Оповідання (збірка № 2) [Хорхе Луїс Борхес] (fb2) читать постранично, страница - 4

хоча тема й дозволяла патетику, лишався незворушним і буденним. Сон був коротким. І він знав, що Спить у своїй кімнаті, а дружина спить поряд. У пітьмі до нього долинув голос:

«Кілька днів тому на розі вулиці Кордова ти обговорював з Борхесом рядки невідомого севільського поета «О смерте, тихо прийди, як ти приходиш у саеті». Ви припускали, що те свідоме відлуння якогось латинського тексту, оскільки такі запозичення відповідали тогочасним звичаям вкрай відмінним від нашої — більш комерційної, ніж художньої концепції плагіату. Ви тільки не припускали, не могли припустити, що ваша розмова пророча. Через кілька годин ти поспіша тимеш на останній перон, що на площі Конституції, аби не спізнитися на лекцію В' університеті Ла-Плати. Ти сядеш у поїзд, покладеш на полицю портфьль, вмостишся на звичному місці біля вікна. Хтось мені не відомий, але чиє обличчя я бачу, озветься до тебе. Ти не відповіси, бо будеш мертвий. Перед тим попроща єшся, як завжди, з дружиною та доньками. І ти не пам'ятатимеш сну, бо забуття необхідне, щоб усе сталося саме так».

Авреліно Арредондо

Сталося це 1897 року в Монтевідео.

Щосуботи друзі займали один і той'же бічний столик у кав'ярні «Глобус», як достойні бідняки, що уникають запрошувати гостей додому, або ті, що приховують свої знайомства. Всі вони були жителі Монтевідео; спершу довелося докласти зусиль, аби заприятелювати з Арредондо, досить стриманим провінціалом. Худорлявий і темноволосий, невисокий на зріст, дещо незграбний молодик, якому нещодавно минуло двадцять. Обличчя непримітне, вирізнялися тільки очі, дрімотливі й жваві водночас. Служив прикажчиком у галантерейній крамниці на вулиці Буенос-Айрес, а на дозвіллі вивчав юриспруденцію. Поки інші засуджували спустошливу війну, яку, на загальну думку, президент затягував з ганебних міркувань, Арредондо мовчав. Мовчав і тоді, коли його брали на кпини як хитруна.

Невдовзі після битви під Серрос-Бланкос Арредондо сказав друзям, що на деякий час мусить виїхати до Мерседес. Звістка нікого не схвилювала. Хтось порадив остерігатися збіговиськ гаучо на чолі з Апарісіо Саравіа 3, Арредондо всміхнувся і відповів, що не боїться «білих». Співрозмовник прийняв гру і промовчав.

Важче далося прощання з Кларою, його нареченою. Він повторив їй, майже слово в слово, те саме. Попередив, щоб не чекала листів, бо не матиме на них часу. Клара не любила писати листи й охоче пристала на таку умову. Вони палко кохали одне одного.

Арредондо жив на околиці міста. Йому прислужувала мулатка з таким же прізвищем, як і в нього, бо її предки були рабами в його сім'ї ще за Великої

війни'. Арредондо повністю покладався на неї; він звелів жінці казати всім, хто його питатиме, буцімто поїхав з міста. А перед тим востаннє одержав платню в галантерейній крамниці.

Перебрався до тильної кімнати, іцо виходила не земляне патіо. Пересторога була зайвою, однак тепер Арредондо міг почати добровільне ув'язнення.

З вузького Металевого ліжка, на якому, згадавши давню звичку, він спочивав пополудні, Арредондо сумовито дивився на порожню полицю. Він розпродав усі свої книжки, навіть підручники з юриспруденції. Лишилася тільки Біблія, яку колись починав читати, та так і не дочитав.

Заходився вивчати її, сторінка за сторінкою, часом зацікавлено, часом знудьговано, і поклав собі вивчити напам'ять якусь главу з книги Мойсея та кінцівку Еклезіаста. Не прагнув зрозуміти прочитане. Людина вільнодумна, він щовечора читав «Отче наш», як обіцяв матері, коли їхав до Монтевідео. Бо якби знехтував синівську обітницю, міг би вскочити в халепу.

Він знав свою мету — ранок двадцять п'ятого серпня. Знав, скільки днів мусить чекати. Коли ж мети досягне, час зупиниться або, точніше, його вже не обходитиме, що станеться потім. Він чекав цього дня, як щастя чи свободи. Спинив годинника, щоб не позирати на циферблат, але щоночі, зачувши два надцять глухих ударів, відривав листок календаря і думав: одним днем менше.

Спершу намірявся жити звичним життям. Пити свій мате, палити сигарети, читати й повторювати, певну кількість сторінок, теревенити з Клементиною, коли та приноситиме на таці їжу, заучувати й відточувати якусь промову, перш ніж загасити свічку. Розмовляти з Клементиною, жінкою літньою, було нелегко, бо її пам'ять зупинилася на часі, коли вона жила на селі.

Він мав шахівницю і розігрував на ній безладні партії, які не завершував. Туру, якої бракувало, він замінював кулею або монетою.

Аби згаяти час, Арредондо щодня прибирав кімнату й ганявся за павуками. Мулатку дратувало, що хазяїн опускається до такого: то, мовляв, її клопіт, та й робить він це Незграбно.

Арредондо був би радий прокидатися, коли сонце підіб'ється височенько, але переважила давня звичка пробуджуватись удосвіта. Він скучив за друзями, хоча й усвідомлював без жалю, що вони, з огляду ня його стриманість, не нудь гують за ним. Котрийсь із них завітав якось і запитав про нього, та далі порогу не