Василевский Илья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

поверхів, розділених посередині сходами. Внизу – криклива

господарка з дітьми. На другому поверсі – наша кімната, а через площадку – якогось завжди

відсутнього грека. Наша кімната – суцільні вікна: їх одинадцять. Практично без вікон тільки одна

стіна, де лежить постіль. Всі незвичайно запущено і брудно. Королі становища – пацюки. На

третьому поверсі – напівтемні комірчини, котрі теж, як все тут, здаються...

Я бачила, як пацюки бігали карнизом, і тільки молила Бога, щоб жодна з них не звалилася на нашу

постіль. Якось уночі зі страшним шумом одна іншій підсували під двері плитку шоколаду. Вони

прогризли мої нічні атласні туфлі.

…Багато хто Константинополь називав Клопополь. Я від себе додам – Пацюкополь...

І все-таки це – надзвичайно красиве місто з неповторною архітектурою. А заходи сонця? Які

заходи! І це незвичайне рожево-лавандово-опалове небо, простромлене свічками мінаретів. На

жаль, Василевський був непідходящим компаньйоном для милування красою.

– Один вид мінаретів вганяє мене в тремтіння, – казав мій чоловік.

Справедливості ради, треба зауважити: місто правовірних було до нього винятково немилостивим.

Через Василевського я багато чого не бачила, а якщо і бачила, то цим зобов’язана самій собі. Втім, Босфором на каїку ми пропливли разом.

…Відвідали ми й Ая-Софію. Хіба так треба оглядати цю неповторну красу? Увійшовши, я відразу

навіть осліпла від візантійської пишноти. Щити з виразами з Корану (арабська в’язь вже сама по

собі прекрасна) написані золотом по зеленому. Колони в два поверхи. Різьблений мармур,

різьблені ґрати на галереях. Як не намагалися турки, починаючи з XV століття, замазати

візантійську мозаїку, шестикрилі серафими виразно проступають на склепіннях. Вражає гра світла

і фарб.

…Треба було, звичайно, піднятися на найвищу доступну точку й оглянути все не кваплячись. Але

хіба це можливо, коли поруч Василевський – уособлення нервозності і нетерпіння?

ДО НЕПРИТОМНОСТІ, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Що – судячи з останньої статті – найбільше радує І. М. Василевського в Москві? ...Найперше –

штрафи. «У Москві за все беруть штрафи» – ця основна радість... Це великий перелом в душі

людини, яка років п’ятнадцять підряд була редактором газет і журналів.

...Пам’ятаю свого часу, коли ми працювали з Василевським разом – штрафи не вганяли його в

такий веселковий настрій. В усякому разі, шановний Ілля Маркович якщо і радів, то зовнішнім

виглядом цієї радості не видавав: навпаки в ці часті свята накладення штрафів він частіше хапався

руками за голову, ніж здіймав ці руки на знак розчулення.

...Часи міняються і ми з ними. Це непорушна правда. Але все ж хочеться сказати любителям

експансивних вихвалянь – є ще й непорушна істина: міняйся раз, міняйся двічі – але навіщо ж до

непритомності?!

ЗРАДИЛА ЧЕРГОВА ДРУЖИНА, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

15 березня цього року Булгаков дарує Сльозкіну «Дияволіаду», котра тільки-но вийшла, з

наступним написом: «Милому Юрію Сльозкіну в пам’ять наших поневірянь, страждань біля

підніжжя Столової Гори. Біля підніжжя ставився перший акт «Дияволіади», дай нам Бог дожити

до акту V-го – веселого з розв’язкою весільною».

Єдиним джерелом, яке пояснює розбіжність, служить запис в щоденнику Сльозкіна від 21 лютого

1932 року: «Незабаром він прочитав нам перші розділи свого роману «Біла гвардія». Я його від

душі привітав і поцілував – мене захоплювала ця річ, і я радів за її автора. Тут у Булгакова пішли

«справи сімейні» – з’явилися нові інтереси, йому стало не до мене. Ударив в ніс успіх. На той час

повернувся з Берліна Василевський (Не-Буква) з дружиною своєю (якою за рахунком?) Любов’ю

Євгеніївною, не дурна практична жінка, яка багато випробувала за своє життя, залишила в

Германії своє «кохання», – Василевська придивлялася до всіх чоловіків, які могли б допомогти

будувати її майбутнє.

З чоловіком вона була не в ладах. Надзьобувався роман у неї з Потєхіним Юрієм Михайловичем

(раніше повернувся з еміграції) – не вийшло, було й мені сказано декілька теплих слів... Булгаков

згодився.

Через місяць-два всі дізналися, що Миша кинув Тетяну Миколаївну й зійшовся з Любов’ю

Євгеніївною. З того часу – наша дружба пішла нарізно. Потрібно було й Миші й Л. Є. починати

«нове життя», а отже, знадобилися нові друзі – котрі не знали їх минулого. Зустрічі наші стали

рідшими, а незабаром майже зовсім