Сонети (видання 1966 року) [Вільям Шекспір] (fb2) читать постранично, страница - 24

Та серце любить і не вірить оку,

Сто сотень вад не бачачи в тобі.

Ні голос твій, не надто милий вуху,

Ні дотик ніжний, пахощі і смак

Не владні затягнуть мене ніяк

На учту зору, доторку і слуху.

Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям

Не визволити серця із неволі, —

Воно, як раб, твоїй покірне волі,

За усміх твій платитиме життям.

Та вже хоч тим у виграші я буду,

Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.

142

Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.

Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.

Та зваж пороки наші, щоб узріти

Що я на докір твій не заслужив.

А годен я докорів і образ, —

То вже ж не з уст, які, запавши в нестям,

Уже споганили себе не раз

Ламанням слів, брехнею і безчестям.

Природно це, — мене і не вражає,

Що ти когось, а я тебе люблю.

Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм

Діждеш і ти від іншого жалю.

Отямсь, безжалісна й несамовита,

Бо власним будеш прикладом побита.

143

Буває іноді, щоб упіймати

Шкідливу курку там чи то курча,

Дитину опуска додолу мати

І тільки й думає про втікача.

Дитя волає, щоб вернулась мати,

Вмивається невтішними слізьми.

Дихнути ж мамі не дає пернате,

Під самим носом тріпає крильми.

Так мчиш і ти за мрією в погоні,

Надіючись впіймать її колись.

Я ж простягаю, мов дитя, долоні:

— Не покидай, кохана, повернись!

Хай воля вволиться твоя, — волаю, —

Лиш не давай загинути з одчаю.

144

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий — добрий геній,

І жінка — демон з мороком; в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

I хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити.

Та я не впевнений, чи ангел мій

Зберіг незайманість, чи вже пропащий,

Він друг мені, тож завжди він при ній,

За крок один від пеклової пащі.

І я живу, й чекаю кожну мить,

Що праведник до пекла полетить.

145

«Ненавиджу» — убивче славо

Із уст зірвалося її.

Я остовпів, немов раптово

Торкнувсь гримучої змії.

Та, спочуття найшовши скоро,

Вона притримала язик,

Який давно мені навик

Шептать і ніжності, й докори.

«Ненавиджу» — та милі очі

Змінили раптом зір гнівний,

Так день погідний та ясний

Зміня грозову пору ночі.

«Так, я ненавиджу... — І враз

Вона докінчила: — … не вас».

146

Душе, що мешкаєш в гріховній глині,

Ти, суєті віддавшися в полон,

Скарби глибинні марно тратиш нині

На позолоту зовнішніх колон.

Пощо великі кошти віддаєм ці

На розкіш нетривалого житла,

Щоб хробаки, пишноти спадкоємці,

Добро твоє сточили все дотла?

Душе моя, виконуй ту роботу,

Що перед внуком виправдає нас.

Не дбаючи про зверхню позолоту,

У вічності купуй безсмертя час.

І смерть помре, а ти в простій одежі

Підеш в віки, зламавши часу межі.

147

Моя любов — пропасниця. Вона

В жадобі прагне лиш того напою,

Якого випивши колись до дна,

На все життя зосталася слабою.

Мій розум-лікар лікував любов,

Вона ж відмовилась приймати ліки.

А він розгнівався і геть пішов,

Страждать мене покинувши навіки.

Без нагляду, у відчаї страшнім

Я день і ніч метаюся в нестямі,

І, розумом покинуті моїм,

Слова і мислі бродять манівцями.

Я ж присягав, знесилений украй,

Що пекла морок — найсвітліший рай.

148

О, як любов затьмарила мій зір,

Що викривля і явища, і речі!

Чи зриму річ фальшує глузд старечий,

Волаючи очам моїм «не вір»!

Як гарне те, що до вподоби оку, —

Чому весь світ запевнює, що ні?

А дійсно — ні, то визнать слід мені:

Любовний зір не добача пороку.

Що діяти? Незрячий погляд мій

Ошукують любовних сліз потоки.

Отак бува сліпим і сонце, доки

Заховане у хмарі дощовій.

Любове хитра, шлеш мені полуду,

Щоб за слізьми я не розгледів бруду.

149

Я не люблю тебе? Жорстока ти!

Коли б чуття мої уже згоріли,

Чи б міг з тобою я на себе йти,

З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,

Любив того, на кого маєш око?

Як ти до мене виявляла гнів,

Чи я себе не бичував жорстоко?

Чи є в мені гординя, що взяла б

У тебе службу вірну — за образу?

Твоїх пороків я слухняний раб,

На все готов з очей твоїх наказу.

Ненавидь, люба, — смак пізнав я твій:

Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.

150

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,

Що полонить людські серця змогла ти?

Мої