У нас в Аушвіці... [Тадеуш Боровський] (fb2) читать онлайн

Тадеуш Боровський У НАС В АУШВІЦІ… Оповідання

І

…й ось я уже на санітарних курсах. Відібрали нас кільканадцятеро з цілого Біркенау й учитимуть мало що не на лікарів. Ми маємо знати, скільки в людини кісток, як циркулює кров, що таке очеревина, як боротися зі стафілококами, а як зі стрептококами, як стерильно провести операцію на сліпій кишці й для чого пневмоторакс.

Наша місія дуже благородна: лікуватимемо колег, яких «лиха доля» діймає хворобами, апатією чи нехіттю до життя. Маємо — саме ми, кільканадцятеро людей на двадцять тисяч чоловіків у Біркенау, — зменшити смертність у концтаборі й підняти дух в’язнів. Так сказав, виїжджаючи, ляґерарцт^[1], та ще запитав кожного з нас про вік і професію, а коли я відповів: «Студент», — стенув здивовано бровами:

— Що ви студіювали?

— Історію літератури, — відказав я скромно.

Він розчаровано кивнув головою, сів у машину і поїхав.

Згодом ми йшли дуже мальовничою дорогою до Освенціма, бачили силу-силенну краєвидів, потім хтось нас кудись влаштовував як гостей у якийсь шпитальний блок — флєґерів,^[2] але я не надто цим переймався, бо пішов зі Сташеком (знаєш, тим, що віддав мені коричневі штани) у табір, я — шукати когось, хто б тобі цей лист відніс, а Сташек — на кухню й склад, щоб добути на вечерю білого хліба, пачку маргарину та хоча б трохи ковбаси, адже нас п’ятеро.

Звісно, я нікого не знайшов, бо в мене мільйонний, а тут одні старі номери й дивляться вони на мене спогорда. Але Сташек обіцяв передати лист через свої знайомства, тільки аби не був довгий, «бо це, мабуть, скучне, щодня писати дівчині».

Тож коли я вивчу, скільки кісток у людини і що таке очеревина, то, може, пораджу щось на твою піодермію і на лихоманку твоєї сусідки по нарах. Боюся тільки, що, навіть знаючи, як лікувати ulcus duodeni,^[3] я не зможу вкрасти для тебе дурної мазі Вількінсона від корости, бо на сьогодні її немає в усьому Біркенау. В нас хворих обливають чаєм із м’яти, проказуючи при цьому певне, надто успішне закляття, яке на жаль, не можу повторити.

А щодо зменшення смертності: хворів у моєму блоці один табірний туз, почувався зле, лихоманило його, все частіше говорив про смерть. Якогось разу закликав до себе. Я сів на крайчику ліжка.

— Мене ж у ляґері^[4] знали, адже так? — запитав він, тривожно вдивляючись мені у вічі.

— Та хто тебе не знав… і не запам’ятав, — відповів я безневинно.

— Дивись, — сказав, указавши на почервлені вогнем шиби.

Горіло там, за лісом.

— Знаєш, я б хотів, щоб мене поклали окремо. Щоби не разом. Не на купі. Розумієш?

— Не турбуйся, — сказав я йому від щирого серця. — Я тобі навіть простирадло дам. І з трупарями також перебалакаю.

Він мовчки потис мою руку. Але не згодилося. Одужав і прислав з ляґеру пачку маргарину. Мащу ним черевики, бо він з риби. Ось так я спричинився до зменшення смертності в таборі. Але, мабуть, досить про це, бо занадто вже воно табірне.

Уже майже місяць, як немає листів з дому…

II

Розкішні дні: без апелів,^[5] без повинностей. Увесь табір стоїть на апелю, а ми, напіввихилившись, визираємо із вікна — глядачі з іншого світу. Усміхаються нам люди, ми усміхаємося людям, кажуть про нас: «Колеги з Біркенау», трохи зі співчуттям, що наша доля така нужденна, а трохи й із соромом, що їхня така щаслива. Краєвид із вікна безневинний, кремо^[6] не видно. Люди закохані в Освенцім, вони з гордістю кажуть: «У нас в Аушвіці…».

Зрештою, вони мають чим похвалитись. Уяви собі, що таке Освенцім. Візьми Пав’як,^[7] цю жахливу халабуду, додай Сербію,^[8] помнож на двадцять вісім і поскладай усе це так близько одне біля одного, аби між Пав’яками лишалося трохи місця, обведи все подвійним колючим дротом, а з трьох сторін — бетонним муром, болото вкрий бруківкою, виплекай анемічні деревцята — а між усім цим посади кільканадцять тисяч людей, котрі по кілька років провели у таборах, страшенно мучились, пережили найгірші часи, а тепер мають випрасувані в убивчий кант штани і ходять, хитаючи стегнами, — зроби все це, і ти зрозумієш, чому вони ставляться з великим презирством і співчуттям до нас, людей з Біркенау, де є тільки дерев’яні кінські бараки, нема хідників, а замість лазні з гарячою водою — чотири крематорії.

З блоку флєґерні, що має дуже білі, не по-міському білі стіни, бетонну тюремну підлогу і багато-багато триярусних нар, добре видно дорогу на волі, по якій часом пройде людина, часом проїде машина, часом підвода із драбинами, а часом велосипедист, певно, робітник, що повертається з праці. Далі, але дуже далеко (не уявляєш, скільки простору вміщається в такому малому вікні, після війни я б хотів мешкати, якщо виживу, у високому будинку з вікнами в поле), якісь хати, а потім синій ліс. Земля чорна й мусить бути вільготна. Як у сонеті Стаффа, пам’ятаєш «Весняну прогулянку»?

Але є в нашій флєґерні речі більш цивільні: піч із кольорового майолікового кахлю, такого самого, як лежав у нас на складі. Піч ця має хитро влаштовану решітку: наче й нема нічого, а хоч порося печи. На нарах «канадські» ліжники, пухнасті, як котяча шерсть. Простирадла, білі й без зморщок. Є стіл, інколи застелений скатертиною, але тільки у свята й коли їмо.

Вікно виходить на «березову» дорогу — Біркенвеґ. Шкода, що зараз зима і безлисті «плакучі» берези обвисають, як обшарпані віники, а замість газонів під ними липке болото, певно, як у «тому» світі за дорогою, лишень тут це болото треба місити ногами.

Березовою доріжкою ми проходжуємося увечері після апелю, проходжуємося з гідністю, повагом, вітаючи знайомих кивком голови. На одному з роздоріж стоїть дороговказ із барельєфом, а барельєф зображує таких собі двох, що сидять на лавці та шепчуть щось один одному на вухо, а над ними схиляється третій, нашорошує своє і прислухається. Для остороги: кожну твою розмову підслуховують, доповнюють зауваженнями, доносять куди слід. Тут один про одного знає все: коли був доходягою, що і в кого дістав, кого придушив і кого продав, і кожен єхидно посміхається, коли хвалиш іншого.

Тож уяви собі Пав’як, у скількись там разів збільшений, обгороджений подвійним колючим дротом. Не так, як у Біркенау, де і вишки стоять, направду, як бузьки, на високих, довгих тичках, і лампи світять що на третьому стовпі, і дріт одинарний, але зате секторів — на пальцях не перелічити!

Отож тут не так: лампи світять що на другому стовпі й вишки на добрячих підмурівках, дріт подвійний, а ще мур.

Отак ходимо по Біркенвеґу в нашому цивільному, просто з дезінфекції, одязі — усього-на-всього п’ятеро людей без смугастих роб.

Ходимо по Біркенвеґу поголені, свіжі й безжурні. Чоловіки швендяють групками, тупцяють перед десятим блоком, де за ґратами і наглухо забитими вікнами сидять дівчата — піддослідні кролики, але найчастіше збираються перед блоком шрайбштуби,^[9] не тому, що там знаходиться оркестрова зала, бібліотека та музей, а просто тому, що на другому поверсі — пуфф. Що таке пуфф, напишу тобі іншим разом, наразі полишаю тебе наодинці з твоєю цікавістю…

Знаєш, як чудно писати тобі, чиє обличчя не бачив так давно. Твій образ розсипається в пам’яті й навіть неабиякими зусиллями волі мені не щастить його викликати. Є щось моторошне у снах, коли снишся мені так виразно й так пластично. Знаєш, сон не як образ, а як переживання, в якому існує простір та відчувається вага речей й тепло твого тіла…

Важко мені уявити тебе на табірних нарах, з обтятим після тифу волоссям… Пам’ятаю тебе в Пав’яку: високу, струнку, ледь усміхнену сумнооку панну. На Алеї Шуха^[10] ти сиділа з похиленою головою, і я бачив лише твоє чорне волосся, яке тепер відтяте.

І це найсильніше, що зосталося в мені відтоді, з того світу: твій образ, хоча й так важко тебе пригадати. І тому пишу тобі такі довгі листи: бо це — мої з тобою вечірні розмови, як тоді на Скаришевській. І тому ці листи безтурботні. Я зберіг у собі багато безтурботності й знаю, що ти також її не втратила. Попри все. Попри схилену перед гестапо голову, попри тиф, запалення легенів і — коротко обстрижене волосся.

А ці люди… Бачиш, вони пройшли страшну школу концтабору, того початкового концтабору, про який кружляють легенди. Важили по тридцять кілограмів, їх били, відбирали до газових камер — розумієш, чому в них тепер смішні підкорочені піджаки, своєрідна, перехильцем, хода і чому вони прославляють Освенцім на кожному кроці?

А це так… Ходимо по Біркенвеґу, елегантні, в цивільних костюмах. Але що ж — мільйонні! Сто три тисячі, сто дев’ятнадцять тисяч — жахлива розпука, що ми запізнилися і не дістали раніші номери! Підійшов до нас хтось у смугастій робі, двадцятисемитисячний, такий старий номер, аж голова обертом. Молодий хлопець із каламутним поглядом онаніста й ходою звіра, що відчуває небезпеку.

— Ви звідкіля, колеги, будете?

— Та з Біркенау, колего.

— З Біркенау? — Він глянув на нас прискіпливо. — Й так добре виглядаєте? Але ж там жахливо… Як ви витримуєте?

Вітек, мій високий приятель і чудовий музикант, відказав, підтягуючи манжети:

— Фортепіано в нас, на жаль, нема, але витримати можна.

Старий номер подивився на нас, мов крізь поволоку:

— Бо ми боїмося Біркенау…

III

Заняття на курсах постійно відкладаються, бо чекаємо на флєґерів із довколишніх таборів: з Яніни, з Явожна, з Буни. Мають бути також флєґери з Ґлівіц і з Мисловіц, віддаленіших таборів, але приналежних іще Освенціму. Тим часом ми вислухали кілька величних промов чорнявого керівника курсів, малого засушеного Адольфа, який приїхав недавно з Дахау і просякнутий по самі вуха камерадшафтом.^[11] Він буде поліпшувати стан здоров’я табору, навчаючи флєґерів, і зменшувати смертність, викладаючи, що таке нервова система. Адольф — надзвичайно симпатичний і не з цього світу, але як німець не знає співвідношення між речами і явищами та чіпляється до значення слів так, наче вони становлять реальність. Каже: Kameraden^[12] і гадає, що це можливо. На воротах табору сплетено із заліза літери: «Праця робить вільними». Вони, либонь, у це вірять, оці есесівці й оці в’язні, котрі німці. Ці, що виховувалися на Лютері, Фіхте, Гегелі, Ніцше. Отож курсів наразі нема, і я тиняюсь по табору, влаштовуючи краєзнавчі та психознавчі екскурсії. Власне кажучи, вештається нас кілька: Сташек, Вітек і я. Сташек зазвичай крутиться біля кухні та складу, вишукуючи тих, кому він колись щось давав і які тепер повинні віддати йому. Ось чому ввечері починається процесія. Сходяться якісь типи, в яких на обличчі написано, що вони негідники, усміхаються доброзичливо поголеними щелепами і витягують з-під підкорочених піджаків: цей пачку маргарину, той білий лікарняний хліб, інші ковбасу, цей цигарки. Кидають усе це на нижні нари й зникають, мов у кіно. Ділимо здобич, додаємо зі своїх пачок і готуємо в печі, що має барвисті майолікові кахлі.

Вітек нипає за фортепіано. Стоїть чорний ящик у музичній залі, в тому блоці, де й пуфф, але в арбайтсцайт^[13] грати не можна, а після апелю грають музиканти, котрі, опріч цього, дають щонеділі симфонічні концерти. Конче піду послухати.

Напроти музичної зали ми зауважили двері з написом «Бібліотека», але втаємничені твердять, що там лежать тільки кілька кримінальних романів для райхсдойчів. Я не перевіряв, бо двері наглухо замкнуті.

Обіч бібліотеки є в оцьому блоці культури політичний відділ, а біля нього — зала музею. Там знаходяться фотографії, конфісковані з листів, й начебто нічого більше. А шкода, ми могли б помістити там оту недосмажену людську печінку, за куштування якої мій приятель, грек, отримав двадцять п’ять ударів по сідниці.

Але найважливіша річ міститься на другому поверсі. Це пуфф. Пуфф — це вікна, напіввідчинені навіть узимку. З вікон — після апелю — визирають жіночі голівки різних відтінків, а з-під блакитних, рожевих і салатових (дуже люблю цей колір) халатиків виринають сніжно-білі, як піна морська, плечі. Голівок, здається, п’ятнадцять, а плечей — тридцять, якщо не рахувати старої Madame з могутнім, епічним, легендарним бюстом, яка наглядає за голівками, шийками, плечима etc… Madame з вікон не визирає, зате виконує службові обов’язки цербера біля входу до пуффу.

Навколо пуффу стоїть юрба ляґерних тузів. Якщо Джульєтт десять, то Ромео (й то не будь-яких) зо тисячу. Тому біля кожної Джульєтти тиснява й конкуренція. Ромео стоять у вікнах блоків, що навпроти, кричать, роблять знаки руками, зваблюють. Тут і ляґерельтестер^[14] і ляґеркапо,^[15] тут і лікарі зі шпиталю, й капо з командо.^[16] Не одна Джульєтта має постійного залицяльника й, опріч запевнянь у вічному коханні, у щасливому спільному житті після табору, опріч докорів і загравань, іде мова про більш конкретні речі: мило, парфуми, шовкові трусики й цигарки.

Існує серед людей велика товариськість — не конкурують нечесно. Жінки з вікон дуже прихильні й спокусливі, але, як золоті рибки в акваріумі, недосяжні.

Так виглядає пуфф іззовні. Всередину ж можна потрапити лишень через шрайбштубу за талоном, що становить нагороду за добру і старанну працю. Правду кажучи, ми як гості з Біркенау і тут маємо першість, але відмовилися, маємо червоні вінклі,^[17] і хай кримінальні користають з того, що для них. Тому можеш жалкувати, що цей опис буде опосередкованим, хоча й опиратиметься на таких добрих свідків і такі старі номери, як флєґер (щоправда, уже почесний) М. з нашого блоку, котрий має номер мало що не втричі менший, аніж дві останні цифри мого. Розумієш — член-засновник! Тому він перевалюється з боку на бік, як качка, і має широкі штани з клинчиками, прищеплені спереду англійськими булавками. Увечері повертається збуджений і веселий. Ось іде він до шрайбштуби і, коли читають номери «допущених», чатує на відсутнього; кричить тоді hier,^[18] хапає перепустку і мчить до Madame. Тицяє їй в лапу кілька пачок цигарок, вона заходиться біля нього з низкою процедур гігієнічного характеру, і проспринцьований флєґер чухрає великими стрибками нагору. Коридором походжають оті Джульєтти з вікон, у халатиках, недбало накинутих на голе тіло. Часом котрась пройде обіч флєґера й запитає ніби між іншим:

— Який у вас номер?

— Восьмий, — відповість флєґер, для певності дивлячись на талончик.

— Це не до мене, це до тієї Ірми, блондиночки, — розчаровано буркне вона і неквапним кроком відійде до вікна.

Тоді флєґер підходить до вісімки. На дверях читає ще, що таких і таких-то аморальностей учиняти не можна, бо карцер, а дозволено тільки те-то й те-то (детальний перелік) і тільки на стільки-то й стільки-то хвилин, зітхає в бік вічка, через яке зазирають часом подружки, часом Madame, часом командофюрер^[19] пуффа, а часом навіть сам комендант концтабору, кладе на стіл пачку цигарок і… ага, ще помічає, що на тумбочці лежать дві пачки англійських. Допіру тоді стається це, і… після чого флєґер виходить, через неуважливість запхнувши в кишеню оті дві пачки англійських цигарок. Знову проходить дезінфекцію і веселий та щасливий розповідає нам про все це.

Але дезінфекція іноді підводить, через що позавчора в пуффі спалахнула зараза. Пуфф зачинили, по номерах перевірили, хто був, викликали їх у службовому порядку і прописали лікування. Оскільки торгівля перепустками дуже поширена, вилікували не тих, що треба. Ха, таке життя. Жінки з пуффу вчиняли також вилазки в ляґер. Уночі вони вилазили по драбині в чоловічій одежі на пиятики та оргії. Але це не подобалося вартовому з сусідньої будки, і все припинилось.

Є жінки й деінде: десятий блок, піддослідний. Там їх штучно запліднюють (так кажуть), прищеплюють тиф, малярію, роблять хірургічні втручання. Я мигцем бачив того, хто керує цією працею: в зеленому мисливському костюмі, в тірольському капелюсі з понатиканими спортивними відзнаками, обличчя добросердного сатира. Начебто професор університету.

Жінки захищені ґратами і дошками, але часто-густо вламуються й туди і запліднюють їх притьмом не штучно. Мусить навісніти старий професор.

Зрозумій: люди, котрі це чинять, не збоченці. Ввесь табір, як наїсться й виспиться, говорить про жінок, увесь табір марить жінками, весь табір добирається до них. Ляґерельтестер вилетів у штрафний транспорт за те, що занадто часто лазив через вікно до пуффу. Дев’ятнадцятирічний есесівець спіймав у пересувній амбулаторії капельмейстера, грубого, поважного панотця, а також кількох лікарів у недвозначних позах з партнерками, котрі прийшли туди рвати зуби, і ціпком, що тримав у руці, моментально відміряв відповідні порції у відповідні місця. Такий випадок нікого не компрометує: просто не пощастило.

У таборі росте психоз жінки. Тому жінок із пуффу трактують як нормальних, яким говорять про кохання та сімейне життя. Цих жінок з десять, а табір налічує кільканадцять тисяч осіб.

Тому вони так рвуться у FKL^[20] Біркенау. Ці люди — хворі. І завваж: це не один Освенцім. Це сотні концентраційних «великих таборів», це офлаги^[21] і шталаги,^[22] це…

Знаєш, про що думаю, коли пишу тобі все це?

Зараз пізній вечір; відгороджений шафою від великої зали, повної важкодихаючих уві сні хворих, я сиджу в малій кімнатці під чорним вікном, котре відбиває моє обличчя, салатовий абажур лампи і білий аркуш паперу, що лежить на столі. З Францом, молодим хлопцем із Відня, ми порозумілися уже в перший вечір, і — я сиджу тепер за його столом, свічу його лампу і на його папері пишу до тебе. Але не пишу тобі про те, про що ми нині розмовляли; про німецьку літературу, про вино, філософію романтизму, про проблеми матеріалізму.

Знаєш, про що думаю, коли пишу тобі?

Думаю про Скаришевську вулицю. Дивлюсь у темне вікно, бачу своє обличчя, віддзеркалене в шибці, а за шибкою — ніч і раптові спалахи зі сторожових будок, спалахи прожекторів, котрі вихоплюють із темряви фрагменти речей. Дивлюсь і думаю про Скаришевську. Пригадую собі небо, бліде й мерехтливе, згорілий дім навпроти і ґрати віконної рами, яка розрізає цей образ, мов вітраж.

Думаю про те, як сильно тужив я у ті дні за твоїм тілом, й часом ледь усміхаюся, коли спадає на думку, як сильно вони, либонь, бісились, коли після нашого арешту знайшли, окрім моїх книжок і віршів, — твої парфуми й халат, червоний, як парча з картин Веласкеса, важкий, довгий (я страшенно любив його, в його обрамленні ти виглядала неповторно, хоч я ніколи тобі про це не казав).

Думаю про те, якою ти була зрілою, як багато доброї волі та — вибач, що пишу тобі це зараз, — самовідданості вклала в наші стосунки, як охоче увійшла в моє життя, життя маленької кімнатки без води, вечорів із холодним чаєм, кількох напівзів’ялих квітів, пса, котрий вічно кусався, і гасової лампи моїх батьків.

Думаю про це і поблажливо посміхаюся, коли мені кажуть про мораль, про закони, про традиції, обов’язки… Або ж коли, відкидаючи усіляку смиренність та сентименталізм й погрожуючи кулаком, кажуть про жорстокий вік. Посміхаюсь і думаю, що людина завжди по-новому відкриває людину — через любов. І що це — найважливіша і найбільш стала річ у людському житті.

Думаю про це й пригадую камеру в Пав’яку. Першого тижня я не міг здолати день без книжки, без вечірнього кола світла, без аркуша паперу, без тебе…

Й глянь, що таке звичка: я ходив по камері й у ритм кроків складав вірші. Один із них записав товаришеві по камері у Біблію, але з інших — були це пісні на кшталт гораціанських — пам’ятаю лише окремі строфи, як цю з вірша до друзів на свободі:

IV

Сьогодні — неділя. До обіду ми були на прогулянці, роздивлялися зверху жіночий піддослідний блок (вони висувають голови через ґрати, геть як сірі кролики мого батька, пам’ятаєш, у кожного було обвисле вухо), потім уважно оглядали блок SK^[23] (там, у дворі, ота чорна стіна, перед якою колись розстрілювали, тепер це роблять тихіше і делікатніше — в крематорії). Бачили кількох цивільних: двох наляканих жінок у шубах і чоловіка із зім’ятим, невиспаним обличчям. Вів їх есесівець, тільки не лякайся, до місцевої камери попереднього слідства, яка знаходиться якраз у блоці SK. Жінки перелякано дивилися на смугастих людей і на потужні табірні споруди: двоповерхові будинки, подвійний колючий дріт, мур за дротами, солідні сторожові вишки. А якби вони ще знали, що мур іде — як подейкують — на два метри вглиб, аби не зробили підкоп! Ми усміхалися їм, бо це дурничка: посидять кілька тижнів і вийдуть. Хіба що, справді, докажуть, що вони торгували нелегально. Тоді поїдуть до крематорію. Ці цивільні — кумедні. Реагують на табір, як кабани на вогнепальну зброю. Не розуміють механізму нашого життя і вчувають у цьому всьому щось неправдоподібне, містичне, щось понад людські сили. Пам’ятаєш, як ти заціпеніла від переляку, коли тебе заарештовували, ти писала мені про це? Я читав у Марії «Степового вовка» (вона також добирає літературу), але не дуже знаю, що і як.

Нині, коли я запанібрата з неправдоподібним і містичним, маючи щодень крематорій, тисячі флегмонозних і туберкульозників, звідавши, що таке дощ і вітер, і сонце, й хліб, і суп з брукви, й праця, аби не впасти в немилість, і рабство, і влада, живучи, так би мовити, попід руку із бестією — дивлюся на них із крихтою поблажливості, як учений на дилетанта, утаємничений на профана.

Вилузай зі щоденних подій усю їхню щоденність, відсій переляк, відразу та зневагу й винайдеш на все це філософську формулу. На газ і на золото, на апель і на пуфф, на цивільного і на старий номер.

Якби я сказав тобі тоді, коли ми танцювали удвох у маленькій кімнатці, залитій помаранчевим світлом: слухай, маєш мільйон людей або два, або й три мільйони, вбий їх так, аби ніхто про це не знав, навіть вони самі, ув’язни кілька сотень тисяч, зламай їхню солідарність, нацькуй людину на людину і… Ти сприйняла б мене за божевільного, і хтозна, чи не перестали б ми танцювати. Але, напевно, я б так не сказав, навіть якби знав табір, бо не захотів би псувати настрій.

А тут глянь: спершу одну сільську стодолу побілили і — душать у ній людей. Потім чотири більших будинки — двадцять тисяч як не було. Без чарів, без отрут, без гіпнозу. Кілька людей, які керували б рухом, щоб не було тисняви, і люди течуть, як вода з відкрученого крана. Діється це серед анемічних дерев задимленого лісу. Зазвичай вантажівки підвозять і підвозять людей, наче на конвеєрі. Без чарів, без отрут, без гіпнозу.

Як же це так, що ніхто не крикне, не плюне в обличчя, не кинеться з кулаками? Знімаємо шапки перед есесівцями, котрі повертаються з лісу; коли скажуть, ідемо з ними на смерть і — нічого? Голодуємо, мокнемо під дощем, забирають у нас найближчих. Бачиш: це містика. Ось вона, дивна одержимість людини людиною. Ось вона, дика пасивність, котру ніщо не здолає. А єдина зброя — це наша кількість, яка не поміщається у камери.

Або й так: держак лопати на горло і — сто людей щодень. Або суп із кропиви і хліб з маргарином, а потім молодий дебелий есесівець із зім’ятим клаптем паперу в лапі, номер, витатуюваний на твоїй руці, згодом — машина, одна із цих…

…знаєш, коли востаннє відбирали «арійців» до газу? — четвертого квітня; а пам’ятаєш, коли ми приїхали в табір? — двадцять дев’ятого квітня. А що було б із твоїм запаленням легенів, якби ми приїхали на три місяці раніше?

…знаю, ти лежиш на одних нарах із приятельками, які, мабуть, дуже дивуються тому, що пишу. «Ти казала, що Тадеуш спокійний, а дивись, мовить лише про понурі речі». Певно, вони дуже обурюються на мене. Але ж і про ці справи, що кояться навколо нас, можемо говорити. Не викликаємо зла даремно й безвідповідально, а знаходимось у ньому…

…бачиш, зараз знову пізній вечір, минув день, сповнений чудернацьких подій.

Після обіду я вибрався на боксерський матч до великого барака вашраума,^[24] туди, звідки раніше відходив транспорт до газу. Нас пропустили аж у середину церемонії, хоча зала була битком набита. У великій залі очікування влаштували ринг. Світло згори, суддя (NB: польський олімпійський суддя), боксери міжнародної слави, але тільки арійці, бо євреям виступати не дозволено. І ці самі люди, котрі день у день вибивали десятки зубів, люди, з яких не один сам має беззубу щоку, — захоплювалися Чортеком, Вальтером із Гамбурга і якимось молодим хлопцем, який, тренований у таборі, став, як кажуть, класним боксером. Ще жива тут пам’ять про 77 номер, котрий колись боксував німців як хотів, беручи на рингу відплату за те, що інші дістали в полі. У залі хоч сокиру вішай від сигаретного диму, а боксери товкли один одного скільки влізе. Але робили це не професійно, хоча й з великим заповзяттям.

— Ось тобі й Вальтер, — казав Сташек, — гляньте-но! В командо, коли хоче, одним ударом вкладає доходягу! А тут, диви, три раунди — і нічого! Ще і йому морду набили. Видко, забагато глядачів, ні?

Натомість глядачі були розчулені, а ми в першому ряду, відомо — гості.

Одразу після боксу я пішов на концерт. Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут творяться дива культури в кількох кілометрах від печей. Уяви собі, грають увертюру до «Танкреда» і щось із Берліоза, та ще якісь фінські танці цього композитора, що мав багато «ааа» в прізвищі. Куди там Варшаві до такого оркестру! Але, але розповім тобі почергово, а ти слухай, бо варто. Тож вийшов я після боксу в радісному піднесенні й одразу зайшов у блок, в якому і пуфф. Під пуффом знаходиться музична зала. Була там тиснява й гамір, під стінами стояли слухачі, музиканти налаштовували інструменти, розсівшись по цілій залі. Навпроти вікна — підвищення, на ньому стояв капо по кухні (заразом і капельмейстер), а любителі картоплі і рольваґи (забув тобі написати, що учасники оркестру під час праці чистять картоплю і пхають тачки) почали грати. Я ледве зміг протиснутися між кларнетом II і фаготом. Примостився біля незайнятого стільчика кларнета і і поринув у слухання. Ніколи б не подумав, що симфонічний оркестр із тридцяти осіб так потужно звучить у великій кімнаті! Капельмейстер махав помірковано, щоб не вдаритись рукою об стіну, і відверто погрожував тим, хто фальшивив. Задасть їм за картоплею. Ці, що в дальніх кутках зали (в одного бубон, а в іншого басетля), надолужували, як могли. Усе глушив фаґот, може, тому, що я стояв біля нього. Але басетля! П’ятнадцять слухачів (більше не вмістилося) поринало в музику зі знанням справи і винагороджувало оркестр скупими оплесками… Хтось назвав наш табір: Betrugslager — табір-облуда. Ріденький живопліт коло білого будиночка, двір, подібний до сільського, табличка з написом «умивальня» — цього достатньо, аби задурити мільйони людей, ошукати їх аж до смерті. Якогось там боксу, якихось газонів біля блоків, двох марок у місяць найстараннішим в’язням, гірчиці в їдальні, щотижневого контролю вошей та увертюри до «Танкреда» достатньо, аби ошукати світ і — нас. Ті, що по той бік, думають, ніби це жахливо, але ж хіба так зле, якщо й оркестр, і бокс, і газони, і ліжники на ліжках… Оманливою є порція хліба, до якої треба додавати, щоби жити.

Оманливий час праці, коли не можна говорити, сідати, відпочивати. Оманлива кожна лопата землі, яку неповну кидаємо на вал рову.

Дивись на все це уважно і не падай духом, коли тобі погано.

Бо, може, про цей табір, про цей час обману ми муситимемо скласти реляцію живим і стати на захист мертвих.

Якось ми йшли в командо до табору. Грав оркестр у такт крокуючим шеренгам. Підійшло DAW^[25] і десятки інших командо й чекали перед ворітьми: десять тисяч чоловіків. І тоді з FKL під’їхали машини, повні голих жінок. Жінки простягали руки і кричали:

— Рятуйте нас! Ідемо до газу! Рятуйте нас!

І проїхали повз нас, повз десять тисяч чоловіків, що стояли у цілковитому мовчанні. Жодна людина не зворухнулася, жодна рука не піднялася.

Бо живі завжди мають рацію щодо мертвих.

V

Спершу ми були на курсах. Узагалі-то на курсах ми вже давно, тільки я нічого тобі не писав про це, бо вони на горищі й там дуже холодно. Сидимо на поназношуваних стільцях і бавимося знаменито, передусім великими моделями людського тіла. Цікаві дивляться, як то є, а ми з Вітеком перекидаємось ганчіркою та фехтуємо лінійками, що доводить до розпачу чорнявого Адольфа. Він махає над нами руками і говорить про камерадшафство і про табір. Сідаємо тихо в кутку, Вітек витягає фотографію дружини і питається стишеним голосом:

— Цікаво, скількох він убив у цьому Дахау? Інакше не приндився б так… Ти б його придушив?..

— Хм… гарна жінка. Де це ти її?

— Коли ми були на прогулянці в Прушкові. Знаєш, зелень, бічні доріжки, ліс на обрії. Йдемо, пригорнувшись одне до одного, а тут з боку вибігає есесівський пес…

— Та не видумуй. Це ж у Прушкові було, а не в Освенцімі.

— Справді, есесівський пес, бо поряд була вілла, зайнята СС. І ця худобина до Ірки! І що б ти зробив? Я гахнув у бестію з револьвера, хапаю жінку за руку і кажу: «Ірко, тікаймо!» А та стоїть як укопана і дивиться на пушку. «Звідки це в тебе?» Ледве я її потяг, бо з вілли чулись якісь голоси. Ми мчали навпрошки через поля, наче два зайці. Довго мусив Ірці пояснювати, що цей шматок заліза потрібен при моїй професії.

У цей час котрийсь із лікарів просторікує про стравохід і про такі речі, котрі всередині людини, а Вітек безжурно провадить далі:

— Я посваривсь якось із приятелем. Або він, або я, подумав. Він, зрештою, також так подумав, я його добре знав. Лазив я за ним щось зо три дні й тільки дивився, чи нема в мене когось за спиною. Надибав я його на Хмільній увечері й чикнув, але не трафив добре. Приходить він на другий день із перебинтованою рукою і дивиться на мене спідлоба. «Впав», — каже.

— А ти що? — питаю я, бо історія досить свіжа.

— Нічого, бо мене одразу посадили.

Чи отой колега підсобив у цьому, чи ні, важко сказати, але Вітек долі не скорився. У Пав’яку був чи то наглядачем, чи то банщиком — такий піпель^[26] Кроншмідта, той на пару з одним українцем катував на кожній вахті євреїв. Знаєш підвал Пав’яка? Ці залізні підлоги? Отож голі євреї, із розпареною після миття шкірою, повзали по них туди й назад, туди й назад. Бачила колись зісподу солдатські чоботи? Скільки там цвяхів? Тож Кроншмідт вилазив такими чобітьми на голе тіло і їздив на плазуючій людині. Арійцям із цим було легше, правда, я повзав, але в іншому відділі, і ніхто на мене не вилазив. І не з принципу, а коли погано доповідав. Для нас була гімнастика: година раз у два дні. Година: це біг навколо подвір’я, а потім падай і відтискайся від землі, добра шкільна вправа.

Мій рекорд: 76 разів поспіль і біль у руках до наступного разу. Найкраща вправа, яку знаю, це колективне «літак, ховайся!» Два ряди людей, один за одним, несуть драбину на плечах, притримуючи її однією рукою. При команді «літак, ховайся!» падають на землю, не скидаючи з плечей драбину. Хто скине, гине від ціпка чи нацькованої собаки. Після цього по щаблях драбини, що лежить на людях, походжає есесівець — туди й назад, туди й назад. Потім треба підвестися і, не ламаючи ряд, знову падати.

Бачиш, тут усе неправдоподібне: беркицятися кілометрами, як в Заксенхаузені, годинами перекочуватися по землі, робити сотні присідань, дні й ночі стояти на одному місці, місяцями сидіти в бетонній труні, в карцері, висіти на стовпі, прив’язаним за руки, або на жердині, яку підвішують до двох крісел, стрибати, мов жаба, і повзати, як вуж, пити відрами воду аж до захлинання, бути битим тисячами, батогами і кийками, тисячами людей — дивись, я пожадливо слухаю історії нікому невідомих провінційних в’язниць у Малкіні, Сувалках, Радомі, Пулавах, Любліні, про страхітливо розвинену техніку катування людини і повірити не можу, що вона вискочила з людської голови зненацька, як Мінерва з голови Юпітера. Не можу зрозуміти цього несподіваного захлинання вбивством, цього вибуху позірно забутого атавізму.

А ще й це: смерть. Мені розповідали про такий ляґер, у який щодень приїжджали транспорти нових в’язнів, по кілька десятків людей нараз. Але табір мав строго визначену кількість порцій, я вже не пам’ятаю, скільки, може, дві, може, три тисячі, і комендант не хотів, аби в’язні голодували. Кожен в’язень мав дістати свою порцію. Тож щодня в таборі було на кілька десятків людей забагато. Кожного вечора у кожному блоці відбувалося жеребкування картками або ж кульками з хліба, і ті, що витягли жереб, наступного дня не йшли на роботу. Ополудні їх виводили за дроти й розстрілювали.

І в цьому вибуху атавізму знаходиться людина з іншого світу, людина, котра організовує змови для того, аби не було таємних зв’язків між людьми, людина, котра краде, аби не було грабунків на землі, людина, котра вбиває, аби не мордували людей.

Отож Вітек був із того іншого світу і був піпелем Кроншмідта, найстрашнішого ката у Пав’яку. А от сидить біля мене і слухає, що є в людині, і якщо це щось вийде з ладу, то як його направити підручними засобами. Потім на курсах стався скандал. Лікар звернувся до Сташека, який може дістати все, і наказав повторити про печінку. Сташек повторив погано. Лікар сказав:

— Відповідаєте ви дуже погано, а поза тим, могли б і встати.

— Я сиджу в таборі, то можу сидіти і на курсах, — відповів почервонівши Сташек. — До того ж не треба мене ображати.

— Мовчіть, ви перебуваєте на курсах.

— Звичайно, ви хотіли б, щоб я мовчав, бо ще забагато скажу про те, що ви виробляли тут, у таборі.

Ми почали ляскати по столиках і кричати «так! так!», а лікар вилетів за двері. Прийшов Адольф, висварив нас від камерадшафта, а потім ми пішли в блок, якраз посеред системи травлення. Сташек одразу побіг по своїх колегах, щоби йому цей лікар не підставив колінця. Та певно, що не підставить, бо Сташек має добрі зв’язки. Одне це ми навчилися з табірної анатомії: хто має добрі зв’язки, тому важко підставити ногу. А щодо цього лікаря, то, звісно, різне з ним бувало, вивчав хірургію на хворих. Скільки ж це він їх порізав, щоб навчитись, а скільки через неуцтво — важко перерахувати. Але, мабуть, багато, бо їх у лікарні завжди юрмисько, та й трупарня повна.

Читаючи це, ти подумаєш, що я вже зовсім забув той, домашній світ. Пишу й пишу тобі тільки про табір, про його дріб’язкові події, і з цих подій прокльовується їхній сенс, буцім нічого нас уже не чекає…

Пам’ятаєш нашу кімнатку? Літровий термос, який ти мені купила. Він не влазив у кишеню і врешті — на превелике твоє обурення — помандрував під ліжко. А історію з облавою на Жолібожу, під час якої ти весь день вела для мене репортажі по телефону? Що витягували з трамваїв, але ти вийшла на попередній зупинці, що оточили корпус, але ти пішла у поля аж над Віслою? І ще казала мені, коли я нарікав на війну, на варварство, на покоління неуків, котрі з нас виростуть:

— Подумай про тих, хто в таборах. Ми лиш марнуємо час, а вони мучаться.

Багато було наївності у тому, що я казав, незрілості й пошуків вигоди. Але думаю, що ми, здається, не марнували час. Усупереч пристрастям війни ми жили в іншому часі. Може, у тому, що надійде.

Якщо це занадто сміливі слова — пробач. А те, що ми зараз тут, — це, либонь, теж для того світу. Гадаєш, якби не надія, що цей, інший світ настане, що людині повернуть права, — ми жили б у таборі хоч день? Це, властиво, надія велить людям апатично йти в газову камеру, велить не ризикувати бунтом, занурює в оціпеніння. Це надія рветься поміж родини, наказує матерям відмовлятися від дітей, дружинам продаватися за хліб і чоловікам убивати. Це надія наказує їм боротися за кожен день життя, бо, може, саме цей день принесе визволення. Ет, і вже навіть не надія на інший, ліпший світ, а просто на життя, в якому будуть мир і спокій. Ніколи в історії людства надія не була сильніша за людину, але вона також ніколи не породжувала стільки зла, скільки в цій війні, скільки в цьому таборі. Не навчено нас зрікатися надії, й тому ми гинемо в газових камерах.

Дивись, в якому оригінальному світі ми живемо: як мало залишилось в Європі людей, котрі б не вбили людини! І як мало людей, яких інші люди не поривалися б замучити!

А ми тужимо за світом, в якому існує любов до іншої людини, спокій від людей і від інстинктів. Видко, таке право любові та молодості.

P.S. Але перед цим, знаєш, я б таки прирізав одного-другого, так, задля розрядки, щоб позбутися комплексу табору, комплексу знімання шапки, пасивного споглядання битих і мордованих, комплексу страху перед табором. Боюся, однак, що цей комплекс ліг на нас важким тягарем. Не знаю, чи виживемо, та хотів би, щоб ми колись навчилися називати речі своїми іменами, як чинять люди відважні.

VI

Вже кілька днів після обіду маємо незмінну розвагу: з блоку fur Deutsche^[27] маршем виходить колона людей і зі співом «Morgen nach Heimat»^[28] кілька разів обходить табір. Диригує ляґерельтестер, відмірюючи ціпком Schritt und Tritt.^[29]

Це кримінальні, себто «добровольці» до війська. Витягли всіх зелених вінклів і тих, у кого злочини легші, відправлять на фронт. Такі, як-от: зарізав жінку й тещу, а канарку випустив на свіжий luft,^[30] щоби пташка не мучилась у клітці, — мають щастя, бо лишаться. Наразі вони, однак, разом.

Вишколюють їх марширувати й чекають, чи проявлять вони розуміння колективного життя, чи ні. Вони ж проявляють колективність як можуть. Перебувають тут заледве кілька днів, а вже вдерлися на склад, накрали ящиків, розтрощили їдальню і розгромили пуфф (у зв’язку з чим, на превеликий усіх жаль, його знову зачинили) — нащо, кажуть розумніші, маємо йти битися й підставляти груди заради есесівців, хто нам чоботи чиститиме, нам і тут добре. Фатерлянд фатерляндом,^[31] здохне і без нас, а хто нам чоботи начищатиме на фронті і чи є там молоді хлопчики?

Отож іде така ватага дорогою та співає «Завтра на батьківщину». Усі славні зарізяки, один за одного славніший: Сеппель, острах дахдекерів,^[32] той, що безжалісно наказує працювати в дощ, сніг та мороз і спихає з даху за погано прибитий цвях; Арно Бьом, номер 8, багатолітній блоковий, капо і ляґеркапо, той, що вбивав штубових,^[33] якщо вони продавали чай, і відмірював по двадцять п’ять ударів за кожну хвилину спізнення і кожне слово, сказане після вечірнього гонга, той самий, котрий писав старим батькам у Франкфурт короткі, але зворушливі листи про розлуку і вороття. Упізнаємо їх усіх: цей був на DAW, цей — то пострах Буни, отой розмазня, але коли був хворий, робив вилазки до будки блокового за тютюном, аж поки, побитого мало що не до смерті, його вигнали в ляґер, де дістав якесь нещасне командо в свої злодійські лабети. Йдуть у шерензі знані педерасти, алкоголіки, наркомани, садисти — а в самому кінці йде Курт, елегантно вдягнений, роздивляється навколо, збивається з кроку і не співає. Врешті-решт, подумав я, це ж він розшукав мені тебе й носив наші листи, тож я враз збіг униз, схопив його за hals^[34] і сказав: «Курте, ти, певно, голодний, приходь-но, добровольцю-кримінальнику, нагору», — і показав наше вікно. Справді, під вечір він з’явився в нас, просто на обід, зварений у печі з майоліковим кахлем. Курт дуже милий (звучить це екзотично, але по-іншому схарактеризувати його важко) й уміє добре розповідати. Він хотів колись бути музикантом, але батько, багатий торговець, вигнав його з дому. Курт поїхав у Берлін, познайомився там з дівчиною, донькою якогось торговця, жив із нею, дописував до спортивних газет, попав на місяць у каталажку за бешкет зі штальгельмом,^[35] а потім не потикався дівчині на очі. Дістав спортивну машину й контрабандою перевозив валюту. На якійсь прогулянці зустрів свою дівчину, але не насмілився підійти до неї. Згодом їздив до Австрії і Югославії, аж поки його не злапали й не посадили. А оскільки це був рецидив (отой нещасний місяць), то після ув’язнення — табір, чекай кінця війни.

Западають сутінки, у ляґері вже по апелю. Ми сидимо парами за столом і розповідаємо. Завжди розповідали: йдучи дорогою в командо, повертаючись до табору, з лопатою і біля платформи, увечері на нарах, стоячи на апелю. Розповідаємо романи і розповідаємо життя. І те, й те з-за дротів. Сьогодні зайшлося про табір, може, тому, що Курт незабаром з нього виходить.

— Властиво, про табір ніхто нічого точно не знав. Трохи дурниць про безцільну працю, наприклад, про те, як зривають і знову укладають асфальт або розгрібають пісок. Ну й, звичайно, те, що там жахливо. Чутки кружляли між людьми. Але, правду кажучи, ніхто усім цим надто не цікавився. И так відомо, якщо попадешся, то вже не вийдеш.

— Якби ти приїхав два роки тому, то тебе б, напевно, вітер видув із комина, — скептично зауважив Сташек, котрий геть усе може роздобути.

Я знехотя стенув плечима.

— А, мо’, й ні. Не видув тебе, то не видув би і мене. Знаєте, в Пав’яку був один з Аушвіца.

— Певно, на суд приїхав.

— Власне. Питали ми його, а він — нічого, наче води в рот набрав. Лише сказав: «Приїдете, побачите. А зараз — що там балакати». Як дітям.

— Ти боявся табору?

— Боявся. Ми виїхали з Пав’яку вранці. Машинами на вокзал. Погано: сонце світить у спину. Значить, що на Західний. Аушвіц. Нас у темпі загнали у вагони, а дорога! їхали згідно з алфавітом, по шістдесят у вагоні, навіть тисняви не було.

— Манатки взяв?

— Звичайно, взяв. Плед і тужурку нареченої, і два простирадла.

— Йолоп, треба було колегам залишити. Не знав, що все заберуть?

— Шкода було. Згодом ми повитягали всі цвяхи з однієї стіни, вирвали дошки і — драпака! Але на даху стояв кулемет, одразу вколошкав трьох перших. Останній висунув голову з вагона й дістав кулю в потилицю. Потяг одразу зупинили, а ми в куток! Вереск, крик, пекло! Треба було не тікати! Боягузи! Нас уб’ють! І прокльони, але які.

— Не гірші, ніж із бабського ляґеру.

— НІ, не гірші. Але все ж міцніші. а я сидів під купою людей на самому споді. Думаю: добре, як будуть стріляти,то не в мене першого. І добре, бо стріляли. Випустили в купу чергу, вбили двох, а третього поранили в бік. I los, aus,^[36] без речей! Ну, думаю, тепер капут! Нічого, тільки по шапці дали! Мені трохи шкода стало тужурки, бо в ній була Біблія, і, розумієте, все ж таки від нареченої.

— Плед, здається, також був від нареченої?

— Був. Я теж за ним шкодував. Але нічого не взяв, мене скинули з підніжки. Не уявляєте, який великий світ, коли людина вискакує із закритого вагона! Небо високе…

— …блакитне…

— Власне, блакитне, дерева аж пахнуть, ліс — рукою подати! Навколо есесівці, автомати в лапах. Чотирьох відвели набік, а нас загнали в інший вагон. Їхало нас сто двадцять, троє вбитих і один поранений. Ледь не подушилися у вагоні. Було так жарко, що зі стелі буквально вода лила. Жодного віконечка, нічого, все забите дошками. Ми кричали за повітрям і за водою, але коли почали стріляти, то відразу заспокоїлися. Потім попадали на підлогу і лежали, як порізані поросята. Я зняв із себе светр, потім дві сорочки. Тіло спливало потом. З носа повільно цебеніла кров. У вухах гуло. Захотілося чимскоріш в Освенцім, бо він означав свіже повітря. Коли відчинили двері на платформі, з першим ковтком повітря повернулися сили. Ніч була квітнева, всіяна зірками, зимна. Я не відчував холоду, хоча й натягнув на себе геть мокру сорочку. Хтось обійняв мене ззаду й поцілував. «Брате, брате», — зашепотів. У чорній буденній темряві рядами ряхтіли табірні вогні. Над ними обривався неспокійний рудий промінь. Темрява збігалася до нього. Здавалося, що палахкотить на недосяжній висоті. «Крематорій», — розійшовся шепіт по рядах.

— Але щебечеш, видно, що поет, — із повагою мовив Вітек.

— Йшли ми в табір і несли трупи. Я чув за собою важке дихання людей і думав, що за мною йде моя наречена. Час від часу глухі удари. Біля самісіньких воріт я дістав багнетом у стегно. Не боліло, тільки зробилося дуже тепло. Кров стікала вздовж стегна й литки. Через кілька кроків заніміли м’язи, і я почав шкутильгати. Конвоїр-есесівець ударив ще кількох попереду і сказав, коли ми входили в ґратовані ворота табору:

— Тут ви будете мати добрий відпочинок.

Це було у четвер уночі. А в понеділок я пішов у командо, сім кілометрів від табору. В Буди, носити телеграфні стовпи. Нога боліла як сто чортів. Але відпочинок є, і то добрий!

— Ну то й що, — сказав Вітек, — жиди їздять іще гірше. І нема чим хвалитися.

Думки розійшлися і щодо їзди, і щодо жидів.

— Жиди, знаєте, як жиди! — допався до голосу Сташек. — Побачиш, вони ще ґешефт зроблять на цьому своєму таборі! Вони і в крематорії, і в ґетто, а рідну маму продадуть за миску брукви! Стоїмо якось вранці в арбайтскомандо, коло нас зондер,^[37] хлопи як бики, задоволені життям, аякже! Коло мене приятель, Мойша, цей з кочегарів. Він із Млави, і я з Млави, знаєте, як то є, приятелі й торгаші, надійність і довіра. «Що там у тебе, Мойшо? Ти сам не свій». — «Дістав фотографії своєї родини». — «То чого засмучений, це ж добре». — «А щоб ти сказився з таким „добре“, я батька в піч послав!» — «Не може бути!» — «Може, бо послав. Він приїхав з транспортом, побачив мене перед камерою, я заганяв людей, повісився мені на шию, почав цілувати й питати, що то буде, сказав, що він голодний, бо два дні їдуть без їжі. А тут командофюрер кричить, не стояти, треба працювати! Що я мав робити? „Йди, тату, — кажу, — помийся в лазні, а потім побалакаємо, бачиш, зараз не маю часу“. І батько пішов до камери. А знімки я потім витягнув з одягу. Й скажи, хіба це добре, що маю фотографію?».

Ми розсміялися. Одначе добре, що арійців тепер не посилають до газу. Що завгодно, тільки не це.

— Раніше газували, — сказав «місцевий» флєґер, котрий завжди до нас підсідає. — Я в цьому блоці давно й пам’ятаю багато. Скільки через мої руки перейшло людей до газу, колеґ і знайомих із мого міста! Вже навіть облич не пам'ятаєш. Звичайно — маса. Але один випадок пам'ятатиму, мабуть, усе своє життя. Я тоді був флєґером в амбулаторії. Перев’язок дуже делікатно не роблю, відома річ, нема часу на витребеньки. Покопирсаюся в лапі чи в спині, чи десь там іще, лігнін, бинт — і геть. Наступний! Навіть на обличчя не глянеш. Ніхто й не дякує, бо нема за що. Але раз я зробив перев’язку якоїсь флегмони, і вже від дверей хтось мені каже: «Спасібо, пане флєґер!» Таке бліде, мізерне, ледь тримається на опухлих ногах.

Пішов я його відвідати й заніс суп. Він мав флегмону на правій сідниці, потім на всьому стегні, гнійну кишеню. Мучився жахливо. Плакав і говорив про маму. «Тихо, — казав я йому, — ми ж також маємо матерів, але не плачемо». Я втішав його як міг, бо жалівся, що не повернеться. Що ж я міг йому дати? Миску супу і часом шматок хліба. Ховав Толєчку, як міг, перед відборами, але якось знайшли його, записали. Я одразу прийшов до нього. Він був у лихоманці. Казав мені: «То нічого, що я йду до газу. Видко, так треба. Але коли закінчиться війна, і ти виживеш…» «Не знаю, Толєчка, чи виживу», — урвав я його. «Виживеш, — додав він уперто, — і поїдеш до моєї матері. Після війни, напевно, не буде кордонів, не буде держав, не буде таборів, люди не вбиватимуть один одного. Ведь ето послєдній бой, — сказав із притиском. — Послєдній, понімаєш?» «Розумію, — відповів я». «Поїдеш до моєї матері і скажеш їй, що я загинув. Щоби не було кордонів. Ні війн. Ні таборів. Скажеш?» — «Скажу». «Запам’ятай: моя мати мешкає в Дальнєвосточному Краю, город Хабаровск, уліца Льва Толстого, двадцать п’ять, повтори». Я повторив. Пішов до блокового, Сірого, який іще міг Толєчку викреслити зі списку. Він заїхав мені в морду і вигнав з будки. Толєчка пішов до газу. Сірий через кілька місяців попав у транспорт. Від’їжджаючи, просив цигарок. Я намовив, щоб ніхто не дав. Не дали. Може, зле зробив, бо він їхав на смерть до Маутхаузена. А адресу Толєчкіної матері я добре запам’ятав: Дальнєвосточний Край, город Хабаровск, уліца Льва Толстого…

Ми мовчали. Занепокоєний Курт спитав, що сталось, адже він й так нічого не зрозумів із нашої розмови. Вітек коротко переповів йому:

— Гадкуємо про табір, і чи світ буде ліпшим. Може, й ти щось скажеш.

Курт глянув на нас посміхаючись і заговорив повільно, аби всі розуміли:

— Я скажу дуже коротко. Коли я був у Маутхаузені, схопили двох утікачів, якраз на Святий вечір. Звели шибеницю на площі біля великої ялинки. Увесь табір зібрали, коли їх вішали. На ялинці саме засвітили гірлянди. Тоді виступив ляґерфюрер,^[38] звернувся до в’язнів і віддав наказ:

— Haftlinge, Miitzen ab!^[39]

Ми зняли шапки. Ляґерфюрер сказав у традиційній святвечірній промові:

— Хто поводиться, як свиня, до того ставитимуться, як до свині. Haftlinge, Miitzen auf!^[40]

Ми одягли шапки.

— Розійтися!

Розійшлися.

Ми запалили цигарки. Мовчали. Кожен думав про своє.

VII

Якби впали мури бараків, тисячі людей, збитих, зім’ятих на нарах, зависли б у повітрі. Виглядало б це гидкіше, ніж середньовічні картини Страшного суду. Найбільше людину вражає вигляд іншої людини, котра спить на своєму шматку нар, місці, яке вона мусить займати, бо має тіло. Тіло використали як могли: на ньому витатуювали номер, аби заощадити на ланцюгах, дали стільки часу для сну вночі, щоб людина могла працювати, і стільки часу вдень, аби попоїла. І їжі стільки, щоб непродуктивно не здохла. Одне тільки є місце для життя: шматок нар, решта належить табору, державі. Але ані цей шмат місця, ані сорочка, ані лопата — не твої. Захворієш, у тебе відберуть усе: одяг, шапку, шарф, який проніс із собою, носову хусточку. Помреш — повиривають золоті зуби, уже завбачливо вписані в табірну книгу. Спалять — прахом посиплять поля або висушуватимуть ставки. Щоправда, спалюючи, вони марнують стільки жиру, стільки кісток, стільки м’яса, стільки тепла! Але деінде роблять з людей мило, з людської шкіри — абажури, з кісток — прикраси. Хто знає, може, на експорт для негрів, котрих вони колись повбивають?

Ми працюємо під землею і на землі, під стріхою і на дощі, з лопатою, біля платформи, киркою і ломом. Носимо мішки з цементом, викладаємо цеглу, залізничні шляхи, обгороджуємо ділянки, утрамбовуємо землю… Закладаємо підвалини якоїсь нової потворної цивілізації. Допіру тепер я спізнав ціну старожитності. Що за жахливий злочин — єгипетські піраміди, храми й грецькі скульптури! Скільки крові мусило зросити римські дороги, прикордонні вали та міські будівлі! Ця старожитність була велетенським концентраційним табором, де рабам випікали знак власності на лобі й розпинали за втечу. Ця старожитність була великою змовою вільних людей проти невільників!

Пам'ятаєш, як я любив Платона? Нині я знаю, що він брехав. Бо в земних речах не відбивається ідеал, а міститься тяжка, кривава праця людини. Це ми будували піраміди, трощили мармур на храми і каміння на імперські дороги, це ми веслували на ґалерах і тягнули сохи, а вони писали діалоги і драми, виправдовували батьківщинами свої інтриги, воювали за кордони й демократію. Ми ж були брудними і вмирали насправді. Вони були естетичні й диспутували задля годиться.

Не існує краси, якщо вона містить людську кривду. Не існує правди, якщо вона цю кривду замовчує. Не існує добра, якщо воно її допускає.

Що знає старожитність про нас? Знає утеклого раба з Теренція й Плавта, знає народних трибунів Гракхів та ім’я одного тільки невільника — Спартака.

Вони творили історію, і якогось там злочинця — Сципіона, якогось там адвоката — Цицерона чи Демосфена, — ми чудово пам’ятаємо. Захоплюємося винищуванням етрусків, руйнуванням Карфагену, зрадами, підступом і грабіжництвом. Римське право! І сьогодні існує право!

Що знатиме про нас світ, якщо переможуть німці? Постануть велетенські будівлі, автостради, фабрики, височезні пам’ятники. Під кожну цеглину будуть підкладені наші руки, на наших плечах триматимуться залізничні шпали та бетонні плити. Вимордують наші родини, хворих, старих. Вимордують дітей.

І ніхто про нас не знатиме. Нам не дадуть мовити поети, адвокати, філософи, священики. Вони створять красу, добро та правду. Створять релігію.

Три роки тому тут були села й хутори. Були поля, польові дороги та груші на межах. Були люди — ані кращі, ані гірші за інших.

Потім прийшли ми. Вигнали людей, зруйнували хати, розрівняли землю, змісили її на болото. Звели бараки, огорожі, крематорії. Прителющили із собою коросту, флегмони та воші.

Працюємо на фабриках і копальнях. Робимо величезну працю, з якої хтось має небувалий зиск.

Дивна історія тутешньої фірми «Lenz». Ця фірма збудувала нам табір, бараки, зали, склади, карцери, крематорії. Табір позичав їй в’язнів, а СС давало матеріали. При розрахунку рахунок виявився таким фантастично мільйонним, що за голову схопився не лише Аушвіц, а й сам Берлін. Панове, сказали, це неможливо, ви забагато заробили, аж стільки-то й стільки-то мільйонів. Однак, відповіла фірма, ось рахунки. Так, звісно, сказав Берлін, але ми не можемо. Тоді половину, запропонувала патріотична фірма. Тридцять відсотків, погартувався ще Берлін, й на цьому зійшлися. З цього часу всі рахунки фірми «Lenz» відповідно врізалися. «Lenz», одначе, не журиться: як і всі німецькі фірми, вона збільшує основний капітал. Зробила на Освенцімі величезний бізнес і спокійно чекає кінця війни. Так само «Wagner» і водопровідна фірма «Continental», фірма «Richter», що займається артезіанськими свердловинами, «Siemens» — освітленням й електричними кабелями, постачальники цегли, цементу, заліза та деревини, виробники баракових секцій та смугастого одягу. Так само велетенська автомобільна фірма «Union», так само заводи по переробці брухту «DAW». Так само власники копалень у Мисловіцах, Ґлівіцах, Яніні, Явожно. Той із нас, хто виживе, муситиме колись домагатися еквіваленту цієї праці. Не грошей, не товару, а твердої камінної праці.

Коли хворі й ті, хто відпрацював своє, ідуть спати, я розмовляю з тобою на віддалі. Бачу в темряві твоє обличчя і, хоч кажу із невластивою тобі гіркотою й ненавистю, знаю, що ти мене уважно слухаєш.

У нас із тобою одна доля. Лишень у тебе руки не для кайла, а тіло непризвичаєне до корости. Нас єднає наша любов і безмежна любов тих, хто ще зостався. Тих, що живуть задля нас і становлять наш світ. Обличчя батьків, друзів, форми речей, котрі залишилися.

І те найдорожче, чим ми можемо поділитися: враження. І навіть якщо нам залишать тільки тіло на шпитальних нарах, з нами будуть ще наші думки і наші почуття.

Й міркую, що гідність людини навсправжки полягає в її думках і почуттях.

VIII

Ти не уявляєш, яке я маю щастя.

Передовсім — це довготелесий електрик. Ходжу до нього щоранку з Куртом (бо це його знайомий) і віддаю листи до тебе. Електрик — фантастично старий номер, тисяча з маленьким хвостиком, — нав’ючує на себе ковбаси, мішечки з цукром, жіночою білизною і кудись у черевик пхає купу листів. Електрик лисий і не розуміє нашого кохання. Електрик кривиться на кожен лист, який я приношу. Електрик каже, коли хочу дати йому цигарки:

— Колего, у нас в Аушвіці не беруть за листи! А відповідь, якщо зможу, принесу.

Увечері я йду до нього. Відбувається зворотна процедура: електрик сягає до черевика, витягає лист від тебе, віддає мені й знехотя кривиться. Бо в електрика нема співчуття до нашого кохання. І, напевно, він не любить карцер, клітки розмірами метр на півтора. Адже електрик дуже довгий, і йому в карцері, либонь, незручно.

Отож, насамперед — довготелесий електрик. По-друге ж, шлюб іспанця. Він захищав Мадрид, утік до Франції, і його привезли в Освенцім. Іспанець як іспанець: мав якусь француженку, а від неї — дитину. Дитина трохи підросла, а іспанець досі в таборі, тож француженка в крик, хоче шлюбу! Пише подання до самого Г! Г. обурився: що це за безлад у новій Європі, негайно дати їм шлюб!

Притягли француженку з дитиною в табір, з іспанця враз стягнули смугасту робу, підібрали вишуканий, самим капо по пральні прасований костюм, із багатих табірних складів ретельно дібрали краватку до шкарпеток і дали шлюб.

Потім молодята йшли до знімки: вона з синочком і букетом гіацинтів у руці, а він з нею попід руки. За ними оркестр in corpore,^[41] за оркестром же — скажений есесівець із кухні.

— Я на вас рапорт подам, що граєте під час праці, замість того щоб чистити картоплю! В мене суп без картоплі! Мав я всі ваші шлюби в…

— Тихіше… — вгамовували його інші сановники. — Берлін наказав. А суп може бути і без картоплі.

Тимчасом молодят сфотографували і поступилися їм на шлюбну ніч апартаментом пуффу, з якого вигнали в десятий. Наступного дня француженку відіслали назад у Францію, а іспанця в робі — в командо.

Увесь же табір ходив, ніби палицю проковтнув.

— У нас в Аушвіці навіть шлюби беруть.

Отож, насамперед — довготелесий електрик. По-друге — шлюб іспанця. По-третє ж — ми закінчуємо курси. Недавно їх закінчили флєґерки із FKL. Ми прощалися з ними камерною музикою. Усі вони всілися біля вікна десятого блоку, а з вікон нашого їм грали з оркестру: бубон, саксофон і скрипка. Найдивовижніший саксофон: ридає й плаче, сміється і сяє!

Шкода, що Словацький не знав його, либонь, став би саксофоністом через багатство виразності цього інструмента.

Спершу жінки, а тепер ми. Зібралися на горищі, прийшов ляґєрарцт Роде (цей «порядний», що не робить різниці між євреями й арійцями), прийшов, подивився на нас і наші перев’язки, сказав, що він дуже задоволений і що тепер, мабуть, буде у нас в Аушвіці ліпше. І хутко вийшов, бо на горищі зимно.

У нас в Аушвіці з нами сьогодні прощаються увесь день. Франц, той, що з Відня, дав мені останнє тлумачення сенсу війни. Трохи затинаючись, говорив про людей, що будують, і людей, що руйнують. Про перемогу перших і поразку других. Про те, що за нас б’ються товариші, наші однолітки з Лондона й Уральська, з Чикаго і Калькутти, з суші й острова. Про близьке братерство людей, творчих. «Ось, — думав я, — серед нищення і смерті зароджується месіанізм, звичайний шлях людської думки». Потім Франц розпакував свою коробку, котру якраз отримав з Відня, і ми пили вечірній чай. Франц співав австрійські пісні, а я читав вірші, яких він не розумів.

У нас в Аушвіці мені дали на дорогу трохи ліків і кілька книжок. Я запхав їх у коробку під їжу. Уяви собі, думки Ангелуса Сілезіюса. Отож я щасливий, бо все вкупі: довгий електрик, шлюб іспанця, закінчуємо курси. По-четверте, учора я отримав лист із дому. Довго вони мене шукали, але знайшли.

Майже два місяці я не мав жодної звістки з дому і страшенно хвилювався, бо тут чутки про справи у Варшаві фантастичні, почав уже писати розпачливі листи і якраз учора, подумай лишень! Два листи: один від Сташека й один від брата.

Сташек пише дуже простими словами, як людина, котра чужою мовою прагне передати зміст від серця. «Ми любимо тебе і пам’ятаємо про тебе, — пише, — і пам’ятаємо також про Туську, твою наречену. Живемо, працюємо і творимо». Живуть, працюють і творять, тільки Анджей загинув і Вацек «не живе».

Яка ж це фатальність, що ці двоє, найздібніших із нашого покоління, з найпалкішою пристрастю до творення, що саме вони змушені були загинути!

Ти знаєш, як різко я виступав проти них: їхньої імперської концепції побудови ненаситної держави, їхньої непорядності в суспільному мисленні, їхніх теорій народного мистецтва, їхньої філософії, каламутної, як сам майстер Бжозовський, їхньої поетичної практики, що чолом билася об стіну «Авангарду»,^[42] їхнього стилю життя свідомої й підсвідомої брехні.

І сьогодні, коли нас розділяє поріг двох світів, поріг, котрий і ми переступимо, я продовжую суперечку про сенс світу, стиль життя й лик поезії. І сьогодні я звинувачую їх у тому, що вони піддалися вражаючим ідеям могутньої владної держави, захопилися злом, вада якого в тому, що це не наше зло. І сьогодні я звинувачую їх у безідейності їхньої поезії, відсутності у ній людини, відсутності у ній поета.

Але я бачу їхні обличчя через поріг іншого світу і думаю про них, про хлопців мого покоління, і відчуваю, що порожнеча навколо нас стає чимраз більшою. Ті, що залишили нас, неймовірно живі, вони залишили нас посеред своєї праці. Ті, що залишили нас, так сильно належали цьому світові. Я прощаюсь із ними, приятелями з іншої барикади. Хай на тому світі вони знайдуть правду й любов, яких тут не спізнали!

…Еву, ту, котра так гарно читала вірші про гармонію і зорі, і про те, що «ще не так погано», також розстріляли. Порожнеча, щораз більша порожнеча. Відходять далекі й близькі, й уже не за сенс боротьби, а за життя коханих людей хай моляться ті, хто вміє молитися.

Я думав, що закінчиться нами. Що коли ми повернемось, то повернемось у світ, котрий не знав цієї жахливої задушливої атмосфери. Що тільки ми зійшли на дно. Але звідтіля, з того світу відходять люди — в самий розпал життя, боротьби, любові.

Ми нечулі, мов дерева, мов каміння. І мовчимо, як дерева, коли їх зрубують, як каміння, коли його розбивають.

Другий лист — від брата. Знаєш, які сердечні листи пише мені Юлек! І тепер він пише, що думає про нас, що чекає, що ховає всі книжки та вірші…

Коли повернусь, то застану на книжкових поличках свій новий томик. «Це вірші про твоє кохання», — пише брат. Думаю, що це символічно переплітаються наше кохання і наша поезія і що ці вірші, котрі писалися тільки для тебе і з якими тебе заарештовано, — це, мабуть, завчасна перемога. Видали їх — може, лише як пам’ятку про нас? Я вдячний людській дружбі, що вона береже після нас поезію й кохання і визнає наше право на них.

І пише ще мені брат про твою маму, вона думає про нас і вірить, що ми повернемось й будемо завжди разом, бо таке людське право.

…Пам’ятаєш, що ти мені писала в першому листі, котрий я одержав від тебе через кілька днів після приїзду в табір? Ти писала, що хвора і перебуваєш у розпачі, бо «засадила» мене в табір. Що якби не ти, я б… і т. д. А знаєш, як це було насправді?

Було так, що я чекав твого обіцяного дзвінка від Марії. Після обіду в мене були курси, — як звикле в середу, — я, здається, казав щось про свою працю над мовою і, здається, що згасла карбідка.

Потім чекав твого дзвінка. Знав, що ти повинна задзвонити, бо обіцяла. Ти не дзвонила. Не пам’ятаю, чи ходив я на обід. Якщо ходив, то, повернувшись, знову сидів біля телефону, боявся, що з сусідньої кімнати, може, не почую. Читав якісь газетні вирізки й новелу Моруа про чоловіка, який важив душі для того, аби, навчившись уміщати людські душі в жбан одвічний, умістити в ньому свою душу і душу коханої жінки. Але вмістив лишень душі двох випадкових циркових блазнів, а його душа й душа його коханої розпорошились у всесвіті. Під ранок я заснув.

Зранку я пішов додому, як завжди, з портфелем, з книжками. Поснідав, сказав, що буду на обід і що дуже поспішаю, потріпав пса за вухо і пішов до твоєї мами. Мама непокоїлася за тебе. Тоді я поїхав трамваєм до Марії. Довго розглядав дерева Лазєнок, бо дуже люблю їх. Аби заспокоїтися, пішов пішки через Пулавську. На сходах було незвично багато недопалків і, якщо не зраджує пам’ять, сліди крові. Але, може, це сугестія. Я підійшов до дверей і подзвонив умовним знаком. Відчинили чоловіки з револьверами у руках.

З тих пір минув рік. Але пишу це для того, аби ти знала — я ніколи не шкодував, що ми разом. І ніколи не думав, що могло б бути по-іншому. Однак часто міркую про майбутнє. Про те, як ми будемо жити, якщо… Про вірші, які я напишу, про книжки, які читатимемо, про речі, які в нас будуть. Знаю, це дурниці, але думаю про них. Маю навіть задум щодо нашого екслібриса. Це буде троянда, кинута на закриту грубу книжку з великим середньовічним окуттям.

IX

Ми вже повернулись. Я пішов по-старому в свій блок, натер хворих на коросту чаєм із м’яти, а сьогодні зранку ми мили всі разом підлогу. Згодом я стояв із розумною міною біля лікаря, котрий робив пункцію. Потім забрав дві останні ампули пронтозолу і надсилаю тобі. Нарешті наш перукар (у цивільному житті власник ресторану біля пошти в Кракові) Генек Ліберфройнд визнав, що я тепер буду, певно, найкращим флєґером серед літераторів.

Поза тим, цілий день я клопочусь листом до тебе. Лист до тебе — це оці аркуші, але щоби вони дійшли куди слід, мусять мати ноги. І про ці ноги я турбуюсь. Зрештою, знайшов одну пару — у високих червоних шнурованих черевиках. Окрім цього, ноги мають чорні окуляри, плечисті й ходять щодень на FKL за дитячими трупами чоловічої статі. Оскільки трупи мусять пройти через нашу шрайбштубу, нашу трупарню, і наш SDG^[43] мусить побачити їх на власні очі. Світ тримається на порядку, себто менш поетично — Ordnung muss sein.^[44]

Отож ноги ходять на FKL і загалом до мене прихильні. Самі, кажуть, мають жінку на бабськім і знають, як це важко. Тому лист забирають просто так, задля приємності. І мене також, якщо трапиться нагода. Отже, лист висилаю одразу, а сам наміряюся прийти до тебе. Навіть з’явився дорожній настрій. Мої приятелі радять узяти плед і — підстелити його куди слід. З моїм щастям і табірною винахідливістю, слушно міркують, на першій же прогулянці мушу впасти. Хіба що піду під наглядом. Порадив їм намаститися від корости перуанським бальзамом.

А ще роздивляюся навколо. Нічого не змінилось, тільки болота дивним чином побільшало. Пахне весною. Люди танутимуть у болоті. З лісу тягне раз запахом сосен, раз диму. Ось їдуть машини з шматтям, ось — доходяги з Буни. Ось везуть обід на склад речей, а ось — есесівців змінювати варту.

Нічого не змінилося. Оскільки вчора була неділя, ми перевіряли ляґер на воші. Табірні блоки взимку жахливі! Брудні нари, заметені глиняні підлоги, задавнений запах людей. Блоки битком набиті людьми, але жодної воші. Не дарма нищення вошей тривають цілими ночами.

Закінчивши перевірку, ми вже виходили з блоків, аж ось у ляґер повернулося з кремо зондеркомандо. Вони йшли, просмерджені димом, налиті салом, угинаючись під важкими клунками. Їм дозволено проносити усе, крім золота, однак його вони контрабандують найбільше.

З блоків купками вибігали люди, налітали на маршируючі шеренги і видирали намічені пакунки. Повітря вирувало від криків, прокльонів й ударів. Нарешті зондер зникло у воротах свого, обгородженого від решти табору стіною, подвір’я. Одразу ж, однак, скрадаючись, почали вислизати євреї на гендель, на домовляння та відвідини.

Я перестрів одного з них, приятеля з нашого колишнього командо. Я захворів і пішов у КВ.^[45] Він мав більше «щастя» і пішов у зондер. Усе ж краще, ніж працювати лопатою за миску супу. Простягнув щиро руку.

— А, це ти? Треба чогось? Якщо маєш яблука…

— Ні, яблук не маю, — відповів я приязно. — Ти ще не вмер, Абрамеку? Що чувати?

— Нічого цікавого. Чехів загазували.

— Це я знаю і без тебе. А як особисті справи?

— Особисті справи? Та які там у мене можуть бути особисті справи? Печі, блоки і знову печі. Хіба в мене є хто тут? А хочеш знати про особисте: ми вигадали новий спосіб спалювати у печі. Знаєш, який?

Я з увічливості вдав зацікавлення.

— А такий от: беремо чотирьох дітваків із волоссям, зв’язуємо головами докупи й підпалюємо волосся. Потім горить само — і gemacht.^[46]

— Вітаю, — сказав я стримано і без ентузіазму.

Він дивно розсміявся й глянув мені у вічі:

— Ей, флєґер, у нас в Аушвіці ми мусимо бавитися як уміємо. Інакше хіба можна було б витерпіти?

І, засунувши руки в кишені, він пішов не попрощавшись.

Але це неправда й гротеск, як увесь табір, як увесь світ.

Примітки

1

Lagerartz — табірний лікар (нім.). Тут і далі примітки перекладача.

(обратно)

2

Спотворене нім. Pfleger — санітар.

(обратно)

3

Виразка дванадцятипалої кишки (лат.).

(обратно)

4

Lager — табір (нім.).

(обратно)

5

Арреll — збір, перевірка (нім.).

(обратно)

6

Від нім. Krematorium — крематорій.

(обратно)

7

Тюрма у Варшаві.

(обратно)

8

Жіноче відділення Пав'яку.

(обратно)

9

Schreihstube — канцелярія (нім.)

(обратно)

10

Там під час війни містилося гестапо.

(обратно)

11

Kameradschaft — товариськість, дружба (нім.).

(обратно)

12

Товариші (нім.).

(обратно)

13

Arbeitszeit — робочий час (нім.).

(обратно)

14

Lageraltester — старший у таборі (нім.).

(обратно)

15

Lagerkargo — старший наглядач (нім.).

(обратно)

16

Кommando — команда, загін (нім.).

(обратно)

17

У таборі існувала система розрізнення, зокрема червоні нашивки означали, що в'язень належить до категорії політичних.

(обратно)

18

Тут (нім.).

(обратно)

19

Kommandoführer — начальник командо (нім.).

(обратно)

20

FKL — Frauenkonzlager — жіноче відділення в концтаборі (нім.).

(обратно)

21

Табір для військовополонених офіцерів.

(обратно)

22

Табір для військовополонених солдат.

(обратно)

23

SK — Strafkompanie — штрафна команда (нім.).

(обратно)

24

Waschraum — умивальня (нім.)

(обратно)

25

DAW — Deutsche Abrüstungsweke — німецьке підприємство, що займалося головним чином демонтажем збитих над Німеччиною літаків.

(обратно)

26

Ріреl — підліток, який обслуговував капо і старост, підкапо (нім.).

(обратно)

27

Для німців (нім.).

(обратно)

28

«Завтра на батьківщину» (нім.).

(обратно)

29

Крок (нім.).

(обратно)

30

повітря (нім.).

(обратно)

31

Vaterland — батьківщина (нім.).

(обратно)

32

Dachdecker — покрівельник (нім.).

(обратно)

33

Чергових, від нім. die Stube — кімната.

(обратно)

34

Шию (нім.).

(обратно)

35

Stahlhelm — залізна каска, тут: назва німецьких жандармів (нім.).

(обратно)

36

Давай, виходь (нім.).

(обратно)

37

Sоnder kommando — команда, що обслуговувала крематорій (нім.).

(обратно)

38

Lagerführer — комендант табору (нім.).

(обратно)

39

В'язні, зняти шапки! (нім.).

(обратно)

40

В'язні, одягнути шапки! (нім.).

(обратно)

41

У повному складі (лат.).

(обратно)

42

Польська поетична група 30-х pp. XX cm.

(обратно)

43

SDG — Sanitätsdienstgerade — есесівець або цивільний працівник, котрий виконував медико-санітарні функції контролю за трупами.

(обратно)

44

Порядок мусить бути (нім.).

(обратно)

45

KB — Krankenbau — шпитальний блок (нім.).

(обратно)

46

Готово (нім.).

(обратно)

Оглавление

І

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

*** Примечания ***