У затінку дівчат-квіток [Марсель Пруст] (fb2) читать постранично, страница - 4

інше, як неусвідомлені нею «бо»; вона й гадки не мала, що (подібно до того, як є старці, напрочуд молодяві на свій вік, королі, що тримаються зовсім просто, і провінціали-всевіди) маркіз де Норпуа завдяки одним і тим самим звичкам може вчасно давати всьому раду й акуратно відповідати на листи, бути милим у вищому товаристві й чемним з нами. Ба більше, помилка моєї матері, як і всіх скромних людей, пояснювалася тим, що вона принижувала, а отже, й відривала від інших речей усе, пов'язане з її особою. Вона бачила заслугу батькового приятеля в тому, що той так швидко нам відписує, хоча веде велике листування, в цьому листуванні виняткової ваги надавала його листові нам, хоча цей його лист був усього лиш одним з його листів; так само вона не враховувала того, що для маркіза де Норпуа обід у нашому домі був лиш одним із численних обідів у його світському житті: не спадало їй на думку, що посол здавна звик на дипломатичній службі вважати проханий обід за один зі своїх обов'язків, що він звик показувати на таких обідах прищеплену йому галантність, якої не міг позбутися й тоді, як сидів за нашим столом.

Перший обід з маркізом де Норпуа, — того року, коли я ходив гратися на Єлисейські Поля, — запам'ятався мені, бо я тоді нарешті побачив Берму на ранковій виставі у «Федрі», бо розмовляючи з маркізом де Норпуа, я одразу і по-новому збагнув, настільки почуття, породжувані в мені всім, що стосується Жільберти Сванн та її батька-матері, не схожі на ті, які ця родина будить до себе в решти людей.

Певне, бачачи, як я журюся напередодні різдвяних канікул (Жільберта мені заявила, що ми з нею не побачимося аж до їхнього кінця), мати на потіху мені сказала: «Якщо тобі все ще кортить побачити Берму^[15], батько, мабуть, дозволить піти тобі до театру з бабусею».

Але то саме маркіз де Норпуа сказав моєму батькові, що мені було б корисно піти на Берму, що така подія для підлітка стане пам'яттю на все життя. Батько, досі противник того, щоб я марнував час і важив здоров'ям через те, що він, на превелике бабусине обурення, називав дурницею тепер ладен був дивитися на реабілітовану послом виставу як на одну з умов, необхідну для побудови моєї блискучої кар'єри. Бабуся, яка, згнітивши серце, пожертвувала задля мого здоров'я всім тим корисним, що, на її думку, дала б мені гра Берми, тепер тільки руками розводила: маркіз де Норпуа щось там бовкнув, а батьки вже готові занехаяти здоров'я дитини. Твердо уповаючи, як подобає раціоналістці, на свіже повітря та на ранні обляги, вона вболівала над цим порушенням приписаного мені режиму і вражено знай товкла моєму батькові: «Який же ти легковажний!» — на що батько огризався: «Отакої! Тепер ви вже проти, щоб він ішов до театру? Хай йому грець! А хіба то не ви цілі дні доводили нам, що це вийде йому на користь?»

Але маркіз де Норпуа змінив батькові плани в куди істотнішій для мене справі. Батькові завше хотілося, щоб я пішов у дипломати, а я все потерпав, що як мене і залишать на якийсь час при міністерстві, то потім зашлють послом до якоїсь столиці й розлучать із Жільбертою. Може б краще, прикидав я, повернутися до моїх літературних задумів, — скільки цих задумів зріло в моїй голові й гинуло марно під час моїх прогулянок на Ґермантську сторону! Проте батько не хотів бачити мене письменником, він вважав, що письменство дипломатії не пара; він навіть відмовлявся називати його кар'єрою, аж це маркіз де Норпуа, який не любив скороспілих дипломатів, переконав його, що пером можна здобути не менше лаврів, багатства і незалежности, ніж складанням дипломатичних нот.

— Ну ось, я й не думав: старий Норпуа зовсім не від того, щоб ти взявся за перо, — сказав мені батько. Батько, людина досить впливова, завжди вірив, що все можна залагодити, все розв'язати в розмові значних осіб. — Я колись привезу його до нас обідати просто з комісії. Ти з ним побалакаєш, щоб він міг тебе оцінити. Напиши щось гарне й покажи йому, він на короткій нозі з редактором «Ревю де Де Монд»^[16], він уведе тебе туди, він, такий пройда, зробить усе; а от про нинішню дипломатію, хай ти сказишся, висловлюється він не…

Радісна надія на те, що нас із Жільбертою не розлучать, надихнула мене, проте не дала снаги написати щось таке гарне, щоб його не було соромно показати маркізові де Норпуа. Змережавши сторінку-другу, я знуджено кинув перо й заплакав; то були сльози люті на самого себе: який же я безталанний, який нездара, нагоду залишитися в Парижі, надану мені приходом маркіза де Норпуа, і ту марную. Втішало мене лише те, що я скоро побачу на сцені Берму. Але так само, як морську бурю мені хотілося побачити на узмор'ї в усій її несамовитості, я мріяв і велику акторку бачити єдино в одній із тих класичних ролей, де вона, за відгуком Сванна, сягнула вершка. Адже коли ми шукаємо вражень у природі чи в мистецтві, сподіваючись якогось дивовижного одкровення, ми не дуже схильні відкривати свою душу для менш яскравих вражень, які можуть спотворити уявлення про