Оповідання (збірка № 2) [Хорхе Луїс Борхес] (fb2) читать постранично, страница - 2

істоти, воскресне зі своїми діяннями, і йому звелять оживити її, і він не зможе, і горітиме разом з нею у вічному вогні. Хлопчиком я спізнав жах такого спектрального подвоєння або помноження дійсності, коли стояв перед великими дзеркалами. Вони непохибно й невтомно переслідували мої рухи, їхня космічна пантоміма після смеркання ставала надприродною. Я благав бога й свого ангела-заступника, щоб мені не снилися дзеркала. Я занепокоєно спостерігав за ними. Іноді боявся, що вони почнуть різнитися від дійсності, часом мене лякало, що лихі пригоди спотворять у них моє обличчя. Тепер я впевнився, що цей страх знову якимсь дивом існує в світі. Істина досить проста і невтішна.

Близько 1927 року я познайомився з однією похмурою дівчиною; спершу по телефону (Хуліа з'явилася як голос без імені та подоби), потім надвечір ми зустрілися на вулиці. У неї були великі стривожені очі, чорне гладке волосся, тендітна постать.

Вона була онукою й правнучкою федералістів, а мої предки належали до унітаріїв', і ця давня незлагода нашої крові стала для нас сполучною ланкою, спільним надбанням вітчизни. Хуліа жила з батьками у великому будинку з високими стелями, облупленому й занедбаному, що свідчило про достойну бідність господарів. Надвечір — лічені рази ввечері — ми прогулювалися кварталом Бальванера, де вона мешкала. Доходили до залізниці, а одного разу вулицею Сарм'єнто дісталися колишнього Сторічного парку. Ми не були закохані й не вдавали їх із себе: я вгадував у ній силу, далеку від еротики, і побоювався її. Стало банальним звіряти жінкам справжні або вигадані події дитинства. Якось я розповів їй про дзеркала, то було 1928 року, галюцинація ж розквітла 1931. Нещодавно я дізнався, що Хуліа збожеволіла, і дзеркала в її спальні запнуті, бо вона бачить у них моє відображення, яке витіснило її власне; і тремтить, і мовчить, і запевняє, що я якимсь дивом переслідую її.

Згубна послужливість моєї подоби, однієї з моїх колишніх подоб. Через таку огидну здатність мого обличчя і я повинен викликати огиду, та мене вже це не обходить.

Етнограф

Цю історію я почув у Техасі, але сталася вона в іншому штаті. В ній лише один герой, якщо не брати до уваги, що в кожній історії тисячі героїв, видимих і невидимих, живих і мертвих. Його звали, здається, Фред Мардок. Довготеле сий, як то американці, ні білявий, ні чорнявий, мовчазний, з профілем, наче витесаним сокирою. Нічого в ньому виняткового, навіть позірного, що властиве молодим людям. Поштивий від природи, він ревно вірив книгам і тим, хто їх

'Федералісти та унітарії—два політичні угруповання в Аргентіні 20-х років XIX століття.

пише. Якраз у тому віці, коли людина ще не знає, на що вона здатна, і ладна присвятити себе тому, що пропонує їй доля: містиці перської мови або невідомо му походженню угорської, перипетіям війни чи алгебри, пуританізму чи оргії. В університеті йому порадили вивчати індіанські мови. Таємні обряди зберегли ся в деяких племен на Заході; його професор, людина літня, запропонував йому пожити в резервації, поспостерігати обряди й розгадати таємниці, що їх чаклуни звіряють неофітам. Коли ж повернеться, він відредагує дисертацію, а факультетське начальство віддасть її до друку. Мардок охоче погодився. Один із його предків загинув у прикордонній війні, тож тепер давня родинна драма стала ніби сполучною ланкою. Авжеж, він передбачав труднощі, які його чекали;

мусив добитися, аби червоношкірі вважали його своїм. І він зважився на тривалу авантюру. Понад два роки жив у чистому полі, серед мурів з невипаленої цегли та просто неба. Прокидався вдосвіта, засинав, коли сутеніло, навіть сни вже снилися мовою, яка не була йому рідною. Ходив у дивному одязі, забув друзів і місто, піднебіння його звикло до прянощів, а думки набули спрямування, які його логіка відкидала. Перші місяці потай робив нотатки, які згодом порвав: чи то щоб не викликати підозру, чи то вже не потребував їх. Після певних вправ, що мали вдосконалити його морально та фізично, священик звелів й-ому згадувати ті свої сни й удосвіта звіряти їх. Він пересвідчився, що ночами, коли місяць уповні, йому сняться бізони. Сни повторювалися, він переповідав їх своєму наставнику, і той нарешті відкрив йому таємне вчення. А одного ранку, не попрощавшись ні з ким, Мардок зник.

У місті його охопила туга за тими первісними вечорами в полі, де колись тужив за містом. Прийшов до професора і сказав, що знає таємницю, але вирішив не розголошувати її.

— Ви зв'язали себе словом?

— Ні, не тому, — заперечив Мардок. — У тих краях я пізнав таке, чого не можу розкрити.

— Годі висловити те по-англійському? — припустив співрозмовник.

— Не в тім річ. Тепер, володіючи таємницею, я б знайшов сто різноманітних і несподіваних способів, аби викласти її. Не знаю, як це вам пояснити, але таємниця надто цінна, а наука, наша наука, видається мені тепер чистісінькою нісенітницею.

Він помовчав, а тоді додав:

— Та й таємниця не варта тих доріг,