Сонети (видання 1966 року) [Вільям Шекспір] (fb2) читать постранично, страница - 3

на почесне звання юного друга поета найчастіше згадувано лордів Пембрука та Саутгемптона.

Прихильники і пембруківської і саутгемптонівської версій намагалися вхопитись за найдрібніші натяки, щоб використати їх як аргументи для доказів своїх здогадок. У обох претендентів були деякі спільні риси, на які немовбито вказують сонети. І Пембрук, і Сауттемптон — аристократи, придворні королеви Єлизавети. Обидва молодші за Шекспіра (перший на 16, другий на 9 років). Обоє відзначалися привабливою зовнішністю, були героями любовних інтриг скандального характеру, і вдача як одного, так і другого немовби відповідає вдачі опоетизованого Шекспіром друга.

Пембруківці здебільшого підкреслюють, ніби загадкова присвята, що починається словами «єдиному, кому завдячують своєю появою наступні сонети, мр. W. H...», містить у собі натяк саме па Пембрука, який до вшанування графським титулом (це сталося у 1601 році по смерті його батька) іменувався Вільям Герберт. Пембруківці звертають також увагу на другий рядок першого сонета, де слово «Rose» у виданні 1609 року набране курсивом, і намагаються переконати (себе й інших), що й тут затаївся натяк саме на графа Пембрука, придворний титул якого обважнявся додатком: «Lord Ros of Kendal».

Послідовники саутгемптонівської версії нагадують, що пристрасний аматор театру Саутгемптон був покровителем Шекспіра. Саме йому присвятив поет свої поеми «Венера та Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). На цій підставі й доходять висновку, що лиш йому адресовані «Сонети». А щодо ініціалів W. H., які наводяться в присвяті, то вони, мовляв, або можуть не стосуватися об'єкта сонетних звертань, або, якщо й стосуються, то являють собою умисне переставлені ініціали Саутгомптона, наймення якого Henry Wriothesley.

Пембруківці стояли на тому, що «смуглява леді сонетів» це придворна дама королеви Єлизавети — Мері Фіттон, з якою у Пембрука був таємний роман. А їх супротивники намагалися переконати, що таке припущення заперечується змістом 152 сонета. В ньому фігурує заміжня «смуглява леді», тоді як Мері Фіттон у той час, коли створювалися «Сопети», була неодружена. Чи не найгостріше обговорювався прихильниками обох версій 144 сонет. Вперше його було надруковано (як і сонет 138) у виданому Вільямом Джаґґардом збірнику «Пристрасний прочанин». Цей збірник, що являв собою «піратське видання», з'явився в 1599 році. Прихильники пембруківської версії вичитують у 144 сонеті відтворенння таємної змови Вільяма Герберта з Мері Фіттон, тоді як «антипембруківці» на основі документальних даних переконують, що Мері Фіттон і Вільям Герберт познайомилися тільки 1600 року. Існувала, нарешті, ще одна гіпотеза, згідно з якою Шекспір присвятив сонети не комусь, а собі. Таке твердження ґрунтується на тому, що літери W. H. можуть означати «Вільям собі». Згадані факти можуть лише служити одним із доказів того, що спроби знайти прямі біографічні аналогії до сюжетних колізій Шекспірових сонетів марні, а вимучені на цей кшталт здогади облудні. Справедливу думку з цього приводу висловлює Анікст: «...розшук осіб, про яких згадується в сонетах, мав в своїй основі натуралістичний погляд на природу мистецтва»^[1].

Звичайні зіставлення сонетів Шекспіра з сонетами інших авторів дають підставу для висновку, що Шекспір перебував у полоні літературних традицій, образів і тем, а найголовніші ситуації «Сонетів» стилізовані в дусі мотивів, що бриніли в поезіях його попередників та сучасників. Чуйного на дух епохи Шекспіра полонили теми та ідеї Ренесансу. Розробляючи тему кохання та дружби, Шекспір переймав від італійських гуманістів ту концепцію любові, яка склалася на основі вчення давньогрецького філософа Платона і суть якої зводиться до того, що любов — не стільки форма взаємин між особами різних статей, скільки форма найідеальніших взаємин між людьми взагалі. Виходячи з такої засади, гуманісти-неоплатоніки ставили чоловічу дружбу понад кохання до жінки: дружба чистіша і світліша, ніж кохання, бо вона не засліплюється хтивістю, інстинктом почуттєвих насолод і втіх.

Саме такий платонічний характер дружби вимальовується в Шекспірових сонетах про розлуку (24; 44-47; 50; 51). До речі, прославляючи свого юного друга, Шекспір продовжував традицію, яка має глибоке коріння. Як відомо, ще давньогрецький поет Феогнід уславив поетичним словом образ свого молодого друга Кірна — сина аристократа Поліпая.

У перших 19 сонетах Шекспір оспівує дивовижно вродливого юнака і наполегливо радить йому (особливо в сонетах 7, 13, 14) одружитися й мати сина, щоб продовжити в ньому себе, свою красу;

Квіт правди і краси цвістиме спільно,

Як по тобі нащадок твій зросте (14).

Фізична і духовна краса Шекспірового друга оспівана з неабиякою вишуканістю (в дусі сонетних звертань, які стали традиційними): зовнішність Адоніса і Гелени меркне перед його вродою (сон. 53). Він є натхненником поета, його музою (сон. 78).

Та ось серед пишномовної риторики піднесеного захоплення звучить мотив