко з-під кави — теж штраф.

— А якщо ти не маєш дрібних?

— Тоді тобі, дівчино, вмикають лічильник. Потім усе підсумовують. Жах, — зітхнула вона. — Ще трохи, Ягодо, і я буду змушена взяти кредит на всі ці відсотки. Так що тобі немає за чим шкодувати. Зрештою, я буду тебе провідувати.

— Провідуй.

— Протестуємо цей новий експрес для кави і принагідно побалакаємо про останні розпродажі в «Плаза». О, здається, в тебе гість. Ти чула стукіт?

Хтось застукав знову і, не чекаючи на моє «прошу», натиснув клямку. Агата.

— Привіт, привіт. І як тобі на новому місці? Мушу визнати, що ти пасуєш до цього кабінету, справді.

Це комплімент чи недоброзичливість?

— Я тішуся, що новий шеф оцінив твою компетентність, Ягодо. Страшенно тішусь.

— І заради цього ти прийшла? Щоби поділитися своєю величезною радістю? — холодно запитала я.

— І заради цього теж, але я хотіла тебе про щось попросити. Не знаю, чи ти пам’ятаєш один інцидент, який трохи віддалив нас із тобою наприкінці червня.

— Пам’ятаю, — відказала я, дивлячись просто в її блакитні очі.

— Ну саме. Я була б тобі вдячна, якби ти поставилася до цього як до дурного невинного жарту.

— Ти сказала, що подумаєш?! — гукнула в слухавку Аня. Я вже п’ятнадцять хвилин звітувала їй про те, що нового у ФІРМІ. — Замість того, щоб вигорнути все великою лопатою і жбурнути в лице?

— Я не змогла б.

— Але ти не маєш причин її боятися.

— Це не страх, Аню. Просто я не вмію копати когось, хто простягає руку на знак злагоди.

— Якої ще злагоди, дівчино! Ця клізма крутиться, щоб не втратити посаду, а ти плетеш щось про якесь перемир’я! Ще скажи мені, що ви хочете потоваришувати!

— Пролунали такі слова, але Магда захихотіла, і Агата змінила тему.

— Хоч одна мудра знайшлася, яка вміє показати, що про все це думає.

— Бо Магда вміє, а я ні.

Не знаю, що відчуваю, що думаю і навіть за ким і за чим журюся. Суцільний хаос. Розсипані пазли, а я навіть не знаю, чи маю охоту й сили щось там складати.

Дев’ятнадцяте

Сьогодні я розмовляла з босом. Він викликав мене до себе зразу після ранкової наради.

— Бабі Смайл, — потиснув він мою долоню, розчавлюючи на кашу суглоби пальців. — Тільки не намагайся говорити інгліш, Джагодо. Я ненавиджу, коли хтось калічити мій рідна мова.

— Не буду, —пообіцяла я і перейшла до відповідної за таких обставин формули. — Я дуже тішуся, що повернулася на роботу. Що ви оцінили мій потенціал і що…

— Ніяких «ви», Джагодо, тільки Бабі, — обірвав він мене, акцентуючи слова, наче вуйко з діаспори. — Я теж радіти з тобою. Але тепер бути поважний і приступити до спеціальних завдань.

— Слухаю, — я стала струнко.

— Ви, поляки, є ідеаліст. А знаєш чому? Наша Кемпені купила вам вишукані абонементи фітнес. Басейн, сауна, аеробік. І що? — замовкнув він, чекаючи на відповідь. — І нічого, Джагодо. Майже ніхто не ходить. Чому, я питати?

— Тому що…

«Сьома ранку — це кепська пора для фітнесу», — хотіла сказати я, але Боббі вже мав пояснення:

— Бо ви є ідеаліст. Думаєте піти, коли стати друга Клавдія Шіфер. А так не буває. Треба пересилити себе, показати своє сало і займатися.

— Ага, — бовкнула я. Тільки чому він мені це каже? Я повинна ганяти людей на тренування, не зважаючи на те, що вони соромляться демонструвати розгодовані на чіпсах пуза й обвислі від ФІРМОВИХ фотелів стегна?

— Знаєш, чому ти тут?

— Не дуже.

— Бо саме ти, Джагодо, мати знайти мені фітнес, який вони полюблять.

Я невпевнено всміхнулась.

— Я спробую.

— Не спробую, Джагодо, але о’кей, Бабі. No problem! Бо я тобі довіряю і знаю, що ти вмієш шукати.

— О’кей, Бабі, — викинула я із себе, як автомат. — На коли?

— Це вже краще. А на коли? Найпізніше в понеділок уранці звіт лежить на мій столі. О’кей? — усміхнувся він, витягаючи великий палець, наче автостопник.

— О’кей, Бабі. No problem! — повторила я його жест і, легша на три літри поту, покинула кабінет.

Сидимо в барі на долі, вигадуючи за варениками ідеальний фітнес-курс для працівників ФІРМИ.

— Кажу вам, тільки дайвінг, — наполягала Госька. — Мало того, що він модний, так іще й знімає стрес, бо пінка ховає всі складки на тілі.

— І всі скидаються на морських корів, — скривилася Магда, оглядаючи свої бездоганні ноги. — Послухай досвідчену любительку фітнесу, Ягодо. Я вважаю, що опасисті лінюхи все одно залишаться на канапі. Для них завжди буде запізно чи зарано, задалеко чи зависоко, вода захолодна, а тренер зашвидкий. Краще сконцентруватися на тих, хто хоче тренуватись. І запропонувати їм щось і справді класне. Наприклад, латиноамериканські танці в якомусь модному клубі неподалік Ринку.

— А я воліла б йогу, — озвалася Пачуля. — Мало того, що вона омолоджує тіло, так іще й очищує думки. І відпружує.

— Те саме дає кінний спорт, — утрутилась я.

— Ну звісно, — гаряче підтримала мене Агата. — Коні тепер дуже модні. Особливо гуцульські.

— Я їздила на польських кониках, — зізналась я.

— І які вони? — допитувалась Агата, виявляючи незвичне зацікавлення.

«Надто розумні для тебе», — подумала я — як завжди, тільки подумала.

— Я читала, що вони самостійні, вперті і досить складні за характером, — пояснила за мене Магда. — А ти, здається, волієш щось простіше у вжитку.

— Ні, чому ж. Я дуже ціную контакт із конем. Колись була на трьох заняттях і мене захопили можливості звичайного батога чи кийка.

— Я бачила коней, на яких випробовували ті чудові можливості. І то впродовж кількох років, — втрутилась я. — Тепер тварина на саму лише думку про батіг вигризає собі з тулуба півкіло шерсті.

— Коні не думають, Ягодо, — поінформувала мене Агата, обдаровуючи лагідною усмішкою.

— Не думають і не відчувають, вони примітивніші, ніж «альфа-ромео» твого Віктора, — кинула я, анітрохи не вдаючи симпатію. Нарешті! — Дивовижна візія світу для особи, котра вихваляється своїм інтелектом. І не тільки емоційним.

Вона перестала всміхатися.

— Ти бачила результати моїх тестів.

— Бачила. Я от тільки думаю, чи здобула б ти максимальне число балів у тесті, який ми застосовували на «швидкій».

— І що це за тест?

— Нічого модного чи рекомендованого в рубриках для снобів. Може, тому ми так його любимо. А називаємо його просто: тест на Велику Вибагливу Свиню.

Отож кабінетна війна, як це називає Магда. А я ж бо пацифістка. Не терплю ворожих поглядів, іронічних посмішок, горнятка, яке з натиском ставлять тобі на стіл, притихшених розмов, у яких лунає слово «вона», і холодне «брий» на привітання. Не терплю і сама не знаю, як це все перенесу. А на додачу я не маю ідей щодо фітнесу для польського ідеаліста. Може, я повинна піти до психолога?

Двадцяте

— Агата вже пішла, — повідомила мені Магда. Вона завітала від самого ранку, ніби протестувати новий фільтр для води, а насправді принести вісті з поля битви. — Вона записалася до доктора Морквини. Схоже, цей добродій робить фурор. Він приймає в тилу Великого Жертя.

— Знаю. Він працював до мене на «швидкій». Здається, був чудовим терапевтом.

— Він і далі ним є. Але як він вичавлює пацієнтів! Це просто шок! Ніяких кушеток, тільки білий ковпак на голову, макітра в руки й до роботи. Натираєш, січеш, ліпиш, розповідаючи про свої дитячі кривди, а Морквина, замість того щоб аналізувати, засипає тебе зауваженнями штибу «більше начинки», «менше солі», «швидше», «не так криво».

— І допомагає?

— Здається, так. У кожному разі Марек був у захваті. Бо мало того, що він спік перший у житті маківник, так іще й позбувся комплексу фірмового нарциса.

— Напевно, люди полюбляють, коли їх гноблять.

— Мало сказати люблять, Ягодо. Тепер така мода. Хтось тебе принижує, змішує з болотом, а ти віддаєш йому купу бабок і ще й тішишся з того.

— Я згоден. Наприклад, наш Акула славиться як найкращий спеціаліст на «швидкій», а чому? Бо він неприємний, як укус мухи, — зауважив Болек. — А з тими тренуваннями зроби так. Вибери перше-ліпше і знайди вишукане обгрунтування. Кілька табличок, гарненьких діаграм і результатів досліджень, найкраще в стилі американських науковців, які знають усе ні про що. Такі кадри, як ваш Смайл, обожнюють такі забави.

Болек прийшов до мене годину тому. Подав лапу, глянув просто у вічі, і все стало на свої місця.

— Принаймні ти єдиний не вважаєш, що я скоїла ідіотську помилку.

— Часом людина мусить утекти, Ягодо, щоб здалеку побачити, що вона втратила. А до речі… — Він пошпортався у своєму витертому рюкзачку й витяг трохи пожмакане запрошення. — На Юзекове весілля. Рисек мав дати його тобі ще тиждень тому, але все так закрутилося, що він не встиг. Ну і попросив мене. Ти прийдеш?

Я не відповідала, вдаючи, що розпечатування конверта поглинає мене до останку. Всміхнулася, побачивши на запрошенні фотографію мустанга, впійманого на ласо дорідною білявкою, зодягненою винятково в капелюх, чоботи до колін і замшеве бікіні.

— Класна фотка.

— Юзекова мати через це запрошення мусить тепер ходити до служби на сьому ранку, бо на інші соромиться. Ще й ховається в бічній наві, а колись сідала тут-таки біля вівтаря. Боїться, начеб не знала, що людиська мають коротшу пам’ять, ніж Юльчина бабуся.

— До речі, як там Юлька та Мацек?

— Закохані. Не одне в одного, — поквапливо спростував він, побачивши мою міну. — Юлька зустріла когось, кого знала ще з училища. Наразі це велика таємниця, поки в них там щось з’ясується.

— А Мацек?

— Нарешті зборов себе і подзвонив. Я набрав йому номер. Ядзя стояла у дверях, аби він не чкурнув, а Юлька тримала за ліву руку, бо в правій він стискав слухавку.

— І що?

— Він гостро почав, мовляв, тепер уже, мабуть, запізно і що він телефонує тільки від імені згорьованого Шкатули.

Дуже важлива розмова

— Привіт, Івонно. Я знаю, що вже запізно і ти, мабуть, уже втішилася з якимсь огирем, котрого я охоче забив би, якби тільки побачив. Стовк би на квасне яблуко і розпоров би, як старі джинси, або…

— Цікаві фантазії, — перебила його Івонна. — Але ти, певно, дзвониш не для того, щоб ними поділитися?

— Ну, справді. Не для того, — визнав він тремтячим голосом. — Я саме вирішив подзвонити… е-е-е-е… подзвонити, бо… ну, бо хлопці тужать. Особливо Шкатула. А окрім того, я хотів запросити тебе на Юзекове весілля.

— Якщо ти вважаєш, що я втішилася з якимсь новим огирем, ти дурний через три «у».

— А ти мудра через п’ять «у». І саме за це я страшенно тебе кохаю, — випалив Мацек, червоний від сорому.

— Ну! Нарешті я дочекалася, шкода тільки, що це тривало майже чотири тижні.

— Він обіцяв, що не змусить її більше чекати. І тепер ми маємо ідилію, як у мексиканському серіалі. А що у тебе?

— Я більше не запалюю світло вночі. І навіть не вмикаю радіо, — похвалилась я. — А поза тим великий завал. На роботі і поза нею.

— Але ти мусила повернутись, аби це зрозуміти. Еге ж?

— І ще з кількох інших причин.

— Бідолашний Рисек. Але така вже доля несміливих чоловіків.

— Не кажи мені, що Рисек несміливий, — пирхнула я.

— Ще й який! Інакше ти від самого початку знала б, як сильно йому подобаєшся.

— І чого він боявся?

— Хоча б того, Ягодо, що він на цілих вісім років від тебе старший.

— Ну, прошу дуже. А мої друзі з ФІРМИ твердили, що старші чоловіки мають набагато ширший вибір. Тому пересічний сорокарічний добродій може сміливо знімати двадцятирічних німфеток. А його ровесниця? Ну що ж, нехай спробує пошукати в притулку для літніх людей. А найліпше, якщо вона поступиться дорогою молодим, зникаючи на дні валізи, де спокійно зогниє собі серед старих хутер і нафталінових кульок.

— Що ти, Ягодо. — Болек докірливо всміхнувся. — Ми, чоловіки, теж переймаємося віком. А вже Рисек удвічі панікує, особливо відколи закохався. Намагається схуднути, а тиждень тому позичив у Маріольки пасок для тренування м’язів живота.

— І що?

— Ввімкнув собі програму карате, найвищу потужність. Ним так жбурнуло об підлогу, що мало не розчавив Андульку, котра саме пробігала мимо. Принагідно порозбивав собі коліна і скалічив лікоть.

— Боже, це погано скінчиться. І я матиму на сумлінні жертву кохання.

— Все скінчиться добре, бо відразу після першої вправи пасок репнув, а інший Маріолька не купить. Вона виплачує відсотки за якийсь там кухонний комбайн, який повибивав їй пробки в цілому будинку. Вона сказала, що це вже десяте невдале надбання і вона тимчасово робить перерву у телепокупках.

— Маріолька без телепокупок. Це звучить трохи дивно, наче чогось бракувало б.

— Так само як телезала без тебе, Ягодо. Вона жахливо-прежахливо порожня.

Двадцять перше

Куди має подітися розгублений психолог, котрий абсолютно не знає, що вчинити зі своїм життям?

— Він повинен вибратися до ворожки, так само як і розгублений лікар, — з усміхом прирік Болек. — Розумієш, мені подобається одна дівчина. Ми трохи знайомі, але тільки зараз між нами пробігла іскра. Ну і я не знаю, що робити, бо вона значно молодша.

— Я скажу тобі без ворожки, Болеку. Ризикни.

— Легко сказати, — скинувся він. — А на практиці страшенно важко зробити перший, другий і третій кроки. Ця клята непевність, чи маємо ми якийсь шанс. Чи варто старатись. І коли зупинитися, щоб не заслужити на ім’я стерв’ятника кохання. Тому я іду до моєї улюбленої, перевіреної ворожки. Виберешся зі мною?

— Виявляється, що це і моя улюблена ворожка, — шепнула я, впізнаючи будинок і сходову клітку. — А чи перевірена…

— Довідаємося за хвилю, — сказав Болек, натискаючи латунний дзвінок у формі черепашки великого равлика. — Незлецькі двері, правда?

— Як і все інше. Аж дивно, що Баз Лугрмен не взяв її сценографом до своїх фільмів.

— Ой, мій улюблений лікар! — зраділа ворожка, побачивши Болека.

— Не рахуючи славетного лікаря Квіна, — з усміхом відповів Болек. — А це моя…

— Впізнаю, впізнаю, дівчина з шоколадками. І як? Ти вже повикидала фантики?

— Ні, бо боюся позбутися не тих, що треба.

— Заходьте, заходьте, поговоримо про фантики, шоколадки й роздоріжжя, але спочатку маленьке прохання…

— Рецепт?

Ворожка притакнула, торкаючись рукою пов’язки на лівому вусі.

— Що сталося з вашим вухом?

— Катастрофа. Під час лікування свічками «Індіан Гопі». Знаєте, мої любі, таке лікування помагає від десятків хвороб. Від нежиті, від шуму у вухах, від мігрені. Навіть ліпше, ніж свята Кінга.

— Так само як піхтова олія та кілька інших винаходів. І що ж ви робили з тією свічкою?

— Підпалила, як і написано в інструкції. Другий кінець застромила до вуха і спокійно собі чекаю. Думала, мої любі, що вона горить поволеньки, як звичайна воскова свічка. А тут вогонь вибухнув чи не до люстри, і поки я це помітила, мені підсмажився шматок вуха. А про волосся я вже й не згадую.

— Подивимося на те обвуглене вухо. — Болек повільно розгортав бинт. — Непогано. Чудово гоїться, я сказав би, як на молодому собаці.

— А бачите, мій дорогенький, — втішилася ворожка. — Бо я смарувала це місце мастю від монахів-боніфратів. Тобто не всі такі винаходи безнадійні, правда?

— Але з тими свічками я не радив би подальші експерименти, — суворо мовив Болек, виписуючи рецепт. — Шкода вух та й волосся теж. Воно таке доглянуте.

— Ох, мій Антоній теж його хвалить, — розчулилася вона.

— А до речі, що там у нього?

— Не нарікає, — ворожка лагідно поплескала по мідному флакону, оздобленому штучною живокостю. — Він має звідси чудовий краєвид на лісок. Телевізор теж може пооглядати, щоправда, рідко, бо я майже його не вмикаю.

— Заощаджуєте?

— Так, нерви та вуха. От тільки думаю, що виросте на такому місиві з перцю, лайок і стрілянини. А все це споживають малі з дитсадка.

— Телевізор не має аж такого впливу, — потішив її Болек. — Адже нинішні боси злодійського світу виховувалися в країні злагоди. Рекс, бджілка Майя, Вінні-Пух.

— Ну і Румцайс, — згадала я. — А також розбійник Яносік.

— Що багато пояснює, — підсумувала ворожка. — Так чи йнак, Антоній забагато не пооглядає.

— А родина вже знає?

— А навіщо їй знати? Геня, тобто Гелена, моя донька, любить стерильну чистоту. Вона вже марудила б, що я накопичую поживу для тарганів. А онука панічно боїться духів. Не хочу її відлякувати, а надто тому, що вона останім часом часто тут ночує. Дивна справа з тією моєю онукою.

— Вона теж вдається до якоїсь терапії?

— Ні, але ніколи так часто мене не провідувала. А тепер приїжджає щотижня. Клацає з мене сотні фотознімків. Записує мої спогади. Вимордовує питаннями про минуле. Може, хтось налякав її, що я скоро помру?

— І хто це міг би бути? — здивувався Болек.

— Може, якась інша ворожка. Сам знаєш, мій дорогенький, що є такі вар’ятки. Не досить, що брешуть, так іще й відбирають у людини надію. А це деколи гірше, ніж смерть.

— А ви цікавилися, звідки така поведінка? — запитала я.

— Цікавилась, але вона наче зшила вуста. Ого, про вовка промовка, а вовк до хати. Три короткі, три довгі, три короткі, — вона побігла відчиняти.

— Привіт, бабусю, я забігла тільки на годинку, бо хочу ще заглянути до мами.

— Летиш як на пожежу! А я маю гостей, онученько.

— Ну то я зачекаю, поки ти поворожиш, і потім побалакаємо. Ягодо???

— Малино!

— Я шукала тебе на «швидкій», але мені сказали, що ти померла з туги!

— Я нічого не казав, — запротестував Болек. — Напевно, робота Мацека. Це такий накачаний тобі сказав?

— І лискучий від олії, з очима кольору волошок. Ти знаєш, Ягодо, як мені було сумно?

Це приємно чути. А ще приємніше бачити вираз радісного ошелешення на чиємусь обличчі.

— Тоді чому ти зникла на два тижні?

— Бо поїхала з подругою до Греції. Дуже спонтанно, Ягодо. І повернулася тільки тиждень тому. Але класно, що ти тут. Я маю стільки тобі розповісти.

— Спочатку обов’язок, а потім приємність, — нагадала нам ворожка, спритно тасуючи витерті карти. — То, може, Болек перший? Я маю передчуття, що це буде недовга ворожба.

— Ти хочеш, аби ми вийшли?

— Ні, залиштеся. Ти, Ягодо, вже знаєш у загальних рисах про мою справу, а Малина і так про все здогадається, як воно буває з ельфами.

— Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.

Болек розклав легко тремтячою рукою.

— Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.

— Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…

— Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.

— Вона любить експериментувати, — додала Малина, зиркаючи в карти. — А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.

— Він кондуктор, — пояснив Болек, нервово потираючи почервоніле вухо. — І справді мешкає за кордоном. Чи щось із того вийде?

— Не дуже, — ворожка покрутила головою. — Виглядає на те, що…

— Шкода, — спохмурнів Болек. — Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.

— Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.

— Про її батька?

— Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.

— Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, — закінчила Малина.

— А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.

— Точно?

— Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, — порадила Малина. — І все буде супер, от побачиш.

— Мені цього вистачить, — зітхнув Болек. — Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили — так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.

— Зостанься, мені буде веселіш.

Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.

Ворожба

— Боже, ну і роздоріжжя! — заволала Малина.

— Ну, власне, — зітхнула я. — І яку стежину я иповинна вибрати?

— Все залежить від того, що ти хочеш одержати від долі, моя дитино. Можеш зостатись у Кракові і скніти у своєму затишному теплому кабінетику…

— Особливо, якщо ти любиш замінники, — втрутилася Малина. — А ти, здається, їх любиш, бо замінники не вимагають присвяти. Не будять страх перед розлукою і дозволяють дотримуватися дистанції. Тобі здається, що ти від них не узалежнишся і в разі чого не будеш страждати. Але це дурня. Тому що будеш.

— Але моє болітце має якісь плюси, — боронилась я.

— Певно, що має, як і кожне болотце, — визнала ворожка. — Воно тепле, знайоме і в міру певне. Дає відчуття безпеки. Щоправда, ілюзорне, але дає.

— А з іншого боку непевність, — буркнула я. — Бо я, як по правді, не знаю, чи дам собі раду в лікарні.

— Одну охочу для терапії ти вже маєш, — сказала Малина. — А інші швидко нагодяться.

— Але що буде з квартирою у Кракові?

— Ти могла б недорого здати її нам із Емеком. Ми вирішили жити разом і шукаємо щось невеличке поблизу Казиміра.

— Він повернувся з Гельсінкі?

— Позавчора.

— А чому він не обзивався?

— Виявилось, Ягодо, що він надіслав мені п’ятнадцять листівок і листів, тільки чекаючи на один-єдиний нещасний «есемес», я навіть не заглядала до звичайної скриньки.

— Але він не дзвонив.

— Він дзвонив мені додому, бо пам’ятав тільки цей нумер. Усі інші були записані в електронному нотатнику, який у нього поцупили, поки їхав нічним потягом до Варшави. Намагався додзвонитися на нашу хату, але не міг жодної з нас захопити, бо Евка складала червневі заборгованості, а я, як ти знаєш, виливалася в тебе чи мордувала бабусю. Потім ми з Евкою поїхали до Греції. А після повернення врешті заглянули до скриньки.

— Але вже все добре?

— Навіть краще, ніж добре. Особливо, коли я викинула на сміття всі ідіотські порадники про чоловіків із Марса. Ти їх читала, Ягодо?

— Намагалась, але…

— Ну, власне. Там описані якісь жахливі випадки. Бо якщо я погоджуюся вигадувати дурнуваті фокуси заради того, щоб змусити хлопця поміняти триденні шкарпетки, то або на тому Марсі мешкають самі неохайні ідіоти, або щось негаразд зі мною, бо замість утекти на Венеру, я марную чергові години свого безцінного, бо ж єдиного, життя.

— Не єдиного, мої кохані. Про що свідчить посмертна активність численних святих, в тім числі мого улюбленого Алоїзія Гонзаги, — заявила ворожка. — Ти, Малинко, можеш забалакати кого завгодно, а нам іще треба закінчити ворожбу.

— Соррі, я вже вимкнула передавач.

— Повертаючись до карт… — повела далі бабуся Малини. — У тебе є два виходи, Ягідко. З одного боку, стабільність. Ну… не така вже й безпечна, бо ніколи не відомо, що криється на дні тихого болітця. А з іншого боку, сама невідомість.

— Власне. Я навіть не знаю, що відчуваю до Рисека. А якщо я його розчарую?

— Ти йому щось обіцяла, дитинко?

— Ну ні, але боюся, що не зможу відповідати…

— Чому ти не зможеш відповідати? — Вона глянула на мене своїми мудрими очима. — Ти мусиш бути з ним? Це така аксіома? — Вона покрутила головою. — Ти не справдиш його надій? Що ж удієш. Не перше й не останнє розчарування в його житті. Найважливіше, щоб нічого похапливо не обіцяти. Передусім собі. Щоб ти була чесною стосовно себе. Цього вистачить.

— Але я боюся, що не буду досить міцно кохати, що на мене чекає порожнеча.

— А тепер ти кохаєш? — запитала мене Малина. — То чого тоді боїшся? Що поміняєш одну порожнечу на іншу?

— То що я маю вибрати? — простогнала я.

— Саме цього ми не можемо тобі сказати, — заявила ворожка. — Вирішуй сама. І пам’ятай: не намагайся покладатися на сліпу долю. Деякі справи ти можеш залагодити самотужки, інакше замість болітця на тебе чекає багно.

Двадцять третє

А все ж таки всупереч застереженням ворожки я поставила все на сліпу карту долі. Якщо Боббі викине мене за мою пропозицію, повернуся до лікарні. А якщо ні? Буду журитися з півгодини. Добре, три глибоких вдихи — і заходимо.

— Гелоу, Джагодо, я вже турбуватися про той звіт стосовно фітнес.

— Він готовий. — Я стала проти його столу. — Ні, не на папері. Я все маю в голові.

— Тоді стартуй. Я слухаю. — Він зручно випростався у своєму фотелі.

— Ти казав, Бабі, що ми, поляки, є ідеалістами. Я з тобою згодна. Крім того, ми маємо схильність до бунту і не виносимо примусу. Ну знаєш, поділи, неволя і такий подібний досвід.

— Я знаю поділи. І січневий повстання, коли у вас загинути останній романтик. Знаю від Барта. І що з тим бунтом?

— Є така ідея, Бабі. Нам треба заборонити будь-який фітнес. Жодних тренувань після роботи, бо це відбирає час, який можна присвятити надгодинам. Не можна, й по всьому.

— І що?

— Сам побачиш. Почнуть тренуватися найзапекліші лінюхи. А ФІРМА не витратить на це і ламаного євро. Є тільки дві умови. Перша: заборону мусиш видати ти як представник ворожих сил.

— А друга?

— Ти можеш загрожувати найвигадливішими карами, але без одної: не лякай їх звільненням. І що ти про це думаєш? — Я вся напружилася, чекаючи, коли він накаже мені забиратися з кабінету.

— Велл, ну що ж, Джагодо. Це досить ризиковане план, але без ризику немає мільйонів. А тому я кажу: зелене світло. Ще нині писати такий наказ і спостерігаємо рухи у Кемпені. Впродовж два місяць, а потім оцінка.

Двадцять четверте

— І що тепер?

— Ти влипла, Ягодо, — потішила мене Магда. — Бо або Боббі викине тебе за два місяці через відсутність результату…

— А тоді повертатися до лікарні може бути запізно. Адже Рисек не буде тримати для мене місце вічно. — «Навіть якщо він має велику лікарню і ще більше серце».

— … або ти раніше загинеш від рук розгніваних працівників ФІРМИ.

— Може, вони зрозуміють, що це був тільки жарт.

— Не зрозуміють, моя люба. Тут кожен має почуття гумору на рівні Агати. Сміються тільки з жартів шефа. І тільки тоді, коли він це бачить.

— Тоді мені гаплик.

— Гаплик тобі буде, коли я зараз дещо тобі скажу. До мене дзвонив Бартек.

— А чому не до мене? — здивувалась я.

— Він зізнався, що мусить прозондувати ґрунт перед зустріччю з тобою. Став нюнити, що тільки я розумію, про що йдеться. Що я маю інтуїцію, а поза тим, як твоя подруга знаю більше.

— І ти дозволила себе розкрутити.

— У мене вихопилося, що на тій «швидкій» ти зустріла гарного гітариста з табору в Сіофоку.

— Ти балакуша.

— Знаю. — Вона сховала очі. — І перепрошую, Ягодо. Але це вийшло випадково. І тепер я переймаюся, бо Бартек щось згадав про серйозну розмову, яка на вас чекає. Може, він захоче з тобою розірвати? Боже! А все це через мій довжелезний язик!

— Припини, я зовсім не гніваюсь.

— А якщо він із тобою розірве?

— Якщо Бартек визнає давні події з табору за достатній привід для розриву, він просто хоче піти і все. Мене більше непокоять інші речі.

— Це ще які?

— Я повинна сама дійти рішення, що робити далі, а я не годна. Не знаю, чи зостатися, чи повернутися до лікарні. Просто не знаю і годі.

Магда замислилася, кілька разів зітхнула, закидаючи ногу на ногу. Потім засовалася на кріслі, зиркнула на мене й почала:

— Як Магда, дівчина з міста, я радила б тобі залишитися. Тут ти маєш квартиру, гарну роботу, купу кнайп і торговельних галерей. Якщо знайомі запитають у тебе, як справи, ти можеш похвалитися, що ти завідувачка відділу у ФІРМІ. Це гарно звучить і напевно пробудить їхню заздрість.

— Особливо, якщо я назву величину зарплати.

— Тільки чи в цьому тобі розходиться? Щоб мати, чим хвалитися знайомим, котрі вже за хвилину забудуть, що тебе зустріли?

— Не в цьому, — визнала я.

— Тому як подруга я задам тобі питання: чому ти пішла до Боббі з такою божевільною ідеєю? Бо ти і справді хочеш піти з ФІРМИ. І цього, Ягодо, тримайся.

Двадцять п’яте

Мабуть-таки, хочу, тільки чи маю досить відваги, щоб усе почати знову? В моєму віці я повинна вже мати двійко чемних дітей, як Альдона, а не щойно тепер шукати свого порту.

— Насамперед, — порадила Аня, — викинь зі свого словника два звороти: «я повинна» і «в моєму віці». У твоєму віці ти можеш майже все, дівчино. І нікуди не мусиш квапитись.

— Але Альдона…

— Кожен має свій власний темп, і нема чого оглядатися на інших. Бо це твоє життя, а не Альдони. Тому подумай, чого ти хочеш і в чому тобі розходиться.

— Я вже й сама непевна, чого хочу, — простогнала я.

— А ти гадаєш, що я завжди певна? Чи Август, чи Рисек? Справжня певність — це тільки коротка мить, яка або надходить, або ні. Але коли ти нарешті її відчуєш, уже знатимеш, чого ти насправді хочеш і в чому тобі розходиться. А поза тим, до лиха, ти ж не відлітаєш на іншу планету. Як тільки відчуєш, що тобі зле, можеш повернутися на свої рипучі антресолі.

Двадцять восьме

Перед полуднем

Бабуся Малини має рацію. Певні справи треба втинати самотужки, не чекаючи на прихильні ножиці долі. Щоправда, важко дійти рішення про розлуку після шести років у міру спокійного життя, але краще тепер, ніж через п’ятдесят років.

— Окрім того, із кожним роком буде важче це зробити.

— І тому ти хочеш знищити стабільні стосунки? Бо через п’ять років може бути ще важче розійтися? — підвищив голос Бартек.

— Бо я шукаю чогось більшого, ніж тепле болітце стабільності.

— А може, тому, що якісь диваки зі «швидкої» намовили тебе, що наші стосунки не мають сенсу. Жалюгідні невдахи.

— Гадаю, що я знала про це вже давно, тільки що не усвідомлювала. — Так само, як Юльчина мама не погоджувалася з фактом, що її єдина дитина є транссексуалом.

— Магда казала мені, що ти зустріла своє давнє кохання з табору, — злостиво кинув він.

— Знаю, вона мені зізналася, — спокійно відповіла я.

— Я от тільки думаю, як ти можеш розірвати багаторічні стабільні стосунки заради типа, в котрого була закохана майже двадцять років тому? І котрого ледве пам’ятаєш?

— Вісімнадцять, — видушила я. — І я зовсім не тому хочу розірвати…

— Тобі було тоді п’ятнадцять років, Ягодо! — крикнув він, не зважаючи на те, що я намагалася йому сказати. — Як можна кохати когось у такому віці!

— Я кохала, але повторюю, я не тому думаю про розлуку, і тільки…

— Послухай, Ягодо, — перебив він мене. — П’ятнадцять років — це час гормональної бурі. Може, пережиття й засильні, але не можна назвати це коханням.

— Бо так вважають американські науковці?

— Зрозумій, це не кохання. Це тільки тренінг, вступ до чогось глибшого. Такі собі вправляння перед виконанням справжнього концерту.

— Гарний термін. Фізіологія та музика в одному флаконі.

— Це тільки гами, — знервовано тягнув він, — недолугі партії, репетиції. А ти хочеш заради цього знищити наші шестирічні стосунки?

І що я повинна на це сказати? Всоте повторити, що не йдеться про Рисека? А може, саме йдеться?

— Розумієш, Бартеку, — глянула я йому просто у вічі, — сприйми це так. Для тебе це гами. А для мене це були найпрекрасніші мелодії світу.

— Якщо ти вибираєш «справжній» концерт із провінційним гітаристом, нічого не вдієш. — Він рушив до виходу. — Я якось переживу, Ягодо. Бо для нас, чоловіків, час летить значно повільніше.

— Нарешті твоя справжня позиція. — Я всміхнулася, не приховуючи іронії. — А я сподівалася, що ми залишимося друзями.

— Ми ніколи не були друзями, Ягодо. І не будемо, — підсумував він, стоячи вже на порозі. — Скажу тобі тільки, що я цілком недавно теж із кимось познайомився. З однією вишуканою таємничою жінкою.

— Ну, прошу дуже. — «Теж мені несподіванка».

— Я хотів обірвати це знайомство, але якщо ти волієш свого лікарняного музику, я не маю приводу його обривати. І знаєш що, Ягодо? Я певен, що це будуть по-справжньому вдалі стосунки.

Пополудня

Чого я щиро йому бажаю. Річ у тім, що тато вже має вдалі стосунки з кимось іншим. Але що ж поробиш, це проблема Бартека.

Я зиркнула на годинник. Маю лише п’ятнадцять хвилин, а мушу ще щось на себе накинути. Влізти у святкову блакитну сукенку, заколоти волосся в кок, невідь-чому званий романтичним. Торкнутися вій блакитною тушшю. У квітковій крамниці на розі купити величезний букет троянд, перевірити в торбинці конверт із грішми. Юзекові це більше придасться, ніж чергова праска чи свічник. І чвалом до зупинки. Я повинна встигнути на кінець церемонії.

Добігла саме тоді, коли молодята наввипередки збирали дрібні монети, розсипані весільними гостями.

— Давай, старий, — підганяв Юзека Мацек, утиснутий у новий костюм. — Бо якщо Ванда збере більше, вона буде управляти вашою касою.

— Теж мені горе, що замість самогону гроші підуть на кашки та присипки для дитини, — пирхнула дрібненька білявка з сірими очима, підстрижена під пажа. Вірогідно, славетна гадюка підколодна.

— Не здавайся, Вандо! — під’юджувала молоду Юлька. — Ще отут, біля моєї туфлі, і ти виграла.

Дружина Юзека шкрябнула нігтями по бетону, збираючи мідяки, наче суперпилосос із телемагазину, а потім тріумфальним жестом піднесла кошичок, повний монет.

— Я виграла, Юзеку! Зрештою, тобі нема чого сіпатись, я і так уже з місяць тримаю касу.

Юзек не наважився відгиркнутися, бо Рисек оголосив, що на нас уже чекають у поблизькому ресторані.

Тож ми пішли. Спотикаючись на бруківці, якою було вимощено Ринок. Юзек із дружиною, яка тонула в рожевому криноліні, за ними Болек під руку із симпатичною дівулею в дротяних окулярах, трохи далі згорблений Рисек із поглядом, утупленим у землю. Батьки Юзека, далека рідня, знайомі з роботи. І нарешті ми: Юлька з високим шатеном, Мацек зі своєю гадюкою і я.

— Класно, що ти повернулася. — Мацек плеснув мене по плечі. — Шкатула дуже тужив.

— Я теж тужила.

— А поза тим, тебе вимагала та білява винищувачка горнят, — тягнув Мацек, схилившись до мого вуха. — Вона приїхала кілька днів тому, разом із тим високим, що йде з Юлькою. Ну і позавчора, — підвищив він голос, — на станції був той тип із рудою борідкою. Ну той, що очищувався лимонним соком.

— Маріуш. — Усе ж таки замало мати постійний пункт у житті.

— І пан Вільшина розпитував про тебе, — додала Юлька, обертаючись до нас. — Він знов у п’ятій палаті. Разом із Люціяном Булкою і тим маленьким паном Казьом.

— Вони постійно про тебе питають. А до речі! — згадав Мацек. — Ти нарешті можеш познайомитися з моєю Івонкою. Тобто Івонною.

— Ну нарешті! — Вона кинула Мацекові красномовний погляд, подаючи мені на привітання щупляву долоню. — Івонна. Прокляття й призначення цього огира в затісному костюмі.

— А з ким це Болек?

— Це якась студентка з Кракова, — сказав Мацек. — Болек лікував її колись від грипу, у відпустці вони почали зустрічатись. І я думаю, що щось із того вийде.

Ми нарешті ввійшли до танцювальної зали, удекорованої повітряними кульками, серпантином і маскувальною сіткою, позиченою в поблизьких казармах. Уздовж стін стояли довгі лави, вкриті скатертинами з церати, яка вдавала гаптоване полотно. Місця молодих було позначено величезним рожевим тортом із парою марципанових мустангів на вершечку. А над столом звисали на жилці два неоковирних пінопластових голуби, поєднані обручками з фольги, а також гірлянди квітів із гофрованого паперу.

— Запрошуємо до столу! — заволав трохи зачервонілий Юзек. Очевидно, що він уже встиг заникати кілька пляшок серед своєї особистої упряжі.

Усі влаштувалися на своїх місцях. Я між Мацеком і Юлькою. Навпроти Болек зі своєю таємничою шатенкою. А Рисек? Він сидів на п’ять метрів далі, сумно вдивляючись у порожню тарілку, оздоблену, як і всі інші, блакитним написом ТОВ «Разом». Дружби почали наливати гостям горілку, а Юзек у той час морочився з відеомагнітофоном. Нарешті йому поталанило підключити всі шнури, тож він заходився стукати виделкою об склянку, просячи хвилину уваги.

— Мої любі! Як ви знаєте, тесть із тещею — це не риби, часом мусять щось сказати, — усміхнувся він крізь пшеничні вуса. — Тож послухаємо все це, щоб спокійно випити собі горілки!

— Ну зажди, вдома поговоримо, — гаркнула Ванда, пурпурова, як розлючений індик.

— Що таке, Вандзю? Вже і пожартувати не можна? — захищався Юзек. — Нехай її мати щось скаже.

— Ти, матолку такий, не дери лаха з тещі на власному весіллі. Почекав би хоч із тиждень. Але де там! Якби ти мав хоч краплю сорому, то не заганяв би матір до бічної нави такими запрошеннями!

— Що там із тим записом? — допитувався Рисек, намагаючись якось залагодити суперечку.

— А власне, — підхопив Юзек. — То я врубаю і, як кажуть диктори, сердечно запрошую на перегляд.

У магнітофоні щось заскрипіло, зашуміло, й нарешті ми побачили картинку. Двоє змучених п’ятдесятирічних людей. Вона в бірюзовому жакеті, пообвішувана золотими ланцюгами, наче крутий репер із Гарлема. Він у заширокому жовтавому піджаку а-ля поліцейські з Майямі. Застигли на тлі своєї майстерні, будинку й новісінького авто.

— Любі мої, — почав тремтячим голосом батько, — настала доленосна мить, як казав Михайло Горбачов. І справді настала. Ми щасливі, що можемо поблагословити Вандзю на нову дорогу. І що нарешті вона починає нове життя. Що буде мати своє місце при чоловікові, своє мешкання, свій перукарський салон і свою лавку в костелі. А ми, батьки, тішимося, що можемо допомогти їй усього цього досягнути.

— Доню, — підхопила мати. — Тут є всього доста. Справжній рай, а розпродажі — кожний сезон. А робота, яка тільки хочеш. І в пральні, і в різні по змінах, і в ласкавого панства стареньку доглядати. Тільки закасай рукави, а грошенята самі пливуть на рахунок. Жити і не вмирати. І ще люди на вулицях усміхнені, як у нас після пізньої обідні. Тільки що, — вона шморгнула носом, — тебе нам, Вандзю, бракує. Ну і тієї яблуньки за будинком, яку батько мав обрізати перед від’їздом. А тепер вона, певно, стоїть занедбана.

— Юзек усе пообрізає, мамусю! Я вже припильную! — вигукнула Ванда, забувши, що розмовляє зі скляним екраном.

— А я тужу по тій польовій стежині над Глинянами, — тягнув тато, нервово смикаючи сивуваті вуса. — І по «Трьох Котах» також. А часом, як завіє місцевий гірський вітер, Вандзюлько, то я за всім тужу.

— Вже лишися того, старий, — присадила його дружина, намагаючись повернути на екран веселу атмосферу.

— Навіть по курах старого Войташка, які нам увесь час видзьобували цибульку з грядок. І по його п’яних криках по горілці.

— Я не п’ю горілку! Тільки вино! — вступився за свою честь Войташек, який займав місце на одній із бічних лавок.

— Але нема чого хлипати. Тут є чудово, любі. Адже мешкаємо в країні, де кожна звичайна людина праці може стати президентом.

— Зрештою, ти й сама, Вандзюлько, побачиш, — додала мама. — Бо колись ти до нас приїдеш, аби, як і ми, заробляти на нову дорогу для своїх дітей.

Вони завершили, браво всміхаючись. По-американськи. Вандзя, зворушена записом, стала шмаркатися в хустинку і, певно, геть розклеїлася б, якби не розпорядник — співак і близький друзяка Юзека в одному флаконі, винайнятий разом із гуртом «Екзотика» за якихось там шістсот тридцять злотих. Разом із рештою музикантів він заспівав: «Гіркая, гіркая, гіркая вода, най ся поцілує пара молода!» Гості вловили натяк і почали скандувати: «Гірко, гірко!» І в цей безпретензійний спосіб заохочувати молодят до гарного поцілунку. Молода витерла блакитні від туші сльози, на мить залилася постдівочим рум’янцем, а потім ухопила Юзека за краватку і притягла до своїх малинових уст. П’ять хвилин опісля відпустила, глибоко видихнула і гаркнула у бік оркестру:

— А тепер «Біле танго»! Дами запрошують кавалерів!

Дами підвелись і стали розглядатися по залі. А кавалери втягнули животи і, поправляючи візерунчасті краватки, чекали. Івонна вже витягла Мацека на паркет. Юлька всміхнулася до свого шатена, дівуля в окулярах до Болека. А я? Подивилася на Рисека, він зиркнув на мене. І саме тоді я відчула те, про що говорила Аня. Цілковиту певність у тому, чого я хочу і в чому мені і справді розходиться. А окрім того, до лиха, адже Краків тільки за півгодини звідси!

Оглавление

ПЕРЕДОСТАННІЙ ДЕНЬ ЧЕРВНЯ

ЛИПЕНЬ

  Перший день так званої свободи

  Другий

  Третій

  Четвертий

  П’ятий

  Шостий

  Сьомий

  Восьмий

  Дев’ятий

  Десятий

  Одинадцятий

  Дванадцятий

  Тринадцятий

  Чотирнадцятий

  П’ятнадцятий

  Шістнадцятий

  Сімнадцятий

  Вісімнадцятий

  Дев’ятнадцятий

  Двадцятий

  Двадцять перший

  Двадцять другий

  Двадцять третій

  Двадцять четвертий

  Двадцять п’ятий

  Двадцять шостий

  Двадцять сьомий

  Двадцять восьмий

  Двадцять дев’ятий

  Тридцятий

  Тридцять перший

СЕРПЕНЬ

  Перше

  Друге

  Третє

  Четверте

  П’яте

  Шосте

  Сьоме

  Восьме

  Дев’яте

  Десяте

  Одинадцяте

  Дванадцяте

  Тринадцяте

  Чотирнадцяте

  П’ятнадцяте

  Шістнадцяте

  Сімнадцяте

  Вісімнадцяте

  Дев’ятнадцяте

  Двадцяте

  Двадцять перше

  Двадцять друге

  Двадцять третє

  Двадцять четверте

  Двадцять п’яте

  Двадцять шосте

  Двадцять сьоме

  Двадцять восьме

  Двадцять дев’яте

  Тридцять перше

ВЕРЕСЕНЬ

  Перше

  Друге

  Третє

  Четверте

  П’яте

  Шосте

  Сьоме

  Восьме

  Дев’яте

  Десяте, одинадцяте, а може, ще пізніше

  Чотирнадцяте

  П’ятнадцяте

  Шістнадцяте

  Сімнадцяте

  Вісімнадцяте

  Дев’ятнадцяте

  Двадцяте

  Двадцять перше

  Двадцять третє

  Двадцять четверте

  Двадцять п’яте

  Двадцять восьме