Дана і дракон [Олеся Чертова] (fb2) читать постранично

Олеся Чертова Дана і дракон

Дана і дракон

Двері відчинила мама. Дана переступила поріг, недбало жбурнула в куток наплечник і почала знімати куртку. Мама уважно спостерігала за донькою із ледь помітною посмішкою.

— Ну, що сьогодні в тебе сталося? — запитала вона.

Дана не відповіла, підхопила наплечник і попрямувала до своєї кімнати. Мама пішла за нею.

— Дано, може, все-таки поговоримо? Дівчинка сіла на ліжко і знизала плечима.

— Чесно кажучи, то й говорити нема про що, — знехотя промовила дівчинка. — Знову той Сергій…

На маминому обличчі з’явилася усмішка:

— І що ж знову накоїв той Сергій?

Дана зітхнула, полізла в наплечник і дістала звідти невеличкий букетик пролісків. Ніжні білі квіти трохи зім’ялися, проте в кімнаті відразу запахло весною. Дівчинка жбурнула букетик на ліжко. Мама його обережно підняла, торкнулася тендітних пелюсточок, вдихнула свіжий аромат весни. А потім поглянула на доньку — Дана сиділа, наїжачившись, піднявши догори худенькі плечі та опустивши очі додолу. Її золотаве густе волосся розкішною хвилею спадало на спину та плечі.

— Не розумію я тебе, Дано, — сказала мама. — Хлопець так упадає коло тебе, квіти щодня носить, а ти…

Дану наче хтось укусив.

— А що я?! — крикнула вона. — Він мене перед усім класом соромить, усі дівчата сміються. Он, кажуть, твій жених іде! Хлопці з нього ввесь час кепкують, а він навіть не може дати їм відсіч. Стоїть, з ноги на ногу переминаючись. Отакий-то хлопець! З ним увечері в кіно піти страшно, бо, боронь Боже, перестрінуть хулігани, так він і втекти не зможе, не кажучи вже про те, щоб відбитися.

— А ти з ним у кіно вдень піди, навіщо ж вечора чекати?

Дана так зиркнула на маму, що та знову розсміялася і обійняла доньку.

— Дивна ти — хіба ж можна соромитися того, що людина виявляє до тебе симпатію? І що з того, що він не забіяка? Зате відмінник, вчиться краще за всіх у класі. Розумний…

— Розумний! — перекривила Дана. — Тільки й щастя! Довгий, худий, як та жердина, ще й в окулярах! Сміх та й годі! Інша справа — Денис, що з Наталкою дружить, або ж Павло… Ото хлопці, а це…

— У тих хлопців тільки одна перевага — м’язи великі, але в голові вітер, сама розумієш. Вам, доню, тільки по тринадцять, а років через десять подивишся, де твої мускулясті Денис та Павло опиняться. А от Сергій точно гарною людиною стане.

— Та хай собі стає ким завгодно, тільки мене облишить! — Дана нервово крокувала кімнатою.

— Не можна критикувати зовнішність людини. І принижувати людину теж не слід. Він, до речі, має право дарувати квіти всім, кому захоче.

Дана нічого не відповіла. Стояла спиною до матері, зіпершись на підвіконня.

— Насварила ти його за ці проліски? — тихо озвалася мама.

— Насварила… — голос Дани затремтів, вона раптом заплакала.

— Піду квіти у воду поставлю, — мама вирішила залишити доньку наодинці з її думками. — Ой, донечко, хто ж тебе зрозуміє, якщо ти сама себе зрозуміти не можеш?..

Раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Добрий день, Тетяно Олександрівно! Це Сергій. Покличте Дану, будь ласка.

— Ні, Сергію, не покличу.

— Чому? Вона через ті квіти на мене образилася? Але ж я хотів як краще.

— Та розумію я, що ти хотів, — усміхнулася мама. — Їй у собі розібратися треба, а потім поговорите. Завтра. Добре?

— Добре, — сумно промовив Сергій. — До побачення!

— До побачення, — зітхнула мама. Підійшла до кімнати Дани, прислухалася — тиша. Кожному іноді треба побути на самоті. А особливо, коли людині тринадцять років.

Пізно увечері, коли всі у квартирі вже поснули, Дана ще читала. Вона понад усе любила книги про епоху Середньовіччя, особливо про прекрасних принцес, які чекали в найвищих баштах кам’яних замків на своїх відважних лицарів у залізних латах. Дівчинка читала, і їй подих перехоплювало від хвилювання: скільки тут було пристрасті, відваги, на які героїчні вчинки були здатні лицарі заради коханих! Дана заплющила очі — о, як би їй хотілося жити в ту епоху, коли магія була буденною справою, в епоху драконів і чарівників!

Дівчинка відклала книгу, підвелася з ліжка і навшпиньки підійшла до дзеркала. У напівмороці кімнати її нічна сорочка здавалася прозорою білою сукнею, довге золотаве волосся вільно розсипалося по плечах, а карі очі загадково сяяли із темряви.

Дана критично себе оглянула. Так, зовні на роль принцеси вона підходила ідеально. Та тільки де ж той замок та справжнього лицаря узяти? З лицарями було особливо скрутно. Дана мимоволі поглянула на проліски у скляночці, мама все-таки принесла їх до кімнати дочки (мовляв, твої квіти, хай у тебе й стоять!), взяла в руки букет, вдихнула аромат, надзвичайно п’янкий і свіжий.

— Ех, Сергію!