Дивовижна пригода містера Бредборо [Анрі Труайя] (fb2) читать постранично

Анрі Труайя ДИВОВИЖНА ПРИГОДА МІСТЕРА БРЕДБОРО

Містер Олівер Бредборо мешкав у сімейному пансіоні в районі Кортфілд-Гарденз. Фасад будинку, обрамлений двома колонами, був пофарбований у веселий кремовий колір. Білі стіни вестибюля також не віщували нічого таємничого. На сходах стояв дух страв, смажених на олії, і свіжої мастики. Паркет у коридорі ані рипнув під ногами. А зі стелі звичайнісінький прямокутний плафон розливав світло, цілком гідне вітрини модерного універсального магазину.

Я прийшов сюди із завданням редакції журналу “Жіночий калейдоскоп”, щоб узяти інтерв’ю у містера Олівера Бредборо з приводу недавніх суперечностей між ним і Лондонською спілкою психічних досліджень та його відставки з поста президента клубу “Шукачі привидів”. Я знав містера Бредборо лише як автора численних праць з окультизму, тож у запалі неофіта уявляв собі, що потраплю до незвичайної оселі, де за важкими завісами ховаються моторошні тіні, зі стін суворо поглядають оленячі голови, кам’яні плити підлоги вкриті ведмежачими шкурами, а в каміні, схожому на родинний склеп, палають цілі колоди, грубезні, мов стегна в носорога. Одначе дійсність зіштовхнула мене з височини моїх уявлень. Певна річ, моя майбутня стаття мала істотно потерпіти від такого розчарування, подумав я. Може, хоча б кімната містера Бредборо обставлена в тому химерному дусі, який мені уявлявся, але я вже не насмілювався в це повірити.

І ось я постукав у його двері.

– Соmе іn!^[1]

Який жаль! Голі сірі стіни. Ліжко-диван, заслане квітчастим кретоновим покривалом. У каміні мерехтить бліде полум’я газової пальнички... Мене було обікрадено. Мене було знищено. Тим часом назустріч мені вже поволі ступав огрядний чоловік.

– Містер Бредборо? – спитав я.

– Власною персоною.

Це був трохи сутулуватий, кремезний чолов’яга, міднолиций, мов мисливець із книжки про американський Дикий Захід; сиве волосся коротко підстрижене, вуса наїжачені, як у кота, а очі ясні, цнотливо-сині, наче в дівчини.

З редакції його вже попередили про мій візит. Як мені здалося, його потішив той інтерес, який виявило до нього наше жіноцтво.

– Я навіть гадки не мав, – сказав він, – що ваших читачок можуть зацікавити такі поважні проблеми.

Його мова остаточно добила мене. Містер Бредборо говорив правильною, навіть вишуканою французькою.

Голос його лунав наче з льоху, а в роті мовби каміння перекочувалось. При цьому він дивився просто мені у вічі.

У відповідь я пробурмотів щось про підвищення інтелектуального рівня наших передплатниць, і він засміявся доволі хижим сміхом.

– Та ви сідайте, – сказав він. – Віскі вип’єте?.. А ви мені подобаєтесь. То чого ви, зрештою, од мене хочете?

Містер Бредборо справив на мене неабияке враження, та водночас і розчарував мене, так само як і його кімната.

Надто вже квітучий він мав вигляд – вигляд людини при доброму здоров’ї, що полюбляє м’ясо з кров’ю, холодний душ та гігієнічні прогулянки на свіжому повітрі. Ніщо не виказувало в ньому вченого, що звик мати справу з привидами, того дослідника астральних світів і приборкувача потойбічних сил, яким мені його змальовували.

– Як і кожен із нас, – почав я, – я з великим подивом дізнався про вашу гучну відставку з поста президента “Шукачів привидів”, тож хотілося б запитати...

– Чому я покинув це товариство?

– Так.

Містер Бредборо зручніше вмостивсь у кріслі й примружив очі кольору морської блакиті.

– Друже мій, ви вже шістнадцятий журналіст, який ставить мені це запитання. Я відповів на нього п’ятнадцятьом вашим попередникам так само, як зараз відповім вам, але, як і п’ятнадцятьом вашим попередникам, вам не вистачить сміливості надрукувати те, що ви зараз почуєте.

– Запевняю вас...

– Не запевняйте – я це знаю.

– То сталося щось жахливе?

– Жахливе? Та ні... Дивовижне... атож, ще й яке дивовижне! Але передусім скажіть: ви вірите в існування привидів?

– Так... – відповів я і затнувся.

– Неправда. Та зараз ви в це повірите.

Мені стало трохи не по собі.

– Так-таки зараз?

– Коли вислухаєте мене. Донедавна я цілковито поділяв думку моїх друзів по клубу щодо природи існування потойбічних істот. Це душі, присутність яких відкрита людям, що мають дар провидіння. Вони нематеріальні, всевідаючі, безсмертні... Але внаслідок подій, про які я вам зараз розповім, мої переконання настільки змінилися, що мені довелось подати у відставку.

– Про що ж ви дізналися?

– Я дізнався – і затямте добре мої слова – про те, що привиди смертні. Вони живуть, як і ми, але в світі, що різниться від нашого, вони помирають, як і ми, від старості, хвороб чи нещасливих випадків, і одразу ж відроджуються в чиїйсь тілесній оболонці. Ніщо не зникає без сліду, ніщо й не з’являється з нічого...

– Метемпсихоза, переселення душ?

– Щось подібне.

– А як же духи Наполеона чи Юлія Цезаря, що їх ото викликають спірити?