Втрачений роман [Шервуд Андерсон] (fb2) читать постранично, страница - 2

ввірвалася до нього.

Якраз в ту мить, коли він почав нарешті її розуміти, майже вловив сутність її особистості. Кожен письменник зрозуміє складність його становища. Він оскаженів і ударом збив її з ніг.

Що далі? Вона покинула його. Та й чи могло бути інакше? Книгу він все ж таки закінчив. Це була справжня книга!

Тепер про його втрачений роман. Він каже, що після того, як дружина покинула його він повернувся до Лондона і жив самітником. Він був переконаний, що напише іще один роман. Він же добився сякого такого визнання, його роботу хвалили.

Другий роман писати було настільки ж важко, як і перший. Можливо, він просто виписався.

І, звісно, йому було соромно. Йому було соромно за те, як він повівся з дружиною. Беручись за наступний роман, він хотів втекти від важких думок. Він мені сказав, що все написане ним за наступні рік або два нікуди не годилося. Слова були наче дерев’яні, ні краплі життя.

Місяці й місяці без жодних змін. Він сторонився людей. А діти?

Він відправляв дружині гроші і одного разу навіть приїхав до неї в гості.

Вона жила у свого батька. Він приїхав туди і викликав її. Вони пішли гуляти на поле.

— Ми не могли розмовляти, — сказав він. — Вона розплакалась і назвала мене божевільним.

Я люто зиркнув на неї, так як того вечора, коли вдарив її. Моя дружина обернулася і побігла до батькового будинку. Я поїхав геть.

Написавши один чудовий роман, він, звісно, хотів писати ще. У нього в голові було безліч різноманітних характерів і ситуацій. Годинами він просиджував за столом, писав, а потім йшов гуляти вулицями, так як гуляли ми з ним того вечора.

Нічого не виходило так, як він хотів.

У нього навіть виникла певна теорія про себе. Він вважав, що другий роман всередині нього, наче ненароджена дитина. Совість мучила його, коли він згадував про дружину та дітей. Він казав, що любить їх, але не хоче бачити.

Іноді йому здавалося, що він їх ненавидить. Одного вечора, після того, як в ньому відбувалася ця душевна боротьба — це трапилося вже після того як він почав уникати людей — він написав свій другий роман. Ось, як це сталося.

Весь ранок він сидів в своїй кімнаті. Це була маленька кімнатка, яку він орендував в бідному кварталі Лондона. Він рано встав з ліжка і навіть не поснідавши, сів писати. І все, що він написав того ранку, також було жахливим.

Десь о третій по обіді він вирушив на прогулянку. З собою взяв великий запас паперу.

— Мені здавалося, що я будь-якої миті почну писати, — сказав він.

Він пішов до Гайд Парку. Був світлий, теплий день, багато людей гуляли парком. Він вмостився на лавці.

Він нічого не їв з минулого вечора. І раптом вирішив перевірити один трюк. Пізніше я чув, що деякі молоді поети в Парижі використовують подібний тип творчості і розглядають його абсолютно серйозно.

Письменник вирішив випробувати те, що називають «автоматичним письмом».

Він просто приклав олівець до аркуша і дозволив виводити які завгодно слова.

Звісно, в результаті виходила дивна мішанина абсурдних слів, і він перестав це робити.

Ось так сидів він на лавці, спостерігаючи за людьми, що проходили повз.

Він був стомлений, немов чоловік, що вже давно закоханий в недоступну для нього жінку.

Припустімо існують труднощі. Він або вона одружені. Вони кидають одне одному багатообіцяючі погляди, але нічого не відбувається.

Вони все чекають і чекають. Більшість людей проводять своє життя в очікуванні.

І тоді раптово він почав писати свій роман. Його темою звісно були чоловік та жінка, закохані. Яку ще тему могла обрати така людина, як він? Він пояснив мені, що багато думав про свою дружину, про свою жорстокість по відношенню до неї. Він писав і писав. Минув вечір, настала ніч. На щастя, світив місяць. Він продовжував писати. За його словами, ще ніколи не працював він з такою інтенсивністю, як тоді, і навряд чи коли-небудь буде. Година минала за годиною. Наче божевільний, сидів він на лавці і писав.

За одним присідом, він написав цілий роман, а потім пішов додому спати.

Ще ніколи в житті він не був настільки щасливим і задоволеним собою.

— Я вважав, що сплатив свій борг перед дружиною та дітьми, всім і всьому, — промовив письменник. — Навіть якщо вони про це ніколи не дізнаються, яка різниця?

Всю любов, яка жила в ньому, він перелив у роман.

Прийшовши додому, він поклав його на стіл.

Яке неймовірне задоволення — розуміти, що ти зробив щось надзвичайне.

Потім він вийшов з кімнати і вирушив на пошуки місця, де він міг би перекусити.

Наївшись, він пішов блукати містом. Він і сам вже не пригадує, як довго ходив.

Він повернувся додому і заснув. На той час вже світало. Він проспав весь наступний день.

Прокинувшись, він вирішив в першу чергу поглянути на свій роман.

— По-правді, я весь цей час знав, що там нічого немає. На столі лежав тільки стос чистих аркушів. В будь-якому разі, — відзначив він, — одне я розумів точно. Ніколи в житті мені більше не написати настільки красивий