Воробкевич Сидор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Воробкевич Сидор [Справочник-дайджест] 23 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ВОРОБКЕВИЧ Сидір Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: галицько-російський.

Композитор, письменник, художник, видавець, музично-культурний діяч. Псевдоніми – Данило

Млака, Семен Хрін, Демко Маковейчик, Ісидор Воробкевич, Морозенко, С. Волох, Сирота з

Буковини.

З родини священика. Батько, Воробкевич І., – вчитель філософії і богослов’я міської духовної

семінарії; брат, Воробкевич Г., – письменник.

Народився 5 (17) травня 1836 р. в м. Чернівцях Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 5 (18) вересня 1903 р. в м. Чернівцях Австро-Угорської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України). Похований на місцевому цвинтарі у чужій могилі.

Закінчив Чернівецькі гімназію і духовну семінарію (1861), склав іспит на звання викладача співу і

регента хору у Віденській консерваторії (1868).

Працював викладачем Чернівецьких духовної семінарії і гімназії (1867-1875), університету (1875-1901).

Видавець першого буковинського альманаху «Руська хата» (1877).

Член-засновник товариства «Руська Бесіда» (1869).

Голова «Руського літературного товариства» (1875).

Голова студентського товариства «Союз» (1876).

Голова товариства «Руський Дім Народний» (1887).

Член Крайової шкільної ради (1897).

Друкувався в журналах «Родимий аркуш», «Candela», «Буковинська зоря».

Як літератор дебютував в збірнику «Галичанин» добіркою віршів «Думки з Буковини» (1863).

Потім настала черга віршів «Рекрути» (1865), «Панська пімства» (1878), оповідання «Турецькі

бранці» (1865), поеми «Нечай» (1868), драм «Гнат Приблуда» (1875), «Убога Марта» (1878),

«Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891).

Перу нашого земляка також належать вірші «Летить, летить чорний ворон», «Мово рідна, слово

рідне», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь», «Цар-ріка наш Дніпро», «Я родився

над Дніпром, отому я козаком», «Колискова», історичні поеми «Мурашка», «Кифор і Ганнуся»,

«Скалозуб», «Нечай», «Драгоманка», драма «Блудний син», оповідання «Нерон», «Шабля

Сканденберга», «Клеопатра», «Іван Грозний».

За життя В. мав збірку віршів «Над Прутом» (1901).

Всього залишив по собі понад тисячу ліричних, епічних та ліро-епічних творів, кілька десятків

оповідань, повістей, нарисів, гуморесок.

Наш земляк – автор оперет «Золотий мопс» (1879), «Молода пані з Боснії», «Янош Іштенгазі»

(1882).

Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В.

Бумбака, автор низки пісень, хорів, романсів.

Всього залишив по собі 400 хорових партитур.

Що стосується особистого життя, то наш земляк рано втратив матір (1840) і батька (1845), залишившись разом з братом сиротами.

За часів незалежності України заснована літературно-мистецька премія імені В.

У м. Чернівці йому відкрито бюст.

Мелодрама «Гнат Приблуда» донині має успіх на сцені Чернівецького музично-драматичного

театру ім. О. Кобилянської.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Франко, Ю. Федькович, Ф. Кренн, В. Бумбак та ін.


***

РІДНЕ СЛОВО

, з життєвого кредо С. Воробкевича

Хто забуває рідне слово, того карає Господь.


БОЛИТЬ СЕРЦЕ, з листа С. Воробкевича Я. Головацькому від 15 лютого 1866 р.

Дуже мя болить серце, що браття русини не можуть соединитися.


НЕ ЧУЖІ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ, з вірша С. Воробкевича «Що старий Прут каже»

«На Буковині ви чужі!» -

Румуни кажуть нам.

Хліб наш насушний відібрать

Всі раді б русинам.

Скажи нам, Пруте престарий,

Ти знаєш не одно:

У сих прекрасних сторонах

Хто проживав давно?

Струями Прут нам каже так:

«Тут споконвіку жив

Тот син, що матір Русь святу

Над все, над все любив».

ДОЛЕНЬКИ НЕ БАЧУ, з вірша С. Воробкевича «Заграй ми, цигане старий»

Заграй ми, цигане старий, такої, як бажаю,

Грошей ти дам, вина ти дам, і всього, що лиш маю.

Бо лютий біль отут горить і груди розпирає,

І бідне серце так болить, що гине – умирає.

Заграй, старий, отую піснь, що то колись співала

Старенька ненька, як мене в колисці колисала.

Чаруй мені минувші дні, літа ті молодії.

Прегарні золотаві сни, той рай і ті надії.

................................................................................

Збуди, чаруй минуле все; най ще хоч раз заплачу,

Бо сліз немає, відколи доленьки не бачу.


ВІДДАЛИЛИ, МОВ ПРОКАЖЕНОГО, з щоденникового запису С. Воробкевича в 1896 р.

Почуваюся старим дідом, котрого обреклись давно його браття по долі, котрого оддалило

товариство од себе, як того прокаженого, а разом з ним всі його твори і труди і поповнили його

душу і серце не лиш гірким полином, но і бездільним рівнодушним і апатією.


ЖАЙВІР НАРОДНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, з оцінки творчості С. Воробкевича І. Франком

Розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття.

Один з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження.


СЛУЖИВ ЩИРО СОРОК РОКІВ, з оцінки творчості С. Воробкевича О. Маковеєм

Він, може, й не соловей між поетами, може, дійсно лише жайворонок, але й жайворонкова пісня

дуже люба – та ще по такій тяжкій зимі, по такій безпросвітній темноті, в якій жила Буковина до

часів Воробкевича і Федьковича. Багато було у Воробкевича і таланту, і свідомості, і енергії, і

доброї волі, і любові до свого народу – і він служив йому щиро цілих сорок років.


ЦАРСТВОМ БРОДИТЬ ЗАРАЗА, з вірша Г. Воробкевича «Моєму любому братові Сидорові

Івановичу Воробкевичу»

Як повіє гнилий вітер

з гнилої Вкраїни,

то покриють усе царство

страшенні руїни,

бо забули, що з гнилизни

зараза виходить,

і страшенними слідами

по всім царстві бродить...


БЕЗГЛУЗДІВЦІ, з розвідки В. Бурбана «Сидір Воробкевич і брат його Григорій»

Що означає Європа для України, добре видно на прикладі благодатної Буковини, зокрема її

головного міста Чернівці, гордо пойменованого городянами «маленьким Віднем» – і за

архітектурні ансамблі, і за напрочуд затишні вулички, і за якийсь неповторний «віденський»

шарм.

Важко уявити, що ще двісті з чимось років тому це було навіть не місто, а бідне й занехаяне

поселення, на околицях якого вовки завивали. Через містечко раз по раз прокочувалися орди

завойовників, аж поки 1774 року Чернівці не опинилися під владою Австрії. А вже по ста роках

тут було відкрито університет, процвітали ремесла й торгівля – основне заняття численного

єврейського населення, гастролювали світові знаменитості. На українських теренах виросло

модерне європейське місто...

Але мався і другий бік медалі: завойовник залишався завойовником, що найменше дбав про

економічний та національно-культурний розвиток корінного населення – українців. Ніде на

українських землях не було таких потужних асиміляційних німецьких впливів, як на Буковині.

Здавалося, русинам на споконвічній українській землі наставав край.

Але сталося незбагненне. З другої половини ХІХ століття почався буковинський Ренесанс, біля

джерел якого стояв «буковинський соловій» Юрій Федькович. До його співу долучився і голос

молодшого побратима – Сидора Воробкевича , поета, прозаїка, драматурга і композитора, невтомного боронителя українського слова.

...І понині актуальними залишаються деякі гумористичні твори Воробкевича, зокрема, сповнені

іскрометної сатири сміховинки про містечко під промовистою назвою Безглуздів. «Дивними

порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів», – пише автор. Та й справді, його

«многомудрі» мешканці намагалися розвести оселедців, кинувши бочку в ставок, засівають поле

сіллю, аби зібрати «солоний» урожай, купують для овець зелені окуляри, щоб їм хмиз соковитою

травою здавався... Та біда в тому, що безглуздівці порозходилися світами. «А як розходилися, поклялися, що осідатимуть по одному в кожному селі та містечку, щоб із них усюди лишився

накорінок».

Нині, уже від себе скажемо, що безглуздівський рід розрісся так, що ради йому не дамо...


НЕ ЗАНЕПАДАВ ДУХОМ, з реферату М. Доброї «Воробкевич Сидір Іванович»

Обравши ще в юності письменницький шлях, С. Воробкевич мусив долати великі труднощі, пов’язані з перебуванням у німецькомовній стихії, котра аж ніяк не сприяла повноцінному

розвиткові таланту. Та він не занепав духом, а з притаманною йому енергією вивчав рідну мову з

українських пісень, які сам записував з уст народу, з фольклорних збірників, з трепетною любов’ю

прочитав усе краще, що з’явилося в українській літературі.

О. Маковей цілком слушно зауважує, що С. Воробкевич «за кілька літ вивчив і знав мову краще, ніж жоден з буковинців наших днів».


НАМІР ЗНЕСТИ БЮСТ ВОРОБКЕВИЧУ ГАНЬБА ДЛЯ ВЛАДИ, з відкритого листа В.

Старика, С. Мельничука, О. Івасюк «На догоду скоробагатькам»

30 січня 2008 року Чернівецька міська рада через свій офіційний сайт повідомила про намір знести

пам’ятник Сидору Воробкевичу «у сквері на вулиці М. Коцюбинському» та про наступне

встановлення на його місці монументу на честь Костянтина Томащука, першого ректора

Чернівецького університету.

Сидір Воробкевич є єдиним українським класиком, який у Чернівцях народився, навчався, жив і

творив тут майже все своє життя, тут помер, і з великими почестями був похований. Його

шанували чернівчани не лише за творчу чи педагогічну діяльність, але й за активну громадську

позицію.

Саме Сидір Воробкевич, будучи головою товариства «Руський Дім Народний», у 1887 році

підписав контракт купівлі будинку, в якому до сьогодні розміщується Український Народний Дім, контракт, виконання якого він гарантував власним майном.

Однак незважаючи на незаперечні заслуги Сидора Воробкевича перед рідним містом, пам’ятник

йому спорудила не міська рада, а українські громадські організації за кошти, пожертвувані

видатним українським письменником Михайлом Івасюком.

Сквер так званого «попівського будинку» по вул. Коцюбинського було обрано для встановлення

пам’ятника не випадково. Адже цей будинок збудовано за кошти буковинського православного

релігійного фонду спеціально для членів консисторії та професорів теології, а ними протягом ХІХ

століття були аж три покоління родини Воробкевичів...Через територію цього скверу пролягав

щоденний шлях Сидора Воробкевича впродовж пів століття – від початку 1850-х років, коли він

став вихованцем духовної семінарії, аж до початку ХХ століття.

Сьогодні пам’ятник Сидору Воробкевичу дивиться на вікна аудиторій духовної семінарії, в яких

він навчав мистецтву прекрасного багато поколінь буковинського православного духовенства. Він

дивиться на семінарську церкву Трьох святих, в якій кожної неділі та в дні церковних свят співав

студентський хор під орудою Сидора Воробкевича.

Планувати перенесення пам’ятника Сидора Воробкевича з цього, освяченого незримою

присутністю великого письменника, композитора і духовного діяча місця, можуть тільки людці, для яких чужими є національні, культурні та релігійні традиції нашого краю та нашого міста.

Заплановане міською радою знесення існуючого пам’ятника Сидора Воробкевича руйнує духовну

вісь Т.Шевченко – О.Кобилянська – Ю. Федькович – С. Воробкевич, яка створювалася

десятиліттями і сьогодні з’єднує серце нашого міста, Центральну площу, з духовними центрами

столиці Буковини, її історичною митрополією та університетом. Звертаємося до депутатів

Чернівецької міської ради та до міського голови М. Федорука з рішучим «Ні!» профанації наших

національних, культурних та релігійних святощів. Жодні бізнесові цілі, жодне намагання догодити

натовпам іншомовних чи іншовірних туристів в дні 600-літнього ювілею Чернівців не можуть

виправдати наруги над пам’яттю автора безсмертного вірша «Мово рідна, слово рідне».

Мешканці столиці Буковини хочуть, щоб їхнє місто прославилося цивілізованим ставленням до

свого минулого, а не серійними перенесеннями пам’ятників визначних українців на догоду

впливовим скоробогатькам: вчора Ю. Федькович, завтра С. Воробкевич – хто наступний?