Потоцкий Павел [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

на

гравюрах, фарфорі і в живопису.

Після революційних подій 1917 року, які застали Потоцького в Петрограді, він добровільно

передав владі весь свій капітал: маєток, цінні папери і речі.

... Ще до революції Павло Платонович мріяв організувати на своїй батьківщині музей. Тому 1925

року, він звернувся до Укрнауки з проханням прийняти його колекцію. Незабаром отримав

пропозицію передати Києву всі його зібрання з тією умовою, що буде створено музей, і

Потоцького призначать довічним директором цього музею. Така пропозиція відповідала

заповітним мріям, і всі речі були перевезені до Києва.

...Потоцький напружено працював над описом своєї колекції, консультував науковців, проводив

екскурсії, розшукував і купував нові експонати.

Маючи безліч позитивних відгуків про роботу музею як з боку рядових відвідувачів, так і

керівництва країни, можна було сподіватися, що музею ніщо не загрожує. Проте в 1934 році

нарком освіти УРСР Затонський видав наказ про відміну рішення колегії Наркомосвіти 1926 року,

як такого, що має антинародний характер. Вся експозиція колекції, картини і бібліотека

передавалася в розпорядження історичного музею.

Затонський запевняв Потоцького, що, не зважаючи на анулювання угоди, все залишиться, як і

раніше...

МУЗЕЙ РОЗІКРАЛИ, з замітки О. Чередніченко «Павло Платонович Потоцький»

У червні 1927 року до Києва прибуло сім вагонів з унікальним інтелектуальним вантажем –

колекцією, по суті, цілого музею. Та вона так й називалася – Музей України, і в ній

нараховувалося 17 тисяч книг, 15 тисяч гравюр і літографій, 300 картин, а також зібрання

художніх меблів, починаючи з XV-XVI століть, порцеляни, кришталю, зброї, архіву гетьманських

універсалів, карт України. Все це упродовж 40 років по всьому світу збирала одна людина – Павло

Потоцький.

Нащадок козацького роду став військовим фахівцем з артилерії, дослужився до генерала, але все

життя вивчав історію української культури і збирав цінні речі для майбутнього музею. Бібліотека

Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію нашого бібліофильства. У ній були

унікальні книги з історії України, написані європейськими дослідниками, особисті книги Тараса

Шевченка і майже повне зібрання виданих на той час «Кобзарів».

Цінний вантаж вагою в 38 тонн Потоцький розмістив в одному з корпусів Лаври, а колекціонера

призначили директором Музею. А ще через 10 років старого Потоцького заарештували, побили, і

дорозі до Лукьянівської в’язниці він помер.

Така ж сумна доля спіткала і Музей України: він був знищений, колекцію розтягнули. І лише

каталоги та списки експонатів свідчать про те, якого надбання ми позбавлені.

ВАРВАРИ, з кореспонденції В. Малакова «Як ховали панораму «Голгофа»

Певзнер, немов рапортуючи, доповів:

– Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у двері! Доведеться їх

розширити.

– Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно – це ж

цінність? Нумо, хлопці!

Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати товстелезну

цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали на камінь,

укриваючи все жовтою пилюкою.

Як раптом, у самий розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:

– Варвари!!!

Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і вузеньких

штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі випромінювали одночасно

лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:

– Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться! Хто тут

відповідає, хто головний?

– Хто ви такий? – по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той відступив на

крок і, взявшись у боки, з гордою гідністю відповів:

– Я, буде вам відомо, – Потоцький Павло Платонович, головний хоронитель! Я віддав державі

історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я буду телеграфувати

до Москви!

Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал. Він

поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив:

– Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію. Відійдімо

у бік, щоб не заважати нікому.

І вони ввійшли в собор. Пожежні