Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію [Томас Фрідмен] (fb2) читать онлайн

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію

Переклад з англійської Мар'яни Прокопович і Романа Скакуна

ISBN 966-7790-03-7

Львів, 2002

Прелюдія: Світові десять років

Це вже починає дратувати, адже ж нам немає ніякого діла до Росії чи Азії. Ми в себе вдома й хочемо спокійно робити свій бізнес, але не можемо – через те, як тамтешні уряди керують своїми країнами.

Дуґлас Генсон, директор-розпорядник корпорації “Рокі Маунтен Інтернет”, в інтерв’ю “Волл-стрит Джорнел” після того, як біржовий крах 1998 року змусив його відкласти випуск “сміттьових” облігацій на суму 175 млн. доларів

Вранці 8 грудня 1997 року уряд Таїланду оголосив про закриття п’ятдесяти шести з п’ятдесяти восьми найбільших фінансових домів країни. Ці приватні банки ледь не миттєво збанкрутіли через обвал тайської валюти – бата. Взявши великі кредити в американських доларах, вони позичали ці кошти місцевим підприємцям на будування заводів, готелів, офісних хмарочосів та люксових апартаментів. Банки почувалися в безпеці, бо тайський уряд зобов’язався був підтримувати сталий курс бата відносно долара. Та коли уряд не спромігся виконати свою обіцянку, то після масштабних глобальних спекуляцій проти бата – їх викликало дедалі ясніше усвідомлення того, що тайська економіка не така сильна, як доти вважали – тайська валюта впала як стій на 30 відсотків. Це означало, що фірми, взявши позики в доларах, мусили тепер, повертаючи кожен позичений долар, виплачувати на третину більше тайських батів. Багато підприємств не змогло повернути позичок банкам, чимало банків не змогло розрахуватися із своїми іноземними кредиторами – і ціла система застопорилася, залишивши без роботи 20000 “білих комірців”. Наступного дня в мене була призначена зустріч у Бангкоку на вулиці Асоке, таїландській Волл-стрит, де мали свої штаб-квартири більшість збанкрутілих фінансових домів. Ми повільно минали ці розорені фірми одна за одною, і таксист, показуючи на кожну, промовляв: “Мертва!... мертва!.. мертва!.. мертва!.. мертва!”

Тоді я цього ще не знав, – та й ніхто не знав, – але тайські інвестиційні банки стали першими кісточками доміно у, як згодом виявиться, першій глобальній фінансовій кризі нової ери глобалізації – ери, що настала після закінчення холодної війни. Тайська криза поклала початок втечі капіталу майже з усіх молодих ринків Південно-Східної Азії, спричинивши зниження курсу місцевих валют у Південній Кореї, Малайзії та Індонезії. Глобальні та місцеві інвестори, ретельно й прискіпливо дослідивши економіки цих країн, знайшли там чимало слабких сторін і або перевели свій капітал у безпечніше місце, або підняли процентну ставку, щоб компенсувати собі більший ризик. Це було незадовго до того, як серед бангкокців стала дуже популярною футболка з написом “Колись я був багатий”.

За кілька місяців економічний спад у Південно-Східній Азії почав даватися взнаки вже по всьому світі. Азія була важливим двигуном загальносвітового економічного зростання – двигуном, що поглинав величезну кількість сировини. І коли цей двигун став глухнути, ціни золота, міді, алюмінію і, найголовніше, сирої нафти почали падати. Таке падіння світових цін на товари і стало тим механізмом, що переніс кризу з Південно-Східної Азії до Росії. Росія на той час була заклопотана своїми проблемами, намагаючись за допомогою МВФ видряпатися з економічної трясовини, до якої сама й ускочила, на стабільний шлях зростання. Однак бідою Росії було те, що значна частина її підприємств була нездатна виробляти продукцію хоч трохи вартісну. На ділі більшість цієї продукції можна було вважати за “додану від’ємну вартість”. Це значить, що трактор, виготовлений на російському заводі, був такий нездалий, що як металобрухт чи металосировина він вартував більше, ніж як готовий, “зроблений у Росії” трактор. На додаток, ті російські підприємства, що виробляли продукцію, придатну на експорт, сплачували дуже мало або й жодних податків, тож Кремль потерпав від хронічної нестачі коштів.

Не дістаючи великих надходжень із своєї економіки, російський уряд міг фінансувати поточний бюджет хіба що за рахунок податків на сиру нафту та інші експортні товари. Він також почав дуже залежати від іноземних позичальників, що в них виманював гроші, пропонуючи під непоганий процент різноманітні державні облігації.

Утім, на початку 1998-го російська економіка й далі загнивала, тож росіяни, щоб і далі принаджувати чужоземців, мусили підняти процентну ставку на свої рублеві облігації від двадцяти до п’ятдесяти й навіть сімдесяти відсотків. Іноземні банки та фонди, як і раніше, купували ці облігації, міркуючи, що навіть коли російський уряд не зможе їх викупити, то МВФ не стоятиме осторонь і простягне росіянам руку допомоги, – тож кредитори все одно повернуть свої гроші. Деякі іноземні банки й інвестиційні фонди не тільки не переставали вкладати власні кошти в російську економіку, але й брали додаткові позички під п’ять відсотків, щоб за них купити російські держоблігації з виплатністю двадцять чи тридцять відсотків. Як казала моя бабуся: “Оце оборудка!” Але, як вона ще казала: “Коли щось виглядає надто гарно, щоб бути правдою, значить, воно й не є правда!”

Так воно й було. Падіння цін нафти, яке почалося в Азії, призвело до того, що російському урядові ставало дедалі важче виплачувати капітал та проценти на свої держоблігації. МВФ тим часом повинен був рятувати своїми кредитами Таїланд, Корею та Індонезію, а отже відкидав усі пропозиції додатково профінансувати Росію, – доки росіяни спершу не виконають своїх обіцянок і не візьмуться реформувати власну економіку, а почнуть бодай з того, що змусять свої найбільші підприємства й банки сплачувати хоч трохи податків. 17 серпня 1998 року російська економіка розсипалася, мов хатинка з карт, завдавши ринку подвійного удару: Росія знецінила й одностороннім порядком відмовилась оплачувати свої державні облігації, не попередивши кредиторів і не уклавши жодних угод про компенсацію. Фонди, банки та інвестиційні компанії, що були повкладали гроші в російську економіку, стали зазнавати величезних втрат. Ті інвестори, що понабирали додаткових кредитів, аби тільки зробити якнайбільші ставки в кремлівському “казино”, тепер опинилися перед загрозою банкрутства.

Будь-що-будь, колапс російської економіки не мав би справити значного впливу на глобальну систему. Ця економіка значила менше, ніж навіть голландська. Але тепер система була глобальна як ніколи. Так само, як ціни на сиру нафту стали тим передавчим механізмом, який поширив кризу на Росію, так само й інвестиційні фонди – велетенські нерегульовані скупчення приватного капіталу, що нишпорять по світі, видивляючись, де б найзисковніше вкласти свої кошти, – стали тим механізмом, який поширив кризу з Росії на решту молодих ринків, зокрема на Бразилію. Інвестиційні фонди й торговельні фірми, зазнавши в Росії великих збитків (а ці збитки зросли подекуди в 50 разів, бо ж багато інвесторів самі використовували позичені кошти), мусили негайно збільшити свої прибутки, щоб розплатитися з банкірами. Вони були змушені продавати все, що мали ліквідного. Тож вони й почали продавати свої активи у фінансово надійних країнах, щоб компенсувати втрачене в країнах кризи. І от, приміром, Бразилія, що досі в очах МВФ та світових ринків поводилася просто взірцево, раптом побачила, як інвестори панічно розпродають її акції й облігації. Стараючись втримати в себе капітал, Бразилія мусила підняти процентну ставку аж до сорока відсотків. За подібним сценарієм розвивалися події на всіх молодих ринках світу. Перестраховуючись, інвестори збували свої бразильські, корейські, єгипетські, ізраїльські та мексиканські облігації, а отримані кошти або ховали під подушку, або вкладали в найбезпечніші облігації США, які тільки могли знайти. Таким чином спад на бразильському та інших молодих ринках став передавчим механізмом, що спричинив справжнє полювання на облігації Американської Скарбниці. Це, знов-таки, миттю піднесло ціну американських держоблігацій, дозволило американському урядові знизити встановлену на них процентну ставку й побільшило різницю в ціні між держоблґаціями США й облігаціями корпорацій та молодих ринків.

Раптове падіння прибутковости облігацій американської скарбниці стало тим механізмом, що занапастив іще більше інвестиційних фондів та банків. Для прикладу візьмімо хоча б компанію “Довготривале управління капіталом” (“ЛТСМ”), що має штаб-квартиру в Ґрінвічі (штат Коннектикут). “ЛТСМ” – це, образно мовлячи, Мати Всіх Інвестиційних Фондів. Наприкінці 1980-х виникло багато нових таких от фондів – і боротьба на ринку одразу загострилася. Всі вони претендували на одні й ті самі ласі шматки. Щоб хоч якось заробляти гроші в цьому світі жорстокої конкуренції, інвестиційні фонди стали робити дедалі екзотичніші ставки, виносячи на карту щораз більший куш. І щоб знайти якісь орієнтири в цій грі, “ЛТСМ” запросила двох бізнес-економістів, лавреатів Нобелівської премії. У своїх дослідженнях вони доводили, що базову нестійкість акцій та облігацій можна оцінити на підставі того, як ті поводилися в минулому. Проаналізувавши комп’ютерні моделі та взявши великі позички в різних банках, “ЛТСМ” ризикнула поставити, не багато не мало, 120 млн. доларів на те, як зміниться курс деяких ключових облігацій влітку 1998-го. Компанія сподівалася, що вартість американських держоблігацій знизиться, а викидних облігацій та облігацій молодих ринків – зросте. Однак комп’ютерне моделювання ніяк не могло передбачити тої глобальної пошести, що почалася після серпневого колапсу Росії, тож геть усі ставки виявилися програшними. Коли весь інвестиційний світ панічно накинувся на американські держоблігації, то їх вартість, замість падати, підскочила, а вартість викидних облігацій та облігацій молодих ринків, замість підскочити, провалилася в безодню. “ЛТСМ” залишилася з діркою від бублика. Якби не допомога банкірів, компанії довелося б гарячково розпродавати всі свої цінні папери, а це означало б цілковитий крах світового ринку.

Нарешті ми дісталися й моєї вулиці. На початку серпня 1998-го я інвестував певну суму в інтернет-банк мого приятеля. Невдовзі ціна акцій сягнула аж 27 доларів при номіналі 14,50 долара. Я почувався генієм. Аж ось Росія оголосила дефолт, увесь цей ланцюжок доміно почав валитися – й акції мого приятеля впали до 8 доларів. Чому? Бо його банк придбав був велику кількість закладних на приватні будинки, а коли внаслідок ажіотажної купівлі держоблігацій процентна ставка у США раптом упала, багато людей могло б кинутися завчасно сплачувати свої закладні. Якби багато людей раптом сплатило свої закладні, то банк мого приятеля не отримав би очікуваного припливу доходів і не зміг би розплатитися з вкладниками. Проте на цей раз ринок помилився, й акції мого приятеля знов зросли на ціні. Тож на початку 1999-го я знов почувався генієм, коли Amazon.com заразила світ інтернет-божевіллям і акції мого приятеля, як і інших технологічних компаній, підскочили до небес. Але недовго було чекати, поки на наше свято припреться без запрошення решта світу. То вже не Росія ломилася з парадного входу – тепер настала черга Бразилії збурити американський ринок і навіть притлумити (правда тимчасово) бум акцій в Інтернеті.

Спостерігаючи всі ці перипетії, я міркував, що треба було шести місяців для того, щоб події на вулиці Асоке відгукнулися на моїй вулиці, і тільки один тиждень для того, щоб події у бразильській Амазонії позначились на Amazon.com. “Ю-ес-ей Тудей” так підсумувала стан світового ринку наприкінці 1998-го: “Лихо ширилось від однієї країни до другої, наче вірус, – зазначалося в часописі. – Американський ринок реагував моментально... Люди в перукарнях тільки й розмовляли, що про тайський бат”.

Невдовзі, щоправда, Amazon.com знов стрімко пішла вгору, потягнувши за собою всі акціонерні інтернет-компанії. Вони, знов, допомогли поставити на ноги весь американський фондовий ринок, тим самим створивши у Сполучених Штатах ефект багатства, що спонукав американців активно витрачати свої заощадження. Це дозволило Бразилії, Таїландові та іншим новим ринкам експортувати свої товари до Америки і так поступово долати наслідки кризи. Амазонія, Amazon.com – усе зливалося в одну ріку.

__________

Крім усього іншого, цей колообіг – від вулиці Асоке до моєї вулиці, від Амазонії до Amazon.com, а тоді назад, від Amazon.com до Амазонії – мав би показати нам усім, що воно таке: сучасний світ. Неповоротка, заклякла й перетята кордонами система холодної війни, що панувала в міжнародних відносинах після 1945-го, безповоротно поступилася місцем новій, гнучкішій і злагодженішій системі, що її ми звемо глобалізацією. Якщо ми не зрозуміли це 1989-го, коли впала Берлінська стіна, то вже напевно мали б зрозуміти тепер, по десяти роках. І справді, 11 жовтня 1998-го, коли світова економічна криза була в самому розпалі, компанія “Мерріл Лінч” помістила в усіх найбільших американських часописах оголошення, доводячи цей факт до нашого відома. Ось воно:

Світові десять років

Він народився 1989-го, коли впала Стіна. Тож не дивно, що наймолодша економіка світу – глобальна економіка – поводиться ще як дитина. Внутрішні сили стримування й урівноваження формуються тільки за старших літ. Багато світових ринків тільки недавно спізнали свободу, тільки недавно ними стали правити почуття людей, а не кулак влади. Проте, як бачиться, це нітрохи не применшує тих перспектив, що відкрилися десять років тому, коли світ видобувся з-за стін на волю... Поширення вільних ринків та демократії дає можливість дедалі більшій кількості людей перетворювати свої прагнення на здобутки. Технології, якщо їх правильно використовувати й вільно поширювати, здатні стирати не тільки географічні, але й людські кордони. Нам видається, що, як на десятирічного, цей світ і далі подає великі надії. Зрештою, ніхто й не казав, що доходити літ – легко.

Втім, було б правильніше сказати, щоційері глобалізації виповнилося 10 років. Адже починаючи від середини 1800-х і до кінця 1920-х світ переживав таку саму еру глобалізації. Якщо порівняти обсяги міжнародного обігу товарів і капіталів на душу населення, то виявиться, що період глобалізації перед Першою світовою війною був аналогічний до того, в якому сьогодні живемо ми. Великобританія, що тоді була провідною світовою потугою, інвестувала величезні кошти в молоді ринки, отож жирні коти в Англії, в решті країн Европи та в Америці часто потерпали від фінансових криз, спричинених перипетіями цінних паперів Арґентинської залізниці й латвійського чи німецького урядів. Тоді не було ще валютного регулювання, тож тільки-но (1866 року) прокладено трансатлантичний кабель, як банківські й фінансові кризи з Нью-Йорка почали миттю ширитися на Лондон та Париж. Якось я мав зустріч з Джоном Монксом, головою Британського конгресу профспілок, і він сказав мені, що на порядку денному першого конгресу БКП в Манчестері (Англія) 1868-го року поряд з іншими нагальними питаннями стояли: “Потреба подолати конкуренцію азійських колоній” та “Потреба узгодити освітні й професійні стандарти Сполучених Штатів та Німеччини”. За тих днів міжнародні міграції були більші, ніж будь-коли на нашій пам’яті, бо перед 1914 роком у країнах ніколи не вимагали від прибульців паспортів. Усі ті мігранти, що заполонили американські береги, не мали жодних віз. Зібравши докупи всі ці чинники, разом з винайденням пароплава, телеграфу, залізниці і, фактично, телефону, можна з певністю ствердити, що за першої ери глобалізації наш світ звузився з розміру XL до розміру M.

Перша ера глобалізації та глобального фінансового капіталізму не витримала ударів Першої світової війни, Російської революції та Великої депресії, що пошматували світ і політично, й ідеологічно. Формально поділений світ, що постав після Другої світової, одразу ж закляк на морозі холодної війни. Холодна війна була також міжнародна система. Вона тривала від 1945-го до 1989-го й після падіння Берлінської стіни поступилася місцем новій системі, новій ері глобалізації, що в ній живемо й ми. Назвімо це “другим раундом.” Схоже на те, що весь отой період, майже сімдесят п’ять років від початку Першої світової й до кінця холодної війни – то був тільки затяжний тайм-аут між двома ерами глобалізації.

 Попередня й теперішня глобалізації мають між собою багато спільного. Особливість сучасної системи – це небачений досі ступінь та інтенсивність інтеграції світу в єдину глобалізовану ринкову спільноту. Сьогодні, як ніколи, багато людей та країн можуть користати з глобалізованої економіки та інформаційних мереж, не без того, звісно, щоб самим потрапляти під їх вплив. Перша глобалізація, хоча й була досить інтенсивна, залишила за бортом багато нерозвинених країн. Її масштаби були, як на той час, досить великі, проте в абсолютних величинах, на тлі сьогодення, вони просто губляться. Щоденні обсяги валютної торгівлі в 1900 році вимірювалися мільйонами доларів. 1992-го, згідно з даними Нью-Йоркського федерального резерву, вони становили 820 мільярдів, а у квітні 1998-го – вже 1,5 трильйона доларів (з тенденцією зростати). Близько 1900 року потоки приватного капіталу з розвинених країн до країн, що розвиваються, вимірювалися сотнями мільйонів доларів, а в самому процесі інвестування брало участь порівняно небагато країн. 2000-го йдеться вже про сотні мільярдів доларів, а до інвестування залучено десятки країн. Нова ера глобалізації супроти попередньої – наче реактивний літак проти паротяга.

Проте сучасна ера глобалізації вирізняється не тільки масштабами; під важливим оглядом вона вирізняється і своєю природою: що технологічно, що політично. В технологічному плані вона вирізняється хоча б тим, що попередня глобалізація ґрунтувалася на зменшенні транспортних витрат. Винайшовши залізниці, пароплави й автомобілі, люди змогли діставатися в різні куточки світу швидше і дешевше, а отже – швидше й дешевше торгувати. Проте, як зазначає “Економіст”, сучасна глобалізація ґрунтується на зменшенні телекомунікаційних витрат – завдяки мікрочипам, супутникам, оптичним волокнам та Інтернету. Ці нові інформаційні технології поєднують світ значно тісніше, ніж технології транспортні. За їх допомогою країни, що розвиваються, можуть не просто продавати свою сировину на Захід, дістаючи натомість готову продукцію, – вони самі можуть стати потужними виробниками. Ці технології також дозволяють компаніям розміщувати свої виробничі, дослідницькі й торговельні підрозділи в різних країнах, підтримуючи між цими підрозділами такий тісний комп’ютерний і телеконференційний зв’язок, ніби всі вони розміщені десь поряд. Крім того, завдяки комп’ютерам і дешевим телекомунікаціям сьогодні став можливим глобальний ринок послуг, – від лікарських порад до написання програм чи оброблення даних, – і то послуг, що раніше ніяк не могли б бути за предмет торгівлі. А чом би й ні? В 1930-му трихвилинна розмова між Лондоном і Нью-Йорком коштувала 300 доларів (в перерахунку на долари 1996 року). Сьогодні, через Інтернет, вона майже безплатна.

Ці технології уможливлюють дальший, швидший, глибший та дешевший зв’язок зі світом не тільки державам і корпораціям, але й окремим особам. Я переконався в цьому на власному досвіді. Одного разу, влітку 1998-го, мені подзвонила моя 79-річна мати, Марґарет Фрідман, що мешкає в Міннеаполісі. Вона була дуже засмучена. Я запитав: “Що сталося, мамо?” “Знаєш, – сказала вона, – я оце в Інтернеті грала в бридж з двома французами, а вони між собою весь час розмовляли французькою, і я нічогісько не розуміла”. Я порснув зі сміху, уявивши, як моя мама-картярка в Інтернеті грає в бридж із двома французами. Вона трохи образилася. “Не смійся, – сказала вона. – Якось я грала в бридж з кимось із Сибіру”.

До всіх тих, що твердять, ніби ця ера глобалізації нічим не відрізняється від попередньої, я маю питання: чи ваша прапрабабуся грала з французами в бридж через Інтернет? Думаю, що ні.

Але, як я вже казав, ця нова ера глобалізації відрізняється від тої, що була в 1900-х, ще й політично. Попередня ера була позначена пануванням британської потуги, британського фунта і британського флоту. За нової ери домінує американська потуга, американська культура, американський долар і американський флот. Саме завдяки заходам Америки після Другої світової війни почала формуватися система вільної міжнародної торгівлі, що мала стимулювати зайнятість і бути противагою радянському комунізмові. Саме Америка ініціювала створення Міжнародного валютного фонду, Загальної угоди з тарифів та торгівлі й низки інших організацій, покликаних поширювати відкриті ринки і сприяти світовій торгівлі. І саме американський флот охороняв відкриті морські шляхи, забезпечуючи безперешкодне сполучення між цими відкритими ринками. Тому, коли наприкінці 1980-х вибухла Інформаційна революція, – дозволивши мільйонам людей глобально діяти, глобально спілкуватися, глобально подорожувати і глобально торгувати, – Америка перетворилася на глобальну силову структуру, яка стимулювала й розвивала ці тенденції, так що будь-яка країна, спробувавши їм опиратися, розплачувалась дорогою ціною.

Одним словом, нова ера глобалізації має сторони, знайомі нам з минулого (хоча й виражені тепер значно яскравіше), сторони, нам незнайомі, і сторони такі нові, що їх просто важко збагнути. Зважаючи на це, я хотів би так підсумувати відмінності між двома ерами глобалізації: якщо перша глобалізація звузила світ з розміру XL до розміру M, то теперішня глобалізація звужує його з розміру M до розміру S.

Ця книга – спроба пояснити, чому глобалізація стала наприкінці двадцятого століття панівною міжнародною системою – замінивши систему холодної війни – і дослідити, яким чином ця система визначає внутрішню політику, комерцію, стан довкілля та міжнародні відносини. Отож моя книга буде за доповнення до наявної вже літератури, покликаної пояснити той світ, що постав після холодної війни. Серед найцікавіших книг такого спрямування слід відзначити чотири: “Злети й падіння світових потуг: Економічні зміни та військові конфлікти від 1500-го до 2000 року” Пола М. Кеннеді; “Кінець історії і остання людина” Френсіса Фукуями; низку книг та есе Роберта Д. Каплана, а також “Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу” Семюеля П. Гантінґтона.

Хоч усі ці праці й містять важливі істини, жодній з них, я гадаю, не вдалось осягнути наш світ більш-менш цілісно. Капланові повідомлення яскраві й правдиві, однак, розглядаючи найпохмуріші куточки світу, він переносить їх досвід на долю всього людства, – а це вже надмірне узагальнення. Гантінґтон, помічаючи по всьому світі культурні конфлікти, доходить безпідставного висновку про тяглий, гостро окреслений конфлікт цивілізацій, стверджуючи навіть, що наступна світова війна, якщо така буде, “буде війною між цивілізаціями”. Мені здається, що ні Каплан, ні Гантінґтон не здають собі справи, як легко потуга держав, спокуса світових ринків, поширення технологій, розростання інформаційних мереж та поширення глобальних норм можуть перекреслити їхні чорно-білі (і то переважно чорні) прогнози.

І Кеннеді, і Гантінґтон пробували пророкувати майбутнє, виходячи з минулого і тільки з минулого. Проаналізувавши (блискуче, треба сказати) занепад Іспанської, Французької та Британської імперій, Кеннеді доходить висновку, що далі на черзі – Американська імперія, бо вона, як і всяка імперія, переросла сама себе. Наскрізною ниткою в нього проходить думка, що кінець холодної війни означав не просто кінець Радянського Союзу – він знаменував також занепад Сполучених Штатів. Я гадаю, Кеннеді не оцінив належно того факту, що відносний занепад Сполучених Штатів протягом 1980-х, коли й написано його книгу, був складовою частиною самопристосування країни до нової системи глобалізації – в решті світу цей процес допіру починається. Кеннеді не передбачав, що під тиском глобалізації Америка скоротить свій оборонний бюджет, зменшить урядові видатки, дедалі більше влади передаватиме вільному ринкові і – найголовніше – все це не тільки не похитне, але й зміцнить її становище як світової потуги.

Гантінґтон вважає, що тепер, коли холодна війна скінчилася і ми не мусимо більше жертися з Радянським Союзом, ми згадаємо старі добрі часи і знову почнемо жертися з арабами чи індусами. Він не припускає й думки, що з постанням якоїсь нової світової системи може з’явитися зовсім новий сценарій подій. Гантінґтон переконаний, що на зміну холодній війні може прийти тільки племінна ворожнеча, а не щось докорінно нове.

Фукуяма у своїй знаменній книзі найточніше змальовує оте нове в сучасному світі – тріумф лібералізму й капіталізму вільних ринків, – однак назва його праці (“Кінець історії”) говорить (набагато більше, ніж сама книга) про остаточність цього тріумфу. Це аж ніяк не вкладається в мою картину світу.

Усі ці праці стали, кожна на свій лад, визначними, бо ж автори всіх їх намагалися одною влучною думкою схопити “Те Найголовніше”, центральний мотив, перший рушій усіх міжнародних відносин у сучасному світі – хай то буде конфлікт цивілізацій, хаос, занепад імперій чи тріумф лібералізму.

Я підходжу до справи інакше. На мою думку, коли ми хочемо зрозуміти сучасний світ, то для початку нам треба затямити, що на зміну холодній війні прийшла нова система – глобалізація. Це і є “Те Найголовніше”, на якому слід зосередитися. Глобалізація – це не єдиний чинник, що впливає на події в сучасному світі, але якщо є якась найвища керівна сила, що підноситься над світом, мов Полярна зоря, – то ця сила є глобалізація. Силова політика, хаос, конфлікти цивілізацій, лібералізм – усе це вже було. Що є нового, то це система. Драма сучасного світу якраз і полягає у взаємодії цієї нової системи із старими почуттями й прагненнями. Ця драма вельми непроста, і її остання дія ще не написана.

Ось чому, розглядаючи систему глобалізації, ми побачимо конфлікти і взаємопроникнення цивілізацій, екологічні лиха й дивовижні успіхи в охороні довкілля, тріумф ліберального капіталізму вільних ринків і гостру реакцію проти нього, міцність позицій національних держав і появу на світовій арені потужних недержавних фігур. Я старався написати щось на зразок підручника про те, як слідкувати за розвитком цієї драми і як контролювати її перебіг.

Перше ніж ми почнемо, слід сказати ще кілька слів. Видавець і редактор першого видання цієї книги, Джонатан Ґалассі, якось сказав мені: “Я розповів друзям, що ти пишеш книжку про глобалізацію, а вони мені: “А, Фрідман – він це діло любить”. Що ти на це скажеш?” Я відповів Джонатанові, що ставлюся до глобалізації десь так само, як до світанку. Взагалі кажучи, чудово, що на небі кожного ранку сходить сонце. Це приносить більше добра, ніж шкоди, особливо якщо користуватися сонцезахисним кремом і темними окулярами. Та навіть якби я мав щось принципово проти світанку, то мало що міг би вдіяти. Я не починав глобалізації, я не можу її зупинити – хіба що ціною великих втрат для людства – і не гадаю гаяти свій час на марні спроби. Я журналіст, а не проповідник глобалізації. Як ви далі побачите, я добре усвідомлюю всі її темні сторони. Питання в тому, як їх нейтралізувати. Я певен, що найкращий спосіб усунути все те потворне, що несе глобалізація, – це збагнути логіку самої системи та її елементів, а тоді поглянути, чи не можна зробити так, щоб ця система приносила користь якомога більшій кількості людей, завдаючи при цьому якомога менше страждань. Саме такі думки й спонукали мене написати цю книгу.

Перша частина книги показує, під яким кутом належить дивитися на сучасну систему глобалізації і як ця система працює. У другій частині йдеться про те, як держави, спільноти, індивіди та довкілля взаємодіють із цією системою. Третя частина пояснює причини опору проти глобалізації. Нарешті, четверта частина розкриває ту виняткову роль, що відіграють і повинні відігравати Сполучені Штати, врівноважуючи цю нову систему.

Частина І. Бачення системи

Нова система

Як полюбляла казати мама Форреста Ґампа? Життя – немов коробка шоколадних цукерок: ніколи не знаєш, що саме знайдеш всередині. Як на мене, мандрівника-ветерана і закордонного кореспондента, життя схоже на обслуговування номерів у готелі: ніколи не знаєш, що саме знайдеш за дверима.

Візьмімо, приміром, вечір 31 грудня 1994 року, коли я розпочав роботу на посаді закордонного оглядача газети "Нью-Йорк Таймс". Першим моїм завданням був репортаж із Токіо, і, приїхавши до готелю "Окура" після довгого перельоту через Тихий океан, я подзвонив до обслуги номерів з одним простим проханням: «Пришліть мені, будь ласка, чотири помаранчі». Я наркотично залежний від цитрусових, і мені була потрібна доза. Коли я давав замовлення по телефону, воно здавалося мені досить простим, і мій співрозмовник начебто зрозумів мене. Хвилин за двадцять у мої двері постукали. За дверима стояв офіціант у бездоганно випрасуваному однострої. Перед ним був візок, накритий білою накрохмаленою скатертиною. На скатертині, у царській оправі невеличких срібних мисочок з льодом стояли чотири високі склянки тільки-но витиснутого помаранчевого соку.

– Ні, ні, – сказав я офіціантові. – Я просив помаранч, помаранч – а не помаранчевого соку. – І вдав, ніби надкушую щось схоже на помаранчу.

– А-а-а, – сказав офіціант, киваючи головою. – По-маран-чі, по-маран-чі.

Я повернувся до кімнати і засів за роботу. За двадцять хвилин у двері знов постукали. Той самий офіціант. Той самий візок, накритий скатертиною. Але цього разу на ньому стояло чотири тарілки, а на кожній тарілці – помаранча, обібрана зі шкірки і покраяна на вишукані маленькі скибки, розкладені на тарілці віялом, наче страва суші, як це вміють робити тільки японці.

– Ні, ні, – сказав я, хитаючи головою. – Я просив цілих помаранч. – І зробив руками жест, зображаючи кулю. – Хочу тримати їх у себе в кімнаті і їсти на перекуску. Я не можу з’їсти усі чотири помаранчі, отак нарізані. Не хочу зберігати їх у міні-барі. Я хочу цілі помаранчі.

І знову я силкувався наслідували людину, яка їсть помаранчу.

– А-а-а, – сказав офіціант, киваючи головою. – По-маран-чу, по-маран-чу. Ви хочете цілу по-маран-чу.

Минуло ще двадцять хвилин. Знов у мої двері постукали. Той самий офіціант. Той самий візок, лише цього разу на ньому були чотири яскраві помаранчі, кожна на великій тарілці, а поряд лежали виделка, ніж і лляна серветка. Це вже був прогрес.

– Авжеж, – сказав я, підписуючи рахунок. – Це саме те, що я хотів.

Коли він вийшов із кімнати, я подивився на рахунок. Чотири помаранчі коштували двадцять доларів. Як мені пояснити це в редакції?

Але мої цитрусові пригоди на тому не скінчилися. Через два тижні я був у Ханої і обідав наодинці в ресторані готелю "Метрополь". У В’єтнамі тривав мандариновий сезон, і на розі кожної вулиці продавали піраміди напрочуд смачних яскраво-оранжевих мандаринок. Щоранку я з’їдав на сніданок кілька цих фруктів. Коли підійшов офіціант, аби взяти у мене замовлення на десерт, я сказав, що хочу лише мандаринку.

Він відійшов і за кілька хвилин повернувся.

– Вибачте, – сказав він, – мандаринок немає.

– Як це так? – спитав я сердито. – На сніданок у вас щоранку повний стіл мандаринок! Хіба десь у кухні не знайдеться одна мандаринка?

– Вибачте, – хитнув він головою. – Може, ви б хотіли кавуна?

– Гаразд, – сказав я, – принесіть мені кавуна.

За п’ять хвилин офіціант повернувся з тарілкою, на якій приніс три обібрані мандаринки.

– Я знайшов мандаринки, – сказав він. – Кавуна немає.

Якби тоді я знав те, що знаю тепер, я б сприйняв усе це як провіщення. Адже коли я подорожував по світі, працюючи на "Таймс", я знаходив ще багато такого на своїй тарілці і за своїми дверима, про що мені й гадки не було.

Праця на посаді закордонного оглядача "Нью-Йорк Таймс" – найкраща у світі. Бо хтось же повинен мати найкращу працю у світі, правда? Отож її мав я. А чудова вона через те, що я став туристом з певною точкою зору. Побувавши в різний час у багатьох місцях, я навчився виробляти свою точку зору на побачене і почуте. Коли я тільки вирушив у цю одіссею, переді мною постало питання: яка це точка зору? Що має бути тією лінзою, тією перспективою, тією організуючою системою – надісторією, – крізь яку я повинен дивитися на світ, завдяки якій розуміти події, ставити собі пріоритети, виробляти про них думку і допомагати читачам зрозуміти їх?

У певному сенсі моїм попередникам було легше. Кожен з них, пишучи свої репортажі, вже мав якусь дуже очевидну надісторію та міжнародну систему. Я – п’ятий закордонний оглядач в історії "Таймса". “Зарубіжні події” – це фактично найстарша рубрика газети. Її започаткувала 1937 року надзвичайна жінка, Ен О’Гер Маккормік, і спершу ця рубрика мала назву “В Европі”, адже тоді “в Европі” – для більшости американців й означало зарубіжні події, і здавалося цілком природним, що закордонний оглядач газети перебуває на европейському континенті. Некролог пані Маккормік 1954 року в "Таймсі" писав, що вона розпочала свою кар’єру закордонного репортера «як дружина пана Маккорміка, дейтонського інженера, якого вона супроводжувала в частих службових поїздках до Европи». (З тих часів некрологи "Нью-Йорк Таймсу" стали значно політично-коректнішими.) Міжнародна система, про яку вона писала, охоплювала дезінтеґрацію балансу сил версальської Европи та початок Другої світової війни.

По закінченні цієї війни, коли Америка зависочіла над світом як найбільша надпотуга, обтяжена глобальною відповідальністю і втягнута в глобальну боротьбу сил з Радянським Союзом, 1954 року назва рубрики змінилася на “Зарубіжні події”. Для Америки полем гри раптом став цілий світ, і увесь він був важливий, адже суперництво з Радянським Союзом точилося за кожен куточок цього світу. Міжнародна система холодної війни з її конкуренцією за вплив та гегемонію між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом, між Вашинґтоном, Москвою та Пекіном стала тією надісторією, в рамках якої формували свої точки зору наступні три закордонні оглядачі.

На той час, коли на початку 1995 року я почав писати для цієї рубрики, холодна війна вже скінчилася. Берлінська стіна впала, а Радянський Союз відійшов в історію. У Кремлі мені пощастило бути свідком одного з останніх подихів Радянського Союзу. Це було 16 грудня 1991 року. Державний секретар Джеймс А. Бейкер відвідав Москву якраз в той час, коли Борис Єльцин перебирав владу в Михайла Горбачова. Раніше, коли Бейкер зустрічався з Горбачовим, вони завжди провадили переговори у позолоченій залі святої Катерини в Кремлі. Завжди відбувалася добре зоркестрована для преси сцена входу. Бейкер та його супровід чекали за двома велетенськими дерев’яними дверима з одного боку довгої кремлівської зали, а Горбачов і його команда – за дверима з другого боку. А тоді за сигналом двері одночасно відчинялися, і кожен із достойників розмашисто входив, і посередині приміщення перед камерами вони тиснули руки. А от того дня Бейкер прибув на зустріч о призначеній годині, двері різко розчинилися, і замість Горбачова увійшов Борис Єльцин. «Ласкаво просимо на російську землю і в цей російський дім», – сказав Єльцин Бейкерові. Бейкер таки зустрівся з Горбачовим пізніш того ж дня, але було ясно, що влада помінялася. Ми, репортери Державного департаменту, які були там, щоб зафіксувати цю подію для історії, провели цілий день у Кремлі. Коли ми були всередині, надворі падав густий сніг, а коли після заходу сонця врешті вийшли, то побачили, що кремлівська земля вкрита білою сніговою ковдрою. Поки ми брели до кремлівських Спаських воріт, а наші черевики рипіли, залишаючи на снігу сліди, я помітив, що на флаґштоці Кремля досі майорить червоний радянський прапор з серпом і молотом, освітлений прожекторами, як було протягом усіх сімдесяти років. І я сказав собі: «Це, мабуть, востаннє я бачу, як там майорить цей прапор». І справді, через кілька тижнів його не стало, а з ним зникла і система холодної війни та її надісторія.

Але що було мені неясно, коли через кілька років я вступив на посаду оглядача, це те, що саме замінило систему холодної війни як панівну організуючу структуру в міжнародному становищі. Тож я розпочав свої репортажі як турист без точки зору – просто з відкритим поглядом. Протягом декількох років я, як і кожен, просто говорив про “світ після холодної війни”. Ми знали, що народжується якась нова система, котра побудує іншу структуру міжнародних відносин, але не могли збагнути, що це за система, тому визначали її за тим, чим вона не була. Вона не була холодною війною. І ми назвали її світом після холодної війни.

Однак чим більше я подорожував, тим більш очевидним мені здавалося, що ми перебуваємо не просто в якомусь хаотичному, несув'язному, неозначеному світі після холодної війни. Ми перебуваємо радше у новій міжнародній системі. Ця система має свою унікальну логіку, способи тиску та заохочення і заслуговує на якусь назву, хоча б “глобалізація”. Глобалізація – це не просто якась економічна чудасія, не просто минуща мода. Це міжнародна система – панівна міжнародна система, яка замінила систему холодної війни після падіння Берлінської стіни. Ми повинні розуміти її як таку. Якщо є закон про термін давності злочинів, тоді безперечно має бути закон про термін давності зовнішньополітичних стереотипів. Пам’ятаючи про це, варто проголосити кінець “світу після холодної війни”. Тепер ми перебуваємо в міжнародній системі глобалізації.

* * *

Що саме я маю на увазі, коли кажу, що на місце холодної війни як визначальна міжнародна система прийшла глобалізація?

Я маю на увазі те, що, як міжнародна система, холодна війна мала свою структуру влади: рівновага між Сполученими Штатами та СРСР. Холодна війна мала свої правила: у міжнародних справах жодна наддержава не могла посягати на сферу впливу іншої; в економіці менш розвиненим країнам належало зосередитися на підтримці своєї національної промисловости, країнам у розвитку – на зростанні, що ґрунтується на експорті, комуністичним країнам – на автаркії, а західним економікам – на регульованій торгівлі. Холодна війна мала свої панівні ідеї: двобій між комунізмом та капіталізмом, а також розрядка, неприєднання та перестройка. Холодна війна мала свої демографічні тенденції: переміщення людей зі Сходу на Захід заморозила Залізна Завіса, натомість переміщення з Півдня на Північ було вільнішим процесом. Холодна війна мала свої перспективи на планеті: світ був простором, розділеним на комуністичний, західний та нейтральний табори, і кожна країна належала до одного з них. Холодна війна мала свої визначальні технології: все зосереджувалось навколо ядерної зброї та другої промислової революції, але для багатьох людей у країнах, що розвиваються, актуальними знаряддями і досі були серп і молот. Холодна війна мала свої визначальні виміри: це була вага ядерних ракет. Взяті разом, елементи цієї системи холодної війни впливали на внутрішню політику, торгівлю та міжнародні відносини чи не кожної країни світу. Система холодної війни обумовлювала не все, але таки багато чого.

Нинішня ера глобалізації – це подібна міжнародна система зі своїми самобутніми атрибутами, які різко контрастують з атрибутами холодної війни. Система холодної війни характеризувалася насамперед однією всеохопною рисою – поділом. Світ був розділеним, розчленованим місцем, і небезпеки, які вам загрожували, та перспективи, які вам відкривались, у системі холодної війни здебільшого зумовлював той, від кого ви були відділені. Власне кажучи, система холодної війни символізувалася одним словом:стіна– Берлінська стіна. Один з моїх улюблених описів тодішнього світу висловив Джек Ніколсон у фільмі "Кілька гарних хлопців". Він грає полковника морської піхоти, командира бази Сполучених Штатів на Кубі, у Ґвантанамській затоці. В кульмінаційній сцені стрічки Джека Ніколсона притискає до стіни Том Круз, вимагаючи пояснити, чому рядового Сантьяґо, що був під Джековим командуванням, побили до смерти товариші – морські піхотинці: «Ви хочете відповіді? – кричить Ніколсон. – Ви хочете відповіді?» «Я хочу знати правду», – відповідає Круз. «Ви не витримаєте правди, – каже Ніколсон. – Синку, ми живемо у світі зі стінами, і ці стіни повинні охороняти озброєні чоловіки. Хто це робитиме? Ви? Ви, лейтенанте Вайнберг? Моя відповідальність більша, ніж ви можете собі уявити. Ви можете плакати за Сантьяґо і проклинати морських піхотинців. Ви можете дозволити собі цю розкіш. Ви можете собі дозволити розкіш не знати того, що знаю я: смерть Сантьяґо, нехай навіть трагічна, врятувала життя іншим. І моє існування, хоч ґротескне і незрозуміле вам, рятує інші життя. Ви не хочете знати правду, бо бажаєте, аби я сидів на тій стіні там, у тих місцях, про які на вечірках не розмовляють. Я вам потрібен на тій стіні».

Система глобалізації трохи інакша. Вона також має одну всеохопну рису – інтеграцію. У нашому світі все дедалі тісніше переплітається; і нині, чи ви представляєте якусь компанію, чи країну, небезпеки, які вам загрожують, та перспективи, які вам відкриваються, дедалі більше зумовлює той, з ким ви пов’язані. Ця система глобалізації теж характеризується одним словом:мережа. Таким чином, у найширшому розумінні слова ми перейшли від системи, побудованої на розділенні та на стінах, до системи, яка будується дедалі більшою мірою на інтеграції та мережах. У холодній війні ми покладали сподівання на “гарячу лінію”, яка була символом того, що всі ми розділені, але відповідальність лежить принаймні на двох державах – Сполучених Штатах і Радянському Союзі; натомість у системі глобалізації ми покладаємо сподівання на Інтернет, який символізує те, що всі ми дедалі тісніше пов’язані, але насправді ніхто не бере на себе відповідальності.

Це зумовлює чимало інших відмінностей між системами глобалізації та холодної війни. Система глобалізації, на відміну від системи холодної війни, не заморожена, вона являє собою динамічний, безперервний процес. Ось чому я визначаю глобалізацію таким чином: це невпинна інтеграція ринків, держав та технологій до небаченої досі міри; у певному сенсі вона дає змогу окремим людям, корпораціям та державам проникати у цілий світ далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше, і в певному сенсі дає змогу світові проникати в окремих людей, укорпорації та держави далі, швидше, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше. Цей процес глобалізації також викликає спротив тих, з ким ця нова система повелася жорстоко, чи тих, хто опинився поза нею.

Рушійною ідеєю, яка лежить в основі глобалізації, є вільноринковий капіталізм: чим щедріше ви даєте вільну руку ринковим силам і чим ширше відкриваєте свою економіку вільній торгівлі та конкуренції, тим ефективнішою і успішнішою буде ваша економіка. Глобалізація означає поширення вільноринкового капіталізму майже на кожну країну світу. Тому глобалізація також має свій набір економічних законів – законів, які ґрунтуються на відкритості, дерегуляції та приватизації вашої економіки, і які роблять цю економіку більш конкурентоспроможною та привабливішою для іноземних інвесторів. 1975 року, в розпал холодної війни, за даними Світового банку, лише у 8 відсотках країн світу були ліберальні режими вільноринкового капіталу, а прямі іноземні інвестиції у той час становили загалом лише 23 мільярди доларів. На 1997 рік країн з ліберальними економічними режимами було вже 28 відсотків, а іноземні інвестиції становили 644 мільярди доларів.

На відміну від системи холодної війни, система глобалізації має свою панівну культуру, а тому їй до певної міри властиві тенденції до уодноріднення. У попередні епохи культурна гомогенізація такого типу відбувалася в регіональному масштабі: романізація Західної Европи та середземноморського світу, ісламізація Середньої Азії, Північної Африки, Европи та Близького Сходу арабами, а відтак Османською імперією; русифікація Східної та Центральної Европи і деяких реґіонів Євразії за радянської влади. Висловлюючись мовою культури, глобалізації властиве поширення (на добре і на лихе) американізації – від Біґ-Маків до "Макінтошів" та Мікі Мауса.

Глобалізація має свої визначальні технології: комп’ютеризацію, мініатюризацію, цифрові технології, супутниковий зв’язок, оптичні волокна та Інтернет, – які посилюють її визначальну перспективу інтеграції. Коли країна робить стрибок у систему глобалізації, вітчизняна еліта починає засвоювати цю перспективу інтеграції і завжди намагається знайти своє місце в глобальному контексті. Влітку 1998 року, перебуваючи в Аммані, що у Йорданії, я пив каву в готелі "Інтерконтиненталь" зі своїм приятелем Рамі Хурі, провідним йорданським політичним оглядачем. Ми вмостилися, і я спитав його, що нового. Першим, що він сказав мені, було: «Йорданію долучили до світового метеорологічного зведення Сі-Ен-Ен». Рамі мав на увазі: йорданцям важливо знати, що для інституцій, які мислять у глобальному масштабі, інформація про погоду в Аммані варта уваги. Це дає йорданцям відчуття своєї важливости й підтримує в них надію, що вони збагатяться внаслідок більшого припливу туристів чи світових інвесторів. Наступного дня після зустрічі з Рамі мені довелося поїхати до Ізраїлю, де я познайомився з Якобом Френкелем, управителем Центрального банку Ізраїлю, економістом, який вчився в Чиказькому університеті. Френкель зауважив, що в нього теж змінюється перспектива: «Раніше, говорячи про макроекономіку, ми починали з того, що розглядали місцеві ринки, місцеві фінансові системи та взаємозв’язки між ними, а відтак у другу чергу брали до уваги міжнародну економіку. Нам здавалося: те, що ми робимо, – це насамперед наш внутрішній бізнес, а вже тоді з’являються певні виходи за кордон, через які ми можемо продавати товари. Тепер наша перспектива змінилася. Тепер не варто вирішувати, що саме виробляти, не поставивши попередньо питання: на які ринки експортуватимемо продукцію, варто спершу вивчити глобальну ситуацію, в межах якої ми діятимемо, а допіру тоді вирішувати, що виробляти. Перспектива цілком змінилася!»

Тоді як визначальним виміром у системі холодної війни була вага – зокрема ядерних ракет, визначальним виміром у системі глобалізації є швидкість – швидкість торговельних операцій, переміщень, комунікації та оновлення. Холодна війна стосувалася Айнштайнового рівняння маси та енергії: Е = mc². Глобалізація ж опирається радше на закон Мура, згідно з яким обчислювальна потужність кремнієвих чіпів подвоюватиметься що вісімнадцять до двадцяти чотирьох місяців, тим часом як ціна зменшуватиметься наполовину. У добу холодної війни найчастіше звучало запитання: “На чиєму ви боці?” В добу глобалізації найчастіше ставлять запитання: “Чи з усіма ви маєте зв’язок і який він?” У добу холодної війни другим найчастішим запитанням було: “Наскільки потужні ваші ракети?” В добу глобалізації другим найчастішим запитанням є: “Яка швидкодія вашого модема?” Визначальним документом системи холодної війни бувдоговір. Визначальним документом глобалізації єугода. Система холодної війни навіть мала свій власний стиль. 1961 року, за даними часопису "Форейн Полісі", кубинський президент Фідель Кастро, зодягнений у свою звичну військову уніформу кольору хакі, зробив свою славетну заяву: «Я буду марксистом-леніністом до кінця свого життя». У січні 1999 року на конференцію з глобалізації в Гавані, на яку були запросили фінансиста Джорджа Сороса та економіста вільного ринку Мільтона Фрідмана, Кастро одягнув діловий костюм.

Якщо визначальними економістами системи холодної війни були Карл Маркс та Джон Мейнард Кейнз, котрі кожен по-своєму хотіли приборкати капіталізм, то визначальними економістами системи глобалізації є Йозеф Шумпетер та голова "Інтелу" Енді Ґроув, які воліють дати капіталізмові свободу. Шумпетер, колишній австрійський міністр фінансів і професор Гарвардської школи бізнесу, у своїй класичній праці "Капіталізм, соціалізм і демократія" виразив погляд, що сутністю капіталізму є процес “творчої руйнації” – безперервний цикл нищення старих і мало ефективних продуктів та послуг і заміни їх новими, ефективнішими. Енді Ґроув використав думку Шумпетера, що «виживають лише параноїки» в назві своєї книжки про життя в Кремнієвій Долині і різними способами представив цю думку як модель капіталістичного бізнесу доби глобалізації. Ґроув посприяв популяризації погляду, що кардинальні новації, які перетворюють галузь, нині впроваджуються дедалі частіше. Завдяки цим технологічним проривам швидкість, з якою ваш останній винахід або старіється, або стає товаром широкого вжитку, наближається до швидкости блискавки. Тому виживуть лише параноїки, лише ті, які ненастанно озираються за себе – чи не створює хтось щось нове, що може знищити їх, і намагаються хоч на крок бути попереду. В добу глобалізації процвітатимуть ті країни, які схильні дозволити капіталізмові швидко знищити неефективні компанії, щоб вивільнити гроші і спрямувати їх до ефективніших компаній. Ті ж, які сподіваються, що їхні уряди захистять їх від такої творчої руйнації, в цю добу випадуть з гри.

Джеймс Суровецкі, діловий оглядач часопису "Слейт", у своїй рецензії на книжку Ґроува чудово підсумував спільне в Шумпетера та Ґроува, саму сутність економіки глобалізації. Він висловив думку: «Новація заступає традицію. Сучасне – а може, й майбутнє – заступає минуле. Найважливіше є те, що буде далі; а те, що буде далі, настане, коли повалено те, що є тепер. Хоча завдяки цьому система стає чудовим місцем для новацій, але в такому місці важко жити, адже більшість людей воліє мати хоч якусь впевненість у майбутньому, аніж жити у вічній непевності... Нас ніщо не змушує раз у раз заново налагоджувати стосунки з найближчими людьми. А все ж саме це, як твердить Шумпетер, а за ним і Ґроув, конче потрібно, щоб процвітати сьогодні».

Справді, якби холодна війна була видом спорту, то хіба боротьбою сумо, каже професор закордонних справ Університету Джона Гопкінса Майкл Мандельбаум. «Два кремезні, товсті хлопці на майданчику, всілякі позиції та ритуали, тупання ногами, але насправді між ними відбуваються лише дуже незначні сутички, аж до кінця поєдинку, коли настає коротка хвилина моцування і переможеного виштовхують з ринґу, однак ніхто не гине».

Натомість якби глобалізація була видом спорту, то був би біг на сто метрів, знов, і знов, і знов. І хоч скільки разів ви виграєте, та наступного дня вам знову бігти. А якщо ви програєте всього лиш одну соту секунди, то це все одно, що відстанете на годину. Спитайте у керівників французьких мультинаціональних корпорацій. 1999 року французьке трудове право змінили, й воно вимагало –вимагало, аби кожен працедавець скоротив узаконену тривалість трудового тижня на чотири години, з 39 годин до 35 годин, не зменшуючи зарплатні. Чимало французьких фірм боролося з цим нововведенням з огляду на вплив, який воно чинитиме на їхню продуктивність на світовому ринку. Анрі Тьєррі, директор у справах людських ресурсів компанії високої технології "Томсон ССФ Коммунікасьйон", що в передмісті Парижа, сказав газеті "Вашинґтон Пост": «Ми живемо в умовах всесвітньої конкуренції. Якщо ми втратимо один пункт продуктивности, ми втратимо замовлення. Зобов'язати нас скоротити робочий тиждень до 35 годин – все одно, що вимагати від французьких атлетів пробігти у ластах стометрівку. Вони матимуть мало шансів здобути медаль».

За парафразою вислову німецького політолога Карла Шмітта, холодна війна була світом друзів і ворогів. Світ глобалізації натомість схильний перетворити всіх друзів і ворогів на конкурентів.

Якщо за часів холодної війни ви найбільше боялися, що вас знищить дуже добре знаний вам ворог у всесвітній боротьбі, тоді ще стабільній і незмінній, то за часів глобалізації ви найбільше боїтеся швидкої зміни з боку ворога, якого ви не можете побачити й торкнутися, боїтеся, що ваша робота, спільнота чи місце праці в будь-який момент можуть зазнати змін з вини анонімних економічних та технологічних сил, аж ніяк не стабільних. Основною системою оборони під час холодної війни був радар – щоб виявити загрозу, яка насуває з того боку стіни. Основною системою оборони під час глобалізації є рентґенівський апарат – щоб виявити загрозу, що насуває зсередини.

Глобалізація має також свою демографічну модель – різко прискорене переміщення людей від сільської місцевости та від сільськогосподарського способу життя до міських зон та до міського способу життя, який тісніше пов’язаний зі світовими тенденціями у торгівлі, моді, їжі та розвагах.

Останнє і найважливіше: глобалізація має свою базову структуру влади, складнішу, ніж структура холодної війни. Систему холодної війни вибудували виключно навколо національних держав. У цій системі ви впливали на світ через свою державу. Холодна війна була насамперед драма держав, що конфронтують з державами, врівноважують держави і вступають у союз з державами. А як система, холодна війна врівноважувалася двома наддержавами у її серцевині: Сполученими Штатами та Радянським Союзом.

Натомість система глобалізації ґрунтується на трьох різновидах рівноваги, які накладаються і впливають один на одного. Першим різновидом є традиційна рівновага між державами. В глобалізаційній системі єдиною і панівною наддержавою тепер є Сполучені Штати, а всі інші держави тою чи іншою мірою підпорядковані їм. Рівновага сили між Сполученими Штатами та іншими державами, однак, і далі має значення для стабільности цієї системи. З огляду на цей різновид можна й досі пояснювати чимало подій, про які ви читаєте на перших сторінках газет: чи то про стримування Іраку на Близькому Сході, чи то про розширення НАТО в Центральній Европі супроти Росії.

Другим різновидом рівноваги у системі глобалізації є рівновага між державами та глобальними ринками. Ці глобальні ринки утворено мільйонами інвесторів, які, клацаючи мишкою, переміщають гроші навколо світу. Я називаю їх Електронним Стадом, і це стадо збирається в ключових світових фінансових центрах, таких як Волл-Стріт, Гонконґ, Лондон та Франкфурт, що їх я називаю Ринками-велетнями. Позиція та дії Електронного Стада і Ринків-велетнів нині можуть мати величезний вплив на держави, аж до спричинення падіння урядів. Хто скинув Сухарто в Індонезії 1992 року? Зовсім не інша держава, а Ринки-велетні, які відмовили в підтримці індонезійської економіки та в довірі до неї. Сьогодні вам не зрозуміти перших сторінок газет, якщо у своїх міркуваннях ви не візьмете до уваги Ринків-велетнів. Адже Сполучені Штати можуть знищити вас, закидавши бомбами, а Ринки-велетні можуть знищити вас, знизивши вартість ваших цінних паперів. Іншими словами, Сполучені Штати є гравцем-лідером, який домінує на полі гри глобалізації, але не лише вони впливають на ходи на цьому полі гри. Це глобалізаційне поле гри нині дуже нагадує табличку для розмови з духами – іноді фігурки на дошці рухає видима рука наддержави, а іноді їх рухають приховані руки Ринків-велетнів.

Третій різновид рівноваги в системі глобалізації, на який вам варто звернути увагу, – справді найновіший зі всіх, – це рівновага між окремими людьми та державами. Оскільки глобалізація повалила не одну з тих стін, які обмежували людям переміщення та пошук, і оскільки водночас вона побудувала у світі мережі, то вона дає індивідам більше сили, ніж було в будь-яку іншу історичну добу, впливати як на ринки, так і на держави,. Окремі люди мають дедалі більшу змогу прямо діяти на світовій сцені – без посередництва держави. Тож нині маємо не лише супердержаву, не лише Ринки-велетні, але й, як буде показано пізніше у цій книжці, також Надпотужних індивідів. Деякі з цих Надпотужних індивідів доволі сердиті, деякі просто чудові, – але всі вони тепер спроможні безпосередньо діяти на світовій сцені.

Без відома уряду Сполучених Штатів, компанія "Довготривале управління капіталом"{Long-Term Capital Management}– кілька хлопців, що керують інвестиційним фондом у Ґрінвічі (Коннектикут) – зібрала по світі більше фінансових ставок, ніж становить вартість усіх іноземних резервів Китаю. Осама бін Ладен, саудівський мільйонер, який має свою власну глобальну мережу, в кінці 1990-х років оголосив війну Сполученим Штатам, а повітряні сили США відповіли йому атакою крилатих ракет на місце його перебування в Афганістані, немов сам бін Ладен є державою. Подумайте про це. Сполучені Штати вистрелили 75 крилатих ракет, вартістю мільйон доларів кожна, цілячись лише в одну людину! Тут маємо наддержаву проти сердитої Надпотужної людини. 1997 року Джоді Вільямз здобула Нобелівську премію за мир за внесок у справу міжнародної заборони протипіхотних мін. Вона домоглася цієї заборони не лише без особливої допомоги уряду, але й попри спротив усіх найбільших потуг світу. І що було, за словами Джоді Вільямз, її секретною зброєю, коли ця діячка організовувала тисячу різних груп за права людини і за обмеження озброєнь на шести континентах? Електронна пошта.

Національні держави, а зокрема американська наддержава, досі зберігають свою велику вагу, однак нині це ж саме стосується й Ринків-велетнів та Надпотужних індивідів. Ви ніколи не збагнете системи глобалізації, не зрозумієте перших сторінок ранішніх газет, якщо не подивитесь на неї як на складну взаємодію між всіма цими трьома дійовцями: держави зіштовхуються з державами, держави зіштовхуються з Ринками-велетнями, а Ринки-велетні та держави зіштовхуються з Надпотужними індивідами.

На жаль, з причин, які поясню пізніше, система глобалізації насунула на нас набагато раніше, аніж ми набули здатности бачити і розуміти її. Подумайте тільки про цей один факт: в 1990 році більшість людей ніколи навіть не чула про Інтернет, і мало хто тоді мав адресу електронної пошти. Це було всього лиш десять років тому! А сьогодні Інтернет, стільникові телефони та електронна пошта стали такими важливими знаряддями, що багато людей, і не лише у розвинених країнах, не може уявити собі без них життя. Так само було, я певен цього, на початку холодної війни з першою появою ядерних арсеналів і з виникненням теорій стримування. В ту добу керівникам та дослідникам знадобилося чимало часу, щоб осягти природу і масштаби системи холодної війни. По закінченні Другої світової війни ці люди гадали, що вона створила світ визначеного типу, але невдовзі виявили, що ця велика війна заклала фундамент світу, дуже відмінного від того, який вони передбачали. Те, що згодом стали розглядати як велику архітектуру та стратегію холодної війни, було здебільшого поточними, принагідними реакціями на зміну подій та на нові загрози. Крок за кроком ці стратеги холодної війни розбудовували інституції, формували способи сприймання та відповіді, і все це згодом стало відоме як система холодної війни.

З системою глобалізації буде так само, за винятком того, що нашій свідомості знадобиться ще більше часу, щоб звикнути до неї; адже конче треба розвинути в собі нову перспективу, аби тільки побачити цю нову систему, яка побудована не лише на наддержавах, але й на Ринках-велетнях і Надпотужних індивідах. Я б сказав, що у 2000 році ми розуміємо нинішню систему глобалізації та спосіб її функціонування в майбутньому настільки, наскільки ми розуміли, як діятиме система холодної війни, 1946 року – року, коли Вінстон Черчілль виголосив промову, попередивши, що Залізна Завіса опускається й відрізає зону радянського впливу від Західної Европи. А ми ледве розуміли, яку роль відіграватиме система холодної війни, й через тридцять років після промови Черчілля! Саме тоді Рубледж опублікував збірку есеїв деяких радянологів під назвою "Радянська економіка близько 2000 року". Вийшовши, вона непогано продавалася. У ті часи нікому з авторів навіть на гадку б не спало, що у 2000 році радянської економіки не буде.

Щоб побачити, як мало людей знається на функціонуванні цієї системи, візьміть до уваги один цікавий факт. Двоє ключових економістів, які були радниками "Довготривалого управління капіталом", Роберт С. Мертон та Майрон С. Скоулз, поділили між собою Нобелівську премію з економіки за 1997 рік, приблизно за рік до того, як ЛТСМ настільки неправильно зрозуміла природу ризику на сьогоднішньому високоінтегрованому глобальному ринку, що зазнала найбільших втрат за всю історію інвестиційних фондів. За що ж тоді заслужили Нобелівську премію два економісти з ЛТСМ? За дослідження того, як глобальні інвестори можуть використовувати складні фінансові інструменти, відомі під назвою деривативи{derivatives}, щоб зменшити ризик! У 1997 році Мертон і Скоулз здобувають Нобелівську премію за зменшення ризику. В 1998 році вони – на першому місці ззаду, тому що створили ризик. Ті самі люди, той самий ринок, – але новий світ.

Інформаційний арбітраж

У чудовому музеї науки в Барселоні я бачив експонат, який дуже гарно ілюструє поняття хаосу. Нелінійний маятник підвісили так, що відвідувач може притримати гирю і пустити її в рух із вибраної позиції та з вибраною швидкістю. Тоді можна спостерігати цей рух, що відбувається внаслідок цього, і самописка фіксує його на аркуші паперу. Відтак відвідучеві пропонують знову пустити гирю в рух, причому спробувати якнайточніше повторити попередню початкову позицію та швидкість. Хоч як старанно це робити, але все одно в результаті матимемо траєкторію, дуже відмінну від попередньої... Я спитав директора музею, що то за люди стоять в кутку і дивляться на нас. Він відповів: «А-а, це два голландці, вони чекають, щоб забрати "хаос" геть». Очевидно, цей експонат мали зняти і відвезти до Амстердама. Відтоді я не раз думав, що, мабуть, послуги цих двох голландців мали б величезний попит у цілому світі в організацій, керівники яких хотіли б, аби хтось забрав геть хаос із їхньої діяльності.

Маррі Ґелл-Манн, автор книжки "Кварк і Ягуар"

Як і кожен, хто намагається пристосуватися до нової системи глобалізації і зосередитися на ній, я був змушений привчити себе до неї і виробити в собі призму, щоб її бачити. Аби пояснити, як я це зробив, дозвольте мені розпочати із зізнання, яким я вже давно, дуже давно хочу полегшити собі душу. Ви готові? Гаразд: я колись складав метеорологічні зведення і надсилав їх з Бейрута.

Ну, насправді я їх не складав. Це було б неправдою. Я прикидав їх на око. Був рік 1979-й, і я працював новоспеченим репортером "Юнайтед Прес Інтернешинел". Часто-густо мені доводилося виходити в нічну зміну, а до обов’язків того, хто працює в нічну зміну, належало готувати довідку про погоду в Бейруті, і ці дані мали увійти у зведену метеорологічну довідку ЮПІ з цілого світу, яка друкувалась щодня у газетах, зі всіма циклонами та антициклонами. Єдина проблема: у Бейруті тоді не було жодного метеоролога, принаймні я про такого не знав. Країна у розпалі громадянської війни. Кого обходить, яка температура надворі? Люди тішилися вже з того, що залишалися живі. Тоді в Бейруті когось обходила хіба що своя температура – 36,6 градуса. Тому часто-густо температуру я визначав способом голосування на місці. Складання метеорологічного зведення полягало здебільшого в тому, що я гукав на другий кінець коридору чи кімнати: «Гей, Ахмеде, як там надворі нині?»

І Ахмед, чи Соня, чи Дауд гукали у відповідь: «Я’ані, надворі спекотно!»

«Градусів тридцять два є?» – питав я. «Авжеж, пане Томасе, як скажете», – чулася відповідь. «Схоже на те». І я писав: «Високий тиск, 32 градуси». Трохи пізніше я питав: «Надворі тепер похолоднішало, правда?» «Звичайно, пане Томасе», – чулася відповідь. «Можна сказати, що десь двадцять два градуси?» «Авжеж, пане Томасе, як скажете», – чулася відповідь. І я писав: «Низький тиск, 22 градуси». Ось так складалося метеорологічне зведення з Бейрута.

Ті хвилини я згадав через багато років, коли мені довелося працювати у рубриці “День для бізнесу” газети "Нью-Йорк Таймс". Мені іноді доручали писати про курс долара чи про події на фондовій біржі, і після закінчення робочого дня на ринках я мусив видзвонювати до брокерів, щоб дізнатися, як там мається долар проти інших головних валют, або з'ясувати, чому промисловий індекс Дов-Джонса посунувся додолу чи догори. Мене завжди дивувало, що хай яким чином рухалися ринки, хай долар падав чи піднімався, а якийсь аналітик завжди мав солідне і стисле пояснення, чому 1,2 трильйона доларів у трансакціях на шести різних континентах, на всьому обширі двадцяти чотиньох часових зон спричинили падіння чи зростання долара на півцента проти японської єни. І всі ми вірили в ці пояснення. Але десь у глибині моєї душі виникав сумнів, чи часом усі ці коментатори не водять мене за носа. Десь в глибині моєї душі виникало питання, чи це часом не Волл-Стрітівська версія метеорологічного зведення з Бейрута, коли хтось гукає на другий кінець коридору чи офісу "Мерріл Лінч" або "Пейн Веббер" щось схоже на «Гей, Ахмеде, як там нині долар?» І те, що відповість біржовий посильний, чи секретар, чи перший брокер, що нагодиться, наступного дня врешті-решт опиняється у газетах як глобальне пояснення поведінки тисяч різних біржових маклерів по цілому світі.

1994 року я, кореспондент "Нью-Йорк Таймс" у справах міжнародної торгівлі та фінансів, готував матеріали про торговельні переговори між Сполученими Штатами та Японією. Одного пообіддя я сидів за столом, переглядаючи на комп’ютері телеграми з новинами, коли помітив два повідомлення агентства Ройтер, які йшли одне за другим:

Долар піднімається – оптимізм щодо торговельних переговорів.

Нью-Йорк (Ройтер) – у п’ятницю долар піднявся щодо більшости провідних валют у міру зростання оптимізму, що Вашинґтон і Токіо підпишуть торговельну угоду.

Акції "Блакитних Фішок" падають – непевність у результатах торговельних переговорів.

Нью-Йорк (Ройтер) – у п’ятницю акції "Блакитних Фішок"{stocks} БлакитниБ впали через непевність у результатах торговельних переговорів між США та Японією, оскільки опівночі минає термін можливих санкцій.

«Гей, Ахмеде, що ти думаєш про переговори між США та Японією?»

* * *

Те, що я робив у дні, коли надсилав з Бейрута метеорологічні зведення, і що робив Ройтер з повідомленнями про курс долара та акцій, полягало у намаганні упорядкувати хаос – без особливих успіхів в обох випадках. Почавши у 1995 році працювати закордонним оглядачем, я знав, що не втримаюся довго, якщо буду упорядковувати хаос, лише застосовуючи політичний еквівалент вгадування температури у Бейруті. То що ж робити? Як зрозуміти і пояснити всю цю неймовірно складну систему глобалізації?

Коротка відповідь полягає у тому, що я зрозумів: треба робити одразу дві речі – дивитися на світ з багатьох різних перспектив і водночас передавати цю складність читачам через прості історії, а не через великі теорії. Я використовую два методи: здійснюю “інформаційний арбітраж”, щоб зрозуміти світ, і “розповідаю історії”, щоб пояснити його.

Що таке інформаційний арбітраж? Арбітраж {arbitrage} – це ринковий термін. Він позначає одночасну купівлю та продаж тих самих цінних паперів, товарів чи іноземної валюти на різних ринках, щоб одержати прибуток завдяки різниці у цінах. Успішно практикує арбітраж той маклер {trader}, котрий знає, що свиняча грудинка в Чикаґо продається по доларові за фунт, а в Нью-Йорку – по півтора долара, купує її в Чикаґо і продає в Нью-Йорку. Можна застосовувати арбітраж на ринках. Його можна практикувати і в літературі. Про великого іспанського письменника Хосе Ортеґу-і-Ґассета подейкують, буцімто він «дешево купив інформацію в Лондоні і дорого продав її в Іспанії». Тобто відвідував у Лондоні всі великі салони, а потім у себе вдома переклав іспанською почуті там ідеї для іспанських читачів. Але чи продаєте ви свинячу грудинку, чи ідеї, секрет успішного практикування арбітражу полягає у широкій мережі інформаторів, в інформації та у вмінні синтезувати її так, щоб вона принесла прибуток.

Нині скоро, як ніколи, зникають традиційні кордони між політикою, культурою, технологією, фінансами, національною безпекою та екологією. Часто неможливо пояснити одне, не звернувшись до іншого, і неможливо пояснити ціле, не пославшись на кожне з них. Тому, аби бути успішним аналітиком чи оглядачем закордонних справ, треба навчитися практикувати інформаційний арбітраж із цих розрізнених перспектив, а тоді сплітати всю цю інформацію разом, щоб дати картину світу, якої ви б ніколи не змогли дати, якби дивилися на світ лише з однієї перспективи. Це і є суть інформаційного арбітражу. У світі, де ми всі настільки тісно пов’язані, вміння прочитувати зв’язки і сполучати точки – це справжня додана вартість, яку виробляє журналіст. Якщо ви не дивитесь на зв’язки, ви не побачите світу.

Мені б хотілося сказати, що я розумів усе це, коли розпочинав свою кар’єру, але я цього не розумів. Я оволодів цим підходом чисто випадково, в міру того як кожна наступна зміна у моїй кар’єрі змушувала мене – щоб я зміг якось вижити – додати ще одну перспективу до інших. Ось як воно було.

Я почав своє журналістське життя як репортер дуже вузького профілю. Впродовж першого десятиліття своєї кар’єри я давав матеріали про “Матір всіх міжплемінних війн” – арабсько-ізраїльський конфлікт, спершу з Бейрута, а потім з Єрусалима. У ті часи журналістика була для мене засадничо справою двовимірною. Ця діяльність стосувалася політики і культури, адже на Близькому Сході культура значною мірою визначає політику. Іншими словами кажучи, світ для мене полягав у спостеріганні людей, які щосили тримаються власних коренів і намагаються вирвати з корінням оливкові дерева своїх сусідів.

Тоді, провівши десять років на Близькому Сході, у 1988-му я виїхав з Єрусалима і перебрався до Вашинґтона, де став дипломатичним кореспондентом "Нью-Йорк Таймс". Першою подією, яку мені доручили, було слухання у Сенаті про затвердження призначення Джеймса А. Бейкера ІІІ на посаду державного секретаря. Мені незручно це казати, але, оскільки я здобув ступінь бакалавра і маґістра з арабських та близькосхідних студій і оскільки усе своє дотеперішнє журналістське життя провів, даючи матеріали про Близький Схід, я справді дуже мало знав про інші частини світу і напевно нічого не знав про ті питання, щодо яких сенатори розпитували пана Бейкера: приміром, про договір СТАРТ, про контрас, Анґолу, про переговори щодо контролю за озброєннями Конвенційних сил в Европі (КФЕ) та НАТО. Коли я вийшов після слухання, у мене голова йшла обертом. Я не мав найменшого поняття про суть справи. Навіть не знав, що означала половина цих скорочень. Я ніяк не міг втямити, контрас – це наші чи не наші, і гадав, що КФЕ – це описка і цей вираз насправді означає “кафе” без літери "а". Коли я повертався у таксі до офісу "Таймса", єдине, що стояло мені перед очима, була шапка у завтрашньому номері "Вашинґтон Пост", в якому говориться про щось важливе, що сказав Бейкер, а я навіть не згадав про це у своєму репортажі. Того дня я зміг зліпити докупи свій репортаж лише завдяки допомозі пентагонівського репортера нашої газети Майкла Ґордона. І саме тоді я зрозумів, що двох вимірів уже недостатньо. На щастя, завдяки чотирьом рокам репортерської роботи у сфері дипломатії, за які було близько півмільйона миль поїздок разом з Бейкером, я зумів долучити до вимірів політики і культури ще один – національної безпеки, вимір балансу сил. Він охоплює ціле плетиво питань, що обертаються навколо контролю за озброєннями, змагання наддержав, стосунків у таборах холодної війни та геополітики влади. Отак перемінився мій колишній двовимірний погляд на світ. Пам’ятаю, якось я летів разом з Бейкером до Ізраїлю, перед самою посадкою в Тель-Авіві наш літак завернули, і перш, ніж піти на посадку, пілотові довелося зробити широку петлю над західним берегом Йордану. Я зловив себе на тому, що дивлюся з вікна літака державного секретаря униз на західний берег і думаю: «Знаєте, загалом кажучи, це місце вже втратило свою важливість. Воно цікаве, так. Але геополітично воно вже більше не важливе».

Після кінця репортерської роботи у Державному департаменті, а відтак – короткої, на щастя, кар’єри кореспондента у Білому домі (нехай ніхто не посміє назвати це журналістикою), 1994 року я додав ще одну перспективу, коли "Таймс" доручив мені новий ексклюзив, у якому належало давати матеріал на перетині закордонної політики та міжнародних фінансів. Ставало дедалі очевидніше, що із закінченням холодної війни та з крахом Радянського Союзу фінанси та торгівля стали відігравати вагомішу роль у формуванні міжнародних відносин. Матеріал, що мав зосереджуватися на перетині економіки, політики та національної безпеки, був чимось на кшталт експерименту і для мене, і для "Таймса". Офіційно мене призначили кореспондентом у справах фінансів та торгівлі, але з огляду на мій досвід роботи в Державному департаменті та в Білому домі, мене попрохали поєднати перспективи. Цю рубрику ми називали по-різному:  “Комерційна дипломатія” чи “Закордонні справи та фінанси”. Стоячи на цьому перехресті, я зрозумів дві речі. Перша річ – що з кінцем системи холодної війни цей перетин обіцяє стати джерелом безлічі новин. По-друге, я зрозумів, що цей перетин ніхто не висвітлює. Натомість було чимало репортерів, які спеціалізувалися на торгівлі, але не торкалися дипломатії. Було багато репортерів у фінансовій галузі, які не цікавилися справами національної безпеки. Було достатньо дипломатійних репортерів, які оминали фінанси.  Були репортери Білого дому, які обходили питання торгівлі, фінансів та закордонних справ, а писали тільки про те, що сказав чи зробив президент.

Коли до вимірів політики, культури та національної безпеки я додав вимір фінансових ринків, то немов надів ще одну пару окулярів і подивився на чотиривимірний світ. Я помітив нові сюжети, які раніше я б ніколи не визнав журналістським матеріалом. Я розгледів причинні ланцюги подій, які раніше ніколи б не зумів виділити. Побачив невидимі руки і наручники, що стримували керівників та держави від тих чи інших вчинків, і цього теж раніше я собі навіть не уявляв.

На жаль, чотирьох вимірів було недостатньо. Коли мене призначили закордонним оглядачем, я поступово став усвідомлювати, що чинником, який зумовлює зростання та могутність ринків, змінює спосіб, яким нації та окремі люди взаємодіють між собою, чинником, який справді становить серце глобалізації, є нещодавний поступ в технології – від Інтернету до супутникових телекомунікацій. Я усвідомив, що не зможу пояснити навіть собі, не кажучи вже про читачів, ті сили, котрі формують світову політику, якщо не зрозумію краще цих технологій, які різноманітними новими способами давали міць народам, компаніям та урядам. Те, хто контролює зброю в країні, завжди є вирішальним. Але важливе й те, хто контролює телефонні лінії і те, як вони працюють. Те, скільки війська та ядерних боєголовок має ваша країна, завжди є вирішальним. Але важливе й те, у якому діапазоні робочих частот каналу зв’язку ви під'єдналися до Інтернету. Так що мені довелося додати ще один вимір – технологію – і стати п’ятивимірним репортером. Це означало додати Кремнієву Долину до переліку світових столиць – Москви, Пекіна, Лондона, Єрусалима: котрі, як я відчував, мені треба відвідувати щороку, аби бути в курсі того, що відбувається.

Врешті, чим довше я спостерігав систему глобалізації в дії, тим очевиднішим мені ставало те, що вона дала волю руйнівним для природи силам розвитку та цілодобово-діснейлендівському уодноманітненню, котрі, якщо їх не спинити, здатні зруйнувати довкілля і викоренити культури небаченими раніше в людській історії темпами. Поступово я усвідомив: якщо не введу у свій аналіз перспективу довкілля, то злегковажу одну з найбільших сил, які можуть обмежити розвиток і викликати негативне ставлення до глобалізації. Тому до свого арбітражу я додав шостий вимір – здобуваючи екологічні знання – і почав вводити до своїх маршрутів подорожі, в яких спостерігав довкілля, аби зрозуміти, як глобалізація впливає на екосистеми і як їх руйнування впливає на глобалізацію.

Тепер, дійшовши до шести вимірів, я не знаю, який буде наступний. Але якщо з’ясується, що потрібен новий вимір, я додам його. Адже я “глобаліст”. Глобалізм – це та філософська школа, до якої я належу. Це означає, що я не реаліст старої дати, який думає, буцімто все в міжнародних відносинах можна пояснити прагненням влади та здобуття геополітичної переваги, а ринки не мають значення. Я не екологіст, який дивиться на долю світу лише крізь призму довкілля і того, що слід зробити, аби врятувати його, і випускає з поля зору розвиток. Я не технологіст – не один з тих технойолопів з Кремнієвої Долини, які вважають, буцімто історія почалася з винайдення мікропроцесора і що Інтернет визначатиме майбутнє міжнародних відносин, а геополітика не має значення. Я не есенціаліст, який гадає, буцімто поведінку людини можна пояснити якимись глибинними культурними чи спадковими рисами, а технологія не має значення. І я не економіст, який вважає, буцімто можна пояснити світ, беручи до уваги лише ринки, а політика влади та культура не мають значення.

Я вважаю, що нова система глобалізації – у ній стіни між країнами, ринками та науковими дисциплінами дедалі відчутніше руйнуються – відображає фундаментально новий стан справ. І єдиним способом, яким можна побачити, зрозуміти і пояснити його, є арбітраж усіх описаних вище шести вимірів, – приділяючи різним перспективам різну вагомість у різний час і в різних ситуаціях, але завжди розуміючи, що визначальною рисою міжнародних відносин нині є саме взаємодія всіх перспектив разом. А отже, лише будучи глобалістом, можна систематично сполучити всі точки, побачити систему глобалізації і таким чином упорядкувати хаос.

Якщо я помиляюся щодо цього світу, це стане видно дуже скоро. Але якщо не помиляюся, тоді багатьом людям доведеться знову сісти за шкільну парту. Гадаю, що мислити як глобалісти дуже важливо зокрема журналістам, які мають обов’язок пояснювати світ, та стратегам, які мають обов’язок формувати його. Між усіма цими різними світами та інституціями тчеться дедалі густіша цілісна павутина, і репортери та стратеги повинні діяти так само цілісно, як ця павутина. На жаль, як серед журналістів, так і в академічному світі глибоко закоренилася схильність мислити в категоріях дрібно сеґментованих, вузьких ділянок компетентности, яка нехтує той факт, що реальний світ не розділений на такі окремі маленькі шматочки і що зникають всі межі між внутрішніми, закордонними, політичними та технологічними справами.

Дозвольте навести лише один приклад. Впродовж років адміністрація Клінтона погрожувала, що накладе торговельні санкції на Японію, якщо та не знесе офіційних і прихованих тарифів на ряд товарів. Але щоразу, коли вельми кмітливий торговельний представник США Мікі Кантор вже, здавалось би, здобув перемогу в дебатах в адміністрації і домігся дозволу діяти, а Клінтон вже майже дозволив знизити темпи торгівлі з Японією, як в останню мить той відступав. І ось що – як малює мені моя уява – відбувалося тоді в Овальному кабінеті:

Кантор заходить до Овального кабінету, присуває до президента стілець і каже: «Пане президенте, ці кляті японці знову роблять нам обструкцію, знову шиють нас у дурні. Вони не впускають нашого експорту. Найвищий час нам знизити темпи торгівлі. Ввести санкції, пане президенте. Серйозні санкції. Саме тепер наступила на них пора. Саме тепер їм місце, і, до речі, пане президенте, профспілки розцілують нас за це».

«Мікі, ти маєш повну рацію, – каже президент. – Ну ж-бо, дій». Але якраз коли Кантор вже виходить, аби знизити темпи торгівлі з Токіо, бічними дверима до Овального кабінету заходить міністр фінансів Роберт Рубін.

«Ох, пане президенте, – каже Рубін, – розумієте: якщо ми накладемо на Японію торговельні санкції, тоді долар стрімголов впаде, а японці як почнуть продавати векселі державної скарбниці США, то зростуть внутрішні процентні ставки{interest rates}».

Тоді президент махає Канторові, який вже вийшов був за двері: «Гей, Мікі, Мікі, Мікі. Ходи-но сюди на хвилинку. Над цим ще треба подумати».

За кілька днів Кантор приходить знову. Він наводить ті ж самі аргументи. Цього разу президент таки дає себе переконати. Він каже Канторові: «Ані не гадаю більше терпіти цих японців. Давай санкції. Знижуємо темпи торгівлі».

Тільки-но Кантор збирається вийти, аби знизити темпи торгівлі з Токіо, аж тут бічними дверима до Овального кабінету заходить міністр оборони Вільям Перрі.

«Ех, пане президенте, – каже Перрі,  – ви розумієте: якщо ми накладемо на Японію торговельні санкції, то японці не поновлять нашого договіру про базу на Окінаві або не заплатять за той ядерний реактор для Північної Кореї, як ми розраховуємо^[1]».

Тоді президент розпачливо махає Канторові, який вже майже вийшов за двері: «Гей, Мікі, Мікі, Мікі. Ходи-но сюди на хвилинку. Над цим ще треба подумати».

Це уявна сцена, але б’юсь об заклад на великі гроші, що вона дуже близька до дійсности, що репортер, який спеціалізується або тільки в торгівлі, або тільки у фінансах, або тільки у справах Пентагону, не зможе сприйняти її належним чином і передати читачам, і що це зможе лише той, хто, рухаючись вперед і назад, здійснює арбітраж між цими трьома напрямками водночас.

Історики міжнародних відносин із Єльського університету Пол Кеннеді та Джон Люїс Ґеддіс вважають одним зі своїх обов’язків підготовку наступного покоління американських стратегів. Заслугою цих науковців є те, що вони вирішили розширити свою навчальну програму і випустити нове покоління стратегів, які б могли мислити як глобалісти, а не як партикуляристи. У своєму спільному есеї Ґеддіс та Кеннеді стверджують: хоч мати партикуляристів у кожному предметі важливо, – мати належну кількість людей, які володіють глибоким знанням у різноманітних сферах завжди важливо, – але так само важливо, аби тими, що творять і аналізують закордонну політику, були не самі партикуляристи.

«Ці люди, – писали єльські історики, – бездоганно компетентні, коли йдеться про якісь частини картини, але вони напотикають труднощі, якщо треба розглянути цілість. Вони намічають пріоритети, здійснюють їх окремо і одночасно, але мало замислюються над тим, як кожен з цих пріоритетів може зіштовхуватися з іншими. Вони доволі впевнено прямують від дерева до дерева, але раптом впадають у подив, виявивши, що заблукали в лісі. Великі стратеги минулого тримали в полі зору і ліс, і дерева. Ґенералісти, вони діяли з екологічної перспективи. Вони розуміли, що світ – це павутина, в якій зміни, внесені в одному місці, спричинятимуть зміни в іншому, що все взаємопов’язане. Але де ж ті ґенералісти нині?... В університетах та стратегічних дослідницьких закладах панує тенденція до дедалі вужчої спеціалізації: глибока діяльність в межах окремої ділянки заохочується більше, ніж діяльність на обширі кількох ділянок. Однак без деякого усвідомлення цілости – без певного відчуття того, як різні засоби взаємодіють між собою, сприяючи або перешкоджаючи досягненню мети, стратегія існувати не може. А без стратегії маємо тільки дрейф.

Дехто намагається змінити стан справ. Ось наприкінці 1990-х років і надсекретна Агенція національної безпеки (АНБ), яка прослуховує весь світ, висмоктуючи силу-силенну інформації, вирішила перевести свій внутрішній метод обробки даних від девізу холодної війни “необхідно знати”, який означав, що якщо вам потрібна інформація, вам треба тільки знайти її, – до девізу “треба поділитися”, який означає, що ми ніколи не зрозуміємо великої картини, якщо не поділимося між собою інформацією про фрагменти.

Мабуть, саме з цього огляду можна пояснити те, що я поступово виявив: нині деякі (але зовсім не всі) з моїх найкращих інтелектуальних джерел – це ані не фахівці в царині міжнародних відносин, ані не дипломати Державного департаменту, а радше представники єдиної насправді активної школи глобалістів у нинішньому світі – керівники інвестиційних фондів{hedge funds}. Я відчув, що мене дедалі дужче приваблюють кмітливі менеджери інвестиційних фондів, а не дипломати чи професори; адже найкращі з цих менеджерів старалися бути якнайкраще поінформованими у світових справах і мали природну здатність та бажання практикувати арбітраж, зіставляючи інформацію з усіх шести вимірів, перш ніж робити висновки. Одним з найкращих серед них є Роберт Джонсон, який колись був партнером Джорджа Сороса. Після наших розмов, під час яких ми аналізували світ, ми з Джонсоном часто зауважували, що обоє ми робимо фактично те ж саме. Єдина відмінність полягає в тому, що в кінці дня він робить ставки на якусь акцію чи облігацію {bond}, а я пишу статтю про якийсь аспект міжнародних відносин. Але щоб мати змогу це зробити, нам обом доводиться здійснювати той самий процес арбітражу.

Якщо шестивимірний інформаційний арбітраж є найкращим способом осягти систему глобалізації, то цезанадто складна система, щоб її можна було пояснити за допомогою лише великих теорій. Мабуть, найкраще її можна пояснити через прості історії. Я згадав про це одного пообіддя, розмовляючи з Робертом Горматсом, віце-головою "Ґолдмен Закс Інтернешинел", і він зауважив: «Щоб зрозуміти, а відтак пояснити глобалізацію, корисно думати про себе як про інтелектуального кочівника. У кочовому світі немає виразно окресленої зони діяльности. Ось чому саме у кочівників розвинулися монотеїстичні релігії – юдаїзм та іслам. Якщо ви осілий народ, то у вас напевно розвинуться всілякі міфології про цю скелю чи про те дерево і ви будете схильні думати, що Бог перебуває тільки в цій скелі чи в тому дереві. А кочівники завжди бачили чимало світу. Вони знали, що Бог перебуває не тільки у цій скелі. Він усюди. І, сидячи навколо своїх вогнищ чи мандруючи від одної оази до другої, кочівники цю складну істину передавали через прості історії».

Колись репортер, оглядач або державний діяч міг обмежитися до того, щоб вважати своїм “ринком” мерію, адміністрацію штату, Білий дім, Пентагон, міністерство фінансів чи Державний департамент. Але нині справжнім ринком є планета Земля. Глобальна інтеграція технології, фінансів, торгівлі та інформації впливає на зарплатню, процентні ставки, рівень життя, культуру, можливості працевлаштування, війни та погодні умови на цілому світі. Річ не в тім, що завдяки системі глобалізації можна пояснити все, що нині відбувається у світі. Просто якщо сьогодні існує одна система, котра дедалі різноманітнішими способами впливає водночас на щораз більші маси людей, то це система глобалізації.

Маррі Ґелл-Манн, нобелівський лауреат, колишній професор теоретичної фізики в Каліфорнійському технологічному інституті й один із засновників Інституту в Санта-Фе, колись у циклі своїх лекцій ствердив: те, що я називаю інформаційним арбітражем, дуже подібне до підходу, обраного науковцями для того, щоб зрозуміти складні системи. Він має рацію. А нині нема складнішої політичної системи, ніж глобалізація, і розуміння її вимагає від журналіста та стратега такої ж складности мислення.

«Тут, на землі, коли вона утворилася, внаслідок фізичної еволюції планети, внаслідок біологічної еволюції та людської культурної еволюції виникали системи дедалі більшої складности, – сказав Ґелл-Манн. – Процес зайшов настільки далеко, що ми, люди, тепер стоїмо перед небачено складними екологічними, політичними, економічними та соціальними проблемами. Коли ми робимо спробу торкнутися таких важких проблем, то, природно, намагаємося розчленувати їх на менші шматки, з якими легше давати собі раду. Це корисна практика, але вона має серйозні обмеження. Маючи справу з будь-якою нелінійною системою, особливо ж зі складною, не можна спрощено мислити в категоріях частин чи аспектів, механічно сполучати складові одна до одною і твердити, що поведінка цього і поведінка того, якщо їх скласти разом, утворять єдине ціле. Складну нелінійну систему належить розчленувати на шматки, тоді дослідити кожен аспект, а відтак вивчати дуже сильну взаємодію між ними всіма. Лише таким способом можна описати цілу систему».

Цей вислів – суть того, що я вважаю глобалістичною школою в міжнародних відносинах. Але щоб у нас була глобалістична школа, нам треба якомога більше студентів, професорів, дипломатів, журналістів, секретних агентів та суспільствознавців, які б мали глобалістичну підготовку.

«Нам потрібна велика група людей, які наголошували б на необхідності серйозним і професійним поглядом приблизно окинути цілу систему, – каже Ґелл-Манн. – Це має бути приблизний погляд, адже ви ніколи до кінця не зрозумієте жодної частини, жодного зв'язку. Вам може здатися, що більшість журналістів уміє це робити. Але це не так. На жаль, у багатьох колах нашого суспільства, включно з академічними колами та більшістю бюрократичного апарату, зростає престиж насамперед тих, хто ретельно вивчає якийсь вузький аспект проблеми, галузь торгівлі, певну технологію, аспект культури; а натомість обговорення цілісної картини обмежується до розмов під час вечірок. Це безумство. Ми повинні готувати не лише спеціалістів, але й людей, чиєю спеціальністю є виявляти глибокі взаємодії та взаємозв'язки різних вимірів, і тоді виробляти приблизний погляд на ціле. Те, що ми колись вважали просто предметом балачок на вечірках, стає вирішальним аспектом реального сюжету».

Отож, запрошую на свою вечірку.

Лексус і оливкове дерево

Єрусалим, 29 грудня 1998 року. Шимон Бітон прикладає мобільний телефон до Стіни Плачу, щоб його родич у Франції міг проказати молитву у святому місці (фотографія Менахема Кахани, агентство “Франс-Пресc”).

Якщо визнати, що глобалізація – це міжнародна система, що прийшла на зміну системі холодної війни, то чи досить цього, щоб пояснити теперішні світові події? Далеко не досить. Глобалізація – це те, що нове. І якби світ складався з самих тільки мікрочипів та ринків, ви, либонь, могли б мати певність, що глобалізацією можна пояснити майже все. Однак, на жаль, світ складається, крім мікрочипів і ринків, ще й з чоловіків і жінок – зі всіма їхніми особливими звичками, традиціями, прагненнями й непередбачуваними пориваннями. Отож, сьогоднішні світові події можна пояснити взаємодією між тим, що нове, як веб-сайт в Інтернеті, і тим, що старе, як сучкувате оливкове дерево на березі Йордану. Вперше я замислився над цим у травні 1992 року в Японії, коли наминав фасоване суші в надшвидкісному поїзді, що мчав із швидкістю 290 кілометрів за годину.

 Приїхавши до Токіо у відрядження, я домовився про візит на завод розкішних авт “Лексус” на околиці Тойота-Ситі – це трохи південніше від японської столиці. І цей візит запав мені в пам’ять на все життя. На той час завод випускав щодня по 300 седанів “Лексус”. І виготовляли їх 66 робітників і 310 роботів. Наскільки я бачив, люди там здебільшого контролювали якість. Всього кілька робітників затягали болти або зварювали деталі. Всю решту роботи виконували автоматизовані пристрої. Там були навіть спеціальні роботи-ваговози, що перевозили цехом виробничі матеріали – ці роботи помічали, коли їм на дорозі стоїть людина, і одразу сигналили, щоб вона зійшла. Я заворожено спостерігав за роботом, що ґумовою облямівкою закріплював вітрове скло кожного “Лексуса”. Рука робота справно виводила гарячою розтопленою ґумою досконалий прямокутник по краях шиби. А найбільше мені сподобалося ось що. Щоразу після того, як робот уже наклав ґуму, з кінчика його “пальця” звисав малесенький залишок – як ото краплина, що може залишитися на кінчикові тюбика після того, як витиснути пасту на зубну щітку. І тут ця рука робота розмашисто розверталася, описуючи петлю, доки не сягала крихітного, майже невидимого металевого дротика, що чисто й охайно відтинав цю краплинку чорної ґуми. Спостерігаючи цей процес, я думав: як же багато праці проектувальників, конструкторів і технологів мусило піти на те, щоб ось ця механічна рука виконувала свою роботу, накладаючи ґуму, а тоді розверталася на ідеально вивірений кут, щоб цей маленький, з ніготь завдовжки дротик міг відтяти останню краплину гарячої ґуми і робот міг братися до наступного вікна. Я був вражений.

 Оглянувши завод, я повернувся в Тойота-Ситі і сів на “кулепоїзд” – назад до Токіо. Поїзд названо влучно: він і виглядає, і несеться рейками неначе вистрелена з кулемета куля.

 Сяк-так перекусивши одним з тих фасованих наїдків-суші, що можна купити на кожній японській залізничній станції, я читав тогоденний випуск “Інтернешинал Геральд Триб’юн”, і мою увагу привернула стаття на третій сторінці. В ній ішлося про щоденний брифінґ державного департаменту США. Речник державного департаменту Марґарет Д. Тутвілер дещо контроверсійно витлумачила одну з резолюцій ООН про право палестинських біженців на повернення до Ізраїлю. Не пригадую всіх подробиць, але хоч яке було це тлумачення, воно явно занепокоїло що арабів, що ізраїльтян, і викликало багато галасу на Билзькому Сході. Про це й повідомляла стаття.

 Отож, я мчав із швидкістю 290 кілометрів за годину в найсучаснішому на світі поїзді, читаючи оту статтю про Близький Схід, найдревніший край на світі. І мені спало на думку: ось японці, чий завод “Лексус” я допіру відвідав і чиїм поїздом я оце їду, з допомогою роботів виготовляють найрозкішніші у світі автомобілі. А ось тут, на початку третьої сторінки “Геральд Триб’юн” – люд, що з ним я прожив стільки років у Бейруті та Єрусалимі й так добре його пізнав, досі б’ється за право володіти тим чи тим оливковим деревом. Мене тоді осяяло: адже “Лексус” і оливкове дерево – це чудові символи тієї епохи, що настала після холодної війни. Половина світу, здається, вийшовши з доби холодної війни, заповзялася створити якнайкращого “Лексуса”, заходилася робити свою економіку модернішою, дійовішою і “приватнішою”, бо ж тільки так можна досягти процвітання в системі глобалізації. А друга половина – часом половина міста, а часом половина людини – й досі запекло бореться за те чи те оливкове дерево.

Оливкові дерева – важливі. Вони символізують усе, що закорінює нас, дає нам самобутність і визначає наше місце під сонцем. Оливкові дерева – це родина, громада, плем’я, нація, релігія, а головне – місце, яке ми називаємо домом. Оливкові дерева дають нам тепло родини, радісне усвідомлення своєї неповторності, інтимність особистих звичаїв, глибину людських стосунків. У їх затінку ми почуваємося впевнено й безпечно, і це дає нам сміливість пізнавати інших і самим розкриватися перед ними. Тому-то ми, буває, так завзято сперечаємося за свої оливкові дерева. Адже найкращої своєї пори вони дають нам почуття власної гідности і приналежності до чогось більшого й важливішого, ніж ми самі, а ці почуття потрібні для виживання людини так само, як їжа в шлунку. Справді, одна з причин, що національна держава ніколи не зникне, навіть якщо значення її й зменшиться – це те, що вона являє собою довершене оливкове дерево – остаточне вираження нашої належности до когось і до чогось – мовної, географічної та історичної. Неможливо бути цілісною особою на самоті. Можна бути багатою особою на самоті. Можна бути кмітливою особою на самоті. Але цілісною особою – ніколи. Щоб бути цілісною особою, треба бути частиною оливкового гаю, бути закоріненим у ньому.

Одного разу цю істину гарно передав рабин Гарольд С. Кушнер у своєму тлумаченні одного епізоду з класичного роману Ґабрієля Ґарсії Маркеса “Сто років самотности”:

“Маркес розповідає про селище, що там людей уразила дивна пошесть забудькуватости, якась заразлива амнезія. Починаючи з найстарших мешканців і поширюючись далі на всіх мешканців, ця пошесть призводить до того, що люди забувають назви навіть звичайнісіньких повсякденних речей. Тільки один чоловік, що досі не захворів, намагається якось зарадити лихові, наліплюючи на всьому ярлички. “Це – стіл”, “Це – вікно”, “Це – корова, її треба щоранку доїти”. А при вході до селища, на головній дорозі, він поставив два великі знаки. На одному написано: “Це селище називається Макондо”, а на іншому, більшому, написано: “Бог існує”. Ця історія вельми повчальна, і бо вона показує: ми можемо забути і, мабуть, таки забудемо все, що вивчили за своє життя: математику, історію, хімічні формули, адресу й номер телефону першої оселі, де ми замешкали після весілля, – і це нам не зашкодить. Та якщо ми забудемо, до якої спільноти належимо, і якщо забудемо, що над нами є Бог, то втратимо щось питомо людське”.

Так, оливкові дерева істотні для нашого буття, але надмірна прив’язаність до них, коли вона переходить межу, може допровадити нас до того, що ми станемо витворювати свою тожсамість, свої стосунки та своє громадське життя на основі заперечення всього чужого. І коли ця хвороблива пристрасть не має стриму, як це було з нацистами в Німеччині, із злочинною сектою Аум Cінрікьо в Японії або з сербами в Югославії, то вона спонукує просто винищити інших.

Колотнечі за оливкове дерево між сербами й боснійцями, євреями й палестинцями, вірменами й азербайджанцями, такі люті й затяті саме через те, що в них вирішується, хто залишиться вдома і закріпиться на певних теренах, а хто ні. В їх основі лежить така логіка: Володіти цим оливковим деревом маю я, бо якщо ним заволодіє хтось інший, я не тільки опинюся економічно й політично під п’ятою чужинця, але й втрачу своє відчуття дому. Я ніколи не зможу скинути мешти й розпружитися. Мало що може розлютити людей більше, ніж те, що їх позбавляють самоусвідомлення й відчуття дому. Люди ладні вмирати за ці дві цінності, вбивати за них, співати про них пісень, писати про них вірші та романи. Бо без самоусвідомлення, без відчуття дому життя стає безплідним і безкорінним. А жити, як перекотиполе, – це взагалі не жити.

_________

То що ж тоді символізує “Лексус”? Він символізує таке саме глибоке, віковічне людське прагнення – прагнення добре жити, вдосконалюватися, розвиватися й процвітати, яке виразно виявляється в теперішній системі глобалізації. “Лексус” символізує переможний поступ глобальних ринків, фінансових установ і комп’ютерних технологій, за допомогою яких ми тепер добиваємося дедалі вищого рівня життя.

Звісно, мільйонам людей у слаборозвинених країнах, щоб “поліпшити свій життєвий рівень” досі доводиться ходити по воду до криниці, перебиватися за один долар в день, босоніж орати поле за волом або збирати дрова й на голові нести їх за десять кілометрів. Ці люди й далі набагато більше віддають, аніж дістають. Але для мільйонів інших людей у розвинених країнах “поліпшувати свій життєвий рівень” – це ходити в мештах “Найк”, закуповуватися в універсальних крамницях та послугуватися найновішими мережевими технологіями. Справді, різні люди мають неоднаковий доступ до нових ринків і технологій, характерних для цієї системи глобалізації, і одні мають від глобалізації набагато більше користі, ніж інші, але це не міняє головного: оті ринки й технології – це визначальні чинники теперішньої економіки, і все людство, прямо або посередньо, зазнає їх впливу.

 “Лексус” проти оливкового дерева – це, однак, тільки новітня версія давньої-давньої оповіді, чи не найдавнішої в писаній історії. Оповіді про те, як Каїн убив Авеля. У біблійній книзі Буття написано: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталося, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, – і вбив його. І сказав Господь Каїнові: “Де Авель, твій брат?” А той відказав: “Не знаю. Чи я сторож брата свого?” і сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі”.

Якщо уважно прочитати цей уступ, то можна помітити, що в Біблії так і не написано, що ж саме сказав Каїн Авелеві. Речення обривається: “І говорив Каїн до Авеля, брата свого” – і на цьому край. Нас не втаємничено в розмову. Про що ж зайшла мова між ними? Чого Каїн так розлютився, що аж убив свого брата Авеля? Мій учитель богослов’я рабин Цві Маркс розповідав мені, що єврейські мислителі в “Берешіт Рабба”, чи не найґрунтовнішому коментарі до Біблії, дають три тлумачення тієї розмови. Згідно з першим тлумаченням, брати сперечалися за жінку – Єву. Тоді на землі була тільки одна жінка, їхня мати, і вони сперечалися за те, хто має з нею оженитися. Вони сперечалися за сексуальну самореалізацію і продовження роду. За другим тлумаченням, Каїн і Авель були поділили світ між собою. Каїн мав усе нерухоме майно – як пише Біблія, “Каїн був рільник”, а Авелеві припало все рухоме й живе: “Авель був пастух отари”. Відтак, Каїн звелів Авелеві, щоб той забрав свої вівці з його володінь. Почалася суперечка за землю, і зрештою скінчилося тим, що Каїн у розпалі сварки вбив Авеля. Отож, брати сварилися через економічний розвиток і матеріальну самореалізацію. Третє тлумачення говорить, що два брати вже встигли все у світі акуратно поділити між собою і в усьому дійшли згоди, крім одного, найголовнішого: де побудувати храм, що відображатиме їхню релігійну та культурну самобутність? Кожен хотів володіти цим храмом, і кожен прагнув, щоб цей храм відображав саме його самобутність. Кожен хотів мати цей храм у своєму оливковому гаю. Вони сварилися через питання тожсамости й через те, хто з них стане хоронителем джерела легітимности своєї родини. Отже, відзначають рабини, в одній оповіді закладені всі головні складники людської мотивації: потреба сексуальної інтимности, потреба в засобах до життя та потреба відчувати свою тожсамість і належати до певної спільноти. Питання сексуальних стосунків залишаю комусь іншому. Ця книга – про дві останні потреби.

Ось чому я люблю казати, що інформаційний арбітраж дає нам лінзи, конче потрібні для того, щоб дивитися на теперішній світ. Однак самих цих лінз замало. Нам треба ще знати, в який бік дивитися і що видивлятися. А придивлятися нам треба до того, як віковічні людські прагнення до матеріального добробуту і до ствердження особистої або громадської тожсамости – прагнення, що походять ще від часів сотворіння світу – виявляються сьогодні в міжнародній системі глобалізації. Саме в цьому – драма “Лексуса” й оливкового дерева.

________

У системі, що склалася за часів холодної війни, найвірогіднішою загрозою вашому оливковому дереву було інше оливкове дерево. Ви боялися, що ваш сусід вдереться до вас, силоміць викопає ваше оливкове дерево і посадить на його місці своє. Сьогодні ця загроза не зникла, але в багатьох частинах світу вона стала далеко не такою гострою. Скидається на те, що найбільша загроза оливковому дереву сьогодні походить від Лексуса – від отих анонімних, наднаціональних, все довкола зрівнюючих і водноманітнюючих ринкових сил і технологій, тобто від складових частин теперішньої економічної системи – системи на стадії глобалізації. Завдяки певним складникам цієї системи Лексус може стати страшенно сильним, здатним здолати кожне оливкове дерево на своїй дорозі. Він руйнує спільноти, змітає довкілля, нищить традиції, а це може призвести до гострої реакції оливкових дерев. Але в цій системі є й інші складники, що завдяки їм навіть найменша, найслабша політична спільнота може скористатися з нових технологій і ринків, щоб зберегти свої оливкові дерева, свою культуру та самобутність. Останнім часом, подорожуючи світом, я знов і знов бачу це змагання, перетягування каната, балансування між Лексусом і оливковим деревом.

Протиборство Лексуса й оливкового дерева в новій системі глобалізації виявилося 1994 року в Норвегії під час референдуму про приєднання чи неприєднання до Европейського Союзу. Здавалося, норвежцям нічого й вагатися. Кінець кінцем, Норвегія і так в Европі. Це багата, розвинена країна, і значна частка її торгівлі припадає саме на европейські ринки. У світі з дедалі вищим рівнем глобалізації приєднатися до ЕС було для Норвегії економічно доцільно під кожним можливим оглядом. Однак більшість норвежців сказало “ні” ЕС, бо вони відчули, що приєднатися до ЕС означало б викоренити свою норвезьку тожсамість, свій спосіб життя, а їх завдяки нафті з Північного моря (продаючи її у глобальну, до речі, економіку) норвежці поки що могли зберігати навіть без членства в ЕС. Не один норвежець подивилися на ЕС і сказав собі: “Давайте-но подивимося на це прямо. Виходить, я муситиму взяти свою норвезьку самобутність і віддати її на еврокухню, там евробюрократи перетворять її на еврокашу, і за це їм заплатять евродоларами в европарламенті, переповненому еврожурналістами? Е ні, спасибі. Краще вже залишитися Стеном із Норвегії. Краще вже триматися своєї самобутности, свого оливкового дерева, вдовольняючись трохи меншим економічним достатком”.

Опір оливкового дерева проти Лексуса ми бачимо і в повідомленні “Вашинґтон Пост” від серпня 1999 року. Репортерка цієї газети Енн Сордсон розповідала про Філіпа Фолліо, мера невеличкого (610 жителів) містечка Сен-П’єр-де-Трівізі на південному заході Франції. Фолліо і тамтешня міська рада вліпили 100-відсотковий податок на пляшечки “Кока-коли”, що продавалися на території містечка. Це стало відплатою за тариф, що його Сполучені Штати наклали на сир рокфор, який виробляють тільки на південному заході Франції, в околиці Сен-П’єр-де-Трівізі. Намастивши трохи рокфору на окраєць хрусткого хліба, Фолліо сказав Сордсон: “Рокфор виробляють з молока тільки однієї породи овець, тільки в одному місці у Франції і тільки одним особливим способом. Він – протилежність глобалізації. “Кока-колу” можна купити скрізь у світі, і вона всюди однаковісінька. “Кока-кала” – це символ намагань американської транснаціональної корпорації уодноманітнити смак на всій планеті. Ось проти цього ми й виступаємо”.

Прикладом здорової рівноваги між Лексусом і оливковим деревом є історія, що нею поділився зі мною Ґлен Прікетт, старший віце-президент природоохоронної організації “Міжнародне збереження” – про те, як він відвідав село Окре, де жили індіянці кайяпо. Село це ховається в непрохідних хащах амазонських тропічних лісів, і дістатися до нього можна хіба що маленьким літаком. “Коли ми сідали на трав’яну злітну смугу, нас вітало більшість жителів села, всі традиційно зодягнені, – або радше роздягнені, – миготіли розмальовані обиччя, де-не-де виднілися американські бейсбольні кепки з випадковими логотипами, – розповідав Прікетт. – Я приїхав як представник нашої організації, щоб наглядати за роботою станції біологічних досліджень, що її ми спільно з кайяпо створили на верхоріччі Амазонки. Члени племені століттями оберігали великий шмат незайманої Амазонії, вдаючись до збройної сили. Тепер вони вчаться оберігати своє довкілля, приставши до спілки із вченими, працівниками заповідників та соціально свідомими бізнесменами. В їхньому селі на головній вуличці є крамниця “Міжнародного збереження” і філія “Боді Шоп”, компанії екологічно свідомих виробників мила. Отож, після дводенного перебування на станції біологічних досліджень ми повернулися до села, щоб зробити останнє заплановане діло. Ми домовилися влаштувати просто неба своєрідний базар, де продавалися б вироби ремісників кайяпо: кошики, бойові киї, списи, луки, стріли й таке інше. Тоді члени нашої групи заходилися купувати цей крам,платячи за все втридорога. Потім ми завітали до чоловічої хижі в центрі цього, здавалося, геть доісторичного села. Зайшовши до хижі, де сиділи старійшини кайяпо, я побачив, що всі вони дивляться телевізор, під’єднаний до великої сателітарної тарілки. Вони раз по раз перемикали канали: то на футбольний матч бразильських команд, то на діловий канал, що повідомляв поточні ціни золота на світових ринках. Старійшини хотіли впевнитися, що скуповуючи золото в дрібних старателів, яким кайяпо дозволили розробляти золоті поклади на околицях своїх тропічно-лісових володінь, вони платять згідно з останніми міжнародними розцінками. Згодом індіянці використали гроші, зароблені на світовому ринку золота, для того, щоб зберегти свій неповторний спосіб життя посеред тропічних амазонських лісів”.

Боротьба Лексуса з оливковим деревом виявлася також в одній сцені, що я спостерігав у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Я сидів на дивані в коридорі, чекаючи на призначену зустріч. Неподалік стояла якась російська журналістка і говорила щось по-російськи у свій мобільний телефон. І ось що мене вразило: вона походжала довкола автомата з “Кока-колою”, а на стелі над її головою був закріплений телевізор, і канал Сі-ен-ен саме повідомляв про несподіваний вступ російських військ до Косовської столиці міста Приштіни. У штаб-квартирі НАТО росіянка походжає довкола автомата з “Кока-колою”, попід телевізором із новинами Сі-ен-ен, розмовляє по-російськи через мобільний телефон, а тим часом десь далеко палає Косово, – всі ці речі не вкладалися в моїй голові.

Про те, як оливкове дерево користає з Лексуса, розповіло одне повідомлення в часописі “Економіст” за 14 серпня 1999 року. Воно називалося “Кіберхулігани”. Йшлося ось про що: “Національна служба карного розшуку, пояснюючи масові бійки, що відбулися минулими вихідними між вболівальниками команд Мілволла й Кардіффа, нарікає, що футбольні розбишаки вдаються до дедалі хитріших методів. Очевидно, цим разом войовничі вболівальники вмовилися про місце бійки через Інтернет, обмінюючись інформацією на закритих і відкритих веб-сайтах. Дехто навіть повідомляв про перебіг бійки в реальному часі: “Оце зараз, коли я з вами говорю, все саме починається”, – писав Поль Додд, завзятий хуліган, добре відомий і кіберфанам, і поліції. Тепер поліція каже, що шукає такі веб-сайти, сподіваючись запобігти іншим запланованим сутичкам”.

Отак “Вестсайдська історія” стикається із Всесвітньою Павутиною.

Те, як оливкове дерево використовує Лексус видно ще й з іншої історії, що ворохобила уми европейців улітку 1999 року. Йшлося про расистський маніфест Гітлера “Майн Кампф”. Тепер у Німеччині він заборонений. Його не вільно видавати, не вільно продавати в жодній німецькій книгарні. Але німці виявили, що цю книжку можна замовити через Інтернет на сайті Amazon.com, і вона прийде поштою, так що німецька влада нічого не вдіє. Дійшло до того, що влітку 1999 року Гітлер потрапив до першої десятки найходовіших книжок, які Amazon.com продавала  в Німеччині. Спершу Amazon.com відмовилися припинити доставу “Майн Кампфа” до Німеччини, доводячи, що на англійський переклад заборона не поширюється і що компанія й гадки не має повчати своїх клієнтів про те, що їм можна читати, а що ні. Все ж, коли ця справа набула розголосу, Amazon.com просто-таки завалили злісні е-мейли зі всього світу, так що ця компанія взагалі перестала продавати твори Гітлера.

Прикладом того, як оливкове дерево перемагає Лексуса, а потім Лексус повертається, щоб помститися оливковому дереву, стала сага про індійські ядерні випробування кінця 1990-х. Навесні 1998 року лідери новообраної націоналістичної партії “Бхаратья Джаната” вирішили кинути виклик світові й розпочати випробування власної ядерної зброї. Утвердження права Індії на випробування було ключовим пунктом виборчої кампанії “Бхаратьї Джанати”. Я відвідав Індію невдовзі після випробувань і розмовляв там з багатими й бідними, політиками і простими громадянами, селянами й городянами. Я все хотів натрапити на індійця, який сказав би мені: “Знаєте, ядерні випробування були справді безглузді. Від них нам не стало безпечніше, через них на Індію наклали тяжкі санкції”. Я був певен, що деякі люди саме так і вважають, але не міг знайти нікого, хто б висловив такий погляд. Навіть ті індійські політики, що вбачали в ядерних випробуваннях дешевий ура-патріотичний маневр нового націоналістичного уряду, визнавали, що випробування були для Індії єдиним способом домогтися того, чого вона найбільше хотіла від Штатів і Китаю: ПО-ВА-ГИ. Я зрозумів глибину цієї думки після розмови з індійським борцем за права людини Свамі Агнівеша. Коли ми обидва сиділи, схрестивши ноги, на підлозі вітальні в його невибагливому делійському помешканні, я собі гадав: “Хто-хто, а він вже точно проти цих випробувань”. Але тільки-но ми почали розмову, як він заявив: “Ми – Індія, друга найбільша країна світу! Ви не можете на нас не зважати. Індія не боїться Пакистану, проте в на міжнародній арені нас видтискає на марґінес вісь Китай-США”. Наступного дня я поїхав до Дасни, селища на північ від Нью-Делі, і там навмання підходив до власників крамниць, щоб побалакати. Дасна – чи не найбідніша місцина, що мені доводилося бачити. Здавалося, там всі ходять босі. Здавалося, що всі люди – це сама шкіра й кості. На дорозі було більше буйволів і велосипедів, ніж авт. У повітрі тяжів дух коров’ячого гною, що його використовували як паливо. Однак тамтешнім жителям припав до вподоби отой феєрверк, що влаштував їхній уряд. “Нас – дев’ятсот мільйонів людности. Ми не помремо від цих санкцій, – заявив Прамод Батра, 42-річний сільський лікар з Дасни. – У цій справі з випробуваннями йшлося про нашу самоповагу, а самоповага – важливіша за дороги, електроенергію та воду. Зрештою, що ми такого зробили? Ми підірвали свою бомбу. Це наче стрельнути з рушниці в повітря. Ми нікому не завдали шкоди”.

Вплив оливкового дерева індійців, здавалося, переважив над їхньою потребою в Лексусі. Утім, коли таке стається в теперішній системі глобалізації, то рано чи пізно за це доведеться платити. Перебуваючи у Нью-Делі, я оселився в готелі “Оберой” і там щовечора пропливав кілька кіл басейном, щоб відійти від нестерпної сорокаградусної спеки. І першого ж дня, коли я вправлявся в брасі, на доріжці поряд зі мною плавала одна індійка. Під час перепочинку ми з нею розговорилися, і вона сказала, що керує індійською філією “Саломон Бразерс – Сміт Барні”, найбільшого американського інвестиційного банку. Я назвався газетним оглядачем, який приїхав написати про наслідки індійських ядерних випробувань.

 – Ви знаєте, хто тепер є в місті? – спитала вона, коли ми повільно пливли доріжкою.

 – Ні, – відповів я, хитаючи головою. – А хто?

 – “Муді”, – відповіла вона.

 “Інвестиційна служба Муді” – це міжнародна рейтинґова агенція, що оцінює інвестиційну привабливість економік за градацією А, В, і С, щоб інвестори знали, в кого економіка здорова, а в кого – ні; і якщо ваша економіка дістає нижчий рейтинґ, це означає, що вам доведеться платити вищі відсотки за міжнародні позики.

 – “Муді” прислала сюди групу фахівців, щоб ті переглянули рейтинґ індійської економіки, – сказала вона. – Ви вже знаєте про їхнє рішення?

 – Ні, не знаю. – відповів я.

 – Я б радила вам поцікавитися, – сказала вона і попливла собі геть.

 І я таки поцікавився. Виявилося, що фахівці “Муді” зробила своє діло в Нью-Делі майже так само непомітно і потайно, як індійські вчені виготовили свою бомбу. Мені нічого не вдалося дізнатися про їхнє рішення аж до того дня, коли я покидав Індію. Я дивився вечірній випуск новин, і мою увагу привернуло четверте повідомлення. У ньому йшлося про те, що після того, як в Індії ухвалили новий роздмуханий і нерозумний бюджет, а також після того, як США наклали на Індію економічні санкції за вибух кількох ядерних бомб, агентство “Муді” знизило рейтинґ оцінивши її вже не як “інвестиційну”, тобто безпечну для інвесторів, а як “спекулятивну”, тобто ризиковану. Рейтинґове агентство “Стандард & Пуерс” змінила свою думку про індійську економіку: раніше воно мало її за “стабільну”, а тепер оцінило як “негативну”. Це значило, що кожна індійська компанія, яка позичила гроші на міжнародному ринку, мусила б платити вищі відсотки. А що Індія має низький рівень заощаджень, то ці іноземні капітали є для неї життєво важливі, адже щоб зберегти конкурентоспроможність, цій країні доведеться в найближчі десять років вкласти п’ятсот мільярдів доларів у нову інфраструктуру.

Отже, справді, в Індії оливкове дерево мало в Індії свій день. Та коли воно так голосно заявляє про себе в системі глобалізації, за це завжди доводиться розплачуватися. Від системи неможливо втекти. Рано чи пізно, Лексус вас таки наздожене. Через півтора року після ядерних випробувань в Індії я взяв до рук “Волл-стрит Джорнел” (7 жовтня 1999 р.) і прочитав такий заголовок: “Індійська “Бхаратья Джаната” віддає першість економіці”. У статті зазначалося, що ця “Бхаратья Джаната” прийшла до влади два роки тому, “заявляючи, що Індія має ствердитися як ядерна держава; це гасло патрія сповнила за два місяці, здійснивши серію вибухів. Це негайно призвело до глобальних санкцій і припинення інвестицій”. Але після переобрання на наступних виборах прем’єр-міністр Атал Біхарі Ваджпаї, навіть не чекаючи на результати підрахунку голосів, заявив про свій новий пріоритет: економічну реформу. “Наше першорядне завдання – досягти всенародної згоди і прийняти-таки глобальний капітал, ринкові норми та все з ними пов’язане. Треба відкритися і змагатися за інвестиції”, – сказав Ваджпаї газеті “Індіан Експресс”.

Прикладом рівноваги між Лексусом і оливковим деревом став мій переліт літаком компанії “Ґалф Ер” з Бахрейну до Лондона. Під час польоту на телевізійному моніторі в мене на сидінні вмикався, серед іншого, спеціальний канал, що за допомогою супутника всесвітнього визначення координат міг повсякчас показати пасажирам точну позицію літака відносного святого для мусульман міста Мекки. На екрані було видно схему літака з білою крапкою, що переміщалася по схемі відповідно до того, як літак змінював напрямок. Відтак пасажири-мусульмани, що повинні молитися п’ять разів на день обличчям до Мекки, завжди знають, в який бік повертатися всередині літака, коли настає час розгортати килимки для молитви. Протягом польоту я бачив, як кілька пасажирів біля мене втискалося в прохід між сидіннями, щоб помолитися. Завдяки супутниковій системі вони знали, в який бік їм дивитися.

Прикладом того, як Лексус нехтує оливкове дерево, стала деталь до комп’ютера, що її надіслав мені мій приятель. Ззаду на ній було написано: “Цю деталь виготовляють в Малайзії, Синґапурі, Філіппінах, Китаї, Мексиці, Німеччині, США, Таїланді, Канаді і Японії. Її виготовляють у стількох різних місцях, що ми не можемо точніше назвати країну-виробника”.

Прикладом того, як “Лексус” глушить оливкове, стала маленька замітка, що з’явилася в часописі “Спортс Іллюстрейтед” 11 серпня 1997 року. В ній говорилося: “Валлійський футбольний клуб “Ллансантффрайд” з 38-річною історією змінив свою назву на “Тотал Нетворк Солюшнс” на обмін за 400 тисяч доларів від компанії-виробника мобільних телефонів”.

Про співпрацю “Лексуса” і оливкового дерева в добу глобалізації свідчить доволі незвичне повідомлення, що з’явилося у “Вашинґтон Таймс” 21 вересня 1997 року. Там говорилося, що працівники російської контррозвідки нарікають на те, що мусять платити за винайм шпигуна ЦРУ як подвійного агента вдвоє більше, ніж платять за винайм шпигуна ФСБ американці. Чиновник російської Федеральної Служби Безпеки (спадкоємиці КДБ), що побажав залишитися невідомим, розповів агенції новин ІТАР-ТАСС, що російського шпигуна можна купити всього за 1 мільйон доларів, тим часом як працівник ЦРУ править аж 2 мільйони за те, щоб працювати на росіян.

Приблизно тоді ж, коли з’явилося це повідомлення, ізраїльська газета “Єдіот Ахаронот” опублікувала матеріал, що, як на мене, став першою в історії вільноринковою шпигунською сенсацією. Редактори “Єдіот” поїхали до Москви й купили в російської розвідки кілька супутникових фотографій нових баз ракет “Скад” в Сирії. Потім газета найняла приватного американського експерта, щоб той проаналізував ці фото. Відтак “Єдіот” оприлюднила весь пакет інформації як сенсацію про нову ракетну загрозу від Сирії, ні разу не посилаючись на якість офіційні джерела. Кому потрібен “Глибоке Горло”^[2], якщо ви маєте глибокі кишені?

Нарешті, моя улюблена історія на тему “Лексус заглушує оливкове дерево в добу глобалізації” – це історія про Абу Джихадового сина. 1995 року я висвітлював перебіг Близькосхідної економічної наради в йорданській столиці Аммані. І от, я самотньо обідав на балконі Амманського готелю “Марріот”, аж раптом до мого столика підійшов молодий араб і спитав: “Ви – Том Фрідман?” Я відповів, що так.

 – Пане Фрідмане, – ввічливо вів далі юнак, – ви знали мого батька.

 – А хто ваш батько? – спитав я.

 – Мій батько – Абу Джихад.

 Абу Джихад, що його справжнє ім’я – Халіль аль-Вазір, був один із тих палестинців, що разом з Ясиром Арафатом заснували “Аль-Фатх”^[3], а згодом створили Організацію визволення Палестини. Абу Джихад, тобто “батько боротьби” – це його військове псевдо. В ті часи, коли я працював за кореспондента “Нью-Йорк Таймс” у Бейруті, аль-Вазір був головний командир палестинських воєнних операцій у Лівані та на західному березі Йордану. Там, у Бейруті, я з ним і познайомився. Палестинці вважали його за героя війни; ізраїльтяни – за одного з найнебезпечніших палестинських терористів. 16 квітня 1988 року ізраїльський спецпідрозділ вбив Абу Джихада у його вітальні в Тунісі, всадивши в нього мало не сотню куль.

 – Так, я добре знав Вашого батька – якось я побував у вашому домі в Дамаску, – сказав я юнакові. – А ви ким працюєте?

Він простяг мені свою візитівку. На ній було написано: “Джихад аль-Вазір, директор-розпорядник, Центр світової торгівлі, Ґаза, Палестина”.

 Я прочитав напис і подумав: “Дивовижно. Від Джессі Джеймса^[4]до Майкла Мілкена за одне покоління”.

________

Завдання, що стоїть перед країнами та й окремими особами в цю добу глобалізації полягає в тім, щоб знайти здорову рівновагу між збереженням своєї тожсамости, домівки та спільноти, і виконанням всіх речей, конче потрібних, щоб виживати в новій світовій системі. І суспільство, що хоче сьогодні економічно процвітати, повинне повсякчас намагатися виготовити якнайкращий “Лексус” і виїхати на ньому в світ. Проте хай ніхто не має жодних ілюзій, ніби завдяки самій тільки участі в цій глобальній економіці суспільство стане здоровим. Якщо заради такої участі край відмовляється від своєї тожсамости, якщо людям здаватиметься, що коріння їхнього оливкового дерева підкопала або підтяла оця глобальна система, то оливкове дерево зворохобиться. Воно повстане і припинить процес входження до світової економіки. Тому тривкість глобалізації як системи залежатиме почасти від того, як добре нам вдасться втримати рівновагу. Країна без здорових оливкових дерев ніколи не матиме глибокого коріння, ніколи не знатиме безпеки, а отже ніколи не наважиться повною мірою розкритися перед світом і влитися в нього. Але країна, що являє собою самі тільки оливкові дерева, що складається з самого коріння, що не має ні одного Лексуса, – така країна далеко не зайде. Утримання рівноваги обох потребує постійного зусилля.

Можливо, саме тому серед багатьох історій, що ви прочитаєте в цій книжці, мені найбільше припала до душі оповідь мого старого товариша по коледжу Віктора Фрідмана, що тепер викладає діловий менеджмент в Інституті Руппіна в Ізраїлі. Одного дня я подзвонив Вікторові, щоб запитати, як життя, а він сказав, що дуже радий моєму дзвінкові, бо більше не має моїх телефонних номерів. Коли я спитав його, в чім річ, він пояснив, що вже не має свого кишенькового комп’ютера, а в ньому Віктор був тримав усе: адреси своїх приятелів, електронні адреси, номери телефонів та розклад своїх лекцій на найближчі два роки. Далі він розповів, що з тим комп’ютером сталося:

 “У нас вдома пламався настільний комп’ютер. Я відніс його полагодити до комп’ютерної крамниці в Гадері [це містечко в центральному Ізраїлі]. Через кілька тижнів мені подзвонили з крамниці і сказали, що мій ПК вже зремонтовано. Отож, я поклав свого – з долоню завбільшки – комп’ютера до шкіряного портфеля і поїхав до Гадери забирати свій полагоджений ПК. Я вийшов із крамниці, несучи зремонтованого великого комп’ютера і свій портфель з кишеньковим комп’ютером всередині. Дійшовши до машини, я поставив портфель на землю, відкрив багажник і обережно вмостив там свій полагоджений ПК, щоб він часом не пошкодився під час їзди. Тоді я сів до машини й поїхав, залишивши портфель на узбіччі. Що ж, зайшовши в офіс і ніде не побачивши свого портфеля, я збагнув, що сталося – і що станеться далі, – й негайно подзвонив до поліції Гадери, щоб сказати: “Не підривайте мій портфель”. (У практиці ізраїльської поліції стало нормою підривати всякий пакунок, портфель чи інший підозрілий предмет, залишений на вулиці, бо саме так, залишаючи заміновані речі в громадських місцях, палестинці здійснили вже чимало терактів проти ізраїльтян. Ізраїльтяни тепер такі натреновані захищатися від цього, що досить вам залишити пакунок бодай на хвилину, як хтось негайно викличе поліцію). Я знав, що мого портфеля ніхто не вкраде: в Ізраїлі злодій не чіпатиме речі, залишеної на вулиці. Та я вже спізнився. Диспетчер поліції сказав мені, що бригада саперів уже побувала на місці і “зробила своє діло”. Коли я приїхав до поліційного відділку, мені вручили мій чудовий шкіряний портфель з акуратною дірочкою від кулі, що була точно посередині. Єдиною річчю, що вона пошкодила, виявився мій кишеньковий комп’ютер. Мій “Genius OP9300” взяв на себе прямий удар. Усе моє життя було в цій штуці. Я ніколи не робив запасної копії. Я сказав поліціянтам, що мені страшенно прикро за той клопіт, що я їм завдав, а вони відказали: “Не картайте себе, таке може трапитися з кожним”. Тижнями я ходив по території інституту із своїм продірявленим портфелем. Він став мені пам’яткою, що треба менше поспішати й більше думати. Чимало моїх студентів служить в ізраїльській армії, і тільки-но вони бачили той портфель і ту дірку від кулі, як заливалися сміхом. Вони-бо добре знали, що сталося”.

 Закінчивши розповідь, Віктор сказав: “До речі, повідом мені свою електронну адресу. Мені треба завести нового нотатника з адресами”.

... І стіни упали

Влітку 1998 року Ґільєрме Фрерінґ, голова ради директорів гігантської бразильської видобувної компанії "Каймі Мінерсау е Металуржія", описав мені неймовірні зміни у бразильській економіці за попередні десять років. Мимохідь він зробив таке зауваження: «Розумієте, тут теж впала Берлінська стіна. Великі зміни в бразильській економіці відбулися якраз водночас з падінням Берлінської стіни».

Щоб унаочнити свою думку, він розповів таку історію: у листопаді 1988 року войовничі робітники-сталеливарники організували страйк на заводі Національної сталеливарної компанії (НСК), яку контролював уряд, у місті Волта-Редонда, що на північний захід від Ріо-де-Жанейро. Це підприємство – найбільший сталеливарний завод у Південній Америці. Близько 2500 сердитих бразильських ливарників окупували його і вимагали підвищити платню та скоротити робочий день з восьми до шести годин. Сутички між робітниками та місцевою поліцією загострилися до тієї міри, що виникла потреба вдатися до допомоги армії. У бою за контроль над заводом трьох робітників було вбито, тридцять шістьох поранено. Бразильські військовики звинуватили робітників, що ті влаштували “справжню міську партизанську війну”, у якій використовували камені, "коктейлі Молотова", залізні прути та вогнепальну зброю, щоб захистити свої надані державою місця праці та соціальні виплати. Протягом двадцятиоднорічного періоду військової диктатури в Бразилії, який закінчився лише у 1985 році, генерали – керівники країни завжди дуже ретельно дбали про контроль над цим велетенським сталеливарним заводом, навітьоголосили Волту Редонду “містом національної безпеки” і самі призначали його мерів. Розказавши мені все це, Фрерінґ додав таке: «Приблизно через чотири роки після того кривавого страйку, після падіння Берлінської стіни, ті самі робітники сталеливарного заводу вимагали – вимагали! – приватизувати завод, бо зрозуміли, що це єдиний спосіб, аби завод і далі був конкурентоспроможний і аби збереглися робочі місця більшості працівників. Нині НСК повністю приватизована і брала участь, як великий акціонер, у приватизації інших державних заводів у Бразилії».

Від цих слів Фрерінґа мені неначе світ свінув: звичайно ж, Фрерінґ має рацію! Берлінська стіна впала не тільки в Берліні. Вона впала на Сході і на Заході, на Півночі і на Півдні, приваливши уламками як країни, так і компанії, до того ж приблизно у той самий час. Ми зосереджувалися на падінні Берлінської стіни на Сході, бо там це було таке драматичне, таке відчутне: бетонна стіна, яка падає, у вечірніх новинах. Але ж подібні, хоч і менш відчутні мури попадали у цілому світі. І саме падіння всіх цих мурів на цілому світі уможливило еру глобалізації та інтеграції. Отож, постає дуже важливе питання: що змело ці стіни? Чи, як би спитали мої діти: «Тату, а звідки взялася ця глобалізація?»

Я б почав свою відповідь таким чином: світ холодної війни був схожий на широку рівнину, яку перетинають і розділяють паркани, мури, рови і загорожі. У тому світі було неможливо зайти надто далеко чи прямувати надто швидко, бо ви відразу натикалися на Берлінську стіну, чи на Залізну Завісу, чи на Варшавський договір, чи на чиїсь захисні тарифи або контроль за капіталом{capital control}. А за цими парканами і мурами країни могли зберігати свої унікальні форми життя, політики, економіки та культури. Вони могли належати до Першого, Другого чи Третього світу. Вони могли мати дуже відмінні економічні системи: центрально плановану комуністичну економіку, економіку держави загального добробуту {welfare state}, соціалістичну економіку чи вільноринкову економіку. І вони могли плекати широкий спектр політичних систем: будь-що від демократії до диктатури, від просвіченого авторитаризму до монархії чи тоталітаризму. І відмінності могли залишатися різкими, навіть чорно-білими, адже було доволі стін, які їх захищали, і проникнути крізь ці стіни було нелегко.

І три фундаментальні зміни змели ці мури – зміни у тому, як ми спілкуємося, як ми інвестуємо і як здобуваємо знання про світ. Вони народилися і наростали під час холодної війни, а критичної маси набули наприкінці 1980-х років, коли врешті сплелися у достатньо сильний вихор, щоб змести геть усі стіни системи холодної війни і дати світові змогу об'єднатися у єдину інтегровану відкриту рівнину. Тепер ця рівнина стає щодня дедалі ширшою, швидкіснішою і відкритішою, в міру того як дедалі більше стін падає і дедалі більше країн долучається до неї. Ось чому нині немає вже Першого, Другого чи Третього світу. Тепер є лише Швидкий Світ – світ неосяжної відкритої рівнини – і Повільний Світ – світ тих, що або випадають на узбіччя або обирають життя поза цією рівниною, у своїй власній, штучно відділеній долині, бо вважають, що Швидкий Світ занадто прудкий і занадто страшний, надто уодноріднює і забагато вимагає. Ось як до цього дійшло.

Демократизація технології

Заступник міністра фінансів США Ларрі Саммерс полюбляє розповідати, як у 1988 році його, учасника передвиборної кампанії Майкла Дукакіса, одного дня послали до Чикаґо, щоб там від імені кандидата у президенти виголосити промову. Дукакісова команда в Чикаґо дала Саммерсові в користування машину, у якій був – не впадіть! – телефон.

«1988 року я вважав, що це шикарно – мати стільниковий телефон у машині, – згадував Саммерс, – і я навіть подзвонив дружині, щоб сказати, що їжджу в машині з телефоном».

Через дев’ять літ, 1997 року, Саммерс відвідав Кот-д'Івуар, країну в Західній Африці, у справах Фінансового департаменту. Частиною цього офіційного візиту була інавґурація одного проекту з охорони здоров’я, який фінансували США, у селі, що вверх по річці від столиці Абіджана. До того села, в якому мали відкрити перший колодязь з питною водою, можна було дістатися лише у видовбаному каное. Саммерса, велику цяцю з Америки, селяни обрали почесним вождем і вирядили в африканську одежу. Але що запам’яталося йому найбільше, то це те, як на зворотній дорозі, коли Ларрі ступив у довбанку, аби поплисти вниз за течією, до нього підійшов туземний державний посадовець, простягнув йому стільниковий телефон і сказав: «Тут Вашинґтон хоче щось вас запитати». За десять років Саммерс пройшов шлях від думки, що це шикарно – мати телефон у машині в Чикаґо, до певности, що хтось йому подасть телефон у довбанці в Абіджані.

Телефонні пригоди Саммерса стали можливими завдяки першій і найважливішій зміні, яка назрівала під час холодної війни, – зміні у тому, як ми спілкуємося одне з одним. Я називаю її “демократизацією технології”, і саме ця зміна дає змогу дедалі більшій масі людей, які мають удома дедалі більше комп’ютерів, модемів, стільникових телефонів, кабельних мереж та під’єднань до Інтернету, сягати щораз далі і далі, у щораз більшу кількість країн, чимраз швидше, глибше і дешевше, ніж було будь-коли в історії.

У Вашинґтоні (округ Колумбія), у районі Веллі-Спрінґ є банк, який пропонує своїм клієнтам всілякі банківські послуги через Інтернет та телефон. Ось якими словами реклама цього банку чітко підсумовує цю демократизацію технології: «Дозвольте доставити вам банк додому». Завдяки демократизації технології ми всі можемо взяти собі додому банк, офіс, газетний кіоск, книгарню, брокерську фірму, фабрику, інвестиційну компанію, школу...

Демократизація технології постала внаслідок декількох новацій, які у 1980-х роках разом охопили комп’ютеризацію, телекомунікацію, мінітюаризацію, технологію компресії та цифрові технології. Приміром, поступ у технології мікрочіпів за останні тридцять років дозволив подвоювати обчислювальну потужність приблизно що вісімнадцять місяців, а поступ у технології компресії означав, що кількість даних, які можуть зберігатися на квадратному дюймі поверхні диска, з 1991 року збільшувалася на 60 відсотків щороку. Тим часом вартість пристрою для зберігання даних упала від п'яти доларів до п’яти центів за мегабайт, а отже, обчислювальна потужність з кожним днем зростала і доступнішала. А завдяки новаціям в телекомунікаціях неухильно знижувалася вартість телефонного дзвінка та передачі даних, постійно зростала, кількість інформації, яку можна передавати телефонною лінією, через кабель чи радіосигнал, прискорювалася швидкодія, збільшувалася відстань.

Ви можете не лише дешево подзвонитибудь-куди, ви можете також дешево подзвонитибудь-звідки– з вашого портативного комп’ютера, із заміського будинку, з крісла в салоні літака чи з вершини гори Еверест. Це стало можливим тому, що через новації в мініатюризації неухильно зменшувалися розміри і вага комп’ютерів, телефонів та пейджерів. Тепер їх можна брати до дальших і дальших місць і їх можуть купити люди з дедалі меншими доходами. Число часопису "Гольф" за липень 1998 року повідомило, що на багатьох гольфових майданчиках інсталюють на візках комп’ютерну систему "Spyder-9000”, «яка дозволяє гравцям у гольф, що їздять на цих візках, вести в електронному вигляді рахунок гри, цифровим способом вимірювати відстань в ярдах, попередньо переглядати відеоплівки, на яких зняті лунки, дивитися відеопідказки для гри, замовляти обід, перевіряти ціни акцій і споглядати на телевізійну рекламу». Єдине, чого вони не роблять, це не заганяють за вас м’яча в лунку.

Всі ці новації посилили революцію в оцифруванні. Оцифрування – це ті чари, за допомогою яких ми перетворюємо голоси, звуки, фільми, телевізійні сигнали, музику, кольори, зображення, слова, документи, числа та будь-яку іншу форму інформації, яку тільки можна собі уявити, на комп’ютерні біти, а тоді переносимо їх телефонними лініями, супутниками та оптико-волоконними кабелями по цілому світі. Комп’ютерні біти – це основні молекули обчислення, які являють собою всього лиш різні комбінації одиниць та нулів. Оцифрування означає зведення будь-якого звуку, зображення, числа чи літери у певний код, що складається з одиниць та нулів, який тоді можна передати через телекомунікаційні мережі в інше місце, де ці одиниці та нулі для одержувача розкодовуються і відтворюються як щось дуже подібне до ориґіналу. Ніколас Неґропонте, автор книжки “Цифровий світ”, дуже яскраво описав оцифрування: «Це немов ми раптом навчилися консервувати капучіно так, що після додання води воно стає таким самим смачним і пахучим, як капучіно, запарене в італійській кав’ярні». І, як вказує Неґропонте, тепер ми можемо консервувати таким чином дедалі більше речей, перетворюючи їх «з атомів на біти», із зображень та звуків на одиниці та нулі, а тоді посилати їх у дедалі більшу кількість місць і дешевше, ніж будь-коли досі.

Уявіть собі такий процес. Мікрочіп і комп’ютер – це немов піч, яка може перетворити всілякі речі, що складаються з атомів, на біти. Супутники, телефонні лінії та оптико-волоконні кабелі схожі на труби, які виходять із цієї печі у решту світу. І ці труби стають дедалі хитромудрішими, – в міру того як розширюється діапазон їх робочих частот, що визначає кількість одиниць та нулів, яку може передати ваша цифрова труба за одну секунду – і ми можемо передавати через них щораз більше тих атомів, що їх наша піч перетворила на біти.

Процес оцифрування настільки важливий для розуміння доби глобалізації і робить її такою унікальною, що варто якусь мить зупинитися на ньому і навести живий приклад того, як він працює. Уявіть собі простий стільниковий телефон. Ви вмикаєте ваш телефон у Нью-Йорку і дзвоните приятелеві у Бангкок. Коли ви говорите у мікрофон свого телефону, повітря від вашого подиху тисне на діафрагму в телефонній слухавці. Тоді діафрагма рухається туди-сюди за звуком вашого голосу. Ця діафрагма зв’язана з магнітом поряд з котушкою електричного дроту. Коли діафрагма рухає магнітом, магнітне поле створює у дроті струм. Магнітне поле коливається таким самим чином, як коливається ваш голос, а тому і струм у дроті коливається відповідно до коливань вашого голосу. Отож ми тепер маємо перетворення звуку, який виходить з вашого рота, у флуктуації електричного сигналу, який посилюється і слабшає, наче хвиля, в міру зміни висоти й гучности вашого голосу. Ви бачили це, якщо колись спостерігали, як відображається голос на осцилоскопі.

Як нам це перетворити на біти, які можна потім передати? Уявіть собі, що ці електричні хвилі піднімаються і опускаються на розмітці. Ви розрізаєте кожну хвилю на крихітні сегменти, вимірюєте висоту кожного сегмента і присвоюєте йому число, виражене одиницями та нулями. Приміром, висота 10 може виражатися як 11110000, а висота 11 – 11111000 тощо. Кожна одиниця і кожний нуль переводиться в електричний імпульс, і якщо їх сполучити разом, буде меандр. На відміну від аналогової голосової хвилі, яка піднімається і опадає, наче хвилі в океані, і більшою мірою вразлива на дрібні спотворення та коливання у процесі передачі, меандр просто на одиницю піднімається, а на нуль опускається. Приладові, який приймає такий сигнал, набагато легше точно зчитати послане. Він лише повинен спитати, чи це уверх, чи вниз, і йому не треба зчитувати хвилю. Ось чому цифрові копії завжди набагато виразніші і будь-що, надіслане як низка одиниць та нулів з вашого телефону, факсу чи комп’ютера в Нью-Йорку, автоматично вийде на другому кінці як така ж низка одиниць і нулів.

Але, скажімо, ви любите собі довго побалакати. І ви заглиблюєтеся в розмову з вашим приятелем із Бангкока. Тоді тих електронних імпульсів, які відповідають одиницям та нулям і які треба передати, дуже багато. Завдяки дивам технології ці одиниці та нулі можна стиснути. (Фактично треба, щоб комп’ютер зумів сказати "8х1" і "8х0" замість "11111111" та "00000000"). Тепер ваш голос стиснуто у гарні маленькі пакуночки бітів. Пора їх переміщати. Ми можемо зробити це кількома різними способами. Найпростіше це зробити через утворення флуктуацій струму, в яких, скажімо приблизно, один вольт дорівнював би одиниці, а два вольти – нулеві. Або ми можемо послати їх оптико-волоконним кабелем, яким проходять імпульси світла. На одиницю ви блимаєте світлом і на нуль гасите його. (Компакт-диск – це просто плоска пластикова пластина, вкрита шаром алюмінію. На одиницю у цій пластині вибивається маленька дірочка, а на нуль поверхня залишається гладкою. Ваш програвач компакт-дисків всього лиш блимає невеличким лазерним променем на кожну доріжку пластини, зчитує одиниці і нулі, а тоді знов перетворює їх на ті ж самі чудові звуки, з яких ці одиниці та нулі народилися). Ми можемо також використати радіохвилі – високий звук на одиницю і низький звук на нуль. Хай який спосіб ми виберемо, є велика ймовірність, що з того боку інформація щоразу виходитиме як досконала копія. У випадку вашого телефонного дзвінка до Бангкока ваш голос перетворюється на оптико-волоконні світлові імпульси, і коли ці імпульси доходять до Бангкока і до телефонної слухавки вашого приятеля, вони знов перетворюються на звукові хвилі за допомогою крихітного пристрою, який переводить кожну одиницю і кожен нуль у певну величину напруги, яка вдаряє в електричну котушку в телефоні. Під впливом цих ударів котушка створює магнітне поле, яке рухає туди-сюди магніт, той рухає діафрагму в слухавці, а вона штовхає повітря, яке знов перетворюється у ваш голос. Умить! Щоразу маємо досконале капучіно Неґропонте.

Отож, коли я кажу, що новації в комп’ютеризації, мініатюризації, телекомунікації та оцифруванні здемократизували технологію, я маю на увазі те, що вони уможливили сотням мільйонів людей в цілому світі спілкуватися і обмінюватися інформацією, новинами, знанням, грошима, сімейними фотокартками, фінансовими угодами, музикою чи телевізійними шоу такими способами і в таких масштабах, яких досі ще ніхто не бачив. Колись давно, коли ви мешкали в Нью-Йорку, а ваш син мешкав в Австралії і в нього тільки-но народилася дитина, то він звичайно купував плівку "Кодак", брав фотоапарат, знімав дитину, давав проявити плівку, вкладав світлину в конверт і посилав поштою. Якщо вам щастило, то ви бачили чудове личко свого першого онука через за днів. Тепер вже ні. Тепер ваш син знімає немовля цифровою камерою, записує фотографії на тридюймову дискету, вводить у комп’ютер і тоді цифровим способом передає їх вам через Інтернет – і все це ще до того, як новонародженому сповниться десять годин життя.

Колишній президент НБС Лоренс Ґроссман стисло підсумовує демократизацію технології: «Друкування, – каже він, – зробило всіх нас читачами. Ксерокопіювання зробило всіх нас видавцями. Телебачення зробило всіх нас глядачами. Оцифрування робить всіх нас передавальниками-трансляторами».

У зауваженні Ґроссмана виділено ще один чинник, через який доба глобалізації відмінна як за якістю, так і за масштабом від попередніх епох. Простими словами кажучи, ця демократизація технології глобалізує виробництво. Нині ми всі можемо бути виробниками. Нинішня глобалізація полягає не просто у тому, що слаборозвинені країни постачають розвиненим країнам сировину, а ті виробляють кінцевий товар і тоді відсилають його назад. Ні, завдяки демократизації технології нині будь-яка країна має можливість нагромаджувати технології, сировину та кошти, щоб стати виробником чи підрядчиком будь-якого високоскладного кінцевого товару або послуги, і це стає ще одним делікатним чинником, котрий ще міцніше зв’язує світ докупи. Я детально зупинюся на цьому пізніше. Поки що досить сказати, що внаслідок демократизації технології Таїланд за п’ятнадцять років з низькооплачуваного виробника рису перетворився на другого із найбільших у світі виробника невеликих вантажівок, Детройтового суперника, і четвертого серед найбільших у світі виробника моторолерів.

І ця демократизація технології стосується не тільки автомобілів та моторолерів. Як одного разу заявив мені Теера Путракул, менеджер взаємного фонду у Бангкоку: «Наш взаємний фонд не мусить наново винаходити колесо, нам треба просто імпортувати його. Деякі технології ми купили за одну десяту того, що заплатив за них "Бенкерс Траст", наша материнська фірма. Візьмімо, приміром, систему автоматичної голосової відповіді. Завдяки цій системі інвестори можуть подзвонити на автовідповідач і, натиснувши на одиничку, дізнатися про номінальну вартість фондів{asset value of the funds}, натиснувши на двійку, взнати пропоновані ціни, і натиснувши на трійку, продати акції. Якщо ви хочете купити або викупити свої акції взаємного фонду, ви можете зробити це через банківські операції на віддалі{telebanking}, і всі ці витребеньки обходяться нам набагато дешевше. Ми просто чекали, щоб хтось інший розробив їх. Оце і є справжня краса глобалізації. Ми – місцева фірма з місцевим знанням, але тепер у нас є глобальна технологія і змога черпати з неї».

Демократизація технології означає також те, що потенційна здатність створення багатства географічно розпорошується і можливість доступу до знання та його застосування здобувають люди, які раніше не мали зв'язку зі світом. В Куала-Лумпурі я зустрів китаянку з Гонконґу, яка розповіла мені, що якось вона зателефонувала на місцевий гонконзький номер технічної підтримки фірми "Делл Комп’ютер", і працівниця обслуги клієнтів відповіла досконалим кантонським діалектом, яким розмовляють в Гонконзі. У цій розмові моя знайома зауважила, що у центрі Гонконґу періщить дощ, і спитала, чи така ж злива в районі офісу "Делл". Працівниця "Делл" відповіла, що у них зовсім немає дощу, бо вона перебуває за тисячі миль, у Пенанґу, що у Малайзії. Це була малайзійська китаянка, якій пощастило дістати добру роботу в компанії "Делл" навіть у такому порівняно глухому закутні, як Пенанг. Таке стало можливим завдяки демократизації технології. "Підсобкою" світу швидкими темпами стає Індія. 18 вересня 1999 року "Економіст" повідомив, що на компанію "ҐЕ Кепітал" тепер працюють телефонні оператори в Індії. Будь-коли вони можуть зателефонувати з Індії до когось у Техасі і спитати, чому запізнюється оплата його кредитної картки. Не можу, однак, сказати, що мене дуже втішило те, що ці оператори-індійки «прибирають західні імена і переймають місцеву говірку тих регіонів, з якими вони працюють». Компанія "Свісс Ер" перевела цілий свій обліковий відділ, разом з комп’ютерами, зі Швейцарії з її високими зарплатнями до Індії, де платня низька, щоб скористатися з дешевшої робочої сили – секретарів, програмістів та бухгалтерів. Завдяки оцифруванню та створенню мереж цю роботу можна виконувати будь-де, аби тільки там не бракувало випускників англомовних середніх шкіл та коледжів. Це може стати великим благом для Індії, Пакистану, Філліпінів, ПАР та всіх інших країн, в яких є англомовне населення. Світова мережева служба "Британських авіаліній", що має свою базу в Мумбаї^[5](Індія) фіксує кількість миль, що їх налітали завсідні клієнти авіакомпанії. "Селектронік", фірма у Делі, що займається обробкою інформації на віддалі, збирає з безоплатного телефонного номера в Сполучених Штатах поради лікарів, розшифровує записи і відсилає результати у вигляді тексту до однієї з американських організацій охорони здоров’я. Часопис "Далекосхідний економічний огляд" (2 вересня 1999 р.) повідомив, що компанія "Америка Онлайн" має тепер в Манілі шістсот службовців-філіппінців, які щодня відповідають на десять-дванадцять тисяч запитів, які стосуються технічних та платіжних проблем, здебільшого зі Сполучених Штатів, а це становить майже 80 відсотків е-мейлів від клієнтів АОЛ. За даними цього часопису, дочірня компанія АОЛ у Філіппінах 1999 року платила своїм працівникам з вищою освітою близько 5,50 долара за день, що на 35 відсотків більше, ніж тамтешня узаконена мінімальна заробітна платня, але приблизно дорівнює годинному заробітку некваліфікованого американського робітника. Це мізерна платня, але є перший крок до того, щоб ввести ціле нове покоління освічених філіппінців у Швидкий Світ; і можна побитися об заклад, що найкмітливіші з них скоро підуть далі і закладуть свої власні невеликі технологічні компанії: скажімо, ФОЛ, поруч з офісом АОЛ. Цей ринок послуг та обробки даних на віддалі швидко розширюється і може стати основою наступного буму в Азії. Та щоб взяти у цьому участь, такі країни, як Таїланд, котрий увійшов у глобалізаційну гру, пропонуючи дешеве виробництво товарів, тепер повинні будуть підвищити рівень освіти та кваліфікації своїх громадян, щоб мати шанси перемогти в конкуренції за найкращі замовлення і послуги в цій царині.

Якось ми разом з Джеффом Баером, завідувачем відділу мережевого проектування компанії "Сан Майкросистемс", розмірковували над тим, куди заведе вся ця демократизація технології та засобів виробництва. Чим більше ми з Баером думали про це, тим ближчими до диявольських ставали наші думки. «Тепер, коли ми можемо надавати всі ці колись неможливі на продаж послуги через мережі, через Інтернет, чому б не підрядити на боці ще й уряд?» – спитав Баер. Подумайте лишень – ваші десантні операції та охорону кордону ви б могли доручити росіянам. Індійцям ви б могли довірити вести бухгалтерські рахунки вашої країни, а швейцарцям – провадити ваші митниці. Німцям можна було б доручити центральний банк. Італійці могли б проектувати все ваше взуття. Британці могли б підрядитися провадити ваші середні школи. Японці – керувати початковими школами і розпоряджатися залізницею...

Демократизація фінансів

Демократизація технології, звісна річ, посприяла виникненню ще одного рушія глобалізації – способу інвестування. Я називаю цю зміну демократизацією фінансів. Впродовж ери холодної війни великомасштабні внутрішні та міжнародні позики, зокрема гарантовані позики – все це на{underwriting} давали переважно великі комерційні банки, інвестиційні банки та страхові компанії. Ці інституції “в білих мештах” завжди воліли давати позики компаніям з бездоганним послужним списком та високим рейтинґом інвестиційної привабливости{investment grade}. Через те банківські позики були дуже недемократичні. Банки старої дати мали дуже обмежене поняття про те, хто вартий кредиту, і якщо ви тільки починали свою справу {you were an upstart}, то успіх ваших намагань доступитися до готівки часто-густо залежав від того, чи маєте ви в банку або у страховій компанії свою людину. До того ж адміністратори та члени розпорядчих комітетів цих традиційних інституцій рухалися повільно, боялися ризику і не дуже скоро реаґували на зміни ринку.

Демократизація фінансів розпочалася фактично наприкінці 1960-х років з виникненням ринку “комерційних паперів” {commercial papers} – облігацій, що їх корпорації випустили прямо на маси населення, щоб зібрати капітал. Створення такого корпоративного ринку облігацій {corporate bond market} ввело у світ фінансів певний плюралізм і зруйнувало монополію банків. Після цього у 1970-х роках було переведено у цінні папери {“securitization”} деякі закладні {home mortgages}. Інвестиційні банки заходилися робити пропозиції банкам, зокрема іпотечним банкам{home mortgage companies}, скуповували цілі портфелі закладних{portfolio of mortgages}, а відтак ділили куплене на тисячодоларові облігації, які могли купити ви, я і моя тітонька Бев. Нам випала нагода діставати трохи вищі відсотки {interest} з досить надійних інвестицій, а відсотки та капітальна вартість облігації {principal on the bond} виплачувалися із щомісячного потоку готівки {cash flow} від людей, які виплачують іпотеку за будинки. Завдяки переведенню в цінні папери відчинилися двері всіляким компаніям, усіляким інвесторам, тим які ніколи раніше не мали доступу до готівки.

Однак справжній вибух демократизації фінансів стався лише у 1980-ті роки, і останні бар’єри на її шляху змів блискучий, винахідливий, але вкрай аморальний король так званих "сміттьових" облігацій {junk bonds} Майкл Мілкен. Випускник Вортонської школи бізнесу і фінансів Пенсильванського університету, він розпочав свою діяльність 1970 року у брокерській фірмі Дрекселя у Філадельфії. На той час жоден з великих банків чи інвестиційних компаній не хотів займатися продажем сміттьових облігацій, котрі тоді належали престижним колись компаніям, яким не пощастило, або новим компаніям з невеликим капіталом і без послужного списку. Мілкен подумав, що великі банки чинять немудро. Він зробив свої розрахунки, вивчив деякі ніким не помічені академічні дослідження сміттьових облігацій і дійшов такого висновку: від компаній, які не вважаються перспективними для інвестицій, вимагають відсоток, на 3 до 10 пунктів понад норму – якщо цим компаніям взагалі дають хоч якісь позики.

Але насправді ці компанії банкрутують лише трохи частіше, ніж високорейтинґові престижні компанії, чиї облігації дають набагато нижчі прибутки. Отже, на цих так званих сміттьових облігаціях можна заробити набагато більше грошей без надто великого ризику. А коли зібрати багато таких облігацій у єдиний фонд, то навіть якщо кілька з них не виконає своїх зобов’язань{defaulted}, фонд загалом все ж даватиме середній прибуток, на три-чотири пункти вищий, ніж дають престижні компанії, і фактично без додаткового ризику. Як написав у березні 1995 року "Бізнес Вік", Мілкен, озброєний цим розумінням, «взявся до нелегкого завдання – переконати скептично налаштований світ, що він винайшов інвестиційний еквівалент безплатного обіду».

Оскільки традиційні банки та інвестиційні компанії поставилися до цього скептично і далі уникали цього бізнесу, Мілкен швидко перейшов від торгівлі вже наявними сміттьовими облігаціями занепалих, а колись заможних компаній до створення {underwriting} цілого нового ринку, на якому були тільки "сміттьові" гравці: ризикові компанії, занепалі компанії, недавно створені компанії, підприємці та фірми, які розпочинають проекти {start-ups}, але не можуть одержати кредит від традиційних банків, навіть фінансові пірати, які хочуть викупити інші компанії, але не можуть дістати для цього готівки через традиційні банківські канали. Завдяки своїм контактам Мілкен також зумів продати випущені власноручно сміттьові облігації взаємним та пенсійним фондам і приватним інвесторам{pension funds}. Покупці усвідомили, що Мілкен має рацію: облігації таки дають більший прибуток з ненабагато вищим ризиком. Унаслідок я, ви, моя тітонька Бев змогли хоч трішки скористати з цих трансакцій, які раніше були поза засягом маленької людини.

Чимало з цих трансакцій викликало переполох серед причетних до них компаній та працівників. Однак дуже скоро ідею Мілкена почали широко наслідувати. Невдовзі виникла успішна індустрія сміттьових, або “високодоходних”, облігацій, яка пропонувала широкій громадськості пай {share} у різного роду оборудках {deals}.

Подібна демократизація фінансів відбувалася також на міжнародному рівні. Протягом десятиліть великі банки позичали іноземним урядам, державам та корпораціям значні суми грошей, а тоді вносили ці позики за номінальною вартістю у свої активи {books} {par value}. Це означало: якщо ваш банк позичав якійсь країні чи компанії 10 мільйонів доларів, то в його активах це фігурувало як 10-мільйонна позика, яка має бути сплачена повністю, незалежно від того, чи ця країна або компанія мала у той конкретний день активи вартістю 10 мільйонів доларів, чи ні. Оскільки ці позики надавалися насамперед банками і фігурували в їхніх активах, то коли 1982 року Мексика, потрапила у велику фінансову скруту, набравши за кордоном позик, щоб фінансувати популістське споживання в країні, найдошкульнішого удару в цій ситуації зазнали ті ж таки банки. Президент Мексики міг тоді прилетіти до Нью-Йорка, скликати керівництво двадцяти провідних банків, які володіли іноземним боргом Мексики, і сказати їм щось таке: «Панове, ми розорилися. А ви знаєте, як кажуть: якщо хтось винен вам тисячу доларів, це його проблема. Якщо хтось винен вам десять мільйонів доларів, це ваша проблема. Отож, ми – ваша проблема. Ми не можемо сплатити своїх боргів. Тому вам доведеться піти на деякі поступки, реструктурувати наші позики і дати нам новий кредит». Банкіри хитали головами і розробляли якусь угоду, яка передбачала ще більші позики (звичайно, з іще вищими процентними ставками). Хіба вони мали вибір? Мексика булаїхньоюпроблемою, і банкіри Сполучених Штатів не хотіли повертатися до своїх акціонерів з новиною, що ця мексиканська позика, яка фігурує у їхніх портфелях як десятимільйонний актив, насправді не вартує нічого. Краще вже якось підтримати мексиканців. А оскільки більшість боргу належала двадцятьом банкам, то керівники могли зібратися разом і на одному засіданні вирішити цілу справу.

 Джон Пейдж, який працював тоді економістом у департаменті Латинської Америки Світового банку, пояснив мені, як воно було в дійсності. Пейдж, який володіє іспанською, 1982 року зустрівся у Мексиці з Хосе Анхелем Ґурріа, який був тоді генеральним директором Державного кредиту в міністерстві фінансів Мексики. Ґурріа мав легендарну славу за його вміння спонукати іноземних банкірів – від великих нью-йоркських до дрібних із Західного Техасу – розширювати позики мексиканському урядові.

«Якось, коли ми з Ґурріа розмовляли іспанською в його кабінеті, задзвонив телефон, – згадував Пейдж. – Це був президент невеликого техаського банку. Колись Ґурріа переконав цього американця викупити частину мексиканського боргу, а тепер той чоловік стурбувався повідомленнями, що мексиканська економіка переживає скруту. Розмовляючи з цим банкіром, Ґурріа перейшов з іспанської, якою послуговувався досі, на досконалу розмовну англійську. Він сказав: "Гей, Джо, дуже приємно тебе чути... Ні-ні, не турбуйся. Тут все гаразд. Твої гроші в повній безпеці. Як там твоя сім’я?.. Чудово. А як донька? Ще вчиться?.. Приємно було побалакати з тобою. Дзвони. Озивайся". А тоді не моргнувши оком він повісив слухавку і, відразу перескочивши на іспанську, повів далі мову зі мною. За якихось тридцять секунд він вирішив проблему з одним із своїх ключових інвесторів».

Але потім, на шляху до глобалізації, трапилася цікава річ. Цей ринок міжнародних боргів було переведено у цінні папери, за методом компаній та друзів Мілкена. Тобто, коли наприкінці 1980-х років Латинська Америка потрапила у ще одну боргову кризу, міністр фінансів Ніколас Брейді спробував застосувати вирішення по-мілкенівському. 1989 року латиноамериканські борги, що належали головним комерційним банкам, перетворено на облігації, підтримані урядом США, і банки або тримали ці облігації як активи, або з більшою від звичайної процентною ставкою продавали широкій громадськості, взаємним та пенсійним фондам. Раптом ви, я і моя тітонька Бев дістали можливість купити шматочок мексиканського, бразильського чи аргентинського боргу – або прямо, або через наш пенсійний чи взаємний фонд. І ці облігації купувалися і продавалися щодня, їх вартість зростала і падала залежно від стану економіки кожної з цих країн. Вони не просто лежали у портфелі банку за своєю номінальною вартістю {par value}. Ось що сказав у той час Джоел Корн, який очолював тоді "Бенк оф Америка Брезіл": «Брейді фактично зробив революцію. До нього міністерство фінансів США просто тиснуло на американські банки та на Міжнародний валютний фонд, щоб вони кидали у ці латиноамериканські країни добрі гроші за поганими. А Бредлі фактично знайшов вирішення, засноване на законах ринку. Банки одержали від уряду США гарантії на нові позики країнам Латинської Америки, за умови, що ці країни здійснюватимуть економічні реформи. Надавши ці позики, банки, замість того, аби вносити їх у свої активи {carry on the books}, роздробили їх на підтримані урядом США облігації і продали їх широким масам населення. Це ввело в гру тисячі нових гравців. Якщо раніше латиноамериканська країна просто мала справу з комітетом двадцяти головних комерційних банків, то тепер вона раптом опинилася віч-на-віч з тисячами окремих інвесторів та взаємних фондів. Через це ринок розширився і став більш  ліквідним{liquid}, але й виник цілком новий тиск на ці країни-позичальниці. Люди щодня купували і продавали ці облігації, залежно від функціонування економіки цих країн. Тобто щодня оцінювали його. І багато з тих людей, які купували ці облігації і оцінювали функціонування країни, були іноземцями, на яких Бразилія, Мексика чи Аргентина не мали жодного впливу». Ці власники облігацій були зовсім інакші, ніж банки, які, вже маючи клопіт з країнами-боржниками, розуміли, що треба позичити їм ще більше грошей, щоб якось забезпечити свої попередні позики. Якщо країна хазяйнувала погано, тоді широкі маси власників облігацій просто продавали облігації цієї країни, казали "до побачення" і вкладали свої гроші в облігації країни з ефективною економікою.

І коли в 1995 році через надмірні витрати Мексика знову потрапила у скруту, всілякого роду великі і малі люди почали спродувати свої мексиканські облігації, спричиняючи падіння вартости цих паперів, і Ґурріа вже не міг просто зателефонувати двадцятьом банкірам і попрохати їх реструктурувати борг та піти на поступки. Мексиканський борг було демократизовано, і він потрапив у занадто вже багато рук. Отож, цього разу Мексика мусила зв’язатися з міністерством фінансів США і попросити допомоги, і дядечко Сем погодився дати Мексиці гроші на дуже суворих умовах, а як додаткове забезпечення Мексика була змушена вкласти свої нафтові резерви. І уряд США погодився виручити Мексику лише за умови, що вона провадитиме свою економіку так добре, як провадиться економіка штату Нью-Мексико. Невдовзі в багатьох країнах з молодою економікою почали продавати облігації так, як це робив Брейді, часто з деномінацією в доларах. Нині облігації Брейді випускають у шістнадцяти країнах, і приблизна вартість цих паперів становить півтораста мільярдів доларів. У тому, що уряди випускають облігації для іноземних покупців, немає нічого нового. Так було впродовж багатьох років. Новинкою є масштаб, у якому ці облігації тепер широко розкидані між окремими особами, пенсійними та взаємними фондами. У першій половині ХХ століття учасниками купівлі-продажу {deals} міжнародних облігацій були здебільшого багаті люди. Тепер участь у грі можуть брати всі: пенсійний фонд округу Оранж, шкільний сторож, не кажучи вже про вас, мене і мою тітоньку Бев.

Так сталося тому, що демократизація позик в Америці збіглася з демократизацією інвестицій, завдяки насамперед пенсійній реформі та створенню особистих пенсійних рахунків 401 (к). З країни, в якій компанії гарантували виплату пенсії своїм працівникам через визначену систему соціальної допомоги, Америка перетворилася на країну, в якій чимало компаній тепер просто гарантує визначений внесок, а окрема особа сама оперує своїми грішми і переводить їх з одних цінних паперів в інші, залежно від того, де можна діставати більший прибуток {best return}. А оскільки нині люди живуть довше і не знають, чи матимуть соціальне забезпечення, коли захочуть піти на пенсію, то вони не лише дуже активно звертаються до цих взаємних та пенсійних фондів, але й дуже активно керують ними, щоб здобувати вищий прибуток. Ваші батьки, мабуть, дуже мало знали про те, куди і як інвестують їхні пенсійні фонди. Тепер багатьом працівникам пропонується ціле меню фондів, з різними прибутками та ризиком, і люди переміщають свої гроші з фонду у фонд, наче фішки на столику для гри в рулетку, винагороджуючи успішні взаємні фонди і караючи менш успішні.

Онлайнова маклерська фірма "Е*Трейд" показувала чудовий рекламний ролик, який ілюструє такий стан речей. На початку ролика бачимо чоловіка, який сидить в автомобілі з відкидним верхом, а із заднього сидіння стирчать гольфові ключки. Чоловік зупинився на узбіччі дороги, бо його завернув полісмен. Полісмен підходить до машини. Точиться така розмова:

Полісмен. Добрий вечір.

Чолов'яга з відкидним верхом. Знаю, знаю. Права і техпаспорт.

Полісмен. Ага, Кірк Брюер. А я вже давно хотів побалакати з вами.

Чолов'яга з відкидним верхом. Зі мною?

Полісмен. Це ж ви менеджер мого взаємного фонду "Добрячий кашкет".

Чолов'яга з відкидним верхом(трохи запишавшись). Так, я.

Полісмен. Я дізнався, що ви увійшли в першу десятку найуспішніших взаємних фондів.

Чолов'яга з відкидним верхом. Авжеж.

Полісмен. Але не в першу п’ятірку.

Полісмен повертається і дивиться на гольфові ключки на задньому сидінні.

Чолов'яга з відкидним верхом(трохи нервово). Гм... Ну...

Полісмен. Отож відкладіть ключки і верніться до офісу.

Тоді лунає голос з-за кадру: «Примусь менеджера свого фонду добре попрацювати. Настав час центру взаємних фондів "Е*Трейд"».

Камера повертається до полісмена, і в останніх кадрах видно, як він витягає з машини ключки і забирає їх геть. Ідея ролика зрозуміла: навіть коп на мотоциклі знає, де його пенсія, і переміщає її серед найуспішніших фондів.

* * *

Така демократизація інвестування поширилася також на міжнародному рівні, коли на початку 1970-х років відпала система фіксованих валютних курсів {fixed exchange rates} та суворого контролю міжнародних потоків капіталу, запроваджена після Другої світової війни у Бретон-Вудзі. Тепер ми це забуваємо, але між кінцем Другої світової війни та 1970 роком японському, мексиканському чи европейському інвесторові було дуже важко купити американські акції чи облігації, натомість американцеві було дуже важко купити акції та облігації чужоземних країн. Але коли система фіксованих валютних курсів відпала, розвинені країни поступово здемократизували свої ринки капіталу, відкриваючи їх всім іноземним біржовим маклерам, які хотіли вступити в гру, і тоді цей приклад наслідували країни у розвитку.

Невдовзі можна було придбати все, що хоч: мексиканські, ліванські, турецькі, російські, німецькі, французькі облігації. Можна було вибирати, і люди вибирали. Чим вільніше окремі інвестори могли переміщати свої гроші серед цих висококонкуретнних світових взаємних фондів, тим вільніше менеджери цих фондів могли переміщати гроші між компаніями та країнами, повсякчас вимагаючи вищих і стабільніших доходів. Кожний фонд хотів взяти гору над іншими фондами, щоб привабити більше вкладників. Завдяки цій демократизації фінансів ми перейшли від світу, в якому кілька банкірів володіло державними боргами багатьох країн, до світу, в якому багато банкірів володіло державними боргами багатьох країн, а відтак – до нинішнього світу, в якому багато окремих людей через пенсійні та взаємні фонди володіє державними боргами багатьох країн.

Важливо зауважити, що чимало грошей у сміттьових облігаціях було використано також для спровокування буму злиття компаній {company takeover} в Америці. Тут знову ж таки маленька людина, яка раніше ніколи не змогла б взяти участь у таких потенційно прибуткових операціях, раптом змогла зробити це непрямим чином через свій пенсійний або взаємний фонд. Цей процес злиття, однак, поставив суворіші вимоги до керівників компаній, особливо ж малоефективних. Цей процес також стимулював модернізацію {streamlining} американської економіки в 1980-х роках і допоміг приготувати Америку до ери глобалізації краще і скоріше, ніж це було зроблено в будь-якій іншій великій країні світу. Внаслідок цього чимало компаній підвищило свою ефективність, а з інших цей процес просто вичавив усі соки.

Одна з голвних причин того, що Японія має стільки відсталих внутрішніх компаній, полягає в тому, що впродовж років фінанси тут зовсім не демократизувалися. У японських фінансах домінували великі японські банки, тому нові, невідомі компанії насилу здобували готівку, важко було знайти капітал, щоб поглинати компанії, скуповуючи акції на ринку {hostile takeover}; і банки впомповували капітал у свої дочірні компанії, не зважаючи на конкурентоспроміжность цих філій і на ризик {competitivity}. На злиття компаній теж дивилися кривим оком – традиційно, а також тому, що в багатьох випадках правління банків і керівництво компаній були між собою на короткій нозі. Ба більше, японські працівники мали невеликий вибір або й зовсім ніякого у справі контролювання своїх пенсій. Вони не могли просто перекидати свої гроші туди й назад, тому й такий слабкий був тиск на місцеві японські компанії, взаємні та пенсійні фонди, щоб ті, рівняючись на світові стандарти, збільшували свою ефективність. Ось чому японська економіка, будучи витонченою, все ж не досить дієво провадила творчу руйнацію по-шумпетерівськи. Саме тому розміщення капіталу в Японії врешті стало таким невигідним, і наприкінці 1980-х років з’явилося багато дутих підприємств{bubble},  а тисячам неуспішних вітчизняних фірм було дозволено животіти на штучному підтриманні життя.

Але близько 2000 року такий стан справ почав змінюватися. Японія відкрила свій сектор фінансових послуг, і туди ринули такі американські компанії, як "ҐЕ Кепітал". Іноземні конкуренти спонукали японські банки серйозніше ставитися до надання позик, а це, своєю чергою, спонукало японські компанії стати ефективнішими виробниками. Це зумовило раціональніше використання капіталу в Японії та легшу його доступність новоствореним компаніям та новим гравцям. Гроші надавалися вже не лише каналами знайомств. Наприкінці 1990-х років фінансова компанія "Лейк", власником якої є "ҐЕ Кепітал", запровадила по цілій Японії автоматизовані кіоски видачі позик. Ви просто заходили, показували свої права чи якесь інше посвідчення особи, щоб вам могли негайно видати чек на кредит, підписували автоматичний контракт про позику і в межах години отримували позику. Ну і як вам демократизація фінансів?

Демократизація інформації

Джон Бернс був головою представництва "Нью-Йорк Таймс" в Нью-Делі наприкінці 1990-х років. Мені трапилося відвідати його влітку 1998 року, коли тривав чемпіонат світу з футболу, і Бернс, як була змога, дивився телетрансляції матчів намагався слідкувати за матчами по телебаченні. Одного ранку Джон розповів мені таке: «На даху нашого будинку в Нью-Делі є чотири сателітарні тарілки, які коштують "Таймсові" тисячі доларів за рік. Наче тут якась передавальна станція. Зрештою мені це набридло, бо, попри всі ці тарілки, я не міг зловити навіть індійський канал, який передає матчі світової першости. Це через поганий вплив погоди, та ще й сателітарки треба було полагодити, а людина, яка мала це зробити, навідувалась до нас вряди-годи. Отож я нарікаю на це лихо за сніданком, а наш кухар Абдул Тогеед, якому сімдесят один рік – між іншим, колись він був чистильником взуття в останнього британського командувача в Індії, – каже мені: "Не знаю, чим ви незадоволені. Я ловлю на своємутелевізорі всі канали. Ви марнуєте час і гроші на ваші сателітарки. Прийдіть до мене". Він з дружиною мешкає у невеликому будиночку позаду нашого дому. Отож пішов я туди, а його жінка дивиться канал Бі-бі-сі. Я кажу йому: "Що вона робить? Вона ж не знає англійської". А він каже: "Вона вчиться”. Тоді дає мені пульт від телевізора, і я, дедалі більш дивуючись, вмикаю перший канал, а тоді перемикаю по одному, аж до двадцять сьомого. Він ловить телевізійні станції Китаю, Пакистану, Австралії, Італії, Франції – тільки вибирай, і це коштує йому лише півтораста рупій на місяць. Це три долари сімдесят п'ять центів. Зі всіма моїми сателітарнними тарілками у мене було лише чотирнадцять каналів. Якийсь його приятель має свою піратську кабельну систему, і Абдул попрохав його підвести вздовж телефонного дроту кабель до будиночка за нашим домом. Хай неофіційно, хай нелегально, але тепер Тогеед живе в кабельованому світі, а його дружина вивчає англійську. А тимчасом я з великими труднощами ловлю індійське телебачення».

Історія Бернса ілюструє третю зміну, яка уможливила глобалізацію, – зміну того, як ми здобуваємо знання про світ. Я називаю цю зміну демократизацією інформації. Завдяки сателітарним антенам, Інтернетові та телебаченню ми можемо нині дивитися, бачити і чути крізь чи не всяку можливу стіну.

Цей прорив розпочався з глобалізації телебачення. Впродовж майже цілої епохи холодної війни теле- і радіомовлення було бізнесом обмеженим через обмеженість спектра частот та технологій передавання. Уряди здебільшого або прямо керували всіма передавальними станціями, або суворо контролювали їх. Ці обмеження почали зникати, найперше в Сполучених Штатах, з появою кабельного телебачення, яке могло передавати набагато більше каналів, ніж це можна зробити через ефір. Відтак у 1980-х роках у світі почали поширюватися інші різновиди багатоканального телебачення – значною мірою завдяки зниженню вартостиі винесення на орбіту супутників. У цьому є певна іронія: холодна війна спонукала як Радянський Союз, так і Америку ненастанно докладати зусиль, щоб супутники, які вони посилали на орбіту шпигувати одне за одним, були щораз потужніші і дешевші. І та ж сама технологія вимостила шлях до дешевої передачі телевізійних сигналів, що, у свою чергу, посприяло швидшому руйнуванню стін комунізму.

Спочатку лише великі компанії кабельного телебачення могли дозволити собі будувати антени, щоб приймати ці супутникові сигнали, але завдяки демократизації технології, а зокрема мініатюризації, невдовзі мільйони людей у цілому світі дістали змогу приймати ці сигнали за допомогою сателітарного приймального диска завбільшки з піцу, розміщеного на балконі. Обмеження на трансляцію враз зникли, і з'явилася величезна маса глядачів. Коли цифрове телебачення зміцніє і розвинеться, телевізійні компанії зможуть запропонувати не п’ять чи п’ятдесят, а п’ятсот каналів.

Крім того, інформація щораз більше демократизується внаслідок поступу в технології компресії, завдяки якому з'явилися, приміром, цифрові відеодиски. DVD – це компакт-диски шириною п’ять дюймів, який може вміщати повнометражний художній фільм, з природною якістю звуку, кількома мовами. Ці диски можна програвати на портативному комп’ютері або на відеоплеєрі завбільшки з долоню. Пригадую, коли ще наприкінці 1970-х років я був у Перській затоці, митники нишпорили у багажі людей, щоб упевнитися, що ті не везуть ніяких непристойних чи політично вибухових відеоплівок. Хотілось би побачити, чи знайшли б вони у моїй валізі DVD. Наприкінці 1990-х років по Китаї прокотився бум на DVD-плеєри – кожен голлівудський фільм по-піратськи розмножували і розповсюджували по мільйонах домівок. І китайцям дедалі менше хотілося чекати на Голлівуд. Недорогі цифрові кінокамери та цифрові проектори, які працюють без плівки, можуть зробити з кожного, хто їх має, потенційного кіномаґната. Ви зможете не лише зняти за невеликі гроші свій власний цифровий фільм, але й з невеликими затратами поширити його через Інтернет по цілому світі.

Хай яке важливе телебачення, зокрема сателітарне, для демократизації інформації, та все ж його перевершив Інтернет. Інтернет – це вершина демократизації інформації: Інтернет не має власника, він увесь децентралізований, ніхто не може його вимкнути, потенційно він може проникнути в кожну домівку на світі; і чимало ключових новацій у ньому здійснено у співпраці окремих людей – багато з яких ніколи не зустрічалися – які спільно працювали в мережі, безплатно вносячи свої ідеї. Хоч який важливий нині Інтернет у нашому житті, але мало хто знає, як він розвивався. Це навдивовижу захоплива історія. Інтернет народився фактично як одна з відповідей США на запуск Радянським Союзом супутника у космос 4 жовтня 1957 року. Вагою лише 184 фунти і розміром приблизно з баскетбольний м’яч, супутник, запущений з борту радянської ракети, не лише започаткував космічну еру, але й дав початок ері кіберпростору.

На прес-конференції 9 жовтня 1957 року легендарний репортер Меррімен Сміт запитав президента Двайта Д. Айзенгавера: «Росія запустила супутник Землі. Вони також твердять, що провели успішне випробування міжконтинентальної балістичної ракети, тоді як наша країна нічого подібного не зробила. Я питаю вас, сер, що ви гадаєте робити в цій ситуації?» І в цій ситуації Айк вирішив запустити штурмову програму, щоб наздогнати Радянський Союз. В рамках цієї програми він дійшов висновку, що уряд США потребує єдиного керівництва всіх досліджень, пов’язаних з космічними та стратегічними ракетами. Айзенгавер навіть домігся згоди Конгресу заснувати установу під назвою "Агенція перспективних досліджень", або АРПА. Пізніше програми досліджень, пов’язані з космосом та ракетами, відірвалися і перейшли у відання НАСА, а АРПА залишилася як установа Пентагону, що розвивала комп’ютерну науку та методи обробки інформації. Обробка інформації була в той час відносно новою ділянкою. І, як відзначає Стівен Сеґаллер, автор книжки "Фанати 2.0.1: Коротка історія Інтернету" – найкращої в цій царині, саме Відділ методів обробки інформації, непомітний підрозділ АРПА, побудував прототип Інтернету і заклав основи світу мереж.

Цей прототип у своїй первісній формі вперше оприлюднено 1969 року і названо АРПАнетом. То була неоковирна закрита комп’ютерна мережа, яка з'єднала міністерство оборони США з ключовими університетськими дослідниками та державними лабораторіями. Фінансований Пентагоном, АРПАнет повинен був дати змогу жменьці дослідників обмінюватися ідеями та інформацією і економити гроші, спільно використовуючи в мережі дорогий комп’ютерний час і обладнання. Оскільки тоді обчислювальна потужність була невелика, було важливо, щоб хтось у лабораторії в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі вмів запустити програму на машині в Кембриджі (Массачусетс), і щоб дослідники в обох місцях вміли обмінюватися інформацією.

«Тридцять років тому, 29 жовтня 1969 року через перший тоненький дротик, який мав стати Інтернетом, було послано перше повідомлення, – писала "Нью-Йорк Таймс" 12 жовтня 1999 року. – У ньому не було нічого патетичного, нічого схожого на слова, якими охрестили телеграф у 1844 році – "Що Бог учинив". Це було всього лиш просте слово – "логін". У тому, що пізніше стало відоме як АРПАнет, було лише два вузли... За легендою, Чарлі Клайн, студент Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, відстукав літери Л та О, які слухняно відгукнулися у комп’ютері Стенфордського науково-дослідного інституту – дослідницького центру за 300 миль на північний захід у місці, яке тоді ще не називалося Кремнієвою Долиною».

Однак електронну пошту піонери Інтернету винайшли лише 1972 року. У ті дні комп’ютери спільного користування містили систему поштових скриньок, в якій різні люди могли мати свої власні скриньки і залишати повідомлення на тому самому комп’ютері для інших людей. Одного дня, як розповідає Сеґаллер, Рей Томлінсон, що працював у фірмі комп’ютерних досліджень "Болт, Беранек і Ньюмен", написав просту програму передачі файла, яка відкривала зв’язок, пересилала файл з поштової системи одного комп’ютера на другий і тоді підтверджувала, що файл переслано. Пізніше Томлінсон сказав Сеґаллерові: «Ми могли пересилати файли з одної машини на іншу, тож стало цілком ясно, що можна просто написати файл у мережі і послати поштою до когось іншого. Мені також довелося працювати над програмним забезпеченням, яке називалося "send message", для складання та пересилання електронної пошти. І мені здалася цікавою ідея поєднати перше та друге і використати програму передачі файла, щоб переслати пошту на іншу машину. Я це і зробив... і воно спрацювало». Про це почули інші й почали застосовувати це в інших мережах, і ось так народилася електронна пошта!

Як пише Сеґаллер, саме Томлінсон вигадав застосування знака @ в е-пошті, щоб ідентифікувати користувача пошти з його інституцією. Коли дослідники, що користувалися Інтернетом на ранніх його етапах, відкрили переваги е-пошти, її застосування різко розширилося, як і застосування цілої мережі; обмін пакетами інформації між університетами, федеральним урядом, компаніями та дослідницькими фірмами весь час зростав. Наче гриби, почали з’являтися інші мережі, менші від АРПАнету, але, як зауважує Сеґаллер, «ці мережі не були здатні взаємодіяти. Кожна з них мала свій протокол, що визначав, яким чином мережа повинна організовувати комунікацію між своїми вузлами». Постала проблема. Переслати пакет інформації з одної університетської мережі до другої було неможливо. Ця проблема зрештою породила Інтернет, який, можна вважати, виник тоді, коли дослідники Вінт Серф та Боб Кан створили міжмережевий протокол, щось на кшталт універсального прийнятного для всіх жарґону, який давав змогу пакетові інформації вийти з однієї мережі, пройти певний шлях, а тоді увійти у ворота другої мережі. Сеґаллер пояснює, що у 1973 році його автори описали цей розв'язок як “міжмережеву роботу мереж” – "inter-networking of networks", чи, коротше, Інтернет.

Утім, винахід набув популярности лише 1990 року, коли англійський інженер-програміст, що працював у Женеві, Тім Бернерс-Лі створив модель, через яку можна було легко і майже безплатно локалізувати інформацію на цілому обширі цієї мережі мереж. Вона стала відома як World Wide Web – Всесвітня Павутина. За Сеґаллером, у той час, коли Бернерс-Лі взявся до проекту Вебу, Інтернет складався з близько 800 різних комп’ютерних мереж з близько 160000 комп’ютерів, і ті містили файли та бази даних з інформацією, доступ до якої міг бути комусь потрібен. З технічного погляду всі ці комп’ютери та їх бази даних були з’єднані, але перебрати весь їх вміст і вибрати те, що вам потрібно, було нелегко, адже якоїсь централізованої бази даних, адресної книги чи каталогу інформації не було. Великою інновацією Бернерса-Лі, як колись висловилася "Нью-Йорк Таймс", було «опрацювання стандартів програмного забезпечення для адресування, з’єднання та передачі мультимедійних документів через Інтернет». Його ключовими винаходами були уніфікований локатор ресурсів (URL) – система кодів, яка ідентифікує кожний веб-сайт та сторінку з інформацією, незалежно від розміщення сервера, на якому вони містяться; протокол передачі гіпертексту (HTTP), – який прокладає широку дорогу між кожним веб-сайтом та комп’ютером кожного користувача; і, врешті, маркована гіпертекстова мова (HTML), яка встановлює основні стандарти структури веб-сайта і його вигляду на дисплеї. Разом URL, HTTP та HTML утворили систему гіперзв’язків – оті підкреслені, виділені кольором слова та графічні знаки, що їх ви бачите на комп’ютерному моніторі, котрі, якщо клацнути по них, відразу переносять вас на відповідну веб-сторінку, навіть якщо вона розташована на зовсім іншому сервері в зовсім іншій країні. Ось чому Інтернет назвали Всесвітньою Павутиною – адже за будь-якою ниточкою ви можете пройти навколо світу і повернутися назад. Колись книжка, яку ви оце читаєте, могла мати в Інтернеті відповідний файл з різною біографічною та іншою інформацією, але щоб дістатися до нього, вам треба було б пробратися крізь цілий лабіринт розмаїтих мереж та кодів, а навіть якби ви його знайшли, могло б виявитися, що він написаний у програмі, несумісній з вашим комп’ютером, і ви б не змогли його подивитися. А тепер вам вистачить всього лиш набрати на клавіатурі www.lexusandtheolivetree.com або клацнути на картинку моєї книжки на Amazon.com, і Світова Павутина перенесе вас просто до цього сайта.

Але для того, щоб Інтернет справді набрав сили і став масовим знаряддям досліджень, комерції та комунікації, потрібні були ще три винаходи – веб-браузер, пошукова машина та потужні технології шифрування, щоб люди, не вагаючись, вводили на веб-сайти номери своїх кредитних карток. Браузер – це програмне забезпечення, яке справді допомогло перетворити Інтернет на різновид телебачення. Тобто він дав змогу кожному вивести на екран те, що розміщене на тій чи тій веб-адресі, і коли ви вводите адресу www чи клацаєте на гіперлінк, екран перед вашими очима умить покривається написами або мультимедійною графікою. Поява браузера і пошукової машини, яка може виконувати пошук за ключовими словами та фразами, означала, що навіть мала дитина може подорожувати мільйонами веб-сайтів та морем інформації в Інтернеті, знаходити те, що шукає, а тоді виводити це на дисплей. Бернерс-Лі створив дуже простий браузер, просто щоб Всесвітня Павутина могла функціонувати, а перший комерційний браузер "Mosaic”, створив у 1993 році технолог Марк Андреессен. Через рік новинку витіснив набагато досконаліший продукт під назвою "Netscape Navigator”. З допомогою кольорової інтерактивної графіки "Нетскейп" дуже спростив нишпорення у Павутині, давши змогу знайти будь-що будь-де в кіберпросторі і вивести це на дисплей будь-якого комп’ютера.

Поява "Нетскейпа" збіглася в часі з рішенням Конгресу США схвалити комерцію через Інтернет та зі стрімким падінням цін на персональні комп’ютери та телефонні розмови. Взяті всі разом, ці речі викликали вибух користування Інтернетом та демократизацію інформації, яка відіграла революційну роль. Демократизуючий вплив Інтернету добре підсумував Кевін Мейні у газеті "Ю-Ес-Ей Тудей" (9 серпня 1999 року): «Як винахід, що змінює світ, Мережа у багатьох своїх рисах перегукується з винайденням друкарського преса. Вона спричиняє різке падіння собівартости створення, пересилання та зберігання інформації, а відтак стрімке збільшення обсягу цієї інформації. Вона руйнує інформаційну монополію. Подумайте про всю ту медичну інформацію в Мережі, до якої донедавна мали доступ лише лікарі. Подумайте про те, що ви можете дізнатися про автомашини та ціни на них, діставшись до інформації, яку ревно оберігали ділери... Мільйони людей нині виставляють свої власні веб-сторінки, описуючи подробиці свого життя».

За всю історію світу ніколи не бувало, що завдяки поступу так багато людей могло так багато дізнаватися про життя такої маси інших людей, про таку силу-силенну виробів та ідей. Наступний етап, який характеризуватиме початок двадцять першого століття, полягатиме в тому, що кожен матиме доступ до високошвидкісного, широкодіапазонного інтернетного зв’язку просто вдома, в офісі, а деінде – через портативний комп’ютер-записник чи біпер. Широкодіапазонний доступ означає, що діапазон робочих частот каналу зв’язку зросте настільки, що увійти в Інтернет вам буде так само легко, як увімкнути телевізор, і швидкість одержання інформації та багатство цієї інформації, яка може виводитися на ваш монітор, будуть у багато, багато разів більшими, ніж вони є нині. Такий високошвидкісний, широкодіапазонний зв’язок дозволить вам без жодних труднощів брати участь у телеконференції через ваш лептоп з будь-якого місця. Він дозволить вам просто і легко спомповувати кінофільми, музику та відео. Він зробить купівлю через Інтернет набагато реальнішим тривимірним явищем. В 1999 році інтернет-компанія "Квест” мала чудовий рекламний ролик. У ньому показано бізнесмена, стомленого і запилюженого, який поселяється в мотелі у якійсь Богом забутій дірі. Він питає знудьговану чергову в реєстратурі, чи є у них обслуга номерів і такі інші речі. Вона відповідає, що є. Тоді він питає, чи по телевізору в номері можна подивитись розважальні програми, і вона – монотонним голосом, який означає: «За кого ти нас, дурню, маєш?» – відповідає: «В кожній кімнаті, в будь-який час, вдень і вночі, можна подивитися будь-який фільм, знятий будь-коли, будь-якою мовою».

Ось що зробить можливим високошвидкісний, широкодіапазонний доступ до Інтернету в будь-якому задрипаному мотелі на кінці світу.

* * *

З усіма своїми складовими частинами демократизація інформації означає, що епоха, коли уряди могли ізолювати свої народи від розуміння того, яким є життя за межами кордонів країни чи навіть за межами власного села, минула. Зовнішнє життя більше не вдасться споганити і показати його гіршим, ніж воно є. І внутрішнє життя не вдасться у пропаганді показати кращим, ніж воно є. Завдяки демократизації інформації ми всі дедалі більше знаємо про життя кожного – нехай якою ізольованою ви вважаєте свою країну. В ту мить, коли вам здається, що ви вимудрували нову, вищу і товщу стіну, за якою можна сховатися, ви виявляєте, що технологія знайшла спосіб знизити і потоншити її. І в ту мить, коли ви гадаєте, що провели на піску нову лінію, яка має вас захистити, технологія знаходить спосіб стерти її. Рауль Вальдес Віво, ректор підпорядкованої комуністичній партії Куби Школи передових досліджень імені Ніко Лопеса, яка неподалік від Гавани, дуже добре виразив це в інтерв’ю "Нешинал Джеоґрефік" (червень 1999 року). Його запитали про труднощі у дотриманні соціалістичних принципів. Ці труднощі стоять перед Кубою Кастро, адже, намагаючись вижити, держава не може уникнути капіталістичних методів господарювання. «Куба більше не острів, – розмірковував він. – Островів більше немає. Є лише один світ».

Колись у 1980-х роках у радянській газеті “Правда” опублікували фото, яке зображало чергу за хлібом в Америці. Приглянувшись ближче, хтось виявив, що на знімку була група людей у Мангеттені, які суботнього ранку чекали в черзі, поки відчиниться крамниця Забара з делікатесами. Нині навіть не думайте повторити цей трюк – навіть у Китаї. За наявності Інтернету про це не може бути й мови. Інтернет такий небезпечний для поліційних держав саме тому, що вони не можуть обійтися без нього, бо в такому разі відстануть в економічному аспекті. Але коли він у них є, то це значить, що вони просто не мають змоги контролювати інформацію так, як вони це робили колись. А найстрашнішим є Інтернет для таких режимів, як китайський, тому що ця мережа інтерактивна, жива. Це не просто радіо, яке слухаєш пасивно. Це не просто телебачення, яке дивишся, лежачи картоплиною на дивані. В Інтернеті люди дають і беруть, балакають і контактують, купують і продають, ознайомлюються з різними ідеологіями – і роблять все це таким способом, який практично неможливо контролювати.

Четвертого грудня 1998 року в Китаї віддано під суд комп’ютерного підприємця, якого проголосили першим “кібердисидентом”. Він надсилав електронні адреси в Китаї до інтернет-часопису, що виходить у світ китайською мовою і підтримує демократію. Проміжний народний суд № 1 в Шанхаї провів закритий судовий процес над підприємцем Лін Гаєм, звинуваченим у підривній діяльності за те, що подав адреси 30000 користувачів комп’ютера в Китаї у "Довідник для важливих осіб", журнал, що його публікують китайські дисиденти в Сполучених Штатах. Народжений в Китаї редактор "Довідника для важливих осіб" сказав газеті "Лос-Анджелес Таймс" (4 січня 1999 року): «Нам судилося знищити через Інтернет китайську систему цензури. Ми думаємо, що китайський народ, як і будь-який інший народ на світі, заслуговує права на знання та на вільне вираження думок». Назва цього інтернет-часопису, який надсилається електронною поштою до 250000 осіб в Китаї, – це насмішка з китайських лідерів. Найвищі функціонери комуністичної партії Китаю отримують щоденне зведення новин, підготоване лише для їхніх очей, яке підсумовує правдиві дані. Воно називається “Довідник новин”. Як зауважила "Лос-Анджелес Таймс", редактори "Довідника для важливих осіб" кажуть, що їхній інтернет-часопис має на меті доносити правдиві новини до справді важливих осіб Китаю – “звичайних людей". Те ж саме діється і у фінансах. Інтернет-компанія, заснована в Чикаґо 1998 року, під назвою "Чайна Онлайн", має своїх кореспондентів у Китаї, які збирають ринкові та інші новини. Ці люди передають інформацію в Чикаґо через Інтернет, і тоді "Чайна Онлайн" передає її назад у Китай, знову ж таки через Інтернет. Серед щоденних послуг, які пропонує ця фірма, є сповіщення про чорноринковий курс юаня до долара в найбільших китайських містах. Ці кореспонденти щодня виходять на ринок, з'ясовують у підпільних ділерів курс і тоді надсилають дані до Чикаґо. Це дуже корисна інформація усім, що провадять бізнес у Китаї, особливо ж самим китайцям. Це те, чого китайський уряд ніколи не зробить для свого народу, не кажучи вже про решту світу, але тепер Пекін супроти цього безсилий.

У південному Тегерані, найбіднішій околиці іранської столиці, деякі сім’ї можуть собі дозволити на телевізор, а деякі ні. Перебуваючи 1997 року в іранській столиці, я дізнався, що у Південному Тегерані декотрі з тих, хто має телевізор, розставляють декілька стільців і продають квитки на найпопулярніше американське телевізійне видовище, яке показували щотижня по сателітарному телебаченні. Найпопулярнишім серіалом був “Рятувальний патруль” – південнокаліфорнійська фантазія, у якій всі жінки одягнені тільки в бікіні і мають розміри 92-61-92. Іранський уряд заборонив сателітарні антени, і мої іранські друзі просто поховали їх під білизну, яка сушиться, або за “сателітарні кущі”, рослини, якими вони маскували на балконах тарілки.

Завдяки революції в інформації та дедалі меншій вартості телефонного зв’язку, факсу, Інтернету, радіо, телебачення та апаратури для обробки інформації жодна стіна у світі не може втриматися. І коли ми всі дедалі більше знаємо одне про одного, про те, як ми живемо, то світова політика набуває цілком нової динаміки. Коли йдеться про жахливі речі, які кояться в якомусь темному закутні світу, то нинішні лідери вже не мають змоги не знати, вони мають тільки змогу не діяти. А коли йдеться про певні можливості, якими користуються люди у якомусь світлому закутку світу, то лідери більш не мають змоги заборонити ці можливості своєму народові, вони можуть тільки не дати їх йому. І тому чим більше ми взаємно дізнаємося про наше життя, тим частіше всім керівникам доводиться обіцяти одне і те саме. А коли вони не можуть дати обіцяного, то мають клопіт. І все це буде лише загострюватися. Через кілька років кожний громадянин світу зможе порівняти свою країну і свій уряд з сусідніми.

«Нині жодна країна не може відрізати себе від світових мас-медій та від зовнішніх джерел інформації; тенденції, які виникають в одному закутку світу, скоро повторюються за тисячі миль, – зауважує Френсіс Фукуяма, автор книжки “Кінець історії і остання людина”. – Країна, яка намагається уникнути глобальної економіки, відрізаючи себе від зовнішньої торгівлі та потоків капіталу, все одно постане перед фактом, що сподівання її населення формуються усвідомленням стандартів життя та продуктів культури, які надходять із зовнішнього світу».

Звичайно, президент країни, яка розвивається, може нині вийти до свого народу і сказати: «Люди, наразі ми відмовляємося від системи глобалізації. Ми лаштуємося тимчасово ввести нові тарифні ціни і знову запровадити контроль припливу і відпливу іноземних грошей. Наша економіка зазнаватиме менше страждань, менше буде непостійности, але також повільнішим буде зростання, бо ми не зможемо використовувати заощадження решти світу. Тож якщо ви ще не належите до середнього класу, вам доведеться трохи почекати». Та коли він так вчинить, то напевно хтось у якомусь селі скаже: «Але ж, пане президенте, я дивився "Рятувальний патруль" впродовж п’яти років. То тепер я цього не зможу? І не побачу світу Діснея? Ані бікіні?» Уряди, які хочуть уникнути глобалізації, повинні довести, що їхня альтернатива справді може дати зростання рівня життя, причому – а це має вирішальне значення – повинні зробити це в середовищі, в якому ми всі дедалі більше знаємо про життя інших.

Політологи зауважують, що в системі холодної війни, у світі стін керівники спонукували своїх громадян, щоб ті порівнювали себе зі своїми батьками. Вожді казали: «Ви ж краще живете, ніж ваші батьки, правда? Отож заткніть пельку». А тепер люди не порівнюють себе з батьками, бо мають набагато більше інформації. Тепер вони порівнюють себе зі своїми сусідами – будь-якими. Адже можуть спостерігати життя цілого світу через сателітарне телебачення, DVD та Інтернет. Тепер вони можуть зазирати навіть у вітальні своїх заклятих ворогів, ти, що колись жили за найтовстішими стінами, і порівнювати себе з цими людьми.

Моя знайома Лора Блюменфельд, авторка нарисів для "Вашинґтон Пост", яка їздила по Близькому Сході, збираючи матеріал для книжки про помсту, навесні 1998 року разом зі своєю матір’ю відвідала Сирію. Вона розповіла мені таку історію: «Будучи в Дамаску, ми з мамою найняли ґіда, щоб показав нам місто. Провідника звали Валід. За якийсь час ми познайомилися з ним ближче і сказали йому, що ми з Ізраїлю. Потім ми вели з ним дуже відверті розмови. Валід сказав нам, що йому подобається сидіти вночі в офісі, де є сателітарна тарілка, і дивитися ізраїльське телебачення. Коли він описував цю сцену, я уявляла собі цього чоловіка у темному офісі і очі широко розплющені з зачарування, він дивиться на телеекран, на якому показують людей, котрих він ненавидить, але водночас хоче бути подібним до них і заздрить їм. Однак Валід сказав, що з усіх ізраїльських телепередач його найбільше хвилює реклама йогурту: те, що в Ізраїлі йогурт у такому розмаїтому, барвистому упакуванні – рожевому і помаранчевому, як в Америці – тоді як в Сирії воно просто чорно-біле. Якось він навіть невесело показав нам на вулиці упакування сирійського йогурту. Валід також сказав нам: "Наші кукурудзяні пластівці відразу розлазяться, якщо залити їх молоком, але я бачу в ізраїльській рекламі, що тамтешні пластівці хрусткі і не розлазяться”. Які там Голанські висоти, насправді його хвилювало упакування йогурту та ізраїльські корнфлейкси. Одного дня він сказав нам: "Це несправедливо, що ми на сто років відстали від ізраїльтян, вони ж прийшли сюди пізніше"».

Демократизація інформації перетворює також фінансові ринки. Інвестори не лише купують акції та облігації по цілому світі, не лише можуть робити це прямо зі своїх домашніх комп’ютерів, але й беруть з інтернетівських брокерських сайтів – безплатно – інформацію та аналітичні знаряддя для свого бізнесу, не маючи навіть потреби телефонувати брокерові. Чим більше людей так робить, тим більше інформації та досліджень вони вимагатимуть про різні економіки та компанії, і тим легше переміщатимуть свої гроші по світі, караючи неефективних і винагороджуючи ефективних.

Наприкінці 1998 року брокерська фірма Чарлза Шваба з пониженими комісійними мала рекламний ролик про домогосподарку, яка хвалиться своєю участю в онлайнових торгах і розповідає, що тепер вона може брати всю потрібну інформацію зі Швабового сайта. Ця жінка на ім’я Голлі каже: «Кілька років тому мене запросили вступити до групи жінок-інвесторів під назвою “Зростаймо!”. Ми багато працюємо з числами. Відтак ми обговорюємо, голосуємо, а тоді купуємо і продаємо. І буквально все, що мені потрібно, є в аналітичному центрі на Schwab.com: промислові звіти {industry reports}, інформація про менеджмент, попередня оцінка прибутку {earnings estimates}, яка дає тобі певне уявлення про те, як оцінювати акції».

Скоро кожен матиме віртуальне крісло на Нью-Йоркській фондовій біржі. І справді, фірма Шваба, сайти "Е*Трейд" та інші подібні до них по-справжньому зводять в одне ціле демократизацію технології, фінансів та інформації у фінансовій царині. Ще одна реклама електронного бізнесу донині залишається одним з моїх улюблених документів, які підсумовують те, що трапилося, коли наприкінці 1990-х років, з падінням усіх стін, ці три демократизації зійшлися разом. Двосторінкова реклама має шапку: «МРІЯ ІНВЕСТОРА. СТРАХІТТЯ БРОКЕРА. Представляємо вам новий "Е*Трейд". Фінансовий центр у Павутині. У ньому ви залагодите все. Вдесятеро більше досліджень. Більше знарядь. Більше потужностей. Ви можете інвестувати в акції, опціони та в більше, як 4000 взаємних фондів. Сформуйте ваш портфель {set up your portfolio} і слідкуйте за ним. Робіть свої ставки цілодобово – онлайн чи по телефону – всього за 14,95 долара. Безплатна допомога та поради, наприклад, знаряддя оцінювання взаємних фондів {mutual fund screening tools}. Безплатні квоти {free quotes} в реальному часовому масштабі, адже стара інформація – це погана інформація. Також найсвіжіші новини. Діаграми. Аналітичні матеріали з провідних джерел. І неперевершена безпека, застосування провідних технологій інтернет-шифрування... ТЕПЕР ВІДКРИТО ДЛЯ ПУБЛІКИ ЦІЛОДОБОВО, ЗАУВАЖТЕ. ПРИЙДІТЬ НЕГАЙНО. ПРИЙДІТЬ ТУТ ЖЕ. КОЛИСЬ МИ ВСІ ІНВЕСТУВАТИМЕМО ТАКИМ ЧИНОМ».

А моїм улюбленим рекламним рядком є закінчення телевізійних рекламних роликів "Е*Трейд": «"Е*Трейд". Тепер сила у ваших руках».

Мікрочіповий імунодефіцит

РАНО ЧИ ПІЗНО ВСЯКА ТИРАНІЯ ПАДАЄ

Ті ж, що примушують своїх клієнтів чекати, падають раніше.

Реклама у "Вашинґтон Пост", що рекламує "Стар Павер", нового телефонного, кабельного та інтернет-провайдера, що конкурує з "Белл Атлантік"

Вам ніколи не спочити на лаврах.

Вам ніколи не обійтися без збитків.

Вам ніколи не вийти із гри.

Девіз тих, хто робить бізнес в Інтернеті

Що ж, дехто може сказати: «Ну, ці зміни у тому, як люди спілкуються, інвестують і дізнаються про світ, уможливили глобалізацію й дуже добрі в розвинених суспільствах, а як щодо решти світу? Як можна говорити, що глобалізація глобальна, коли переважна більшість людства досі живе у селах без телефону і ніколи не торкалася комп’ютера, ані не посилала електронних повідомлень?»

Це правда, що нині глобалізація не глобальна, в тому сенсі, що ми й досі дуже, дуже далеко від світу, в якому кожна людина перебуває онлайн (хоча щотижня Інтернетом починає користуватися близько 300000 нових користувачів). Однак глобалізація є глобальною в тому сенсі, що майже кожен тепер відчуває – прямо чи непрямо – тиск, примус та нагоди пристосуватися до демократизації технології, фінансів та інформації – серця системи глобалізації. Як зауважив мені одного разу Чен Юань, заступник управителя Центрального банку Китаю: «У кожній країні є якийсь недорозвинений регіон. Навіть у Сполучених Штатах можна їхати від Вашинґтону до Вірґінії і натрапити-таки на якісь гірські зони з глухими селами. Але не можна сказати, що ці зони не входять у процес глобалізації. З Китаєм те ж саме».

Це й справді так. Якщо і є якесь місце поза кордонами глобалізації, то це, мабуть, Ґуцзялінцзи, крихітне сільце у Північно-Східному Китаї, на північ від КНДР. Я побував там взимку 1998 року з командою міжнародних спостерігачів, щоб спостерігати сільські вибори в провінціях Китаю. Але насправді у мене був ще один мотив, щоб туди поїхати. Я хотів побачити, як виглядає глобалізація, з-поза її кордону – ззовні самої системи, і в цій подорожі виявив певні фундаментальні речі: я не міг туди дістатися, я не міг дістатися за межі. Я не міг вийти поза систему, яка тепер простягалася навіть глибоко у села Північно-Східного Китаю. Приїхавши разом з командою спостерігачів до Ґуцзялінцзи, я побачив, що на подвір'ї школи зібралися чи не всі дорослі, які мали право голосувати. Вони зійшлися, щоб послухати передвиборні промови, що їх мали виголосити два кандидати на голову села. Місце було убоге й брудне; правду кажучи, у класних кімнатах були немиті підлоги. Провінція Китаю, в якій це село міститься, Цзилін^[6], лежить посередині колишнього промислового поясу країни, який тепер швидко стає іржавим поясом, тому що тамтешні промислові підприємства, які є власністю держави, неконкурентоспроможні в глобальному аспекті, а пекінський уряд має дедалі меншу змогу субсидувати ці заводи і забезпечувати їх, як колись, соціальними виплатами. Може, саме тому, коли два кандидати на сільського голову Ґуцзялінцзи один по одному підвелися і виголосили свої передвиборні промови, це звучало так, ніби вони кандидують на мера містечка зі старим сталеливарним заводом в центральному Огайо.

Першим говорив тогочасний голова, Лі Гонлін. Ось витяг з його слова: «Шановна громадо, як справи? Дозвольте нагадати вам, що мені сорок сім років, я член комуністичної партії, маю неповну середню освіту. Я хочу зробити щось добре для села. Як вам відомо, я допомагав цьому селу піднятися після культурної революції. Скрізь ви бачите сліди моїх зусиль. Я відвідую кожну домівку. Я питаю про вашу думку. Я ніколи не використовував громадських грошей, щоб влаштовувати бенкети. Я намагався іти лише законними шляхами. Я обіцяю покращити умови у нашій початковій школі і підняти наші доходи. Якщо мене оберуть, я присягаюсь, що швидше достачатиму наші овочі до містечка. Я також поліпшу моральну атмосферу в селі. Нам треба насадити більше дерев, нам також потрібен оптико-волоконний кабель, щоб кожен мав телефон. Під керівництвом партійного осередку я виправлю всі свої помилки. Я укладаю з вами угоду».

Після ввічливих оплесків слово взяв претендент Лю Фу. Він одразу ж натиснув на ґендерний аспект: «Насамперед дозвольте мені нагадати, що завтра – Міжнародний жіночий день, і я хочу привітати всіх жінок. Мені п’ятдесят один рік, у мене неповна середня освіта. Я підприємець, виробляю тофу^[7]. Я люблю це село. Я люблю вас усіх. Ваша убогість – це мій сором. Під керівництвом партії я відкрию нову сторінку в історії села. Я обіцяю боротися з азартними іграми та порнографією в селі і створю більше можливостей заробляти гроші. Я не буду зарозумілим. Я зменшу громадський бюджет, щоб заощадити ваші гроші. Я не братиму хабарів і, навіть якщо з міста приїде начальство, не влаштовуватиму для нього бенкетів. У нас забагато офіційних бенкетів. Я не був на жодному бенкеті і протягом десяти років не випив ані краплини спиртного. Я берегтиму громадські гроші. Нікому з сільських партійців не буде дозволено їздити до містечка за громадські гроші. Я впроваджу тут технологію. Я обіцяю дати кожному технологію виробництва тофу. Я викопаю більше колодязів. Культурна революція змарнувала десять років нашого життя. Тепер нам слід задуматися, як домогтися добробуту. Я буду поза всякими ідеологіями. Як сказав Ден Сяопін: “Чорний кіт, білий кіт. Яка різниця? Головне, щоб він ловив мишей”. Я покращу роботу нашої школи. Знання дуже важливе. Неуки не можуть збудувати соціалістичну економіку. І я подбаю про всіх парубків у селі, які не мають достатнього доходу, щоб одружитися. Я зроблю вас багатими! Прямуймо ж далі разом».

Поки селяни голосували і чекали на оголошення результатів, я зробив маленьке опитування на виході з голосування, питаючи навмання селян, яка промова їм більше сподобалася. Сільський м’ясник у синій маоїстській кепочці вийшов з юрби і вільно виклав свої погляди: «Коли претендент сказав, що ніколи не був у ресторані, я повірив йому. Годі влаштовувати бенкети для начальства з міста. Ми більше не будемо за це платити».

Тоді втрутився інший селянин: «У Пекіні скорочують уряд. Тут теж це треба зробити... І він має рацію, нам тут потрібен оптико-волоконний кабель. У нас немає телефонів».

«Звідки ви знаєте про оптико-волоконні кабелі?» – спитав я селянина.

«Не знаю, – здвигнув плечима він. – Десь чув про них».

У сусідньому селі, Гендао, куди ми також поїхали послухати передвиборні промови, я почув подібну відповідь. Тодішній голова Цзян Їн сказав селянам: «Я намагався бути дуже прагматичним, керуючи селом на шляху до добробуту. Наш річний прибуток тепер становить 2300 юанів за рік. Бюджет дуже скоротився, і під час мого головування ми зуміли зняти з бюджету села зарплату багатьох чиновників. Якщо мене оберуть, то разом з вами докладу сил, щоб запровадити досягнення науки і технології в рільництво, заснувати більше підприємств і прискорити нагромадження багатства... бо цілий світ перетворюється на один великий товарний ринок».

Я спитав його, звідки в нього такі думки. У селі є тільки один телефон. Він відповів: «Я читаю газети. Слухаю радіо... У нас тут є фабрика віконних рам. Поки що ми продаємо лише в місцевому масштабі, але нам сказали: якщо ми поліпшимо якість виробів, то зможемо продавати за кордон і заробляти більше грошей».

То як, хіба глобалізація не глобальна?

Коли хтось скаже, що не глобальна, не вірте. Тіп О’Ніл^[8]помилявся. Жодна політика не обмежується до локальних масштабів – тепер вже ні. Вся політика має глобальні масштаби. Може, не кожна країна почувається частиною глобалізаційної системи, але кожна країна прямо чи непрямо зазнає впливу цієї системи і формується нею. Ось чому не є історичною випадковістю те, що Східна Німеччина, Радянський Союз, китайський комунізм, азійський капіталізм, бразильські державні підприємства, "Дженерал Моторс" та ІБМ – кожне з них або зазнало краху, або було змушене радикально реструктуруватися приблизно в той самий час. Їх усіх уразила та сама фундаментальна недуга, яка зруйнувала Берлінську стіну та всі інші стіни, що визначали систему холодної війни. Всіх їх уразила хвороба, яку я називаю синдромом мікрочіпового імунодефіциту, або СМІДом. Синдром мікрочіпового імунодефіциту – це визначальна політична хвороба доби глобалізації. Вона може уразити будь-яку компанію чи країну, велику чи малу, на Сході чи на Заході, на Півночі чи на Півдні. Якби я писав статтю про синдром мікрочіпового імунодефіциту до медичного словника, у ній було б таке:

«СМІД: хвороба, яка може уразити будь-яку роздуту склеротичну систему з надмірною вагою в добу після холодної війни. СМІД звичайно заражає країни та компанії, яким не вдається прищепити собі стійкість проти змін, викликаних мікрочіпом і демократизацією технології, фінансів та інформації, і внаслідок котрих постав набагато швидший, відкритіший і складніший ринок з цілим рядом нових різновидів рентабельности {efficiency}. Симптоми СМІДу з’являються, коли країна чи компанія виявляє послідовну нездатність нарощувати продуктивність, заробітну платню, підвищувати рівень життя, поширювати використання знань та конкурентоспроможність і занадто повільно реаґує на виклики Швидкого Світу. Країнами та компаніями, хворими на СМІД, керують здебільшого за корпоративною моделлю холодної війни: коли одна чи кілька осіб у верхах володіють всією інформацією і приймають усі рішення, а всі люди, що посередині чи знизу, просто виконують ці рішення, використовуючи лише ту інформацію, яка потрібна для виконання їхньої роботи. Єдиним відомим засобом лікуванням хворих на СМІД країн та компаній є четверта демократизація. Це демократизація прийняття рішень, демократизація потоку інформації і деконцентрація влади у такий спосіб, щоб якомога більше людей в країні чи компанії могло ділитися знанням та досвідом і скоріше здійснювати нововведення. Це дасть їм змогу не відставати від ринку, на якому споживачі постійно вимагають дешевших товарів та послуг, виготовлених і наданих спеціально на їхню мірку. СМІД може бути летальним для тих компаній та країн, які не проведуть вчасно лікування. (Див. статті "Радянський Союз", "Східна Німеччина" та "Пан-Амерікан") ».

У певному сенсі нічого фундаментально нового в понятті СМІДу немає. Впродовж століть ринкова економіка мала схильність брутально нищити фірми, які були менш ефективні, менш здатні пристосовуватися до нових технологій і менш спроможні йти крок у крок із щораз іншими вимогами споживачів і задовольняти ці вимоги, мінімально використовуючи робочу силу та капітал. Але в 1980-х роках саме демократизація технології, фінансів та інформації прискорила цей процес до гіпершвидкости, вимагаючи від компаній та країн, щоб вони рухалися набагато швидше, якщо не хочуть захворіти на СМІД. Уявіть собі це як еволюцію у три стадії.

Вона розпочалася ще до того, як мікропроцесори та мікрочіпи зробили можливим персональний комп’ютер, і до того, як персональний комп’ютер уможливив демократизацію технології, фінансів та інформації. То була доба, яка почалася наприкінці Першої світової війни і тривала до кінця 1970-х років. То був час, коли і уряди, і корпорації могли бути більш неповороткими і менш ефективними, бо кожен діяв у більш захищеному просторі. Ось як описав колись цю обмежувальну систему холодної війни в одній зі своїх промов Алан Ґрінспан:

«Зміни відбувалися повільніше. Міжнародна торгівля охоплювала набагато меншу частку внутрішньої економіки. Тарифні стіни обмежували конкуренцію, контроль капіталу часто перепиняв потоки готівки через кордони. У ретроспективі [таке] економічне середовище виглядає менш конкурентним, спокійнішим і, безперечно, менш загрозливим для тих, хто має лише помірну або невелику кваліфікацію. Справді, до того як комп’ютерні технології автоматизували чимало повторюваних операцій, некваліфіковані працівники могли вносити велику частку доданої вартости {value-added} і мати, порівняно з кваліфікованими, непогану зарплатню. У тому менш вимогливому світі уряди були спроможні будувати мережі соціального забезпечення і провадити політику, націлену на перерозподіл прибутків».

Нема сумніву, – додав Ґрінспан, – що у цій заставленій стінами системі холодної війни середній рівень життя був нижчий, ніж міг бути, а вибір товарів на ринку набагато менше враховував зміни смаків покупців, ніж враховує у нинішньому світі, заснованому на мікрочіпах. Величезні бар’єри, що стояли на шляху переходу від одного бізнесу до іншого, дуже сповільнювали хід змін, і країна чи компанія потрапляла у скруту за набагато більше часу, ніж тепер. Навіть хоча собівартість робочої сили та виробів у ті часи була вища і менш гнучка, ніж могла би бути, чимало людей у кожному суспільстві нині дивиться на цей повільніший, менш конкурентний Кам’яний Вік теплим, сповненим ностальгії поглядом.

Найкричущіший приклад цього більшою мірою контрольованого економічного середовища – економіка Радянського Союзу, з центральним плануванням,з централізованим контролем, чітко спрямована від верху до низу. Метою радянської економіки було не задоволення вимог покупців, а посилення контролю з боку центрального уряду. І вся інформація пливла догори, а згори пливли накази. На радянському підприємстві, яке виробляло каркаси ліжок, керівники одержували від центрального уряду зарплату залежно не від того, скільки каркасів вони продали, а від того, скільки сталі зужили. Кількість проданих каркасів ліжок є мірою задоволення споживачів. Кількість виробленої і спожитої сталі є мірою сили державної влади. У період холодної війни Радянський Союз був зацікавлений лише в останній з цих двох мір. І поки тривала холодна війна й тривав контроль за запровадженням змін та за потоками інформації, Радянський Союз навіть при такій абсурдній системі міг виходити сухим з води.

Я ніколи не забуду подорожі, яку я здійснив з державним секретарем Бейкером в 1992 році до Челябінська-70, російського комплексу, що розробляв ядерні бомби, розташованого на схід від Уралу. Це настільке секретне місце, що його ніколи не позначали на офіційних радянських картах. Це був Лос-Аламос^[9]Росії, домівка її провідних науковців-ядерників. Однак що запам’яталося мені найбільше – це випадок, який трапився, коли ми ночували у поблизькому Свердловську, в готелі “Октябрьская”. Увійшов в ліфт, я помітив, що на кнопках було написано: 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 2. Очевидно, про кнопку другого поверху забули, а потім абияк причепили її в кінці. Коли натиснути на кнопку 2, ліфт везе вас на другий поверх – дарма що ця кнопка на дев’ятому місці. І це був готель у найбільш рафінованому військово-індустріальному комплексі Радянського Союзу! Лише у розділеному, подрібненому на шматки, сповільненому, регульованому світі системи холодної війни росіяни могли дозволити собі мати ліфт з кнопками поверхів, розташованими не за порядком.

В 1970-х та 1980-х роках ІБМ була дуже подібна до Держплану, радянської системи центрального планування, коли верхівка каже низам, якими повинні бути товари і що повинні хотіти клієнти. Одного разу я спитав Джона Чемберса, президента компанії "Сіско Системс", як виглядала робота в ІБМ у ті дні. Чемберс сказав, що коли на початку 1980-х років він працював у ІБМ, там провадилася політика буцімто "відчинених дверей", тобто кожний службовець буцімто міг підняти будь-яке питання перед начальством будь-якого рівня, а якщо відповідь не подобалася, то він міг звернутися до начальства наступного, вищого рівня. «Одного разу я спробував це зробити, – згадував Чемберс, – і один з моїх друзів у компанії відвів мене набік і сказав мені: “Цього разу якось обійшлося, але не пробуй зробити це ще раз”. Якось я сказав одному з моїх начальників, що серію товарів, яку тепер проштовхували, клієнти не приймуть і нам доведеться витратити величезні ресурси, щоб проштовхнути її, але він не хотів нічого чути. Начальник сказав мені: “Від цього залежить моя премія, так що ідіть і продавайте якомога більше цих товарів”».

ІБМ була в безпеці поти, поки бар’єри входу у щось настільки складне, як комп’ютерний бізнес, були такі великі і такі високі, що неповороткі фірми довго могли почуватися захищеними від наслідків своїх помилок, а навіть невдач. І країни на зразок Радянського Союзу були в безпеці поти, поки інформаційні бар’єри були такі високі, і знання народів цих країн про конкурентні способи життя було таке незначне, – що великий, неповороткий Кремль довго міг почуватися захищеним від наслідків своїх помилок, а навіть невдач.

...А тоді прийшли 1980-ті роки.

* * *

Друга стадія еволюції СМІДу як хвороби настала зі зруйнуванням цього повільного світу. Наприкінці 1980-х років три типи демократизації – технології, фінансів та інформації – почали сходитися в одну точку як на рівні корпорацій, так і на рівні урядів і породили на ринку дивовижні нові можливості рентабельности та зумовленої масштабом виробництва економії, а також цілий новий простір для бізнесу, названий кіберпростором. Це перетворення стало відоме як інформаційна революція. Згодом її почали сприймати як один з тих великих технологічних стрибків уперед, які відбуваються що сто років, як, приміром, відкриття електрики, і стають стимулом до кардинального розриву з попередньою добою.

Те, що зробила з ринком інформаційна революція і три типи демократизації, можна підсумувати багатьма способами. Але, як на мене, все зводиться до двох дуже простих понять: по-перше, вони значно знизили бар’єри входу до майже всякого бізнесу, радикально зменшивши затрати новим прибулим. І таким чином радикально збільшили конкуренцію і прискорили темпи, якими виріб переставав бути новинкою і ставав товаром широкого вжитку. По-друге, знизивши бар’єри навколо компаній, інформаційна революція також наблизила ці компанії до клієнтів, даючи клієнтам набагато більшу волю говорити про свої смаки і скоріше перекидатися від компаній, які їх не задовольняють, до компаній, які здатні їх задовольнити.

Розгляньмо це детальніше. Три типи демократизації знизили бар’єри входу, адже тепер, озброївшись одним-єдиним персональним комп’ютером, кредитною карткою, телефонною лінією, модемом, кольоровим принтером, інтернетівським лінком, веб-сайтом та рахунком кур'єрської пошти "Федерал Експрес", будь-хто, сидячи у себе вдома, може започаткувати власне видавництво, роздрібну крамницю, магазин торгівлі за каталогами{catalog business}, фірму глобального проектування чи консалтинґу {global design or consulting firm}, газетну редакцію, рекламну агенцію, дистриб'юторське підприємство {distribution business}, брокерську фірму, казино, відеомагазин, банк, книгарню, крамницю продажу автомобілів чи виставку моделей одягу. Це можна зробити за одну ніч дуже невеликим коштом, і до наступного ранку ця компанія може стати світовим конкурентом. Якщо ви мешкаєте у кварталі, де є три книгарні – "Барнз Енд Нобл", "Краун Букс" та "Бордерз" – то вважай за одну ніч, створивши у кіберпросторі фірму Amazon.com під гаслом "Книжки без кордонів", ви можете змусити їх заметушитися. Amazon.com, створена завдяки демократизації технології (персональні комп’ютери для всіх), демократизації фінансів (кредитні картки для всіх) та демократизації інформації (Інтернет для всіх), стала не просто місцевою книгарнею, влаштованою на мірку специфічних купівельних звичок певної спільноти, а цілодобовою книгарнею, в якій ви можете купувати в будь-яку пору, і ціла книгарня працює саме на вас.

Коли в американській, та й у світовій економіці почали траплятися такі речі, це означає, що тепер будь-який продукт чи послуга може набагато скоріше перетворитися з новинки – яку можуть виробляти лише один чи двоє гравців на ринку і яка має високу частку доданої вартости та можливості значних прибутків, – на товар широкого вжитку. А такий товар – це будь-який виріб, послуга чи процес, що їх може виготовляти, надавати чи забезпечувати багато фірм, і єдиною рисою, яка відрізняє ці фірми між собою, є те, котра з них може виробити товар найдешевше. Перетворення нового виробу чи послуги на товар широкого вжитку – це не жарти, адже це означає, що норма вашого прибутку {profit margins} стає дедалі меншою, у вас з'являються десятки конкурентів, і єдине, що вам залишається робити, то це щодня здешевлювати виріб або послугу і продавати їх більше, ніж продає ваш конкурент, бо інакше вам кінець.

У заставленій стінами системі холодної війни цей процес переходу від новинки до товару широкого вжитку відбувався зі швидкістю 10 миль за годину, тому що бар’єри входу в різні види бізнесу загалом були набагато вищі; так само набагато вищі були і бар’єри, які могли спорудити країни навколо своєї економіки. У світі глобалізації, де бар’єри тепер або знижено, або усунуто взагалі, цей процес відбувається зі швидкістю 110 миль за годину. І відповідно до того, як нашу економіку дедалі більшою мірою визначає Інтернет, швидкість переходу новинки до товару широкого вжитку наближається до швидкости Мережі. Тобто швидкости світла. Недаремно інтернет-розумники полюбляють казати, що конкуренція в Інтернеті – це щось подібне до дарвінізму на стероїдах.

Річ у тім, що в сьогоднішньому світі Інтернет найдієвіше наближає нас до ринку досконалої конкуренції, пояснив Едвард Ярдені, головний економіст "Дойче Банк". Модель досконалої конкуренції, – зауважив він, – «не має бар’єрів входу, не дає забезпечення від невдач нерентабельним фірмам, і кожний споживач та виробник має легкий і безплатний доступ до всієї інформації. Це, власне, і є три головні характеристики торгівлі в Інтернеті... Інтернет знижує до нуля кошти зіставлення цін та якости товарів {cost of comparison shopping}. Споживач дедалі легше і скоріше може знайти найнижчу ціну будь-якого товару чи послуги. В кіберекономіці виробник, що має найменші затрати, запропонує найнижчу ціну і безплатно дасть інформацію про це геть усім потенційним покупцям будь-де на планеті. В низькотехнологічній економіці вартість пошуку найнижчої ціни була відносно велика. Щоб знайти найкращий варіант, вам треба було перелазити через всілякі стіни і подорожувати близько чи далеко, а це давало попередню перевагу місцевим або міцно закоріненим чужоземним компаніям та крамницям. Тепер виробники, надавачі послуг та роздрібні торговці з будь-якого місця у світі можуть пропонувати свій товар будь-де у світі, і споживачі можуть вишуковувати найнижчі ціни по цілому світі. В минулому компанії заробляли гроші завдяки бракові інформації у споживачів і бракові засобів знайти її. Інтернет заборонив це назавжди. Будь-який бізнесмен, який сподівається вижити за рахунок збереження дисбалансу інформації між покупцями і продавцями, обдурює сам себе».

Ось чому в добу Інтернету буде чудово споживачам і пекельно важко продавцям та виробникам. Кожен успішний виробничий бізнес повинен буде стати до певної міри бізнесом послуг. Тобто кожен виробничий бізнес повинен буде навчитися використовувати технологію, аби зменшувати собівартість, модернізувати операції та прискорювати цикл оновлення таким чином, щоб бути на рівні іншої характеристики інформаційної революції – схильности споживачів вимагати вироби, пристосовані до їхніх особистих потреб. Людська істота – це сукупність шкіри і кісток, а не цифр, тому вона завжди прагне певної людської уваги, бажає послуг та виробів на свою мірку, і готова заплатити за це трошки більше. Тому кожній компанії належить тепер використовувати Інтернет не просто щоб підняти рівень своїх власних ділових операцій як таких, але й для того, щоб мати більше часу, сили і грошей, аби якнайкраще пристосовувати свої вироби до потреб клієнтів, адже виріб, виготовлений спеціально, із умінням особисто підійти до клієнта, ніколи не стане товаром широкого вжитку. Тому спеціальні вироби і уміння особисто підійти завжди даватимуть першорядну віддачу в прибутках.

Погляньте на брокерський бізнес. Можна вважати, що послуги біржового маклера мають високу додану вартість, за яку можна діставати непогану платню. Але коли в кіберпросторі раптом з’являється п’ятдесят онлайнових брокерських сайтів, які дають змогу всім клієнтам купувати і продавати акції, причому беруть за послуги малу частку того, що клієнтам довелося б заплатити "Мерріллові Лінчу", а також безплатно пропонують онлайновий аналіз ринку, то послуга вашого біржового маклера просто стала товаром широкого вжитку. Якщо ви хочете вижити як брокер, то вам доведеться навчитися використовувати технологію, щоб краще розуміти індивідуальні потреби та вимоги ваших клієнтів, навчитися пропонувати їм ширший спектр продуктів, ніж просто акції та облігації, і, врешті, винахідливіше виконувати брокерську роботу, щоб мати змогу запропонувати їм пораду та судження – справжню послугу з доданою вартістю. Фірмі "Меррілл Лінч" доведеться знижувати ціну на біржові трансакції, бо тепер з виникнення онлайнового брокерства бар’єри входу в бізнес зникли. Але фірма може вижити в інший спосіб, якщо вона здатна давати дуже особисті поради клієнтам, як краще орієнтуватися на всесвітньому ринку. За це люди завжди заплатять.

Коли бар’єри входу в бізнес так різко знижуються, ви просто ніколи не знатимете, звідки може вигулькнути ваш наступний конкурент. Адже коли стіни падають, ми дедалі глибше проникаємо один одному в бізнес. Дозвольте мені навести приклад із життя цього нового світу. Одного дня я переглядав тижневик з новинами і побачив рекламу цифрового фотоапарата нової системи "Соні". Перше, що я подумав, було: «Хвилинку, невже в рекламі написано "Соні"? Таж ця фірма ніколи не працювала в ділянці фотоапаратів та фотоплівок. Я гадав, що вона виробляє стереосистеми, портативні плеєри та компакт-диски». Що ж, це правда. Але що таке компакт-диск? Це просто кругла пластмасова пластина із закодованими цифрами, які прочитує світловий промінь і перетворює на музику. З такого огляду "Соні" працює в царині цифрового бізнесу і зі своїм цифровим ноу-гау може провадити хоч яку діяльність, пов'язану з перетворенням на цифри. Повернімось до тої реклами цифрового фотоапарата "Соні" – "Мавіка". Три рекламні знімки: на першому – фотоапарат, який працює так само, як ваш старий "Інстаматик", лише зафіксовує фотографії у цифровому вигляді. Над фотоапаратом – рекламний напис: «Це ваш фотоапарат». Поряд з фотоапаратом – тридюймова дискета "Соні". Над дискетою написано: «Це ваша плівка». А біля дискети – комп’ютер із світлиною дитини на екрані. Над комп’ютером – слова: «Це ваше поштове відділення».

Тепер замисліться над цією рекламою і над тим, про що вона говорить. Вона говорить, що хтось там, у штабі "Соні" одного ранку прокинувся і сказав собі: «Гей, що ж ми таке? Ми просто велика фабрика, яка виробляє всякі цифрові штуки. Так сталося, що всі ці роки ми займалися цифровою музикою. Але стійте: що ж виходить? Якщо ми можемо оцифровувати будь-що, то чому б нам не оцифрувати і знімки вашої дитини? Чому б нам не стати "Соні" і "Кодаком" водночас? Адже ж нашим цифровим фотоапаратом ви можете знімати цифрові фотографії, зберігати їх на дискеті, редагувати на комп’ютері і тоді відразу видруковувати їх на вашому принтері». А тоді хтось в офісі "Соні", хто займається достачанням і отриманням, каже: «Гей, якщо ми оцифровуємо ці дитячі фотографії, тоді ми можемо також розсилати їх електронною поштою по світі. Бо якщо вони у цифровому вигляді, то наші клієнти можуть редагувати їх на комп’ютері й через модем посилати дідусям та бабусям на різних континентах. Отже, ми можемо бути "Соні". Ми можемо бути "Кодаком". І ми можемо бути кур'єрською поштою "Федерал Експрес" – і все за одним махом».

Побачивши цю рекламу, я спитав себе: «Цікаво, а що думають про це хлопці в "Кодаку"?» І тут, слухаючи радіо, я почув рекламу "Кодака", яка пропонувала нову онлайнову комп’ютеризовану фототехнологію. Десь так, ніби "Кодак" став компанією виробництва персональних комп’ютерів, яка також проявляє плівки. Це спонукало мене замислитись над тим, як сприймають хлопці з фірм "Компак" та "Делл" те, що "Кодак" виступає як комп’ютерна компанія. Але відтак я побачив кілька реклам "Компак" та "Делл", в яких ці фірми хваляться, що вони тепер продають не просто комп’ютери – це ж бо товари широкго вжитку. Тепер вони через комп’ютери продають “вирішення проблем бізнесу{business solutions}”, хоч яку проблему захоче вирішити ваша компанія чи країна. Вони представляють себе як фірми з бізнес-консалтинґу {business consulting firms}, що волею випадку продають комп’ютери. Справді, на рекламах "Компак" часто не побачиш навіть фото комп’ютерів, там просто написано: «“Компак" – найкращі відповіді».

І це викликало у мене питання: а що ж каже на те один мій приятель, який працює в компанії "Прайсвотергаус Купер"? Я бачив рекламу його фірми – гігантської обліково-консалтинґової компанії. У цій рекламі йшлося про те {accounting-consulting giant}, що нині фірма надає послуги з вирішення бізнесових проблем і дає найкращі відповіді, а не просто готує податкові декларації{tax returns}. Отож я спитав у свого приятеля, чи він стурбований конкуренцією з боку "Компак" та "Делл" у світі бізнесового консалтинґу. Мій приятель сказав, що його фірма не боїться комп’ютерних компаній, але стурбована тим, що інвестиційний банк "Ґолдмен Закс" тепер пропонує бізнесові вирішення з економією податку {tax saving solutions} у формі зроблених на замовлення податкових деривативів {tax derivatives}. Тепер "Прайсвотергаус Купер" переживає, що інвестиційний банк пробереться у його бізнес з податкового консалтинґу {tax consulting}. Мій приятель порадив мені прочитати щось на цю тему, і я вирішив піти до книгарні "Бордерз Букс" і спробувати знайти якусь літературу, але моя дружина сказала, що вона більше не ходить до книгарні, адже ми маємо Amazon.com – “книжки без кордонів” – у нашому помешканні. Отож я спустився вниз, клацнув мишкою, викликав Amazon.com і виявив, що це не лише книжкова крамниця; там продаються також компакт-диски. І я сказав собі: «Чекайте-но, хіба це не бізнес "Соні"?»

І мене зацікавило: що все це могло би значити для маркетинґу книжки, яку ви зараз читаєте. Я поїхав до Нью-Йорка, зайшов до відділу збуту видавництва "Фаррар, Страус та Жіру", яке видало цю книжку у твердій оправі, і вмостився поруч з Марком Ґейтсом, одним з чільних представників зі збуту цієї компанії. Ми заговорили про книжковий бізнес, і Ґейтс виглядав засмученим. Чому? Він сказав мені: «Ото пішов я до крамниці "Брати Брукс", щоб купити собі костюм. Зайшов до секції костюмів і бачу на одному столі купу примірників останньої книжки Майкла Джордана "З любові до гри". Розкладені на купі костюмів, ці книжки продаються у відділі чоловічого одягу крамниці "Брати Брукс"! Отож я підходжу до продавця й кажу йому: “Ви ж не книгарня. Як би вам було, коли б я звелів продавати в моїх книгарнях костюми?” Він засміявся, трохи збентежено, а тоді сказав мені: “Днями ви дивилися на ваш рахунок за електрику? "Консолідейтед Едісон" має спеціальну пропозицію на різдвяні свята. Ця компанія пропонує книжку Джордана з сорокавідсотковою знижкою, ви можете заплатити заодно за це видання і за електроенергію, і вони надішлють вам книжку поштою!” У мене справді впав настрій. Мені сорок шість років. До пенсії мені залишилось ще дев’ятнадцять років. Але я питаю себе, чи матиму я ще за ці дев’ятнадцять років якихось завсідних клієнтів. У глибині душі мені здається, що ні. Всі лінії тепер змазалися».

Приблизно в той же час у "Нью-Йорк Таймс" з'явився заголовок, який засів мені глибоко в голові. Він стосувався того, як AT&T проникає у всілякі інші різновиди нового бізнесу і звучав так: «AT&T: Мама-На-Всі-Руки». Схоже, що нині кожен стає або нішевим гравцем{niche}, або високоспеціалізованою брокерською фірмою, {boutique player} або Мамою-На-Всі-Руки. Кожен тепер проникає у всілякий інший бізнес.

Отож не дивно, що в цю добу на Синдром Мікрочіпового Імунодефіциту першими захворіли найбільш нестійкі, бо перевантажені управлінським апаратом, громіздкі, повільні системи, як Радянський Союз та ІБМ, котрі у світі без стін зовсім втратили контакт зі своїми клієнтами і просто не змогли дотримати кроку швидкості змін на ринку. Наступними цим вірусом заразилися ті, які найбільш нагадували радянське центральне планування: суворо контрольовані державою економіки Латинської Америки, найбільш роздуті системи соціального забезпечення в Канаді та Західній Европі та найбільшою мірою централізовані, малорухливі корпорації Північної Америки. До кінця 1990-х років вірус СМІДу поширився на Азію і вразив важкі, нестійкі, керовані державою економіки Індонезії, Малайзії, Таїланду, Китаю, ба навіть Південної Кореї та Японії.

«Я завжди знав, що комунізм, міністерства планування та корпоративні конґломерації зовсім не випадково водночас зазнали великих труднощів, – зауважив одного разу заступник міністра фінансів Ларрі Саммерс, – адже в добу персональних комп’ютерів та мікрочіпів стало набагато доцільніше надавати більші повноваження окремим людям, які можуть здобувати більше інформації і самі приймати рішення, ніж ставити на верхівці цілої структури одну людину, якій належить керувати усім».

Найнижча інстанція отут

Нині СМІД на останній стадії свого розвитку. В добу глобалізації уряди та компанії або реструктуризуються, щоб скористатися перевагами трьох демократизацій, або не роблять цього і врешті стають жертвами СМІДу. Саме на цій стадії ми бачимо, що як головний метод запобігання або лікування СМІДу використовується четверта демократизація – демократизація прийняття рішень, деконцентрація влади та інформації.

Щоб зрозуміти, що я маю на увазі під демократизацією прийняття рішень та деконцентрацією влади та інформації, згадайте знову екстремальний випадок – колишній Радянський Союз. Радянська система була побудована з єдиною метою контролю, то ж всі основні керівні функції у ній були централізовані. Було централізовано прийняття рішень: все вирішувалось у верхах, і верхи говорили вам, що ви маєте думати, виробляти, прагнути і любити. Було централізовано інформацію: вся інформація пливла до верхів, і лише кілька людей у верхах мало повну картину того, що відбувається. І було централізовано стратегію: всі стратегічні рішення про те, куди прямує країна, приймалися у верхах.

А демократизація прийняття рішень та деконцентрація влади бере подібну центрально керовану систему, розпускає її і перевизначає центр так, щоб потік рішень і інформації йшов в обох напрямках: згори додолу і здолу догори. Кожна успішна компанія або країна реорганізовуватиме свій центр дещо по-іншому, залежно від ринку, географічного розміщення, населення та рівня розвитку. Компанія "Делл Комп'ютер" тепер централізує виписування рахунків {billing}, облік товарних запасів та розподіл комп’ютерів для операцій в Европі, пересилаючи їх через один-єдиний телефонний комутатор в Ірландії. Вона централізує деякі функції не щоб контролювати, а щоб скористатися з нових можливостей підвищення ефективности, які дозволяють знижувати собівартість. Водночас "Делл" децентралізувала багато інших напрямків прийняття рішень, передаючи чимало повноважень окремим центрам продажу та обслуговування в кожній европейській країні, адже кожен з цих центрів близький до клієнтів, тож може пристосовувати послуги до особливих потреб та смаків і швидко адаптуватися до будь-яких змін.

У нинішній гіпершвидкій, страшенно складній системі глобалізації більшість інформації, потрібної, щоб вирішити більшість проблем, тепер перебуває в руках людей на периферії організації, а не в центрі. Якщо ваша країна чи компанія не демократизувала прийняття рішень і не деконцентрувала повноваження, щоб дати змогу цим людям використовувати своє знання і ділитися ним, то вона матиме великий клопіт. Як каже Воррен Бенніс у своїй книжці "Організаційний геній": «Жоден з нас не такий кмітливий окремо, як всі ми разом».

Щоб підсумувати цей перехід, варто згадати собі табличку, яка колись стояла на робочому столі кожного американського керівника чи посадової особи високого рівня. На ній писалося: “Найвища інстанція тут”. Цей девіз був можливий під час холодної війни, бо ж уся інформація пливла до верхів, а всі рішення пливли з верхів униз, і ринок був достатньо повільний, щоб зачекати на одну людину. Але нині найкращі керівники високого рівня – це ті, які розуміють, що їхньою справою є накреслювати широкі корпоративні стратегії, закладати широку корпоративну культуру виробництва, слідкувати, аби все рухалося в належному напрямку, а тоді давати змогу тим, які найближчі до клієнтів та до швидкозмінного ринку, самим вирішувати, що робити в цьому напрямку.

Отож в добу глобалізації на табличці, що має стояти на робочому місці успішного керівника високого рівня, не буде написано “Найвища інстанція тут”. На ній слід написати “Найнижча інстанція тут”. Я, бос, розробляю широкомасштабні стратегії, пильную, щоб був зв’язок між всіма тими, хто працює в цьому напрямку, запускаю процес, а ви, працівники, збираєте інформацію, ділитеся нею і приймаєте якомога більше рішень – швидко і відповідно до вимог ринку.

Роберт Шапіро, президент "Монсанто" – класичний приклад керівника високого рівня.{chief executive officer} Він реорганізував центр своєї компанії так, щоб той являв собою найнижчу, а не найвищу інстанцію. «Колись давно десь у світі відбувалася якась подія, – пояснював він мені неподалік від його робочого кабінету – невеликого відкритого боксу, такого самого завбільшки, як приміщення, в якому працювала його секретарка. – Хтось із людей на нижчому рівні вашої компанії помічав це, і звичайно це були працівники нижчого рівня, які були на місці подій і прямо спостерігали їх. Цей працівник нижчого рівня помічає, скажімо, що з вашими клієнтами чи конкурентами щось відбувається. Тоді він з периферії компанії передає цю інформацію вверх, і вона піднімається ієрархічною драбиною – якщо керівники на кожному етапі визнають значення цієї інформації, не злякаються її і не пробуватимуть покласти її під сукно. Але припустімо, що вона справді-таки дійшла до керівника, близького до верхів і уповноваженого приймати рішення. Цілком імовірно, що у нинішній системі глобалізації поки ця інформація дійде до верхів, вона буде вже неактуальна. По дорозі її, очевидно, спотворять, а що гірше, людина, яка мала б прийняти рішення з цього приводу, зробить це, напевне, на основі свого власного, вже застарілого досвіду, здобутого у ті часи, коли п’ятнадцять років тому вона сама перебувала внизу цієї драбини. “Ах, так, – скаже вона, – колись, ще за царя Гороха, переді мною стояла подібна проблема”. Все це могло так бути, коли всі діяли на тій самій загальній основі і не було лиха, якщо хтось був трохи повільніший, стояв трохи далі від передової лінії, трохи далі від клієнтів. Але того світу вже немає».

«Отож ми у "Монсанто" стараємося перевизначити центр, – вів далі Шапіро. – Ми не просто все децентралізуємо і відпускаємо всіх робити, що кому належить. Ми не кажемо, що центральний офіс компанії втратив будь-яке значення. Але ми ґрунтовно міняємо функцію центру таким чином, щоб зробити його універсальнішим, щоб мати змогу швидше рухатися і краще реагувати на зміни на ринку. У минулому я міг виправдати своє керівне становище тим фактом, що у мене був найширший спектр інформації, а отже, я бачив перспективу, якої не бачив ніхто інший в компанії, тож я створював додану вартість, сам приймаючи рішення. Але тепер, з електронною поштою, з інтранетами та Інтернетом, кожен на передовій лінії має стільки ж інформації, скільки і я, а часто й більше. Навіть якби я хотів, я не можу закрити їм доступ до інформації. Отож жодна ієрархія, яка базується на тому, щоб не дати інформації своїм громадянам чи працівникам, функціонувати не буде. Тепер від роботи команди залежить набагато більше. Тепер я набагато уважніше вислуховую дедалі більше людей, усвідомлюючи, що тепер у них набагато більше інформації, а тому вони мають кращу підставу, щоб формувати свої погляди – кращу, ніж вони мали колись, і кращу, ніж була колись у мене. Тепер я можу прямо сконтактуватися з людиною на нижньому щаблі, у якої є ідея чи досвід роботи з клієнтом. А раніше цій людині доводилося з труднощами підніматися цією драбиною... Як керівник компанії, я мушу впевнитися, що мої менеджери достатньо підготовані в ділянці культури, цінностей та стратегії компанії, щоб, збираючи інформацію, вони мали відповідний контекст для її оцінки і могли розуміти, чи ця інформація підтверджує шлях, яким ми йдемо, чи суперечить йому. Але щоб зробити це, вони повинні знати, яким шляхом ми йдемо, і весь час бути в курсі щодо цього. Забезпечити все це – і є моя робота».

Мій тесть Метью Буксбаум, президент великої компанії "Дженерал Ґровс Пропертіз", яка створює мережу торговельних центрів, вирішив перевірити цю ідею на практиці. Штаб його компанії розташований в Чикаґо, але вона контролює 130 торговельних центрів у містах по всіх Сполучених Штатах, і кожен центр має свого менеджера, який живе в тому місці і керує цим центром. Щороку компанія збирає всіх своїх менеджерів на з’їзд. Отож на з’їзді 1999 року Метью почепив собі значок з написом “Найнижча інстанція тут”, а кожному зі ста тридцяти менеджерів торговельних центрів дав по значкові з написом: “Найвища інстанція тут”.

Таким способом Метью спробував прищепити своїй компанії стійкість проти СМІДу і не допустити, щоб на неї звалилася Берлінська стіна. Кожна компанія повинна зробити це своїм власним способом. Я збирав історії про різні стратегії, що їх використовували, аби не допустити, щоб на них впала Берлінська стіна. Я наводжу тут три дуже різні приклади. Один стосується фермера з Міннесоти, другий – дрібного підприємця з Балтимора, а третій – інтернет-медика у кіберпросторі.

* * *

Ґері Ваґнер, сорока чотирьох років, і два його брати – власники ферми на тисячу сімсот гектарів в глибині долини річки Ред-Рівер у Міннесоті, неподалік від Крукстона, на кордоні з Північною Дакотою. У 1990-х роках, Ґері бачив, що відбувалося з фермерським бізнесом: або ви зростали і могли користати з цього, щоб грати на глобальному ринку сільського господарства, або вас ковтав хтось інший, кому вдавалося це зробити. Ваґнер і брати не хотіли, аби їх проковтнули, тож вони почали розглядатися за чимось вартим уваги. Мабуть тому, що Ваґнерів батько помер, коли йому було двадцять чотири, і залишив його керувати фермою, Ґері легко сприймав нові ідеї, як, приміром, у той день 1993 року, коли співробітники фірми сільськогосподарських досліджень "АґЛідер" запропонували йому хитромудру нову технологію. Це був датчик на основі мікрочіпа, прикріплений до зернозбирального комбайна. Коли Ваґнер вів комбайн, збираючи пшеницю, датчик точно вимірював кількість пшениці, зібрану з кожного квадратного фута його поля. Водночас трактор Ваґнера передавачем був з’єднаний з супутником глобального місцевизначення (СГМ) у відкритому космосі, що слідкував за його точним місцерозташуванням на полі в будь-який час. Зіставивши дані датчика, який слідкував за збиранням пшениці, і дані супутника, який слідкував за рухом комбайна, Ваґнер зміг точно дізнатися, скільки пшениці він збирає з кожного гектара свого поля.

Щоб настроїти цілу систему, треба було трохи часу. «Програміст, який робив програмне забезпечення, сидів за мною, ззаду комбайна, – розповідав Ваґнер, – і, поки ми збирали пшеницю, писав на своєму лептопі програму. Відтак вертався до готелю, переробляв дещо, а тоді знов сідав у трактор і перевіряв її ще раз». Але коли система запрацювала, інформація, яку вона давала, була варта цих зусиль.

«Я виявив щось, що мене здивувало, – сказав Ваґнер. – Загалом вважалося, що урожай з різних ділянок поля більш-менш однаковий. Коли подивишся на поле, на око все воно виглядає однорідним. Але коли з допомогою цієї програми ми побудували точну карту врожайности, то виявили, що між урожайністю різних ділянок є велика різниця, яка досягає 60 доларів на гектар, і це різниця між прибутком і збитком на тому гектарі. Одержана інформація була для мене на вагу золота, адже щосезону ми вирішуємо, яку саме культуру сіяти. Використовуючи таку комп’ютеризовану систему стеження за урожаєм, можна точно сказати, на яких ділянках які культури ростуть найкраще».

Раніше Ваґнер мусив жити в умовах системи центрального планування агробізнесу. Інформація приходила до нього згори. Він брав культури, рекомендовані компаніями, які продавали насіння. Але ці компанії могли всього лиш визначити, які культури в середньому найкраще сіяти на пересічній фермі, подібній до його ферми, у пересічному регіоні, схожому на його регіон. Вони ніколи не визначали культури спеціально для кожного гектара його ферми. Озброєний своєю власною, глибшою інформацією про свою ферму, Ваґнер зміг деконцентрувати і “демократизувати” свої поля. Прийняття рішень та збір інформації перемістилися на кожен гектар, і це врешті дало змогу кожному гектарові сказати, якій культурі, рівневі води та типові добрив він віддає перевагу, щоб давати найвищі врожаї, з огляду на конкретний ґрунт, вологу та нахил терену. Ґері також зміг внести всю цю інформацію у свій розпилювач добрив, а тоді зв’язати його з супутником. Коли система запрацювала, фермер їхав на своє поле з цукровими буряками, і супутник вказував йому, на котрому саме гектарі він тепер перебуває, програма казала йому, скільки добрива потребує цей специфічний гектар, а розпилювач добрив автоматично розпилював точну кількість нітратів, – у деяких місцях більше, в інших менше, – якої вимагав цей конкретний гектар. Це економило добрива, що було позитивним для довкілля, і доводило до максимуму його урожаї, що було позитивним для його гаманця.

«Замість того, щоб працювати з інформацією з централізованого банку даних, яка базується на середніх величинах по регіону для середньостатистичного фермера, ми змогли пристосувати все до нашої конкретної ситуації, – сказав Ваґнер. – Все це коштувало недешево. Це було для нас великим капіталовкладенням. Але тепер воно виплачується. Якщо чесно, то ми конкуруємо з сусідами, і нам потрібна якась перевага. Кожен має такі самі трактори, такі самі комбайни, подібні землі, ту саму воду, тому єдине, що могло вирізнити нас на тлі наших конкурентів, було наше більше знання».

Озброєний більшим знанням, Ваґнер може тепер передати більше повноважень своїм робітникам, а сам зосередитися на ключовій стратегії, яка полягає в тому, щоб збільшити ферму і зробити її такою, яка з’їдає інших, а не такою, яку з’їдають інші.

Приміром, він каже: «Ми наймаємо пробозбирачів ґрунту, щоб ввести в нашу базу даних деяку базову інформацію. Колись вони просто приходили, брали навмання проби на нашому полі і казали, що ми маємо. Тепер все навпаки. Оскільки я більше знаю про свої поля, то можу точно вказати пробозбирачам, де їм брати проби ґрунту, а щоб точно визначати ці місця, вони використовують супутник СГМ. Так що якщо я шукаю однорідні ділянки полів, щоб виростити там ту саму культуру, я можу сказати їм, де вони мають взяти пробу. Це означає, що я можу передати іншим більше повноважень і дістати настільки ж вірогідну інформацію, ніби її збирав я сам. Це дозволяє мені зосередитися на зростанні. І єдиний спосіб зростати і далі бути рентабельним полягає в тому, щоб стати кмітливішим. Якщо я покажу такі удосконалення своєму банкові, він охочіше позичить мені гроші, потрібні для зростання».

Ваґнер і досі піонер у тому, що називається “точним фермерством”. Більшість його сусідів ще вагається. «Гадаю, що, якби мій тато був живий, він теж би зацікавився цим, але ніколи не схвалив би того, що ми так швидко пішли цим шляхом, – каже він. – Та оскільки вся відповідальність лежить на мені і на моїх братах й над нами немає великого боса, ми дещо відкритіші новим ідеям. Однак тих, хто провадить точне фермерство, досі мало, і ми підтримуємо зв’язок через Інтернет. Тепер ми маємо чат, на якому ті, що займаються точним фермерством, діляться проблемами та вирішеннями».

* * *

Те, що було справедливим для фермера з Міннесоти, було також справедливим для компанії Джеррі Портного "Веллі Лайтинґ Інкорпорейтед" з Балтимору, де працювало тридцяти п’ять осіб.

«Взагалі кажучи, ми – комерційні дистриб’ютори освітлювальної апаратури {commercial lighting distributors}, – пояснював мені Портной у 1999 році. – На підставі як конкурсних заявок, так і домовленостей ми постачаємо обладнання на великі комерційні проекти підрядчикам та замовникам електрико-монтажних робіт. Пропонуємо ціну, робимо проект, складаємо кошторис – усе, що потрібно – і пропонуємо нашим підрядчикам та замовникам щонайкращий варіант, як додаток до обладнання, за яке ці клієнти платять нам гроші. Ми досягаємо успіху лише тоді, коли створюємо додану вартість у бізнесі наших клієнтів. Спитаєте, як дистриб'юторська компанія може створювати додану вартість? Ми робимо це, долучаючи до обладнання проект найбільш раціонального освітлення на всякі ваші потреби».

Однак на початку 1990-х років, відразу після падіння стіни в Берліні, Портной раптом помітив, що його ринок міняється.

«Виглядало так, ніби хтось спустив штору на вікні й епоха скінчилася, – сказав він. – Наші клієнти змінили свою поставу, стали вимогливішими; люди, які давали нам замовлення на роботу, раптом перестали це робити; люди, які колись вели переговори лише з нами, раптом почали вимагати заявки {bids} від всіх і кожного. Мої уповноважені зі збуту приходили до мене і казали: “Ми не можемо одержати замовлень, дедалі більша конкуренція, а навіть одержавши замовлення, ми нічого на ньому не заробляємо”. Я відчув, що наша компанія в небезпеці, але насправді ми не розуміли, що діється. За вашими словами, на нас падала Берлінська стіна, і ми про це не знали».

Зваживши на це лихо, Портной і його спільник вирішили сяк-так зарадити справі. Вони відклали готівкою сто тисяч доларів, і ця сума мала дати змогу уповноваженим зі збуту закривати угоди з половиною норми прибутку {profit margin} від звичної. Отож, приміром, якщо агент зі збуту закривав угоду з меншою нормою прибутку, ніж було досі в компанії, різницю він міг взяти з цих ста тисяч.

«Ось що я намагався зробити, – сказав Портной. – Я хотів побачити, наскільки ми можемо збільшити нашу швидкість та ефективність, і зрозуміти, що ж насправді відбувається на світовому ринку. Підписуючи ці контракти, я хотів побачити, чи ми можемо купувати матеріали, ефективно оперувати ними, далі обслуговувати наших клієнтів – за нижчою собівартістю – і все ж діставати прибуток. Отож виявилася цікава річ. Мої ключові працівники зуміли заробляти стільки ж доларів, як і раніше, не маючи потреби черпати зі стотисячного резерву. Для них це було питання самоповаги. Ніхто не хотів бути таким, що змушений вдаватися до резерву. Щоб не знизити рівня, їм довелося працювати набагато більше, але чимало з них змогло втриматися, принаймні на певний час. Однак мушу сказати, що мої люди зазнали великого розчарування через спосіб, яким їх трактували клієнти. Наприкінці 1980-х років ми вважали себе дуже успішною фірмою, а тут – раз – і люди трактують нас як будь-яку звичайну компанію постачання товарів широкого вжитку. Ми й далі створювали додану вартість {continued to add value}, але наші клієнти не визнавали цього. Вони казали: “Авжеж, ваші послуги добрі, але що з того?” Їм це обходилося в копійку, і вони думали лише про те, як знайти найнижчі ціни. Ціла будівельна індустрія перетворювалася на індустрію товарів широкого вжитку, так що ніяких поблажок нікому не було. В середині 1990-х років наші агенти зі збуту дедалі частіше приходили до мене й пропонували позбутися деяких наших давніх постачальників. Всі вони скаржилися, що неспроможні робити такі добрі пропозиції {put good bids}, як колись, частково тому, що на ту саму суму грошей їм треба тепер подати більше заявок, аби дістати принаймні одне замовлення, тому вони мали менше часу, щоб добре вивчити кожен складник замовлення і точно з'ясувати, на що треба витратити гроші і яким чином можна на цьому заробити. І пам’ятайте, секрет доброї заявки – це інформація і знання. Чим більше ви розумієте потенційне замовлення і його різні складники, тим кращу пропозицію ви можете зробити і назвати достатньо низьку ціну, яка все ж дозволить вам домогтися необхідної для виживання норми прибутку».

На 1997 рік "Веллі Лайтинґ" все ще не зазнавала збитків, але заробляла набагато менше. Її вже уразив СМІД. Було ясно, що демократизація фінансів, технології та інформації фундаментально змінила середовище бізнесу Портного і перетворила на товари широкого вжитку багато речей, які в минулому ними не були.

«Отож я почав аналізувати свій бізнес і зрозумів, що найбільше нам бракує інформації, – каже Портной. – Нам не вистачало інформації, щоб вижити на ринку. Ми завжди обіцяли нашим клієнтам, що якщо вони дозволять нам займатися їхніми потребами в освітленні, ми завжди створюватимемо більше доданої вартости, ніж вона їм коштуватиме. Якщо у вас бюджетні обмеження, ми можемо знайти спосіб дати вам освітлення на дев’яносто відсотків бажаної якости за сімдесят відсотків ціни, на відміну від наших конкурентів, які дадуть вам сімдесят відсотків бажаної якости за сімдесят відсотків ціни. Я знав, що у цьому новому середовищі мені треба повернути фірму саме до такої стратегії доданої вартости».

Отож Портной повівся справді радикальним чином. Він найняв консультанта з програмного забезпечення і витратив 20000 доларів, щоб з'ясувати, чи нема такої програми на ринку, завдяки якій компанія стала б меткішою та швидшою, щоб і далі могла надавати свої послуги з доданою вартістю на цьому новому ринку і уникати переходу на товар широкого вжитку.

«Приблизно після року пошуків ми просто не змогли знайти такий пакет програм, який би задовольняв наші потреби більше ніж на п’ятдесят відсотків. Тому вирішили написати свій пакет програм, – пояснював Портной. – Я не знаюся на писанні програм. Але двоє моїх ключових працівників самоуки у цій справі, і такі програми були власне їхнім хобі. Я найняв професійного програміста. Він працював з моїми людьми, і разом вони розробили систему, яку можна застосувати точно так, як нам потрібно. Не знаю, як вони це зробили. Моєю справою було просто затверджувати бюджет. І видатки були великі. Загальна вартість проекту становила 350000 доларів. Але це врятувало наш бізнес. Вони розробили програму, яка дозволяла кожному з наших експертів та агентів зі збуту краще розуміти кожний складник замовлення, а відтак набагато ефективніше і швидше складати пропозиції та визначати розцінки, просто заповнюючи ряд бланків, які містили критичні змінні. А найважливіше те, що ціла система працює як безперервний цикл, тож початкові розцінки {original quotations} автоматично конвертуються у замовлення на купівлю {purchase orders}, а замовлення на купівлю автоматично конвертуються в інформацію про доставу {delivery information}, накладні на оплату {billing invoices} та модулі технічної підтримки {maintenance management}. І всю цю інформацію можна вивести на один екран, так що працівники не мусили зупинятися на кожному етапі окремо. Та сама інформація, раз введена, тепер просто використовується знов і знов. Спочатку ми працювали лише на окремих комп’ютерах. А нині ми маємо комп'ютерну мережу, отож вся інформація компанії централізована. За перші шість місяців 1998 року рівень нашого продажу та прибутків, при тій самій кількості людей, зріс на тридцять три відсотки. Коли при тій самій кількості людей ваш бізнес зростає на третину, це означає, що коли найняти ще працівників, то можна досягти справжнього зростання. У цьому середовищі, в якому все дістається переможцеві, ви мусите зростати, ставати кмітливішими, швидшими, ніж ваші конкуренти, або забиратися геть. Я не знаю,скільки це триватиме, але знаю, що я зумів витривати і перейти у наступну фазу – аж поки хтось не стане ефективнішим за нас».

«Як це вплинуло на вашу роботу керівника високого рівня?» – спитав я Портного.

«Якщо щиро, то тепер я менше знаю про те, що відбувається у фірмі, але це мене не турбує. Я дав своїм людям більшу свободу у прийнятті рішень, бо ці люди мають більше інформації. Мої агенти з продажу працюють не за комісійні. Вони працюють як команда, тож можуть взаємодіяти, а не конкурувати один з одним. Агенти знають, що якщо заробляє гроші компанія, то заробляють і вони. Це справді заохочує їх ділитися інформацією. Всі вони володіють тепер більшою інформацією, і тому мають більше повноважень. Вони можуть самі вирішувати, які замовлення доцільно закрити, які дадуть найбільші прибутки брутто, а які найлегше виконати. І що найважливіше – з цим новим програмним забезпеченням вони тепер мають час думати. А це неймовірно важливо – думати, замість того, щоб цілий день клацати на калькуляторах. Тепер вони керують бізнесом, а не бізнес ними. Тепер вони всі немов окремі центри прибутку, – кожен з них немов має свій бізнес, – а моя робота полягає в тому, щоб координувати їхню роботу і давати їм потрібну підтримку і потрібні знаряддя, щоб вони могли якнайкраще робити свою справу».

Оце найнижча інстанція.

* * *

Врешті, найновішу стратегію виживання після падіння Берлінської стіни – про цю стратегію ви найбільше чутимете у наступні роки – можна підсумувати у вигляді реклами "Комп’ютер Саєнс Корпорейшн" 1999 року. Заголовок питав: «Як довго ви можете чекати на е-бізнес?» А текст говорив: «У кожному бізнесі на вас чекають велетенські можливості е-бізнесу. Здатність рухатися швидше. Здатність сягати далі. Здатність претендувати на перше місце у новій е-економіці. Але якщо чекатимете надто довго, ваші можливості розвіються».

У 1980-х роках Інтернет був новинкою. В 1990-ті роки він був корисною технологією. На той час, коли підійшло нове тисячоліття, він став незамінним знаряддям бізнесу. Ось чому з 2000 року Волл-Стріт почала ставити кожній компанії те ж саме запитання: Який у вас КІ? Який ваш коефіцієнт Інтернету? До якої міри ви зрозуміли, що Інтернет – це не забавка, це не просто корисний придаток до ваших операцій, а незамінне знаряддя при залагодженні справ з клієнтами, постачальниками та іншими компаніями? Зрештою, завдяки Інтернетові, зауважив Алан Ґрінспан, компанії можуть тепер здобувати миттєву інформацію про зміну смаків на ринку, про наявність товарів у різних постачальників та про місце кожного виробу у виробничому ланцюгу. Це, у свою чергу, може давати компаніям змогу обходитися без зайвих запасів товарів, непотрібного капітального обладнання та цілих груп працівників, озброюючи персонал детальною інформацією для докладного пристосування виробів до щонайспецифічніших потреб та побажань клієнтів. В міру того, як дедалі більше компаній усвідомлює це, народилася цілком нова професія. Я називаю її інтернет-медициною. інтернет-медики – це компанії на кшталт "Комп’ютер Саєнс Корпорейшн". Вони є швидкою допомогою, до якої дзвонить керівник високого рівня, прокинувшись одного ранку і сказавши собі: «О Господи. З тим Інтернетом справді треба щось робити! Як він позначиться на моєму бізнесі і як мені тут вижити?»

Ален С. Коген – один з перших інтернет-медиків. Для інтернет-медицини він є тим, чим був Гіппократ для звичайної медицини. Він очолює оперативну групу в "Сіско Системс" – фірмі, яка не лише будує Інтернет, але й розбудовує себе навколо Інтернету, і ця група здійснює інтернет-лікування телекомунікаційних компаній. Коли якась компанія набирає “911-Зробіть-Мене-Е-Готовим”, "Сіско" висилає саме Алена Когена, щоб поставити діагноз і прописати ліки. Він діє на основі такої теорії: оскільки є величезний ринок продажу технологій, то є також гігантський ринок потреб навчити компанії, як використовувати їх, щоб ефективніше працювати з клієнтами, постачальниками та в межах самої компанії.

«Першим поштовхом, який спонукає керівника високого рівня зателефонувати до е-медика, буде страх – страх, що фундаментальна модель його бізнесу перебуває під загрозою з боку е-комерції, – сказав Коген. – Отже, я – інтернет-медик. Лікар дає вам поради на різних рівнях. Погані медики лікують лише симптоми. Добрі медики лікують глибинні причини. Іноді компанія приходить до нас і каже: “Я погано почуваюся. Хочу більше продавати через Інтернет. Допоможіть мені використовувати Інтернет, щоб більше продавати”. Насамперед я кажу: “Ну що ж, причиною того, що ви погано почуваєтесь, як і причиною того, що ви мало продаєте через Інтернет, є не просто брак стратегії роздрібного продажу через Інтернет. Забудьте на мить про е-комерцію. Ваша робоча сила неефективна, і ваші стосунки з постачальниками теж неефективні. Щоб зарадити цьому, вам слід скористатися Інтернетом. Допіру тоді поговоримо про е-комерцію”.

«Більшість керівників, які приходять до нас, шукаючи відповіді на свої запитання, ніколи не розглядали Інтернет або інформаційну технологію як частину основних функцій свого бізнесу, – додав Коген. – Компанії здебільшого діляться на дві головні групи: хлопці, що виробляють і продають всілякі штуки, і всі інші. Інтернет та інформаційні технології традиційно перебували у віданні тих всіх інших. Його тримали якнайдалі від тих хлопців, що виготовляють і продають. У багатьох компаніях призначення на посаду головного менеджера з інформації означало практично “забудь про кар’єру”. Інформаційна технологія розглядалася просто як витрата, а витрати – це щось таке, що треба знижувати. У "Сіско" ми починаємо з того, що обираємо дуже відмінний від цього попереднього підхід і заохочуємо інших робити те ж саме. Тож коли керівник набере наш номер 911, ми просто даємо цьому клієнтові певний набір правил, які він має обдумати. Я б перелічив їх таким чином:

Правило номер один. Щоб домогтися успіху в е-бізнесі, вам треба бути в е-бізнесі. Вам треба не просто почепити Інтернет десь там на стіну. Вам треба впровадити його у все, що ви робите. Почніть з того, що позбудьтеся паперу. Ніякого паперу. Вибачте. Якщо ви маєте поговорити зі мною, то робіть це не на папері, а через електронну пошту та Інтернет. Переважну більшість свого обладнання "Сіско" тепер продає через Мережу. Клієнти поміщають свої замовлення просто на веб-сайті "Сіско", і завдяки цьому менше помилок, які неминуче трапляються, коли хтось записує чиєсь замовлення на папері, а тоді вводить у систему. Більшости замовлень, які надходять до "Сіско", ніколи не торкається людська рука, вони надходять на веб-сайт фірми, а потім виходять з її підприємств. Всі ті люди, які колись виписували замовлення, а відтак завантажували їх в систему, тепер можуть зосередитися на обслуговуванні клієнтів і з’ясуванні їхніх нових потреб. Постачальники "Сіско" також можуть бачити ці замовлення, і це дає їм змогу раціонально поповнювати резерв запчастин на підприємствах цієї фірми, не нагромаджуючи великих товарних запасів. На свій веб-сайт "Сіско" також поміщає якомога більше функцій технічного обслуговування клієнтів. Таким чином клієнти можуть самі знайти відповіді на прості запитання, а висококваліфіковані інженери "Сіско" можуть зосередитися на складніших проблемах встановлення обладнання та технічного обслуговування. Час просто марнується, якщо витрачається на щось інше, ніж надання послуг і задоволення потреб клієнтів спеціально пристосованим до них способом.

"Сіско" помістила онлайн також всі витрати та соціальні виплати своїх працівників, і наші співробітники витрачають не більш як хвилину, щоб побачити число своїх витрат та соціальних виплат. Витрати їм повертають не пізніш як за два дні, бо звіт про витрати вони подають через інтранетівську систему компанії. Нещодавно ми купили для "Сіско" невелику новостворену компанію {start-up company}. Спершу ми послали туди групу людей, щоб вони вивчили цю компанію. Тоді електронною поштою ми розіслали всім ключовим керівникам меморандум, у якому пояснили, чому ми захотіли купити цю компанію. Електронною поштою ми надіслали також опис діяльности компанії. Обговоривши його через електронну пошту, ми прийняли остаточне рішення на єдиній очній зустрічі. Ми прийняли таку стратегію почасти тому, що почали зростати так швидко, що не могли достатньо оперативно наймати нових людей. Отже, один аспект діяльности ми перенесли з людей на мережі, де клієнти та постачальники, менеджери та нові працівники, агенти зі збуту та виробничі інженери – всі мають прямий доступ до інформації та один до одного. І тоді ми ліквідували папір».

"Сіско" настільки переплетена внутрішніми комунікаціями – між адміністрацією, виробництвом, фінансовим обліком та збутом, що вже не мусить чекати кінця кварталу, коли підводиться баланс, аби з’ясувати, як вона стоїть, і побачити, котрі підрозділи заробляють гроші, а котрі перевищують бюджет. Її внутрішні зв'язки настільки тісні, що вона може підвести баланс за годину – в будь-який час, коли забажає.

Правило номер два, – каже Коген, – таке: нехай ваші керівники високого рівня стануть апостолами Інтернету. Нехай на них лежить відповідальність за успіх вашої е-комерції. Люди слухаються тільки боса. Якщо босові насправді не залежить на тому, щоб впровадити в бізнес Інтернет, то нема чого й починати. Джек Велч на "Дженерал Електрік" звелів кожному зі своїх менеджерів до певної дати підготувати і впровадити інтернет-стратегію. Це прийшло як розпорядження згори, викликане страхом перед тим, що може зробити Інтернет з їхнім бізнесом. Культура компанії по-справжньому міняється лише зверху до низу. Як інтернет-медик, ви повинні виявити того керівника, який розуміє, що успіх його кар’єри пов’язаний з е-розвитком, – сказав Коген. – Якщо позиція боса означає “Заберіть це з моїх очей, єдине чого я прагну – це зберегти своє членство в елітарному клубі”, тоді це не та людина, з якою ви могли б працювати. Вам потрібна людина, яка хоче створити новий потік доходів {revenue stream} і змінити цілу компанію.

Правило номер три: завжди давайте всім доступ до всієї інформації. Вам треба, щоб свобода інформації збагачувала корпоративну інформацію і щоб ваші працівники, постачальники та клієнти при потребі могли користуватися нею. Коли люди можуть користуватися інформацією, вони нею користуються. Коли клієнт поміщає своє замовлення і може прослідкувати за його шляхом, тоді система ефективніша і швидша. Набагато ймовірніше, що замовлення буде виписано правильно, якщо його випише сам клієнт. Наш середньостатистичний клієнт надсилає замовлення на наш веб-сайт що другий день і може там відразу і прямо задовольнити свою потребу в інформації. Ба більше, ми робимо так, щоб клієнти не просто питали у нас про щось, але й щоб розповідали онлайн про наші вироби, щоб ми мали на чому вчитися і щоб з цього вчилися інші наші клієнти.

Правило номер чотири: вчіть і заохочуйте своїх клієнтів та працівників завжди звертатися до Мережі. Коли клієнт дзвонить у нашу телефонну службу, оператор питає його: «А вам відомо, що ви можете знайти онлайн все потрібне, включно з відповіддю на ваше запитання, не чекаючи на оператора?» У нас є свій онлайновий університет, в якому ми навчаємо нових працівників та клієнтів і покращуємо кваліфікацію давніх працівників. Туди можуть зазирати й майбутні працівники, щоб дістати інформацію про "Сіско" і з'ясувати, чи хочуть вони тут працювати. Чим більше днів навчання на наших електронних курсах в Інтернеті, чим більше клієнтів самі себе обслуговують через веб-сайт "Сіско", не потребуючи чекати, аж телефоніст прийме їхній дзвінок, тим більше клієнтів і за меншу ціну може обслужити наша компанія.

До того ж, – каже Коген, – ми змінили систему преміювання в "Сіско", і керівник, щоб одержати премію, щороку повинен показати, що він виконує більшу роботу з меншою кількістю людей, а єдиний шлях до цього – через використання Інтернету. Нині близько вісімдесяти відсотків відповідей на запитання від клієнтів та постачальників "Сіско" надходять онлайн. Отож тепер наш бізнес, з меншим персоналом технічної підтримки, успішніший, ніж будь-коли. Ба більше, кожен продавець, який робить бізнес з "Сіско", робить це через Інтернет. Якщо ви хочете запропонувати нам медичне обслуговування, продати паперові тарілки, туалетний папір чи комп’ютери, вам треба ввести свій каталог у нашу онлайнову систему постачання, щоб, клацнувши мишкою, ми могли зробити замовлення і, ще раз клацнувши мишкою, порівняти ціни. Ми більше не приносимо сюди каталогів. Пам’ятайте: більше ніякого паперу. Викиньте його геть. Вам не можна контактувати зі мною на папері.

Після того, як та чи інша компанія по-справжньому прийняла інтернетівську стратегію, застосовується цілий ряд тестів, підготованих групою Когена, щоб перевірити дієвість цієї стратегії. Коген називає їх “тест е-бізнесу на холестерин”. Вони перевіряють загальну готовність компанії до роботи в Мережі. «Через рік ми шукаємо зміни, які можна виміряти, – каже Коген. – Приміром, наскільки підвищилася ефективність в розрахунку на одного працівника? Чи ви отримуєте більше прибутку від тої самої команди? Ми вважаємо, що між 1996 та 1999 роками зекономили 1,5 мільярда доларів витрат, спрямувавши цілий наш бізнес через Інтернет. Наскільки краще ви стали задовольняти потреби клієнтів? Чи клієнти помітили, що вони тепер контактують з вами переважно через Інтернет, і чи їм це подобається? Чи поліпшилося становище на вашому секторі ринку? Чи можете ви знизити витрати на зберігання товарних запасів, оскільки тепер ви частіше і прозоріше спілкуєтеся як з клієнтами, так і з постачальниками? Чи Інтернет дав змогу вашим клієнтам набагато легше робити замовлення, і, внаслідок цього, чи ці клієнти не лише більше задоволені, але й більше замовляють, причому ті товари, про які раніше й не знали, що ви їх виробляєте? Чи зросла продуктивність праці у розрахунку на одного агента зі збуту? І останнє: чи ваші люди щасливіші і чи компанія набула ваги – чи визнав ринок зростання ефективности, якого ви домоглися завдяки здатності втілювати в життя інтернет-стратегію?»

Іншими словами, чи визнав ринок, що ваша компанія виробила стратегію виживання після падіння Берлінської стіни?

* * *

Оголосивши сільські вибори, – хай навіть вони були наполовину фіктивні – китайський уряд по-своєму, хоч і доволі незграбно у той час саме намагався вижити після падіння стіни. Пекін спробував перенести відповідальність та прийняття рішень вниз, на локальний рівень, дійшовши висновку, що єдиний спосіб, у який можна дати собі раду з економічними труднощами села, полягає в тому, щоб дозволити селянам самим обирати собі голів і більшою мірою брати участь у прийнятті рішень. Авторитарні керівники Китаю сподівалися, що ці вибори дадуть кращих місцевих керівників, і ті будуть краще розуміти потреби та становище селян, зможуть діяти швидко й енергійно і, в ідеалі, побудувати місцеву економіку своїми силами. Це був їхній спосіб деконцентрації влади та прийняття рішень – не в політичній сфері, а в економічній.

Таких місцевих виборів замало, щоб дати китайській економіці змогу рости тими темпами, якими вона повинна зростати. Для цього потрібна набагато більша деконцентрація влади. Але я впевнений, що це був необхідний початок, і в цьому ж були впевнені і китайські селяни, з якими я познайомився.

До речі, я ще не сказав вам, хто виграв вибори сільського голови в Ґуцзялінцзи. Ми сиділи там довгі години, поки в класі на шкільній дошці підраховували голоси. Я ніколи не забуду тої сцени, коли всі ці китайські селяни товклися у дверному проході і зазирали у вікна, спостерігаючи, як білою крейдяною позначкою фіксується кожен голос. Попри заклик до жінок голосувати за претендента Лю Фу, переміг тодішній голова. Опісля кілька людей з нашої групи завело балачку з Лю Фу. Той сказав: шкода, що програв, але він ще не те бачив. Колись йому було гірше, набагато гірше. Під час культурної революції Лю Фу вислали з села, а тепер, через двадцять років, він бере участь у виборах сільського голови, та ще й у присутності команди спостерігачів зі Сполучених Штатів.

На запитання, чи під час культурної революції йому траплялося втратити надію, Лю Фу відповів китайською приказкою: «Жодна рука не може заслонити сонце».

Золота Гамівна Сорочка

Наступний рік-два нас іще дуже обмежуватиме гамівна сорочка. Новому урядові доведеться бути дуже обережним.

Умар Юоро, економічний радник колишнього індонезійського прем’єр-міністра Б. Дж. Габібі, пояснюючи кореспондентові "Нью-Йорк Таймс", як мало місця для маневрів залишив індонезійський уряд на економічному фронті, адже якщо він зробить щось поспішно, то дістане по носі від МВФ та світових ринків. 23 жовтня 1999 року.

Коли я був спостерігачем на виборах у китайському селі і ми з моїм перекладачем блукали по селі Гендао, ми зазирнули до одного фермера, який став механіком. У його дворі були гуси і свині, а в цегляній хатині – стереосистема і кольоровий телевізор. Мій перекладач, студент-китаєць, який вчився в Америці, помітив щось, чого я сам ніколи б не помітив: там не було гучномовця. Під час правління Мао в “бригадах”, як називали невеликі села, комуністи ставили гучномовці і використовували їх, щоб трубити пропаганду, транслювати передачі із закликами до трудівників. Ми спитали нашого господаря, що сталося з цим репродуктором.

«Ми зняли його торік, – сказав селянин. – Ніхто більше не хотів слухати той гучномовець. У нас тепер є стереосистеми і телебачення». Але селянин не сказав, що вже більше не потребував слухати повідомлення уряду та комуністичної партії, бо знав, що це таке, і знав, що це не вчення керманича Мао. Звучав єдиний лозунг, набагато простіший, ніж колишні: «Давайте собі раду самі. Шукайте роботу. Надсилайте гроші».

Декілька місяців перед тим я був у Таїланді, спостерігаючи, як зазнає краху "свояцька" капіталістична економіка {crony capitalist economy} країни. Я домовився про інтерв’ю з Сіріватом Вораветвутікуном, тайським підприємцем {real estate developer}, який збанкрутував під час вітчизняного економічного краху. Він та його дружина були типові жертви цього краху: щоб звести кінці з кінцями, вони вирішили продавати сендвічі. Ця колись заможна пара винайняла в центрі Бангкока приміщення, разом з багатьма своїми колишніми працівниками організувала виробництво сендвічів і почала продавати свіжі смаколики з шинкою і сиром на вулицях столиці. Сіріват прийшов на інтерв’ю з жовтою коробкою для пікніка, що висіла у нього на шиї, як у продавця сендвічів на бейсбольному матчі в Америці. Найбільше з нашої розмови мені запам’яталася Сіріватова незвичайна покірність долі й те, що в його голосі не було гіркоти. На думку мого співрозмовника, Таїланд сам наробив собі лиха. І люди це знають. Тепер їм доведеться затягти паски і виконувати програму, і багато тут не скажеш. «Хіба ви не сердитеся? – спитав його я. – Хіба зі злости за те, що вас зруйнували, вам не хочеться підпалити будинок уряду?»

«Ні, – відповів Сіріват. – Комунізм зазнає краху, соціалізм зазнає краху, так що залишається тільки капіталізм. Нам не хочеться повертатися в джунґлі, всі ми хочемо мати вищий рівень життя, тому треба зробити так, щоб капіталізм запрацював, адже вибору у нас немає. Нам треба виправитися і підкорятися законам світу... Виживають лише конкурентоспроможні. Для цього, мабуть, буде потрібний уряд національної єдности, адже тягар дуже важкий».

Через кілька місяців по тому я побував у Вашинґтоні на лекції, яку виголосив Анатолій Чубайс, архітектор невдалих економічних реформ та приватизації в Росії. Чубайс приїхав до Вашинґтона, щоб востаннє кинути розпачливий заклик до МВФ подати Росії більшу допомогу, але в той час російська Дума, в якій і далі переважали комуністи, не приймала умов МВФ. Дума без упину таврувала Чубайса як зрадника та іноземного агента через те, що він погодився на вимоги МВФ, щоб Росія радикально реформувала свою економіку у напрямку вільного ринку. Я спитав Чубайса, як він відповів на ці звинувачення, і у відповідь почув: «“Гаразд, – кажу я їм, – Чубайс – шпигун і працює на ЦРУ та МВФ. Але що ви запропонуєте натомість? Маєте якісь альтернативні здійсненні ідеї?”» Чубайс сказав, що доладної відповіді він так і не дочекався, адже альтернативи у комуністів немає.

Через кілька місяців у Бразилії я взяв інтерв’ю у Фабіу Фельдманна, колишнього міністра довкілля і федерального депутата в бразильському парламенті. Фельдманн провадив у Сан-Паулу передвиборну кампанію за своє переобрання. У його офісі, наче у вулику, роїлися працівники передвиборної кампанії, на стінах були наклеєні плакати та інші передвиборні параферналії. Фельдманн – ліберал, тож я спитав його про характер політичних дебатів у нинішній Бразилії. Він відповів: «Ліві в Бразилії втратили силу. Проблеми, які мав би вирішити федеральний уряд, – це робочі місця і зайнятість. Треба створювати і розподіляти прибуток. А яка програма у лівих? Вони не мають ніяких пропозицій щодо того, як створювати прибуток, вони говорять лише про його розподіл».

Яка суть цих історій? Коли наприкінці 1980-х років три демократизації зійшлися і здули всі стіни, то здули також всі головні ідеологічні альтернативи вільноринкового капіталізму. Люди можуть говорити про альтернативи вільного ринку та глобальної інтеграції, вони можуть вимагати цих альтернатив, вони можуть наполягати на “третьому шляху”, але поки що жодного такого шляху не видно. Зовсім інакше було під час першої ери глобалізації. Впродовж дев’ятнадцятого та на початку двадцятого століття, коли промислова революція і світовий фінансовий капіталізм з гуркотом промчав Европою та Америкою, дуже багато кого шокувала дарвінівська брутальність їх “темних сатанинських млинів”. Вони знищили старі порядки та ієрархії, спричинили виникнення велетенських розривів у доходах і поставили всіх під тиск, але спричинили також різке підвищення рівня добробуту тих, хто домігся успіху. Цей досвід викликав вибух дебатів і революційних теорій, робилися спроби знайти спосіб захистити працівників від найжорстокіших виявів тодішнього вільноринкового капіталізму. Ось як описали цю добу Карл Маркс та Фрідріх Енґельс в “Комуністичному маніфесті”: «Безперестанні перевороти у виробництві, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна непевність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх попередніх. Всі застиглі, заіржавілі відносини, разом зі своїми супутниками – освяченими віками уявленнями і поглядами, руйнуються; всі нововиниклі – старіються раніше, ніж встигають закостеніти. Все станове і застійне зникає, все священне оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитися тверезими очима на своє життєве становище і свої взаємовідносини».

Відтак з'явилися люди, які проголосили себе здатними усунути з вільного ринку ці дестабілізуючі, брутальні ритми і створити світ, який не буде залежати від свавільних буржуа-капіталістів. Вони хотіли, щоб усе планував і централізовано фінансував уряд, розподіляючи блага кожному працівникові за потребами і дістаючи від кожного працівника внесок відповідно до його спроможности. Серед імен цих революційних мислителів маємо Маркса, Енґельса, Леніна та Муссоліні. Запропоновані ними центрально плановані, недемократичні альтернативи – комунізм, соціалізм і фашизм – спинивши розвиток першої доби глобалізації, випробовувалися на світовій сцені від 1917 до 1989 року.

Про ці альтернативи можна сказати лише одне: вони не спрацювали. І винесли таке судження саме ті люди, які жили при цих альтернативах. Так що з падінням комунізму в Европі, в Радянському Союзі та в Китаї – і всіх стін, які захищали цю систему – ті люди, яким не подобається дарвінівська брутальність вільноринкового капіталізму, не мають тепер жодної готової ідеологічної альтернативи. Коли йдеться про те, яка система нині найкраще піднімає рівень життя, то історична полеміка скінчилася. Відповідь одна – вільноринковий капіталізм. Напевно, інші системи здатні ефективніше і справедливіше розподіляти і ділити прибутки, але жодна система не може створювати ті прибутки так ефективно, як вільноринковий капіталізм. І дедалі більше людей усвідомлює це. Так що з ідеологічного погляду немає вже м’ятного, ні шоколадного смаку, нема вже полуничної начинки, ні лимонної. Нині є тільки вільноринковий ванільний смак і Північна Корея. Бувають різні марки вільноринкової ванілі, і ви можете пристосовувати своє суспільство до неї, рухаючись швидше чи повільніше. Але врешті-решт якщо ви хочете мати вищий рівень добробуту у світі без стін, то вільний ринок – це єдина ідеологічна альтернатива, що залишилася. Єдиний шлях. З різною швидкістю. Але шлях один.

* * *

Коли ваша країна визнає цей факт, коли вона визнає закони вільного ринку в нинішній світовій економіці і вирішить додержувати їх, то вона одягне те, що я називаю Золотою Гамівною Сорочкою. Золота Гамівна Сорочка – це визначальна політично-економічна одежа доби глобалізації. Холодна війна була зодягнена в кітель Мао, в куртку Неру, в російське хутро. Глобалізація має лише Золоту Гамівну Сорочку. Якщо ваша країна ще не запаслася такою сорочкою, то скоро її матиме.

Вперше Золоту Гамівну Сорочку пошила і ввела в моду 1979 року прем’єр Великобританії Марґарет Течер – вона, перша швачка Золотої Гамівної Сорочки, залишиться в історії як один з великих революціонерів другої половини двадцятого століття. Невдовзі, у 1980-ті роки, течерівську сорочку зміцнив у Сполучених Штатах Рональд Рейґан, надаючи їй та її законам певної реальної критичної маси. Ця одежина увійшла у світову моду наприкінці епохи холодної війни, коли три різновиди демократизації здули геть всі альтернативні моди і всі стіни, які їх захищали. Течерівсько-рейґанівська революція настала тому, що більшість населення цих двох передових західних країн дійшла висновку, що старий підхід, який передбачає керовану урядом економіку, просто не дає достатнього рівня зростання. Течер та Рейґан разом зуміли забрати від держави, від захисників "Великого Суспільства"^[10]та традиційної Кейнзівської економіки велетенську частину повноважень у прийнятті рішень в економічних питаннях і передати цю частину вільному ринкові.

Щоб влізтися у Золоту Гамівну Сорочку, країна мусить прийняти – або показати, що вона ладна прийняти – такі золоті правила: зробити приватний сектор першорядним рушієм економічного росту, підтримувати низький рівень інфляції та стабільність цін, скоротити державний бюрократичний апарат, якнайсуворіше дотримуватися збалансованого бюджету, а навіть намагатися бути в активі, усувати і знижувати тарифи на імпортовані товари, скасовувати обмеження на іноземні інвестиції, позбуватися квот {quotas} і внутрішніх монополій, збільшувати експорт, приватизувати державні галузі промисловости та комунальних послуг, дерегулювати ринок капіталу, робити свою валюту конвертованою, відкривати свої галузі промисловости та фондові ринки для прямої іноземної власности та інвестицій, дерегулювати промисловість, щоб якомога більше сприяти внутрішній конкуренції, боротися з корупцією в уряді, якомога більше уникати субсидування та компенсацій {kickbacks}, відкривати банківські та телекомунікаційні системи приватній власності та конкуренції і дозволяти своїм громадянам вибирати з цілого спектра конкурентних видів пенсійного забезпечення й іноземних пенсійних та взаємних фондів. Коли зшити всі ці клапті разом, матимете Золоту Гамівну Сорочку.

На жаль, ця Золота Гамівна Сорочка майже однакового розміру для всіх. Тож деякі групи вона тисне, інші сковує і тримає суспільство під тиском, примушуючи безупинно модернізувати економічні інституції і нарощувати продуктивність. Вона скоріше, ніж будь-коли досі, залишає людей позаду, якщо вони намагаються її скинути, і допомагає цим людям скоріше, ніж будь-коли досі, надолужити прогаяне, якщо вони правильно її носять. Вона не завжди гарна, приємна чи зручна. Але вона є, і це єдина модель на вішаку цього історичного сезону.

Коли ваша країна одягає Золоту Гамівну Сорочку, то зазвичай починаються два процеси: ваша економіка зростає, а ваша політика скорочується. Тобто на економічному фронті Золота Гамівна Сорочка звичайно стимулює прискорення темпів росту і підвищення середніх доходів – пожвавлюючи торгівлю, іноземні інвестиції, приватизацію і спонукаючи до ефективнішого використання ресурсів під тиском світової конкуренції. Натомість на політичному фронті Золота Гамівна Сорочка звужує можновладцям спектр політичного і економічного вибору до відносно тісних рамок. Ось чому у країнах, одягнених у Золоту Гамівну Сорочку, нині дедалі важче виявляти істотні відмінності між правлячими і опозиційними партіями. Коли ваша країна одягає цю сорочку, її політичний вибір зводиться до вибору між "Пепсі" та "Кока-Колою" – до незначних нюансів у смаках, певних тонкощів у політиці, невеликих змін у дизайні з огляду на місцеві традиції, якогось послаблення тут чи там, але великого відхилення від засадничих золотих правил бути не може. Уряди, – незалежно від того, чи керуються вони демократами або ж республіканцями, консерваторами чи лейбористами, ґоллістами чи соціалістами, християнськими демократами чи соціал-демократами – які занадто далеко відхиляються від основних правил, побачать, що їхні інвестори панічно втікають, процентні ставки збільшуються і оцінка фондового ринку {stock market valuations} падає. Єдиний спосіб здобути якийсь простір для маневрів у Золотій Гамівній Сорочці – це збільшити її, а збільшити сорочку можна, лише коли носити її близько до тіла. Це єдина її перевага: чим ближче до тіла ви носите цю одержину, тим більше золота вона дає і тим більше набивки ви можете запхати у неї, щоб була зручніша вашому суспільству.

Не дивно, що політичні дебати в розвинених країнах нині здебільшого зводяться до суперечок про незначні косметичні зміни у Золотій Гамівній Сорочці, а не про радикальні перетворення. Яка була насправді відмінність в економічному аспекті між Біллом Клінтоном та Бобом Доулом на американських президентських виборах 1996 року? Стосовно широких економічних проблем дуже мала. Якщо образно подати цю відмінність, то Клінтон сказав: «Ми одягнені в Золоту Гамівну Сорочку, але я знаю, яким способом можна підкласти під лікті трохи вати й дещо розширити її посередині». А Доул йому відповів: «Ні, ні, посередині розширювати її не можна взагалі. Треба, щоб вона добре прилягала, і заберімо з-під ліктів трохи вати». По суті, вони говорили про петельки для ґудзиків на цій сорочці, яку жоден з них не гадав суттєво міняти, – і вони не єдині. У британській виборчій кампанії 1997 року Тоні Блер, по суті, присягався: якщо він виграє, то «ми носитимемо Золоту Гамівну Сорочку так само близько до тіла, як носять торі, але підкладемо трохи вати на плечах і на грудях», а його опонент, консерватор Джон Мейджор, фактично, відповідав: «Не дам навіть нитки рушити на цій сорочці. Марґарет Течер змоделювала її обтислою, і їй-богу, такою одежка й має лишитися». Не дивно, що Педді Ешдавн, лідер Британської Ліберальної партії, подивився на Тоні Блера та Джона Мейджора під час британських виборів 1997 року, послухав їхні виборчі платформи, а тоді заявив, що між ними нема ніякогісінької різниці. Ешдавн сміявся, що Блер та Мейджор змагаються у “синхронному плаванні”.

З падінням стін холодної війни та виникненням Золотої Гамівної Сорочки я бачив чимало таких змагань з синхронного плавання, подорожуючи по світі. Перед виборами 1998 року в Німеччині, на яких соціал-демократ Ґергард Шредер завдав поразки християнському демократові Гельмутові Колю, агенція "Ассошіейтед Пресс" цитувала Карла Йозефа Маєрса з Німецького товариства закордонних справ, який сказав про цих двох кандидатів: «Забудьте про ярлики лівиці і правиці. Всі вони сидять у тому ж човні». Кореєць Лі Гон Ку дізнався з перших рук про життя в Золотій Гамівній Сорочці, коли в середині 1990-х років був прем’єр-міністром своєї країни. «У давні часи ми звикли казати: “Історія диктує те чи те”, – зауважив якось мені Лі. – Тепер ми кажемо, що це диктують “ринкові сили”, і мусимо жити з цими силами. Нам потрібен був певний час, щоб зрозуміти, що сталося. Ми не усвідомлювали, що перемога у холодній війні – це перемога ринкових сил над політикою. Нині ви приймаєте великі рішення, коли постановляєте, чи мати вам демократію, чи ні, чи ваша економіка має бути відкритою, чи ні. Це вибір великої ваги. Але коли ви зробили цей вибір, політика стає просто політичною інженерією для втілення рішень у тому вузькому просторі, який виділений вам у цій системі». Лі виховувався в середовищі корейської Великої національної партії, яка правила довгі роки. Але після економічного спаду Кореї 1997-98 років, коли в країні зрозуміли, що слід набагато тісніше затягнути на собі Золоту Гамівну Сорочку, якщо країна хоче далі процвітати і приваблювати іноземних інвесторів, корейська громадськість змусила вітчизняних політиків-ветеранів старого гарту піти у відставку і обрала президентом багаторічного ліберала, захисника прав людини Кім Дае Янга від опозиційного Національного конгресу за нову політику. Своїм послом у Вашинґтоні Кім, однак, призначив Лі. Лі сказав мені: «У минулому було б немислимим, щоб хтось такий, як я, кандидат у президенти від своєї партії, колишній прем’єр-міністр і голова партії, поїхав до Вашинґтону послом президента від іншої партії – від партії Кіма. Але тепер, з огляду на те, що мусить зробити Корея, аби вибратися з цієї економічної кризи, відмінності між мною та паном Кімом незначні. У нас невеликий вибір»

То як буде “у тому ж човні” або “синхронне плавання” по-корейському?

Манмоган Сінґх був міністром фінансів Індії, коли 1991 року в його країні вирішили відмовитися від державної, майже соціалістичної економіки, яка панувала там десятиліттями, і одягти Золоту Гамівну Сорочку. Влітку 1998 року у своєму кабінеті в індійському парламенті Сінґх признався мені, що, коли Індія ступила на цей шлях, він відразу відчув втрату контролю.

«Ми зрозуміли, що здобуваємо перевагу, дістаючи доступ до міжнародних ринків капіталу, але що чим ширше ми відкриваємося світові, тим менша й менша спроможність уряду наказувати і контролювати. Коли ви дієте у глобалізованій економіці, набагато більшого значення набуває те, як сприймають вас інші учасники, – незалежно від того, чи мають вони рацію, чи ні. Треба зважати на це сприйняття і вводити його як важливий складник у процес прийняття рішень... Наш світ такий, що всі наші долі пов’язані між собою, а специфічні індійські турботи і прагнення до уваги не беруться. Це дуже тривожить. Чи політику курсу валют {exchange rate policy} ви проводите, чи політику монетаризму {monetary policy}, вся ваша політика є лишень придатком до того, що робить Алан Ґрінспан. Це зменшує ступінь вашої свободи навіть у податковій політиці{fiscal policies}. У світі, де капітал характеризується мобільністю в міжнародному масштабі, ви не можете ухвалювати податкових ставок {rates of taxation}, які надто відрізняються від ставок, що переважають в інших країнах, і, коли робоча сила теж мобільна, ви також не можете виділятися з-поміж інших у заробітній платні. Міра маневрености дуже зменшилася... Я маю приятеля в сусідній країні, який теж став міністром фінансів. У день його призначення на цю посаду я зателефонував, щоб привітати приятеля. Він сказав: “Не треба привітань. Я всього лиш півміністра. Друга половина – у Вашинґтоні”».

Не кожна країна носить Золоту Гамівну Сорочку постійно – деякі носять її подеколи або щодень потроху (Індія, Єгипет). Дехто одягає її і знімає (Малайзія, Росія). Дехто намагається підігнати її до своєї специфічної культури і при тому не защіпає кількох ґудзиків (Німеччина, Японія та Франція). Дехто гадає, що може уникнути її тиску взагалі, бо має багаті природні ресурси, як, приміром, нафту (Іран, Саудівська Аравія). А деякі народи такі убогі та ізольовані, а їхні уряди так вміло примушують людей змиритися з убогістю, що цим урядам вдається ухилитися від Золотої Гамівної Сорочки, одягнувши натомість на людей просту звичайну гамівну сорочку (Північна Корея, Куба, Судан, Афганістан). Але з часом країнам дедалі важче і важче уникати цієї Золотої Гамівної Сорочки.

Часто-густо, коли я кажу це неамериканцям, то чую у відповідь приблизно таке: «Не кажіть нам, що ми мусимо одягти гамівну сорочку і ввійти у світовий ринок. У нас своя культура, власні цінності, і ми зробимо це своїм власним способом і своїми власними темпами. Ваша теза занадто детерміністична. Чому б нам всім просто не зібратися разом і не дійти згоди щодо якоїсь іншої, менш суворої моделі?»

На те я відповідаю так: «Я не кажу, що ви мусите одягти гамівну сорочку. І якщо ваша культура і традиції протилежні цінностям, представленим цією сорочкою, то я, звичайно, співчуваю вам. Я всього лиш кажу: нинішня глобальна ринкова система, Швидкий Світ і Золота Гамівна Сорочка спричинені великими історичними силами, що докорінно змінили спосіб, яким ми спілкуємося, інвестуємо і дізнаємось про світ. Якщо ви хочете опиратися цим змінам, це ваша справа. І це повинно бути вашою справою. Але якщо ви гадаєте, що вам вдасться опиратися цим змінам, не платячи за це дедалі дорожче, не будуючи щораз вищих мурів і не відстаючи далі, далі й далі, тоді ви самі себе обманюєте».

А причина одна: демократизація фінансів, технології та інформації не просто здула всі стіни, які захищали альтернативні системи – від червоної книжечки Мао та "Комуністичного маніфесту" до держав загального добробуту в Західній Европі та "свояцького" капіталізму в Південно-Східній Азії. Ці демократизації також породили нове джерело влади у світі – те, що я називаю Електронним Стадом.

Електронне Стадо складається з усіх тих безликих покупців та продавців акцій, облігацій та валюти, які по цілому світі сидять у себе вдома за комп’ютерними моніторами і переміщають свої гроші з взаємних фондів до пенсійних фондів, а відтак до фондів молодих ринків {emerging markets}, або через Інтернет беруть участь у торгах. До нього належать також великі мультинаціональні корпорації, які розкидають свої фабрики по всьому світі, безугавно переносячи їх до найпродуктивніших, найдешевших виробників. Це стадо зростає в геометричній прогресії завдяки демократизації фінансів, технології та інформації і виросло настільки, що нині воно починає заміняти уряди як первинне джерело капіталу у країнах, в яких бізнесові кола та й самі уряди прагнуть розвитку. Справді, коли уряди країн змушені дедалі суворіше додержуватися збалансованих бюджетів, аби поміститися у Золотій Гамівній Сорочці, то їхня економіка дедалі більшою мірою залежить від Електронного Стада, адже ж потребує капіталу, щоб зростати. Отож, аби домогтися успіху в нинішній системі глобалізації, країна мусить не лише одягти Золоту Гамівну Сорочку, вона повинна влитися до цього Електронного Стада. Електронне Стадо любить Золоту Гамівну Сорочку, адже вона уособлює всі ліберальні, вільноринкові закони, що їх це стадо хоче бачити в країні. Країни, що одягли Золоту Гамівну Сорочку і не скидають її, Стадо винагороджує інвестиційним капіталом. А на країни, які не одягли її, Стадо накладає стягнення: або уникає цих країн, або забирає звідти свої гроші.

Компанії кредитного рейтинґу "Служба інвесторів Муді", "Дафф & Фелпс" та "Стандарт & Пуерс" – собаки-шукачі на службі в Електронного Стада. Ці агенції кредитного рейтинґу нишпорять по світі, без упину обнюхуючи країни. Вони повинні голосно гавкати, коли бачать, що якась країна висковзує із Золотої Гамівної Сорочки. Втім, іноді "Муді" та "Стандарт & Пуерс" втрачають нюх або дають себе полонити ейфорії, як ото було, приміром, у Південно-Східній Азії, і починають гавкати, коли вже запізно.

Ця взаємодія між Електронним Стадом, державами та Золотою Гамівною Сорочкою становить осереддя теперішньої системи глобалізації. Вперше я це усвідомив в лютому 1995 року, напередодні першого візиту президента Клінтона до Канади. Я давав тоді репортажі з Білого дому і, готуючись до цих відвідин, читав статті з "Файненшіал Таймс" та інших газет, щоб дізнатися, про що говорять канадці напередодні першого до них візиту “Людини з міста Надії”^[11]. Начитався – і зачудувався: вони взагалі не говорять про президента США. Натомість говорять про недавній візит у Канаду “Людини від Муді”. На той час у канадському парламенті йшли дебати про бюджет країни. Якраз тоді до Оттави приїхала команда "Муді" і всипала перцю канадському міністрові фінансів та законодавцям. Вона сказала: якщо, всупереч сподіванням у світі, ви не узгодите своє співвідношення дефіциту до валового внутрішнього продукту {deficit-GDP ratio} з міжнародними нормами, "Муді" знизить ваш кредитний рейтинґ, що наразі становить три А, тож уряду Канади і кожній канадській компанії доведеться платити вищі процентні ставки за іноземні позики. Наголошуючи на цих словах, міністр фінансів Канади Пол Мартін заявив: «Сам розмір іноземного боргу Канади відносно масштабів її економіки означає, що Канада стала занадто вразлива на непостійні емоції світових фінансових ринків. Наш економічний суверенітет зазнав відчутних втрат». Для тих канадців, які, можливо, не зрозуміли, що він має на увазі, міністр фінансів висловився дещо різкіше: «Ми в боргах по самі вуха». Ні, канадців зовсім не цікавила Людина з міста Надії. Вони віддали всю увагу Людині від "Муді" та Електронному Стадові.

Звідки ж взялося це Стадо і яким чином воно стало такою всемогутньою силою, здатною не гірш від будь-якої супердержави залякувати або винагороджувати національні держави?

Електронне Стадо

У вересні 1997 року, після того, як акції та валюту Малайзії зруйнували світові і місцеві інвестори, малайзійський прем’єр-міністр Махатір Мохамад скористався нагодою на зборах Світового банку у Гонконгу, щоб викрити лихо глобалізації. Махатір проклинав “ідіотів”, які торгують валютою, і звинувачував “наддержави” та таких фінансистів, як Джордж Сорос, у тому, що вони змушують азійців відкривати свої внутрішні ринки світовим спекулянтам і маніпулюють тутешніми валютами, щоб знищити азійців як конкурентів. Він прирівняв нинішні світові ринки капіталу до “джунґлів з лютими звірами” і натякнув, що ними прямо керує єврейська кліка. Слухаючи декламацію Махатіра, я спробував було уявити собі, що б сказав малайзійському лідерові тодішнійміністр фінансів США Роберт Рубін, який був серед публіки, якби справді міг висловити свою думку. Гадаю, це було б приблизно таке:

«Ах, даруйте мені, Махатіре, але на якій планеті ви живете? Ви говорите про участь у глобалізації так, буцімто маєте вибір. Глобалізація – це не вибір. Це реальність. Нині є один-єдиний світовий ринок, і єдиний спосіб, що може забезпечити вам таке зростання, якого хоче ваш народ, полягає у тому, щоб здобути доступ на світові фондові ринки, знайти мультинаціональні корпорації, які захотіли б інвестувати у вашу країну, і продавати у світовій торговельній системі те, що виробляють ваші заводи. А суть глобалізації ось яка: глобального начальника нема – це ані не Джордж Сорос, ані не “наддержави”, ані не я. Не я розпочав глобалізацію. Я не можу її зупинити, і ви теж не можете – хіба що ціною гігантських втрат для вашого суспільства та його перспектив зростання. Ви шукаєте, кому б це поскаржитись, шукаєте когось, хто б зняв провину з ваших ринків, кого можна було б звинуватити. А знаєте що, Махатіре, на другому кінці дроту немає нікого! Я знаю, з цим важко змиритися. Це так, якби людям сказали, що Бога немає. Ми всі хочемо вірити, що є якийсь глобальний начальник, котрий відповідає за все. Але світовий ринок нині – це Електронне Стадо переважно анонімних покупців і продавців акцій, облігацій та валюти, Стадо мультинаціональних інвесторів, пов’язаних між собою екранами та мережами. І не прикидайтесь переді мною невинним, Махатіре. Ми з вами обидва знаємо, що на початку 1990-х років ваш Центральний банк втратив три мільярди доларів, спекулюючи англійським фунтом, – так що не говоріть дурниць. Електронне Стадо нікому не дає поблажок. Нікому. Воно не зважає на ніякі унікальні обставини. Стадо знає лише свої власні правила. І його правила досить послідовні – це правила Золотої Гамівної Сорочки. І це Стадо пасеться у ста вісімдесятьох країнах, Махатіре, отож не має часу безперервно й детально вас розглядати. Воно виносить миттєві судження про те, чи живете ви за його правилами, і найщедріше винагороджує ті країни, яким властива прозорість. Стадо не любить сюрпризів. Здавалось, що Малайзія вже роками живе за цими правилами: вона приваблювала масу прямих та портфельних інвестицій {direct investments and portfolio investments}, які дали вам змогу за десятиліття-два підвищити дохід на душу населення від трьохсот п'ятдесяти до п'яти тисяч доларів. Але коли ви почали порушувати правила, забагато позичаючи і забагато будуючи, – то що ж, Стадо пустило вас на відкуп. Невже вам справді потрібно було будувати два найбільші у світі офісні будинки? Ви винайняли бодай половину офісних приміщень? Я чув, що ні. Отож Стадо покинуло вас напризволяще, наче переїханого собаку на дорозі. Індекс КЛСІ, ваш індекс Дов-Джонса, у 1997 році впав на сорок вісім відсотків, а курс вашої валюти сягнув найнижчої позначки за останні двадцять шість років. Але коли таке трапляється, не просіть Стадо про пощаду, не викривайте “єврейської змови”, а просто підведіться, обтрусіться, затягніть на собі тугіше Золоту Гамівну Сорочку і постарайтеся знову влитись у Стадо. Звичайно, це несправедливо. У певному сенсі Стадо само накликало на вас біду: воно весь час пропонувало вам усі ці дешеві гроші, і ви брали їх і споруджували зайві дамби, даремно розбудовували заводи, зводили непотрібні офісні вежі. Але ось що найстрашніше, Махатіре: Стадо не є непомильне. Воно теж допускається помилок. Воно і перебільшує, і промахується. Але якщо ваші основи засадничо здорові, то Стадо врешті це визнає і повернеться. Стадо ніколи не буває дурним надто довго. Врешті-решт воно завжди позитивно реагує на добре адміністрування і добрий економічний менеджмент. Що ж, Америкою теж тіпало, коли вона була молодим ринком, коли то підносився, то спадав курс акцій залізниць^[12]. Ви просто повинні давати собі раду з труднощами і вбудовувати якомога більше амортизаторів. Я слідкую весь день за рухом Стада на екрані Блумберґа {Bloomberg screen} поруч з моїм робочим столом. В демократичних країнах люди голосують за політику уряду чи проти неї що два чи що чотири роки. А Електронне Стадо голосує щохвилини, щогодини і щодня. Хоч коли спитаєте, Стадо точно вам скаже, як ви виглядаєте у Золотій Гамівній Сорочці і чи добре вона на вас сидить, чи ні. Я знаю, ви гадаєте, буцімто я – всесильний міністр фінансів США. Але я, Махатіре, живу так само, як і ви – у страху перед Електронним Стадом. Ці ідіоти в мас-медіях весь час пхають мене на перші сторінки, буцімто від мене справді щось залежить, а я сиджу тут і тремчу, що коли наш Конгрес відмовиться дозволити президентові розширити вільну торгівлю або проб’є бюджетну стелю, то Стадо відвернеться від мене і розтопче долар та індекс Дов-Джонса. Дозвольте поділитися з вами маленькою таємницею – і не кажіть цього нікому. Я вже більше навіть не тримаю телефон на своєму столі, бо краще від будь-кого знаю: телефонувати нікому».

Подобається вам це чи ні, але мій уявний міністр фінансів таки каже правду. Країни у нинішньому світі не можуть процвітати, не влившись в Електронне Стадо, і вони не виживуть, якщо не навчаться, як найкраще скористатися з нього, не дозволивши, щоб їх перекинули чи приголомшили його неминучі коливання. Електронне Стадо – це немов високовольтний провід, підведений до вашого будинку. У звичайних умовах він може опалювати та освітлювати ваш будинок і забезпечувати ряд ваших інших потреб в енергії. Але якщо у вас нема добрих регуляторів напруги і запобіжників, а тут раптом трапляється сплеск напруги, то він може вас вдарити, спалити на вуглину і послати на той світ.

Електронне Стадо нині складається з двох головних груп. Одну групу я називаю короткорогою худобою. До неї входять всі ті люди, які купують і продають акції, облігації та валюту по цілому світі і які можуть у короткі терміни переміщати свої гроші й часто так і роблять. Короткорога худоба – це валютні маклери {currency traders}, великі взаємні та пенсійні фонди, інвестиційні фонди, страхові компанії, торговельні палати банків {bank trading rooms} та окремі інвестори. До неї належать усі, від "Меррілл Лінч" та "Кредіт Свісс" до банку "Фуджі" та веб-сайта Чарлза Шваба: на цьому сайті усі, що мають комп’ютер та модем, можуть брати участь у торгах із власної вітальні.

Другу групу я називаю довгорогою худобою. Це мультинаціональні корпорації, – приміром, "Дженерал Електрік", "Дженерал Моторс", ІБМ, "Інтел", "Сіменс", – які беруть дедалі більшу участь у прямих іноземних інвестиціях, будівництві заводів по цілому світі, в укладанні міжнародних довготермінових угод та союзів з чужоземними фабриками про виробництво чи складання продуктів. Я називаю їх довгорогою худобою тому, що вони повинні брати на себе довготермінові зобов’язання, інвестуючи в країну. Але навіть вони тепер бігають Стадом туди-сюди з дивовижною швидкістю.

Хоча Електронне Стадо народилося і виховувалося в еру холодної війни, його члени ніколи б не змогли набрати критичної маси, швидкости та засягу у тій високорегульованій, заставленій стінами системі. Більшість країн зберігала контроль за капіталом (принаймні до 1970-х років), тож капітал не міг переміщатися через кордони так, як він переміщається у нинішній системі глобалізації. Тому світовому Стадові було важко зібратися докупи. До 1970-х років у відносно закритих економіках системи холодної війни валютна політика уряду повністю контролювала встановлення процентних ставок, а головним знаряддям стимуляції зростання була безсумнівно державна податкова політика. Тож під час холодної війни уряди США та Радянського Союзу могли легко виправдати великі податки, потрібні для фінансової політики {fiscal policy}, посилаючись на цю саму холодну війну: «Нам потрібні ваші податкові долари, щоб боротися з ворогом, щоб першими вислати людину на Місяць і побудувати нову систему доріг, аби наша армія могла рухатися швидше». З іншого боку, багато слаборозвинених країн виживали за рахунок того, що видоювали з однієї із супердержав – Сполучених Штатів, Радянського Союзу й Китаю – або ж із міжнародних позикових інституцій фонди на спорудження греблі, утримання армії або на будівництво доріг. І, оскільки громадяни цих країн у розвитку і близько не були обізнані з тим, як живуть люди в інших країнах, так як вони обізнані нині, то вони були готові миритися з низьким рівнем життя – наслідком відносно закритої економіки.

Але з поступовим знесенням контролю за капіталом в 1970-х роках, з демократизацією фінансів, технології та інформації, з кінцем системи холодної війни і з повсюдним падінням стін раптом з’явилася широка світова рівнина, на якій могли вільно пастися стада інвесторів з багатьох країн. Саме на цій широко відкритій рівнині, яка згодом простяглася в кіберпростір, Електронне Стадо могло досхочу пастися, зростати, розмножуватися, а відтак збиратися у могутні Ринки-велетні. На кінець двадцятого століття домінантним фактором світової фінансової системи було те, що приватний сектор – його я називаю Електронним Стадом та Ринками-велетнями – став, як одного разу сказав міністр фінансів США Ларрі Саммерс, «бездонним джерелом капіталу для зростання», замінивши державний сектор. Це стосувалося як внутрішнього становища в країнах, так і стосунків між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. За даними міністерства фінансів США, у 1990-ті роки близько 1,3 трильйона доларів приватного капіталу потекло до молодих ринкових економік порівняно з близько 170 трильйонами доларів у 1980-х роках та мізерними копійками в 1970-х. Це найкраще ілюструє той спосіб, яким Ринки-велетні замінили супердержави як джерело капіталу для зростання.

Ринки-велетні – це мегаринки Токіо, Франкфурта, Сіднея, Синґапуру, Шанхая, Гонконґу, Бомбея, Сан-Паулу, Парижа, Цюріха, Чикаґо, Лондона та Нью-Йорка. Саме там сходяться найзначніші члени Електронного Стада, обмінюючись інформацією, беручи участь у торгах, випускаючи акції та облігації різних компаній, на яких пасеться Стадо. Як стверджує експерт з глобалізації Чиказького університету Саскія Сассен, на кінець 1997 року двадцять п’ять Ринків-велетнів контролювали 83 відсотки світових звичайних акцій під інституційним менеджментом і становили приблизно половину капіталізації світового ринку – близько 20,9 трильйона доларів ("Форейн Афферз", січень 1999 року).

Це Електронне Стадо – і Ринки-велетні, на яких воно збирається, щоб пастися і розмножуватися – стало важливим міжнародним дійовцем у системі глобалізації. Хоч воно не може піти війною на ту чи ту країну, не може окупувати її, як це робили війська тих чи інших держав, та воно спроможне формувати поведінку національних держав у багатьох аспектах. Ось чому я тверджу, що якщо система холодної війни була заснована на рівновазі між державами, то система глобалізації заснована на рівновазі між державами та іншими державами, а ще й між державами та Електронним Стадом і Ринками-велетнями. Щось схоже на Електронне Стадо діяло й під час ери глобалізації до Першої світової війни, ще з часу прокладення трансатлантичного кабеля, але за часів холодної війни воно ніколи не мало такої ваги, як нині. Новим у сьогоднішньому Стаді є не стільки інша його якість, як масштаб. В умовах глобалізації нинішнє Електронне Стадо – як короткорога худоба, так і довгорога – змінює свій розмір, свою швидкість і свої різновиди у небачених в історії масштабах. Миша має хвіст, і тиранозавр має хвіст. Вони обидва називаються “хвостами”, але коли миша махне хвостом, це веде до зовсім інших наслідків, ніж коли ним махне тиранозавр. У першу добу глобалізації Електронне Стадо мало мишачий хвіст. Нинішнє Електронне Стадо схоже на тиранозавра, і коли воно махне хвостом, це докорінно змінює цілий світ. Цей розділ пояснює, як це Стадо стало нині таким невичерпним джерелом економічного зростання і водночас такою страшною силою, що, махаючи хвостом, воно може навіть скидати уряди.

Короткорога худоба

Перше, що вражає нині у короткорогій худобі, це неймовірна розмаїтість фінансових продуктів, якими вона може живитися. Ріг достатку, повен акцій та облігацій, споживчих товарів та ф’ючерсів {futures contracts}, опціонів та деривативів, що пропонуються найрізноманітнішими країнами та ринками цілого світу, означає, що нині можна робити ставку майже на все.

Справді, коли я зазираю у теперішню годівницю Електронного Стада, мені завжди згадується сцена з фільму "Хлопці та ляльки", в якій Натан Детройт хоче побитися об заклад зі Скаєм Мастерсоном про те, чи крамниця Мінді продає більше сирників чи струдлів. Це виглядає так. Натан Детройт: «Мені було б цікаво знати – от так з льоту, чого більше продається: сирників чи струдлів?»

Скай каже, що, як на його смак, Мінді продає більше сирників, ніж струдлів. Далі йде жвавий торг: на скільки Скай хотів би побитися об заклад – ставлячи на сирники проти струдлів – з Натаном, який вже з'ясував усе на кухні і знає, що струдлі продаються краще, ніж сирники, а тому намагається вмовити Ская поставити гроші на те, що приємніше Скаєвому шлунку. Отож, Скай Мастерсон – це людина, якій дуже подобається битися об заклад. У звичайних умовах він поставив би на сирні тістечка так само охоче, як біржовий маклер з фірми "Саломон Бразерз" поставив би на різницю між процентними ставками {interest-rate spreads}. Але Скай нюхом чує пастку. Натан надто вже охочий закластися на тисячу доларів.

І замість того, щоб відразу погодитися, Скай пропонує йому краплину мудрости. «Натане, дозволь розповісти тобі історію, – каже він. – У той день, коли я покидав домівку, щоб прокласти собі шлях у світ, мій татусь відвів мене убік. “Синку, – сказав татусь, – мені дуже шкода, що я не можу дати тобі великих грошей. Але, не маючи достатньо зелених, щоб підтримати тебе на початку, я дам тобі дуже цінну пораду. Колись у своїх мандрах ти натрапиш на хлопця, який покаже тобі новесеньку запечатану колоду карт. Той хлопець запропонує тобі побитися об заклад, що він примусить пікового валета вистрибнути з цієї колоди і бризнути ситром тобі у вухо. Але ти, синку, не погоджуйся на такий заклад, бо програєш і справді матимеш повні вуха ситра”. Отож, Натане, я не кажу, що ти рахував сирники Мінді...»

Натан. Невже я б зробив щось подібне?

Скай. Однак (накриваючи рукою Натанову краватку), якщо ти справді хочеш на щось закластися, то я закладаюся на ту саму тисячу баксів, що ти не знаєш, якого кольору твоя краватка. То закладемося?

Натан. Не хочу.

Тоді, глянувши на свою краватку, Натан вигукує: «В крапочку! У цілому світі ніхто, крім Натана Детройта, не міг би продути тисячу баксів на крапочках!»

Що ж, якби Натан та Скай жили в нинішньому світі, то на продажу сирників та струдлів у крамниці Мінді базувалася б, напевне, якась облігація, котру вони могли б купити. І, напевне, вони могли б купити якесь пристосоване до таких ось потреб фінансове знаряддя, щоб застрахувати свої ставки, незалежно від того, чи ставили вони гроші на струдель, на сирник чи на краватку в крапочку. Завдяки демократизації фінансів та масовому переведенню всього у цінні папери, нині майже все можна обернути на облігації. Ви навіть можете випустити облігації на себе та свої унікальні таланти, як це зробив співак Дейвід Бові. У 1997 році він зібрав 55 мільйонів доларів за облігації Бові, підкріпивши їх своїми прогнозованими авторськими гонорарами. "Нью-Йорк Таймс" висловила все це у заголовку: «Ваш рейтинґ теж може бути ААА».

Моя знайома Леслі Ґолдвассер, провідний маклер у галузі облігаціяй на Волл-стріті, – фахівець з перетворення в облігації ще не знятих фільмів. Вона пояснює, як це відбувається: «Уявіть собі, що ви – житлово-іпотечний банк в Міннеаполісі і у вас на місцевому ринку є сотня закладних на будинки. Ця сотня закладних передбачає з боку іпотечного банку затрати в розмірі сотень мільйонів доларів, і вони приносять прибуток у мільйон доларів на місяць у вигляді відсотків та основних виплат {interest and principal payment}. Цей іпотечний банк може зібрати всі свої житлові іпотеки разом і тоді випустити на них облігації, які ми з вами можемо купити по тисячі доларів за штуку. Перевагою для іпотечного банку є те, що він може отримати назад свою сотню мільйонів доларів відразу, не маючи потреби чекати, аж поки всі ті люди виплатять свої закладні протягом тридцяти років. Перевагою для власників облігацій є те, що їм виплачують дивіденди з потоку готівки, який становить щомісячна сплата відсотків та основні виплати, і процентна ставка буде на кілька пунктів вищою, ніж може дати рахунок в ощадному банку або на грошовому ринку. Що більше, облігації підкріплені реальними будинками, і оскільки в кожному пакеті їх є звичайно кілька сотень, то навіть якщо кілька з них не виконає зобов’язань, цілком ймовірно, що більшість інших належно виплатить свої позики. Отож люди подумали: якщо можна збирати в пакети житлові іпотеки, то чому не можна так само зібрати в пакети голлівудські фільми – навіть ще не зняті?! Скажімо, ви – кінокомпанія і у вас нема оцінки кредитоспроможности {credit rating}. Мій інвестиційний банк просто збере в один пакет десять ваших задумів на фільми. Не обов’язково навіть, щоб вони були на стадії постановки, нехай вони будуть просто на підході. Тоді на основі історичних прецедентів ми зробимо статистичний аналіз імовірних прибутків, що їх дадуть ці десять фільмів: один буде мегагітом, другий – великим гітом, ще два – меншими гітами, два проваляться, а решта чотири будуть більш-менш беззбитковими. На основі цього аналізу ймовірности ми розрахуємо, скільки грошей ви заробите за п’ять років. Скажімо, ми вважаємо, що фільми коштуватимуть п’ятсот мільйонів доларів і разом дадуть шістсот мільйонів. Тоді ми дамо вашій кінокомпанії аванс у чотириста мільйонів під відсоток, який дорівнює відсоткові від трирічної облігації міністерства фінансів, плюс ще кілька пунктів. Ваша кінокомпанія повинна сама додати до коштів на постановку ще сто мільйонів. Відтак ми візьмемо ці чотириста мільйонів, які ми позичили вашій кінокомпанії, і розділимо на облігації, продаючи їх по тисячі доларів за штуку, які можемо купити ми з вами. Відсоток і основна сума цих облігацій буде виплачуватися, коли почнуть надходити прибутки від фільмів. І ось ваша кінокомпанія, яка не має оцінки кредитоспроможности і має лише невеликий капітал, отримує гроші, щоб зняти фільми, – гроші, які вона ніколи не змогла б дістати у банку, а ви, інвестор, купуєте її пайку і дістаєте трохи більший відсоток, ніж звичайно ви б дістали у банку. Ось як це відбувається. Якщо те, що ви робите, виробляєте або здійснюєте, викликає потік готівки, який можна статистично передбачити на певний період часу, ми можемо це обернути на облігацію».

І байдуже, що це – продаж сирників у "Мінді", іпотека нерухомости, виплати з кредитних карток, безнадійний борг, позики на купівлю автомобілів, комерційні позики, римейки "Титаніка", бразильський корпоративний борг {corporate debt}, урядові векселі ліванського міністерства фінансів чи потік доходів рок-зірки Дейвіда Бові. Чим більше падає між країнами стін контролю за капіталами, тим більше кожен пропонує будь-чого на продаж у вигляді акцій, облігацій чи деривативів. Така тенденція до перетворення будь-чого у цінні папери «фундаментально змінила характер кредитних ринків», каже ветеран Волл-стріту, економіст Генрі Кауфман. Легко зрозуміти чому. У часи ваших батьків закладна на будинок, позика на машину, борги на кредитній картці, страхові поліси чи навіть позики, взяті у банку урядом Бразилії, ніколи не були предметом торгів на відкритому ринку. Вони фігурували у рахункових книгах банку чи страхової компанії ваших батьків у своїй первісній номінальній вартості {original face value} і звичайно зберігалися у цих інституціях як активи, аж поки не наставав термін виплати. Але збігали 1980-ті роки, і всі ці речі перетворилися на цінні папери, їх зібрали в пакети і продали у вигляді облігацій мені, вам та моїй тітоньці Бев, вони виставляються на продаж, і їх ціни коливаються на ринку щодня, – залежно від того, наскільки успішними вони виглядають, від загальних економічних умов та від рівня прибутків, які вони дають порівняно з іншими активами. Це привело до того, каже Кауфман, що таке перетворення на цінні папери відкрило активи вартістю в трильйони доларів – до того вони ніколи не були предметом торгів, й ніхто навіть не думав перетворювати їх в облігації – впливові «різких скачків змінних умов на ринку». Усе це разом дало ринкам неймовірну розмаїтість – забезпечуючи Електронне Стадо ще більшою кількістю паші, ніж було будь-коли раніше – і додало елемент коливання вартости активам, які раніше ніколи не були предметом торгів.

Найкраще розповісти вам про це можуть деякі провідні бугаї Електронного Стада. Ці бугаї пам’ятають, як вони паслися у давні часи холодної війни, коли все було заставлене парканами. Леон Куперман, колишній директор дослідницького відділу фірми "Ґолдмен Закс", а тепер менеджер інвестиційного фонду своєї власної фірми, "Омеґа Едвайзорз", в 1998 році зауважив мені: «Впродовж усієї моєї кар’єри у "Ґолдмен Закс" – з 1967 по 1991 рік – я ніколи не був власником жодної іноземної акції чи паю на молодому іноземному ринку. Тепер я маю сотні мільйонів доларів в акціях Росії, Бразилії, Аргентини та Чилі і завжди хвилююся курсом долара до єни. Щовечора, перед тим як іти спати, я роблю запит про квотування долара до єни і дізнаюся, як там стоїть індекс "Ніккей" і як справи з індексом "Ган Сен" {Hang Seng Index}. У нас є ставки на всіх цих ринках. Оце зараз Пол, який сидить отам, – Леон киває на одного зі своїх брокерів, який дивиться на портативний пристрій, що дає змогу слідкувати за всіма ключовими індексами акцій та облігацій в реальному часі, – спекулює на канадському доларі. У нас є ставки всюди. Двадцять років тому все це мене б не обходило. А тепер я мушу за все це переживати».

Куперман витягає примірник "Волл-Стріт Джорнел" за той день і зачитує різні ставки, які він може зробити: «Погляньмо на оце... євродолари, облігації міністерства фінансів США, ф’ючерси "S&P"{SSS&P futures} , британські фунти, соєві боби, пічне паливо , легка малосірчиста нафта, синґапурські облігації, венесуельські облігації, НАСДАК-100, японський індекс, індекс "Дов", взаємні фонди, облігації комунальних підприємств, високоприбуткові облігації {high-yield bonds}, корпоративні облігації, проміжні облігації{intermediate bonds}...» Коли за якусь хвилину я підвівся, щоб уже піти, він і далі читав список.

Ця різноманітність інвестиційних знарядь і можливостей була знахідкою і для розвинених країн та компаній, і для країн та компаній у розвитку. Деяким з них вона дала змогу зростати з немислимою раніше швидкістю. Як зауважив 25 жовтня 1997 року "Економіст": «Бідні країни з великими потребами в інвестиціях вже не мають тієї перешкоди, якою був брак капіталу. Люди, які хочуть заощадити, вже не обмежені внутрішнім ринком, тепер вони можуть шукати можливості інвестицій, які дають найвищі прибутки, на цілому світі». Нині кожна велика спілка взаємних фондів у США пропонує принаймні одну екзотичну можливість інвестицій на “молодому ринку” .

Коли у вас такий великий вибір різних продуктів і так багато інформації, яка завжди миттєво доступна, ваша здатність здобути перевагу в конкуренції і скористатися нагодою до того, як хтось інший цю нагоду помітить, стає щораз меншою і меншою. Отож інвестори змушені робити все можливе, щоб знайти ту малесеньку перевагу, яка може дати їм змогу випередити інших на ринку.

«Коли у 1967 році я почав працювати у "Ґолдмен Закс", – згадував Куперман, – я був головою дослідного відділу і наймав на роботу аналітиків. У ті часи типовий аналітик працював з сімдесятьма п’ятьма компаніями десь у шести різних галузях промисловости. Недавно я розмовляв з одним із аналітиків, якого я тоді найняв на роботу, і він сказав, що тепер страшенно перепрацьований, бо працює з дванадцятьма компаніями. Я розсміявся. Лише з дванадцятьма? Але ж тепер треба набагато глибше зазирати в ці компанії, щоб знайти якусь перевагу, і тому це займає весь його час. Те ж саме з економічними даними. Колись, коли уряд видавав довідку про рівень безробіття в країні, кожен бачив тільки рівень безробіття і все. Згодом стали цікавитися, що стоїть за цією загальною цифрою, яка стоїть у платіжних відомостях – збільшуються числа у загальних платіжних відомостях чи зменшуються? – адже це могло вказати на щось, за що можна зачепитися. Тоді почали звертати увагу на структуру платіжних відомостей. Що піднімається, а що падає і що це вам каже? Аби здобути перевагу і заробити гроші, нині треба виконати значно більше роботи».

Я знаю одного маклера інвестиційного фонду, який тратить цілі години, вивчаючи метеорологічні зведення. Метеорологічні зведення! Його ідея, пояснив мені цей маклер, «полягає в тому, щоб знайти якісь неконвенційні тенденції і з'ясувати, як вони можуть впливати на економічні дані. Приміром, через те, що у 1998 році у нас не було зими, наша економіка могла здаватися сильнішою, ніж вона була насправді, тому я міг би знайти спосіб використовувати це знання, граючи на тому, що відбудеться з процентними ставками. Чи візьміть такий факт, що саме у той тиждень, коли уряд збирав економічні дані для якоїсь важливої статистики, як-от індекс споживчих цін, на західному узбережжі були жахливі оповзні. Оскільки ці економічні дані важливі для прибутків, кілька оповзнів у відповідний час у такому великому штаті, як Каліфорнія, може відбитися на статистиці. Так що я можу сказати: “Ого, внаслідок цих оповзнів та торнадо, очевидно, піднімуться акції фірми "Гоум Депо", яка продає всілякі товари для домашнього ремонту”. Або я помічаю, що у той тиждень, коли уряд готував зведення про кількість безробітних, саме трапилася люта снігова буря. І я тут же роблю висновок, що ці числа насправді не відповідають дійсності. Усі, напевно, сподівалися, що буде створено двісті п'ятдесят тисяч нових несільськогосподарських робочих місць, але через погоду створено лише півтораста тисяч нових робочих місць. Така розбіжність могла б навести на думку, що економіка сповільнює своє зростання і менш стійка, ніж гадалося, а насправді на числах просто відбилася ця погодна аномалія. Ці числа виникають саме таким чином, і тому ви знаєте, що люди можуть дійти висновку, що економіка сповільнюється, і процентні ставки будуть знижуватися, а це добре для облігацій. Так що ви можете спекулювати облігаціями ще до публікації даних про безробіття – просто на основі метеорологічного зведення; притримати цінні папери, коли рівень безробіття виглядатиме нижчий, ніж звичайно, але швидко продати їх ще до того, як надійдуть дані наступного місяця, бо вони покажуть, що числам попереднього місяця було властиве відхилення, викликане погодою. Заробити кілька "зелених" просто завдяки метеорологічному зведенню – непогана нагода. Можна його використовувати, щоб спекулювати на нафтових ф'ючерсах {oil futures}, пічному паливі чи процентних ставках, електричних ф'ючерсах, газових ф'ючерсах, ф'ючерсах індексу споживчих цін {consumer price index futures}, кукурудзі, соєвих бобах, бензині, безсвинцевому бензині, нафті-сирці Брента, газойлі, свинях, міді, золоті, сріблі...»

Стільки ринків, стільки інформації, і так мало переваг. Тому якщо іншого способу не знайдете, не дзвоніть своєму брокерові, подзвоніть на метеорологічну станцію.

* * *

Щоб заробити гроші на такому ринку, короткорога худоба не тільки потребує тієї невеличкої переваги: короткорогі мусять дедалі більше ставити на неї. Уявіть собі мільярд доларів, поскладаний на головці шпильки, і матимете про це правильне уявлення. Це звичайно роблять менеджери фондів, використовуючи екзотичні торговельні продукти – бартер, ф'ючерси {futures}, опціони, деривативи та індексації, а тоді застосовують до них важелі {leveraging}, позичаючи навіть більше грошей, ніж їхні інвестори дали їм на розширення кожної з їхніх ставок. Це спричиняє велетенське зростання обсягу щоденних трансакцій у світі. Якщо ви, менеджер фонду, виграєте, то виграєте дуже і дуже багато, а коли програєте, то теж програєте дуже і дуже багато. Тому останніми роками ми були свідками того, як через ставки, зроблені одним-єдиним брокером із застосування цієї системи важелів, падають цілі брокерські доми (найвизначніший з них – банк "Беарінґс"){leverage}. Це теж надає хвостові тиранозавра додаткового розмаху. Один мій приятель у великому американському інвестиційному банку розповів мені, що одним із клієнтів його банку був інвестиційний фонд, який мав 200 мільйонів доларів статутного капіталу {original capital}. Однак завдяки чудовій системі важелів цей інвестиційний фонд отримав 900 мільйонів доларів у російських облігаціях і 5 мільйонів в облігаціях "Селлі Мей" (облігації, які складаються з позик американських студентів). Коли в серпні 1998 року Росія збанкрутувала, цей інвестиційний фонд втратив майже весь свій капітал в Росії. То що ж він зробив? Він раптом продав велику частину облігацій з позик американських студентів, щоб компенсувати свої втрати в Росії, і тим самим спричинив тимчасовий різкий спад на ринку студентських облігацій, знищивши деякі позиції мого приятеля на тому ринку, які не мали ніякого стосунку до Росії.

Розмаїтішою стала не лише годувальниця Стада, але й саме Стадо, зокрема короткорога худоба. Як сказав Кауфман: «Відносна вага традиційних комерційних банків, ощадних, позикових і страхових компаній зменшилася. Натомість на перший план вийшла нова порода інституційних учасників. Ці інституції вирізняються тим, що віддають перевагу короткотерміновій ефективності інвестицій, посилено застосовують системи важелів і здатні швидко входити на ринки і виходити з них – чи це ринки цінних паперів, облігацій, валюти чи споживчих товарів – залежно від величини прогнозованого прибутку». Найвизначнішими з цих нових гравців є так звані інвестиційні фонди, які збирають від заможних осіб та інституцій великі резерви готівки, тоді збільшують ці резерви, беручи позики в банках, і роблять високоризикові і високоприбуткові ставки на валюти, акції та облігації в цілому світі. Але в останні роки, зауважив Кауфман, чимало великих банків, брокерських фірм, інвестиційних банків, страхових компаній, корпоративних фінансових відділів {corporae treasury departments} багатьох мультинаціональних компаній, а навіть торговельні палати {trading rooms} багатьох світових центральних банків відчули потребу здійснювати свої власні торгові операції, подібні до операцій інвестиційних фондів. Нерідко трапляється, що великий інвестиційний банк виступає як брокер торгових операцій інвестиційного фонду, а також здійснює такі самі торги на власну руку.

Природно, що чим більше парканів зносили, тим більше людей почало блукати територіями, про які вони нічого не знають. Уявіть це собі таким чином: до тайського Фермерського ощадно-позикового банку дзвонять із бангкоцького офісу Першого світового інвестиційного банку з штаб-квартирою на Кайманових островах: «Вам, хлопці, треба б зайнятися російськими облігаціями. Вони дають двадцять відсотків, і навіть якщо рубль трохи девальвує, все одно заробите купу грошей». Так раптом виявляється, що тайський Фермерський ощадно-позиковий банк має у своїх активах 20 мільйонів доларів у російських облігаціях, і коли ці облігації зазнають краху, банк, який повинен був за домовленістю дати позики тайським виробникам рису, розорюється. Світ був шокований і здивований тим, що, коли 1998 року в Росії почався обвал, власниками російських облігацій виявилося багато корейських банків. Коли кредит стає легкодоступним, виникає велика ймовірність того, що якийсь “непримітний телепень”, особа, яку в час більшої обережности або спаду ніхто б ніколи не фінансував, може дістати гроші від інвесторів та банків і робити ставки разом з серйознішими гравцями. Такі непримітні телепні справді можуть спричинити збільшення розмаху коливань на світовому ринку.

Комбінація Ринків-велетнів з Інтернетом полегшила і пришвидшила світові інвестиції не лише для великих цяць, але й для мами і тата, які через онлайнового брокера можуть вести торги зі своєї спальні. Конкуренція між цими онлайновими брокерами тепер така інтенсивна, що вони фактично не беруть ніякої плати за здійснення операцій. Через те, що світові інвестиції стали набагато легшими і доступнішими, люди можуть віддатися ілюзії, що кожний ринок на світі оперує таким самим чином, як Волл-стріт. Як полюбляє казати міністр фінансів Ларрі Саммерс: «Це схоже на поліпшення стану доріг, – на кращих дорогах люди схильні їздити швидше. І на цих нових дорогах в автокатастрофах гине більше людей, бо вони роблять помилкову оцінку тієї швидкости, з якою можуть їздити, і врешті їздять набагато швидше, ніж повинні».

Отож, Перший світовий інвестиційний банк телефонує до тайського Фермерського ощадно-позикового банку і каже: «Насправді вам слід зайнятися турецькими облігаціями. Ви б тоді відразу заробили купу грошей». Тайський банк каже: «Турецькі облігації дають двадцять п’ять відсотків, правда? Я не знав, що Туреччина має ринок облігацій. Звичайно, я візьму кілька мільйонів. Якщо ви так кажете». Але ось у чому заковика. Коли люди чують про турецький ринок облігацій, вони думають: «Ага, Волл-стріт має ринок облігацій, Франкфурт має ринок облігацій, Токіо має ринок облігацій, а тепер і Туреччина має ринок облігацій. Це просто чудово». Але хоч турецький ринок облігацій, можливо, квакає наче ринок, стрибає наче ринок і виглядає наче ринок, він зовсім не подібний до ринку облігацій Волл-стріту. І ви усвідомлюєте це, коли ваші турецькі облігації падають і ви хочете їх продати. Турецький ринок виявляється таким малим, що коли кілька великих гравців хоче продати свої облігації, то покупців немає, ліквідности немає, а отже, нема виходу. Як зауважив Кауфман, глобалізація ринків створює ілюзію, що всі ринки «ефективні, ліквідні і симетричні» і що на кожному ринку є досконала інформація і прозорість. Це далеко не так. Замисліться ось над чим: наприкінці 1999 року загальна вартість усіх акцій "Майкрософту" становила близько 600 мільярдів доларів. У той час тільки цей один американський акціонерний капітал був вартий більше, ніж усі акції на всіх молодих фондових ринках у решті світу, взятих разом.

І грає кожен. 1980 року 4,6 мільйона американських сімей мали пай у взаємних фондах. На 2000 рік більш, ніж половина населення США інвестувала у фондовий ринок через цінні папери, які вони купували самі, або через взаємні фонди чи пенсійні програми. Якось в середині 1999 року я робив коротке інтерв’ю для СНБС. Перед тим як вийти в ефір, я впіввуха прислухався до шоу. У шоу переді мною виступав акціонерний ґуру, який роздавав поради щодо різних акцій слухачам, які телефонували з різних куточків країни. Тут ведучий сказав, що наступний слухач – Адам з Мічіґану. З голосу було чути, що то просто хлопчик. Рон Інсанта з СНБС спитав його, скільки йому років. Адам сказав, що дванадцять! Він спитав ґуру: «Я недавно купив аптечні акції Сі-Ві-Сі і хотів би знати, наскільки вони можуть піти вгору?» (Як на мене, це явище багато що пояснює, але викликає стурбованість). Активи взаємних фондів, що складаються з таких пенсійних програм, як "Індивідуальні пенсійні рахунки" (ІПР), зросли від 412 мільярдів доларів у 1992 році до 1,6 трильйона доларів у 1997-му. Близько десяти відсотків цих активів взаємних фондів інвестовано у світові акції. Вперше в американській історії і Джо Вантажник, і Мільярдер Боб дивляться СНБС, щоб побачити, як маються їхні паї на ринку. Приміром, у рекламному ролику брокерської фірми з пониженою комісією Чарлза Шваба, який показували в 1998 році, бачимо подружню пару середнього класу, Меріон і Ріка, які сидять на канапі і розповідають про свою літню відпустку.

Меріон. Ми подорожували по країні і зупинилися в одному місці, де був бізнес-канал. Дивимось ми – а тут ринок пішов на пониження, ось ми й вирішили купити оці акції, тому з дороги зателефонували...

Рік. Зателефонували Швабові, адже у нашому будиночку на колесах немає модема, тому ми не могли вести торги онлайн. Де ми тоді були?

Меріон. В Юті.

Рік. В Юті?

Меріон. Ми були в Юті.

Рік. І з таксофону зателефонували Швабові.

Меріон. Пробуючи...

Рік. Купити акції. У нас було таке радісне відчуття. Еге ж, нам вдалося... Тоді ми повернулися до нашого будиночка на колесах і поїхали подорожувати далі.

Меріон. І ці акції себе виправдали.

Ріку і Меріон, ласкаво просимо до Електронного Стада. Я радий, що вони себе виправдали, але річ у тім, що така маса інвестиційних знарядь спокусила чимало Ріків та Меріон вийти на ринки, до яких їм нема ніякого діла. Я не можу довести це, але вважаю, що ніколи раніше в історії не було стільки людей, які вкладають гроші у місця, яких вони навіть не можуть знайти на мапі. Як вказує Леон Куперман: «За минулі п’ять років людина, яка звичайно вкладала свої заощадження у векселі державної скарбниці, аби мати певність, що вона не втратить ані цента зі своїх прибутків, тепер вийшла у світ і купує натомість облігації. Людина, яка звичайно купувала облігації, бо була готова на дещо більший ризик, щоб дістати дещо більший прибуток, вийшла у світ і купує облігації молодих ринків, приміром, Росії чи Бразилії, а людина, яка звичайно купувала облігації молодих ринків, тепер купує акції молодих ринків. І повинно статися – і це неодмінно станеться, – що деякі люди, які трохи підняли вгору свої щаблі ризику, втратять багато грошей і повернуться назад».

Глобальна інтеграція перегнала освіту. Завдяки глобалізації всі ми набагато більше знаємо один про одного, але далі мало знаємо один одного. І страшно те, що розмаїтість гравців в Електронному Стаді настільки збільшилася, що не тільки дантист з Нью-Джерсі, а навіть хвацькі хлопці, які керують великими фондами молодих ринків, не знають, що відбувається. Моєю улюбленою цитатою з цього приводу були слова безіменного менеджера інвестиційного фонду, який сказав Мойзесу Наїмові, редакторові часопису "Форейн Полісі" після мексиканської кризи 1995 року: «Ми прийшли до Латинської Америки, нічого не знаючи про це місце. Тепер ми забираємося звідси, нічого не знаючи про нього».

* * *

Оскільки ми зупинились на питанні різноманітности Електронного Стада, є ще одна критично важлива річ, яку ми завжди повинні пам’ятати: це Стадо – не просто якась зовнішня сила. Вона не просто складається з офшорних грошових фондів без громадянства, закордонних інтернет-інвесторів та далеких Ринків-велетнів. До її складу входять також місцеві люди в кожній країні, яка відкрилася перед Стадом. І силу Стадові дає не лише те, що із знесенням у країні контролю за капіталом іноземці можуть легко входити на ринок, купувати і продавати валюту, акції та облігації. Силу йому дає також те, що місцеві гравці можуть легко вийти з гри! Найбільшим, ніким не висловленим секретом Електронного Стада є те, що панічна втеча здебільшого починається не з втечі Волл-стрітівського інвестиційного фонду чи великого Франкфуртського банку. Вона починається з місцевого банкіра, місцевого фінансиста чи місцевого грошового менеджера, який вивозить гроші з країни, переводячи їх з місцевої валюти у долари або роблячи ставки на форвардному ринку проти (коротке замикання) валюти своєї власної країни. У дослідженні МВФ 1998 року “Інвестиційні фонди і динаміка фінансового ринку” твердиться, що уважний аналіз кризи мексиканського песо 1994 – 95 років виявив: провідну роль у цій кризі відіграли «внутрішні резиденти, а не міжнародні інвестори». У світі глобалізованих фінансових ринків МВФ дійшов такого висновку: іноземним інвесторам, які оперують портфелями з цінними паперами різних країн, часто важко бути в курсі обставин у міріаді країн. Чим менший молодий ринок, тим менший стимул для великих інвесторів це робити. Тому самі мешканці країни, які мають відносно більший доступ до потрібної інформації про ринок та до її обробки, часто першими займають позицію проти фіксованої валюти. І їм набагато легше це зробити, з огляду на дерегуляцію внутрішніх фінансових ринків та міжнародних фінансових трансакцій, які довго зв'язували руки місцевим людям. Іншими словами, саме місцевімексиканські фінансисти, місцеві індонезійські спекулянти, місцеві тайські банкіри панічно кинулися втікати від власної валюти, акцій та облігацій, – а решта Електронного Стада побігла за ними. Звичайно, у цьому є сенс, адже місцеві люди – через родинні, дружні та ділові зв’язки – майже завжди краще поінформовані про те, що справді відбувається в країні, а отже, першими перебіжать туди, де трава певніша. І нині вони можуть зробити це дуже легко, – не потребуючи перевозити гроші за кордон контрабандою чи просити якогось приятеля, щоб він відкрив рахунок у закордонному банку, як це було у давні часи контролю за капіталом.

За словами Річарда Медлі, який робить аналіз політичного та економічного ризику для багатьох міжнародних банків та інвестиційних фондів, він почав попереджати своїх клієнтів про можливий спад на азійських ринках та послаблення азійських валют ще за п’ять місяців до того, як це таки трапилось 1997 року, не тому, що він був таким генієм, а тому що прислухався до місцевих стад. «Насамперед я намагаюся з’ясувати, – пояснював він, – чи не просять місцеві фінансові інституції позики в іноземній валюті, а не у своїй, місцевій. Якщо тайський банк не хоче дати позику тайському бізнесменові у тайських батах, а наполягає натомість на позиці у доларах чи єнах, це означає, що з тайською валютою щось негаразд, і вона може не втримати своєї вартости. Ми мусимо діяти на основі таких анекдотичних свідчень, адже у багатьох країнах економічні дані відстають. Якщо мова йде про такі високоперсоналізовані економіки, як економіки Азії, я завжди вважаю, що місцеві люди знають більше, ніж я».

Китайський уряд не хотів зробити свою валюту вповні конвертованою, як це зробили його сусіди, не просто через страх, що він не зможе контролювати інвестиції, які прийдуть ззовні, але й тому, що Пекін боїться, що не зможе контролювати ті кошти, які переведе за кордон його ж таки населення. І в них є на те причини: в Китаї вже діє велетенський чорний ринок спекуляції проти китайської валюти. Один американський фінансовий репортер в Шанхаї, що працює для телеграфної служби новин, розповів мені про розмову, яку він мав з одним своїм приятелем-китайцем. Той скаржився на “змову” західних банкірів та інвестиційних фондів, які спродували валюту Таїланду, Малайзії, Південної Кореї та Індонезії під час азійської економічної кризи 1997 – 98 років.

«Навіщо вони підкладають нам свиню?» – спитав китайський бізнесмен американського репортера.

«Скажи-номені, – відповів американець, – ти міняв недавно китайські юані на долари?»

«Авжеж, міняв, – визнав китаєць. – Я трохи стурбований цією ситуацією».

Запам’ятайте: коли Електронне Стадо кидається у панічну втечу, то завжди першим починає тікати місцевий бугай.

* * *

Електронне Стадо не лише більше і різноманітніше, ніж будь-коли, воно також набагато швидше і має набагато кращий зв’язок. Джозеф Сассун, партнер у лондонському офісі "Ґолдмен Закс", влився в Електронне Стадо ще у 1982 році. «1982 року, оскільки Лондон на п’ять годин випереджає Нью-Йорк, ми звичайно аж наступного ранку дізнавалися, на чому закрився Дов-Джонс в Нью-Йорку, – сказав якось він мені. – Кілька людей мали апарати "Квотрон" {Quotron machines}, але це все. Тут виникла одна хороша ідея. Хтось в нью-йоркському офісі "Ґолдмен Закс" одного дня усвідомив, що варто платити якомусь хлопчині, аби він приходив до офісу о пів на четверту ранку за нью-йоркським часом, робив ксерокопію двох ключових колонок "Волл-Стріт Джорнел" – “Почуте на Стріті” та “Випереджаючи ринок”, колонок з інформацією про курс акцій, яка часто робить погоду на ринку, – і тоді передавав їх зміст до Лондона. Це давало нам чотиригодинну перевагу над усіма іншими лондонськими брокерськими фірмами, отож ми пропонували акції нашим клієнтам в Нью-Йорку ще до того, як цю інформацію одержували наші конкуренти, адже вони могли прочитати "Джорнел" тільки після того, як відчиняться їхні нью-йоркські офіси. Вони не відразу зрозуміли, що ми робимо. Це було всього лиш у 1982 році, але коли нині я розповідаю про це людям у нашому офісі, вони дивляться на мене так, ніби це історія про мого прапрадіда».

І це не дивно. Поблукайте нині трохи по офісі якогось інвестиційного фонду в Нью-Йорку і побачите, що всі завжди мають при собі монітори ринку, які поміщаються на долоні і можуть в реальному часі слідкувати за кожним ринком, за кожною акцією чи облігацією, так що ці люди на зв'язку не тільки коли ідуть додому, але навіть коли ідуть до туалету. Коліщата сьогодні так ретельно змащені, що велетенські маси “циганського капіталу”, як його називає економіст Дейвід Гейл, можуть рухатися по світі, використовуючи можливості купівлі-продажу будь-де, причому собівартість трансакцій практично дорівнює нулю, кошти передачі теж практично дорівнюють нулю, а швидкість є майже миттєвою. Такий стан справ підсумовує шапка з реклами, випущеної в 1998 році, що пропонує послугу "Кредіт Свісс/Ферст Бостон" за назвою "Найкраща оборудка" – найшвидше можливе здійснення будь-якої трансакції на будь-якій світовій біржі деривативів. В рекламі писалося: «Найкраща оборудка: на будь-якому ринку, будь-коли, будь-де».

Оскільки тепер так багато людей має моментальний зв’язок та доступ до інформації, які дають їм змогу вести торги з будь-якого місця і в будь-який час, це є ще однією причиною того, чому нинішнє Електронне Стадо набагато більше і потенційно мобільніше. Раніше вважали, що чим більше інформації мають інвестори, тим стабільнішими будуть ринки. Але виглядає на те, що все якраз навпаки. Я зрозумів це з власного досвіду. У багатьох пасажирських літаках у Сполучених Штатах нині надають певну послугу через стільникові телефони ҐТЕ, які вмикаються у середньому сидінні кожного ряду. В 1999 році ҐТЕ з’єднувала ці стільникові телефони з промисловим індексом Дов-Джонса, Американською фондовою біржею та НАСДАК. Отож тепер, якщо ви летите у час проведення торгів, ви можете, сидячи у кріслі, спостерігати у реальному часі за тим, що відбувається щохвилини на американських ринках. Якщо ви сидите у середньому кріслі, ви просто не можете цього не бачити. Невеличкий екран ззаду телефону, який показує стан ринків, просто перед вами. Одного разу я летів до Колорадо і стежив за своїми акціями. Я використовував пристрій у телефоні ҐТЕ, який дає вам змогу довідатися про квотування на будь яку акцію з Блумберґа, коли ви відстукаєте її початкові літери на клавішах набору телефону. Під час тригодинного польоту з Вашинґтона до Денвера я перевірив свої акції п’ять разів, а тільки-но літак приземлився, продав їх з таксофону в Денверському аеропорту. Десять років тому у мене не було достатньої інформації та здатности слідкувати за акціями, щоб продавати їх так блискавично.

Але це не завжди додає ринкам стабільности. Едвард Ченселлор у своїй книжці про історію фінансових спекуляцій "Хай згине останній" пояснює, чому здоровий глузд так помилявся щодо впливу кращої інформації на стабільність Електронного Стада. Більшість коментаторів, зауважив він, «сприймала поступ інформаційної технології як благо. Якби ефективність була внутрішньо властива ринкам, то зі збільшенням інформації вони ставали б ще ефективнішими. Вони б навіть, можливо, стали такими ж нецікавими, як надійний автомобіль. Насправді ж є мало історичних даних, які б свідчили, що покращення комунікації сприяє виникненню слухняних фінансових ринків чи розумнішій інвестиційній поведінці, обумовленій кращою поінформованістю. Насправді все навпаки. В минулому більша доступність фінансової інформації та покращення комунікацій здебільшого приваблювали до спекулятивної гри нових імпульсивних гравців: перші щоденні газети стимулювали “лихоманку південних морів”^[13], нова колонка про “грошовий ринок” у британських газетах причинилася до шахтової манії 1825 року, залізниця полегшила спекуляцію залізничними акціями в 1840-х роках, так само, як біржовий телеграфний апарат заохотив до гри на фондовому ринку в американський Позолочений Вік, а радіопрограми в 1920-х роках були стимулом для пізнішого покоління гравців. А недавно Інтернет успішно приніс вам фондовий ринок додому... Це спричинило появу орд “денних ділків”, гравців-любителів, які оперують здебільшого у себе вдома, зі свого комп’ютера, використовуючи дешеві послуги, що їх надають онлайнові брокерські контори. На літо 1998 року клієнтами брокерських контор з пониженою комісією були п’ять мільйонів американців, {discount brokerages} і приблизно один мільйон з них становили денні ділки. Середній оборот на цих онлайнових рахунках у дванадцять разів перевищував оборот звичайних брокерських фірм. Кажуть, що деякі гравці здійснюють тисячу операцій щодня». Що ж, "творці ринку" НАСДАК скажуть вам, що не довгорога худоба Електронного Стада – великі взаємні фонди – штурхає інтернетівські акції вверх і вниз, наче на американських гірках. Це роблять оті маленькі короткорогі денні ділки, які імпульсивно купують 200 – 300 паїв, тільки-но подує вітер новин. Більшість з них навіть не знає тих компаній, що їх вони купують або продають, вони просто торгують символами.

Звісно, якщо Стадові з вами по дорозі, воно може на короткий строк пролитися дощем з мільярдів і мільярдів доларів на ринки акцій та облігацій вашої країни, та й прямо на заводи і фабрики. Ось чому дедалі більше країн зацікавлено в тому, аби будь-що влитися у це Стадо. Але коли з політичних, економічних або соціальних причин ринки в одній країні стають нестабільними або слабкими, Електронне Стадо може зробити брутальний, але обмежений спад ринку набагато болючішим і масштабнішим, а також набагато швидше переносити нестабільність з ринку на ринок, з поганих ринків на добрі ринки.

Як зауважував у своїх промовах Алан Ґрінспан, та сама фінансова глобалізація, «яка спричинила таке різке збільшення потоків приватного капіталу, також виявляє значно вищу здатність поширювати схильність до нерозсудливих інвестицій». Голова Федерального резерву додає, що «важко собі уявити, аби у попередні десятиліття в середовищі торгівлі цінними паперами хтось міг зазнати таких збитків, яких зазнав (один мільярд доларів) один-єдиний гравець, застосовуючи сучасні методи, що в 1995 році зрештою причинилося до загибелі "Беарінґса". Безперечно, за останні роки наша спроможність наробити збитків значно зросла». Або, як полюбляє казати міністр економіки Єгипту Юсеф Бутрос-Галі: «У давнину ви панікували в приміщенні з сотнею банкірів, тепер ви панікуєте всюди. Паніка демократизувалася».

У всьому цьому є один позитивний момент. Якщо щось швидше відходить, то й швидше повертається, а потім знов швидше відходить. Якщо проблеми насувають тепер швидше, то швидше приходять і їх вирішення, – якщо ваша країна поводиться правильно. Коли все прискорюється, світ має коротшу пам’ять. В 1995 році Мексика обдурила своїх кредиторів, а на 1998 рік вона знов улюблениця міжнародних інвесторів, і про 1995 рік ніхто вже не пам’ятає. В 1997 році Корея майже збанкрутувала, а у 2000 році Волл-стріт знову стає в чергу за корейськими облігаціями.

Довгорога худоба

Тоді як на перших сторінках газет красується саме велика короткорога худоба Електронного Стада, хоча б Джордж Сорос, дедалі важливішу роль відіграє довгорога худоба. Довгорога худоба – це мультинаціональні компанії, які беруть участь у “прямих іноземних інвестиціях”, тобто вони не просто інвестують в акції чи облігації якоїсь країни, що розвивається, а радше прямо вкладають гроші у її фабрики, комунальні підприємства, енергосистеми та у цілий ряд інших проектів, для планування і виконання яких потрібен час і які не можна вихопити за ніч. Довгорога худоба – це такі компанії, як "Форд", "Інтел", "Компак", "Енрон" та "Тойота". Завдяки глобалізації вони вкладають за кордоном більше грошей різноманітнішими способами і у більшій кількості країн, ніж було будь-коли раніше.

При системі холодної війни, коли країни часто захищали свої місцеві ринки тарифними стінами, мультинаціональні компанії робили довготермінові багатомільйонні інвестиції у країнах з великим ринком насамперед для того, щоб перестрибнути через ці стіни. Іншими словами, "Тойота" може обійти американську квоту на імпорт японських автомобілів, побудувавши в Сполучених Штатах фабрику, яка вироблятиме "Тойоти" майже виключно для продажу на ринку США, а "Форд" може зробити те ж саме в Японії. Аби вижити у світі зі стінами, мультинаціональні компанії мусили будувати на ключових ринках фабрики, щоб стати найкращими місцевими виробниками і продавцями на цьому ринку.

Коли демократизація технології, фінансів та інформації здула чимало стін холодної війни, довгорога худоба в Електронному Стаді здобула набагато більший, хоч і дещо інший стимул будувати фабрики за кордоном. Дедалі міцніше утверджувався єдиний, відкритий світовий ринок і кіберпростір, де мультинаціональна компанія могла продавати все і всюди та виготовляти все і всюди. Це загострило конкуренцію і знизило норму прибутку в багатьох галузях промисловости. Тому кожна велика мультинаціональна компанія мусить продавати в глобальних масштабах, щоб компенсувати зниження норми прибутку, і виробляти в глобальних масштабах, – розділяючи виробничу лінію і перекидаючи виробництво кожного елемента в країну, де це можна зробити найдешевше і найефективніше – щоб утримувати собівартість на низькому рівні і залишатися конкурентоспроможною. Внаслідок цього більше мультинаціональних компаній почало інвестувати у більшу кількість виробничих потужностей з нижчими затратами або вступати у спілку з дешевшими субконтрагентами за кордоном – не для того, щоб вижити у світі стін, а щоб вижити у світі без стін. В добу глобалізації мультинаціональні компанії мусять щораз далі розширюватися на іноземні країни не тому, що це єдиний спосіб бути успішним місцевим виробником в цих країнах, а тому, що тепер це єдиний спосіб бути успішним світовим виробником.

У числі "Ю-ес-ей Тудей" за 24 квітня 1997 року Кевін Мейні опублікував розповідь про те, як ІБМ використовує розмаїтих іноземних партнерів та дочірні компанії, щоб стати кращим, гнучкішим світовим виробником у світі без стін. Ось що писав Мейні: «Група комп’ютерних програмістів в університеті Ціньхуа в Пекіні пише програми, застосовуючи технологію "Джава". Вони працюють на ІБМ. В кінці кожного дня вони пересилають свою роботу через Інтернет в одне з відділень ІБМ у Сієтлі. Там програмісти опрацьовують цей матеріал і через Інтернет перекидають його за 8407 кілометрів до Інституту комп’ютерних наук в Білорусі та до Спілки програмістів у Латвії. Звідти робота пересилається на схід, до об’єднання "Тата" в Індії, а ті на ранок пересилають програму назад до Пекіна в університет Ціньхуа, тоді вона знов летить до Сієтлу, і ця велетенська глобальна естафета не спиняється, поки проект не буде готовий. “Ми називаємо це "цілодобовою Джавою", – каже Джон Патрік, віце-президент відділу інтернет-технології в ІБМ. – Ми, схоже, створили сорокавосьмигодинний робочий день за допомогою Інтернету”».

У 1970-ті роки канадська компанія "Бата", виробник взуття, мала десяток взуттєвих фабрик на ключових ринках цілого світу, але кожна з них працювала на місцевий ринок, пристосовувалася до місцевої моди та вимог і фактично стовідсотково продавала свою продукцію на тому ринку. Натомість нині "Найк", спроектувавши в Ореґоні певну модель взуття, за ніч факсом чи електронною поштою може передати останні модифікації цієї моделі своїм фабрикам та субконтрагентам у цілій Азії, котрі наступного дня почнуть виробляти нову модель кросівок для споживачів в цілому світі.

Хоч компанії на кшталт "Форда", "Сіско", "Найк" та "Тойоти" – довгорога худоба – справді не можуть переміщати свій капітал так швидко, як короткорога худоба, все ж вони переміщають його з країни до країни швидше, ніж може здаватися. Основні іноземні інвестиції, які здійснює нині довгорога худоба, полягають вже не у спорудженні фабрик. Вона радше підписує угоди з місцевими фабриками, які стають дочірніми підприємствами, субконтрагентами та партнерами мультинаціональних компаній, і ці виробничі зв’язки з щораз більшою швидкістю переміщаються від країни до країни, від виробника до виробника, у пошуках найвигідніших з погляду оподаткування контрактів, найпродуктивнішої і найдешевшої робочої сили. "Сіско" має в усьому світі тридцять чотири фабрики, які виробляють її обладнання, але лише дві з них є власністю цієї компанії. Інші належать партнерам, тісно пов’язаним через Інтернет з системою проектування, товарних запасів та маркетинґу "Сіско". "Сіско" називає їх “віртуальними виробничими” потужностями. Завдяки Павутині, що їх зв'язує, вони поводяться так, нібито вони – одна фабрика з одним власником, а насправді це не так, виробництво може миттєво переноситися з одної фабрики до другої.

Довгорога худоба часто-густо нацьковує одну країну у розвитку на другу. Кожна з цих країн розпачливо прагне інвестицій від мультинаціональних компаній, адже це найшвидший спосіб зробити технологічний стрибок. "Найк" спершу розмістила свої азійські виробничі потужності в Японії, але коли там стало занадто дорого, вона перестрибнула до Кореї, а тоді перекинулася на Таїланд, Китай, Філіппіни, Індонезію та В’єтнам.

«Вони є необхідним благом, – каже бразильський консультант з менеджменту Джоел Корн, маючи на увазі мультинаціональні компанії. – Латинська Америка й досі дуже залежить від зовнішнього капіталу, бо внутрішніх заощаджень просто не вистачає, щоб підтримувати високий рівень економічного зростання. Тому нам потрібні прямі іноземні інвестиції. Ця довгорога худоба також впроваджує міжнародні стандарти та технології і допомагає нам пристосуватися до схем різних ринків, завдяки їм ми укладаємо партнерські угоди з іноземними компаніями, які теж дають нам технологію і нові ринки. Якщо нині ви не впустите [довгорогу худобу], ви будете жити самотньо, немов на іншій планеті».

Хоча подібне глобалізоване виробництво розпочалося ще за часів холодної війни, та в добу глобалізації воно широко розповсюдилося, оскільки довгорога худоба дуже розмножилася. За даними Світового банку, частка місцевих дочірніх компаній мультинаціональних корпорацій у загальному світовому виробництві зросла нині удвічі порівняно з 4,5 відсотка світового валового внутрішнього продукту в 1970 році. Хоч ці відсотки можуть здаватися невеликими, за ними стоїть величезна кількість доларів, адже говоримо ми про загальний обсяг виробництва у світі. 1987 року прямі іноземні інвестиції у країнах, що розвиваються, становили 0,4 відсотка загального ВВП цих країн. Нині ці капіталовкладення становлять більш як два відсотки і зростають далі, причому не лише на десяткові великих молодих ринків, але й у цілому світі. Якщо взяти всі іноземні дочірні компанії, що є власністю США, – як от, приміром, "Форд Мотор Мексіко", – і спитати, який відсоток їх продажу в 1966 році експортувався, а який відсоток продавався на місцевих ринках, відповідь буде: в 1966 році 20 відсотків експортувалося, а 80 відсотків споживалося на місцевому рівні. Нині експортується 40 відсотків, а на місцевому рівні споживається лише 60 відсотків. Не дивно, що Крейґ Баррет, голова ради директорів "Інтелу", сказав мені, що до нього у Кремнієву Долину ненастанно телефонує ціла низка послів та державних діячів з цілого світу і всі вони кажуть одне: «Привозьте до нас свою фабрику».

Типовим довгорогим членом Електронного Стада є Джордж Сент-Лорент, голова ради директорів "Вітеху", розміщеної у Бразилії компанії-виробника комп’ютерів, яку він заснував у штаті Байя на північному сході країни. Сент-Лорент усвідомлює, що нині, у певному сенсі, він має дуже велику владу і, як він пояснював мені одного пополудня в Бразилії, не вагається повідомляти тамтешнім урядовцям, що конкретно йому потрібно, аби його компанія далі там залишалася, разом з її робочими місцями та новими технологіями. Він сказав: «Мені потрібна стабільна валюта, щоб далі приваблювати іноземний капітал, тому вони повинні мати збалансований бюджет, тримати під контролем інфляцію та скорочувати уряд. Однією з наших першорядних цілей є привабити сюди інвестиційний капітал, а інвестор не прийде, якщо не матиме певности, що не зазнає збитків, коли захоче вийти звідси. Більше того, мені потрібна певність, що політики дивляться на стосунки з клієнтами та постачальниками так само, як я. Якщо ви – мій клієнт, то я зі шкури вилізу, але вмовлю вас купити цей портативний комп’ютер. Тутешні політики не люблять мислити таким чином, бо не звикли бути у ролі продавця. Вони звикли, що кожен приходить до них, кланяється перед їхнім троном, а вони роздають привілеї і владу так, як їм подобається».

Справді, каже Сент-Лорент, чимало традиційних лідерів починає усвідомлювати дедалі більшу владу Електронного Стада і пристосовуватися до нього. Вперше я виявив це, коли їздив до Мексики в розпал обвалу песо 1995 року. Моє просвітлення почалося ще під час польоту. Я гарячково заповняв митну декларацію, яку роздавали в літаку, коли третій пункт спонукав мене замислитися. У ньому говорилося, що треба знайти і обвести кружечком рід ваших занять, і давалося дев’ять різних варіантів. “Оглядача” там не було, але був “рільник”, “водій”, “фермер-тваринник”, а тоді йшов варіант, який вразив мене: “власник облігацій”. Ці слова сказали мені все про тодішню мексиканську скруту. Мексика стала настільки залежною у своєму економічному зростанні від іноземних інвесторів, які могли б купити її урядові та комерційні облігації, що іноземний “власник облігацій” становив окрему категорію у митній декларації.

На нещастя для Мексики, більшість людей, які належали до цієї категорії, у той час не в’їжджали в країну, а виїжджали з неї разом зі своїми грішми. Коли я прийшов брати інтерв’ю у спантеличеного чиновника Центрального банку Мексики, він спитав мене про тих світових власників облігацій, які буцімто влаштовують демпінґ мексиканських цінних паперів. «Звідки взялася ця їхня лють? Чому вони мстяться?» – питав він. Я не знав, як сказати йому правду, – пекельний вогонь ніщо порівняно з американцем – власником облігацій взаємного фонду, який тільки-но через стільниковий телефон дізнався, що його інвестиції знецінилися. Тоді я пішов до Енріке дель Валь Бланко, чиновника мексиканського міністерства соціального забезпечення {Human Services Ministery}, і він був схожий на людину, яка на ділі переживає "Вторгнення крадіїв тіл". Ось його слова: «Кожен відчуває, що його життя визначається кимось ззовні, і кожен хоче знати: хто ця особа? Хто ця сила? Ми гадали, що перебуваємо на шляху до Першого Світу, а тут раптом щось пішло не так. Колись Світовий банк та МВФ казали, що Мексика – найкращий приклад для інших. Тепер ми – найгірший приклад. Що ми такого зробили? Ми втрачаємо контроль за ситуацією. Якщо не знайдемо іншого шляху розвитку, нам кінець. Ми здаємося».

Того самого дня я пішов через усе місто до президентського палацу "Лос-Пінос", щоб зустрітися з президентом Ернесто Седільйо, який досі був приголомшений колапсом песо. Я небагато пам’ятаю з того, що він говорив, але саму сцену я ніколи не забуду. Охоронець завів мене з моїми колегами із "Таймсу" до палацу і сказав, щоб ми йшли сходами через якісь зали до кабінету президента. Здавалось, ніби навколо не було нікого. Ми минули одні двері, тоді другі, тоді ще і ще, аж поки не підійшли до стола секретарки, яка вказала нам на двері схожого на печеру кабінету президента. Ми увійшли і побачили, що президент Седільйо сидить сам за столом в кутку і, з виглядом Наполеона після Ватерлоо, слухає з офісної стереосистеми “Увертюру 1812 року” Чайковського.

За останнє десятиліття ціле покоління постколоніальних лідерів – Седільйо, Махатір, Сухарто, навіть Борис Єльцин – відчуло, що значить бути затоптаними Електронним Стадом. У цьому мало приємного. Виявилося, що це Стадо зовсім не схоже на жодного з добре їм знаних внутрішніх ворогів. Вони не могли зупинити його, піддати цензурі, заборонити, підкупити, а часто не могли навіть побачити його. Дехто, як Седільйо, просто підкорився його диктатові. А Махатір та Сухарто пішли іншим шляхом. Вони взялися обзивати Стадо, говорили про змову, присягалися, що помстяться йому за брутальність, а Махатір фактично спробував відгородитися від нього з допомогою контролю за капіталом. Махатір та Сухарто виховувалися в системі холодної війни, яка часто не дозволяла жодній супердержаві надто різко або надто прямо говорити з лідерами Третього Світу, адже їхня підтримка була бажаною у грі холодної війни. Але коли не стало системи холодної війни, такі обмеження як вітром здуло. І нині головні бугаї Стада не схожі на Державний департамент США, ООН чи Рух неприєднаних держав. Вони не кажуть вам, що відчувають ваші страждання або що розуміють кривди, завдані вам колоніальним досвідом. Вони не кажуть вам, що ви такі унікальні, такі важливі для стабільности в регіоні, що вас і пальцем ніхто не торкне. Вони просто чинять з вами по-своєму і біжать далі. Електронне Стадо перетворює цілий світ на парламентарну систему, в якій кожний уряд живе у страху перед вотумом недовіри з боку Стада.

У розпал азійської економічної кризи 1997 року я розмовляв в Куала-Лумпурі з тодішнім віце-прем’єр-міністром Малайзії Анваром Ібрагімом, перед тим як Махатір звільнив його з посади. Анвар сказав мені, що коли Махатір звинувачував євреїв, Сороса та інших змовників у тому, що вони навмисне спричинили обвал малайзійської валюти, Анвар з деякими своїми колегами врешті пішов до Махатіра з графіком і сказав йому: «Ось глянь, ти сказав це про Сороса в понеділок, і малайзійський ринґіт упав настільки. Ти сказав це про євреїв у вівторок, і малайзійський ринґіт упав настільки. Ти сказав це про світових інвесторів у середу, і ринґіт упав настільки. ЗАТКНИ ПЕЛЬКУ!»

У випадку Індонезії Електронне Стадо спричинило такий обвал вітчизняної валюти та ринків, що індонезійська громадськість та армія втратили всю довіру до Сухарто як керівника, і це фактично викликало повстання, яке на початку 1998 року усунуло його від влади.

Супачай Панічпакіді, віце прем’єр-міністр і міністр торгівлі Таїланду, ще донині має бойові шрами людини, чия країна намагалася моцуватися зі Стадом і програла: «Ми допустилися однієї помилки – пов’язали нашу валюту, бат, з доларом на шість місяців довше, ніж потрібно, не девальвуючи її, – розповідав він про кризу 1997 року. – Це не мало стати трагедією, але у зв’язку з ефектом масового руху [Стада] всі раптом накинулися на нашу валюту. Тому замість того, аби знизитися на п’ятнадцять чи двадцять відсотків, вона впала на п’ятдесят відсотків. Оскільки ринок глобалізований, [Стадо] дізналося про наш брак резервів. Вперше вони напали на нашу валюту в лютому, а тоді в березні, і знову у квітні. І щоразу тайський Центральний банк захищав валюту резервом, і щоразу наш Центральний банк казав: “Ми перемогли”. Але насправді вони щоразу програвали. Адже резерви закінчилися. Ми гадали, що світ нічого не знає про рівень наших резервів, але ринки знали, – це наші власні люди не знали, – а ринки все добре знали. Мої друзі в Синґапурі та Гонконзі знали про це, і щоразу, коли ми захищали свою валюту, вони рахували, скільки резервів залишилося у тайського уряду. Спитайте нашого колишнього прем’єр-міністра, і він скаже вам, що ця інформація до нього не надходила. Але ринок все собі вирахував, і там знали, коли настав перелом, коли ми вже не могли захищати свою валюту. І тоді вони накинулися на нас».

Пристосуватися до панування Ринків-велетнів та Електронного Стада – цевимагає від лідерів цілком іншої ментальности, зокрема на молодих ринках. В минулому члени Електронного Стада конкурували за те, хто покаже себе привабливішим перед урядами – як перед своїм, так і перед іноземними. Адже саме уряди роздавали тоді більшість ласих шматків. Тепер уряди змагаються за те, хто покаже себе стабільнішим, привітнішим і привабливішим перед Стадом. Адже тепер ласі шматки дедалі більше роздає саме Електронне Стадо. Це можна висловити однією фразою: тепер всі світові лідери повинні мислити як губернатори. Губернатори американських штатів, подібно до президентів та прем’єр-міністрів, приймають певні рішення. Іноді вони навіть віддають накази Національній гвардії. Але нині головною їхньою роботою є переманювати Електронне Стадо та Ринки-велетні і спонукати їх до інвестицій у їхні штати, робити все можливе, щоб утримати їх, і жити у постійному страху, що вони підуть собі геть. Ось чому нинішнім світом дедалі більшою мірою керують губернатори, незалежно від того, як звучать конкретні їхні титули. Ось чому найвищим політичним лідером доби глобалізації є губернатор всіх губернаторів, губернатор Сполучених Штатів, Вільям Джефферсон Клінтон.

Королі, диктатори, еміри, султани, традиційні президенти і прем’єр-міністри – всі вони тепер у ролі губернаторів. Восени 1997 року я побував у Катарі, невеличкій арабській нафтовій країні біля східного узбережжя Саудівської Аравії, і одного пополудня мене запросив на ленч емір, Шейх Гамад бін Халіфа аль-Тхані. Дуже приємний чоловік, хитрий, як лис, він, однак, звик віддавати накази, а не виконувати їх. Він спитав мене про економічну кризу в Малайзії та в інших країнах Південно-Східній Азії, і я розповів йому, як Електронне Стадо і Ринки-велетні покарали Малайзію за ексцеси Махатіра, в тому числі за будівництво двох найбільших у світі будинків. Шейх Гамад слухав, а потім сказав щось, що набагато більше личить губернаторові, ніж емірові: «Що ж, гадаю, тут краще не будувати високих будинків. Ринкам це може не сподобатись».

* * *

Той спосіб, яким лідери, інвестори та компанії вчаться пристосовуватися до нової системи глобалізації, є справді характерною рисою кінця двадцятого століття. Однак про це я повинен сказати ще дещо: це ще тільки початок.

Як я намагався пояснити, демократизація технології, фінансів та інформації – вона змінила спосіб, яким ми спілкуємося, інвестуємо і дізнаємось про світ – породила всі ключові елементи у нинішній глобалізаційній системі. Це вона здула всі стіни. Це вона створила мережі, які тепер дають кожному з нас змогу сягати кожного куточка світу і ставати Надпотужними індивідами. Це вона створила зв’язки та простір, завдяки яким Електронне Стадо та Ринки-велетні набрали реальної сили. Це вона змела всі старі ідеології, окрім ідеології вільноринкового капіталізму. Це вона створила нові неймовірні різновиди ефективности, що їх кожен бізнес мусить прийняти, інакше він загине. Це вона знизила бар’єри входу майже в кожний бізнес. Це вона змушує людей перестати мислити спершу у місцевих, а відтак глобальних масштабах, а почати мислити спершу глобально, а відтак локально.

Коли я кажу, що це ще тільки початок, я маю на увазі майбутнє Інтернету. Переможна хода Інтернету на останніх стадіях демократизації технології, фінансів та інформації вже, безперечно, зробила внесок до нової доби глобалізації. Але в міру розповсюдження Інтернету він стане турбодвигуном, який рухатиме глобалізацію вперед. Він буде запорукою того, що ми спілкуватимемось, інвестуватимемо і дізнаватимемось про світ дедалі глобальнішим чином. Адже з тієї миті, коли ви з’єдналися з Інтернетом, ви можете вважай безплатно спілкуватися будь з ким на цілому світі; з тієї миті, коли ви з’єдналися з Інтернетом, ви можете практично безплатно інвестувати в будь-який ринок на світі; і з тієї миті, коли ви заснували бізнес, який має веб-сайт в Інтернеті, де б ви не перебували у світі, вам доведеться мислити глобально – як про те, хто може бути вашим конкурентом, так і про те, хто може стати вашим клієнтом.

На початку 1998 року я поїхав до Кремнієвої Долини, щоб поговорити про це з Джоном Чемберсом, президентом "Сіско Системс", що виробляє оті трубки і чорні скриньки, які утворюють мережу Інтернету навколо світу. Тоді він сказав мені: «Інтернет змінить усе. Промислова революція звела разом на фабриках людей та машини, а інтернетна революція зведе разом у віртуальних компаніях людей, знання та інформацію. І вона матиме точнісінько такий самий вплив на суспільство, як і промислова революція. Вона сприятиме пришвидшенню темпів глобалізації. Але це станеться не через сто років, як це було з промисловою революцією, це станеться через сім років».

Чемберс говорив, я записував його слова, а потім навіть процитував сказане в одному зі своїх дописів, але особливого враження воно на мене не справило. Я сприйняв це радше як звичайне перебільшення, властиве словам спеціалістів з технологій. «Так-так, – думав я, – Інтернет змінить усе. Вони завжди так кажуть». Але, пишучи цю книжку, я дедалі краще усвідомлюю, що у словах Чемберса була правда, ба більше, це була ще не вся правда.

Через кілька місяців після мого візиту до Чемберса з його офісу мені надіслали коробку, повну чашок та ручок, і майку з новим логотипом рекламної кампанії "Сіско", який ви, можливо, бачили по телебаченні. Він дуже простий. На телевізійній рекламі "Сіско" чимало людей з цілого світу, молодих і літніх, заглядають прямо у камеру і питають: «Ви готові?» І коли навесні 1998 року я дістав цю скриньку з різними речами, на яких був цей логотип, я сказав собі: «Що за дурниці? Тобто яка дивна рекламна кампанія – “Ви готові?” – але до чого?»

Втім, коли 1999 рік став роком Інтернету, роком, коли Інтернет набув критичної маси і справді почав ставати визначальним чинником як комерції, так і комунікацій, я почав розуміти, що саме мала на увазі "Сіско", питаючи: «Ви готові?» Інтернет буде схожий на велетенські лещата, які візьмуть систему глобалізації, описану у цьому розділі книжки: Швидкий Світ, Електронне Стадо, Ринки-велетні, Золоту Гамівну Сорочку – і дедалі дужче стискатимуть цю систему навколо кожного так, що з кожним Божим днем світ ставатиме дедалі меншим і меншим, дедалі швидшим і швидшим.

Замисліться над цим: завдяки Інтернетові у нас тепер є спільна всесвітня поштова система, через яку ми всі можемо надсилати один одному пошту. Ми маємо тепер спільний всесвітній торговий центр, в якому ми всі можемо продавати і купувати. Ми маємо тепер спільну всесвітню бібліотеку, в якій ми всі можемо провадити дослідження, і спільний всесвітній університет, в якому ми всі можемо вчитися. На 1999 рік більше, ніж половина дорослого населення США, 100 мільйонів осіб, були під'єднані до Інтернету. В Америці дедалі частіше зустрічаєш людей, які придбали онлайн не тільки книжку, але й закладну, новий комп’ютер або автомобіль. І це стосується не лише Америки. Подивіться на Індію. В убогих районах навколо Делі новостворена індійська компанія мобільного зв’язку під назвою "Об’єднання Уша" посилає до найубогіших сіл своїх зодягнених по-індійському працівниць, які ходять від будинку до будинку і пропонують стільникові телефони людям, які не мають вдома телефону. За невелику плату селяни можуть покористуватися ним кілька хвилин, подзвонити, куди їм треба. Тепер в багатьох таких селах "Уша" запроваджує громадську телефонну службу – з дешевим доступом до Інтернету.

Міністр фінансів Ларрі Саммерс полюбляє розповідати таку історію: «Недавно я відвідав Мозамбік – у певних аспектах найубогішу країну світу, щоб обговорити питання, пов’язані зі скидкою у сплаті боргу. На обіді з місцевою бізнесовою громадою я спитав у чоловіка, котрий сидів поруч зі мною, як іде бізнес. Він відповів: “Непогано, але я хвилююсь за майбутнє”. Коли я спитав чому, мій співрозмовник пояснив, що він – монопольний інтернет-провайдер у Мозамбіку, але боїться, що виникне конкуренція і відбере його прибутки».

І він добре робив, що хвилювався. Пристосування до наступної фази глобалізації, пущеної в рух Інтернетом, коли світ з кожним днем стає щораз менший і швидший, буде великим випробуванням для всіх нас – окремих людей, країн та компаній. Наступні дві частини цієї книжки – “Під'єднання до системи” і “Опір проти системи” – пояснюють, що я маю на увазі.

Ви готові?

Частина ІІ. Під’єднання до системи

ДОСкапітал 6.0

МОСКВА – Сьогодні слідчі органи допитали власника московської галереї мистецтв через інцидент, що стався на недавній виставці: тоді гості та критики спожили торт, який зображав Володимира Леніна в натуральну величину. У вівторок московська газета “Время” повідомила, що Сергія Тараборова викликано на допит після того, як 20 членів парламенту від комуністів заявили, що торт являє собою грубе порушення закону про захист історичних постатей.

“Асошиейтед Пресс” Москва, 8 вересня 1998

– Скільки маєте при собі грошей? – ґанґстерським тоном кинула мені працівниця албанської митниці в аеропорті Тирани, коли я намагався вибратися з країни. Тільки-но ці слова злетіли з її вуст, як мене пройняло млосне передчуття близької розлуки з моїми грошенятами.

– 3.500 доларів, – відказав я, намацуючи рукою гаманець.

– 3.500 доларів, – повторила вона, і їй засвітилися очі. – У нього 3.500 доларів, – сказала вона своєму колезі, що стояв поряд біля рентґен-машини для перевірки багажу.

– Ви самі звідки будете? – запитав мене той, мабуть, прикидаючи, наскільки я піддатливий на шантаж і чи я бува не дипломат. Я відповів йому, що працюю репортером “Нью-Йорк Таймс”. – “Нью-Йорк Таймс”? – перепитав митник, міряючи мене поглядом. – Хай іде.

Хто б міг подумати, що “Нью Йорк Таймс” має такий авторитет, і то де – в Тирані! Я ледь не біг до літака. І було чого нервуватися. Колись я вже бавився в цю гру – в іншій країні, де не надто шанують закон – в Ірані. Тільки тоді мені не вдалося так легко відбутися. Все починалося точнісінько так само, коли о четвертій ранку в Тегеранському міжнародному аеропорту я спробував перейти через митницю. Митник наказав мені відкрити валізу й показати митну декларацію. В декларації був окремий пункт про те, скільки людина має при собі грошей, і я чесно записав усю суму, що в мене залишилася, – три тисячі триста доларів. В Ірані не приймають американських кредитних карткок, тому я мусив узяти з собою багато готівки. Худорлявий і вусатий іранський митник уважно прочитав декларацію, а тоді з голодним виразом на обличчі повідомив мене: “Містере, містере, ви можете вивезти з країни не більше як п’ятсот доларів”.

– О чорт, – сказав я, – що ж мені тепер робити?

Іранський митник нахилився і прошепотів мені на вухо: “Триста доларів – і я все владнаю”. За мною вже вишикувалася довгенька черга іранців, які спостерігали нашу сцену – без сумніву, чудово розуміючи, що діється. Я поліз у гаманець, витяг звідти три хрусткі стодоларові купюри й зіжмакав їх в кулаці.

– Обережно, – просичав мені митник, так ніби хтось із тих, що стояли за нами в черзі, ладен був виказати нас. Ми вдали, наче порпаємося у відкритій валізі, і швидким рухом руки він вихопив гроші з моїх пальців. Усе сталося миттєво, – наче форель кинулася на муху, – і щоб щось помітити, треба було б подивитися сповільнений запис. Потім, другою рукою, митник простяг мені чистий бланк декларації і попросив заповнити його й написати, що я маю при собі тільки п’ятсот доларів. Але й це ще не кінець. Коли я піднявся сходами до посадкових воріт і пройшов через детектор металу, мені вчинили трус. Я зайшов до невеличкої кабіни, відгородженої занавіскою, й іранський солдат наказав мені відкрити гаманця. Я запанікував, кажучи собі: “Як я маю пояснити йому ці три тисячі доларів? Мені що, гукнути йому: ‘Гей, хлопче, я вже підплатив твого приятеля на вході, щоб сюди дістатися, тож щезни!” На щастя, той просто подивився на гроші, проджеркотів щось мовою фарсі й дав мені спокій.

Досвідчені мандрівники потвердять, що мої іранські та албанські пригоди – річ світова. Сьогодні можна спіткати безліч виявів цього явища, яке годилося б назвати клептократією. Клептократія – це більше, ніж звичайне буденне хабарництво, яке ми завжди подибуємо в країнах, що розвиваються, а також, хоч і рідше, в країнах розвинених. Клептократія – це коли більшість, а то й усі ключові функції державної системи, від податкової й митної служби до приватизації та законодавства, настільки просякли корупцією, що законні оборудки – радше виняток, аніж правило. Правило, прийнятне й самозрозуміле, – це те, що чиновники всіх мастей користатимуть із своєї влади, щоб якомога більше здерти з громадян, інвесторів і самої держави, а громадяни й інвестори наперед знатимуть, що єдиний спосіб допевнитися бажаного – дати комусь на лапу.

Держави можуть перебувати в діапазоні від повнокровних клептократій – де ціла держава тримається на злодійстві, наприклад Ніґерія – до клептократій зародкових – де корупція буйно паношиться, про неї знають, її терплять, однак поряд існують окремі законні й навіть демократичні норми, наприклад Індія. Відмінність між повнокровною і зародковою клептократіями добре висвітлює бородатий анекдот, що ходить в стінах Світового банку. Йдеться про двох міністрів доріг та будівництва, азійата й африканця, що обмінялися товариськими візитами. Спочатку африканський міністр відвідав країну свого азійського колеґи, і наприкінці дня той запросив його на вечерю до себе додому. А мешкав цей азійський міністр у розкішнім палаці. Тож гість і питає: “Ого, як ти зумів розжитися таким будинком на свою платню?” Господар підводить його до великого вікна з виглядом на затоку й показує на новий міст, що видніється вдалині. “Бачиш міст ген отам?” – питає азіат африканця. “Ну, бачу”, – відповідає той. Тоді азійський міністр тицяє себе пальцем в груди й шепоче: “Десять відсотків”, – показуючи, що десять відсотків вартости мосту він поклав собі до кишені. Роком пізніше вже азійський міністр відвідав африканського і побачив, що той живе у ще розкішніших хоромах. “Ого, а ти як зумів на свою платню вибудувати такий дім?” – запитав він африканського міністра. Той підвів гостя до великого вікна у вітальні й пальцем показав на небокрай: “Бачиш отам міст?” – запитав африканець. “Немає там ніякого моста”, – відповів азіат. “Отож бо й воно, – відказав африканський міністр, тицяючи себе пальцем в груди – Сто відсотків”.

За якими ж видимими ознаками можна розпізнати клептократію, чи то повнокровну, чи то зародкову? Ось кілька таких ознак, назбираних за довгі роки:

Клептократія – це Москва 1995 (а також 1996, 1997, 1998, 1999!) року, коли після розпаду Радянського Союзу настало засилля вуличної злочинности. Оселившись у п’ятизірковому готелі в центрі Москви, я зібрав свої гроші, спустився вниз до реєстратури і сказав реєстратору, що хотів би найняти готельний сейф на цінні речі. Я не мав ніякого бажання ризикувати, вештаючись по Москві з кишенями, повними доларів.

– Дуже шкода, – сказав реєстратор. – Усі сейфи вже зайнято. Я тут маю список тих, хто на черзі. Вас записати?

Я не стримав сміху. Черга на готельні сейфи? Це наче рядок із поганого анекдоту: “Що таке справді небезпечне місто? Відповідь: це коли всі готельні сейфи зайнято на місяць наперед.” Не дивно, що інвестор, якого я зустрів у Москві і який оце придбав акції одного російського банку, побачив, що в цьому банку охоронців більше, ніж працівників. Він також розповів мені, що західна мережа ресторанів нещодавно прислала до Москви групу авдиторів, щоб ті з’ясували, чому московське представництво, провертаючи такий великий бізнес, заробляє так мало грошей. Виявилося, що майже кожний працівник щось та й краде –від кухарів, що цуплять гамбурґери, до менеджерів, що, наймаючи працівників, вимагають за це хабара.

Клептократія – це Албанія, країна, в якій ухиляння від податків сягнуло таких розмірів, що 1997 року тридцять п’яте місце у списку найбільших платників податків посідала маленька албано-американська піцерія Країна, де крадіжки машин набули такого поширення, що, як оцінюють американські урядовці, близько 80 відсотків автомобілів на дорогах Албанії – це крадене десь за кордоном.

Клептократія – це російська корупція, що процвітає в найвищих ешелонах кремлівської влади. Росіяни навіть розповідають анекдот про чоловіка, який приїхав до Москви з провінції і запаркував своє авто на Красній площі, перед самісінькими Спаськими воротами. До нього підходить поліціянт і каже: “Гей, тут не можна паркуватися. Через ці ворота їздить усе наше керівництво”. А чоловік йому: “Не хвилюйтеся. Я замкнув машину”.

Клептократія – це історія, яку розповів мені мій приятель, що тривалий час мешкав у Індонезії за правління наскрізь корумпованої родини Сухарто. Він працював у Джакарті постійним репортером одного синґапурського часопису й повинен був періодично поновлювати свій дозвіл на перебування в країні. Корупція закоренилася в Індонезії так глибоко, розповідав він, що чиновники “навіть давали тобі розписку про отримання хабара. Свята правда. Я щороку поновлював свої імміграційні папери. Я платив хабара й брав розписку. Моя бухгалтерія вимагала документального потвердження витрат, і чиновник, якого я підкуповував, таке потвердження давав”. Не дивно, що за часів Сухарто в Індонезії побутувало прислів’я:“Якщо сусід украв у тебе козу, роби що хочеш, але не позивай його до суду, бо поки підмастиш поліцію та суддів – позбудешся ще й корови”.

Клептократія – це коли чиновники та інспектори, що мають наглядати за додержанням законів, самі вважають, що ці закони не для них писані. Наян Чанда, редактор “Далекосхідного економічного огляду”, якось поділилася зі мною досвідом, набутим під час відвідин Китаю: “Це було в Пекіні. Ми, разом з перекладачем міністерства закордонних справ, його офіційним водієм та моїм помічником, їхали Другою окружною дорогою. Ми їхали по шосе, аж раптом міністерський водій розвернувся на 180 градусів і, немилосердно сиґналячи, помчав проти руху назад до розв’язки. Звідти на шосе заїжджали машини, й ми мусили петляти між ними. Приголомшена й налякана, я крикнула перекладачеві: “Що він таке робить!!!” Той відповів, що водій помітив був попереду великий затор і вирішив обминути його, виїхавши з шосе. Я заплющила очі, зіщулилася за сидінням і молилася, щоб вибратися звідти живою. Все закінчилося щасливо. Та згодом у мене виникла думка: “Як бути іноземним інвесторам, що всі так і пхаються до Китаю? Китайці привітають їх, домовляться з ними, дістануть їхні технології, а тоді раптом поміняють правила гри й накажуть західним інвесторам забиратися геть. Чи вдасться інвесторам виборсатися звідти так само щасливо?”

Навряд, якщо китайські чиновники й далі так ревно дбатимуть про свою кишеню. 1997 року голова китайської філії великого канадського банку розповів мені про те, як його банк переказав був кілька тисяч доларів з гонконґського відділення в шанхайське і гроші йшли з місця на місце аж вісімнадцять днів. “Ми знаємо, що трапилося, – сказав мені цей банкір за обідом у Шанхаї. – Хтось у Центральному банку взяв ці гроші, сімнадцять днів спекулював ними на Шанхайській фондовій біржі, а тоді, на вісімнадцятий день, поклав їх назад – і гроші знову з’явилися на наших рахунках”.

Клептократія – це мільярди доларів, нажиті на шахрайських програмах приватизації в Східній Европі, зокрема в Росії, коли нечисленна олігархічна еліта, нерідко змовившися з місцевою мафією та державними чиновниками, за сміховинними цінами прибирала до рук колишні державні підприємства та природні ресурси. Так можна було за одну ніч стати мільярдером. Коли російські олігархи та інші маститі пройдисвіти почали шаленими темпами вивозити за кордон украдені активи, по всьому світі – від Парижа до Лондона й Тель-Авіва – підскочили ціни на нерухомість. Так само як сучасна Росія, Америка, коли сама ще була молодим ринком, теж мала своїх кримінальних баронів. Тільки от американські кримінальні барони вкладали свої гроші в американський фондовий ринок і американську нерухомість, а тепер, завдяки глобалізації та вільним потокам капіталу, кримінальні барони Росії й собі заходилися інвестувати крадені гроші в американський фондовий ринок та американську нерухомість, прирікаючи свій край на злидні.

Втім, іноді клептократія – це не тільки багатющі олігархи, що обдирають рідний край, але й прості люди, що намагаються вижити в країні, яка не має жодних мереж соціальної безпеки. Якось я пересідав з літака на літак в аеропорті Джакарти, й мені треба було з місцевого термінала перейти в міжнародний. Я вийшов зі своїми валізами надвір і став біля знака з написом: “Безплатне сполучення між терміналами аеропорту.” Надійшов автобус, я завантажив свої валізи й усю дорогу був за єдиного пасажира. На зупинці біля наступного термінала я попрямував до виходу, та водій зупинив мене. “Містере”, – мовив він, а тоді показав на незграбне оголошення над його сидінням, нашкрябане червоним фломастером. Там було написано, що поїздка коштує 4900 рупій (на той час близько двох доларів). Я здвигнув плечима й дав йому гроші.

Ми з Джоном Бернсом, головою представництва “Нью-Йорк Таймс” у Нью-Делі, натрапили на клептократію в стінах індійського парламенту – в місці, де багато мовиться про порядок і законність. Було це влітку 1998 року. Ми чекали в коридорі, поки нас запросять досередини, аж ось Бернс побачив на вітрині парламентської книгарні книжку “Хто є хто в індійському парламенті” – з біографіями та портретами всіх індійських законодавців. Бернс вирішив її придбати. Він підійшов до продавця, що стояв біля вітрини, й спитав: “Де я можу купити цю книжку?” “Тут, сер, – відповів продавець, – сімсот рупій”, – і пішов, щоб принести один примірник. Коли він повернувся, Бернс попросив у нього чек. “О цій порі ми не працюємо, – відповів продавець, – тому це неофіційний продаж”, – словом, жодних чеків. Він простяг Джонові книжку й поклав гроші собі до кишені. Мені все це видалося досить символічним: дати комусь хабара в коридорах індійського парламенту, щоб дістати книжку про індійських законотворців.

Мабуть, після цього можна зрозуміти, як могло статися те, про що розповіла “Таймс оф Індіа” 16 грудня 1998 року. Газета повідомила, що після восьми безрезультатних місяців припиняє оголошений раніше розшук у заполоненій корупцією провінції Пенджаб. Розшукували чиновника, який міг би отримати винагороду в 100000 рупій (2380 доларів) за чесне виконання урядової служби в штаті, де за все – від підведення електрики до влаштування дитини в громадську школу – треба комусь платити. Проте не знайшлося жодного урядовця, що був би гідний цеї нагороди. Натомість, як повідомляє газета, зібрано докази, щоб притягти до відповідальности понад 300 продажних чиновників.

Який стосунок усе це має до глобалізації? Спробую пояснити, вдавшись до простенької аналогії зі світу комп’ютерів. Я часто порівнюю країну з трьома складниками комп’ютера. По-перше, є власне машина – “апаратне забезпечення”. Це основна оболонка вашої економіки. В системі холодної війни було три типи апаратного забезпечення: апаратура вільного ринку, комуністична апаратура та апаратура гібридна, що поєднувала риси двох інших.

По-друге, на вашій апаратурі є “операційна система”. Я порівнюю її з загальною макроекономічною політикою країни. В комуністичних країнах основною економіко-операційною системою є централізоване планування. Вільного ринку не було. Уряд сам вирішував, як розпорядитися капіталом. Я називаю таку комуністичну економіко-операційну систему ДОСкапітал 0.0.

У гібридних державах операційні системи сполучали в собі елементи соціалізму, вільноринкових відносин, планової економіки та “свояцького” капіталізму, коли урядові бюрократи, бізнесмени й банкіри – всі зв’язані одною мотузкою. Я називаю це ДОСкапіталом від 1.0 до 4.0, залежно від міри урядового втручання та складности економіки. Угорщина, приміром, – ДОСкапітал 1.0, Китай – ДОСкапітал 1.0 у провінції й ДОСкапітал 4.0 у Шанхаї, Таїланд – ДОСкапітал 3.0, Індонезія – ДОСкапітал 3.0, Корея – ДОСкапітал 4.0.

Нарешті, є ще великі індустріально-капіталістичні країни. Деякі з них мають операційну систему, засновану на вільних ринкових відносинах, проте з істотними елементами “держави загального добробуту”. Ця група включає Францію, Німеччину та Японію, і я називаю їхні операційні системи ДОСкапітал 5.0. Інші, як-от Сполучені Штати, Гонконґ, Тайвань та Великобританія, лібералізували свою економіку, надягнувши на себе Золоту Гамівну Сорочку. Вони мають ДОСкапітал 6.0.

Крім типу апаратури, яка є оболонкою економіки, та економіко-операційної системи, є ще й “програмне забезпечення”, потрібне, щоб максимально ефективно використати те й інше. Програмне забезпечення – це все те, що, в широкому розумінні, підпадає під категорію правових норм. Програмне забезпечення – це мірило якости правових та регуляційних систем країни і ще, ясна річ, того, наскільки добре урядовці, бюрократи та громадяни тямлять, сприймають і, головне, вміють прикладати до життя свої закони. Добре програмне забезпечення охоплює банківське, комерційне та контрактне право, закони про банкрутство, кодекси ділової етики, справді незалежний центральний банк, права власности, що заохочують ризик, процедури судового контролю, міжнародні стандарти звітности, судові палати для торговельних справ, органи регуляційного нагляду, що спираються на безстороннє судівництво, закони проти надуживань влади та проти використання посадового становища в нечесних оборудках, і ще урядовців та звичайних громадян, що готові виважено й послідовно втілювати всі ці норми на практиці.

За часів холодної війни точилася запекла боротьба довкола того, чиє апаратне забезпечення домінуватиме у світі. Ні Радянский Союз, ні Америка особливо не вважали на те, чи добре працює їхня апаратура в кожній окремій союзній країні. Їм залежало на тім, щоб інші країни носили їхній фірмовий знак з їхніми наличками. Країна могла довго перебиватися з жахливою операційною системою всередині та з наскрізь прогнилим програмним забезпеченням, бо Союз чи Америка так хотіли мати цю країну в своїй команді, що тільки задля цього ладні були підтримувати її фінансово, забезпечуючи безплатний ремонт апаратури, – доти, доки ця країна не відкидалася від марки відповідної наддержави. Обом наддержавам не давала спокою “теорія доміно”. Згідно з цією теорією, коли певна ключова країна поміняє свою апаратуру, то за її прикладом підуть і всі її сусіди.

Ця боротьба пішла в небуття разом з усією системою холодної війни. Раптом виявилося, що всі комуністичні, соціалістичні й навіть гібридні системи безнадійно дискредитовані. Настала знаменна мить історії: Вперше майже всі країни світу устатковано тим самим базовим апаратним забезпеченням – вільноринковим капіталізмом. Допіру це сталося – як змінились усі правила гри. Країни більше не мусили думати над тим, яку апаратуру їм обрати, а тільки над тим, як би найкраще використати єдину апаратуру, що засвідчила свою дієвість, – вільноринковий капіталізм.

Проте у світі комп’ютерних технологій є приповідка: “Програмне забезпечення завжди відстає від апаратного.” Це значить, інженери весь час винаходять швидші й швидші чипи, а тільки згодом з’являються операційні системи та досконаліші програми, що дають можливість якнайкраще й найповніше використати цю нову апаратуру. Так само відбувається й у світі глобалізації. Ми бачили, як після падіння комунізму й соціалізму в Росії, усій Східній Европі та у Третьому Світі чимало країн устаткувалися апаратурою вільного ринку й навіть підімкнули її до високовольтного Електронного Стада, часто не маючи ні операційних систем, ні програмного забезпечення, ні інших інституцій, потрібних, щоб ефективно опанувати й раціонально спрямувати фінансові та енергетичні потоки, що рікою попливуть через країну, тільки-но вона під’єднається.

Отож, ми виявили вельми важливу проблему, що дається взнаки при переході від системи холодної війни до системи глобалізації: проблему “передчасної глобалізації”. Я повторюю: сьогодні ви не матимете успіху, якщо не приєднаєтесь до Електронного Стада та Ринків-велетнів, але ви просто не виживете, якщо не надбаєте операційної системи та програмного забезпечення, що допоможуть вам узяти від Стада все найкраще й водночас захиститися від найгіршого, коли Стадо раптом пойме паніка й воно помчить геть, зносячи все на своїй дорозі.

Перейшовши до одної й тої самої марки апаратури – вільних ринків, не всі країни однаково скоро могли розробити всі потрібні операційні системи та програмне забезпечення. Воно ж бо зовсім не важко – придбати комп’ютера, особливо коли в усіх крамницях є тільки одна марка. Кожен йолоп може піти в “Комп’ютерне Місто” і вийти відтіля з новеньким апаратом під пахвою. Дорогою від холодної війни до глобалізації багато країн саме так і чинили, навіть не замислюючись над тим, чи мають вони операційні системи та програмне забезпечення, щоб змусити апаратуру ефективно працювати. Вони просто казали: “Гей, це ж зовсім просто. Я просто підімкну свою чудову нову машину до того Електронного Стада – ось такечки…”

Проте все було не так просто, як здавалося. Легко проголосити в країні вільний ринок. Що важко, то це допевнитися безстороннього застосування справедливих законів та кодексів комерції, запровадити судівництво, що захищатиме людей від знавіснілого капіталізму. Легко відкрити фондову біржу. Сьогодні фондова біржа є навіть у Монголії. Однак дуже важко створити комісію бірж та цінних паперів, що наглядатиме за інсайдерною торгівлею. Легко взяти й попустити віжки пресі, дозволивши вільний потік економічної інформації. Однак дуже важко виплекати й захистити справді незалежну пресу, яка могла б виявляти корупцію серед урядовців та викривати шахрайські компанії, що дурять своїх акціонерів.

Цей процес розбудови програмного забезпечення та операційних систем виявився слабкою ланкою в механізмі глобалізації. Інакше кажучи, ми знаємо, що глобалізація сприяє комерції, торгівлі та розвиткові економіки; економічний розвиток означає більший добробут більшого числа людей; більший добробут зазвичай призводить до більшої плюралістичности та політичної лібералізації; а лібералізація часто тягне за собою демократизацію. Щоб почалася така ланцюгова реакція, країна повинна справити собі базову операційну систему та програмне забезпечення, а цей перший крок іноді дуже важко зробити через культурний та історичний спадок і міцно закорінені традиційні інституції або через брак усього цього. Тим-то перший крок виявляється набагато складнішим, ніж то бачилося у відблисках ейфорії після падіння Берлінської стіни.

Погляньмо на Польщу та Радянський Союз. Вони вийшли з холодної війни майже одночасно. Обоє спочатку пережили економічний занепад, проте Польща невдовзі оклигала, а Росія ні. Так сталося почасти через те, що Польща перед тим, як до влади прийшли комуністи, вже мала досвід капіталістичних відносин і тепер змогла порівняно скоро завести в себе чимало програмного забезпечення та операційних систем, потрібних, щоб мати успіх у добу глобалізації. А Росії, що не мала попередньої капіталістичної чи демократичної традиції, довелося значно важче – входження до нової системи дорого їй далося. Я ніколи не забуду історії, що її державний секретар Джеймс Бейкер розповів колись нам репортерам, – а сам він почув її від радянського президента Михайла Горбачова. Горбачов хотів показати Бейкерові, як важко росіянам психологічно перейти до капіталізму після стількох років комуністичного ладу, й розказав йому таку баєчку. Якось російський селянин знайшов на узбіччі дороги лампу, потер її, і звідти вигулькнув джин. Джин сказав чоловікові, що той може загадати будь-яке бажання.

Селянин і каже джинові: “Знаєш, я маю тільки три корови, а мій сусід Ігор має аж десять”.

– То ти хочеш мати двадцять корів? – запитав його джин.

– Ні, – відказав селянин. – Я хочу, щоб здохли сім Ігоревих.

За холодної війни широчезна демаркаційна смуга розділяла капіталістичну й комуністичну економіки, і заселяло цю смугу всього кілька гібридів. Сьогодні, коли практично кожен має ту самісіньку апаратуру, у світі проступають обриси нової широкої смуги між вільноринковими демократіями й вільноринковими клептократіями. Ті країни, що спромоглися розробити операційні системи та програмне забезпечення для вільного ринку, стануть на шлях до вільноринкової демократії. Ті, що не змогли або не схотіли цього зробити, перетворяться на вільноринкові клептократії, коли держава, фактично, підпадає владі кримінальних баронів та злочинних елементів і ніхто, ясна річ, не заінтересований заводити справжню законність.

Годі! Ми вже надивилися, як комуністи поборюють капіталістів. Ласкаво просимо! На ринґ виходять демократи проти клептократів.

Оскільки більшість людей знає, як виглядають найкращі вільноринкові демократії, дозвольте мені показати, як виглядають найгірші вільноринкові клептократії. Тоді ви самі зможете розмістити будь-яку країну між цими двома полюсами.

Найтиповіша вільноринкова клептократія, що я коли-небудь бачив, – це Албанія 1990-х років. Ставши за холодної війни на прокитайські маоїстські позиції, Албанія протягом п’ятдесяти років була чи не найізольованіша комуністична країна. 1991-го, після падіння Берлінської стіни, впав і комуністичний режим у Албанії. В країні проведено щось подібне до виборів, і в Тирані сформовано квазідемократичний уряд. Нарешті, раділи албанці, ми матимемо те саме, що й усі: апаратуру вільного ринку. На жаль, це все, що вони дістали. Албанія була саме тільки “залізо”, без ніяких програм чи операційок.

Коли 1998 року я був у Тірані, Фатос Любонья, 47-річний албанський письменник і видавець албанського літературного часопису “Поривання”, змалював мені життя за албанської клептократії. “Після часів комунізму, – розповідає він, – ми мали тут цілковиту рівність. Ми всі були на нулі. Тільки жменька людей мала якусь власність чи зв’язки. Поступово виникла ієрархічна система. Переважно люди дивилися на політику як на бізнес, адже бути політиком означає, що ти можеш відчиняти або зачиняти двері. Ти можеш ставити або не ставити печатки. Усі вважали, що на вільному ринку можна робити все, що хоч. Тож найнахабніші почали хазяйнувати, як їм заманеться; і злочинці побачили, що для певних речей їм потрібні політики; а політики побачили, що їм потрібні гроші, щоб залишатися при владі. Люди не мали досвіду. Вони нічого не тямили в урядових справах. Вони не розуміли, що без програмного забезпечення Албанія перетвориться на джунґлі. Люди страждали, багатьох викрадали бандити, щоб вимагати викуп, багато покинуло країну. Невдовзі люди зрозуміли, що на вільному ринку Албанія ні з ким не може конкурувати, хіба що в тіньовій економіці. Тож ми створили цю кримінальну буржуазію. Вони не платять податків. Вони не відповідають за соціальне життя народу чи інфраструктуру країни. Вони просто беруть і беруть. Якщо не можете конкурувати в мікрочипах – будете конкурувати в мафії. У розбудові справжньої вільноринкової демократії ми й досі не зрушили з мертвої точки. Перші п’ять років ми залишалися просто останньою мутацією комунізму. Замість будувати вільноринкову економіку, яка сприяє ініціативі й ризикові, ми створили кримінальну економіку, що спиралася на фінансові піраміди. Люди вкладали гроші в ці піраміди. Замість робити інвестиції, вони просто сьорбали каву й чекали, поки гроші самі прийдуть до них, як обіцяли власники пірамід. Це нагадує мені комуністичні часи, коли ми весь час чекали допомоги від Китаю й жили цією надією. Хай що це є, – але це не справжня економіка”.

Справді, в Албанії все склалося так, що замість нормальної банківської системи уряд допускав і до певної міри навіть сам плекав фінансові піраміди – стародавній вид шахрайства. Власники фінансових пірамід почувалися в Албанії так упевнено, що найнахабніший навіть узявся спонсорувати італійську автогоночну команду – такий собі крез-доброчинець. Організатор типової піраміди приходив до людей і казав їм, що, вклавши гроші в його “фонд”, вони за півроку матимуть 20, 30 чи навіть 50 відсотків прибутку. Оскільки фонди-піраміди робили мало або й взагалі не робили реальних інвестицій, що приносили б їм такі величезні прибутки, то, щоб виплачувати цей високий процент, вони принаджували нових і нових вкладників і їхніми грошима розплачувалися із старими, – не забуваючи зібрати трохи вершків для керівництва фондів. Схема працювала чудово, доки не припинявся приплив нових вкладників.

“Спочатку фінансові піраміди були засобом нагромадити кошти на купівлю бензину, який можна було контрабандою переправити до сусідніх Сербії та Чорногорії й там загнати дуже дорого, бо протягом Балканської війни ці країни перебували під міжнародними санкціями, – пояснив мені Карлос Елбірт, голова служби Світового банку в Тирані. – Але після того, як скасовано санкції проти Сербії, весь реальний бізнес цих фондів зійшов нанівець. Залишилось одне: добувати нові гроші на фінансування старих грошей. Коли ділки, що всім цим заправляли, геть зневірилися в можливості нових надходжень, вони запропонували людям п’ятдесят відсотків прибутку. Мені було важко переконати навіть наш албанський персонал Світового банку, що всі ці фінансові піраміди приречені на крах. Наші працівники кивали головами на мої пояснення, а тоді йшли і вкладали гроші в піраміди. То була надто велика спокуса, – всі так робили. То було наче лихоманка. Люди продавали свої домівки, вкладали гроші у фінансові піраміди, а тоді за два чи три місяці викуповували свій старий дім і новий на додаток. МВФ та центральний банк застерігали албанський уряд: “гроші не ростуть на деревах”, – проте уряд волів не втручатися”.

Так було почасти тому, що в албанському уряді бракувало людей, які розуміли б становище, а почасти й тому, що чимало урядовців самі доклали рук до цієї лихоманки. “Коли я приходив у резиденцію посла на прийом з нагоди національного свята його країни, то бачив там власника фінансових пірамід, – каже Елбірт. – Фінансові піраміди були цілком прийнятні й узаконені – ось що привело до них стільки простих людей”.

Кінець кінцем, як і слід було сподіватися, в 1997 році албанські ощадні фонди-піраміди з тріском завалилися, і це спричинило цілковитий занепад законности й повсюдний хаос. Розлючені албанці спустошували рідний край, намагаючись повернути собі свої гроші. Елбірта та інших іноземних дипломатів задля їхньої безпеки довелося евакуювати. Британці організували конвой, що доправив їх з Тирани до приморського міста Дурреса. Коли вони дісталися туди, то виявилося, що вертоліт, який мав їх підібрати, не може приземлитися через стрілянину. Тож колона автомобілів рушила до іншої частини міста, що її контролювали італійці. Усі дипломати приїхали в Дуррес на своїх службових машинах з водіями, і ці водії припаркувалися в порту, чекаючи, поки можна буде відвезти автомобілі назад до Тирани. Але кругом панувала анархія. На порт наскочила ватага підпилих албанських розбійників, і вони заходилися красти автомобілі. Елбірт розповідає, що найцікавіше почалося тоді, коли звідкілясь вискочив грабіжник, витяг зброю, звелів віддати ключі до машини якогось біженця, сів і поїхав геть. Усе тривало менше хвилини. За десять хвилин злодій повернувся й почав вимагати офіційні реєстраційні документи на авто, яке він допіру вкрав. Він наче передчував, що коли Албанія розживеться на сяке-таке програмне забезпечення, документи власника можуть знадобитися.

Елбірт говорить: “Він був дуже чемний. Після того, як сам грабіж властиво вже стався, лиходій, здавалося, просто хотів надати йому офіційного оформлення”.

Ця розповідь про Албанію 1990-х показує нам крайній приклад, який доводить одну просту річ: ті люди, котрі бояться чи передбачають, що через глобалізацію та уневажнення кордонів держава почне відмирати чи втрачати своє значення, гірко помиляються. Ба, вони просто мелють нісенітницю. Через глобалізацію та відкритість кордонів якість вашої держави набуває ще більшої ваги. З вашого дозволу, повторю трохи голосніше: В СИСТЕМІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ВАША ДЕРЖАВА ВАЖИТИМЕ ТІЛЬКИ БІЛЬШЕ, АЖ НІЯК НЕ МЕНШЕ. Бо ж якість вашої держави на ділі означає якість програмного забезпечення та операційних систем – потрібних речей, щоб мати справи з Електронним Стадом. Здатність економіки витримувати неминучі злети й падіння Стада залежить значною мірою від якости її правової системи, фінансової системи та економічного управління – усі ці чинники досі є під контролем урядів та чиновників. Чилі, Тайвань, Гонконґ та Синґапур перебули економічні кризи 1990-х років набагато легше за своїх сусідів, бо мали кращі держави, в яких працювало краще програмне забезпечення та кращі операційні системи.

Тайський прем’єр-міністр Чуан Лікпей сказав мені якось на початку 1998 року, коли його країна ще не оговталася від Азійської економічної кризи: “Якщо ви хочете стати частиною глобального ринку, ви повинні навчитися боронити себе перед цим ринком... Ця криза дала нам добру науку. Так, ми побачили, що багато наших структур та інституцій не готові до нової ери. Тепер ми мусимо достосувати себе до міжнародних стандартів. Усе суспільство на це сподівається. Люди хочуть кращого і прозорішого уряду”.

Ми вже казали, що держава тепер важить більше, а не менше. Однак змінився сам зміст, що ми вкладаємо в слово “держава”. Під час холодної війни що важило, то це розмірдержави. Тоді вам треба було великої держави, спроможної боротися з комунізмом, зводити довкола себе високі стіни та утримувати щедрі системи соціального забезпечення, щоб загоджати робітників та щепити їх проти комуністичної пропаганди. За ери глобалізації важить якість держави. Вам треба невеличкої держави, бо ви хочете мати вільний ринок для розміщення капіталів, а не роздутий, неповороткий уряд; вам також треба кращої, мобільнішої й кмітливішої держави, щоб її чиновники могли регулювати вільний ринок, не придушуючи його, але й не втрачаючи над ним контролю. Оце й є непросте завдання сучасного уряду: покращити якість своєї держави, одночасно зменшивши її розмір. Чи не найважливіша і найтривкіша конкурентна перевага, що може мати сьогодні країна, – це невеликий, чесний та ефективний державний апарат.

Ось чому перед багатьма колись комуністичними, гібридними та іншими керованими державою економіками стоїть непросте питання: чи зможуть вони, скоротивши численність свого уряду (а для цього лібералізуючи, дерегулюючи та приватизуючи державний сектор), поліпшити його якість. Бо скорочувати уряд, не поліпшуючи його, небезпечно. Тут конче має бути рівновага. Вам потрібна держава досить сильна й діяльна, щоб забезпечувати рівне поле для чесної гри й створювати умови для перемоги найкращих новаторів та підприємців, але не настільки сильна й діяльна, щоб самій добирати переможців, захищати невдах від переможців, а нездар від внутрішньої та зовнішньої конкуренції. Якщо ваш ринок – це багато світлофорів і мало доріг, йому загрожує застій. А якщо ваш вільний ринок – це багато доріг і мало світлофорів, йому загрожує хаос. У випадку Росії й Албанії передчасна глобалізація після краху комуністичної системи відкрила безліч доріг без жоднісінького світлофора. Як наслідок, у Росії були люди, що користалися привілеями вільного ринку, – отримуючи іноземні інвестиції, випускаючи акції й облігації, беручи міжнародні позички, – але не підлягали належному контролю й не платили податків, коштом яких можна було б заплатити держальникам облігацій. І коли всі нарешті збагнули, що Росія – це всього-на-всього шматок “заліза” без операційки та програм усередині, Стадо зворохобилося й розтопило те безладне плетиво дротів, що являла собою російська економіка.

У посткомуністичній Польщі економіка була спершу підупала, але потім, як почалися реформи, стала відживати, бо інвестори побачили, що там є рівне поле для гри, на якому перемагають найефективніші компанії. Натомість “щоб мати успіх у Росії, вам не треба було краще працювати й використовувати передові методи роботи, – каже Білл Льюіс, керівник дослідження російської економіки, яке провадила дорадча фірма “Мак-Кінсі.” – Вам треба було б шукати протекції, податкових пільг та субсидій.”

Те, що сталося в Південно-Східній Азії, – ще один різновид передчасної глобалізації. Таїланд, Малайзія, Південна Корея та Індонезія відрізняються від Росії. Вони давно мали зародкову апаратуру вільного ринку. Вони мали навіть ранні версії операційної системи – ДОСкапітал 3.0 або 4.0. Оці ранні версії ДОСкапіталу – плюс значні обсяги заощаджень, численні кредити під урядові гарантії, багаті природні ресурси та маса працьовитих людей – непогано попрацювали, щоб дохід на душу населення зріс у цих країнах від 500 до 5000 доларів. Усі знають, що коли вперше сідаєш за комп’ютер, то згодиться будь-яка операційна система і на комп’ютері ти все одно працюватимеш продуктивніше, ніж на друкарській машинці. Проте ці ранні версії ДОСкапіталу були відносно повільні й наскрізь просяклі “свояцьким” капіталізмом. В Індонезії, приміром, усе управління державними банками було зосереджене в руках міністерства фінансів.

“Коли їм дзвонили політики, члени президентської родини чи урядовці міністерства фінансів, то банкіри хоч-не-хоч мусили давати кредити навіть під живовидячки збиткові проекти. І коли виявлялося, що гроші пропали, то банкіри старалися просто зам’яти проблеми, – пише Шіраїші Такаші, фінансовий експерт Кіотського універсистету. – Банки приватного сектору також нагромаджували пропащі борги. Вони мусили догоджати своїм засновникам – фінансовим групам, і коли член такої групи потрапляв у халепу, банк виділяв йому додаткові кошти, позичивши їх за кордоном під високий процент”.

Оснастившись у 1990-х високими технологіями і збільшивши свою потужність від 286-го процесора до “Пентіума ІІ”, Електронне Стадо почало пропонувати цим азійським країнам щораз більше й більше грошей. Місцеві банки, за якими практично ніхто не наглядав, заходилися захланно купувати долари, переводити їх у місцеві валюти за фіксованим курсом – відповідно, вони навіть не пробували убезпечитися перед можливими коливаннями – та й позичати ці гроші своїм покровителям на різноманітні неприбуткові проекти: від масового будівництва ґольфових майданчиків та височенних офісних хмарочосів до маніакальної експансії південнокорейських конгломерацій. Країнам Південно-Східної Азії слід було модернізувати свій ДОСкапітал 3.0 або 4.0, орієнтуючись на ДОСкапітал 6.0. Вони повинні були набути ліберальніші операційні системи, що обмежили б роль урядів, дозволили б ринкам вільно розподіляти ресурси для їх оптимального використання, сприяли б внутрішній конкуренції і за допомогою законів про банкрутство очищали б тамтешні економіки від невдах. Їм також слід було розробити досконаліше програмне забезпечення, – спроможне поліпшити якість урядування, дати лад мобільнішій і відкритішій, ніж доти, економіці, дисциплінувати правління великих компаній, поставивши їх під контроль акціонерів, досить міцне та гнучке, щоб витримати будь-який раптовий і широкомасштабний відплив іноземних інвестицій. Вгатити море капіталів та робочої сили в промисловість ще не означає допевнитися швидкого й стабільного розвитку.

На жаль, країни Південно-Східної Азії не схотіли розлучатися з ДОСкапіталом 3.0. То була велика помилка. ДОСкапітал 3.0 був добрий, щоб піднятися від 500 до 5000 доларів доходу на душу населення, поки Стадо бігло зі швидкістю 286-го процесора. Та коли ці країни схотіли піднятися від 5000 до 15000 доларів, то виявилося, що Стадо давно поміняло свій 286-й процесор на “Пентіум ІІ”, вони ж досі мають той-таки ДОСкапітал 3.0. Отож, як і слід було сподіватися, їхня апаратура зависла. Ви коли-небудь бачили, що діється, коли поставити старий, повільний ДОС та програми “Віндовс” на новий “Пентіум ІІ”? У вас на дисплеї вискакують всілякі повідомлення, як-от: “Ви здійснили неприпустиму операцію”, “Бракує пам’яті”, “Система перевантажена” тощо. Саме це, фактично, й трапилося в країнах Південно-Східної Азії протягом 1997-98 років, от тільки повідомлення, що з’являлися на їхніх дисплеях, були дещо інші: “Ви здійснили серію безглуздих інвестицій. Фінансова система перевантажена. Стираю з пам’яті всі неефективні підприємства. Зв’яжіться з вашим постачальником і встановіть нову операційну систему та програмне забезпечення”. Саме це в цих країнах відтоді й намагаються зробити.

Ми бачимо, що країни Південно-Східної Азії скопіювали зовнішні обриси західної фінансової системи, проте здебільшого це копіювання було бездумне і механічне. Їм бракувало однієї важливої речі – ключового елемента ДОСівської операційної системи. Йдеться про загальне відчуття й розуміння того, як на ділі працюють вільні ринки та суспільство, засноване на вільноринкових відносинах. Вони ніяк не могли втямити, що в основі ринкових відносин лежать не вольові рішення окремих індивідів, але анонімне діяння безлічі оцінювальних суджень. Велетенські корейські конгломерації, так звані чеболи, ніколи б не змогли набратися стількох боргів, якби не урядовці, що власноруч спрямовували до них потоки капіталу. Таке позичання, що певний час допомагало цим компаніям зростати астрономічними темпами, кінець кінцем вилізло їм боком.

Як розповів мені колишній корейський прем’єр-міністр Лі Гон Ку, його урядові знадобилося кілька років, щоб це зрозуміти: “Я був прем’єр-міністром у 1995 році, коли Корею прийняли до ОЕСР (Організації економічного співробітництва й розвитку) і країна досягла 10000 доларів доходу на душу населення, – сказав він. – Ми думали: ось він, успіх. Ми так гадали, бо з відзнакою закінчили школу, і сподівалися, що в коледжі справи підуть так само блискуче. Проте якості, потрібні на одному щаблі, вельми різняться від тих, що потрібні на іншому. Ми не усвідомлювали, що наш величезний чиновницький апарат, яким ми так гордилися, був більше каменем спотикання, ніж позитивною силою. Ми жили за формулою, що виробництво плюс експорт дорівнює піднесенню й успіху. Криза кінця 1990-х навчила нас, що це не так, але плата за навчання була надто висока. Ми збагнули: якщо комунізм програв – значить капіталізм його переміг, але сам капіталізм переміг тільки через те, що приборкав капітал. Протягом 1990-х відбулася ота нестримна глобалізація капіталу, але ми не підготували своїх інституцій до роботи з глобальними ринками. Ми не мали механізмів, щоб працювати з ними. Ми були геть безборонні. Ми поводилися зі своїми банками так, наче то були державні контори, продовження уряду. Ми думали, що не слід заробляти гроші на грошах. Ми думали, що треба заробляти гроші, виготовляючи речі. Тож завдання банків було сприяти розвиткові. Вони були як частина урядового апарату. Ми не розуміли, що банки та потоки капіталу – це серце нової економіки і, не реформувавши їх, годі на щось сподіватися”.

Дені Родрік, економіст із Гарвардського університету, своїми дослідженнями довів, що “важливо не те, чи ви глобалізуєтесь; важливо те, як ви глобалізуєтесь.” Країни, що розбудували досконалі, чесні та надійні фінансові й правові інфраструктури, – а для цього потрібен час, – є в набагато кращому становищі, коли доводиться давати відсіч спекулятивним атакам на свої валюти; вони здатні набагато стійкіше зносити раптові відпливи капіталу й набагато оперативніше вживають заходів, щоб мінімізувати вплив цих економічних катаклізмів. Звісно, є й винятки. Навіть країна з чудовою операційною системою та програмним забезпеченням може не вберегтися від халепи – взяти хоча б Швецію в 1992 році чи Америку з її позичково-ощадним фіаско. Але Швеція та Америка невдовзі оговталися завдяки високій якості своїх програм та операційок. Як зазначав у своїх промовах Алан Ґрінспен, країни з передовими фінансово-операційними системами та програмним забезпеченням “зазвичай успішно уникають спекулятивних атак на свої добре захищені валюти, бо їхня фінансова система міцна, спроможна витримувати хоч які значні й раптові відпливи капіталів і самій вживати енергійних політичних заходів, щоб відбити такі атаки”.

Зважаючи на всі ці міркування, лідери країн у розвитку дедалі ясніше усвідомлюють, що для успіху в системі глобалізації потрібен не тільки молодий ринок, але й те, що колишній американський посол в Угорщині Дональд Блінкен назвав був “молодим суспільством”. Немає ніякої рації приватизувати економіку в суспільному та урядовому вакуумі. “Дбати про ринок, занедбуючи суспільство, – стверджує Блінкен, – це прямий шлях до клопотів та розчарувань.”

Тим-то вкрай важливо, щоб інвестори та політики поширили своє уявлення про здоровий молодий ринок, узявши до уваги й чинник здорового молодого суспільства. Озираючись назад, можна сказати, що найбільшою помилкою, якої припустився світ у відносинах з Росією, коли та стала спадкоємицею Радянського Союзу, було розглядати входження Росії в глобальну систему як проблему передовсім “фінансового плану” й доручати її вирішення МВФ – так, ніби єдине, що треба було зробити – це належним чином вивільнити ціни, а про всю решту, мовляв, подбає вже сам ринок.

Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон запропонував змінити методологію оцінювання країн і замість поточних критеріїв, що обмежуються майже виключно фінансовою статистикою – ВВП, ВНП, дохід на душу населення, – запровадити “новий вид контролю”, що визначатиме здоров’я країни не тільки як молодого ринку, але й як молодого суспільства. Країни треба оцінювати відповідно до якости їх урядового програмного забезпечення, правової системи, механізмів вирішення спорів, мереж соціальної безпеки, правових норм та економіко-операційних систем.

Ці так звані реформи другого ступеня, що є доконечні для формування молодого суспільства, потребують набагато більше терплячости й кропіткої праці. “За старих добрих часів, – розповідав мені один співробітник Світового банку, – приїхавши у країну, що розвивається, ти йшов до голови тамтешнього Центрального банку і давав йому одну-однісіньку просту пораду: “Припиніть друкувати стільки грошей”. Тоді ти йшов до міністра фінансів і казав йому: “Припиніть створювати такий неймовірний бюджетовий дефіцит, хай ваш Центральний банк не мусить друкувати стільки грошей”. Іншими словами, все що від тебе вимагали зробити, – це поговорити з двома особами й дати їм дві прості поради. Але тепер ми знаємо, що цього ой як не досить”. Бо щоб розпочати такі реформи другого ступеня, – тобто належним чином запрограмувати країну, перетворивши її з молодого ринку на молоде суспільство, – треба залучити набагато, далеко більше дійових осіб і домогтися далеко ширшої політичної злагоди.

Кажуть, що Америка – це система, створена геніями так, щоб нею могли керувати й ідіоти. Чого найбільше потребують від Америки країни, що розвиваються, то це не матеріальної допомоги. Америка повинна показати їм справжні джерела свого добробуту, а це не що інше, як поєднання доброї операційної системи, тобто вільних ринків, з добрим програмним забезпеченням, політичними інституціями та політичною злагодою. Все це разом дає змогу захищати власність та новітні розробки, підтримувати рівне поле для гри, пильнувати, щоб завжди перемагали найкращі гравці, й гарантувати мінімальні мережі безпеки, щоб підхоплювати ними невдах.

Тим часом як на Заході натовпи самозваних геополітичних архітекторів розводяться про створення нового глобального центрального банку і нових глобальних урядових інституцій, щоб наглядати за Електронним Стадом, лідери багатьох слаборозвинених країн починають розуміти, що ні те ні інше їм не допоможе, якщо вони самі не запровадять у себе в країні кращий уряд. Законодавчі органи, що ухвалюють банківське законодавство, виконавчі та контрольні органи, що втілюють його в життя, органи юстиції, що стежать за його дотриманням, – усе це місцеві інституції, і насамперед треба подбати про їх удосконалення, замість чекати манни небесної від глобального уряду. Багато західних мислителів ніяк цього не втямлять, проте країни, що перейшли крізь економічні кризи 1990-х, втямили це дуже добре.

“Лунають деякі голоси, й досить-таки настійливі голоси, про те, що інтеграція, либонь, зайшла надто далеко й надто скоро, особливо на фінансових ринках, – говорив мені взимку 1997 президент Мексики Ернесто Седільйо. – Одначе я дотримуюсь протилежної думки. Глобалізація кидає нам виклик, але вона ж таки пропонує й широченні можливості. Той факт, що фінансовий капітал здатний до миттєвого переміщення, справді тягне за собою певний ризик, проте робити звідси висновок про те, що нам конче треба контролювати рух капіталу, було б фатальною помилкою. Так, – додав він, – нам справді потрібен потужний МВФ, який допомагав би нам у критичних ситуаціях і витикав би нам усі вади нашого уряду або банківської системи. Проте кінець кінцем, – сказав президент Седільйо, – всі ці глобальні фінансові потоки осядуть у місцевій фінансовій системі або стануть кредитними запасами місцевих банків. Отож, – додав він, – що справді важливо, то це наявність місцевих фінансових та політичних інституцій, які допомогли б належно керувати всім цим процесом.

Під час холодної війни країни не надто зважали на те, які саме операційні системи чи програмне забезпечення мають їхні сусіди, бо країни не були ще так нерозривно між собою пов’язані. Однак тепер, в еру глобалізації, здатність Стада переносити нестабільність від хворих країн до здорових зросла в багато разів. Теорія доміно й далі працює, щоправда вже не в політиці, а у світі фінансів.

Ось чому не може не бентежити швидке “одужання” азійських економік від кризи 1997 – 98 років. Воно відбулося не тому, що ці країни здійснили всі потрібні реформи, щоб модернізувати себе від ДОСкапіталу 1.0 до 6.0. У багатьох випадках причиною нового піднесення стало те, що внаслідок кризи валюта цих країн дуже подешевшала й вони діставали добрий зиск завдяки експортові електроніки та компонентів ПК до Сполучених Штатів, – задовольняючи попит, що саме тоді cтрімко пішов догори.

“Волл-стрит Джорнел” (28 жовтня 1999 року) надрукувала короткий нарис про Ріні Севанді, яку призначили головою найбільшого індонезійського автовиробника – “Астра Інтернешинал” після того, як компанію майже вщент знищив азійський економічний занепад кінця 1990-х. Як і багато азійських підприємців, новий керівник добре тямить, які зміни треба здійснити, щоб досягти процвітання, але й усвідомлює всю складність цього завдання.

“Я дотримуюсь американських способів провадження бізнесу, проте в душі своїй я індонезійка”, – каже 41-річна міс Севанді. Далі в замітці написано таке: “Міс Севанді взяла на свої плечі важкий тягар: змінити діловий дух “Астри”, чи не найбільшої й найдавнішої компанії в Південно-Східній Азії, перетворивши колись закриту конгломерацію на першу в регіоні відкриту компанію американського взірця... Реформування “Астри” – знак того, що, тільки-но оговтавшись після кризи, країни Південно-Східної Азії мають відповісти на новий виклик. Коли найгірше вже минулося, чимало компаній постало перед стратегічною проблемою: як вижити на оновленому ринку. Більшість закриває очі на цю проблему, сподіваючись, що, коли минуться наслідки кризи, колишні гаразди повернуться самі собою. Натомість “Астра” сміливо приймає виклик і починає культурну перебудову, – ставши на шлях від марнотратства до прозорости, від авторитарної конгломерації до ринкового змагання за місце під сонцем. “Ми біжимо наввипередки з часом”, – мовить міс Севанді. – Ми намагаємося зробити дві великі речі водночас: пережити кризу й винайти зовсім нову бізнес-модель, що поведе нас у майбутнє. Навіть одне з цих завдань непростовиконати, а що вже обидва нараз...”

Хоч усім, вочевидь, сильно залежить на тім, як азійські торговельні партнери залагодять свої економічні клопоти, однак здатність американського чи якихось інших урядів допомагати цим країнам створювати відповідне програмне забезпечення є вельми обмежена. Вони самі повинні впоратися з цим завданням. Держсекретар Сполучених Штатів полюбляє літати літаком, а щоб розбудувати програмне забезпечення, треба їздити на таксі – до місцевого міністерства фінансів, тоді на фондову біржу, тоді до міністерства торгівлі, тоді по штаб-квартирах корпорацій. У цьому й полягає суть мікрополітики та мікродипломатії – зовсім чужих більшості сучасних дипломатів.

То що ж робити? Було б непогано, якби кожне суспільство могло спочатку забезпечити себе усім потрібним програмним забезпеченням та операційними системами, а вже тоді під’єднуватися до Електронного Стада. Однак це навряд чи реально. Процес виглядає дуже хаотичним – два кроки вперед, крок назад. Тепер ми знаємо, як піде цей процес: так, як він пішов у Росії, Бразилії чи Таїланді. Країна на мить підключається, обпікається сама й палить запобіжники Стадові – й обоє дістають якусь науку; потім заводить сякі-такі реформи, трохи відживає, її знов збивають на землю, й усе починається наново. З надією, що цим разом усе мусить нарешті вийти на краще. Цей затяжний процес навчання – в такій країні, як Росія, він може тривати ціле покоління – домінуватиме у внутрішній політиці та міжнародних відносинах ери глобалізації.

У цьому діалектичному процесі Ринки-велетні та Елетронне Стадо можуть зрештою мати навіть більше значення в запровадженні політичних реформ, ніж має американська наддержава. Було б дуже добре, якби кожен демократичний рух мав на чолі такого подвижника, як Андрій Сахаров. Було б чудово, якби читання Джеймса Медісона могло спонукати кожну країну запровадити в себе правопорядок. Однак в ері, до якої ми прямуємо, головним рушієм змін цілком може стати “Мерріл Лінч”. У наступному розділі я поясню чому.

Ґлобалюція

Оповідка перша: Взимку 1998 року я брав інтерв’ю в таїландського прем’єр-міністра Чуана Лікпея. Напівжартома, напівсерйозно я розпочав з того, що поглянув на нього через стіл і сказав: “Пане міністр, я мушу вам зізнатися. Я доклав рук до усунення вашого попередника, хоч навіть не знаю, як його звати. Розумієте, я сидів у себе вдома, у вітальні, і спостерігав за тим, як падає тайський бат (і як недолуго ваш попередник керує вашою економікою). Тож я подзвонив до свого брокера й наказав забиратися якнайдалі від молодих ринків Південно-Східної Азії. Я міг би й сам через Інтернет позбутися ваших цінних паперів, проте я вирішив перше поговорити з брокером. Один долар – один голос, пане міністр. Як вам подобається Том Фрідман серед ваших виборців?”

Прем’єр-міністр засміявся, проте він добре тямив, що я маю на увазі: приєднатись до глобальної економіки й підключитись до Електронного Стада означає виставити свою країну на всесвітній огляд. Це означає перетворити свою країну на відкриту акціонерну компанію, тільки от акціонерами будуть не лише громадяни цієї країни. За акціонерів будуть усі члени Електронного Стада, хай де вони є. І, як я вже зазначав, вони голосуватимуть набагато частіше, ніж раз на чотири роки. Вони голосуватимуть щодня й щогодини через свої взаємні та пенсійні фонди, через своїх брокерів і – дедалі частіше – через Інтернет, не встаючи з фотеля в себе вдома.

Оповідка друга: Восени 1997 року я побував у Москві з делеґацією “капітанів” американської промисловости та провідних науковців. З нами був і Дональд Райс, колишній головний технічний директор американського технологічного гіганта “Теледайн”, а тепер голова біотехнологічної фірми. Якось під час візиту Дональд розповів мені про те, як він обговорював ділові можливості з одним російським підприємцем, що мав інтерес співпрацювати з американською компанією. Перш ніж розпочати серйозні переговори, Райс, як досвідчений керівник, поставив йому одне просте запитання: “Чи ви сплатили свої податки?” Російський підприємець відповів: “Ну, не зовсім...” – “Шкода, – сказав йому Райс, – але якщо ви не сплатили своїх податків, то нам з вами не по дорозі, бо моя компанія – компанія відкрита, і якщо якийсь її закордонний партнер не платить податків, то це випливе в моїх щорічних перевірках звітности”. Тож російський бізнесмен постав перед вибором. Він міг або залишатися поганим російським громадянином, далі не платити російських податків і змагатися на ринку самотужки, або стати кращим російським громадянином і, можливо, партнером передової американської фірми. Котра країна захоче й собі приєднатися до Стада – опиниться перед тим самим вибором, що й цей російський підприємець: або тримайтеся зі Стадом і живіть за законами Стада, або залишайтеся на самоті й живіть за своїми законами, але примиріться з тим, що ви матимете дуже обмежений доступ до капіталів і технологій, а ваш народ відповідно – нижчий рівень життя.

Ці дві оповідки наочно показують той суперечливий вплив, який глобалізація справляє на демократизацію. З одного боку, Електронне Стадо спонукує країни запроваджувати кращі операційні системи та програмне забезпечення – оце ті будівельні камені, що лягають у підвалину демократії. Проте з другого боку, Електронне Стадо та Ринки-велетні швидко обертаються страшною, настирливою й непереборною силою, якої ще не знав світ. Тим-то багатьом людям здається, що хоч яку демократію вони запровадять у себе вдома, хоч який вибір вони зроблять на чергових місцевих або національних виборах, хоч кого вони поставлять на чолі свого суспільства, – усе це тільки ілюзія, бо на ділі їхнє політичне життя диктують величезні, далекі й безликі ринки та стада.

Парадоксальна річ: одного дня Стадо вривається в місто, наче Самотній Рейнджер, виблискуючи зброєю, й починає насаджувати законність, але завтра вже дремене звідти, наче той Кінґ-Конґ, зносячи й чавлячи все на своїй дорозі. Стадо одною ногою стоїть в 1776 році, а другою – в 1984-му. Я покажу, як таке може бути.

_________

Цей процес – коли Стадо допомагає закладати підвалини демократії – я називаю “революція зовні”, або “глобалюція”. Я вперше виявив це явище під час відвідин Індонезії 1997 року, в останні місяці правління Сухарто. Я мав вечерю разом із Вімаром Вітеларом, відомим у Джакарті шоуменом, який змалював мені молоде покоління індонезійських середніх класів. Він відзначив, що більшість цих освічених двадцяти- й тридцятирічних молодих людей мають спільне бажання забагатіти, але не вдаючись для цього до корупції, і прагнуть демократії, але не хочуть виходити на вулиці й виборювати її збройною силою. Це покоління індонезійців розуміє, що за Сухарто ніколи не відбудеться демократична революція згори, але їх лякає також і демократична революція знизу; бо якщо міська біднота повстане, життя в країні стане геть нестерпне. Тож їхня стратегія – це революція зовні, або глобалюція. Їхня стратегія – робити все можливе, коли свідомо, а коли й несвідомо, щоб інтегрувати Індонезію в глобальну систему. Вони сподіваються, що, прилучивши Індонезію до глобальних інституцій та ринків, – хай то буде Всесвітня організація торгівлі, “Піцца Гат”, Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Асоціація держав Південно-Східної Азії, “Мерріл Лінч”, “Прайсвотергаус Купер” чи міжнародні правозахисні організації, – вони зможуть перещепити зовні стандарти та правові системи, що вочевидь ніколи не будуть запроваджені тут ні згори, ні знизу.

Приміром, індонезійська преса не могла відкрито критикувати Сухарто за те, що він обсадив усі значні посади своїми родичами та приятелями, натомість вона, смакуючи подробиці, розповідала, як Сполучені Штати та Японія позивали Індонезію до суду ВОТ за те, що державне автомобільне підприємство – його тоді контролював син президента – користувалося митними пільгами, які суперечили ВОТ-івським стандартам. Одним словом, стратегія індонезійських глобалюціонерів була проста. Сприяючи глобалізації індонезійської економіки, вони сподівалися побороти режим Сухарто так само, як ліліпути побороли Гулівера: обплутавши свого могутнього ворога тисячами тоненьких ниточок. Як каже індонезійський військовий аналітик Ювоно Сударсоно, глобалюція означає, що “глобальний ринок накине нам таку дисципліну й практику ділових стосунків, якої ми б ніколи не досягли самотужки”. Інший індонезійський реформатор висловився простіше. Він сказав мені, що кожного тижня він і його син мстяться Сухарто, “поїдаючи гамбурґера в Мак-Дональдсі”.

Традиційні зовнішньополітичні кола, особливо крайні праві та крайні ліві, недоцінюють здатність глобалізації та Електронного Стада сприяти становленню демократії. Як зазначає Міхаель Мандельбаум, експерт закордонної політики, співробітник Університету Джона Гопкінса: “В наших умах ще й досі живий образ революцій 1776, 1789, 1917 і 1989 років, що залишає по собі враження, ніби демократії можна добитися тільки шляхом народного повстання й повалення прогнилого уряду. Нам уявляються або Люди Одної Хвилини на Лексинґтонськім бойовищі, або юрми парижан, що штурмують Бастілію, або рух “Солідарности” в Польщі, або повстання “Народної Сили” на Філіппінах. Нам важко уявити собі такий перебіг демократизації, коли приходить якийсь іноземний бізнесмен і каже нашій владі, що не зможе заробити тут досить грошей і дати працю жителям країни, якщо влада не запровадить кращих правових гарантій, прозорої політики та міжнародних стандартів звітности”.

Якщо Сполучені Штати не велять Китаю заводити демократію, та й китайський народ не повстає, вимагаючи права обговорювати контроверсійні питання на сторінках азійського “Волл-стрит Джорнел”, то це зовсім не означає, що в країні не наспівають процеси демократизації. Ми звикли розглядати демократизацію як подію – на зразок падіння Берлінської стіни, але фактично це процес.

Звісно, щоб такий процес демократизації привів до якісної ліберальної демократії, його повинні підштовхувати не тільки суто ринкові сили, зазначає Ларрі Даймонд, співвидавець “Джорнел оф Демокрасі” й проникливий дослідник світових тенденцій демократизації. Стадо допоможе, але не зробить за вас усієї роботи. “Важливо також, щоб уряд Сполучених Штатів наполегливо й послідовно обстоював демократизацію, – пояснив він. – Важливо, щоб Европейський Союз, Програма розвитку ООН та дедалі ширша мережа недержавних правозахисних організацій, що опікуються додержанням і поширенням прав людини, підтримували демократизаційні ініціативи в країнах молодих ринків. Важливо, щоб завдяки глобалізованому інформаційному просторові дедалі більше людей дізнавалося про те, як живуть інші. Важливо, щоб економічний розвиток країн призводив до виникнення по всьому світі нових і нових середніх класів, що, природно, вимагатимуть політичного плюралізму та ширшої участи в ухваленні урядових рішень. Недаремно всі країни, в яких середньорічний дохід на душу населення понад 15000 доларів, – ліберальні демократії (за винятком хіба Синґапуру, але й це місто-держава, найпевніше, стане ліберальною демократією, коли відбудеться зміна поколінь). Важливо, нарешті, що кінець холодної війни та крах комунізму дискредитував усі моделі державного устрою, крім ліберальної демократії”.

Усі ці чинники повинні працювати разом.

Я хочу довести не тільки те, що Електронне Стадо та Ринки-велетні посядуть своє місце поміж чинниками, що Даймонд вважає за конечні для демократизації, але й те, що сьогодні, за доби глобалізації, Стадо та Ринки-велетні можуть виявитися чи не найважливішими серед усіх цих чинників. Насамперед тому, що Стадо має здатність проникати в самісіньке серце державної машинерії, куди не мають доступу ні уряд, ні навіть правозахисні організації. Стадо може чинити такий тиск, що мало який уряд зможе встояти. Воно має в цій справі свій інтерес і робить так, щоб інші мали інтерес не опиратися.

Ясна річ, Стадо проникає всередину державної механіки не тому, що любить демократію. Зовсім ні. Воно цінує стабільність, передбачуваність, прозорість, можливість вільно переміщувати свої приватні капітали й захищати їх від свавільного чи злочинного вивласнення. Та для того, щоб забезпечити всі ці умови, треба, щоб країни, які розвиваються, запровадили краще програмне забезпечення, кращі операційні системи та краще урядування, – а це великі брили в підмурок демократії. В сучасному світі неможливо подолати шлях від Мао до “Мерріла Лінча” без допомоги якогось Медісона. Подивімося ж ближче, яким чином Стадо заставляє на місце будівельні камені демократії.

Прозорість

“Волл-стрит Джорнел” повідомив: коли високі фінансові урядовці Сполучених Штатів, Японії, Китаю та одинадцятьох інших азійських держав в листопаді 1997 року зібралися на зустріч у Малайзії, то побачили, що Малайзійський центральний банк вивісив надворі електронне табло, подібне до тих, що можна бачити на матчах НБА, й відображав на ньому поточний рівень валютних резервів країни, щоб гості не мали ніяких сумнівів: тутешня економіка цілком здорова.

Не кожна країна наважиться вивісити таке табло в міжнародному терміналі свого аеропорту – принаймні поки що. Останнім часом Електронне Стадо, навчене своїм гірким досвідом, зрозуміло, що слід вимагати більшої прозорости у фінансовій звітності. Та й країни, що приєдналися до Стада, на своєму не менш гіркому досвіді переконалися: чим прозоріші будуть їхні економічні дані та фінансові операції, тим менша ймовірність, що Стадо зненацька забереться геть і кине їх напризволяще.

Уявімо собі Електронне Стадо як стадо антилоп, що пасеться на широченних просторах Африки. Коли антилопа на чолі стада помічає, що у високому, густому чагарнику поблизу пасовища щось ворушиться, то вона не стане радитися зі своєю сусідкою: “От біда, там за кущами щось ворушиться; боюся, чи це бува не лев”. Зовсім ні. Ці антилопи просто дременуть, що є сили, й спиняться вони не скоро. Вони побіжать до іншої країни, не тямлячи себе й зносячи усе на своїй дорозі. Як захистити свою країну від такого лиха? Відповідаю: скосіть траву, вичистіть чагарники, щоб наступного разу антилопи, побачивши, як щось шурхотить у кущах, подумали: “Пусте, я бачу, що там. Це просто кролик”. Або, якщо наближатиметься лев, антилопи зможуть помітити його ще здалеку й будуть відступати поступово, без паніки. Якщо ж ні, то стадо принаймні матиме час, щоб згуртуватися й дати бій хижакові. Прозорість якраз і дозволяє антилопам діставати повнішу й оперативнішу інформацію, щоб, рятуючи свою шкуру, вони поводилися спокійно й виважено. У світі фінансів це означає, що ваш ринок тільки трохи зануриться, а не сторчголов шубовснеться в те море збитків, що на довгі місяці підірве його здоров’я.

Коли в грудні 1997 в економіці Південної Кореї почалися прикрощі, країна запевняла всіх, що має 30 мільярдів доларів валютних резервів, хоч насправжки мала тільки 10 мільярдів. І коли Стадо це виявило, то просто забралося геть. Тоді ж таки сеульський уряд запевняв МВФ, що має 50 мільярдів доларів боргів за короткострокові іноземні кредити. А вже наступного тижня оголосив про сто-мільярдний борг. Отакої.

Саме такий брак прозорости, стверджує Річард Медлі, спеціаліст, що аналізує політичний ризик для фінансових домів, і викликає наймасштабніші втечі капіталу. Брак прозорости, запевняє Медлі, “відкриває перед мрійниками-оптимістами та мрійниками-параноїками якнайширше поле для діяльности”. Згадаймо Таїланд, Корею чи Росію початку 1990-х. За кращих часів непрозорість їхньої економіки заохочувала оптимістичних мрійників надимати щораз більшу бульбашку, напомповуючи в ці країни більше й більше грошей, і ці мрійники свято вірили, що зиск буде ніяк не менший, ніж був торік, навіть попри те, що раніше гроші йшли прибутковим підприємствам, а тепер – на фінансування розкішних новобудов та заводів, що виробляють нікому не потрібну продукцію. “В непрозорих, каламутних системах вам годі сподіватися на серйозний аналіз, – стверджує Медлі. – Ви (Електронне Стадо) опиняєтеся в полоні оптимістичних чарів і не можете натішитися, яка ж це гарна й прекрасна країна. Оптимістичний мрійник каже: “Заплющіть очі й купуйте, і майте певність, що, перш ніж ви пірнатимете, в басейні вже набереться вода”. Проте тут криється велика небезпека. Бо ж та сама каламуть, що приманює мрійників-оптимістів і спонукує їх сліпо перецінювати можливості країни, водночас створює умови для того, щоб мрійники-параноїки так само сліпо недооцінювали й ганьбили країну, коли настрої зміняться. Бо коли почнуться прикрощі, то всі ті байки, що в них ви як мрійник-оптиміст вірили, всі ті здогадки про валютні резерви країни чи скорі переміни на краще, луснуть, наче бульбашка”.

Замість вірити у все підряд, ви перестанете вірити взагалі. Втім, не можна сказати, що мрійник-параноїк ні в що не вірить: він певен, що країна має купу прихованих боргів та позабалансових пасивів. Кожне стадо має своїх оптимістичних та параноїдальних мрійників, і, якщо дати їм волю, стадо тільки те й робитиме, що панічно гасатиме, не розбираючи дороги.

Останнім часом Електронне Стадо змусило чимало країн затямити цю науку. Сьогодні міністерство фінансів Південної Кореї наприкінці кожного робочого дня висилає інвесторам електронного листа з докладним звітом про свої валютні резерви та – по можливості – про приватні переміщення капіталу. “Раніше корейці мали прозорість за ніщо, тепер вона їм над усе, – сказав мені один менеджер із Волл-стрит. – Досить тільки попросити – і вони ладні вислати нам хоч прогноз погоди”. Рік Джонстон, що завідує латиноамериканськими інвестиціями в приватному нью-йоркському банку “Оффітбанк”, розповів мені: “Коли я приїжджаю до Бразилії, то кажу їм: “Мені треба бачити геть усе”. Я кажу їм щиро: “Це не задля мене. Я ваш друг. Я вам вірю. Але допоможіть мені переконати тих, що не вірять.” А невірки кажуть: “Доки ви не роздягнетеся і не дозволите себе оглянути, ми не дамо вам ні шеляга, бо ви історично схильні завдавати нам прикрощів. Не буде прозорости – не буде й грошей. Покажіть нам свої фінанси. Ми хочемо перевірити вашу бухгалтерію вздовж і впоперек, при сонячнім світлі, а тоді при місячнім”. Тепер я щодня дістаю найсвіжіші дані про всі сторони бразильської економіки, і щовечора в мене на столі лежить факс із звітом про всі переміщення капіталу протягом дня. Я знаю їхні фінансові та комерційні показники, знаю, як змінюється облікова ставка Центрального банку і що відбувається на ринку транснаціональних грошових переказів. Ці повідомлення надходять від місцевої приватної фірми, а їй безпосередньо надає інформацію бразильський Центральний банк. Я інвестуватиму в цю країну більше, якщо весь час знатиму, скільки грошей у них під матрацом, – хоча й тоді буде певний ризик. Але, маючи відповідні дані, я зможу оцінювати свій ризик і зможу вчасно вийти з гри, якщо потоки капіталу виявляться неґативними; інакше мені довелося б діяти навмання, покладаючись на чутки, а це певний шлях до розорення”.

Втім, коли ви вже пристали на цей постійний контроль з боку Стада, то вороття немає, хіба що ціною величезних втрат.

Стандарти

“Якби ви писали історію американських ринків капіталу, – завважив якось секретар Державної скарбниці Ларрі Саммерс, – то я сказав би вам, що найважливішою новацією, яка докорінно змінила ринок капіталу, стала ідея загальноприйнятих принципів звітности. Їх варто було б запровадити на міжнародному рівні. Невелика, проте вагома перемога МВФ – це той факт, що в Кореї, як розповів мені один чоловік, що веде вечірні курси бухгалтерів, колись протягом зимового півріччя в нього навчалося двадцять два учні, а цього, 1998 року – аж триста вісімдесят п’ять. Такі принципи конче потрібні корейським корпораціям. Вони потрібні скрізь і всюди”.

Одна з причин, що в Кореї так зріс попит на бухгалтерів, це те, що Стадо, навчене фінансовою кризою 1997-98 років, почало повсюдно вимагати кращих та уніфікованіших стандартів звітности. Коли Стадо доскіпливо придивилося до багатьох південнокорейських, таїландських та індонезійських компаній, то не змогло розібрати що до чого, бо не було єдиного бухгалтерського балансу, який охоплював би всі відділи та підвідділи компанії й відображав би всі активи і всі пасиви, не кажучи вже про всі позабалансові активи та пасиви.

Чим більше Стадо кружляє по світі, інвестуючи в підприємства та ринки різних країн, чим наполегливіше ці країни стараються запопасти його інвестиції, чим дужче компанії в цих країнах прагнуть зареєструватися на фондових біржах одного з головних Ринків-велетнів, тим пильніше мають усі вони додержувати міжнародних стандартів фінансової звітности.

Розгляньмо приклад, який я надибав у грудневому числі часопису “Гемісферс” за 1997 рік, у статті про чи не найдинамічнішу компанію на ринку програмного забезпечення – індійську “Інфосис”. Ось уривок з цієї статті: “Запорукою їхнього успіху стало те, що вони цілком відкинули ту політику й практику, яка прийнята в Третьому Світі й підрізала крила вже не одній індійській компанії. Вони взяли напрямок на Перший Світ, де найголовніше – інтереси клієнта. “Ми одразу поклали собі чітко відділяти корпоративні справи від приватних”, – каже Нараяна Мурті, амбіційний засновник та голова компанії. Це означає, що ніхто не братиме службової машини у приватні поїздки – радикальний відхід від індійської традиційної ділової етики. В Індії корпоративні службовці нерідко послуговуються майном компанії у своїх потребах. Електрики компанії працюють по домівках співробітників. Співробітники забирають начальницьких дітей із школи й доглядають їх. За корпоративні кошти купують квартири. Люди миряться з такими порядками, бо не мають іншого вибору. Однак це призводить до взаємного відчуження працівників і до непоправного зниження їхніх творчих потенціалів. У “Інфосис” такого немає... “Інфосис” – це перша індійська компанія, що стала оголошувати річні перевірені підсумки своєї діяльности протягом тижня після закінчення фінансового року; вона першою стала публікувати щоквартальний перевірений фінансовий звіт і першою стала оприлюднювати дані відповідно до загальних принципів звітности, прийнятих у Штатах, та до норм розголошення інформації, встановлених американською Комісією бірж та цінних паперів. ‘Норми відкритости та практика звітности цієї компанії стали зразком і дороговказом для інших”, – сказано в доповіді одного аналітика”.

Інтернет-торгівля тільки зміцнює цю тенденцію. Мережева торгівля акціями, каже Джон Т. Волл, президент “НАСДАК Інтернешинал”, “однозначно посилює контроль за тим, як уряди та компанії здійснюють управління. Тепер люди можуть інвестувати гроші куди хоч, можуть провадити торговельні операції в мережі, тож вони хочуть знати більше про компанії. Хочуть знати, чи можна довіряти тій інформації, що вони мають. Чи фінансові дані зібрано й оброблено так, як велять міжнародні стандарти звітности? Чи фахово здійснюють корпоративне управління? Усе це неухильно веде до гармонізації податкових та правових систем”.

Справді, після азійської економічної кризи 1997–98 років на поверхню спливло багато цікавих фактів, зокрема й те, що вся Велика П’ятірка американських авдиторських фірм здійснювала перевірку звітности азійських фінансових домів, що збанкрутували під час кризи, – і жодна з них не забила на сполох, не попередила про небезпеку. Головною причиною недоглядів, як повідомляє стаття в “Нью-Йорк Таймс” від 17 листопада 1998 року, стало те, що фірми Великої П’ятірки не прикладали до азійських банків та компаній тих самих суворих правил та стандартів звітности, що діють в Америці. А це, знов-таки, можна пояснити тим, що великі авдиторські фірми – такі як “Прайсвотергаус Купер” чи “Ернст & Юнґ” – вийшли на азійський ринок, приєднавши до себе місцеві авдиторські фірми, місцеві клієнти яких наполягали на збереженні не таких суворих місцевих стандартів звітности. А тепер потуранню настав кінець. Світовий банк попросив фірми Великої П’ятірки не ставити свого імени під даними фінансових перевірок, якщо там не додержано встановлених П’ятіркою міжнародних стандартів звітности. Якщо авдит виконали місцеві філії за місцевими стандартами, то нехай там стоїть назва місцевої фірми – й нехай остерігаються інвестори. Дослідження ООН показує, що поганий авдит сам собою не спричинив би азійської кризи, однак кращий авдит виявив би негаразди ще в зародку й криза була б не така болісна.

У нашому світі комерцію дедалі вагоміше визначає Інтернет, отож з часом форсоване впровадження спільних глобальних стандартів набиратиме інтенсивности. Це легко пояснити: тільки-но ви зважилися спробувати щастя в Інтернеті чи то як роздрібний продавець, чи то як постачальник послуг, тільки-но ви відкрили свій веб-сайт – і ви вже глобальна компанія, хоч де ви перебуваєте: в Італії, Індії чи Індіанаполісі. Провадити бізнес в Інтернеті вже за визначенням означає бути глобальним. Тим-то ви повинні мислити глобально і зважати на те, що люблять глобальні покупці ваших товарів і що їх приваблює. Вам належить подбати про те, щоб ваші клієнти знали: ви доставите їм товар вчасно й безпечно, на вашому сайті ніхто не взнає номера їхньої кредитки, переказ коштів робитиметься відповідно до міжнародних стандартів, законно, так, як це роблять найкращі передові фірми, та й усі справи звітного й комерційного плану будуть вирішені згідно з міжнародними нормами. “Коли дедалі більше людей у всьому світі дедалі активніше провадять свої справи в Інтернеті, то способи провадження справ у всьому світі поволі, але невпинно підпадають гармонізації”, – доводить Боб Горматс, віце-голова “Ґолдман Сакс Інтернешинал”.

Я сам кілька разів пересвідчився в цьому, перебуваючи на Шрі-Ланці. Рано-вранці, тільки-но прилетівши, я поїхав з аеропорту на текстильне підприємство, яке називали чи не найкращим у країні. Дорога, що нею довелося їхати, мала тільки одну смугу, й розминатися з іншими машинами або коровами було дуже непросто. Довкола зеленів тропічний дощовий ліс. Нарешті ми дісталися до селища Паннала, на околиці якого й стояла ця вельми сучасна текстильна фабрика, з акуратно помальованими будівлями, підстриженими моріжками і супутниковими антенами. Вона виглядала так, наче її поставили тут марсіяни. Виробництво належало місцевій фірмі “Слімлайн”, яка шиє одяг для “Вікторіас Сікрет” та “Маркс & Спенс”. Повністю комп’ютеризована фабрика невдовзі мала вийти на електронний ринок, підімкнувшись через Інтернет до системи збуту “Вікторіас Сікрет”. Близько 1400 працівників, переважно жінок від вісімнадцяти років і старших, працювало за незліченними рядами пневматичних швацьких машин. Всі робітниці в одностроях, вагітні жінки носили спеціальні червоні шапочки й мали працювати повільнішим темпом. Фабрика була обладнана кондиціонерами й така чиста, що я міг би викласти свій сніданок на підлозі й їсти. Робочий день тривав вісім годин, але робота була напружена, кожна жінка мала пошити чимало вбрання. Кожну виробничу лінію контролював комп’ютер, і працівниця, виконавши середню місячну норму, діставала премію. Заробітна платня становила близько 80-100 доларів на місяць, разом із сніданком, і люди застоювали чергу, щоб тільки попасти сюди працювати. Під оглядом умов праці це було підприємство світового рівня. Якби не низька платня, я дозволив би й своїй дочці там працювати.

Я запитав власника фабрики, Махеша Амалеана: “Чом таке гарне підприємство? Чом не задрипаний барак? Хіба це не було б вам вигідніше?” “Ні, – відповів він, – не було б – через глобалюцію. Для Шрі-Ланки єдиний спосіб втриматися на плаву в текстильному бізнесі й нарівні змагатися з такими країнами, як Китай чи Бразилія, в яких оплата праці ще нижча, – це спинатися догори східцями якости й виробляти дедалі кращі товари для великих, глобальних, іменитих фірм. Наввипередки з Банґладеш опускатися на дно – безвиграшний варіант. Єдиний спосіб налагодити довготривалі відносини з великими глобальними фірмами-виробниками – це виробляти речі щораз кращої якости при щораз вищих стандартах праці. “Відомі фірми-розповсюджувачі тепер вимагають не тільки кращих цін та кращої якости, але й кращих умов праці робітників”, – пояснив Амалеан. Така ситуація склалася зовсім не через те, що, скажімо, та ж таки “Вікторіас Сікрет” раптом стала соціально свідомою. Просто після низки голосних кампаній за нормальні умови праці соціально свідомими стали американські споживачі, зокрема студенти коледжів. І тепер ці споживачі, прийшовши до крамниці, заявляють, що не хочуть носити одяг, виготовлений замореними невільниками в загиджених бараках. Іншими словами, головна причина покращення умов праці на шрі-ланкійських текстильних фабриках не в тім, що країна відгородилася від глобалізації високими стінами. Навпаки, намагаючись вижити в сучасній глобальній економіці, шрі-ланкійські виробники мусять тісно співпрацювати з великим західними фірмами роздрібної торгівлі, а для цього їм треба погодити стандарти праці на своїх підприємствах з нормами, що встановлюють західні споживачі. “Коли до нас приходять замовники з “Вікторіас Сікрет” та інших великих фірм, то перше, про що вони питають, – це умови праці, – каже Амалеан. – Вони повинні про це питати, бо цього вимагають їхні клієнти”.

Через кілька днів після відвідин фабрики “Слімлайн” я мав сніданок у товаристві молодих інтернет-підприємців, і кілька з них поскаржилися мені, що їхні молоді компанії розробляють небагато своїх програм, бо в країні немає ефективного законодавства про авторське право, яке б захистило їхні вироби від піратів. Вони також поскаржилися, що “Майкрософт” не захотів прийти на місцевий ринок, бо тут не діють закони про інтелектуальну власність. Тут до розмови пристав Лаліт Б. Ґамаж, керівник державного Інституту інформаційних технологій, і прямо сказав, що задля того, щоб привабити “Майкрософт” та інші світові технологічні компанії, уряд працює над новим суворим законом про інтелектуальну власність. І пообіцяв усім, хто сидів за столом, що закон буде готовий протягом року. Слухаючи цю розмову, я подумав, що Білл Ґейтс, напевно, й гадки не має, який великий вплив чинить його компанія в цій маленькій країні.

Така глобалюція відбувається сьогодні не тільки в країнах, що розвиваються. Мабуть чи не наймасштабніший приклад такої глобалюції, тобто насадження стандартів зовні, є рішення Европейського Союзу запровадити єдину валюту, єдині фінансові стандарти й єдиний центральний банк – одну Гамівну Сорочку на всіх. Такій країні, як Італія, відомій своїм продажним і недійовим урядом, Европейський валютний союз, заснований у 1999 році, став наче дар Божий. Країна мусила залишатися в Золотій Гамівній Сорочці, віддавши ключові урядові функції европейським банківським установам у Франкфурті. 1997-го Національне громадське радіо розповіло про те, як радо й захоплено італійці – після того, як вервиця безпорадних урядів занапастила їхню валюту, перетворивши її на “гроші монополій” – вітали перехід їхньої економіки під управління ЕС. Передають слова італійського корпоративного адвоката, Маріо Абате, що сказав: “Негайним наслідком приєднання до зони евро стане, так би мовити, “генеральне прибирання”: уряд муситиме схаменутися й робити щось зі своїм величезним дефіцитом, інфляцією й триньканням коштів. Він просто не матиме іншого вибору. Економіка, природно, від цього тільки виграє, тож я стою за це”. Абате додав, що більшість італійців зовсім не від того, щоб їхньою країною порядкували урядовці Европейського Союзу. Центри европейського уряду в Брюсселі, Франкфурті чи Страсбурзі не викликають в них особливої неприязні. “Набагато більшу неприязнь нажив римський уряд, – підсумував Абате, – бо Рим для нас – осереддя злочинности. Вони роками крали наші гроші. Ми називаємо це крадіжкою, бо вони брали їх і ніколи не повертали”. На початку 1999 року, в день запровадження єдиної европейської валюти, італійський міністр фінансів сказав газеті “Ля Реппубліка”, що завдяки евро італійські політики і компанії, які раніше виявляли “ненормальну схильність до протиправної поведінки”, муситимуть стати стриманіші у своєму “злочинному блазнюванні”. “Монетарний союз, – додав він, – означає, що ми більше не зможемо вдовольнятися нижчими стандартами, бо нам, мовляв, так більше до вподоби”.

Ось вам справді глобалюційні настрої.

Корупція

Коли хочете дізнатися, як система глобалізації уразити корупцію, почитайте репортажі про 12 жовтня 1999 року, про військовий заколот у Пакистані. Що ж трапилося? Заколот являв собою класичний приклад боротьби за владу між елітарними групами, і велику роль у ньому відіграли політики. Генерал Первез Мушараф набрався охоти вдертися в підвладний Індії Кашмір, напевне, сподіваючись на те, що, оскільки і Пакистан, і Індія вже завели в себе ядерні ракети, то міжнародна спільнота втрутиться і змусить обидві країни до компромісу. Та він помилився. Міжнародна спільнота не втрутилася, й пакистанські війська зазнали в Кашмірі нищівної поразки. Прем’єр-міністр Наваз Шаріф вив’язався звідтіля й спробував скинути всю вину на військових, усунувши генерала Мушарафа. Почалася ворохобня, й кінець кінцем вже Мушараф, спираючись на армію, скинув уряд Шаріфа. Історія далеко не нова.

Нове почалося після того, як Мушараф фактично перебрав на себе важелі влади. Якраз тоді він сам зіткнувся з найпекучішою бідою свого народу. І що б ви думали, нею виявився зовсім не Кашмір, а корупція – неймовірна корупція, на яку уряд Шаріфа дивився крізь пальці. Тож генерал Мушараф, замість зміцнювати свої владні позиції, створюючи образ мусульманського націоналіста, що вболіває про територіальну цілість країни, пішов іншим шляхом. Він виправдав свій прихід до влади, подавши себе як Генерального Прибиральника, що викоренить корупцію в Пакистані раз і назавжди. Щоб довести свою чесність, генерал Мушараф навіть запропонував оприлюднити свою податкову декларацію! Він знав, що його слухає дві авдиторії: пакистанський народ, давно ситий по горло всім цим свинством, що діялося в країні, й Електронне Стадо, що контролює ресурси, потрібні для реанімації пакистанської економіки. Коли ще у світовій історії генерал захоплював владу і перше, що обіцяв зробити, – це оприлюднити свою податкову декларацію?! Замість цькувати лівих чи правих він присягнувся, що його уряд як слід візьметься до всіх боржників, податкових неплатників та інших фінансових негідників. “Вашинґтон Пост” повідомила (21 жовтня 1999 р.), що кілька днів по заколоті найбільший приватний банк країни надрукував на перших шпальтах газет таке повідомлення: “ДО УВАГИ ВСІХ ЗЛОВМИСНИХ БОРЖНИКІВ! ОСТАННІЙ ШАНС – ЗАПЛАТІТЬ, БО ІНАКШЕ ПОЖАЛКУЄТЕ”. Я спитав себе: “Це заколот пакистанських військовиків чи може пакистанських податківців?”

У сучасному світі таке не дивина.

Ґлобалюція завдає величезних клопотів тим країнам, що закривають очі на корупцію, хоча б тому, що в нашім світі кожен має безліч можливостей інвестування, і нащо завдавати собі мороки, інвестуючи в країні Х, де всім за все треба платити, якщо можна податися до країни Y, де при тих самих ставках заробітної платні не треба загоджати кожного стрічного чиновника ще й його дядька, брата й свата? Електронне Стадо каже всім країнам: “Якщо ви не годні забезпечити нам стабільного кола клієнтів й безпечних можливостей інвестування, що ж, ми подамося десь іще – у світі без стін нам є де йти”. Для Стада корупція – синонім непрогнозованости, бо вам завжди може сплутати карти черговий хабар, кимось від когось узятий. Непрогнозованість – це те, що Стадо ненавидить понад усе.

Дерек Ширер, що в середині 1990-х був американським послом у Фінляндії, на свої очі побачив, як глобалюція приневолює росіян вибирати: або вони приборкають свою корупцію, або назавжди залишаться бідними й слаборозвиненими. “Як американський посол я мав їздити на провідні фінські фірми, закликати їх вкладати гроші в Росію й доводити їм, що це найкращий спосіб допевнитися стабільности на східних кордонах, – розповідає посол Ширер. – Однак фіни відповідали мені: “Певна річ, ми не від того, щоб мати справи з росіянами. Хай приїжджають сюди вантажівками й набирають усього, що душа забажає, аби тільки мали при собі торбу грошей, щоб за все заплатити. Але нам нічого робити в Росії, ми ані не гадаємо провадити там якийсь бізнес. Там надто небезпечно й надто багато корупції. Нащо воно нам? Ми ж можемо податися до Угорщини, Естонії або Чехії, заробляти там гроші й мати чистий спокій, знаючи, що ніхто не позбавить нас наших прибутків. Навіщо нам морочити собі голову з Росією та її проблемами?” Я казав їм: “Так, звісно, але подумайте, чи не варто зробити це заради стабільности в регіоні?” Вони витріщалися на мене здивованими очима. Що ж, тепер я більше не працюю на уряд. Я працюю за радника для певних інвестиційних фірм на Волл-стрит. І коли вони питають мене, чи варто вкладати гроші в Росію, я кажу їм: “У жоднім разі”. Якщо подивитися на все це очима бізнесмена, а не політика, то треба бути несповна розуму, щоб сьогодні інвестувати в Росії. Фіни мають рацію”.

Іноді насаджені від Стада високі стандарти можуть шокувати навіть найрозвиненіші економіки. Приміром, 20 лютого 1998 року “Вошинґтон Пост” надрукувала репортаж із Токіо під заголовком “Японський законодавець повісився в готелі”. Як розповідалося на початку статті, Шокеї Араї, японський законодавець, що опинився в центрі гучного корупційного скандалу, заподіяв собі смерть в номері одного токійського готелю за кілька годин до того, як його мали посадити під арешт. Читаючи далі, я натрапив на два вельми промовисті моменти: “Деякі політики гадають, що Араї міг залишити докази проти інших... Немає прямих вказівок, що Араї залишив якісь викривальні папери, однак на прес-конференції цієї середи ввечері він нарікав, що слідчі органи несправедливо вирізнили його як єдиного такого правопорушника. Як Араї повідомив репортерів, представники “Нікко Секюрітіс” запевняли його, що їхня фірма робила аналогічні презенти сотням інших клієнтів. У приватних розмовах японські бізнесмени зізнаються, що вони просто ошелешені тим, як скоро змінилися уявлення про добре й погане в діловій культурі. Раніше чиновники небезпідставно сподівалися, що їх щедро пригощатимуть та напуватимуть, і компанії, не криючись, організовували бенкети, на яких, подейкують, чиновники й бізнесмени неформально обмінювалися потрібною інформацією. Банківські рахунки високих урядовців або відкупне, що підприємці платили рекетирам, також ні для кого не становили таємниці, розповідають бізнесмени, і правоохоронці донедавна дивилися на все це крізь пальці. Політичний коментатор Моріта приписує незвичну суворість групі молодих агресивних прокурорів, вишколених за кордоном.“Вони починають мислити на західний лад і розглядають японську традицію щедрого задобрювання державних службовців як порушення міжнародно прийнятих стандартів”, – каже Моріта”. (Курсив усюди мій).

Роберт Шапіро, голова “Монсанто”, якось зауважив у розмові зі мною, що його компанія не має ні найменшого бажання починати хрестовий похід проти корупції. Але не платити хабарів – це її кредо в бізнесі, і він добре усвідомлює, що, поводячись так, “Монсанто” наповнює світ людьми, які поділяють цінності компанії. “Ми беремо на роботу багатьох людей у багатьох країнах, і для більшости працівників наша компанія – такий собі пансіон шляхетних дівчат, – зазначив Шапіро. – Багато з наших працівників в інших країнах не ймуть віри, що ми всерйоз сприймаємо всі ці антикорупційні балачки й що ми ані не гадаємо підгодовувати місцевих достойників.”

Певна річ, з усякого правила є винятки, особливо коли глобальна конкуренція стає як ніколи гострою і виникає непереборна спокуса вдатися до непевних оборудок. Як показало розслідування, проведене на доручення Конгресу США, американський “Сітібанк” так хотів мати своїм партнером Рауля Салінаса де Ґортарі, брата колишнього президента Мексики, що зламав свої власні принципи й допоміг родичеві президента перепомпувати з країни сто мільйонів брудних доларів таким способом, щоб приховати їх призначення й походження. Проте сьогодні такі явища – це винятки, не більше. У світі панує прямо протилежна тенденція. Акт про корупцію за кордоном, ухвалений в 1977 році, забороняє американським компаніям хабарами залагоджувати свої справи за в інших країнах. 20 листопада 1997 року Організація економічної співпраці й розвитку, до якої входить двадцять дев’ять країн, зокрема й провідні індустріальні демократії, погодилася запровадити в себе більшу частину американського антикорупційного законодавства. Згідно з новими приписами ОЕСР, европейським та японським фірмам заборонено платити хабарі іноземним урядовцям, аби тільки дістати контракт, і тепер ці фірми вже не зможуть так легко, як колись, списати гроші, що пішли на хабарі, як податкові видатки, – у Франції та Німеччині така практика щодо своїх фірм була цілком законна. І хоч у новому законодавстві ще є трохи лазівок, воно знаменувало перемогу американських бугаїв в Електронному Стаді – бо саме вони весь час твердили, що втрачають мільярди доларів через хабарі европейців та японців.

Свобода преси

Невдовзі Китай матиме вільну пресу. Ґлобалюція приневолить його керівництво. Китайські вожді поки що про це не здогадуються, але їх невпинно штовхають в цім напрямі. Погляньмо лишень, що діялось за два останні тижні 1996 року. Протягом 1996 року найгарячіші фондові ринки в Азії були китайські – Шанхайська та Шеньянська фондові біржі. За період від 1 квітня до 9 грудня сукупний індекс зріс у Шанхаї на 120 %, в Шеньяні – аж на 315 %. Причина такої бурхливої ділової активности полягала в тім, що обидва ринки були практично нерегульовані; а нерегульовані вони були через те, що Китай мав рудиментарну, щоб не сказати гірше, систему контролю за фондовими операціями й не мав незалежної, відповідальної й порядної фінансової преси, яка могла б безстороннім поглядом визначати надійність цінних паперів і безжально викривати шахраїв, що не подають своєчасних, точних і прозорих фінансових даних. “Барронс”, “Форчун”, “Діловий тиждень”, “Далекосхідний економічний огляд”, “Нью-Йорк Таймс”та “Волл-стрит Джорнел” незмінно виконують роль такого сторожового собаки. В грудні 1996 року китайський уряд побачив, щошанхайський та шеньянський ринки вийшли з-під контролю, – після серії неймовірних спекуляцій та непевних оборудок, – але з усіх можливих ліків мав у розпорядженні тільки електрошок: державну пресу. Тож 16 грудня 1996 року “Женьмінь Жибао”, офіціозна китайська газета, опублікувала гостру редакційну статтю, остерігаючи, що ціни акцій роздмухано до “нерозумного” та “ненормального” рівня.

Як гадаєте, що було потім? Усі кинулися притьмом продавати свої акції, обидва ринки забилися в корчах, і постраждало багато дрібних інвесторів – так багато, що поліції довелося силою втихомирювати розлючених вкладників, що з’юрмилися перед брокерськими конторами в кількох великих містах. Азійська “Волл-стрит Джорнел” повідомила, що “перед брокерською конторою в Пекіні один робітник бідкався, що втратив цього тижня 20000 юанів (близько 2400 доларів). “Поки “Женьмінь Жибао” не почала патякати, на біржі трималась рівновага між купівлею і продажем”, – заявляв чоловік у ремінній куртці під схвальні вигуки десятків інших вкладників. – А тепер ніхто не наважується купувати. Ринком аж колотить”.

Найлютіша людина у світі – це не той, що втратив роботу. Найлютіша людина у світі – це той, в кого видурили заощадження із заробленого на цій роботі. Згодом китайська влада просто не зможе контролювати й регулювати розбурхані вільні ринки, не зможе захистити дрібних вкладників від шахраїв і спинити хвилю народного невдоволення, не створивши всіх тих інституцій, що повинні доповнювати вільний ринок: від ефективної комісії бірж та цінних паперів до вільної й відповідальної преси, що спирається на підтримку закону. Одним словом: глобалюція. Не випадково, що ті країни Південно-Східної Азії, в яких була найбільша свобода преси, найменше постраждали в економічній кризі 1997– 98 років.

На сьогодні вже 30 мільйонів китайців – власники акцій. З появою такої кількости нових акціонерів стало виходити безліч підпільних фінансових газет і журналів, бо ж інвестори вимагають правдивих економічних новин. “Це своєрідні інформаційні листівки. Їх готують аналітичні служби брокерських компаній і розсилають по місті факсом, – пояснив Сет Фейсон, голова шанхайського бюро “Нью-Йорк Таймс”. – Вони подають ринкові новини про різноманітні акції та компанії, а також неофіційні відомості про найближчі плани пекінського міністерства. Здебільшого це тільки чутки, однак почасти вони справджуються. Такі видання призначені для біржових гравців, яким замало новин із щоденних газет”. Кінець кінцем, коли китайський уряд дозволить пресі вільно писати про бізнес, такі газети, як китайська “Сазерн Вікенд”, вхопляться за цю можливість і заходяться друкувати на бізнесових сторінках усякі квазіполітичні новини, критикуючи корупцію та політичні зловживання урядовців. Ось так у Китаї народиться вільна преса.

Ринки акцій та облігацій

У бізнесі є три головні способи добути грошей: взяти кредит в банку, продати на біржі акції або випустити на ринок облігації. Дуже важливо, щоб у країні були всі три можливості. Тоді якщо банки потраплять у халепу, підприємці зможуть скористатися ринком акцій та облігацій. Якщо не все гаразд на ринку облігацій, вони зможуть звернутися до банків та бірж. Завдяки такому підходу “о трьох ногах” ширше розосереджується ризик і збільшується спроможність фінансової системи зносити шокові удари. Однак чимало нерозвинених країн мають одну або, в кращому разі, дві ніжки цього триногого стільчика, і це погано відбивається на стабільності їхньої фінансової системи.

Погляньмо на азійських тигрів. Що було в них спільного на час кризи, то це дуже високий рівень заощаджень і дуже низький рівень урядових боргів. Громадяни не витрачали грошей, а уряд не позичав. Ніби непогано, правда ж? Не конче. Усі ці ощадливі громадяни могли вкладати свої гроші хіба що в місцеві банки, бо взаємні фонди, пенсійні фонди та місцеві ринки облігацій або взагалі не існували, або перебували в зародковому стані. Тож сталося так, що місцеві банки нагромадили величезний баласт коштів. І єдине, що вони могли робити зі всіма цими заощадженнями – це позичити їх місцевим компаніям. Таке становище спричинило гостру конкуренцію між банками, приневолюючи їх давати гроші щораз менш надійним позичальникам під щораз менш зисковні проекти. Ще й надто, коли, скажімо, в Таїланді, банк мав фінансові проблеми або мусив перейти реструктуризацію, бізнесменам було дуже важко залучити свіжий капітал, бо ринку облігацій не було взагалі, а ринок акцій потерпав від кризи. Не дивно, що Синґапур та Гонконґ навмисне створювали ринок облігацій, – хоча й мали вдосталь місцевих капіталів у вигляді банківських заощаджень. Місцевий ринок облігацій мав забезпечити “терплячий капітал”, тобто довготермінове фінансування для корпоративних позичальників, щоб ті не залежали від мінливости короткострокових банківських позичок. Крім того, ринок акцій дозволив синґапурським та гонконґським власникам заощаджень вкладати гроші у високоприбуткові взаємні та пенсійні фонди, що стали привабливою альтернативою банківським депозитам.

Електронне Стадо завжди заохочувало країни створювати ринки облігацій, як через свій апетит, так і через те, що належним чином впорядковані ринки акцій та облігацій помітно сприяють фінансовій прозорості й демократизації. Ринки акцій і облігацій звільняють підприємців від потреби підтримувати дружні стосунки з жменькою банкірів задля того, щоб мати можливість доступитися до коштів. До того ж коли компанії цілковито залежать від банківських позичок, – особливо в операційних системах з “свояцьким” капіталізмом, що там банкіри тісно пов’язані з компаніями й високими чиновниками, – їм вдається уникати того прискіпливого контролю, який довелося б перейти, якби вони випускали акції чи облігації. Компанії, що випускають акції та облігації, підпадають під такий контроль щодня й щогодини: їхні облігації хто тільки не купує, їх оцінюють незалежні рейтинґові аґенції, анонімні інвестори продають їхні акції на відкритому ринку. Єдиний спосіб, щоб вашу корпоративну облігацію або вашу акцію зареєстрували й оцінили на порядних ринках, – це належним чином оприлюднити свої фінансові дані. Якщо ж ви звертаєтеся до міжнародних інвесторів і хочете, щоб ваш рейтинґ визначали “Мудіс”, “Дафф & Фелпс Кредит Рейтинґ Компані” чи “Стандард & Пуерс”, то ви повинні оприлюднювати цю інформацію відповідно до міжнародних норм. Крок вліво, крок вправо – і негайна розплата.

Зважмо на репортаж із Парижа, опублікований у газеті “Вашинґтон Пост” 15 листопада 1998 року: Усе почалося з того, що Серж Чурук, відомий французький промисловець, зустрівся за сніданком з великими міжнародними інвесторами й прохопився, що прибутки його компанії, французького телекомунікаційного гіганта “Алькатель”, будуть значно нижчі, ніж він передбачав був перед кількома тижнями. Стадо не любить таких сюрпризів. Він сніданку й до кінця ділового дня акції “Алькатель” впали на 38 відсотків – ще ніколи на французькій фондовій біржі не бачили такого нестримного падіння курсу – бо американські і британські пенсійні та взаємні фонди як стій випродали все, що мали алькателівського. Анна Свордсон, репортер “Пост”, звернула увагу на те, як безжально Стадо ламає давні традиції “Европа Інкорпорейтед”: “За останні кілька років іноземці змусили багато компаній переглядати принципи управління, міняти системи звітности, створювати міжнародні консорціуми, зпроваджувати англійську – мову міжнародної комерції – у владних кабінетах. Загалом керівництво европейських фірм, що ніколи особливо не дбало про вимоги акціонерів, стало уважнішим і відповідальнішим”.

Але найбільше мені сподобалося, що наступного дня після того, як Стадо панічно попродавало акції “Алькатель”, Чурук вилетів у літаку до Лондона, звідти в “Конкорді” домчав до Нью Йорка, щоб зустрітися з представниками американських взаємних фондів, що інвестували в його компанію, пояснити їм що до чого й повернути їхню довіру.

“Він дуже вибачався, але це вже не мало значення, – сказав один американський інвестор. – На той час ми вже продали всі його акції”.

Демократизація

Електронне Стадо наполегливо штовхає країни до загальної демократизації, бо має на це кілька важливих причин – гнучкість, законність та стабільність. Пояснення просте: Стадо стає щораз більшим і швидшим, глобальна економіка стає щораз злагодженішою й відкритішою, а отже, й вам потрібно щораз більше гнучкости для того, щоб якнайбільше взяти від стада, не давши себе затоптати. Кожне правило має винятки, але я певен: чим демократичніший, контрольованіший та відкритіший ваш уряд, тим менша ймовірність, що ваша фінансова система потерпатиме від усіляких несподіванок. А коли вже її спіткає якийсь шок чи несподіване лихо, вона скоріше зможе пристосуватися до нових обставин і нових вимог. Крім того, чим відкритіше й демократичніше ваше суспільство, тим більше громадської підтримки матиме ваша влада в усіх своїх діях, тим більше шансів змінити курс, коли ногу вже занесено над прірвою, тим легше ставити до керма нових керманичів і проганяти нездарих.

Мало того, коли вашій країні доведеться вдаватися до болісного кориґування курсу, то чим вона демократичніша, тим більше законних підстав матиме уряд, щоб поділити цей біль порівно на весь народ. “Зважте, що казали південноазійські лідери своїм громадянам майже весь час, відколи скінчилася Друга світова війна, – мовить дослідник демократії Ларрі Даймонд. – Кожен з цих лідерів казав: “Дайте мені волю й сидіть мовчки, тоді я дам вам можливість забагатіти”. Люди могли дозволити собі аполітичність, бо перед ними мріли світлі перспективи. Люди гадали, що можуть полишити політичне управління на когось іншого й це не зашкодить їхнім гараздам. Що ж, такий метод непогано служив років тридцять. Потім економічне зростання припинилося, а отже припинився і сякий-такий розподіл достатків і благ. І люди зрозуміли, що більше не можуть стояти осторонь політики. Угода втратила чинність. Тайці, корейці й індонезійці вже сказали своє слово, та й китайці скоро скажуть своєму урядові: якщо ви позбавили нас економічного зростання, якщо держава не годна виконувати своєї частини угоди, тоді ми хочемо нової угоди, і за цією новою угодою ми матимемо набагато більше впливу на те, як працює система. Натомість, маючи більший вплив, ми згодні будемо приносити більші жертви, поки система реформується й набирає робочої швидкости. Отож ці люди ладні виявляти велике терпіння перед лицем очікуваних економічних нестатків. Тепер, коли їхня політика стала відкрита і демократична, вони нарешті відчули, що вирішують усі ці проблеми на більш-менш рівній підставі. Вони стали співвласниками гри”.

Серед тих азійських країн, що вже цілком підімкнулися до Електронного Стада (Китай, не маючи конвертованої валюти та відкритих ринків капіталу, підімкнений ще не цілком), країни, що мали найменш корумповані і найдемократичніші системи, – Тайвань, Гонконґ, Синґапур, Австралія – найменше постраждали від економічної кризи 1997 року. Ті, що мали корумповані, але все ж демократичні системи, – Таїланд і Корея, – постраждали більше, але як демократії вони змогли зреагувати на кризу оперативно і не допустилися до громадського безладдя, обравши собі кращих провідників і краще програмне забезпечення. От, приміром, Таїланд, що його геть-чисто розтрощило Електронне Стадо восени 1997-го: до влади в країні прийшла найчистіша й найдемократичніша партія, ухвалено нову й радикальну антикорупційну конституцію. Нова конституція вперше постановила, що політики повинні декларувати свій особистий статок до й після посідання державної посади, й якщо 50000 виборців підпише клопотання, щоб почати розслідування корупційних оборудок того чи того політика, – то це автоматично означає імпічмент. Таїланд також ухвалив перший в Азії закон про свободу інформації, й тепер тайська преса як ніколи агресивно користає з нього, щоб наглядати за місцевими міністрами. Як розповів мені місцевий працівник Світового Банку: “Парламент ніколи не прийняв би нової конституції, якби не банківська криза. Ніколи. Банківська криза приневолила і короля, й армію після довгих вагань підтримати новий основний закон”. Як відреагувала Корея? Президентом був обраний найліберальніший демократ у країні, Кім Де Юн. Його, якби не криза, не обрали б навіть двірником.

Найавторитарніша й найкорумпованіша країна Південно-Східної Азії, сухартовська Індонезія, була найменш гнучка й нездатна запровадити нове програмне забезпечення, тож вона й зазнала краху – бо індонезійський народ не був готовий нести тягар реформ і не вважав уряд при владі за свого законного представника. Коли в 1998 році індонезійська валюта знецінювалася й знецінювалася, а МВФ погоджувався надати рятівні кредити тільки за умови, що уряд обмежить свої видатки, президент Сухарто мав би сказати своєму народові: “Друзі, нам усім тепер несолодко, але треба затягти пасок”. Та коли він спробував щось таке утнути, народ відповів вибухом гніву, кинувши йому в очі: “Пане президенте, на відміну від вас і ваших дітей, ми не маємо ні платних доріг, ні готелів, ні авіакомпаній, ні таксопарків. Тому не пішли б ви...”

Нарешті, дуже легко поліпшити операційну систему і програмне забезпечення на папері, але єдиний спосіб домогтися, щоб зміни були тривкі, – це надійно закріпити їх у системі, що вже демократична або принаймні на стадії демократизації. Ось як про це каже Даймонд: “Країни, що пробують підімкнутися до Стада, маючи хороше програмне забезпечення, правопорядок і звітність, але не маючи періодичних вільних виборів, не спроможні бігти зі Стадом на довгих перегонах. Бо неможливо підтримувати добре програмне забезпечення в умовах авторитарного режиму, що сам ні перед ким не відповідає, не дозволяє вільно поширювати інформацію, не дає запровадити незалежне судівництво, потрібне, щоб боротися з корупцією, та вільні вибори, завдяки яким можна було б, коли треба, поміняти політичне керівництво”.

Самих тільки виборів замало для того, щоб добитися доброго врядування: Росія і Пакистан дають нам переконливий приклад. З іншого боку, запроваджувати в країні сучасні операційні системи і програмне забезпечення, не проводячи періодичних вільних виборів, завдяки яким можна було б усунути корумпованих урядовців, – річ так само марна. Тим-то найкращі лідери слаборозвинених країн – це ті, що найшвидше затямлять: без Стада не буде економічного зростання, Стадо не прийде, якщо не буде кращого програмного забезпечення й операційних систем, проте всього цього годі сподіватися без періодичних виборів.

 Логіка глобалюції дає мені підстави оптимістично вважати, що Стадо робитиме дедалі більший внесок до справи демократизації, однак реалії глобалюційних процесів викликають певні застереження. Добре, якби, підімкнувшись до Стада, ви за одним махом дістали б краще програмне забезпечення, операційні системи й демократію. Якби ж то. Над усім цим треба попрацювати. Розбудова програмного забезпечення – це суто політичний процес. У ньому задіяні реальні людські істоти й він часто наражається на політичний, економічний, історичний або культурний опір. Цей шлях не можна скоротити, треба пройти його від початку до кінця. Америка має сьогодні те, що має, завдяки двом сотням років циклічних злетів і падінь залізничної промисловости, нескінченних банківських катаклізмів, масових банкрутств, виникнення й загибелі монополій, біржового краху 1929-го й ощадно-позичкової кризи 1980-х. Ми не були такі як тепер від народження.

Якось я спитав Анатолія Чубайса, батька великої частини половинчастих російських реформ, чому Росії так важко перейти до вільноринкової системи.

“Нам бракує людей, що мали б досвід сучасного управління, технологій або ринків, бо ми ніколи не мали ринків як таких, – відповів той. – Саме слово “ринок” у Радянському Союзі було заборонене. Я не такий уже й старий, але я пам'ятаю, як одного мого товариша-економіста в 1982 вигнали з роботи за те, що він написав до наукового журналу статтю, вживши в ній слово “ринок.”

І ось що справді лякає. Навіть якщо ви збагнете, що таке ринок, навіть якщо ви розробите краще програмне забезпечення, ви ніколи не перестанете його вдосконалювати. Що ви робитимете, коли матимете ДОСкапітал 6.0?

Розпочнете працю над ДОСкапіталом 7.0.

Джулія Престон, кореспондентка “Нью-Йорк Таймс” у Мехіко, якось розповіла мені про незвичайне зібрання партизан-сапатистів, повсталих селян, що поборюють наслідки вільної торгівлі та глобалізації в Мексиці. Сапатисти скликали в джунґлях Південної Мексики щось на зразок конференції під голосною назвою “Міжконтинентальний форум за людяність і проти неолібералізму”. Кінцеве засідання відбувалося в якійсь душній і брудній дірі, й головував там ватажок сапатистів “Команданте Маркос” – мексиканський гібрид Робіна Гуда та Ральфа Нейдера. Наприкінці засідання сапатисти під бій барабанів зачитали список найгірших і найшкідливіших організацій у сучасному світі. На радість публіці сапатисти оголосили найбільшим ворогом людства ВОТ – Всесвітню організацію торгівлі, що сприяє глобальній вільній торгівлі і поборює протекціонізм.

Ця історія завжди нагадує мені, що Електронне Стадо й Ринки-велетні, чимало роблячи для демократизації, створюють і протилежний ефект. Вони породжують, особливо в демократичних країнах, загальне почуття того, що хай навіть у країні панує демократія, проте люди однаково не контролюють власне життя, бо їхні виборні представники мусять гнути шию перед самозваними ринковими диктаторами.

Чим більше, прудкіше і впливовіше стає Стадо, ствердив Стівен Дж. Кобрін, експерт з Вартонської вищої школи, “тим гостріше прості громадяни відчувають, що осередок економічного контролю й прийняття політичних рішень в економічних справах перемістився з місцевого рівня, де на нього ще можна було впливати, на глобальний рівень, де ніхто ні за що не відповідає й начебто ніхто не головний. Коли всі політики місцеві, ваш голос щось та й важить. Та коли влада переноситься в транснаціональні сфери, більше немає виборів і нема за кого голосувати”.

Зайве казати, що в системі глобалізації, де влада більш-менш порівно розподілена між державами й Ринками-велетнями, якась частина директивної влади перемістилася з політичної сфери окремої країни до глобальної ринкової сфери, де жодна особа, країна чи організація не може претендувати на абсолютний політичний контроль – принаймні поки що. Згадайте, скільки разів ви чули вирази “Ринки говорять...” ”Ринки вимагають, щоб...” або “Ринкам не сподобалося...”

Ізраїльський політолог Ярон Езрагі зазначає: “Найсвавільніші сили в історії завжди ховалися під личиною якоїсь безособової логіки – Бога, законів природи, ринкових законів – і завжди здіймали проти себе опір, коли на поверхню виходили нестерпні моральні суперечності. Скажімо, Просвітництво стало глобалізацією науки й раціональности, а реакція проти нього почалася тоді, коли наймерзенніші злодії, шахраї, глитаї й обманники почали заявляти, начебто їхні вчинки доконечно спричинені логікою й наукою. Те саме може статися з глобалізацію. Багато хто зве її звичайнісінькою машкарою, під прикриттям якої певні економічні еліти позбавляють простих громадян їхнього права на голос. Ось чому дехто доводить, що в кожному суспільстві глобалізатори найперше стараються прибрати до рук засоби масової інформації, щоб перетворити потенційно невдоволених і непоступливих громадян на безвольних споживачів. Перетворення політики на спорт більше видовищний, ніж масовий, – це один з тих непомітних процесів, що сприяють глобалізації. Він перетворює громадян з акторів на глядачів, що тішаться подобою співучасти.”

Чим виразніше громадяни країни відчуватимуть, що в цій новій системі глобалізації важелі керування не в них вдома, а невідомо де, тим гостріших і дошкульніших наскоків зазнаватимуть глобалізатори в цій країні. Єгипетський міністр економіки Юсеф Бутрос-Галі якось завважив: “Сам процес глобалізації – це благодатний ґрунт для всілякої демагогії. Ті, що хочуть завадити змінам, показують пальцем на того, що хоче відкрити економіку зовнішнім інвестиціям і кажуть: “Гей, дивіться, цей чоловік –зрадник нашої справи, він хоче відкрити систему чужоземцям”. Ви кажете їм: “Так, але це найдійовіший спосіб створити умови для того, щоб ринки самі визначали ціни”, а тоді вони повертаються до вас і кажуть: “Хлопче, чи ти здурів? Ринки в руках чужинців. Як ми можемо дозволити, щоб ринки самі визначали ціни, якщо на ринках орудують чужоземці?”

Безперечно, пильне завдання, що постало перед політичною теорією доби глобалізації, – це зробити так, щоб громадяни відчули, що вони здатні впливати своєю волею не тільки на власний уряд, але й хоча б на деякі глобальні сили, що визначають їхнє життя. “Ринкові сили морально нейтральні, отож вони потребують дорадчого, соборного людського розуму, що запобігав би надмірній кривді, – каже Езрагі. – Такий дорадчий голос всіх і кожного лежить в основі громадянського суспільства і демократичного правління, бо ж їхня суть – обороняти й творити громадський простір та колективне життя. І поганий знак, якщо ваш громадський простір та колективне життя творяться під впливом сил, вам не підвладних”. Наші діти, вивчаючи в школі права й обов’язки громадянина, повинні тепер вийти за рамки місцевого, державного чи національного законодавства й вивчати норми прийнятної поведінки у відносинах між державами й Ринками-велетнями, між державами й Надпотужними індивідами, між Надпотужними індивідами й Ринками-велетнями. Як нам жити в світі, де Електронне Стадо щодня й щогодини дає чути свій владний голос в усіх країнах, однак ці країни не можуть так само прямо й безпосередньо визначати своїм голосом поведінку Стада? Хто регулюватиме відносини між мною і моїм Інтернетом, між мною і Ринками-велетнями, між цими ринками і моїм урядом? Перефразовуючи Ларрі Саммерса, це “трилема глобалізації”.

Що можна сказати на користь глобалізації, то це те, що вона нікого не дискримінує. І слабкі й сильні почуваються однаково безпорадними і відданими на поталу ніким не обраній і ніким не контрольованій силі. Я зустрівся з мексиканським міністром фінансів Ґільєрмо Ортісом відразу ж після обвалу мексиканського песо в 1995 році. Він сидів за столом, не відриваючи очей від комп’ютерних моніторів, що відображали посекундний графік падіння песо – наче електрокардіограма перед серцевим нападом.

“Дайте нам перевести дух, – сказав Ортіс, звертаючись до глобальних ринків. – Ви загнали нас до смерти. Годі вже грати на наше падіння”. Коли я запитав його, як воно: стати жертвою глобальних ринків, що гналися за ним із Золотою Гамівною Сорочкою, Ортіс жестом показав на три комп’ютерні монітори на його столі, що секунда за секундою відображали курс песо: “Бувають дні, коли я почуваюся геть безпорадним. Іноді я мушу йти працювати до іншої кімнати, бо ці дисплеї не дають мені зосередитись”.

Форматори, адаптери і таке інше, або Про cильних і слабких

РЕДМОНД, Вашинґтон, 21 жовтня 1997 року. Відповідаючи на закиди в її бік, які дозволив собі Департамент юстиції, корпорація “Майкрософт” сьогодні оголосила, що купує федеральний уряд Сполучених Штатів Америки за поки що не названу суму. “Фактично це логічне продовження нашого запланованого зростання, – сказав голова “Майкрософту” Білл Ґейтс. – Так буде краще для всіх”.

Представники “Майкрософту” разом з президентом США Біллом Клінтоном провели прес-конференцію в Овальному кабінеті Білого дому й запевнили журналістів, що зміни будуть “мінімальні”. “Майкрософт” повновладно управлятиме Сполученими Штатами як одною з філій компанії.

Відкритий випуск нових акцій заплановано на червень наступного року. Є сподівання, що федеральний уряд почне давати прибуток “не пізніше, ніж у четвертому кварталі 1999 року”, сказав президент “Майкрософту” Стів Боллмер.

Білл Клінтон, зі свого боку, зазначив, що він “радо й охоче” приймає посаду віце-президента компанії “Майкрософту”, і далі керуватиме урядом Сполучених Штатів, звітуючи безпосередньо Біллові Ґейтсу. На запитання, як йому було віддавати Ґейтсу мантію виконавчої влади, Клінтон засміявся й відповів, що відчув “полегкість”. Він також сказав, що Ґейтс має “блискучий службовий список” і громадяни США повинні “підтримати цього чоловіка та покластися на нього”. Кажуть, що на новій посаді в “Майкрософті” Клінтон зароблятиме в кілька разів більше, ніж ті 200000 доларів за рік, що він діставав як президент Сполучених Штатів.

Ґейтс відкинув припущення про те, що Капітолій перенесуть до Редмонда, як “безглузді”, хоч і заявив, що прийматиме рішення в поточних справах урядування країною, перебуваючи в теперішній штаб-квартирі “Майкрософту”. Ґейтс також повідомив, що обидві палати парламенту, “ясна річ”, будуть скасовані. “В “Майкрософті” немає ніякої демократії, – завважив він, – і, як бачите, це не заважає нам процвітати”. Коли його запитали, чи правдиві чутки про паралельне придбання Канади, Ґейтс відповів: “Це правда. Ми обговорюємо таку можливість”. На закінчення прес-конференції представники “Майкрософту” повідомили, що громадяни Сполучених Штатів можуть сподіватися зменшення податків, покращення роботи урядових служб та знижок на всі вироби компанії “Майкрософт”.

Про “Майкрософт”. Заснована 1978 року, компанія “Майкрософт” – світовий лідер в царині програмного забезпечення для персональних комп’ютерів, а віднедавна і в царині демократичного врядування. Компанія пропонує широкий спектр послуг для громадського, бізнесового та особистого вжитку, що покликані полегшити і зробити приємним для людей щоденне користування всіма можливостями персонального комп’ютера та вільного суспільства.

Про Сполучені Штати. Засновані 1789 року, Сполучені Штати Америки стали найвидатнішою країною у світовій історії і понад 200 років були світочем демократії та вільних можливостей. Сьогодні Сполучені Штати (штаб-квартира у Вашинґтоні, округа Колумбія) – це дочірня компанія в повній власності корпорації “Майкрософт”.

Анонімне жартівливе повідомлення, що з’явилося в Інтернеті

Одного осіннього дня 1995 року я почитував “Файненшиел Таймс”, і в очі мені впало фото на першій сторінці. Там були зображені Білл Ґейтс, голова правління “Майкрософту”, та Цзян Цземінь, президент Китаю, що розмовляють між собою. Коли я читав підпис до фото, в мене склалося враження, начебто йдеться про звичайний саміт двох світових лідерів. Повідомлялося, що розмова двох діячів відбулася в “дружній атмосфері”, на відміну від доволі прохолодної зустрічі вісімнадцять місяців перед тим. Я сказав собі: виходить, Білл Ґейтс зустрічався з Цзян Цземінем двічі за півтора року. Гм, за цей час Білл Клінтон зустрівся з китайським лідером тільки раз. І це не випадково. З усього видно, що Білл Ґ. потрібен китайцям більше, ніж Білл К. А чого ви чекали? Китайцям не подобалося, що китайську версію “Віндовс 3.1” розробили тайванські комп’ютерні лінґвісти, використавши ієрогліфи тайванського стилю й тайванські комп’ютерні коди. Ніщо не могло б розлютити китайців більше, ніж думка про те, що Тайвань постачатиме програмне забезпечення та операційні системи для кожнісінького китайського комп’ютера. Отож тепер пекінська влада не допускала “Віндовс 95” на свій ринок, поки “Майкрософт” не пристав на те, щоб розробити китайську версію програми спільно з материковою китайською фірмою.

Читаючи підпис і розглядаючи фото, я замислився. Чи вам не здається, що в сучасному світі різниця між країнами та компаніями починає стиратися? Зрештою, якщо під’єднати вашу країну до глобальної економіки означає виставити цю країну на вселюдний огляд, ніби перетворити її на відкрите акціонерне товариство з акціонерами по всьому світі – то вже саме тільки це змушує всіх жителів країни почуватися немовби співробітниками звичайної компанії. Тож-бо й громадяни все більше починають поводитися наче акціонери, провідники країни – наче менеджери, а зовнішньополітичні аналітики – наче агенти, що оцінюють кредитоспроможність.

Чим глибше проникає Інтернет у повсякденне життя громадян, тим настійніше вимагають вони від своїх урядів та правових систем, щоб ті також працювали зі швидкістю Мережі. У системі холодної війни між компаніями й урядами зберігалася певна відмінність, хоча й не надто велика: ІБМ та “Дженерал Моторс” поводилися багато в чому подібно до федеральної влади чи навіть Кремля. Проте на сьогодні всякі відмінності зникли, – ось чому лунають вимоги електронізувати уряд. Чого я повинен стояти й чекати шість годин в окружному бюро, щоб поновити свої водійські права, якщо навіть ціле авто можна спокійно й без зайвих клопотів придбати через Інтернет? Громадяни дедалі більше сподіваються, що послуги Сполучених Штатів Америки будуть так само догідні, як послуги “Америки Онлайн”. Коли ми до дрібниць знаємо, як живуть інші, то й наш уряд повинен обіцяти нам те саме, що мають інші. Коли ми добре знаємо, як легко й просто людина може придбати все потрібне в онлайнових крамницях, то й наш уряд мусить надавати нам такі самі послуги, так само дбаючи про нашу вигоду. Інакше кажучи, якщо громадяни вимагатимуть, щоб уряд був такий самий швидкий та ефективний, як Amazon.com, то уряд хоч-не-хоч, а муситиме працювати так само, як працює Amazon.com.

Навіть більше, в системі глобалізації країни увесь час під тиском – їх просто приневолюють поводитися так, як поводяться компанії. Бо ж сьогодні, як ніколи, країни самі можуть обрати для себе процвітання або злидні, – обираючи той чи той політичний курс, – і їхні громадяни починають це усвідомлювати й відтак вимагати кращого врядування. Коли люди поступово зрозуміють, що їхній уряд працює з ДОСкапіталом 1.0, а сусідній давно має ДОСкапітал 6.0, вони почнуть питати: “Чому?” Люди бачать, що на відміну від часів промислової революції сьогодні країна не мусить бути заручником своїх природних ресурсів, своєї географії чи історії. В сучасній системі глобалізації кожна країна може під’єднатися до Мережі, набиратися знання від інших і розвивати свої освітні системи; кожна країна може знайти інвесторів з будь-якої іншої країни, щоб ті вкладали капітал у підприємства, шахти, дороги тощо; кожна країна, якщо нею добре керувати, може за певний час запровадити в себе ДОСкапітал 6.0. “Економіка якої країни цього року зростатиме найшвидше?” – поцікавилась Інформаційна служба часопису “Економіст” на початку 2000 року. І відповіла: “Мозамбіку. Останні чотири роки економіка Мозамбіку має чи не найвищі у світі темпи зростання. Збільшення ВВП становило пересічно 10 відсотків. Ботсвана за той самий період тримала темпи зростання ВВП на рівні 7 відсотків. Попри всі невигідні африканські умови (несприятливий клімат, інфекційні хвороби тощо), певна політична стабільність, виважена фіскальна політика та сприятливі для підприємництва реформи здатні творити дива навіть у безнадійно бідних країнах”. Мозамбік та Ботсвана зробили свій вибір на користь процвітання. Як одного разу висловився професор Гарвардської ділової школи Майкл Портер: “Багатство нації сьогодні залежить передовсім від її власного колективного вибору. Ні географічне положення, ні природні ресурси, ні навіть військова міць тепер не мають вирішального значення. Натомість тепер національні достатки визначатиме те, як ця держава та її громадяни облаштують свою економіку, як вони порядкуватимуть нею, які інституції вони запровадять і куди вони – поосібно та колективно – вкладатимуть свій капітал”.

Якщо країни тепер так само, як і компанії, самі є творці свого процвітання, – то яка політика, які вміння й навики потрібні країні в цю еру глобалізації? Далі – в цьому й наступному розділах – я подам свій контрольний список, складений на підставі спостережень за найкращими глобальними країнами та компаніями. Сьогодні, коли я приїжджаю до країни, то найперші два запитання, що я ставлю, щоб визначити її економічну могутність та потенціал, це:

Наскільки електронізована ваша країна чи компанія?

У жовтні 1995 року я прилетів до Редмонда (штат Вашинґтон), щоб узяти інтерв’ю в людини номер два корпорації “Майкрософт” – її президента Стіва Боллмера. Я мав поставити одне просте запитання: “Сьогодні “Майкрософт” – провідна американська компанія, тож з якими мірками вона підходить до сили й слабкости країн? Коли корпорація дивиться на світ, то які країни вражають її своєю міццю й чому?” Тоді, в жовтні 1995 року, Боллмер мав готові відповіді. “Ми визначаємо міць країни за одним-єдиним співвідношенням – ПК на сім’ю”, – сказав він. “Добре, – відказав я, – тоді якою вам бачиться світова карта сил?” Що ж, – сказав він, – регіон найшвидшого зростання, як на “Майкрософт”, – це Азія. Там Південна Корея має найвищий рівень ПК на сім’ю. Японія ще тільки почала її наздоганяти. Та найбільше компанію “Майкрософт” тішить Китай”.

– Як вам може подобатися Китай? – спитав я. – Люди там заробляють по півсотні доларів за місяць.

– Ет, ви не розумієте, – відповів Боллмер. Тоді він підійшов до дошки і накреслив дві короткі риски з одного боку, дві з другого, дві короткі риски під ними і одну на самому низу. “Що це?” – запитав я. Тоді він обвів кожну пару рисок нагорі, тоді ту пару, що під ними, а тоді риску на самому низу, і сказав: “Це китайські баба й дід по материній лінії, це – по батьковій, це – китайські батько й мати, і всі вони складають гроші на “Віндовс 95” для єдиної китайської дитини”. Ось так навіть контроль народжуваности в Китаї працює на “Майкрософт”.

– А що ж решта світу?

– Гаряче в Бразилії та Індії: тут швидко зростає число ПК на сім’ю, – сказав Боллмер. А ось Близький Схід, від Марокко до пакистанського кордону – це для нас цілковита чорна діра, за винятком Ізраїлю, що стоїть на якісно вищому рівні. “Майкрософт” має там окремий проектно-дослідний центр. Уся Західна Европа має однаково сильні позиції, – зазначив Боллмер, – за винятком єдиної країни – Франції. Я не хочу сказати, що Франція пасе задніх, але раніше ми спостерігали там досить значне примноження комп’ютерів. Тепер воно припинилося”.

Я назвав Боллмерову карту потуг “Зовнішня політика 3.1”. Через три роки, в 1998-му, я надумав її оновити. Проте цього разу я вирішив поїхати до Кремнієвої Долини й запитати чільних керівників тамтешніх великих компаній – “Інтел”, “Сан” та “Сіско” – та викладачів Технічної школи Стенфордського університету, як вони вимірюють потугу. Що цікаво, я виявив значну еволюцію поглядів. Мені розповіли, що в 1998 році Кремнієва Долина, оцінюючи міць країни, зважає не тільки на співвідношення ПК і числа сімей, але й на “рівень інтегрованости”.

– Сьогодні, – сказали вони, – важить те, наскільки широко й глибоко ваша країна сприйняла ПК, поєднала їх мережами всередині компаній, шкіл та розважальних закладів, а тоді підімкнула ці внутрішні мережі до Інтернету і Всесвітньої Мережі. Рівень інтегрованости здебільшого визначають за пропускною спроможністю країни: здатністю її кабелів, телефонних ліній та оптичних волокон передавати цифрову інформацію – набори одиничок та нуликів – від одної точки в мережі до іншої. Якщо мантрою десятиліття ПК було “На комп’ютері не буває забагато пам’яті”, то мантрою десятиліття пост-ПК стало “Пропускна здатність країни не буває завелика”.

Що більшою пропускною здатністю володіє ваша країна, то вищий її рівень інтегрованости. Якщо ви хочете визначити інтегрованість своєї країни, то виміряйте її в мегабітах на душу населення: поділіть наявну пропускну спроможність на кількість її потенційних користувачів. Мегабіт на душу населення, поряд із ПК на сім’ю, став тепер ще одним ключовим критерієм потуги в кремнієвому всесвіті. Він характеризує те, як швидко поширюється інформація в суспільстві, наскільки тісний є двосторонній зв’язок влади з народом. Робочі місця, високі технології та економічне зростання тяжіють до найінтегрованіших суспільств, що мають найбільше мереж і найбільшу пропускну спроможність, – адже ці країни мають найкращі можливості нагромаджувати, використовувати й розподіляти знання, щоб проектувати, винаходити, продавати, пропонувати послуги, спілкуватися, навчатися й розважати. Сьогодні зв’язок – це гроші.

Як сказав Браян Райд, менеджер корпорації “Диджитал Еквіпмент” і першодослідник Мережі, репортерові “Нью-Йорк Таймс” (8 грудня 1997 р.): “Пропускна здатність – це транспортна система інформаційної епохи, і за допомогою цієї системи компанії продають свої товари. Наприкінці 1990-х пропускна спроможність важить в комерції стільки само, скільки в 1890-х важили залізниці або в 1790-х – морські порти. Це той канал, той засіб, що дає вам можливість продавати ваші товари”.

Джон Чемберс із “Сіско” полюбляє казати, що в цій інтернет-економіці процвітатимуть ті країни, що першими здогадаються про значення пропускної спроможності й електронізуються ще до того, як решта збагне доконечність змін. Якщо ви впораєтеся скоріше, ніж ваші конкуренти, каже Чемберс, то єдине, що вам залишиться їм сказати: “Гра скінчена”.

Незабаром настане світ, в якому Інтернет цілковито визначатиме комерцію, освіту та комунікацію. Тоді ми матимемо тільки дві відміни бізнесу: інтернетівський і антиінтернетівський. Інтернет-бізнес – це той, який можна провадити через Інтернет, тобто все від торгівлі книжками до біржових операцій та азартних ігор, або той, який може значно зрости завдяки Інтернетові, тобто все від фінансових порад до контролю виробничих запасів. Антиінтернетівський бізнес – це той, який не можна здійснювати через Інтернет: приміром, готування їжі, стриження волосся чи виробництво сталі, – або той, який до певної міри є реакцією на засилля Інтернету. До останньої категорії належать такі речі, як універсальні крамниці та кафе. Крамниці та кафе являють собою антиінтернетівський бізнес, бо вони користають з того, що чим довше людина сидітиме вдома перед своїм комп’ютером, нишпорячи по Мережі, тим більше їй хотітиметься вийти надвір, піти до крамниці чи кафе й когось стріти, щось понюхати, скуштувати або помацати своїми руками. Виробник завжди муситиме подавати свій товар таким способом, щоб люди могли його помацати або скуштувати; та й люди завжди шукатимуть собі товариства чи то в крамниці, чи то в кафе.

Оскільки Інтернет поступово стає стрижнем глобальної комерції, освіти та комунікації, то якість і обсяг мережевих послуг у тій чи тій країні стануть вирішальним чинником її економічної могутности. Тож хто є хто в сучасному світі під оглядом нових мережевих стандартів потуги? У Кремнієвій Долині побоюються Тайваню через його новаторське завзяття, інтегрованість та динамічний капіталістичний стиль роботи тамтешніх підприємців, що вправно використовують сучасні технології. Якби Тайвань був акцією, я придбав би її. Сполучені Штати, Британія, Канада, Австралія, скандинавські країни, Ісландія, Ізраїль, Італія, Синґапур, Коста-Рика та Індія також належать до цієї категорії. Тепер у Коста-Риці здійснюють план, за яким кожний студент університету матиме свою електронну поштову скриньку. Японія, Корея та Китай, попервах забарившись, тепер швидко надолужують згаяне. Невдовзі Синґапур уже не буде єдиною країною, де влаштовують щорічне шоу “Міс Інтернет”. “Ю-ес-ей Тудей” (19 січня 1999 р.) в коментарі до фотографії молоденької дівчини, обраної за міс Інтернет, сказала: “Синґапур так серйозно поставився до настання цифрової ери, що навіть проводить конкурс “Міс Інтернет”. Стелла Тан, що на фото, стала переможницею серпня. Конкурсантки змагаються, серед іншого, в таких номінаціях, як діловий стиль та мережевий дизайн”.

Отак. Колись, за часів Берта Паркса, жіноча краса означала 90 х 60 х 90. Сьогодні тон повсюди задає Білл Ґейтс...

Проте постає ще одне важливе питання: що буде потім, що стане ключовим критерієм економічної потуги після ПК на сім’ю та мегабітів на особу?

Відповідь на це двояка. Матеріально те, що прийде потім, – це “Всюдинет”, світ, у якому ми зможемо постійно бути онлайн – за допомогою всіляких інформаційних пристроїв, хай то буде ваш телевізор, ПК, пейджер, факсер, тостер чи е-мейлер. Все, що працює від електрики, відтепер начиняється програмним забезпеченням і підмикається до мереж, що пролягають через ваш дім чи офіс. Мірою того, як Інтернет звільнятиметься від шкаралупи вашого настільного комп’ютера й поселятиметься в різноманітних інформаційних пристроях, наближатиметься доба Всюдинету. А як ви будете користуватися цією мережею – за допомогою годинника, мобільного телефону чи персонального комп’ютера – це вже ваше діло.

 Щораз більше країн стає на цей шлях. Тим-то, оцінюючи певні країни, ми дедалі більше зважатимемо на те, як близько вони підійшли до абсолютної інтегрованости. За головний критерій стане те, наскільки близько країна підійшла до межі, коли всі її громадяни перебувають в режимі онлайн або принаймні мають можливість вийти онлайн де й коли завгодно, і наскільки багатий спектр послуг надає тамтешній Всюдинет. Приміром, скільки сімей може користуватися технологіями переведення мови в текст, що дозволяють продиктувати яке хочеш повідомлення абонентові в будь-якій точці землі зі свого домашнього комп’ютера. Наскільки якісні є пропоновані відеоконференційні послуги, за допомогою яких можна пересилати зображення й майже безплатно спілкуватися в мережі віч-на-віч? Скільки освітніх закладів запровадило дистанційне онлайнове навчання, щоб люди могли вчитися й вивчати що хоч й звідки хоч? Чи добре зашифровано ваш Всюдинет, щоб можна було надійно зберігати інформацію й провадити торгівлю за кредитними картками, не боячись кіберзлодіїв? Наскільки догідні й універсальні всі ті інформаційні пристрої, що люди постійно носять при собі й виходять за їх допомогою онлайн?

Ваша країна чи компанія – форматор чи адаптер?

Хоча під’єднання ваших компаній та громадян до Всюдинету – це неодмінний складник економічної сили, однак цього ще не досить. Ми поставили тільки півпитання. Ще слід запитати про те, наскільки добре – і наскільки творчо – ваша країна чи компанія вміє використати Всюдинет. Могутність прийде не просто до тих, що стали найелектронізованіші, але до тих, що виявляють найбільше творчих здібностей, поєднуючи фірми, уряди, капітал, інформацію, споживачів та свій хист у мережевікоаліції щоб створювати вартість. Це може бути коаліція, очолювана корпораціями, що вироблятиме економічну вартість. Це може бути коаліція, очолювана державою, що створюватиме геополітичну вартість. Це може бути й коаліція під проводом активістів, що створюватиме й боронитиме загальнолюдські вартості – як-от права робітників, права людини або чисте довкілля.

У цій системі компанії, уряди й активісти можуть бути, за термінологією Джона Гейґела ІІІ із “Мак-Кінсі”, або “форматорами”, або “адаптерами”. Форматори – це ті компанії, країни чи активісти, що диктують правила та способи взаємодії в певнах царинах діяльности всюдинетового світу, – хай то буде царина комерції, політики чи оборони людських прав. Адаптери – це ті компанії, що засвоюють правила та способи взаємодії, сформовані іншими, і вчаться користати з них, знаходячи для себе власні ніші. Що більше споживачів, компаній та країн під’єднано до певного Всюдинету, то дужчі стають його головні форматори. Вже сьогодні ми бачимо, як повсюди у світі точиться боротьба за те, яка країна, компанія, організація споживачів-активістів або й Надпотужний індивід стане форматором певних правил або стандартів; бо ж коли ви створили новий стандарт у електронному світі без стін, то сфера дії цього стандарту може виявитися величезною. Він впливатиме на поведінку й на споживчі вподобання сили-силенної людей по всій землі.

Гарний приклад форматора в царині економіки – це онлайновий авкціон “Е-Бей.” Він виник на порожнім місці й уже за три роки створив новий кодекс правил та форм взаємодії для здійснення торговельних операцій через Всесвітню Мережу. “Е-Бей” звів між собою продавців та покупців, створивши новий ринок поза звичними систематичними оголошеннями в газетах, поза іншими традиційними центрами торгівлі та відповідно – цілком новий кодекс правил. Кожна особа, що продає товари на “Е-Бей”, має свій рейтинґ, визначений тими, що вже мали з нею справи раніше; і якщо ви хоч раз когось обдурили, то це так позначиться на ваших рейтинґових показниках, що закриє вам усі подальші перспективи, – бо кожен у Всесвітній Мережі зможе побачити, що ви показали себе шахраєм. Після того, як форматор запровадив свої стандарти, боротьба переходить в інші сфери діяльности або починається нова боротьба за те, хто зможе найкраще використати форматорові новації. Відповідно, тепер ми маємо вже не просто окремих осіб, що продають, купують та обмінюють товари на “Е-Бей” за специфічними правилами, – тепер для цього створено вже цілі компанії. Вам вигідно, щоб якомога більше людей засвоювали й вживали ваші правила, бо це зміцнює й закріплює ці правила як стандарт. Крім того, це створює довкола вашого стандарту безліч новацій, покликаних його поліпшити. Виникнення Всюдинету дає людям можливість відкривати біржі на зразок “Е-Бей” в різних сферах економіки – від будівництва житла до торгівлі сталлю чи пластиком. Такі біржі гуртують продавців та покупців певної сфери економіки, даючи їм можливість набагато ефективніше купувати, продавати та обмінювати товари у глобальних масштабах – і так само поширювати й продавати інтелектуальні ресурси. Якщо ваша країна чи компанія зможе стати форматором одної чи кількох таких бірж, – де торгуватимуть віртуальною сталлю, ґумою чи цементом, – відхопивши свій шматок під час величезного загарбання земель у Всюдинеті, яке починається перед нашими очима, то це стане реальним джерелом сили. Адже ці біржі діють на глобальному рівні, й коли така біржа, приміром, “Е-Бей”, міцно встане на ноги, під неї дуже важко підкопатися. Таких бірж у кожній сфері економіки може бути одна-дві, не більше.

Інший великий форматор – це “Майкрософт”. Він поєднав виробників та споживачів у єдиній мережі вартостей, заснованій на його технологіях, стандартах, програмах та операційних системах. Щоб з вас вийшов ефективний форматор, треба приваблювати до себе нових і нових адаптерів. Та головною умовою того, щоб ваш стандарт мав багато адаптерів, є його здатність створювати вартість не тільки для вас, але й для інших людей – хай то буде економічна продукція, загальнолюдські вартості чи геополітичні принципи. Якщо принукати людей проти їхньої волі стати членами вашої мережі вартостей, вони кінець кінцем збунтуються проти неї, знайшовши інший стандарт. Отож форматор завжди повинен замислюватися над тим, чи залишив він вільне місце у своєму ланцюжкові нарощення вартости – трохи крихот на столі, – щоб заохотити інших переймати його стандарти. Чи, може, він прагне пожерти навіть найменші крихти прибутків, потенційно створених за його стандартом? Якби “Е-Бей” не просто створила новий ринок для бізнесу, але й намагалася втримати всі найприбутковіші операції під своєю парасолькою, то люди не мали б жодних стимулів засвоювати її стандарти й вона як форматор швидко занепала б. Жадібність “Майкрософту”, його небажання дозволити іншим компаніям, таким, як “Нетскейп”, засвоїти його “Віндовс” та доладнати цей пакет програм для вигіднішої роботи в Інтернеті – все це призвело до того, що Департамент юстиції почав проти “Майкрософту” антимонопольний процес, та й дрібніші компанії взялися створювати нові інтернет-стандарти, відмінні від майкрософтівських. Щоб бути ефективним форматором, не можна бути свинею, як ото “Майкрософт”.

Не всі успішні форматори розпочинали свою діяльність саме як форматори. “Делл”, приміром, починала як адаптер. Вона взяла вже наявні технології, “IBM PC”, і блискуче освоїла їх за допомогою творчих методів виробництва. “Делл” стала частиною ІБМівського ланцюжка нарощення вартости. Згодом “Делл” і собі стала форматором. Намагаючись стати найкращим адаптером “IBM PC”, “Делл” створила нові неординарні способи використання Мережі, щоб зноситися зі споживачами, працювати з постачальниками та контролювати матеріально-виробничі запаси. Таким чином вона створила новий ланцюжок нарощення вартости, і тепер уже ІБМ стала адаптером інтернет-орієнтованих методів виробництва та організації запасів, розроблених на “Делл”.

Ті самі принципи можна прикласти й до геополітики. Скажімо, найбільший форматор у сучасному світі – Сполучені Штати. І хоч було б надмірним перебільшенням сказати, що саме Сполучені Штати відповідають за глобалізацію, проте це та країна, що сьогодні має найбільше можливостей створювати коаліції для геополітичного управління глобалізацією. Приміром, у нашому до значної міри інтегрованому світі Сполучені Штати вирішували, яким чином використати економічні, інформаційні та військові важелі впливу, щоб порятувати косовських албанців, що потерпали від гонінь в Югославії 1999-го. Саме Сполучені Штати окреслили більшість ключових принципів, за якими працює Всесвітня організація торгівлі, та встановили умови входження до цеї організації Китаю. Саме Сполучені Штати сформулювали тверду відповідь Об’єднаних Націй Іракові. Інші члени НАТО, а також китайці та росіяни були здебільшого адаптерами, часто не з власної на те волі.

Сполучені Штати й Великобританія, плюс ще Ринки-велетні, стали головними форматорами Золотої Гамівної Сорочки. У цьому тісно поєднаному світі принципи Золотої Гамівної Сорочки стали загальноприйнятим стандартом того, як досягати економічного зростання. Золота Гамівна Сорочка створила глобальний ланцюжок нарощення вартости, який визначає провадження промислово-фінансової діяльности та торгівлі, – і таким країнам, як Штати чи Британія, цей сформований ними самими ланцюжок приносить добрячий зиск. Однак тепер є ще й багато інших країн, які бачать свій зиск у тому, щоб засвоїти цей стандарт і створювати власні його варіанти, – і тим самим тільки зміцнювати позиції Золотої Гамівної Сорочки.

Світ політики під цим оглядом такий самий, як діловий світ: якщо ви хочете стати успішним геополітичним форматором, будьте щедрі й не надто властолюбні, щоб інші країни бачили користь – для себе самих чи для стабільности в своїм регіоні – з того, що засвоять ваші стандарти та геополітичні принципи. Америка була б поганим, жадібним форматором, якби сказала решті країн: “Ви повинні увібгатися до Золотої Гамівної Сорочки й відкрити свої кордони вільній торгівлі. І коли ви це зробите, ми почнемо довозити до вашої країни все, що тільки можна, але вам дозволимо довозити до Америки тільки дещо”. Це тільки відлякало б інші країни від Золотої Гамівної Сорочки й заохотило б створювати свій новий стандарт. Геополітичні форматори, що надто багато забирають собі, не залишають на столі нічого для інших, тим самим позбавляючи інших заохоти до адаптації й творчости, довго серед форматорів не затримаються.

Найцікавіше і для багатьох найменш очевидне є те, як цей самий принцип форматорів і адаптерів можна прикласти до царини прав людини, соціальних кампаній, доброчинности та охорони довкілля. Різноманітні приватні організації, уряди, Надпотужні індивіди та компанії сьогодні, як ніколи раніше, мають можливості ставати форматорами правил та коаліцій і домагатися вирішення багатьох проблем. Проте багато активістів недобачає цих можливостей для соціального підприємництва.

Подивімося на справи під таким оглядом. Коли Америка наприкінці дев’ятнадцятого століття почала переходити від множини напівавтономних регіональних економік до більш інтегрованої національної економіки, то цей процес саме й покликав до життя федеральний уряд таким, яким ми його сьогодні знаємо. Федеральний резерв, Комісія бірж та цінних паперів, Федеральна комісія зв’язку та інші подібні установи – всі походять з тих часів. Національна економіка потребувала комплексу національних інституцій, що могли б обіймати її всю, контролюючи її й даючи їй певний лад. Природно б гадати, що таке саме станеться, принаймні мало б статися тепер – як наслідок глобалізації. Тобто, переходячи від множини напівавтономних національних економік до більш інтегрованої глобальної економіки, ми створимо якийсь глобальний уряд, що охоплюватиме її всю, контролюватиме й даватиме їй лад.

Проте стрибок від регіональних до національних установ всередині країни зробити набагато простіше, ніж стрибок від національних установ кожної окремої країни до глобальних, наднаціональних установ. Стаючи глобальними, ви стикаєтеся з двома проблемами. По-перше, це самостійність: люди нізащо не бажають, щоб ними правили невідомі політики та чиновники невідомо звідки, що не підлягають демократичним чи якимось іншим формам контролю. По-друге, це сама природа глобалізації як системи. У світі без стін, що його стрижнем поступово стає Всюдинет, здатність глобальних установ відгукуватися на проблеми й запроваджувати певні податки або принципи поведінки є вельми обмежена. Візьмімо хоча б Інтерпол, що марно намагається простежити сліди здійснених через Інтернет незаконних грошових переказів з Кайманових островів на Нормандські, або Всесвітню організацію торгівлі, що так само марно старається добрати способів, щоб упорядкувати торгівлю в кіберпросторі. Щодня з’являються нові й нові криївки, практично недосяжні для традиційних урядових установ.

Тим-то, коли йдеться про контроль за дотриманням глобальних норм – у справах довкілля, прав людини, фінансових відносин чи становища робітників, – форматором не може виступати глобальний уряд, принаймні найближчим часом. Що ж тоді робити нам? Ми не можемо закривати очі на ці проблеми і не можемо полишити їх вирішення на волю ринків. Нарешті ми підійшли до ключового питання: як можна домогтися кращого врядування в таких сферах, як довкілля, права людини, фінансові відносини та становище робітників, не маючи глобального уряду? Як нам вирішити такі проблеми, що для нас як людських істот або людських громад є справді важливі, без допомоги якогось глобального полісмена?

Щоб мати відповідь, нам треба затямити, що у світі мереж, індивідів, компаній, спільнот, споживачів, активістів та урядів кожен має можливість стати форматором, – створюючи ланцюжки нарощення людських вартостей. Ставши форматором коаліції, що обстоюватиме певні людські вартості, ви не повірите, коли побачите, як багато можете зробити для кращого глобального врядування навіть без глобальної влади. Втім, це потребуватиме докорінно нових підходів до мобілізації сил. Треба подумати над тим, як максимально використати потенціал Мережі та колективний вплив споживачів, як викривати махінації транснаціональних корпорацій, що провадять бізнес по всім світі й через те повинні дбати про своє лице й свої торговельні марки по всіх країнах.

Дозвольте мені навести кілька прикладів. Чи не найгостріше питання доби глобалізації – це як покласти край недодержанню робітничих прав та визискові робітників у слаборозвинених країнах. У цю епоху, поки багато правозахисників і далі займаються проблемами свободи слова, вільних виборів абощо, у слаборозвинених країнах людей усе більше хвилюють питання робітничих прав, працевлаштування, права на організацію та права на гідні умови праці. Колись тамтешніх робітників гнобили всевладні комісари, тепер їх так само гноблять неприборкані капіталісти, що переносять своє виробництво з країни до країни, завжди знаходячи людей, згодних працювати за найменші гроші й за найнижчими стандартами. Багатьом емблемка “Найк” стала така сама ненависна, як колись серп і молот.

Цим робітникам треба допомогти – й то на ділі. Проте в нас немає ніякої світової влади, що могла б так от просто видати якийсь закон, запровадивши для всіх належні умови праці. Американські виробники роками вдаються до свого лобі в Конгресі для того, щоб перепинити найменші спроби прикласти американські стандарти праці до своїх фабрик за кордоном. Тим часом швацькі компанії Південної Кароліни переносять своє виробництво до Ґватемали, де місцевих стандартів немає зовсім, та й Міжнародна організація праці не має жодної сили. І кінець кінцем компанії опиняються поза всяким – чи то місцевим, чи то міжнародним – контролем. Саме це ми й побачили в 1996 році, коли відкрилася правда про жахливі умови праці на гондураській фабриці фірмового вбрання “Кеті Лі Джиффорд”. Тому чекати, поки ці проблеми залагодить глобальний уряд, означає чекати вічно.

Перед лицем такої несправедливости правозахисна спільнота у світі після холодної війни повинна перейти на нові рейки, так само, як це зробили підприємства військової промисловости, що замість танків почали випускати локомотиви й тостери. “Під час холодної війни, – каже Майкл Познер, голова Спілки юристів-правозахисників, – головна наша проблема – як притягти до відповідальности уряди, що самі ламають свої закони та норми. Сьогодні постає нова проблема – як допевнитися, щоб приватні компанії відповідали за погане поводження з робітниками за часів, коли скрізь по світі владний контроль дедалі слабшає, а влада (приміром, китайська) й собі подається в бізнес, так що марно сподіватися від неї ролі сторожового собаки чи оборонця прав”.

У цьому світі активісти повинні навчитися повертати глобалізацію на свої власні потреби. Вони мають затямити, що компанію завжди можна приневолити, щоб вона поводилася краще, – досить тільки через Інтернет задіяти світових споживачів. Я називаю це “мережевим рішенням проблеми прав”, і вже завтра воно стане головним способом обстоювати права людини. Це буде висхідне або горизонтальне, але не низхідне запровадження норм. Замість чекати на волю верхів, можна надати більше влади низам, створивши коаліцію, що здатна до кращого врядування без допомоги глобальних урядових установ.

Саме такий експеримент започатковано наприкінці 1999 року. Скандал довкола “Кеті Лі Джифорд” покликав до життя нового оборонця прав – асоціацію “Чесна праця”. Це коаліція, що звела в одній команді американський уряд, активістів, що обстоюють робітничі права, таких, як Спілка юристів, виробників вбрання та американських студентів. Коаліція діє так. Найбільші світові компанії-виробники вбрання узгодили з правозахисними організаціями мінімальні стандарти умов праці на швальних підприємствах, зокрема обмеження щодо дитячої праці та щодо тривалости робочого дня. Вони також домовилися про засади єдиної системи контролю, згідно з якою незалежним контролерам дозволяється несподівано відвідувати підприємства. Контролер дістає повноваження від асоціації, й за такого контролера може стати будь-хто, від церковної громади до глобальної авдиторської фірми. Асоціація також видає щорічні звіти, й там докладно проаналізовано, як компанії додержують встановлених вимог. Ці звіти поки що поширюються через Інтернет, але невдовзі їх почне друкувати “Ревю споживача”. Якщо компанія додержує встановлених стандартів, їй дозволяють чіпляти на своїй продукції спеціальні ярлички “Чесна праця”, щоб споживачі мали правдиві відомості та виразні орієнтири в морі пропозицій, а відтак могли купувати товари тих фірм, що поважають права робітників, і оголосити бойкот тим, що цього не роблять. Понад сто університетів приєдналися до коаліції і постановили, щоб університетські книгарні, що, серед іншого, торгують усякими кросівками, футболками та сорочками, продавали тільки продукцію, що має сертифікат асоціації. Є надія, що так само вчинять невдовзі й інші роздрібні торгівці.

Ця програма не може за одним махом докорінно змінити умови праці. Та це тільки початок – початок оформлення нового кодексу правил та норм для глобальної швацької індустрії. І відбувається все це без допомоги глобального уряду, силами спільної коаліції, що здатна зробити кожного споживача оборонцем прав людини і не дати глобальним корпораціям ні найменших шансів.

“Мені дивно бачити, що багато активістів досі в полоні старих методів, так ніби вони досі в старім світі, – каже Пол Ґілдінґ, колишній голова “Ґрінпісу”, а тепер екологічний радник транснаціональних корпорацій. – Стара модель – це коли ви виходите на демонстрації, здіймаєте громадське невдоволення, змушуєте уряд ухвалити той чи той закон; компанії опираються цьому, і зрештою вдається досягти компромісного рішення; минає ще років п’ять, і аж тоді починаються якісь зміни. Сьогодні ми не можемо марно витрачати стільки часу”.

Найбільшого здатні домогтися сьогодні ті активісти, що повертають власні економічні інтереси компаній та споживачів в потрібному напрямі й залучають до оборони довкілля, робітничих прав або прав людини все те, що досі тільки шкодило цим цінностям. Для цього треба співпрацювати з транснаціональними корпораціями та споживачами, доводити компаніям, що вони можуть бути водночас і зеленими, й зисковними, пояснювати їм, що якщо вони відмовляться поліпшити свої екологічні стандарти чи умови праці на своїх фабриках за кордоном, то спільнота активістів розпочне проти них всесвітню кампанію в Інтернеті й підніме проти них споживачів по цілому світі. Власний економічний інтерес – велика сила на цій землі. Звісно, що й не єдина така сила. Велике значення мають так само й закони та правові норми. Велике значення мають уряди. Уряди й далі повинні ухвалювати закони й давати лад економічній діяльності, й то так, щоб захищати інтереси не тільки якоїсь окремої групи споживачів чи активістів, але й цілого суспільства. Проте часто найлегший спосіб переконати компанії поважати закони та норми – це самим направити їхній економічний інтерес – головний фермент в організмі глобалізації – в потрібне річище, перетворивши цей чинник нищення на чинник творення.

На початку 1990-х Всесвітня організація торгівлі постановила, що американський закон, який забороняв довозити до країни тунця, спійманого сітями, небезпечними для дельфінів, являє собою торговельний бар’єр. Звісно, це прикро вразило багатьох оборонців довкілля. Деякі почали гостро нападатися на ВОТ, як то було, приміром, під час її конференції в Сієтлі наприкінці 1999 року. Проте інші розважили, що краще самим організуватися й стати форматорами вартости, яку вони хотіли ствердити: що рибалки не сміють вбивати дельфінів просто задля того, щоб дешево ловити тунця. Їхні заходи призвели до того, що стало практично неможливо придбати в американській продовольчій крамниці банку тунця без спеціальної позначки “Безпечно для дельфінів”. Як могло таке статися? ВОТ же ж заявила, що наш закон – це торговельний бар’єр? Просто найпромітніші екологічні активісти обійшли рішення ВОТ і спробували іншими засобами створити новий тип ринкової поведінки. Вони задіяли споживачів та Інтернет і натисли на рибоконсервні компанії, щоб ті подбали про бідолашних дельфінів; компанії не хотіли втрачати своїх клієнтів, тож натисли на рибалок, щоб ті переходили на безпечні для дельфінів сіті; як наслідок – порятовано тисячі цих морських ссавців. Стандарти безпеки дельфінів поки що недосконалі; частина рибалок досі махлює де тільки можна, та й компанії нетерпляче чекають нагоди, щоб спекатися цих обмежень. Однак і це вже помітне поліпшення порівняно з тим свавіллям, що тривало досі, і це поліпшення є наслідок старань екологічних активістів, що вдалися до мережевого вирішення і вважай самотужки, без серйозної підтримки від влади, створили новий стандарт. “Єдина причина того, що ми почали клопотатися безпекою дельфінів, – це тиск споживачів, – сказав мені Майкл Маллен, речник рибокомпанії “Стар Кіст.” – Кожного тижня до нас дзвонило мало не тисяча чоловік і приходило добрих три сотні електронних листів”.

(У розділі 13, “Руйнівник”, я ближче й докладніше висвітлю те, як організації на зразок “Міжнародного збереження” застосовують такий самий підхід на екологічній арені, рятуючи все, що тільки можна: від бразильських дощових лісів до найбільших на світі боліт).

Погляньмо на ще один приклад такої стратегії, цим разом у зовсім іншій сфері – сфері боротьби з бідністю. Дозвольте представити вам веб-сайт www.planetfinance.org. Це дитя французького банкіра Жака Атталі, який вирішив, що глобалізація запоможе його самого й уповноважить стати форматором стратегії для боротьби зі світовою бідністю – замість чекати, поки до цієї справи візьметься якийсь глобальний уряд. “Пла-Нет Фінанс” працює таким чином: Близько 1,3 мільярда людей живе за долар на день. Добре відомо, що чи не найдійовіший засіб боротися з бідністю – це мікрокредитування. Мікропозички коливаються в межах від ста до тисячі доларів. Виділяють такі позички переважно жінкам, не вимагаючи ніякої застави. Діставши мікропозики, люди можуть придбати собі все, що завгодно: від швацької машини чи велосипеда, щоб возити овочі на базар, до косметики, щоб відкрити салон краси в міських нетрях Банґладеш. Ці люди над усе прагнуть покращити своє становище, їм тільки не вистачає стартових капіталів, і саме тут легко може зарадити мікропозичка. Люди, що потребують мікропозичок, навряд чи мають доступ до Мережі, зате багато мікробанків та допомогових організацій мають телефони, комп’ютери й можуть працювати онлайн. Отож “Пла-Нет Фінанс” саме те й робить, що сполучає 7000 мікрофінансових банків по всьому світі єдиною мережею, яка має просто неймовірні можливості.

“По-перше, – пояснив містер Атталі, – “Пла-Нет” старається сполучити якомога більше мікробанків, щоб усі вони могли обмінюватися досвідом. По-друге, ми допомагаємо вийти онлайн тим банкам, що досі не мали для цього можливостей, як ми це зробили в Беніні. По-третє, ми створюємо рейтинґ на зразок рейтинґу “Муді”, тобто оцінюємо мікробанки відповідно до їх етики, фінансової ефективности й того, наскільки добре вони допомагають біднякам. По-четверте, ми створюємо онлайновий університет, щоб навчати мікробанки передових методів роботи, і онлайновий ринок, щоб одержувачі мікропозичок могли продавати своє вміння. Нарешті, ми створюємо “Пла-Нет Банк”, що відкриває кредитні лінії мікробанкам і дає всім охочим нагоду завітати на наш веб-сайт, зробити грошові пожертви на певні проекти, запропоновані від найкращих мікробанків, і самим потім простежити, куди пішли і як були використані ці гроші.”

 “Пла-Нет” може не тільки оцінювати мікробанки й сполучати їх між собою через Інтернет, – так само вона може й допомогти їм дещо скоротити дві набільші статті їхніх витрат; йдеться про відстеження й облік усіх цих дрібних позичок. Розрахунок такий: Озброївшись інформаційними пристроями, – подібними до тих, що використовує поштова корпорація “Федерал Експрес”, коли хвилина за хвилиною стежить за переміщенням ваших пакунків, – кожен мікробанкір зможе одночасно стежити за сотнями позичок і процентних виплат. Якщо зменшаться операційні й облікові видатки, то ці мікропозички можна буде зібрати в один пакет і продати на комерційній основі великим світовим банкам. Зазвичай мікробанки правлять за свої кредити від 4 до 5 відсотків на місяць, щоб покрити власні витрати і спонукати людей скоріше повертати гроші, бо ж їх можна позичити комусь іще. Такий ринок з такою процентною ставкою був би досить привабливий для великих банків, якби не високі витрати на облік даних. Скоротивши ці витрати, ми докорінно змінимо ситуацію, бо саме сьогодні є величезний попит на мікропозички, але грошовий фонд для таких позичок поповнюється тільки коштом приватних та урядових пожертв. А маючи 20 мільярдів доларів комерційних кредитів, наданих великими банками, можна буде забезпечити мікропозичками сто мільйонів бідняків, що живуть за долар на день.

Ось так ви можете змінити світ – повертаючи глобалізацію проти неї самої, ставши форматором, що не гаятиме часу і не чекатиме, поки глобальний уряд подолає бідність, а сам скористається перевагами нової системи, щоб підняти великих, бездушних і еґоїстичних ринкових гравців на добре діло. Не біда, що вони керуватимуться поганим мотивом – жадобою. Коли ми спонукали великі банки стати адаптерами нової концепції, сформованої “Пла-Нет Фінанс”, давши їм для цього відповідну економічну заохоту, перед нами відкрилися цілком нові можливості, щоб боротися з бідністю.

“Є давнє прислів’я: “Дайте чоловікові рибину – й ви нагодуєте його на день. Навчіть чоловіка рибалити – й ви нагодуєте його на все життя”, – каже містер Атталі. – Ми ж маємо мільйони бідняків, що вміють рибалити. У них просто немає вудок. Тепер за допомогою “Пла-Нет” ми можемо забезпечити вудками набагато більше людей, ніж раніше”.

В електронному світі без стін майбутнє належить форматорам і адаптерам, хай хто це буде: компанії чи споживачі, надпотуги чи Надпотужні індивіди.

Тайвань купуй, Італію приберігай, Францію продавай

Електронізованість країни, її вміння бути форматором або адаптером – це ті два чинники, що стали сьогодні найголовнішими. Саме вони визначають, який вплив матиме країна чи компанія за цієї Інтернетової доби. Однак є й інші чинники, що визначають, наскільки добрий з вас форматор чи адаптер. Про них ми й поговоримо далі. Ми побачимо: коли країна чи компанія має певні ознаки, то всяк хотітиме прикупити її акцій і берегтиме ті, що має, коли ж ні – то кожен старатиметься їх спекатися. Ці ознаки – це Дев’ять звичок високодійової країни.

За часів холодної війни цілі регіони здебільшого розвивалися заодно. Країни Західної Европи йшли своїми темпами, Латинська Америка – своїми, східноазійські тигри – своїми, Східна Европа – своїми, й Африка – своїми. Натомість між регіонами були величезні відмінності. Східна Азія досягла неймовірних успіхів; Латинська Америка впевнено просувалася вперед; Близький Схід переживав застій, якщо не брати до уваги зростання дармових нафтових прибутків; Африка падала й падала, хоч здавалося, що далі вже нікуди. В 1950-х Єгипет і Південна Корея взяли старт з однакового рівня доходів на душу населення, але в 1990-х між ними була вже ого-го яка віддаль.

Сьогодні, за часів глобалізації, диференціація триває, тільки тепер відмінності виникають вже всередині регіонів і всередині країн – бо одні країни чи області всередині країн обирають процвітання, електронізуються, стають форматорами й засвоюють звички ефективних країн, а інші цього не роблять. От, скажімо, на Близькому Сході можна бачити щораз більший контраст між Тунісом, – який протягом 1990-х одяг на себе Золоту Гамівну Сорочку, домовився з Евросоюзом про вільну торгівлю й засвоїв багато звичок ефективної країни, – і деякими його арабськими сусідами, що нічого цього не зробили. Ви можете побачити, як усередині країн виникають “гарячі зони”, як-от китайське узбережжя коло Шанхая або Банґалор в Індії, котрі доходами і якістю життя далеко випереджають навіть сусідні регіони тієї самої країни, – так далеко, що це вже наче два різні світи. Політично найдражливіше питання в сучасному світі – це саме такі контрасти між розвиненими країнами або всередині країн, що розвиваються. Котрі країни в певному регіоні або котрі області всередині певної країни перейшли в Швидкий Світ – сьогодні це важить набагато більше, ніж важила колись належність певної країни до Першого або Третього світів.

Як я вже зазначав перед тим, найкращі країни та компанії стараються переймати корисні звички одна в одної. Тож, поставивши два найголовніші питання – наскільки електронізована ваша країна чи компанія і хто вона (форматор чи адаптер), ми можемо тепер поставити ще дев'ять питань, що допоможуть оцінити її економічну потугу й потенціал.

Наскільки швидка ваша країна чи компанія?

Президент Давоського економічного форуму Клаус Шваб якось зазначив: “Замість світу, в якому великі пожирали маленьких, ми тепер маємо світ, в якому швидкі пожирають повільних”. І він має рацію. Три демократизації знесли більшість тих бар’єрів, що колись перешкоджали входженню до певних бізнесових сфер, а це означає, що тепер виріб блискавично, з турбореактивною швидкістю проходить шлях від новації до масового виробництва. Якщо ваша країна чи компанія через соціальні, культурні або політичні причини не дає Шумпетеровій творчій руйнації розвинути таких темпів, які панують на сучасних турборинках, – то ця країна чи компанія невдовзі безнадійно відстане. Недарма Білл Ґейтс так любить повторювати, що вони в “Майкрософті” думають тільки про одне. За чотири роки будь-який їхній виріб уже стане реліктом. Питання хіба що в тім, хто зробить його реліктом: “Майкрософт” чи один з його конкурентів. Якщо сам “Майкрософт” – тоді все гаразд. Якщо ж це зробить хтось із конкурентів, то компанія матиме клопіт. Білл Ґейтс мало що не зробив таким реліктом свою власну компанію, коли заявив, що Інтернет – безперспективний шлях розвитку технології. Собі на щастя, Ґейтс схаменувся раніше, ніж за чотири роки.

Директорам “Компак Комп’ютер” не треба пояснювати, яка важлива сьогодні швидкість, – саме швидкість винесла їх на самісінький верх, і саме через брак швидкости вони там не втрималися. “Компак” узяв був гарний старт, випередивши ІБМ темпами творчої руйнації. Випередив так спритно, що ІБМ довго ще не могла оговтатися. Сталося ж воно ось як. 1985 року “Інтел” розробив новий, 386-й мікропроцесор, майже вдвоє швидший за старий, 286-й. “Компак” мав стратегію – перевершити всіх швидкодією своїх машин. Це означало, що тільки-но “Інтел” створював новий, швидший процесор (це не конче мала бути зовсім новий чип, вдвоє швидший за попереднього, як-от 386-й, це міг бути вдосконалений наявний зразок, швидший хоч би й на 5 мегагерців) – як “Компак” першим починав ставити цей новий, швидший процесор на свої моделі ПК й постачати його на ринок.

У 1980-х нова модель персонального комп’ютера з’являлася насамперед в Сполучених Штатах, через кілька місяців попадала до Европи і аж потім доходила до Індії або на Близький Схід. Тоді вважали, що европейські й азійські ринки якимось чином відгороджені від того, що відбувається в Америці. “Компак” найперший побачив, що це не так, що новий виріб треба випускати на ринок скрізь одночасно. Отже, коли “Інтел” сповіщав, що є вже новий процесор, і люди читали про це в газетах або Інтернеті, то вони могли сподіватися: коли назавтра їм захочеться придбати комп’ютер, то в ньому вже стоятиме оцей новий чип. “Уже наступного дня ваш товар має лежати на полицях крамниць, – каже Енріко Пезаторі, старший віце-президент “Компака” у справах торгівлі. – Якщо ви запізнитеся бодай на два тижні, то вас вважатимуть за повільних, спеціалісти поставлять на вас тавро повільної компанії, кожен дивитиметься на вас як на невдах, що втратили величезний ранній зиск, не зволивши трохи поквапитися”.

Так от, “Компак” розробив дуже швидкий цикл запровадження нових процесорів. Компанія мала близькі відносини з “Інтелом”, тож її інженери могли діставати найновіші чипи, встановлювати їх у свої комп’ютери (тільки мінімально змінюючи решту компонентів) і виставляти на продаж новий процесор в старій коробці раніше, ніж інші великі виробники. “Компак” міг триматися в лідерах, бо старався якомога довше залишати незмінною більшість компонентів своїх основних моделей ПК – все, крім процесора й деяких програм, що управляють процесором. Таким чином “Компак” невпинно здешевлював свої базові моделі ПК та їх компоненти, знов і знов вдаючись до одного й того самого проектного вирішення (правило: чим довше виріб перебуває на ринку, тим дешевші стають його компоненти), щоразу міняючи тільки процесор – на новіший і швидший. Зрештою, саме швидкість процесора визначала ринкову вартість комп’ютера, тож “Компак” загрібав гроші лопатою, виробляючи дешевші й дешевші коробки, але правлячи за них дорожче й дорожче, бо всередині завжди стояв найшвидший чип. І процес цей постійно прискорювався. Дедалі більші прибутки дозволяли “Компак” робити нові й нові знижки, нахабно пхаючи лапи до тарілки ІБМ.

ІБМ, навпаки, ніде не поспішала. Вона завжди любила якщо заводити щось нове – то ефектно, все одним махом. Це конче мала бути цілком нова модель комп’ютера. Тож коли “Інтел” випустив 386-й процесор і запропонував ІБМ встановити його на свої моделі ПК, то ІБМ не захотіла ставити цей швидший чип на свою давню модель – ІВМ АТ на базі 286-го процесора. Фактично, ІБМ хотіла зачекати, поки не випродасть усі свої вже вироблені АТ, щоб тоді поставити 386-й процесор на ПК цілком нової системи – PS/2. Чом би й ні? ІБМ була найбільша, найсолідніша компанія. У світі, переділеному стінами, вона, здавалося, має вдосталь часу, щоб робити все на свій смак.

ІБМ під проводом свого тогочасного директора Джона Акерса стала страх якою самовпевненою, багато чим нагадуючи Радянський Союз. Ціла компанія працювала над тим, щоб виконати “план” свого голови, тобто зібрати певний наперед встановлений дохід і здобути певний наперед запланований зиск. Отже, компанія не оглядалася на ринок, не дбала про те, щоб задовольняти потреби споживачів, – тоді треба було б потрохи додавати своїм машинам швидкодії, тільки-но з’явиться нова технологія. Вона знай оглядалася на “політбюро” ІБМ: яких цифр треба досягти, щоб забезпечити певний рівень зростання компанії. ІБМ не здавала собі справи, що всі бар’єри вже знесено й ніщо тепер не перешкоджає новим фірмам приходити до її сфери. Тепер ключ до великих успіхів – це здатність якнайкоротше обтяти свій виробничий ланцюжок, зберігаючи незмінними якомога більше компонентів і проектних рішень, щоб загнути додолу криву витрат і зосередитись на тім, чого справді хочуть люди; а вони хочуть комп’ютера, який не забиратиме цілий ранок, щоб завантажитись. Проте ІБМ залишалася в полоні старих звичок. Колись, до 70-х років, вона розробляла й продавала компаніям великі комп’ютерні системи-мейнфрейми. Створивши раз на кілька років машинище принципово нової системи, ІБМ могла поставити його всім своїм клієнтам і добре заробити. Але ПК – це щось зовсім інше. Споживачі не мають ніякого бажання раз на кілька років купувати принципово новий комп’ютер. Вони просто хочуть, щоб машина працювала швидше. “Компак”, дослухаючись до споживачів, розібрав що до чого – і прискорювався. ІБМ, не слухаючи нікого, крім себе, не розібрала – і не квапилася.

“ІБМ працювала на старий лад. Їй було невтямки, що ця нова категорія машин підлягає зовсім іншим правилам, – сказав мені Екхард Пфайфер, президент “Компака” з 1991-го по 1999-й. – “Інтел” приніс ІБМ новий 386-й чип і каже: “Беріть його”, – але ІБМ відказала: “Нам не треба”. Тоді “Інтел” подався до нас, і ми сказали: “Ми це зробимо”. І ми домовилися”.

 Гра скінчена – принаймні поки що. “Компак” відхопив здоровенний шматок того бізнесу ПК, що раніше належав ІБМ. “Ще років десять-п’ятнадцять тому було не так уже й важливо, чи кинетеся ви наввипередки освоювати новий мікропроцесор, тільки-но “Інтел” його випустить, – додав Пфайфер. – Люди ще не мали того відчуття нагальности. Вони казали собі: “Що ж, почекаємо ще місяць-два. Може, тоді вдасться заробити на нашій новій системі кількома доларами більше”. Та сьогодні чекати ніколи: ви повинні брати новий процесор і першого ж дня ставити його на потік”.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х “Компак” міг оновлювати свої вироби скоріше за своїх суперників. Отже, він міг найскоріше задовольняти вимоги споживачів. А отже, – він міг найскоріше збирати свій бариш. Ерл Мейсон, тодішній головний фінансовий розпорядник “Компаку”, сказав мені 1998 року: “Якщо ви зможете невпинно скорочувати час, що минає від тої миті, як ви заплатили долар постачальникам, до тої миті, як вам заплатять долар покупці, ваш капіталообіг прискорюватиметься й ви зможете загрібати великі, неймовірно великі гроші... Від кінця 1985 року й до першого кварталу 1998-го, прискоривши оборот капіталів, ми змогли збільшити свої активи з дев’ятиста мільйонів доларів до семи мільярдів. Якщо вам вдалося стати швидкими, ви неодмінно станете великими. Та якщо ви просто великі, але не швидкі, тоді ви неминуче поменшаєте.”

На жаль, саме така доля й спіткала “Компак”. І сталося це менше ніж за рік після тієї розмови з Мейсоном. “Компак” дійшов до точки, коли, ставши великим, перестав прискорюватись, – і проґавив наступну революцію. Не усвідомивши всього значення Мережі, не перенаціливши своїх моделей виробництва й збуту, “Компак” поступився першістю. Його обійшов головний конкурент – “Делл”. Ця компанія першою запровадила телефонні торги й тісно поєднала продаж та виробництво, виготовляючи комп’ютери на замовлення: кожен міг подзвонити на “Делл” і замовити комп’ютер як до своїх особистих вподобань. Продаючи товар просто споживачам, обходячись без посередників, що додають до ціни ще й свої націнки, “Делл” завжди могла за ті самі гроші додати клієнтові трохи більше швидкодії й потужности. Тим-то, коли прийшов Інтернет, “Делл” першою сприйняла його й запровадила до всіх аспектів свого бізнесу.

Інтернет допоміг “Делл” ще краще контролювати свої матеріально-виробничі запаси, так що їй практично не треба було складати ПК, поки його хтось не замовить. Постачальники тримали між собою зв’язок через Інтернет, тож могли бачити, коли покупець замовить комп’ютера, й не надсилали деталей, доки не виникало такої потреби. “Делл” змогла узгодити надходження сировини на свої фабрики у всьому світі й працювала тільки з шестиденним запасом на складах, заощадивши таким способом безліч коштів. Це дало можливість виготовляти ще більше виробів на персональне замовлення, і до того ж виробляти їх швидше й дешевше. “Делл” не просто використала Інтернет. Інтернет став стрижневим елементом її відносин з покупцями, постачальниками та й всередині фірми, зробивши ці відносини максимально оперативними. Натомість “Компак” надто довго не кидав традиційної моделі виробництва і, покладаючись на звичні канали збуту (крамниці, посередницькі фірми), знехтував можливості Мережі. “Делл”, використавши Інтернет, заскочила “Компак” зненацька – так само, як “Компак” заскочив ІБМ, коли почав швидше освоювати швидші процесори.

Все це сталося дуже несподівано. Мені б то не знати. Саме тоді я готував перше видання цієї книжки. І от в серпні 1998-го я поїхав до Г’юстона, щоб поговорити з керівниками “Компаку”. У директорських покоях на стіні висіла передовиця з журналу “Форбс”, і там було написано, що “Компак” – найкраще керована компанія 1997 року. Місяцем пізніше я побував на конференції в Стенфорді й випадково спіткав там Джона Чемберса з компанії “Циско.” Він запитав мене, що я роблю, і я, між іншим, обмовився, що в одному з розділів своєї книги ставлю “Компак” за приклад швидкої компанії.

“Це велика помилка, – сказав Чемберс. – Краще б ти взяв “Делл”. Мені аж похололо на серці. Та було вже пізно. Я вже заходився писати про “Компак”. Я тільки-но переговорив зі всіма його керівниками. Проте компанія Чемберса виробляє “чорні ящики”, що дають фірмам вихід до Мережі, тож він міг побачити, чим “Делл” відрізняється від “Компак” набагато раніше, ніж це побачив ринок. Він міг побачити, що “Компак” здає позиції, а у швидкому світі не треба довго чекати, поки це відставання стане видиме всім. І що ж? 21 квітня 1999 року вийшло у світ перше видання цієї книжки. Тиждень перед тим, як вона потрапила на полиці книгарень, правління “Компаку” змістило всіх провідних керівників компанії, зокрема Пфайфера й Мейсона. Сталося це після того, як прибутки за перший квартал виявилися вдвоє меншими, ніж передбачали аналітики.

Як показує приклад “Компаку”, Інтернет створює цілковито новий рівень швидкости – “мережева швидкість”. Ніхто не скаже вам точно, наскільки швидка ця нова швидкість, але кожен може побачити, що Інтернет, пронизавши й наповнивши собою бізнес, спонукує кожну компанію прискорювати все, що тільки можна: розроблення, виробництво, продаж. “Кремнієвий фронт – останні новини: тепер ви можете поставити хрест на своїх п’ятирічних планах. Як, зрештою, на всяких -річних планах, – повідомляє “Діловий тиждень” (1 листопада 1999 р.). – Навіть Іржавий Пояс не виняток. Деякі компанії пишуть і переписують свою стратегію кожного кварталу або й кожного тижня, бо інакше... Нові швидкості ламають давні традиції. Ієрархії плющаться. Бюджетні цикли стискаються. Рішення доводиться приймати просто на передовій. Сподівання споживачів, а не вказівки директорів визначають плани на майбутнє. Де причина всього цього? Звісно, мережева економіка – немаловажний чинник. Новим фірмам чимраз простіше й дешевше входити в такі сфери, як роздрібна торгівля чи фінанси, тож змагання від дня до дня загострюється: вас ненастанно б’ють і ви ненастанно повинні бити на відповідь. Та, либонь, важливіший чинник – це те, що Мережа тісніше з’єднала компанії зі споживачами, уможлививши прямий продаж і полегшивши постійний зворотний зв'язок. “Раніше стратегічне планування спиралося на модель зроби-тоді-продай”, – завважив Джон М. Джордан, керівникдосліджень е-комерції в компанії “Ернст & Юнґ”. Тепер, говорить він, можете забути про це. “Споживачі шлють сигнали, самі говорять, чого б їм хотілося, і компанії або зроблять, чого від них жадають, або вилетять з гри. Тепер потрібен цілковито новий спосіб стратегічного мислення”.

Все це має стати наукою країнам. Тепер, коли я приїжджаю до якоїсь країни, то одне з перших моїх питань таке: наскільки швидко ваша влада й ваше суспільство оцінюють становище, заводять новації, виносять рішення, розчищають вільне поле для підприємців та виправляють свою діяльність відповідно до мінливих обставин? Тобто: чи досить ви перебудували свою економіку, щоб прискорити урядові рішення, ділові операції, інвестиції та виробництво? Наскільки швидко ваш громадянин може перепровадити свою ідею з власного гаража на ринок? Як швидко ви можете збирати капітал на божевільні ідеї та й взагалі як швидко ви можете винаходити нові ідеї? І як швидко ви нищите – через процедури банкрутства – неефективні фірми?

Деяким країнам або регіонам легко й просто дається капіталістична творчість, бо їхня влада навчилася давати справам швидкий хід. “Досі в Шотландії ніхто нічого не виробляв, – каже Енріко Пезаторі, старший віце-президент “Компака”. – А тепер ви просто не можете там не працювати. Чому? Бо вони створили умови. Ви приходите до Шотландії, а там все готове: законодавче поле, податкове середовище, транспорт, телекомунікації – все для того, щоб ви могли якнайскоріше розгортати свої виробничі потужності”.

Деякі країни швидкі, бо їх жителі – історично, культурно чи генетично це склалося? – обдаровані метким розумом і стали ще моторніші після того, як уряд, створивши для них мінімальні можливості, просто перестав їм заважати. Такі регіони, як північна Італія, Південна Корея, Тель-Авів, Шанхай, Бейрут або Банґалор, що швидкі вже з природи своєї, сьогодні вихопилися далеко наперед, відособившись від інших областей своєї країни. Оці “гарячі зони” повинні стати для своїх країн потужними двигунами зростання. Візьміть ці “гарячі зони”, обладнайте їх Інтернетом, сполучіть їх з розпорошеними по світі національними – китайською, єврейською, італійською, ліванською, індійською або корейською діаспорами – й матимете те, що я називаю “кіберплемена”. Ці кіберплемена поєднали в собі нестримні швидкості, творчий запал, підприємницький хист та глобальні мережі – поєднання, що здатне творити фантастичне багатство.

Північна Італія сьогодні – це фактично найбагатший регіон Европи. Реджинальд Бартолом’ю, колишній американський посол в Італії, пояснив мені, чому так є: “Скажімо, ви приїхали до Франції, чи Німеччини, чи Італії й кажете: “Я хотів би купити трохи червоного сиру”. І що ж? Французи мовлять вам: “Месьє, сир ніколи не буває червоний”. Німці скажуть вам: “Поки що в наших каталогах червоний сир не значиться”. А ось італійці... Італійці спитають вас: “Вам який відтінок більше до вподоби? Багряний?”

Якби північна Італія була акцією, я б її не продавав.

Чи старанно ваша країна або компанія призбирує знання?

Колись ключем до багатства було те, наскільки вдало ви захоплюєте території, обороняєте їх і дістаєте звідти весь можливий зиск. Сьогодні ключ до багатства – це те, наскільки вправно ваша країна чи компанія збирає, розподіляє й запасає знання. Як відзначив колишній голова “Сітібанку” Волтер Рістон у своїй статті для “Форин Афферс” (вересень 1997): “Сьогодні гонитва за багатством – це здебільшого гонитва за інформацією, щоб потім прикласти цю інформацію до засобів виробництва. Правила, звичаї, навики й таланти, потрібні, щоб відкривати, здобувати, створювати, зберігати й використовувати знання, – ось сьогодні найцінніший скарб людства. Більше ніхто не бореться за найкращі землі й копальні, тепер усі борються за найповніші й найдокладніші дані. Справді, апетити до загарбання земель вже втамовано, й великі держави самі відмовилися від колись загарбаних територій... За давніших часів, коли змінювалися способи створювати багатство, старі силові механізми втрачали свій вплив, натомість виникали нові, й ці зміни давалися взнаки на всіх верствах і по всіх секторах суспільства. Так було завжди. Отож і тепер, вбачаючи початок таких перемін в цій революції, яка розвивається перед нашими очима, ми можемо з певністю твердити, що протягом кількох найближчих десятиріч саме принадження й освоєння інтелектуальних капіталів визначатиме, котра компанія чи країна житиме й процвітатиме, а котра ні”.

“Наскільки електронізована ваша країна?” – це мірило того, наскільки широкі й глибокі її мережі. “Чи ваша країна запасає знання?” – це мірило того, наскільки добре країна та її компанії користають зі своїх мереж. Електронізація конче потрібна, але самої її замало. Країна ще повинна ефективно збирати знання й ефективно ним розпоряджатися. Сьогодні вона повинна бути електронізованіша, ніж будь-коли, й освіченіша, ніж будь-коли.

Тим-то, наладившись їхати до певної країни, я завжди дивлюся на дві таблиці. Перша – це таблиця, що її подає “Г’юлетт-Пакард.” Там показано найбільш електронізовані країни світу. Друга – це щорічна таблиця ОЕСР. Там показано, котра серед двадцяти дев'яти найбагатших країн має найвищий відсоток дипломованих фахівців і котра серед цих країн витрачає найбільший відсоток своїх національних доходів на платню вчителям. Подивіться, що за країни очолюють обидва списки, де найбільше мегабайтів і шкільних класів на душу населення, й ви побачите, хто став на правильний шлях, а хто збочив на манівці. Не випадково, наприклад, Фінляндія, що має чи не найвищий у світі рівень життя, стоїть нагорі в обох списках.

Це справедливо і щодо компаній. Німецький технологічний гігант “Сіменс” – дуже електронізована компанія, але подейкують, що їй погано вдається контролювати своє знання. Якось один торговельний радник, що працював колись на компанію “Сіменс”, завважив: “Якби тільки “Сіменс” знав усе, що “Сіменс” знає, – був би багатий”. Те саме можна сказати й про країни: “Якби тільки Франція знала все, що знає Франція... Якби тільки Китай знав усе, що знає Китай...”

Ефективне використання мереж веде країни й компанії до процвітання. На “Дженерал Електрік” поняття “ділитися ідеями” закоренилося так міцно, що там навіть платня й службове підвищення працівників почасти залежать від їхньої “одвертости” – їх здатности й бажання множити нові ідеї, “перехресно запилюючи” компанію, їхнього вміння вплітати свої ниточки до спільної тканини знання, щоб створювати кращі й досконаліші вироби.

Цей принцип легко зрозуміти на прикладі компанії, що нібито й не має ніякої дотичности до сфери знання – такої, як нафтова компанія “Шеврон”. 1997 року, перебуваючи в Кувейті, я розмовляв з Х. Ф. Іскандером, генеральним директором кувейтського відділення “Шеврона” і найдосвідченішим нафтовиком Затоки. Ми говорили про те, що “Шеврон” хоче знов, як і колись, розвідувати нафтові родовища в Кувейті. Підкреслюючи сильні сторони “Шеврона”, що могли б бути привабливі для Кувейту, він мимохідь зазначив: “Нафта – це діло таке, головне – ми вчимося”.

“Що значить “вчитеся”? – запитав я. – Нафтові компанії свердлять свердловини. Біля свердловин пораються зашмаровані нафтою хлопці в касках. Це той ваш персонал, що вчиться?”

Іскандер відповів: “Протягом 1970-х майже всі близькосхідні країни – експортери нафти випровадили геть транснаціональні нафтові компанії, щоб самим добувати своє чорне золото. Це було почасти економічне рішення, почасти політичне, що відображало прагнення постколоніальних країн усебічно ствердити свою незалежність. Тепер, через двадцять років, багато з цих країн переглядає ухвалені тоді рішення, розважаючи, чи не варто знов запросити до себе транснаціональні компанії. Одна причина – це те, що нафтові запаси меншають, країни повинні шукати глибше захованих покладів, отож нафторозвідка стає дорожча й потребує більших капіталів. Та є й інша причина: мірою того, як меншають нафтові запаси й країни мусять шукати глибше захованих покладів, нафторозвідка потребує дедалі більшого знання.

“Де ми тільки не добували нафту, – сказав Іскандер. – Немає такої проблеми, що не поставала б перед нами й не дістала свого вирішення. Немає такої скелі, що ми не просвердлили. Ми складаємо все наше знання на своїй штаб-квартирі, перебираємо його, розносимо по поличках, і це допомагає нам легко долати будь-які проблеми, пов’язані з нафтовидобутком, хоч де вони виникають. Країна, що розвивається, може мати національне нафтове підприємство, яке двадцять років поспіль смокче тамтешні нафтові поклади. Та ми кажемо їм: Дивіться, ви кажете, що маєте двадцятирічний досвід, але цей ваш досвід – він же геть одноманітний. Це один рік помножений на двадцять. Коли ви працюєте в безлічі країн, як “Шеврон”, ви бачите безліч різних задач і повинні винаходити безліч розв’язків. Ви мусите, бо інакше нафтовий бізнес не для вас. Усі ці розв’язки зберігаються в корпоративній пам’яті “Шеврона”. Запорука успіху в нашій справі – це здатність освоїти набуте знання. Один раз розв’язавши певні проблеми, скажімо, в Ніґерії, ви маєте далі використовувати знайдені підходи й способи, щоб розв’язати такі самі проблеми в Китаї або Кувейті. За старих часів ми згаяли б добрих два роки, поки розшукали б нашого працівника, що знайшов був оті рішення в Ніґерії, й відрядили його до Китаю, щоб він міг там прикласти свій досвід. Тепер завдяки електронній пошті й глобалізації робочої сили далекі відрядження стали значно легші й частіші, тож ми можемо дуже скоро видобути з пам’яті “Шеврона” будь-яке знайдене колись рішення”.

Отже не дивно, що сьогодні компанії оберігають свої мережі внутрішнього знання так само ревно, як давні королівства колись охороняли, обгородивши ровами й стінами, свої лани та поля. Якось мені довелося побувати в штаб-квартирі “Сан Майкросистемс” біля Пало Альто. Перше ніж я зміг зайти, щоб поговорити з директором (я заздалегідь умовився про зустріч), секретарка в приймальні подала мені на підпис папірець під заголовком “Угода про нерозголошення конфіденційної інформації”. Нагорі було дві клітинки: “Секретна розмова” й “Несекретна розмова” – “позначте пташкою”. Щоб мене пустили до кабінетів “Сан”, я серед іншого мав погодитися на таке: “Я, нижчепідписаний, зобов’язуюсь не розголошувати інформацію, що належить компанії, жодним третім сторонам. Я зобов’язуюсь використовувати інформацію, що належить компанії, тільки для потреб, спеціально передбачених письмовим дозволом фірми, й не використовувати її для своїх приватних цілей”. Щоб потрапити в ЦРУ, – то й то не треба стільки писанини.

Не дивно, що багато великих компаній запровадило в себе посаду “відповідального за інформаційні ресурси”. Компанії бачать, що, раціонально освоюючи своє знання й інформацію на кожному етапі виробництва й ринкового зростання, вони не просто матимуть солідний матеріальний зиск, але й працюватимуть ефективніше. Мабуть, з часом кожна країна матиме свого “міністра інформації”. Він потрібен не для того, щоб повідомляти світові, що там діється всередині країни, – як то було за часів холодної війни, – але для того, щоб сама країна змогла усвідомити все, що знає, й пересвідчитися, що вона найдієвішим способом збирає й запасає своє власне знання.

Т. Дж. Роджерс, засновник компанії “Сайпресс Семікондакторс”, сказав: “За доби інформації те, стане ваша країна переможцем чи невдахою, залежатиме від її інтелектуальних кадрів. Двох відсотків американців вистачить, щоб забезпечити всіх нас харчами, ще п’ять відсотків – щоб дати нам все потрібне. Уся решта працюватиме у сфері послуг та інформаційних технологій, і в такім світі люди й людські мізки стають ключовою змінною”.

Скільки заважить ваша країна або компанія?

Замість світу, в якому важкенні пожирали легеньких, тепер ми маємо світ, в якому легенькі пожирають важких. Тож сьогодні, приїхавши до країни, я питаю: скільки вона важить, або, іншими словами, скільки важить пересічний контейнер того, що вона експортує.

Алан Ґрінспан переконав мене, що це вкрай важливе питання. Дається взнаки те, що економісти називають “ефект заміщення”, коли матеріалізовані ідеї, знання й інформаційні технології дедалі більшою мірою заміняють сирові матеріали в процесі створення економічної вартости. Чим більше знання, чим більше інформаційних технологій, таких, як мініатюрні мікрочипи, закладено в виріб, тим менше він важитиме, тим ефективніше він працюватиме, тим вища буде його вартість, тим більше грошей він принесе вашій країні або компанії. Замінивши електронні лампи на транзистори, ми зробили радіоприймачі набагато меншими. Оптичні волокна завтовшки як волосинка замінили собою важезні мідні дроти. Цифрові диктофони тепер дають високоякісний запис без плівки – досить самих мікрочипів та цифрових кодів. Старий настільний арифмометр вашого батька тепер перетворився на крихітний калькулятор. Швидкий розвиток будівничої й інженерної справи плюс винайдення легших, але водночас міцніших будівельних матеріалів – разом це дає можливість заощадити тонни бетону, скла та сталі, не жертвуючи навзамін ані метром корисної площі. Ваш 125-фунтовий секретар за 200-фунтовим столом, напевно, вже поступився місцем автосекретареві, що вбудований у ваш телефон, виконує ті самі завдання, проте важить менше від пір’їни.

Отож, сьогодні один з критеріїв міцности, сили й життєздатности країни – це те, наскільки легкий її ВВП. Сьогодні за кожним доларом ВВП США стоїть менше ваги, ніж будь-коли раніше. Ще в 50-х роках двадцятого століття, каже Ґрінспан, “символом американської економічної могутности” залишалася така ваговита продукція, як сталь, автомобілі та обладнання для важкої промисловости – в собівартості всіх цих виробів чимала частка припадала на сирові матеріали й людську працю. Уявлення, нібито “вага дорівнює вартості”, було закоренилося так міцно, що ходить навіть легенда: коли 1977-го компанія “Еппл Комп’ютер” випустила “Apple ІІ”, перший справді персональний комп’ютер, то інженери-розробники навіть вагалися, чи не напхати досередини трохи зайвого залізяччя, бо машина вийшла надто легка й вони боялися, що люди не поставляться до неї серйозно. Проте відтоді, зазначає Ґрінспан, на перший план вийшли “компактніші, дрібніші, не такі видимі на перший погляд ознаки ефективности”. Сьогодні країна, що вивозить передовсім сирові матеріали – споживчі товари, залізну руду, сиру нафту, важить багатенько. Країна, що зосередиться на інформаційних технологіях та послугах, важить набагато менше й спроможна забезпечити своїм громадянам набагато вищий рівень життя.

З компаніями все так само. Сьогодні корпорація “Дю Понт” вимагає, щоб кожне її дочірнє підприємство подавало щорічні показники такого параметра, як “біржова вартість своїх акцій на один фунт продукції”. “Дю Понт” вивчає кожен виріб, виготовлений на підприємстві, щоб допевнитися, що рік-річно на кожен товар ця філія витрачає щораз менше матеріалів, дістаючи з цієї щораз меншої маси матеріалів щораз більший зиск.

У 1983 році рекламний проспект “Компаку” (тоді компанія вперше голосно заявила про себе) похвалявся: “Портативний комп’ютер “Компак”... це 16-бітовий персональний комп’ютер, автономна портативна машина 20 дюймів завширшки, 8,5 дюйма заввишки та 16 дюймів завдовжки. Його стандартна конфігурація важить приблизно 28 фунтів. Вона досить легка, щоб її можна було перенести з одного кабінету до іншого, забрати додому на вихідні або поїхати з нею в ділове відрядження...”

28-фунтового комп’ютера, хоч він і звався “переносним”, співробітники “Компаку” називали “переволочним”, бо його годі було нести – хіба що волокти. Роздрібна ціна стандартної конфігурації становила 2995 доларів. Зате остання модель 1999 року “Compaq Armada 3500” важила тільки 4,4 фунта, маючи в п’ятсот разів більше пам’яті. Коштувала вона від 3299 до 4399 доларів залежно від конфігурації. На 1983 рік “Компак” мав загальний прибуток на рівні 27,6 відсотка, в 1997 році майже стільки само – 27,5 відсотка. Як бачимо, тепер компанія заробляє більше грошей, навчившись запаковувати більше електронних мізків у прилад, що важить усімнадцятеро менше, ніж важив 1983-го. “Компак” забагатів (принаймні на деякий час), бо покмітливішав і полегшав.

Чи наважується ваша країна або компанія бути відкритою назовні?

Замість світу, де закриті гадали, що їм житиметься краще, ніж відкритим, ми тепер маємо світ, де відкритим ведеться незрівнянно краще, ніж закритим. Знов-таки, погляньмо на світ комп’ютерів. Тих виробників, що сподівалися перемогти в змаганні, створивши власний монопольний стандарт, спіткала гірка доля; натомість тим, що вирішили змагатися на основі відкритого стандарту апаратного забезпечення, пішовши дорогою, проторованою ІБМ за допомогою “Інтелу”, – доля посміхається ще й досі. Так звані клони “ІВМ РС”: “Компак”, “Делл”, “Ґейтвей”, “Г’юлетт Пакард”, “Майкрон”, “Ейсер” – всі вони прийняли розроблений на ІБМ стандарт. І, прийнявши, як стій заповзялися пожерти один одного й навіть саму ІБМ, наввипередки розробляючи на базі цього стандарту кращі й дешевші комп’ютери. Комп’ютерні компанії “Дейта Дженерал”, “Коммодор”, “Ванґ”, “Прайм” та “Еппл” хотіли мати свій власний стандарт. Вони гадали, – це відзначає Ніколас Неґропонте в своїй книжці “Цифровий світ”, – що, створивши власні нові системи, водночас і популярні, й унікальні, вони змогли б заволодіти всім ринком (завдяки популярності) й унеможливити всяку подальшу конкуренцію (завдяки унікальності). З-поміж них усіх тільки “Еппл” досяг певних успіхів, та й то тільки через те, що зібгався й закрився у своїй ніші, – працюючи для жменьки фанатично відданих прихильників, – а не через те, що апелював до найширших споживацьких кіл та ринкових тенденцій.

“У відкритій системі ми змагаємося за допомогою нашої уяви, а не за допомогою ключів та замків, – пише Неґропонте. – Як наслідок, ми не тільки маємо більше успішних компаній – ми ще й маємо розмаїтіший вибір для споживачів, маємо жвавіший комерційний сектор, здатний швидко зростати й розвиватися”.

Саме така стратегія дозволила “Компакові” стати активним адаптером технологій ІБМ і форматором своїх власних. Ерл Мейсон пояснює: “Стратегія “Компаку” полягала в тім, щоб стати лідером відкритого стандарту ЕОМ, бо чим більше людей пише програмне забезпечення, розраховане на наші машини, тим більше й більше цих машин, більше послуг і більше технічних рішень ми можемо продавати. За старої парадигми всі виробники комп’ютерів мислили десь так: “Якщо я володію власною операційною системою, якщо я маю власних незалежних постачальників програмного забезпечення, то мені вдасться контролювати геть усе. Я буду незалежний, не співзалежний, і ніхто більше не матиме того, що маю я”. Не по-їхньому сталося, бо програмові фірми хотіли писати програми для ширшої й ширшої авдиторії. Отож бо й ви як виробник комп’ютерів, скоро-но приймали відкритий стандарт, діставали можливість продавати свій товар ширший і ширшій авдиторії. “Еппл”, коли ще тільки спинався на ноги, не хотів відкрито ділитися своїми стандартами. Тож програмісти й сказали собі: “Гей, це не смішно. Якщо писати програмне забезпечення для “Еппла”, то можна стільки-то програм написати й стільки-то програм продати, але не більше. Ми цілковито залежатимемо від “Еппла”, бо ж саме ця компанія визначатиме максимальну величину нашого продажу. Та якщо ми працюватимемо з фірмами, що прийняли відкритий стандарт, як-от “Компак”, “IBM”, “Делл”, то з ними ми обопільно залежатимемо одне від одного. І ми зможемо продавати від дня до дня більше й більше”.

Якщо ви навчитеся найголовніших речей – моторніше освоювати новинки, кмітливіше розробляти товари, тримати ближчі відносини зі споживачами, краще розпоряджатися знанням, ефективніше контролювати видатки, надійніше налагоджувати виробництво, то ви зможете позмагатися з будь-ким на будь-яких стандартах. Справді ж бо, єдине знання, яке варто оберігати й ховати від інших, – це методи, що ви розробили, щоб стати найкращим форматором або адаптером. “Ми не всім ділимося, – пояснив Мейсон. – Ми не хочемо, щоб ви бачили деякі речі, що ми робимо в наших цехах, бо це наші головні козирі, і якщо ви як наш конкурент прознаєте про них, то легко зможете запровадити їх у себе.”

Інтернет розрісся так широко й так швидко тільки через те, що Інтернет – це відкритий стандарт. Найкращі рішення перемагають моментально, з бойовища виносять трупи невдах. Жодних поминок. Компанії витрачають найбільше часу не на те, щоб убезпечити свої патенти, а на те, щоб перемогти у відкритій боротьбі.

Як полюбляє казати Роберт Шапіро, президент “Монсанто”, завжди знайдеться кілька таких речей, що їх варто тримати в секреті. Проте культура, заснована на секретності, – це повільна культура, що годиться тільки для повільного світу. Компанії завжди схильні перецінювати те, що вони знають, і недооцінювати перспективи. Шапіро висловився так: “Мені кортить їм сказати: “Слухайте, я розповім вам усе, що знаю, про те, як працює ця система, а тоді ми позмагаємося, хто краще її використає, і все одно я вас переможу”. Правда в тім, що ви не можете надто довго покладатися на монопольне володіння інформацією. Кінець кінцем, непроминальне значення має тільки те, що робить з вас кращого змагальника на відкритих перегонах. Як ваша компанія розпоряджається й обмінюється інформацією, як вона вчиться – цього у вас ніхто й ніколи не відніме.”

Так само й країни. “Я хотів би тільки сказати, – мовив Мейсон, – що, дбаючи про свою відкритість, ви маєте значно менше ризикуєте стати жертвою хибних уявлень про свої знання й можливості, ніж будучи закритими. Погляньте на японський банківський бізнес. Чому він фактично банкрут? Бо він геть закритий. Вони стали жертвами хибних уявлень про те, що вони нібито знали й нібито могли”.

Справді, між відкритістю країни та її рівнем життя є безпосередня залежність. Дослідження, яке зробив економіст Джефрі Сакс, виявило, що відкритість – вирішальна умова швидкого зростання. Відкриті економіки, повідомив Сакс, “зростають щорічно на 1,2 відсоткова швидше, ніж економіки закриті, де все під контролем, бо чим ви відкритіші, тим сильніше ви вплетені в світове мереживо ідей, ринків, технологій та управлінських новацій”.

Коли я як спостерігач на сільських виборах їздив провінцією Цзилін на північному сході Китаю, наша група відвідала одне селище, що звалося Каян, і ми могли бачити там доми місцевих жителів. Більшість домів мали три частини. Перша – це маленький барак з невипаленої цегли, що там родина жила за часів Мао. Друга – більша вже будівля з червоної цегли, в ній родина жила за правління Ден Сяопіна. Третя – завжди найновіша, білоцегляна кам'яниця, обкладена довкола дверей мальованими кахлями, її зведено за доби Цзян Цземіня. Ви можете наочно побачити, як зростала домівка кожного селянина мірою того як Китай робився відкритішою країною.

Надалі таких причин, щоб тримати свою економіку якомога відкритішою, тільки побільшає, бо за часів глобалізації знання – це запорука економічного зростання, і якщо ви тим чи тим способом перекриєте собі доступ до найновішого знання та найсучасніших технологій, ви почнете відставати від дня до дня щораз далі й далі. Тим-то країни та компанії, найсприйнятливіші до всього нового, найтолерантніші, творчі й неоднорідні, найлегше призвичаюються до глобалізації, тоді як найзакритіші, інертні, до всього ворожі, самозаглиблені й традиційні країни та компанії, яким вельми незатишно, коли доводиться відкривати себе світові, – ось такі зживаються з системою ледве-не-ледве.

Анна-Лі Саксенян, експерт Каліфорнійського університету, що вивчає проблеми міст, здійснила цікаве дослідження під назвою “Переваги регіонів”, щоб з’ясувати, чому Кремнієва Долина так сильно відрізняється від решти подібних розсадників високих технологій. Унікальність Кремнієвої Долини – в неймовірній відкритості кордонів між технологічними фірмами, інвестиційними й банківськими організаціями, університетською дослідницькою спільнотою та місцевою владою. Саксенян відзначає, що Кремнієва Долина східного узбережжя – бостонський 128-й проспект – ніколи не поспівала за справжньою Кремнієвою Долиною, бо в Бостоні фірми й компанії плекають секретність та самодостатність, а бізнесмени й фінансисти мають нехіть до ризику.

Деякі невеличкі країни починають усвідомлювати всі переваги відкритости. “Вашинґтон Пост” (17 жовтня 1997 р.) повідомила, що поки консерватори й ліберали в Сполучених Штатах ламають списи довкола проблем імміграції, “певні країни вирішили видерти кілька сторінок з книги американської імміграційної історії”. Синґапурський посол у Вашинґтоні Хенчі Чан оголосила, що її уряд приваблюватиме іммігрантів до своєї країни, закликаючи їх “Вперед, на Захід!” – справді на захід, далеко на захід – “далі й далі на Захід, доки не потрапите до Азії”. Ось її слова: “Ми бачимо, що нам треба більше людей, щоб здійснити наше бачення технологічного, комп’ютерного міста, міста майбутнього”. Ідея закликати до себе іммігрантів з’явилася після того, як вивчено досвід передових капіталістичних країн, – таких, як Сполучені Штати або Британія, що процвітають завдяки своїй відкритості й строкатості.

“Ми виявили, що відкриті суспільства сприйнятливіші до новацій та прогресивніші, – сказала посол. – Тож наша країна так само прагне “перехресного запилення” в інформаційній, інженерній, фармацевтичній, проектно-розробницькій та банківській сферах. Усі відкриті країни невпинно підносяться. Ось чому ми впевнені, що збираючи в себе таланти, наш уряд чинить правильно. – Синґапурська програма закликання працівників уже принадила багато молоді з Европи та Австралії. Посол пообіцяла, що приїжджий працівник може сподіватися гарної платні, незгіршої, ніж в Кремнієвій Долині. – І ще, – додала вона, – ми також маємо “Бруклінські Бублики”.

Синґапур може й має “Бруклінські Бублики”, однак не має атмосфери інтелектуальної відкритости, щоб зготувати свої власні бублики – не кажучи вже про передові програмні або мережеві технології. Звертаючись до громадян в серпні 1999 року, прем’єр-міністр Ґо Чоктон навіть заявив, що “ми повинні розвивати спосіб мислення Кремнієвої Долини – творчий і готовий до ризику.” Його уряд навіть послабив цензурні віжки місцевим інтернет-сайтам – цей жест мав би означати початок перемін. Проте правляча партія досі міцно держить в шорах засоби інформації та політичне життя в країні, й малоймовірно, щоб така атмосфера могла привабити й утримати найкращих виробників чи то бубликів, чи то мікрочипів.

Та все одно ця країна – повчальний приклад, бо вона побачила й осягла зв’язок між інтелектуальною свободою, відкритістю країни та її успішністю за доби Інтернету. Це втішний знак. Лірик Юз, засновник компанії “Чайна Онлайн”, якось відзначив: “Якщо вдасться переконати репресивні наразі режими, що вільний плин інформації – це не загроза владі самостійної держави, а сила, що може створити життєздатні економічні відносини й заохотити людей користатися всіма перевагами нової економіки, тоді нове століття – справді многонадійне”.

Як відкрита країна, ви принадите не тільки більше людських мізків, але й більше технологій від Електронного Стада. Коли країна має нижчі тарифи й торговельні бар’єри, це важливий знак для Електронного Стада, особливо для його ватажків – транснаціональних компаній. Ось, скажімо, ви – компанія “Ксерокс”, вирішили збудувати в Бразилії завод копіювальних апаратів. Якщо Бразилія триматиме свої ринки відкритими й не намагатиметься створювати своїм виробникам копіювальних апаратів тепличні умови, то це заохотить “Ксерокс” устаткувати свій бразильський завод щонайновішими технологіями, адже в цій країні точитиметься відкрите змагання між виробниками з усього світу і компанії доведеться поборотися за цей ринок з найкращими европейськими та японськими виробниками копіювальної техніки. Та якщо “Ксерокс” знає, що бразильський уряд має наміри й далі тримати високі тарифні бар’єри, захищаючи вітчизняних виробників, то “Ксерокс” напевно все одно відкриє там свій завод, щоб позмагатися за тамтешній ринок, але не матиме потреби устатковувати цей завод най-найновішими технологіями. Навіщо, якщо там доведеться змагатися хіба що з жовторотими, кволими бразильськими підприємствами? Як наслідок – Бразилія багато втратить. Її робітники, її ринок та її споживачі залишаться без найкращих на сьогодні технологій.

Все це сталося насправжки. На початку 1980-х Бразилія й Тайвань мали приблизно однаковий дохід на душу населення, багато своїх солідних компаній, море капіталів, досвідчених робітників і вишколених керівників середньої ланки. Обидві країни вирішили податися в міжнародний бізнес електроніки, зокрема заявити про себе на ринку факсових апаратів. Прикметно, що постачальником найкращих факсових технологій обом країнам була та сама японська компанія “Фуджицу”. 1988-го бразильський Конгрес пообкладав електронні товари, і факси теж, силою-силенною тарифів, щоб захистити молоде бразильське виробництво. Як наслідок, ніхто не бачив потреби виставляти на бразильський ринок свої найкращі факсові технології. Натомість Тайвань запровадив нульові тарифи й оголосив про початок відкритого змагання: хто зможе виготовляти найкращі факси. Згідно з дослідженнями, що провів Світовий Банк, на 1994 рік Тайвань став провідним виробником факсових апаратів. Тим часом бразильські факси коштували далеко дорожче від середньоринкових цін і як вид стояли на межі зникнення. 1995-го бразильський Конгрес зняв тарифи на факсові апарати й вирішив змагатися за відкритими стандартами.

Коли в 1999 році виявилося, що Китай украв певні технології американських ядерних боєголовок, то мені, як і всім, стало прикро, – але не дуже. Бо найголовніший американський секрет китайцям ніколи не вкрасти. Це наш спосіб життя. Це те, як ми живемо у відкритому суспільстві. Коли ви живете в закритому суспільстві, вам завжди треба вкрасти той чи той секрет, щоб не програти гри, бо завжди знайдеться якась новація, якої ви ще не маєте. Не те щоб закрите суспільство було цілком нездатне до новацій, просто шансів, що воно дбатиме про часте й послідовне їх запровадження, набагато менше. Коли ви громадянин відкритого суспільства, то ваша відкритість додає вам наснаги, вас надихає той одвічний дух новаторства й заповзятливости, що його відкрите суспільство живить і плекає. Коли китайцям вдасться скопіювати й украсти це – отоді я почну вважати їх за серйозних суперників.

Чи наважується ваша країна бути відкритою зсередини?

У цю еру глобалізації вкрай важливе є вміння змагатися з зовнішніми противниками, не ховаючись за жодними стінами, але не менш важливе є вміння зносити стіни всередині своєї країни. Чим прозоріші ви всередині, чим послідовніше ваш уряд держиться правових норм, чим охочіше ви розповідаєте про те, хто й як виносить рішення, тим менше криївок залишається для хабарництва, тим більше прихильности мають до вас інші. Дійова, прозора й справедлива правова система, коли громадяни можуть скласти собі докладне уявлення про діяльність і політичні цілі своєї влади, коли інвестори певні, що влада поважатиме приватну власність та інтелектуальне новаторство і створить правила гри, більш-менш рівні для всіх – це доконечна умова стабільного й інтенсивного розвитку. Тим-то має рацію Лірик Юз, коли доводить, що за кільканадцять років ми вже не говоритимемо про розвинені й нерозвинені країни або відсталі й прогресивні ринки. Натомість мова йтиме про “прозорі країни” й “непрозорі країни”.

“У двадцять першім столітті кожне економічне рішення буде глобальне, – ствердив Юз. – У світі глобальних фондових ринків потік інвестицій плистиме до тих регіонів, що прозорі для міжнародної фінансової спільноти. Сам термін “відсталий ринок” невдовзі здаватиметься недоречним словотвором двадцятого століття, і на його місце прийде нова парадигма прозорих і непрозорих економік. Заглядаючи в майбутнє, можна передбачити, що розвиненим ринкам, таким, як Японія, що не спромоглися забезпечити вільний плин інформації і не постаралися зробити свої економічні структури не такими темними й загадковими для зовнішнього світу, доведеться пускатися навзаводи з країнами, які хоч і були донедавна бідні, зате своєю державною політикою всіляко сприяють прозорості”.

Чи керівники вашої країни або компанії знаються на своїй справі і чи можна їх замінити, якщо вони нічого не тямлять?

Перед кількома роками я інтерв’ював одного лідера арабської країни й мимохідь привітав його з гарною новиною: рейтинґове агентство “Муді” підвищило кредитний рейтинґ його країни, перевівши її з категорії ненадійних до категорії інвестиційно сприятливих. Цей лідер сказав мені спасибі за привітання, а тоді, обернувшись до свого радника, що сидів поруч, запитав по-арабськи: “Що таке “Муді?”

Керівництво завжди багато важило, але в новій, складнішій і рухливішій системі керівництво й стратегічне мислення важать багато, як ніколи. Сьогодні, коли я дивлюся на країни або компанії, я питаю: чи здатні ваші начальники аналізувати інформацію, чи до снаги їм завжди тримати в голові шість різних вимірів, чи тямлять вони три демократизації і чи мають стратегію, як їх використати? Бо якщо вони не бачать, що діється довкола, не бачать тих взаємодій, що творять сьогодні світ, – тоді вони не спроможні стратегічно мислити. Якщо ж ви хочете мати справи з такою складною й жорстокою системою, як глобалізація, ще й мало того, хочете чогось в цій системі досягти, тоді вам потрібна стратегія, що настановила б ваш край або компанію на правильний шлях.

Крейґ Баррет, президент “Інтелу”, якось розповів мені: “Ми найбільші інвестори в Ірландії і чи не найбільші працедавці. Ми працюємо там, бо Ірландія вельми сприятлива для бізнесу, там є потужна освітня система, там легко завозити й вивозити все, що треба, й легко працювати з їхньою владою. Я волію вкладати гроші в Ірландію, ніж у Німеччину або Францію. Франція – це єдина країна у світі, що заборонила вживати коди в електронній комерції”. Кодові технології, що їх “Інтел” застосовує у своїх чипах, мають величезне значення для інтернет-комерції, перешкоджаючи злочинцям красти номери кредитних карток та інші особисті дані. “Франція – це єдина країна в світі, де ми не можемо приймати замовлення від покупців через Інтернет, бо не можемо вживати кодові технології. – каже Баррет. – Я оце недавно побував у Парижі, представляючи там новинки “Інтелу”, і нам довелося просити спеціального письмового дозволу від французької влади, – всього на двадцять чотири години, – щоб показати свої кодові технології під час рекламної акції”.

Більшість країн перелякалися б, якби довідались, що президент “Інтелу” вважає, ніби вони йдуть не в крок. Франція ж гадає, що це “Інтел” йде не в крок. “Ухваливши недоладний закон, що забороняє кодові технології, – наче не знаєте, що всі ці комп’ютерні шифри можна легко дістати в Інтернеті – ви самі ставите перепони своїй торгівлі й економіці, – мовить Баррет. – Або ви дозволите мені захищати свою інформацію за останнім словом техніки, або я забираюся геть”.

Наприкінці 1980-х “Інтел” проводив всеевропейські маркетинґові наради, розважаючи, де вкладати свої кошти і в яких країнах цей рік видасться гарячим, а в яких – прохолодним. На одній з цих нарад директор европейського маркетинґового відділення з’явився з картою Европи, і з цієї робочої карти від попередньо витяв бритвою Францію.

Французький уряд поводився так нерозумно, що якби Франція була акцією, то я постарався б чимскоріш її позбутися. Втім, ця країна не стоїть на місці, і можна сподіватися, що невдовзі вона знов буде варта того, щоб вкладати в неї гроші. Поки деякі тамтешні достойники мелють різні нісенітниці про глобалізацію і проти глобалізації, промисловці й підприємці стараються чимскоріш ускочити до Золотої Гамівної Сорочки. (З 1998 року, коли Баррет навідався до Парижа, Франція навіть послабила контроль за кодовими технологіями.) Коли йдеться про глобалізацію, Франція – наче той водій, що сигналить вліво, але повертає вправо. Почитавши, що пишуть тамтешні вчені люди в газеті “Ле Монд”, ви подумаєте, що Франція так ніколи нічого й не збагне. Та якщо ви почитаєте ділові новини з Франції в европейському виданні “Волл-стрит Джорнел”, то побачите, що еліта приватного сектора все добре тямить і сама штовхає Францію в обійми глобалізації.

“У Франції непоборні сили невпинно підривають традиційний вплив влади на економічні справи, – повідомляє “Волл-стрит Джорнел Юероп” (19 листопада 1999 р.). – Приватизовані компанії більше не повинні догоджати державі й самовіддано створювати робочі місця; тепер вони повинні зважати на вимоги численних іноземних інвесторів, а ті вже дбають передовсім про свій зиск. Водночас дедалі більша сила Европейської Спільноти перешкоджає тамтешнім законодавцям далі правити своє... На відміну від минулих часів, коли у Франції економіка мала покірно танцювати, як їй наказано, бо ж чиновники смикали за всі ниточки, сьогодні злиття або союзи компаній поряджають у своїх кабінетах незалежні керівники корпорацій, а остаточне рішення дають міжнародні інвестори, розкидані по всьому світі”.

У Франції триватиме гостра реакція проти такого корпоративного достосування до системи глобалізації, проте кінець кінцем реакціонери програють. Звісно, не без запеклого опору. Одна моя приятелька літом 1999 року поїхала до Парижа, і там їй довелося скористатися громадською інтернет-залою на пошті, щоб відіслати кілька е-мейлів. Прийшовши туди саме в обідню пору, вона побачила, що зала зачинена. Чиновник, що заправляв інтернет-залою, вийшов пообідати. На замкнених дверях висіла табличка з написом: “Обідня перерва”. Отже, як бачимо, добра новина – це те, що паризька пошта пропонує громадянам послуги Інтернету. Погана новина – що інтернет-зала працює за розпорядком двохсотрічної давности й зачиняється на дві години обідньої перерви, ніби хлібна крамниця.

Інша велика країна, чиїх акцій я радив би позбутися, – це Росія, вона-бо досі не налагодила операційної системи та програмного забезпечення і досі вагається, чи ставати на шлях до процвітання. Чудовий наочний приклад такого становища ми побачили в жовтні 1999 року, коли головний наглядач за російським фондовим ринком пішов у відставку, перед тим заявивши, що уряд Бориса Єльцина просто не зацікавлений ухвалити законодавство, яке надійнише захищало б інтереси акціонерів. Уявіть собі: ви розгортаєте американський часопис і читаєте там, що Артур Левітт, голова американської Комісії бірж та цінних паперів, пішов з посади та ще й заявив, що Нью-Йоркська фондова біржа й американські комерційні суди стали такі продажні, що замість вкладати гроші в цей ринок, поїхали б ви краще до Лас-Веґаса й поставили їх на чорне або червоне.

“У Росії при владі стоять зовсім не ті люди, – завважив Білл Льюїс, голова дорадчої фірми “Ґлобал Інститьют”, що зробила комплексне дослідження російської економіки восени 1999-го. – Багато людей вважає періодичні вільні вибори за ознаку того, що країна, загалом, іде правильним шляхом. Однак самих виборів замало. Питається: чи мають росіяни за кого віддати свій голос? Чи мають вони політиків, що знають потреби Росії й готові їх задовольнити? Відповідь: ні. Росії конче потрібен свій варіант нашого Рузвельта. Їм потрібен розважливий, чесний, тямковитий політик, що міг би згуртувати довкола себе прогресивних технократів, міг би очолити демократичний процес для того, щоб запровадити належні соціальні програми й мінімальні, проте здійсненні законодавчі норми, заклавши підвалини економічного зростання”.

Я й далі маю надію, що в Росії, як і у Франції, поволі підростає нове покоління, яке вже краще за своїх батьків тямить, що таке глобалізація. Це покоління вимагатиме таких законів і такого правління, що дали б можливість досягти успіхів у новій системі. В листопаді 1999 року я відвідав семінар, організований в Коломбо, столиці Шрі Ланки, агентством ЮСАІД, – і йшлося там про проблеми ринкового змагання. Авдиторія складалася з шрі-ланкійських, індійських, пакистанських, банґладешських і непальських бізнесменів та економістів. За головного промовця був колишній президент Коста-Рики Хосе Марія Фіґерес. Він довго й захопливо розповідав, як його країні вдалося переконати “Інтел” закласти там свій завод і успішно пристосувати країну до інформаційної революції. Південноазійські слухачі були просто заворожені, й коли настав час ставити питання доповідачеві, один за одним підводилися й питали: “Чи ви б не хотіли позмагатися за президентське крісло в нашій країні?”

Це була дивовижна сцена. Люди з різних країн вставали й прохали колишнього президента іншої держави позмагатися за президентство в них на батьківщині – і це нікого нітрохи не бентежило. Це показує нам, що в нову епоху, коли кожен – особливо ж те освічене покоління тридцяти-сорокарічних, яке саме набирає сили в багатьох країнах – дедалі краще знає, як живеться іншим, ніхто вже не хоче й не буде терпіти погане правління. 46-річна шрі-ланкійська жінка-банкір, що прийшла на цей семінар разом зі мною, переконливо це потвердила. “Ми згаяли двадцять п’ять років, – сказала вона. – 1967 року Лі Кван’ю, лідер Синґапуру, приїжджав до нас і казав, що його країна має стати такою, як Шрі Ланка. Ми були для нього за взірець – своєю освіченістю, своєю системою шкіл та медичних закладів. Але сьогодні за взірець – Синґапур, а нам лишилося хіба що побиватися над змарнованими можливостями. Тож коли люди слухають Фіґереса, вони питають: “Чом ми не маємо такого лідера?” “Звідки він такий узявся?” “Як він став таким?” “Невже правда, що народ має таких лідерів, на яких заслуговує?” “Може, ми щось зробили не так?” Нам слід було б узяти всіх цих політиків, що тільки хабарюють і більше нічогісінько не вміють, і прогнати їх геть, та ми ніколи цього не зробили. Багато таких цвілих голів, що їх давно годилося б стяти, досі тримаються на плечах. Не дивно, – додала вона, – що стільки людей виходило після доповіди Фіґереса й говорило: “Якщо наша країна не має таких компетентних лідерів, то чом би їх не найняти?” Один з великих шрі-ланкійських бізнесменів навіть сказав: “Я ладен сам платити йому платню”. Ми ж бо не дурні. Погляньте, скільки компаній заснували ланкійці та індійці в Кремнієвій Долині. Але нам бракуєкерівництва, щоб правити нашим власним кораблем”.

Чи готова ваша країна або компанія добивати своїх поранених і плекати тих, що вижили?

У світі без стін ваша країна або компанія повинна легко й охоче нищити усталені підприємства, навіть якщо вони досі здаються успішними, – бо інакше це зробить хтось інший. “Компак” піднявся так високо саме через те, що ІБМ не хотіла нищити своєї розробки “ІВМ АТ” на базі 286-го процесора – не хотіла облишити її заради швидшого ПК на базі 386-го чипа, тільки-но цей процесор став доступний. Тим часом “Компак” узяв і зробив ПК на базі 386, завдавши конкурентові серйозних збитків.

У своїй книжці “Створення багатства” економіст з Массачусетського технологічного інституту Лестер Туров вказує, що великі давні фірми сприймають нові технології й часто навіть самі винаходять революційні новації, здатні змінити світ, проте всі ці солідні фірми мають майже непозбутню структурну ваду. “Коли з’являються революційні технології, такі фірми повинні нищити старе, щоб розчистити місце для нового. Скажімо, чотири з п’яти виробників електронних ламп так і не змогли перейти до виробництва транзисторів, коли ті замінили собою електронні лампи, та й останній, п’ятий сьогодні ледве дише, – зазначає Туров. – Коли винайдено мікропроцесори і ринок персональних комп’ютерів став найдинамічнішим в електронній промисловості, потіснивши ринок великих машин-мейнфреймів, то давній галузевий лідер ІБМ теж опинився за бортом.”

“Діловий тиждень” (13 грудня 1999 р.) надрукував короткий біографічний нарис про Едварда Цандера, президента “Сан Майкросистемс”. Мені впав ув очі один уступ. Там було написано: “Побачивши, як його колишні наймачі, “Дейта Дженерал” і “Аполло Комп’ютер”, зашпорталися й скотилися з самісінької вершини, Цандер уже вдруге за п’ять років розпочинає докорінну перебудову “Сан”. Він прагне створити компанію нового зразка, що не стільки продаватиме автономні комп’ютери, скільки дбатиме про справне функціонування веб-сторінок, корпоративних мереж та портативних пристроїв... “Ми знов перебудуємо все наново, – говорить він. – Я хотів би, щоб компанія “Сан” стала новою ІБМ Інтернетової доби”.

Проте все повертається на свої місця – бо ІБМ також хотіла залишитися ІБМ Інтернетової доби. І що цікаво, цим разом саме ІБМ першою змінила себе. Вона не просто стала інтернет-орієнтованою компанією, вона створила універсальний інтернет-шпиталь, до якого кожна компанія, велика чи мала, може зайти, щоб придбати собі технології, попрохати технічної допомоги або поради, як стати е-компанією та провадити е-бізнес. Інакше кажучи, ІБМ пройшла шлях від промислового лідера до корпоративного аналога СРСР, а тоді знов до лідерства. Перше вона створила себе, потім не бажала себе перетворювати, потім перетворила себе докорінно. На 2000 рік ІБМ була за провідного інтернет-лікаря й надійного порадника е-компаніям, так що “Сан”, “Компак” та всі інші, що протягом 1980-х і навіть 1990-х, здавалося, остаточно обійшли ІБМ, тепер мають добре побігати й попотіти, щоб не втратити своїх грошей.

Країнам, щоб забезпечити собі тривкий достаток, треба так само змагати до змін. Ось що пише про це Туров: “Суспільство, що не готове порвати з минулим, не хоче покликати до життя підприємців. Европа подає нам гарний приклад того, наскільки важливе підприємництво. Европейці роблять більше заощаджень та більше інвестицій, ніж американці, вони краще освічені, та й наука там стоїть так само добре, як і в Штатах, проте Европа не створила жодної з інтелектуальних індустрій двадцять першого століття. 1998 року виробничий підрозділ останнього питомо европейського виробника комп’ютерів, “Сіменс Ніксдорф”, продано тайванській компанії “Ейсер”. Як може регіон сподіватися на лідерство у двадцять першому столітті, якщо він ніяк не представлений в комп’ютерній промисловості? Европейського підприємництва просто немає. Соціологія майже завжди важить більше за технологію. Ідеї частенько валяються без діла, бо люди не мають охоти їх використати. Коли щось може статися, це ще не значить, що воно станеться”.

Суспільство, що вітає творчу руйнацію або принаймні не ставить їй перепон, має чекати появи революційних виробів. Це особливо важливо у світі без стін, коли набагато важче захищати старе від нового. Країна має клопотатися втратою робочих місць, але не втратою фірм. Це може здаватися парадоксальним, проте на ділі саме так і є. Якщо ви клопочетеся втратою фірм, то кінець кінцем ви втратите набагато більше робочих місць. Ви повинні дбати про людей, що втратили працю, але не про фірми, що втратили конкурентоспроможність.

Не випадково Тайвань пережив азійську економічну кризу кінця 1990-х набагато легше, ніж усі його сусіди. Найголовніша причина цього, доводить Чі Шів, віце-голова Тайванської ради економічного планування й розвитку, – це готовність тайванського уряду не ставити перешкод творчій руйнації. Почасти така готовність – звичайнісінька примха історії. Коли під час громадянської війни 1948 року китайські націоналісти перебралися з материка на Тайвань, вони захопили всю владу, але не виявили особливого зацікавлення бізнесом. Річ в тім, що вони не гадали затриматися там надовго. Вони сподівалися незабаром повернутися назад на материк. Тож від самих початків тайванська влада набагато менше, ніж влада решти країн Південно-Східної Азії, втручалася в бізнесові справи. Замість ростити велетенські конгломерації, як то було в Кореї або Японії, тайванський уряд – порівняно з іншими – тримався осторонь ділової сфери. Наслідком стала поява сили-силенної маленьких та середніх підприємств. Часто вони починалися з однієї родини, що працювала в себе на квартирі. Ці фірми могли вижити тільки завдяки високій гнучкості та високій ефективності; вони й тоді й тепер завжди напоготові, щоб вмить перескочити в інший бізнес або на інший ринок.

Оскільки тайванський уряд на початку 1980-х відкрив свою економіку, не маючи наміру захищати ці маленькі фірми, то вони незмінно стояли лице до лиця з найконкурентнішими ринками й найновішими технологіями. Через це й мусили невпинно нарощувати автоматизацію, поліпшувати якість продукції, виробляти дедалі принадніші товари й переносити виробництво до інших країн, хоч це й призводило до тимчасової втрати робочих місць удома. Хто не встигав за всіма, той падав трупом на узбіччі або зливався з успішнішими фірмами. Тайванське міністерство економіки гордо подає статистичне зведення під назвою “Народження і смертність компаній на Тайвані, 1986 – 1998 роки”. З нього видно, що баланс між новоствореними й загиблими компаніями залишався сталий навіть під час азійської економічної кризи.

Втім, не досить просто добивати своїх поранених і підживлювати на ринках дарвінівську боротьбу за виживання. Успішні країни, відзначає Шів, мають ще й відважних інвесторів, що вміють розпізнавати переможців і плекати їх, даючи їм можливість заробити грошей на новаціях. Схильність фінансистів до ділового ризику – така, як на Тайвані – вельми корисний чинник. Часто новатор має свіжі ідеї, але не може знайти коштів, щоб їх здійснити, бо ж запровадження новацій завжди пов'язане з великою непевністю. Тим-то малі й середні підприємства, як-от тайванські, потребують капіталістів-інвесторів, ладних іти на великий ризик задля великої винагороди. Тайванські інвестиційні фонди виникли ще в 1980-х і мали, що не кажіть, величезний успіх, виплекавши сотні прибуткових фірм. Сьогодні в Кремнієвій Долині більшість найуспішніших компаній, як-от “Сіско” або “Інтел”, виникли колись саме завдяки таким от ризиковитим капіталістам, що не побоялися зробити на них ставки.

Чи вміє ваша країна або компанія заводити друзів?

Замість системи, в якій кожен волів робити все сам, в якій затятого одноосібника вважали за взірець для керівника компанії, а у вертикально інтегрованій компанії вбачали взірець для кожної корпорації, тепер постала система, в якій вам не вижити без допомоги багатьох союзників, в якій за взірець для керівника вважають майстра компромісів а-ля Черчілль, а за взірець для корпорації – компанію, що інтегрована горизонтально.

У глобальній економіці є певні галузі, де вам не вижити, якщо ви не здатні змагатися на глобальній основі, а це неможливо без союзників. Це й не дивно. В деяких галузях промисловости, таких, як напівпровідникова, аерокосмічна, телекомунікаційна та фармацевтична, – відзначає Стефан Дж. Кобрін, експерт в справах глобалізації, – “розвиток технології досяг такого рівня, коли навіть галузевим лідерам бракне ресурсів, щоб самим провадити плідні дослідження та проектні роботи. Причин кілька: неймовірна дорожнеча таких робіт, непевність їх вислідів і – це важливо – короткий життєвий цикл виробів”. Щоб за теперішніх часів розробити новий складний виріб, треба так багато наукового й технічного знання, що фірми просто не мають інших варіантів, як зливати свої капітали в один казан. До того ж єдиний спосіб, як фірмам повертати собі величезні кошти, що вони вгатили в дослідно-проектні роботи, – це продавати свої вироби не тільки на своїх національних ринках, надто невеликих, але й по всім світі, – а це також неможливо без союзників. Чимраз нагальніша потреба укладати союзи, – підсумовує Кобрін, – “це характерна прикмета доби глобалізації, принципово нова не тільки під кількісним, але й під якісним оглядом. Це одна з тих невидимих ниток, що єднають світ і непомітно поглиблюють глобалізацію”.

Союз компаній не означає їх злиття. Дві компанії зберігають свою окремішність, домовившись, однак, про дуже тісну співпрацю, – сьогодні такі союзи виникають скрізь і всюди небаченими темпами. Щоб побачити такі союзи простим оком, ось гарний приклад – авіаційні компанії. Ви напевно бачили рекламу “Зоряної спілки” – спілки шести авіаліній, що продають квитки на рейси одна одної, запровадивши спільні коди бронювання місць, і мають спільні програми знижок для тих, що часто літають їх літаками. Завдяки такому партнерству ці авіалінії можуть запропонувати своїм клієнтам за одним заходом придбати квиток до будь-якої точки земної кулі. Вони розуміють, що сьогодні вони повинні надавати такі послуги, проте це можна робити тільки спільно, бо жодна з них не спроможна сама охопити своїми рейсами весь світ. На їхній рекламі ми бачимо довгий літак, що в нім носова частина від “Єдиних авіаліній”, кабіна – від “Канадських авіаліній”, середня частина – від САС, авіакомпанії “Варіґ” і “Тайських Авіалійній” і, нарешті, хвіст – від “Люфтганзи”. Під низом пояснювальний підпис: “Зоряна спілка: Всесвітня авіаційна мережа”. Хто ж їхній головний противник? Звісно, ще одна авіаційна спілка. Вона зветься “Єдиний світ” і похваляється собою: “Летіть до своїх вершин на крилах найкращих авіаліній у світі. Ще більше вигідних рейсів. Ще простіше робити пересадки. Ще більше можливостей використати свої ‘милі постійного пасажира’ або налітати нові”.

Мати головного директора, що вміє укласти й піддержати союз, вміє встановити прозорі відносини обопільної довіри з іншими компаніями – це неабиякий плюс. “Компак”, налагодивши стратегічне партнерство з “Інтелом”, що виробляв для нього мікропроцесори, та “Майкрософтом”, що постачав програмне забезпечення та операційні системи “Віндовс”, дістав можливість зібрати в кожному своєму комп’ютері найновіші технологічні досягнення і в напівпровідниковій, і в програмній сферах. Щорічний звіт “Компаку” за 1997 рік ствердив, що “споживачі починають розуміти: найкращі комп’ютери має та компанія, що найкраще вміє знаходити партнерів”. “Форбс” якось навів слова, якими один торговельний радник описав взаємини між Енді Ґроувом (головою “Інтелу”) і Екхардом Пфайфером (головою “Компаку”): “Енді шепоче Екхардові на вухо. Чисто як чоловік та жінка”.

З країнами все так самісінько. Під оглядом економічної безпеки Америка завжди потребувала союзників на міжнародній політичній арені. Ми ніколи не були, мов той острів, самі по собі. Сьогодні ж нам треба ще більше союзників і ще більше різноманітних союзів. “Годі й уявити, щоб двадцять або двадцять п’ять років тому мої попередники журилися економічною кризою в Таїланді, Індонезії чи Кореї, – сказав мені колишній секретар державної скарбниці США Роберт Рубін. – Ми непокоїлися становищем в Британії або Японії. Що нам той Таїланд? Однак сьогодні набагато більше країн стали частиною того, що для практичних потреб називають глобальною економікою. Те, як вони пораються на своїм господарстві, впливає й на нас; треба чимало часу й сил, щоб розібратися в усій цій плутанині”.

Під оглядом національної безпеки країна так само повинна мати якомога більше друзів та союзників. Хоча б через те, що тепер, коли скінчилася холодна війна й зникла постійна загроза спільного ворога, жоден народ не хоче платити дорогої ціни кров’ю та грішми, щоб дати відсіч дрібним розбійникам – нехай і вельми небезпечним. Навіть коли Саддам Хусейн став загрозою нафтотранспортним коридорам і лякав усіх зброєю масового винищення, адміністрація Буша мусила витратити шість місяців, збираючи коаліцію партнерів, готових не просто воювати проти Саддама, але й – найголовніше – платити за бойові дії. Мені довелося висвітлювати поневіряння держсекретаря Бейкера, коли той ходив і збирав гроші на першу війну в Затоці. Всі репортери, що супроводжували Бейкера, склалися й купили йому бляшану карнавку.

Проте крім такої потреби в союзниках, щоб давати відсіч розбійникам, є ще й ціла низка транснаціональних проблем, що у світі без стін стоять як ніколи гостро. Коли немає стін, щоб за ними сховатися, то єдиний спосіб захистити себе від зовнішніх або внутрішніх загроз – це поліпшити якість свого урядування й урядового контролю, домовившись з іншими, щоб вони вчинили так само. Цей спосіб дійовий проти всякої небезпеки, чи то терористів, чи мафії, чи контрабанди зброї, чи погодного феномена Ель-Ніньйо.

Наприкінці 1990-х Сполучені Штати довгий час закликали немічний російський уряд приборкати приватні російські компанії, що взялися продавати в Іран ядерні й ракетні технології. За часів холодної війни Сполученим Штатам ніколи не завдавали клопотів приватні російські фірми, що діяли на свою руку. Такого просто не бувало. Радянський Союз офіційно продавав зброю певним країнам, і Штати, якщо хотіли якось завадити, могли пригрозити таким самим офіційним продажем зброї або вдатися до інших заходів міждержавного рівня.

Сьогодні ж усе інакше. Російські виробники зброї, що стають дедалі незалежнішими, на все готові заради грошей. Америка не може своїми силами накласти на приватні російські компанії якісь торговельні обмеження. Натомість вона змушена перепиняти такий експорт невидимими стінами і вдаватися до політичних важелів, щоб створити довкола себе коаліцію, залучивши до неї і громадський, і приватний сектори. Скажімо, коли йдеться про російські поставки зброї в Іран, адміністрація Клінтона наклала економічні санкції на один російський університет та два технічних інститути і спробувала (правда без особливих наслідків) переконати европейців вчинити так само (виникли підозри, що російські фахівці з цих установ співпрацюють з Іраном, а російський уряд не міг або не хотів нічого вдіяти). За часів холодної війни Америка могла б припинити такі оборудки як соліст. Сьогодні вона може припинити їх тільки як дириґент оркестру.

Тим-то за цієї системи глобалізації найголовніше завдання американських керівників – це з’ясувати, які проблеми можна владнати самотужки, класичним військовим тиском одної держави на іншу, а які – тільки за допомогою партнерів. У американській політиці дехто тримається односторонности, вважаючи, ніби ми повинні виносити всі рішення самі; є й прихильники багатосторонности, й вони вважають, що кожне рішення ми повинні формувати спільно зі своїми союзниками й тими, кого ми хочемо мати за адаптерів. Істина ж має лежати десь посередині. Якщо Америка не готова робити певні речі сама, за нею навряд чи хтось піде. Та якщо здаватиметься, що вона геть усе хоче робити сама, за нею ніхто не піде також.

Президент “Монсанто” Роберт Шапіро (його компанія, щоб закласти у свої вироби якнайбільше достоїнств, повинна укладати безліч глобальних стратегічних союзів з фермерами, виробниками насіння й великими замовниками) якось розповів мені, наскільки це все непросто. Слухаючи його, часом здавалося, що це президент Сполучених Штатів розважає, як би то допомогти Мексиці й що за коаліцію створити, щоб стримати й приборкати Ірак. Шапіро сказав: “Цей новий світ стратегічних союзів – цілковитаterra incognita. Кожен має в голові свою модель всього цього, але ніхто не знає, як воно все працює. Як досягти рівноваги між спільними й особистими інтересами, між короткотерміновими й довготерміновими виграшами? Коли вам слід діяти спільно, коли – зберігати свою окремішність? Ми знаємо, що таке злиття компаній, але союз рівних – це щось зовсім інше. Я повинен покладатися на ваші здібності, ви стаєте частиною мого життя. І, найголовніше, вам не досить укласти якийсь один союз. Якщо ви хочете змагатися на глобальнім рівні, ви повинні мати чимало таких союзів одночасно. А тоді постає питання: як мені допевнитися згоди між мною й вами, між вами й Фредом, між Фредом і мною? Це все ой як непросто”.

Чи добре ваша країна або компанія держить марку?

У нашому глобалізованому світі кожна велика глобальна компанія, як і кожна політично впливова країна, повинна мати сильну марку, що здатна привабити й прив’язати до себе споживачів або інвесторів. Що таке марка? 1997-го фахівці з дорадчої фірми “Мак-Кінсі” подали на сторінках одного свого видання непогане визначення. “Назва стає маркою, – пишуть вони, – коли споживач асоціює її з певними реальними або уявними благами, які він матиме, придбавши даний виріб або скориставшись даними послугами. Чим сильніша така асоціація, тим більша відданість споживачів, тим радше вони погодяться платити більше... Щоб надбати собі такий капітал, як гарна марка, компанія повинна зробити дві речі: відрізнити свій товар від товарів інших фірм – це раз; і допевнитися, щоб сказане про її марку в рекламі якомога ближче відповідало реальним споживчим якостям, – це два. Тоді виникає зв’язок між маркою й споживачем... Чим ближча така відповідність, тим міцніша марка”.

Іншими словами, щоб заробити гарну марку, компанія повинна довести, що її вироби мають важливі специфічні переваги, й показати, як сильно все це відрізняється від того, що дають інші. За часів глобалізації марка важить так багато, бо тепер споживачі й виробники стикаються між собою віч-на-віч, бо в цім світі більше немає ні стін, ні посередників. Тепер, коли люди – замість піти до найближчого супермаркету, де продавець-посередник допоможе їм зробити вибір, – купують потрібні товари онлайн, ніяк не обійтися без сильної марки, що викликає в уяві споживача сильний образ.

У середині 1990-х “Компак” мав під цим оглядом серйозні проблеми, коли його марку притінили партнери, що постачали основні компоненти його комп’ютерів: “Інтел” та “Майкрософт”. Споживачам стало байдуже, як називається коробка комп’ютера: “Делл”, “Ґейтвей”, “Г’влетт Пакард”, IБM чи “Компак”. Все, що їх цікавило: чи є всередині мікропроцесор від “Інтелу”, і чи стоїть на цій машині операційна система й програмне забезпечення від “Майкрософту”. Не дивно, що серед керівників “Компак” почалося ремство: “Ми втомилися слугувати за дистрибюторів Енді Ґроуву.”

Одна з причин, що “Компак” був загубився в тіні своїх союзників “Інтелу” та “Майкрософту”, – це дуже обмежене бачення самого себе, відображене навіть в його рекламі. “Компак” бачив себе суто виробничою компанією, виробником і продавцем комп’ютерів. Він робив гарні комп’ютери, і його реклама являла собою звичайне зображення різноманітних машин – портативних, настільних, серверних, що він виробляв. У червні 1998-го, тільки-но придбавши корпорацію “Диджитал Еквіпмент”, “Компак” здійснив ряд глобальних заходів, щоб змінити свій образ. Він намірився налагодити дійсно близькі взаємини між фірмою та клієнтами – від одиничного покупця до найбільших корпоративних або державних клієнтів. Для цього він зробив три речі. По-перше – змінив спосіб розповсюдження своєї продукції. “Компак” завжди продавав свої комп’ютери через роздрібні торговельні точки та посередницькі фірми. Як наслідок, він не мав прямих зносин з більшістю своїх клієнтів. Тепер він, запровадивши комплексний підхід, став продавати товари телефоном та через Інтернет, як “Делл”, щоб мати безпосередні відносини з клієнтом. По-друге, він розширив свій відділ техніко-сервісної роботи з клієнтами, щоб кожен, придбавши виріб “Компаку”, міг подзвонити звідки й коли завгодно з якою хоч проблемою – хай то буде несправність машини, розлад програмного забезпечення чи недільний кросворд в “Нью-Йорк Таймс” – і сервісний працівник “Компаку” допоможе її вирішити. Нарешті, “Компак” перемінив свої способи реклами відповідно до своєї нової політики; тепер його реклама має не стільки описати всі переваги виробів, скільки викликати почуття партнерства. Щоб представити свою нову марку, “Компак” купив цілих дванадцять сторінок “Волл-стрит Джорнел”, і на всіх цих дванадцяти сторінках не було ні однісінького комп’ютера. Натомість – картинки на зразок такої: двійко дітей руч-об-руч йде через ліс, і нагорі напис: “Компак. Найкраще рішення”.

Сьогодні країни стикаються з такими самими проблемами, маючи справи зі своїми клієнтами на глобальних ринках – членами Електронного Стада. Колись країни потребували гарної марки хіба для того, щоб приваблювати туристів. Сьогодні цього вже замало. На наших очах постає світ, де кожен матиме те саме апаратне забезпечення й кожен буде змушений поставити на нього ті самі програми, тож марка країни, її особливі відносини з іноземними інвесторами набирає дедалі більшої ваги. Ось, скажімо, Европа після того, як засновано Европейський валютний союз. Чого ви повинні закласти свій новий завод в Італії, а не в Шотландії? За інших однакових обставин ваша мотивація може зводитись до того, що в цій країні кращий клімат, смачніші страви або просто образ Італії – це щось стильне, радісне й приємне.

Мій колеґа Воррен Гоґ, голова лондонського бюро “Нью-Йорк Таймс”, описує намагання Британії створити собі новий образ, образ “Нової Британії”. У цім образі, пише Гоґ 12 листопада 1997, “більше немає місця для сільського крикету, чаю з перепічками, баронських замків, королівської ґвардії, полювання на куріпок серед порослих вересом торфовищ, церемонних дворян в перуках та панчохах, теплого янтарного елю й гордого майоріння прапорів. Натомість прийшов гарячковий ритм телекомунікацій, глобальні торговельні операції, інформаційні технології, ризиковиті підприємці, карколомна архітектура, настирлива реклама, смілива мода, музика брит-поп, нічні клуби – словом, усе молоде, творче, або – вживши улюблене слово керівників цієї оновленої країни – модерне... Цю революцію стилю новий лейбористський уряд здійснює на пропозицію центру “Демос”. Цей центр провадить дослідження в царині соціальної політики й близько стоїть до самого містера Блера, який минулого місяця заявив, що час уже б змінити образ Британії, показавши її “як світового лідера, а не всесвітній склад старожитностей”. “Я пишаюся минулим своєї країни, та я не хочу жити цим минулим”, – сказав Тоні Блер. Урядове туристичне агентство зметикувало що до чого, коли в 1997 вирішило змінити гасло країни: замість “Прав, Британіє!” на “Браво, Британіє!”

Утім, країна може й знеславити свою марку. Протягом 1990-х Малайзія створила собі прекрасний образ багатонаціональної ісламської держави, що сприйняла технореволюцію і зробила своє ім’я синонімом інформаційних технологій, створивши таке диво, як Коридор інформаційних технологій, високотехнологічний промисловий парк довкола Куала Лумпура. Та коли літом 1997 року стався обвал азійських валют, і прем’єр-міністр Махатір виголосив серію гнівних тирад, звинувативши євреїв, Джорджа Сороса та свого заступника Анвара Ібрагіма, що вони, мовляв, змовилися занапастити малайзійську економіку. Ось так Магатір закаляв марку “Малайзія Інкорпорейтед” і підірвав міжнародну довіру до своєї країни.

Сьогодні кожна країна повинна дбати про свою марку. Це розуміють навіть злодюжки. Джон Бассі, репортер “Волл-стрит Джорнел” написав (27 лютого 1998 р.) про один цікавий випадок, що трапився з ним і його приятелькою. Одного вечора в Мехіко вони сіли в таксі, і їх раптом викрали таксист та його спільники. “Той тип, що приставив мені до скроні пістолет, довідався, що я репортер газети. Збігла вже добра година, як ми петляли містом, я лежав долілиць на підлозі, він сидів наді мною. Його спільник вмостився біля нього на задньому сидінні, навалившись на мою супутницю й придавивши її до дверей.

– То ти працюєш в американській газеті? – перепитав бандит з пістолетом.

– Так, я приїхав сюди в відрядження, – відповів я, гадаючи, добре це чи погано. Може, він не любить репортерів. Може, він ненавидить ґрінґо.

– Так от, – сказав цей чоловік, – не пиши нічого про те, що сьогодні сталося. Щоб це, часом, не зашкодило моїй країні.

Щоб це не зашкодило його країні? Якби це сказали трохи за інших обставин, якби дуло 45-го калібру не чорніло за три дюйми від моєї голови, якби грабіжники не випатрали мій гаманець, не забрали мого годинника й тепер не намагалися обікрасти мій банківський рахунок за допомогою моєї кредитної картки, – що ж, тоді мене б навіть зворушили такі слова. Національна гордість, так би мовити, – цей хлопець вболіває за свій край. Його серце віддане Мексиці.

– Ні, не хвилюйтеся, – запевнив я грабіжника, лежачи долі. – Це діловий часопис: усякі там акції, облігації. Вони б не стали такого друкувати – звичайнісінький грабунок в Мексиці.

От якби Мексика була акцією…

Тепер, коли дедалі більше людей починає розуміти, що їхня країна може сама обрати собі процвітання і для цього треба тільки доправитися від влади належної політики, коли дедалі більше людей дізнається про те, як живеться іншим, зокрема в розвинених країнах, – люди починають питати, чому їхнє політичне керівництво не поспішає до процвітання. У системі холодної війни багато країн могли непогано перебиватися, користаючи з того, де вони були й хто вони були. Єгипет набрав великої ваги під час холодної війни, бо посідав ключове становище на Близькому Сході – між США й СРСР, згодом між арабськими державами й Ізраїлем. Крім того, він мав стародавню історію та піраміди – теж немала вигода. Франція зросла на силі завдяки вмінню й бажанню маневрувати між Америкою й Радянським Союзом. І їй так само поталанило з історією.

У системі глобалізації нікого не обходить, де ви є. Нікого не обходить, хто ви були. Хоч країна й повинна дбати про свою культуру та історичні набутки, вона не може тільки на них і виїжджати. Сьогодні важливо, хто ви є, а це залежить від того, чи обираєте ви ті шляхи до процвітання, що дає вам система. Під цим оглядом до речі згадати один випадок, про який розповів Дерек Ширер. У середині 1990-х він працював американським послом у Фінляндії й мешкав там разом зі своєю жінкою, Рут Ґолдвей, яка в 1980-х була мером Санта-Моніки й керувала оновленням цього міста. Одного дня посол Ширер з жінкою поїхали до російського мегаполіса Санкт-Петербурга, щоб поговорити з місцевими достойниками. Ширер розповідає: “На вечері, що влаштував наш генеральний консул, сиділи заступник міського голови, головний архітектор міста і ще деякі чиновники. Оці міські урядовці багато розводилися про те, яке чудове місто Санкт-Петербург, яка пишна культура там вибуяла. Та ми саме того дня прилетіли літаком до місцевого аеропорту, і звідти нам довелося їхати до міста такою розбитою дорогою, що в машини мало колеса не відлітали. Того дня ми ще встигли навідатися в Ермітаж, і нас прикро вразив занепад, що там панує. Жодна картина не була як слід освітлена. Там не було ні ресторану, ні крамнички сувенірів. Повсюди рейвах. Хоч яка славетна його історія, Ермітаж навряд чи може позмагатися з великими музеями інших міст. Тим часом російські урядовці стали сперечатися, як краще перейменувати вулиці. [Бо назви вулиць всі позалишалися ще з радянських часів.] Тож жінка й каже їм: “Я оце маю для вас пропозицію. Замість сперечатися над назвами вулиць, чом би не взяти й не полагодити їх?” “Слушно”, – тільки й могли вони відповісти”.

Золотий Біґ-Мак: теорія запобігання конфліктам

Буваючи за кордоном, я часто роблю собі приємність: купую гамбурґера й пакет картоплі-фрі в “Мак-Дональдсі”. Мабуть, ніхто інший не їв гамбурґерів і картоплі-фрі (виробництва “Мак-Дональдса”) в стількох країнах, як я, і смію вас запевнити: на смак вони всюди однаковісінькі. І от кілька років тому, чимало попоїздивши по світі, я примітив одну цікаву річ. Не знаю, коли саме на мене найшло осяяння. Воно мов грім з ясного неба вразило мене десь поміж “Мак-Дональдсом” на майдані Тянаньмень у Пекіні, “Мак-Дональдсом” на майдані Тахрір у Каїрі та “Мак-Дональдсом” коло майдану Сіон у Єрусалимі. Ось що спало мені на думку:

Жодні дві країни, що обидві мають “Мак-Дональдс”, не воювали між собою відтоді, як обзавелися кожна своїм “Мак-Дональдсом”.

Я не жартую. Це справді неймовірно, але погляньте-но на Близький Схід. Ізраїль має свій кошерний “Мак-Дональдс”, Саудівська Аравія має “Мак-Дональдс”, що зачиняється п’ять разів денно на мусульманську молитву, Єгипет має “Мак-Дональдс”, Ліван і Йорданія також. Жодна з цих країн не провадила війни відтоді, як там об’явився Золотий Біґ-Мак. Між якими країнами на Близькому Сході сьогодні є найбільша загроза війни? Ізраїль – Сирія, Ізраїль – Іран, Ізраїль – Ірак. Які три близькосхідні країни не мають “Мак-Дональдса”? Сирія, Іран та Ірак.

Мене так захопила ця моя ідея, що я подзвонив до штаб-квартири “Мак-Дональдса” в Оук Бруку (штат Іллінойс) і поділився своїм здогадом. Тамтешні співробітники так зацікавилися, що запросили мене перевірити цей здогад, поговоривши з деякими керівниками закордонних філій в “Гамбурґер-університеті”, внутрішній дослідно-навчальній установі “Мак-Дональдса”. Працівники компанії показали мою модель всім своїм міжнародним експертам, і ті також не змогли знайти жодного винятку. Я побоювався, що винятком виявиться Фолклендська війна, але перший Мак-Дональдс в Аргентині відкрився допіру в 1986 році, через п’ять років після тієї війни з Великобританією. (Громадянські війни та прикордонні сутички не рахуються: “Мак-Дональдси” в Москві, Сальвадорі чи Нікараґуа продавали гамбурґери обом сторонам тамтешніх громадянських конфліктів).

Озброєний такими даними, я подав свою теорію запобігання конфліктам – Теорію Золотого Біґ-Мака, в якій доводив: коли певна країна досягає такого рівня економічних достатків, щоб мати досить численний середній клас, який підтримував би мережі “Мак-Дональдсів”, то така країна стає країною “Мак-Дональдса”. І громадяни в країнах “Мак-Дональдса” більше не мають охоти воювати, вони воліють застоювати черги за гамбурґерами.

Були люди, що за колишніх часів панування миру й розквіту торгівлі мали подібні до моїх міркування, – щоправда, вони не вдавалися до таких екстраваґантних метафор. У вісімнадцятому столітті французький філософ Монтеск’є писав, що міжнародна торгівля, з’єднавши всіх торговців і всі торговельні народи, створила своєрідну Велику Республіку, яка простяглася через кордони різних держав і могла б закласти підвалини нового світу без воєн. У своїй праці “Дух законів” він пише: “Дві країни, торгуючи між собою, стають взаємно залежні: якщо одна заінтересована продавати, то друга має інтерес купувати; отже їхній союз заснований на обопільній потребі”. В розділі, що називається “Як комерція подолала варварство в Европі”, Монтеск’є на свій лад висловлює той-таки принцип Біґ-Мака: “Щастя, що люди опинилися в становищі, коли їм вигідно бути людяними й доброчесними, навіть попри те, що пристрасті їхні підбивають їх на лихе”.

1910 року, ще за тієї ери глобалізації, що була перед Першою світовою війною, британський письменник Норман Енджелл у своїй книжці “Велика ілюзія” писав, що найбільші промислові країни на Заході (Америка, Британія, Німеччина й Франція) втрачають інтерес до воювання: “Як може теперішнє життя, коли найперше місце посідає діяльність промислова, а найостанніше – воєнна, терпіти, щоб побіч інстинктів мирного співжиття далі жевріли первісні інстинкти війни?” Вільна торгівля, незліченні торговельні зв’язки, що міцно пов’язали між собою головні европейські держави тих часів, – зважаючи на все це, доводить Енджелл, чисте божевілля розпочинати війни, що знищать і переможених, і переможців.

Обидва автори таки мали рацію. Економічна інтеграція робить війни вельми збитковим ділом, – хоч ти виграєш, хоч програєш, – і всяка країна, що не зважатиме на цей факт, приречена на занепад. Проте їхні надії, що усвідомлення цієї істини покладе край світовій політиці, виявилися марні. Монтеск’є й Енджелл, можна сказати, не читали Фукідіда. Той в “Історії Пелопонеської війни” писав, що країни розпочинають війни з трьох причин – “слави, страху й вигоди”. І глобалізація, хоч вона й робить війни задля слави, через страх чи задля вигоди значно дорожчими для країн, все ж не може викорінити жодного з цих інстинктів – принаймні доти, доки світ цей населений людьми і доки оливкові дерева мають бодай якесь значення. Боротьба за кермо влади, гонитва за матеріальною і стратегічною вигодою, завжденний емоційний вплив свого власного оливкового дерева – все це ніде не зникли навіть у добу мікрочіпів, сателітарних телефонів та комп'ютерних мереж. Не даремно ця книга зветься “Лексус і оливкове дерево”. Невважаючи на глобалізацію, люди все одно прив’язані до своєї культури, мови й місця, що зветься дім. Вони й далі ладні співати про свій дім, плакати за своїм домом, битися і вмирати за свій дім. Тим-то глобалізація не уневажнює, та й не може уневажнювати світову політику. Повторю ще раз для всіх реалістів, що читають цю книжку:Глобалізація аж ніяк не скасовує політики.

Зате впливає на політику, та ще й як. Я пробую показати, – вдаючись до цієї метафори з “Мак-Дональдсом”, – що сучасна версія глобалізації робить війни надто дорогим, практично невигідним засобом заживати слави, проганяти страх або боронити свої інтереси. Найголовніше, що змінилося відтоді, як писали Монтеск’є або Енджелл, – цеміра інтеграції. Сучасна версія глобалізації – інтенсивна економічна інтеграція, цифрова інтеграція, дедалі тісніша взаємна пов’язаність людей і країн, поширення капіталістичних цінностей та електронних мереж до найдальших кутків землі, дедалі більша залежність від Золотої Гамівної Сорочки та Електронного Стада – накладає далеко суворіші обмеження на зовнішню політику всіх країн, що ввійшли до системи. Все це дає багато причин узагалі не розпочинати війни і як ніколи багатьма способами збільшує ціну воєн.

Однак все це не може убезпечити нас від збройних конфліктів. Завжди є лідери або країни, що знаходять слушні чи неслушні приводи вдатися до війни, і завжди є такі країни, як Північна Корея, Ірак чи Іран, що воліють жити поза обтяжливими вимогами системи. Та головне ось що: якщо у попередню еру глобалізації країна, інтегрована до системи, була б двічі добре все зважила, перш ніж лагодити свої проблеми засобами війни, то в цю еру глобалізації вона розважить тричі.

Звісно, тільки-но побачило світ перше видання цієї книжки – це було у квітні 1999-го – як дев’ятнадцять аж переповнених “Мак-Дональдсами” країн НАТО завдали авіаційних ударів по Югославії, що також мала свій “Мак-Дональдс”. І одразу коментатори й оглядачі всіх мастей почали писати, що, мовляв, мою теорію Біґ-Мака спростовано, а значить, глобалізація ніяк не позначається на геополітиці. Мене приємно здивувало, як далеко поширилася теорія Золотого Біґ-Мака і як вперто дехто старається її заперечити. Мої опоненти, здебільшого реалісти й відставні вояки холодної війни, колись доводили, нібито політика й нескінченна боротьба між державами – то визначальна риса міжнародних стосунків, і тепер їх професійно й психологічно лякає сама думка про те, що глобалізація й економічна інтеграція можуть серйозно й новими способами впливати на геополітичні відносини. Багато з цих критиків так одержимі Балканами, бо Балкани – одвічна гаряча точка Европи, точка, що в ній політика, пристрасті й оливкові дерева завжди брали гору над економікою й Лексусом, – це щось добре знайоме і зрозуміле цим людям. Вони надто захопилися своїми спробами звести балканські проблеми на явище всесвітньо-історичної ваги – мовляв, ось що таке навсправжки світова політика – і не побачили, який величезний виняток оці Балкани, не побачили, що тепер Балкани не змогли, як колись, запалити пожаром війни весь світ, а натомість сам світ відгородився від Балкан. Вони завзято сперечалися про те, події котрого з років – 1917-го, 1929-го або, може, 1939-го – повторюються тепер, і навіть в голові не покладали, що в подіях 2000-го може з’явитися щось докорінно нове – новий чинник, який, не уневажнюючи геополітики, впливає на неї й під певним важливим оглядом змінює її. Ці критики, здається мені, так застановилися на подіях минулого, так наполегливо намагаються провістити нам майбутнє, що їм нічого сказати про сьогодення. Вони мастаки екстраполювати завтрашній день з вчорашнього, перескочивши через день сьогоднішній. Не дивно, що їх переполошила моя теорія, бо якби вона виявилася хоч уполовині правдивою, вони мусили б змінити свій світогляд або, навіть гірше, навчитись інакше дивитися на світ і розглядати геополітичні відносини під оглядом економіки, довкілля, ринків, технологій, мережі Інтернет і всієї системи глобалізації.

Попервах, відповідаючи критикам, я пробував захищатися, доводячи, що НАТО – це ніяка не країна, що Косовська війна – це навіть не справжня війна, а якщо вже називати це справжньою війною, то все одно йштиметься про втручання НАТО до громадянської війни між косовськими сербами й албанцями. І я нагадував про ті важливі застереження, які зробив, висуваючи свою теорію Золотого Біґ-Мака: я пояснював, що вона не стосується до громадянських воєн, бо глобалізація зазвичай тільки загострює громадянські конфлікти всередині країни між глобалізаторами й локалізаторами – між тими, що їдять Біґ-Мак, і тими, що бояться, щоб Біґ-Мак не поїв їх самих. Ще й надто, я попереджав, що моя теорія має обмежений термін придатности, бо рано чи пізно майже всі країни матимуть “Мак-Дональдс”, і рано чи пізно якісь дві з них таки не втримаються, щоб не почати війни.

Та невдовзі я переконався, що нікого не цікавлять мої застереження, ніхто не хоче глибше замислитися над моїми твердженнями, ніхто не хоче бачити, що “Мак-Дональдс” – це просто метафора, яка унаочнює важливий момент впливу глобалізації на геополітику. Вони просто хотіли будь-що-будь заперечити теорію Золотого Біґ-Мака. І чим більше я думав над цією критикою, тим частіше я казав людям: “Знаєте, забудьте всі оті застереження й пояснення. Даймо, що Косово – це справжня перевірка на правдивість. Краще почекаймо й подивімося, чим воно все закінчиться”. І коли ви подивитеся, як закінчилася ця війна, ви побачите, то логіка Золотого Біґ-Мака досі непогано працює.

Дивіться самі: Пентагон скаже вам, що в 1999 році НАТО добилося перемоги за сімдесят вісім днів силами самої тільки авіації – але перемогло воно зовсім не тому, що завдало величезних втрат сербським військам у Косові. Бо ж справді, сербам вдалося вивести з Косова і зберегти майже всі свої танки й гармати. Ні, ця війна закінчилася за сімдесят вісім днів, і для цього досить було самих тільки авіаційних атак, бо НАТО зробило нестерпним життя сербських цивільних у Белграді. Белград – сучасне европейське місто, інтегроване з Західною Европою, і белградські городяни хотіли причаститися до всіх тих глобальних тенденцій – від Інтернету до економічного розвою, що їх символом є “Мак-Дональдс”.

Досить було НАТО тільки погасити в місті світло, паралізувати енергетичну систему й економіку, і мешканці Белграда та інших великих міст почали вимагати від президента Слободана Мілошевича, щоб той припинив воювання. Повітряна війна приневолила їх вибирати: або стати частиною Европи, користати з позитивних економічних тенденцій і широких можливостей сьогодення, або втримати Косово й стати відособленим, відсталим племінним анклавом. Словом, або “Мак-Дональдс”, або Косово – щось одне. І сербський народ вибрав “Мак-Дональдс”. Справді, солдати НАТО не хотіли вмирати заради Косова, – але й белградці так само цього не хотіли. Зрештою, серби набагато більше хотіли з’єднатися зі світом, ніж приєднати Косово. Вони набагато більше хотіли знов відкрити “Мак-Дональдс”, ніж знов зайняти Косово. Вони набагато більше хотіли до “Мак-Дональдса” – стояти в чергах за гамбурґерами – аніж до Косова – невідомо за чим. Сама тільки авіація не могла справити такий ефект під час війни у В’єтнамі, бо людей, що й так живуть наче в кам’яній добі, даремно заганяти бомбами назад до кам’яної доби. Натомість вона могла дати такий ефект в Белграді, бо люди були інтегровані з Европою, й бомбами можна було зруйнувати цю інтегрованість. Тож коли НАТО поставило сербів перед вибором: ваш Лексус чи ваше оливкове дерево? – вони вибрали Лексус.

Так, справді, моя теорія Золотого Біґ-Мака має один виняток, але виняток, що тільки потвердив дієвість загального правила. Косово показало: навіть вкрай націоналістичним режимам, що зі всіх сил чіпляються за своє оливкове дерево, доводиться непереливки, коли людям додому починають надходити квитанції за авантюри й непотрібні війни правителів. У світі, де кожен добре знає, як живеться іншим, де уряди повинні обіцяти й давати своїм громадянам усе те, що мають інші, – в такому світі уряд не може вимагати від людей якоїсь особливої самопожертви. Коли уряд своїми діями перешкоджає економічній інтеграції й не дає краще жити, – а “Мак-Дональдс” якраз і уособлює цю інтеграцію й краще життя – то люди в розвинених країнах не терпітимуть цей уряд так довго, як терпіли б раніше. Тим-то країни системи тричі добре все обмислять, перш ніж вдаватися до війни, а ті, що не спромоглися помислити, заплатять потрійною ціною. Отже, якщо дозволите, я трохи підправлю теорію Золотого Біґ-Мака у світлі цього Косова і майбутніх – їх не минути – таких Косово. Ясформулював би її так: люди в країнах “Мак-Дональдса” більше не хочуть воювати, вони воліють застоювати черги за гамбурґерами – і ті державні мужі, що знехтують цей факт, заплатять набагато дорожчою ціною, ніж були сподівалися.

8 липня 1999-го “Ю-ес-ей Тудей” надрукувала репортаж з Белграда. Йшлося про економічний занепад, що настав у Югославії по війні. У цьому репортажі були такі два уступи (якби їх написав я сам, то всі казали б, що я вигадую):

“Зоран Вукович, 56 років, працює водієм автобуса в місті Ніш і дістає платню, що дорівнює 62 доларам за місяць, менше як половину того, що він мав до війни. Минулого місяця сербський уряд звільнив майже половину з двохсот водіїв. Решті зрізали платню. Поки держава контролює ціни на харчі, Вукович і вісім членів його родини можуть ще якось виживати. Виживати, але не більше”.

“‘Тепер “Мак-Дональдс” для нас – недосяжна мрія, – каже Вукович, що раніше часто водив трьох своїх онуків до белградського “Мак-Дональдса”. – Колись, напевно, все налагодиться, але не думаю, що це буде ще за мого віку”.

Ви можете добре побачити всі відмінності між тим, як визначала геополітику холодна війна, і тим, як визначає геополітику сучасна система глобалізації, на прикладі однієї країни – Албанії.

Десь на початку 1997-го, коли Албанію охопила громадянська війна, я дивився канал Сі-ен-ен, що старався інформувати глядачів про найостанніші події. Сі-ен-ен не мала відеоматеріалів просто з місця подій, тож на екрані була карта Адріатичного моря коло албанського берега. На ній було повно маленьких корабликів, і кожен означав одне з американських, европейських або інших військових суден, що заходилися евакуювати з Албанії громадян своїх країн. Я дивився на цю карту, і мені спало на думку, що якби надворі досі тривала холодна війна, то ці кораблі на карті належали б США та СРСР, і обидві наддержави змагалися б між собою, хто перший заповнить той вакуум, який утворився в Албанії, хто найдієвіше підтримає там своїх ставлеників, хто скоріше перетягне албанського пішака на свій бік шахівниці. Одним словом, США та СРСР одне поперед одного старалися б найпершими, якнайглибше й найміцніше закріпитися в Албанії. Але я бачив щось зовсім інше. Тепер надворі вже інша система, і тепер різні держави змагаються за те, щоб найпершими, якнайскоріше і якнайдалі забрати своїх громадян геть з Албанії. Країна, що зможе найпершою, найскоріше й найдалі забрати своїх громадян, переможе. Країна, що зав’язне в Албанії надовго й буде змушена заводити там лад, опиниться в програші; цього разу не пощастило Італії.

Про що це нам говорить? Про те, що система холодної війни мала два найголовніші атрибути: шахівницю й чекову книжку. Тобто в цій системі панували дві наддержави: Сполучені Штати й Радянський Союз. Вони провадили між собою глобальне змагання за стратегічну перевагу, ресурси й славу. Що програла одна сторона – те виграла інша, і кожен куточок землі був поставлений на кін, задіяний в грі й важив стільки само, скільки й будь-який інший. Як сказав Міхаель Мандельбаум: “У системі холодної війни весь світ був як одна величезна шахівниця. Кожен їхній хід певним чином зачіпав нас, і кожен наш хід зачіпав їх. Ми були білі, а Радянский Союз – чорні. Коли вони ходили на білу клітинку, ми ходили на чорну. Коли вони пересували чорного пішака до Албанії, ми рухали туди білого пішака. Кожен пішак важливий, бо він захищає короля. Збивши нашого пішака, вони на крок підходили до нашого короля, а ми опинялися на крок ближче до поразки. Через те ми мали берегти кожного пішака. Захищаючи пішаків, ми захищали свого короля. Через те нам доводилося встрявати в справи навіть тих країн, що самі собою не мають жодного значення: таких, як В’єтнам, Анґола чи Сальвадор”.

Іншими словами, система холодної війни мала своєрідні вбудовані механізми, що сприяли розгорянню регіональних конфліктів і робили ці конфлікти невід’ємною частиною глобального змагання наддержав, справою світової ваги. На шахівниці точилася глобальна боротьба, і жодна надпотуга не хотіла віддати ні одної чорної чи білої клітинки, боячись, що ця втрата призведе до ще більших втрат і кінець кінцем перевага виявиться на боці ворога. Цей страх знайшов своє відображення в геополітичній “теорії доміно”.

Крім шахівниці, ще одним визначальним атрибутом холодної війни була чекова книжка. Я вже казав, що за старої системи країнам третього світу було набагато легше перебиватися в економічному плані, незважаючи на погані операційні системи та програмне забезпечення. Деякі відсталі країни, навіть маючи препогані економічні показники, могли довгий час смоктати гроші з одної або другої наддержави, і все, що від них вимагалося, – запевнити США або СРСР у своїй відданості. Американський і радянський уряди, меншою мірою також уряди Китаю та країн ЕС, були готові йти до своїх платників податків, забирати їхні гроші й виписувати чималенькі чеки чужоземним країнам, щоб купити собі вплив на різних клітинках шахівниці. Така дипломатія чекової книжки звалася в ті часи “іноземною допомогою”. Америка готова була оббирати своїх платників податків для того, щоб виплачувати платню нікараґуанським контрас або афганським моджахедам, а Радянський Союз робив те саме задля сандіністів або в’єтконґівців. Америка змушувала своїх платників податків утримувати армію Ізраїлю, а Радянський Союз змушував своїх громадян платити за відновлення сирійської авіації після того, як першого ж дня Ліванської війни 1982 року ізраїльтяни збили дев’яносто сім сирійських реактивних винищувачів. Наддержави купували собі союзників не тільки зброєю. Щедро роздаючи чеки, вони фінансували будування доріг, дамб, закладів культури, оплачували довіз закордонних товарів – робили все для того, щоб затягти країни Третього світу на свій бік у всесвітньому протистоянні. Здебільшого Москва й Вашинґтон, виписуючи чеки, не ставили ніяких вимог до економічної політики цих країн, бо і Москва, і Вашинґтон побоювалися, що досить їм тільки сильніше надавити на своїх пішаків, наполягаючи на якихось реформах, і ті пішаки перекинуться на бік ворога. Тож наскрізь прогнилі, продажні й недолугі режими, приміром, режим Фердінанда Маркоса на Філіппінах або Анастасіо Самоси в Нікараґуа, діставали чеки з Вашинґтона, тоді як Куба, Анґола та В’єтнам діставали чеки з Москви. За єдину підставу такої допомоги було те, яке апаратне забезпечення – комуністичне чи капіталістичне – мають ці країни, й нікого не цікавило, добре чи погано воно там працює.

Наддержави були не надто й зацікавлені розвивати економіки цих країн, бо на той час хотіли надбати собі їхню лояльність, а не їхню промисловість. Навіть коли йшлося про Японію, Америка терпіла непомірний, просто абсурдний протекціонізм Токіо, бо потребувала японської підтримки в холодній війні, і Пентагон разом з Державним департаментом ніколи б не дозволили Департаментові торгівлі або Комісії торговельних представників надто притискати Японію в торговельних справах, бо боялися, щоб часом не втратити її як союзника в справах оборонних. Багато регіональних конфліктів холодної війни жевріли так довго саме через те, що обидві наддержави були готові виписувати карт-бланш своїм сателітам. З якого дива мáла Організація визволення Палестини визнавати Ізраїль протягом 1960-х і 1970-х, якщо Радянський Союз забезпечував палестинську молодь освітою, а палестинських повстанців – зброєю, не ставлячи до політики ОВП жодних вимог?

Отже, система холодної війни не просто сприяла, щоб регіональні конфлікти розгорялися й ставали глобальними; вона постачала для цього всі потрібні ресурси. Що Іван, що дядько Сем – обоє завзято строчили нові й нові чеки.

Але годі вже про той світ.

Повернімося до глобалізації. Ставши панівною міжнародною системою, вона зовсім по-новому облаштовує світову політику. Хоч глобалізація й не скасовує геополітики, було б просто нерозумно думати, ніби перша суттєво на не впливає на другу.

Передовсім треба сказати, що тепер, у добу глобалізації, вже немає шахівниці і світ вже не поділений на чорні й білі клітинки. Відколи розпався Радянський Союз, більше немає чорних, тож нема й білих. Вже немає ні “своїх”, ні “чужих”. Отже, вбудовані механізми, що розпалювали регіональні конфлікти, більше не працюють. Те саме й щодо ресурсів. За часів глобалізації хтось інший тримає у своїх руках чекову книжку. Тепер тільки Електронне Стадо може дозволити собі розкидатися грішми. Радянський Союз, що колись виписував великі чеки, зник. Сполучені Штати надягли на себе Золоту Гамівну Сорочку й ніколи більше не будуть виписувати великих чеків на іноземну допомогу.

Єдиний, до кого країна може звернутися по великі чеки, – це Електронне Стадо, але воно не грає в шахи. Воно грає в “Монополію”. Де “Інтел”, “Сіско” чи “Майкрософт” поставить свій новий завод, де вкладе свої кошти глобальний взаємний фонд “Фіделіті” – тільки це й визначатиме, хто матиме гроші, а хто ні. Ватажки Електронного Стада не мають потреби видавати карт-бланші щоб забезпечити собі любов та відданість країни; вони виписують інвестиційні чеки, щоб мати зиск. Ринкам-велетням та Стадові байдуже, яким кольором зафарбована країна зовні. Все, що їх цікавить, – як ця країна облаштована всередині, який рівень операційної системи й програмного забезпечення вона може освоїти і чи здатна тамтешня влада захищати приватних власників.

Стадо не просто не захоче платити за регіональні війни або відновлювати збройні сили країни після воєнного фіаско, як то робили наддержави просто заради того, щоб забезпечити собі чиюсь відданість, – воно покарає надто войовничі країни, позбавивши їх єдиного реального джерела капіталів у сучасному світі. Тим-то країни мають на вибір тільки два варіанти: або поводитись так, щоб подобатися Стадові, або не зважати на Стадо й жити без нього. Останній варіант – далеко не дешевий.

Певна річ, деякі країни вирішили жити без Стада, щоб ніхто не заваджав їм здійснювати їхні політичні програми. Кілька таких країн знайдеться завжди. Іракський президент Саддам Хусейн воліє плекати свої марнославні амбіції, шарпаючи й страхаючи всіх довкола, ніж підкоритися порядкам Стада. І, завівши в себе в країні репресивний режим, він здатен нав’язати свою волю всім громадянам. Те саме можна сказати про режими в Північній Кореї, Афганістані, Судані й Ірані. Теорія Золотого Біґ-Мака на ці країни не поширюється, бо вони не захотіли приєднатися до Стада та Ринків-велетнів і мають досить нафти або досить ідеології, щоб поки що перебиватися власними силами. Проте таких країн стає щораз менше. Якщо ви поглянете, скажімо, на Китай або Росію і запитаєте, чого вони вже не так агресивно, як колись, налаштовані проти Штатів, то відповідь ясна: не просто через те, що вони слабші за Штати, але й через те, що така агресивність не в їхніх інтересах. Глобалізація виткала цілком нове мереживо інтересів і заохочень, і це стало чинником стримання для таких країн, як Китай або Росія.

1979 рік. Китай ще не має “Мак-Дональдса”. Ден Сяопін тільки-но прочинив двері у світ. Коли Ден приїхав до Америки, щоб поговорити з президентом Картером, то мимохідь завважив, що, повернувшись додому, нападе на В’єтнам, бо в’єтнамці стали надто нахабні й зарозумілі. Картер спробував його відрадити, сказавши, що така акція зашкодить репутації (не економіці) Китаю, але Дена це не переконало й він таки напав на В’єтнам.

Тепер перенесімося аж в 1996 рік. Китай вже має понад двісті відділень “Мак-Дональдса”. Я в Пекіні спостерігаю, як загострюються відносини між Китаєм і Тайванем. На Тайвані невдовзі мають відбутися перші демократичні вибори, що могли б стати, як вважає багато пекінських урядовців, першим кроком до проголошення цілковитої незалежности. Китай погрожує напасти на Тайвань, якщо той проголосить незалежність. Я саме розмовляю з одним значним китайським економістом, членом Китайської академії наук. Ми наминаємо локшину в затишному ресторані просто неба, і я питаю його: Чи може Китай дозволити собі напасти на Тайвань? Науковець, не вагаючись, відповідає: “Ні, бо це покладе край інвестиціям, припинить економічне зростання, ми втратимо останній шанс наздогнати розвинений світ”.

Як і всі китайські урядовці, що з ними я розмовляв, цей економіст вважав, що його країна має повне право рознести Тайвань на тріски, аби тільки він не проголосив незалежности. Та, на відміну від інших, він наважився вголос сказати те, про що знали, хоч і мовчали, всі китайські лідери: Китай не може напасти на Тайвань, не занапастивши своєї економіки.

У добу глобалізації Китай і Тайвань пов’язані одною мотузкою – і вони обоє це знають. У 1995 – 96 роках, коли Китай погрожував Тайваню, тайванський фондовий ринок обвалився, але невеличкі китайські біржі перебулися майже без втрат. Під час кризи 1999-го, коли Китай брязкотів зброєю перед президентом Лі, тайванський індекс акцій знизився на 20 відсотків. Проте мало хто помітив, що одночасно індекс “Б” Шанхайської фондової біржі впав на 40 відсотків! Дві країни, один фондовий ринок.

У Пекіні розуміють, що Китай – це вже не та закрита селянська країна, що була за часів Мао чи в перші роки правління Дена. Сьогодні Китай частково під’єднаний до Електронного Стада, і єдина ідеологія китайського керівництва сьогодні така: “Бути багатим – почесно”. Китайські лідери не можуть втілювати в життя цю ідеологію без мільярдів доларів іноземних інвестицій, що вливаються в китайську економіку щороку. Як повідомляє “Далекосхідний економічний огляд”, 2000 року законтрактовані тайванські інвестиції в Китаї становили близько 46 мільярдів доларів на 46000 різних фабрик та фірм. Тайванські бізнесмени це добре знають і не перестають нагадувати про це Китаю. “Сьогодні Тайвань є для Китаю головний постачальник фінансів, бо тайванські бізнесмени готові грати за місцевими правилами, однак таке становище, як оце тепер, не може тривати вічно, – зазначив, розмовляючи зі мною, Дуґлас Сю, голова “Фар Іст Текстайл”, великої тайванської конгломерації. – Я не маю більше сили. Китай – великий ринок. Де нам знайти інший такий ринок? Проте в Китаї над нами мов хмара тяжіє вічна непевність. Я промисловець. Маю досить клопотів, закладаючи заводи і знаходячи клієнтів. Я не повинен хвилюватися ще й через ракети, що наче горобці літають мені над головою. Якщо хмари нарешті не розвіються, то Китай дорого заплатить”.

Китайці не поспішають силою вирішувати свої проблеми з Тайванем ще й через те, що знають: Конгрес США неодмінно помститься їм, перепинивши китайський імпорт до Америки (а це 40 відсотків усієї китайської зовнішньої торгівлі). З 1990 по 1999 роки Китай заробив на торгівлі зі Штатами 65 мільярдів доларів – це дорівнює половині зростання його зовнішніх резервів за відповідний період. Ван Шуґен, директор Шанхайської комісії в справах іноземного інвестування, чи не найкраще показав усю вразливість Китаю. В розпалі тайвано-китайської кризи 1996 року він заявив, що навіть якщо Китаю доведеться напасти на Тайвань, то “це ніяк не позначиться на нашому ставленні до тайванських інвесторів”. Просто чудово! Навіть якщо ми на вас нападемо, ми сподіваємося, що ваш інвестор не братиме це на свій карб!

Утім, війна, якщо вона почнеться, стане фатальна не тільки для Китаю, але й для Тайваню. Тайвань навіть більше, ніж Китай, повинен дбати, щоб не втратити довіри міжнародних інвесторів, і це також погамовує його поривання до незалежности. Річ не в тім, що зазнає краху тайванський фондовий ринок і тайванці втратять всі свої надбання. Справжня причина схована глибше. Коли почнеться війна, з країни втече Електронне Стадо. Мало хто знає, що індустрія настільних та портативних комп'ютерів являє собою глобальний виробничий ланцюжок, і в цім ланцюжкові ключова ланка – це Тайвань і тайванські фірми в Китаї та й по всій Азії. Саме вони виробляють найважливіші компоненти для ПК таких фірм, як “Делл”, “Компак”, “Ейсер”, “Г’юлетт-Пакард”, IБM, або для маршрутизаторів “Сіско”, що забезпечують функціонування мережі Інтернет. Більшість американських комп’ютерних фірм самі вже не виробляють таких речей. Отож тайванські фірми змогли стати головними постачальниками тринадцяти головних компонентів комп’ютера. Йдеться про корпуси, екрани, мікропроцесори, концентратори, модеми, мережеві плати, клавіатури, монітори, сканери, материнські плати, блоки живлення, CD-роми та графічні карти. Багато з цих компонентів тепер виробляють тільки на Тайвані. 19 липня 1999-го часопис “Електронікс Баєрс Ньюс” запитав деяких світових виробників комп’ютерів: як вони ставляться до погіршення відносин між Тайванем і Китаєм. “Поки що все ніби гаразд, – сказав речник “Компаку” в Тайбеї. – Та якщо Китай поводитиметься агресивно, ми зважимо, чи не варто перемістити наші замовлення з Тайваню до Кореї або Японії”.

Я нітрохи не сумніваюся, що коли Тайвань зайде надто далеко, домагаючись самостійнішого становища на міжнародній арені, то Китай вдасться до військової сили, – незважаючи на жодні економічні наслідки. Ні один китайський лідер не переживе, щоб Тайвань став незалежним. Це підтяло б китайський режим при самісінькім корені. Втім, з іншого боку, жоден китайський лідер не проживе сьогодні без постійних іноземних інвестицій і торгівлі. Китайський режим всохне, коли скінчиться приплив цих фінансових соків. Сьогодні, частково під’єднавшись до Електронного Стада, китайські лідери повинні зважати на зовсім інакші обставини, ніж колись.

Великі війни починаються тільки тоді, коли великі держави заохотилися воювати, а сьогодні найперше правило великих держав системи глобалізації, – не встрявати до бійки. Тепер замість того, щоб стрімголов пхатися в регіональні конфлікти, такі як Боснія, Руанда, Ліберія, Алжир або Косово, великі держави воліють постворювати довкола цих конфліктів залізні завіси й обходити їх стороною, як ми обходимо погані квартали в місті. Та й навіть устрявши, як-от в Косові чи Боснії, вони постараються виборсатися звідти якомога скоріше, бо такі місця не додають їм сили, хіба що віднімають. Тим-то багато регіональних конфліктів, замість автоматично ставати глобальними, як то було за часів холодної війни, сьогодні опиняються в ізоляції. Може, це й погано, бо так на них легше закривати очі, але це факт. Мілітарні регіональні кризи стають ізольованими, тим часом регіональні економічні кризи навпаки – робляться глобальними. Так сталося з мексиканською (середина 1990-х), азійською та російською (кінець 1990-х) кризами. Саме регіональні економічні кризи, їх потенційна здатність ширитися на інші ринки – ось що збурювало систему глобалізації на початку її існування. Теорія доміно, що колись належала до царини політики, тепер належить до царини фінансів.

Теорія Золотого Біґ-Мака показує один спосіб, як глобалізація може впливати на геополітику: завдяки економічній інтеграції вона значно збільшила збитковість воєн. Проте глобалізація може й багатьма іншими способами відбиватися на геополітиці. Вона створює нові джерела сили, що не підпадають під такі класичні воєнні мірки, як танки, літаки або ракети. Вона створює нові важелі, що за їх допомогою можна змусити певні країни змінити свій устрій. Ці важелі – це вже не класичні воєнні вторгнення одної країни до іншої. Набагато дійовіший тиск чинять на наших очах Ринки-велетні та Надпотужні індивіди, хоч їхній вплив і не такий видимий.

Щоб пересвідчитися, маю я рацію чи ні, візьмімо перший-ліпший регіон, наприклад Близький Схід, і погляньмо на нього багатовимірним поглядом глобаліста. Ми побачимо немало вельми цікавих речей.

Восени 1997-го я був у Ізраїлі. Мирний процес тоді ледь-ледь жеврів, але в одній діловій газеті я натрапив на статтю, в якій було написано, що іноземне інвестування в ізраїльську економіку зростає день у день. Це мене зацікавило, тож я пішов до Якоба Френкеля, голови Ізраїльського національного банку, й запитав його: “Як це так: мирний процес нидіє, але інвестиційна діяльність процвітає?”

Ось до якої відповіді ми дійшли: сьогодні Ізраїль швидкими темпами переходить від колишньої економіки помаранчів, діамантів і текстилю до високотехнологічної економіки, що з багатьох сторін зробила Ізраїль набагато менш вразливим перед політичним тиском арабських країн, тероризмом, бойкотам, зиґзаґами мирних процесів, але набагато вразливішим перед звичайною війною. Річ ось в чім: колись Ізраїль ростив і продавав помаранчі, Марокко ростило й продавало помаранчі, Іспанія ростила й продавала помаранчі. І коли якійсь країні, скажімо, Японії чи Франції, не подобалася ізраїльська політика на Західному Березі, то вона могла легко покарати Ізраїль, знайшовши іншого постачальника помаранчів. Та що робити, коли ізраїльська компанія “Ґалілео Текнолоджі Лтд.” винайшла одночиповий перемикач для Етернету, незамінний в багатьох локальних системах пересилання даних? В Марокко ви такого не дістанете. Що робити, коли ізраїльські компанії захопили ключовий технологічний сектор, такий, як онлайнові шифратори інформації, побудувавши свої програми на основі складних алгоритмів, розроблених “Техніоном” та ізраїльською армією? В Іспанії ви такого не знайдете. Тепер усі повинні запобігати перед Ізраїлем, мало зважаючи на стан мирних процесів. Кожна велика американська компанія, що займається високими технологіями, має свою філію в Ізраїлі – оце недавно “Інтел” заклав там новий завод вартістю півтора мільярда доларів – або володіє частиною ізраїльської комп’ютерної компанії. Японія, що завжди сторонилася Ізраїлю, боячись, боронь боже, образити арабів, сьогодні є чи не найбільший інвестор ізраїльської економіки. Маючи слабкі позиції в ділянці програмного забезпечення, Японія старається прибрати до рук ізраїльські програмістські компанії. Це мені особливо подобається, бо я пам’ятаю, що в середині 1980-х (тоді я працював кореспондентом “Нью-Йорк Таймс” в Єрусалимі) єдине японське авто, яке ви могли придбати в Ізраїлі, – це або зовсім поганеньке “Дайхацу”, або “Субару” застарілої моделі. Тоді Японія продавала хороші автомобілі тільки арабам. Сьогодні все інакше. Сьогодні ви можете придбати в Ізраїлі який хоч “Лексус” на свій смак і вибір, бо під економічним оглядом Ізраїль сьогодні – більший експортер енергії, ніж Саудівська Аравія. Програмне забезпечення, мікрочипи та інші високотехнологічні новинки, що їх експортує Ізраїль, – це енергетичні ресурси сучасної інформаційної економіки, і кожна країна прагне цієї енергії (однаково, що там заподіє Ізраїль палестинцям) так само, як протягом 1970-х кожна країна прагнула нафти (дивлячись крізь пальці на те, що коїли араби євреям). Ось вам справжнє геополітичне значення. Погляньте лишень на числа. На 1998 рік у славетному ізраїльському Інституті Вайцмана працювало п’ятдесят два науковця з Китаю. Ще п’ятдесят два – з Індії. Обидві країни, що в 1970-х погребували б навіть близько підійти до Ізраїлю, тепер тільки й чекають нагоди, щоб послати туди своїх науковців.

Інша причина, що Ізраїль став не такий вразливий перед помірним політично-терористичним тиском, – це те, що високотехнологічний експорт, експорт знання, вважай нематеріальний і його вельми непросто перепинити. Багато що можна висилати за кордон просто через модем. Високотехнологічні інвестиції також втілені переважно в людях, в потенціалі їхнього мислення, а не в заводах чи фабриках, що їх можна легко висадити в повітря. Крім того, високотехнологічний експорт Ізраїлю призначений не для його сусідів, з якими він має напружені відносини, а для далеких ринків Азії, Европи та Північної Америки. Більшість ізраїльських технологічних фірм майже нічого не продають на ізраїльському чи близькосхідному ринках, тож їх мало зачіпають перипетії регіональної політики. Не випадково 1990-го в тель-авівському готелі “Гілтон” вирішили відкрити в себе японський, а не арабський ресторан. Ізраїльські технологічні компанії дістають більшість своїх капіталів на Волл-стрит або від інвестиційних компаній Кремнієвої Долини, тож вони зовсім не залежать від Тель-Авівської фондової біржі. І ще одна тенденція – останнім часом ізраїльські технологічні компанії стали переносити окремі свої підрозділи безпосередньо до Кремнієвої Долини. “Чек Пойнт”, ізраїльська компанія, що контролює десь половину інтернетівського ринку апаратно-програмних засобів безпеки, має офіс та дослідне відділення в Ізраїлі, платить там деякі податки, але тепер відкрила ще один офіс в Кремнієвій Долині, ближче до ринків. Моя знайома, біржовий аналітик, що стежить за ізраїльською високотехнологічною промисловістю, розповіла мені, що тепер, збираючи інформацію про ізраїльські компанії, вона частіше їздить до Каліфорнії, ніж до Тель-Авіва.

Ці самі причини роблять Ізраїль набагато вразливішим з іншого погляду. Ізраїль розвиває інтелектуальну економіку, а інтелектуальні працівники дуже мобільні й воліють жити в гарних місцях. І якщо провідні інтелектуальні працівники Ізраїлю раптом вирішать, що життя в країні стало нестерпне, – через безнастанні конфлікти й релігійні чвари, – то вони або заберуться геть, або перенесуть більшу частину своєї діяльности до інших країн. До цього поки що далеко, але така перспектива цілком реальна. Маючи 17000 доларів доходу на душу населення, Ізраїль своїм рівнем життя вже наблизився до Англії. Ізраїль – країна “Мак-Дональдса”. І якщо ізраїльський прем'єр-міністр покличе ізраїльських хлопців відбивати назад Західний Берег або сектор Ґази, і вдасться до війни не заради виживання країни, а зі своїх політичних мотивів, то багато ізраїльських інтелектуальних працівників просто-напросто гримнуть дверима.

Ясна річ, якщо хтось, хто не під’єднаний до Стада, наприклад, Саддам Хусейн або якісь терористи, заволодіє ядерною зброєю і використає її проти Ізраїлю, то технологічність економіки не матиме ніякого значення. Військова сила й далі багато важить. Та я певен, що наступного десятиліття перевага Ізраїлю над арабськими країнами в невійськовій сфері ставатиме дедалі більшою, аби тільки Ізраїлю вдалося владнати конфлікт з палестинцями. Коли все, що ви можете дати світові, – це нафта або дешева робоча сила (більшість арабських країн нічого більше й не має), тоді ви не стрибнете вище себе – ви обмежені кількістю своєї робочої сили й ціною нафти. Та коли ваша економіка орієнтована на процвітання, коли вона здатна по всім світі збирати інтелект, капітали й сирові матеріали, тоді ви більше не обмежені своєю територією, корисними копалинами абощо. Отож бо й Ізраїль вже не обмежений ні своєю територією, ні своїми корисними копалинами, ні багатьма іншими матеріальними чинниками. Історично на Близькому Сході склалося два потужні центри, обидва на великих річках: Єгипет на Нілі й Месопотамія на Тигрі та Евфраті. У двадцять першому столітті, я певен, там з’явиться ще один потужний центр: Ізраїль на Йордані. Ізраїль стане тим високотехнологічним локомотивом, що потягне за собою весь йорданський регіон разом з палестинцями. Компанія “Сіменс” вже поєднала в одній виробничій мережі своє ізраїльське підприємство “Сіменс Дейта Комюнікейшнс”, що неподалік Хайфи, своїх палестинських системних інженерів, що працюють в місті Рамалла на Західному Березі, та свої штаб-квартири, що в Німеччині. І це тільки початок.

Той самий глобалістський підхід допоможе нам пояснити сучасний арабо-мусульманський світ. У листопаді 1997-го я побував у кількох країнах Перської затоки. Дозвольте розповісти вам чотири історії з тієї подорожі.

Історія перша. Це було під час моєї першої зупинки в Кувейті. О десятій годині вечора в готелі “Шератон” я вже збирався лягати спати, аж раптом задзвонив телефон. Дзвонила молода жінка. Вона пояснила, що працює в місцевій аґенції новин, їй часто доводилося перекладати мої статті, і тепер вона хотіла б взяти в мене інтерв’ю. Мене це трохи спантеличило: арабська журналістка дзвонить в номер до західного репортера о десятій вечора. Я сказав їй, що завтра маю оглядати нафтові родовища і якщо вона хоче, то може їхати зі мною й дорогою про все мене розпитати, тільки для цього їй треба чекати мене у вестибулі готелю о сьомій годині вранці. О сьомій вона вже була там, її лице, як годиться, закрите паранджею. Виявилося, що це дуже цікава й дотепна молода жінка. Дорогою я запитав її, чи має вона братів або сестер. “Маю брата, – відповіла вона. – Він оце недавно оженився. Знаєте, він познайомився зі своєю тепер вже жінкою заочно, через Інтернет”. Моя співрозмовниця не сказала мені, але пізніше я довідався, що це був мішаний шлюб. Одна родина – мусульмани-суніти, друга – шиїти. Наперекір усім ці двоє знайшли одне одного в Інтернеті, де не діють ніякі умовності й обмеження кувейтського суспільства, а потім, побачившись, закохалися з першого погляду (або, як хтось сказав, “з першого байта”). Батьки дівчини були дуже невдоволені. Проте вона сказала їм, що все одно вийде за хлопця, подобається це їм чи ні, й кінець кінцем вони змирилися.

“За весільний пиріг їм став комп’ютер з мишкою”, – сказала мені молода арабська журналістка.

Історія друга. Там-таки, в Кувейті, я навідався до Ібрагіма С. Дабдуба, генерального директора Кувейтського національного банку. Увійшовши в його офіс я побачив, що директор вочевидь чимось розхвильований. “Що сталося?” – спитав я. Дабдуб відповів, що національна авіакомпанія недавно оголосила, що їй потрібен кредит на придбання двох нових літаків “Боїнґ”. Здавалося, цей контракт гарантовано перепаде Нацбанкові. Однак цей ласий шматок перехопив “якийсь, – сердився Дабдуб, – “Нейшнс Банк” із Меріленду – навіть не знати, що воно таке”. Цей банк погодився надати кошти під сміховинно низький відсоток – всього на чверть пункта дорожче від прайм-ставки. “Це демпінґ, – обурювався Дабдуб. – Це справжнісінький фінансовий демпінґ”. Демпінґ – це коли країна продає свої товари дешевше від собівартости задля того, щоб захопити контроль над ринком. “Чорт забирай, це несправедливо. Нікому не відомий регіональний, хай навіть і великий, американський банк, наважився змагатися з нашими місцевими банками – і виграв”.

Історія третя. З Кувейту я поїхав на конференцію в Катар. І після конференції, коли в номері катарського готелю “Шератон” я вже збирав своє манаття й лаштувався від’їжджати, задзвонив телефон. Цим разом дзвонила 21-річна катарська журналістка. Вона прочитала мою книжку й хотіла б зі мною зустрітися. (Свята правда, хоч моя жінка мені й не вірить!) Я сказав їй, що вже вирушаю до аеропорту, але якщо вона не від того, щоб проїхатися зі мною в таксі, то ми ще встигнемо поговорити. Вона погодилася. Виявилося, що це приємна дівчина, дуже кмітлива й чудово розмовляє по-англійськи. Вона говорила по-англійськи так добре, що я спитав її, чи не пробувала вона писати статей англійською, бо якщо так, то вона могла б попрацювати для “Нью-Йорк Таймс” як позаштатний репортер на час Близькосхідної економічної наради, що мала невдовзі відбутися. “Щиро кажучи, – відповіла дівчина, – я пишу замітки для веб-сторінки “Новини Затоки”, і катарська влада про це не знає”.

Мені це сподобалося. Подумайте тільки, яка неймовірна влада опинилася в руках цієї арабської дівчини, що може через Інтернет розповідати світові про свій край, тим часом як влада й гадки про це не має. Не то що сто, але й десять років перед тим це була немислима річ. Однак надалі це стане нормою. Сьогодні чимало популярних арабських телепрограм і наймасовіших арабських газет виходять в Европі. Їх транслюють або видають приватні медіа-компанії, що таким чином уникають контролю від своїх урядів.

Історія четверта: Влада Саудівської Аравії розмірковує, чи не варто б дозволити жінкам водити авто. Раніше їм таке суворо забороняли. Це питання вже давно й палко обговорюють, проте останнім часом воно стоїть особливо гостро. Чому? Бо ціна нафти зменшилася й королівство більше не спроможне платити п’ятистам тисячам іноземців, що приїздять працювати там шоферами. Ось, наприклад, 17 квітня 1998 року “Мідіст Міррор” переклала з арабської газети “Аль-Кадс Аль-Арабі” деякі вислови принца Талала бін Абделя Азіза, чи не найліберальнішого члена королівської родини. Талал – двоюрідний брат короля Фахда й міністра оборони Султана, батько принца аль-Валіда бін Талала, найактивнішого інвестора країни. Коли його запитали, як він ставиться до того, щоб дозволити жінкам сідати за кермо, Талал відповів, що він однозначно за, і додав: “Колись саудівські жінки водили верблюдів і подорожували навіть поночі поряд з чоловіками. Яка принципова різниця між верблюдом і автомобілем?.. Дозволити жінкам водити авто – це конечна економічна потреба. Ми віддаємо мільйони доларів твердої валюти країнам, що постачають нам шоферів. Усі ці гроші можна б заощадити”.

Принц Талал веде далі: “Політичні реформи – це невід’ємна частина глобалізації, і ми повинні всебічно підготуватися до цих реформ... Глобалізація заснована на демократії, правах людини й ринковій економіці. Хтось жартома назвав глобалізацію “модою” епохи. Навіть комуністичний Китай старається йти нога до ноги з цією модою. Ну а маленькі арабські держави? Вони повинні нарешті збагнути, що зміни неминучі.”

Що доводять ці історії? Вони доводять: що зробить або не зробить горезвісний іракський диктатор, до якої країни він вторгнеться або не вторгнеться – все це й далі має велике значення для стабільности на Близькому Сході. Ще багато воєн почнеться з його вини, багато станеться замирень, доки він зійде з політичної сцени.

Однак тим часом на Близькому Сході триває інше, не таке голосне вторгнення – вторгнення інформації та приватних капіталів через двері, що їх прочинила нова система глобалізації. Роками арабські країни залишалися осторонь інформаційної та фінансово-ринкової революцій, що невпізнанно змінили Азію та й інші частини планети. Нафта дозволяла персам та арабам уникати дії багатьох тих сил та впливів, що приневолили інші країни поробити свої економіки компактнішими, раціональнішими й “приватнішими”. Нафта дозволяла їм зводити огорожі, щоб захиститися від таких сил та впливів, й ці їхні огорожі стояли певний час навіть після того, як впала Берлінська стіна. Стояли ще донедавна. І яка буде відповідь арабських країн на це вторгнення приватних капіталів та інформації – змиряться вони з ним чи поставлять опір, засвоять нове чи відкинуть – це впливатиме на політичні відносини в регіоні ніяк не меншою мірою, ніж Саддам Хусейн. Якщо ви не помічаєте цього вторгнення, ви не тямите, що таке Близький Схід сьогодні. Якщо ви не зважаєте на це вторгнення, ви не зможете виробити правильну політичну стратегію щодо близькосхідних справ. І ще одне. Це невидиме вторгнення ніколи не може скінчитися замиренням.

Одного разу я йшов вулицями Тегерана разом з тамтешнім позаштатним репортером “Нью-Йорк Таймс”, 21-річною іранкою вельми західних поглядів. Ми розмовляли про те, як нафта відбилася на іранській політиці, зокрема про те, що саме нафта допомагала аятолам так довго триматися при владі, бо доходи від продажу нафти з лишком перекривали погані економічні показники. Нафта, а не просто релігійний запал, стала справжньою секретною зброєю аятолів. Якби не це рятівне коло, їм довелося б відкрити Іран світові й надягти на себе Золоту Гамівну Сорочку, бо інакше, без іноземних інвестицій, їхня економіка пішла б на дно під тягарем демографічного зростання. Ми саме міркували над цим, коли ця іранська дівчина сказала слова, що назавжди запали мені в пам’ять: “не мали б ми нафти – то стали б такими, як Японія”.

Я пообіцяв їй ось що. Одного дня іранські нафтові криниці спорожніють або, може, світ знайде альтернативні джерела енергії, й коли це станеться, аятолам доведеться або надягти Золоту Гамівну Сорочку, або уступитися від влади. “Назви мені той день, коли іранські нафтові криниці почнуть міліти, – сказав я їй, – і я назву тобі день, коли на вашій сцені з’явиться аятола Горбачов”.

А разом з ним Рональд Мак-Дональд.

Ішов 1996 рік. Марокко. За вечерею американський дипломат, з яким я познайомився ще в Москві років десять перед тим, скаржився мені, що його робота зовсім не така, як колись, за часів холодної війни, що тепер так важко стало розгледіти ті сили, які визначають політику кожної окремої країни та світові події взагалі, – не то що раніше, коли неприховане силове протистояння США й СРСР постійно маячило перед очима.

“Коли я пішов на дипломатичну службу, – признався він, – було чітко видно, де ворота противника. Ти вчиш мови, тебе відряджають в посольство за кордон – ти виходиш на поле. Один гравець вибуває, інший виходить його замінити, й ти добре знаєш, що це за спорт, що за матч, де чиї ворота. Тепер усе інакше. Тепер ми всі збилися юрмою посеред поля й питаємо один одного: “Куди ми маємо бігти, яким м’ячем ми граємо, зрештою, хто спостерігає гру?’ Посол приходить до тебе й питає: “Над чим ти працюєш?” А ти навіть не знаєш, що відповісти. І питаєш сам себе: “Навіщо я тут?” 1996 року американський уряд через проблеми з бюджетом три тижні вважай не працював, – і світ не запався, нічого особливого не сталося. Багатьом це стало поштовхом, щоб отямитися й протерти очі… Чим більше я на все це дивлюся, тим більше воно скидається на отой епізод із книжки Ґрона гніву. Пам’ятаєш? Банкір приходить до фермера, щоб відібрати в нього дім, і фермер грозить його застрелити. Банкір каже, що не винен, що він просто працює на свою корпорацію. “Хто ж тоді винен? – питає фермер. – Кого мені застрелити?” А банкір відповідає: “Не знаю, може взагалі немає нікого, кого ти міг би застрелити”.

Ось такі нарікання, як мого приятеля, сьогодні часто почуєш від працівників дипломатичної служби. Чого всі вони такі спантеличені? Бо за часів холодної війни світ був переділений надвоє і всі добре знали, як вимірювати сили, як оцінювати погрози, різні форми залякування або заохочення, як розробляти стратегію поведінки. І хоч часто бракувало одностайної думки, якою повинна бути ця стратегія: політикою твердого стримання, політикою розрядки чи контролю озброєнь, але всі поділяли спільний набір понять і спільне бачення можливих елементів цієї стратегії. Всі сходилися на тім, що холодна війна – це звичайна система політичної рівноваги і основні її складники – це держави, армії та ядерна зброя. Бути стратегом означало так і сяк перетасовувати всі ці елементи, щоб кінець кінцем на вашому боці їх виявилося більше, ніж на боці ворога.

Світова політика доби глобалізації набагато складніша. Ви й далі повинні зважати на загрози від таких держав, як Іран, Ірак або Північна Корея, відокремлених від вас морями й кордонами. Проте найнебезпечніші загрози – від тих, що через Інтернет, через ринки поєднані з вами або від Надпотужних індивідів, які взагалі, може статися, проходжаються десь попід вашими вікнами. Крім того, сьогодні країна може опинитися в небезпеці або вклепатися в якийсь конфлікт не тільки тоді, коли її сусід чи давній ворог озброюється й поводиться агресивно (Ірак), але й тоді, коли він слабне й розпадається (Югославія).

Найважливіше те, що кожна країна в цій системі глобалізації займається чимось своїм і довкола стільки багато різних політичних програм, що годі й добрати, на чиєму ви боці. Система глобалізації – наче цирк з п’ятьма аренами, а на кожній точиться своя боротьба. Одні держави заклопотані своєю формою, другі – розміром, треті – якістю, четверті – рівністю, п’яті – свободою, шості – всім нараз. Щоб оцінювати міць держави, передбачати й навіть контролювати її поведінку, зовнішньополітичний аналітик повинен слідкувати за всіма п’ятьма аренами боротьби одночасно.

Тож і ми поглянемо на всі по черзі. По-перше, відзначає Міхаель Мандельбаум, коли попадали стіни холодної війни, як “багато країн вперше за півстоліття повертаються до давньої проблеми: якою має бути їхня форма, котра територія має залишитися всередині їхніх кордонів, а котра не має.” Це відбувається повсюди – від колишнього Радянського Союзу до Югославії та Індонезії. Тепер, коли система не така заклякла, як за холодної війни, країни стараються розібрати, хто є власник того чи того оливкового дерева вздовж їхніх кордонів або й посередині їх території. Держави, задоволені своєю формою, мають полагодити ще й інші проблеми. “Інші країни зосереджені на тому, щоб довести до норми свій розмір, – каже Мандельбаум, – тобто розмір державного апарату”. Цим заклопотані, зокрема, всі країни, що ввійшли в Европейський валютний союз, – вони скорочують число урядовців, щоб підтримати своє евро й вижити за часів глобалізації. Всім ясно, що форма кожної держави ЕС усталена на довгі часи. Тож вони заходилися доводити до пуття свої уряди, бо кожна країна повинна неабияк схуднути, щоб увібгатися в европейську версію Золотої Гамівної Сорочки. Дехто працює над тим, щоб поліпшити якість своєї держави до такого рівня, що відповідав би вимогам часу. Це такі країни, як Таїланд, Корея або Бразилія, що після азійської економічної кризи взялися вдосконалювати свої уряди та свої фінансові операційні системи, намагаючись викоренити хабарництво й свояцтво в економіці та політиці. Ще інші країни застановилися на проблемах рівности, бо глобалізація дуже поглиблює й загострює суспільне та майнове розшарування. Венесуела та Мексика, наприклад, зосереджені на питаннях рівности й розподільчої справедливости: щó має перепадати переможцям та невдахам в цій системі. Нарешті, деякі країни працюють над справами свободи, бо теперішня глобалізація ставить такі високі вимоги, що без дедалі ширшої демократизації, без вільної преси, що стоятиме на сторожі економіки, без можливости замінити владоможців, що показали свою нездарність, – без усього цього важко досягти процвітання. Зовсім різні країни: Пакистан, Китай, Перу – всі вони намагаються розв’язати питання свободи.

Становище Росії та Китаю таке проблематичне, зазначає Мандельбаум, саме через те, що “вони мають вирішити всі ці справи нараз”. Їм тяжко дається визначення форми (хто має входити у склад держави? Тибет? Тайвань? Чечня?); вони пробують доладнати розмір свого уряду до потреб системи глобалізації; вони стараються поліпшити якість свого врядування відповідно до нових обставин; вони намагаються подолати ту страшенну нерівність, що виникає, коли комуністична країна перестає будувати царство благоденства, під’єднується до системи глобалізації й нечисленні олігархи завдяки приватизації дістають можливість розкрадати державне майно.

Отже, ви не можете будувати свою стратегію щодо Росії або Китаю, не розуміючи цих п’ятьох завдань, що стоять перед ними, не розуміючи мети, до якої цікраїни повинні прийти, не розуміючи того, як здатність або нездатність впоратися з цими завданнями впливатиме на їхню зовнішню політику. Зовнішня політика Росії або Китаю буде залежати головно від того, якими країнами вони стануть, а це, знов, залежатиме від того, як вони впораються з цими п’ятьма завданнями. Всі ці завдання під час холодної війни були відсунуті на задній план, бо тоді точилася війна, і державних діячів хвилювало єдине питання: на чиєму ви боці? Якщо ви були на нашому боці, то ви були хороші вже за визначенням – незалежно від вашої форми, розміру, якости, рівности чи свободи. Якщо ви були на іншому боці, то ви за визначенням були погані – також незалежно від вашої форми, розміру, якости, рівности чи свободи. Ми раділи, гадаючи, що коли скінчилася холодна війна, то все має бути пречудово, але на порядку денному постали нові, набагато складніші завдання, і ще зовсім не відомо, коли Росія, Китай та інші країни дадуть з ними раду. Однак державні діячі повинні бачити ці завдання й шукати способів їх виконати. Якщо ж політик тільки й дбає, що про форму країни, забувши про чотири інші чинники, тоді в цій системі глобалізації він явно не на своєму місці.

Підсумовуючи, я хотів би ще раз наголосити, що драма сучасних міжнародних стосунків якраз і полягає у взаємодії нового – приневолення, заохочення, розмаїтих складностей, притаманних теперішній системі глобалізації – зі старим, з пристрасною реакцією, що її викликають в нас оливкові дерева. Треба визнати, що система глобалізації з її Золотими Гамівними Сорочками, Ринками-велетнями і, звісно, Біґ-Маками, може непогано стримати агресію країн, але треба також пам’ятати, що оливкові дерева, наша до них прив’язаність, їхній вплив на емоції – все це може кожної миті пробудити в нас наше ірраціональне єство. Я спробував показати, що спонукально-стримувальний тиск сучасної системи глобалізації, тиск Лексуса, придавив оливкові дерева в більшості країн – навіть у Сербії. Чи триватиме ця тенденція, чи зможе вона гарантувати нам Довгий Мир? Неможливо передбачити. Хтозна, може, завтра чи післязавтра зародиться якась нова тенденція, виникне чергова криза, і в наших душах огидно й агресивно підуть у ріст оливкові дерева.

Щоб краще унаочнити тяглий конфлікт між системою глобалізації й оливковими деревами в наших серцях, я спробував зобразити, як чемний і вихований державний секретар США, хоча б Воррен Крістофер, намагається пояснити суть глобалізації не дуже чемному й вихованому лідерові, хоча б сирійському президентові Хафезу аль-Асаду – людині оливкових дерев і холодної війни. Була б десь отака розмова.

Воррен Крістофер:

– Хафезе – ти не проти, якщо я називатиму тебе просто Хафез? – так от, Хафезе, ти людина вчорашнього дня. Ти досі живеш холодною війною. Я знаю, що ти тільки раз чи два бував за межами Близького Сходу, тож дай-но я розповім тобі про новий світ. Хафезе, твоя Сирія кілька років вагалася, чи можна дозволити людям мати факси. Потім ви кілька років сперечалися, чи можна їм користуватися Інтернетом. Це погано. Через це й маєте тільки 1200 доларів доходу на душу населення. Ви не здатні виготовити нічого складнішого від електричної лампочки. Після 1994-го весь ваш приватний сектор вивозить товарів не більше ніж на мільярд доларів річно. У нас же – десятки компаній, що мають доходи набагато більші, ніж має ціла твоя країна. Я кажу тобі все це, Хафезе, бо під час холодної війни не мало ніякого значення, що виробляє Сирія: комп'ютерні чипи чи картопляні чипси, “Лексуси” чи електричні лампочки; ви могли непогано жити, видоюючи грошики з наддержав або шантажуючи своїх сусідів. Бачу, ти усміхаєшся, Хафезе. Ти знаєш, що це правда. Ви надоїли мільярди доларів з аравійців, натякаючи їм, що або вони поділяться грошиками, або на їхніх нафтових родовищах може статися, як висловилася б мафія, “прикрий інцидент”. Понеділками, середами й п’ятницями ви доїли росіян, вівторками й четвергами – европейців, неділями – китайців. Радянський Союз навіть купував той непотріб, що виробляли ваші заводи, і постачав вам зброю та паки грошей навзамін вашої дружби. Гарне було життя, Хафезе, гарне життя, ти просто чудово грав на незгодах отих дійних корівок. Знімаю перед тобою капелюха. Але вже цей дурняк увірвався. Ви більше не можете шантажувати аравійців, ваші власні запаси нафти майже вичерпані, ви залишитеся експортером нафти щонайдовше ще десять років, і в вас найбільший на Близькому Сході приріст людности. Невесела картина, Хафезе. І найгірше для тебе те, що тепер світ побудований за новими принципами. Більше немає двох наддержав, що на їхніх незгодах ти міг би наживатися. Союзові вже гаплик, та й ми тепер маємо збалансований бюджет. Замість держав-велетнів, Хафезе, тепер є Ринки-велетні. І мушу тобі сказати, Хафезе, тобі не вдасться зіграти на незгодах Токійської, Нью-Йоркської та Франкфуртської бірж. Ні, ні, ні, Хафезе. Це вони зіграють з тобою. Вони стравлять між собою Сирію, Мексику, Таїланд та Бразилію, і котра країна засвідчить свою ефективність, та дістане винагороду – інвестиційний капітал від Ринків-велетнів. Решта лишиться трупом лежати на узбіччі глобального інвестиційного шосе. Тобі, Хафезе, теж світить така доля.

До речі, Хафезе, я бачив, ви недавно мали якісь сутички на кордоні з Туреччиною, а ще я бачив, що ти зі всієї сили намагаєшся уникнути справжньої війни з північним сусідом. І ми обоє знаємо чому, хіба ні, Хафезе? Та тому, що Радянського Союзу більше немає, і ти розумієш, що всю ту зброю, яку ти втратиш, воюючи з Туреччиною, Ізраїлем або кимось іще, доведеться відкуповувати з своєї власної кишені – гроші на стіл. Покажи мені гроші, Хафезе! Де ти маєш гроші? Більше немає Радянського Союзу, що був ладен постачати тобі нове озброєння навзамін того мотлоху, що виробляють ваші державні заводи. І арабські експортери нафти більше не будуть купувати для тебе зброю, бо їм самим тепер сутужно на гроші. Тож тобі ніде подітися. Я завжди казав, що найліпший спосіб привести до тями лідера якоїсь відсталої країни – це сказати, що він сам повинен платити за своє озброєння, особливо за наших часів, коли один-однісінький новітній літак може коштувати півсотні мільйонів доларів. Ось що, Хафезе, я лишаю тобі свій сателітарний мобільний телефон. Це остання модель від “Мотороли”, підключена до нової супутникової системи “Іридіум”. Ти зможеш додзвонитися до мене в Вашинґтон за кілька секунд. Річ в тім, Хафезе, що я більше ані не гадаю сюди приїжджати. Ці багатогодинні історичні лекції про хрестові походи, що їх я змушений вислуховувати кожного візиту, – це поганий спосіб витрачати мій час. Чого б тобі не перевести їх в цифровий формат, не записати їх на компакт-диск, щоб просто давати їх до рук кожному новоприбулому держсекретареві США? Чого б не вивісити їх на веб-сайті, щоб мої підлеглі могли їх звідти стягнути? Знаєш, Хафезе, є багато інших місць, куди мені ще треба навідатися: Мексика, Таїланд, Китай. Кому дістануться Голанські пагорби – це, звісно, дуже цікаве питання, але сьогодні воно ніяк не зачіпає американських інтересів. Та все одно, нам приємно буде почути від тебе вісточку. Як будеш готовий до серйозної розмови, просто набери 001-202-647-4910, натисни “Відіслати” й спитай Кріса. Якщо надумаєш – дзвони, а ні – то й ні”.

Ось що, як на мене, відповів би Асад:

– Крісе – ти не проти, якщо я зватиму тебе просто Кріс? – я сподіваюся, це розкішне крісло тебе не муляє? До тебе тут сиділо багато інших державних секретарів. Кіссінджер часто розважав мене історіями про свої побачення з Джил Сентджон, – бабій він був, той Генрі. Бейкер раз у раз закривав свого електронного нотатника й заявляв, що якщо я не пристану на його останні умови, то він забереться з Дамаска й ніколи більше не повернеться. Та вони завжди поверталися, правда ж, Крісе? І ти теж ще повернешся. Ти вже бував тут двадцять один раз, а в Мексиці тільки один раз. Приємно бачити, що в тебе правильні пріоритети. Тепер, Крісе, ти розповідаєш мені про світ за межами Сирії. Давай-но краще я розповім тобі про свій край. Може, в Америці політика та пристрасті й поступилися місцем фондовій біржі, але в Дамаску все інакше. Тут змагаються не корпорації, а племена. Тут політикою досі править залізний кулак панівного племени, а не невидима рука ринку. Тут довкола нас оливкові дерева, Крісе, ніякі не Лексуси. Я, наприклад, родом з невеликого племени алавітів. Це значить, що мені досить тільки показати свою вразливість, і мусульманська більшість живцем здере з мене шкуру й покине мій труп на узбіччі. Це не просто метафора, Крісе. Ти коли-небудь бачив, як з людини живцем здирають шкуру? Про це я думаю кожного ранку – не про Amazon.com. Тут у мене справжні, не кібернетичні джунґлі. Ось чому я, може, й бідний, але далеко не слабкий. Я не можу дозволити собі слабкости, та й мій народ не хоче, щоб я став слабкий. Вони цінують ту стабільність, що приніс їм мій залізний кулак. Є в арабів така примовка: “Краще сто років тиранії, ніж день анархії”. Це правда, що ми не маємо цього… як там ви його називаєте… “Мак-Дональдса”. І дохід на душу населення в нас не такий високий, як в Ізраїлі. Зате наша валюта стабільна, ніхто не голодує і не ночує на тротуарах, наші родини міцні і нас не топче ваше зажерливе Електронне Стадо. Це тобі не Швидкий Світ, Крісе, це Повільний Світ. Я можу бути терплячим. Хіба мої люди здаються тобі нетерплячими, Крісе? Правда ж, що ні? Я виграв останні вибори, зібравши 99,7 відсотка голосів, Крісе. Мої помічники приходять до мене й кажуть: “Пане президенте, ви перемогли з 99,7 відсотками голосів. Це значить, проти вас тільки 0,3 відсотка людей. Чого ще ви хочете?” І я сказав: “Назвіть мені їхні імена”.

Ха, ха, ха!

Атож, Крісе, я можу собі дозволити бути терплячим. Я укладу мир з євреями тільки таким способом, щоб про мене говорили як про єдиного арабського лідера, що вміє гідно укладати мир, що не плазує й не лиже чоботи ізраїльтянам, як ті лакеї Арафат і Садат. Я не буду ще одним Садатом. Я хочу бути кращим, ніж Садат. Я дам ізраїльтянам менше, щоб собі вхопити більше. Тільки так я можу забезпечитися від моїх власних ісламістів та домашніх ворогів і зберегти свій статус лідера арабів, що завжди приноситиме Сирії гроші від когось. Якщо це значить, що я повинен руками своїх ліванських приятелів пустити трохи крови євреям – то й нехай. Тут не з медом, Крісе, а ізраїльтяни надто вже розм’якли. Забагато отих кошерних Біґ-Маків, Крісе. Всі ці ізраїльські хлопці, що прийшли воювати в Ліван, поприносили з собою свої мобільні телефони, щоб щовечора дзвонити додому до матусі. Хороші мамині синочки. Ти гадаєш, ми всього цього не помічаємо?

Отож, Крісе, якщо хочеш, щоб я домовився з ізраїльтянами про Голанські пагорби, тоді заплати мені моєю валютою. Ані не гадаю просто так поступатися. Але я збентежений. Спостерігаючи, як один держсекретар змінює другого в отому м’якому кріслі, я бачив не тільки кінець холодної війни, але й кінець Америки як наддержави. Мені видається, що після того, як скінчився світ двох наддержав, ми, перейшовши через світ однієї наддержави, опинилися нарешті у світі без наддержав. Ти прийшов сюди з порожніми кишенями й ґумовим кулаком, Крісе. Краще вже провадити пересправи з “Меррілом Лінчем”, ніж з тобою. Він принаймні годен здійснити свої погрози. Ти прийшов сюди, навіть гадки не маючи накласти якісь обмеження на ізраїльтян, бо ж твоя адміністрація така квола, що боїться ненароком образити бодай одного єврейського виборця. Поглянь-но на ізраїльтян. Вони й далі, мов несамовиті, будують селища на Західному Березі, а ти навіть не писнеш, Крісе, навіть не писнеш. Сирійський президент має нюх на слабкість, і сьогодні вся Америка тхне слабкістю.

Знаєш, що найбільше дратує мене у вас, американцях? Ви любите грати в подвійні ігри. Ви повчаєте всіх, торочите про ваші цінності, про свободи, та коли оті цінності стають на заваді вашим політичним або економічним інтересам, – ви самі на них плюєте. Тож не треба читати мені лекції про цінності. Ви маєте вирішити, ким ви хочете стати: Великою державою, що представляє свої Величні цінності, чи мандрівним торговцем, що представляє свої Ринки-велетні. Дивіться самі. Коли вирішите, тоді й поговоримо. І забирай назад свій гарненький телефон. Мені нема до кого дзвонити поза Сирією.

І ще одне, Крісе, ти вважай, як натискатимеш “Відіслати”. Ніколи наперед не знаєш, що може трапитися…

Руйнівник

7. Рекламне гасло “Пепсі-коли” “Заживи новим життям з поколінням “Пепсі” переклали китайською: “Пепсі” поверне до життя твоїх предків”.

8. Рекламу курчат Френка Пердью “Тільки дужі чоловічі руки здатні створити ніжний смак курчати” переклали іспанською: “Тільки пристрасні чоловічі руки здатні пробудити в курчатка ніжність”.

9. У Китаї назву “Кока-коли” довгий час читали як “ке-ку-ке-ла”, що означає, залежно від діалекту, “гризти воскового пуголовка” або “кобила, напхана воском”. Довелося перебрати понад 40000 ієрогліфів, щоб нарешті знайти інший фонетичний еквівалент – “ко-ку-ко-ле”, що можна перекласти як “щастя в роті”.

10. Коли фірма “Паркер” продавала в Мехіко свої кулькові ручки, її рекламне гасло мало бути таке: “Можеш не боятися, що я потечу в кишені й завдам тобі клопотів”. Натомість, через поганий переклад, воно звучало: “Можеш не боятися, що я потечу у твоїй кишені й ти завагітнієш”.

З переліку десяти найбільших помилок глобальної реклами, опублікованого в газеті “Сарасота Геральд Трибюн” 19 січня 1998 року

У 1993 році Сільвестр Сталлоне та Веслі Снайпс разом знялися в нічим не примітній і не надто вдалій стрічці під назвою “Руйнівник”. Проте поміж мотлохом і маячнею бойовика є кілька просто геніальних моментів. Дія фільму відбувається у 2032 році, коли глобалізація вже по вінця заповнила американське життя й закон забороняє людям лаятись, курити, споживати сіль, жити в бідності, кохатися, пити хмільні напої та мати дітей без відповідної на те ліцензії. Запеклий злочинець Саймон Фенікс (Снайпс) з’являється на сцені, відбувши понад тридцять років у тюрмі-морозилці, в якій, щоб миттєво заморожувати в’язнів, застосовують кріогенну технологію. Не гаючи ні хвилини, він подався до тихої, мирної й вільної від злочинности Каліфорнії. Ще б пак, щоб досвідчений бандит та й проґавив такий ласий шматок! Місцеві урядовці, що вже й не пам’ятали, коли там востаннє скоєно злочин, скоро зміркували, що для боротьби зі злочинцем старої школи потрібен такий самий реліктовий полісмен. Тож вони розморозили Джона Спартана (Сталлоне), що у вигляді льодової брили відбував покарання в тій-таки тюрмі-морозилці. Спартана запроторили до в’язниці за те, що він і Фенікс ще за старих часів вчинили криваве побоїще й занапастили багато невинних громадян. Втім, сюжет не важить. Найразючіша річ у фільмі – це те, що в неймовірно казковій і глобалізованій Південній Каліфорнії зосталися ресторани тільки одної фірми – “Тако Белл”.

Герой Сталлоне виявив про це невдовзі після розмороження, коли врятований ним місцевий достойник влаштував на його честь урочистий обід. Герой Сталлоне був ошелешений, взнавши, що бенкет відбудеться в “Тако Беллі”. Дорогою він мав зі своєю напарницею, що її грає Сандра Баллок, таку розмову:

Сталлоне: “Той начальник твердить, що я врятував йому життя, хоч сам я не зовсім цього певен. І оце мені така винагорода – пообідати й потанцювати в мексиканській забігайлівці? Я, звісно, не маю нічого проти мексиканських страв, але...”

Баллок: “Ви насміхаєтеся, бо напевно не здаєте собі справи, що “Тако Белл” – єдина мережа ресторанів, яка пережила війни цін”.

Сталлоне: “І що?”

Баллок: “І тепер всі ресторани – “Тако Белл”.

Сталлоне: “Нічого собі”.

Потім вони заходять в розкішний “Тако Белл”, де піаніст, голосом схожий на Баррі Манілова, співає пісеньки з реклами консервованої городини “Зелений Велетень”:

Чого тільки немає у садку,

У нашому садку в долині,

В чарівній долині Зеленого Велетня...

Річ в тім, що на 2032 рік зі всіх пісень залишилися тільки рекламні співанки. Коли всі посідали обідати, Сталлоне спитав, чи не міг би хтось подати сільничку.

Баллок: “Сіль шкодить здоров’ю й через те заборонена”.

Так, вважають кінорежисери, виглядатиме Америка майбутнього, коли глобалізація опанує увесь світ, а культура та довкілля стануть однорідними, стандартизованими й стерильними. Така фантастична візія майбутнього не викликає особливого захоплення, але найгірше те, що в ній може виявитися більше ніж дрібка правди, чи то пак соли.

Прилетівши восени 1997 року до столиця Катару, Дохи, я оселився в готелі “Шератон”, що стоїть на Приморській алеї й вікнами дивиться на синювато-зелені хвилі Перської затоки. Приморська алея – це дорога завдовжки в десять миль, вимощена білим каменем. Обабіч дороги – всюди сади й пальми. Дорогою проходжаються жінки в національних катарських строях. На деяких арабках – чорні покривала, що мають тільки прорізи для очей. Катарські чоловіки моргають на жінок і жартома зачіпають їх; неподалік гуляють матері з візочками для немовлят і навіть цілі родини з дітьми; і всіх їх лагідно обвіває прохолодний морський вітерець із затоки. Першого ж дня в Досі я вирішив пройтися алеєю. Розмаїття барв, веселково строкатий люд, захопливі краєвиди – ця краса заворожила мене. Я казав собі: “Це місце облаштоване справді зі смаком. Якщо десь і можна знайти мальовничий пейзаж і справжній колорит Перської затоки, то ось вони переді мною”. І що далі я йшов, то більше задоволення мав – аж поки за черговим вигином дороги моїм очам не відкрилося жахливе видовище.

“Тако Белл”.

Так, саме тут, у Катарі, посеред Приморської алеї – “Тако Белл” із семиметровою парсуною катарського еміра на даху. Побачивши це, я заскреготав зубами: “О ні! Боже мій, що воно тут робить? Хто додумався вліпити “Тако Белл” посеред цієї чудової алеї? Тут я з насолодою вбирав у себе справжні катарські враження, тут я почувався далеко від дому, в неповторному куточку світу. І на тобі маєш – “Тако Белл”. І що найгірше: ресторан був повнісінький!

Письменник Томас Вулф сказав якось: “Ти ніколи більше не зможеш повернутися додому”, – але я боюся, що він помилявся. У глобалізованому світі ти більше ніколи не зможеш покинути свій дім. Глобалізація, створюючи єдиний ринок, – що дає величезне заощадження коштів зі збільшенням обсягів виробництва, отож тепер компаніям вигідно провадити той самий бізнес чи продавати той самий товар по всім світі водночас, – також спричиняє й однорідне у всьому світі споживання товарів. І оскільки глобалізація, нівелюючи культури й руйнуючи довкілля, шириться й набирає сили неймовірними темпами, то є велика небезпека, що всього за кілька десятиліть вона зведе нанівець екологічне й культурне розмаїття, витворене за довгі тисячоліття соціальної та біологічної еволюції.

Є тільки одна реальна можливість спинити чи бодай сповільнити її хід. Країни, що хочуть фінансово під’єднатися до Електронного Стада, але не впасти перед ним на коліна, повинні розробити належні розрядники напруги та програмне забезпечення. Так само вони мають вчинити, якщо хочуть захистити свою культуру та своє довкілля. Країни повинні розробити досить міцні культурні та екологічні фільтри для взаємодії зі Стадом, щоб воно не розтоптало їх, не перетворило їхню культуру на глобальну кашу, а їхнє довкілля – на глобальний мотлох. Якщо країни, особливо ті, що розвиваються, не зроблять цього, ми всі багато втратимо. Все всюди стане геть однакове: одні й ті самі “Тако Белли”, “Кентукійські курчата” та “Марріоти”, одні й ті самі супермаркети, “МТВ” та Діснеївські мультики, одні й ті самі фільми, музика та “М’юзек”, одні й ті самі викорчовані ліси та бетонні долини. Навколосвітня подорож стане як прогулянка звіринцем, де в кожній клітці сидить така самісінька тварина – що зблизька виявляється звичайним опудалом.

Коли в березні 1996 року я був у Бангкоку, вона була ще у всіх на вустах. Люди називали її “Мати всіх вуличних корків”.

Це трапилося у квітні 1995-го, коли тайці чотириденним святом відзначали початок дощової пори. Річард Френкель, інженер-еколог із Бангкока, розповів мені, як усе було: “В середу ввечері ми наважилися на сміливий вчинок і вирішили на свята вибратися з міста. Ми налаштувалися поїхати до Чіанґмая, миль за двісті на північ, і пробути там усі чотири дні. Тож ми зібрали речі, попоїли, сіли й рушили. Ми сподівалися виїхати на кільцеве шосе довкола міста, добратися ним до аеропорту й тоді – на північ. Мндрівка почалась о десятій вранці. Діти дрімали на задньому сидінні, все було чудово – аж поки ми не дісталися до шосе. Машини стояли наче вкопані, бампер до бампера, – й так шістдесят миль. Наступного ранку о десятій ми ледве доплуганилися до аеропорту, що всього за кілька миль він нашого дому. Багато людей просто покидали свої автомобілі на дорозі. Нарешті нам якимось дивом вдалося розвернутися, й ми поїхали зустрічати свята вдома”.

Бангкок – це крайній приклад того, що може статися, коли країна розчахне всі двері перед потоком глобальних інвестицій, не налагодивши потрібних фільтрів та розрядників напруги, які регулюють економічне зростання. Подивімося на все це під таким оглядом. Сьогодні, у 2000 році, наша планета має приблизно 5,8 мільярда мешканців. Десь так півтора мільярда живе, сказати б, глобалізованим життям. Тобто ці люди належать до нижчого середнього, середнього чи вищого класів свого суспільства, мають телевізор, телефон, якесь авто чи ще щось на колесах і помешкання з холодильником та пральною машиною. Іншими словами, спосіб їхнього життя ґрунтується на споживанні безміру продуктів нафтохімії (від пластмас до сільськогосподарських добрив), вуглеводнів (нафта, газ та інше), вугілля (паливо та сировина) і металів (автомобілі, холодильники, літаки). Отож, за найближчі десять років, якщо до глобалізованого життя долучатиметься дедалі більше людей і якщо ми не навчимося виробляти більший обсяг продукції з менших обсягів сировини, то ми ризикуємо випалити, висушити, вирубати, випродати й вимостити бетоном усі рештки незайманої природи: ліси, річки, болота – і то з небаченою в людській історії швидкістю.

Поїдьте до Бангкока й подивіться самі: багате місто, бідне життя. Через вуличні затори деякі тайські водії не сідають до авто без мобільного телефону та дорожнього горщика. Бангкок – це місто з десятьма мільйонами мешканців і препоганим плануванням. Ще до кінця 90-х років у місті не було метро, міська влада не вживала жодних заходів, щоб розвантажити дороги від надмірної кількости авт. Багато бангкокців перестали влаштовувати вечірки, бо невідомо, коли посходяться гості. “Життя геть втратило спонтанність, – скаржився мені журналіст-еколог Джеймс Фан, коли якось опівдні ми сиділи в задрипаному центральному парку тайської столиці. – Подзвонивши до свого приятеля, ти не скажеш: “Чекаю тебе за чверть години в ресторані”.

Традиційні доводи слаборозвинених країн одні й ті самі: “Ми поки що наробимо рейваху, а потім, коли зможемо собі це дозволити, все приберемо”. Однак досвід Бангкока доводить, що коли місто зростає такими швидкими й нестримними темпами, це “потім” може й не настати. Багато тротуарів давно знищено. Не залишилося місця для нових парків. Канали зацементовано, щоб розчистити місце під нові доми. У річках гине риба. Половина вуличних регулювальників має хворі легені. У Таїланді вільний ринок та Електронне Стадо цілком підбили собі уряд або принаймні стали настільки багатшими за нього, що інвестор може легко уникати всякого екологічного контролю, даючи де треба кілька хабарів. Коли я приїхав до цієї країни в 1996 році, один американський дипломат, розмовляючи зі мною, зазначив: “Ми нещодавно відкрили кільканадцять нових посольств у країнах колишнього СРСР, й там ми повинні пояснювати людям, що є така річ, як ринок. Тим часом в Таїланді ми повинні пояснювати людям, що є не тільки ринок, але й ще багато чого іншого”.

Якось у Джакарті я говорив з Аґусом Перномо, головою індонезійського представництва Всесвітнього фонду охорони природи, і спитав його: “Як воно: боронити довкілля в “молодоринковій” країні? Чи не воюєте ви з вітряками?”

“Ми невпинно біжимо наввипередки з розвитком, – зітхнув він. – Шукаємо нагоди переконати широкі кола, що екологічно безпечний розвиток – найкращий можливий варіант, а тим часом плани будівництва доріг, заводів та електростанцій не стоять на місці. У нашій країні є клопоти з безробіттям, отож перший-ліпший забудовник, що пообіцяє нові робочі місця, дістане всі мислимі й немислимі дозволи. Ну а нас ганять, бо нам, мовляв, плювати, що люди не мають роботи. Словом, до нас ставляться як до всенародних ворогів.

Нищення довкілля нестримне й часто непоправне, – додав Аґус. – Втративши пагорб, ви втратили його назавжди – ви не зможете виростити його знов. Вирубавши ліси, ви зможете насадити їх наново, але ви втратите біологічне різноманіття – рослин, тварин. Я побоююся, що за десять років ми всі як один поробимося екологічно свідомими, але не залишиться вже нічого, щоб захищати”.

Що ж робити? Чи можна розробити сценарій екологічно виваженої глобалізації? Можна сподіватися, що розвиток технології піде в потрібному напрямі і це дозволить нам поширювати зелені простори, дарма що Електронне Стадо їх топтатиме. Як полюбляє казати Роберт Шапіро: “Кількість людських особин, помножена на людське бажання жити бодай за середнім класом і поділена на поточний набір технологічних засобів, лягає нестерпним тягарем на біологічні системи, що тільки й роблять можливим життя на нашій планеті. Коли троє хлопців, що мешкають коло озера, скидають в нього сміття, – це ще півбіди. Та коли те саме робить тридцять тисяч хлопців, то конче треба знайти спосіб не нароблювати стільки сміття, або робити щось із цим сміттям, або подіти десь трохи тих, що сміття нароблюють. Бо інакше ви й оком не зморгнете, як замість озера матимете кілька смердючих калюж”.

Для таких перемін треба кількох великих проривів в інформатиці, біології та нанотехнології (це мініатюризація аж до атомного рівня, яка дає можливість велетенським системам працювати від крихітних джерел енергії), щоб ми змогли створювати вартість в дедалі менших масштабах, витрачаючи дедалі менше й менше сировини. Наприклад, обнадійливим знаком є те, що тепер завдяки біотехнології ми можемо проникати досередини рослини, замінювати кілька фраґментів її ДНК, щоб ця рослина сама, природним чином, відганяла шкідників – і не треба їй ніяких пестицидів. Тішить і те, що завдяки інформаційній технології можна обійтися без магнітофонних касет, кінострічок і такого іншого. Замість цього – цифри, одинички та нулики, а вони є практично незнищенні, не створюють сміття й надаються до нескінченного повторного використання.

Проте технологічних досягнень самих собою не досить, щоб виправляти все, що накоїть Стадо. Новації з’являються не так вже й часто – порівняно з тим, як швидко бігає, зростає й поглинає довкілля Електронне Стадо. Статистика говорить сама за себе. В 1998 році часопис “Тайм” повідомив, що з 233 відомих видів приматів 50 відсотків опинилося перед загрозою зникнення і що кожної хвилини у світі зникає 21 гектар лісів.

Тим-то оборонці природи самі повинні поратися швидше. Треба швидше розробляти правове програмне забезпечення та природозахисні механізми, щоб забезпечити тривкий розвиток і зберегти найцінніші ділянки первісної природи. Треба інтенсивніше працювати з місцевими фермерами, з корінними народами, весь прожиток яких залежить від здорових лісів та інших природних систем. Треба активно сприяти становленню місцевої еліти, готової закладати й доглядати парки та природні заповідники, бо нова буржуазія та нижчі верстви міської людности не мають ні дозвілля, ні засобів, ні охоти, щоб зі всім цим морочитися. І, звісно, треба запровадити ефективний контроль народжуваности, й то негайно, інакше демографічний вибух на друзки рознесе найдосконаліші природозахисні фільтри. Говард Ют у часописі “Ворлд Вотч” розповів, як у карибській країні Гондурасі довгі роки старалися зробити своїх громадян екологічно свідомими. Проте всі найнаполегливіші старання сходили нанівець через нестачу презервативів. “У Гондурасі, – пише він, – пролітаючи над сільською місцевістю, ти на свої очі бачиш, як росте країна: вогнища розчисних пожеж, що палахкотять повсюди, нові міста, нові дороги, нові клапті витятих лісів на схилах разом утворюють строкате полотно людської діяльности... Найбільше зростання людности можна спостерігати в селах, рясно розкиданих по горбистих і важкопрохідних теренах, – і в більшості цих сіл контрацептиви навряд чи доступні...”

Втім, хоч воно б і непогано, якби оборонці довкілля могли краще управлятися зі всіма цими проблемами, та не варто покладати на це особливих надій. Що ж тоді нам лишається? Лишається неспростовний факт: Поки що єдиний спосіб не відставати від стада – це самим осідлати стадо й самим направляти його гін. Треба довести стадові, що можна бути зеленим, глобальним і пожадливими водночас. Якщо ви хочете допомогти Амазонії – йдіть до бізнес-школи і вчіться провадити справи.

Не так вже й часто натрапиш на чоловіка, що однаково вправно вміє і заробляти зелені папірці, й допомагати зеленій природі. Мені трапилася саме така людина – Кіт Елджер.

Я стрів 44-річного Елджера, подорожуючи дощовими лісами атлантичного узбережжя Бразилії. Він очолює коаліцію, що старається захистити залишки дощових лісів в штаті Байя, на південному сході Бразилії, і заразом створити альтернативні робочі місця для частини лісорубів. Американський політолог, жонатий з бразильською дослідницею приматів, Елджер приїхав до Бразилії, гадаючи, що зможе покласти край лісозаготівлям, розповівши бразильцям про величезне екологічне значення дощових лісів. Але невдовзі він дійшов висновку, що порятувати ліс – значить залишити без роботи лісорубів, і доки сам не знайдеш цим людям іншої роботи навзамін втраченої, доти пуття не буде. Ось як Елджер про це каже: “Бідність – важкий тягар для людини, але так само гнітить і те, що не можеш дати лад власному довкіллю. Місцеві фермери кажуть мені, що вони б і раді зберегти дощовий ліс, але їхні робочі місця – також вимираючий вид. Якщо треба придбати нове авто чи відправити сина до коледжу, то ці люди просто загадають лісорубам вирубати кілька гектарів старих дерев, заощаджених на чорний день, ніби гроші в банку. Щоб зберегти дощовий ліс, я мав забезпечити їх роботою.”

Тож Елджер, керівник Інституту соціальних та екологічних досліджень південної Байї, спільно з організацією “Міжнародне збереження”, яка має свій центр у Вашинґтоні, та з командою місцевих екологів заснували екологічне підприємство заради збереження дощових лісів. Насамперед Елджер та його бразильські колеги перемогли лісорубів у семирічних громадсько-політичних баталіях, доправившись нарешті в 1998 році, щоб бразильська влада остаточно заборонила вирубувати атлантичні дощові ліси південної Байї. Відтак команда Елджера та “Міжнародне збереження” перетворили великий клапоть врятованих лісів на екопарк. Вони найняли професійних альпіністів, що за допомогою спеціальних луків та стріл позакидали на тридцятиметрові тропічні дерева канати, а тоді посплітали ці канати сітями, проклавши на верховітті дерев підвісні стежки з проміжними хатинками. Цю канатну дорогу, що має десь тридцять сантиметрів завширшки й трохи хитається під ногами, протягли на околиці міста Уна, де атлантичні дощові ліси вкривали колись ціле надбережжя. На сьогодні тільки сім відсотків цих лісів пережили засилля лісорубів та підсічно-вогневого фермерства.

З підвісної дороги відкривається захопливе видовище. Не кожен ліс на один гектар площі має аж 450 різних видів дерев, що борються між собою за місце під сонцем. Навшпиньки пробираючись крізь верховіття підвісною стежкою, ви можете на свої очі спостерігати найрідкісніших мавп на землі, золотоголових лев’ячих тамаринів, що стрибають з дерева на дерево. На каучукових деревах, що точаться природною ґумою, можна бачити висячі гнізда термітів, завбільшки як гарбузи. Попід деревами, на лісових стежках, ви можете спостерігати довгі каравани мурах-листоїдів, що зносять клаптики листя до свого здоровенного, як скирта сіна, мурашника.

З допомогою “Міжнародного збереження” команда Елджера знайшла кошти на екопарк; їх погодилися надати дві компанії – американський автомобільний гігант “Форд Моторс” та німецький виробник пива “Ангойзер-Буш”, що провадять великий бізнес у Бразилії. Також допомогли ЮСАІД (державне агентство США в справах міжнародного розвитку) та “Банку Реал”. Це бразильський банк, який володіє розміщеним неподалік готелем “Трансамерика” і президент якого заявив місцевим бразильським урядовцям: “Я хочу, щоб туристи, виглядаючи у вікно готелю, бачили дерева, я не голий-голісінький місячний краєвид”. “Ангойзер-Буш” навіть прислала проектувальника тематичних парків з флоридського “Буш Ґарденс”, щоб той допоміг проектувати екопарк.

Паралельно Елджер та мер міста Уни, що сам є лісоруб, працювали над створенням додаткових робочих місць. Приміром, готель “Трансамерика” дає роботу шестистам місцевим жителям і відтепер пропонує гостям подорож дощовим лісом. Елджер та його колеги дбають і про те, щоб на теренах дощових лісів фермери вирощували більше таких культур, як кава й какао, що дають добрий врожай у затінку дерев. Команда Елджера також подала професійно підготований проект з пропозиціями для федеральної влади й дістали від міністерства освіти кошти на програму підвищення кваліфікації місцевих вчителів. Елджер сказав: “Я залишив лісоруба-мера не при ділі. Тому я знав, що повинен щось зробити для цього чоловіка, бо інакше піде поголос, що, добившися свого, ми кидаємо людей напризволяще”.

Елджер також попросив допомоги у світової високотехнологічної спільноти, яка має сьогодні величезний вплив на країни, що розвиваються, – там кожен мер або губернатор спить і бачить в себе на подвір’ї мікрочиповий завод. І попросив недаремно: корпорація “Інтел” надала команді Елджера кошти та комп’ютерне обладнання, щоб можна було створити докладні карти дощових лісів і зосередити свої сили на тих ділянках, де виникає найпильніша потреба (річ в тім, що один із засновників компанії є водночас і член правління “Міжнародного збереження”). Використавши спеціальні програми так званої географічно-інформаційної системи, команда Елджера змогла занести карти в комп’ютер, а тоді задати машині кілька важливих запитань.

“Найголовніше, що ми хотіли запитати в комп’ютера: де розміщені ключові перемички та коридори між різними частинами атлантичних дощових лісів, – каже Елджер. – ГІС вивела нас прямо на них. Це вкрай важливо, бо ці коридори єднають між собою два великі масиви дощових лісів і без них ліс би виродився, перетворившись на десятки відособлених фраґментів, що зосібна неспроможні дати прожиток численним біологічним видам; якщо не зберегти коридорів, то чимало видів просто зникне. Ми створили Екопарк Уна на території одного такого коридору, і саме вчасно, бо мер уже дав був санкцію його вирубати”.

Елджер також забезпечився підтримкою Джорджа Сентлорента, заповзятливого й дивакуватого американського підприємця, який на місці покинутої фабрики какао на околиці Уни відкрив завод, що постачає на бразильський ринок комп’ютери. Щоб відкрити своє високотехнологічне підприємство, Лорент доправився від влади податкових пільг. І ще він заявив місцевій адміністрації: щоб намовити інженерів-комп’ютерників із Сан-Паулу та Кремнієвої Долини перебратися до північно-східної Бразилії, треба чогось більшого, ніж низькі податки. Крім зелених папірців потрібна ще й справжня зелень. Збережене гарне довкілля може стати тим найголовнішим магнітом, що притягне сюди кваліфікованих високотехнологічних робітників, а вони ж часто мають багатий вибір, де жити. Кремнієва Долина в Каліфорнії – це вам не абищо. “Я сказав губернаторові, що нам потрібне гарне довкілля, – розповідає Сентлорент. – Я сказав, що комп’ютерні інженери можуть жити де їм заманеться. Їм потрібна висока якість життя й місця, куди можна поїхати й відпочити на вихідні. Якщо ж їм випало жити поряд з такою дивовижною й розмаїтою біосистемою, то вони радше самі стануть її частиною, ніж спостерігатимуть її знищення”. Щоб допомогти Елджерові привернути на свій бік місцевий уряд, Лорент пообіцяв подарувати комп’ютери громадським школам.

І ось тиск бразильської влади та Елджерової коаліції призвів до того, що Дежаїр Біршнер, мер Уни, хоч і вельми неохоче, та все ж змінив свою позицію. Мер розповів мені:

“Коли я вперше довідався про оборонців довкілля, то сказав: ще одна морока на наші голови! Проте згодом я побачив, що вони справді стараються допомогти нам і піднести наш регіон. Уна має 32000 жителів і 1700 квадратних кілометрів території. Три найбільші працедавці – це готель “Трансамерика”, “Унакау” (велика ферма какао) та міська влада. Життя в місті вкрай важке. Десь сорок відсотків наших людей живе в дощаних хатинах. Через занепад какао-промисловости справи стали геть погані... Я не дорікаю Кітові за те, що сказав нам по правді: вирубування лісів не може тривати вічно. Ми повинні самі створювати робочі місця. Але Кіт також повинен докласти до цього сил”.

Усі ці перипетії дали Елджерові добру науку: рятувати дощові ліси треба так само, як ми рятуємо фінансову систему країни, – розглядаючи країну не просто як молодий ринок, але й як молоде суспільство. Врятуйте суспільство – й ви зможете врятувати дерева.

Елджер каже: “Ми почали з того, що з допомогою кількох талановитих аспірантів місцевого походження створили Інститут соціальних та екологічних досліджень південної Байї. Тоді ми почали навчати людей, озброюючи їх вміннями й навиками сучасного охоронця природи. Треба було навчити біологів ділового мислення, а економістів – новітніх методів картографії. Донедавна жоден бразильський університет не підходив більш-менш цілісно до викладання цих співдоповнюваних предметів, а всіх їх конче треба знати, щоб стати успішним екологічним підприємцем. Сьогодні ми вчимо нове покоління, як здобувати з кожного долара якнайбільшу користь. Ця користь, що я про неї говорю, – це не тільки збереження біологічних видів, але й створення економічних та соціальних можливостей для людських істот, що живуть поряд з цими видами. Не навчившись робити обидві речі водночас, ми не змогли б зберегти ні однісінького дерева”.

Інший спосіб “озеленити” глобалізацію – це показати корпораціям та їх акціонерам, що їхній зиск та ціна акцій зросте, тільки-но вони запровадять екологічно безпечні методи виробництва.

Джим Левін, інженер-еколог, що засідає в Комісії охорони й розвитку затоки Сан-Франциско і навчає компанії, як можна зробитися зеленими, а проте залишитися такими самими пожадливими, пояснив мені свій метод: “Все що вам треба зробити, то це довести компаніям, акціонерам та аналітикам із Волл-стрит, що погані екологічні показники дорівнюють втраченим грошам. Ще десять років тому в бізнес-планах не брали до уваги екологічної безпечности виробництва. Та сьогодні сталося зміщення парадигми, бо влада скрізь накладає на компанії нові екологічні обмеження й водночас надає нові податкові пільги, щоб заохотити зелене виробництво; бо Комісія цінних паперів і бірж вимагає від компаній докладно повідомляти акціонерів про свої екологічні пасиви: приміром, в яких країнах проти компанії подано позви за скидання в море відходів і на скільки мільйонів потягне ліквідація завданої шкоди. Компанії починають розуміти: коли вони збудують десь у Бангкоку завод, який занечищує довкілля, а потім тайський уряд отямиться й запровадить строге екологічне законодавство, так що доведеться все за собою прибирати, то це прибирання коштуватиме набагато дорожче, ніж коштувало б одразу обладнати цей завод зеленими технологіями”.

Серед компаній, що почали працювати на основі нової парадигми, перед веде компанія – виробник здорових харчів “Бакстер Інтернешинал” зі штаб-квартирою в Чикаґо. Протягом 1997-го на своїх шістдесяти заводах по всім світі компанія виробила й продала товарів на 6,1 мільярда доларів. У свій щорічний звіт перед акціонерами “Бакстер” вводить екологічно-фінансовий баланс усіх операцій. Наприклад, згідно з екологічно-фінансовим балансом за 1997 рік, запроваджені того року зелені технології виробництва заощадили компанії 14 мільйонів доларів, і це з лишком покрило вартість самих програм. Крім того, повідомлено, що починаючи з 1990 року перехід на зелені технології допоміг значно скоротити видатки й заощадити ще 86 мільйонів доларів. “Це означає, – написано у звіті, – що якби з 1990 року компанія не вживала жодних заходів на покращення екологічного становища, то за період до 1997 року їй довелося б витратити зайвих 100 мільйонів доларів на виробництво сировини, захоронення відходів та упаковання”.

Сьогодні багато країн ще не мають дійових законів “насмітив – плати”, але одного дня їх матиме всяк. Тим-то у звіті “Бакстера” за 1997 рік сказано, що “краще вже сьогодні збирати наші відходи з усього світу на безпечних і надійних звалищах. Так ми зможемо вже тепер запровадити в себе добрий лад, щоб надалі уникнути великої потенційної відповідальности”. Керівники, що не мислять такими категоріями, не дбають про своїх акціонерів і самі позбавляють себе великих зисків.

Втім, навіть таке апелювання до чиєїсь вигоди іноді йде намарно. Іноді підприємцям, засліпленим хижими глобальними інтересами, таки вигідно нещадно смоктати з природи всі соки. Тоді залишається остання, але справді дійова стратегія – повертати глобалізацію проти неї самої.

Такого висновку я дійшов у Бразилії, щоправда, не в дощових лісах, а на пантанальських болотах. Я побував там разом з командою “Міжнародного збереження”. Крихітним ґвинтовим літаком ми долетіли до “Фазенди Ріу-Неґру” – ранчо з хатинкою і трав’яним злітним майданчиком перед нею. Неподалік – велика ріка Ріу-Неґру. Насамперед ми мали поговорити з Нільсоном де Баррусом, головним доглядачем довкілля в бразильському штаті Мату-Ґросу-ду-Сул. Я вже наперед знав, що інтерв’ю вдасться цікаве, бо де Баррус наполіг, що поговорить зі мною посередині Ріу-Неґру. Тож біля “Фазенди” ми сіли в моторні човни й попливли до призначеного місця – на мілкім вигині ріки. Там на нас вже чекали де Баррус та його люди, стоячи по пояс у воді. Біля них – прип’ятий човен, на човні – холодильник, повний пива.

–Перше вип’ємо, тоді скупаємося, а потім уже поговоримо, – сказав він, відкриваючи бляшанку з пивом посеред плинної ріки.

І я подумав, що робота журналіста – найкраща у світі!

Де Баррус розповів, що Пантанал, який є на стикові кордонів Бразилії, Болівії та Параґваю – це найбільше на землі прісноводне болото (розміром як Вісконсин), домівка ягуарів і багатьох інших рідкісних видів. Пантанальський природний заповідник, на території якого ми й перебуваємо, стоячи по пояс в воді, – це наче Парк юрського періоду без динозаврів. Пропливаючи річкою, ми бачили добрих два десятки кайманів, що ліниво вилежувались на берегах, велетенських річкових видр, що раз по раз виринали з води, а ще білих чапель, гіацинтових ара, туканів, ібісів, болотяних оленів, качок, чорношиїх лелек, оцелотів та страусів реа, що тут і там визирали з лісових хащів. Де Баррус пояснив, що в Пантаналі становище дещо інакше, ніж в амазонських дощових лісах. Болотам не становлять загрози вбогі жителі, що деінде нищать довкілля, силкуючись хоч якось зарадити своїм нестаткам. Справді, Пантанал – рідкісний приклад того, як людина і природа процвітають в гармонії між собою завдяки економіці скотарства, рибальства та – останніми часами – екологічної рекреації. Небезпека цим краям походить від глобалізації. На плоскогір’ї, що височіє над Пантанальською западиною, господарюють виробники сої, що заповзялися наситити дедалі ширший світовий ринок соєвих бобів. Пестициди та спливні води з їхніх ферм занечищають ріки й землю. Тим часом Бразилія, Аргентина, Уруґвай, Параґвай та Болівія вирішили укласти між собою торговельний пакт, який допоміг би їм краще змагатися на глобальній економічній арені. І щоб перероблена місцева соя могла скоріше надходити на ринки, вони мають поглибити і випрямити річища річок, – щоб баржі легше й швидше допливали до місця, – дарма що це завдасть серйозної шкоди екосистемі. На додаток, спілка міжнародних енергетичних компаній на чолі з “Енроном” прокладає через Пантанал потенційно небезпечний для довкілля газопровід, що проляже від багатих газових родовищ Болівії до спраглого енергії Сан-Паулу.

Проте головна загроза Пантаналові, глобалізація, – це водночас його найбільша надія на порятунок. По-перше, тепер мешканці Пантаналу мають змогу оборонити свій традиційний спосіб життя, заснований на збереженні природного середовища. Вони дістали можливість вийти на всесвітній ринок і продавати там м’ясо корів, вирощених традиційним способом на ранчо, – бо ж сьогодні за екологічно здорові харчі люди ладні платити великі гроші – або закликати людей приїхати й відпочити на лоні незайманої природи. Крім того, хоч це й видається дивним, через прихід передових глобальних компаній справи можуть також повернутися справи на краще. Соєвий бізнес принадив сюди великі глобальні компанії баржевих перевезень, і ці гіганти вже змогли дозволити собі складні й не такі шкідливі для довкілля технології, що не по кишені місцевим фірмам, – скажімо, новітні баржі, обладнані спеціальними ґвинтами і здатні долати круті звивини течії. Отож потреба вирівнювати річища відпала сама собою.

Та найбільше благо глобалізації – це поява Надпотужних природоохоронців, що власними силами спроможні досить успішно боротися і проти Електронного Стада, і проти владних органів. Інтернет допомагає оборонцям природи скоро повідомляти своїх закордонних колег про те, що коять в їхній країні транснаціональні корпорації. Тим-то дедалі більше корпорацій починають усвідомлювати, що задля ствердження своєї глобальної репутації та глобальних торговельних марок перед лицем інтернетівських активістів вони повинні виявляти більше екологічної відповідальности. В Пантаналі, приміром, сталося ось що: місцеві екологічні активісти попрохали своїх колег із Північної Америки, щоб ті натисли на “Міжамериканський банк”, який мав дати кредит на поглиблення та випрямлення річкової системи. Дбаючи про своє міжнародне реноме, банк, своєю чергою, натис на південноамериканські уряди, що ініціювали проект, і тим довелося припинити роботи і розпочати повномасштабні екологічні дослідження. Кінець кінцем урядовці знайшли спосіб покращити навіґацію по річках Пантаналу таким способом, щоб не змінювати річищ.

“Це дивовижний контраст проти того становища, яке ми мали ще півтора десятка років тому, – мовить Ґлен Прікетт, віце-президент “Міжнародного збереження”, відповідальний за співпрацю з корпораціями. – Візьмімо, наприклад, Бразилію. П’ятнадцять років тому при владі там стояли генерали, й коли іноземні охоронці довкілля нарікали на екологічні лиха, спричинені економічним розвитком в Амазонії, генерали відповідали їм: “Цить! Це територія самостійної держави, й вам сюди нічого потикатися”. Однак потім прийшла глобалізація та Інтернет, і бразильська влада стала відчиняти двері всім цим великим глобальним компаніям, ба навіть вмовляти їх, аби вони тільки прийшли й вклали сюди свої гроші. Виникла нова динаміка. Важелі управління розвитком перейшли до глобальних компаній та організацій, що вже за визначенням провадять глобальний бізнес і через те повинні дбати про свій глобальний екологічний образ. Тепер, коли бразильські екологічні активісти виходять в Інтернет і повідомляють своїх колег у Штатах та Европі про те, що та чи та глобальна компанія в них, у Бразилії, нівечить довкілля, то европейські й американські активісти також б’ють на сполох. І незабаром проти такої фірми розпочинається глобальна кампанія, що відбивається на її бізнесі не тільки в Бразилії, але й по всім світі”.

Тепер, коли у світі вже стільки демократій, один-єдиний природоохоронець, надіславши електронного листа до парламенту своєї країни, може легко перекреслити плани спорудження електростанції або інший загрозливий для довкілля проект. Глобальні компанії бачать, що, сприяючи екологічним програмам, вони поліпшать образ своєї глобальної торговельної марки в очах споживачів, дедалі більших цінителів здорове довкілля.

“У світі, де всі активісти пов’язані між собою й діють як один, корпораціям більше ніде приховати свої негідні вчинки. Споживачі, державні контролери та власники акцій в будь-якій країні тепер владні винагородити чи покарати компанію за те, як вона поводиться на іншім краю землі. Вони владні відчиняти двері перед тими, що поводяться добре, і зачиняти – перед тими, що поводяться погано”.

Найкращі компанії вже засвоїли цю науку. Якось Чарльз О. Голідей-молодший, голова корпорації “Дю Понт”, пояснив мені: “Раніше, коли ми мали збудувати десь хімічний завод, то гадали, що досить дістати дозвіл людей, які мешкають неподалік, – і діло вгорить. Тепер все інакше. Тепер через Інтернет і таке інше навколо кожної нашої фабрики немовби живе шість мільярдів людей, і всім їм треба догодити... Ти можеш дістати урядовий дозвіл на сотні речей, але питання в тім, чи зможеш ти забезпечитися широкою громадською підтримкою”.

Тепер можна пояснити, чого це раптом “Форд Мотор” дає “Міжнародному збереженню” гроші на дослідження в Пантаналі, платить за регіональні програми охорони довкілля та допомагає перетворити тамтешні скотарські ранчо на приватні заповідники – ба навіть лобіює в Бразилії ці справи, допомагаючи зберегти Пантанал. Певна річ, “Форд” дбає про Пантанал зовсім не через те, що раптом запалився любов’ю до рідкісних видів. Просто “Форд” певен: продаж автомобілів “Ягуар” значно зросте, коли люди довідаються, що ця компанія допомагає справжнім ягуарам у Пантаналі. Та якщо цього досить, щоб зберегти дивовижної краси екосистему та цілий спосіб життя багатьох людей, тоді хай благословить Бог і Генрі Форда, і той-таки Інтернет.

Якщо врятувати дощові ліси від Електронного Стада – важке завдання, то далеко важче й складніше врятувати культуру, що виросла довкола цих лісів.

У системі холодної війни, не кажучи вже про раніші періоди в історії, країни та культури просто не стикалися одна з одною так часто, безпосередньо й відкрито, як тепер. До багатьох регіонів просто годі було добратися, а окремі культури могли ховатися й оберігати себе за численними стінами, парканами, залізними завісами, валами й ровами. Проте сьогодні всі культури стали предметом глобального споживання, всі вони змагаються одна проти одної – через Інтернет, сателітарне телебачення та відкриті кордони – в лютій дарвінівській боротьбі за виживання. Я їду в села північно-східного Китаю, щоб побачити, як виглядає незайманий, неглобалізований світ, – і бачу там дівчат-підлітків в модних американських черевичках. Я йду синґапурським аеропортом – і бачу двох літніх жіночок у традиційних індійських халатах, що сидять, мов заворожені, перед телевізором і дивляться “Американські бої” на сателітарному каналі Руперта Мердока. Старенькі зосереджено спостерігають, як здоровенні борці в костюмах Тарзана гамселять один одного, а я дивлюся на них і мені невтямки, нащо воно їм здалося. Під’єднайтеся до глобалізації без відповідних операційних систем та програмного забезпечення – і вона в один мент рознесе на тріски ваше економічне господарство. Підключіться до глобалізації без відповідних екологічних розрядників напруги – і вона в один мент заллє ваші ліси бетоном. Відкрийте свої кордони перед культурною навалою глобалізації без належних захисних фільтрів – і ви заснете, вважаючи себе за індійця, єгиптянина, ізраїльтянина, китайця чи бразильця, а вранці прокинетеся й побачите, що ваші доньки виглядають, наче Джинджер Спайс, а ваші хлопці одягаються, як Здоровань Гоґан.

За місяць після моїх відвідин Катару, де я натрапив на “Тако Белл”, я прилетів до малайзійської столиці, міста Куала-Лумпур, і оселився в готелі “Шанґрі-Ла” – одному з тих чудових старих готелів Південно-Східної Азії. Мені подобається сама назва – “Шанґрі-Ла”. В ній стільки екзотики! Я прибув до міста пізно вночі і дорогою з аеропорту нічого до пуття не розгледів, тому наступного ранку, тільки-но прокинувшись, відслонив фіранки у своєму готельному номері – і на будинку навпроти побачив величезне, заввишки два поверхи, зображення полковника Сандерса з реклами “Кентукійських Смажених Курчат”.

“О боже, – мовив я до себе, – а воно що тут робить? Я подолав п’ятнадцять тисяч миль до Куала-Лумпура, щоб поселитися в “Шанґрі-Ла”, і перший, кого я стрів, – полковник Сандерс”.

Якось згодом я побував у одного бізнесмена в діловій частині Джакарти і, йдучи, запитав його, як дістатися до місця моєї наступної зустрічі. Той дав мені докладні настанови: “Йдіть до хмарочоса, що там нагорі крамниця вбрання “Армані”, – знаєте, це прямо над кафе “Гард Рок”, – а тоді поверніть направо біля “Мак-Дональдса”. Я подивився на нього, засміявся і спитав: “Де це я?”

Індія – це країна, що намагалася поставити активний опір цій глобальній культурній гомогенізації. Та навіть в Індії, серед тамтешньої еліти, Електронне Стадо невпинно робить своє діло. У Нью-Делі душного й спекотного літнього дня 1998 року, я брав інтерв’ю в 78-річного екс-прем’єр-міністра Індії І. К. Гуджрала – чи не найсвітлішої голови серед всіх політиків тієї країни. Він почав з того, що пригадав слова одного канадського представника на конференції ЮНЕСКО. На тій конференції індійський політик запропонував резолюцію про новий інформаційний порядок. Він хотів допевнитися, щоб цей новий порядок, який саме тепер складається в світі, передбачав двосторонній обмін культури й інформації, щоб розвинені країни не могли, наче в каналізацію, зливати свою культуру до країн, що розвиваються. Канадський представник, на превеликий індійського доповідача, підтримав цю пропозицію. “Я запитав його, навіщо це Канаді, – пригадує Гуджрал. – Той відповів: “Бо ми вже тепер потерпаємо від того, чого ви тільки побоюєтеся. Більше немає канадської музики, театру, кіно чи мови”. Усе американізоване”.

Я спитав Гуджрала, чому це питання так багато важить для нього, Політик, одягнений у традиційний індійський стрій, відповів, фактично, так: коли ми не збережемо бодай кілька оливкових дерев в себе в саді, ми ніколи не почуватимемося вдома у своєму власному домі. “Що таке мої корені? – запитав він уголос. – Мої корені – це не просто той факт, що я проживаю в Індії. Мої корені – це й те, що десь неподалік хтось читає вірша моєю рідною мовою. Надворі до мене долинає пісенька моєю рідною мовою. Мої корені – це коли я в себе вдома вдягаюся в своє національне вбрання. Нашим традиціям тисячі років. Не можна просто так дати їм зникнути. Світ стане значно багатший, якщо в різних культурах ми зберігатимемо й розвиватимемо їх колорит та самобутність”.

Я цілком погоджуюся з Гуджралом, мабуть тому, що сам народився й виріс в порівняно невеликій громаді в Міннесоті. Глобалізація може глибоко дезорієнтувати людину. Коли оливкові дерева вашої культури викорчовують і переробляють на якусь глобальну масу, – ви втрачаєте своє місце у світі.

Одного дня в Єрусалимі ми з моїм приятелем, політологом Яроном Езрагі саме міркували над цим питанням, і він зробив влучне спостереження. Він сказав: “Знаєш, Томе, є два способи зробити людину бездомною: можна знищити її дім, а можна зробити так, щоб цей дім став людині таким самісіньким, як домівка кожного іншого”.

Як нам запобігти такій бездомності? Найперше треба зрозуміти, що американізацію-глобалізацію підштовхують не лише зовні, але і зсередини. По всьому світі люди вітають глобалізацію і мають на те чимало причин. Катарці, що напхалися в “Тако Белл”, – звідки вони прийшли? Напевно, що не з затишної їдальні десь неподалік, і не з бістро, що виблискує полірованим дубом і міддю. Раніше там, на алеї, стояла, мабуть, убога ятка, довкола роєм роїлися мухи, якийсь хлопець смажив на вугіллі м’ясо, і все це в жахливо антисанітарних умовах, без електрики і без чистої води. Натомість катарцям пропонують щось, чого вони ніколи не куштували: мексиканські страви. Плюс чиста вода, міжнародні стандарти санітарії, привітна обслуга, контроль якости, та й ціна невисока, всім по кишені. Не дивно, що там сила-силенна відвідувачів.

Проте їм пропонують ще щось, не таке видиме, але не менш важливе, а багатьом навіть важливіше. Вперше я збагнув це в Малайзії. Я мав зустрітися з тамтешнім міністром фінансів, і поки я чекав його в приймальні, міністерський пресовий радник познайомив мене з місцевим підприємцем, що також чекав зустрічі з міністром. Радник представив бізнесмена такими словами: “Це містер Ісхак Ісмаїл, власник монопольної ліцензії на продаж “Кентукійських смажених курчат” в Малайзії.” Я одразу ж дістав свого електронного нотатника і попросив дати інтерв’ю.

“Скажіть мені одну річ, – запитав я. – Чому малайзійцям так припали до вподоби кентукійські смажені курчата?” “Їм найдужче подобається навіть не смак курчати, – відповів він. – Їм подобається курча як символ – символ усього модерного, американського, модного. Люди тут люблять усе західне, особливо американське, – пояснив містер Ізмаїл. – Вони хочуть їсти таке й бути такими. Бувало, що люди в невеличких містечках застоювали черги за кентукійськими смаженими курчатами – вони приходять зі всіх усюд, тільки б дістати їх. Вони хочуть асоціюватися з Америкою. Людям тут подобається все сучасне. Коли вони їдять це курча, вони самі почуваються сучасними”. Справді, в сільських районах Малайзії скуштувати кентукійських смажених курчат – це найдешевша подорож до Америки. Багато малайзійців просто не мають фінансової спромоги на щось більше.

Малайзійці йдуть по кентукійські курчата, а катарці – в “Тако Белл” по те саме, по що американці йдуть на “Юніверсал студіос”: щоб побачити джерело своїх мрій. Сьогодні, добре це чи погано, глобалізація стала засобом поширювати світом мрію про Америку. У сучасному глобальному селі люди знають, що можна жити інакше, вони знають про американський стиль життя, і багато хто хоче й собі урвати якомога більший його шматок – з усіма вершками. Дехто їде по це до “Діснейленду”, а дехто, в північній Малайзії, йде по кентукійські курчата. Іві Джозія, молода малайзійська поборниця прав людини, якось розповіла мені про неоднозначне ставлення її однолітків до цього явища. “Я не можу спокійно думати, що “Кентукійські курчата”, “Мак-Дональдс” та “Чіліс” скоро поглинуть усі наші традиційні ятки-ресторанчики, – мовить вона. – Ми втрачаємо самобутність. Ми виросли разом з цими ятками. Проте молодші за нас – уже ні. Тепер заходиш до ятки, а там пацюки й погана вода. Сьогодні для малайзійської дитини найбільша принада – піти до “Піцової хати.” Глобалізація означає американізацію. Наша еліта каже: ‘Вам не потрібні “Мак-Дональдси”, але для маленьких людей, що не можуть собі дозволити подорож до Америки, “Мак-Дональдс” – це Америка, що сама прийшла до них”.

Зважаючи на все це, наївно було б думати, ніби ми можемо якось спинити нестримну експансію “Мак-Дональдсів” і “Тако Беллів” чи завадити їм відкривати свої представництва скрізь по світі. Вони ширяться світом, бо дають людям те, чого ті бажають. І казати мешканцям нерозвинених країн, що їм цього не треба, бо воно нівечить краєвид і псує враження гостям з розвинених країн, було б надто вже зарозуміло, а головне – марно.

Одначе в плані культури і ми, й вони щось таки втрачатимемо – мірою того як на кожному пагорбі, в кожному аеропорту, за кожним рогом виростатиме дедалі більше таких ліцензованих представництв. Єдина надія і єдине, на що можна надіятися, – що кожна країна спроможеться розробити численні фільтри, щоб оборонити свою культуру від зовнішнього і внутрішнього тиску глобальної капіталістичної економіки, тиском, що призводить до нівеляції всяких культурних особливостей. Бо сучасна глобалізація така швидка й потужна, що культури, яким забракне снаги це зробити, просто позникають, як зникає кожен біологічний вид, нездатний пристосуватися до зміни середовища.

Я певен, що найважливіший фільтр – це здатність до “ґлокалізації.” Здорову ґлокалізацію я визначаю як здатність культури, стикаючись з іншими сильними культурами, вбирати ті впливи, що природно їй підходять і могли б її збагатити, опиратися речам справді чужим і знаходити осібне місце речам, що є відмінні й незвичні, та все ж їх можна прийняти й використати на благо саме як відмінні й незвичні. Ґлокалізація потрібна для того, щоб ваша країна чи культура змогла засвоїти окремі аспекти глобалізації, скористатися ними й збагатитися, але не дати цим стороннім впливам заполонити й пригнітити себе.

Ґлокалізм – далеко не новий процес, він почався ще за античних часів, коли, приміром, локальні культури, зіткнувшися з поширенням еллінізму, спробували всотати з нього все найкраще, але так, щоб не дати себе розчавити. Юдаїзм є класичний приклад релігійної культури, що поколіннями вбирала в себе впливи різних країн і не втратила осердя своєї самобутности. Мій вчитель, вчений-рабин Цві Маркс відзначив, що євреї вперше стрілися з греками в четвертому столітті до нашої ери і єдиною річчю, що її єврейські мислителі живцем запозичили від чужинців, стала грецька логіка. Вже тоді вона вплелася в біблійне та рабинське вчення.

“Засвоєння грецької логіки сталося порівняно легко, бо вона була органічно пов’язана з тим, що робили тогочасні рабини та дослідники Біблії, – з плеканням істини, – сказав Цві Маркс. – Здорове засвоєння – це коли суспільство бере щось зовні, приймає його як своє власне, вживлює до власної системи посилань та й начисто забуває, що ця річ прийшла зовні. Так стається, коли засвоювана зовнішня сила зачіпає щось, що було приховане у вашій власній культурі, проте, можливо, не до кінця в ній розвинулось. Зовнішній поштовх може справді збагатити цю приховану жилку й допомогти їй вповні себе розкрити”. Саме так відбувається розвиток і культур, і біологічних видів.

Утім, за тих часів євреї познайомилися не тільки з грецькою логікою. Вони побачили так само й грецьке звеличення тіла, грецьке захоплення Еросом та грецький політеїзм. Єврейство не сприйняло цих впливів. Їх вважали за чужі, й ці впливи так і лишилися чужими. Греки полюбляли дивитися на оголених гімнастів. Євреї – ні, отож вони ніколи не прийняли цієї частини грецької культури. Тих, що перейняли цей чужинецький звичай, спільнота вважала за таких, що асимілювалися, втратили своє первинне самоусвідомлення. Крім того були речі, як-от грецькі страви чи грецьке вбрання, що їх тогочасне євреї вибірково переймало, захоплювалося ними саме як інакшими, але ніколи не засвоювало їх. Висловлюся конкретніше: євреї ніколи не відмовлялися від супу з мацою заради сувлакі, але залюбки їли сувлакі як щось нове й незвичне.

Здоровий ґлокалізм – це завжди дорога спроб і помилок, але цією дорогою треба пройти. У світі, де вже зникло й далі зникає стільки оборонних стін, парканів та ровів, культури, що добре здійснюють ґлокалізацію, мають істотну перевагу, а ті, що роблять це погано, нехай навчаться. Деякі культури – одверто погані ґлокалізатори, й через те глобалізація становить для них велику загрозу. Коли країні чи культурі погано дається ґлокалізація, там виникає реакція на зразок руху ісламських фундаменталістів-талібів у Афганістані: деяким афганцям страшно вийти назустріч глобалізації дорогою спроб і помилок, бо вони бояться, що нароблять самих тільки помилок і не зуміють вберегти своєї культури. Отож вони стараються накрити паранджею цілу країну або зводять вищі й вищі стіни. Однак ці стіни рано чи пізно попадають під натиском Електронного Стада. Коли це станеться, люди почнуть втрачати культурну самобутність і кінець кінцем виявиться, що їх асимільовано в рідній країні, яка стала скрізним подвір’ям для інших країн та культур.

Є ще одна небезпека. Буває, деякі культури впевнені, що відбувається здорова ґлокалізація, тоді як на ділі вони повільно й непомітно асимілюються, втрачають самобутність. Заяложений, але показовий приклад – це те, як глибоко японський “Мак-Дональдс” закорінився в японській культурі та архітектурі. Маючи дві тисячі ресторанів, японський МакДональдс, відомий ще як “Макодонарудо”, є найбільше ліцензоване представництво “Мак-Дональдса” поза Сполученими Штатами. Ця компанія так успішно влилася в японську культуру, що побутує навіть історія про японську дівчинку, яка приїхала до Лос-Анджелеса, роззирнулася навкруги і, побачивши кілька “Мак-Дональдсів”, смикає свою маму за рукав і каже: “Дивись, мамо, в цій країні теж є “Мак-Дональдси”. Цій дівчинці можна вибачити її подив, коли вона довідалася, що “МакДональдс” насправжки є американська, а не японська компанія. (В Японії місцевий персонал навіть перейменував фірмового паяца Рональда Мак-Дональда на Дональда Мак-Дональда, щоб японцям легше було вимовляти). “Якби нас вважали за американську компанію, ми б не мали двох тисяч ресторанів по всій Японії, – сказав мені Джеймс Канталупо, президент “Мак-Дональдс Інтернешинал.” – Розважте самі, “Мак-Дональдс” пропонує м’ясо, хліб та картоплю. Люди їдять м’ясо, хліб та картоплю в більшості країн. Важить тільки те, як все це запакувати й подати покупцеві”.

Дівчинка з нашої оповідки не знала, що “Мак-Дональдс” засновано в Чикаґо, а засновник, чоловік на ім’я Рей Крок, далеко не японець, – і це, як на мене, ознака нездорової ґлокалізації. Біґ-Мак, щось, що слід би вважати за стороннє, споживати як щось незвичне і втішатися ним саме як чимось відмінним, – претендує на статус рідного. Нездорова ґлокалізація – це коли ви засвоюєте щось, що не є частиною вашої культури, не зачіпає в ній жодних прихованих жилок, однак ви самі настільки відірвалися від своїх коренів, що не помічаєте цього. Ось що казав Цві Маркс: “Медики розповідають нам, що вірус раку проникає до клітини, замаскувавшись так, що клітина не знає про його присутність і гадає, начебто рак є невід’ємна частина її самої, аж поки не стає надто пізно і рак не захоплює ядро клітини, – тоді ціла клітина раптом гине”. Те саме може статися з ґлокалізмом, який, мов ракова клітина, обманом спонукує вас думати, ніби річ є ваша рідна, хоч насправжки вона вам чужа. Я радий, що вони в Японії мають “Мак-Дональдс”, так само як я радий, що в мене вдома, в Бетесді, є японський ресторанчик, де готують суші. Я радий, що японська дівчинка любить “Мак-Дональдс”, так само, як я радий, що моїм дівчатам подобається суші. Проте важливо, щоб “Мак-Дональдс” подобався японській дівчинці як щось інакше, незвичне. Недобре, якщо її обманом переконали, ніби це їй рідне. Коли так сталося, гомогенізація вже стоїть на порозі. Коли так сталося, то дуже ймовірно, що ця японська дівчинка кінець кінцем остаточно відірветься від своїх японських коренів і одного дня, наче та вражена раком клітина, прокинеться й побачить, що її завоювали, що від її питомого єства вже нічогісінько не залишилося.

Самий тільки ґлокалізм, хай навіть і в найздоровішій його формі, ще не може вберегти місцеві культури від глобалізації. Потрібні ще й густі фільтри. Насамперед потрібне законодавство про природні й територіальні райони, про заповідні зони, потрібні освітні програми, що допомогли б вберегти унікальні місця та культурні надбання від підступного уодноманітнення. Це не означає, що треба казати “ні” геть усім “Мак-Дональдсам”, але це означає, що на певних теренах їм таки треба сказати “ні”. Для цього вже треба сумлінних і непродажних державних чиновників, що докладно б усе розпланували, та свідомих політиків, що розуміли б справжню цінність культурної спадщини.

Південна Франція збереглася як така почасти через те, що Німеччина за посередництвом ЕС субсидує французьке сільське господарство. Отож дрібні фермери, дрібні крамарі, а відтак і дрібні села залишаються осереддям традиційного життя – попри глобальні тенденції до консолідації ферм і зникнення сіл. Іншими словами, все те, чим нам подобається Південна Франція, збереглося і є як таке тільки завдяки політиці, що належно про все це дбає. Саме загальноєвропейська агропромислова політика й трансферні платежі запомагають малоземельне фермерство і, таким чином, оберігають тамтешні села. Це робиться, зокрема, через те, що европейці вбачають у своїх селах джерело культурного багатства. Напевно, така ось соціальна мережа безпеки конче потрібна всім нашим культурам. Самі державні діячі повинні розповідати громадськості про цінність таких “мереж культурної безпеки” і ставити на цій справі не менший притиск, ніж на політичних чи економічних моментах своєї програми.

Та все ж в країнах, що розвиваються, де середній клас поки що надто нечисленний, щоб вимагати збереження природи й лобіювати його, і де законодавство про природні райони та екологічні норми є недосконале, повне прогалин або його взагалі немає, варто більше покладатися на інший фільтр – на ринок. Навряд чи є рація підходити до індонезійського лісоруба, що годує сім’ю з дванадцяти душ, і казати, щоб він не рубав і не палив дощового лісу, бо це частина культурного спадку його країни. Він відповість вам: “Хочете зберегти цей ліс – купіть його”. Люди повинні бачити, що збереження культури безпосередньо пов’язане з їхнім добробутом і не потребує від них самопожертви в життєвій гонитві за успіхом. Туризм може мати неабияке значення, спонукаючи місцевих мешканців берегти традиції й колорит свого краю. Туристи завжди хочуть знати: чи можна дихати цим повітрям? Чи можна пити цю воду? Ці самі питання хвилюють власника готелю, який воліє продавати двадцятидоларові обіди туристам, а не однодоларові – місцевим людям. Іноді найкращий спосіб зберегти піраміди, археологічні розкопи чи інші унікальні місцини – це зробити їх збереження вигідним для навколишніх мешканців.

1997 року ми з жінкою приїхали на острів Балі в Індонезії й відвідали найгарніше місце в тих краях – храм Пура Тана Лот, що стоїть біля моря, на прибережній скелі. Коли настає приплив, морські хвилі зусебіч обступають скелю з храмом. Це захопливе явище приваблює мільйони індонезійців, що приходять сюди й приносять жертви індуїстським богам. Коли ми приїхали, вже сідало сонце. Я саме йшов, щоб сфотографувати мою жінку перед храмом, коли помітив, як повз мене продзижчав ґольфовий електромобільчик. Уздовж надбережжя, всього за кількасот метрів від храму, тут влаштували майданчик для гри в ґольф, і доріжка до одної лунки пролягла над самісіньким берегом. Звісно, я люблю ґольф, але я також люблю дивовижні витвори природи й шаную священні храми. Очевидно цей майданчик побудовано без ніякого на те дозволу, або ж чиновників, відповідальних за земельне впорядження, просто підплатили.

Не дивно, що того ж таки тижня “Джакарта Пост” вмістила повідомлення про кількох балійських художників. Обурені нищення свого райського краю, вони влаштували на знак протесту мистецьку виставку. Як розповідає “Пост”, на виставці є малюнки, що зображають, скажімо, як ґольфовий м’ячик падає на процесію прочан, як острів Балі у вигляді ґольфового м’ячика ганяють довкола планети або як селянин замахується своєю сапкою, наче ґольфовою ключкою, тільки не по м’ячеві, а по забудовниках. Вся акція проходила під іронічним гаслом: “ґло-БАЛІ-зація”.

Якщо Балі не зійде з цієї самовбивчої дороги, це означатиме кінець його туристичної індустрії. Справді, на Балі ми послугувалися путівником “Кнопф” дворічної давности, і цей путівник так відзивався про Пура Тана Лот: “Інтенсивна туристифікація цих теренів не може не бентежити, та й кінця їй не видно. Проте поки що місце все ж варто відвідати”. Коли туристичний довідник попереджає вас, що країна надто завзято заробляє гроші на своїй культурі, й радить туристам відвідати місце, перш ніж воно буде втрачене, то це значить, що країна зайшла до небезпечної зони. І я боюся, що нове видання кнопфівського довідника напише про Балі: “Надто пізно. Поїдьте десь-інде”.

Отож, мотивів вигоди, теж іноді потрібних, аж ніяк не досить, бо вони дуже легко призводять до комерціалізації та надмірного визиску культурних символів. Потрібен ще й соціально активний середній клас та еліта, що змогли б оплатити збереження культурних символів, навіть коли ті не дають зиску – або саме через те, що не дають зиску. Коли йдеться про збереження некомерційних сторін життя, не можна чекати від ринків надто багато, та й ніхто не схоче чекати в такій справі помочі від ринків.

“Взагалі-то, гадати, ніби ринків й наживницьких мотивів самих по собі досить, щоб захистити культурні чи природні надбання країни, – це впадати в ілюзію, – доводить Фарід Закарія, головний редактор “Форейн Ефферс”, сам індієць з походження. – Це просто-напросто неможливо. Зважте самі: кому глобалізація дає можливості, то це пересічним людям. Глобалізація дає простим чоловікам та жінкам розмаїтий вибір, а пересічна людина неодмінно обере те, що здаватиметься їй найкращим, наймодернішим, найпривабливішим, найвигіднішим і найкомерційнішим. І вона, цілком можливо, захоче, щоб вздовж кожної дороги стояла вервиця фірмових крамниць, а на кожнім розі – “Тако Белл”, хоч це незабаром звело б нанівець місцеву та національну культуру. Тим-то не досить приборкати ринок, треба його впорядити. А для того, щоб впорядити ринок, потрібна еліта, готова позмагатися проти нього – створити простір, до якого ринок не зможе прорватися і де він не зможе диктувати свої закони. Ось так можна захистити оті цілковито ірраціональні й позаекономічні сторони національної самобутности країни. Зазвичай тільки еліта, впевнена у своїх достатках, схильна дбати про такі речі. Рокфеллери допомогли становленню американської системи національних парків. Музей “Метрополітен” створили великі капіталісти, що сказали: нам потрібен музей, який не матиме ніякого діла до ринку”.

Хоч теоретично всі ці фільтри для захисту культури та довкілля добрі й самі по собі, ви можете щось змінити на краще тільки тоді, як запровадите їх всі нараз. Екопарк у дощових лісах сам по собі ніколи не дасть стільки грошей, скільки можна дістати, віддавши ці ліси під вируб; державні чиновники самі по собі ніколи не матимуть досить політичної волі, щоб послідовно здійснювати на ділі природоохоронне законодавство; свідомих корпорацій самих по собі замало, щоб сповільнити темпи екологічної деградації; інтернет-активісти самі по собі ніколи не стримають Електронного Стада.

Через те я сподіваюся і щиро вірю, що як розпочнеться друге десятиліття глобалізації, то якийсь державний діяч чи, можливо, партія закладе в підвалини своєї політики усвідомлення того, що всі ці фільтри повинні працювати одночасно. Як говорю не про “Ґрінпіс”, я маю на увазі справжніх політиків та справжні партії.

Так станеться попервах тільки в розвинених країнах, але згодом такий підхід пошириться на весь світ. Є добра новина: така політика вже має свою назву – “питання життєпридатности”. В Америці це питання порушив Альберт Ґор. Щоб довкілля було й далі придатне для життя, доводить він, потрібен “виважений розвиток”, а для виваженого розвитку потрібні політики, які б подбали про відповідні законодавчі акти, засоби заохочення та ініціативи, поставивши до роботи всі фільтри нараз. Ключовий елемент Ґорової стратегії – це створення облігацій “Краща Америка.” Завдяки федеральним податковим пільгам ця програма дозволить місцевим громадам зібрати в облігаціях до 9,5 мільярда доларів, щоб використати їх на придбання решток зеленої природи, на відновлення занепалих парків та впорядження ділянок, головно в центральних районах міст, де довкілля, хоч і понищене, дається відродити. Що більше природи ми відновимо в містах, то менший буде тиск міста на довколишні зелені райони.

Тільки непохитна й послідовна політика життєпридатности, дасть можливість запровадити всі потрібні фільтри й домогтися їх злагодженої роботи, а відтак погамувати непохитні, послідовні, добре фнансовані й ефективні бізнес-плани таких компаній, як “Найк”, “МТВ”, “МакДональдс”, “Піцца Гат”, “Енрон” чи “Тако Белл.” Сьогодні ми можемо хіба молитися й сподіватися, що так станеться. І про це таки варто молитися, – адже тривка й, головне, терпима для людини глобалізація неможлива, якщо не зберегти культури й не захистити довкілля.

Культура та довкілля завжди йдуть пліч-о-пліч. Всі культури зростають і розквітають у своєму рідному довкіллі. Найцікавіші й найрозмаїтіші племена Амазонії живуть у незайманих, незабруднених і нерозвинених районах. Найцікавіші й найстрокатіші містечка, райони, природні місцини та людські громади в Америці, Катарі чи південній Франції трапляються там, де довкілля ще не встигли “освоїти і впорядкувати”, щоб воно виглядало “як всюди в США”.

З цього погляду цікаво вивчати Ізраїль. Там поєдналися могутня тисячолітня культура і дивовижне довкілля, невимовно близьке серцю людини, бо кожен камінь чи пагорб згадані в Біблії. Проте сьогодні Ізраїльське товариство охорони природи (ІТОП) бореться проти нестримної експансії міст, що триває в країні. Якщо ви посадили дерево на пагорбі між Єрусалимом і Тель-Авівом, провідайте його востаннє. Довго воно там не ростиме, бо вже десь у 2020 році вся територія між Хайфою, Тель-Авівом і Єрусалимом, найпевніше, стане одним-єдиним велетенським мегалополісом. Ізраїльтяни будуються так, ніби живуть десь в Австралії: що більше, величніше і просторіше, – то краще. Якщо теперішні темпи приросту людности протривають ще кілька років, то Ізраїль – крім хіба що пустелі Неґев – стане чи не найщільніше залюдненою країною в світі. І ще один прикрий штрих – Золотий Біґ-Мак обсів тепер найпомітніший пагорб на західній околиці Єрусалиму.

Саме через те, що Ізраїль ніколи не погодиться обмежити імміграцію євреїв, тамтешній владі слід більше дбати про виважений розвиток; інакше ізраїльсько-сіоністська культура втратить усе те довкілля, що дало їй життя і повсякчас живило її своєю силою. “Усякий проект, що ухвалений наперекір національній програмі й нищить навколишній простір, нищить і дещицю єврейської спадщини – біблійні краєвиди часів Давида й Соломона, – пояснив мені Аврам Шакед, координатор ІТОП в справах збереження довкілля, після того як ми вдвох провели цілий ранок, спостерігаючи екскаватори, що вигризали шматок за шматком із Юдейських пагорбів. – У Біблії йдеться про виноградники Бен Шемена. Сьогодні Бен Шемен – це найбільша автомобільна магістраль країни. Ми досі говоримо про землю Ізраїлю як абстрактне поняття, забуваючи про землю справжню”.

Потім до розмови пристав голова ІТОП Йоав Саґі: “Замість підкорювати собі землю, ми повинні навчитися її берегти. Бо якщо одного дня припиняться війни, й Ізраїль стане нормальною країною, то триматиме нас тут тільки дві речі: якість нашого життя і наші корені в цій землі. Та якщо ми вчасно не схаменемося, то не матимемо ні якісного життя, ні рідної землі”.

Коли ви позбавляєте людські домівки їхньої неповторности, – підганяючи їх під один копил чи нищачи їхнє довкілля, – ви підриваєте не тільки культуру, але й єдність суспільства. Культура – найдійовіша форма людського самообмеження й самостримання. Вона надає життю впорядкованости й певного значення. Вона ніби дає санкцію на всі наші звички, поведінкові обмеження, сподівання та звичаї, що творять наше життя і є стрижнем громадської єдности. Коли нестримна глобалізація під корінь вирубує наші традиції й наше довкілля, вона нищить саму тканину громадського життя.

Тут ми знову повертаємося до питання про те, як зробити глобалізацію тривкою. Ви ніколи не зможете створити молоде суспільство, конче потрібне, щоб мати справи з системою глобалізації, якщо розвалите ті культурні підвалини, що згуртовують членів спільноти, дають їм впевненість у своїх силах і одностайність, потрібні для належної взаємодії зі світом. Тим-то моє занепокоєння долею слаборозвинених країн, що потрапили під колеса глобалізації, – це не просто міщанський інтерес: мовляв, щоб якомога більше лишилося мальовничих місць і ми могли б їздити їх оглядати. Мене непокоїть, що без довкілля не буде тривкої культури, без тривкої культури – тривкої спільноти, а без тривкої спільноти – тривкої глобалізації.

Я дуже добре бачу цей процес у себе вдома. Моя улюблена кав’ярня, за кілька миль від моєї домівки в Бетесді, називається “Хлібівня на розі”. По-перше, мені подобається сама її назва: “Хлібівня на розі”. Вона пробуджує в душі щось тепле й рідне. Всередині там продають тридцять різних ґатунків хлібу. Там пахне, наче в старосвітській пекарні, та й вигляд відповідний: темне поліроване дерево, жовта мідь, привітна обслуга. Однак “Хлібівня на розі” має одну хибу. Насправжки вона не розі. Вона всередині в торговельному центрі “Монтґомері”. І хоч назвою та виглядом вона навіює спомин про старі часи, за всім цим немає душі. Там не чути “Привіт, сусіде. – Привіт, старий. – Привіт, чоловіче”. Там збираються чужі люди, що приходять бозна-звідки. Іншими словами, вже остаточно настала пост-макдональдівська ера. Ми начебто й повертаємося до своїх коренів, але та спільнота, те довкілля, що породили давню хлібівню на розі, вже зникли; за новочасною “Хлібівнею” стоїть хіба що ліцензована торговельна марка. Тепер це просто “потьомкінське село”, і його підвалина – не спільнота людей, а просто бетон.

Я боюся, що Малайзія й Таїланд, Індія й Ізраїль, Індонезія й Катар кінець кінцем, далі розвиваючись, подоходять всі такої точки, коли їм до болю захочеться відродити свою хлібівню на розі – видовища, пахощі, барви, ресторанчики, мистецтво та краєвиди давнини. Це ті гнізда, в яких зародилися й зросли їхні неповторні культури, їхні оливкові дерева. Та може виявитися, що все це назавжди стерте, стерте не новою, вищою формою власної культури, як це не раз траплялося в історії, а стерильною глобальною культурою, що заполонила їхнє суспільство.

Не варто сподіватися, що нам вдасться зберегти кожну культуру достеменно такою, як вона є. Та й не варто зберігати культуру, якій бракне внутрішньої волі й злагоджености, щоб самій боротися за виживання. Як і в біологічному світі, народження, розвиток та відмирання культур – це частина еволюції. Однак те, що відбувається сьогодні, завдяки глобалізації, – це якась турбоеволюція. В ній майже немає справедливости. У світі без стін навіть найміцніші культури не спроможні опиратися проти Електронного Стада. Їм потрібна допомога, щоб вижити, інакше вони вимиратимуть набагато скоріше, ніж еволюція встигатиме їх відроджувати, і кінчиться тим, що у звіринці залишиться одна-однісінька тварина.

Як повідомляє “Нешинал Джеоґрефік” у спеціальному числі за серпень 1999 року, присвяченому глобальній культурі: “Найкраще мірило цієї кризи є втрата мов. Протягом усієї історії людства існувало близько десяти тисяч мов. Сьогодні з шести тисяч мов, якими досі послуговуються, значна частина не передається дітям, – фактично це вже мертві мови – і тільки триста мають по мільйону й більше мовців. Протягом двадцять першого століття навіки втратиться щонайменше половина мов, якими розмовляють сьогодні у світі... Тут доречна біологічна аналогія. Вимирання, врівноважене появою нових видів, є нормальне явище. Проте теперішня хвиля вимерлих видів, спричинена людською діяльністю, справді безпрецедентна. Мови, так само як культури чи біологічні види, мали свій природний розвиток, але сьогодні вони вимирають катастрофічними темпами – за одне-два покоління. “Втратити мову – це все одно, що скинути бомбу на Лувр!” – волає Кен Гейл з Масачусетського технологічного інституту. – Вмирають мови – гинуть культури. Світ стає дедалі убогішим місцем Мало того, ми приносимо в жертву первісне знання, тисячолітнє надбання людського духу”.

Ніхто не усвідомлює цього краще, ніж Джеймс Вулфенсон, президент Світового банку. Якось Вулфенсон розповів мені, що невдовзі після обняття своєї посади він побував у Ґватемалі. “Я навідався до гірської місцевости й стрічався з найстарішими індіянцями майя. То було страшенно вбоге село, позбавлене всього. Ці люди не мали нічогісінько. Ми приїхали подивитися, як можна допомогти їм з освітою та охороною здоров’я. Коли мова зайшла про справи освіти, то виявилося, що саме це їх найбільше хвилює. Навіть більше, ніж вода. Вони хотіли, щоб ми допомогли їм зберегти знання майя, що як усна традиція передається понад три тисячі років. Ці люди були невимовно бідні, але мали багатющу історію й культуру – вони вивчали математику й астрономію задовго до европейців – і просили нашої помочі, щоб усе це передалося їхнім дітям. Світ багато втратить, якщо ми не зможемо їм допомогти”.

Тож Вулфенсон – на додаток до звичайних кредитів на розвиток – започаткував програму кредитування культурного, вважаючи, що втратити знання й культуру цих старих майя – це все одно, щовтратити ДНК рідкісного виду рослин чи тварин. Серед культурних проектів, фінансованих Світовим банком, – відновлення Національного музею в Бразилії, реставрація мечетей у Самарканді, збереження культурних пам’яток у Вифлеємі, створення мовного словника в Уґанді, розвиток живої культури тубільних народів Перу та Болівії, підтримка традиційних мистецтв та ремесел у Марокко. Прикро тільки те, що кожного року Вулфенсон мусить боротися з правлінням Світового Банку, яке складається з міністрів фінансів, і вибивати кошти на цю програму. Вулфенсон розповідає: “Я кажу їм: “Ви можете уявити собі Англію без її історії? Ви можете уявити, якою стане Франція без своєї культури? Якщо ж вас не приваблює така перспектива в Англії чи Франції, то чом би не допомогти слаборозвиненим країнам, яким таке майбутнє найбільше загрожує? Людина не схоче йти вперед, доки не відчує під ногами ґрунту – тієї минувшини, звідки вона вийшла”. Ще в програмі Вулфенсона є дуже слушний момент: країни, що дістають культурну допомогу, щонаймеше 15 відсотків цієї допомоги повинні витрачати на фінансову підтримку сучасних артистів, художників, ремісників та поетів, тож Світовий банк не просто консервує культуру в музеях – він старається плекати її як живу реальність.

Чи буде глобалізація тривка й врівноважена, залежить почасти від того, наскільки вправно кожен з нас скористається всіма можливими фільтрами, обороняючи власну культуру та довкілля, але й не відкидаючи водночас усього того, що може дати нам світ. Якщо глобалізація буде просто новим, ефективнішим способом культурного обміну, – я скуштую японського суші і подивлюся театр кабукі, а японська дівчинка ознайомиться з нашим “МакДональдсом” чи мультиками Діснея, – якщо вона даватиме людям ширший вибір, якщо вона стане конфедерацією різних культур, а не їх гомогенізацією, якщо вона створюватиме культурно розмаїтіший всесвіт, а не безликий, стандартизований простір – тоді вона буде тривка і врівноважена. Як казав Ярон Езрагі: “Або глобалізація уодноманітнює тільки те, що на поверхні, а під сподом зберігаються місцеві культури, або ж вона уодноманітнює нас до самих коренів, – тоді настає екологічна, культурна й політична смерть”.

Чудово, що в “Діснейленді” є Китайський павільйон, Французький павільйон чи Мексиканський павільйон. Та боронь боже нам дожитися до того, що Китайський павільйон у “Діснейленді” стане єдиним нагадуванням про те, який був колись Китай, діснейлендівське “Царство Звірів” – єдиною згадкою про джунґлі, а кафе “Дощовий ліс” – єдиним дощовим лісом, який коли-небудь побачать ваші діти.

Переможці забирають все

Скажіть мені, який теперечки індекс “Ніккей”. І ще скажіть, скільки очок набрала команда Детройта.

Слова Майкла Джордана в рекламному ролику, де він виступає в ролі значного бізнесмена з Волл-стрит

Деннісе, я приїхав до тебе з Польщі.

Адресований Деннісові Родману плакат у натовпі вболівальників під час матчу в “Юнайтед Сентері”, на домашньому майданчику “Чиказьких Биків”, 11 квітня 1998 року

Я маю сезонний абонемент на матчі команди “Вашинґтонські чарівники” Національної баскетбольної асоціації, і влітку 1996-го для всіх прихильників столичного клубу настали чорні часи. В зірки-форварда “Чарівників” Джувана Говарда того літа скінчився контракт, і грошовита “Маямська спека” старалася його звабити, пропонуючи сто двадцять мільйонів доларів за сім років. “Чарівники” спочатку пропонували йому “тільки” сімдесят п’ять – вісімдесят мільйонів. Коли справа з Говардовим контрактом ось-ось мала вирішитися, мені випадково трапився політичний оглядач Норман Орнстайн, також фан “Чарівників”, і ми разом побивалися над невідворотним, здавалося, переходом Говарда в Маямі.

“Знаєш, – сказав раптом Орнстайн, – а всьому завинило Північноамериканське об’єднання вільної торгівлі, оте НАФТА”.

Ми обоє засміялися, розуміючи, що в Орнстайнових словах є чимала частка правди. Просто річ в тім, що глобалізація створює єдиний і відкритий глобальний ринок для багатьох товарів та послуг. І коли країна приєднується до системи, то кожен, хто має вміння й хист продавати свої товари на цьому єдиному глобальному ринку, може зірвати добрячий куш, бо ж цей нововідкритий ринок завбільшки як весь білий світ. Джуванові Говарду пощастило, що вдосконалення точности його кидків та вправности в підборі м’яча збіглося в часі з падінням Берлінської стіни, заснуванням НАФТА і Европейського валютного союзу, укладенням Всесвітньої угоди про тарифи і торгівлю, крахом комунізму й іншими чинниками, що сприяли об’єднанню ринків і дали змогу НБА влаштувати глобальне спортивне видовище; отже ж тепер уболівальники з усього світу – від Москви до Мехіко та Маямі – складаються на Говардову платню. 1998 року НБА продала поза межами Сполучених Штатів ліцензійних м’ячів, баскетбольних щитів, майок, спортивних костюмів та кепок на 500 мільйонів доларів, і це окрім мільйонних доходів від прав на кабельну та сателітарну трансляцію матчів.

Справді, сьогодні баскетбол НБА починає тіснити футбол, стаючи чи не найглобальнішим видом спорту. Наскільки глобальним? Ви напевно знаєте російські матрьошки – дерев’яні ляльки, що всередині найбільшої сидить менша, в тій ще менша, а в тій ще і так далі. Так от, 1989-го, коли я приїхав до Москви, найбільший попит мали матрьошки, що зображали різних радянських вождів та останніх царів. Ви могли купити собі Леніна всередині Сталіна всередині Хрущова всередині Брежнєва всередині Горбачова. Та коли я побував у Москві напередодні президентських виборів 1996-го, то побачив, що найходовіші матрьошки тепер – це Денніс Родман всередині Скотті Піппена всередині Тоні Кукоча всередині Люка Лонґлі всередині Стіва Керра всередині Майкла Джордана! Вам не подобаються “Чиказькі бики”? Жодних проблем. Того року московські вуличні торговці могли запропонувати вам будь-яку команду НБА у вигляді набору матрьошок.

Проте глобалізація допомагає нам пояснити не тільки Говардову щасливу долю, але й один з найсерйозніших побічних наслідків входження до системи глобалізації – той факт, що за вісімдесяті – дев’яності роки, мірою того як глобалізація поступово заміщала систему холодної війни, різниця в доходах між багатіями й бідняками в розвинених промислових країнах помітно збільшилася, на відміну від попередніх десятиліть, коли ця різниця трималася більш-менш сталою.

Економісти скажуть вам, що зростання різниці в доходах випливає з багатьох причин. Це і масові міграції людности з сільських районів до міських, і швидкі технологічні зміни, що дають працівникам сфери знання величезну перевагу над менш здібними й освіченими, і занепад профспілок, і нестримний приплив мігрантів до розвинених країн, що сприяє зменшенню платні в певних галузях економіки, і нарешті, перенесення виробництва з країн, де висока оплата праці, до країн, де робоча сила дешевша, бо це також тримає платню на низькому рівні.

Всі названі чинники треба мати на увазі, пояснюючи дедалі більший розрив між заможними й незаможними, але в цім розділі я хотів би дослідити ще один чинник, напевно найважливіший, що найбільше впадав мені в очі під час моїх мандрівок. Це феномен “переможці забирають все” – він відображає той факт, що сьогодні в кожній царині переможці мають величезний зиск, продаючи свої товари чи послуги на глобальному ринку, тим часом як менш талановиті або й зовсім безталанні не спроможні вийти за рамки своїх локальних ринків, а отже, приречені заробляти набагато, набагато менше. “Ю-ес-ей Тудей” відзначила, що 98 мільйонів доларів, запропоновані Говардові від “Маямської спеки”, – це середня платня вчителя початкової школи (30000 доларів річно) за 3267 років.

Економісти Роберт Г. Франк та Філіп Дж. Кук у своїй класичній праці, “Суспільство, де переможці забирають все” показали, що глобалізація “чимало спричинилася до загострення нерівности”, створивши глобальний ринок-для-переможців. Вони відзначають, що тепер, коли по всій землі обмежено або й геть скасовано торговельні бар’єри й тарифи, коли різко знизилися транспортні витрати, коли внутрішні ринки дерегульовано, коли інформація шириться вільно й дешево, легко долаючи політичні й географічні кордони, – в багатьох виробничих і невиробничих сферах виник один-єдиний глобальний ринок. Комівояжер, колись затиснений в межах п’яти штатів, тепер за допомогою факсів, сателітарних телефонів та мережі Інтернет може знаходити собі клієнтів по всій країні або й по всій землі. Медик, колись обмежений одною лікарнею, тепер може ставити діагнози й давати поради через мережі пересилання даних, що оплели всенький світ. Співак, якого раніше знали тільки в рідній країні, тепер завдяки СD-технологіям та всесвітній системі платного кабельного телебачення може не просто завоювати всесвітню авдиторію, – це вдалося ще “Бітлзам” – але й безліччю способів поповнити свою кишеню. Одночасно, доводять Франк і Кук, скасування формальних і неформальних правил, що обмежували конкурентні торги за найкращих у кожній сфері (як-от застереження в контракті професіонального спортсмена, що до певної міри не дозволяли гравцеві переходити до команди, готової заплатити найбільше; або ж неформальні правила в промисловості, за якими компанія мала б добирати керівників з-поміж своїх співробітників, замість нишпорити по світі, добираючи найкращих і найталановитіших), також спричинилося до становлення відкритих, глобальних ринків-авкціонів. Споживачі від цього тільки виграли. Якщо вам допікає якась рідкісна хвороба, ви зрадієте, діставши можливість через Інтернет спитати поради найкращого на світі спеціаліста; якщо ви акціонер і ваша компанія потерпає від збитків, то вам же ж краще, коли їй вдасться переманити до себе найкращого управлінця хоч би з самої Австралії і не доведеться висувати якогось телепня з-поміж своїх.

Зібравши всі ці чинники разом, ми маємо становище, коли потенційний ринок для будь-якого товару чи послуги, для будь-якого співака чи композитора, лікаря чи адвоката, спортсмена чи науковця простягається від краю до краю землі. Така безприкладна відкритість і нічим не обмежена мобільність не просто створює можливості для глобальної експансії, але й заохочує чи попросту змушує фірми та фахівців осягати весь цей всесвітній ринок, – бо інакше це зробить хтось інший. І коли хтось із гравців здобуває перемогу – як Бухгалтерська Фірма, Лікар, Актор, Адвокат, Співак, Торговець, Баскетболіст, Чоловік або Жінка – в якійсь окремій сфері, то він може потенційно завоювати не тільки Сполучені Штати чи Европу, не тільки Японію чи Китай. Він або вона може діставати величезні зиски й гонорари звідусіль одночасно. Рекламне гасло компанії “Форд Мотор” так і говорить: “Форд: ми завойовуємо світ”.

“У цьому глобальному селі, – пишуть Франк та Кук, – найкращі гравці, котрим вдалося створити найкращий товар, пожинають неймовірні врожаї. Візьмімо, наприклад, “Шини й колеса”, уявну компанію, що виробляє автомобільні шини десь в Акроні, в штаті Огайо. Раніше, якщо “Шини й колеса” ставала найкращою компанією, скажімо, в північному Огайо, то це значило, що вона гарантовано матиме пристойний бізнес. Однак теперішні споживачі вже досвідченіші, вони воліють брати шини тільки в небагатьох найкращих, всесвітньо відомих виробників. Якщо “Шини й колеса” потрапить до числа найкращих, вона переможе і її прибутки стрімко підскочать догори, якщо ж ні – її чекає невесела доля”.

Як зазначають Франк і Кук, переможці маються на глобальних ринках вельми добре; тим, що мають ледь-ледь менший талант, ведеться вже далеко не так солодко, а хто має малий талант або й не має ніякого, – тим зовсім кепсько. Отож, розрив між першим і другим місцем постійно зростає, а між першим і останнім – стає просто неймовірний. Безперечно, в багатьох сферах діяльности рідко буває один-єдиний переможець, але все одно ті, що зібралися довкола вершини, дістають непропорційно велику частку. Чим більше ринків робляться ринками глобальними, тобто ринками-для-переможців, тим більша нерівність виникає всередині країни, а відтак і поміж країнами.

Ця нерівність стає одним із соціально найнебезпечніших побічних наслідків системи. Як повідомляє “Нешинал Джорнал”, доходи найбіднішої п’ятої частини американських сімей за період з 1979-го по 1995-й зменшилися на 21 відсоток (з поправкою на інфляцію), тоді як доходи найбагатшої п’ятини американців за цей самий час зросли на 30 відсотків. 30 травня 1998-го “Економіст” написав, що в Америці є сто сімдесят мільярдерів – це проти тринадцятьох в 1982 році. “Сьогодні економіка переживає велике піднесення, і цей прогрес зачепив всіх і кожного, – додає “Економіст”. – Проте соціальна нерівність за останні 30 років дуже поглибилася, і це повсюди залишило свій видимий слід. На газетних шаржах Білл Ґейтс перетворився з героя-недотепи на захланного монополіста. “Титанік”, найкасовіший фільм останніх років, подає до болю марксистське бачення подій. Дивишся, як щиро радіють американські глядачі, коли той чи той багатий пасажир таки йде на корм рибам, і стає, гм, доволі-таки моторошно”. Садраддін Ага Хан, президент “Беллерайв Фандейшн” – установи, яка стежить за перебігом глобалізації, повідомив, що статок Білла Ґейтса дорівнює чистій вартості майна 106 мільйонів найбідніших американців.

Є багато інших прикладів того, як глобалізація позначається на нерівності доходів і які соціальні наслідки звідси випливають. А проте, як я вже зазначав, ви можете скласти собі докладне уявлення про всі ці справи, дослідивши тільки одну групу людей – Національну баскетбольну асоціацію й, зокрема, чемпіона 1997 – 1998 років – команду “Чиказьких биків”.

Гравці та власники команд НБА є серед тих, що сповна скористався всіма перевагами теперішньої системи глобалізації. Ніхто не обізнаний з цією системою краще й ніхто не вміє краще діставати з неї зиск, ніж спеціальний уповноважений НБА Девід Штерн. Якось Штерн пояснив мені, що демократизація технологій в колишньому комуністичному таборі дала НБА “безліч можливостей, – кабелі, сателітарні тарілки, Інтернет, волоконна оптика, звичайне телебачення, – щоб транслювати свої ігри в безліч країн.” Він розповів, що сьогодні НБА має відносини з понад 90 телекомпаніями по всім світі, і баскетбол від НБА дивляться в 190 країнах з озвученням 41 мовою. Навіть у Китаї щосуботи вранці транслюють гру тижня. Демократизація фінансів, крах комуністичних режимів, знесення багатьох транспортних і торговельних бар’єрів – все це спричинилося до того, що виник велетенський транснаціональний ринок для найрізноманітніших споживчих товарів. Компанії, що змагаються за цей ринок, стараються пов’язати свій товар з якимось глобальним символом, що приваблював би покупців повсюди, незважаючи на кордони й часові пояси. Логотип НБА та гравці НБА стали тим глобальним символом, що зміг надати привабливости різним глобальним торговельним маркам – хай то зубна паста, взуття чи дезодорант – і забезпечити довіру споживачів усього світу – від Буенос-Айреса до Пекіна. А завдяки демократизації інформації – і дедалі більшій славі Майкла Джордана – з’явилося уособлення Ліги, одна-єдина людина, якою захоплюються люди всіх країн та народів по всіх куточках цього глобального ринку.

“Отож “Спрайт” крутить свою рекламу одночасно в Польщі й Данії, і всюди використовує той самий логотип НБА. Це особлива відзнака його продукції, її впізнають на всіх світових ринках”, – сказав Штерн. Щоб підкріпити, свої слова він додав: “Сьогодні НБА має маркетинґові відділення в Парижі, Барселоні, Лондоні, Тайбеї, Токіо, Гонконзі, Мельбурні, Торонто, Нью-Джерсі, Маямі – для Латинської Америки – та Мехіко. І сьогодні ми граємо вісім ігор нашої першости в Токіо і дві – в Мехіко”.

1990 року ігри НБА дивилися у 200 мільйонах домівок у 77 країнах. 1998-го – вже в 600 мільйонах домівок у 190 країнах. Понад 35 відсотків тих, що навідались на офіційний сайт НБА (www.NBA.com), живе за межами Штатів. На цей сайт заходять відвідувачі з 50 країн. Інший факт: з 1994-го число іноземних гравців, що грають за команди НБА, зросло вчетверо.

Щоб дослідити все докладніше, я звернувся до Стіва Керра, майстра трьохочкових кидків, який багато років разом з Майклом Джорданом грав за “Чиказьких биків.” Керр прийшов до НБА напередодні того, як впала Берлінська стіна, і досяг вершин слави сьогодні, коли гра стала вже глобальною. Керр розповів мені: “Кілька років тому я приїхав у Токіо, щоб взяти участь у тренувальному баскетбольному таборі, що влаштував там Шон Елліот [ще одна зірка НБА], і я дивом дивувався, як часто впізнають мене перехожі на вулицях. Одного ранку я встав о п’ятій годині, щоб подивитися рибні торги на токійському ринку. Це обов’язкова програма для всіх туристів. Приходиш – а там скрізь лежать оті здоровенні рибини, що продаються по 50000 доларів за штуку. Рибини розкладено на циновках по всій підлозі, я проходжаюся поміж них, а всі ці рибалки балакають по-японськи і спродають свій вилов. І всюди, де б я не йшов, ці японські рибалки – рибалки! – підходили до мене й казали: “О, Стів Керр – Чикаґо Булз”. І це рано-вранці, о п’ятій годині, на токійськім рибнім ринку!”

Коли в жовтні 1997-го “Чиказькі бики” грали на показових передсезонних змаганнях у Парижі (змагання ці звалися – а як же ж іще? – “Кубок Мак-Дональдса”), то там було акредитовано близько тисячі репортерів та фотографів – більше, ніж на фіналі НБА. Керр пригадує: “Було трохи дивно: йдеш вулицями Парижа, і кожен знає, хто ти”.

Мій приятель Аллен Альтер, редактор новин Сі-бі-ес, якось намагався дістати візи, щоб взимку 1997-го відрядити репортерів Сі-бі-ес до Північної Кореї. Він робив те, що робив би на його місці всякий добрий редактор: терпляче загоджав двох значних північнокорейських дипломатів з ООН, що відповідали за розподіл віз. Якось, вечеряючи в ресторані, ці дипломати мимохідь завважили, що їх вельми цікавить баскетбол НБА, тож Альтер вислав їм на відеокасеті запис фінальних ігор 1997-го: “Чиказькі бики” проти “Юта джаз”. Наступного дня корейці, що, як каже Альтер, ніколи не відповідали на телефонні дзвінки чи факси, раптом зі своєї волі надіслали йому факсом листа з предовгими подяками за презент і сповіщенням, що “касета вже прямує дипломатичною поштою до Пхеньяна”. Кілька тижнів по тому делеґація північно корейських дипломатів відвідала Нью-Йорк, і один з її членів довірився Альтерові: “Нам страх як сподобалися оті дівчата, що запалюють і підбадьорюють гравців на ваших матчах. Ми в нашій країні дуже захоплюємося таким”. Очевидно, “дорогий вождь” Північної Кореї, Кім Чен Ір, що раніше вже захоплювався і Ґодзілою, і фокусами Девіда Копперфільда, захопився тепер невтомними і зграбненькими дівчатами-заводійками, надивившись касет з найкращими іграми НБА.

Провідний ізраїльський політичний оглядач Нохум Барнеа з газети “Єдіот Ахаронот”, – також завзятий фан НБА, і тепер він може легко вдовольнити свою пристрасть, бо багато ігор НБА ізраїльське телебачення транслює в прямому ефірі, незважаючи на сім годин різниці в часі. Барнеа розповів мені, що якось він провідав свою матір у шпиталі, а того дня саме відбувалася шоста фінальна гра 1998-го – “Чиказькі бики” проти “Юта джаз”. Розмовляючи з мамою, він увімкнув телевізор, щоб упівока стежити й за грою. Коли почалася гра і старенька мати побачила, що її син весь поринув у баскетбольні баталії, вона поспитала Нохума: “Яка там команда наша?” Мама ніколи й не гадала, що її син може з таким захватом спостерігати гру, в якій жодна з команд не є ізраїльською.

Глобалізація НБА тягне за собою реальні соціальні наслідки. Досить тільки подивитися на “Чиказьких биків”. На однім кінці лави сидить Майкл Джордан. Журнал “Форбс” оцінив Джорданові доходи поза баскетболом, тобто з реклами, за 1997 рік приблизно на 47 мільйонів доларів. Його платня за той рік становила 31,3 мільйона, тож маємо вкупі понад 80 мільйонів доларів. 1998-го, незадовго перед тим, як Джордан покинув спорт, журнал “Форчун” полічив, що чотирнадцять років граючи в НБА, цей видатний спортсмен приніс американській економіці загалом “10 мільярдів доларів”. До уваги взято продаж квитків на матчі НБА, підігрітий Джордановою славою; закордонні права на трансляцію матчів та високі телевізійні рейтинґи, досягнені завдяки його імені; і всесвітню торгівлю спортивним одягом та реманентом фірми “Найк” – на її товарах поставив свою похвальну печать сам Великий Джордан. “Спортивні новини” написали, що “цінність Джордана стала ще очевидніша, коли в березні 1995-го він повернувся до НБА, півтора року погравши в бейсбол. Біржова вартість п’яти компаній, що їх рекламував Джордан: “Мак-Дональдс”, “Найк”, “Дженерал Міллс”, “Сара Лі”, “Квейкер Овтс” – за два тижні підскочила на 3,8 мільярда доларів”. Дуже доречно компанія “Аппер Дек”, що випускає бейсбольні та баскетбольні картки, надрукувала в “Спортивних новинах” рекламний плакат. На ньому зображено Майкла Джордана, що тримає в руках земну кулю завбільшки з баскетбольний м’яч. Біля планети в Джорданових руках – напис: “Справжній розмір?”

Майкл Джордан – це дійсно той переможець, що забрав собі все. Але ж у команді НБА дванадцять основних гравців. І на тій самій лаві, що й Джордан, – всього за одинадцять місць від нього, – сидить хтось, хто поціляє в кошик трішки менш точно, хтось, хто кидає штрафні кидки трішки не так справно, хтось, хто грає в захисті трішки менш надійно. Та все одно той хтось – видатний баскетболіст. Адже ж грає в НБА і став чемпіоном у складі “Чиказьких биків”. Його звати Джо Клайне. Він сидить за одинадцять місць від Джордана, і його платня – мінімальна в НБА – становить 272250 доларів річно, або на 79727750 доларів менше, ніж заробляє Джордан. Той самий спорт, та сама ліга, та сама команда, та сама лава! Єдина причина такої величезної різниці – це те, що Майкл Джордан має глобальний ринок для своїх послуг та автографів. Натомість ринок для послуг та автографів Джо Клайне не поширюється далеко за межі чиказького “Юнайтед Сентера”.

Після гри “Чиказьких биків” з “Орландським Чародіями” 11 квітня 1998 року я зайшов до роздягальні чикажців, щоб поговорити з Джо Клайне і компанією. Реалії глобального ринку виявлялися там у всій наготі. Чекаючи, поки відчиняться двері роздягальні, близько тридцяти репортерів з преси й телебачення вервечкою вишикувалося в передпокої. Коли двері нарешті відчинилися, вся ця група з тридцяти репортерів з’юрмилася півколом біля кабінки Майкла Джордана. В натовпі була й команда японських телевізійників, що перемовлялися між собою по-японськи. Очолювала їх молода японська журналістка, що весь час сором’язливо шарілася, коли здоровенні двометрові баскетболісти виходили з душу, обмотані рушником навколо пояса. У Японії не щодня побачиш таке!

Уявімо собі цю сцену. Роздягальня. Дванадцять кабінок зі стільчиками перед ними. Проте всі репортери з’юрмилися півколом перед порожньою кабінкою одного гравця – Майкла Джордана. Всі мікрофони й камери націлено на його порожній стілець, всі журналісти чекають хвилини, коли нарешті з’явиться Майкл, і сподіваються почути якихось два-три слова, щоб розголосити їх на весь світ. Тим часом решта – одинадцять гравців – спокійно перевдягаються по своїх кабінках, і нікому немає до цих хлопців ніякого діла. Хіба що поява Скотті Піппена привернула увагу кількох репортерів.

Задля цікавости я підійшов до Джо Клайне, представився і запитав, чи не бентежить його дедалі більша різниця в доходах між такими гравцями, як він, і такими, як Джордан. Виявилося, що Клайне добре розуміє принцип “переможці забирають все”. Він відповів мені так: “Платня в цій лізі зростає всім гравцям, але зірки, певна річ, вихопилися далеко наперед. Щодо мене, то я сам вирішив прийти сюди і грати за мінімальну платню. Це мій власний вибір, тож мені нема на що нарікати”.

В суспільстві, як і в НБА, така різниця доходів спричиняє помітні соціальні наслідки. У клубах, де низькооплачувані гравці не дістають такої моральної компенсації, як, скажімо, грати в одній команді з Майклом Джорданом або носити чемпіонські персні, це може стати серйозною проблемою. Зірки заробляють дедалі більше, і через те залишається дедалі менше грошей, щоб платити всім іншим. Саме це стало головною причиною незгод між гравцями та власниками і страйку гравців НБА в сезоні 1998 – 99 років. 1998-го як ніколи багато гравців ліги (близько 25 відсотків) вдовольнялося мінімальною платнею. Як завважив журнал “Петерсенс Профешинал Баскетболл”: “НБА починає відображати становище в усьому американському суспільстві: багаті багатіють, повсюди безліч (порівняно) бідних людей, а середній клас ось-ось зникне як такий. “Торік (1996 – 97 рр.) близько третини гравців ліги – сто десять із трьохсот сорока восьми – діставали мінімальну платню, – каже кадровий агент НБА Дон Кронсон. – Все йде до того, що цього року таких гравців стане вже близько півтораста. Поза встановленою мінімальною платнею та неймовірними сумами, що дістаються зіркам, вважай не залишається грошей для хлопців, що мали б заробляти від мільйона до двох, для хлопців, що здебільшого посідають з четвертого по сьоме місця у списку команди. Тож ви маєте троє найкращих і п’ятеро найгірших, радих просто грати в лізі, хоч би й заробляючи мізер. Але є ще гравці на четвертій – сьомій позиціях. Ці люди роблять найбільше роботи і треба, щоб вони в вас залишалися задоволені. А їм і не на гадці задовольнятися запропонованою платнею, вони взагалі не хочуть грати в такій команді. Тепер в командах як ніколи багато заздрощів та чвар поміж гравцями. От в чім біда. Велика різниця в платні означає вічні кадрові клопоти. Така вже людська природа. І така, безперечно, природа наших професіональних баскетболістів”. Найкращий приклад класового розшарування – це “Г’юстонські ракети”. Минулого сезону вони мали в списку тріо великих зірок, що разом заробляли 21 мільйон доларів, тільки двох представників зникомої середньої верстви (Кевін Вілліс та Маріо Еліє) і не менше як вісім мінімально оплачуваних гравців, змушених гарувати за ті рештки, що їм залишаються. “Наскільки я знаю, настрій в команді препоганий”, – підсумував Кронсон”.

“Це справді проблема, – мовить Стів Керр, який перед “Чиказькими биками” грав ще у двох інших клубах НБА. – Є багато клубів, у яких хлопці, що тільки-но починають своє сходження догори, заробляють по мінімальній ставці, тим часом як досвідчені гравці, що вже налагодилися кидати спорт, дістають по чотири мільйони доларів. Неможливо, щоб ті початківці не мали зла на серці, а ті досвідчені – якоїсь провини”. Коли я запитав, чи не злостить його різниця між ним і Джорданом, Керр показав, що він також тямить, що таке глобалізація і яке його місце в цім світі. “Якщо щиро, то ні, – сказав він. – Я думаю про тисячі тих, що так само добре грають в баскетбол, але не спромоглися потрапити до ліги. Все, що можна сказати: мені добряче поталанило”.

Класовий поділ загострився не тільки на лавах гравців. Такі самі зміни сталися й поміж власниками команд НБА. Раніше цими власниками команд були місцеві бізнесмени, тісно пов’язані з громадою. Сьогодні власники – це дедалі частіше корпорації з глобальними доходами, бо ж ніхто інший не годен вділяти такі неймовірні гроші на платню гравцям у глобальному спорті. Хто власник “Нью-Йоркських нікербокерів”? Корпорація “Кейблвіжн Систем”. Хто власник “Атлантських чорних соколів”? Корпорація “Тайм Ворнер”. Хто власник “Портлендських піонерів”? Пол Аллен, засновник “Майкрософту”. Хто власник “Філадельфійських 76-ників”? Компанія “Комкаст Кейбл”. Хто власник “Сієтлських надшвидкісників”? Медіа-конгломерація “Акерлі Ґруп”. Ейбрагам Поллін, власник “Вашинґтонських чарівників”, залишався одним з небагатьох місцевих власників, доки й він не пристав до спілки з Майклом Джорданом і керівництвом компанії “Амеріка Онлайн”. Серце вашинґтонської громади і щедрий філантроп, Поллін збив свій статок на операціях з місцевою нерухомістю, а тепер мусив пообіцяти Джуванові Говарду суму, рівнозначну вартості всього свого майна, аби тільки той підписав семирічний контракт і не перекинувся до Маямі. Проте такі власники, як Поллін, що міцно тримаються своєї громади, – це порода дедалі рідкісніша, і її остаточне зникнення завдасть всім нам великої шкоди.

“Чарльз Долан, президент “Кейблвіжн” і власник “Нью-Йоркських нікербокерів”, рідко, якщо й взагалі заходить до роздягалень на “Медісон Сквер Ґарден” – пише “Нью Йорк Таймс” (10 січня 1999 р.). – В 60-х і 70-х роках, коли в командах панувала майже сімейна атмосфера, власники навіть запрошували гравців разом провести вакації. Сьогодні ж багато гравців і на очі не бачили власника свого клубу”. Справді ж бо, коли бейсболіста Майка П’яццу в травні 1998-го продали з “Лос-Анджелес доджерс” до “Флорида марлінс”, а тоді до “Нью-Йорк метс”, то він поскаржився, що власники “Доджерс” такі далекі, що до них годі й достукатися. Хто власник “Доджерс”? Австралійська конгломерація Руперта Мердока “Ньюскорп.” “Далекий і недосяжний, мов Чарівник Смарагдового Міста”, – так описав свого колишнього власника Майк П’яцца.

Нарешті, такий самий класовий поділ спостерігаємо і на глядацьких трибунах. Може, фани Майкла Джордана й не від того, щоб їхній герой загрібав такі шалені гроші, принаймні доти, доки він приводить “Биків” до чемпіонства. Однак дедалі ширша прірва між переможцями і невдахами в глобальній економіці, відображена в платні спортсменів, має вагомі соціальні наслідки. Багаті й бідні починають жити наче в різних світах: шлють своїх дітей до інакших шкіл, мешкають в інакших районах, відвідують інакші крамниці й ходять на інакші спортивні видовища; точніше, багаті ходять, а бідні – ні. Колись саме ці спортивні видовища згуртовували громаду. А тепер шанувальники спорту мають чимраз менше можливостей побачити гру своєї команди, бо щоб платити величезні гроші деяким гравцям, клуби наганяють таку ціну на квитки, що ніхто, крім досить багатих, не годен їх придбати. Стадіон поділено на класи: бідняки, що змогли дозволити собі тільки квиток за 75 доларів, сидять на переповнених відкритих трибунах і лузають насіння, а багатії сидять у спеціальних ложах, де можна вільно випростати ноги, і наминають крабові палички, принесені офіціантками. Навіть самі гравці, що походять здебільшого з незаможних верств, визнають, наскільки далекі від них із соціального погляду ті переважно білі багатії, що за великі гроші прийшли подивитися на матч. “Ото, часом, закинувши гарного м’яча, стрибаєш на трибуни, – каже один чорношкірий баскетболіст журналістові “Спортс іллюстрейтед”, – і приземляєшся на мобільний телефон якогось значного банкіра. А тим часом хлопці, серед яких ти виріс, не мають грошей навіть на квиток. Отак. Хоч-не-хоч замислишся”. Щоб заплатити Шакілові О’Нілу його платню – 120 мільйонів доларів за сім років, “Лос-Анджелеським озерянам” довелося збільшити вартість найдешевшого квитка від дев’яти з половиною до двадцяти одного долара, а найдорожчого квитка в перших рядах – від п’ятисот до шестисот доларів за гру. Через все це, як відзначає гарвардський політолог Майкл Дж. Сандел, бейсбольний чи баскетбольний стадіон, що колись так багато важив для згуртування громади, “більше не є тим спільним громадським простором, що єднає людей різного суспільного стану”.

Справді, сьогодні спортивні зірки і їхні фани живуть немовби в різних світах. “Одного дня я прочитав статтю про боксера Евандера Голіфілда, що побудував собі будинок площею 5200 квадратних метрів, – сказав мені Стів Керр. – У статті наведено його слова – я певен, він мав якнайкращі наміри – про те, що він хоче запросити до себе в дім дітей з бідних сімей, щоб ті побачили, до чого можна доробитися тяжкою працею. Будинок на 5200 квадратних метрів! Щоб спромогтися на це, треба стати хіба що чемпіоном у важкій вазі, а такий чемпіон завжди тільки один. Сьогодні всі зациклені на грошах: хто що може купити. Деякі наші гравці приходять у школи й кажуть дітям: “Не кидайте школи, вчіться, і ви зможете купити собі все те, що маю я”. Я не вважаю, що це правильно. Краще було б сказати їм: вчіться, і ви зможете досягти в житті всього, чого забажаєте”.

Коли я не можу використати свої квитки на матч “Вашинґтонських чарівників”, то часто даю їх приятелеві, що працює швейцаром. Він вдячний, а мені прикро. Мені прикро, що він мусить дякувати за річ, колись цілком доступну моєму батькові й мені. Коли я був ще малий, ми з татом частенько ходили на ігри “Міннеаполіських озерян”, хоч він заробляв тільки тринадцять тисяч доларів за рік.

Щось не гаразд, коли багатьох людей позбавлено навіть таких, здавалося б, звичайнісіньких розваг. Це ще один чинник, що підточує єдність громади і сприяє її розкладові. Тепер ніхто вже не здивується, прочитавши у “Вашинґтон Таймс” за 10 листопада 1997 року таке от повідомлення: “Двох випадкових перехожих застрелено у Філадельфії. До лиха призвела суперечка про те, хто краще захищає кільце: Аллен Іверсон з “Філадельфійських 76-ників” чи Ґері Пейтон з “Сієтлських надшвидкісників”. Коли доводи не допомогли, сперечальники вдалися до зброї. Це сталося цієї неділі, після гри між філадельфійцями і “Надшвидкісниками”. 21-річний Деррік Вашинґтон та його 22-річна двоюрідна сестра Джемека Райт вбиті випадковими кулями під час стрілянини на майдані перед управою приватного будівництва”.

Я усвідомлюю, що така двокласова економіка була нормою протягом більшої частини американської історії і що піднесення середнього класу – це явище, характерне для середини двадцятого століття. Мій батько ніколи б не зрозумів: як це так, щоб він та й не міг собі дозволити піти на баскетбольний матч, але я певен, що мій дідо добре це зрозумів би. На жаль, скидається на те, що мої внуки також це розумітимуть.

Я взяв за приклад Національну баскетбольну асоціацію зовсім не через те, що маю якусь особливу симпатію до гравців, котрі заробляють тільки 272250 доларів. Просто цей приклад допомагає наочно пояснити зростання різниці в доходах, яке в усьому світі підживлює реакцію проти глобалізації (я докладно розгляну це питання в наступному розділі). Збільшення різниці в доходах особливо помітне поза межами Сполучених Штатів, де середній клас зовсім не такий численний і де антимонопольні та інші закони, спрямовані на урівняння доходів, не такі суворі. Це одна з головних економічних дилем системи глобалізації: Золота Гамівна Сорочка, Електронне Стадо, вільні ринки і вільна торгівля – все це набагато збільшує доходи цілого суспільства. Це факт. Однак дохід цей розподіляється дуже нерівномірно, а властивий новій системі нестримний і розперезаний капіталізм швидко роз’їдає соціальні відносини. Знов-таки, в теперішньому світі триматися закритої, регульованої і бюрократично керованої економіки – це прирікати ціле суспільство на злидні. Цей шлях ще більшою мірою нищить соціальні відносини, – бо ж не залишає жодних можливостей, щоб покращити становище тих, що опинилися на узбіччі. Погляньмо на соціалістичну Кубу Фіделя Кастро в середині 1990-х. Різниці в доходах там майже не було, проте все суспільство було таке бідне, що на середину 90-х Куба стала столицею секс-туризму в Західній півкулі. Тисячам кубинських родин доводилося віддавати чи то дочку, чи то жінку у проститутки, щоб заробити трохи твердої валюти й родина могла вижити. Я розмовляв на Кубі з одною працівницею канадського посольства, і вона розповіла мені, що її головна робота – “витягати з тюрми канадських секс-туристів”. Нарешті, наприкінці 90-х років Кастро трохи відкрив кубинську економіку, дозволивши в певних межах вільне підприємництво, – й негайно з’явилася величезна різниця в доходах. Як сказав мій провідник, коли я приїхав до Гавани 1999-го: “Колись, давніше, я міг мати дві пари мештів, а ти – три. Проте сьогодні, коли я працюю провідником і маю доступ до іноземної валюти, ти можеш мати три пари мештів, а я – тридцять”. Кінець кінцем така різниця в доходах, якщо вона й далі зростатиме, може виявитися ахіллесовою п’ятою глобалізації. Цей світ, що його дедалі міцніше єднають технології, ринки й телекомунікації, але дедалі сильніше роздирають соціальні й економічні суперечності, – такий світ від самого початку несе в собі зародок нестабільности. (В останньому розділі йтиметься про деякі способи цю нестабільність подолати).

Ось, наприклад, яка інформація трапилася мені одного разу: “Порт-о-Пренс, Гаїті (Ройтерс). Гаїті, найбідніша країна Західної півкулі, наприкінці травня 1998-го року вперше матиме доступ до послуг мобільного телефонного зв’язку – про це в п’ятницю повідомили місцеві оператори. Тільки невелика частина багатих родин, іноземних інвесторів та підприємців зможе дозволити собі мобільний зв’язок. Середній річний дохід на душу населення в Гаїті становить приблизно 250 доларів. Мобільний телефон коштуватиме 450 доларів, плюс 100 доларів за стартовий пакет, плюс 20 доларів щомісячних витрат”. Іншими словами, для глобалізованої еліти гаїтянського громадянства телефон – це всього-на-всього засіб спілкування; для решти гаїтянців – це розкіш ціною дворічного заробітку.

Таке становище, певна річ, не вічне, але сьогодні воно більше правило, ніж виняток. Як показує звіт ООН про розвиток людства за 1999 рік, Інтернет єднає людей у нову глобальну мережу, однак доступ до Інтернету досі мають здебільшого в багатих країнах. У країнах ОЕСР проживає тільки 19 відсотків людей землі, але аж 91 відсоток користувачів Інтернету. У Болгарії більше інтернет-серверів, ніж у всій Африці на південь від Сахари (за винятком ПАР). Сполучені Штати і Швеція мають по 600 телефонних ліній на 1000 душ населення, тоді як Чад має на 1000 мешканців один-однісінький телефон. Південна Азія, де проживає 23 відсотки людства, має менше як 1 відсоток світових користувачів Інтернету. Майже 80 відсотків усіх веб-сайтів написано англійською мовою, дарма що у світі тільки одна людина з десяти розмовляє по-англійськи. Розвиненим промисловим країнам належить 97 відсотків усіх технологічних патентів. Я певен, що Інтернет і інформаційні технології будуть ширитися й далі, і то набагато швидшими темпами, ніж дехто гадає, але сьогодні, на зламі тисячоліть, така електронна нерівність є очевидна, і вона тільки поглиблює прірву між багатими і бідними.

Згідно зі звітом ООН за 1999-й, на 20 відсотків мешканців землі, що живуть у країнах з найвищими прибутками, припадає 86 відсотків загальносвітового ВВП, 82 відсотки світових експортних ринків, 68 відсотків прямих іноземних інвестицій і 74 відсотки світових телефонних ліній. На ті 20 відсотків людства, що проживають в найбідніших країнах, припадає близько 1 відсотка в кожній з цих категорій. Не дивно, отже, що найзаможніша п’ята частина людства споживає 45 відсотків усього м’яса та риби, тоді як найбідніша п’ятина – менше як 5 відсотків. І цей розрив зростає. 1960 року 20 відсотків людства, що живуть у найбагатших країнах, мали дохід у 30 разів більший, ніж мали найубогіші 20 відсотків. 1995 року найбагатші 20 відсотків мають вже у 82 рази більший дохід. У Бразилії, приміром, на 1960 рік найбіднішим 50 відсоткам населення перепадало 18 відсотків національного доходу. На 1995-й вони діставали вже тільки 11,6 відсотка, тим часом як найбагатші 10 відсотків бразильців клали до своїх кишень аж 63 відсотки національного доходу. В Росії найбагатші 20 відсотків людности забирають собі в 11 разів більшу частку національних доходів, ніж найбідніші 20 відсотків росіян. Звіт ООН про розвиток людства за 1998-й рік відзначає, що завдяки глобалізації знавці ринків сьогодні стараються продавати свій товар “глобальній еліті”, “глобальному середньому класові” чи “глобальним підліткам”, бо тепер, незалежно, хто де проживає, всі вони мають однакові споживчі вподобання, віддаючи перевагу одним і тим самим “глобальним торговельним маркам” музики, відеофільмів або футболок. “До чого ж призводить таке становище? – питає звіт. – По-перше, багато споживачів дістали значно ширші можливості вибирати – проте багато хто й далі залишається без нічого через свою бідність. На людей чимраз сильніше тисне оте змагання “хто більше купить”. Раніше люди намагалися “не відставати від Джонсів”, озираючись на своїх сусідів і купуючи все те саме. Тепер люди силкуються наслідувати стиль життя багатих і знаменитих героїв усіляких фільмів і телешоу”.

В кожній країні, що розвивається, вам на кожнім кроці впадатиме в око разючий контраст між багатством і бідністю. Перебуваючи в Ріо-де-Жанейро, я вирішив поговорити з мешканцями фавели Росінья – це скупчення переповнених хатинок і тимчасових бараків являє собою найбільші міські нетрі Південної Америки. Їдучи в автомашині до фавели, ми проминули роздоріжжя. Повернувши праворуч, можна було піднятися вгору по шосе і повз акуратно підстрижені садочки проїхати до Американської школи в Ріо – найдорожчої школи в країні, де навчання коштує близько 2000 доларів за місяць. Школа розміщена в центрі Ґавеа – найшикарнішого району в Ріо, і доступ до неї дуже обмежений. Ми ж повернули ліворуч і опинилися в Росіньї. Там більшість мешканців не заробляє двох тисяч доларів навіть за рік, і доступ туди, скажімо так, “необмежений”. У цій фавелі тулиться понад сто тисяч людей. І доки в Бразилії триватиме економічне зростання, оте роздоріжжя може ще залишатися, з політичного погляду, терпиме. Та коли розвиток Бразилії відчутно сповільниться, то, так само, як ця дорога розщепилася надвоє, розійшовшися в різні сторони, так само й ціла країна, може статися, розколеться надвоє й порине в громадянський розбрат.

Щоб задовольнити Електронне Стадо і якомога тугіше затягти на собі Золоту Гамівну Сорочку, бразильський президент Фернанду Енріке Кардозу, тільки-но його обрали на другий термін у жовтні 1998-го, мусив одразу скоротити витрати на соціальне забезпечення. Кореспондентка “Нью-Йорк Таймс” в Бразилії Діана Жан Шемо написала статтю про тих, на кому окошилося це скорочення. Громадяни вже давно мають храп на Кардозу – ще відколи він обізвав усіх тих, що хотіли піти на пенсію і жити за кошти соціального забезпечення, дармоїдами. Шемо розповіла історію про одного робітника, Нільтона Тамбару, 54-річного колишнього механіка, що почав працювати ще в одинадцять років і тридцять три роки з сорока одного, що він пропрацював, справно платив внески на соціальне забезпечення.

“Як тут можна не обурюватися? – питає Тамбара. Він стоїть перед магазином “Вол-Март” в Сан-Паулу, рознервований тим, що не маєгрошей купити алюмінієву драбину за 16 доларів. – Всі оті верстви, що влада про них говорить, – багаті, середній клас і бідні – їх не існує. Є тільки багаті або нікчемні”.

В єгипетській столиці Каїрі близько півмільйона людей живе в гробівцях “Міста Мертвих” – на тринадцяти квадратних кілометрах кладовищ у центрі єгипетської столиці. А за кільканадцять кілометрів від “Міста Мертвих” розкинувся фешенебельний відпочинковий район з ґольфовим полем, що зветься “Катамайські пагорби”. В Каїрі є низка таких комплексів, розрахованих кожен на кількасот сімей, і кожен – це невеличка оаза, повна будиночків, садів, штучних ставків, водограїв і готелів. Рекламні буклети, що їх можна знайти в Інтернеті, похваляються: “Катамайські пагорби” – це курортний район, покликаний задовольнити бажання людей, що полюбляють активний відпочинок з тенісом або ґольфом і сімейне дозвілля посеред чистої пустельної природи. Курорт має першокласне поле на 27 лунок та все, що потрібно для чемпіонської гри. Також до ваших послуг ґольф-академія – розкішний клуб площею 4500 квадратних метрів з ресторанами, кімнатами відпочинку, плавальними басейнами, оздоровчими й рекреаційними закладами. Ціна гри в ґольф одного чоловіка (включно з витратами на перевезення до ігрового поля й назад): 165 доларів”. У 1998 році річний дохід на душу населення в Єгипті становив 1410 доларів – вистачило б десь на дев’ять ігор.

Таїланд – це країна, в якій гостро дається взнаки отой розкол між глобалізованим, орієнтованим на експорт класом робітників і підприємців, що живуть у фінансово-промислових центрах і користають зі всіх благ глобалізації, і зубожілим, орієнтованим на внутрішній ринок селянством, що хоч і зазнало посереднього впливу глобалізації, однак не розуміє цієї системи й не має з неї жодного пожитку. Коли 1997 року стався обвал тайського бата, тамтешні селяни, що досі живуть переважно з рільництва, не мали ніякого співчуття до глобалізованих міських жевжиків, що опинилися на вулиці після того, як уряд мусив відпустити бат у вільне плавання (в тодішній ситуації це означало – на дно).

Під той час місцевий естрадний співак Плоен Промдан випустив нову пісню – своєрідну тайську суміш кантрі й репу – що називалася “Бат плаває”. Слова новинки – це діалог банкіра і селянина. Я хочу навести тут частину цієї пісні, бо в ній чудово показано: прірва між глобалізованими й неглобалізованими членами суспільства може поглибитися до такої міри, що люди, розмовляючи однією мовою, перестають розуміти один одного, не те що відчувати між собою хоч якусь спільність.

Ось її приблизний переклад. Пісня починається приспівом: “Наш бат плаває, наш бат тепер плаває. Скільки йому ще плавати – залежатиме від ситуації. Стежте за ситуацією”.

Банкір. Гаразд. Послухайте-но всі, наш бат тепер плаває.

Селянин. Вчора дворічна дитина впала в річку, але не потонула.

Банкір. Як так? І що ж не дало їй потонути?

Селянин. Дитя впало в річку. Люди побачили, як воно то виринає, то потопає, збіглися до берега й побачили, що там пливе бат і воно за нього тримається.

Банкір. Ти що, не розумієш? Я кажу про плаваючий курс нашої валюти.

Селянин. Якби там не пропливав бат, дитина була б втопилася.

Банкір. Я кажу про плаваючий курс валюти, дурню.

Селянин. Ну й нащо ти мені це кажеш? Що мені до того?”

Банкір. Я кажу це тобі, бо це твоя турбота так само, як і моя. Кажу, бо ти мабуть і не знаєш про це.

Селянин. Чого я повинен забивати собі голову всіма цими речами?

Банкір. Варто замислитися над цим, це важливо.

Селянин. Якого це дива я маю сушити собі мізки? Я не мислитель якийсь.

Банкір. Ти телепень.

Селянин. Не був би я телепень, то був би голова фінансового дому. (Більшість фінансових домів Таїланду збанкрутували через падіння бата).

Приспів. Наш бат тепер плаває. Коли бат плаває, ціни на всі товари також плавають.

Банкір (повчальним тоном). Ціни коливаються відповідно до коливань бата. Бат піднімається – ціни падають, бат падає – ціни зростають. Тепер, правда, бат тільки падає, тим-то й ціни дедалі дорожчають. От.

Селянин. То чого ж ви весь час нарікаєте й побиваєтеся?

Банкір. Ми нарікаємо, голосимо, проклинаємо Кінець кінцем ми вийдемо на демонстрацію, перегородимо вулиці, і люди побачать нас, поспівчувають і допоможуть нам вийти з цієї халепи.

Селянин. І чого ти всім цим так переймаєшся?

Банкір. Бо хочу, щоб жити стало краще, бовдуре.

Фермер (сміючись тому в очі). Ха, ха, ха. Подивися на себе, ти скиглиш, мов дитина. Ви всі були такі розумні, а тепер ото скиглите.

Банкір. Ти йолоп.

Приспів. Тепер бат такий кволий, не то що колись. Тепер він тільки завдає нам клопотів. Все, що ми купуємо, – все подорожчало.

Банкір. Тайські гроші рікою пливуть з країни, а іноземних грошей не прибуває. Тайці полюбляють їздити за кордон під час вакацій. Вони їздять туди-сюди й накуповують всякої всячини за кордоном.

Селянин. Подобається їм їздити, то й що? Вони мають гроші. То їхні гроші. В чім річ?

Банкір. Але ж це тайські гроші, а люди вивозять їх за кордон. Вивозячи гроші з країни, тайці погіршують економічне становище. Бат втрачає на вартості, й через це інвестори втрачають той капітал, який могли б вкласти в різні підприємства.

Селянин. Звідки ти знаєш?

Банкір. Про це щодня говорять в новинах. Ти що, не стежиш за новинами?

Селянин. Я ніколи не слухаю радіо. Я не читаю газет. Мене все це байдуже. Я дивлюся тільки тайський бокс і футбол.

Банкір. Отямся, застановися. Хіба тебе не хвилюють проблеми нашої країни?

Селянин. Я боюся, що тайський боксер програє чемпіонський пояс чужинцеві. Ось що мене хвилює.

Банкір: Хіба ти не знаєш, що наша країна напозичала багато грошей за кордоном?

Селянин. Скільки?

Банкір. Силу, силу-силенну. Ти йолоп. Напевно не розумієш ні слова з того, що я тобі кажу, га? Я тільки дурно трачу свій час. Коли позичаєш гроші за кордоном, потім їх треба повертати.

Селянин. Хіба, позичивши гроші, людина не має права потратити їх, як їй заманеться?

Банкір. Оце такі, як ти, занапащають країну, тринькаючи гроші. Ти частина тайського народу, тайської сім’ї, ти також відповідальний за ці надмірні витрати. Ми вклепалися в це всі разом.

Селянин. Таж я нежонатий. Не маю сім’ї.

Частина ІІІ. Опір проти системи

Реакція

Рей Бойд: “Щось не так, мамо?”

Дороті Бойд: “Перший клас, ось що не так. Колись там краще годували. Тепер у них там краще життя”.

– з кінофільму “Джеррі Маґвайр”

Вам не знайти кращого барометра глобальної політики, ніж Давоський економічний форум. Кожного лютого найбільші глобалізатори збираються у швейцарських горах, щоб разом тішитися глобалізацією й обговорювати свої інтереси. Сюди запрошують провідних промисловців, політиків, економістів, технологів та вчених зі всіх куточків світу. І завжди на зустрічі є хтось, хто задає тон. Одного року такою центральною постаттю був китайський олігарх Цзю Ронжі, другого – Ясир Арафат, Іцхак Рабин та Шимон Перес, третього – російські реформатори, четвертого – биті-побиті азійські бізнесмени. 1995 року зіркою Давоса був фінансист-мільярдер Джордж Сорос. Знаю це, бо мене запросили на прес-конференцію, і я бачив, як представники всіх провідних медіа-агенцій зібралися за конференційним столом і жадібно ловили кожне слово Сороса, ніби він президент якоїсь наддержави. Здається, він і сам мав себе за бозна-кого. Репортери агентств Ройтер, Блумберґ, Ассошиейтед Пресс,” “Нью Йорк Таймс”, “Вашинґтон Пост”,лондонської “Таймс” та “Файненшиел Таймс” допитувалися в Сороса, якої він думки про Мексику, Росію, Японію, про світові економічні тенденції, а тоді мерщій вибігали з кімнати, щоб телефоном передати почуті одкровення. Назавтра Соросові слова з’явилися на перших шпальтах “Інтернешинал Геральд Трибюн” та багатьох інших газет.

Спостерігаючи все це, я відчував, що стаю свідком важливих змін. Сорос уособлює Електронне Стадо. Він – один з ватажків. Можливо, й головний ватажок. Саме на той час багато людей почало усвідомлювати, що Електронне Стадо посіло місце СРСР, ставши замість нього другою надпотугою в нашому завжди розділеному надвоє світі. Усього кілька років перед тим Сорос завдав був доброї науки британському прем’єру Джонові Мейджору. Мейджор вважав, що британський фунт коштує саме враз – стільки скільки й треба. Сорос так не вважав і в серпні 1992 заходився на чолі Стада ставити фунт “на місце”. Мейджор попервах сміявся, потім тільки посміхався, потім спробував опиратися, потім здійняв білий прапор і знецінив фунт на 12 відсотків. Сорос, кілька місяців потрудившись, заробив мільярд доларів. Прощавай, Радянський Союзе. Привіт, Електронне Стадо.

Та найцікавіше ось що. Через рік після тієї персональної прес-конференції Сороса я знов приїхав до Давоса, щоб побачити, хто стане зіркою в 1996 році. Я стояв біля комп’ютерного термінала у вестибулі, переглядаючи свою електронну пошту, аж ось помітив Джорджа Сороса. І що мене вразило – тепер на нього ніхто не зважав. Нікому не було до нього діла. Один тільки рік – а як дивовижно все змінилося. Навряд чи цим разом він би спромігся сам для себе скликати прес-конференцію. В чім же річ? Хто став зіркою Давоса – 1996? Не хто інший, як Геннадій Зюганов, лідер російських комуністів!

Давоський форум – це квінтесенція капіталізму. Як міг оцей динозавр з юрського періоду Холодної війни – Геннадій Зюганов – стати там людиною номер один? Відповідь проста: бізнесова й політична еліта, що зібралася в Давосі, збагнула, – чи не вперше, – що таке могутнє явище, як глобалізація, провокує в певних колах не менш могутню реакцію. Тоді все йшло до того, що Зюганов переможе Бориса Єльцина на президентських виборах в Росії, – отож сили реакції могли прийти до влади в одній з великих країн. Тим-то всі бізнесмени в Давосі хотіли поговорити з Зюгановим – цим махровим реакціонером, щоб з’ясувати, що ж він гадає робити з приватною власністю, російським бюджетом та обігом доларів. Я також узяв інтерв’ю в Зюганова, й мені стало ясно: він сам не усвідомлює до пуття, що ж він має робити. Здавалося, в Давосі він тільки те й знав, що ховатися від західних бізнесменів. Подібно до інших ідеологічних реакціонерів – противників глобалізації, Зюганов мав більше голосних гасел, ніж реальних програм; більше застановлявся над тим, як розподілити гроші, ніж над тим, як їх заробити.

Відтоді реакція проти глобалізації заявляє про себе все частіше й настійніше. Очевидна й безперечна річ, що глобалізація спричинила небачений розквіт багатства й розвиток технологій. Проте такі ґвалтовні зміни – як ми побачили з попередніх розділів – є загрозою традиційним моделям провадження справ, соціальним відносинам, звичаям та довкіллю, і через те викликають гострий опір, – що вповні виявив себе під час наради Всесвітньої торговельної організації в Сієтлі. Воно й не дивно. Ринки створюють не тільки капітал, але й хаос; чим більше сили набирають ринки завдяки глобалізації, тим більше шкоди вони потенційно спроможні завдати.

Оте нищення й замішання, що викликають ринки, – далеко не єдина причина реакції. Опоненти глобалізації повстають проти неї ще й через те, що знають: під’єднавшись до системи глобалізації, їхня країна повинна ввібгатися до Золотої Гамівної Сорочки, що має однаковий розмір для всіх. Дехто не любить гамівної сорочки, бо вона його економічно давить. Дехто побоюється, що не має досить знань, вмінь та засобів, щоб розносити на собі гамівну сорочку й навіть видобути з неї трохи золота. Декого обурює, що вона поглиблює нерівність між багатими й бідними, вичавлює робочі місця з країн, де платня робітників висока, до країн, де робоча сила дешевша. Декому не подобається, що гамівна сорочка робить його безборонним перед глобальними культурними силами та впливами – силами й впливами, що відривають його дітей від традиційних оливкових дерев. Декому не до вподоби, що, нап’явши гамівну сорочку, законодавці починають більше дбати про сприяння вільній торгівлі, ніж про захист черепах, дельфінів, дерев та водойм. Дехто не любить гамівної сорочки, бо її крій розроблено без його участи. А дехто просто відчуває, що піднятися до рівня ДОСкапіталу 6.0 буде ой як непросто.

Інакше кажучи, реакція проти глобалізації – це масштабне явище, і його підживлює багато специфічних пристрастей і страхів. Ця реакція виявляється в різних формах, і в різних країнах вона притаманна різним типам людей. Далі ми поговоримо про всі ці різноманітні форми, емоції й типи людей, що всі сьогодні злилися в один велетенський вихор. Цей вихор – поки що – розбивається об міць системи, проте одного дня може набрати досить сили, щоб розхитати й розвалити її, – якщо тільки ми серйозно не поставимося до серйозних реакціонерів.

_________

Як я вже розповідав, влітку 1998 року я подорожував Бразилією разом з командою “Міжнародного збереження”. Ця організація спільно з мешканцями поблизького містечка Уна створила в атлантичних дощових лісах екопарк. Її мета – покласти початок туристичній індустрії і забезпечити нові робочі місця, щоб тамтешні жителі могли припинити вируб лісу. “Міжнародне збереження” попрохало Дежаїра Біршнера, 48-річного мера Уни, стати мені за провідника й розповісти, як все це позначилося на житті міста. Мер своєю кремезною поставою був класичний лісоруб, – такий, як розповідають в казках, – його батько й дід також були лісоруби, однак сьогодні захисники довкілля вже майже поклали край лісозаготівлям. Коли ми йшли дощовим лісом, мер Біршнер плескав долонею по кожнім дереві, повз яке проходив. Він знав бразильські назви всіх дерев, що росли в лісі. Цей чолов’яга з перших хвилин викликав у мене якусь симпатію. В самій його постаті було щось величне. Після нашої прогулянки ми сіли в альтанці на узліссі й розговорилися про ті проблеми, що стоять перед мером. Мер сказав, що розумом він розуміє: вирубування лісів – це безперспективний шлях. Проте він також розуміє, що його містечко не готове жити без лісозаготівель. Ми розмовляли десь півгодини, й коли я довідався все, що мене цікавило, подякував мерові й налагодився був вимикати свій дорожній ноутбук, мер сказав мені: “Заждіть, тепер я хотів би спитати вас дещо”.

“Будь ласка, – відказав я. – Питайте, що хочете”.

Мер подивився мені в очі й мовив: “Як гадаєте, ми маємо майбутнє?”

Його питання вразило мене, наче грім. Мені ледь сльози не навернулися на очі, коли цей гордий кремезний чоловік запитав мене, чи він та його земляки мають якесь майбутнє. Я добре тямив, що він має на увазі: “Мої люди більше не мають змоги жити з лісів. І не мають засобів, щоб жити з комп’ютерів. Моїх батька й діда годував ліс, моїх внуків, можливо, годуватиме Інтернет. Але що робити нам – тим, що посередині?”

Я зліпив докупи сяку-таку відповідь, спробував пояснити, що він та його люди мають майбутнє, тільки для цього їм треба перейти від звичайної аграрної економіки до економіки технологічної, заснованої на знанні, а насамперед – забезпечити своїм дітям кращу освіту. Мер вислухав мене, кивнув головою, дуже чемно подякував і пішов до своєї машини. Коли він трохи відійшов, я покликав перекладача й попросив його спитати мера, що той думає про мою відповідь.

За кілька хвилин перекладач повернувся і сказав, що мер просто хотів нагадати мені про одну річ. Кожного ранку, коли Біршнер іде на роботу, перед мерією на нього чекає дві сотні людей, що просять роботи, житла та їжі, – не кажучи вже про безробітних лісорубів, що погрожують його вбити. Якщо він не дасть їм усім роботи, житла й їжі, вони до пня винищать дощовий ліс, – і їм начхати, перспективно це чи ні.

“Він просто хотів, щоб ви це зрозуміли”, – сказав перекладач.

Мер Біршнер представляє ціле покоління людей, котрі вважають, що глобалізація є для них загрозою, й бояться, що їм забракне вміння та снаги, щоб пробитися у Швидкий Світ. Я називаю їх “черепахи”. Чого? Бо високотехнологічні підприємці з Кремнієвої Долини завжди люблять порівнювати свій суперконкурентний бізнес з історією про левів та газелей в африканських саванах. Кожного вечора лев іде спати, знаючи, що вранці, тільки-но зійде сонце, він вийде на полювання. І якщо він не зможе наздогнати найповільнішої газелі, то зостанеться голодний. Кожного вечора газель іде спати, знаючи, що вранці, тільки-но зійде сонце, леви виходять на полювання. І якщо вона не зможе втекти від найшвидшого лева, то стане чиїмось сніданком. Проте обоє – і лев, і газель – знають, що вранці, тільки-но зійде сонце, їм треба вставати й пускатися бігти.

З глобалізацією все так само.

На жаль, не кожен вміє швидко бігати. У світі повно черепах, і вони одчайно стараються, щоб їх не затоптали. Черепахи – це люди, що їх колись, як попадали всі стіни, засмоктало у Швидкий Світ, і тепер вони бачать, що цей світ ворожий до них і чинить над ними економічну наругу. Не те щоб всі вони не мали роботи. Просто через глобалізацію ті роботи, що вони мають, зазнають невпинного перетворення, скорочення, оновлення або скоро стають застарілими. Крім того, це глобальне змагання приневолює їхні уряди так само ставати компактнішими й модернішими, тож багатьом з цих черепах не доводиться сподіватися на якийсь соціальний захист.

У бродвейському мюзиклі “Реґтайм” є сцена, коли Генрі Форд пояснює всю геніальність свого конвеєра. Я назавжди запам’ятав ці рядки, бо вони напрочуд гарно і влучно відображають той світ, що був колись безпечний для черепах, – але більше не є. Бродвейський Генрі Форд співає:

Ось засіб змінити життя в цій країні –

Найкраща метода зі всіх метод:

Наш робітник наче трибка в машині,

Славно все вигадав Генрі Форд.

Той зварює бляхи, той клепки клепає,

Кожен безтямно, немов той мотор,

Своє щось додасть – і на виході маєм

Новеньке авто під маркою “Форд”.

(Швидше конвеєр, Семе, швидше!)

Маса товарів заповнить крамниці,

Нехитра ідея – грошей рекорд.

Не конче багато розуму мати,

Щоб дірки свердлити чи ґвинт повертати,

За важіль тягти чи педаль натискати...

 Та ба, сьогодні людина, що має небагато розуму, навряд чи навчиться робити мікрочипи. Гарна робота потребує неабиякого вміння. Якось я написав статтю про те, як державне агентство ЮСАІД, що здебільшого працює в бідних країнах Африки, допомагаючи тамтешнім жителям з фаховою освітою, а їхній владі – з грошима, тепер тими самими методами намагається вдмухнути нове життя в міські нетрі Балтимора. Як каже заголовок “Балтимор Сан”: “Балтимор приміряє сорочку країн Третього Світу”. Місто попросило допомоги в ЮСАІД, бо його власні черепахи ніяк не могли потрапити у Швидкий Світ. Один міський урядовець пояснив це коротко й ясно. Протягом 1960-х найбільшим роботодавцем Балтимора була металургійна корпорація “Бетлегем Стіл”. Ви могли найнятися працювати на сталеливарний комбінат, маючи за спиною десять класів середньої школи або й менше, могли порядно заробляти на життя, розстаратися на власний дім, виростити дітей і віддати їх вчитися в коледж. Це означало, що американська мрія могла стати дійсністю навіть для черепах із найгірших кварталів. Сьогодні найбільший працедавець Балтимора – це Медичний центр Джона Гопкінса. Там вам не призначать навіть співбесіди, якщо ви не маєте диплома – хіба що ви згодні працювати за прибиральника. Черепахам сюди зась. І зась також тим півтораста тисячам жителів Балтимора – з-поміж семисот тридцяти тисяч – що фактично неписьменні. Балтиморські чиновники довго не могли втямити, чому міська біднота не користає з добре фінансованих міських соціальних програм, поки не виявили, що більшість бідняків не вміє прочитати оголошень. Це також одна з причин того, що міська влада вдалася по допомогу ЮСАІД: агентство розробило багато мальованих персонажів та наочних картинок, щоб донести інформацію до неписьменних африканців. “Знаєте, в чім найбільша іронія? – сказав мені доктор Пітер Бейленсон, член міської комісії охорони здоров’я, коли я прийшов узяти в нього інтерв’ю. – Компанія, що розробляє всі ці наочні засоби й матеріали для ЮСАІД, розміщена в Балтиморі. Її офіс всього за три квартали звідси”.

Тим часом глобалізація триває, багато рутинних робіт віддають машинам, а щоб виконувати ті роботи, що зосталися, робітникові треба більше й більше вмінь та навиків. Отож гарних робочих місць, доступних черепахам, залишається менше й менше. Стаття у “Вашинґтон Пост” від червня 1998 р., що розповідає про страйк робітників компанії “Дженерал Моторс” в місті Флінт (штат Мічиґан), відкриває читачеві очі на тяжке становище цих черепах. Там ми читаємо: “За останні 20 років компанія зменшила кількість робочих місць у Флінті від 76000 до 35000 і за найближчі кілька років грозить скоротити ще 11000 робочих місць… По всіх Сполучених Штатах “Дженерал Моторс” за останні 20 років скоротила 297000 повночасних робочих місць, зменшивши загальне число своїх працівників до 223000... Почасти ці робочі місця перенесено до Канади або Мексики, де виробництво або ефективніше, або дешевше, проте основну масу звільнених працівників просто замінили машинами (курсив мій)”.

На цю статтю покликався й Джордж Петерсон, президент “Авто Пасифік,” каліфорнійської дослідно-дорадчої компанії, що працює у сфері автомобільної промисловости. Він говорив, що на автомобільних підприємствах, котрі не належать до Профспілки робітників автомобільної промисловости (ПРАП), – таких як філія компанії “Хонда Мотор” в Мерісвіллі (штат Огайо), – робітники мають різноманітні навики й здатні виконувати різноманітні завдання. Завдяки такій різнобічності їхніх вмінь, каже він, помітно зменшуються виробничі витрати. “В цій промисловості й далі можна мати добру роботу, якщо тільки ви готові виконувати не якусь одну, а більше робіт (курсив мій)”, сказав Петерсон, коли мова зайшла про вимоги ПРАП щодо гарантій зайнятости.

Отже, вам не просто треба більшого вміння, щоб працювати сьогодні на виробництві, ви повинні мати різнобічні вміння, щоб ваше місце не зайняли роботи. Для черепах все це ой як непросто.

__________

Вже довгий час аналітики гадають, чи ті черепахи, що плентаються у хвості глобалізації, або всі ті, що зазнали від глобалізації тільки приниження й наруги, – чи вироблять вони свою ідеологічну альтернативу ліберальному капіталізмові вільних ринків. Як я зазначав раніше, за першої ери глобалізації, коли світ вперше дізнав творчо-руйнівної сили глобального капіталізму, реакція кінець кінцем породила цілу низку нових ідеологій – комунізм, соціалізм, фашизм, і всі вони обіцяли простим робітникам, що вирвуть капіталізмові його жало. Сьогодні, коли всі ці ідеології вже дискредитовані, я сумніваюся, що ми побачимо нову, послідовну й всеосяжну ідеологічну реакцію проти глобалізації, – бо не вірю, що можна створити ідеологію або програму, здатну усунути все те брутальне й деструктивне, що несе капіталізм, і водночас забезпечити стабільне піднесення життєвого рівня.

Реакція проти глобалізації навряд чи спроможеться виробити послідовну альтернативну ідеологію ще й через те, що в самих лавах реакціонерів надто багато різношерстих угруповань – це видно на прикладі коаліції в складі протекціоністських профспілок, захисників довкілля, борців за пристойні умови праці, активістів, що стоять в обороні черепах та дельфінів, заперечників проти генетично модифікованих харчів і навіть організації, що зветься “Інопланетні сигнали,” – всі вони в грудні 1999 року прийшли боротися проти глобалізації на саміт ВОТ в Сієтлі. Всі ці різнобірні угруповання тримаються разом, бо поділяють спільне переконання, що світ, підпавши владі глобальних корпорацій, став світом глибоко несправедливим, ворожим проти справжніх інтересів не тільки черепах, але й людських істот взагалі. Та коли вже дійдеться до того, щоб визначати, які ж вони – справжні інтереси людських істот або як їх боронити, то погляди всіх отих антиглобалістів так само строкаті, як і їхні костюми. Робітники автомобільних заводів, сталевари та портовики, що приїхали до Сієтла вимагати собі більше протекції, напевно що не надто переймалися тим, чи дозволить Америка завозити рибу, виловлену сітями, небезпечними для черепах. Справді ж бо, не позаздриш тій черепасі, що опиниться на дорозі портового вантажника, коли той виладовує корабельний вантаж в бухті Сієтла. Через це сила реакції важко дається передбачити, бо хоч усі ці угруповання сходяться на тім, що глобалізація погана, вони не мають спільної програми дій, ідеології або стратегії, щоб зробити її не такою поганою для всіх.

Тим-то, як на мене, люди-черепахи й багато тих, що ненавидять глобалізацію за те, як глибоко вона змінює їхнє життя й довкілля, навряд чи сушитимуть собі мізки, розробляючи альтернативні ідеології. Їхня реакція набиратиме різноманітних спазматичних форм. Сталевари чинитимуть тиск на Вашинґтон, щоб той котрою вже стіною відгородився від іноземної сталі. Інші, як-от радикальні захисники довкілля, що хочуть порятувати дощовий ліс, просто лаятимуть глобалізацію на всі заставки, не пропонуючи навзамін жодної економічно виваженої альтернативи. Єдине їхнє гасло: СТОП.

Що ж до найбідніших людей-черепах у слаборозвинених країнах – а вони-бо справді опинилися за бортом глобалізації, – то їхня реакція полягатиме в тім, що вони просто-напросто винищать дощовий ліс – в кожній країні на свій лад, навіть не намагаючись пояснити, виправдати свої дії або обрядити їх в шати ідеології. В Індонезії вони просто винищать китайських торговців, розграбувавши їхні крамниці. В Росії вони заходяться продавати зброю іранцям або поробляться злочинцями. В Бразилії вони вирубають рештки дощових лісів або пристануть до руху бразильських селян, який зветься “Сень Тету” (“Без даху над головою”), і просто крастимуть собі все, що треба на прожиток. Таких людей в Бразилії близько 3,5 мільйона – безземельних селян, що живуть у 250 таборах по всій країні. Часом вони селяться неподалік автомобільних доріг і просто перекривають проїзд доти, доки їх не підплатять або не проженуть, часом вони нападають на супермаркети, грабують банки або викрадають вантажівки. В них немає прапорів, немає маніфестів. Вони мають тільки власні незадоволені потреби й прагнення. Тим-то в багатьох країнах замість масової народної опозиції проти глобалізації хвиля за хвилею прокочується злочинність, – люди просто привласнюють усе, що їм треба, створюючи власні мережі соціальної безпеки й мало дбаючи про теорію або ідеологію.

Утім, хоч ця реакція дещо непослідовна й погано скоординована, вона вельми реальна. Вона зародилася в глибині людських сердець і людських гаманців, і якщо вона досягне критичної маси, то зможе позначитися на політиці всіх країн. Не зважати на цю реакцію – значить наражатися на величезний ризик.

Мало не в кожній країні, що одягла Золоту Гамівну Сорочку, знайдеться щонайменше одна популістська партія або кандидат, що постійно й завзято нападається на глобалізацію. Політики такого штибу пропонують усякі протекціоністські й популістські рішення, що – як вони твердять – дозволять досягти якнайвищого рівня життя, але для цього не доведеться ні швидко бігати, ні вільно торгувати, ні широко відкривати кордони. Всі вони заявляють, що досить лишень звести там і сям кілька нових стін – і все стане гаразд. Вони апелюють до всіх тих людей, яким минуле дорожче за майбутнє. В Росії, приміром, депутати-комуністи намагаються поставити опір глобалізації, кажучи робітникам, селянам та пенсіонерам: згадайте часи Радянського Союзу. Дарма що ви працювали на собачій роботі й мусили вистоювати в чергах за хлібом, зате ви завжди знали, що для вас знайдеться робота, й знали, що коли достоїте черги, вам завжди перепаде трохи хліба. Вплив отаких популістів-антиглобалістів значною мірою залежить від того, наскільки слабка економіка певної країни. Зазвичай чим слабша економіка, тим більше людей клює на такі спрощенські рішення.

Ось такі демагогічні противники глобалізації підносять голос не тільки в час скрути. 1998 року більшість американських конгресменів заборонила президентові Клінтону прийняти до НАФТА Чилі – невеличку Чилі, бо це, мовляв, призведе до втрати робочих місць. Цей глибоко помилковий погляд взяв гору в часи, коли американський фондовий ринок переживав небачене піднесення, безробіття впало до рекордно низької позначки і всі дослідження доводили, що НАФТА стало для США, Канади й Мексики справжнім золотим дном. Треба ж мати розум: Конгрес США виділив 18 мільярдів доларів, щоб поповнити Міжнародний валютний фонд, і цей Фонд міг більше допомагати країнам, що не дають собі ради з глобалізацією, але Конгрес не погодився поширити зону вільної торгівлі НАФТА на Чилі. Де ж логіка? Може, Конгрес хоче сказати: “Замість провадити з вами торгівлю, ми радше просто так дамо вам грошей?”

Це цілковита нісенітниця, але такі доводи викликають резонанс що в часи злиднів, що в часи достатків. Річ в тім, що теперішні ґвалтовні зміни породжують разом з величезним багатством ще й величезну непевність. Люди відчувають, що їхнє життя тепер контролюють сили, яких не можна ні побачити, ні торкнутися. Система глобалізації для багатьох людей ще надто нова, для багатьох вона спричинила надто багато змін, щоб люди могли мати певність і знати, що їхня робота – навіть добра й кваліфікована робота – ніде не пропаде. Це створює широкий простір для діяльности демагогів-реакціонерів з їхніми спрощенськими рішеннями. Це також накликає багатьом людям настирливу думку про те, що треба сповільнити цей світ, звести кілька стін або трохи заіржавити мотор: наперед не вихопимося, зате й не відстанемо.

Не треба себе дурити, гадаючи, нібито реакція – це просто вибух гніву й образи бідних та голодних. Як і всі революції, глобалізація тягне за собою зміну влади. В більшості країн влада переходить від держави й державних чиновників до приватного сектора й підприємців. Коли це стається, то всі ті, що завдячували своє становище або своїм посадам в державній бюрократичній машині, або своїм зв’язкам з державними чиновниками, або своєму місцю в зарегульованій і протегованій економічній системі, – всі вони залишаться ні з чим, якщо не потраплять проскочити у Швидкий світ. Сюди належать промисловці та “наближені особи”, що жирували на урядових імпортних або експортних монополіях; власники підприємств, якими уряд опікувався, запроваджуючи високі привозові мита на товари, що вони виробляли; великі профспілки, що вже звикли на постійно протегованих ринках рік у рік добиватися скорочення робочого дня й підвищення платні; робітники державних заводів, яким платили незалежно від того, прибутковий їхній завод чи ні; безробітні в “державах загального добробуту”, що мали порівняно щедре соціальне забезпечення й гарантоване медичне обслуговування; та й зрештою всі ті, що залежали від прихильности держави, бо держава захищала їх від глобальних ринків і звільняла від найобтяжливіших вимог глобальної економіки.

Це пояснює, чому в багатьох країнах найзавзятіший опір проти глобалізації ставлять не найбідніші верстви людности, не черепахи, а “навиклі до старого” представники середнього та нижнього-середнього класів, що почувалися цілком безпечно за колишніх систем комунізму, соціалізму або держави добробуту. Побачивши, як повалено довкола них протекційні стіни, як покладено край нечесним іграм, що колись приносили їм чималий зиск, як зсідаються під ними мережі соціальної безпеки, багато з них вельми невдоволені. На відміну від черепах, ці прошарки, що тепер котяться вниз соціальною драбиною, мають достатній політичний вплив, щоб організовано виступити проти глобалізації. Профспілка АФП-КВП (Американська федерація праці та Конгрес виробничих профспілок) стала чи не наймогутнішою антиглобалістською силою в Сполучених Штатах. Профспілки таємно фінансували пропагандистські заходи сієтлських демонстрантів, щоб розпалити масовий протест проти вільної торгівлі.

Вперше такі настрої в середовищі середнього класу я виявив цілком випадково, коли в Пекіні провадив розмову з Ваном Цзисі, головою північноамериканського відділення Китайської академії суспільних наук. Попервах ми говорили про Америку, та невдовзі розмова перетекла в інше річище. Ми заговорили про Китай, про те, як країна швидко прямує до вільного ринку, що його китайці чекають з надією, але й не без побоювань. “Ринковий механізм неодмінно прийде в Китай, проте річ в тім, як запровадити його безболісно, – сказав Ван. – Житло мені дає установа, в якій я працюю. Якщо забезпечення житлом перейде на вільноринкові рейки, то я можу втратити дах над головою. Я не консерватор, та коли доходить до таких практичних справ, як оце, людина може легко стати консерватором – якщо її просто випхають на ринок після того, як привчили її до повсякчасної державної опіки. Мій шофер одного дня поскаржився мені, що за молодих літ він віддавав усі свої сили й усе, що мав, заради генеральної лінії Мао й соціалістичного будівництва. А сьогодні, в сорок п’ять або й п’ятдесят років, його виряджають на ринок. “Хіба це чесно? – питається він влади. – Я довгі роки, себе не жаліючи, робив усе, що ти мені наказувала, а тепер ти раптом забуваєш про мене й випихаєш мене, вже старого, на ринок. Це нечесно. Я нічим перед тобою не завинив. Я завжди сповнював твої накази, моя владо, але тепер ти кажеш мені забути про тебе й нічого більше від тебе не чекати”. Цьому шоферові подобається працювати тут. Він не хоче ставати таксистом і втрачати всі свої привілеї. Він не хоче на ринок”.

І так почуваються не тільки робочі бджілки комуністичних систем. Петер Шварц, президент дорадчої фірми “Ґлобал Бізнес Нетворк”, розповів мені про одну розмову, що він мав перед тим, як дати інтерв’ю для економічної програми на Бі-бі-сі: “Британський репортер, що супроводив мене до студії, запитав мене про мої найголовніші ідеї. Я сказав йому, що Британія являє собою гарний приклад піднесення підприємницької економіки – особливо на тлі решти европейських країн, і щоб побачити цю відмінність, досить зіставити рівень безробіття в Британії й на континенті. Цієї миті він перебив мене: “Хіба це не жахливо? Держава тепер так мало дбає про безробітних, що більше нема рації жити з державної допомоги й людям доводиться шукати роботу”.

Відтак Шварц додав: “Багато хто вбачає в цім переході до глобальної економіки велике лихо, аж ніяк не благо. Такі люди не просто втрачають певні пільги чи привілеї – вони втрачають те, що вважали за правильне. Вони-бо завжди вважали, що сучасні розвинені держави такі заможні, що люди мають цілковите право на щедре страхування від безробіття”.

Якщо ви хочете побачити це протистояння між протегованими і глобалізаторами в його найгострішій формі, погляньте на арабський світ. У 1996 році Єгипет зголосився прийняти Близькосхідний економічний саміт, що мав зібрати західних, азійських, арабських та ізраїльських бізнесменів. Єгипетські чиновники люто ополчилися проти цього. Таке гостре неприйняття викликали почасти певні політичні кола, котрі вважали, що ізраїльтяни були не досить поступливі на переговорах з палестинцями. Та почасти причина в тому, що єгипетські бюрократи – а саме вони верховодили в єгипетській економіці відтоді, як президент Насер в 1960-х націоналізував усі найважливіші фінансові установи – тепер нутром чули, що цей саміт може стати першим кроком до запанування приватного сектора, який вже дістав можливість купити низку державних підприємств і який тепер ласими очима дивиться на державні засоби масової інформації. “Аль-Шааб”, газета ісламської опозиції, люто кляла цей саміт як “конференцію ганьби”. Проте вперше єгипетський приватний сектор створив владне лобі – Американо-єгипетську комерційну палату, Президентську раду провідних єгипетських промисловців та Спілку єгипетських підприємців – і почав також тиснути на президента Мубарака, доводячи, що цей саміт принадить до країни сотні інвесторів і допоможе створити чимало нових робочих місць – бо, як-не-як, працездатних єгиптян щорічно більшає на чотириста тисяч. Президент Мубарак довго вагався ні в сих, ні в тих, проте кінець кінцем став на бік приватного сектора, погодився прийняти саміт, і промовляючи на його відкритті, прямо заявив: “Цього року Єгипет приєднався до глобальної економіки. Надалі він житиме за її правилами”. Однак єгипетська бюрократія, що не хоче ні на крок поступитися перед приватним сектором, досі не склала зброї, і щоразу, коли глобальна економіка переживає якийсь катаклізм на зразок азійської кризи 1998-го, єгипетські чиновники приходять до Мубарака й кажуть: “Бачиш, ми тебе попереджали. Треба пригальмувати, поставити кілька нових стін, бо інакше нас спіткає доля Бразилії”.

Довгий час я гадав, що таке небажання єгиптян приєднатися до системи глобалізації спричинене простим невіглаством бюрократів і короткозорістю панівної верхівки. Та сталося щось, що відкрило мені очі. 2000 року я здійснив авторське турне до Єгипту. Я зустрічався там із студентами Каїрського університету, журналістами єгипетських часописів та провідними бізнесменами Каїра й Александрії, і ми обговорювали арабське видання цієї книги.

Мені засіло в пам’яті дві картини. Перша – це подорож поїздом з Каїра до Александрії у вагоні, повному багатих і багатющих єгиптян. Майже всі вони мали мобільні телефони, що дзеленчали різними пронизливими мелодіями протягом усієї двогодинної дороги, аж мені захотілося взяти до рук паличку й диригувати цією симфонією мобільників. Мене так роздратувало це безперервне дзеленчання, що я не міг дочекатися кінця поїздки. Тим часом, поки всередині вагона щебетали мобільні телефони, надворі текла річка Ніл і босоногі єгипетські селяни обробляли свої поля за допомогою тих самих знарядь і водяних буйволів, що й їхні предки за часів фараонів. Важко уявити разючіший технологічний контраст. Всередині поїзда 2000 рік нової ери, надворі – 2000 рік до нової ери.

Друга картина – це візит до Юсефа Бутроса-Галі, єгипетського міністра економіки. Коли я зайшов до його будинку, то ліфтер, якийсь єгипетський селянин, чекав мене біля ліфта. А перед тим, як увімкнути ліфт, щоб підняти мене до покоїв міністра, він прошепотів вірш з Корану: “Іменем Аллаха милостивого, милосердного”. Західній людині дивно чути, як ліфтер молиться, перш ніж зачинити двері, але для нього це була культурна звичка, глибоко закорінена в його традиції. Знов-таки разючий контраст: містер Бутрос-Галі – це творчий, високотехнологічний піонер глобалізації в Єгипті, а його ліфтер промовляє молитву, перш ніж підняти вас до міністерського кабінету.

Ці картини показали мені справжній конфлікт в самісінькому серці Єгипту: поки нечисленна озброєна мобільними телефонами глобалізована еліта країни прагне вийти онлайн і заскочити в глобальний економічний поїзд, більшість єгиптян бояться, що їх ошукають, використають і викинуть, бояться, що, погнавшись за поїздом глобалізації, вони втратять свою самобутність. Мене вразило, – після того як ми цілий тиждень дискутували про плюси й мінуси глобалізації, – що більшість єгиптян, зокрема й люди високої освіти, могли бачити тільки мінуси. Що більше я пояснював глобалізацію, то дужче вони тривожилися. Нарешті я дійшов висновку, що між нами виникло, як кажуть антропологи, “системне непорозуміння”. Системне непорозуміння виникає тоді, коли ваша система понять і система понять іншої людини так докорінно відрізняються, що ніяка додаткова інформація не допоможе вам знайти спільну мову.

 Тривога єгиптян через глобалізацію почасти викликана цілком зрозумілими побоюваннями: вони бояться, що їм досі бракує технологічної бази, щоб змагатися нарівні. Проте ця проблема має ще й культурне коріння, – адже питав мене один професор Каїрського університету, та й не тільки він: “Чи глобалізація означає, що всі ми повинні стати американцями?” Тривога ця коріниться дуже глибоко, й ви не зможете зрозуміти реакції проти глобалізації, якщо не зрозумієте причин цієї тривоги. Багато американців може легко сприйняти модернізацію, технологію та Інтернет, бо головне, що дають людям ці речі, – це ширший особистий вибір. Вони дають людині більше влади й більше свободи. Однак у традиційних суспільствах, таких, як Єгипет, колектив є набагато важливіший, ніж окрема особа, тож піднесення особистої свободи рівнозначне роздрібненню спільноти. Отже, глобалізація означає для членів такого суспільства не просто те, що їх змусять їсти більше біґ-маків, вона означає, що взаємини між особою і громадою або державою докорінно зміняться, й це – як вони вважають – може підважити основи їхнього суспільного ладу.

 “Чи глобалізація означає, що ми повинні покинути бідних напризволяще?” – спитала мене одна освічена єгиптянка. “Як нам провадити приватизацію, якщо ми не маємо мереж соціальної безпеки?” – запитав якийсь професор. Коли уряд говорить про приватизацію промисловости, то єгиптяни мимоволі розуміють це так, ніби в держави хтось щось краде, пояснив високий єгипетський посадовець.

Після багатьох таких розмов я побачив, що більшість єгиптян – і це природно – приймають глобалізацію тільки через те, що їх приневолює відчай та непохитна конечність, а зовсім не через те, що бачать світлі перспективи нової системи. Глобалізація не означає для них збільшення власної свободи, це просто адаптація до зовнішньої загрози. Я також побачив, що їхні попередні ідеології – арабський націоналізм, соціалізм, фашизм або комунізм – хоч і були нестійні з економічного погляду, зате мали якусь надихущу силу. Глобалізація цього цілком позбавлена. Коли ви кажете людям традиційного суспільства, що їхня країна повинна стати модернішою, компактнішою й устаткуватися Інтернетом, – то це не та мета, що здатна запалити або обнадіяти їх. Тим-то глобалізація завжди залишатиметься чимось чужим та відразливим для мільйонів тих, що досі моляться, перше ніж зайти в ліфт, – байдуже, скільки користи вона може принести їхній країні.

Таке перетягання каната сьогодні триває по всім арабськім світі – від Марокко до Кувейту. Один високий арабський урядовець-фінансист так описав глобалізаційну боротьбу у своїй країні: “Іноді я почуваюся масоном або членом ще якогось таємного братства, я ж бо дивлюся на світ зовсім інакше, ніж більшість людей довкола мене. Є величезна розбіжність між моєю і їхньою мовою, між моїмсловником і їхнім. Не йдеться навіть про те, що я неспроможний їх переконати. Часто я навіть неспроможний з ними розмовляти, такі вони далекі від глобального світобачення. Тож коли мені доводиться пробивати якесь політичне питання, пов’язане з глобалізацією, то все залежить від того, скільки людей я зможу згуртувати довкола цієї нової ідеї, – чи набереться в мене критична маса прихильників, що допомогли б мені здійснити намічене? Якщо на потрібних постах сидітиме досить моїх людей, то мені вдасться зрушити справи. Та це нелегко. Часто випадають дні, коли в мене таке враження, ніби люди приходять до мене й кажуть: “Нам конче треба перемалювати кімнату”. А я їм відказую: “Ні, нам конче треба перебудувати весь дім на нових підвалинах”. Вони весь час торочать тобі про те, якої фарби краще взяти, а ти уявляєш собі новий дім, що треба звести, й нові підвалини, що треба закласти. Ми ще встигнемо посперечатися про колір фарби! Бразилія, Мексика, Аргентина – всі вони тепер мають оту критичну масу рядових громадян та урядовців, що вміють бачити світ по-новому. Проте більшість країн, що розвиваються, має поки що замало таких людей, і через те входження цих країн до системи досі таке непевне”.

В Марокко уряд провадить приватизацію, продаючи державні підприємства членам нечисленної економічної кліки, наближеним до королівської родини, – тим самим, що колись управляли державними монополіями. Ось так і виходить, що 3 відсотки марокканців контролюють 85 відсотків економіки країни. Марокканські університети, що незбагненним чином поєднали найгірші особливості соціалістичної та французької освітніх систем, рік повз рік плодять так багато випускників, неспроможних знайти роботу, не навчених ні підприємницького, ні технічного вміння, не готових до обставин сучасної інформаційної економіки, що в Марокко є навіть “Спілка безробітних випускників університетів”.

Мірою того як нові й нові країни входять до системи глобалізації та до Швидкого Світу, виникає ще одна категорія реакціонерів – поранені газелі. Ця категорія охоплює людей, що вже були причастилися до глобалізації, але потім система збила їх на землю й вони замість того, щоб підвестися, обтріпати пилюку й старатися будь-що-будь повернутися у Швидкий Світ, тепер намагаються штучно відгородитися від цього світу або змінити правила цілої системи. Показовий представник цієї категорії – прем’єр-міністр Малайзії Махатір. Немає нічого страшнішого, як обпечений глобалізатор. 25 жовтня 1997 року, коли азійська економічна криза досягла свого апогею, Махатір заявив на конференції Британської співдружности в Единбурзі, що глобальна економіка – економіка, яка увілляла в Малайзію мільярди доларів інвестицій, уможлививши небачене економічне зростання – стала “анархічною”.

“Це несправедливий світ! – кипів від люті Махатір. – Багато з нас тяжко боролися й навіть проливали кров за нашу незалежність. Коли кордони стають прозорі й світ зливається в одне ціле, незалежність втрачає свій зміст”.

Отож не дивно, що в 1998 році Махатір став першим азійським глобалізатором, який запровадив контроль за капіталами, намагаючись вгамувати дикі стрибки й коливання малайзійської валюти та біржових курсів. Синґапурський міністр інформації Джордж Єо, говорячи про антикризові заходи Махатіра, сказав так: “Малайзія заховалася від бурі в лагуні й намагається поставити свої кораблі на якір, однак така стратегія тягне за собою певний ризик”.

Ризик таки є. Якщо ви гадаєте, ніби повсякчас можете сховатися в штучно створеному третьому просторі й тішитися щораз вищим рівнем життя Швидкого Світу, уникаючи всіх небезпек, що ними сповнений цей світ, – ви дурите себе й свій народ. Утім, назадництво Махатіра, що виявилося тільки тимчасовим, знайшло певне співчуття серед країн, що розвиваються, – хоча ніхто й не пішов за його прикладом. Тепер, коли розпочинається друге десятиліття глобалізації, країни, що колись опиралися проти Швидкого Світу й Золотої Гамівної Сорочки, бачать, що далі опиратися нема як. Вони усвідомлюють, що назадницька стратегія не принесе їм тривалого стабільного зростання. На різних нарадах Світового банку та інших подібних заходах я кілька років поспіль зустрічав Емада ель-Діна Адіба, редактора єгипетського журналу “Аль Алам Аль Юм”, і щоразу він дуже застерігав проти входження Єгипту до системи глобалізації. Коли я стрів його 1999-го на Давоському форумі, він сказав мені: “Гаразд, я розумію, що ми повинні підготуватися до цієї глобалізації. Почасти ми самі собі винні. Поїзд відходить – ми мали затямити це й виконати наше домашнє завдання. Але тепер ви повинні трохи пригальмувати поїзд, щоб дати нам шанс і ми змогли заскочити на східці останнього вагона”.

Мені не стало духу сказати йому, що я оце допіру повернувся після фуршету, влаштованого для журналістів від Білла Ґейтса. Всі репортери, ніби змовившись, напосідали на Ґейтса: “Пане Ґейтс, усі ті інтернет-акції – це мильна бульбашка, еге ж? Ясна річ, це мильна бульбашка. Інакше й бути не може?” Нарешті Ґейтс спересердя мовив: “Слухайте! Звісно, що це мильна бульбашка, але ви всі не бачите головного. Ця бульбашка принадить до інтернет-індустрії стільки нових капіталів, що інноваційний процес набере просто шаленої швидкости. Отак-от: вранці Білл Ґейтс розповідає мені, що Швидкий Світ невдовзі стане ще швидший, а ополудні Адіб каже мені, що він хотів би заскочити на поїзд, якби той трохи пригальмував.

“Я був би радий, якби поїзд глобалізації трохи збавив пари, – відповів я Адібові, – та от біда: цей поїзд не має машиніста”.

Якось, у вересні 1997 року, я попивав каву в одному Інтернет-кафе в Аммані, столиці Йорданії. Кафе звалося “Книги@Кава” й було всього за кілька кварталів від чудово збережених руїн близькосхідного римського амфітеатру. Власник кафе Мадіан аль-Джазерах підійшов до мого столика, щоб представитися. Він наполегливо радив мені скуштувати кремовий банановий торт. “Чого саме цей торт?” – запитав я. “Просто, – пояснив він, – цей торт пече жінка замісника ізраїльського посла в Аммані.

“Цікаво, цікаво, – сказав я, – кремовий банановий торт в амманському Інтернет-кафе, спечений жінкою замісника ізраїльського посла! Мені це подобається”.

“Проте не всім це так подобається, – завважив власник. – Коли тамтешні фундаменталісти виявили, що банановий торт у цьому інтернет-кафе пече жінка ізраїльського дипломата, вони закликали бойкотувати цей заклад, аж поки банановий торт не викреслять з меню. І ще вони закликали бойкотувати весь місцевий Інтернет”. (Вочевидячки бойкот не вдався, бо банановий торт досі стоїть в меню!)

Отакі фундаменталісти – борці проти ідейно ворожих бананових тортів являють собою ще один різновид реакції проти глобалізації. Це реакція мільйонів людей, обурених тим, що глобалізація знеособлює народи, тицяє зроблений ізраїльтянами банановий торт в лице йорданським мусульманам, незрозумілими способами приводить чужинців до ваших домівок, стирає відмінності між культурами й безжально викорчовує оливкові дерева, які визначають ваше місце в цім світі й кріплять вас до рідної землі. Очевидна річ, що чимало людей готові або відмовитися від своєї культури заради американізовано-глобалізованої культури споживацтва, або химерним чином змішати обидві культури у своєму житті й світобаченні, вбранні й гастрономічних вподобаннях. Не варто недоцінювати здатність людей поєднувати непоєднуване. Якби не ця здатність, “Мак-Дональдс” та Дісней ніколи не зажили б такої всесвітньої слави. Утім, деяким людям не до душі химерні покручі. Деякі люди ладні стати до зброї, щоб захистити свою локальну культуру від культури глобальної. Їхній клич: “Ми не хочемо ставати глобальними. Ми хочемо лишитися локальними”. Ієрархія глобалізаторів – це міра поєднаности. Ієрархія фундаменталістів – це міра відособлености – від усього, крім власного єдиного джерела правди.

Така культурна реакція стає найнебезпечнішою тоді, коли вона йде біч-о-біч з іншими реакціями, – коли люди, економічно покривджені глобалізацією, єднаються з людьми, покривдженими культурно. Це явище найвиразніше видно на Близькому Сході, де фундаменталісти різних мастей вправно сплітають культурні, політичні та економічні реакції проти глобалізації в один прапор і один широкий політичний рух, що прагне захопити владу й накинути паранджу на всенький світ. Перший прапор алжирської опозиції – то був порожній мішок з-під манної крупи. Він мав символізувати відчай алжирських робітників, особливо молодих, що вже зневірилися знайти роботу. Проте поступово оті, що несли своїм прапором порожній мішок, скооперувалися з ісламськими фундаменталістами, що боролися проти прозахідного й світського алжирського режиму, і разом вони дали рішучий бій – під зеленим прапором ісламістів – усім тим, що хотіли під’єднати Алжир до системи глобалізації.

Обрання Беньяміна Нетаньяху прем’єр-міністром Ізраїлю в 1996 стало почасти політичною реакцією на проблеми мирних угод, підписаних в Осло, але не тільки. Це так само й культурна реакція проти глобалізації та інтеграції, – бо ж все це наслідки арабо-ізраїльського замирення. Ізраїльський учений-богослов Моше Гальберталь якось сказав мені, що сподівання Шимона Переса – що його, Шимона Переса, правнуки й правнуки Ясира Арафата “разом робитимуть мікрочипи”, – серйозно непокоять багатьох релігійних євреїв. Ці євреї бояться, що коли навколо Ізраїлю попадають стіни ґетто і країна асимілюється з Близьким Сходом, – так само, як американські євреї асимілювалися з Америкою, – то це завдасть непоправної шкоди юдейській вірі. Вони побоюються, що “Хай буде мир!” і “Будьмо юдеями!” не можна поєднати на ділі, – особливо тоді, коли мир вочевидь означає більше глобалізації, більше інтеграції, більше американських фільмів, аморальних телепередач та “Піцових хат”. Звідси й плакати, порозклеювані на стінах ортодоксально-юдейських кварталів напередодні виборів 1996-го: “Голосуй за Бібі. Він – надія юдеїв”. Однак в Ізраїлі культурна реакція проти глобалізації також злилася з економічною та політичною. Скоро-но укладено мирний договір з Йорданією, як ізраїльські текстильні фабриканти зробили логічний висновок і стали переміщати низькофахові робочі місця з ізраїльських промислових міст, таких, як Кір’ят-Ґат, на той берег, до Йорданії, де платня на порядок нижча, ніж в Ізраїлі. Ізраїльські текстильні робітники – не готові, ясна річ, працювати на заводі мікрочипів, що його саме споруджує в Ізраїлі корпорація “Інтел”, – раптом побачили, як їхня робота втікає до Йорданії. Цього б ніколи не сталося, якби не мир і не глобалізація. Робітники Кір’ят-Ґата занепокоїлися, дійшовши висновку, що “Хай буде мир!” і “Хай буде робота!” – це речі взаємовиключні; а що серед цих робітників чимало східних євреїв, то вони й віддали свої голоси вкрай ортодоксальній сефардійській партії, що противиться глобалізації через релігійні та культурні причини; для неї-бо насамперед “Хай прийде Месія!” Отак Месія, юдейство та безробіття злилися разом в один рух ненависників глобалізації.

Ясна річ, немає нічого поганого в тім, щоб будувати своє суспільство на підвалинах релігійних або звичаєвих цінностей. Це важливі оливкові дерева, хребет суспільства. Далеко не кожного, хто обстоює свої рідні цінності, слід вважати за лютого й запеклого фанатика. Та коли за всім цим стоїть не справжня духовність, а сліпа реакція проти глобалізації, то така любов до традицій часто обертається на сектантство, жорстокість та самозвеличення. І чим завзятіше ви плекатимете свою винятковість, чим рідше й плиткіше вмикатиметеся у світові мережі, тим далі ви відставатимете, а чим далі відставатимете, тим дужче вам кортітиме заховатися й відкинути зовнішній світ, відгородившись іще більшою винятковістю.

Не конче бути мусульманським або юдейським фундаменталістом, щоб записатися до лав реакціонерів проти глобалізації – проти сили, що робить нас чужинцями в нашому власному дворі. Реакція – це явище всесвітнє. 1996-го, подорожуючи Азією, я спостерігав за перебігом загальнодержавних виборів в Австралії, і мене вразило, наскільки вся тамтешня передвиборна кампанія була зав’язана довкола печива та купальників. Йшлося ось про що: Джон Говард, тодішній голова Австралійської консервативної партії, заявляв, що лейбористський уряд Пола Кітінґа, стараючись під’єднати Австралію до глобальної економіки й зробити країну відкритішою для чужоземних інвестицій, перегнув палицю, допустившись до того, що глобальним корпораціям вдалося перекупити більшість суто національних компаній, любих серцю австралійців, і тепер цими компаніями порядкують чужинці. Говард твердив, що австралійці втрачають свої символи, свою самостійність та самобутність – вони віддають усе це глобальним ринкам навзамін економічної вигоди. Як приклад він наводив те, що кондитерська фірма “Арноттс Біскітс”, чиїм печивом любить ласувати кожний австралійський школяр, тепер продана американській компанії, а новий власник – так і знай – почне щось хімічити з рецептом “глазурованих вон-вончиків” – знаменитого австралійського печива з алтею та кокосових горіхів. Те саме спіткало й відомі австралійські купальники “Спідо”, що їх – побивався Говард – також продано американській фірмі. Доля глазурованих вон-вончиків та купальників “Спідо” стала навіть темою одних передвиборних дебатів. Кінець кінцем такі от доводи “від оливкового дерева” допомогли Говардові вщент розбити свого залюбленого в Лексусах противника – Кітінґа.

Роком пізніше, навесні 1997-го, я їхав через лани й поля Індіани до університету Пердью. За кермом машини був тамтешній професор історії Джон Ларсон – чоловік знаючий і кмітливий. Коли ми проїздили повз містечко Лафаєт, я побачив на обрії величезний завод. “Це що таке?” – поцікавився я. “Це підприємство компанії “Субару”, – відповів професор, коли ми трохи наблизилися. – Цей завод, – додав він, – це перший досвід Індіани в ролі країни Третього Світу”.

“Що ви маєте на увазі?” – запитав я.

“В уявленнях мого покоління – покоління 1950-х, саме Америка подавала світові економічну допомогу, – пояснив Ларсон. – Ми провадили всю глобалізацію. Та коли японські автовиробники шукали місця, щоб збудувати завод “Субару”, вони прийшли сюди так самісінько, як американці приходять десь в Індію, й почали так само питати нас: “Чи ми дістанемо, що хочемо? Чи маєте ви стабільну робочу силу? Який ваш освітній рівень? Чи дадуть нам податкові пільги?” Провідники місцевої громади хотіли цих інвестицій так, що аж-аж-аж, проте дехто розсердився: “Хто такі ці японці, щоб питати про наше шкільництво?”

Коли “Субару” вирішила закласти в Лафаєті свій завод, хтось запропонував перейменувати шосе, що пролягає прямо перед заводом, і назвати його шосе “Субару” чи щось таке – на честь компанії, що дала роботу стільком місцевим жителям. “Та коли про це довідалася місцева Спілка ветеранів іноземних воєн, вони здійняли страшенний лемент, – розповів Ларсон. – Вони заявляли, що шосе нізащо не можна перейменовувати”. Хіба ви не знаєте, яким іменем воно назване? Це шосе зветься “Батаанським” – на пам’ять про півострів на Філіппінах, де тисячі американських солдатів, що попали в японський полон, полягли на марші смерти у квітні 1942-го.

“Представники “Субару” повелися дуже тактовно й сказали, що Батаанське шосе аж ніяк не варто перейменовувати, – вів далі професор Ларсон. – Відтоді люди вже цілком призвичаїлися до японців і добре до них ставляться. Японські керівники приїздять і від’їздять разом із своїми сім’ями. Їхні діти ходять до місцевих шкіл. От тільки суботами японські школярі відвідують свою школу, щоб не забувати рідної мови і щоб підівчити математику; бо їхні батьки вважають, що в наших школах математику легковажать”.

Що говорять люди (або реакція проти реакції)

Взимку 1995-го мені довелося бути в Ханої. Щодня вранці я проходжався довкола пагод на озері Хоан К’єм, в самісінькім середмісті, і щоранку я cпинявся біля маленької в’єтнамки, що стояла, згорбившись, край дороги зі своїми кімнатними вагами. Вона пропонувала перехожим зважитися за невелику плату. І щоранку я платив їй долар і важився. Не тому, що хотів знати, скільки важу. Я й так це знав. (І наскільки пам’ятаю, її ваги були не то щоб дуже точні). Ні, маючи справи з цією пані, я робив свій внесок до глобалізації В’єтнаму. Як на мене, її неписане гасло було: “Хай що ти маєш, чи велике воно, чи мале, – продавай його, торгуй ним, міняй його, винаймай, роби з ним що хоч, щоб дістати зиск, поліпшити свій рівень життя й пристати до гри”.

Ця пані зі своїми вагами уособлює дуже важливу істину про глобалізацію – істину, якої частенько недобачають за розмовами про фінансових китів, грошовиті фонди та швидкісні мікропроцесори. Істина ж ось в чім: глобалізація виростає з низів, з вуличного рівня, з глибин людської душі й найпотаємніших людських бажань. Ясна річ, глобалізацію породили три демократизації: фінансів, інформації й технології, але в основі всіх цих демократизацій лежить незнищенне прагнення людини до кращого життя – життя, що дасть людині більше свободи самій вибирати, яким способом дороблятися достатків, що їсти, що одягати, де мешкати, де їздити, як працювати, що читати, що писати і чого вчитися. Глобалізація починається з тієї жіночки в Ханої, що стоїть на вулиці з кімнатними вагами. Ці ваги – її перепустка у Швидкий Світ.

Сьогодні в центрі Ханоя кожний метр хідника, здається, заповнений тими, хто щось продає: чи то з розстеленої на землі циновки, чи то з багажника автомашини, чи то розклавши товар на підвіконнях біля вітрин. Кожен метр проїзної частини заполонили люди, що обміняли свої сандалі на велосипед, велосипед на моторолер, моторолер на малолітражну “Хонду”, “Хонду” на соліднішу “Тойоту”, а “Тойоту” – авжеж, авжеж – часом на сякий-такий “Лексус”. Ми звикли говорити про глобалізацію як про щось зовнішнє, до чого країна повинна під’єднатися, або щось нав’язане країні згори, і через те часто забуваємо, що в основі глобалізації, в самому її серці, є ще й потужний рух простих людей, кожного з нас.

Це пояснює, чому поряд із реакцією проти всіх бід і клопотів, що приносить глобалізація, ми, прислухавшись, можемо почути гомін простих людей, що вимагають для себе всіх благ нової системи. Це гомін багатьох мільйонів робітників, що їх глобалізація збила з ніг і потоптала, та вони все одно підвелися і, обтріпавши з себе пилюку, знову стукають у її двері, намагаючись потрапити до системи. Коли дати їм бодай півшансу – черепахи не схочуть залишатися черепахами, ті, що відстали, не схочуть далі плентатися у хвості, а ті, що мало знають, захочуть знати більше. Вони хочуть бути левами або газелями. Вони хочуть знайти собі місце в системі, а не зруйнувати її.

Якось я побував у Ріо-де-Жанейро саме під той час, коли бразильський уряд вирішив приватизувати державну телефонну компанію “Телебрас”. У Ріо відбулася велика вулична акція протесту проти приватизації. І мене вразило ось що: наступного дня бразильська газета “О Ґлобо” надрукувала інтерв’ю з одним демонстрантом. Його спитали, чого він взяв участь в акції. Той відповів, що прийшов на демонстрацію, бо: “Я гадав, це допоможе мені знайти роботу”. Бідолаха не мав нічого проти глобалізації. Він просто хотів своєї пайки.

Люди ладні терпіти через глобалізацію набагато більші нестатки, ніж ми можемо собі уявити, – почасти тому, що російські шахтарі, мексиканські селяни та індонезійські робітники певною мірою розуміють: у них немає інших варіантів, окрім як розігнатися й наздогнати Швидкий Світ, а почасти й тому, що багато з них не хоче ніяких інших варіантів. Безперечно, коли ринкові сили геть знахабніють, – коли люди побачать, що система збожеволіла і зв’язок між тяжкою працею й кращими умовами життя перервався, так що жодне затягання пасків, жодні, хай які болісні реформи не допоможуть їм відхопити свою пайку, – тоді система опиниться у великій небезпеці. Та ми ще не дійшли до цієї межі – поки що.

Згадайте про російських робітників, що після падіння комунізму тижнями й місяцями не діставали платні. Чому вони не спалили Кремля? Бо вони вже грали в цю гру раніше, і нічим добрим це не скінчилося. Цим разом вони хочуть чогось іншого – достатків, свободи, широких можливостей – і готові приносити заради цього неймовірні жертви. 1998 року мій приятель, російський економіст, розповів історію, що запала мені в пам’ять: про те, як один танкіст у якомусь містечку за Уралом приїхав своїм танком до мерії і зажадав, щоб йому виплатили всю давно заборговану заробітну платню. Коли перелякані городяни обступили танк і запитали водія, чи він бува не надумав висадити в повітря мерію разом з мером, той відповів: “Ні, зовсім ні, я приїхав сюди на танку, бо не мав грошей на таксі, а від моєї військової частини до міста ніякий інший транспорт не ходить”. Танкіст просто хотів дістати зароблене.

Справді, хоч яке сум’яття приносить цей глобальний капіталізм у суспільство, проте поширення капіталізму піднесло життєві стандарти вище, швидше і для більшої кількости людей, ніж це було коли-інколи в історії. Капіталізм допоміг багатьом біднякам вельми швидко перейти в середній клас. Тим-то, хоч прірва між багатіями й злидарами дедалі ширшає, – бо переможці в теперішній системі глобалізації справді вихоплюються далеко наперед і нікого не пускають до свого гурту, – однак рівень того “дна”, де перебувають бідняки, в багатьох країнах світу невпинно підіймається. Іншими словами, хоч відносна бідність і зростає, абсолютна бідність в багатьох країнах світу тепер зменшується. Як повідомляє звіт ООН про розвиток людства, за останні п’ятдесят років бідність зменшилася більше, ніж за попередні п’ятсот. Країни, що розвиваються, за останні тридцять років подолали той самий шлях, що розвинений світ пройшов за ціле минуле століття. З 1960 року помітно знизився рівень дитячої смертности, недоїдання та неписьменности, поширився доступ до питної води. За порівняно короткий час ті країни, що найширше розчинили двері перед глобалізацією, як-от Тайвань, Синґапур, Ізраїль, Чилі та Швеція, змогли досягти життєвого рівня, співмірного з тим, що мають Америка або Японія. В таких країнах, як Таїланд, Бразилія, Індія чи Корея, значно поповнилися лави середнього класу, і причиною цього, почасти, також глобалізація.

Зважмо на таку ось статтю з журналу “Економіст” (8 січня 2000 р.):

СТЕРЕЖІТЬСЯ: транснаціональні компанії оскаженіли, вони нищать робочі місця, зрізають платню і взагалі доводять до руїни місцеві економіки. Принаймні так твердять критики глобалізації. Однак тверезий погляд на цифри говорить щось зовсім інше, як видно з нового масштабного дослідження, проведеного заходом ОЕСР (Організації економічного співробітництва й розвитку) – першої, що взялася докладно оцінити внесок іноземних фірм у національні економіки.

Факт перший: іноземні фірми платять своїм працівникам більше від пересічної платні в країні, – і розрив зростає. В Америці, приміром, 1989-го іноземні фірми платили на 4 відсотки більше, ніж місцеві; 1996-го вони платили вже на 6 відсотків більше.

Факт другий: в більшості країн іноземні фірми створюють робочі місця швидше, ніж їхні місцеві колеґи. В Америці кількість зайнятих на іноземних фірмах за період з 1989-го по 1996-й рік зростала на 1,4 відсотка річно, тоді як на місцевих фірмах за той самий період – тільки на 0,8 відсотка річно. І в Британії, і в Франції кількість робочих місць на іноземних фірмах рік повз рік зростала на 1,7 відсотка; на місцевих навпаки – падала на 2,7 відсотка. Тільки в Німеччині та Голландії траплялося, щоб іноземні фірми звільняли працівників.

Факт третій: іноземні фірми витрачають величезні кошти на проектно-конструкторські й науково-дослідні роботи (ПНР) в тих країнах, де вони інвестують. 1996-го видатки іноземних фірм становили 14 відсотків загальних витрат на ПНР у Америці, 19 відсотків у Франції і красномовні 40 відсотків у Британії. До того ж у багатьох країнах іноземні фірми витрачають на ПНР більшу частку своїх обігових коштів, ніж місцеві. В Британії, наприклад, іноземні фірми витрачали на ПНР 2 відсотки обігових коштів, а місцеві – тільки 1,5 відсотка.

Факт четвертий: іноземні фірми зазвичай продають більше товарів на експорт, ніж місцеві. 1996-го іноземні фірми в Ірландії вивозили 89 відсотків своєї продукції, тим часом як місцеві – тільки 34 відсотки. У Голландії ця різниця становить 64 відсотки проти 34, у Франції – 35,2 проти 33,6, у Японії – 13,1 проти 10,6. Щоправда, виняток Америка, де місцеві фірми продають за кордон 15,3 відсотка продукції, а іноземні – тільки 10,7.

Переваги іноземного інвестування ще наочніші в бідних країнах ОЕСР. Візьмімо хоча б Туреччину. Платня на іноземних фірмах на 124 відсотки вища за середню; кількість їхніх працівників зростає на 11,5 відсотка річно (проти 0,6 відсотка на місцевих фірмах); їхні витрати на ПНР вдвоє більші, ніж на місцевих фірмах.

Отже, не дивно, що поряд з активною реакцією проти глобалізації ми чуємо гомін простих людей, що хочуть більше глобалізації, хочуть прилучитися до системи, і цей людський гомін тримає реакцію в належних рамках. Щоб зрозуміти це, вам не конче бути політологом. Все, що треба, – це перейтися вулицею в першій-ліпшій країні, що розвивається. Спитайте, що говорять люди.

Ви зустрінете Чанокпат Пітакванокун, сорокарічну таїландську китаянку, що продає цигарки та запечені в тісті яблука з невеличкої ятки в центрі Бангкока. В грудні 1997-го, коли уряд позакривав більшість фінансових домів країни, я саме мешкав у готелі там неподалік. І якось я попросив перекладача з “Нью-Йорк Таймс” скласти мені компанію і разом перейтися містом, щоб довідатися думку вуличних торговців про останні події. Першою нам трапилася саме Чанокпат. Я запитав її: “Як ваш бізнес?”

– Зменшився відсотків на сорок, а то й наполовину, – скрушно відповіла вона.

Я поцікавився, чи чула вона щось про Джорджа Сороса, мільярдера і керівника інвестиційних фондів. Саме Соросові тоді закидали, що своїми спекуляціями на азійських валютах він спровокував їх падіння.

– Ні, – відказала вона, похитавши головою. Вона ніколи не чула про Сороса.

– Гм, – сказав я, – можна, я запитаю вас ще щось? Чи ви знаєте, що таке фондова біржа? – запитав я.

– Так, – відповіла вона, не вагаючись. – Я маю акції Бангкоцького і Азійського банків.

– Якого це дива ви вирішили купити банківські акції? – запитав я.

– Всі мої родичі покупували акції, тож і я так зробила, – відповіла вона. – Я купила акції цих банків. Тепер, правда, вони вже мало чого варті.

Тієї миті я опустив очі й помітив, що вона боса. Може, вона й мала якесь взуття, але цим разом стояла на вулиці босоніж. Я не міг не сказати собі: “Вона не має що взути, освіти в неї – якихось п’ять класів, але вона власниця банківських акцій на тайській фондовій біржі”. Я запитав себе: Що ж вона робитиме? Який її інтерес? Чи піде вона на чолі демонстрації палити офіс МВФ, бо Фонд накидає Таїландові всі ці економічні реформи? Чи, може, ставши тепер частиною системи, вона налагодиться працювати ще тяжче, заощаджувати ще більше і складати ще більші жертви, хоч би й на вівтар МВФ, аби тільки Фонд допоміг відживити тайське господарство? Щось підказує мені, що вона обере другий варіант.

Ви зустрінете Теера Путракула, що очолює в Таїланді великий взаємний фонд. Якось я спитав його, чи сподівається він ворожої реакції проти західних та американських банкірів, що можуть прийти й поскуповувати тайські банки та фірми, скориставшись тим, що тутешня валюта тепер неймовірно дешева і багато фірм лежить на лопатках. Теера, на мить замислившись, розповів мені про один випадок: Кілька тижнів перед тим його товаришеві вкрали гаманець. У гаманці були кредитні картки чотирьох банків: американського “Амерікан Експресс” і трьох таїландських. Він одразу ж подзвонив до “Амерікан Експресс” і трьох тайських банків та й повідомив, що сталося. В “Амерікан Експресс” його запитали, чи не хотів би він, щоб того самого дня посильний на моторолері доставив йому нову картку. Від тайських банків він досі не дістав відповіді.

“Отож, – сказав Теера, – запитайте себе: Чи матиме мій товариш щось проти, коли “Сітібанк” прибере до рук ці тайські банки й запровадить там стандарти на рівні ‘Амерікан Експресс’?” Чи це образить його національну гордість? Можливо, але образа минеться, тільки-но ці банки почнуть наймати нових працівників і працювати так само ефективно й прибутково, як “Сітібанк” чи “Амерікан Експресс”.

Ви зустрінете Ліліан, 32-річну бразилійку, соціального службовця, що мешкає в фавелі, нетрях Ріо-де-Жанейро, і працює в міській адміністрації. Вона показала мені дитячий садок посеред фавели і між іншим розповіла, що їй довелося роками збивати гріш до гроша, щоб тепер вона могла забрати звідси свою сім’ю. І тепер, нарешті вирвавшись зфавели у Швидкий Світ, вона найменше хотіла б, щоб цей світ запався, дарма що до нього так непросто втрапити. Вона сказала мені: “Коли я була молодша, всі наші сусіди зфавела сходилися дивитися телевізор в один дім. Тепер я переїждаю в місце, звідки мені треба добиратися на роботу півтори години, а не двадцять хвилин, як раніше, зате там не фавела і там немає злочинности. Я переїжджаю заради своїх дітей, бо там немає наркоторговців. Я заробляю шістсот реалів за місяць. Тепер я можу купити телефон. Тепер наш дім побудований з цегли, не з дощок, а наприкінці місяця в мене ще залишається трохи грошей, щоб відкласти про чорний день. Коли в країні лютувала інфляція, ніхто не міг нічого купити в кредит, бо через інфляцію процент на позики був надто високий. Сьогодні навіть бідні люди мають телефон, мають кабельне телебачення. Навіть у найбідніших домівках є електрика. Я маю майже все те саме, що й заможні люди. Тепер ми може й нарікаємо на якість послуг, що надають телефонні або енергетичні компанії. Але раніше ми нічого цього не мали, тож не мали й на що нарікати”.

Ви зустрінете Фатіму аль-Абдалі, кувейтського спеціаліста з охорони довкілля. Їй належить найпопулярніше інтернет-кафе в Ель-Кувейті, “Кавова долина”, де ви можете сьорбати каву з молоком і одночасно нишпорити по Мережі. Фатіма, хоч вона й вчилася в Америці, носить паранджу, знак мусульманської побожности. Втім, під паранджею – людина абсолютно сучасна. В Кувейті я читав лекцію про глобалізацію, і вона сиділа серед моєї авдиторії. Згодом вона підійшла й запросила мене відвідати її кафе та побалакати зі студентами. Кафе розміщене в міському торговельному центрі. Ми сіли за крайній столик, і я сказав їй: “Знаєте, я чогось не доберу. Розтлумачте мені, будь ласка. Ви закриваєте лице паранджею, тож ви явно релігійна людина, але ви навчалися в американському університеті й сьогодні ви заводите в себе в країні Інтернет. Я не дуже розумію, як можна все це поєднати”.

І ось що вона відповіла: раніше в арабський світ багато разів вторгалися чужинці, приносячи з собою чужі впливи й чужі технології. Сьогодні, каже вона, триває ще одне таке вторгнення. Однак на цей раз вона хоче приборкати це вторгнення замість того, щоб вторгнення приборкало її. Вона хоче накрити паранджею Інтернет і допевнитися, що молодь, яка зачащає в її кафе, використає Мережу як слід. Така спроба гідна захоплення. Замість лаяти й батожити Інтернет, краще взяти його до своїх рук.

“Ідея інтернет-кафе виникла в мене три роки тому, – розповідала вона 1997-го. – Я розуміла, що рано чи пізно все це прийде до нас і якщо не я, то хтось інший неодмінно відкриє таке кафе. Я розважила, що Інтернет можна певною мірою контролювати. Треба розповісти людям про його добрі сторони, погодити його з нашою власною культурою, а не чекати, доки він вторгнеться й заполонить нас. Ми прийняли й засвоїли його, й тепер на нашій веб-сторінці ми обережно зачіпаємо деякі питання про права жінок в ісламському світі”.

Фатіма запросила до нашої розмови кількох студентів з Кувейтського університету. Один з них мимохідь завважив, що в університеті недавно відбулися студентські вибори і кандидати-ісламісти зазнали нищівної поразки від незалежних, ліберальних та світських партій. В арабських країнах студентські вибори дуже важливі, бо вони відбуваються в атмосфері найбільшої свободи, а отже, найкраще відображають суспільні настрої або принаймні настрої молоді. Я запитав Абделя Азіза аль-Сахлі, 21-річного студента, що вчиться на інженера-зв’язківця, як сталося, що ісламістів спіткав такий розгром. “Ісламісти більше не справляють такого аж враження, – сказав він. – Світські партії багато допомагають нам в різних дрібницях студентського життя: щось скопіювати на ксероксі, відіслати е-мейл, дістати книжки в бібліотеці, дешево запаркувати авто. Суспільство сьогодні не таке ідеологізоване. Нам треба думати про роботу”.

Ви зустрінете двох моїх австралійських друзів, соціологів Анну та Джерарда Гендерсонів. Якось Гендерсони зайшли провідати мене у Вашинґтоні й розповіли мені про свою доньку, що навчається в австралійському університеті: “Нашій дочці, Джоанні, двадцять один рік, – розповідає Джерард. – Одного дня вона й дівчина, що мешкає разом з нею на квартирі, дістали листа від австралійської телефонної компанії “Телстра”. Лист повідомив, що третина компанії підлягає приватизації і кожен домовласник, який користується послугами “Телстри”, має право придбати пакет акцій. Дочка подзвонила нам і запитала, чи варто купувати ці акції, й ми сказали, що варто. І вона пристала на цю пропозицію. Джоанна мала небагато грошей, – одна акція коштувала три австралійські долари, й вона купила три сотні. Дочка ще навіть не має постійного заробітку. Скінчивши навчання, вона може стати бібліотекаркою, вчителькою або просто доброю і старанною працівницею. Джоанна єдина в нашій родині пристала на пропозицію “Телстри”. Працівники “Телстри” викупили мало не 90 відсотків виставлених на продаж акцій, і відтоді стали не такі войовничі. Люди усвідомлюють, що це важливо, що акції – це не абищо. 1996-го консерватори скористалися антиглобалістськими доводами, щоб повалити лейбористський уряд Пола Кітінґа, а тоді самі стали робити те, на що нападалися. Альтернативи немає, хіба що ви хочете повертати назад. Кілька років тому моя донька пішла б на демонстрацію проти глобалізації, але три сотні акцій “Телстри” – на більше їй не стало грошей – раптом зробили її зацікавленою в подіях на Волл-стрит, бо ж тепер це зачіпає її також”.

Ось що говорять люди...

Якби оті вчені мужі, що нападаються на глобалізацію, більше помізкували не над тим, як розвалити систему, а над тим, як її використати, вони б затямили те, що вже давно знає чимало цих простих людей: що глобалізація спроможна усувати проблеми так само легко, як і створювати. Та чи може вона зарадити найголовнішій проблемі? Глобалізація, поширення Інтернету й інших сучасних технологій – чи має все це хоч якесь значення для тих, що нидіють на самому дні, – для 1,3 мільярда людей, що досі живуть за долар на день?

З цього приводу написано багато політкоректних нісенітниць. Критики глобалізації вишукують різноманітні статистичні дані й стверджують, що дев’яносто чи скільки там відсотків людей не мають телефону або ніколи ним не користувалися. Відтак, доводять вони, глобалізація й поширення Інтернету нічого не означає й не може означати для таких людей, – все це тільки поглиблює розкол між ними й рештою світу. Такі доводи цілковито нестійні.

По-перше, вони хибні вже на рівні технології. Якщо на 2000 рік, може, й правда, що більшість жителів планети ніколи не користувалися телефоном, то це вже не буде правдою 2005-го, а 2010-го зовсім відійде в історію. Як оцінюють телекомунікаційні фірми, на 2005 рік понад мільярд людей матиме дешевий і догідний вихід в Інтернет – чи то через мобільний телефон, чи то через пейджер, чи то через кишеньковий комп’ютер. На 2010 таких людей стане вже три мільярди. Оскільки на планеті є всього-но мільярд сімей, та й такі от пристрої стають дедалі дешевші, то немає причин, щоб більшість бідняків не могли дістати вихід онлайн. (Мій приятель-інженер обчислив, що 2010 року, коли геть усякий електронний пристрій буде пристосований під програмне забезпечення і ввімкнений онлайн, в мережі працюватиме десь 100 мільйонів тостерів).

Тому питання треба ставити інакше: якщо ці технології зробляться так широко доступні, то чи зможуть вони якось зарадити в боротьбі з бідністю, зробивши те, чого не змогли зробити попередні технологічні стрибки? Ставлячи питання таким чином, я зовсім не хочу сказати, що технології або їх брак – це і є той вирішальний чинник, що допоможе побороти бідність. На ділі найважливіший чинник – це те, як управляють суспільством. Стабільне політичне, правове й економічне середовище, сприятливе для підприємництва, середовище, де людина може вільно розпочати власне діло й працювати дедалі ефективніше, – ось універсальна умова дійової боротьби з бідністю. Нобелівський лавреат з економіки Амартья Кумар Сен у своїй видатній книзі “Розвиток як свобода” переконливо показав, що свобода, спроможність людини вільно визначати своє життя – це не тільки найефективніше знаряддя, щоб побудувати здорове й розвинене суспільство, але й остаточна мета всякого суспільства. Коли дати біднякові якісь засоби в політично деформованому середовищі, такому, як Ліберія чи Бірма, нічого не станеться. Та коли дати біднякові ті самі засоби в досить стабільному й вільному середовищі, може статися чимало. Тим-то, як відзначає Сен, в демократичних країнах з багатопартійною політикою та вільною пресою ніколи не наставав голод, – не виняток і теперішня Індія. “Політична свобода, – пише Сен, – дає найвразливішим верствам населення право на голос, тобто право вимагати й діставати поміч в часи несподіваної кризи”.

Бідні країни, такі, як Кенія чи Замбія, плентаються позад всіх зовсім не через те, що глобалізація не змогла їм зарадити. Вони самі не змогли дати собі ради, не запровадили бодай мінімальних політичних, економічних та правових реформ, щоб скористатися перевагами глобалізації. Процвітання не втекло від них, просто вони не зробили правильний вибір, щоб процвітання залишилося з ними. Такі країни, як Уґанда, Польща або Південна Корея, зробили правильний вибір і тепер пожинають плоди. Якщо ж якійсь країні ніяк не дається економічний розвиток, – то не тому, що дорога надто крута, а тому, що мотор надто іржавий.

Тепер ми можемо ще ясніше виокремити ключове питання. Чи є в глобалізації щось, що може дати людям більше свободи й одночасно полегшити страждання бідних так, як цього не могли зробити всі попередні системні переміни й технологічні стрибки? На обидва питання треба відповісти ствердно. В розділах 9-му й 10-му я вже спробував показати, яким чином глобалізація допомагає запровадити кращий, відповідальніший уряд, і дає окремим особам, організаціям активістів та компаніям набагато більше можливостей, щоб стати форматорами нового світу без стін. Прикметно, що бідні вже починають усвідомлювати й використовувати цей шанс. І хоч яка безжалісна нова система, вона все ж дає тим, кого потоптала, можливість розповісти світові про свій біль або навіть поєднати сили і вжити якихось заходів.

Завдяки Інтернетові, приміром, світ може чути голос не лише кількох великих медіа-конгломерацій. Тепер практично кожен може промовляти перед усім світом. Я зрозумів це після розмови з Чандрою Музафаром, головою малайзійської правозахисної організації під назвою “Міжнародний рух за справедливий світ”. Я зустрівся з цим шляхетним малайзійським мусульманином у його скромному офісі на околиці Куала-Лумпура. Я заздалегідь налагодився слухати, як він ганитиме глобалізацію від імени всіх тих, що залишилися за бортом і що їхні права його організація так ревно обстоювала. Та мені довелося почути набагато проникливіші й цікавіші речі.

“Я не вважаю, що глобалізація – це просто новий колоніалізм, – сказав Музафар. – Хто так твердить, той не бачить суті цього явища. Все не так просто. Озирніться довкола. Внаслідок глобалізації деякі елементи культури периферійних народів тепер проникають до Европи й Америки. Улюблена страва британців сьогодні – це не риба і не чипси, а карі. Воно для них більше не екзотика. Але не про карі мова. Навіть на рівні ідей сьогодні є певне зацікавлення, скажімо, різними релігіями. Тому, хоч є оця панівна сила – американізація, є також і побічна течія в іншому напрямі… Тепер інші мають змогу обстоювати свою позицію через Інтернет. Іран, приміром, активно під’єднується до Інтернету. Іранці дивляться на нього як на засіб поширювати свої погляди. Завдяки Сі-ен-ен світ дізнається про те, що коїть Махатір у нас у Малайзії. Кампанія за те, щоб заборонити протипіхотні міни, розпочалася саме в Інтернеті. Ось скільки влади може дати глобалізація нечисленним і, здавалося б, малосильним активістам. Неправильно казати, що це дорога в один бік, треба бачити всю складність цього явища. Люди мислять і діють на різних рівнях. На одному рівні вони бідкаються про ті кривди, що чинить їхньому суспільству американізація. Та придивишся ближче – а вони обговорюють проблеми американізації в якімсь “Мак-Дональдсі”, разом із своїми дітьми, що навчаються в Штатах”.

Все це слушно і щодо найрозвиненіших суспільств. Журнал “Форбс” – а він навряд чи переймається проблемами усяких там невдах – в липні 1998 року надрукував дуже гостру статтю з приводу скандального повідомлення компанії “Тайм Ворнер – Сі-ен-ен”. 7 червня 1998 року Сі-ен-ен повідомила, що під час війни в Лаосі в 1970-му американські зелені берети труїли перекинчиків нервово-паралітичним газом. Тільки-но програма вийшла в ефір, як ветерани американської армії заявили, що це так зване викриття про операцію “Ходовий вітер” побудоване на брехливих відомостях і непевних джерелах. Попри численні скарги всесвітня агенція новин Сі-ен-ен відмовлялася спростувати повідомлення. (Всесвітні агенції новин не просять вибачення ні в кого, не то що в купки відставних солдатів).

“Тайм Ворнер” сподівалася, що з часом гнів уляжеться, – пише “Форбс”. – Однак ветерани затялися на своєму й вирішили використати Інтернет – єдине доступне їм знаряддя боротьби. Якби не Інтернет, вони потратили б місяці на те, щоб розкопати потрібні факти, – а за кілька місяців правда вже нікого не обходитиме. “Завдяки Інтернетові я зміг за три дні зробити те, для чого продюсерові Сі-ен-ен Ейпріл Олівер знадобилося вісім місяців,” – сказав генерал-майор ВПС (у відставці) Перрі Сміт, військовий консультант Сі-ен-ен, що покинув канал на знак протеступроти цих інсинуацій і потім допоміг їх спростувати. Сміт розповів, що тої ночі, коли програма вийшла в ефір, він начеркав кілька питань про те, що ж справді діялося в Лаосі. Просто натискаючи кнопки, він розіслав ці питання понад трьомстам своїм найкращим інформаторам – “це мій електронний мозковий фонд,” – пояснив Сміт. “Незабаром посипалися електронні листи”. Операція “Ходовий вітер” була цілком таємна, тож якби ветерани стали чекати, поки пентагонівські бюрократи вирішать, розсекретити чи ні потрібні матеріали, то галас довкола історії вщух би. За допомогою електронної пошти – а сьогодні вона майже безплатна – ветерани змогли самотужки зібрати свідчення солдатів, що брали участь у тих подіях, і вже за кілька днів поставити Сі-ен-ен перед неспростовними фактами.

Кінець кінцем озброєні електронною поштою ветерани, що живуть на свою пенсію, примусили таку персону, як президент Сі-ен-ен Рік Каплан, вийти в ефір свого власного каналу і, мов загнаний олень у світлі прожекторів, відхрещуватися від власної історії, знов і знов принижено просити вибачення, намагаючись зберегти своє крісло й хоч трохи відновити довіру слухачів. Підсумковий рахунок: ветерани з Інтернетом – один. “Тайм Ворнер – Сі-ен-ен”, найбільша в світі медіа-конгломерація – нуль.

Справді, Інтернет і глобалізація здатні принести – і вже приносять – більше свободи слова і більше прозорости в урядових справах. Та чому я вважаю, що вони могли б якимось особливим чином допомогти бідним боротися з бідністю? “Тому що Інтернет має більші масштаби, ніж усяка інша технологія, – каже Алан Гаммонд, провідний науковець Світового інституту ресурсів. – Одна веб-сторінка, перекладена мовами гінді, китайською, іспанською та суахілі, має два мільярди потенційних користувачів. Вона може допомогти людям, навіть найбіднішим, знайти свій шлях до кращого життя”.

Візьмімо один тільки приклад – історію банґладешо-американського банкіра Ікбала З. Квадіра. “На початку 1993 року, – розповідає він, – я працював на одній нью-йоркській інвестиційній фірмі. Ми з моїми колегами працювали над одними й тими самими звітами, й нам доводилося до неможливости часто обмінюватися комп’ютерними дискетами. Коли наші комп’ютери з’єднали простенькою мережею і ми позбулися тієї тяганини з дискетами, робота із звітністю пішла жвавіше, стала простішою, та й ми, маючи більше часу, змогли ставитися до справи творчо. Це нагадало мені про моє перебування на селі під час війни за незалежність Банґладеш 1970 року. Війна почалася в містах, і моїй родині довелося шукати притулку в одному досить глухому селищі. В тих краях не було жодних засобів сполучення, за винятком двох моторних човнів, що перевозили вантажі й пасажирів між двома містами і мали в цім селищі проміжну зупинку. Кілька місяців через бойові дії човни не ходили. Коли рейси поновилися, це зараз-таки позитивно позначилося на житті селища. Фермери й рибалки змогли дорожче продавати свій товар. Торговці з міста почали довозити багато всього на торг. Зміни на краще так впадали в очі, що навіть я, тринадцятирічний, не міг не помітити. До того ж, поки човни не ходили, мені довелося згаяти цілий день на ходіння між селами. Мої батьки послали мене в одне село, кілометрів за десять, щоб я взяв у тамтешнього аптекаря деякі ліки. Вийшовши зрання, я прийшов туди аж пополудні, та й то тільки затим, щоб довідатися, що аптекар поїхав до міста поповнити свої запаси. Додому я повернувся вже надвечір. Тож коли 1993-го в мене в офісі з’явилася комп’ютерна мережа, я побачив змарнований день 1971 року в новім світлі. Зв’язок дозволяє вам працювати дедалі ефективніше чи то в сучасному офісі, чи то в глухому селі. Зв’язок відкриває нові й нові можливості, роз’єднаність позбавляє геть усяких.

“Якщо зв’язок додає вам ефективности, а ефективність – це значить гроші, – міркує Квадір, – то він може стати зброєю проти бідности. Як же ж стояли справи на цім фронті боротьби проти бідности в моїй рідній країні, в Банґладеш, тоді, 1993-го? Дослідження показали, – хоч я це й так знав, – що Банґладеш перебивається майже без телефонних ліній, і залишалося тільки дивуватися, скільки людської енергії витрачається намарно в цій 120-мільйонній країні. На тисячу людей припадало два телефони, а в сільських районах, де проживало понад сто мільйонів людей, телефонів не було зовсім. Це був тривожний сигнал, надто коли взяти до уваги, що сучасні засоби зв’язку, як-от Інтернет або електронна пошта, починали тоді перетворювати навіть зрілі економіки, такі, як американська. Саме під той час пішли чутки, що 1994-го уряд Банґладеш збирається видавати ліцензії операторам мобільної телефонії. Ця новина надійшла вельми до речі. Щоб забезпечити зв’язком сільські райони, я мав підійти до справи по-новому. Я вирішив створити телефонну компанію – компанію мобільної телефонії, а такій компанії потрібна державна ліцензія. Часу лишалося обмаль. Знайти комерційні інвестиції на телефонізацію сільського Банґладеша виглядало справою вкрай непростою, але я знав, що мусить бути якийсь вихід. Якщо “зв’язок – це гроші,” то має знайтися спосіб повернути частину цих грошей на те, щоб оплатити конче потрібні інвестиції. Я думав не про те, скільки витратить сільська громада на телефонні послуги, а передовсім про те, скільки вона заробить завдяки цим послугам. Селяни платитимуть за телефонні послуги з того прибутку, що від цих послуг матимуть”.

Але з чого почати?

“Обнадійливим проблиском в такій невеселій ситуації стала одна компанія під назвою “Ґремін Банк”, – розповідає Квадір. – Цей мікропозичковий банк мав 1100 відділень і 12000 працівників, охопивши своєю діяльністю близько 35000 сіл. Зазвичай банк діяв так: якась жінка брала позичкою без застави доларів двісті, щоб купити, скажімо, корову. Корова давала їй молоко, вона продавала набіл сусідам, заробляючи таким чином на прожиток, і потрохи віддавала борг. Цей процес допомагав навіть найбіднішим серед бідних зіп’ястися на рівні ноги. Як на мене, зв’язок міг би відігравати таку саму роль. Я запропонував, щоб мобільний телефон був наче корова, – принаймні з погляду банкірів-позикодавців. Жінка може позичити ті самі двісті доларів, придбати мобільний телефон і продавати телефонні послуги, ходячи поміж селянами від хати до хати. Так вона зможе прогодувати себе й повернути борг. Моя пропозиція зацікавила Мухаммада Юнуса, видатного засновника “Ґремін Банк”. Саме він і допоміг мені здійснити мої наміри. Він заохотив мене ближче дослідити можливості цієї справи, тож на початку 1994 року я покинув свою роботу в інвестиційній фірмі й переконав Джошуа Мейлмана, соціально свідомого американського інвестора, разом зі мною створити в Нью-Йорку компанію.

Як наслідок за два роки постала комерційна фірма: товариство з обмеженою відповідальністю “Ґремін Фон”, що надає послуги мобільної телефонії в містах і селах Банґладеш. Відділ “Ґремін Банк”, добираючи жінок-операторів сільського телефону, дивився на списки попередніх клієнтів банку. І якщо жінка виявила певне вміння вчитися нового, вона мала більше шансів дістати кредит. Інший чинник – це розміщення її хати: ми віддавали перевагу тим, що жили в центрі села. “Ґремін” також перевіряв, щоб принаймні один з членів родини знав англійські літери й цифри. Середній денний заробіток телефонного оператора становив два долари, і це переконливий доказ того, що телефон – штука потрібна й зисковна. Траплялося багато дивовижних прикладів, як після появи телефону селяни починали мислити й працювати по-новому. Скажімо, одна пані вирішила розводити курчат на продаж. Раніше вона за це не бралася, боячись, що коли курчата раптом захворіють, вона не зможе вчасно викликати ветеринара. Інший чоловік вирішив, що почне вирощувати банани, – бо тепер він міг дізнаватися поточні ціни і відповідно постачати на ринок більше чи менше товару. Одна жінка, вчасно викликавши лікаря, змогла врятувати свою дитину, що мала сильну гарячку. Емігранти з Банґладеш, що розбрелися по всіх усюдах, шукаючи роботи, тепер можуть подзвонити додому, довідатися, як поживають їхні рідні, й пересвідчитися, що вислані додому гроші справді дійшли за призначенням. Навіч також великий соціальний ефект. Коли найбідніші жінки на селі тримають у своїх руках засоби глобального спілкування, – це підриває міцно закорінений соціальний поділ. Навіть порівняно багатий поселянин мусить іти до цієї бідної жінки, щоб дістати потрібні послуги”.

Квадір каже, що цей досвід став йому доброю наукою. По-перше, він побачив, що цифрові технології повинні створювати простір для нового мислення, нові моделі бізнесу, що годилися б для бідних країн. Проте в цих країнах треба створити організації, що несли б цю технологію простим людям, щоб ті своїми силами долали свою бідність. Саме це й зробила “Ґремін Фон.” По-друге, він переконався, що така річ, як “економічний розвиток”, неможлива без підприємництва. Підприємництво – це наймогутніша сила, яка може піднести країну до великих достатків, а Інтернет і глобалізація якраз і дають навіть найбіднішим банґладешцям нагоду стати підприємцями.

“Оскільки бідні країни вже за визначенням мають великі маси бідної людности, вони повинні цінувати енергію бідних як один з найголовніших рушіїв, здатних повести країну вперед, – підсумовує Квадір. – Іншими словами, для жінки-оператора телефон може стати наче дійною коровою, але для всього села – він мов кінь, що витягне селян з трясовини бідности”.

Всі оці історії вчать нас, що хоч глобалізація і створює глибоке почуття відчуження (бо влада зосереджується на дедалі абстрактніших рівнях, і тепер на неї не просто важко впливати – її годі й розгледіти), однак ця система може чинити й цілком протилежне. Глобалізація може сягати своїм корінням місцевого рівня, даючи найвразливішим людям небачених сил, можливостей і засобів, вперше дозволяючи їм самим стати форматорами.

Такі історії допомагають пояснити, чому реакція проти глобалізації досі ніде ще не набрала критичної маси і не розвалила цієї системи. Надто багато людей досі прагне до системи й шукає способів, часом навіть досить болісних, домогтися свого. Багато людей розуміє: глобалізація – це та сила, що може зробити їх багатими, і то так скоро, як ніщо інше. Чи всяка робота є добра? Зовсім ні. Чи кожен на Шрі-Ланці заробляє стільки само, скільки заробляють в Сієтлі? Ні. Та хіба робочі місця, постворювані Електронним Стадом в країнах, що розвиваються, не є краща альтернатива, ніж непроглядна бідність або дитяча проституція? Безперечно. Хіба не є це перший крок, щоб видряпатися з бідності? Відповідь однозначна. Економіст Пол Круґман сказав прямо: “Очевидна річ, що кожен вдалий приклад економічного розвитку в цьому столітті, яке вже добігло свого кінця, – кожен випадок того, як бідна країна доробилася до більш-менш прийнятного або й незрівнянно кращого життєвого рівня, – став можливий завдяки глобалізації; це значить, країна почала виробляти товари на світовий ринок замість того, щоб боронити й плекати свою самодостатність. Багато робітників, що виробляли товари на глобальний ринок, діставали, за мірками Першого Світу, невеликі гроші. Але заявляючи, начебто глобалізація їх зубожила... ви забуваєте, що доки не з’явилися нові, орієнтовані на експорт робочі місця, ці робітники були ще убогіші, ви недобачаєте того, що людям, відрізаним від вільної всесвітньої торгівлі, ведеться набагато гірше, ніж тим, що мають вихід на глобальний ринок” (“Стейт,” 23 листопада 1999 р.).

Тим-то багато представників від слаборозвинених країн так упали серцем, коли 1999 року на нараді Всесвітньої організації торгівлі в Сієтлі Сполучені Штати й інші розвинені країни наказали всім членам ВОТ у стислі терміни підвищити свої стандарти охорони праці та довкілля, а тих, що цього не зроблять, пригрозили відсторонити від глобальної торгівлі. Це, ясна річ, тільки політично коректна приключка, і американські профспілки скористалися нею, щоб обмежити торгівлю з країнами, де нижча оплата праці. Без низького рівня платні бідним країнам ніколи не піднятися на перший щабель драбини розвитку, щоб згодом уже цей розвиток допоміг їм поліпшити екологічні стандарти й умови праці. Не дивно, що реакція проти глобалізації часто сильніша серед західних учених-теоретиків, ніж серед робітників слаборозвинених країн, – останнім може багато чого не подобатися в глобалізації, але вони свідомі того, що всі альтернативи далеко, далеко гірші.

Іноді новини – це крик і галас. Скажімо, що там викрикали антиглобалісти на вулицях Сієтла або що вони там понаписували на стінах будинків. Та іноді справжня новина – це тиша. Те, чого не сказано. Це ж бо й є найбільша мудрість журналіста – розуміти різницю між сказаним і несказаним, знати, коли мовчання промовистіше за слова. І мені здається, що найголовніша новина з Азії та Росії 1998 – 1999 років – це те порівняне мовчання, з яким нижчий і середній клас Таїланду, Кореї, Малайзії, Індонезії та колишнього СРСР сприйняв вирок глобальних ринків – а вирок казав, що ці країни мають серйозні проблеми з операційною системою і програмним забезпеченням – і, погодившись перетерпіти покарання, тепер наполегливо старається виправити хиби.

Важко передбачити, доки триватиме це виправлення хиб, але все одно такий стан речей збиває доводи всіх тих, що пророчили невідворотний кінець глобалізації. Після кожного глобального економічного потрясіння, після кожного індійського ядерного випробування чи після кожної галасливої наради ВОТ в Сієтлі якийсь учений муж неодмінно напише, що, мовляв, все йдеться до того, що глобалізації каюк, що система розладналася й бідні незабаром повстануть проти неї. Глобалізацію постійно спроваджають до могили ті, що не тямлять про неї найголовнішого, не знають справжніх прагнень людей і ніколи не розмовляли з такими, як Теера, Чандра, Ікбал, дочка Гендерсонів чи російські шахтарі, не кажучи вже про стареньку жіночку з вагами в Ханої. Коли всі вони перестануть прагнути у Швидкий Світ, коли всі вони скажуть, що воліють повернутися до своїх старих, закритих, регульованих систем і не хочуть змагатися за краще життя – для себе або своїх дітей, – тоді я визнаю, що глобалізації “каюк” і реакція перемогла.

А тим часом я поділюся з вами таємницею, що я відкрив, розмовляючи зі всіма цими людьми: Хоч як я поважаю теоретиків революції, але “гнаним і голодним” хочеться в “Діснейленд”, а не на барикади. Їх манить Чарівне Королівство, а не “Les Misérables”. І якщо створити економічне й політичне середовище, яке дасть їм бодай дещицю надії, що тяжкою працею і самопожертвою вони добудуться до “Діснейленду” й пізнають принади Чарівного Королівства, то більшість їх не покидатиме гри – довше, набагато довше, ніж ви собі гадаєте.

Частина IV. Америка і Система

Раціональний ентузіазм

Коли на початку 1997 року голова Федерального резерву Алан Ґрінспан дав свій знаменитий коментар, остерігаючи інвесторів на фондових ринках США перед “ірраціональним ентузіазмом”, оскільки вони піднімали ціни на свої акції, виходячи за рамки будь-яких, здавалось би, раціональних калькуляцій прибутків, я написав статтю у формі листа до Ґрінспана, буцімто він лікар, який дає поради в газетній рубриці. Вона починалася так: «Шановний д-ре Ґрінспан, у мене величезна проблема. Я відчуваю потребу ірраціонального ентузіазму щодо фондового ринку США і нічого не можу з цим вдіяти. Я знаю, ви сказали, що “ірраціональний ентузіазм” шкодить моєму здоров’ю, і я пробував усе: гіпноз, валіум, продаж акцій без покриття {short selling}. Навіть перечитав усі ваші промови, починаючи з 1987 року. Але нічого не допомагає. Щоразу після поїздки до Европи чи Японії мене охоплює сверблячка вкласти у ринок США ще більше грошей. Допоможіть мені, будь ласка. Щиро ваш, Самовідданий Інвестор».

Далі я писав, що не знаю, яким має бути належний рівень фондового ринку США, і вважаю, що якщо Америка перестане дотримуватися засад збільшення продуктивности і утримання процентних ставок та інфляції на низькому рівні, то фондовий ринок піде вниз так само, як раніше він пішов був угору. Але цим я хотів сказати, що причиною бадьорого настрою на ринках США є не лише “ірраціональний ентузіазм”, але й певний раціональний ентузіазм щодо американської економіки.

Проводячи чимало часу за океаном, далеко від Волл-стріту, і спостерігаючи за своєю батьківщиною ззовні, я постійно відчуваю раціональний ентузіазм решти світу щодо Америки. Цей раціональний ентузіазм побудований на такій логіці: якщо вважати глобалізацію домінантною нині міжнародною системою і розглянути ті атрибути, що їх потребують компанії та країни, аби успішно розвиватися в умовах цієї системи, ви неодмінно дійдете висновку, що у цій системі Америка має більше активів і менше слабких місць, ніж будь-яка інша велика країна. Саме це я називаю раціональним ентузіазмом. Світові інвестори відчувають, що поки багато хто в Европі та в Азії все ще намагається пристосувати своє суспільство до глобалізації, а дехто ще просто стоїть на стартовій лінії, то дядечко Сем вже на повній швидкості забіг за перший поворот.

Аби проаналізувати цей раціональний ентузіазм, корисно буде поставити таке запитання: якби сто років тому ви прийшли до якогось геоархітектора-ясновидця і сказали б йому, що у 2000 році світ визначатиме система, яка називатиметься “глобалізацією”, то яка країна була б головним конкурентом і переможцем у його проекті такого світу? Відповідь буде така: він би спроектував щось дуже-дуже подібне до Сполучених Штатів Америки. Ось що я маю на увазі.

Насамперед він би спроектував країну, яка б мала ідеальне для конкуренції географічне розміщення. Тобто це була б країна, яка б мала потугу як в Атлантичному регіоні, так і в регіоні Тихого океану, яка б досить впевнено почувалася в обох напрямках, і водночас суходолом була з’єднана з Канадою та Латинською Америкою, і таким чином була б спроможна легко взаємодіяти зі всіма ключовими ринками світу – азійським, европейським та американським. Це було б зручно.

Він спроектував би країну з різноманітним, багатокультурним, багатоетнічним і багатомовним населенням, яке б мало природні зв’язки зі всіма континентами земної кулі, але водночас було б пов’язане в єдине ціле однією мовою – англійською, яка була б також панівною мовою в Інтернеті. Він також створив би в цій країні принаймні п’ять різних регіональних економік, об’єднаних єдиною валютою, доларом, який би був також резервною валютою для решти світу. Мати єдину країну з різними регіональними економіками – дуже цінна риса, адже коли один регіон занепадає, то інші піднімаються, допомагаючи вирівняти максимуми і мінімуми циклів бізнесу. Все це дуже би знадобилося.

Він сконструював би країну з надзвичайно різноманітними, інновативними і ефективними ринками капіталу, де ризиковий капіталізм {venture capitalism} вважався б мистецтвом шляхетним і сміливим, і кожен, хто б зробив дотепний (чи навіть позірно безглуздий) винахід у себе в підвалі чи в гаражі, завжди зміг би знайти підтримку у якогось схильного до ризику капіталіста. Це було б непогано. Адже коли йдеться про швидкість, ніхто так швидко не викладає гроші на нові ідеї, як американські ринки капіталу. Якщо порівняти список двадцяти п’яти найбільших компаній в Европі двадцять п’ять років тому зі списком двадцяти п'яти найбільших европейських компаній сьогодні, ці два списки будуть майже однакові. Але коли взяти список двадцяти п’яти найбільших компаній в Америці двадцять п’ять років тому і порівняти його зі списком двадцяти п'яти найбільших американських компаній сьогодні, це будуть великою мірою різні списки. Так, фінансові ринки Америки, які постійно вимагають короткотермінових прибутків і щоквартальних доходів, часто не дозволяють корпораціями “марнувати гроші” на довготермінове зростання. Це правда. Але ці ж самі ринки з дня на день дадуть 50000 доларів людині з напівсирою ідеєю, щоб перетворити цю ідею в комп’ютер "Макінтош". Штат Массачусетс має більшу індустрію ризикових капіталовкладень, ніж уся Европа взята разом. Ризикові капіталісти нині дуже важливі люди, і не просто як джерело грошей. Найкращі з них дають компаніям-початківцям надзвичайно цінний досвід. Вони бачили багато таких компаній, розуміють, які стадії повинна пройти компанія у своєму розвиткові, і можуть допомогти їй у цьому, що часто є таким же важливим, як і початкові інвестиції.

Наш геоархітектор напевне спроектував би країну з найчеснішою правовою та регулятивною системою у світі. У такій країні як внутрішні, так і іноземні інвестори завжди можуть розраховувати на досить рівномірний простір для гри, де корупція відносно незначна, де є цілий ряд юридичних гарантій для кожного іноземця, який хоче вкласти гроші і в будь-який час забрати прибуток геть, де панує законність, яка дозволяє ринкам та контрактам функціонувати нормально і через патентний захист охороняє та заохочує новації. Ринки капіталу США нині не лише ефективніші, ніж ринки капіталу в будь-якій іншій країні, вони також найпрозоріші. Фондові ринки США просто не потерпіли б секретности, тому кожна зареєстрована компанія повинна вчасно подавати звіти про прибутки, разом з фінансовими деклараціями, які регулярно перевіряються, так що невдалі методи управління і розміщення ресурсів відразу виявляються і караються.

Він спроектував би країну з такою системою законів про банкрутство і суди, яка б заохочувала людей, котрі зазнали краху у бізнесі, щоб вони, оголосивши про своє банкрутство, пробували знову; і якщо вони знов зазнають невдачі, то можуть знов оголосити банкрутство і пробувати знов і знов, аж поки не доможуться успіху і не започаткують, приміром, новий Amazon.com, – не будучи приреченими носити тавро своїх початкових банкрутств решту свого життя. У Кремнієвій Долині, як каже знаменитий капіталіст-ризикант Джон Дурр, «невдача не вважається чимось ганебним, а навіть може бути важливо, що раніше ви зазнали невдачі з чужими грішми». Банкрутство розглядається там як необхідна і неминуча плата за новації, і таке відношення заохочує людей ризикувати. Якщо ви боїтеся невдачі, то не розпочнете свій бізнес. Якось в Пало-Альто Гаррі Саал, який після кількох невдалих спроб з новими ризиковими підприємствами опрацював одну з найвдаліших систем діагностики програмного забезпечення в Кремнієвій Долині, сказав мені за кавою: «Тут панує погляд, що невдачі завжди приносять тобі досвід і мудрість. Ось чому людям, чиї спроби зазнали невдачі, часто легше здобути гроші на наступну спробу. Адже кажуть: “Що, його перша спроба зазнала невдачі? Б’юсь об заклад, це його чогось навчило, тому я знов дам йому гроші”».

В Европі банкрутство – довічне тавро. Бійтеся оголосити себе банкрутом в Німеччині: ви, ваші діти і діти ваших дітей – усі носитимуть Каїнове тавро в очах німецького суспільства. Якщо в Німеччині ви мусите оголосити себе банкрутом, вам краще виїхати звідти. (І вас з відкритими обіймами приймуть в Пало-Альто).

Під цим оглядом наш геоархітектор напевне спроектував би країну, яка позитивно сприймала б нових іммігрантів, у якій кожен, хто прибуває на її береги, теоретично вважався б конституційно рівним з будь-ким іншим. Це дало б тій країні змогу ненастанно висмоктувати найкращі мізки з цілого світу і залучати їх у своїх компаніях, медичних центрах та університетах. Нині приблизно третина науковців та інженерів Кремнієвої Долини – це народжені за кордоном іммігранти, які потрапили туди і розповсюджують цінності та продукти Кремнієвої Долини по цілому світі. Як стверджує Анна-Лі Саксенян, експерт з міського врядування Каліфорнійського університету в Берклі, дослідження Каліфорнійського інституту державної політики показали, що в 1996 році 1786-ма технологічними компаніями Кремнієвої Долини, обсяг продажу яких становить 12,6 мільярда доларів і на які працює 46000 осіб, керували виключно іммігранти з Індії та Китаю. Дональд Райс, колишній бос у компанії "Теледайн", 1997 року заснував у Санта-Моніці (штат Каліфорнія), біотехнологічну компанію "УроДженезіс", яка опрацьовує методи лікування хвороб простати. Одного дня він описав мені свій персонал: «У нас дев’ятнадцять працівників. Троє – два науковці і один адміністратор – народилися у В’єтнамі; двоє, обидва науковці, народилися в Канаді; один науковець народився в Німеччині; ще один – в Перу; один – у Малайзії; ще один – в Китаї; один наш науковець з Ірану, а ще один – з Індії. Решта всі – народжені в Америці. Я не можу уявити собі жодної іншої країни в світі, де ви могли б так легко зібрати таку команду». І це правда. Ви не пробували часом стати японським громадянином? А як щодо швейцарського громадянства? Щоб мати японське громадянство, вам насправді треба народитися японцем. Щоб мати швейцарське громадянство, вам фактично треба народитися швейцарцем. А щоб бути американцем, треба просто хотіти бути американцем. Це не означає, що ми впускаємо всіх, хто хоче бути американцем, але коли громадянство є питанням юридичним, а не етнічним, расовим чи національним, країні набагато легше вбирати нові таланти. Як полюбляє говорити один мій приятель з Кремнієвої Долини: «Я не боюсь Японії чи інших азійців. Наші азійці завиграшки поб’ють їхніх азійців».

Чим більше кваліфікованих працівників ви можете привабити на свою територію, тим більші ваші шанси на успіх. Що стосується Америки, то моя думка така: нехай приїжджають усі, не лише багаті, освічені підприємці. Я б ніколи не завернув назад жодної особи, яка припливла човном з Гаїті. Кожного, хто має достатньо енергії та кмітливости, щоб побудувати з упаковань від молока пліт, переплисти Атлантику і дістатися таким чином до американських берегів, я хочу бачити новим іммігрантом. Т. Дж. Роджерс, головний менеджер "Сайпресс Семікондакторс", скаржачись на встановлені Конгресом обмеження кількости тимчасових робочих віз для іноземних інженерів, зауважив: «В інформаційну добу переможців і переможених відрізнятиме потужність мозку. Але наші сенатори цього не бачать. Вони лаштуються відіслати назад сметанку інтелектуального світу, щоб вона потім конкурувала проти нас у себе вдома. Четверо з моїх десяти віце-президентів – іммігранти. Близько 35 відсотків моїх інженерів – іммігранти. Мій заступник з науки – хлопець, який розробляє мій найхитромудріший чіп – походить з Куби». Ви б хотіли, аби у вашій країні працювали лише ті інженери, котрих може дати ваша країна, чи ви б воліли користуватися послугами найкращих десяти відсотків всіх інженерів світу? Америка нині єдина країна, яка дійсно може користуватися їхніми послугами. Японія, Швейцарія, Німеччина не мають справжніх традицій імміграції, і це буде для них велетенською вадою.

Наш геоархітектор, безперечно, спроектував би країну з гнучкою, демократичною федеративною політичною системою, яка дає більший простір для децентралізації прийняття політичних рішень, а тому дає змогу різним регіонам і місцевостям пристосовуватися до світових тенденцій, не чекаючи, аж центр зробить перший крок. Адже федеративний устрій – коли п’ятдесят штатів мають стимул конкурувати і експериментувати, шукаючи вирішення тісно переплетених між собою проблем освіти, соціального забезпечення та охорони здоров’я – є велетенською перевагою в добу глобалізації, коли ці проблеми стають дуже складними і важко знайти правильне вирішення, не поекспериментувавши кілька разів.

Наш геоархітектор, безперечно, спроектував би країну з найгнучкішим ринком праці на світі, який давав би змогу працівникам легко переміщатися з однієї економічної зони до іншої, а працедавцям – відносно легко наймати і звільняти з роботи персонал. У період швидких змін легкість руху має критичне значення. В Америці, коли одного дня ви втратите роботу у штаті Мен, наступного дня ви можете знайти іншу в Сан-Дієґо, якщо ви готові змінити місце проживання. Якщо ж одного дня ви втратите роботу в Токіо, я б не радив вам наступного дня шукати роботу в Сеулі. Якщо ви втратите працю в Мюнхені, то навіть в умовах спільної европейської валюти і ринку вам буде нелегко знайти іншу в Мілані. Це створює значні труднощі.

Ба більше, чим легше працедавцям звільняти працівників, тим охочіше працедавці наймають їх. Цей маленький парадокс є одним з пояснень – можливо, навіть найважливішим поясненням – того, чому в 1990-ті роки Америка так перегнала Японію та Західну Европу у впровадженні інформаційної революції у свою економіку.

Замисліться над однією простою річчю: хоч усі технології, від Інтернету до персональних комп’ютерів, доступні кожній розвиненій країні, чому деякі країни швидко впроваджують їх у бізнес, а інші ні? Що ж, коротко відповісти на це запитання можна так: ці нові технології підвищують продуктивність виробництва і рівень життя у суспільстві тому, що вони заміняють людську працю. Робот здійснює операцію на конвеєрі ефективніше, ніж робітник. Чіп голосової пошти у вашому телефоні здійснює роботу краще, ніж телефоніст. Іншими словами, суть інформаційної революції не в тому, що вона збільшує кількість затраченої праці на одиницю продукції, а в тому, що вона зменшує кількість потрібної праці на одиницю продукції, даючи в результаті вищу ефективність і економію коштів. Кількість фізичної праці, потрібної на виконання будь-якого завдання, зменшується. Тож якщо ваша культура і ваше суспільство дозволяє вам легко і вільно заступати працю робітників новими технологіями, ви пожнете плоди переваг, які вони вам дають, у вигляді підвищеної продуктивности, кращих прибутків, вищого загального добробуту і, в кінцевому рахунку, створення більшої кількости робочих місць.

Все це підвищує конкурентоспроможність країни. Нинішнє суспільство і культура Америки саме такі, які потрібні для Шумпетерової творчої руйнації. Якось Алан Ґрінспан зауважив, що в середині 1999 року нові технології ліквідовували в Америці приблизно 300000 робочих місць щотижня. Але щотижня ці ж технології створювали 300001 робоче місце, і тому загальний рівень безробіття в Америці постійно утримувався на низькому рівні. Маючи змогу легко звільняти робітників і заміняти їх технологіями, американські компанії не бояться купувати ці нові технології, до того ж їм легше заплатити за них, коли вони звільнять робітника. Але з цієї ж причини вони набагато менше бояться наймати нових людей.

В Европі та в Японії, навпаки, звільняти людей дуже важко. Уявіть собі, що з’явилася нова система голосової пошти, яка може зробити справжню революцію у телефонній системі вашої компанії і замінити працю десяти телефонних операторів. Типова західноевропейська компанія буде змушена, купивши цю нову систему голосової пошти,тримати на роботі цих десять телефонних операторів або відкупитися від них дуже дорогою ціною. Тому компанія або буде дуже неохоче наймати нових працівників, або відмовиться від купівлі нової технології, бо не зможе дозволити собі оплачувати рахунки за нове обладнання і водночас платити зарплатню старим працівникам. Прибуток від нового капіталовкладення буде занадто низьким. У цьому сенсі, можливо, одним з ключових поворотних пунктів в американській історії, яка вступає у нове тисячоліття, було рішення Рональда Рейґана у 1981 році звільнити всіх страйкуючих авіадиспетчерів. Жодна інша подія не зробила більше для того, аби змінити рівновагу сил між адміністрацією та робітниками, давши таким чином вільну руку американським компаніям звільняти персонал, сприйняти інформаційну революцію і дістати змогу наймати ще більше працівників. І не дивно, що у 1990-ті роки в Америці зникли мільйони робочих місць, але ще більше мільйонів робочих місць створено, тоді як у Західній Европі ринок праці перебував переважно у стагнації, а рівень безробіття застряг на 12-відсотковій позначці.

Наш геоархітектор сконструював би країну, де б панувала неприязнь до захищених урядом картелів, де кожна компанія і банк повинні боротися власними силами, і де не потерплять монополій. Це дуже важливо. Навіть коли якась американська фірма стає світового класу компанією й викликає заздрощі, як-от "Майкрософт", вона все одно повинна відповідати вимогам антимонопольного відділу міністерства юстиції. Це одне з прихованих джерел могутности Америки. Коли хтось каже, що Америка, аби зберегти свою міць, мусить підтримувати такі гігантські компанії, як "Майкрософт" – хоч що вони роблять, – цей хтось дуже помиляється. Справжнім джерелом нашої сили є саме той факт, що група правників з міністерства юстиції, які заробляють 75000 доларів за рік, може напосістися на "Майкрософт", найбільшу компанію в Америці, іперемогти! Доки є антимонопольний відділ міністерства юстиції, готовий і спроможний усувати монополістів, доки є такі судді, як Томас Пенфілд Джексон, які не побояться винести їм максимальний вирок, доти завжди будуть інші компанії, не гірші за "Майкрософт". За іронічним збігом обставин, суддя Джексон виявив, що "Майкрософт" – монополія, яка завдає шкоди споживачам, у листопаді 1999 року, саме в тиждень десятої річниці падіння Берлінської стіни. Варто пам’ятати, що люди, які зруйнували цю стіну, дуже хотіли потрапити по той її бік. Звичайно, вони хотіли того, що продавав Білл Ґейтс: "Віндовза", діснейлендів, біґ-маків і гарного життя. Але вони хотіли також того, що пропонував суддя Джексон: верховенства закону {rule of law}. І якщо посткомуністичні країни чогось навчилися за ці останні десять років, то це того, що верховенство закону – це той фундамент, на якому побудований увесь американський добробут. Як це зрозуміла насамперед Росія, ніякий добробут без цього верховенства не втримається. В основі американського способу життя лежить саме американська система управління, заснована на додержанні законів, у якій жодна особа чи компанія не стоїть вище від закону. Мене так само, як будь-кого іншого, засмутили повідомлення про гадане викрадення Китаєм у 1999 році американських ядерних секретів. Такого не можна допускати. Але водночас я відчував, що у міркуваннях китайців було щось жалюгідне. Адже найбільший наш секрет – справжнє джерело нашої сили – вкрасти неможливо. Це наш спосіб життя. Коли б китайці зробили ксерокопію цього секрету, я б занепокоївся, що вони можуть стати нашими конкурентами. Але поки вони намагаються викрасти наші останні секретні військові розробки, хай знають, що наша система відразу витворить ще досконаліші.

Наш геоархітектор створив би країну, яка б толерувала диваків – хлопців з конячими хвостами чи дівчат з кільцем у носі, які є також математичними геніями або талановитими програмістами. Америка – це країна, де в ту мить, коли одна людина підводиться і каже: «Це неможливо», – входить хтось інший і оголошує: «Ми тільки-но це зробили». Віце-президент "Інтелу" Аврам Міллер каже: «Японці цього не розуміють, бо самі зосереджені на однорідності. Виробляючи безконечну кількість тих самих речей, вони здобули славу висококласних спеціалістів, і ми сприйняли це за якесь особливе обдарування. Але нині світ не потребує багатьох однакових речей, і в цьому світі, де кожен хоче чогось іншого – і де потрібні технології, які дадуть змогу виробляти речі, досконало пристосовані до індивідуальних потреб, – Америка має справжню перевагу».

Наш геоархітектор спроектував би країну, чий корпоративний сектор, на відміну від цього сектора в европейських країнах чи в Японії, на середину 1990-х років уже б пройшов більшість стадій скорочення, приватизації, створення мереж, дерегуляції, перепроектування, реорганізації та реструктурування, необхідних для того, щоб повністю пристосуватися до демократизації фінансів, технології та інформації і використовувати ці досягнення, щоб уникати Синдрому Мікрочіпового Імунодефіциту. Так, як Америка виграла в космічних перегонах, так тепер вона виграє у кіберпросторових перегонах. На інформаційні технології американські компанії витрачають більше грошей на душу населення, ніж будь-хто у світі.

Він би також вигадав країну з глибоко закоріненою підприємницькою культурою і системою податків, яка дозволяє успішному інвесторові або новаторові утримувати свої прибутки з капіталу на високому рівні, аби він мав постійний стимул багатіти дедалі більше. У нашій ідеальній країні Горейшо Елджер^[14]– не міфічний персонаж, а часто-густо ваш сусід, який почав працювати інженером в "Інтелі" чи в "Америка онлайн" на зорі їх діяльности, а тепер йому платять опціонами, які варті 10 мільйонів доларів.

Наш геоархітектор, безперечно, спроектував би країну, у якій було б багато відкритих просторів з гарною природою і затишних містечок, які приваблюють працівників інтелектуальної сфери. Адже нині, завдяки Інтернетові, факсові та кур'єрській пошті, високотехнологічні компанії і розробники технологій можуть втекти з великих міст і поселитися там, де хочуть. Так що усі наші численні зелені долини неподалік від гір та океанів дають нам справжню перевагу. Ось чому такі штати, як Айдаго, Вашинґтон, Ореґон, Міннесота та Північна Кароліна нині мають квітучі сектори високої технології.

Він би спроектував країну, яка настільки високо цінує вільний потік інформації, що захищає право на поширення інформації навіть для найогидніших порнографів і найзапекліших расистів. Це теж великий актив для країни. Адже у Швидкому Світі, де інформація, знання, товари і послуги тектимуть через кіберпростір з дедалі більшою швидкістю, вагому перевагу матимуть ті країни, які зручно почуваються з такою відкритістю, які звикли до тої какофонії та хаосу, що часто-густо її супроводжують; країни, які вміють змагатися завдяки розмахові своєї уяви, а не завдяки захистові стін. Америка, прийнявши "Акт про свободу інформації", який не дозволяє урядові надто довго тримати щось в секреті, плекала цю культуру відкритости з самого свого початку.

І, що найважливіше, наш геоархітектор придумав би країну, де мультинаціональним компаніям і дрібним підприємцям дедалі звичніше було б мислити у великих, глобальних масштабах і досягати вершин у кожному швидкому, динамічному, обладнаному мережами, наукомісткому секторі діяльности. Америка нині залишила позаду всіх у розробці програмного забезпечення та нових комп’ютерів, інтернет-проектуванні, інтернет-маркетинґу, комерційній банківській справі, електронній пошті, страхуванні, деривативах, генній інженерії, опрацюванні проблем штучного розуму, інвестиційній банківській справі, охороні здоров’я, вищій освіті, кур'єрській пошті, консалтинґу, харчуванні нашвидкуруч, рекламі, біотехнології, засобах масової інформації, розважальному бізнесі, готельному бізнесі, вирішенні проблеми відходів, фінансових послугах, охороні природи та телекомунікаціях. Це – постіндустріальний світ, а у всьому, що постіндустріальне, Америка нині найкраща.

* * *

Якщо у світі глобалізації все дістається переможцеві, в Америці – принаймні поки що – переможцям, безперечно, дістається багато. Це робить Америку унікальною супердержавою. Вона перевершує всіх у традиційних джерелах сили. У неї є велика, готова до бою армія, озброєна більшою, ніж будь-коли, кількістю авіаносців, найновіших реактивних винищувачів, транспортних літаків і ядерної зброї, так що її потуга сягає далі і глибше, ніж потуга будь-якої країни світу. Той факт, що Америка має непомітний радарам бомбардувальник далекої дії Б-2 і зараз розробляє непомітний радарам винищувач близької дії Ф-22, означає, що літаки повітряних сил США можуть залетіти непоміченими в систему протиповітряної оборони майже будь-якої країни. Водночас, як детально описано вище, Америка перевершує всіх у нових критеріях могутности, властивих ері глобалізації.

Але згадайте: лише десять років тому здавалось, що на перший план вийдуть азійці та европейці, і була в моді теорія про занепад Америки. Тепер, як сказав газеті "Нью-Йорк Таймс" Джон Нойффер, американський аналітик у Морському дослідницькому інституті Міцуї в Токіо, все раптом обернулося навпаки: «Японці не бачать світла в кінці тунелю, а американці не бачать кручі, яка могла б заступити їм шлях».

Це не значить, що круч немає. Вони є завжди. Хай які органічні переваги в конкуренції має в цей історичний момент Америка, – та, однак, аби бути конкурентоспроможною, вона повинна піклуватися про належний стан своїх підвалин. Вона повинна дбати про постійне підвищення продуктивности та здатности виробляти товари і послуги з дедалі нижчими затратами, так, щоб і заробітна платня зростала, і щоб інфляції не було. Зростання продуктивности в Америці наприкінці 1990-х років було новим, обумовленим технологією явищем, і невідомо, чи воно матиме такі самі темпи, чи сповільниться до темпів попередніх двадцяти п’яти років чи прискориться. В цю добу глобалізації Японія поки що, можливо, й має більше пасивів, ніж активів, але у багатьох галузях промисловости вона далі є дуже ефективним виробником, до того ж там високий рівень заощаджень, що завжди є позитивним чинником, і дуже працьовите населення. Японія далі є рушієм новацій у таких ділянках, як виробництво високоскладних приладів, управління товарними запасами та електроніка. В Японії є чимало добрих підприємців, яких просто душить ця система. Так що макроекономічне кульгання Японії в 1990-х роках не означає банкрутства, – для неї це просто нагода, щоб пристосуватися до нових умов. Поки японці та західноевропейці тримаються своїх негнучких, захищених систем загального добробуту, які, злагіднюючи руйнівну силу капіталізму, водночас зводять нанівець його творчий і збагачувальний характер, Японія та Західна Европа не становитимуть конкуренції для Америки. Але чим далі Америка випереджатиме їх в добу глобалізації, тим завзятіше, на мою думку, вони намагатимуться її наслідувати. Це неминуче пристосування буде дуже болісним, але вони будуть змушені вдатися до нього, щоб зберегти свій теперішній рівень життя.

Річ не в тім, що ці суспільства не дають підприємчих умів, потрібних у цю добу. Мізки француза працюють так само, як і мізки американця. Питання лиш в тому, в якому економічному і соціальному контексті ці мізки розвиваються. Причиною припливу багатьох найкращих французьких програмістів до Кремнієвої Долини є те, що, на їхню думку, у нинішній французькій системі вони просто не могли б досягти успіху. 21 березня 1998 року "Вашинґтон Пост" повідомила з Парижа про відплив інтелектуальних сил з Франції до Кремнієвої Долини завдяки гнучкості, що її дає американська система: Реза Малекзаде, двадцятичотирьохрічний випускник однієї з найпрестижніших шкіл бізнесу Франції, переїхав до Штатів, за три роки тричізмінив роботу і став директором операцій по США компанії "Софтвей Інтернешинел Інк." у Сан-Франциско, яка займається побудовою мережних систем. «Я б не міг робити у Франції того, що роблю тут, – сказав він. – У Франції, навіть коли вам п’ятдесят років, про вас говорять як про випускника тої чи тої школи. А тут важливо лише те, на що ви здатні, і ніхто не зважає на те, скільки вам років чи який навчальний заклад ви відвідували п’ятнадцять років тому». Тепер він – один з 40000 французьких громадян, які живуть у Північній Каліфорнії. Якщо зміниться контекст у Франції, то, безсумнівно, багато з них повернеться назад, і до Кремнієвої Долини їх приїздитиме менше.

Америці варто використати цей момент, коли у неї є декілька додаткових переваг, щоб дати собі раду зі своїми дуже серйозними проблемами, серед яких злочинність у середмістях, нездоровий брак контролю за вогнепальною зброєю, дедалі більші розриви між прибутками, недостатнє фінансування громадських шкіл, культура судових процесів, які можуть виснажити будь-кого, від дрібного бізнесмена до великих корпорацій, недостатнє фінансування системи соціального забезпечення, культура споживчих кредитних карток, яка спонукає багатьох людей споживати далеко більше від їхніх фінансових можливостей, внаслідок чого нагромаджується ціла гора споживчого боргу, яка у разі рецесії може становити неабияку загрозу всій фінансовій структурі, і політична система, яку дедалі більше спотворюють і розкладають слабкі закони про фінансування виборчих кампаній. Розв’язання цих проблем буде справді доречним в добу глобалізації.

Я сподіваюся, що Америка скористається зі своїх переваг мудро, і не думаю, що у цьому раціональному ентузіазмі я самотній. Але якщо ми будемо надто задоволені самі собою, після буму наступить спад з такою ж певністю, як після світанку настають сутінки. Ось чому я завжди пам’ятаю слова міністра фінансів Ларрі Саммерса, який не раз казав про Америку 1990-х: «Єдине, чого ми повинні страхатися, – це браку самого страху».

Революція – це США

Скоріше чи пізніше "Мак-Дональдс" потрапить у кожен сюжет:

де О.Дж.Сімпсон обідав перед самим вбивством Ніколь? У "Мак-Дональдсі".

Що дав міністр торгівлі Рон Бравн американським військам перед самою своєю смертю? "Мак-Дональдс".

приповідка в прес-бюро штаб-квартири "Мак-Дональдса" в Овк Бруку (Іллінойс)

Як ви можете кричати «Смерть Америці!», якщо на вас джинси?

двадцятиоднорічна іранська студентка іронічно коментує репортерові "Нью-Йорк Таймс" Джонові Бернсу поведінку інших студентів на мітинґу протесту в Тегерані з нагоди двадцятої річниці іранської революції, 4 листопада 1999 року.

Яка б то сила дар дала нам пишний

Себе побачить, як нас бачать інші

Роберт Бернс

Теорія світу, в яку я вірю, – це теорія п’яти бензоколонок.

Саме так: я вважаю, що нинішню світову економіку можна звести до п’яти різних типів бензозаправок. Перший – японська заправка. Галон бензину тут коштує 5 доларів. Вас обслуговують четверо працівників в уніформах та білих рукавичках і з довічними контрактами на роботу. Вони накачують вам бензин. Вони міняють вам мастило. Вони миють вам вікна і махають рукою, дружньо усміхаючись, коли ви у мирі від’їжджаєте. Другий – американська заправка. Бензин коштує лише 1 долар за галон, але ви заливаєте його собі самі. Ви самі собі миєте шибки і підпомповуєте колеса. Коли ви виїжджаєте за ріг, четверо волоцюг намагаються вкрасти вам диски коліс. Третій – західноевропейська заправка. Бензин там теж коштує 5 доларів за галон. На зміні тільки один заправник. Він, буркочучи, заливає вам бензин і без усмішки міняє вам мастило, весь час нагадуючи, що, згідно з його затвердженим профспілкою контрактом, заправник повинен тільки заливати бензин і міняти мастило. Вікон він не миє. Працює він лише тридцять п’ять годин на тиждень, причому щодня має дев’яносто хвилин обідньої перерви, протягом яких заправка зачинена. Він також щоліта проводить на півдні Франції шість тижнів своєї відпустки. Навпроти через вулицю грають у м’яча двоє його братів і дядько, які дармують вже десять років, тому що державна страхівка від безробіття приносить їм більше грошей, ніж їхня остання робота. Четвертий тип заправки – в країні, що розвивається. Тут працює п’ятнадцятеро осіб, і всі вони родичі. Коли ви в'їжджаєте, ніхто не звертає на вас уваги, – вони надто заклопотані розмовою між собою. Ціна бензину лише 35 центів за галон, бо уряд субсидує пальне, а в дії лише одна з шести колонок. Інші поламані, і робітники чекають, коли їм привезуть з Европи запчастини. Заправка досить занедбана, бо її власник живе в Цюріху і вивозить з країни всі свої прибутки. Власник не знає, що половина його працівників ночує у майстерні і використовує обладнання для миття машин, щоб приймати душ. Більшість клієнтів заправки в країні, що розвивається, приїжджає або на "Мерседесі" останньої моделі, або на мопеді – проміжного варіанта немає. Однак на заправці вічна товкотнеча, тому що багато людей зупиняється тут, щоб компресором накачати собі колеса велосипедів. Насамкінець – комуністична заправка. Бензин тут коштує лише 50 центів за галон, – але пального немає, бо четверо хлопців, які тут працюють, продали його на чорному ринку по 5 доларів за галон. На комуністичній заправці присутній лише один з обслуги. Троє інших мають ще одну роботу на підпільному підприємстві і приходять сюди лише раз на тиждень, щоб взяти зарплату.

Ось що відбувається в найширшому сенсі у нинішньому світі: процес глобалізації примушує кожного схилятися до американської заправки. Якщо ви не американець і не знаєте, як самому заливати собі бензин, то раджу вам цього навчитися. Із закінченням холодної війни глобалізація глобалізує капіталізм англо-американського стилю і Золоту Гамівну Сорочку. Вона глобалізує американську культуру і культурні символи. Вона глобалізує те, що в Америці найкраще, і те, що в Америці найгірше. Вона глобалізує американську революцію і глобалізує американську бензозаправку.

Але не кожному подобається американська заправка і те, що вона символізує, і можна зрозуміти чому. В основі японської, західноевропейської та комуністичної заправок лежать суспільні договори, які дуже відрізняються від американського, а також дуже відмінні судження про те, як повинні діяти ринки і як повинен здійснюватися контроль за ними. Европейці і японці вірять у державу, яка здійснює владу над людьми і над ринками, а американці радше вірять у надання людям більших повноважень, а ринкам – більшої свободи, щоб вони вирішували, хто переміг, а хто переможений.

Оскільки японці, західноевропейці і комуністи незатишно почуваються при цілковито вільних ринках і нерівномірних винагородах та покарах, що їх ці ринки роздають, то їхні заправки влаштовані так, щоб пом’якшувати таку нерівність і урівнювати винагороду. На їхніх заправках також звертається більше уваги на самобутні традиції та ієрархію цінностей спільноти. Західні европейці наймають менше працівників, але виплачують їм вищу заробітну платню і збирають вищі податки, щоб подати щедру допомогу безробітним і забезпечити цілий мішок інших подачок, що їх роздає держава загального добробуту. Японці натомість платять працівникам дещо менше, зате гарантують їм довічну зайнятість, а тоді захищають ці довічні робочі місця через обмеження входу іноземних конкурентів на японський ринок. А от американська заправка – заклад набагато ефективніший: клієнт тут – пан; заправка не має жодної соціальної функції; її єдиною метою є запропонувати найбільше бензину за найдешевшу ціну. Якщо це можна зробити взагалі без працівників – тим краще. Гнучкий ринок праці знайде їм роботу в іншому місці. Жорстоко, кажете? Можливо. Готові всі до цього чи не готові, але це та модель, до наслідування якої дедалі більше змушена буде вдаватися решта світу.

Це часто ставлять Америці на карб, адже у багатьох аспектах глобалізація – це ми, принаймні так це сприймає велика частина світу. Три типи демократизації розвивалися переважно в Америці. Золоту Гамівну Сорочку пошили в Америці та у Великобританії. На чолі Електронного Стада біжать американські бугаї з Волл-стріту. Дядечко Сем є наймогутнішим дійовцем, який тисне на інші країни, щоб вони відкривали свої ринки для вільної торгівлі і вільних інвестицій, а американські глобальні військові сили пильнують, щоб ці ринки і морські шляхи були відкритими для глобалізації, як робив це британський флот у добу глобалізації дев’ятнадцятого століття. Джозеф Най-молодший, декан Школи Кеннеді Гарвардського університету дуже добре підсумував цей стан речей: «Корені глобалізації у її найновішому втіленні можна частково побачити в американській стратегії після Другої світової війни, в бажанні американців створити відкриту міжнародну економіку, аби запобігти ще одній депресії, врівноважити силу Радянського Союзу і стримати комунізм. Інституційна інфраструктура і політичний тиск, що спонукали до відкриття ринків, були наслідками американської сили і політики. Але їх підсилив поступ технологій транспортування та комунікацій, який примушував країни сплачувати дедалі більшу ціну за опір силам світового ринку». Інакше кажучи, навіть в епоху холодної війни Америка докладала великих зусиль до спорудження глобальної економіки, маючи на те свої власні економічні і стратегічні причини. Внаслідок цього, коли наприкінці 1980-х років інформаційна революція і три різновиди демократизації зійшлися разом, вже існувала готова владна структура, дуже сприйнятлива до цих тенденцій і технологій, яка значно посилила їх поширення в цілому світі. Як зауважувалось раніше, саме сполучення американської сили і американських стратегічних інтересів, поєднане зі зробленою-в-Америці інформаційною революцією, справді уможливило цю другу еру глобалізації і надало їй виразно американського обличчя.

Нині глобалізація часто має вуха Мікі Мауса, жує біґ-маки, п’є кока-колу або пепсі, працює на комп’ютері ІБМ з інтелівським процесором "Пентіум ІІ", використовуючи "Віндовз 98" і під’єднуючись до мережі через "Сіско Системс". Тому якщо відмінність між глобалізацією та американізацією для більшости американців є очевидною, то – на жаль – для багатьох інших людей на світі це зовсім не очевидно. У більшості країн люди вже не можуть провести межу між американською могутністю, американським експортом, американською культурною експансією, експортом американської культури та "ванільною" глобалізацією. Тепер все це здається одним і тим самим. Я не тверджу, що глобалізація мусить бути американізацією, – лише звертаю увагу на те, що саме так її сприймають у багатьох місцях. І зовсім не дивує заголовок у японській газеті "Ніхон Кейдзай Сімбун" за 4 червня 1999 року стосовно конференції з глобалізації в Токіо, в якому сказано про «спровоковану Америкою глобалізацію». Коли маси людей у країнах, що розвиваються, дивляться на цю систему глобалізації, найперше, що вони бачать, це агітаційний плакат, на якому написано: ДЯДЕЧКО СЕМ ПОТРЕБУЄ ТЕБЕ (для Електронного Стада).

Мартін Індик, колишній посол США в Ізраїлі, розповів мені історію, яка дуже добре це ілюструє. Його, як посла, запросили урочисто відкрити перший “Мак-Дональдс" в Єрусалимі. Я спитав його, що він сказав з нагоди відкриття “Мак-Дональдса" у святому місті, і він відповів: «Швидка їжа для швидкої нації». Але найкраще, розповів він мені пізніше, було те, що у “Мак-Дональдсі" йому дали кольорову бейсбольну кепку з логотипом “Мак-Дональдса", щоб він надів її перед тим, як з’їсти ритуальний перший біґ-мак в першому “Мак-Дональдсі" в Єрусалимі – а ізраїльське телебачення знімало кожен з’їджений ним шматок для вечірнього випуску новин. В ресторані було повно молодих ізраїльтян, які не хотіли пропустити цю історичну подію. Коли посол Індик готувався з’їсти перший в Єрусалимі офіційний біґ-мак, крізь юрбу проштовхався якийсь підліток-ізраїльтянин і підійшов до нього. В руках він тримав мак-дональдсівську кепку, яку разом з ручкою вручив послові Індикові й попрохав його: «Ви посол? Можна взяти у вас автограф?»

Збитий з пантелику посол Індик відповів: «Звичайно. Мене ще ніхто ніколи не просив про автограф».

Коли посол Індик взяв кепку і налаштовувався було написати на ній своє ім’я, підліток сказав: «Ото, мабуть, гарно бути послом від “Мак-Дональдса" і їздити по світі, відкриваючи всюди ресторани “Мак-Дональдса"!»

Страшенно здивований, посол Індик глянув на ізраїльського підлітка і сказав: «Ні, ні. Я – американський посол, а не посол від “Мак-Дональдса"!»

Молодий ізраїльтянин подивився на нього розчаровано. Посол Індик описав, що трапилося тоді: «Я спитав його: “То ти вже не хочеш мого автографа?” І хлопець відповів: "Ні, мені не потрібен ваш автограф", – забрав свою кепку і пішов геть».

Не дивно, що стосунки любови-ненависти, які вже давно існували між Америкою і рештою світу, нині очевидно ще більше загострюються. Для декого американізація-глобалізація – це дуже привабливий, повний можливостей, неймовірно спокусливий шлях до підвищення життєвого рівня. Однак у багатьох інших ця американізація-глобалізація породжує глибоке почуття заздрощів і неприязні до Сполучених Штатів – заздрощів, бо Америка, схоже, набагато краще осідлала цього тигра, і неприязні, бо американізація-глобалізація дуже часто полягає в тому, що Сполучені Штати підстьобують інших, аби ті рухалися швидше, інтернетизувалися, скоротилися, стандартизувалися і марширували під американські культурні мелодії до Швидкого Світу. Хоч я певен, що у світі є більше прихильників Америки, ніж недоброзичливців, все ж цей розділ саме про останніх. Він – про іншу негативну реакцію проти глобалізації – дедалі більшу неприязнь до Сполучених Штатів, що виникла в міру нашого просування до глобалізаційної системи, яка нині перебуває під значним впливом символів, ринків і військової міці Америки.

Як зауважив одного разу історик Рональд Стіл: «Зовсім не Радянський Союз, а саме Сполучені Штати є справді революційною силою. Ми віримо, що наші інституції мають викинути на смітник історії всі інші інституції. Наша економічна система успішно поховала всяку іншу систему виробництва і розподілу й залишає за собою велике багатство, а іноді – велику руйнацію. Культурні ідеї, які ми передаємо через Голлівуд і “Мак-Дональдси", крокують по світі, щоб полонити і підірвати інші суспільства. На відміну від традиційних завойовників, нам не досить простого підкорення інших – ми хочемо, щоб вони стали такими, як ми. Звичайно, для їхнього власного добра. Ми найнещадніші прозеліти у світі. Світ має бути демократичним. Він має бути капіталістичним. Його мають наповнювати підривні ідеї Всесвітньої Павутини. Не дивно, що багато хто відчуває загрозу від того, що ми представляємо».

Класичний американський автопортрет – це картина Ґранта Вуда "Американська ґотика": чоловік і жінка, вбрані в туго затягнутий одяг, з напруженими обличчями, мужньо стоять на варті біля стодоли, тримаючи вила в руках. Але для решти світу американська ґотика – це двоє патлатих двадцятикількарічних американських програмістів, які приїжджають у вашу країну, з намистом і у сандалях, з кільцем у носі і з пофарбованими пальцями на ногах. Вони вибивають ваші вхідні двері, перевертають все в будинку, запихають вам в рота біґ-мак, начиняють голови ваших дітей ідеями, які вам ніколи і на гадку не спадали або яких ви не можете зрозуміти, запихають у ваш телевізор кабель, фіксують його на каналі МТВ, втикають у ваш комп’ютер з’єднання з Інтернетом і кажуть вам: «Не завантажишся – помреш».

Це ми. Ми, американці, апостоли Швидкого Світу, вороги традиції, пророки вільного ринку і первосвященики високих технологій. Ми хочемо поширення наших цінностей і наших піца-хаток. Ми хочемо, аби світ ішов за нами і ставав демократичним та капіталістичним, з веб-сайтом у кожному горшку, з пепсі-колою в кожному роті, з "Майкрософт Віндовзом" у кожному комп’ютері, а найбільше – найбільше – ми хочемо, щоб всі всюди самі помпували собі бензин.

* * *

Я побачив цей знак над вхідними дверима, тільки-но увійшов у вестибюль готелю "Гома" в центрі Тегерана у вересні 1996 року. Там були написані слова: «Геть США». Це не була листівка. Це не було ґрафіті. Це було вмуровано в стіну.

«Господи, – подумав я. – Це ж вмуровано у стіну! У цих людей дійсно клопіт з Америкою».

Через якийсь час я помітив, що іранські мулли, які завжди тонше, ніж інші, відчували злети і падіння американської культурної і військової моці, перестали називати Сполучені Штати просто “Сатаною” або бастіоном “імперіалізму і сіонізму”. Іранці почали називати Америку “столицею всесвітньої зарозумілости”. Я побачив у цьому певну переміну, яка дещо пояснила мені. Іранське керівництво зрозуміло, що “всесвітня зарозумілість” – це щось інше, ніж імперіалізм. Імперіалізм – це коли ви фізично окупуєте інший народ і нав’язуєте йому свій спосіб життя. Всесвітня зарозумілість – це коли ваша культурна і економічна тканина така могутня і широко розповсюджена, що вам не треба окупувати інших народів, аби впливати на їхнє життя. Як сказав мені одного разу міністр фінансів Індії Шрі Яшвант Сінха про стосунки Америки з рештою світу нині: «Немає балансу, нема противаги. Все, що ви скажете – закон».

І саме тому нинішнє поєднання американізації і глобалізації таке могутнє. Багатьох людей Америка непокоїть не тому, що вона посилає всюди свої війська, а тому, що ми розсилаємо всюди свою культуру, цінності, економіку, технологію і спосіб життя – хочемо ми цього чи ні, хочуть цього інші чи ні. «Америка – це щось зовсім інше, – зауважив німецький експерт із закордонної політики Йозеф Йоффе в есеї у "Форейн Афферз" за вересень 1997 року. – Вона дратує і тиранить, але не завойовує. Вона намагається командувати і встановлювати правила, але не йде війною заради нових земель і слави... Сполучені Штати мають не найбільшу, але найдосконалішу військову структуру в світі. У цій "м’якій" грі за владу Америка становить силу сама по собі. Китай, Росія і Японія, а навіть Західна Европа не можуть сподіватися, що вони колись матимуть таку купу фішок на тому гральному столі, яку мають Сполучені Штати. Люди ризикують життям у відкритому морі, щоб добратися до Сполучених Штатів, а не до Китаю. Не так багато людей хотіло б вчитися у Московському університеті чи одягатися і танцювати по-японському. Дуже сумно, але дедалі менше і менше студентів хоче вивчати французьку чи німецьку. Світовою мовою стала англійська у її американській версії. Ось така сила – культура, яка випромінює назовні, і ринок, який втягує всередину – стоїть на втягуванні, а не на натиску; на сприйнятті, а не на завоюванні. Гірше того, таку силу не можна зібрати докупи, щоб потім знайти їй противагу. На цій арені всі вони разом – Европа, Японія, Китай і Росія – не можуть об’єднатися проти Сполучених Штатів, уклавши союз, як це було у минулому. Всі їхні кіностудії разом не зможуть протистояти напорові Голлівуду. Консорціум їхніх університетів не зможе затьмарити Гарвард... Ось чому “стратегічне партнерство”, утворене Росією і Китаєм, в 1997 році здається таким анахронічним. Що вони зроблять Америці? Борис Єльцин навряд чи захоче купувати технології і комп’ютери в Пекіні. А Китай навряд чи ризикне своїм найважливішим експортним ринком».

Найближчим часом усе тільки погіршиться, адже економічний розрив між Сполученими Штатами та рештою світу збільшиться і лише потім почне зменшуватися. Аби це зрозуміти, варто подивитися, що відбувається в кіберпросторі. Там іде велика війна – війна за те, хто буде засновником і власником ключових світових комерційних веб-сайтів та кібербірж. Кібербіржа – це сайт з двостороннім зв’язком, на якому відбуваються торги; у них беруть участь багато покупців, які дають свої заявки на пропозиції від багатьох продавців. Зазвичай на початку така кібербіржа являє собою ринок реального товару {spot market}. На ринках реального товару продають надлишок товарних запасів – чи це нафта-сирець, сталь, мікрочіпи чи товари, які не зовсім відповідають офіційним стандартам. Але завдяки своїй ефективності ці кібер-біржі швидко перетворюються з ринків реального товару на складніші мегаринки, які роблять погоду на ринку.

Пересічному споживачеві відоме щось дуже подібне до цих кібербірж – це У-Бей – "е-Бухта" – авкціонний сайт, де окремі люди можуть купувати і продавати будь-що зі своїх підвалів. Але уявіть собі таку е-Бухту для цілого ряду галузей промисловости, де предметом обміну між продавцями і покупцями можуть бути товари і послуги, пов’язані з усіма аспектами галузі. Приміром, існує вже Metalsite.com, де будівельні фірми з цілого світу можуть шукати потрібну їм сталь чи метал за найнижчими цінами. Вже є E-Chemicals.com та Chemdex.com для хімікатів і продуктів, необхідних для біологічних досліджень. Скоро буде е-гума, е-пластмаса, е-цемент, е-папір та е-страхівка.

У колишньому світі компанія забезпечувала собі безперервний потік поставок і сировини, ретельно вишукуючи собі постачальників, тривалий час підтримуючи з ними стосунки, засновані на багаторічній довірі та вмінні дотримуватися певних специфікацій. Але в міру того як дедалі більше виробів перетворюються на товари широкого вжитку, така компанія, як ІБМ, просто виставлятиме на кібербіржі потрібну їй специфікацію для мікрочіпів, туалетного паперу чи навіть енергії, а постачальники подаватимуть свої заявки на контракт. У світі без стін такі глобальні біржі формуватимуть правила та стандарти, за якими купуватиметься, продаватиметься, виставлятиметься на авкціон чи обмінюватиметься ціла маса товарів і послуг. І завдяки лідерству Америки у війні за місце у кіберпросторі ці біржі створюються здебільшого в Америці американськими фірмами.

«Усе це ще відбувається десь на обрії, масштаби ще відносно незначні, тож люди цього ще не бачать, – пояснював мені на початку 2000 року Джоел Колі, директор відділу корпоративної стратегії ІБМ. – Але це набирає ваги. За оцінками, на 2004 рік ці біржі будуть посередниками у тридцяти до сорока відсотках промислової е-комерції. Коли ці великі біржі піднімуться, і запрацюють, і з’являться на екрані радара кожного, буде вже запізно. Переможців буде вже визначено, ввійде в дію мережевий ефект, і вартість переходу з ключового сайта або заснування нового буде дуже високою».

Візьмімо компанію "Енрон". Вона заснувала онлайновий ринок, на якому компанії з цілого світу тепер можуть купувати і продавати природний газ, електроенергію, вугілля, пластмасу, волокно, папір і нафту, а невдовзі в цей перелік ввійде також діапазон робочих частот {bandwidth}. Діапазон робочих частот каналу зв’язку – це основний електронний трубопровід, через який компанії провадять діяльність в Інтернеті. Через операторів резервного запасу "Енрона", що встановлюватимуть і контролюватимуть зв’язок між покупцями і продавцями діапазону робочих частот, – школа, яка влітку матиме надлишок діапазону, зможе продати цей надлишок компанії, яка потребує ширшого діапазону. Угоди купівлі-продажу цього діапазону, на укладення яких колись ішли місяці, тепер укладатимуться за якихось кілька секунд.

«Ми першими використали цей метод у торгівлі природним газом та електроенергією, – сказав один з керівників "Енрона" Кеннет Лей, – але гадаємо, що ринок діапазону робочих частот буде найбільшим зі всіх. Нині цей ринок має оборот 30 мільярдів доларів, а через три роки він охопить 90 – 100 мільярдів доларів. І він буде глобальним».

Діапазон робочих частот – основа інтернет-економіки, отож якщо біржа "Енрона" справно працюватиме, то початок її діяльности можна буде вважати еквівалентом відкриття родовищ кібернафти – для "Енрона" і для Сполучених Штатів.

«Перевагу матимуть ті, що першими ступили на такі глобальні ринки, – сказав Лей. – Коли ви перші, вам дуже легко набрати масштабу, а це дає економію коштів, яка знижує вартість ваших трансакцій, дає вам більшу ліквідність і здатність здійснювати складніші трансакції, ніж інші. У нас будуть конкуренти, в цьому нема сумнівів. Але саме в цьому середовищі все дістається переможцеві. Піонери цих ринків великою мірою визначатимуть їх форму. А коли хтось забезпечить собі сильну позицію на такому глобальному ринку, наздогнати його буде страх як важко».

Це матиме геополітичні наслідки. Европейцям вже нині не подобаються певні американські способи ведення бізнесу. Почекайте, аж через кілька років вони допіру прокинуться і зрозуміють, що американські фірми виграли війну за місце у кіберпросторі й встановили правила та стандарти для цілого ряду е-бірж.

* * *

Як тоді називатимуть американців французи? Наприкінці двадцятого століття вони винайшли новий термін для опису Сполучених Штатів. Вони вже не називають їх просто супердержавою. Французи вирішили, що Америка потребує окремої категорії. Як зауважив мені один французький дипломат у штаб-квартирі НАТО, Америка тепер є “гіпердержавою”. Не дивно, що у своїх подорожах я виявив: “столицею всесвітньої зарозумілости” називають Америку не тільки іранці, але й, за нашою спиною, французи, малайзійці, росіяни, канадці, китайці, індійці, пакистанці, єгиптяни, японці, мексиканці, південні корейці, німці – та й всі інші теж. Іракський президент Саддам Хусейн, який, як і іранці, дуже тонко відчуває найменші зміни в міжнародному становищі Америки, хитро спробував примазатися до цієї нової неприязні, змінивши лінію своєї пропаганди. Під час першої кризи в Перській затоці на початку 1990-х років Саддам виставляв себе арабським Робіном Гудом, який забирає від багатих арабів, щоб дати арабам бідним. Під час другої кризи в Перській затоці наприкінці 1990-х років Саддам змальовував себе як Люка Скайвокера, який повстав проти американської Імперії Зла. У кожному інтерв’ю для телебачення міністр закордонних справ Саддама щоразу скаржився, що Америка поводиться так, наче це «останні дні Римської імперії». Це стало новою лінією пропаганди Іраку, з самих верхів режиму до вулиці. Одного дня я побачив по Сі-ен-ен інтерв’ю з “людиною з багдадської вулиці”, яка говорила про Америку як про «міжнародного Дракулу, що висмоктує кров людей цілого світу».

Гаразд, гаразд, значить, решта світу вважає американців нестерпними зазнайками і страшенно їм заздрить. То що ж? Як це насправді впливає на стосунки між урядом США та іншими урядами? Кількома словами можна сказати, що нині це дещо ускладнює стосунки Америки з іншими країнами. Деякі країни тепер вилазять зі шкури, аби тільки кольнути Америку; інші сидять і задовольняються роллю “любителів дурняка”; вони полишають Америці роль світового шерифа, обов’язок нести кошти конфронтації з Саддамом Хусейном та іншими негідниками і користуються всіма перевагами, водночас скаржачись на Америку; інші киплять від неприязні до американського панування; ще інші просто підкоряються.

Стосунки Америки з рештою світу на межі тисячоліть дуже схожі на стосунки Майкла Джордана – у його найкращі часи – з рештою Національної баскетбольної асоціації. Що другий гравець і що друга команда хотіли перемогти Майкла Джордана; що другий гравець і що друга команда ненавиділи його за те, що він виставляв напоказ їхні слабкі місця; що другий гравець і що друга команда приміряли себе до Майкла Джордана і до певної міри планували свої ходи залежно від нього; що другий гравець і що друга команда безперестанно скаржилися, що судді попускають Майклові Джордану різні порушення, які іншим не попускаються. Але попри все жодна з цих команд насправді не хотіла, аби Майкл Джордан покалічився чи покинув спорт, бо завжди, коли він приїжджав у місто, кожне місце в залі було продане. Він був для всіх золотим дном.

Розгляньмо всього кілька прикладів цього явища. Коли влітку 1998 року Анатолій Чубайс, один з перших творців приватизаційної програми Росії, вів переговори з МВФ про ще одну поступку, МВФ поставив ще суворіші умови, ніж раніше, і Чубайс не мав іншого вибору, як погодитися на них. У розпал цих переговорів російське телевізійне шоу "Куклы", у якому російські лідери зображалися у вигляді ляльок, показало пародію на "Червону Шапочку". Борис Єльцин був Бабусею, а Червоною Шапочкою був тодішній прем’єр-міністр Кирієнко, який намагався раніше від будь-кого дістатися до Єльцина і намовити його, аби той вплинув на останній план поступок Росії. Однак коли Кирієнко увійшов у Бабусин будинок, він побачив, що біля Єльцина вже сидить Чубайс. Чубайс був одягнений в костюм і мав на голові скляний шолом космонавта. На костюмі був напис по-російському “МВФ” і зображення американського прапора. Чубайс був змальований як агент з планети Америка, який прибув, аби сказати росіянам, що вони мають робити. Побачивши його поруч з Єльциним, Кірієнко сказав публіці: «Мабуть, я спізнився».

На Давоському світовому економічному форумі 1999 року Мінору Мурофусі, президент гігантської японської торговельної компанії "Корпорація Ітотю" зустрівся в дискусійній групі з тодішнім російським прем’єр-міністром Євгеном Примаковим. Коментуючи спроби Примакова шляхом переговорів покласти кінець російській економічній кризі, цей японський бізнесмен допустився просто-таки фройдівської обмовки, коли сказав: «Я знаю, що пан Примаков завтра зустрічається з паном Фішером із ІБМ, – я маю на увазі з МВФ». Що ж, чи ІБМ, чи МВФ, а виходить на одне: і те, і те контролюють американці!

Юан Мінь, професор міжнародних відносин Пекінського університету, є одним з провідних китайських американологів. Якось вона розповіла мені історію, яка показує, що, на думку Китаю, єдиний спосіб відповісти на всесвітню зарозумілість Америки – це показати свою власну зарозумілість: «Наші політичні лідери у своїх публічних промовах не послуговуються терміном “глобалізація”. Вони вживають термін “модернізація”. Це пояснюється культурними причинами. Китайці досі пам'ятають той історичний урок, коли в минулому столітті Китай силоміць загнали в міжнародну спільноту з допомогою військових кораблів; тож глобалізація представляє щось, чого Китай сам по собі не хоче, щось нав’язане Заходом або Америкою. З іншого боку, модернізація – це щось таке, що ми можемо контролювати. Щороку на Новий рік показують телевізійну програму, яка йде на першому національному телеканалі. В Китаї це одна з найбільших телевізійних подій року. Її дивиться майже мільярд глядачів. Звичайно там показують просто співаків і гумористів. Однак три роки тому, 1995-го у програмі показали таку сценку: батьки з села телефонують синові, який вчиться в Сполучених Штатах. Вони питають його: “Як тобі там у цей новорічний день?” Син каже, що непогано і що він повернеться додому, захистивши дисертацію в Сполучених Штатах. Батькам приємно це чути. А тоді вони кажуть синові, – і мені це найбільше запам’яталося, – що Китай вже багато у чому наздоганяє Америку: “Ти там мив посуд американцям. А тепер треба привезти кількох американців сюди, щоб вони трохи помили посуд нам”».

14 грудня 1997 року я летів з Японії додому і читав листи до редакції у газеті "Джепен Таймс" за той день. Я люблю читати цю рубрику в кожній країні, яку відвідую, бо завжди знаходжу там якісь перли. Той лист називався “Американська пиха” і висловлював думку багатьох людей. У ньому говорилося: «Мені знову бракує слів, щоб описати тактику залякування, яку далі застосовують Сполучені Штати. Цього разу я прочитав, що США відмовляються підписувати в Кіото будь-яку угоду на Конференції про кліматичні зміни, якщо не будуть прийняті три їхні “вимоги”... Я не стану применшувати роль всюдисущої американської “допомоги” в історії – але “найвеличніша країна світу” (це вона так себе називає, не я) повинна навчитися смирення. Її недавнє повернення до вершин слави сталося завдяки крахові як політичної, так і економічної систем її конкурентів. Гординя передує падінню. Урядові США варто б це пам’ятати». Підпис – Ендрю Оґґ. Токіо.

Я побував в Індії після ядерних випробувань 1998 року, і генерал-лейтенант у відставці В. Р. Раґхаван, колишній оперативний командувач індійської армії, а тепер аналітик Політичного товариства в Делі, розповів мені, що нещодавно брав участь в міжнародному семінарі з питань ядерної зброї. Серед учасників були британські, американські, китайські та індійські експерти. «Під час однієї з перерв ми поїхали на екскурсію до невеликого індійського села, і я показав їм крамниці, оселі, пояснив, що коров’ячий послід тут використовують як джерело енергії, – сказав генерал Раґхаван. – А найцікавішим був візит до сільської середньої школи. Там було близько тридцяти учнів-підлітків та декілька вчителів, і члени нашої групи захотіли поговорити з ними. Отож вони вмостилися на лавках і почали розмову. В групі був юрист з Нью-Йорка, і він запитав дітей, що вони думають про Китай і Сполучені Штати. Діти відразу сказали, що Китай – наш найбільший сусід, ми воювали з ним, але Китай захищає слабші країни і з ним у нас немає проблем. “А як щодо Сполучених Штатів?” спитав він. Вони відповіли, що Сполучені Штати – “нахабні, бо розштовхують всіх ліктями і думають тільки про себе”. Члени групи не вірили своїм вухам».

1997 року я перебував у Марокко на академічній конференції під назвою “Глобалізація і арабський світ”. Більшість арабів-учасників – це були виховані на французькій культурі араби з Північної Африки та Франції. (Бути вихованим на французькій культурі арабським інтелектуалом – це найгірша можлива комбінація, коли йдеться про розуміння глобалізації. Це неначе мати водночас дві перешкоди розумінню, адже обидві культури інтуїтивно вороже настроєні проти цього явища). Мене попрохали зробити коротку вступну доповідь про глобалізацію, і я погодився. Коли я закінчив, колишній алжирський прем’єр-міністр, на той час в екзилі, попросив дозволу дати відповідь на мої твердження. Він говорив по-французькому і заперечив усе сказане мною. Він твердив, що «ця глобалізація, про яку ви говорите, – це просто ще одна американська змова, щоб придушити арабський світ; вона такого ж штибу, як сіонізм та імперіалізм». Ввічливо вислухавши цей виступ, який довго тривав у такому ж дусі, я вирішив відповісти зумисне провокативним способом, сподіваючись пробитися крізь непоступливу позицію алжирця. Я сказав приблизно таке (викинувши нешанобливі вирази): «Пане прем’єр-міністре, ви говорите про глобалізацію як про ще одну американську змову проти вас. Але все набагато гірше. Розумієте, вам здається, буцімто ми там, у Вашинґтоні, думаємо про вас і снуємо змову, як вас придушити, натискаємо на всі важелі і робимо все можливе, щоб тільки цього домогтися. На жаль, це не так. Господи, мені дуже шкода, що це не так. Адже ви мені подобаєтесь, і я б тоді натиснув на ті важелі у протилежний бік, аби допомогти вам піднятися. Але річ у тім, що ми взагалі про вас не думаємо! Жодної миті. Ви нас найменшою мірою не обходите. І це зовсім не від злоби. Це тому, що на нас тиснуть ті ж самі сили, що й на вас; і ми намагаємося випереджати на крок конкурентів так само, як ви; і ми так само стурбовані, що відбудеться на ринку облігацій, як і ви. Тож я б дуже хотів вам підтвердити, що змова проти вас таки є, але не можу... Якщо ви хочете побудувати ісламський міст до потяга глобалізації, – будуйте ісламський міст. Якщо ви хочете побудувати маоїстський міст до цього потяга, – будуйте маоїстський міст. Якщо ви хочете побудувати Джефферсонів міст до цього потяга, – будуйте його. Але пообіцяйте мені одну річ: що якийсь міст ви таки збудуєте. Інакше потяг поїде без вас».

Але поряд з тими північноафриканцями, які погрожують американізації-глобалізації кулаком, є й інші, які просто підкоряються і стараються якнайкраще нею скористатися. Коли в 1997 році я був у Касабланці, в порт саме зайшов американський фрегат "Карр", озброєний керованими ракетами. Американське консульство в Касабланці дало на борту "Карра" прийом для місцевих достойників та інших гостей, на який запросили й мене. Поки кілька марокканських дівчат проштовхувалося, щоб сфотографуватися з американськими моряками в парадних одностроях, а гості частувалися курчатами і запивали їх пивом "Будвайзер" з великої сталевої бочки, я зав’язав розмову з губернатором Касабланки. Красуючись у пошитому на замовлення костюмі, марокканський достойник гордо пояснював мені чудовою французькою, чому він послав своїх двох дітей до американської школи в Касабланці, а не до французької, в якій вчився сам.

«З двох причин, – сказав він. – По-перше, у майбутньому світі не знати англійської мови – це бути неграмотним. По-друге, французька система освіти вчить вас, як бути адміністратором. Американська система вчить вас, як вижити власними силами. Ось що повинні знати мої діти».

Хоча французьку культуру і освіту запроваджено в головних містах Марокко ще 1912 року, нині там є три американські школи, і на них такий попит, що всі три мають список очікування на внесення у список очікування. Тепер фактично точиться справжня культурна конкуренція між Америкою та Францією за серця і уми нового покоління у Північній та Західній Африці, які традиційно були під впливом Франції, і в цій конкуренції дедалі більше виграє Америка, – навіть не докладаючи ніяких зусиль. Усе це справа попиту.

«Французька система вищої освіти не пристосувалася до цього революційного періоду», – зауважив Домінік Муазі, колишній викладач знаменитої французької Національної школи адміністрування, а тепер один з провідних експертів країни у міжнародних справах. – Французька система освіти винагороджує людей за вміння іти проторованим шляхом. Вона не заохочує людей бунтуватися і виробляти собі характер. У нас панує думка, що ті зміни, які відбуваються тепер, у 1990-ті роки, спричинила не Франція. Америка стала дзеркалом наших власних сумнівів. Ми дивимось на вас і бачимо, чого нам бракує».

Ще однією поширеною реакцією на нинішню американізацію-глобалізацію є схильність деяких країн гірко скаржитися на посилення впливу Америки, а тимчасом самі вони просто сидять і пожинають плоди американської могутности. Японці у приватній розмові скажуть нам, що ми маємо повну рацію, вимагаючи, аби Китай додержував міжнародних законів про авторські права. І скажуть, що такі японські компанії, як "Соні" та "Нінтендо", так само страждають від китайських піратів, як і "Дісней" та "Майкрософт". Але Токіо ані не гадає через це сваритися з Пекіном. Нехай краще це робить Вашинґтон, єдина у світі супердержава, а тим часом сама Японія, ховаючись за спиною Америки, намагатиметься нав'язати з Китаєм якомога більше ділових стосунків й навіть запопасти ті ринки, що їх втрачають Сполучені Штати у конфронтації з Китаєм. Врешті-решт якщо американці доможуться від Китаю нових поступок щодо авторських прав, Японія теж з цього скористається. Як сказати “звиклий на дурняк” по-японському?

Насамкінець, деякі країни просто шукають нагоди вставити палицю в колесо американської дипломатії і обмежити силу Америки, як з традиційних геополітичних причин, так і просто зі спортивного інтересу. Візьміть, приміром, Росію або Францію: чим менше вони спроможні посісти почесне і гідне становище у Швидкому Світі, тим завзятіше вони намагаються надолужити це недоречним способом. Так робила Росія: то піддала сумніву американську дипломатію в Боснії, то поспішно ввела в Косово невеликий підрозділ російських військ до того, як туди змогли вступити війська США та НАТО, то схилилася на сторону Саддама Хусейна. Фактично, чим слабкішою стає Росія, тим більше її спокушає роздувати найменші свої розходження зі Сполученими Штатами і тим більше деякі росіяни, щоб покращити своє самопочуття, критикують Америку, намагаючись переконати себе, що вони й досі їй рівня. Як сказав мені одного разу російський коментатор Олексій Пушков: «Тут панує думка, що Росія повинна бути врівноважувальою силою, яка виправлятиме становище там, де Америці паморочиться від її власної могутности». Я б виразив це дещо по-іншому. Невисловлений девіз Росії та багатьох інших країн нині такий: «Якщо тепер не можна розв’язати добрячої війни, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем, то принаймні можна гарно посперечатися з американцями».

Статус єдиної супердержави у світі не є для Америки запорукою того, що вона всюди зможе зробити все по-своєму, зате гарантує їй критику з усіх боків. Згадайте ще раз Національну баскетбольну асоціацію. Ґері Пейтон – провідний захисник команди " Сієтлські надшвидкісники ".Це чудовий гравець, але він не Майкл Джордан, тож брак майстерности компенсує тим, що неславить своїх суперників. І зокрема Майкла Джордана паплюжив перед тим, як той пішов зі спорту. На мою думку, Франція і Росія нині є Ґері Пейтонами геополітики – найбільшими наклепниками на світі, які намагаються компенсувати свої слабкості, обмовляючи усіх, зокрема Дядечка Сема.

* * *

У класичному фільмі братів Марксів "Суп з качки" є сцена, в якій Чіко та Гарпо розмовляють з лихим, вирахуваним европейським державним діячем Трентіно, який, будучи політичним суперником Ґраучо, найняв Чіко та Гарпо шпигувати. Коли вони прийшли до офісу Трентіно, щоб прозвітуватися про своє шпигування, заходить секретарка з телеграмою. Гарпо вихоплює телеграму з її рук, ретельно вивчає її, а тоді рве на клаптики і кидає на підлогу, хитаючи головою. Здивований Трентіно повертає до Чіко насмішкуватий погляд, ніби питаючи: «Навіщо він зробив це?» І Чіко відповідає: «Він скаженіє, бо не вміє читати».

Ця сцена нагадує мені ще один різновид тенденцію в реакції на американізацію-глобалізацію – справді небезпечний різновид. Це реакція тих, що або не доросли до американізації-глобалізації, або не хочуть доростати до неї з культурних, економічних чи політичних причин; і кожного разу, коли вона з’являється у них перед носом, ці люди намагаються розшматувати її. Ці Гарпо – сердиті чоловіки та жінки, які, на відміну від їхніх лідерів, не хочуть грати на два боки. Вони не хочуть кланятися Америці, а тоді нишком критикувати її. Вони хочуть, аби все було по-їхньому, по-старому.

Якщо парафразувати те, що колись сказав мені Рональд Стіл, ці сердиті люди дивляться на американізацію-глобалізацію як на непроханого гостя: замкнеш перед ним двері, а він лізе у вікно. Замкнеш вікно, а він лізе через кабель. Переріжеш кабель, а він лізе через Інтернет по телефонній лінії. Обірвеш телефонний дріт – він пхається через супутник. Викинеш стільниковий телефон, а він уже нарекламному щиті. Коли знімеш рекламний щит, він пролізе на твоє робоче місце і через працівників на підприємстві. Ти всотуєш оту американізацію-глобалізацію. Вона проникає у нутро кожного. А проникнувши, спричиняє велетенський розрив між батьками і синами, матерями і доньками, дідусями та бабусями і внуками. Вона робить так, що люди одного покоління сприймають світ зовсім інакше, ніж їхні батьки, – і все це вина Америки. Приміром, постійною темою саудівського мільйонера-терориста Осами бін Ладена є те, що Америка повинна забратися з Арабського півострова, і взагалі з ісламського світу, бо її спосіб життя «розбещує ісламський дім».

Колишній індійський прем’єр-міністр І. К. Ґуджрал – не Осама бін Ладен, зовсім ні. Але колись в Нью-Делі у нашій з ним розмові він висловив сум, яким проймаються декотрі люди, відчуваючи, що американізація-глобалізація входить у їхні сім’ї та домівки. «Я бачу, що тепер дається в Індії – змінюється одяг, традиції харчування, – сказав Ґуджрал. – Моїй онуці чотири роки. У неї завжди мова про жувальну гумку, а не про індійські страви, або каже: “Я не люблю пепсі, я люблю кока-колу”. Дитина навіть частіше послуговується англійською, ніж гінді. Я спитав онуку одного дня, чому вона не розмовляє зі мною мовою гінді, а вона пішла до своєї матері і спитала: “Хіба дідусь не знає англійської?” Я дуже уважно спостерігаю за своїми онуками, адже це дуже повчально. Недавно внучка сказала, що їй хочеться піци. Тоді бабуся пообіцяла, що спече їй піцу наступного дня. Але онука уточнила: “Ні, я хочу до піца-хатки”».

У Шанхаї я брав інтерв’ю у Ван Ґуоляня, високого посадовця в Банку комунікацій, одному з чотирьох великих державних банків. Я спитав, просто так, звідки він дізнається про новини у світі. Урядовець сказав, що щоранку секретарка готує для нього огляд подій з Інтернету та від агентства "Ройтер", але він також чимало дізнається від свого сина.

Тоді ні з того ні з сього він пустився читати лекцію про батьків та дітей, яка вилилася у цілу тираду проти Інтернету.

«Мій син – знавець Інтернету. Знайшовши в Інтернеті щось цікаве, він показує це мені, – сказав китайський банкір. – Але батьки не повинні йти на повідку в синів. Мій син також дає мені поради, але більшість їх мені не подобається. Батько не повинен прислухатися до сина. Це підриває батьківський авторитет. Я сказав синові, щоб він менше порпався в Інтернеті, а більше вчився».

І. К. Ґуджрал та Ван Ґуолянь – занадто культурні і освічені люди, щоб доходити у цьому до крайнощів, але інші сердиті люди здебільшого такими не є. Вони не мають повноцінної ідеології, яка була б альтернативна американізації-глобалізації. Вони схожі на Гарпо. Вони воліють просто пошматувати повідомлення і затоптати його. І, на відміну від своїх слабохарактерних урядів, які скаржаться на Дядечка Сема, але підкоряються його вимогам, ці сердиті люди готові перейти межу і натиснути на спуск.

Тепер ми переходимо до того, що справді викликає страх. Американізація-глобалізація не лише дає цим сердитим людям набагато більший стимул ненавидіти Америку; вона також дає їм, як індивідам, набагато більшу можливість натиснути на той спуск. Глобалізація наділяє їх суперсилою у двох дуже важливих аспектах.

По-перше, тепер світ так густо обплутаний дротами, – і ми всі на такому тісному зв’язку один з одним у стількох місцях і протягом такого довгого часу, – що терористи можуть заблокувати діяльність дуже багатьох людей водночас. Наприклад, у грудні 1998 року під час зимової відпустки я їздив на лижах у Скелястих горах і вперше помітив, що майже на кожному підйомнику, яким я піднімався на гору, хтось розмовляв по стільниковому телефону. Мій приятель спускався на лижах, маючи наручний пейджер, який давав йому дані про промисловий індекс Дов-Джонса і про стан його власного портфеля акцій. Він перевіряв їх між одним спуском з гори і другим. Висилаючи в офісі кур'єрської пошти "Федерал Експресс" кілька розділів цієї книжки, які мали бути доставлені на другий кінець країни до пів на одинадцяту наступного дня, я наштовхнувся на представника Національної баскетбольної асоціації Дейвіда Стерна, який ішов вздовж вулиці, притисши стільниковий телефон собі до вуха, і вів переговори про відновлення діяльности НБА. В кінці дня я приходив додому, вмикав один із сорока каналів місцевого кабельного телебачення, телефонував друзям в Каїр та Єрусалим, використовуючи кредитну картку компанії АТ&Т, набирав свій номер АОЛ 800, щоб дізнатися про новини і перевірити, чи не надійшла мені електронна пошта. Коли у новорічний вечір я ішов на вечерю у наш ресторан, біля реєстрації відбувалася розмова між сердитим клієнтом і метрдотелем: «Як це, ви не дістали мого замовлення? Я ж надіслав вам його електронною поштою кілька тижнів тому! Моє прізвище Ашраф, А-ш-р-а-ф». Перед тим як лягти спати, я взяв примірник "Ю-ес-ей Тудей", в якому була фотографія, наведена у третьому розділі, на якій єврей-хасид притискає свій стільниковий телефон до Стіни Плачу. Пам’ятаєте напис: «Шимон Бітон прикладає стільниковий телефон до Західної Стіни, щоб його родич у Франції міг проказати молитву у святому місці»?

І все це поки я був у відпустці в горах!

А уявіть собі, що діється, коли ми вдома або в офісі! Ми тепер значно більшою мірою перебуваємо на зв’язку. Щодня дедалі більше людей миттєво дізнається або може дізнатися, що робиться на цілому світі. І в такому світі потрібно дедалі менше динаміту, бактеріологічної зброї чи збагаченого урану, аби викликати паніку і метушню, яка може зачепити мільярди людей відразу. До того ж глобалізація дає терористам більші можливості ще в один спосіб. Якщо мікрочіпи і мініатюризація роблять дедалі меншими і дедалі легшими різні речі, то меншим і легшим стає усе. Сем Коен, винахідник нейтронної бомби, зауважив у "Вашинґтон Таймс" (7 червня 1998 року), що за десять років після першої спроби розщепити плутоній в Аламоґордо розробники бомби зуміли зменшити вагу боєголовки з тою самою потужністю – 20 кілотонн – приблизно у сто разів. Сполучені Штати розробили для НАТО боєголовку, що запускається двома людьми, які несуть базуку, з потужністю менше одної десятої кілотонни. Таку ж боєголовку розробили й росіяни. Ми виявили це, коли колишній російський радник з національної безпеки Олександр Лебедь заявив, що в арсеналі російського спецназу бракує ста одиниць мініатюрної ядерної зброї, відомої як “чемоданні бомби”. Ось чому Джефф Баер, завідувач відділу мережевого проектування "Сан Майкросистемс", зауважив якось мені: «Найбільше я переживаю за те – і цю небезпеку важко переоцінити – що вся ця інфраструктура дуже вразлива до нападу навіть не комп’ютерного гакера, а просто когось, хто проник у телефонний комутатор. У цьому світі нападник може вчинити телефонну диверсію, піти додому, з’їсти канапку, повернутися назад і заатакувати знову».

* * *

Коли ж сердитих людей, яких породжує американізація-глобалізація, наділити суперсилою, яку породжує та ж таки глобалізація, то постане те, що я вважаю реальною, безпосередньою загрозою національній безпеці Сполучених Штатів у двадцять першому столітті: Надпотужна Сердита Людина. Авжеж, в кінці двадцятого століття Америці загрожує зовсім не інша супердержава. Найбільша загроза, перед якою стоять Сполучені Штати, походить від Надпотужних людей, які за глобалізацію ненавидять Америку більш, ніж будь-коли, і які завдяки тій-таки глобалізації можуть на власну руку здійснити свої наміри.

Щоб спричинити спустошення у світі, за часів холодної війни Надпотужна Сердита Людина – приміром, Сталін – мусила заволодіти державою. А нинішньому Надпотужній Сердитій Людині вистачить застосувати сили, закладені в глобалізації, щоб напасти навіть на суперпотугу. Про безкраю Римську імперію казали, що всі дороги ведуть до Рима – з півдня і півночі, зі сходу і заходу. І саме через цю систему доріг Цезар розповсюджував свої закони на всі простори імперії. То були грандіозні дороги. Але дороги мають одну цікаву прикмету. Вони ведуть в обидва боки, і коли вандали та вестґоти вирішили напасти на Рим, вони прийшли саме цими дорогами. Те ж саме може статися й з глобалізацією.

Надпотужні Сердиті Люди виступають у різних подобах. Вони бувають дуже сердиті, але не дуже агресивні, дуже сердиті і дещо агресивні та дуже сердиті і дуже агресивні. Добрим прикладом дуже сердитих, але не дуже агресивних є комп’ютерні гакери, які заатакували мою газету "Нью-Йорк Таймс", стовп американського істеблішменту. 13 вересня 1998 року вони увірвалися на веб-сайт "Таймса", і це вперше гакери увірвалися на веб-сайт впливової агенції новин. Мартін Найзенгольц, президент компанії електронних медій газети "Нью-Йорк Таймс", розповів мені, як це було: «У п’ятницю ми саме вивісили повідомлення Кеннета Старра про Клінтона, і то був великий день для нашого веб-сайта. То була єдина повністю індексована версія повідомлення Старра онлайн, за ключовими словами можна було шукати все потрібне, і ми побивали всякі рекорди відвідування сайта. Я був так задоволений нашим досягненням, що прийняв запрошення поїхати до Філадельфії і виголосити промову на Вортонському міжнародному форумі. Отож в суботу увечері я поїхав до Філадельфії. В неділю о 7.45 мені зателефонував наш редактор веб-сайта і сказав, що на нас напали гакери. Таке вже було трапилося з нами раніше, коли якесь угруповання намагалося затопити сервер проханнями. Але тепер це було щось зовсім інше. Вони фактично окупували наш веб-сайт і публікували на нашій домашній сторінці свої власні повідомлення під логотипом HFG – “Hacking for Girlies" – "Наймаємо дівчат”. На цей логотип вони наклали фотографію оголеної жінки. Тож ми увійшли на сайт і опублікували свої повідомлення зверху їхніх, тоді вони повернулися і знов повісили зверху своє. Ми знову заволоділи сайтом, але вони повернулися знову. І так протягом двох годин на нашому веб-сайті тривав поєдинок домашніх сторінок! Вони вламалися у нашу систему, заволоділи нашими серверами – саме там зберігаються веб-сторінки – і зуміли знайти доступ на наш веб-сайт. Зробивши це, вони мали такий самий доступ до веб-сайта "Нью-Йорк Таймс", як і ми. Ми питали себе, чи не варто закрити сайт, але я сказав, що ні. Але врешті стало ясно, що нам таки треба це зробити. Так що о 10.20 ми закрили сайт і задраїли всі люки – входи на сайт з віддалі. Їм вдалося залізти на сайти, використавши помилку в операційній системі "Юнікс". Ми ліквідували непридатні сервери і відбудували сайт на нових, ні з чим не з'єднаних серверах».

Мені найцікавішими були повідомлення, що їх гакери вивішували на веб-сторінці "Таймсу". Першим було таке повідомлення: «WE OWN YER DUMB ASS» – "Ми заволоділи вашим дурним задом". Ці повідомлення частково були закодовані чимось на зразок їхньої власної високотехнологічної мови оливкових дерев. "Hacking for Girlies" написано як H4CK1NG F0R G1RL3Z. Деякі голосні були замінені цифрами, як в останньому повідомленні: «R3ST ASSUR3D, W3 WILL B3 BACK SOON» – "Будьте певні, ми скоро повернемось".

Гакери очевидячки тішилися, майже як Джессі Джеймс, показуючи, що вони кмітливіші від такої структури глобальної влади, яку представляла "Нью-Йорк Таймс" та її веб-сайт. Цим вони хотіли сказати, що можна бути багатим, але це не дає шансів у змаганні з мізками інтернетівського андерґраунду, хоч у того набагато менше влади. Вони немов казали, що їхні мізки урівнюють становище. У певний момент гакери написали: «Те, що ми пишемо великими літерами і не вживаємо “елітарної” мови, не значить, що ми просто дітваки або що ми не заволоділи вашою задницею. Кожен з тих, що називають нас недоростками, хай побачить: іще один нас недооцінив. Ну а ваші хвалені заходи безпеки? Оті “недоростки” змогли обійти ваші захисні стіни вартістю 25000 доларів і звести нанівець заходи безпеки, що їх вимудрували ваші сисадміни з досвідом роботи енної кількости років та отакенними дипломами коледжів. Бе-бе-бе».

Єдиною вимогою гакерів було звільнити Кевіна Д. Мітніка, сумнозвісного комп’ютерного гакера, який перебував у в’язниці з часу його арешту ФБР у лютому 1995 року. Мітніка, одного з найбільш пошукуваних гакерів у світі, звинуватили у тривалому злочинному хуліганстві, а саме: у крадіжці тисяч файлів і принаймні 20000 номерів кредитних карток з комп’ютерних систем по цілій країні. Мітнік діяв через комп’ютерний модем, під'єднаний до стільникового телефону, і хулігана спіймали після того, як він проник у домашній комп’ютер відомого експерта з комп’ютерної безпеки, Цуномі Сімомури, дослідника у Суперкомп’ютерному центрі в Сан-Дієґо. Сімомура допоміг технікам з телефонної компанії та федеральним агентам використати сканери частоти стільникових телефонів, щоб вистежити і заарештувати Мітніка.

Ці гакери по суті є інтернетівськими фундаменталістами. Вони мають свої племінні звичаї, своїх народних героїв, свою мову, свої теорії конспірації і своє власне джерело істини. Але в них нема сув’язної політичної ідеології у розумінні реальної альтернативної системи. Вони – справжні Гарпо. У них є певна позиція, але нема ідеології. Вони просто прагнуть підірвати наявну структуру влади. Вони хочуть показати, що система не має над ними влади, а вони можуть мати владу над системою.

Однак далі бачимо дещо сердитіших і дещо агресивніших. Як, приміром, Надпотужні сердиті тамільські сепаратисти, які у вересні 1998 року напали на посольство Шрі-Ланки у Вашинґтоні. Ось як розповідала про це "Вашинґтон Таймс": «Коли посольство Шрі-Ланки завело собі адресу електронної пошти, партизани з групи "Тамільські тигри" винайшли новий спосіб тероризму. Вони відразу ж почали затоплювати посольство погрозами про закладену бомбу і надсилати таку силу-силенну спаму – електронних повідомлень з дурницями, що дипломати не могли використовувати адресу за її прямим призначенням. Один дипломат назвав це “е-мейловим тероризмом”». Газета зауважила, що минулого року посольство Шрі-Ланки зрештою звернулося до комп’ютерного спеціаліста, щоб він розробив нову програму відфільтровування повідомлень від групи "Тамільські тигри Еелам за звільнення" (ТТЕЗ). Тактику "тигрів" охарактеризовано як нову загрозу у звіті Державного департаменту про світовий тероризм. У цьому документі сказано, що ще раніше, у серпні 1997 року, група, яка назвала себе "Чорні тигри Інтернету", завдала удару е-мейловою “зброєю”, розладнавши систему електронної пошти посольства. «Ця група в електронних повідомленнях називала себе елітним підрозділом ТТЕЗ, який спеціалізується у “самогубчих бомбардуваннях е-поштою”», – написано у звіті Державного департаменту. "Чорні тигри" застосовували метод, який самі назвали «протисерверними ракетами “е-мейл – FTP”», котрі перевантажують електронну скриньку і викликають такі руйнування вмісту, що адресат змушений ліквідувати цілий свій сайт електронної пошти.

* * *

І, врешті, є справді сердиті і справді агресивні Надпотужні Сердиті Люди, які не просто використовують електронну пошту. Це Гарпо зі справжніми рушницями. Вони відчувають, що існує система, яка керує світом, і що вони не належать і ніколи не належатимуть до неї. На їхній погляд, Сполучені Штати, ІБМ, "Нью-Йорк Таймс", Волл-стріт та глобальна економіка – все це частини єдиної владної споруди, яку треба зруйнувати. До цих агресивних Надпотужних Сердитих Людей належить секта "Аум Сінрікьо" ("Верховна правда") в Японії, банда Осами бін Ладена в Афганістані, Унабомбер та група Рамзі Юсефа в Нью-Йорку. "Аум Сінрікьо" проповідувала божевільну суміш індуїзму, буддизму та різних теорій всесвітньої змови, у яку замішані Америка, євреї, масони та світові капіталісти. У березні 1995 року члени цієї японської секти вбили дванадцятьох осіб і завдала ушкоджень кільком тисячам осіб, випустивши нервово-паралітичний газ зарин у токійському метро. Як пише "Економіст", "Аум Сінрікьо" зібрала приблизно мільярд доларів в активах і купила модерний російський гелікоптер з обладнанням для розбризкування смертельних хімікалій. Осама бін Ладен, саудівський мільйонер, котрий у серпні 1998 року оплатив бомбардування американських посольств в Кенії та Танзанії, під час яких вбито більше як двісті осіб, регулярно перебуває на зв’язку зі своїми однодумцями в цілому світі за допомогою супутникових телефонів через свою власну мережу "Джихад Онлайн" (ДОЛ). "Нью-Йорк Таймс" повідомила, що співробітники ФБР перевірило захоплений персональний комп’ютер, який належав одному з оперативних агентів бін Ладена в Кенії, Гарунові Фазілю, і знайшли в ньому електронне повідомлення з детальним описом, як Фазіль слідкував за подіями на світі через Сі-ен-ен і використовував Інтернет для зв’язку з іншими агентами підпільної мережі бін Ладена, називаючи себе «уповноваженим у справах засобів масової інформації східноафриканського осередку».

Рамзі Юсеф був натхненник бомбардування Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку 26 лютого 1993 року, коли загинуло шестеро осіб і більше як тисяча зазнало поранень. Він належить до покоління сердитих молодих людей з Третього Світу, які нетерпляче чекали нагоди зробити те, чого не могли зробити їхні батьки. Тобто повернути свою лють проти Заходу і помститися за весь той гармидер, що його Захід спричинив у їхніх суспільствах; причому вони хотіли зробити це, використовуючи західну технологію і водночас відмовившись від західної системи цінностей, яка стоїть за нею. Їм дуже подобається ідея, що можна просто зібрати вершки технологічного ноу-гау, використовуючи картку "Віза", і далі жити фундаменталістським способом життя, зачинивши вікна і запнувшись паранджею. Якщо інтернет-фундаменталісти, щоб поставити на своєму, застосовували лише мишку та хибу в "Юніксі", то Рамзі Юсеф і компанія не вагалися застосувати наладовану динамітом вантажівку. Але по суті мета у них одна – плюнути в лице американізації-глобалізації і потоптатися по ній, використавши систему проти неї самої.

Рамзі Юсеф – це справді квінтесенція Надпотужної Сердитої Людини. Задумайтесь над цим на хвилинку. Яку він мав програму? Яка його ідеологія? Він же намагався підірвати два найвищі будинки в Америці. Може, він хотів заснувати у Брукліні палестинську державу? Може, він хотів створити ісламську республіку в Нью-Джерсі? Зовсім ні. Він просто хотів підірвати два найвищі будинки в Америці. У федеральному окружному суді у Мангеттені Юсеф сказав, що його метою було влаштувати вибух, який би спричинив падіння однієї вежі Всесвітнього торговельного центру на другу і загибель 250000 осіб. Ідея Рамзі Юсефа полягала в тому, що у нього не було жодної ідеї, окрім бажання знищити ті ідеї, які приходять у його країну з всемогутньої Америки. Як зауважив одного разу "Економіст", «про терористів колись казали, що “вони хочуть, аби багато людей бачило, але не дуже багато загинуло”». Але про Надпотужних Сердитих Індивідів цього не скажеш. Вони прагнуть загибелі маси людей. Вони не намагаються змінити світ. Вони знають, що їм це не під силу, а тому хочуть спричинити якомога більше руйнувань.

А найбільше в історії Рамзі Юсефа мені сподобалося те, що після вибуху у Всесвітньому торговельному центрі один з його однодумців, Мохаммед Саламех, повернувся до агенції Райдера з винайму вантажівок, де він найняв машину, яку й використано в організації вибуху. Саламех залишив був за машину депозит 400 доларів, а потім захотів забрати його, – хоч він сам підірвав її. (Він сказав, буцімто машину у нього вкрали). Світ Саламеха складається з двох різних світів. Вранці ти підриваєш Всесвітній торговельний центр, щоб убити якомога більше американців заради перемоги добра над злом; пополудні ти намагаєшся повернути собі гроші на основі американських правових принципів та контрактного права. Це найкраще ілюструє здатність Надпотужних Сердитих Людей використовувати технологію сучасного світу, не сприйнявши жодної з його цінностей. Коли слідчі запитали Рамзі Юсефа, навіщо Саламех повернувся по депозит, – адже це допомогло поліції знайти терористів, – той відповів коротко: «Бо дурний». Адже Саламех допоміг ФБР добратися до Рамзі Юсефа. Поліція, йдучи його слідами, добралася до Філіппін, і коли агенти увірвалися у квартиру, яку він там використовував, то на диску С його лептопу "Тошіба" – той комп'ютер, як повідомила філіппінська поліція, Юсеф покинув, утікаючи зі свого помешкання в Манілі у січні 1995 року, незадовго до арешту – знайшли всі плани його останніх терактів. Значна частина звинувачень американського уряду проти Рамзі Юсефа (крім спроби підірвати Всесвітній торговельний центр в 1993 році, він планував підірвати десяток американських повітряних кораблів в Азії у січні 1995 року) базувалася на файлах, знайдених в його лептопі, що містили розклади польотів, плановані строки вибухів та зразки посвідок особи з фотографіями деяких його поплічників. Рамзі Юсеф справді був Надпотужним Сердитим Індивідом – з детонатором в одній руці та жорстким диском у другій.

Щодо Рамзі Юсефа та інших Надпотужних Сердитих Людей, які походять з арабського ісламського світу, цікавим є те, як зауважує експерт з Близького Сходу Стівен П. Коен, що «колись вони вважали, що їм треба повалити свої уряди і заволодіти своїми державами, перед тим як вирушити в похід на Америку. Тепер вони ідуть прямо на неї, як окремі особи». Глобалізація не лише дає їм змогу, як окремим особам, атакувати Сполучені Штати, вона не лише дає їм мотивацію для цього, вона ще й дає їм логіку. Суть цієї логіки в тому, що їхні власні держави більше не являють собою реальної структури влади. Реальна структура влади має глобальний характер. Вона перебуває в руках американської надпотуги та Ринків-велетнів, і саме вони кажуть всім іншим урядам, що ті мають робити. Тому якщо ви хочете повалити справжню структуру влади, вам слід атакувати супердержаву і Ринки-велетні, а не завдавати собі клопоту з урядом Пакистану чи Єгипту.

Надпотужних Сердитих Людей турбує не лише той факт, що Сполучені Штати технологічно вищі, але й те, що вони вважають вищими також свої цінності, тоді як, на думку терористів, ці американські цінності є не чим іншим, як бездушним споживацтвом і бездумним поклонінням перед технологією. Наприкінці процесу над Рамзі Юсефом відбувся такий діалог між ним і суддею Кевіном Томасом Даффі. Надпотужний Сердитий Індивід проти супердержави.

Рамзі Юсеф: «Ви все говорите про колективне покарання і вбивство невинних людей... Це ви перші вбивали невинних людей, це ви перші впровадили цей різновид тероризму в історію людства, скинувши атомну бомбу, що вбила десятки тисяч жінок і дітей в Японії, і спричинивши загибель понад 100000 осіб, здебільшого цивільних, під час бомбардування Токіо запалювальними бомбами. Ви спалили їх на смерть. Ви вбивали цивільних у В’єтнамі хімічною зброєю, як-от так званим "оранжевим агентом". У кожній війні, в якій ви брали участь, ви вбивали цивільних і невинних людей, не солдатів. У цьому столітті ви розв’язали більше війн, ніж будь-яка інша країна, а тепер маєте нахабство говорити про вбивство невинних людей. Ви запроваджуєте так звані економічні ембарґо, які вбивають лише дітей і літніх людей, ви наклали його на Ірак, а щодо Куби та інших держав ви утримували його більше як тридцяти п’ять років. У підсумковому висновку та у промові на відкритті процесу уряд назвав мене терористом. Так, я терорист і пишаюсь цим. І я підтримуватиму тероризм доти, доки він буде спрямований проти уряду Сполучених Штатів та Ізраїлю, адже ви більше, ніж терористи; ви – винахідники тероризму і застосовуєте його щодня. Ви – кати, брехуни і лицеміри».

Суддя Кевін Томас Даффі тоді відповів йому, – фактично порадивши Юсефові запхати собі десь свою нігілістичну лють: «Рамзі Юсефе, ви твердите, що ви ісламський воїн. Зі всіх людей, які загинули або зазнали поранень від бомби у Всесвітньому торговельному центрі, ви не можете назвати жодного, хто б виступав проти вас чи проти вашої справи. Вам на це начхати, вам треба було залишити за собою трупи і поранених. Рамзі Юсефе, ви не годитеся для того, щоб захищати іслам. Ваш Бог – це смерть. Ваш Бог – не Аллах... Вам не потрібні були навернення. Єдине, що ви хотіли – це спричинити смерть. Ваш Бог – не Аллах. Ви поклоняєтесь смерті та руйнуванню. Те, що ви робите, ви робите не задля Аллаха; ви хочете лише задовольнити своє власне спотворене еґо. Ви хочете переконати інших, що ви – воїн, але замах на цивілізацію, за який вас тепер засуджено, – це малодушний замах, який мав на меті вбити і покалічити невинних людей... Ви, Рамзі Юсефе, приїхали сюди, називаючи себе ісламським фундаменталістом, але вас зовсім не обходить іслам, не обходить віра мусульман. Ви поклонялися не Аллахові, а злові, яким стали ви самі. І мушу сказати, що апостол зла з вас вийшов справдешній».

Чи можна якось захиститися від таких людей? Було б гарно вірити, що, впроваджуючи відповідні соціальні, економічні та культурні програми, суспільство зможе ліквідувати мотивацію, неприязнь і гнів всіх тих, хто відчуває, що по ньому проїхався коток американізації-глобалізації. Але ми не можемо в це вірити. Мотивація і аморальність таких людей, як Рамзі Юсеф, дуже потужні. Співчуття їхнім стражданням не зверне їх з дороги, не зарадять і різні соціальні заходи. Рамзі Юсефи будуть завжди. Від них можна захиститися, лише ізолювавши це їхнє ядро від широких мас суспільства навколо них. А це можна зробити, лише забезпечивши, щоб якомога більша частина того суспільства мала свою частку в глобалізаційній системі. Це є однією з тем останньої глави цієї книжки.

Так, плекати ілюзії не варто. Надпотужні Сердиті Люди існують і нині вони являють собою найбезпосереднішу загрозу Сполученим Штатам та стабільності цієї нової системи. І не тому, що Рамзі Юсеф може колись стати супердержавою. Ні, зовсім ні. Радше тому, що у нинішньому світі надто багато людей можуть стати Рамзі Юсефами.

Якщо хочете поговорити з людиною, натисніть на одиницю

Якщо у цій книжці є спільний знаменник, який червоною ниткою проходить крізь неї, то це думка про те, що глобалізація – це все, навіть протилежне їй. Вона дає неймовірну силу і чинить неймовірний примус. Вона демократизує можливості і демократизує паніку. Вона робить китів більшими, а дрібну рибу – витривалішою. Вона дедалі швидше залишає вас позаду, і дедалі швидше вас наздоганяє. Уодноріднюючи культури, вона також дає людям змогу в дедалі більших масштабах ділитися своєю індивідуальністю. Вона змушує нас ще наполегливіше гнатися за Лексусом і ще чіпкіше триматися за свої оливкові дерева. Вона дає нам змогу дедалі глибше проникати у світ, а світові – дедалі глибше проникати у нас.

Як я намагався показати, з самого початку глобалізації як міжнародної системи різні країни і спільноти коливалися між зачаруванням її привабами і відразою до її вад. Попри припливи і відпливи глобалізації та протестів проти неї, поки що вона послідовно бере гору у кожній великій країні, яка під'єднується до системи. У жодній з великих країн негативна реакція на глобалізацію не змогла взяти верх і в жодній з великих країн ця реакція не стала настільки популярною, щоб ця країна захотіла підважити цілу систему, – як це зробила Австро-Угорська імперія перед Першою світовою війною чи Німеччина та Японія перед Другою світовою війною.

Чи буде так завжди? Чи глобалізація – процес незворотний? Моє відчуття каже, що майже незворотний. Чому я кажу “майже незворотний”, а не просто "незворотний"? Глобалізацію дуже важко повернути назад, адже її рушіями є, з одного боку, неймовірно могутні людські сподівання на підвищення рівня життя, а з другого – неймовірно могутні технології, які спричиняють з кожним днем дедалі більшу інтеграцію, подобається нам це чи ні. Теоретично ці сподівання і ці технології можна придушити, але лише заплативши велетенську ціну – пожертвувавши розвитком суспільства і спорудивши височезні і товстелезні стіни. Не думаю, що таке трапиться, але це можливо. Це можливо, якщо ця система настільки виродиться, що її жертвою буде відчувати себе не лише меншість, яка перебуває у невигідному становищі, але й більшість людей у великих країнах.

Чому це може статися? Це може статися тому, що найбільшою загрозою для глобалізації нині є сама глобалізація. Тобто ця система містить у собі потенціал для знищення самої себе. Їй властиві риси і тенденції, котрі, якщо дати їм волю, можуть стати такими гнітючими, що більшість людей у багатьох країнах почуватимуться у програші, а тому збунтуються проти системи і намагатимуться спорудити нові стіни. Далі мова піде про найважливіші передумови такого розвитку подій.

Просто занадто важко

Перебуваючи у Бангкоку під час тайського економічного обвалу 1997 року, я розмовляв з одним американським дипломатом про те, що може означати цей спад для Таїланду. Зокрема ми говорили про все те, що Таїландові належить зробити за дуже короткий час, аби розігнати до належної швидкости своє програмне забезпечення та операційну систему і домогтися успіху в глобалізаційній грі. Дипломат виклав мені цілий список заходів, а коли він закінчив, я сказав: «Розумієте, ми вимагаємо, аби Таїланд зробив за двадцять років те, що Сполучені Штати зробили за двісті років».

«Ні, ні, – сказав він, хитаючи головою. Виявляється, я обрахувався. – Ми не вимагаємо, аби вони все це зробили за двадцять років... вони це мають зробити за рік!»

Отож, нема сумніву, що сила і статус країни в добу глобалізації частково залежатиме від того, наскільки вона спроможна і наскільки бажає розвивати належне програмне забезпечення та операційні системи, які потрібні для успіху. А що, як розвиток цих інституцій, лібералізація ринків і пошиття Золотої Гамівної Сорочки виявиться просто заважким завданням для надто багатьох великих країн? Хоч політики та їхні послідовники згодні змиритися зі стражданнями та обмеженням потреб, аби тільки дістатися до світу Діснея, та все ж є певні межі. Як сказав одного разу Генрі Кіссінджер, політичні лідери «не можуть вистояти як прибічники майже постійного аскетизму, підкоряючись нав’язаним з-за кордону вказівкам». Побудова програмного забезпечення може зайняти довгий час; формування у вашій країні належного входу для підімкнення до Електронного Стада та взаємодії з ним теж може зайняти великий період часу, та й може виявитися, що деякі країни не готові до цього завдання політично й економічно – принаймні не в тих часових рамках, що їх вимагає Стадо. Інші можуть недотягати до нього в культурному плані. Культури змінюються повільно. Набагато легше розробити нову модель Лексуса, ніж вивести новий різновид оливкових дерев, що може зайняти життя поколінь і поколінь.

Якщо відлічувати нинішню систему глобалізації від часу падіння Берлінської стіни, то можна сказати, що ця система входить у своє друге десятиліття. Під час першого десятиліття системи глобалізації ми бачили, що відбувається, коли деякі невеликі країни – Боснія, Албанія, Сербія, Сирія, Алжир та багато африканських країн – виявляються неспроможними здійснити цей перехід. Але ці держави доволі слабкі й невеликі, і система просто будує навколо них захисну стіну.

Проте на порозі другого десятиліття перед нами постає набагато серйозніше питання: а що, як цей перехід не зможуть зробити дуже великі держави, такі, як Росія, Китай чи Японія, – не кажучи вже про Індонезію, Бразилію чи навіть деяких членів Европейського валютного союзу? А що, як їм буде занадто боляче одягнути Золоту Гамівну Сорочку або їхні народи просто не зможуть зробити культурний, політичний та економічний перехід до брутальнішого, відвертішого Шумпетерового капіталізму, який вбиває неуспішні компанії, замість того, щоб роками утримувати їх на штучній підтримці життя? Так, ці три демократизації зробили неминучим крах комуністичної економіки Радянського Союзу та Китаю. Вони зробили неминучим крах корумпованих режимів в Албанії та Індонезії. Вони зробили неминучим колапс занадто захищеної і перестрахованої економічної системи Японії. Але це не значить, що неминучою є їх успішність у новій глобалізаційній системі.

Погляньмо нині на три найвпливовіші з цих країн – Росію, Китай та Японію. Що ми бачимо, придивившись до них ближче? Я бачу три великі, могутні держави, які збоку виглядають, наче 120-кілограмові борці з налитими м’язами, але насправді кожна з них страждає від непрохідности сердечних судин. Їхні серця – тобто операційні системи та програмне забезпечення, які відповідають за помпування крові до їхніх промислових м’язів – засмічені, вони помпують забагато крові до ніг і замало – до голови та інших ділянок. Росія потребує повної трансплантації. Китай потребує імплантації п’яти обхідних судин. А Японія потребує радикального лікування, щоб знизити рівень холестерину. (Франція, Німеччина та деякі інші країни Західної Европи не потребують такого радикального лікування, але їм доведеться сісти на серйозну низькокалорійну дієту, якщо вони хочуть влізтися у свою власну версію Золотої Гамівної Сорочки – Европейський валютний союз. Ця дієта часом буде болісною і потребуватиме деяких чстотних змін у способі життя, і саме тому Европейський валютний союз і єдину валюту буде набагато важче обстояти політично, ніж багато хто гадає).

Я виріс у добу, коли найбільшою зовнішньою загрозою для Америки була військова міць Росії та Китаю й економічна міць Японії. Дуже ймовірно, що мої доньки, яким тепер дванадцять і п’ятнадцять років, виростуть у світі, де найбільша загроза Америці коренитиметься у військовій слабкості Росії та Китаю й економічній слабкості Японії. Пристосування до цієї нової системи буде надзвичайно важким для всіх трьох. Звичайно, ці країни різні і перед ними стоять різні проблеми, – та не настільки різні, як можна подумати.

Японія

Ось вам маленька таємниця: японська економіка завжди була набагато більш комуністична, ніж капіталістична. Оглядач новин технології "Волл-Стріт Джорнел" Волт Моссберґ не раз говорив: «Японія була найуспішніша комуністична країна у світі». Фактично це була єдина країна, у якій комунізм втілено в життя. І справді. Впродовж холодної війни Японією керувала єдина партія – Ліберально-демократична. Японією правила ЛДП, в державі урядувала номенклатура, елітарна бюрократія, так само, як у Росії та в Китаї. Ці елітарні бюрократи часто-густо вирішували, де повинні розміщуватись ресурси. Японські мас-медії були неймовірно слухняні і, хоч формально не перебували під контролем уряду, по суті цілковито залежали від нього. Населенню Японії властивий глибокий конформізм, а тим, хто не хотів пристосовуватися, доводилося дорого за це платити. Нонконформістів, правда, не засилали до ҐУЛаґу, але для них був їхній власний, внутрішній Сибір. В Японії нонконформістам чіпляли ярлик “мадоґівадзоку”, що перекладається як “ті, що дивляться з вікна”, тому що часто їх садовили за робочі столи напроти вікон і загалом цих людей зацитькували. Це пристосовницьке населення ладне було погодитися на довший робочий день взамін за вищий рівень життя, довічну зайнятість та певну стабільність життя. Японія мала обов'язкову програму заощаджень, за якою населення і корпорації були змушені заощаджувати та інвестувати, а не споживати. Якби радянський комунізм був хоч наполовину такий ефективний, як його японська версія, Москва ніколи б не програла холодної війни.

Ясна річ, це певне перебільшення. Японська економіка мала також вільноринковий елемент. Третина японської економіки нині складається з передових, конкурентоспроможних у глобальному масштабі корпорацій, таких як "Соні", "Міцубісі", "Кенон" та "Лексус". Вони належать до найкращих компаній у світі і нагромадили для Японії велетенські заощадження. Ці заощадження свого часу захистили інші дві третини японської економіки – комуністичний сеґмент, який складається із заплилих жиром, склеротичних фірм-динозаврів, які виживали впродовж довгих років завдяки протекціоністським бар’єрам, зведеним японською однопартійною державою. За час холодної війни Японія нагромадила стільки заощаджень, що зуміла перебрести через перше десятиліття глобалізації, не потонувши, – дарма, що з 1992 року її економічне зростання фактично завмерло. Натомість Корея, що взорувалася на Японії, на час падіння стін не мала в запасі нагромаджених заощаджень, які мала Японія. Так що Корея була змушена пристосовуватися болісно, брутально і за короткі строки.

Якщо ж Японія хоче уникнути перманентної стаґнації, то мусить приватизувати комуністичний сеґмент японської економіки, як це зробили в Китаї чи Росії. Неефективні фірми та банки конче треба вивести з лав і розстріляти, а їхній мертвий капітал передати ефективнішим фірмам. Все це вже тепер викликає величезне соціальне занепокоєння в країні.

Америка – це суспільство, в якому культурні норми – гнучкість та прозорість – збігаються з вельми важливими для глобалізаційної системи нормами ведення бізнесу, що ними теж є гнучкість та прозорість. В Японії цього збігу немає. Там панує культура секретности і непрозорости, а тамтешня система відома своєю негнучкістю. Чим більший розрив між культурними нормами країни та нормами глобалізаційної системи, тим болісніший процес пристосування до неї. В мусульманському світі побожні жінки опускають на обличчя покривало, щоб не підпустити до себе світу. Японія – це ціла країна, що носить покривало. Воно дуже тонке, і його іноді важко побачити, але воно є, і воно приховує країну від світу набагато більшою мірою, ніж це усвідомлюють випадкові гості, що приїжджають до Японії.

Утім, японська історія також свідчить і про те, що Японія здатна на зміни і на пристосування до нових умовин, але лише після того, як досягне тієї кризової точки, яка справді примусить країну діяти негайно. Не сумніваюся, що Японія знов буде великою економічною потугою, але лише після того, як пройде через певні драстичні соціальні, політичні і культурні перетворення. Візьмімо одну з японських традицій: корпоративні ради директорів чи не кожної японської відкритої акціонерної компанії – за винятком найпередовіших, американізованих фірм, таких як "Соні" – складаються з керівників цієї компанії, теперішніх і колишніх, а пайовики майже не мають голосу. Незалежні члени у ради директорів в Японії вважай не входять. Така закрита система аж ніяк не може привнести зміни і здійснити творчу руйнацію з тою швидкістю, якої вимагає наступне десятиліття. Такий стан речей повинен змінитися, і він уже змінюється, попри болісність цього процесу.

Коли на початку 1999 року я був у Токіо, мій приятель в японському міністерстві закордонних справ почав таку розмову: «Днями мій син повідомив нас, батьків, що хоче бути менеджером фонду, але не хоче працювати на японський банк. Він бажає працювати в міжнародному банку. Ті японські інституції, великі банки, в яких прагнули трудитися молоді люди мого покоління, тепер зазнають краху. Це щось нове. Моя дружина ніяк не могла зрозуміти синових мотивів. Він сказав їй: “Якщо хочеш зрозуміти, чого я хочу, подивись цей фільм”. І дав її відеокасету з фільмом "Чужі гроші", про нью-йоркського фінансиста, який купив вмираючу компанію в Новій Англії і оживив її. Моя дружина все одно хвилюється».

Ще одна моя знайома японка, яка провадить пошук кандидатів на посади відповідальних керівників, сказала мені, що їй завжди було важко знайти японців, які хотіли б працювати в американських компаніях, адже ці фірми, на відміну від японських, відомі в Японії як ті, що практикують “три К”: кіцуї, що по-японському означає “вимогливість”, кайко – “звільнення з роботи”, коли працівник працює погано, та кьосо – “конкуренція”. Але часи в Японії міняються, міняються й самі японці. Моя знайома сказала, що тепер вона мовить своїм клієнтам: «Ви гадаєте, що підписали довічний контракт на роботу в японській компанії, однак цілком може статися, і то незабаром, що одного ранку ви прокинетеся і виявите, що працюєте на іноземну компанію. То чи не варто вже почати працювати в іноземній компанії і навчитися пристосовуватися до її умов?»

Китай

Китай теж зазнаватиме труднощів, пристосовуючись до глобалізації – але не з культурних причин, а з політичних. Китай має бажання, але не має способу. Найбільшою помилкою деяких стратегів є те, що вони думають, нібито Китай зростатиме в економічному та військовому плані по прямій лінії, від того рівня, на якому він перебуває тепер, до точки, якої він досягне через двадцять років, аж поки не стане суперником Сполучених Штатів і рівною їм супердержавою. Я думаю, це хибна думка.

Зрозумійте мене правильно. Через двадцять років Китай може вирости в економічну та військову потугу, здатну стати суперником Сполучених Штатів, – але він не дійде до цього по прямій лінії. На його шляху лежить велетенський бар'єр, який йому доведеться подолати. У січні 2000 року близько 40 відсотків китайської економіки і далі складалося з державних підприємств та банків, чимало з яких були банкрутами або нерентабельними. Єдиний спосіб прилаштувати мільйони китайців, які працюють на цих підприємствах, полягає у приватизації, закритті та злитті слабких підприємств і спрямуванні капіталу до ефективних рентабельних фірм. І Китай може зробити це, уникнувши масового безробіття, лише з допомогою масивного вливання іноземних інвестицій.

Звичайно, Китай вже привабив чимало прямих іноземних інвестицій на свої фабрики, але його валюта не є повністю конвертованою і він не має ринку акцій та облігацій, на якому іноземці могли б вести вільну гру. Опріч того, в Китаї панує відверто "свояцький" капіталізм, який починає відлякувати чимало іноземних інвесторів. До того ж Комуністична партія Китаю, щоб зміцнюватися і збільшувати свої матеріальні ресурси, фактично керує цілим рядом структур, пов’язаних з корупцією і рекетом. Приклад цієї масової офіційної корупції в Китаї подибаємо в опублікованому у жовтні 1998 року звіті про китайську державну закупівлю зерна, який показав, що, починаючи з 1992 року, із 35 мільярдів доларів, відкладених на закупівлю зерна у фермерів, 25 мільярдів, або близько 40 відсотків, “зникли”. Згідно з часописом "Тайм" (за 2 листопада 1998 року), слідчі виявили, що більшість цих зниклих грошей пішла на спорудження розкішних апартаментів, торгівлю ф’ючерсами і купівлю автомобілів та мобільних телефонів для державних посадовців. Дилема Китаю полягає в тому, що він не зможе привабити достатньо капіталу Електронного Стада для перетворення збанкрутованої державної половини китайської економіки, не перевівши цілої своєї оперативної системи з ДОСкапіталу 1.0 до 6.0 і не встановивши програмного забезпечення, яке реально забезпечить верховенствозакону. А відтак виникне конфлікт зі звичками та інтересами корумпованої правлячої партії Китаю.

Ось чому не можна проводити прямої лінії від тієї точки, в якій Китай перебуває нині, до точки, в якій він хоче бути через двадцять років, і припускати, що він просто ставатиме дедалі багатшою авторитарною країною з комуністичною партією на чолі, як це маємо нині. Це нонсенс. Раніше чи пізніше Китай наштовхнеться на встановлені ним самим межі – межі, зумовлені збереженням в багатьох секторах комуністичної ідеології та одержимістю держави на ґрунті політичного контролю. Коли таке станеться, Китай або перестане багатіти, або перестане бути таким авторитарним, яким він є нині, але чимось він таки буде змушений поступитися, адже коли Китай остаточно увійде у Стадо, йому прощатиметься далеко менше, ніж прощається тепер. Ті, що думають інакше, допускаються помилки: вони занадто прислухаються до того, що говорить китайська верхівка, але не придивляються до неї і до тих велетенських проблем, перед якими стане Китай в контексті системи глобалізації. Перехід Китаю до глобалізації не буде приємним. Коли 1,2 мільярда осіб, які мчать з швидкістю ста тридцяти кілометрів за годину, налетять на бар'єр, здригнеться цілий світ. Саме тоді, коли Китай наїде на цю перешкоду, він становитиме найсерйознішу загрозу стабільності у світі – знову ж таки не через його силу, а через слабкість. Адже коли він остаточно облишить комуністичну ідеологію і водночас стане перед вповні вираженим примусом пристосування до системи глобалізації – що означає необхідність відкритися економічно і політично, – то єдиною ідеологією, на яку тоді зможе спертися режим, щоби втримати країну вкупі, узаконити своє правління і відвернути увагу народу, стане старе, сучкувате китайське оливкове дерево – його націоналізм. Націоналістичний Китай, який вважатиме нову систему глобалізації “просто занадто важкою”, може становити справжню загрозу стабільності системи.

Росія

Це ж саме, а навіть більшою мірою, стосується й Росії, оскільки вона починає з іще нижчої точки, ніж Китай чи Японія.

Звичайно, Росія далі є грізно озброєною країною з ядерною зброєю. Але тепер, коли вона прилучилася до системи глобалізації, саме слабкість, а не міць Росії становить і ще якийсь час становитиме безпосередню загрозу для стабільности у світі. Під час обвалу в серпні 1998 року російська економіка поширила фінансову інфекцію, яка протягом місяця завдала більше шкоди західним фінансовим інституціям, ніж за усі сімдесят років російського комунізму. Однак деякі політики та аналітики закордонної політики так полюбили поняття холодної війни, що просто не здатні розглядати нинішню Росію як щось інше, ніж Радянський Союз, а нинішню міжнародну систему як щось інше, ніж холодна війна. Згадайте тільки, що нацистська Німеччина, яка розв’язала війну проти цілого світу і винищила шість мільйонів євреїв, за два покоління перетворилася на успішну демократичну країну, яка тепер вважається однією з найжиттєздатніших у світі. Але лицарі холодної війни далі трактують Росію як країну, нездатну до змін і зроду приречену бути вічним геополітичним ворогом Америки.

Звичайно, ми не можемо ставитися нині до Росії так само, як до Канади, лише тому, що вона кілька разів провела вибори. Це велика країна з великою історією, вона має великі запаси ядерної зброї і далі конкуруватиме з Америкою за вплив, як будь-яка інша велика держава. Але це стосується також Франції. Росія – вже не Радянський Союз. Це держава, яка переживає непевний перехідний період, і цей перехід відбувається у контексті зовсім іншої міжнародної системи. Може статися так, що Росія виявиться неспроможною перейти до ДОСкапіталу 1.0, не кажучи вже про 6.0, але ніде не сказано, що це мусить обов’язково трапитися. Як у випадку Китаю та Японії, цей перехід Росії для нас дуже важливий – і ми не можемо його спрямувати, зате можемо на нього вплинути. Нам не під силу зробити Росію кращою країною, зате під силу зробити її менш небезпечною, менш сердитою та менш ізольованою. Ось чому розширення НАТО було такою помилкою. В умовах системи глобалізації найпекучішу проблему для Сполучених Штатів становить продаж на чорному ринку ядерних боєголовок, необхідність скорочення числа стратегічних ядерних ракет, погіршення стану довкілля, стримування таких країн-негідників, як Ірак чи Північна Корея, і фінансові віруси. Америка не може ефективно вирішити жодного з цих питань без співпраці з достатньо стабільною та демократичною Росією. Тому нашим пріоритетом повинне бути здобуття підтримки Росії і посильне сприяння поступові політичних реформ в цій країні, – а не розширення НАТО, яке може тільки підірвати співпрацю з Москвою.

На початку 1998 року я сидів у празькому офісі чеського віце-міністра закордонних справ Карела Ковонди. Поміж своїми красномовними поясненнями того, чому НАТО має розширитися на Чеську Республіку, він розмірковував про те, як глобалізація впливає на околицю, де він живе, і на Чехію загалом.

«Я насолоджуюся міжнародною атмосферою, яка запанувала тут у нас після закінчення холодної війни, коли Чеська Республіка відкрилася світові, – сказав Ковонда. – Моя дитина ходить до дитсадка разом з дівчинкою із Кореї та дітьми із Хорватії та Боснії. У бакалії по сусідству я тепер купую китайські продукти. Але зворотним боком медалі є те, що в сусідньому будинку живуть українські мафіозі. І все це в невеликому містечку під Прагою. Тут назростає незадоволення і недовіра через те, що різко побільшало іноземців, які нелегально живуть у нашій країні, нелегально працюють, нелегально торгують і провадять нелегальний бізнес – чи то в провінції, чи в самій Празі. Нині ми в Чехії бачимо обидва боки глобалізації, адже ми на роздоріжжі Европи і тут зупиняється чимало нелегальних мігрантів зі Сходу на Захід, ще й до того наш кордон з Німеччиною тепер менш відкритий. На моєму робочому столі лежить секретний звіт про міжнародну організовану злочинність та злочинну діяльність у нашій країні. Колись, за комуністів, таке було б неможливе. Коли тут були при владі комуністи, дуже багатьом просто не давали віз для в'їзду в країну, а нині навіть і візи не треба. Контрабанда частин ядерної зброї та ядерних відходів – ось де небезпека. Нам траплялося ловити людей, які займалися контрабандою радіоактивних речовин з країн на схід від нас до країн на південь від нас. І цю небезпеку загал населення недооцінює...»

Я просто кивнув головою, бо мені не хотілося питати його, звідки, на його думку, проникають всі ці ядерні відходи і як він гадає вирішувати цю проблему, відмежувавшись від Росії через експансію НАТО.

В Росії, Китаї та Японії при владі лідери покоління часів холодної війни, які намагаються організувати перехід до ери глобалізації, і в багатьох випадках просто не мають для цього засобів. Хоч росіяни й скасували центральне планування, комуністичну ідеологію і комісарів, однак не змогли так легко скасувати культуру комунізму і замінити її культурою капіталізму.

Справді, якщо йдеться про Росію, Китай та Японію, то нам слід дочекатися, аж до влади у цих країнах прийдуть ті, кого Роберт Горматс називає "поколінням тисячоліття", – хто досягає повноліття в добу глобалізації, – і лише опісля можна очікувати стійких змін. Як каже Горматс: «Коли мене питають: “Яким чином можна викликати політичні зміни в Росії?”, – я завжди відповідаю, що це робиться у процесі, який триває спершу дев’ять місяців, а відтак двадцять один рік. І Росія перебуває якраз посередині цього процесу».

Однак те, що діється, поки ми чекаємо на це нове покоління, викликає тривогу. Раніше я порівнював компанії з країнами, і в цьому порівнянні є багато слушного. Але є один аспект, в якому країни ніколи не будуть схожі на компанії. Компанії можуть виникати, зазнавати невдач, занепадати і зникати. Країни ж можуть виникати, зазнавати невдач і занепадати – але вони рідко коли зникають. Вони залишаються країнами-невдахами. Уявіть собі, що ІБМ збанкрутувала, але далі залишається на ринку, а її агенти з продажу та менеджери, які не дістають платні, продають на чорному ринку запчастини від комп’ютерів, намагаються обдурити давніх клієнтів і силкуються довести, що вони далі мають вагу, кидаючи колоди під ноги своїм давнім конкурентам.

Однією з причин того, що доба глобалізації до 1914 року вилилася у Першу світову війну, було те, що Австро-Угорська імперія, один з головних гравців европейської системи рівноваги сил у ті дні, зазнавала тривалої, повільної ерозії влади, і ця ерозія набрала сили між 1909 та 1914 роками. Австро-Угорська імперія розуміла, що вона економічно, мілітарно і політично випадає з великих перегонів світових потуг. Замість того, щоб тихо переживати своє приниження, вона повелася так, як поводиться задирака, котрий бачить, що програє у покер: перекидає стіл і починає стрілянину. А Австро-Угорщина вступила в союз з Німеччиною, щоб подолати Сербію в локальній війні, знаючи, що це майже напевно спричинить світову війну з Росією.

Коли почнуть капризувати Сербія, Албанія та Алжир, це може бути клопітно, але не становитиме загрози системі в цілому. Однак ми не знаємо, що може статися, якщо такі великі держави, як Росія, Японія чи Китай, не зможуть увійти в глобалізацію, але зберігатимуть військову силу, успадковану з часів старої системи. Як зауважив політолог Роберт А. Пастор у своїй книжці "Столітня подорож: Як великі потуги впливають на світ", проблема, що постала перед системою після холодної війни, справді була дуже подібна до проблеми, що постала перед версальською системою після Першої світової війни: як ввести переможених у систему переможців? Версальський мирний договір великою мірою спартачив інтеграцію переможених і викликав у них неприязнь – настільки, що посіяв насіння Другої світової війни. Мирний договір після Другої світової війни належним чином здійснив інтеграцію найбільших переможених – Німеччини та Японії, і це посприяло стабілізації і в Европі, і в Азії.

У світі після холодної війни постає таке питання: як нам впровадити переможених у холодній війні в орієнтовану на ринок систему глобалізації, яку здебільшого складають демократичні країни? Це особливо важко, зауважує Пастор, адже мир після холодної війни відрізняється від Версальського миру тим, що перемога західних союзників у холодній війні не була беззастережна. Захід не окупував Росію, ані Китай чи В’єтнам, а тому його здатність впливати на внутрішню політику переможених у холодній війні і формувати її була обмежена і різна стосовно різних країн. І все ж системі глобалізації дуже залежить на успішній інтеграції таких країн, як Росія і Китай. Ключовим складником будь-якої стабільної міжнародної системи, каже Пастор, є те, аби «головні її учасники вважали, що збереження системи для них вигідніше, ніж її падіння». Поки що стосовно системи глобалізації Росія та Китай так і вважають. А якщо виявиться, що для них чи для інших країн це занадто важко? Чи ті країни, які не вміють створювати мікрочіпів, створюватимуть натомість проблеми?

Це питання стосується не лише країн у розвитку чи некваліфікованих людей. Воно також стосується тих, хто може створювати мікрочіпи. “Занадто важко” споріднене іншій проблемі, яка нині дедалі більше турбує людей, і це проблема “занадто швидко”. Швидкість змін у системі глобалізації нині така велика і вимоги для досягнення успіху зростають так швидко, що вже ніхто не відчуває твердого ґрунту у себе під ногами, як це відчували у світі стін їхні батьки, – чи принаймні їм так здавалося, – коли профспілковий квиток чи довічна кар’єра у тій самій компанії вважалася ґарантією стабільности життя. Після того як вийшло перше видання цієї книжки, я одержав зворушливого листа від якоїсь жінки з Роанока (Іллінойс), котра красномовно виразила стурбованість словами, які я часто чую від інших людей, але на які не маю легкої відповіді: що буде, коли швидкість змін, якої вимагає ця нова система, перевищить можливості окремих людей, компаній та країн?

У листі писалося:

Дорогий пане Фрідман, я сподіваюся, що цей лист потрапить до Вас, і надіюся, що ви зможете відкрити мені одну таємницю. Я бачила вас у декількох ток-шоу, і на мене вони справили таке враження, що я купила Вашу книжку. Я прочитала її декілька разів, але не знайшла відповіді на своє запитання: куди мені подітися на нинішньому ринку? Ми з чоловіком завжди провадили власний бізнес, але не досягли успіху. 1984 року я змогла вступити до коледжу, де спрагло накидалася на кожний курс, який могла собі дозволити, включно з комп’ютерами, економікою, акціями, бізнесом і бухгалтерською справою. Місцева економіка була у глибокому занепані, адже коли настають важкі часи для великих фірм, це важкі часи для всіх. Я знайшла роботу, але вона нічого мені не давала, тож я звільнилася. Тим часом мій чоловік став продавати складені вдома комп’ютери і вперше почав заробляти гроші. Та коли на ринку з’явилися комп’ютери, які коштували менше ніж 1000 доларів, його золота жила вичерпалася. Нам відомі всі найважливіші елементи бізнесу, у тому числі Інтернет та комп’ютери, але ми не бачимо свого місця на світовому ринку. Ми знаємо, “як” продавати, але ми не знаємо, “що” продавати. Приміром, у мене є всі засоби, щоб написати великий американський роман, але бракує хисту... Коли мільйонери облаштовувалися на фондовому ринку, ми не мали грошей. Куди подітися маленькій людині на цьому великому світовому ринку? І ми не самі в такому становищі. Чимало наших друзів у такому ж. Ви б не зупинились на цьому питанні у Вашому наступному публічному виступі?

Мені б хотілося мати просту відповідь. Здається, тепер і день не минає, щоб у якійсь газеті не з’явилася стаття, яка нагадує працівникам та їхнім босам, що вони повинні скорочувати штати, здобувати нове вміння, позбуватися старих зв'язків, входити в Мережу, ставати швидшими, гнучкішими, бути готовими викидати старе й нове, привносячи найновіше, і йти в ногу з програмою. Єдиною проблемою є те, що ця програма змінюється кожні шість місяців і вона просто зашвидка і заважка навіть для багатьох освічених людей, не кажучи вже про неосвічених. Як реагуватимуть люди, коли усвідомлять весь тягар цієї системи і ту карколомну швидкість, якої вона вимагає, і збагнуть, що цьому немає кінця?

Занадто все пов’язане

Ще один спосіб, яким глобалізація може загрожувати глобалізації, полягає ось в чому: сама система так добре змащена і так тісно пов’язує всіх на світі між собою, що невеликі групи людей – чи це інвестори, чи Надпотужні Сердиті Люди – своїми ексцесами можуть загрожувати цілій споруді. Якщо побалакати нині зі співробітниками інвестиційних банків Волл-стріту, вони признаються, що під час обвалу ринків у серпні – вересні 1998 року найбільше їх здивувало те, що ціла система виявилася набагато густіше переплетена внутрішніми зв’язками, ніж вони гадали. Жодна з їхніх моделей ризику, які ґрунтувалися на колишніх співвідношеннях між інвестиціями та деякими подіями, не передбачила тої ланцюгової реакції, яка в 1998 році вщент розбила цілу концепцію багатопрофільности. Компанії, які вважали, що провадять багатопрофільну діяльність, інвестуючи в різні фінансові інструменти, з різними термінами виплати, в різних валютах, на різних ринках, у різних країнах, скоро виявили, що всі їхні інвестиції були частиною одного великого ланцюга з перехресними зв’язками, і коли ринки почали стрімко валитися, ці компанії просто не могли з нього втекти. Одна ланка в ланцюгу тягнула за собою наступну. Завдяки глобалізації цей ланцюг стає дедалі довшим і тіснішим, і страшна правда полягає в тому, що ми ще до кінця не розуміємо, що значить така взаємопов’язаність, ані не знаємо, як захиститися, коли одна з ланок ослабне. Це переплетіння стосується не лише фінансових ринків, воно навіть з’явилося на дисплеях у вигляді дефекту тисячоліття Y2K. Він був наслідком того, що внутрішні годинники в комп’ютерах, щоб заощадити пам’ять, виводили дати лише з шістьма цифрами: дві на день, дві на місяць, і дві – авжеж, ви вгадали – на рік. Це означає, що вони доходили тільки до 31/12/99. Так що коли календар вдарив 1 січня 2000 року, чимало старих комп’ютерів зрозуміло дату 01/01/00 не як 01/01/2000, а як 01/01/1900, тобто що знову настав 1900 рік. На щастя, заздалегідь вжито належних заходів, чимало країн та компаній закупило нові комп’ютери, і коли настало нове тисячоліття, загрозу Y2K знешкоджено. І Новий 2000 рік, замість того, щоб принести всесвітнє страхіття, став всесвітнім святкуванням, яке об’єднало всіх.

Однак тепер, коли ми пережили Y2K, це не означає, що проблема перехресних зв’язків у нас позаду. Подумайте про ще один факт: коли у верхніх шарах атмосфери відбувається ядерний вибух, він випромінює гігантський електромагнітний імпульс. Якщо якийсь терорист чи держава-негідник влаштує у небі над Америкою навіть невеликий вибух, він може заблокувати і спустошити кожен комп’ютер в країні так, що Y2K порівняно з цим буде здаватися дитячою забавкою. Тім Вайнер у своїй книжці "Відкритий чек", яка розповідає про секретні урядові програми США, так пояснив це явище: «Боєголовка, яка вибухає на висоті 480 кілометрів над Омахою, пронизає цілі Сполучені Штати, від берега до берега, хвилею електронів. У кожну електронну систему, у кожен радіопередавач, у кожен комп’ютерний банк в країні влучить щось схоже на блискавку, але в мільйон разів сильніше. Могутня хвиля інтенсивністю до 50000 вольтів на метр пронесеться електричними контурами, що пронизують цілу країну. Це явище відкрили в 1962 році, коли США підірвали три ядерні бомби у небі над Тихим океаном. Хоча цей тест відбувся за 1300 кілометрів від Гаваїв, у цілому Оагу згасло освітлення на вулицях, а в Гонолулу вийшла з ладу вся сигналізація проти злодіїв». На відміну від проблеми Y2K, наслідки цього електромагнітного імпульсу, каже Вайнер, залишаються тим, що інженери називають “відомим невідомим”, – проблемою, про існування якої відомо, але невідоме її вирішення.

 Така велика пов’язаність може становити для нас проблему ще в одному аспекті. Надмірне перебування на зв’язку стає соціально нестерпним. Якось влітку 1999 року я натрапив на повідомлення "Ассошіейтед Пресс", що надійшло з Ізраїлю. Там розповідалося про якогось ізраїльтянина, котрого «зупинила поліціянтка, помітивши, що він їде приморським містом Натанія і тримає в кожній руці по мобільному телефону. Заглиблений у розмову, він тримав кермо ліктями, повідомила щоденна газета “Гаарец”. Поліціянтка просигналізувала йому з вимогою зупинитися, коли побачила, що його "Міцубісі" виписує зиґзаґи від одного краю дороги до другого».

Не можу уявити собі нічого іншого, що краще ілюструвало б хворобу надмірного зв’язку, ніж ця історія з ізраїльським водієм, який притис до кожного вуха по мобільному телефону і веде машину ліктями. Це справжній, непозбутній вірус Y2K для розвинених країн. Це той неспокій, який виникне тоді, коли телекомунікації сполучаться з “Всюдинетом” – коли виникне технологія, яка дозволить людям виходити онлайн зі свого годинника, стільникового телефону, машини, тостера чи портативного плеєра – і кожен зможе виходити на зв’язок завжди і всюди.

Вірус надмірного зв’язку поширюється щодня, і проти нього не допомагає жодне лікування. Одного разу, влітку 1999 року, я був з донькою у ресторані, і ми сиділи між двома родинами, батьки яких голосно говорили по мобільних телефонах, неначе перебували у своїх офісах. Я хотів вигукнути: «Послухайте, я – у відпустці. Я намагаюся втекти зі свого офісу і не хочу опинитися натомість у вашому. Я не хочу чути про ваші проблеми. Вимкніть цей телефон!» У жовтні 1999 року я був у Чикаґо на обряді обрізання мого новонародженого небожа. Якраз перед тим як сивобородий рабин збирався здійснити обрізання, задзвонив стільниковий телефон. Ми всі озирнулися, хто це перериває урочисту церемонію, коли рабин зніяковіло поклав скальпель і вийняв з кишені телефон. Я щораз гостріше реагую на людей з стільниковими телефонами так само, як реагую на когось, хто поруч зі мною за обіднім столом курить сигару, – розлючуюся.

Не можу дочекатися того дня, коли в ресторанах нарешті обладнають секції, забезпечені проти стільникових телефонів. «З мобільним телефоном чи без?» – запитає вас офіціантка перед тим, як посадити за столик. Я також не можу дочекатися того дня, коли "Моторола" випустить прилад, яким можна буде глушити всі стільникові телефони навколо так легко, як відчиняти двері гаража. Раз – в радіусі п'ятнадцяти метрів навколо вас жоден телефон не ловить сигналу. Вибачайте! Не дивно, що надмірний зв’язок стає хворобою доби Інтернету. Адже те, що завдяки Інтернетові та глобалізації час та віддаль зменшуються, може бути великим позитивом для бізнесу, але водночас це спричиняє соціальну клавстрофобію. "Нью-Йоркер" одного разу проілюстрував це карикатурою. На ній показано чоловіка, який відпроваджує додому наречену. Біля дверей вона тисне йому руку і каже: «Я б радо запросила тебе до себе, Говарде, але за десять хвилин розпочнуться торги в Гонконзі». Час та відстань розріджують наше життя і дають йому певну продуховину, і коли їх зменшити, ви зменшите дуже важливі для життя амортизаційні подушки. Кілька рабинів писало мені: вони вірять і сподіваються, що надмірний зв’язок спонукає євреїв навчитися більше шанувати сабат. Дотримання дня відпочинку, коли ви вимикаєте свої стільникові телефони і від’єднуєтеся, може набрати цілком нової привабливости.

Один мій приятель, який працює на Медісон-Авеню^[15], сказав мені, що до появи мобільних телефонів та біперів, коли хтось телефонував йому в офіс і не заставав на місці, секретарка просто казала: «Аллена немає». Тепер, коли хтось телефонує і секретарка каже, що Аллена нема, тоді той хтось обов’язково скаже: «Ну, тоді з’єднайте мене з його мобільником або викличте його біпером». Тепер усі вважають, що Аллен є завжди – не бути його не може. Відсутність минулася. Тепер ви завжди присутні. А якщо ви завжди присутні, то ви завжди працюєте – як комп’ютерний сервер. Вам не можна зупинитися і розслабитися. Коли ви востаннє чули, щоб хтось сказав: «Що ж, дайте мені подумати до завтра»? На роздуми до завтра вже нема ні місця, ні часу. Один відповідальний працівник з Волл-стріту сказав мені якось, що колись він дуже любив їздити до Японії, де він цілий день працював, а ввечері відвідував чудові токійські ресторани. Але тепер, коли є кращий зв'язок, він працює весь день, і тільки-но збереться походити по токійських суші-барах, з Нью-Йорка починають надходити факси, пейджерні повідомлення та лунати дзвінки по мобільному телефону. «Я вже п’ять років не ходив вечеряти до ресторану в Токіо, – сказав він. – Врешті завжди виходить, що коли я там, то мушу працювати по дев’ятнадцять годин».

Колись я брав інтерв’ю в одного з високих посадовців британського міністерства оборони, і він розповів мені, що недавно в аеропорту поклав свій стільниковий телефон на конвеєр рентгенівської машини і забув забрати його з другого боку. За п’ять хвилин він похопився, що телефону нема, кинувся назад і забрав його. Агент служби безпеки, який був на посту коло рентгенівської машини, сказав йому, що за цих п’ять хвилин забудькові двічі дзвонили, і пізніше він побачив, що обидва дзвінки були від високих посадовців інших міністерств оборони. «Той хлопець міг би розв’язати війну, якби сказав щось не те», – пожартував британський чиновник, згадуючи про багажного інспектора, який знайшов його телефон.

Я забув спитати того британського достойника, чи тоді, коли він забув свій телефон, він був на роботі, чи повертався з відпустки, але він, мабуть, і сам не зміг би мені відповісти. Коли ми постійно на зв’язку, межа між роботою і дозвіллям зникає. Мами і тати, які працюють, тепер можуть більше бувати вдома. Теоретично це добре. Але часом це означає, що їхній робочий день триває дев’ятнадцять годин. У мене є приятель, який має відповідальну, повну стресів роботу в урядовій юридичній установі. Він сказав мені, що часто приходить додому рано, а в суботу і неділю бере зі собою стільниковий телефон і намагається працювати вдома, щоб побути трохи зі своєю донькою-підлітком. Навіть хоч це означає, що двадцять хвилин з кожних двох годин приятель розмовляє по телефону, все ж він вважає, що це краще, ніж нічого. Але його донька з цим не згідна. Їй врешті так надокучили ненастанні дзвінки, що вона сказала йому: «Тату, краще сиди собі в офісі».

Я на боці його доньки, хоч мушу зізнатися, що іноді маю таке ж почуття провини, як і її батько. І це лише початок. Комп’ютерну проблему Y2K вирішили за кілька місяців. Але соціальна хвороба Y2K буде з нами ще довгий час. Звичайно, перебування на зв’язку має свої переваги – від налагодження контактів з сусідами, що дозволить вам краще з ними познайомитися, до більшої гнучкости робочого дня. Все це питання рівноваги. Якщо ця рівновага зміститься у бік надмірного зв’язку, якщо люди відчують, що система їх душить, вони збунтуються.

Занадто всі розділені

Один з парадоксів нашого світу полягає в тому, що безперервнеперебування на зв'язку спонукає нас дедалі більшою мірою ізолюватися один від одного. Оскільки всі ми з’єднані дротами і мережами, це дає нам дедалі більшу змогу працювати самим, вдома, у нашому заміському будинку чи у далекій Африці. Чим тісніше нас єднають мережі, тим більшу маємо змогу працювати самостійно. Один мій приятель працює у великій консалтинґовій фірмі, і недавно, після злиття фірм, спричиненого глобалізацією, він фактично позбувся свого кабінету. Фірма перейшла на систему тимчасових робочих столів, коли працівники спільно користуються робочими столами і ви маєте робоче місце лише тоді, коли воно вам потрібне. Всю картотеку централізовано і поміщено онлайн, і все потрібне можна спомпувати з мережі. На папері це виглядає дуже доцільним, але, як зауважив якось мій приятель, така робота дає набагато менше задоволення.

«Я уже двадцять років працюю юрисконсультом у великій фірмі, – розповідав він. – Що ж, я не такий уже й старий, але у давнину (в 1980-ті роки) якщо у тебе виникала проблема і треба було її вирішити, ти ішов униз, у вестибюль, де був охолоджувач води, навколо якого збиралися колеги, і казав: “Маю клопіт з цією корпорацією. Вони хочуть наростити ці активи таким чином. Тут нам належить певний дохід на капітал. Що, на вашу думку, нам треба з цим зробити?” І хтось з колег каже тобі, що кілька років тому ми зробили отак, а тут зайде ще хтось і скаже: ну, це не зовсім так, це було отак. А тоді глянь – нагодиться місцевий знавець таких справ – приміром, Білл – і дасть тобі мудру пораду. І так у неформальній особистій розмові з колегами ти випрацьовуєш розв’язання справи. А тепер половина з нас не має навіть робочого місця. У мене теж немає власного робочого стола. Ми по черзі користуємося робочими столами, щоб зекономити на офісній площі. Охолоджувача води більше немає, у вестибюлі більше не зустрінеш Білла, бо завдяки телекомунікаціям він працює вдома. Я певен, що Біллові тепер живеться комфортніше, адже він може працювати вдома. А поради, які він давав, тепер здебільшого можна знайти десь в комп’ютері, але треба знати, де їх шукати. Однак найбільше тобі бракує Біллових слів: “Авжеж, ви можете розв’язати проблему таким способом, як пише книжка, але треба враховувати це і оте”. Все це якісь невловимі дрібниці, яких пошукова машина вам не дасть. Звичайно, можна надіслати Біллові е-мейл на адресу Bill.com, і він відповість тобі, але це не те ж саме».

 Через декілька місяців після розмови з приятелем я натрапив на рекламу компанії, що виробляє офісне ПЗ і має адресу Office.com. Її девіз – «Більше інформації, ніж можна дістати біля охолоджувача води». Може, й так, подумав я, але, мабуть, задоволення далеко не таке.

І краще не буде. Тепер вже не тільки бейсболісти та баскетболісти можуть бути вільними стрільцями – тепер кожен може переходити з роботи на роботу, з команди до команди, з компанії до компанії. Якщо висловитися новим жаргоном – всі ми тепер “е-стрільці”.

Чому так відбувається? Ніколас Ґ. Карр, один з редакторів "Гарвард Бізнес Ревю", добре підсумував це у числі за червень 1999 року: «Колишня індустріальна модель організації – великі групи людей, які здійснюють спеціалізовану координацію – мала економічний сенс впродовж більшої частини століття у світі стін. Але нині вона має дедалі менший сенс. Вона занадто багато коштує і занадто громіздка. Набагато ефективніше – дозволити, щоб робота вільно переходила від однієї невеликої тимчасової команди до другої, які можуть самі організувати і координувати самі себе у відповідь на стимули ринку... В умовах нової економіки компаніям доцільно добиватися дедалі вищих рівнів гнучкости. Але чи доцільно це людям?»

Карр підняв це питання у своєму огляді провокаційної книжки соціолога Річарда Сеннетта про зворотний бік цієї гнучкости та окремішности. Книжка називалася "Корозія вдачі: Особистісні наслідки роботи в умовах нового капіталізму". Як зазначив Карр у своєму огляді, бути гнучким означає не мати прив’язаности. Гнучка компанія повинна завжди бути готовою відмовлятися від стратегій, продуктів, позбуватися працівників, а навіть клієнтів, щоб переміститися на вигідніший ринок або запровадити ефективніший і рентабельніший спосіб ведення бізнесу, як це було з моїм приятелем у консалтинґовій фірмі. Однак будування стосунків, формування спільнот, прив’язаність до свого оливкового дерева, врешті-решт просто можливість прикрасити свій робочий стіл і назвати його своєю домівкою поза домом – це ж бо одна з фундаментальних характеристик людських істот. Створюючи світ, в якому перед нами повсякчас постає вимога розривати ці стосунки, переробляти себе самих, думати швидко і завжди бути гнучкими, глобалізація випускає нас усіх у відкрите море, і кожен має відчуття, немов він тут просто тимчасовий працівник. Парафразуючи арґумент Сеннетта, Карр сказав, що це робить нас «невпевненими щодо того, хто ми і як повинні діяти. В цілому це підриває основи суспільства. Ми не вступаємо у стосунки з іншими, ми утворюємо з ними команду. У нас немає друзів, у нас є контактні особи. Ми не члени міцних спільнот, які нас підтримують; ми вузли у вічно змінних, холодно утилітарних мережах... І щоразу, переробляючи себе, ми витираємо ту значимість, що її дав нам попередній досвід. Замість етичного відчуття себе як людей з виразними прив’язаннями, нам залишається іронічне відчуття себе як витвору. Ми стаємо нереальними, віртуальними».

Мабуть, найстрашніше, зазначає сам Сеннетт у своїй книжці, що все це – наслідок того, що ми називаємо “поступом”. Він пише: «Особливістю нинішнього стану непевности є те, що він існує, не загрожуючи жодною історичною катастрофою; він природновплетений у щоденну практику енергійного капіталізму. Нестабільність вважається нормальною». Шумпетерів підприємець, який здійснює творчу руйнацію, «пропонується як ідеал пересічної людини. Очевидно, неминучим наслідком цього є корозія вдачі».

Однак слід зауважити, звичайно, що ця сама позбавлена коренів гнучкість, про яку говорить Сеннетт, хоч іноді й нервує, але також здатна давати більшу свободу. Хоч сьогодні є менше стін, які захищають вас на теперішній роботі, є також менше стін, які перешкоджають вам перейти на нову. Ба більше, гнучкість цієї системи означає, що покара за невдачу набагато менша. Як зауважує сам Карр, «навіть якщо ви не дали собі ради з останнім завданням, цілком ймовірно, що наступне краще підходитиме до вашого хисту».

Чи знайде кожен з нас той поверх, той робочий стіл, майстерню, веб-сайт чи дім, до якого можна пристати на достатньо довгий час, аби дати своєму оливковому дереву змогу закоренитися, чи нам судилося постійно їздити ліфтом вгору та вниз? Від відповіді на це запитання частково залежатиме те, як люди ставитимуться до глобалізації і чи не збунтуються проти неї.

Занадто втручається в життя

Влітку 1999 року я був у Чикаґо й зупинився у готелі, що належить до великої мережі подібних готелів. Вранці я зійшов униз, щоб поплавати в басейні, а ключ від кімнати поклав в кишеньку купального костюма. І загубив цей ключ в басейні. Тоді я в купальному костюмі підійшов до реєстратури і попрохав, щоб мені дали новий ключ.

– Ви можете показати мені посвідку особи з фотографією? – спитала мене чергова.

– Ні, – відповів я. – Я ж у купальному костюмі! У мене нема посвідки.

– Без проблем, – сказала чергова. Вона клацнула по клавішах свого комп’ютера, тоді глянула на мене і спитала: – Якого віку дві ваші доньки?

Моїх доньок зі мною не було. Але торік я був з ними у цьому готелі. Давши правильну відповідь про їхній вік, я дістав новий ключ. Ось цей випадок мене збентежив. Я не міг не спитати себе: що ще вони мають у тому комп’ютері на мене та на мою родину і кому продають цю інформацію? Через кілька місяців я отримав листа від давнього друга Річарда Дея, з яким познайомився 1982 року в Бейруті, але потім втратив з ним контакт. Річард, який працював радником у Дубаї, написав приблизно таке: «Я знайшов твою адресу на сайті пошуку людей в Інтернеті. Мене здивувало те, що всього за 99 доларів я міг би замовити повне досьє твоєї кредитоспроможности, яке містило, крім всього іншого, повний список твоїх активів. Я пошкодував 99 доларів, але цей випадок спонукав мене замислитись, куди це нас насправді заведе. Твої доньки і мої сини можуть діставати інформацію одне про одного такими способами, які тобі і мені навіть не снилися».

І це лише початок. Правило номер 1 інтернетівської доби полягає в тому, що всі ми на зв'язку, але ніхто насправді нічим не керує. Тобто Інтернет має орвеллівський засяг, однак Великого Брата немає. Замість Великого Брата є дуже багато Маленьких Братів. Бійтеся Маленьких Братів. Інтернет надає суперпотужности індивідам, веб-сайтам, корпораціям та готелям – Маленьким Братам, так що вони можуть нагромаджувати велетенські масиви інформації без ніякого урядового контролю. Дехто використовує це з відповідальністю; а дехто – ні. Дослідження 1999 року, яке провів Центр демократії і технології, виявило, що головних вказівок щодо приватности, випрацюваних Організацією економічного співробітництва і розвитку (вказівки передбачають: особа має право сподіватися, що будь-які особисті дані, які вона передає через Інтернет, не будуть використані без її згоди, що вона має право виправляти будь-які помилки і має право припускати, що будь-які конфіденційні дані будуть захищені від зловживань), додержується в менше як 10 відсотках всіх веб-сайтів.

Одним з позитивних аспектів глобалізації є те, що вона заохочує прозорість у фінансових справах. Країни і компанії, які хочуть приєднатися до Стада, повинні відкрити перед ринком те, що в минулому вони приховували. Але так само, як країнам та компаніям вже нікуди сховатися, дедалі менше місця сховатися й окремим особам. Кожен ваш телефонний дзвінок, кожен оплачений вами рахунок, ліки, які ви купуєте за рецептом, відео, яке ви позичаєте, кожен ваш політ літаком, гроші, які ви берете з банкомата – все фіксується десь в якомусь комп’ютері Електронного Стада, і ви не знаєте, коли воно обернеться проти вас. Якщо у вас роман з президентом Сполучених Штатів, то одного дня прокурор в особливих справах зможе дізнатися про кожний ваш телефонний дзвінок до нього і про кожну краватку, яку ви йому купили, оплативши її кредитною карткою. Ви відвідуєте порнографічний веб-сайт “Гарячий секс”? Тоді пам’ятайте ось що, коли буваєте на багатьох веб-сайтах: нині вони влаштовані так, що ви автоматично отримуєте так звані “кукі” – "тістечка". Кукі – це електронний відбиток пальця, який залишають у вашому бравзері відвідані вами сайти. Кукі можуть показувати, які сайти ви відвідуєте, де робите закупи і загалом що робите, коли ви онлайн. Коли хтось, скажімо, онлайновий роздрібний продавець, збере всі кукі, які є у вашому бравзері, він зможе скласти собі добре уявлення про ваші звички, побажання, про те, що ви любите, а що не любите, і тоді насилати на вас прямий маркетинґ, приготований особисто для вас.

Кажете, вас це не хвилює? Ось подумайте: в 1998 році я бачив по телебаченні рекламу продукту, який називається "Сторожовий пес", – програми, яка дбає про безпеку та шифрування в Інтернеті вашого домашнього комп’ютера та персонального веб-сайта. В рекламі показано, як хтось дивиться крізь шпарину в зачинених віконницях, і голос з-за кадру каже: «Інтернет – це ваше вікно у світ, але він може бути також вікном до вас. Щоб запобігти цьому, купіть програму “Сторожовий пес”; вона не дозволить Мережі зазирати у ваш комп’ютер». Через кілька місяців я почув у "Ей-бі-сі Ньюз" новину, яка пояснює, навіщо цей "Сторожовий пес". Там говорилось таке: влітку 1998 року вседержавне опитування населення виявило, що «81 відсоток людей вважає, що їхня особиста інформація, разом зкредитним рейтинґом, історією хвороби та фінансовими записами, не є у безпеці». У повідомленні додавалося, що в таких штатах, як Техас, вже вивішують онлайн місцеві кримінальні архіви. Заплативши 3,15 долара за кожне прізвище, можна зробити пошук в базі даних кримінального архіву Техасу. Офшорна компанія під назвою “Відкрита інформація” з базою в Анґіллі (острови Британської Вест-Індії) оптом купує державні архіви і вивішує їх онлайн у вигляді бази даних, в якій можна понишпорити всього за три центи за пошук. “Відкрита інформація” пропонує список архівів, до якого входять кримінальні архіви, індекси судових архівів та архівів підрахунку голосів при голосуванні деяких округ, архіви прав водія і таке інше. А далі – ще гірше. В грудні 1998 року "Ю-ес-ей Тудей" повідомила, що популярний портативний комп’ютер завбільшки з долоню, призначений зберігати записи про зустрічі, адреси та пропам'ятні нотатки, «можна запрограмувати на розшифровування коду замків автомобілів через перехоплення коду з пульта дистанційного управління, і це підтвердив виробник. З відповідним ПЗ комп’ютер "Palm ІІІ" ціною 369 доларів може перехоплювати інфрачервоний сигнал пульта на відстані до 10 футів».

Наша здатність дати собі раду з Маленькими Братами стане важливим політичним питанням. Щодо цього є чимало різних ідей. Одну з найглибших висловив професор права Гарвардського університету Лоренс Лессіґ у своїй книжці "Код і інші закони кіберпростору". Лессіґ стверджує: людям властива ілюзія, що яким кіберпростір є тепер, таким він буде завжди, що його неможливо змінити; що кіберпростір – це річ, яку неможливо формувати, а лише відкривати. Але кіберпростір дістався нам не від Бога. Його архітектуру сформували люди з певними інтересами; ці люди, як ми кажемо, «розробляють структуру кіберпростору у тих напрямках, які визначають ту свободу і приватність, що їх ми з вами там матимемо», – каже Лессіґ. На архітектуру кіберпростору дуже впливає комерція і уряд, «і обоє вони хочуть знати якомога більше про те, що і де роблять люди, – пише Лессіґ. – Так що невипадково твориться така архітектура Інтернету, яка дає змогу легше знаходити людей і збирати приватну інформацію, адже у пошуку людей зацікавлені уряди, а у збиранні приватної інформації зацікавлена комерція».

Уряд, за Лессіґом, не може видати закон про приватність в Інтернеті, адже не має способу дієво зобов’язати до його виконання. Але він спонукати для людей, щоб вони встановлювали фільтри приватности та інші запобіжні засоби в Інтернеті. «Скажімо, уряд ствердить, що інформація про вас є вашою власністю, і єдиним способом, яким хтось інший може взяти її у вас, є переговори з вами, – каже автор. – Це створить стимул для веб-дизайнерів, щоб вони полегшували для кожного можливість домовлятися про особисту інформацію: що ми погоджуємося віддати просто так, за що нам треба платити, а що ми взагалі не хочемо нікому передавати».

Право на приватність – одна з фундаментальних цінностей, закладених в нашій Конституції батьками нації. Чи не вступаємо ми у добу, коли ці цінності будуть шануватися лише на землі, але не в кіберпросторі? Суддя Луїс Брандейс часто говорив про потребу застерегти для кожного громадянина «право на те, щоб йому дали спокій». Але в міру того як Інтернет стає центром нашого спілкування, освіти та бізнесу, постає потенційно глибша проблема: право не лише на те, щоб нам дали спокій, але й право залишатися в тіні – щоб кожен ваш крок у житті не записувався десь на якомусь комп’ютері, звідки цю інформацію за кількадесят доларів може зняти будь-хто і будь-де. Ось до чого ми прямуємо, адже Маленькі Брати як урядового, так і приватного сектора нагромаджують про всіх нас щораз більше особистої інформації. «Поступ комп’ютерних технологій має дзеркальний ефект, – зауважив "Економіст" 1 травня 1999 року. – Він не лише уможливлює збирання інформації, яка раніше ніде не фіксувалася, але також полегшує зберігання, аналіз та пошук цієї інформації способами, які донедавна були неможливі». І чим меншими, швидшими, дешевшими, пов’язанішими між собою стають комп’ютери, тим сильнішими стають усі ці Маленькі Брати. Якщо там, де починається Мережа, кінчатиметься Конституція; якщо люди сприйматимуть глобалізацію як таку, що більшою мірою втручається у їхнє приватне життя, а меншою мірою дає їм змогу виходити у світ; якщо вони відчуватимуть, що Мережа проникає у їхнє життя глибше, ніж вони проникають в Мережу, то вони врешті знову спорудять нові стіни.

Занадто несправедлива до багатьох людей

Джулія Престон, кореспондентка "Нью-Йорк Таймс" в Мехіко наприкінці 1990-х років, розповіла чудову історію, яка свідчить про напругу між переможцями та переможеними внаслідок глобалізації в Мексиці.

«Було перше травня 1996 року, – згадує Престон, – і в Мехіко відбувалася дуже велика демонстрація. То був перший рік після запровадження програми економії, тому похід був навдивовижу великий, в ньому брало участь багато профспілок, які співпрацювали з урядом, але відмовилися підкоритися розпорядженням про заборону демонстрацій. Я ішла в колоні “Профспілки університетських службовців”, організації з довгою історією лівої політичної діяльности. Ця особливо галаслива група вигукувала “Muera Ortiz” – смерть Ортісові, міністрові фінансів. Люди голосно кричали і були вороже настроєні. У розпал цієї демонстрації у моїй торбинці задзвонив мобільний телефон. Телефонував секретар міністра Ортіса і сказав мені, що міністр хоче поговорити зі мною. Я пояснила, що мені важко розмовляти в такому галасі посеред демонстрації, вийшла з натовпу і стала під будинком, щоб гармидер не заважав мені, а також, щоб дати собі трохи часу приготуватися до розмови з Ортісом. Отож, він був на лінії, і я сказала: “Пане міністре, мушу сказати вам, що дуже багатолюдей не погоджується з вашою економічною політикою”. Він презирливо засміявся, і я відчула, що це його не обходить. Він зателефонував мені, аби оголосити і поширити новину, що Мексика продала свою першу тридцятирічну облігацію. Це вперше від часу краху песо 1995 року вони продали на Волл-стріті довготермінову облігацію, без жодної допомоги Америки, і це сприйнято дуже добре. І ось він аж сп’янів з радощів, – а я говорила з ним по телефону посеред демонстрації, на якій люди бажали йому смерти».

 Ортісові – а разом з ним і глобалізації – вдалося пережити такий день, бо достатньо людей в Мексиці відчувало, що вони мають настільки користи з цієї системи, аби толерувати її. Тамтешні робітники іноді виходять на вулиці, щоб викривати ту чи ту політичну лінію або вимагати робочих місць, але вони не вступлять у лави команданте Маркоса та партизанів-сапатистів, прагнучи від'єднати Мексику від системи. Поки що ні.

Великою мірою це пояснюється тим, що Електронне Стадо та Ринки-велетні, завдавши удару по такій країні, як Мексика, також дуже швидко винагородили її за покращену рентабельність – купуючи у неї більше і більше інвестуючи, тільки-но вона упорядкувала свою економіку. Саме спричинене цим зростання дає змогу Ортісам цілого світу відмахуватися від закликів до їх смерти і казати робітникам: «Потерпіть мене ще трохи, і я обіцяю, що все зміниться».

Але що буде, якщо в Сполучених Штатах і в Західній Европі водночас настане спад, а Японія далі перебуватиме в стаґнації і не зможе перейняти естафету? Електронне Стадо виснажиться і не тільки не зможе винагородити Мексику, Бразилію чи Корею, купуючи їхні облігації, коли ці країни підуть правильним шляхом – запровадять економічну реформу і одягнуть Золоту Гамівну Сорочку, – воно взагалі мало що зможе вдіяти. Може статися так, що замість того, аби імпортувати у великих масштабах з країн у розвитку, даючи їм можливість покращити свої справи, великі розвинені країни піддадуться спокусі спорудити нові протекціоністські стіни проти імпорту, щоб захистити свої дедалі вужчі ринки праці. Чи витримає тоді система? Нам це невідомо, адже під час першого десятиліття глобалізації ми ніколи по-справжньому не поставали перед можливістю такого сценарію. Але це був би для системи глобалізації справжній тест на стійкість проти стресу – наскільки вона дасть собі раду з занепадом у самій своїй серцевині – і поки ми не перейдемо через цей процес, поти не будемо точно знати: незворотна глобалізація чи ні.

Занадто знеособлює

Якось, їдучи в машині Белтвеєм у Вашінґтоні, я почув радіоповідомлення, яке привернуло мою увагу. Радіо з великою помпою сповістило, що, коли зателефонувати до певної нью-йоркської телевізійної кабельної компанії, вона запропонує нову послугу: «Якщо хочете поговорити з людиною, натисніть на одиницю».

Я завжди натискаю на одиницю. І завжди натискатиму на одиницю. Правду кажучи, як тільки я чую повідомлення: «Якщо ваш телефон не має тонового набору, залишайтеся на лінії і оператор відповість вам...» – я завжди залишаюся на лінії і чекаю, щоб поговорити з оператором, навіть якщо мій телефон має тоновий набір. Для успіху глобалізації дуже важливо завжди мати змогу натиснути на одиницю, дуже важливо завжди мати змогу залишатися на лінії, щоб поговорити з оператором. Адже на певному рівні ви потребуєте відчути, що ця система споруджена для людських істот, а не для машин; інакше вона спричиняє глибоке відчуження.

Але що буде, якщо зникне можливість натискати на одиницю? Що буде, якщо глобалізація занадто вже нівелюватиме, занадто знеособлюватиме?

Чоловік моєї сестри Тед Сенчурі – винахідник медичних приладів, має майстерню в підвалі свого будинку. Тед – на диво порядний чоловік, який власними руками робить неймовірно складні і точні прилади. Коли я розмовляв з ним одного пополудня про поступ онлайнової торгівлі, Інтернет, супутникові технології і про таке інше, він якийсь час кивав головою і врешті сказав: «Так, але як тут бути з якістю життя?»

Тут Тед і моя сестра Джейн почали розповідати історію, яка справді турбувала їх. «Щороку влітку ми виїжджаємо з нашого дому у Філадельфії і їдемо на південь Нью-Джерсі, щоб купити там місцевих продуктів, зокрема червоних джерсійських помідорів, – розповідав Тед. – Це такі великі, соковиті, навдивовижу смачні овочі. Піщана земля півдня Нью-Джерсі, те, як вона затримує воду, має у собі щось таке, що дуже сприяє вирощуванню помідорів та солодкої кукурудзи, і саме тому фірма "Кемпбеллз" завжди купує помідори для своїх томатних супів у тамтешніх дрібних фермерів. Але ці помідори погано витримують перевезення, і тому ніхто не пробував продавати їх на світовому ринку. Вони також мають різну форму і розміри, до того ж у них такі негарні тріщини на верхівці. Зате їх смак незрівнянний. Ми спеціально їздили на фермерські ринки на півдні Нью-Джерсі, щоб купити їх на вагу. Ми привозили їх додому, краяли на салат і робили томатний соус. Деякі наші друзі з’їдали їх так багато за раз, що від кислоти пекли губи. Ми забуваємо, що помідори – це городина, а джерсійські помідори такі солодкі, що смаком нагадують фрукти. Отож, влітку 1997 року, коли ми, як щороку, поїхали купувати помідори, виявилося, що їх стало важче знайти. Відтак влітку 1998 року ми знову поїхали на фермерський ринок по томати, але їх не було. Просто не було. Натомість ринок був повен помідорів однаковісінького розміру, рожевуватого кольору і на смак неначе віск. А на одному фермерському ринку продавець відкрив нам свій холодильник, і ми побачили, що в нього там багато скриньок таких помідорів. Він сказав, що цей сорт можна довше зберігати і далі транспортувати. Всі вони виглядали однаково, і тріщин більше не було. Він сказав: “Клієнтам тріщини не подобалися”. Вони були дуже вже негарні».

Тут втрутилася Джейн: «А найгірше, – сказала вона, – що вони далі називали ці штучні, вирощені по-лабораторному томати “червоними джерсійськими помідорами”. Іншими словами, вони позбулися помідорів, але зберегли фірмовий знак, і тепер продають їх по цілому світі як червоні джерсійські помідори, дарма що ті насправді мають зовсім інший вигляд і смак! Мене страшенно пригнітила вся ця історія. Ось що мене вразило: те, що було справді якісне у моєму житті, зникло навіки, а я занадто молода, щоб до кінця своїх днів поглинати пластикову їжу. Я побачила у цьому знак майбутнього: всі неповторні речі у нашому житті перетворяться на пластикові».

В кінці нашої розмови мій шваґер сказав мені: «Після того, як ми виявили, що такої городини більше не продають, перше, що спало мені на гадку, коли я повернувся додому: треба перевірити в Інтернеті, чи хтось ще вирощує справжні джерсійські помідори. Хтось ще мусить їх вирощувати».

Правильно міркував Тед. Якщо на цей неповторний сорт ще є попит і якщо збереглося насіння, то якийсь фермер, використовуючи Інтернет, веб-сайт – www.tomatoes.Jerseybeefsteaks.com – маючи рахунок кур'єрської пошти "Федерал Експресс" та рахунок "Віза", напевно заснує віртуальний фермерський ринок, на якому через ваш домашній комп’ютер можна буде знайти справжні джерсійські червоні помідори, заплатити за них карткою "Віза", і замовити їх доставу на завтра кур'єрською поштою. Принаймні я на це сподіваюся.

Від цього може належати майбутнє глобалізації.

* * *

Від того, наскільки ми навчимося підтримувати належну рівновагу між тими аспектами глобалізації, які дають людині широкі можливості, та тими її аспектами, які позбавляють їх і знеособлюють життя, залежатиме, чи буде глобалізація зворотною чи незворотною, чи буде вона минущою фазою чи фундаментальною революцією у розвитку людського суспільства.

У липні 1998 року "Нью-Йоркер" опублікував карикатуру, на якій зображено двох персонажів з довгим волоссям та кудлатими бородами, схожих на Пекельних Янголів^[16]. Один з них – у майці з черепом та кістками, а другий сидить на мотоциклі. Вочевидь, вони обмінюються враженнями про те, як минув день. І один Пекельний Янгол каже другому: «Як пройшов день? Поступ переважив занепад».

Так є й з глобалізацією. Глобалізація завжди балансує, завжди хитається то в один бік, то в другий. Наш обов’язок як громадян світу – впевнитися, що більшість людей завжди відчуває, що поступ переважає занепад. Лише тоді глобалізація буде тривкою. І жодна інша нація не має більшої відповідальности стосовно цього і більших можливостей забезпечити це, ніж Сполучені Штати Америки.

Попереду є шлях

Якщо вільне суспільство не може допомогти багатьом бідним, воно не зможе врятувати небагатьох багатих.

Джон Ф. Кеннеді

Взимку 1996 року я супроводжував тодішнього представника США при ООН Мадлен Олбрайт, яка відвідувала зони воєнних дій в Африці, де були дислоковані миротворчі сили ООН. Протягом цієї подорожі ми побували у вогнищах громадянської війни в Ліберії, Анґолі, Руанді та Бурунді. Під час перебування в Руанді, на останній зупинці у цій подорожі Олбрайт попрохала свою команду та екіпаж "Боїнґа-737" повітряних сил США попозувати для фотографії на злітній смузі міжнародного аеропорту Кіґалі. Її літак, зменшена копія президентського, був пофарбований у біле та синє і розписаний словами “Сполучені Штати Америки”. Персонал Олбрайт та екіпаж вишикувались на трапі і під крилами літака. Серед них був американець грецького походження, американець чеського походження, були американці єврейського походження, чорношкірі американці і білі американці. Пліч-о-пліч стояли члени екіпажу, військовослужбовці ПС, що походили з провінційних містечок, і експерти Державного департаменту, що закінчили найпрестижніші університети Північного Сходу США. Як репортер, я не вважав, що маю бути на знімку, а тому стояв збоку і дивився, як руандська група обслуги аеропорту спостерігає американський сеанс фотографування. Руандці мали дещо збентежений вигляд. Мені було цікаво, як вони сприймають цю сцену, котра представляла все найкраще, що має Америка: дух спільноти, принцип плавильного горна, бажання допомогти чужим людям у потребі, свободу та можливість для кожної особи прокласти собі шлях до верхів і, що найважливіше, концепцію громадянства, заснованого на вірності ідеї, а не племені. Ця світлина представляла все, чим Руанда не була. У цій країні тільки-но закінчилася оргія племінних війн, – руандці-гуту проти руандців-тутсі, – під час яких загинув мільйон людей, причому багатьох брутально порубали мачете. У Руанді були тільки оливкові дерева і не було "Лексусів", ця країна мала лише вузлуваті корені, які душили один одного, і не мала квітучих гілок.

Поки я спостерігав оту сцену на злітному полі, мене охопила страшна лють, – але не через трагедію в Африці, а через бюджетні дебати, що точилися тоді в Конгресі США. Тоді мені здавалося, – а ще більше здається тепер, – що Америці властива дуже важлива особливість. Але якщо ми хочемо зберегти цю особливість, ми мусимо її підтримувати, дбати про неї. А тоді, слухаючи сумнозвісну групу новоспечених конгресменів-республіканців 1994 року, я чув ганебні голоси, голоси людей, не зацікавлених в жодних компромісах, голоси людей, для яких американський уряд був чимось на кшталт лихого ворога. Я слухав людей, які наполягали, що повинні панувати лише закони ринку; які вважали, що варто дбати тільки про економічні імперативи вільної торгівлі та глобалізації, а до всього іншого їм було байдуже. Я чув законодавців, які вважали, що Америка не має ніякого особливого обов'язку підтримувати такі світові інституції, як ООН, Світовий банк та МВФ, котрі мають ключове значення для стабілізації міжнародної системи, хоч Америка черпає з них більшу користь, ніж будь-яка інша країна.

І, розмірковуючи про все це на злітній смузі аеропорту Кіґалі, я подумав: «Що ж, любі мої друзі-республіканці, приїжджайте до Африки – тут рай для таких, як ви». Авжеж, сер, в Ліберії ніхто не платить податків. В Анґолі немає контролю за зброєю. В Бурунді немає системи соціального забезпечення в нашому розумінні, а в Руанді немає центрального уряду, який би втручався у ринок. Але чимало тутешніх людей хотіло б усе це мати. Візьміть, приміром, готельну чергову в анґольській столиці Луанді. Жінка глянула на мене як на божевільного, коли я спитав її, чи безпечно серед білого дня пройтися за три квартали від готелю, вздовж головної вулиці столиці.

«Ні, ні, ні, – похитала вона головою, –зовсім не безпечно». Б’юсь об заклад, що вона була б не проти заплатити податок, аби тільки на вулицях було більше поліції. А потім в Монровії до мене підійшов ліберійський радіорепортер і спитав, чому морська піхота США, котра прибула до Ліберії після того, як в 1989 році вибухнула громадянська війна, лише евакуювала американських громадян, а тоді покинула ліберійців напризволяще. «Ми всі думали: прибуде морська піхота і врятує нас, – зауважив ліберійський репортер, – але вони поїхали геть. Як могли вони поїхати геть?» Бідолаха, у його країні нема морської піхоти, яка могла б врятувати його. Б’юсь об заклад, що він був би не проти платити податки, аби тільки мати людей, які б його захищали. Ліберійців не турбує “центральний уряд”. Їх взагалі уряд не турбує – з огляду на те, що впродовж останнього десятиліття там верховодили банди і військові диктатори. Ні, ліберійців, можливо, ніколи не хвилюваме проблема державної бюрократії. Чи не єдиним приписом, який я бачив в Ліберії, були слова на тріснутому від куль вікні біля входу до будинку уряду. Там було написано: «Залишіть свою зброю тут».

Анґольські працедавці взагалі не мусять турбуватися про ті набридливі правила безпеки праці, не кажучи вже про умови для інвалідів. Схоже, що ті 70000 анґольців, яким за останні двадцять п’ять років громадянської війни вибухами протипіхотних мін повідривало руки-ноги, не потребують жодної допомоги. Можна побачити, як вони шкутильгають на милицях вулицями Луанди, наче потвори з фільмів Фелліні, б’ючись за їжу. А в Руанді та Бурунді ніхто не вимагає сплачувати податки, платити страховку від безробіття чи медичну страховку, давати гроші на потреби оборони чи фінансувати програму позик для студентів. Натомість у них просто відбувається брутальна боротьба за кожен клаптик землі, за мізерні запаси енергії та води, а племена тутсі та гуту по черзі винищують одне одного, аби здобути для себе більше ресурсів.

У той час подейкували, що новоспечені конгресмени-республіканці майже ніколи не бувають на прийомах у Конгресі. На їхню думку, це б не сподобалось їхнім виборцям вдома. Більшість їх навіть не має закордонного паспорта. Це дуже погано. Вони хочуть користуватися пошаною і перевагами, які випливають з того, що у нинішній системі глобалізації вони є американцями і Майклами Джорданами геополітики, але не хочуть іти на жертви і брати на себе зобов’язання, – вдома чи за кордоном, – що їх це становище передбачає. Їм варто побувати у розшматованій війнами Африці й відчути, що насправді коїться у країнах, де немає відчуття спільноти, де нема переконання, що люди чимось завдячують своєму урядові, де нема усвідомлення, що кожен відповідає за кожного іншого, і де багаті змушені жити за високими мурами та затемненими вікнами, а бідних віддано на поталу примхам ринку.

Я не хочу жити в такій країні, ані в такому світі. Це не лише погано у моральному плані, це стає дедалі більшою небезпекою. Опрацювання способів уникнення такого стану речей повинно становити сьогодні серцевину американської внутрішньої і зовнішньої політики. На жаль, ані демократична, ані республіканська партія, формуючи свою політику, ще не перейшли від системи холодної війни до системи глобалізації. Кожна з них іноді поводиться так, ніби, підходячи до будь-якого питання, ми тепер цілком безпечно можемо водночас відмежовуватися від усіх і легковажно ставати на чиюсь сторону. Це дійшло до того, що серйозне обговорення спільних національних інтересів нині вважай не відбувається і мова йде лише про визначення нової спільної загрози, а не нового спільного завдання. Організуючим принципом американського інтернаціоналізму далі є “великий ворог”, а не “великі можливості”, не кажучи вже про “велику відповідальність”.

У нинішній системі глобалізації Америка справді має спільний з іншими національний інтерес, і в цьому інтересі закладені і великі можливості, і велика відповідальність. Простіше кажучи: як країна, котра дістає найбільше користи з нинішньої глобальної інтеграції – народ цієї країни, її вироби, цінності, технології та ідеї глобалізуються найбільше, – ми зобов'язані забезпечити тривкість глобалізації. І зробити це ми зможемо лише тоді, коли забезпечимо стабільність цієї міжнародної системи і доможемось того, аби поступ переважав занепад для якомога більшої кількости людей, у якомога більшій кількості країн і протягом якомога більшого проміжку часу. У часи холодної війни фундаментальне політичне питання полягало в тому, яке апаратне забезпечення і яку операційну систему ви обираєте. В добу глобалізації фундаментальне політичне питання стоїть інакше: як ви зумієте найкраще скористатися з єдино дієвого апаратного забезпечення та єдино дієвої операційної системи – інтегрованого у глобальному масштабі вільноринкового капіталізму? Америка може і повинна бути зразком для світу у відповіді на це запитання.

Америці знадобилося двісті років, щоб винайти, удосконалити і калібрувати противаги, які дозволяють ринкові бути вільним і не набирати потворних форм. Ми спроможні все змінити. Ми зобов’язані все змінити. І ми зацікавлені, аби все змінити. Стати на чолі глобалізації – це роль, від якої Америка в жодному разі не має права відмовлятися. Нині це – наш найвищий національний інтерес, і політична партія, котра зрозуміє це першою, котра висуне найпослідовнішу, найреалістичнішу і найрозгорнутішу платформу для досягнення цієї мети, воістину спорудить міст у майбутнє.

* * *

Щоб зрозуміти, як можна впоратися з цим завданням, треба врешті позбутися політичної мови системи холодної війни, яка насправді не передає ключових понять, і опрацювати нову термінологію, яка відповідатиме системі глобалізації. Для цього я намалював схему, котра, на мою думку, охоплює чотири основні політичні ідентичності у системі глобалізації, серед яких кожен може вибрати підхожу для себе (див. схему).

Аби з’ясувати, хто ви такі і хто є вашими суперниками у нову добу, розгляньте цю схему: поперечна лінія через центр справа наліво – це лінія глобалізації. Насамперед вам треба знайти своє місце на цій лінії, залежно від вашого ставлення до глобалізації. У правому кінці цієї лінії розташовані “інтеграціоністи”. Це люди, які по-справжньому приймають глобалізацію, вважаючи її добром або принаймні неминучістю, і виступають за сприятливе для неї зростання вільної торгівлі та торгівлі через Інтернет, за розвиток мереж, що сполучають навчальні заклади, різні спільноти, установи та підприємства, і за дедалі ширше використання електронної пошти; за все, що разом взяте має привести до виникнення глобальної інтеграції, чинної цілодобово на обширі двадцяти чотирьох часових зон та у кіберпросторі.

У лівому кінці лінії глобалізації маємо “сепаратистів”. Це люди, які вважають, що вільна торгівля та технологічна інтеграція не є ані добром, ані неминучістю і ведуть до поглиблення розриву між доходами, до перенесення робочих місць за кордон, уодноріднення культур і перетворення їх на якусь глобальну кашу і врешті призведуть до того, що над життям запанують далекі, безликі ринкові сили. Вони прагнуть затримати ходу глобалізації. Вони хочуть спинити і знищити її.

Отож, найперше вам треба знайти себе на цій лінії. Ви сепаратист? Інтеграціоніст? Чи десь посередині?

Тепер погляньмо на лінію, що біжить з верху до низу схеми. Це вісь розподілу. Вона показує, яку політику, на вашу думку, повинен провадити уряд, щоб бути у згоді з принципами глобалізації та Золотої Гамівної Сорочки. В нижньому кінці цієї лінії маємо “прихильників мереж соціального забезпечення”. Під прихильниками мереж соціального забезпечення я маю на увазі тих, хто вважає, що лише демократизація, як в економічному, так і в політичному розумінні, може запевнити тривкість глобалізації. В економічному плані це означає випрацювання таких мереж соціального забезпечення, які б не тільки робили менш болісним падіння відсталих, безпорадних та неповоротких, але й намагалися повернути їх назад у систему, допомагаючи набути належні засоби та ресурси для конкурування з іншими. У політичному плані це означає сприяння демократизації у країнах, що розвиваються, при їх вступі у систему глобалізації, адже без зростання особистої свободи тривкий економічний ріст неможливий.

Не всі, мабуть, погодяться з таким підходом. Ось чому на верхівці лінії розподілу – тобто на протилежному боці від прихильників мережі соціального забезпечення – є прихильники постави “кожен сам за себе”. На думку цих людей, суть глобалізації полягає в тому, що все дістається переможцям, а переможені нехай рятують себе самі. Вони хочуть скоротити уряд, зменшити податки та звузитимережі соціального забезпечення і дати людям змогу вповні пожинати плоди своєї праці або розплачуватися за свою недолугість. Прихильники постави “кожен сам за себе” твердять, що ніщо так не допомагає зосередитися на пошукові і утриманні місця праці, як усвідомлення того, що тебе не підстраховує жодна сітка безпеки.

Так що вам належить знайти себе на цій осі розподілу. Ви прихильник мереж соціального забезпечення? Чи постави “кожен сам за себе”? А може, ви десь посередині?

З допомогою цієї схеми можна краще зрозуміти та ідентифікувати всіх ключових гравців у нинішній американській політиці, ніж за допомогою старих ярликів: демократів, республіканців та незалежних. Білл Клінтон – інтеграціоніст, прихильник мереж соціального забезпечення. Колишній спікер палати Ньют Джинґріч був інтеграціоніст і прихильник постави “кожен сам за себе”. Саме тому Клінтон та Джинґріч завжди були союзники у питанні вільної торгівлі, але опоненти у питанні витрат на соціальне забезпечення. Лідер меншости палати Дік Ґефардт – сепаратист, прихильник мереж соціального забезпечення, а Росс Перот – сепаратист, прихильник постави “кожен сам за себе”. Саме тому Ґефардт і Перот завжди були союзники проти НАФТА (Північноамериканського договору про вільну торгівлю) та розширення вільної торгівлі, але опоненти щодо витрат на соціальне забезпечення, оскільки Ґефардт хоче витрачати гроші на програми соціального забезпечення і захищати “права” працівників, а не просто підвищувати їхню продуктивність.

Хоч я використовую цю схему для опису нинішньої Америки, її можна пристосувати до будь-якої країни. Просто знайдіть себе на цій схемі і зрозумійте, хто ви такий і хто буде вашим супротивником на наступних великих політичних дебатах. Я – інтеграціоніст, прихильник мереж соціального забезпечення. Що означає бути інтеграціоністом, прихильником мереж соціального забезпечення? Це означає виступати за політику тривкої глобалізації, геополітику тривкої глобалізації (тобто закордонну та оборонну політику), геоекономіку тривкої глобалізації, і врешті етику тривкої глобалізації (тобто те, що стосується місця загальнолюдських вартостей, Бога та виховання дітей у цій системі). Іншими словами, це означає артикуляцію нового бачення нової міжнародної системи

Політика доби глобалізації

Почнімо з політики тривкої глобалізації. Вона повинна складатися з двох аспектів: один – це картина світу, котра повинна дати людям уявлення про те, де вони живуть; другий – це система політичних заходів інтеграціоністського характеру, спрямованих на побудову мереж соціального забезпечення, котра повинна дати змогу вирішувати проблеми.

Картина світу вам потрібна тому, що жодна політика не буде тривкою без громадськости, яка добре розуміє, навіщо ця політика потрібна, і бачить світ так, як бачите його ви. І хай політики остерігаються: з багатьох причин глобалізацію дуже легко викривити і демонізувати, і тому, навіть діючи належним чином в царині економіки, ви можете втратити контроль за політикою і вона працюватиме не на вас, а проти вас. Чому це так? Тому що люди, які найбільше програють від глобалізації – працівники, які втратили роботу через впровадження роботів чи використання дешевої іноземної робочої сили, – добре знають, хто вони. Це легко мобілізує їх проти посилення інтеграції, поступу технології та розвитку вільної торгівлі. Натомість люди, які користуються благами, що їх дають глобалізація і зростання відкритої торгівлі та іноземних інвестицій, часто-густо не знають, хто вони. Вони не бачать зв'язку між глобалізацією та підвищення рівня їхнього життя, а тому їх важко мобілізувати. Чи ви чули колись, щоб робітник на фабриці мікрочіпів казав: «Чоловіче, мені так пощастило. Завдяки глобалізації, дедалі більшому попитові на експорт американської високої технології, нестачі кваліфікованих робітників у нашій країні та дедалі більшим очікуванням у країнах, що розвиваються, мій бос був змушений збільшити мені зарплатню. Ота НАФТА – просто клас».

Ще однією причиною викривленого розуміння глобалізації є нерозуміння того, що це явище загалом більше залежить від технології, ніж від торгівлі. У вашинґтонському бюро "Нью-Йорк Таймс" працювала секретарка. Її звільнили з роботи і на її місце взяли не мексиканку, а мікрочіп – мікрочіп, який керує пристроями голосової пошти на всіх телефонах нашого офісу. І цей мікрочіп забрав би в неї роботу, навіть якби ми не мали торговельних зв'язків з Мексикою. Він забрав би в неї роботу, навіть якби вздовж усього американсько-мексиканського кордону височіла стіна заввишки тридцять футів. Але політики не хочуть цього визнати. Жоден з них ані не гадає заявити: «Ви повинні негайно встати, висмикнути телефон з розетки, підійти до вікна, викинути його геть і вигукнути: “Годі більше це терпіти! Рятуймо місця праці для американців! Заборонім голосову пошту! Так картопляним чіпсам! Ні мікрочіпам!”» Така політична ідея не матиме успіху. Набагато легше лаяти мексиканців та іноземні фабрики. Адже, на відміну від мікрочіпів, робітники-іноземці та іноземні фабрики добре помітні і набагато виразніше маячать у нашій свідомості як проблема. Ось чому торгівля, яка є чимось відчутним, для багатьох людей стала символізувати всі проблеми, пов’язані зі швидкими змінами та глобалізацією – навіть попри те, що головними причинами цих проблем є нові технології та дерегуляція.

Білл Клінтон переміг Джорджа Буша і Боба Доула, бо більшість американських виборців інтуїтивно відчула, що ми живемо у нову добу й що Клінтон це зрозумів і має певні гідні довіри ідеї, як з цим жити, – тоді як Доул та Буш цього зовсім не зрозуміли. На жаль, вступивши на пост президента, Клінтон так і не розвинув цього інтуїтивного відчуття і не втілив його в життя у вигляді реальної картини світу, яку можна повторювати знов і знов. Це почалося з першого його тижня на посаді президента, коли як головну проблему Америки він визначив покращення системи охорони здоров’я, – а не тривку глобалізацію. Що повинен був сказати пан Клінтон в своїй першій промові? Щось на зразок цього:

«Мої співгромадяни-американці, моє перебування на посаді як вашого президента збігається із закінченням системи холодної війни та виникненням глобалізації. У 1990-х роках та в наступному тисячолітті глобалізація є тим, чим у для 1950-х – 1980-х роках холодна війна: якщо система холодної війни розбудовувалася навколо загрози і виклику з боку Радянського Союзу, ведучи до розділу світу, то система глобалізації будується навколо загрози і виклику з боку швидких технологічних змін та економічної інтеграції, ведучи до об'єднання світу. Але, об’єднуючи світ, глобалізація також перетворює кожне робоче місце, підприємство, ринок і спільноту, – швидко нищачи старі робочі місця і створюючи нові, швидко усуваючи старий спосіб життя і формуючи новий, швидко руйнуючи старі ринки і множачи нові, швидко позбуваючись старих галузей промисловости і утверджуючи нові. Закордонна торгівля, яка у 1970 році становила лише 13 відсотків ВВП, тепер зросла до майже 30 відсотків американського ВВП – і зростає далі. Технологічний поступ зайшов так далеко, що американські комп’ютерні компанії виробляють щороку три різні моделі кожного комп’ютера. Це не лише новий світ, це здебільшого кращий світ. Китай, Індонезія, Корея, Таїланд, Малайзія, Бразилія, Аргентина, хоча іноді їм доводиться боротися з цією системою, домоглися підвищення рівня життя більшости своїх громадян скоріше, ніж будь-коли в історії, – завдяки дедалі більшій ефективності фінансових ринків, які полегшують торгівлю та інвестиції, що їх здійснюють громадяни однієї країни у фабрики іншої. Глобалізація була рушієм безпрецедентного економічного зростання, і ми ніколи не повинні цього забувати. Адже, як вказує міністр фінансів Ларрі Саммерс, великою мірою саме завдяки поступові глобалізації більше як чверть людства тепер користується перевагами економічного зростання, яке відбувається такими темпами, що рівень її життя за одне покоління підвищиться вчетверо. Учетверо! І це глобальне зростання відбувається не за рахунок Сполучених Штатів, а навпаки, воно спричинило найнижчий рівень безробіття в Америці за майже п’ятдесят років. Але глобалізація також становить безпрецедентну проблему: будучи рушієм вищого і тривалішого добробуту для кожної країни, яка приєднується до системи глобалізації, вона є також рушієм більшого хаосу, який настає негайно. Не варто казати робітникові на фабриці, який раптом втратив роботу, бо її вигідніше виконувати на фабриці за кордоном, де дешевша робоча сила, що, хоч йому не пощастило, але наше суспільство в цілому стоїть краще, адже тепер воно може дешевше купувати сталь чи кросівки, які він колись виготовляв. Не варто казати службовцеві, чиє місце роботи скасовано через впровадження нової комп’ютерної системи, що, хоч йому не пощастило, наше суспільство в цілому стоїть краще, бо з цією новою мережевою системою воно стало продуктивнішим. Блага глобалізації слід вимірювати в довготермінових масштабах і для суспільства в цілому, однак хаос наступає відразу і для окремих осіб, які усвідомлюють, що їх скривдили.

Тому, з огляду на цей контраст між довготерміновими перспективами та зростанням, що їх дає глобалізація для підвищення добробуту, та її негативним політичним, екологічним та соціальним впливом Сполучені Штати потребують широкої стратегії для того, щоб зробити глобалізацію тривкою, – здобути від неї якнайбільше користи і пом’якшити її руйнівні аспекти. Уявіть собі світ як колесо зі спицями. У центрі колеса є те, що можна визначити як “глобалізацію і швидкі економічні та технологічні зміни”. Простіше кажучи, це одна велика річ. І з цією річчю в центрі ми потребуємо іншого підходу до охорони здоров’я, покращення побутових умов, освіти, професійної підготовки, екології, регуляції ринку, соціального забезпечення, фінансування виборчих кампаній та розширення вільної торгівлі. Кожну з цих ділянок треба пристосувати або реформувати, аби дати нашому суспільству змогу якнайкраще скористатися з системи глобалізації і запобігти її негативним аспектам. Глобалізація вимагає, щоб наше суспільство рухалося швидше, працювало кмітливіше і йшло на більший ризик, ніж в будь-який інший період нашої історії. Як ваш президент, я даю вам дві обіцянки. По-перше, я зобов'язуюсь забезпечити кожного з вас і наше суспільство в цілому належним поєднанням програм інтеграціоністського характеру та мереж соціального забезпечення, аби ви могли гідно впоратися з цією проблемою. По-друге, я буду невтомним захисником наших законів про працю, аби запевнити, що глобалізація, вимагаючи значних зусиль від американського робітника, не дасть скористатися з нашої відкритости іншим через демпінґ експорту своїх виробів до нас та обмеження нашого доступу до їхніх ринків. Не обіцяю вам, що все це буде легко. Навпаки, обіцяю вам, що все це буде досить важко. Та якщо ми зможемо знайти належну рівновагу, – і я думаю, що зможемо, – то вийдемо в авангард світу, ставши взірцем того, як треба здійснювати інтеграцію в добу глобалізації, так, як ми були в авангарді світу, здійснюючи стримування в еру холодної війни. Боже, благослови Америку».

Саме так думав Клінтон, але не завжди так говорив. І його пропозиції щодо охорони здоров’я рознесли вщент його опоненти тому, – це не єдина, але одна з причин цього, – що він не помістив ці пропозиції у чітку і часто повторювану картину світу з глобалізацією в центрі та необхідними політичними заходами, які випливали б з неї. Як наслідок, зауважує економіст з Гарвардського університету Дені Родрік, «під час публічних дебатів втратилися зв'язки між всіма цими царинами та їх взаємодоповнюваність», і тоді крикунам та екстремістам, а також економічним популістам, націоналістам, автохтоністам, корінним ксенофобам та опортуністам стало легше втручатися у дебати щодо кожного питання – як-от торгівля чи реформа охорони здоров’я – і заводити їх у глухий кут.

Якщо ми не виховаємо громадськости у розумінні реальної природи сьогоднішнього світу і не демістикуємо глобалізації, то сепаратисти завжди використовуватимуть цю нечіткість для своїх власних цілей. 1998 року президент Клінтон не зумів спонукати НАФТА розширитися на Чилі, тому що меншість під керівництвом профспілок, вважаючи, що вона не має користи від розширення вільної торгівлі, дуже активно опонувала розширенню НАФТА, тоді як більшість, яка черпала користь з розширення вільної торгівлі, не розуміла цього, а тому так і не спромоглася захистити свої інтереси.

* * *

Однак політика тривкої глобалізації потребує чогось більшого, ніж просто правильної картини того, що відбувається у світі. Вона потребує також належної рівноваги політичних курсів. Зокрема, вона вимагає нового суспільного договору між працівниками, фінансистами та урядами, який забезпечить тривку глобалізацію. Треба віддати належне тим течерівцям та рейґанівцям, які допомогли приготувати свої країни до ери глобалізації і стимулювали її прихід, даючи істинне вільноринкове бачення глобалізації. Вони дотримувалися такої думки: «Нехай усім якомога більше заправляє ринок, і все стане на свої місця». Однак тільки чисто ринкового бачення недостатньо. Воно занадто брутальне, а отже, політично нетривке. Натомість ліві чи те, що від них залишилося, щосили намагалися зберегти патерналістську платформу держави загального добробуту. А це економічно нетривка платформа.

Замість обох цих крайнощів потрібен новий суспільний договір, який би водночас прийняв вільні ринки і забезпечив їх корисність та стерпність для якомога більшої кількости людей. Глобалізацію можна стабілізувати через її демократизацію, – щоб вона працювала на дедалі більшу кількість людей. Знайти належну форму суспільного договору, яка б демократизувала глобалізацію, було завданням центро-лівиці – Біллів Клінтонів в Америці та Тоні Блерів в Англії. Чимало людей називають цей підхід “третім шляхом”. Я з цим не погоджуюся. Новий суспільний договір, якого шукають Клінтон та Блер, – те, що я називаю інтеграціоністською партією мереж соціального забезпечення, – фактично є єдиним шляхом до успішности та виживання країни у цій новій системі. Третього шляху немає. Є лише один шлях – цей збалансований шлях.

Ми, інтеграціоністи, прихильники мереж соціального забезпечення, вважаємо, що у цьому світі не можна бути прихильником глобалізації – прибічником вільної, нічим не обмеженої торгівлі, відкритих кордонів, дерегуляції та Інтернету для всіх, не будучи також соціал-демократом. Адже якщо ви не хочете погодитися на необхідні затрати на те, щоб дати незаможним, безпорадним і неповоротким у вашому суспільстві все необхідне, аби вони зуміли вижити у цій новій системі, вони відповідять негативною реакцією, яка відріже вашу країну від світу. Ви не зможете зберегти політичний консенсус, необхідний для відкритости. Водночас не можна бути соціал-демократом або прибічником мереж соціального забезпечення, не будучи прихильником глобалізації, адже без інтеграції зі світом вам ніколи не нагромадити достатньо прибутків, щоб підтримувати високий рівень життя і подбати про тих, хто зостався позаду.

Тепер перед нами питання: де та належна рівновага між інтеграціонізмом та мережами соціального забезпечення у нинішній системі глобалізації? Тут треба привести до рівноваги такі три елементи: трапецію, батут і сітку безпеки.

Трапеція

По-перше, нам потрібна якомога відкритіша, зростаюча, орієнтована на ринок економіка, яка б заохочувала людей до вільного розмаху і пересування божевільними стрибками. Без капіталістів, готових на ризик, немає підприємництва, а без підприємництва немає росту. Тому в серці кожної здорової економіки лежить трапеція вільних ринків з вільним розмахом. Адже кращої сітки безпеки, ніж здорова економіка з низьким рівнем безробіття, не буває. В економіці Сполучених Штатів, що зростає і дедалі більше глобалізується, рівень безробіття людей, які мають освіту нижчу від середньої, знизився від 10,75 відсотка у 1994 році до 6,75 відсотка у 1999 році, що дало змогу численним молодим людям, зокрема тим, які належать до меншин, працевлаштуватися, здобути кваліфікацію і сповнитися почуттям гідности, що його дає робота. Звичайно, не кожному дісталася добра праця: хтось готує гамбурґери, а хтось – веб-сторінки. Але будь-яка праця дає початок самоповазі та стабільності в житті людини.

Розмірковуючи про цю проблему, завжди згадую історію, яку розповів мені російський журналіст Олексій Пушков ще у квітні 1995 року про свого московського сусіда. «То був бідний шофер, який жив у помешканні біля входу в будинок. Щовечора у п’ятницю він напивався і співав – без кінця і дуже голосно – дві англомовні пісеньки: “Щасливий народ” та “Їй просто потрібне ще одне дитя”. Йому і невтямки було, що означають ці слова. Напившись у дим, він брався лупцювати дружину, а вона починала репетувати. Це доводило нас до люті. Мені хотілося кинути у нього гранату. Однак місяців вісім тому, не знаю яким чином, він дістав пай у невеликій автомайстерні. Відтоді він більше не співає цілу ніч “Щасливий народ” і не лупцює дружини. Щоранку о восьмій тридцять він виходить на роботу. Він задоволений життям, адже тепер знає, що у нього є якісь перспективи. Моя дружина днями сказала мені: “Подивись-но на Щасливий Народ, – саме так ми звемо його, – він тепер власник”».

Ось чому стратегія трапеції означає не просто те, що уряд усувається з дороги і дозволяє вільним ринкам мчати вперед; вона означає також турботу уряду про те, щоб зробити якомога більше людей власниками й успішними учасниками вільного ринку. В Америці це означає ініціативи, які полегшують доступ найбільш знедолених спільнот з низькими доходами до інвестиційного капіталу, а не просто професійну підготовку людей, які потім не можуть знайти роботи. Міста американської провінції є такими ж молодими ринками, як і Банґладеш, й іноді вони потребують таких самих орієнтованих на ринок програм підтримки. Як наголошував міністр фінансів Ларрі Саммерс: «У цілому світі приватні фінансові ринки безпорадні, коли йдеться про дуже бідних. Великі банки не хочуть мати справи з бідними спільнотами – адже там немає грошей. Потік капіталу до деяких місцевостей чи деяких меншин штучно обмежується й іншими бар'єрами, і це створює виразні прогалини на ринку. Однак якщо позбавити людей з тих місцевостей шансів давати позики або нагромаджувати заощадження, то дуже ймовірно, що вони такими убогими й залишаться».

Одним зі способів розпочати демократизацію доступу до капіталу в Америці є відновлення "Акту про інвестування у спільноти", який дозволяє урядові здійснювати тиск на комерційні банки, заохочуючи їх до надання посильних кредитів незаможним місцевостям. Але деяких позик комерційні банки ніколи не дадуть. Ось чому я вважаю доцільним розвивати підтриманий урядом фонд ризикового капіталу, заснований у 1999 році для місцевостей з доходами низькими до середніх. Відомий як Фонд фінансових інституцій для розвитку спільнот, він дає стартове фінансування підприємцям, готовим робити ризикові інвестиції у низькорозвинені околиці, де вони бачать можливості розвитку ринку, й інвестувати у будь-що – від приватних дитсадків та дешевого житла до салонів краси та розважальних закладів, але там, де у звичайних умовах здобути фінансування ризикових капіталовкладень було б неможливо.

Батут

По-друге, навіть за зростання економіки кожному суспільству потрібні також батути – програми, які виловлюють працівників, що випадають з цього швидкозмінного середовища, і затримують їх, даючи їм змогу знову заплигнути в економіку. Цей батут, достатньо міцний, щоб зловити вас до того, як ви вдаритеся об землю, але не такий зручний, щоб ви хотіли жити на ньому вічно, може бути добрим засобом для постійного зменшення кількости тих, хто залишився позаду. Безперечно, найважливішим батутом є навчання протягом цілого життя.

Кожний працівник повинен розуміти, що економічна забезпеченість у цьому світі без стін вже не може гарантуватися щедрістю держави загального добробуту чи наявністю профспілкового квитка. Її може дати лише табель успішности. У добу, коли технологічні зміни наступають так швидко, а стіни навколо компаній та країн стають такі малі, лише нове вміння і навчання протягом цілого життя можуть з певністю дати шанси у пошуках праці. «У вашій кар’єрі знання – це наче молоко, – каже Луїс Росс, провідний технолог "Форд Мотор і Ко." – Термін його зберігання витиснено на упакованні. Термін зберігання диплома інженера – близько трьох років. Якщо до того часу ви не заміните своє знання новим, ваша кар’єра скоро скисне». Як твердять Джим Боткін та Стен Дейвіс у своїй книжці "Монстр під ліжком", в економіці, заснованій на знанні, ви не заробляєте, щоб жити, а «вчитеся, щоб жити».

Завданням уряду є не захистити працівників від такої реальности, а дати їм можливість упоратися з нею і певність, що у цій боротьбі вони зможуть покластися не лише на власні сили. З цією метою в добу глобалізації, на мою думку, кожна адміністрація Білого дому щороку повинна запропонувати законодавчий акт, який я б назвав “Актом можливостей у добу швидких змін”. Він мав би узгоджуватися з тією інтеграціоністською політикою, яку провадить ця адміністрація утой рік: чи це розширення НАФТА на Чилі, чи інші заходи для розвитку вільної торгівлі. "Акт можливостей у добу швидких змін" повинен бути щороку іншим. В його основі має лежати реальне усвідомлення урядом існування глобалізації та нерівномірности розподілу принесених нею благ. Тому уряд повинен повсякчас пристосовувати свої батути до конкретної ситуації, щоб якомога більше людей могло поспівати за Швидким Світом завдяки підвищенню кваліфікації та розширенню спектра життєвого вибору. Це єдиний тривкий шлях до того, щоб розширити коло переможців, які черпають користь з глобалізації.

Якби я міг махнути чарівною паличкою, "Акт можливостей у добу швидких змін" за 1999 рік, приміром, містив би таке: пілотні проекти працевлаштування у державних установах тимчасово звільнених працівників; податкові пільги на вихідну допомогу звільненим працівникам; забезпечений державою безплатний доступ до резюме кожного, хто втратив роботу, і розширення Акта Кассебаума-Кеннеді на продовження чинности полісів медичного страхування тимчасово звільнених працівників; і загальнонаціональна рекламна кампанія одного з найкращих, хоч і недостатньо відомих, досягнень ери Клінтона – "Акта інвестування в робочу силу". Підписаний в серпні 1998 року, він консолідував 150 різних урядових програм перекваліфікації у три широкомасштабні ґранти, в які входять: індивідуальні навчальні програми, що їх працівники використовують на таке навчання, яке, на їхню думку, максимально збільшить їхні шанси на працевлаштування; комплексні професійні центри для кожної програми перекваліфікації; збільшення фінансування програм навчання молоді на 1,2 мільярда доларів упродовж п'яти років. Крім того, у цей "Акт можливостей у добу швидких змін" я б ввів розширення позик США азійським, африканським та латиноамериканським банкам розвитку, метою яких було б сприяти професійній підготовці жінок, наданню мікропозик жінкам та дрібному бізнесові і покращенню екологічної ситуації в кожній країні, що розвивається, з якою Америка веде значну торгівлю. Я б ввів до нього збільшення фінансування нової ініціативи Міжнародної організації праці, яка сприяє створенню альтернатив дитячій праці в країнах, де дітей найбільше експлуатують. Я б включив також розширення вже наявної програми компенсації звільненим працівникам внаслідок розвитку торгівлі; за цією програмою невелику матеріальну допомогу і можливість перекваліфікації надають будь-кому, хто може довести, що його місце праці ліквідовано через торгівлю. Я б розширив чинну програму перепідготовки звільнених працівників, яка підтримує кожного, кого звільнено з роботи через появу нової технології. І, врешті, я б організував загальнонаціональну рекламну кампанію, щоб краще поінформувати людей про вже наявний Податковий кредит на навчання протягом цілого життя, який дозволяє громадянам списувати зі своїх прибуткових податків до 1000 доларів з коштів, витрачених ними на програму освіти або на здобування кваліфікації для підвищення свого освітнього рівня чи рівня професійних навиків.

Я б також включив туди програми зміцнення родини та спільнот, які б давали працівникам психологічну підтримку, щоб досягати успіху на нинішніх високошвидкісних ринках, де на кожного зусібіч тиснуть. Вони повинні охопити все: від збільшення фінансування дитсадків для дітей, батьки яких працюють, до обов’язкового забезпечення кожному працівникові права вирішувати самому, чи хоче він діставати платню за працю в позаурочний час, чи воліє використати цей час для себе та своєї родини. Тепер нам потрібно якнайбільше самодостатніх людей, але окремі люди не можуть самотужки досягати успіху. Їх повинні підтримувати активні, здорові й гнучкі спільноти, які допомагатимуть захищати людей від ударів надто свавільних ринків чи тиску надто владних урядів. У цій новій системі критичної ваги набирає активізація здатности до громадської діяльности – від батьківських комітетів до місцевого самоврядування, яка повинна заповнити прогалину між ринками та державою.

Річ у тім, що ми, інтеграціоністи, прихильники мереж соціального забезпечення, вважаємо: в добу глобалізації уряд може зробити чимало такого, що нічого не коштує, не вимагає радикального перерозподілу доходів чи надто щедрих витрат на компенсаційні соціальні програми, які можуть порушити економічні закони Золотої Гамівної Сорочки, – але що спроможне суттєво збільшити коло переможців. Такі ініціативи кажуть громадянам: «Нинішня система глобалізації вимагає, аби ви перестрибували з трапеції на трапецію, щораз вище, щораз швидше, щораз далі, однак держава не дасть вам так просто впасти на землю джунґлів, щоб вас пожерли леви глобалізації. Більше не виділяючи вам подачок, держава подасть вам руку, щоб допомогти підвестися». Хай ми витратимо трохи грошей на ці програми допомоги, та ці кошти будуть дуже малі порівняно з користю та ефективністю, що їх дає дедалі більша свобода і відкритість до світу наших ринків. Такий "Акт можливостей у добу швидких змін" – мізерна ціна можливости зберігати соціальну згуртованість і політичний консенсус щодо інтеграції та вільної торгівлі. Отож, моїми гаслами є: «Захист, але не протекціонізм. Подушки, але не стіни. Твердий ґрунт, але не стеля. Упораймося з дійсністю Швидкого Світу, а не відкидаймо її».

Сітка безпеки

По-третє, і останнє, нам все ж таки потрібні традиційні сітки безпеки – соціальне забезпечення, медичне страхування, продовольчі талони та допомога з безробіття, аби захистити тих, хто просто ніколи не буде достатньо метким чи освіченим, щоб досягти успіху у Швидкому Світі, але кого ми не хочемо просто залишити на узбіччі. Однак в системі глобалізації нам належить переосмислити те, що становить таку сітку безпеки. Приміром, в добу, коли доступ до Інтернету буде фундаментально важливим для того, щоб мати змогу вчитися, замовляти авіаквитки, залагоджувати офіційні справи, спілкуватися між собою, не кажучи вже про купівлю за низькими цінами, може статися так, що загальний доступ до Інтернету буде зараховано до основних прав людини.

Звісна річ, між трапецією, батутом та сіткою безпеки повинен бути компроміс. Ключовим питанням політики в Америці і в багатьох інших країнах нині є саме пошук тієї нової точки рівноваги, належного поєднання відкритої економіки інтеграціоністського характеру, що створює дедалі більшу кількість робочих місць, з різного роду батутами та сітками безпеки. Ця точка рівноваги, безперечно, пересувалася і далі пересуватиметься направо від центру, від точки ліворуч від центру, в якій вона була під час холодної війни, коли уряди розуміли, що у світі стін важливо не дати робітникам захопитися комунізмом, створивши і підтримуючи складні програми загального добробуту, і що це можливо зробити. Але ті дні минулися. Утім, це не означає, що все просто перейде до приватного сектора. Завдяки інтеграціонізмові американська Золота Гамівна Сорочка виробляє достатньо золота, забезпечивши на нове тисячоліття значне активне сальдо бюджету, щоб мати змогу дозволити собі на і на соціальні сітки безпеки, і на батути.

* * *

Однак жодна політика тривкої глобалізації не було б повною, якби вона базувалася тільки на економічних програмах. Розширення доступу до глобалізації, звичайно, має вирішальне значення, особливо для країн у розвитку, але такою ж важливою є одночасна демократизація їхньої політичної системи. Ось один зі справжніх уроків першого десятиліття глобалізації: процес набирання вашим суспільством достатньої швидкости для вступу в глобалізацію неймовірно болісний, а тому він вимагає якомога більшої демократії на перспективу. У період холодної війни керівники країн у розвитку знали, що їм протегують надпотуги, які підтримували їх незалежно від того, як ці можновладці керували своїми державами. Але тепер патронів уже немає, і широкі маси не будуть довго підтримувати неуспішні уряди, – адже вони бачать, як живуть інші. (Див. словникову статтю “Індонезія”). Якщо тепер ви зазнаєте невдачі, то впадете, – і якщо ваш народ не піймає і не підтримає вас, ви впадете дуже боляче. (Див. словникову статтю “Сухарто”).

Дослідник демократії Ларрі Даймонд зауважив: «Ми нещодавно були свідками того, як у ряді випадків у країнах Латинської Америки, Східної Европи та Східної Азії люди проголосували проти урядів, вважаючи їх винними у негараздах глобалізаційних реформ. Нові уряди, які прийшли на місце старих, внесли деякі зміни, але далі дотримувалися більш-менш тої самої глобалізуючої вільноринкової політики. Як їм вдалося вистояти? Це сталося тому, що демократичний процес дав громадськості тих країн відчуття контролю за болісним процесом реформування економічної політики. Це вже не було чимось цілковито чужим, нав’язаним їм ззовні. Їхню думку спитали і дали їм право вибору якщо й не напрямку, то принаймні швидкости цього процесу. Ба більше, оскільки люди змогли взяти участь у цьому процесі і прогнати тих посадовців, які, на їхню думку, здійснювали занадто брутальні чи різкі кроки, були занадто корумповані або мало вразливі на потреби народу, цілий цей процес набув набагато більшої політичної легітимности, а отже, і тривкости».

Ба більше, там, де при владі змінюються партії та лідери, – причому політична опозиція, здобувши владу, провадить майже таку саму політику економічної лібералізації та глобалізації, як і її попередники, – громадськість починає усвідомлювати, що насправді альтернативи Золотій Гамівній Сорочці немає. За останнє десятиліття чимало опозиційних лідерів країн Латинської Америки, Східної Европи, а тепер і Східної Азії, казали, прийшовши до влади: «Ого, виявляється, ми справді збанкрутували. Нам справді треба відкритися. Фактично справи маються навіть гірше, ніж я думав, і нам треба пришвидшити реформи, бо іншого виходу немає. Але це будуть реформи з людським обличчям». Демократизація дає можливість змиритися з дійсністю. Ось чому до глобалізації нині найкраще пристосовуються часто-густо не ті країни, які мають великі природні багатства: Саудівська Аравія, Ніґерія чи Іран, – а радше ті, які мають більшу демократію: Польща, Тайвань, Таїланд, Корея.

Демократизація глобалізації – це не лише найефективніший спосіб зробити глобалізацію тривкою, це також найкраща для країни і найбільш моральна політика, яку може провадити будь-який уряд.

Геоекономіка доби глобалізації

Якось у 1990-ті роки я написав фейлетон про інвестування, у якому говорилося таке: «Отож я вирішив заходитися трохи коло міжнародних інвестицій. Я видобув з пам'яті своє знання німецької і купив кілька німецьких корпоративних облігацій. Трохи підучивши японську, я взяв кілька акцій на біржі "Ніккей". Навчившись кількох китайських слів від офіціанта у поблизькому китайському ресторані з кухнею провінції Хунань, я купив кілька акцій на Шанхайській фондовій біржі. Мій брокер спробував продати мені ліванські державні облігації, але я сказав йому, що в моєму офісі вже є шпалери. Я навіть причинився до російських реформ, ротгадавши кириличну абетку і купивши кілька векселів російської державної скарбниці. Та після своїх лінгвістичних студій та пошуків за кордоном я виявив, що забув вивчити два англійські слова: “Алан Ґрінспан”. Бо коли в середині 1990-х років Ґрінспан раптом підняв процентну ставку і через те відсотки, які я одержував від іноземних облігацій, втратили привабливість усі кинулися демпінґувати іноземні ринки і забирати гроші додому, тож я залишився ні з чим». Я був кепським позикодавцем. Я не виконав домашнього завдання. Я просто гнався за вищими прибутками. Я не знав своїх активів, почавши купувати цінні папери цих країн. І я не знав своїх активів, тікаючи з них.

Що ж, з роками я набрав кмітливости й став кращим позикодавцем. Я почав здійснювати міжнародні інвестиції через взаємний фонд, який спеціалізується на світових ринках і може ретельно вивчити кожну інвестицію. Невдовзі після того, як в серпні 1998 року економіка Росії зазнала краху, я одержав листа від цього фонду – фонду "Твіді, Браун Ґлобал", і прочитав, що його доходи дещо знизилися через загальний безлад на міжнародних ринках, викликаний дефолтом Росії, але не так сильно, як доходи багатьох інших фондів, адже "Твіді" виконав своє домашнє завдання і тримався якнайдалі від Росії. Про Росію фонд "Твіді" писав: «Ми не можемо зрозуміти, навіщо інвестувати в країни, де нема політичної стабільности, нема законів на захист інвесторів і нема валюти, яку можна використати краще, ніж замість паперових носовиків». Авжеж, додавалось у листі, на початку 1998 року російський ринок збільшився уп’ятеро, але потім за одну ніч втратив 80 відсотків своєї вартости ,– Росія зробила “повне коло”. Виявляється, що Росія була кепським позикоодержувачем. Вона не мала ні операційної системи, ні програмного забезпечення, тому змогла запропонувати інвесторам лише повне коло від нуля до 80 відсотків, а тоді назад до нуля.

Я розповів ці дві історії тому, що у них, наче в мікрокосмі, відображено дві найбільші загрози нинішній світовій фінансовій системі – кризи, викликані “кепськими позикодавцями”, і кризи, викликані “кепськими позикоодержувачами”. Там, де є наркомани, завжди є й наркоділки; так само і у світовій економіці: якщо є кепські позикоодержувачі, приміром, Росія, то завжди є й кепські позикодавці, приміром, я сам. Нам треба вирішити таке велике геоекономічне питання: як стабілізувати світову економіку таким чином, аби вона була менш вразлива на погане надання позик і погане позикоодержування? Адже нині вони можуть набирати таких масштабів і поширюватися так швидко, що здатні похитнути цілу систему.

Почнімо з проблеми кепських позикоодержувачів. Гадаю, що глобалізація зробила всім нам послугу, зруйнувавши у 1990-х роках економіки Таїланду, Кореї, Малайзії, Індонезії, Мексики, Росії та Бразилії, адже при цьому розкрилося чимало нечистих оборудок та прогнилих інституцій в країнах, де глобалізація наступила зарано. Викриття продажної і корумпованої родини Сухарто в Індонезії не вважалося кризою. Викриття "свояцького" капіталізму в Кореї не вважалося кризою. Викриття повністю корумпованих оборудок у Таїланді не вважалося кризою. Викриття абсурдних масштабів, у яких мексиканський уряд брав короткотермінові позики у доларах, не маючи змоги їх сплатити, не вважалося кризою. Усі ці системи раніше чи пізніше зазнали б краху.

Але тепер, коли глобалізація прискорила цей крах, постає питання: як нам бути далі? Дехто хотів би стримати Електронне Стадо, щоб воно не покидало панічно такі країни. Інші хочуть, аби ті країни запровадили контроль за капіталом, який відгородив би їх від Стада. Але обидва ці підходи помилкові. Електронне Стадо – джерело енергії двадцять першого століття. Країни повинні навчитися, як давати йому раду; стримувати його – даремно, а закриваючись від нього на довгий час, країни тільки позбудуться ресурсів, технологій та професійного дорадництва і продовжать життя "свояцькому" капіталізмові. Чимало експертів вказує на контроль за капіталами в Чилі як на позитивний приклад того, як країни у розвитку можуть запобігти масовій втечі Стада. З 1991 року уряд Чилі вимагає від іноземних інвесторів, які вкладають гроші в тамтешній ринок, щоб вони забирали вклади не раніше як через рік. Він також наклав негласний податок на Чилійські компанії, які беруть позики за кордоном. Результати виявилися щонайбільше посередніми. "Форбс" (18 травня 1998 року) опублікував дані дослідження, яке здійснив Себастьян Едвардс, колишній провідний економіст Світового банку у справах Латинської Америки. Дослідження показало, що в Чилі контроль був лише частково ефективний і через нього в країні значно збільшилася собівартість капіталу. Приміром, кошти позики у Чилі були удвічі більшими, ніж в Аргентині, де Рада у валютних справах заборонила контроль за капіталом. Контроль за капіталом дає змогу розподіляти капітал між чиновниками та їхніми друзями, а не на ринку. Він може бути корисним і ефективним як тимчасовий захід для стабілізації економіки – за умови, що уряд встановить дуже низький, конкурентоспроможний курс валюти. Але в ширшій перспективі такий контроль не є добрим вирішенням. У відносно нескорумпованих країнах, як-от Чилі, контроль за капіталом призведе до викривлень; у корумпованих країнах він зробить корупцію ще гіршою.

Тому правильний геоекономічний підхід повинен зосередитись на зміцненні країн, які є кепськими позикоодержувачами, аби вони знову змогли приєднатись до Стада. Втім, втечі Стада траплятимуться й далі, і деякі країни, безсумнівно, зазнаватимуть незаслуженої кривди. Але Стадо ніколи не поводиться ірраціонально протягом довгого часу. За рідкісними винятками, воно звичайно не тікає з країн зі здоровою фінансовою системою, які провадять здорову економічну політику, і не нападає на них. Дехто, говорячи про Таїланд, Корею, Індонезію та Росію, оплакує те, що зробило з ними Стадо, тікаючи геть, – так, ніби ті мали взірцеву економіку і Стадо просто без жодної причини раптом вирішило дременути звідти. Це дурниця. Вони були кепські позикоодержувачі, – а це завжди призводить до нагромадження урядом та бізнесовими структурами короткотермінових боргів, звичайно виражених в іноземній валюті, які не можна реально сплатити і які дуже вразливі на коливання валют. Розпізнавши ці надуживання, Стадо тікає. Міністр фінансів США Ларрі Саммерс сказав якось: «Хоч стало модним звинувачувати у кризах руху капіталу {capital accounts crises} ненажерливий світовий ринок капіталів, однак проблеми, пов’язані з цими кризами, значною мірою є наслідком намагань самих урядів привабити короткотермінові вливання, які нема чим забезпечити. Ми бачили це, приміром, у Мексиці, коли напередодні кризи там дедалі більше почали вдаватися до випуску індексованих доларом “Тесобонос”; ми бачили це у Таїланді, де ввели податкові пільги на офшорні позики за кордоном; і ми бачили це у Росії, чий уряд намагався привабити іноземний капітал на внутрішній ринок облігацій».

Економісти та банкіри тепер дебатуватимуть про подробиці оздоровлення країн – кепських позикоодержувачів, і про те, як вберегти їх від нової масової втечі. І в кожній країні становище дещо інше. Але, загалом кажучи, обов'язковими є такі чотири кроки:

Перший крок полягає у роз’ясненні країнам – кепським позикоодержувачам, що їхньою метою повинно бути відновлення необхідних умов для росту і для повернення Електронного Стада. Це означає реалістичне зобов’язання поліпшити з часом свою операційну систему з ДОСкапіталу 1.0 до 6.0. Це, безперечно, вимагає певної комбінації – а вона буде різною в різних країнах – скорочення бюджету, закриття неефективних, збанкрутованих фірм та фінансових домів, уточнення курсу валюти, уточнення процентної ставки, часткове списання боргів та припинення практики "свояцького" капіталізму. Метою цих реформ є стабілізувати валюту, знизити по змозі процентні ставки, щоб стимулювати внутрішній попит, і підвищити ймовірність того, що умови контракту буде пошановано. У багатьох випадках на цьому етапі конче треба полегшити Електронному Стадові купівлю компаній у цих ослаблих економіках. Я розумію, наскільки контроверсійний цей постулат. Схоже, ніби я намагаюся зробити світ дешевою і безпечною здобиччю американського капіталізму. Це не так. Я намагаюся зробити світ безпечним для глобалюції та творчої руйнації, яка має для капіталізму фундаментальне значення, – адже усуває неефективні фірми і замінює їх краще керованими і капіталізованими компаніями, які оперують за найкращими міжнародними стандартами. Мені однаково, чи цей іноземний покупець є американцем, німцем, японцем чи індійцем. Мене обходять лише їхні стандарти та капіталізація. Штат Арізона колись мав сумновідому "свояцьку" банківську систему. Арізоні пощастило, бо завдяки зв'язкам між банками різних штатів банки з кращою технологією, які мали краще управління і були краще капіталізовані, – з Нью-Йорка, Чикаґо та Сан-Франциско, – скупили банки Арізони. Вагомою причиною того, що Аргентина скоріше одужала від латиноамериканських фінансових криз початку 1990-х років, було те, що велику частку її банківської системи викупили найкращі міжнародні банки.

Спонукати Електронне Стадо повернутися до вашої країни і вселити в нього достатню довіру, аби воно здійснювало довготермінові капітальні інвестиції і приносило нову технологію та найпередовіші способи керування підприємствами, – це один з найдоцільніших і найшвидших способів побудувати кращу місцеву операційну систему. До того ж, відверто кажучи, страх перед новою раптовою втечею Стада є одним з найдієвіших джерел дисципліни на перспективу, які спонукають країну ненастанно поліпшувати своє програмне забезпечення та операційну систему. Під час свого піднесення від 1960-х до 1990-х років Корея, на відміну від інших азійських тигрів, завжди намагалася блокувати іноземні інвестиції. Щоб залишатися фінансово незалежною, своє зростання вона фінансувала своїми власними заощадженнями і внутрішніми позиками. Але азійська економічна криза примусила Корею погодитися, аби іноземці купували її нездорові галузі промисловости, й ці іноземці поступово привносять в Корею нову культуру бізнесу, з більшою прозорістю і можливістю контролю з боку акціонерів.

Другий крок полягає у тому, аби переконати ці країни – кепських позикоодержувачів, що вони мусять реформувати не лише свою операційну систему, але й політичний устрій: приборкати корупцію та несплату податків і покращити програмне забезпечення законности та демократії, аби тоді, коли доведеться тугіше затягнути паски, люди мали відчуття, що у процесі реформ є певна засаднича справедливість. Не випадково, що дві країни, на які азійський економічний колапс 1998 року вплинув найменше, – це країни з повноцінною демократією та вільною пресою – Тайвань та Австралія. (Дехто скаже, що на Китай криза теж не вплинула, але економіка Китаю ще не повністю під'єднана до системи і фінансова арена країни була оточена ще чималими стінами). Здебільшого країни досягають таких економічних результатів, яких заслуговують, і ці результати прямо пов’язані з якістю їхньої операційної системи та програмного забезпечення і ступенем демократії.

Ось чому третім кроком є забезпечити, щоб будь-яка допомога для платіжного балансу, будь-яка позика на відбудову чи реструктуризація боргу з боку МВФ чи інших міжнародних фінансових інституцій здійснювалася за умови, що перший і другий крок зроблено. Виразною метою будь-якої допомоги від МВФ повинно бути відновлення стабільности, зростання та довіри, аби Електронне Стадо, як місцеве, так і закордонне, захотіло відновити інвестиції. Міністр фінансів Саммерс мав повну рацію, твердячи, що майбутня роль МВФ полягатиме у сприянні бізнесовим вирішенням на ринковій основі та заохоченні надання точної, вчасної і широкомасштабної фінансової інформації, яку може використати Стадо, щоб приймати краще обґрунтовані інформаційно рішення про інвестиції. У світі, де найбільшим джерелом капіталу та оновлення для росту є тепер приватний сектор, без цього не може бути тривкого оздоровлення.

Четвертий крок полягає у зобов’язанні використати частину допомоги від МВФ та інших інституцій для того, щоб зберегти у цих країнах хоча б мінімальні мережі соціального забезпечення і створити державні робочі місця, завдяки яким можна було б скоротити число безробітних. У будь-яких програмах оздоровлення ці мінімальні мережі соціального забезпечення зазвичай обрізаються в першу чергу. Міжнародні банкіри, які схильні зосереджуватися лише на тому, як запобігти дефолтам банків в інших країнах, і не думають про депресію в цих країнах, легковажать питання мереж соціального забезпечення, коли доводиться допомагати кепським позикоодержувачам. Це нерозумно. Адже врешті-решт справдешньою кризою у цих країнах, які є поганими позикоодержувачами – і реальною загрозою для світової системи, є криза політична, а не економічна.

А причина цього така: викриваючи прогнилі методи у країнах – кепських позикоодержувачах, глобалізація не лише збила з ніг їхніх "свояцьких" капіталістів, але й придушила чимало маленьких людей, які просто важко працювали, граючи за правилами своєї системи і вважаючи, що все гаразд. Вони не знали, що у їхньої країни подвійне дно. Але коли це дно провалилося, в Росії, Мексиці, Таїланді, Індонезії та Бразилії почало зупинятися виробництво, зросло безробіття, наступив спад, фінансове скорочення і колапс реальних доходів. Ось чому під час процесу оздоровлення так важливо зберегти базову мережу соціального забезпечення та програми створення робочих місць. Брак робочих місць та соціального забезпечення не дасть урядові забезпечитися терплячістю народу, необхідною для політики реформ, аби підняти країну – поганого позикоодержувача і повернути її на шлях тривкого зростання.

Якщо у великих країнах багато людей почне голодувати, їхні керівники зазнають сильної спокуси просто вийти з системи, спорудити захисні стіни, прийняти тактику “розорімо наших сусідів” й запровадити конкурентну девальвацію, – навіть якщо на перспективу це не має сенсу. Саме подібна політика зробила Велику депресію Великою і принесла нам Другу світову війну.

* * *

Другим типом глобальної економічної кризи, яка може загрожувати цілій системі, є криза з вини кепських позикодавців – від банків до взаємних та інвестиційних фондів, які тепер спроможні позичити так багато грошей багатьом людям у багатьох місцях, що коли вони беруться за безвідповідальне позичання у широкому масштабі, а тоді раптом намагаються забрати свої гроші назад, то можуть завдати серйозної шкоди як добрим економікам, так і поганим. На відміну від кепського позикоприймання, яке створює насамперед політичну загрозу системі, кепське надання позик у світовому масштабі становить реальну фінансову загрозу системі.

Кепське надання позик набирає різних форм. Я був кепським позикодавцем, коли інвестував у молоді ринки, не маючи уявлення про те, що насправді діється у цих країнах. До найгірших позикодавців за останні роки належать деякі великі банки. Один мій приятель, який працює на гонконзькому ринку, якось зауважив, що під час піку азійського економічного буму на початку 1990-х років німецький "Дрезднер Банк" цілком відверто сказав своєму управителеві в Азії: «Давайте позики, пропонуйте усім, інакше ми втратимо місце на ринку». Банки заробляють гроші, даючи позики, і кожен банк припускав, що Азія – це ринок з очевидною кон’юнктурою, і ніхто не хотів віддавати свою частку іншому. І вони пхали гроші куди тільки можна, як наркоділки. У країнах, що розвиваються, вони закликали: «Давай-но, хлопче! Спробуй, візьми-но трохи грошей. Перша позика безплатно». Ось чому на початку 1999 року, навіть після кризи в Південно-Східній Азії та Росії, найбільші п’ятсот банків з тридцяти найбільших індустріалізованих демократій далі надавали країнам у розвитку позики на загальну суму 2,4 трильйона доларів. Це говорить про значне використання системи фінансових важелів {leverage}.

Ще одна форма кепського позикодавання виявляється в ситуації, коли банки позичають інвестиційним фондам мільйони доларів, щоб ті використали цей кредит для своїх ставок. Інвестиційні фонди беруть один долар від інвестора, ще дев’ять позичають у банку, а тоді використовують цей кредит, щоб збільшити свої ставки в різних акціях, облігаціях, деривативах та валютах по цілому світі. Загалом кажучи, у використанні кредитного важеля немає нічого поганого. Звичайна житлова закладна – це теж кредитний важіль. Треба, щоб люди використовували кредитні важелі. Треба, щоб люди ризикували – навіть божевільно ризикували. Саме так фінансуються новостворені підприємства, які потім або банкрутують або стають "Майкрософтом". Небезпека кредитних важелів випливає з того факту, що сума грошей, яку нині позичають інвестиційним фондам чи молодим ринкам, така гігантська, а система так добре змащена й інтегрована, що, коли великі ризиканти – такі як "Довготерміновий менеджмент капіталу" – допускаються великих помилок, це може призвести до всеохопної дестабілізації.

Саме тому з часу кризи мексиканського песо 1994 – 95 років кожна зі світових позикових криз 1990-х років щораз дужче і дужче впливала на цілу систему, а уряди і міжнародні позикові інституції, щоб запобігти масовій хвилі дефолтів, були змушені мобілізувати дедалі більшу кількість коштів. А це дуже небезпечна тенденція.

Отож, тепер можна окреслити проблему кепського надання позик: треба, щоб у системі був кредитний важіль. Треба, щоб інвестори ризикували. Але треба також зменшити спроможність будь-якої особи, банку, інвестиційного фонду, країни чи групи інвесторів-імітаторів зловживати кредитними важелями, щоб це не розвалило всю цю хатку з доміно. Питання полягає в одному: як це зробити?

Є чимало претендентів на звання геоархітектора, і кожен з них висуває пропозиції по-своєму змінити світ, щоб розв’язати цю проблему. Генрі Кіссінджер твердить, що держави повинні зібратися разом і знайти спосіб приборкати ринки. Деякі економісти вважають, що треба кинути трохи піску у зубчасту передачу системи – оподаткувати деякі валютні трансакції або закликати уряди запроваджувати обмежений контроль за капіталом. Деякі прибічники ринку кажуть, що нам потрібен центральний глобальний банк, який би регулював світову економіку так, як Федеральний резерв регулює американську. Ще інші кажуть, що треба обмежувати кількість грошей, яку банки можуть давати у позику.

На мою думку, жодна з цих ідей не буде втілена в життя, а за деякими з них взагалі нічого не стоїть, бо їх запропонували люди, які не відрізняють фінанси від фікусів.

Дозвольте мені запропонувати реалістичніший підхід. На початок нам треба діяти повільно і смиренно. Це значить, що ми повинні зрозуміти одне: нинішня глобальна економічна система ще така нова і така швидка, що навіть найкращі наші уми не розуміють уповні, як вона працює і що станеться, якщо потягнути за оцей важіль чи натиснути на отой ґудзик. Алан Ґрінспан усе життя досліджував міжнародні фінанси, нині він також один з найвидатніших практиків, але коли в грудні 1998 року я спитав його про нинішню глобалізовану фінансову систему, він дав мені цікаву відповідь, яка повинна б спонукати всіх нас до смирення: «За останні дванадцять місяців я більше дізнався про те, як працює ця нова міжнародна фінансова система, ніж за попередні двадцять років».

Тим, хто пропонує насипати трохи “піску в зубчасту передачу” цієї глобальної економіки, аби трохи сповільнити її, я відповім, що загалом не дуже мудро сипати пісок в зубчасту передачу машини, коли не знаєш до пуття, де ця зубчаста передача. Якщо посипати піском зубчасту передачу такої швидкої, так добре змащеної, виготовленої з нержавкої сталі машини, вона не просто сповільниться. Вона завищить і зупиниться, згинаючи метал. До того ж куди сипати цей пісок, коли ви маєте діло з менеджером фонду, котрий сидить в Коннектикуті і, використовуючи стільниковий телефон, високошвидкісний модем та Інтернет, робить інвестиції в Бразилії через банк з офшорною пропискою у Панамі? Нелегко насипати піску у мікрочіп, не кажучи вже про кіберпростір. Ба більше, в ту хвилину, коли ви починаєте накладати податки на операції з валютою, чимало банків та інвестиційних фондів просто втече зі Сполучених Штатів на Кайманові острови з поблажливими законами, місцину, яка стала п’ятим великим банківським центром у світі. ("Довготривале управління капіталом ", до речі, керувалося з Коннектикуту, але було прописане на Кайманових островах). Тим, хто хоче зменшити суму грошей, яку банки можуть позичати інвестиційним фондам чи молодим ринкам, я просто скажу, що американська банківська індустрія має одне з наймогутніших лобі у Вашинґтоні і ці банки чинитимуть сильний спротив будь-яким обмеженням на позики, адже через ті обмеження банки втрачають не те що гроші – саму моливість заробляти їх. Гаразд, гаразд, скажете ви, що ж, тоді країни повинні запровадити контроль за капіталом, щоб ці гарячі гроші не могли входити і виходити з країни надто швидко. Нині Китай має суворий контроль за капіталом, а в 1998 році китайські банки, окремі особи та корпорації, попри цей контроль, випомпували з Китаю мільярди доларів, – використовуючи різні хитрощі, – щоб мати змогу оперувати цими грішми офшорно, уникнувши контролю з боку китайської держави. Якщо навіть такий авторитарний режим, як китайський, неспроможний нав’язати контроль за капіталом, то ви гадаєте, що це може зробити Бразилія? Врешті, дехто закликає до створення центрального світового банку – Федерального резерву для цілого світу. Це чудова ідея, але навряд чи вона реалізується найближчим часом, – принаймні поки ми живемо у двохстах різних країнах з двомастами різними урядами.

То що ж, значить, ми нічого не можемо вдіяти? Ні. Доброю новиною є те, що напередодні кризи 1998 – 99 років без жодного нового регулювання чи піску в зубчастих колесах ринок до певної міри здисциплінував сам себе. Ознаки цього було видно всюди: в 1998 році були звільнені з посад керівники вищого рівня деяких найбільших банків світу – "Барклейз ПЛС", "БенкАмерика", "Об’єднаний банк Швейцарії", після того як їхні банки зазнали великих збитків від торгівлі та надання позик високоризиковим молодим ринкам. І "Бенкерс Траст", який за один квартал 1998 року зазнав збитків на 500 мільйонів доларів, здебільшого через оборудки з Росією, взагалі втратив свою незалежність і влився у "Дойче Банк".

Після цих кадрових перестановок усі великі банки почали обмежувати кредитний важіль, пориваючи з тими менеджерами фондів, які доходили до крайнощів, й вимагаючи більше прозорости від тих, кому вони далі давали позики, і ретельніше вивчаючи не лише числа платіжного балансу молодих ринків, але й їхню операційну систему, правовий устрій і загальне ПЗ. Іншими словами, навіть без запровадження нових законів чи регулювання всі учасники системи стали серйозніше сприймати питання ризику. Банки частіше почали питати менеджерів фондів: «Який загальний ступінь вашого ризику, наскільки постраждаю я, як ваш позикодавець, у випадку найгіршого розвитку подій?» Інвестори почали частіше питати менеджерів фондів: «Який найбільший ризик ви бачите для нас з вами і наскільки ми від нього захищені?» А МВФ, американська державна скарбниця та менеджери фондів стали частіше питати молоді ринки: «Що ви робите, аби покращити вашу фінансову систему та регулювальний нагляд?» і «Який потік приватних та державних грошей, що входять і виходять з країни? Мені потрібна ця інформація регулярно і в реальному часі».

Менеджери фондів зрозуміли, що мусять бути відкритішими зі своїми інвесторами та банкірами, якщо хочуть і далі нагромаджувати капітал. Я знаю одного менеджера інвестиційного фонду в Лондоні, який у розпал кризи 1998 року повідомив своїх клієнтів про заснування веб-сайта. До нього мали доступ через гасло лише клієнти і, зайшовши, вони могли щоденно в реальному часі бачити, наскільки він застосовує кредитний важіль і в якому стані кожна інвестиція – де б не були вкладені гроші цього інвестиційного фонду. Цей менеджер сказав мені: «Тепер я знаю, що, аби привабити інвестиції, я мушу збільшити прозорість. Чимало кредитних важелів надають банки, які викидають на ринок гроші, не знаючи, скільки грошей водночас викидають інші банки. Банки поводилися по-ідіотськи. Я міг говорити те ж саме двадцятьом різним банкірам щодня, і вони ні про що не здогадувалися. Я беру позики щодня, і тепер в кінці кожного дня торгів банкам доведеться питати мене, яка загальна сума моїх позик. Вони вже починають це робити. Тепер банки кажуть: “Мене не обходить, де ви позичаєте, але я хочу знати, яке місце посідають мої позики у ваших загальних позиках”».

Єдине реалістичне вирішення полягає в тому, щоб зрозуміти, яким чином цей підхід ad hoc можна розширити на майбутнє, аж поки не буде створено якусь нову глобальну систему фінансового регулювання. Якщо всі, від МВФ та Мерріла Лінча до моєї тітоньки Бев, ставитимуть усі ці запитання частіше і не переставатимуть їх ставити, у нас буде шанс запобігти двом і обмежити вплив однієї з наступних п’яти криз. Серед найважливіших речей, які може зробити нині МВФ, є спонукати країни публікувати вчасну, вірогідну і набагато детальнішу версію своїх загальних балансів – включно з невиконаними зобов’язаннями уряду в іноземній валюті та розміром і строками закордонних позик приватного сектора. Нема більшого стриму для людської поведінки, ніж коли інші люди бачать і точно знають, що ви робите.

«Треба по змозі уникати ексцесів, котрі можуть породити таку велику масу ризику, що вона може завдати збитків не лише тим людям, які допустилися помилки, але й багатьом безневинним людям також, – сказав Вільям Дж. Макдонаф, президент Нью-Йоркського банку Федерального резерву, який опрацював план порятунку "Довготривалого управління капіталом" приватними банкірами та інвесторами. – Наявність і поширення інформації має вирішальне значення. Якщо є інформація, – а часто для цього треба просто поставити трохи більше запитань, – ми можемо сказати банкам під нашою опікою: той чи той фонд гіпертрофується, а ви допомагаєте йому в цьому».

Це може здатися не надто привабливим – закликати кожного в системі стати кращим координатором, відкритішим позикоодержувачем, кмітливішим інвестором і дещо обережнішим банкіром та позикодавцем. Але пора перестати обдурювати себе. Ще довго не буде центрального глобального банку. А у світі мереж, Ринків-велетнів та Надпотужних індивідів – включно з Надпотужними інвесторами – є деякі речі, що їх держава не може спинити, і деякі сили, що їх держава не може повністю контролювати. Тому ми повинні використовувати наявніінституції, щоб краще керувати фінансами, не чекаючи на створення центрального світового банку, який мав би казати кожному, що той має робити. Зрозуміло, що коли гравці на ринку накладуть самі на себе певну дисципліну, координатори серйозно сприйматимуть свої обов’язки, а МВФ серйозно здійснюватиме нагляд, то це матиме стримувальний вплив, і таким чином можна буде бодай до певної міри зменшити надмірне використання кредитного важеля, яке може загрожувати системі в цілому.

 На більше просто не варто сподіватися. Нинішні ринки такі великі, такі різноманітні, а з приходом Інтернету вони стають такими швидкими, що їм ніколи не набути імунітету проти криз. Глобальні фінансові кризи будуть нормою наступної доби. З огляду на швидкість змін, що відбуваються нині, та на кількість країн, що перебувають на різних стадіях пристосування до нової системи глобалізації, кризи матимуть ендемічний характер. Так що, любий читачу, дозволь мені дати тобі одну пораду: пристібни прив’язні ремені і зафіксуй спинки крісел та відкидні столики у вертикальній позиції. Тому що і злети, і спади ставатимуть дедалі різкішими. Звикай до цього і просто старайся впевнюватися, що важелі у будь-якій ділянці системи не набирають таких розмірів, аби спричинити різкий злет або обвал цілої системи. Якщо хтось скаже тобі, що має план уникнення таких криз, то знай, що він просто водить тебе за носа. Насправді, коли ти читаєш ці рядки, десь уже зароджується наступна світова криза.

Уявіть собі, що брати участь у нинішній глобальній економіці – це немов кермувати на змаганнях "Формули-1" гоночною машиною, яка щороку стає дедалі прудкішою. Не буває, щоб котрась з машин не врізалася у стіну і не зазнала аварії, особливо, коли її водії ще кілька років тому їздили на ослах. У вас два вибори. Можна заборонити перегони "Формули-1". Тоді не буде жодних аварій. Але й не буде жодного поступу. Або ж можна зробити все можливе, аби злагодити наслідки кожної аварії, удосконаливши кожен аспект перегонів. Тобто можна забезпечити, щоб поблизу завжди була швидка допомога з добре підготованою командою порятунку та пакетами крові різних груп для переливання. (Ринковим еквівалентом цього є спроможність МВФ, Великої Сімки та головних світових центральних банків у надзвичайних ситуаціях вливати капітал у ринки, аби запобігти обвалам, які можуть загрожувати системі). Але водночас можна покращити витривалість кожної машини, яка бере участь у "Формулі-1". (Ринковим еквівалентом цього є готовність кожного інвестора, який вкладає хоча б десять центів у молодий ринок, впевнитися, чи ця країна достатньо розвиває операційну систему та ПЗ, щоб належним чином розмістити капітал і створити прибутки, які потрібні для повернення боргу позикодавцям). Можна також поліпшуватипідготовку водіїв. (Ринковим еквівалентом є забезпечення того, щоб МВФ, інвестори та банки постійно вимагали вчасної і дедалі точнішої інформації про те, як розвивається економіка і куди пливе капітал, зокрема короткотермінові фонди). І останнє, на узбіччях доріжки належитьпорозкладати якомога більше пак з сіном на той випадок, коли машина вийде з-під контролю – і попередити водіїв: якщо ви наїхали на копицю сіна, то ось-ось наштовхнетеся на стіну. Але надто багато сіна розкладати не можна, бо це заважатиме перегонам. (Ринковим еквівалентом є чутлива банківська і фінансова регуляція, автоматичні переривачі та попереджувальні сирени, щоб якнайраніше виявляти і долати проблеми).

Якщо ви не хочете всього цього робити, тоді забудьте про "Формулу-1" і почніть займатися бігом підтюпцем. Але будьте обережні, бо може статися, що у цьому світі вас, бігуна, зіб’є машина "Формули-1".

Геополітика доби глобалізації

Цьому поколінню американців нелегко зрозуміти, наскільки важливою є Америка для світу доби глобалізації. Історично Сполучені Штати або були в ізоляції, далеко від світових справ, або брали участь у цих справах як учасник морального хрестового походу, метою якого було дати відсіч іншій агресивній, грізній потузі. Ізоляцію можна легко пояснити і зрозуміти. Участь у справах двополюсного світу – де з того боку завжди погрозливо рикав великий, озброєний ядерною зброєю радянський ведмідь – теж можна легко пояснити і зрозуміти. Але не так легко пояснити і зрозуміти нашу участь у справах світу, де Америка є єдиною надпотугою, яка перебуває у найвигіднішому становищі, а навколо неї – численні другорядні потуги і безпосередньої, видимої загрози немає, є лише безліч малих загроз, а крім того є абстрактна, складна система глобалізації, яку треба підтримувати. Однак теперішній світ саме такий, і ми не можемо ані дозволити собі на ізоляцію, ані чекати, аж якийсь дрібний недоброзичливець стане ворогом, який загрожуватиме нашому життю.

Америка, як говорилося раніше,– це Майкл Джордан геополітики. Дуже добре бути Майклом Джорданом і, як говорилося в рекламі, багато хто хоче бути як Майк. Але хоч який висококласний гравець Майкл Джордан, та все ж він – ніщо без НБА, без її двадцяти дев’яти команд, без її контрактів зі всіма телеканалами світу, які показують майстерність цього спортсмена. Так само й з Америкою. Ми – ніщо без решти світу, а світ не може успішно розвиватися без нас. Інші країни, можливо, хотіли б дати Америці по шапці і пробують це зробити. Але, за винятком Надпотужних Сердитих Людей, світ здебільшого також розуміє, що без сильної Америки він буде далеко не таким стабільним.

Тривка глобалізація вимагає стабільної структури сил, і жодна країна не відіграє у цьому такої важливої ролі, як Сполучені Штати Америки. Світ, де існують всі ці розроблені в Кремнієвій Долині інтернет- та інші технології, які переносять цифрові голоси, відео та інформацію повсюди, де розгортається торговельна та фінансова інтеграція, якій ці новації сприяють, і де завдяки всьому цьому створюється багатство, стабілізований доброзичливою надпотугою зі столицею у Вашинґтоні (округ Колумбія). Той факт, що жодні дві великі країни не воювали між собою, відколи в них з’явилися "Мак-Дональдси", частково пояснюється економічною інтеграцією, але також присутністю американської потуги та бажанням Америки використовувати цю потугу проти всіх, хто загрожує системі глобалізації, – від Іраку до Північної Кореї. Невидима рука ринку ніколи не зможе діяти без невидимого п’ястука.

Ринки можуть функціонувати і процвітати, лише коли права власности застережені і їх здійснення забезпечене, що у свою чергу вимагає політичної структури, захищеної і підпертої військовою міццю. «Іґнорувати роль військової безпеки у добу економічного та інформаційного росту – це немов забувати про важливість кисню для дихання», – зауважив спеціаліст з урядування Гарвардського університету Джозеф Най-молодший. Адже "Мак-Дональдс" не може процвітати без Макдоннелла Дуґласа, проектувальника винищувача Ф-15 повітряних сил США. І невидимий п’ястук, який дбає про безпеку світу для того, щоб технології Кремнієвої Долини успішно розвивалися, називається збройні сили, повітряні сили, військовий флот та морська піхота США. І цю бойову міць та її інституції оплачують американські платники податків.

Віддаючи належне здобуткам Кремнієвої Долини, все ж слід пам'ятати, що ідеї та технології самі по собі не перемагають і не розповсюджуються. «Гарні ідеї та технології потребують великої держави, яка б сприяла їх розвиткові і захищала їх перемогами на полі бою, – каже історик закордонної політики Роберт Каґан. – Якби наші ідеї та технології пропагувала менш потужна держава, вони б не поширилися по цілому світі так, як тепер. І хибні ідеї, що їх пропагувала інша велика держава, Радянський Союз, більш ніж на століття набули досить великої популярности».

Цей факт нині надто легко забувається. Чимало керівників високого рівня у Кремнієвій Долині не хоче більше й чути про географію чи про геополітику. Для них існують лише фондові опціони та електрони. Перебуваючи 1998 року у Кремнієвій Долині, я спитав одного дуже типового керівника технологічного підрозділу, коли він востаннє розмовляв з кимось про Ірак, про Росію чи про якусь війну за кордоном, і він гордо відповів: «Ми розмовляємо про таке не частіш ніж раз на рік. Нас не обходить навіть Вашинґтон. Кремнієва Долина заробляє гроші, а Вашинґтон їх марнує. Я хочу говорити про людей, які створюють багатство і робочі місця. Я не хочу говорити про неповноцінних і непродуктивних людей. Якщо мене не обходять ті, хто марнує гроші у моїй країні, чому мене мають обходити ті, хто марнує гроші в іншій країні?»

Точка зору, що Вашинґтон – це ворог, а кожен долар сплаченого податку – це долар змарнований, просто ґротескна. У Кремнієвій Долині побутує приповідка, що «лояльність – всього лиш на віддалі клацання мишкою». Але ж це виходить за всі межі. Тамтешні керівники полюбляють нахвалятися: «Ми – не американська компанія. Ми – ІБМ-США, ІБМ-Канада, ІБМ-Австралія, ІБМ-Китай». Так? Гаразд, тоді наступного разу, коли ІБМ-Китай потрапить у Китаї в халепу, про допомогу просіть Цзян Цземіня. А коли Конгрес закриє ще одну військову базу в Азії – вас же це не обходить, бо вас не обходить Вашинґтон – тоді, щоб запевнити безпеку морських шляхів у Тихому океані, кличте флот "Майкрософта". І коли новоспечені конгресмени-республіканці позакривають посольства США, тоді по новий паспорт телефонуйте до Amazon.com.

Звичайно, може здатися несправедливим, що цей непропорційно великий тягар підтримки глобалізації бере на себе Америка. Адже не бракує охочих на дурняк, чимало з яких, приміром французи, падає нам на хвіст, весь час нас критикуючи. Але така вже доля геополітичного форматора. Однак ані невидимий п’ястук, ані невидима рука не спрацюють без руки видимої. А видима рука означає, що Америка має бути готова віддати дещо більшу, ніж віддають інші, частку свого багатства як плату за стабільність системи і заради стабільности системи простягати дещо щедрішу руку допомоги іншим. Чому б ні? Хто черпає найбільшу користь з цієї системи? Чи ви чули колись, аби Майкл Джордан скаржився, що йому доводиться тягнути на собі свою команду, а то й цілу НБА?

Це не значить, що Америка мусить втручатися у все і завжди чи платити за все і скрізь. Деякі регіони важливі, а інші реґіони – менш важливі, і наша дипломатія повинна полягати у вмінні відрізнити їх один від одного й мобілізувати інших, щоб вони діяли там, де не можемо або не повинні діяти ми самі. І ми зобов'язані підтримувати ООН та МВФ, НАТО, Світовий банк та різноманітні світові банки розвитку саме тому, що вони зміцнюють і помножують наш вплив і нашу допомогу. Поклавши на рахунок Азійського банку розвитку один долар, який потім даватимуть у позику, ми діємо на користь подолання бідности, на користь розвитку вільних ринків. Сплачуючи внески ООН, ми фінансуємо миротворчі операції в цілому світі, які сприяють нашим інтересам і звільняють нас від необхідности наражати на небезпеку життя американців. Крім того, ці міжнародні інституції дають державам, які погоджуються на геополітичне лідерство Америки, відчуття, що й вони мають голос у прийнятті рішень. Підтримка цього відчуття має вирішальне значення, якщо Америка й надалі хоче залишатися успішним форматором.

Нема сумніву, що для забезпечення тривкости такої політики всі, кому важливий американський інтернаціоналізм, повинні будуть утворити нову коаліцію на його підтримку. Протягом п’ятдесяти років американський інтернаціоналізм підтримував так званий східний інтелектуальний істеблішмент, який розумів важливість Америки для решти світу. Але цей істеблішмент не має нині помітного впливу на конгресменів та сенаторів з поставою “я-ідіот-і-пишаюсь-цим”, які навіть не виробляють собі закордонних паспортів і хваляться, що їм нічого робити за межами країни. Державна адміністрація – незалежно від того, яка партія при владі – повинна згуртувати нових глобалізаторів – від авторів програмного забезпечення до борців за права людини, від айовських фермерів до екологічних активістів, від промислових експортерів до робітників високотехнологічної складальної лінії, щоб утворити нову коаліцію двадцять першого століття, яка захищатиме вільну торгівлю й американський інтернаціоналізм.

Я знаю, це буде нелегко. В добу холодної війни американці були готові платити будь-яку ціну і нести будь-який тягар, бо мали нагальне і безпосереднє відчуття, що на карту поставлено їхні домівки і спосіб життя. Але нині люди здебільшого не мають того відчуття, коли йдеться про Північну Корею, Ірак чи Косово, і хоч Росія, можливо, ще спроможна породити смертельну небезпеку Америці, та поки що цього не робить. Тому американці перебувають тепер у дивному становищі: на них покладено відповідальність за все, але вони не мають жодного бажання віддавати заради чогось життя.

Ось чому в добу глобалізації нема придушення повстань, є лише патрулювання. Нема вуличних боїв, є лише крилаті ракети. Немає зелених беретів, є лише голубі шоломи ООН. Схоже на те, що у нинішньому світі нема такої війни за кордоном, в якій Америка може надовго бути у програші, і нема такої війни, яку тривалий час підтримували б у країні. Тому коли нині перед американським президентом постає загроза війни, то перш за все він думає не про те, яку стратегію застосувати, щоб раз і назавжди покінчити з цією загрозою? Його перше питання таке: «Скільки мені треба заплатити, щоб Сі-ен-ен не показувало це шоу і щоб я не мусив про це думати?» Усе стримується, але ніщо не отримує остаточного розв’язання.

Америка справді є найдоброзичливішим з гегемонів і неохоче вдається до примусу. Але історія також вчить нас: коли ця неохота заходить задалеко, це може становити небезпеку для стабільности цілої системи. Пол Шредер, колишній професор міжнародної історії в університеті штату Іллінойс, є одним з найбільших фахівців двадцятого століття з міжнародної історії. Якось він сказав мені: «Історія показує, що періоди відносного миру – це періоди наявности сильного, стабільного і прийнятного для всіх гегемона, який забезпечував регуляцію і дотримання мінімуму необхідних норм та правил гри. І цей гегемон завжди платив непропорційно велику частку колективних витрат, навіть відмовлявся від завоювань чи якимось іншим чином обмежував себе, щоб не викликати неприязні і мати певність, що система залишається стерпною для інших».

Це ми бачимо, приміром, у так званій віденській системі, з 1815 по 1848 рік, коли панівне становище мали Британія та Росія, два далекі від себе, але відносно доброзичливі гегемони, які нав’язали головні правила гри, але й створили умови для самостійного розвитку і процвітання в інших країнах. Це видно також за так званої доби Бісмарка, коли від 1871 до 1890 року в Европі домінувала Німеччина.

«Труднощі, – каже Шредер, – настають тоді, коли доброзичлива держава-гегемон, відповідальна за дотримання стабільности системи, не може або не хоче платити за це непропорційно велику ціну, або коли її геґемонія перестає бути доброзичливою і стає нестерпною та хижацькою, або ж коли проти її правил повстає достатньо велика кількість дійовців, які хочуть змінити систему, а це може бути невигідним для гегемона».

Саме цього ми повинні уникати. Система глобалізації не зможе триматися купи без самовідданої і щедрої американської закордонної політики. До уваги покупців дешевих супермаркетів "Кмарт": Без Америки Напоготові не може бути Америки Онлайн.

Оливкові дерева доби глобалізації

Коли вийшло перше видання цієї книжки, я мав надіслати пачку з її примірниками одному своєму другові у Сан-Франциско, і службовець поштової достави приїхав по неї до мене додому. То був кремезний афроамериканець середнього віку, і я попрохав його зачекати в кухні, поки я підпишу і запакую всі книжки. Сидячи за столом у мене в кухні, він взяв один примірник і почав його гортати. За кілька хвилин він поклав книжку і спита:

– Значить, Лексус представляє технологію, комп’ютери і таке інше?

– Саме так, – відповів я.

– А оливкове дерево – воно представляє спільноту, родину і подібні речі.

– Авжеж, – підтвердив я. – Ви все правильно зрозуміли!

– То скажіть мені таке, – сказав він. – А де у цьому всьому Бог? Я вірую в Господа нашого Ісуса Христа. Де Його місце тут?

Я мало не розсміявся, адже стільки разів чув це запитання, коли у своїх виступах розповідав авдиторії про цю книжку. І справді, найчастіше мені ставили такі запитання: чи є у кіберпросторі Бог? Як виховувати дітей у Швидкому Світі? Як цей світ позначиться на мені і на моїй спільноті? Гадаю, всі ці три питання мають один корінь. Люди мають знати: навіть якщо ми створимо належну політику, геополітику, геоекономіку та геоменеджмент, які потрібні для тривкої глобалізації, є й інший аспект життя, менш очевидний, про який треба пам’ятати, – це наша потреба в оливкових деревах, потреба у спільноті, в духовному смислі життя та цінностях, на яких можна виховувати наших дітей. Це теж треба захищати і плекати, якщо ми хочемо, щоб глобалізація була тривкою. Ці теми заслуговують на окрему книжку. Дозвольте мені тут кількома штрихами накреслити можливе ставлення до цього.

Почнімо з питання релігії. Чи є у кіберпросторі Бог? Це залежить від вашого уявлення про Нього. Якщо, на ваш погляд, Бог об'являє свою присутність через божественне втручання, через Божий палець, який діє у світі, то вам доведеться визнати, що в кіберпросторі Бога немає або що кіберпростір зробив з вас атеїста. Адже, подивившись на кіберпростір, важко уявити собі, що його сформувала Божа рука, оскільки найпопулярнішими сайтами в кіберпросторі є порносайти, сайти азартних ігор і поп-музики. Кажуть, що найчастіше вживаними словами у Всесвітній Павутині є “секс” і “mp3” – протокол спомповування рок-музики – і зовсім не “Бог”.

Я маю інше уявлення про Бога, яке виростає з моєї єврейської традиції. Я дотримуюся постбіблійного погляду на Бога. Біблійний погляд на Бога полягає в тому, що Він завжди втручається у все. Він відповідає за наші вчинки. Він карає лихих і винагороджує праведних. Натомість постбіблійний погляд на Бога полягає в тому, що Бог присутній у світі через вибір, який ми здійснюємо, через рішення, які ми приймаємо. Згідно з постбіблійним уявленням про Бога у єврейській традиції, Бог завжди сокритий – чи то у кіберпросторі, чи у сусідньому торговельному центрі; і щоб Бог був з вами у цій кімнаті, – чи це справжня кімната, чи кімната для чату. – ви мусите самі принести Його сюди своєю власною поведінкою, своїми моральними чи аморальними виборами, своїм клацанням мишкою.

Мій учитель рабі Цві Маркс говорив мені, що в Книзі Ісайї є вірш, де сказано: «Ти – мій свідок. Я – Господь». За словами рабі Маркса, рабинські коментатори другого століття інтерпретували цей вірш так: «Якщо ти мій свідок, Я – Господь. А якщо ти не мій свідок, то Я – не Господь». Іншими словами, пояснював рабі Маркс, якщо ми не свідчимо про Божу присутність нашими добрими ділами, то Він не присутній у світі. Якщо ми не поводимося так, наче Він усім керує, то Він не керує нічим. У постбіблійному світі ми розуміємо, що Бог довірив людині право вибору з першого дня існування світу, доручивши Адамові зробити правильний вибір щодо того, котрий плід з’їсти в едемському саду. На нас лежить обов'язок запевнити об'явлення Божої присутности через наші вчинки. І це питання набирає такої гостроти у кіберпросторі тому, що там ми самі про все вирішуємо. Нема такого місця у сьогоднішньому світі, де можна знайти таку велику свободу вибору, дану Богом людині, ніж у кіберпросторі.

І тому поштовому службовцеві я повинен був сказати, що Бога в кіберпросторі немає, але Він хоче там бути, – та лише ми своєю поведінкою можемо принести Його туди. Бог славить цей світ людської свободи, бо знає, що єдиний спосіб, яким Він може по-справжньому об’явитися, полягає не у Його втручанні, а у тому, щоб ми обрали святість і моральність там, де ми можемо вільно обрати будь-що інше. Як каже рабі Маркс: «У постбіблійному єврейському баченні світу вам не бути моральним, якщо ви не повністю свобідні, адже якщо ви не свобідні, то у вас насправді немає сили, а якщо у вас немає сили, то здійснений вами вибір не вповні ваш. Бог каже про кіберпростір: Там ви маєте повну свободу, і Я сподіваюсь, що ваш вибір буде правильним, і в такому разі Я буду там присутній».

У глобалізації чи в Інтернеті немає нічого такого, що б робило зайвою потребу в ідеалах чи законах, які стримують людську поведінку. Чим більше ми залежимо від цієї технології, тим краще ми, користуючись нею, маємо бути озброєні нашими власними ідеалами та моральними нормами. Справді, причиною того, що Бог так хоче бути в кіберпросторі, і що ми повинні хотіти, аби Він там був, твердить ізраїльський релігійний філософ Давид Гартман, є те, що у певному сенсі кіберпростір – це той світ, про який говорили пророки: «Це місце, де все людство може єднатися і бути повністю вільним. Але небезпека полягає в тому, що у кіберпросторі людство єднається, – всі ми говоримо однією мовою, всі використовуємо одне середовище, – але без Бога». Звісна річ, ми не хочемо, щоб людство єднав лише Інтернет, без жодної системи цінностей, без жодних фільтрів, без жодної концепції смислу, альтернативної бізнесовій, і без жодного альтернативного погляду на людей, інакшого від трактування їх як споживачів, що шукають найнижчу ціну.

Але ці дуже потрібні вартості найкраще шукати офлайн, поза Інтернетом. Люди зможуть знайти Бога в Інтернеті лише тоді, коли принесуть Його туди у своїх власних головах, серцях та вчинках, – черпаючи з цінностей, яких вони навчаються у земному світі, в рідних оливкових гаях своїх батьків, своєї спільноти, церкви, синагоги, святилища чи мечеті.

* * *

Це приводить нас до ще одного поширеного запитання щодо оливкових дерев: як нам готувати до Швидкого Світу своїх дітей? Особливо гостро це питання постало перед батьками в Америці після того, коли вони усвідомили, що повідомлення в новинах про стрілянину в середній школі міста Коламбайн 1999 року містило два скорочення, які ніколи раніше у випусках новин не звучали одне за одним: НСА та АОЛ. Те, що НСА – Національна стрілецька асоціація – повинна почувати себе винною у цьому, само собою зрозуміло: двоє учнів середньої школи використали свої кишенькові гроші, аби нагромадити ось такий арсенал: "Інтратек АБ-10" – повнозарядна парамілітарна наступальна зброя, на якій не залишаються відбитки пальців, – 9-міліметровий карабін "гай-пойнт", обріз з автоматичним затвором та двоцівковий обріз. І хай таке неподобство засоромить кожного, хто проти контролю за зброєю.

А що ж тоді АОЛ, "Америка Онлайн", інтернет-провайдер, який прихистив нелюдський веб-сайт Еріка Гарріса, одного з учнів-стрільців? Серед того, що вивішував Гарріс на веб-сайті АОЛ, були інструкції, як змайструвати саморобну бомбу («шрапнель дуже важлива»), ілюстрація, на якій зображено істоту з обрізом та ножем, що стоїть на купі черепів, та написанослова пісні: «Чого не роблю, того не люблю. А чого не люблю, те розвалю».

Чи повинні ми, батьки, непокоїтися через Інтернет так само, як через Інтратек? Загалом, ні. АОЛ – не те ж саме, що й НСА, однак це теж не вичерпує питання. В міру того як Інтернет у новому тисячолітті пересувається в центр нашого життя – нашого спілкування, освіти, бізнесу, – ми мусимо пам’ятати щось дуже важливе: Інтернет є таким привабливим і таким небезпечним тому, що він, на відміну, скажімо, від "Нью-Йорк Таймс", не має редактора, видавця чи цензора. Ви і ваші діти взаємодієте з мережею цілком оголені. Але Інтернет – безсторонній, безплатний, відкритий і нерегульований інструмент комерції, освіти та комунікації, і саме томувирішального значення у використанні цієї технології набирають особистий здоровий глузд і відповідальність. Єдиний дійовий фільтр – це той, що його ваші діти мають у своїх головах і серцях, виходячи онлайн, а оскільки дітям часто бракує мікрочіпа здорового глузду, то тим важливіше, щоб батьки та виховники забезпечили його. Якщо ми не візьмемо на себе обов’язку створити в головах дітей внутрішню програму, яка дасть їм змогу належним чином взаємодіяти з голою технологією, то матимемо клопоти.

Я виріс у невеликому передмісті Міннеаполіса. Від мого будинку треба було йти принаймні годину, щоб дістатися до небезпечного району. В Інтернеті небезпечний район недалечко – досить всього лиш кілька разів клацнути мишкою. Ви можете потрапити у віртуальну неонацистську пивну чи у порнографічну бібліотеку, розбити захист комп’ютерів НАСА чи забрести у бібліотеку Сорбонни, – ніхто вас не зупинить і не заверне. Іншими словами, чим більшою мірою завдяки Інтернетові всі ми стаємо кореспондентами, дослідниками, покупцями і продавцями, а також, на жаль, потенційними виробниками бомб, тим вагомішим є те, щоб наші вчителі, батьки та громадськість виховували нас всіх громадянами. І це завдання можна виконати тільки офлайн. Інтернет і комп’ютери – просто знаряддя, чудові знаряддя, які можуть невимовно розширювати засяг дії людини. Але вам таки слід знати, що вибирати і як цим найкраще скористатися. Ці знаряддя, можливо, допоможуть вам думати, але не зроблять вас розумним. Вони можуть шукати і знаходити, але не можуть судити. Вони, можливо, дадуть вам змогу широко взаємодіяти з іншими, але не навчать вас бути добрим сусідом. Вони можуть допомогти вам зазирнути у життя багатьох людей, але не можуть порадити, що і як сказати на батьківських зборах. Це педагогічний парадокс Інтернету. Якщо батьки хочуть приготувати своїх синів і дочок до доби Інтернету, то не варто навчати дітей різних штучок, високотехнологічних навиків, купувати їм швидкодійніші модеми і комп’ютери. Найкраще буде, якщо батьки натомість більше наголошуватимуть на старомодних фундаментальних істинах. Чим швидкодійніший модем вашої дитини, чим скоріше вона може вийти онлайн, тим потужнішим повинне бути її внутрішнє програмне забезпечення, якщо ви хочете, аби її життя було вдалим. А оте внутрішнє програмне забезпечення можна написати лише дідівськими методами: наголошувати на потребі читати, писати і рахувати, ходити до церкви, синагоги, святилища, мечеті, дбати про родину. Ці речі не можна спомпувати з Інтернету; їх можуть завантажити дітям лише батьки та вчителі, священики та рабини. І саме тому, якби мені треба було загадати бажання, воно б полягало в тому, аби кожен модем, що надходить у продаж, мав напис з попередженням міністерства охорони здоров’я: «Здоровий глузд до комплекту не входить». Вам треба подбати про нього самим – видобути його старомодним способом з-під вашого оливкового дерева.

* * *

Я почав цю книжку з бесіди про Каїна та Авеля і закінчу її бесідою про вавилонську вежу. Що ж там було з тою вавилонською вежею? Хіба не про подібну вежу мріють сьогодні глобалізатори, – про світ, в якому ми всі говоримо однією мовою, маємо ту саму валюту, ті самі стандарти звітности? У біблійні часи саме така однаковість дозволила всім людям світу зібратися разом і взятися будувати оту вавилонську вежу, яка могла б сягнути небес. Я розмовляв про це одного пополудня зі своїм другом рабі Марксом, і він раптом підняв очі від горнятка з кавою й спитав: «Може, вавилонська вежа була первісною версією Інтернету?» Зрештою, Інтернет теж є чимось на кшталт універсальної мови, яка виходить за межі будь-якої окремої культури. Це універсальний спосіб спілкування, який, принаймні поверхово, дає нам всім змогу розуміти один одного, навіть якщо ми говоримо різними мовами. І він дозволяє нам спілкуватися з різноманітними людьми, з якими у нас ніколи не буде спільного оливкового гаю.

Що ж зробив Бог з вавилонською вежею? Він зупинив її будівництво. І як Він це зробив? Примусив усіх людей розмовляти різними мовами, щоб вони не могли порозумітися між собою. Навіщо Бог це зробив? Рабі Маркс пояснює це так: «Бог зробив це частково тому, що відчував: люди намагаються перейти свої власні людські межі, будуючи вежу до небес, щоб кинути Йому виклик. Але іншою причиною було те, що Він розумів: спільність їхньої мови і уявлень призводить до знеособлення. Заради універсальної мови і універсального проекту заперечувалась всяка людська самобутність. Тому Бог прийняв рішення покарати їх і зупинити будівництво вежі, перемішавши всім мову».

Таким чином Бог хотів примусити людей повернутися до своїх оливкових дерев і віднайти рівновагу з ними, адже ці дерева відображають їхню індивідуальність і їхні зв'язки з місцевістю, спільнотою, культурою, племенем та родиною.

Авжеж, глобалізація та Інтернет можуть звести докупи людей, які досі не мали ніяких зв’язків, – приміром, мою маму та її французьких інтернет-партнерів у грі в бридж. Але ця технологія не створює нових різновидів спільнот, даючи часом фальшиве відчуття стосунків та близькости. Це немов спілкування двох пейджерів. Чи дійсно, спілкуючись через електронну пошту або в кімнатах чатів чи граючи в інтернет-бридж, ми вступаємо в стосунки з іншими? А може, вся ця стандартизуюча технологія просто дає нам змогу сягати далі у світ і натомість позбавляє нас необхідности докладати зусиль, на яких будуються стосунки з нашими ближніми та створення спільнот? Колись, піднімаючись підйомником на лижну гірку в Колорадо, я знайомився і балакав з людьми з цілого світу. Я й донині користуюся підйомником, але тепер кожен має стільниковий телефон. І тепер мені залишається хіба що підслуховувати розмови людей по мобільних телефонах з їхніми офісами десь у світі замість того, щоб знайомитися з ними. Мені це страшенно не подобається. Електронна пошта не будує спільноти – її будують натомість збори батьківського комітету. Кімната чату не будує спільноти – натомість її будують сходини сусідів, які складають петицію до муніципалітету з проханням побудувати нову дорогу. Чи можливі кіберспільноти, які замінять справжні спільноти? Дуже сумніваюся. Ось чому, я, наприклад, не здивуюсь, якщо, прокинувшись одного ранку, побачу, що Всемогутній розвалив Інтернет, як колись розвалив вавилонську вежу.

Мені часто згадується один молодий кувейтець – я познайомився з ним в інтернет-кафе у місті Кувейті, й він сказав мені: «Коли я був студентом, ми не мали Інтернету. У нас було лише кілька професорів-лібералів, і ми тайкома збиралися у них вдома й розмовляли про політику. Тепер кожен студент може сидіти вдома і розмовляти з цілим світом». Але, визнав він, зі своїми професорами він уже не зустрічається, як колись. Може статися так, що внаслідок інтернетизації суспільства, тріумфу в нашому житті технології та глобалізації, які заглушать все інше, одного ранку люди прокинуться і зрозуміють, що вже не можуть взаємодіяти з іншими людьми інакше, ніж через комп’ютер. Коли це станеться, люди справді будуть схильні піддатися впливові тих проповідників релігійних фантазій "Нью Ейдж", які обіцяють возз’єднати нас з нашими тілами, душами та оливковими деревами. Саме тоді запалає справді божевільний бунт проти монотонности та стандартизації. Проголошуватиметься відмінність заради відмінности, а не заради реальної історичної пам’яті, коренів та традицій.

Приведення Лексуса до рівноваги з оливковим деревом – це те, над чим щодня має працювати кожне суспільство. Це і є Америка, коли вона на висоті. Америка, коли вона на висоті, дуже поважно сприймає потреби ринків, окремих осіб та спільнот. І саме тому Америка – не просто країна. Це духовна цінність і рольова модель. Це країна, яка не боїться полетіти на Місяць, але й любить поспішати додому на бейсбольний матч Малої ліги. Це країна, яка винайшла кіберпростір і вечірку з шашликом на подвір'ї, Інтернет і мережі соціального забезпечення, Комісію з цінних паперів та бірж і Американський союз громадянських свобод. Така діалектика лежить в основі Америки і вона ніколи не повинна вирішуватися на користь одного чи другого. Але не можна й сприймати це як належне. Все це слід плекати, підтримувати і оберігати, – і ми робимо це, підтримуючи громадські школи, сплачуючи податки, розуміючи, що уряд – не ворог, і знайомлячись зі своїми сусідами через паркан, а не через Мережу.

Америка буває такою не щодня, але коли вона на висоті, то немає їй рівних. Взимку 1994 року моя найстарша донька Орлі співала в хорі четвертого класу початкової школи Бернінґ-Трі в Бетесді (штат Меріленд). На Різдво всі хори місцевих громадських початкових шкіл зібралися на велетенське видовище на міській площі Бетесди. Пішов туди і я, щоб послухати, як співає моя донька. Диригентом хору був афроамериканець, який на святковий концерт одягнув костюм Санта-Клауса. Першою піснею, яку заспівав хор того вечора, була класична пісня Хануки “Маоццур” на мелодію “Скелі віків”. Я дивився на цю сцену, слухав пісню, і мені аж сльози на очах виступили. Коли я вернувся додому, моя дружина Енн спитала, як там було. І я сказав їй: «Люба, я бачив чорношкірого чоловіка, переодягненого Санта-Клаусом, який диригував хором чотирьохсот школярів, які на міській площі міста Бетесда, штат Меріленд, співали “Маоццур”. Боже, благослови Америку».

Здорове світове суспільство – це суспільство, спроможне весь час урівноважувати Лексус з оливковим деревом, і кращої моделі для цього, ніж Америка, на землі нема. І саме тому я глибоко переконаний, що для того, аби глобалізація була тривкою, Америка повинна бути на висоті – нині, завтра і завжди. Вона не лише може, але й повинна бути маяком для цілого світу. Не змарнуймо ж цієї дорогоцінної спадщини.

Подяка

Ця книжка писалася чотири роки, і під час праці над нею мені допомагало чимало людей. Мій видавець, Артур Сульцберґер-Молодший, не лише дав мені достатній відтинок часу для написання цієї книжки, але й, що ще важливіше, запросив мене на посаду закордонного оглядача "Нью-Йорк Таймс", що дало мені змогу побачити і зрозуміти глобалізацію з перших рук. За це я глибоко йому вдячний. Мою працю дуже підтримав і також посприяв написанню цієї книжки Говел Рейнз, редактор сторінки передових статей, за що я теж йому щиро вдячний. Було б безтактністю не подякувати також теперішньому виконавчому редакторові "Нью-Йорк Таймс" Джо Лелівельдові та його попередникові Максові Франкелеві за те, що кілька років тому вони доручили мені ексклюзив на перехресті фінансів та закордонної політики, котре вперше викликало у мене інтерес до деяких тем, викладених у цій книжці

 Мені пощастило мати чимало добрих друзів, з якими я обговорював різні ідеї, що увійшли в цю книжку. Ніхто не дав мені стільки інформації з історії американської закордонної політики, як мій приятель Майкл Мандельбавін, який викладає курс міжнародних відносин у Школі вищих міжнародних студій Джона Гопкінса. Наші щотижневі дискусії про закордонну політику були для мене джерелом інтелектуального стимулювання. Мій приятель Ярон Езрагі, професор політичної теорії Єврейського університету Єрусалима, з самого початку підтримував цей мій проект і часто та щедро ділився зі мною своїм чудовим розумінням теорії демократії, мистецтва та журналістики. Я завжди черпаю користь з його порад та з нашої дружби. Мій брат по духу з часів мого перебування на Близькому Сході Стівен П. Коен з нью-йоркського Центру миру на Близькому Сході, не є знавцем глобалізації, але його оригінальний ум та чудове відчуття міжнародної політики збагатили цю книжку під різними оглядами. Як друг і як навчитель, він дав мені надзвичайно багато. Мій друг Ларрі Даймонд, старший науковий співробітник Інституту Гувера Стенфордського університету і співредактор "Журналу демократії", був моїм ментором в ділянці демократизації і коментував цю книжку на кожній стадії її приготування. Зустріч з ним, коли я був спостерігачем на сільських виборах у Північно-Східному Китаї, була однією з найщасливіших подій мого життя. Джим Гаскел, з компанії "Ґолдмен Закс", розвіяв одного дня мій сумний настрій, зателефонувавши з проханням прокоментувати статтю, яку я написав для "Таймсу", і з того часу наші розмови не припинялися. Він – фахівець з інформаційного арбітражу, і я дуже багато скористав з його зауваг до цієї книжки, коли вона готувалася до друку. Роберт Горматс, віце-президент "Ґолдмен Закс Інтернешинел", був ще одним з моїх постійних співрозмовників на цю тему. Ніхто краще від Боба не відчуває справи на перетині фінансів та закордонної політики, і завжди, зійшовшись разом, ми збагачуємося новими ідеями. Стівен Кобрін, директор Інституту Лаудера при Вортонській школі, запросив мене провести дуже цікавий семінар про цю книжку з декількома його колегами у Вортонській школі, а відтак знайшов час та інтерес, щоб прочитати чернетку цього тексту. Власні тексти Стіва про глобалізацію та його коментарі чимало допомогли мені. Економіст Світового банку Ахмед Ґалал, один з найкращих, безперечно, серед нового покоління економістів Єгипту, також знайшов час, аби вислухати різні аргументи, що увійшли в цю книжку, прочитав її у чорновому варіанті і висловив свої думки з приводу різних питань, які дуже мені допомогли.

Ґленн Прікетт, віце-президент "Консервейшн Інтернешинел", супроводив мене у подорожі до районів Бразилії із загроженою екологією і багато чого навчив мене у питаннях, які стосуються довкілля та глобалізації. Я вельми зобов’язаний йому. Джеффрі Ґартен, декан Єйльської школи менеджменту, запросив мене виступити перед групою його студентів-випускників і представити деякі теми цієї книжки. Він був для мене постійним джерелом ідей з приводу глобалізації

Міністр фінансів Ларрі Саммерс, його асистентка Мішель Сміт і я впродовж шести років вели безперервний діалог про міжнародну економіку, і немало ідей у цій книжці спалахнуло завдяки якійсь думці, що її кинув був Ларрі в одній з наших неофіційних “мозкових атак”. Економіст Клайд Престовіц також завжди був мені джерелом ідей стосовно глобальної торгівлі, і я вдячний йому за допомогу. Колишній міністр фінансів Роберт Рубін, президент Федерального резерву Алан Ґрінспан, управитель Банку Ізраїлю Якоб Френкель, економісти Генрі Кауфман та Кен Куртіс, президент Нью-Йоркського федерального резерву Вільям Дж. Мак-Донаф, менеджер інвестиційного фонду Леон Куперман, маклер Леслі Ґолдвассер, провідний економіст Світового банку Джон Пейдж, голова Національної економічної ради Джин Сперлінґ та президент Світового банку Джім Вольфенсон – усі вони знайшли час, щоб обговорити зі мною свої погляди на глобалізацію. Цінні інтерв’ю, необхідні для цієї книжки, дали такі представники приватного сектора, як президент "Монсанто" Роберт Шапіро, президент "Сіско Системс" Джон Чемберс, бізнесмен з Балтимора Джеррі Портной, фермер з Міннесоти Ґері Ваґнер та вищі посадовці компанії "Компак Комп’ютер"

У визначенні деяких культурних та релігійних аспектів глобалізації надзвичайно багато допоміг мені мій учитель – рабі Цві Маркс з його вельми особливим інтелектом. І, звичайно, добрим джерелом інтелектуального натхнення був мені мій давній приятель, професор з урядування Гарвардського університету Майкл Сендел. Редактор часопису "Форейн Полісі" Мойзес Наїм, історик закордонної політики Роберт Каґан, дослідник Китаю Майкл Оксенберґ, оглядач технологічної рубрики "Волл-стріт Джорнел" Волт Моссберґ, професор Роберт Пастор з університету Еморі, виконавчий редактор "Форейн Афферс" Фарід Закаріа, Клаус Шваб, Клод Смаджа та Барбара Ерскін з Давоського Світового економічного форуму, а також мій шваґер Тед Сенчурі – кожен з них посприяв здійсненню цього проекту різними, але дуже важливими способами. Моя мати Марґарет Фрідман та мої тесть і теща Метт та Кей Баксбауми, як завжди, надали мені воістину безцінну підтримку

Всіх згаданих вище осіб я звільняю від будь-якої відповідальности за цю книжку в її остаточному варіанті

Читач, напевне, помітив, що я багато цитую з двох визначних джерел. Одним є "Економіст", який далеко випередив будь-які інші агенції новин, коли йдеться про розуміння та висвітлення глобалізації. Іншим є реклама з Медісон-Авеню. З певної причини авторам реклами часто-густо властиве дуже глибоке розуміння глобалізації, і я не вагався черпати з їхніх робіт

Врешті, мої завсідні партнери у грі в гольф у Кейвз-Веллі Джоел Фінкельштейн та Джек Мерфі, а також Дан Гоніґ з Колорадо, допомогли мені залишитися при здоровому глузді, найменшою мірою не цікавлячись цією книжкою, а зосередившись на тому, як обіграти мене в гольф

Моя асистентка і помічниця Мая Ґорман показала себе чудовою співпрацівницею. Аж памороки беруть, коли згадати, скільки фактів та новин з різних закутків світу змогла вона виловити для мене. Я перед нею в боргу за всю її чудову роботу і підтримку

У мене нема ніякогісіньких сумнівів, що видавнича команда, з якою я працював ще над виданням книжки "З Бейрута до Єрусалиму", – мій редактор Джонатан Ґалассі з видавництва "Фаррар, Штраус та Ґіру", його заступник Пол Елі та мій літературний агент Естер Ньюберґ з компанії "Інтернешинел Кріейтів Менеджмент" – є найкращою у цьому бізнесі. Працювати з ними над ще однією книжкою було для мне великою честю. Команда Лу Енн Волтер видавництва "Енкор Букс", яке опублікувало видання цієї книжки у м’якій оправі, теж працювала чудово

Мої доньки Орлі та Наталі вислухали кілька версій цієї книжки у формі розповідей і деякі уступи можуть виголосити напам’ять. Вони завжди піднімали мені настрій і були бездонним джерелом натхнення. Але, як завжди, моїм першим і останнім редактором була моя дружина, Енн Фрідман. Ніхто ніколи не мав кращої супутниці життя, і саме їй присвячена ця книжка.

Примітки

1

1998 року Північна Корея погодилася заморозити свою програму ядерних досліджень в обмін на два ядерні реактори, спорудження яких серед інших мала фінансувати також Японія. (Тут і далі примітки перекладачів).

(обратно)

2

Глибоке Горло” (Deep Throat) – псевдо таємного аґента, зв’язаного з Вотерґейтським скандалом; справжнє ім’я його донині невідоме.

(обратно)

3

Фатх – священна війна мусульман.

(обратно)

4

Джессі Джеймс (1847–1882) – американський злочинець, ватаг банди, що грабувала потяги і банки, вбитий двома своїми спільниками

(обратно)

5

Теперішня офіційна назва Бомбея.

(обратно)

6

Інша назва цієї провінції – Ґірін.

(обратно)

7

Продукт з соєвого молока, схожий на сир.

(обратно)

8

Маються на увазі слова Тіпа О'Ніла, спікера американської Палати представників у 1960-х роках, щоб "всяка політика має місцевий характер".

(обратно)

9

В Лос-Аламосі, штат Нью-Мексіко, розташована найбільша американська лабораторія ядерних досліджень.

(обратно)

10

Так називалася внутрішньополітична програма президента Ліндона Джонсона, за урядування якого прийнято ряд законів, спрямованих на допомогу бідним.

(обратно)

11

Білл Клінтон походить з містечка Гоуп, що в перекладі означає "надія".

(обратно)

12

Бум залізничних акцій, який відбувався в Сполучених Штатах в середині ХІХ століття, тепер багато хто порівнює з теперішнім бумом Інтернету.

(обратно)

13

Фінансова криза 1720 року в Британії, що виникла внаслідок хвилі спекуляцій, яку викликало прийняття парламентом пропозиції "Саут-Сі Компані" – "компанії південних морів" взяти на себе більшу частину британського державного боргу.

(обратно)

14

Горейшо Елджер (1834-1899) – американський письменник, герої якого завдяки працьовитості і чесності доходили великого багатства і почестей.

(обратно)

15

Тобто у рекламному бізнесі. Вулиця Медісон-Авеню в Мангеттені – центр американської рекламної індустрії.

(обратно)

16

Американська група байкерів.

(обратно)

Оглавление

Томас Л. Фрідмен Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти ґлобалізацію

  Прелюдія: Світові десять років

  Частина І. Бачення системи

    Нова система

    Інформаційний арбітраж

    Лексус і оливкове дерево

    ... І стіни упали

    Мікрочіповий імунодефіцит

    Золота Гамівна Сорочка

    Електронне Стадо

Частина ІІ. Під’єднання до системи

  ДОСкапітал 6.0

  Ґлобалюція

  Форматори, адаптери і таке інше, або Про cильних і слабких

  Тайвань купуй, Італію приберігай, Францію продавай

  Золотий Біґ-Мак: теорія запобігання конфліктам

  Руйнівник

  Переможці забирають все

Частина ІІІ. Опір проти системи

  Реакція

  Що говорять люди (або реакція проти реакції)

Частина IV. Америка і Система

  Раціональний ентузіазм

  Революція – це США

  Якщо хочете поговорити з людиною, натисніть на одиницю

  Попереду є шлях

Подяка

*** Примечания ***