Потебня Александр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

започаткував

психологічний напрям у вітчизняне мовознавство. Філологія, етнографія, етнологія, мовознавство

філософія мови в інтерпретації О. Потебні прослідковують головну мету дослідження духу

народу, його ментальності, взаємозв’язку, взаємозалежності мовного та національного.

…Зокрема, у відповіді П. О. Лавровському, О. Потебня зауважував, що деякі з «виразів народних

забобонів та обрядів, що крутяться в нас на вустах або без усякого сенсу, або з незрозумілим

значенням, через лінгвістичний аналіз годні розкрити цілу картину міфічного вірування...». У цій

концепції мова вважалася виразом духу народу. Відповідно кожному народові притаманне своє

бачення навколишнього світу через систему рідної мови: «Єдина ознака, за якою ми впізнаємо

народ і разом з тим єдина, не замінима нічим обов’язкова умова існування народу є єдність мови».

…Саме О. Потебня вперше запровадив термін «денаціоналізація» у науковий обіг. Це явище він

ідентифікував з душевним та духовим розладом. Розправа з рідною мовою є страшним ударом

проти нації. За денаціоналізації, яка шкідлива не лише для тих, кого денаціоналізують, а й для

самих денаціоналізаторів та для культури взагалі, народна традиція, закодована у мові,

переривається чи послаблюється. В подальшому «народність, що поглинається іншою, вносить у

цю останню ростки розкладу, які, звичайно справляють політичні наслідки тим швидше, чим

численнішою і морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки».

СПЕКУЛЯЦІЯ МОВНИМ ПИТАННЯМ – ЗЛОЧИН, з есе І. Шпиталя «Жива і вічна душа

народу»

А якщо чесно поглянути на ситуацію? Хто і що кому загрожує: «мова» – «языку» чи «язык» –

«мові»? Багато хто з поважних науковців (і не обов’язково лінгвістів) на запитання: «Чи

заслуговує російська мова в Україні на статус державної?» висловився чітко й недвозначно, з

переконливим науковим обґрунтуванням.

…Спекуляція мовним питанням – це не проста собі аморальність. Це – злочин у тому розумінні,

що багато хто, продукуючи історико-лінгвістичний фальсифікат, відмовляє українцям у їхньому

історичному праві на свою Батьківщину! Нерідко ситуація витлумачується так, нібито нинішні

українці та їхні предки ніколи й не жили на східних та південних теренах!

…Компроміси були завжди (як і сьогодні) для України програшними.

Та повернімося до «однозначного визнання примату російської мови» Слобожанщиною. Як

відомо, центром культурного й духовного життя цього краю з 1805 року стає Харківський

університет. Його перший ректор Василь Каразін щодо українців вживав вислів «наш народ»,

заявляв, що бажає зробити добро «люб’язній моїй Україні»…

Харківський університет був виразно відмінний від інших російських університетів. Олександр

Потебня писав: «Я гадаю, що кожен з російських університетів не свідомо одбиває на собі

особливості своєї країни. Ми, харківці, не помічаємо своєї оригінальності доти, поки ми бачимо

лише себе…». Цю оригінальність Потебня бачив в українському складі студентів. Якби таким був

також і склад професорів, то, на думку Потебні, університет був би цілком українським. І тому він

вбачав завдання у тому, щоб російських професорів заступити тубільними, українськими і дбати

про те, щоб студенти були «перш за все українцями».