Пампушка [Гі де Мопассан] (fb2) читать постранично, страница - 15

люльку, а радісні пасажири швидко вкладали речі й харчі на дорогу.

Чекали тільки на Пампушку. Нарешті вона з’явилася.

Вона була трохи збентежена й засоромлена і несміло наблизилась до своїх супутників, але вони всі, як один, відвернулись од неї, наче й не помітили її. Граф поважно дав руку дружині, щоб відвести її од нечистого сусідства.

Товстуха остовпіла й спинилася; потім, зібравши всю свою мужність, звернулась до фабрикантової жінки й скромно прошепотіла:

— Добридень, мадам.

Та ледве кивнула їй зневажливо головою, озирнувши її поглядом ображеної доброчесності. Кожен удавав, немов чимось заклопотаний, і всі цурались її, наче вона принесла якусь заразу у своїх спідницях. Потім поспішали до диліжанса, куди вона ввійшла остання і вмостилася на те саме місце, що на початку подорожі.

Її, здавалося, вже не помічали і навіть не впізнавали; а мадам Люазо, з обуренням дивлячись на неї здаля, сказала півголосом своєму чоловікові:

— Щастя моє, що я не поруч із нею.

Тяжка карета рушила, і подорож тривала далі.

Спершу всі мовчали. Пампушка не насмілювалася підвести очей. Вона відчувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе, що поступилася й забруднила себе поцілунками пруссака, в обійми якого її так зрадливо кинули.

Але графиня, звертаючись до мадам Каре-Ламадон, перервала, нарешті, це тяжке мовчання:

— Ви, напевно, знайомі з мадам д’Етрель?

— Так, це моя приятелька.

— Яка мила жінка!

— Чарівна! Насправді виборна натура; до того освічена й артистка з голови до ніг; чудово співає й малює досконало.

Фабрикант розмовляв з графом, і крізь деренчання вікон іноді проривалися слова: «купон, пайка, премія, термін».

Люазо, що захопив у корчмі стареньку колоду карт, засмальцьованих за п’ять років совгання ними на погано витертих столах, грав з дружиною в безик.

Черниці піднесли довгі чотки, що висіли у них коло пояса, воднораз перехрестилися, й раптом їхні губи швидко заворушилися, все поспішаючи й поспішаючи та прискорюючи своє нерозбірливе шепотіння — так наче вони молилися наввипередки; коли-не-коли вони цілували якісь медальйони, знову хрестилися й знов починали бубоніти хутко й безперестанку.

Корнюде нерухомо сидів і роздумував.

Після трьох годин дороги Люазо склав карти.

— Я вже виголоднівся, — сказав він.

Його дружина розвинула пакунок і дістала відтіля шматок холодної телятини. Вона акуратно накраяла її тоненькими твердими скибочками, і вони вдвох заходилися їсти.

— А чи не зробити це саме й нам? — сказала графиня.

З нею погодились, і вона розпакувала провізію, зготовлену на дві сім’ї. То був один з тих довгуватих полумисків, що мають покришку із фаянсовим зайчиком, щоб позначити, що під нею є справжній заячий паштет, різні ковбаси, в яких білі жилки сала перемежалися з темною дичиною й іншим дрібно посіченим м’ясом. На куску швейцарського сиру, загорнутого в газету, видніло слово: «Пригоди», відбите на його маслистій поверхні.

Черниці розвинули кільце ковбаси, що пахла часником; а Корнюде, засунувши обидві руки разом у широкі кишені свого подорожнього пальто, з одної витягнув чотири твердих яйця, а з другої — шкоринку хліба. Він обідрав шкаралупу, кинув її собі під ноги в солому й почав кусати яйце, так що кришки сипалися на його велику бороду і жовтіли на ній, як зірки.

У поквапу й тривозі раптового пробудження Пампушка не встигла подбати про їжу; і тепер, розлютована, спересердя важко дихаючи, вона дивилася на всіх оцих людей, що спокійнісінько їли. Одразу був її охопив бурхливий гнів і вона розімкнула рота, щоб викласти їм усе навпростець у лайці, готовій зірватися їй з уст, але не змогла говорити, так роздратування душило її.

Ніхто на неї не дивився, ніхто й не думав про неї. Вона відчувала, що тоне в презирстві цих чесних падлюк, які спершу жертвували нею, а потім кинули, наче брудну й нікчемну річ. Тут їй пригадався великий кошик, повний всіляких смачних наїдків, які вони так жадібно зжерли, її двоє ситих, залитих холодцем курчат, її паштет, грушки, чотири пляшки бордо; і злість її враз обірвалася, як рветься туго натягнена шворка, — вона почувала, що от-от заплаче. Вона зробила величезне зусилля, напружилась, ковтала сльози, як дитина, та вони все підступали до її очей, виблискуючи на віях, — і раптом дві великі сльози скотилися з очей і тихо капнули на її щоки. Услід за ними потекли інші, вже швидше, наче краплі води, що просякають крізь скелю, і рівномірно падали на її пишні опуклі груди. Вона сиділа випростана, з зосередженим поглядом, з лицем блідим та суворим, сподіваючись, що ніхто не зверне уваги.

Але графиня помітила і знаком показала своєму чоловікові. Він знизнув плечима, наче говорив: «Що ж робити, я не винен». Мадам Люазо з глухою усмішкою й виглядом переможниці промурмотала:

— Вона оплакує своє безчестя.

Дві побожні сестри, завинувши в папір рештки своєї ковбаси, почали знов молитися.

Тоді Корнюде,