Марсель Пруст У пошуках утраченого часу. У затінку дічат-квіток
Панові Ґастону Кальметтові на знак глибокої і щирої подяки
ЧАСТИНА ПЕРША ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН
Коли вперше зайшла мова про те, щоб запросити пана де Норпуа на обід, моя мати висловила жаль, що професор Коттар у від'їзді і що вона забула дорогу до Сванна, жаль, бо і той, і той напевне зацікавили б колишнього посла, але мій батько відповів, що такий чудовий співрозмовник, таке вчене світило, як Коттар, ніколи не зайвий за столом, натомість Сванн із його похвальбою, з його звичкою дзвонити в усі дзвони про свої навіть нікчемні знайомства, звичайнісінький задавака або, як сказав би маркіз де Норпуа, «бздюха». Ця батькова репліка вимагає бодай короткого пояснення. Дехто, мабуть, пам'ятає такого собі Коттара і Сванна, який у своїй світськості довів скромність і стриманість до найвищої міри делікатности. Та річ у тім, що до «Сванна-сина», а також Сванна — члена Жокей-клубу, давнього приятеля моїх батьків, прилучився ще один, новий Сванн (і, мабуть, це була не остання його іпостась), Сванн — Одеттин чоловік. Пристосовуючи до убогих запитів цієї жіночки притаманний йому інстинкт, свої прагнення та своє завзяття, він примудрився створити собі становище куди гірше за попереднє: адже треба було скотитися до рівня своєї життєвої супутниці. Отак-то він і нап'яв на себе личину нової людини. Отож, одвідуючи сам-один своїх приятелів, яким не хотів накидати Одетти, оскільки ті самі не просили познайомити з нею, він зажив укупі з дружиною новим життям і завів собі нових знайомих: зрозуміло, що, зважуючи ранг, до якого ці люди належали, и відповідно оцінюючи, наскільки спілкування з ними тішитиме його гонор, він узяв за взірець не найцікавіших представників того кола, де бував до одруження, а давніх Одеттиних знайомих. Але навіть знаючи, що теперішній Сванн прагне водитися з дрібними урядовцями і з запроданками — оздобою міністерських балів, усі дивувались, як це він, хто колись, і навіть ще й нині, так любо замовчував, що в нього у кишені запрошення до Твікінґему або до Бекінґем-Пелесу[1], кричить на всіх перехрестях, що дружина якогось заступника діловода візитувала пані Сванн. Може, шукаючи цьому пояснення, скажуть, що простота Сванна, світської людини, була лише витонченою формою його марнославства і що на прикладі давнього приятеля моїх батьків так само, як на прикладі декотрих інших жидів, можна спостерігати черговість стадій, через які проходили його одновірці: від найпримітивнішого снобізму і найбрутальнішого хамства до найвитворнішої ґречности. Одначе головна причина, яка може бути поширена на всіх людей, полягала ось у чому: самі наші чесноти не є чимось вільним, нічим не скутим, чимось, що завжди до наших послуг; зрештою в нашому уявленні вони настільки зрощені зі способом життя, який зобов'язував нас виявляти їх, що коли перед нами відкривається діяльність іншого роду, то вона захоплює нас зненацька, і нам навіть на думку не спадає, що вона здатна відродити в нас колишні чесноти. Сванн, запобігаючи перед цими новими знайомими і пишаючись ними, скидався на скромного і великодушного великого художника, який на старість захопився куховарством чи садівництвом і наївно радіє хвалі, виспівуваній його стравам чи грядкам, що їх критикувати зась, тоді як на критиків його шедеврів він не сердиться; а може, на того, хто щедро дарує свої полотна, але кого дратує програш сорок су в доміно.
Щодо професора Коттара, то ми ще не раз побачимо його згодом, у «принципалки», в замку Распельєр. Наразі гідне уваги одне: зміна, що сталася зі Сванном, могла зрештою дивувати, бо вона звершилася непомітно для мене, ще коли я зустрічався з Жільбертиним батьком на Єлисейських Полях, звершилася тим непомітніше, що він не озивався там до мене і не мав нагоди хвалитися своїми зв'язками у світі політиків. (Щоправда, якби він і хвалився, то я навряд щоб одразу розпізнав у ньому марнославця — сформований здавна образ якоїсь людини застилає нам полудою очі й робить глухими вуха; моя мати цілі три роки не помічала, що її небога квацяє губи, наче помада була невидима, цілком розчинена в якійсь рідині, поки додаткова частка помади чи якась інша причина не викликала явища так званого пересичення: вся доти не помічена фарба кристалізувалася, і моя мати, вражена цим несподіваним кольоровим розгулом, заявила, цілком по-комбрейському, що це сором, і майже порвала з небогою.) З Коттаром — навпаки: та пора, коли він був присутній при перших візитах Сванна у Вердюренів, відійшла в далеке минуле, та ба! і почесті, і титули приходять із віком; по-друге, можна бути невігласом, по-дурному каламбурити і попри те мати особливий хист, якого не заступить жодна загальна культура: хист великого стратега чи великого клініциста. Справді, побратими бачили в Коттарі не лише неосвіченого практика, який зрештою зажив європейської слави. Найрозумніші серед молодих лікарів заявляли, — принаймні протягом кількох років, бо мода мінлива, потреба змін у самій її природі, — що як вони захворіють, то довірять своє життя лише Коттарові. Звісно, вони воліли товариство професорів очитаніших, наділених більшим художнім смаком, з якими можна було розмовляти про Ніцше чи там про Ваґнера. На музичних вечорах, які влаштовувала пані Коттар, у надії, що її муж стане деканом факультету, і на які запрошувала чоловікових колег та учнів, сам він, замість слухати музику, різався в карти у суміжній вітальні. Зате він відзначався влучністю, проникливістю, точністю своїх діагнозів. По-третє, щодо спілкування професора Коттара з такими людьми, як мій батько, зауважмо, що натура, яка в нас виявляється на старість, не завжди, хоч нерідко буває й навпаки, є нашою первісною натурою, розквітлою чи заниділою, вматерілою чи затертою; ба іноді це первісна натура навиворіт. Замолоду Коттар зі своєю нерішучістю, сором'язливістю і надмірною послужливістю скрізь, окрім закоханих у нього Вердюренів, був мішенню для дотепів та жартів. Який добрий друг порадив йому вдавати неприступність? Важливість його становища допомагала йому зберігати таку міну. Всюди, окрім дому Вердюренів, де він мимоволі робився самим собою, Коттар напускав на себе холодність, любив мовчати, був безапеляційний, коли мусив говорити, не пропускав нагоди сказати щось прикре. Цю нову манеру триматися він міг перевірити на пацієнтах, які, бачачи його вперше, не могли робити порівнянь і вельми здивувалися б, якби їм сказали, що на вдачу професор Коттар зовсім не шорсткий. Він намагався завжди здаватися незворушним, і навіть у лікарні, коли від його каламбурів реготали всі, від старшого лікаря до новачка-студента, жоден м'яз не здригався на його виду, тепер безвусому і безбородому, а тому зовсім невпізнанному.
Насамкінець пояснімо, хто ж такий цей маркіз де Норпуа. Перед війною він був повноважним міністром, а 16 травня[2] послом, і, попри все це, на превеликий подив багатьох, він не раз відтоді презентував Францію в надзвичайних місіях, навіть як контролер державних боргів у Єгипті, де він завдяки своїм великим фінансовим здібностям неабияк прислужився. Ці пізніші доручення давали йому радикальні уряди, служити яким погордував би простий реакціонер-буржуа і яким через своє минуле, через свої стосунки, через свої переконання маркіз де Норпуа мав би здатися підозрілим. Але, очевидно, передові міністри усвідомлювали, що таке призначення доводить те, на яку широту вони здатні, коли йдеться про добро Франції; цим вони виявляли, що вони неабиякі державні мужі, навіть така газета, як «Деба», славила їхню політичну мудрість, — і при цьому розраховували на престиж, пов'язаний із блакитною кров'ю, а також на інтерес, який викликає, подібно до театральної розв'язки, непередбачений вибір. А ще вони знали, що, завербувавши маркіза де Норпуа, вони можуть збирати ці лаври, цілком покладаючись на його лояльність; маркізтво правило для них не за осторогу, а за гарантію. І тут уряд Республіки не прогадав. Передусім тому, що деякі аристократи, змалку виховані на пошані до свого роду як до певного духовного надбання, якого у них не забрати (і чия вартість добре відома не лише людям рівним їм, а й тим, хто ще вищого коліна), відали, що їм не треба витрачати зусиль, — користі з них жодної, — яких, по суті, марно докладає багато хто з буржуа, не треба заявляти про свої добрі наміри і знатися лише з добромисним людом. Водночас, прагнучи піднестися в очах княжат і дуків, поставлених на один щабель вище, ці аристократи розуміли, що можуть добитися мети, прикрасивши своє ім'я тим, чого йому, їхньому імені, не було дано і що підніме їх над тими, хто досі був їм рівня: впливом серед політиків, славою письменника чи художника, великим маєтком. І, цураючись усякого піддобрювання до полупанка, який їм ні до чого і якого улещає буржуазія, цураючись даремної з ним приязни, бо ні одному принцові це не сподобається, вони цінували знайомство з політичними діячами і навіть із франкмасонами, бо ті можуть увести їх до посольств або підтримати на виборах; знайомство з художниками і науковцями, бо ті можуть допомогти «пробитися» в ту сферу, де вони ведуть перед; нарешті з усіма, хто вміє вибити нову службову відзнаку чи влаштувати вигідну партію.
Що ж до маркіза де Норпуа, то тут найбільше важило те, що за свою довгу дипломатичну кар'єру він набрався духу заперечного, рутинного, консервативного, теперішнього так званого «урядового духу», який насправді притаманний духові всіх урядів і, зокрема, за всіх урядів — духові бюрократії. На своїй службі він перейнявся боязкою зневагою і ненавистю до більш або менш революційних чи принаймні некоректних методів, себто до методів опозиції. За винятком простаків із черні та з вищого «товариства», для яких щось смакове — це мертва буква, людей пов'язує не однодумство, а споріднення душ. Академік типу пана Легуве[3], прибічник класиків, радше плескав би промові на честь Віктора Гюґо, виголошеній Максимом Дюканом[4] чи Мез'єром[5], ніж промові на честь Буало, виголошеній Клоделем[6]. Націоналістичного душку цілком достатньо, щоб зблизити Барреса[7] з його виборцями, які, мабуть, не бачать великої різниці між ним і паном Жоржем Беррі[8], але не з його колегами-академіками, які, поділяючи його політичні погляди, але маючи інший духовний лад, віддаватимуть перевагу навіть таким ворогам, як Рібо[9] й Дешанель[10]; знову ж таки з цими останніми вірні монархісти куди ближчі, ніж із Моррасом[11] або Леоном Доде[12], теж поборниками повернення короля. Маломовний не тільки через професійну звичку поводитись обачно і стримано, а ще й тому, що слова завдяки цьому набувають більшої ваги і стають багатші на відтінки в очах людей, чиї багаторічні зусилля, спрямовані на зближення двох країн, часто передаються, резюмуються (у промові, у протоколі) простим прикметником, здавалося б, звичайнісіньким, але досить містким, щоб вони могли бачити в ньому цілий світ, — маркіз де Норпуа вважався сухарем у тій комісії, де він засідав з моїм батьком і де всі віншували мого батька з тим, що колишній посол до нього привітний та ласкавий. Така ласка і привітність дивували навіть мого батька. Взагалі говорити комусь милі речі мій батько не любив і з людьми сходився важко, в чому щиро признавався сам. Він здогадувався, що за доброзичливістю дипломата стоїть індивідуальний підхід, вирішальний для його людських симпатій, завдяки такому підходові якийсь зануда і докучайло, хай він і розумник та добряга, може сподобатися менше, ніж вільнодум і веселун, який здається багатьом вітрогоном і нікчемою. «Де Норпуа знову запросив мене на вечерю; в комісії дивина, та й годі: там він ні з ким не близький. Я певен, що він мені ще розповість щось дивовижне про війну сімдесятого року». Мій батько знав, що маркіз де Норпуа був єдиний, хто попереджував імператора про нарощування потуги і войовничих замірів Пруссії, а ще він знав, що Бісмарк вважав маркіза світлою головою. Недавно журналісти помітили, що в Опері, на галавиставі на честь короля Теодосія[13], монарх мав з маркізом довгу розмову. «Треба буде з'ясувати, чи такий уже важливий цей приїзд короля, — сказав мій батько, якого дуже цікавила закордонна політика. Старий Норпуа звичайно застебнутий на всі ґудзики, але зі мною — він не від того, щоб пощирувати».
Щодо моєї матері, то посол, очевидно, мав не той склад мислення, щоб її чарувати. Гідне уваги, що мова де Норпуа була збираниною задавнених слів, пов'язаних у людей з якоюсь певною кар'єрою, певним класом і певною добою, — добою, яка для цієї кар'єри і для цього класу, може, ще не зовсім минула, — і часом я шкодую, що попросту не записував того, що він казав. Бо якби записував, то, подаючи його портрет, добився б ефекту старосвіччини з такою самою легкістю і таким самим робом, як пале-рояльський[14] актор, який на запитання, де він вискіпує такі чудернацькі капелюхи, відповів: «Я їх не вискіпую, а зберігаю». Словом, мені здається, що моя мати вважала маркіза де Норпуа трохи «ветхозавітним», і коли ця ветхозавітність прозирала в його поводженні, то їй це подобалося, зате ветхозавітність навіть не його думок, — мислив маркіз де Норпуа цілком по-сучасному, — а його слів не вельми її тішила. Проте вона відчувала, що, захоплюючись дипломатом, вона б тим самим мило лестила своєму чоловікові, до якого той вельми ласкавий. Тож підтримуючи в моєму батькові високу думку про маркіза де Норпуа і підносячи завдяки цьому його самого у власних очах, моя мати, як вона гадала, виконувала свій обов'язок — скрашувати чоловікове життя, так само як вона його виконувала, дбаючи, щоб кухарка готувала смачно і щоб челядь була як шовкова. Брехати моєму батькові вона не вміла, тож убивала собі в голову, що захоплена послом, щоб мати змогу щиро його вихваляти. А втім, їй справді подобалися його добродушний вираз, старосвітська звичайність (така церемонна, що коли він ішов, випростуючи свою височенну постать, і помічав зустрічну карету з моєю матір'ю, то, перш ніж уклонитися, викидав щойно розкурену сигару), його гладенька мова, намагання не згадувати про себе і вести втішні речі, дивовижна пунктуальність у листуванні, через що моєму батькові, який допіру кидав йому листа і впізнавав на одержаному конверті маркізову руку, закрадалася мимоволі думка, що їхні листи ненароком розминулися; здавалося, для маркіза передбачено окрему, додаткову доставку пошти. Мати дивувалася, що маркіз, попри те, що такий заклопотаний, такий акуратний, і попри те, що завжди на людях, такий уважний: вона й гадки не мала, що ці «попри» — не що інше, як неусвідомлені нею «бо»; вона й гадки не мала, що (подібно до того, як є старці, напрочуд молодяві на свій вік, королі, що тримаються зовсім просто, і провінціали-всевіди) маркіз де Норпуа завдяки одним і тим самим звичкам може вчасно давати всьому раду й акуратно відповідати на листи, бути милим у вищому товаристві й чемним з нами. Ба більше, помилка моєї матері, як і всіх скромних людей, пояснювалася тим, що вона принижувала, а отже, й відривала від інших речей усе, пов'язане з її особою. Вона бачила заслугу батькового приятеля в тому, що той так швидко нам відписує, хоча веде велике листування, в цьому листуванні виняткової ваги надавала його листові нам, хоча цей його лист був усього лиш одним з його листів; так само вона не враховувала того, що для маркіза де Норпуа обід у нашому домі був лиш одним із численних обідів у його світському житті: не спадало їй на думку, що посол здавна звик на дипломатичній службі вважати проханий обід за один зі своїх обов'язків, що він звик показувати на таких обідах прищеплену йому галантність, якої не міг позбутися й тоді, як сидів за нашим столом.
Перший обід з маркізом де Норпуа, — того року, коли я ходив гратися на Єлисейські Поля, — запам'ятався мені, бо я тоді нарешті побачив Берму на ранковій виставі у «Федрі», бо розмовляючи з маркізом де Норпуа, я одразу і по-новому збагнув, настільки почуття, породжувані в мені всім, що стосується Жільберти Сванн та її батька-матері, не схожі на ті, які ця родина будить до себе в решти людей.
Певне, бачачи, як я журюся напередодні різдвяних канікул (Жільберта мені заявила, що ми з нею не побачимося аж до їхнього кінця), мати на потіху мені сказала: «Якщо тобі все ще кортить побачити Берму[15], батько, мабуть, дозволить піти тобі до театру з бабусею».
Але то саме маркіз де Норпуа сказав моєму батькові, що мені було б корисно піти на Берму, що така подія для підлітка стане пам'яттю на все життя. Батько, досі противник того, щоб я марнував час і важив здоров'ям через те, що він, на превелике бабусине обурення, називав дурницею тепер ладен був дивитися на реабілітовану послом виставу як на одну з умов, необхідну для побудови моєї блискучої кар'єри. Бабуся, яка, згнітивши серце, пожертвувала задля мого здоров'я всім тим корисним, що, на її думку, дала б мені гра Берми, тепер тільки руками розводила: маркіз де Норпуа щось там бовкнув, а батьки вже готові занехаяти здоров'я дитини. Твердо уповаючи, як подобає раціоналістці, на свіже повітря та на ранні обляги, вона вболівала над цим порушенням приписаного мені режиму і вражено знай товкла моєму батькові: «Який же ти легковажний!» — на що батько огризався: «Отакої! Тепер ви вже проти, щоб він ішов до театру? Хай йому грець! А хіба то не ви цілі дні доводили нам, що це вийде йому на користь?»
Але маркіз де Норпуа змінив батькові плани в куди істотнішій для мене справі. Батькові завше хотілося, щоб я пішов у дипломати, а я все потерпав, що як мене і залишать на якийсь час при міністерстві, то потім зашлють послом до якоїсь столиці й розлучать із Жільбертою. Може б краще, прикидав я, повернутися до моїх літературних задумів, — скільки цих задумів зріло в моїй голові й гинуло марно під час моїх прогулянок на Ґермантську сторону! Проте батько не хотів бачити мене письменником, він вважав, що письменство дипломатії не пара; він навіть відмовлявся називати його кар'єрою, аж це маркіз де Норпуа, який не любив скороспілих дипломатів, переконав його, що пером можна здобути не менше лаврів, багатства і незалежности, ніж складанням дипломатичних нот.
— Ну ось, я й не думав: старий Норпуа зовсім не від того, щоб ти взявся за перо, — сказав мені батько. Батько, людина досить впливова, завжди вірив, що все можна залагодити, все розв'язати в розмові значних осіб. — Я колись привезу його до нас обідати просто з комісії. Ти з ним побалакаєш, щоб він міг тебе оцінити. Напиши щось гарне й покажи йому, він на короткій нозі з редактором «Ревю де Де Монд»[16], він уведе тебе туди, він, такий пройда, зробить усе; а от про нинішню дипломатію, хай ти сказишся, висловлюється він не…
Радісна надія на те, що нас із Жільбертою не розлучать, надихнула мене, проте не дала снаги написати щось таке гарне, щоб його не було соромно показати маркізові де Норпуа. Змережавши сторінку-другу, я знуджено кинув перо й заплакав; то були сльози люті на самого себе: який же я безталанний, який нездара, нагоду залишитися в Парижі, надану мені приходом маркіза де Норпуа, і ту марную. Втішало мене лише те, що я скоро побачу на сцені Берму. Але так само, як морську бурю мені хотілося побачити на узмор'ї в усій її несамовитості, я мріяв і велику акторку бачити єдино в одній із тих класичних ролей, де вона, за відгуком Сванна, сягнула вершка. Адже коли ми шукаємо вражень у природі чи в мистецтві, сподіваючись якогось дивовижного одкровення, ми не дуже схильні відкривати свою душу для менш яскравих вражень, які можуть спотворити уявлення про справжню Красу. Чого прагнула моя уява, то це бачити Берму в «Андромасі», у «Примхах Маріанни», у «Федрі»[17], у найкращих її ролях. Слухаючи, як Берма декламує вірш:
Ти йдеш від нас? Чого ж так скоро, пане т. д.,
Ти йдеш від нас? Чого ж так скоро, пане?
Тепер я ходив до них не лише на підвечірки, колись такі небажані для мене, бо через них Жільберта полишала мене, поспішаючи додому, тепер я вибирався з нею та з її матір'ю на прогулянки або на ранішники, через які Жільберта колись не приходила на Єлисейські Поля і я стовбичив самотою на моріжку чи біля каруселі; Сванни брали тепер мене на прогулянки на ранішники, я мав місце в їхньому ландо, мене навіть питано, куди я волію: до театру, на урок танців до Жільбертиної колежанки, на світське зібрання до Сваннових друзів (пані Сванн називала їх маленькими meetings)[80] чи на оглядини усипальниці Сен-Дені[81]. Коли мені доводилося кудись їхати зі Сваннами, я приходив до них на снідання, — пані Сванн називала його ланчем. Оскільки мене запрошувано аж о пів на першу, а мої батьки снідали тоді о чверть на дванадцяту, я чекав, поки вони встануть із-за столу, і рушав до заможної дільниці, досить безлюдної о будь-якій порі дня, а надто о тій, коли всі сиділи вдома. Навіть узимі, ще й у мороз, якщо бувало ясно, причепурюючи від часу до часу свою препишну краватку від Шарве і пильнуючи, як би не покаляти лакованих черевиків, я справляв походеньки по широких вулицях до двадцяти семи на першу. Я вже здалеку помічав, як у Сванновому садку блищать на сонці, ніби запушені памороззю, голі дерева. Щоправда, тих дерев у садочку росло тільки два. У цей незвичний час картина виглядала якось по-новому. До розкошування природою (з незвички і навіть з голоду якогось особливо гострого) домішувалося хвильне дожидання сніданку в пані Сванн; воно не уймало розкошування, а пануючи над ним, підбиваючи його, обертало на якусь великосвітську декорацію; ось чому, звичайно такої пори нічого не помічаючи, в такий день я ніби відкривав заново чудову погоду, мороз, зимове освітлення: то була своєрідна прелюдія до омлету, то була ніби суга, ніби холодна рожева полива на мальовидлі таємничої каплички, якою ввижалася мені оселя пані Сванн, де було стільки тепла, стільки пахощів, стільки квітів. О пів на першу я важився нарешті вступити у цей дім, який, мов святий Миколай, обіцяв мені надприродні розкоші. (Слово «святки», було, до речі, невідоме пані Сванн та Жільберті, вони заступили його словом Крістмас і завжди мовили про пудинг на Крістмас, про те, що їм подарують на Крістмас, про те, що їх не буде вдома — пекельна мука для мене — на Крістмас. Навіть удома я не дозволяв собі говорити «святки», а тільки Крістмас, хоча батькові це вже здавалося казна-чим.) Першим траплявся мені на очі лакей, він провадив мене через кілька великих віталень до крихітної порожньої віталеньки, чиї вікна вже марили блакитом пообіддя; я зоставався сам у товаристві орхідей, рож і фіялок; мов люди, незнайомі вам і теж у чеканні на когось, квіти зберігали мовчанку, якій їхня своєрідність, своєрідність живих істот, надавала особливої виразности, і мерзлякувато ловили тепло, що йшло від жарин вугілля, дбайливо покладеного, ніби коштовність, за шкло, в білу мармурову чашу, звідки вряди-годи сипалися грізні рубіни. Я сідав, але одразу підхоплювався, почувши стук дверей; то заходив другий лакей, потім третій, мізерним наслідком цих приходів (і чого його ґвалтувати людей даремно!) було підкинути вугілля у вогонь або підлити води у вази. Лакеї йшли собі, і я знов залишався сам, чекаючи, коли ж це пані Сванн відчинить нарешті закриті лакеями двері. І, звісно, я менше хвилювався б у казковій печері, ніж у цій маленькій приймальні, де вогонь здавався мені знаряддям алхімічних перетворень, наче в клінґсорській лабораторії[82]. Знов почулися кроки; цього разу я не встав; мабуть, ще один лакей; але це був Сванн. «Як? Ви сам-один? Що ви хочете, моя добра малжонка не має уявлення про час. За десять перша. З кожною дниною час запізнення зростає, і ось побачите: вона прийде без поспіху, їй віритиметься, що ще рано». Сванн, як і раніше, був невроартритиком, та ще й зробився дивакуватим, тим-то недбальство дружини, яка верталася пізно з Булонського лісу, засиджувалась у кравчині й ніколи не являлася вчасно на сніданок, хоч і викликало в нього розлад шлунка, зате тішило його марнославство. Він показував мені свої нові набутки і пояснював, чим вони цікаві, але з хвилювання та з незвички довго постувати шлунок мені підводило і в голові паморочилося: я міг говорити, але не міг слухати. Зрештою, що мене найбільше обходило, то це те, щоб Сваннові полотна зоставалися в нього й тішили його перед сніданком. Якби тут була Джоконда, вона справила б мені утіху не більшу, ніж шлафрок пані Сванн або її флакони з сіллю. Я чекав і чекав, сам або разом зі Сванном, а часто і разом з Жільбертою, яка складала нам компанію. Прибуття пані Сванн, заповідане силою величних призвісток, я уявляв собі як щось грандіозне. Я ловив кожен шерех. Але високий собор, високий вал у бурю або високий стрибок балеруна не дотягують у наших очах до сподіваної висоти; після ліврейних лакеїв, подібних до театральних статистів, чия процесія готує і тим самим послаблює апофеоз виходу цариці, пані Сванн, явившись покрадьки, у котиковому хутрі, з вуалеткою, опущеною на червоний від холоду ніс, не виправдовувала обіцянок, породжених у моїй уяві чеканням. Якщо ж пані Сванн цілий ранок сиділа вдома, то в салон вона входила в ясному крепдешиновому пеньюарі, який здавався мені гожішим за всі її сукні. Іноді Сванни домантарювали. Обідали вони пізно, і тоді за хвилину-другу я бачив, як за підмурок садочка сідає сонце того дня, який у моїх очах не мав скидатися на інші, і хоча челядь вносила різнокаліберні лампи і запалювала їх на вівтарі консолі, однонога, наріжника чи столика, ніби для освячення незнаного обряду, а проте з нашої розмови не народжувалося нічого незвичайного, я йшов геть розчарований, як часто діти вертаються з північної відправи. Однак моє розчарування було умоглядне. Я весь променів радощами в цих покоях, куди Жільберта, якщо її ще не було з нами, ось-ось мала явитися і за мить надовго ощасливити мене словом, уважним і веселим поглядом, яким вона вперше глянула була на мене в Комбре. Щонайбільше я трохи ревнував, коли вона зникала у великих покоях, куди вели внутрішні сходи. Змушений сидіти в салоні, ніби прикутий до партерного крісла коханець, заклопотаний тим, що зараз діється за лаштунками, в артистичному фойє, я обережненько розпитував Сванна про другу половину оселі, мимоволі виказуючи свій неспокій. Він пояснював мені, що Жільберта пішла до білизняної, пропонував мені її показати, обіцяв наказати Жільберті завжди брати мене з собою. Цими словами і полегкістю, яку вони мені справляли, Сванн одразу знищував ту страшенну внутрішню відстань, через яку кохана жінка уявляється нам такою далекою. У такі хвилини я любив його, як мені здавалося, глибшою любов'ю, ніж Жільберту. Адже він, пан своєї доньки, давав мені її, а вона іноді тікала; я панував над нею не безпосередньо, а через Сваннове посередництво. Зрештою я її кохав, а отже, не міг дивитися на неї без хвилювання, без бажання чогось більшого, бажання, яке біля коханої істоти відбирає у нас відчуття кохання. Утім, найчастіше ми не сиділи вдома, а йшли гуляти. Іноді пані Сванн, перш ніж убратися, сідала за фортепіано, її гарні ручки, виринаючи з рожевих чи білих рукавів крепдешинового шлафроку, часто дуже яскравих, простягали над клавішами пальці з тим самим тихим сумом, який жив у її очах, але не в серці. Одного разу вона зіграла частину Вентейлевої сонати з тією короткою фразою, яку так уподобав Сванн. Але звичайно, слухаючи той чи інший складний музичний твір — часто не чуєш нічого. Лише потім, коли цю сонату зіграли мені двічі чи тричі, я збагнув, що дуже добре її знаю. Тож ми не робимо помилки, кажучи, що почули щось уперше. Авжеж, нам здається, ніби при першому прослуховуванні ми нічого не вловили, та якби це й справді було так, то й при другому і при третьому повторилося б те саме, і годі було б сподіватися, що за десятим разом буде краще. Мабуть, першого разу підводить пам'ять, а не сприйняття. Бо проти складности вражень, з якими пам'ять стикається, коли ми слухаємо музику, пам'ять немічна, куца, мов у того, хто вві сні думає багато про що, але одразу все забуває, або в того, хто зійшов на дитячий розум і не пам'ятає, про що з ним допіру говорили. Пам'ять нездольна давати нам негайно спогад про розмаїті враження. Одначе помалу спогад кристалізується в ній, коли ми прослуховуємо твір двічі або тричі, — тут ми нагадуємо школяра, який кілька разів повторив урок перед сном і думає, що так і не вивчив, а вранці відповідає його напам'ять… А до того першого дня я ні сном ні духом не відав про цю сонату, тож фраза, зримо відчутна для Сванна та його дружини, була далеко від моєї свідомости, — так буває з якимсь ім'ям, це ім'я силкуєшся згадати, а натомість бачиш пустку, звідки через годину, вже самохіть, без твоєї участи, вискочать ті самі склади, яких ти марно шукав. Та мало того, що ти не запам'ятовуєш із першого разу справді чудового твору, — ти ще й сприймаєш насамперед, як це сталося з Вентейлевою сонатою, найменш цінне в ньому. Отож одколи пані Сванн зіграла з неї найславетнішу фразу, я не просто собі помилявся, гадаючи, ніби соната нічим уже мене не вразить (саме тому я довго відмовлявся знов її послухати, уподібнюючись у цьому разі до тих телепнів, хто нічого не сподівається від венеційського святого Марка, бо уявляє собі з фотографії, якої форми соборні бані). Ні, тут крилося щось більше: навіть коли я прослухав сонату від початку до кінця, вона майже вся залишилася для мене незримою, наче якась споруда, в якій через відстань або через туман бачиш лиш незначні подробиці. Звідси й ота меланхолія, пов'язана з пізнанням подібних творів, як і взагалі всього, що реалізується в часі. Коли ж мені відкрилося найпотаємніше в Вентейлевій сонаті, то все, що я розрізнив і уподобав із самого початку, ставши звичним і тому невідчутним, почало вислизати, випорскувати з моєї свідомости. Оскільки я закохувався в те, що мені пропонувала соната, по черзі, я ніколи не посідав її всю: вона скидалася на саме життя. Проте великі шедеври не так розчаровують, як життя: вони не пропонують відразу того, що є в них найкращого. Краса, яка відкривається у Вентейлевій сонаті найперша, найперша і набридає, і, звісно, тому, що не надто помітно різниться від того, що нам уже відомо. Коли ж така краса щезає, нам нічого не залишається, як полюбити певну фразу, чий лад, надто новий для нас, спершу породжував у нашій свідомості щось хаотичне, робив її нерозрізненною і незбагненною; ось тоді ця фраза, з якою ми розминалися щодня, не впізнаючи її, і яка, проте, зберегла себе, яка лише через свою гожість стала незримою і залишилася непізнаною, — ось тоді вона й приходить до нас наостанку. І так само наостанку розлучаємося з нею й ми. Ми любитимемо її довше, бо нам треба було більше часу, аби полюбити її. Зрештою час, потрібний людині, — як, скажімо, мені у випадку з сонатою, — аби проникнути в якийсь глибший твір, — то лише згусток і ніби символ літ, а іноді й цілих віків, які спливають, перш ніж публіка полюбить по-справжньому новаторський шедевр. Чи не тому геній, рятуючись від нерозуміння юрби, каже собі, що сучасникам бракує належної часової відстані, що твори адресовані нащадкам, лише вони й мали б читати, мовляв, це ті ж таки полотна, про які судити зблизька годі? Але ця по суті легкодуха осторога, вжита проти помилкових присудів, марна, бо таких присудів не уникнути. Геніальна річ не зразу викликає захоплення, позаяк творець її небуденний, на нього мало хто скидається. Його витвір сам собою пробудить поодинокі уми, здатні зрозуміти його, і спричиниться до того, що з часом вони плодитимуться і множитимуться. Бетховенські квартети (XII, XIII, XIV і XV) півсторіччя народжували й вирощували публіку для бетховенських квартетів, якщо й не набиваючи ціни митцям ув очах усієї громади, то принаймні подібно до всіх шедеврів поширюючи (річ неможлива в момент появи великого твору) коло людей, здатних їх любити. Так звані нащадки — це нащадки твору. Треба, щоб твір (не беремо для спрощення в рахубу геніїв, які можуть ще за свого життя паралельно готувати для майбутнього кращу публіку, яка поклонятиметься не їм, а іншим геніям) сам спородив своїх нащадків. Якщо ж твір лежатиме в шухляді й стане відомий лише нащадкам, то для нього це вже не нащадки, а громада сучасників, які щасливо собі прожили всі ці п'ятдесят років. Ось чому митець повинен, — якщо хоче, щоб його витвір знайшов свій шлях, — кинути його на досить глибоке плесо задля його цілковитого тріумфу в далекій будущині, — саме так і вчинив Вентейль. І все ж якщо не зважати на майбутнє, — правдиву перспективу творів мистецтва, — означає допуститися помилки суддів неправедних, то зважати на нього — іноді означає виявити небезпечну скрупульозність суддів праведних. Справді, це ж дуже легко: впавши у злуду, подібну до тієї, яка уодностайнює всі предмети на обрії, дійти висновку, що всі дотеперішні революції в малярстві або в музиці все-таки шанували певні правила, а те, що ми бачимо нині, — імпресіонізм, захоплення дисонансом, засилля китайської гами[83], кубізм, футуризм, — це прямий виклик минулому. Легко, бо, озираючись на минуле, ми не усвідомлюємо собі, що то тривале присвоєння обернуло його для нас у якусь хай і строкату, але загалом однорідну цілість, де Віктор Гюґо сусідує з Мольєром. Можна собі уявити, які кричущі недоречності ми знайшли б, — якби не брали в рахубу нових часів та пов'язаних із ними змін, — у якомусь гороскопі, складеному за нашого юнацтва для нашого дійшлого віку. Тільки ж не всі гороскопи правдиві; хоч-не-хоч, нам доводиться, поціновуючи мистецький твір, долучати до складників його гожости чинник часу, але це означає вносити в наше судження щось таке саме випадкове, а отже, й позбавлене правдивої вартости як і всяке пророцтво, незбутність якого зовсім не свідчить про недоумкуватість пророка, бо те, що покликує до життя можливості або ж виключає 'їх із нього, не конче належить до компетенції генія; можна бути геніальним і не вірити у прийдешність залізниць чи літаків; так само найтонший психолог може і в думці не покладати, щоб його коханка чи приятель зраджували його, тоді як найзвичайнісінькі люди давно вже вивели б їх за невірність на чисту воду. Сонати я не зрозумів, зате гра пані Сванн мене захопила. Здавалося, її туше, як і її пеньюар, як пахощі на її сходах, як її манто, як її хризантеми, є частиною своєрідної і таємничої цілости у світі безконечно вищому від того, де талант аналізують розумом. «Яка прегарна ця Вентейлева соната, чи не так? — спитав мене Сванн. — Надто в момент, коли ніби смеркає під деревами і коли скрипкові арпеджіо ніби напускають туди холоду. Погодьтеся, що це дуже гарно; тут тобі вся статика місячного сяйва, а це ж його істотний бік. Чи ж дивина, що лікування світлом, як це робить моя дружина, впливає на м'язи, якщо місячне сяйво не дає ворухнутися листю. У цій коротенькій фразі чудово удано Булонський ліс у стані каталепсії. На узмор'ї це ще дивовижніше, там ще й озивається тихий гомін хвиль, його, проте, добре чути, бо все кругом скуте сном. У Парижі, навпаки, у кращому разі помічаєш химерне світло на архітектурних пам'ятках, небо, немовби осяяне проміттям від пожежі, неяскравим і нешкідливим, — всю цю велетенську хроніку гаданих нещасть і смертей. Але в короткій Вентейлевій фразі, як, зрештою, і в цілій сонаті, маємо інше, Булонський ліс, у группето виразно чується чийсь голос: «Видно так ясно, хоч голки збирай».» Ці Сваннові слова могли б перешкодити мені надалі зрозуміти сонату по-своєму, музика багатозначна, вона допускає і таке пояснення, яке вам підказують. Але з інших його зауваг я здогадався, що оте його нічне листя — просто листя, в густому затінку якого, у ресторанах паризьких передмість, він стільки разів чув цю музичну фразу. Замість глибокого сенсу, якого він так часто в ній шукав, вона несла Сваннові з собою лишень лапате листя дерев, що оточувало її доладним вінцем (і будила в ньому хіть побачити його знов, бо йому здавалося, ніби вона притаманна листю, ніби вона — листяна душа), вона несла йому з собою всю весну, якій він колись не міг радіти, оскільки, розпалений і розмордований, не мав тоді душевного спокою, і яку (ніби хворому заборонені присмаки) вона для нього зберегла. Вентейлева соната могла розповісти йому про чари деяких його ночей у Булонському лісі, про які марно було б допитуватися в Одетти, хоча вона й була, як і ця музична фраза, його постійною супутницею. Одетта була тоді тільки поряд зі Сванном (а не в ньому, як Вентейлів мотив), а отже, не могла бачити, — хоч би була й у тисячу разів кмітливіша, — того, що ніхто з нас (принаймні я довго вірив, що це правиловинятків не знає) не міг би передати. «Правда ж, це гарно, — провадив Сванн, — що звук може віддзеркалювати, як вода, як люстро. І зауважте, що Вентейлева фраза показує мені лише те, чого я тоді не помічав. Про мої переживання, про мої ніжні почуття вона мені вже не нагадує, вона все поміняла місцями». — «Мені здається, Шарлю, це не вельми чемно щодо мене». — «Не вельми чемно! Ох, ці жінки! Я хотів лише сказати молодикові, що музика показує — принаймні, мені — аж ніяк не «волю в собі» і не «синтезу нескінченного», а наприклад, старого Сердюрена в рединґоті у пальмарії Зоологічного саду. Перш ніж я покинув салон, ця фраза тисячу разів переносила мене з собою на вечерю до «Арменонвіля»[84]. Далебі, це принаймні не так нудно, як іти туди з маркізою де Камбремер». Мадам Сванн засміялася. «Кажуть, ця дама неабияк була залюбилась у Шарля», — розтлумачила вона тим самим тоном, яким трохи раніше відповіла мені, коли я здивувався, що вона знає Вермеєра Дельфтського: «Бачте, мій малжонок дуже цікавився цим художником, коли залицявся до мене. Правда ж, мій любий Шарлю?» — «Не лихослов про маркізу Камбремер», — озвався Шарль, у душі неабияк улещений. «Я кажу тільки те, що чула. Здається, вона розумниця, яких мало; я з нею незнайома. Як на мене, вона вельми pushing,[85] а в жінці розумній це здається дивним. Але всі кажуть, що вона духа за вами ронила — не ображаючи вас, скажу». Сванн мовчав, як глухий, — це було і підтвердженням, і виявом самовдоволення. «Якщо моя гра нагадує вам Зоологічний сад, — підхопила пані Сванн, вдаючи для жарту уразу, — ми можемо зробити його метою нашої сьогоднішньої прогулянки, якщо се цікаво нашому юному гостеві. Надворі погідно, на вас наринуть любі вашому серцю спогади! Щодо цього Зоологічного саду: знаєте, цей молодик вірив, що ми дуже любимо одну особу, тоді як я її «сплавляю» при першій нагоді, — пані Блатен! Записувати її нам у друзі — це просто образа для нас. Помисліть, добряга Коттар, який мухи не скривдить, заявляє, що від неї смердить». — «Ой лишенько! Чого тільки варта її дивовижна схожість на Савонаролу. Це викапаний портрет Савонароли пензля Фра Бартоломео». Сваннова манія віднаходити схожість із мальованими образами мала під собою підґрунтя, бо навіть те, що ми називаємо особливим виразом, — переконуватися в цьому, коли кохаєш і хотів би вірити в неповторність індивіда, так гірко! — має в собі щось загальне і трапляється в різні доби. Але як послухати Сванна, то кортеж мудреців, анахронічний уже тоді, як Баноццо Ґоццолі впровадив у нього Медічі, ще анахронічніший тепер, бо тут зображено многих сучасників[86] уже не Ґоццолі, а Сванна, себто народжених уже не за п'ятнадцять сторіч по Різдву Христовому, а за чотири сторіччя по смерті самого художника. За твердженням Сванна, у цьому кортежі не бракувало жодного чимось примітного парижанина, як у тій дії одної п'єси Сарду[87], де через дружбу з автором та виконавицею головної ролі, а також моді на догоду, всі паризькі славетники, вчені світила, політики, адвокати щовечора по одному виходили похизуватися на сцені в ролі статиста. «А яку вона має причетність до Зоологічного саду?» — «Безпосередню!» — «Може, ви думаєте, що в неї небесно-блакитне озаддя, як у мавпи?» — «Шарлю, ви свинка! Ні, я згадала, що сказав їй сингалезець. Розкажіть-но йому, це справді «знаменито»». — «Ет, дурниці! Знаєте, пані Блатен любить говорити з усіма, як здається їй самій, ґречним, а насправді опікунчим тоном». — «Це те, що наші славні сусіди з-над Темзи називають patronizing», — перебила Одетта. — «Так от, недавно вона ходила до Зоологічного саду, а там чорні, сингалезці, так, якщо не помиляюся, назвала їх моя дружина, а вона ж куди сильніша за мене в етнографії». — «Годі, Шарлю, не глузуйте з мене». — «Що ви, я зовсім не глузую. Словом, вона звертається до одного чорного: «Як ся маєш, мурине?»» — «Ну, то й що?» — «А те, що таке звертання чорному не сподобалося. Він угнівався і сказав пані Блатен: «Я мурин, а ти дурень!»» — «Як на мене, дуже смішно. Я обожнюю цю історію. Адже справді «знаменито»? Я так і бачу тітку Блатен: «Я мурин, а ти дурень!»» Я виявив хіть піти подивитися на сингалезців, один з яких обізвав пані Блатен дурепою. Вони мене аж ніяк не цікавили. Але я подумав, що дорогою до Зоологічного саду і назад ми проїдемо Акацієвою алеєю, де я колись милувався на пані Сванн, і що, може, мулат, приятель Коклена, при якому я ні разу з нею не привітався, побачить, як я сиджу біля неї у вікторії. Поки Жідьберта одягалася, панство Сваннів з особливою втіхою розповідало мені, яка доброчесна їхня донька. Те, що помітив за нею я сам, здавалося, підтверджувало їхню опініїо: я бачив — і про це саме говорила її мати, — що вона жаліла, шанувала не лише подруг, а й челядь, усіх убогих; її бажання втішити їх і обава вразити когось виявлялися навіть у дрібницях, часто для неї досить утяжливих. Вона власноруч приготувала подарунок для нашої знайомої перекупки з Єлисейських Полів і пішла їй вручити у снігопад, воліючи не розводити тяганини. «Ви не уявляєте, яка це славна душа, бо вона потайлива», — казав її батько. Вона була мале курча, та вже летюче, і здавалася розсудливішою за своїх батьків. Коли Сванн хвалився тим, які високі зв'язки у його дружини, Жільберта одверталася й мовчала, не виказуючи ніякого осуду, бо вважала, що батько стоїть поза всякою критикою. Якось я згадав про панну Вентейль, і вона мені сказала: — Я знати її не хочу через те, що вона була недобра зі своїм батьком, не раз завдавала йому прикрощів. Ви повинні мене зрозуміти: адже ви переживете свого тата не на довше, ніж я свого, се цілком природно. Як можна забути того, кого любиш усе життя? Одного разу Жільберта була особливо ніжна з батьком, і, коли він пішов, я про це їй сказав. — Так, сердешний татко, — відповіла вона, — цими днями річниця смерти його батька. Вам, мабуть, цілком розумно, що в нього на душі, вам це доступне, ми з вами такі речі відчуваємо однаково. Ось чому я намагаюся бути не такою ледачою, як завжди. — Таж він не вважає, що ви ледачі, для нього ви сама досконалість! — Сердешний татко! Бо він добряга. Панство Сваннів не вдовольнилося хвалою чеснот Жільберта, — тієї самої Жільберта, яка, перш ніж я її побачив, марилася мені біля церкви серед іль-де-франської природи, тієї самої Жільберти, яка потім, уже не в мареннях, а в спогадах, завше стояла за живоплотом, за рожевим глодом, на крутій сакомці, яка вела мене на Мезеґлізьку сторону. Коли я вдавано байдужим тоном сімейного друга, якому цікаво, з ким водиться дитина, спитав у пані Сванн, хто найщиріші Жільбертині подруги, та відповіла: — Вона вам, мабуть, звіряється більше, ніж мені, ви її фаворит, її crack, як кажуть англійці. Безперечно, за таких цікавих збігів, коли дійсність узгоджується і змикається з тим, про що ми довго марили, вона цілковито ховає від наших очей нашу омріяну мету, зливається з нею, як зливаються дві однакові накладені одна на одну фігури, творячи одну, хоча ми, навпаки, щоб наше щастя стало якнайповноціннішим, прагнемо зберегти за всіма фазами нашої мрії саме в момент, коли вона збувається (для більшої певности, що йдеться саме про них), чар незайманосте. І думка уже не в змозі відтворити попередній стан, щоб порівняти його з новим, бо їй ніде розгорнутися: нас заполонює новий досвід, спогади про перші приголомшливі хвилини, почуті нами слова — все це затарасовує доступ до нашої свідомости і пригнічує функції нашої пам'яти куди більше, ніж функції нашої уяви, справляючи зворотний вплив не так на образ нашої майбутносте, як на наше минуле, яке ми нині вже не здатні бачити без урахування цих нових вражень. Цілі роки я міг вірити, що надія потрапити до пані Сванн — це бредня та маячня; але тільки-но я пробув у неї чверть години, то вже бреднею та маячнею став той час, коли ми не були з нею знайомі, як змога, знищена здійсненням іншої змоги. Де вже було тут мріяти про Сваннову їдальню як про щось недосяжне, якщо моя думка не могла зробити ані найменшого поруху, щоб не наразити мене на непогасне проміння, яке одкидав назад, у безконеччя, аж у найдавніше моє минуле, щойно з'їдений мною омар по-американському? Щось подібне чи не помічав за собою і Сванн: із цілком реальними покоями, де він мене приймав, для нього, напевно, зливалися і збігалися не лише покої, породжені моєю уявою, а ще й інші, ті, які заздрісне кохання Сванна, таке ж вигадливе, як і мої марення, так часто йому описувало, омріяні спільні покої, Одеттині і його, такі недосяжні для них у його уяві того, скажімо, вечора, коли Одетта запросила його вкупі з Форшвілем на оранжад; а план їдальні, де миобідали, був для нього тим несподіваним раєм, де він колись уявляв себе тільки з великим хвилюванням, уявляв у ту мить, коли скаже камердинерові ті самі слова: «Чи пані вже готова?», якими нині озивався при мені з легкою нетерплячкою і заразом з ноткою потішеного марнославства. Так само, як Сванн, я теж не міг осягти свого щастя, а коли сама Жільберта якось гукнула: «Хто б міг сказати, що та сама дівчинка, на яку ви тільки німо дивилися, як вона гуляє в класи, стане вашою щирою приятелькою і що ви до неї ходитимете в будь-який день?» — я мусив визнати з двох змін лише одну, зовнішню, а не внутрішню, бо не міг, з огляду на їхню відмінність, обняти думкою їх заразом. А проте ці покої саме тому, що колись Сваннова душа так палко про них мріяла, могли зберігати для нього якусь привабливість, — я знав це по собі, бо для мене вони й досі не втратили свого таємничого ореолу. Той особливий чар, яким я так довго оповивав життя Сваннів, я не вигнав з їхнього дому, ввійшовши туди, до решти; я лиш змусив його відступити, і він скорився чужакові, парії, яким я був нині і якому пані Сванн чемно підсовувала фотель, розкішний, але ворожий і обурений; проте у спогадах я ще відчуваю цей чар кругом. Чи не тому в ті дні, коли панство Сваннів запрошувало мене на обід, а потім брало погуляти з ними та з Жільбертою, я, очікуючи їх самотою, витискав поглядом на килимі, на бержерах, на консолях, на параванах, на полотнах закарбовану глибоко в моїй істоті думку, що зараз сюди вступить пані Сванн, або її чоловік, або Жільберта? Чи не тому ці речі жили потім у моїй пам'яті поруч зі Сваннами і зрештою перебрали щось від них? Чи не тому, оскільки мені стало відомо, що Сванни жили серед усього цього справилля, я поробив з них щось ніби емблему Сваннового приватного життя, щось ніби емблему Сваннових звичаїв, які так довго були далекими від мене, що й досі здавалися мені чужими, навіть потому як мені дозволено доступитися до них? Так чи інак, щоразу, як я згадую салон, який Сванн (аж ніяк не бажаючи цією критикою перечити жінчиним смакам) вважав за безстильний, бо він був задуманий чи то як теплиця, чи то як робітня на взір отої квартирки, де він колись сходився з Одеттою, і в якому Одетта згодом замінила хінські цяцьки, бо їй здавалося, що це вже «мотлох», що це «не те», силою-силенною кріселок, оббитих старим єдвабом Людовіка XVI (не рахуючи шедеврів, навезених Сванном з особняка на Орлеанському набережжі), — моя пам'ять, навпаки, надає йому, цьому строкатому салонові, гармонійности, єдности, своєрідного чару, якого так бракує навіть ансамблям, переданим нам цілими і недоторканими від минулого, а також найновішим, позначеним виразною індивідуальністю; бо це лише ми самі, своєю вірою в те, що речі живуть своїм власним життям, вкладаємо в усе, що в нас перед очима, душу, яку речі потім бережуть і розвивають у нас самих. Усі мої уявлення про години, відмінні від тих, що існують для інших, про години, бавлені Сваннами у цьому помешканні, яке було для їхнього повсякденного життя тим, чим є для душі тіло, і яке мало віддзеркалювати їхній особливий побут, — усі мої уявлення — завжди однаково хвильні, непередавані — пов'язувалися з розміщенням меблів, з дебелістю килима, з розташуванням вікон, із поводженням челяді. Коли після сніданку ми перейшли на сонце пити каву у великий затон вітальні і пані Сванн питала, скільки кинути мені грудочок цукру, то в моєму сприйнятті не лише шовковий пуф, який вона підсувала мені, дихав очевидною ворожістю, ворожістю був позначений і той болісний чар, який я колись відчув у самому імені Жільберти — під рожевим ґлодом, а згодом біля купи лавровий, — ворожістю, яку раніше виказували до мене її батько-матір і яку цей ослінчик, здавалося, так добре розумів і так охоче поділяв, що я вважав себе недостойним ставити ноги на безборонне його покриття, ба навіть остерігався цього; якась душа-невидимець таємно лучила цей пуф із денним світлом, у цьому місці інакшим, ніж у всьому затоні, де грали його золотаві хвилі, з яких чарівними острівцями зринали блакитні канапи й пухнасті килими; і геть-чисто все, навіть Рубенсове полотно, почеплене над коминком, повнилося тим самим і майже такої самої потуги чаром, що й шнуровані черевики пана Сванна та його пальто з пелериною (предмет моєї заздрости), — якраз під той час Одетта вимагала від мужа змінити пальто, щоб той виглядав елегантнішим, коли я «виявляв їм честь», вирушаючи з ними на прогулянку. Пані Сванн теж ішла переодягатися, хоча для мене жодна «парадна» її сукня не йшла ні в яке порівняння з чудовим крепдешиновим або єдвабним шлафроком, то блідо-рожевим, то вишневим, то рожевим Тьєполо, то білим, то бузковим, то зеленим, то червоним, то суціль жовтим, то з розводами, в якому Одетта обідала і який зараз мала скинути. Коли я казав, щоб вона йшла так, вона сміялася, чи то збиткуючись із моєї темноти, чи то з утіхи, справленої моїм компліментом. На вибачення вона казала, що має тому таку силу пеньюарів, що тільки в них їй добре, і покидала нас, щоб надіти один із тих сліпучих туалетів, які привертають увагу всіх і серед яких мені, проте, пропонувалося вибрати, який мені більше до вподоби. Біля Зоологічного саду ми висідали з повозу, і як же я пишався, йдучи поряд із пані Сванн! Вона йшла недбалою ходою, манто маяло довкола неї, я позирав на неї захоплено, а вона відповідала грайливо довгим поглядом. Тепер, коли нам траплявся хтось із Жільбертиних знайомих, хлопчик або дівчинка, вони вклонялися нам здалеку, дивлячись на мене заздрісно, як на Жільбертиного приятеля, знайомого і з її родичами, причетного до того життя, яке точилося поза Єлисейськими Полями. В алеях Ліска або Зоологічного саду, розминаючись, із нами часто віталися вельможні пані, Сваннові приятельки, і коли Сванн не помічав їх, на них указувала йому дружина: «Шарлю! Ви що, не бачите? Це ж пані Монморансі!» І Сванн із приязною усмішкою, виробленою довгими світськими стосунками, скидав навідліт капелюха з гожістю, властивою лише йому. Часом дама спинялася, рада сказати пані Сванн якусь милу річ, яка ні до чого її не зобов'язувала і якою, вона це знала, пані Сванн нізащо не стала б надуживати, бо Сванн привчив її до скромности. А проте Одетта зуміла набути світського полиску і, хоч би як пишалася і красувалася дама, вона їй не поступалася; приставши на хвильку, вона знайомила нас обох, Жільберту й мене, з чоловіковою приятелькою так невимушено, в її ґречності було стільки простоти і спокою, що годі було вгадати, хто з них двох, Сваннова дружина чи перехожа аристократка, вельможна пані. Того дня, коли ми ходили дивитися на сингалезців, дорогою назад нам трапилася старша, але ще гарна дама у темному манто, в капелюшку, підв'язаному на шиї стьожками, у супроводі двох інших дам, чогось наче її почту. «Ось із ким вам буде цікаво познайомитися!» — сказав мені Сванн. Старша жінка була вже за три кроки від нас і всміхалася чарівно лагідною усмішкою. Сванн скинув капелюха, пані Сванн зробила реверанс і хотіла поцілувати в руку даму, яка наче зійшла з вінтергальтерського портрета[88], але та підвела її й поцілувала. «Надіньте ж бо капелюха!» — сказала вона Сваннові грубим і трохи шорстким, панібратським голосом. «Дозвольте вас відрекомендувати її цісарській високості», — звернулася до мене пані Сванн. Сванн одвів мене набік, поки його дружина розмовляла з її високістю про погоду і про нових звірят у Зоологічному саду. «Знаєте, хто це? — звернувся до мене Сванн. — Принцеса Матильда[89], приятелька Флобера, Сент-Бева, Дюма. Ви тільки подумайте, вона — небога Наполеона І! її руки домагалися Наполеон III та російський імператор. Хіба це не цікаво? Побалакайте з нею. Ось тільки, на лихо, доведеться тут стовбичити через неї цілу годину». — «Я зустрів Тена, — звернувся Сванн до дами, — він сказав мені, що накликав на себе гнів принцеси». — «Він звичайнісінька свиня, — гостро кинула дама, вимовляючи останнє слово так, ніби то було ім'я якогось єпископа часів Жанни д'Арк. — Після його статті про імператора він у мене піймав облизня». Я дивився на неї з чудуванням, яке викликає листування дукині Орлеанської, уродженої принцеси Палатинської[90]. І справді, принцеса Матильда вкладала у свій французький патріотизм давньонімецькі грубощі, успадковані, мабуть, по матері, вюртемберзькій принцесі[91]. Правда, цю грубувату, майже чоловічу щирість пом'якшувала, коли вона всміхалася, італійська млосність. І все це було впаковане в туалет, такий «другоімперський», що хоча принцеса носила його лише через сентимент до старосвітської моди, складалося враження, ніби вона ще й заповзялася не перебрехати історичного колориту і не розчарувати тих, хто жде від неї воскрешения старосвіччини. Я пошепки попрохав Сванна запитати в неї, чи знала вона Мюссе. «Дуже мало, пане, — відповіла вона немовби сердячись, хоча паном його назвала, звичайно, вжарт: адже вони були на короткій нозі. — Якось він у мене обідав. Я запросила його на сьому. О пів на восьму його ще не було, ми не стали більше чекати і сіли до столу. І ось він приходить о восьмій, вклоняється мені, сідає, не пускає пари з уст, а по обіді йде собі геть, так я голосу його й не почула. Він був п'яний як чіп. Це мене знеохотило підтримувати знайомство». Ми зі Сванном стояли трохи обік. «Маю надію, наш постій не затягнеться, — мовив він, — а то у мене п'яти болять. Навіщо дружина підживлює розмову? Потім сама нарікатиме на втому, а я цих стоячих бесід не люблю». Пані Сванн якраз розповідала принцесі те, про що сама довідалася від пані Бонтан: мовляв, уряд зрозумів нарешті, що вчинив по-хамському, і вирішив послати принцесі запрошення бути позавтрьому на трибуні під час візити царя Миколи до Дому інвалідів. Але принцеса, хоча поводилася просто, хоча оточувала себе митцями і письменниками, була і залишалася Наполеоновою небогою і щоразу, коли малося щось вирішуватися, ця небога нагадувала про себе. «Атож, пані, — відповіла вона, — я одержала запрошення сьогодні вранці й відіслала його міністрові, мабуть, воно в нього вже на столі. Я написала, що не потребую запрошення, щоб ходити до Дому інвалідів. Якщо уряд хоче, щоб я там була, я буду, але не на трибуні, а в нашій крипті, біля гробу імператора. На це жодні квитки мені не потрібні. Я маю ключі. Я туди входжу, коли захочу. Уряд має лише довести до мого відома, бажана моя присутність чи ні. Якщо я буду присутня, то тільки там і більше ніде». У цю хвилину пані Сванн та мені вклонився, не спиняючись, перехожий молодик: я не знав, що вона знайома з Блоком. На моє запитання пані Сванн відповіла, що його їй рекомендувала пані Бонтан, що він працює в кабінеті міністрів, — для мене то була новина. Втім, бачилася вона з ним, очевидно, не часто, а може, їй не хотілося називати прізвище Блок, як на неї, не вельми «шиковне», бо назвала вона його Морелем. Я запевнив її, що вона помиляється, що насправді його ім'я Блок. Принцеса поправила шлейф — він був довгий, аж волочився, і пані Сванн милувалася на нього. «Ці хутра прислав мені, властиво, російський імператор, — мовила принцеса, — і я хочу йому показати, вони пасують мені до манто». — «Принц Людовік, як я чула, завербувався до російського війська — вашій високості, мабуть, буде прикро, що він не з вами», — сказала пані Сванн, не бачачи, як її чоловік нетерпляче махає їй рукою. «Він сам цього хотів! Я ж йому казала: «Це безглуздя: ти вже мав у своїй родині одного вояка»», — підхопила принцеса, з грубуватою щирістю натякаючи на Наполеона І. Сванн уже стояв як на жаринах. «Мадам, я дозволю собі скористатися привілеєм вашої високости і попрохаю вашого дозволу розпрощатися: моя дружина зле почувається, і довго стояти їй вадить». Пані Сванн знову присіла у реверансі, а принцеса обдарувала нас божистим усміхом, ніби добутим з минулого, з чару молодих літ, з комп'єнських вечорів, і потому як цей усміх, добрий, щирий, розплився по її личку, ще мить тому набурмосеному, рушила геть укупі з двома фрейлінами, які робом перекладачок, гувернанток чи доглядачок ввертали в нашу розмову дрібні репліки та непотрібні пояснення, немовби розставляли в ній знаки пунктуації. «Вам треба розписатися у неї на цьому тижні, — озвалася до мене пані Сванн. — У всіх цих royalties, як називають їх англійці, ріжків візитівок не загинають, але якщо ви розпишетеся, вона вас запросить». Часом у ці останні зимові дні ми заходили перед прогулянкою на котрусь із невеличких виставок, що їх тоді відкривали у себе маршани; Сваннові, відомому колекціонерові, господарі цих салонів кланялися з особливою шанобою. І цієї ще холодної пори давні мої мрії про мандри на південь та до Венеції оживали в цих залах, де вже рання весна й гаряче сонце кидали бузкові відблиски на рожеві альпійські відноги й надавали широкому Канале Ґранде темної прозірчастости смарагду. В негоду ми йшли на концерт або до театру, а потім заходили куди-небудь випити чаю. Коли пані Сванн хотілося щось мені сказати так, щоб гості за сусідніми столиками чи навіть Гарсони нічого не могли второпати, вона говорила зі мною по-англійському, ніби нас тільки двоє й знало цю мову. Тим часом нею могли спілкуватися всі, окрім мене, і я мусив признатися в цьому пані Сванн із тим, щоб вона перестала підпускати на адресу тих, хто чаював, або тих, хто розносив чай, зауваження, які залишалися незрозумілими для мене, але з яких не пропадало жодного слова для тих, кого вона мала на меті. Одного разу, з приводу ранкової вистави Жільберта здивувала мене великим дивом. Це було саме того дня, який вона згадувала ще раніше, — на річницю смерти її дідуся. Ми збиралися в супроводі гувернантки послухати сцени з опери, і Жільберта причепурилася, зберігаючи байдужу міну, яку завжди мала, коли ми задумували щось таке, що її, як вона казала, зовсім не обходило, але подобалося мені й узгоджувалося з батьківськими настановами. Перед сніданком пані Сванн відвела нас набік і сказала доньці, що батькові буде кривдно, якщо такого дня ми виберемося на концерт. Мені це здалося цілком природним. Жільберта зберігала незворушний вигляд, але зблідла з гніву і не зронила ні слова. Коли повернувся Сванн, дружина потягла його в далекий куточок салону і шепнула щось йому на вухо. Він покликав Жільберту й повів до суміжного покою. За стіною залунали гучні голоси. Мені ніяк не вірилося, щоб Жільберта, слухняна, лагідна, ґречна, опиралася батьковій просьбі такого дня і через таку дрібницю. Зрештою Сванн вийшов з покою зі словами: — Мою думку ти знаєш. Роби тепер, як знаєш. Жільберта сиділа за сніданням чорна, як хмара, а потім ми пішли до неї у кімнату. Аж це раптом без жодних роздумів, ніби вона й не вагалася ні миті, Жільберта гукнула: — Друга година! Ви ж знаєте, концерт починається о пів на третю! — Але ж ваш батько буде лихий, — сказав я. — Ніскілечки. — Він же боявся, щоб це не здалося негожим через річницю. — Чи може мене обходити, що подумають інші? Я вважаю, що клопотати собі голову іншими, коли йдеться про почуття, смішно. Почуття для себе, а не для публіки. Якщо панночка вряди-годи йде на концерт і для неї це свято, то з якої речі, на догоду публіці, відмовлятися від розваги! Вона взяла капелюшок. — Жільберто, — сказав я, беручи її під руку, — не на догоду публіці, а на догоду батькові. — Дайте мені спокій з вашими увагами! — гукнула вона шорстко, випручуючись. Сванни не лише брали мене до Зоологічного саду і на концерт, а й ущедряли ще більшою ласкою, не боронячи й мені споживати плід своєї приязни з Берґоттом. Саме ця приязнь і надавала у моїх очах їм чару ще в ту добу, коли я, ще незнайомий з Жільбертою, гадав, ніби її близькість із боговитим старцем могла б зробити її найпожаданішою моєю приятелькою (згодом очевидна погорда, яку я в ній будив, забрала у мене надію, що колись вона мене візьме у мандри з ним по улюблених його містах). Аж це одного дня пані Сванн запросила мене на кликаний обід. Я не знав, хто з гостей буде там ще. У сінях я був заскочений і настрашений однією дрібною пригодою. Пані Сванн любила модникувати, дарма що моди здавалися гарними лише один сезон, не втримувалися і швидко минали (так, багато літ тому вона мала свій handsome cab;[92] потім на запрошеннях на обід у неї друкувалося: збираємося для того, щоб to meet[93] з якоюсь більш чи менш вельможною особою). Здебільшого ці звичаї не мали в собі нічого таємничого і пояснення не вимагали. Так, у згоді з одним із них — нікчемною новиною тих літ, імпортованою з Англії, — Одетта замовила для мужа візитівки, де перед ім'ям Шарль Сванн стояло Мr. Після моєї першої візити до неї пані Сванн загнула у мене ріжок одного такого, як вона називала, «картона». Досі мені ще ніхто не вручав візитівок; я був гордий, зворушений і на віддяку купив на всі свої гроші чудовий кошик камелій і послав пані Сванн. Я благав батька і собі занести їй візитівку, але спершу якнайскорше замовити нові картки, з Mr перед іменем. Батько не виконав жодного мого прохання; кілька днів я розпачував, а потім зрозумів, що батько мав рацію. Мода на Mr була хоча й дурна, але принаймні ясна. Цього не можна сказати про іншу, з якою я зіткнувся в день кликаного обіду, так і не збагнувши її суті. Коли я переходив із сіней до салону, камердинер вручив мені довгий і вузенький конверт, де стояло моє прізвище. Я зачудовано подякував і глянув на конверт. Я не знав, що з ним робити, як чужинець не знає, що робити з маленьким знаряддям, розданим гостям на обіді у китайців. Я побачив, що конверт заклеєний, побоявся здатися нескромним, якщо розліплю його одразу, і, наче й не було нічого, поклав його до кишені. За кілька днів перед тим я дістав від пані Сванн запрошення пообідати «у своєму гурті». Зібралося проте аж шістнадцятеро душ, і я навіть не підозрював, що серед них був Берґотт. «Назвавши» мене по черзі багатьом присутнім, пані Сванн знайомила мене з гостями далі й нараз, одразу після мого імені і таким голосом, ніби на цей обід запрошено тільки нас двох і ніби ми обидва однаково раді познайомитися, проказала ім'я сивого Солодкопівця. Зачувши Берґоттове ім'я, я хоч і здригнувся, ніби в мене пальнули з пістолета, але інстинктивно, щоб приховати хвилювання, віддав уклін; на відповідь мені вклонився, — так престидижитатор у рединґоті виринає цілим і неушкодженим з порохового диму, звідки випурхнув голуб, — хтось молодий, вайлуватий, маленький, барчистий і короткозорий, із чорною борідчиною та червоним носом, скрученим, немов слимачна скойка. Я занудив світом, бо розсипалася попелом не лише подоба старця, геть-то знесиленого і спорохнявілого, а й краса могутньої творчости: ту красу давалося уявити, мов у якійсь святині, зведеній мною для неї в утлому, святому організмі, але для неї не було місця у посталому переді мною, зліпленому з кровопливних судин, кісток і гангліїв низькорослому чоловічкові, кирпатому й чорнобородому. Весь Берготт, якого я поволі, обачненько витворював крапля по краплі, наче сталактит, із прозорої ліпоти його книжок, весь цей Берґотт зробився раптом чимось нездалим, бо треба було миритися з його равликуватим носярою і треба було дати раду з його чорною борідчиною; так перекреслюється розв'язання задачі, якщо ми не вчиталися в умови і не зазирнули у відповідь, яка сума має у нас зрештою вийти. Носяра і борода стирчали якимись непередбаченими конструкціями, то досаднішими, що, змушуючи мене творити Берґоттову особу заново, вони наче крили в собі, продукували, ненастанно виділяли особливий різновид розуму, невсипущого і самовдоволеного, але від цього розуму краще вріж поли і тікай, бо він не мав нічого спільного з мудрістю, розлитою в його книжках, які я так добре знав і в яких жив миролюбний, божественний дух. Виходячи з тих книжок, я так би ніколи й не добрався до слимакуватого носяри; але вирушаючи в путь від носяри, якому, здавалося, на все начхати, він пан над панами, я йшов не в той, що Берґоттова творчість, бік, і стикався з менталітетом якогось похапливого інженера, який вважає за потрібне, коли з ним привітаєшся, сказати: «Дякую, а ви?», не дожидаючи розпитів про здоров'я, а на заяву, що з ним раді познайомитися, відповідає лаконічно і, як йому гадається, чемно, дотепно і цілком по-сучасному, бо не марнується дорогого часу на базікання: «Навзаєм». Безперечно, імена, що ті естрадні витівники-мальовники, вони креслять нам так мало схожі крокі, — людей та країв, що ми тільки очима лупаємо, коли замість світу уявлюваного перед нами постає світ зримий. (Зрештою і цей останній світ теж не справжній, бо здатність наших змислів схоплювати схожість чи несхожість не набагато сильніша за нашу уяву, тим-то малюнки з натури загалом приблизні, у кожному разі так само далекі від світу видимого, як далекий він сам від світу уявлюваного.) Але попередній образ, викликаний іменем Берґотта, зв'язував мене куди менше, ніж його перо, яке я знав, і ось тепер я мав причепити до нього, наче до повітряної кулі, цього бороданя, не бувши певен, чи здужає куля його підняти. І все ж скидалося на те, що мої улюблені книжки написав саме він, бо коли пані Сванн відчула себе зобов'язаною сказати йому про моє захоплення однією з них, йогомосць анітрохи не був здивований тим, що вона говорить про це саме йому, а не комусь іншому з гостей, і не узрів у цьому помилки; натомість випнувши під сурдутом, убраним на честь гостей, своє черево, ласе до близької трапези, і зосередившись на інших не менш важливих речах, він, наче на якийсь нагад про епізод зі свого колишнього життя, скажімо, про стрій, у якому дук де Ґіз з'явився в такому-то році на маскараді, — посміхнувся на думку про свої книжки, і вони миттю впали у моїх очах (поховавши під своїми уламками всю вартість Прекрасного, вартість Усесвіту, вартість Життя), — впали так низько, що вже здавалися мені хіба що дешевою розвагою бороданя. Я казав собі, що, либонь, він до них причетний, але живши на острові з перловими ловищами, з таким самим успіхом продавав би перли. Творчість уже не здавалася мені його покликанням. І я спитав себе: чи справді оригінальність таланту доводить, що великі письменники — це боги, владущі кожен у своєму власному царстві, і чи немає в цьому якоїсь облуди, чи не є ріжниця між творами радше наслідком праці, ніж виразом засадничої, корінної відмінности між особистостями? Тим часом усі рушили до столу. Біля своєї тарілки я знайшов гвоздику зі стеблом, загорненим у срібний папір. Гвоздика збентежила мене не менше, ніж у сінях конверт, про який я геть забув. Це було для мене так само щось нове, але все більш-менш з'ясувалося, коли я побачив, що всі чоловіки беруть такі самі гвоздики, розкладені при кожному накриттю, і всилюють собі в бутоньєрку. Я зробив так само, як вони, з тією свободою вільнодума, який, не знавши літургії, встає у церкві, коли встають усі, і вклякає останній. Ще один звичаєвий атрибут, теж мені невідомий, але більш світовий, ще менш припав мені до шмиґи. Біля моєї тарілки стояла інша, менша тарілочка, наповнена чорною масою, в якій я не розпізнав кав'яру. Не відаючи, з чим його їдять, я вирішив зовсім до нього не торкатися. Берґотт сидів недалеко від мене, я чув кожне його слово. І тут я зрозумів маркіза де Норпуа. Берґотт мав справді дивний орган мови: ніщо так не змінює голосових даних, як напрям думок: гучність дифтонгів, сила губних залежить від нього. І дикція так само. Берґоттова дикція цілком розминалася з його літературним стилем, і навіть те, про що він балакав, розминалося з тим, що писалося в його книгах. Але голос видобувається з уст маски, і голосу мало, щоб ми одразу під маскою розгледіли обличчя, яке нам відкрилось у письменницькому стилі. І лише вряди-годи у Берґоттовому способі вести мову, який міг здатися штучним і неприємним не тільки маркізові де Норпуа, я насилу вловлював точну згідність із тими місцями в його книжках, де форма стає такою поетичною і мелодійною. У такі хвилини в тім, що він казав, йому вбачалася пластична краса, незалежна від змісту реплік, а що людське слово має зв'язок із душею, але не виражає її, як це робить стиль, то виникало враження, що те, про що говорить Берґотт, деякі слова харамаркаючи, а якщо під ними мислився якийсь єдиний образ, з утомливою монотонністю шикуючи їх одне за одним, зливаючи в один звук, — було майже безглузде. Отож кучерявість, високомовність і одноманітність засвідчували естетичну вартість його мови, були, коли він розмовляв, ознакою того самого хисту, силою якого творилися в його книжках образний ряд і гармонія. Помітити це спершу коштувало мені великих зусиль, бо те, про що він у ці хвилини мовив, саме тому, що це мовив Берґотт, не справляло враження, що воно належало Берґоттові. То був плин точних думок, але не в «Берґоттовому стилі», взятому на озброєння багатьма репортерами; і ця розбіжність, — у розмові вона просвічувала вельми мутно, як зображення крізь задимлене шкло, — була, очевидно, зворотним боком тієї істини, що будь-яка Берґоттова сторінка ніколи не мала нічого спільного з тим, що міг би наґрамузляти хтось із його недолугих епігонів, хоча і в газетах, і в книжках вони щедро присмачували свою прозу образами та думками «під Берґотта». Цей стильовий різнобій випливав із того, що «Берґоттівське» — це передовсім щось коштовне й правдиве, приховане в осерді тої чи тої речі, а потім добуте звідти генієм великого письменника, і власне таке добування й було завданням Солодкопівця, а зовсім не «Берґоттівщина». Сказати по щирості, в нього це виходило несамохіть, у силу лише того, що він Берґотт, і в цьому сенсі кожна з красот його творіння була часточкою самого Берґотта, ця часточка десь там у чомусь таїлась, а він витяг її на світ Божий. І хоча через те кожна з красот була споріднена з іншими красотами і легко розпізнавалася, вона залишалася неповторною, як і відкриття, завдяки якому вона постала перед нашими очима; вона була щораз нова і тим самим одмінна від того, що називалося «Берґоттовим стилем», цією непевною синтезою всіх Берґоттів, яких він уже знайшов і розіклав по поличках, але які не давали жодної змоги нездарам угадати, що ж він ще відкриє. Так стоїть справа зі всіма великими письменниками, краса їхніх фраз несподівана, як краса жінки, якої ти ще не знаєш, вона, та краса, творча, бо стосується зовнішнього об'єкта, — тобто не самого автора, — про який вони думають і душі якого ще не виразили. Сучасний автор мемуарів, наслідувач Сен-Сімона може утнути, лиха прикупивши, перший рядок Вілларового портретного опису: «То був гінкий смаглявий чоловік… з обличчям жвавим, щирим та виразним…»[94] — але жоден детермінізм не допоможе йому знайти закінчення: «…і якимось, сказати по щирості, пришелепкуватим». Правдиве розмаїття — це отака щедрість достатніх і несподіваних подробиць, це обтяжена блакитними квіточками гілляка, вибуяла всупереч сподіванкам з весняного живоплоту, цвітом якого нібито вже вситилося око, тимчасом як чисто формальне наслідування розмаїття (це можна б поширити і на решту особливостей стилю) здається лише пусткою й одноманітністю, себто цілковитою протилежністю розмаїттю, і оманливе розмаїття наслідувачів може ошукати лише тих, хто не збагнув, що ж таке щедроти справжнього майстра. А проте, — подібно до того, як слухачів не могла зачарувати Берґоттова мова, органічно злита з його невсипущою, роботящою думкою, хай слух це ловив і не зразу (інша річ, якби Берґотт був аматором, який читає щось наче Берґоттівське), — та ж таки Берґоттова мова, позначена закоханістю в дійсність і через це вірна їй, мова якась посутня, занадто живлюща, так само розчаровувала тих, хто сподівався, що він говоритиме про «одвічний потік злуди» та про «таємничий трепет краси». Зрештою, те несподіване і нове, що виникало під його пером, у розмові виявлялося в такому тонкому підходові до порушеного питання, в обхід усіх протоптаних стежок, аж здавалося, ніби він з'їжджає на дрібниці, ніби він б'є не туди, ніби він бавиться парадоксами, і думки його немовби раз у раз втрачали ясність, бо кожен із нас називає ясними лише ті думки, які своєю неясністю не перевищують його власних. А втім, оскільки відчуття новизни насамперед дає відмова від шаблону, до якого ми звикли і який здається нам самою дійсністю, всяка нова мова, так само як усяке оригінальне малярство або музика, завжди видаються надто манірними й утомливими. Нова мова ґрунтується на фігурах, до яких ми не призвичаєні; нам здається, ніби промовець говорить лише метафорами, а це знуджує і створює враження нещирости. (Власне, старосвітські вислови теж були колись важкими для сприйняття, коли слухач ще не знав відтвореного в них світу. Але ми давно вже звикли саме так уявляти собі реальний світ і довіряємо йому.) Ось чому, коли Берґотт, — сьогодні це видається таким простеньким! — говорив про Коттара, що він «картезіанський норець» у пошуках рівноваги, а про Брішо, що він «більше морочиться зі своєю зачіскою, ніж пані Сванн, бо мусить дбати удвійні: про свій профіль і про свою славу; чуб його має спадати так, щоб його давалося взяти і за лева, і за філософа», — то це скоро обтяжувало, слухачам хотілося ступити на твердіший ґрунт, щоб вести звичнішу розмову. Незрозумілі слова, виголошені маскою, яку я бачив перед собою, мені треба було достосувати до мого улюбленого письменника, а вони ніяк не хотіли вкладатися в його книги, як укладаються, кожен на своє місце, фрагменти збірної картинки, вони були в іншій площині і вимагали переміщення, і ось я одного разу перемістив їх, повторюючи фрази, почуті з Берґоттових уст, і виявив у них всю арматуру його художнього стилю; в його усній мові, на перший погляд наче такій одмінній від нього, я побачив ознаки його прийомів і тепер міг вирізняти їх. Між іншим, його особлива манера надто чітко, з притиском вимовляти окремі слова, деякі прикметники, які часто лунали з його уст і які він повторював зписьменна, по складах, а останній склад співучим голосом (наприклад, у слові «подоба», яким він любив заміняти слово «образ», він подесятеряв звуки «п», «д», «б», і вони наче вибухали, вилітаючи з його розгорнутої в цю мить долоні), точно відповідала розташуванню його улюблених слів у писаній прозі, де на них наголошувано через належні інтервали, так що в загальній будові речення доводилося, щоб не збитися з ритму, пильнувати всього їхнього «тягу». А проте розмовній мові Берґотта бракувало освітлення, яке у його книжках, як і в книжках деяких інших письменників, нерідко трохи змінює одежу слова. Напевно, це тому, що світло йде з найглибшої глибини, і його проміння не сягає наших слів у ті хвилини, коли в розмові ми відкриваємося для інших, але зостаємося почасти закритими для самих себе. Під цим оглядом Берґоттові книжки багатші на інтонації, багатші на наголоси, ніж його мова, на наголоси, які автор робив не на те, щоб дотепніш було, красних слів він навіть не помічав, бо вони невіддільні від найглибиннішої суті його особистости. Таке акцентування тих місць книги, де Берґотт був сам собою, надавало ритму навіть вельми пустопорожнім словам. У тексті ці наголоси зовсім не позначені, ніщо на них не вказує, вони самі падають на фрази, і фрази вже не вимовиш інакше, і ось це і є найневловніше і найглибше в письменникові, це свідчить про його натуру, мовляв, попри всі свої грубощі, він був ніжний, попри всю свою змисловість, сентиментальний. Деякі особливості дикції, якими мова Берґоттова тільки ледь позначена, були притаманні не тільки йому: коли я потім зазнайомився з його братами й сестрами, то побачив, що в них вони помітніші. У всіх чулося щось уриване й хрипке, коли вони вимовляли останні слова веселої думки, й у всіх голос якось млів і гас наприкінці фрази сумної. Сванн, який знав майстра ще хлопчиком, розповів мені, що вже тоді у нього, достоту як і в братів та сестер, давалися взнаки ці перепади, мабуть, спадкові, від крику бурхливої радости до шепоту тихої меланхолії, і що в покої, де вони гуляли, він найкраще виконував свою партію у цих то оглушливих, то дедалі тихіших концертах. Гук людських голосів, — хоч який своєрідний, — нетривкий і не переживає самої людини. З вимовою роду Берґоттів усе було інакше. Хоча важко зрозуміти, — це справедливо і щодо «Майстерзінґерів», — як може композитор складати музику під пташиний щебет, а проте Берґотт зумів перенести і зафіксувати у своїй прозі розтяг слів, що повторюються в радісному крику чи роняться в сумному. У його книгах трапляються закінчення фраз, де громадяться немовчні співзвуччя, як в останніх акордах увертюри, яка ніяк не може добігти кінця і все повторює останню каденцію, аж поки диригент покладе паличку, і саме в цих співзвуччях я потім виявив музичний відповідник фонетичним сурмам роду Берґоттів. Однак же сам він несамохіть перестав уживати їх у розмові, одколи переніс ці наголоси до своїх книжок. Тільки-но він почав писати, — як надто виразно було чути згодом, коли я з ним познайомився, — голос його розоркеструвався назавше. Сі молоді Берґотти — майбутній письменник і його брати та сестри — не переросли, а, навпаки, скорше не доросли до рівня розумних і тонких молодих людей, яким Берґотти здавалися галасливими, ба навіть вульгарними, яких дратували їхні жарти, притаманні «стилеві» цього дому, напівсилувані, напівдуркуваті. Проте геній, ба навіть великий талант бере не так інтелектом, не так особливою розумовою витонченістю, як хистом змінити те, що в ньому закладено, і транспонувати його. Щоб нагріти рідину електричною лампочкою, не треба найпотужнішої лампочки, треба, щоб її струм перестав освітлювати і змінився так, аби замість світла давати тепло. Щоб літати у повітрі, потрібний не найпотужніший мотор, а такий, який, зупинивши свій гін по землі, перевів би його у вертикальний напрям і зумів змінити свою горизонтальну швидкість на підіймальну силу. Так само геніальні творіння видають не ті, хто обертається в елітному товаристві, не найблискучіші співрозмовники, не найбільші ерудити, а ті, хто має здатність, раптом переставши жити для самих себе, обертати свою особу в щось ніби дзеркало, так щоб їхнє життя, попри всю свою світськість, ба навіть інтелектуальну вбогість, відбивалося в цьому дзеркалі; геніальність полягає у здатності віддзеркалювати, а не у внутрішній вартості віддзеркалюваного. Того дня, коли молодий Берґотт здолав показати своїм читачам убогу вітальню, де минуло його дитинство, і розповісти про свої нецікаві балачки з братами, того дня він піднявся вище за приятелів свого сімейства, хоча вони були розумніші й розвиненіші за нього; повертаючись у прегарних «ролс-ройсах» додому, вони могли собі збиткуватися з вульгарности Берґоттів, а він на своєму скромному апараті, нарешті «злетівши», ширяв над ними. Інші мовні особливості зближували Берґотта уже не з домівниками, а з деякими письменниками, його сучасниками. Наймолодші відкидали його й заперечували всяку з ним духовну спорідненість, і все ж самі виказували себе з головою тим, що вживали тих самих прислівників, тих самих прийменників, які невпинно повторював він, тим, що так само будували фразу, говорили тим самим стишеним і розміреним тоном, через реакцію на пишномовність попереднього покоління. Може, ці молоді письменники, — ми побачимо, що були й такі, — просто не знали Берґотта. Але його мислення, яке вони запозичили, вимагало нової синтакси і нового звучання, нерозривно пов'язаних з оригінальністю думки. Зрештою цей зв'язок потребує появнення. Берґоттів стиль відзначався цілковитою своєрідністю, зате у мовленні він багато чого запозичив у давнього товариша, блискучого говорухи, яким захоплювався Берґотт і якого наслідував у розмові, хоча той був не такий здібний і ніколи краще за Берґотта не писав. Отож, якщо судити про Берґотта за усною мовою, його можна б назвати учнем, епігоном, але, перебуваючи під впливом свого приятеля у розмові, з пером у руках він був оригінальний, він був творець. Коли Берґотт хотів одзначити чиюсь книгу, він — ще й на те, звичайно, аби ще раз відмежуватися від попередників, залюблених у абстракції, у тріскучі загальники, — завжди вирізняв, завжди наводив образ чи пейзаж, позбавлені символічної закраски. «Ох, так! Це здорово! — казав він. — Там є дівчинка в помаранчевому шалику. Авжеж, це здорово!» Або: «Тим-бо й ба! Там є таке місце, де через місто проходить полк. Тим-бо й ба! Це здорово!» Як стиліст Берґотт не міг похвалитися якоюсь особливою модерністю (зате був завзятий націоналіст, зневажав Толстого, Джорджа Еліота, Ібсена та Достоєвського) і коли хвалив чийсь стиль, то неодмінно тулив епітета «ніжний»: «Так, у Шатобріана я волію більше «Аталу», ніж «Рене», як на мене, це ніжніше». Він вимовляв це слово так, як його вимовляє лікар, почувши скарги хворого, що від молока йому дме живіт: «Та це ж дуже ніжний харч». Годі заперечити й те, що Берґоттовому стилеві притаманна була якась гармонія, подібна до тієї, за яку підносили своїх промовців старожитні, але нелегка для нашого розуміння, бо ми звикли до язиків нових, які не шукають таких ефектів. Про свої власні книжки, коли ними захоплювалися, Берґотт говорив на відповідь із сором'язливою усмішкою: «Мабуть, що так, загалом це правдиво, загалом точно, від цього може бути користь», але говорив він так лише зі скромности, уподібнюючись до жінки, яка на запевнення, що в неї гарна сукня або гарна донька, відказує: «Еге ж, зручна», або: «У неї щаслива вдача». Інстинкт будівничого Берґотт мав досить чуйний, і не міг не знати, що єдиний доказ того, що він вивів щось пожиточне і надійне, це радість, яку воно справило насамперед йому, а потім іншим. І лише з плином літ, коли він геть виписався, щоразу, як з-під пера його виходило щось таке, чим він був незадоволений, тоді він, щоб не викинути його в кошик (як годилося б), а натомість віддати до друку, переконував уже самого себе: «Все-таки це загалом точно, для батьківщини якийсь пожиток та буде». Фраза та сама, хіба що раніше він шептав її своїм шанувальникам (з фальшивої скромности), а нині тайникам свого серця (заспокоюючи вражене самолюбство). І ті слова, якими колись Берґотт несправедливо принижував вартість своїх перших творів, з роками сталися йому безсилою, а все ж потіхою перед лицем пересічности його останніх опусів. Певна смакова вибагливість, продиктована бажанням писати лиш речі, про які можна сказати: «Це ніжно», власне, те, через що його охрещено безплідним манірним перодряпом, різьбарем цяцьок, і було таємницею його сили, бо звичка виробляє не лише людський характер, а й письменницький стиль, і якщо автор раз, удруге, втретє вдовольнився тим, що досяг у виразі своєї думки якогось загальновизнаного чару, він уже назавше обмежив свій талант, — так людина, надто часто віддаючись утісі, лінивству, страхові болю, раптом опиняється перед фактом: картина її розбещености і межі її чесноти настільки перемінилися, що довести тут щось до ладу вже годі. Якщо, попри силу відкритих мною вже згодом спільних рис між письменником і людиною, я все ж у пані Сванн спершу не вірив, що переді мною Берґотт, автор стількох божистих книжок, то, мабуть, не надто його кривдив, бо він і сам (у достотньому значенні слова) «вірив» у такий свій статус не більше, ніж я. Він, безперечно, не вірив у нього, бо запобігав перед світськими людьми (не бувши, зрештою, снобом), перед літераторами, перед журналістами, людьми набагато нижчими за себе. Звісно, визнаний усіма вже тоді, він знав, що має талант, проти якого суспільна вага й офіційне становище нічого не варті. Знав про свій талант, але не вірив у нього, оскільки підкреслено шанобливо поводився з пересічними письменниками, щоб пройти в академіки, хоча до сфери вічного Духу, до якої належить письменник Берґотт, Академія і Сен-Жерменське передмістя причетні не більше, ніж до категорії причинности чи до ідеї Бога. Звісно, він сам здавав собі справу і в цьому, як здає собі справу клептоман — без жодної користи для себе, — що красти зле. Цей чоловік з борідкою і з равликуватим носом пустився на хитрощі джентльмена, що краде срібні ложки, пустився задля того, аби під ступитися до омріяного академічного фотеля, до якоїсь герцогині, що могла дати йому кілька голосів на виборах, але так підступитися, аби ніхто з тих, хто мав за сором відверто домагатися цього, не завважив його маневрів. Та домігся він лише напівуспіху, мова правдивого Берґотта чергувалася з мовою Берґотта шанолюбця, егоїста, який волів говорити, аби похизуватися знайомствами, лише про впливових людей, вельможних чи багатих, він, хто в своїх книжках, коли був сам собою, переконливо показував весь чар бідности, цнотливої, як кринична вода на світанку! Що ж до інших Берґоттових вад, на які натякав маркіз де Норпуа, а натякав він на те, що любовні його справи можна вважати майже за кровозміс, ба гірше: при цьому він показував себе ще й загребущим, — то як ці вади і заходили у кричущу суперечність із тенденцією останніх його романів, сповнених надзвичайно болісного, навіть із дріб'язкових приводів, страху втратити душевну чистоту, страху, що труїв навіть маленькі радощі героїв і наганяв у душу читачів нестерпучої туги, від якої серед них нудили світом навіть пестунчики долі, — то вони, ці вади (хай навіть їх приписували Берґоттові даремно), не могли довести, що його писання — брехня і що його надмірна вражливість — кумедія. Як за патологічних станів деякі на позір однакові явища завдячують надто високому або, навпаки, надто низькому тискові, секреції тощо, так само деякі вади породжуються надвражливістю, а іноді браком вражливости. Можливо, тільки справді грішне життя здатне вимагати розгляду морального питання з усією нещадністю. І це питання художник розв'язує не в площині свого особистого життя, а в площині того, що є для нього його достеменним життям, тобто пропонує розв'язання загальне, художнє. Як великі отці Церкви, люди, наділені природною добротою, часто починали з пізнання гріхів усього роду людського і черпали звідти свою святість, так само і великі художники, своєю вдачею злісники, часто спираються на свої гріхи, щоб дійти розуміння вселюдського морального закону. Ґанджі (чи бодай лише слабини, смішні сторони) середовища, в якому вони жили, пустомолотство, легковажність і зледащіння своїх дочок, зрада жінок або свої власні прогріхи — ось що найчастіше картали письменники, не міняючи при цьому ні свого подружнього життя, ні лихого тону, що панує в їхньому домі. Але за Берґоттових часів цей контраст був ще разючішим, ніж колись: з одного боку, мірою того як псувалося суспільство, моральне чуття очищалося, а з другого — громадськість більше ніж досі знала про приватне життя письменників; іноді ввечері у театрі міг з'явитися автор, яким я так захоплювався у Комбре, і вже те, з ким він сидів у ложі, здавалося мені напрочуд комічним чи сумним коментарем, безсоромним спростуванням тези, яку він сам боронив у своєму останньому творі. З відгуків тих чи інших людей ямайже не склав собі уявлення про Берґоттову добрість чи, навпаки, злосливість. Хтось із близьких наводив мені докази його душевности; ще хтось, із ким він був незнайомий, приточував випадок (зворушливий, оскільки Берґотт хотів його приховати) його невдаваної щирости. Берґотт жорстоко обійшовся з дружиною. Але в заїзді, де заночував, цілу ніч не відходив від якоїсь бідолашки, що пробувала втопитись, а перед від'їздом лишив господареві купу грошей, щоб той не вигнав сіромахи і про неї подбав. Можливо, мірою того як у Берґоттові коштом йогомосці з борідкою визрівав великий письменник, його особисте життя дедалі більше тонуло в нурті вигаданих ним життів, і він уже думав, що йому не обов'язково дотримуватися імперативів свого життя, якщо він має нині інший обов'язок — жити життям інших. Але уявляючи чуття інших людей так, ніби то були його чуття, Берґотт, бувало, ставив себе на місце якогось невигаданого знедоленого (коли випадок зводив їх бодай на короткий час) і дивився вже очима цього неборака, а не власними очима, що спонукало його бридитися фразеології людей маєтних і вдатних думати лише про свої дрібні вигоди перед лицем стражденного ближнього. Ось чому його удостоювали і слушних ураз і вічної вдячности. Насамперед він був людина, яка у глибині душі по-справжньому кохалася в деяких літературних образах (на кшталт мініатюри на споді шкатулки). За будь-яку марничку, — в разі, якщо вона давала йому нагоду утнути кілька арабесок, — він щедро дякував, зате дорогий дарунок брав байдужою рукою. Якби йому довелося одводитися перед трибуналом, він несамохіть шукав би не тих слів, які могли б уплинути на суддів, а слів із царини метафорики, які суддя запевне пустив би повз вуха. Побачивши Берґотта вперше у Жільбертиних батьків, я розповів йому, що недавно бачив Берму у «Федрі»; на те він одказав, що в сцені, коли вона підносить руку на висоту рамена, — саме ця сцена зривала стільки оплесків, — висока шляхетність її мистецтва зрідні чудовим кам'яним подобам, яких вона, мабуть, ніколи не бачила: такий самий жест робить Гесперида[95] з олімпійської метопи[96] або гожі діви давнього Ерехтейону[97]. — Це, певне, прозріння, хоча я допускаю, що вона буває у музеях. Цікаво було б допильнувати (допильнувати — один з улюблених Берґоттових виразів, і багато молодиків, які в вічі його не бачили, підхопили цей вираз: то було якесь навіювання на відстані). — Ви маєте на увазі каріатиди? — спитав Сванн. — Ні, ні, — озвався Берґотт, — за винятком сцени, де Федра освідчується у своїй жазі Еноні й де вона робить такий самий порух рукою, як Гегесо зі стели на Кераміці, вона воскрешає набагато давніше мистецтво. Я говорив про Кори[98] з давнього Ерехтейону; признаюся, що важко уявити собі щось делікатніше від штуки Расіна, але ж у «Федрі» є вже стільки всякого… на одне більше, на одне менше… О, а потім ця маленька Федра шостого сторіччя справді прегарна, ця вертикаль її руки, кудері «під мармур», знайти це все не так просто! Тут куди більше античности, ніж у багатьох книжках цього роду, які охрещено «античними». Оскільки Берґотт звернувся в одній книжці зі славетною орацією до давніх статуй, його слова в цю хвилину були мені цілком ясні і лише підгарячили мою цікавість до Берминої гри. Я намагався знов уявити її в моїй пам'яті такою, як у сцені, де вона підіймала руку на висоту рамен. І я казав собі: «Ось Гесперида з Олімпу, ось сестра однієї з чудових орант[99] Акрополя, ось що таке шляхетна штука». Але щоб ці думки могли скрасити мені Бермину гру, треба було почути їх із Берґоттових уст перед виставою. Тоді, тієї миті, як ця поза акторчина справді стояла вочу, в той час, коли цей образ жив усією повнотою реального життя, я міг би спробувати здобути з нього уявлення про давню скульптуру. Проте нині від Берми в цій сцені у мене зберігся лише спогад, уже незмінний, мізерний, як видиво, позбавлене підґрунтя присутносте, де можна копатися і звідки справді можна витягти щось нове, — образ, який тепер тлумачите пізно, він уже не надається до звірки, об'єктивного розбору. Заходячи в розмову, пані Сванн спитала мене, чи не забула Жільберта дати мені Берготтову книжечку про Федру. «Жільберта — вітер-дівка», — додала вона. Берґотт сором'язливо всміхнувся і сказав, що написане ним малоцікаве. «Що ви, цей шкіцик, цей маленький tract[100] — така краса!» — проголосила пані Сванн, прагнучи показати себе доброю господинею дому, прагнучи довести, що вона читала книжечку, а також прагнучи мастити медом Берґотта, але хвалити при цьому не все, а вибірково, щоб керувати його пером. І, як по щирості, вона справді надихала його, хоч і зовсім не так, як гадала. Зрештою між пишним салоном пані Сванн і цілим крилом Берґоттової творчости була така тісна сув'язь, що в очах теперішніх старих одне могло правити за коментар для іншого. Я наважився поділитися своїми враженнями. Чимало з них видавалися Берґоттові неслушними, але він давав мені висловитися. Я заявив, що мені подобалося зеленаве світло тієї миті, коли Берма здіймала руку. «О, як цьому зрадіє декоратор, це щирий митець! Я йому перекажу, він дуже пишається цим освітленням. А я, признаюся, його не вельми вподобав, усе ніби плаває в якомусь зеленому розсолі, і маленька Федра — чисто тобі коралова галузка на дні акваріума. Ви скажете, що це підкреслює космічний бік драми. Воно-то, звісно, так. Але це було б доречніше у п'єсі, де все відбувається в царстві Нептуна. Я добре знаю, що там ідеться й про Нептунову помсту. Господи, я не наполягаю, щоб думали лише про Пор-Рояль[101], але ж Расін розповідає не про амури морських їжаків. Ну, та зрештою мій приятель так хотів, це все-таки дуже сильно і, по суті, гарно. Вам же сподобалося, ви зрозуміли, еге ж? Власне, ми з вами одної думки, його освітлення трохи безглузде, але принаймні це дуже мудро». Коли ми розходилися з Берґоттом, я не замикався у мовчанці, не нітився, не знаючи, що відповісти, як у розмові з маркізом де Норпуа. Це не доводить, що судження Берґоттові поступалися перед пословими, зовсім навпаки. Сильна думка передає опонентові частку своєї сили. Багата на якісь спільні духовні вартості, вона вкорінюється, вщеплюється у мозок її противника між споріднених із нею уявлень, що дає певну користь: з їхньою, тих уявлень, допомогою він доповнює ту думку, уточнює і поправляє, отож її остаточний варіант є якимсь спільним набутком обох сперечальників. Тільки думки, що, по суті, не є ніякими думками, думки хисткі, позбавлені якоїсь підпори, якогось пасинка у свідомості суперечника, саме такі думки той суперечник, відчувши під ногою порожнечу, не знає, чим крити. Докази маркіза де Норпуа (у суперечках про штуку) зависали в повітрі, бо були позбавлені змісту. Берґотт від моїх міркувань не відмахувався, і я йому признався, що маркіз де Норпуа злегковажив їх. «А, старий дятел! — вигукнув Берґотт. — Він задзьобав вас, бо люди для нього це якісь кузьки та комашки». — «А ви що, знаєте Норпуа?» — спитав мене Сванн. «Він же нудний, як осіння сльота, — втрутилася пані Сванн, вона дуже дорожилася думкою Берґотта, а потім ще й боялася, що маркіз де Норпуа оббріхував її в нас. — Якось по обіді я озвалася до нього, але чи то він уже дуже старий, чи то має клопіт із травленням, тільки він прохарамаркав щось незрозуміле. Як на мене, маркіз потребує допінгу!» — «Авжеж, так і є, — підхопив Берґотт, — він часто відмовчується, щоб не вичерпати до кінця вечора запасу глупоти, від якої стовбурчиться комірець його сорочки і надимається його біла камізелька». — «Як на мене, і Берґотт, і моя дружина дуже суворі, — проголосив Сванн, який удома обіймав «амплуа» резонера. — Я розумію, що вам, мабуть, не дуже цікаво з Норпуа, але якщо дивитися під іншим кутом зору (Сванн колекціонував курйози), то він фігура досить цікава, досить цікава як «коханець». Коли Норпуа секретарював у посольстві в Римі, — додав Сванн, упевнившись, що Жільберта не чує, — він божеволів за своєю паризькою полюбовницею і примудрявся двічі на тиждень їздити до Парижа, аби перебути з нею дві години. Треба віддати їй належне. Це дуже розумна жінка, а тоді ще й лишала вродою, тепер вона вже матрона. Після того він мав ще багатьох інших. Я б розумом стерявся, якби моя кохана жила в Парижі, а я стримів у Римі. Нервовим людям треба закохуватись у «невеликих пташок», як мовить простолюд, щоб матеріальні розрахунки ставили кохану жінку в цілковиту залежність». Тут Сванн усвідомив, що я можу прикласти цю максиму і до нього з Одеттою. А що навіть у людей вищого порядку самолюбство зостається з біса чуйне, навіть коли вони з вами начебто буяють високо над практичним життям, то Сванн пройнявся до мене гострою нехіттю. Це далося взнаки у стурбованому погляді. Але він не пустив пари з уст. Та й не дивина. Коли Расін згадав — утім, це найсправжнісінька вигадка, хоча такі речі в паризькому житті трапляються щодня, — при Людовіку XIV Скаррона[102], найпотужніший на світі король не сказав того вечора поетові нічого. А назавтра поет попався в неласку. Але та чи інша теорія вимагає, щоб її було викладено цілком, і Сванн, протерши роздратовано монокля, доповнив свою думку словами, пророче значення яких до мене тоді не дійшло, і застереження, що крилося в них, пропало марно: «Утім, таке кохання, — сказав він, — небезпечне: залежність жінки присипляє ревнощі чоловіка на якийсь час, зате потім ревнощі розпалюються ще дужче. Доходить до того, що жінкам створюють якусь темницю, — так у в'язнів горить і вдень і вночі світло, щоб легше за ними стежити. Зазвичай розв'язка буває драматична». Я повернувся до маркіза де Норпуа. «Не вірте йому — він злоріка», — промовила пані Сванн із притиском, який, здавалося, то більше підтверджував мої підозри про обмови її з боку маркіза де Норпуа, що Сванн кинув на дружину докірливий погляд, наче бажаючи її зацитькати. Тим часом Жільберті вже двічі нагадували, що пора одягатись, а вона все ще прислухалася до нашої розмови, сидячи між матір'ю й батьком і ніжно тулячися щокою до його плеча. Здавалося, між чорнявою пані Сванн і цією рудоволосою дівчинкою з золотавою шкірою не було ніякої подібности. Але через хвилину ви розпізнавали в Жільберті багато рис — наприклад ніс, із раптовою і непомильною рішучістю стятий незримим скульптором, який працює своїм різцем для цілих поколінь, — багато материних поглядів, рухів; якщо позичити порівняння з суміжної штуки, Жільберта нагадувала ще вельми приблизний портрет пані Сванн, яку маляр із колористичних вередів змусив позувати в якомусь частковому перевдязі венеційки, вирядженої на бал-маскарад. На Жільберті була білява перука, ба більше, з її цери витравлено все темне — аж, позбавлена чорних покровів, дівчинка здавалася майже голою, окрита лише світлом внутрішнього сонця; то був не просто поверховий грим, він в'ївся їй у плоть і кров; Жільберта виглядала так, наче зображувала якусь казкову звірючку чи бурлескно-травестійний персонаж. Руда цера походила у неї від батька, ніби природа, створюючи Жільберту, поставила перед собою завдання: поступово переробити пані Сванн, але не мала у своєму розпорядженні матеріалу іншого, ніж Сваннова шкіра. І природа чудово зуміла скористатися нею, як червонодеревник, який намагається зберегти видимі потовщення й наростні. На личку в Жільберта, біля одного крила ідеально відтвореного Одеттиного носа шкіра напнулася з тим, щоб якнайкраще віддати дві Сваннові родимки. То була нова іпостась пані Сванн, зросла тут, біля неї, достоту як білий без зростає біля фіалкового. Але не треба уявляти собі розмежувальну лінію між двома подобами геть чіткою. Іноді, коли Жільберта сміялася, на її матерньому личку круглився овал батькового виду, ніби їх злили докупи, аби побачити, що вийде з такого поєднання; цей овал дедалі увиразнювався, як увиразнюється, формуючись, зародок, ішов навскоси, наливався й одразу ж пропадав. У Жільбертиних очах світився добрий, щирий батьків погляд; саме так вона дивилася, коли подарувала мені агатову кульку й мовила: «Це вам на згадку про нашу приязнь». Та тільки-но Жільберту питали, що вона робила, як у тих самих очах з'являлося збентеження, непевність, облуда, сум — достоту як колись в Одетти, коли Сванн питав, де була вона, і на відповідь чув брехню; ця брехня доводила коханця до розпуки, а тепер змушувала його, байдужого й розважливого чоловіка, одразу міняти розмову. Перехоплюючи такий погляд у Жільберта, я часто на Єлисейських Полях відчував неспокій. І здебільшого зовсім даремно. У доньки то був чисто фізичний материн спадок, і погляд її — принаймні отой збентежений — ні про що ще не свідчив. Вона просто не була на уроках або спізнювалася додому, а тим часом її зіниці поширювалися так само, як колись в Одетти, — зі страху, як би не випливло, що вдень вона приймала коханця або що вона поспішає на любовне побачення. Так дві натури Сваннового подружжя хвилювали, чергувалися, засягали одна в одну в тілі цієї Мелюзини[103]. Відомо, що дитині щось дістається і від батька, і від матері. Але поділ добрих прикмет і вад відбувається якось дивно; з двох добрих прикмет, які виглядають нероздільними в одного з батьків, у дитини дається взнаки лише одна та ще й поєднана з вадою другого, здавалося б, несумісною. Ба більше: вростання якоїсь моральної чесноти в супротивний їй фізичний ґандж часто є законом родинної схожосте. Одна з двох сестер запозичить разом із гордовитою батьковою поставою материну дріб'язковість; друга, розумом пішовши в батька, покаже цей розум у материній подобі: материн грубий носяра, горбастий живіт, ба навіть голос обернуться в неї на шати тої кебети, що колись пишалась у гарній тілесній оболонці. Отож про кожну з сестер можна з однаковою слушністю сказати, що саме вона успадкувала найбільше рис від когось із батьків. Щоправда, Жільберта була одиначка, а проте існувало принаймні дві Жільберта. Дві натури, батьківська і материнська, в ній не тільки змішувались; вони змагалися за неї, але це ще не точно сказано, бо в такому разі напрошується думка, що тим часом ще одна, третя, Жільберта терпіла від того, що її кинуто на луп перших двох. Насправді Жільберта була почережно то тією, то тією, і щоразу лиш одною з двох і нічим більше, тобто, коли бувала гіршою, то від цього анітрохи не терпіла, бо ліпша Жільберта цієї хвилі була відсутня і не могла докопатися до правди. З цієї ж таки причини гірша з їх двох могла любісінько собі втішатися досить банальними розвагами. Коли ж у другій озивалося батьківське серце, у неї з'являлися широкі погляди, і тоді вам кортіло взятися разом з нею за якусь гарну й доброчинну справу — ви повідомляли їй про те, та коли доходило до діла, брало своє материне серце; і відповідало вам уже воно: і вас дратували й викликали розчарування — що воно за проява, людину ніби підмінили! — дріб'язкові зауваги й підступне шкилювання, такі любі Жільбертиному серцю, бо вони плинули з уст тієї, ким вона була в цю мить. Провалля між двома Жільбертами бувало інколи таке велике, що ви питали себе — зрештою даремно — чим ви завинили, який ґедзь її вкусив? Вона сама призначила вам побачення і не тільки не прийшла, не тільки після цього не вибачилася, ай — хоч би чим пояснювалася її нова примха, від цього не легше! — потім уся так одмінилася, що можна було б подумати, ніби ви вклепалися, ніби ви, як у «Близнятах»[104], жертва оманливої схожосте, ніби то не вона так мило просила вас недавнечко про зустріч, — можна було б подумати, якби не її лихий гумор, з яким вона тепер не крилася, — свідчення того, що вона почувається винною і хоче уникнути пояснень. — Ну, йди вже, ти нас затримуєш! — кинула їй мати. — Мені так добре біля татуся! Ще хвилечку! — відповіла Жільберта, кладучи голову на плече своєму батькові, який ніжно гладив її біляві коси. Сванн був з тих людей, які довго жили любовними ілюзіями і знали, що, забезпечивши добробут багатьох жінок і ощаслививши їх, вони, проте, не удостоїлись їхньої вдячносте, не удостоїлись якоїсь ніжносте; зате у дитині, здається їм, вони відчули прихилля, і це прихилля, перенесене на їхнє ім'я, дозволить їм жити й після смерти. Шарля Сванна не буде, зате буде панна Сванн або пані X із дому Сванна, і вона кохатиме, як і раніше, свого святої пам'яти батька. Може, навіть кохатиме аж надто палко, певне, подумав Сванн, бо сказав Жільберті: «Ти славне дівча», розчулено, як кажуть люди, стурбовані за долю того, кого безмежно люблять, і хто має пережити їх. Аби приховати зворушення, Сванн утрутився в нашу розмову про Берму. Він звернув мою увагу, — але тон у нього був байдужий, знуджений, ніби йому хотілося показати, що це його не вельми обходить, — на те, як влучно, як напрочуд точно акторка вимовила слова, звернені до Енони: «Ти це знала!» Сванн мав рацію: влучність бодай цієї інтонації була мені справді зрозуміла і могла вдовольнити моє прагнення довести законність мого захоплення грою Берми. Та ба, якраз через свою ясність вона його й не вдовольняла. Інтонація була награна, загодя підготовлена, однозначна й існувала нібито сама по собі, будь-яка інтелігентна акторка зуміла б її знайти. Розв'язання було гарне, але хто обійме його головою, тому воно й дістанеться. Берма мала ту перевагу, що його знайшла, та чи можна вжити слова «знайти», коли йдеться про знаходження чогось такого, що не відрізняється від запозичення в інших, що, властиво, не наше, скоро хтось інший може згодом це відтворити? «Господи, як ваша присутність підносить рівень розмови! — сказав мені Сванн, ніби виправдуючись у Берґоттових очах; звісно, у Ґермантів Сванн звик стрічатися з великими митцями як із добрими знайомими, яких тільки й знають, що частувати їхніми улюбленими потравами, саджати за улюблену гру, а в селі давати змогу вправлятися в улюбленому виді спорту. — Здається, ми цікаво розмовляли з вами про мистецтво, — додав він. — Дуже цікаво». «Я так це люблю!» — озвалася пані Сванн, кидаючи на мене вдячний погляд як із добрих почуттів, так іще й тому, що зберегла своє замилування до інтелектуальних бесід. Після цього Берґотт розмовляв з іншими людьми, особливо з Жільбертою. Доти я виливав йому свої почуття з невимушеністю, дивною для мене самого. Звикнувши за кілька років (коли я стільки годин просидів наодинці з книгою і коли він був для мене єдино кращою частиною мене самого) до щирости, простоти, довірливосте, я соромився його менше ніж будь-кого іншого, до кого я озвався б уперше. Проте саме з цієї причини я дуже потерпав за справлене на нього враження, бо моя підозра в тім, що він гордує моїми думками, виникла у мене не тепер, а колись давно, коли я зачитувався ним у нашому комбрейському садку. Мені ось що слід було б сказати собі: якщо я захоплююся Берґоттом щиро, а не напоказ і воднораз зазнаю у театрі якогось незрозумілого мені розчарування, то ці два сердечні відрухи, певно, надто між собою не різняться, а підлягають тим самим законам, а дух Берґоттів, який я так уподобав у його книгах, не може бути цілком чужим і ворожим моєму розчаруванню і моїй нездольності те розчарування передати. Адже мій глузд, мабуть, одним-один, а може, й узагалі є тільки один глузд, який сповідуємо ми всі і на який кожен із глибу своєї особливої істоти скеровує погляд, як у театрі, де кожен має своє власне місце, а сцена лиш одна. Певна річ, не в тих думках кортіло мені розібратися, які зазвичай зглиблював Берґотт у своїх книжках. Але якщо ми обидва маємо однаковий глузд, то Берґотт, слухаючи мене, мав би їх згадати, полюбити, всміхнутися їм і десь-найпевніш, усупереч моїм сподіванням, звернути свій внутрішній зір на другий бік глузду, протилежний тому, витинок якого ввійшов до його книг, той самий витинок, за яким я уявляв увесь його духовний Всесвіт. Священики, найглибші знавці людського серця, найлегше відпускають гріхи, що їх самі вони чинять, — так само й геній, найглибший знавець людського інтелекту, найлегше сприймає ідеї найсуперечніші тим, що творять тло його творчосте. Усе це я мав би сказати собі (речі, зрештою, далеко не приємні, бо доброзичливість високих душ конче тягне за собою нерозуміння і ворожнечу з боку сіряків; а радощам, дарованим добрістю великого письменника, яку зрештою можна вичитати з його книжок, жодною мірою не відшкодувати страждання, завданого ворожістю жінки, яку ми вибрали не за розум, але яку нам годі розлюбити); все це мав би я сказати собі, але я цього не сказав, я був переконаний, що Берґотт вважав мене за дурня, аж це Жільберта шепнула мені на вухо: — Я нетямлюся з захвату, ви завоювали мого великого приятеля Берґотта. Берґотт сказав мамі, що ви дуже розумні. — А куди ми їдемо? — спитав я Жільберту. — О, куди завгодно! Ви ж знаєте: для мене туди чи сюди… Проте після інциденту, який зайшов на роковини смерте її діда, я почав питати себе: чи Жільбертин характер такий, як я собі уявляю; а що як її байдужість до того, що буде далі, її розсудок, спокій, ця м'яка поступливість криють у собі, навпаки, палку жаготу, якій вона з самолюбства не дає волі і яка зраджує себе лише несподіваною впертістю, коли випадково хтось їй перейде дорогу? Берґотт мешкав у тій самій дільниці, що й наші родичі, і ми з ним рушили разом; в екіпажі він заговорив про моє здоров'я: «Я чув від наших приятелів, що ви недужі. Шкода мені вас. А втім, не так-то вже й шкода, бо бачу, ви маєте духовні втіхи, і ці втіхи, вони для вас понад усе, як для всякого, хто їх звідав». Гай-гай! Коли ж я відчував, що я зовсім не такий, що будь-яка, хоч би й найвища думка залишає мене холодним, що я щасливий, як просто собі тиняюся, щасливий, як при доброму самопочутті; коли ж я відчував, що жду від життя лише тілесних утіх, відчував, як легко було б мені ні про що не думати. Серед своїх радощів я не виокремлював тих, що йшли з інших, більш чи менш глибоких джерел, отож перед тим як відповісти Берґоттові, я помислив, що мені хотілося б познайомитися з дукинею Ґермантською, хотілося б частіше відчувати, як у колишній акцизній будці на Єлисейських Полях, вогкість, нерозлучну з пам'яттю про Комбрей. Бо такий життєвий ідеал, ідеал, з яким я не смів звіритися Берґоттові, для духовних утіх не лишав жодного місця. — Ні, духовні втіхи для мене важать мало, я їх не шукаю, не знаю навіть, чи їх колись заживав. — Та що ви! — гукнув Берґотт. — Та ні, послухайте, все-таки ви їх ні на що інше не проміняєте, інакшим я вас собі не уявляю, я цього певен. Він мене не переконав, звичайно, але я почував себе вільніше, легше. Після розмови з маркізом де Норпуа я вважав свою мрійливість, екзальтацію, довірливість за щось чисто суб'єктивне, безпредметне. А слова Берґотта, який розумів мій стан душі, свідчили, що мої сумніви, моє невдоволення собою несерйозні. Надто ж те, що він казав про маркіза де Норпуа, підважувало силу вироку, який годі було, як досі думав я, оскаржити. «Чи пан лікується? — спитав Берґотт. — Хто опікується вашим здоров'ям?» Я відповів, що я під наглядом (і, мабуть, лишатимусь під ним і далі) Коттара. «Але ж це не те, що вам треба! — гукнув Берґотт. — Який з нього лікар, не знаю. Але я бачив його у пані Сванн. Бовдур! Припускаючи навіть, що це не перешкоджає йому бути справним лікарем, у що мені важко повірити, це перешкоджає йому бути справним лікарем для художників, для людей розумних. Такі люди, як ви, потребують особливих лікарів, не кажучи вже про особливий режим та ліки. Коттар пана знудить, і сама ваша нуда зведе на пшик усе лікування. А потім курувати вас, як абикого, не можна. В інтелігентів на три чверті хвороба — виплід їхньої інтелігентносте. Отож, їм треба лікаря, що знається на цій хворобі. А що може Коттар? Він готовий до того, що ви не перетравлюєте соусів, що у вас гастрит, але він не готовий до того, що ви читаєте Шекспіра… Отож, його висновки — вже липа, рівновагу порушено, «картезіанський чортик» підскакує. Коттар знайде у вас розширення шлунка, для цього йому вас не треба оглядати, бо це вже у нього в очах. Ви можете побачити, воно відбивається в його шкельцях». Така манера вести розмову дуже мене втомлювала, а що здоровий глузд тупий, то я казав собі подумки: «Те, що розширення шлунка відбивається у шкельцях професора Коттара, така сама химера, як і те, що біла камізелька маркіза де Норпуа личкує його глупоту». — «Я б панові порадив, — тягнув Берґотт, — звернутися до доктора дю Бульбона — ото інтелігент». — «Він ваш великий шанувальник», — підхопив я. І побачив, що для Берґотта це не новина, що братні душі зголошуються швидко, що правдивих «незнаних приятелів» не гурт. Берґоттів відгук про Коттара вразив мене, бо був суперечний з усіма моїми уявленнями. Мене зовсім не обходило, чи здається мені мій лікар нудним; я очікував від нього, аби він завдяки мистецтву, чиї закони мені незнані, оглянувши мене, склав безапеляційне судження про моє здоров'я. І мені зовсім не залежало на тому, щоб він з допомогою своїх розумувань (у чому я міг його перевищити) спробував осягнути мій інтелект, який я вважав лише за знаряддя — саме з себе безвартісне — пізнання об'єктивної істини. Я відмовлявся вірити, що розумні люди потребують іншої гігієни, ніж дурні, і ладен був дотримуватися гігієни, приписаної дурням. «Хто потребує доброго лікаря, то це наш друг Сванн», — проголосив Берґотт. Я спитав, на що він хворий. «Кожен на його місці захворіє! Цей чоловік одружився зі шльондрою і щодня тепер ковтає сотні образ від жінок, які відмовляються її приймати, і від чоловіків, які з нею спали. Жінки вочевидь із нього насміхаються. Зверніть увагу, як у нього лізе брова на лоба, коли він приходить додому й дивиться, ХТО й неї сидить». Недоброзичливість, з якою Берґотт говорив із чужаком про людей, з якими цілі роки його єднала дружба, була для мене такою самою несподіванкою, як і майже ніжний тон, якого він прибирав у Сваннів. Звісно, така особа, як, приміром, моя перва бабуся, нездольна була б так примилятися до когось із нас, як упадав при мені коло Сванна Берґотт. Навіть тим, кого вона кохала, вона залюбки чимось колола очі. Але в разі, коли б вони були відсутні, вона не сказала б ані слова, не призначеного для їхніх ушей. Власне кажучи, наше комбрейське життя годі було назвати світським. Спілкування зі Сваннами уже вело у «світ», до його бистрини. Це ще не було чисте море, а заледве лагуна. «Все це залишиться між нами», — сказав Берґотт, прощаючись зі мною перед порогом. На кілька років пізніше я б йому відповів: «Я ніколи нічого не переказую». Цією обрядовою фразою люди вищого світу зазвичай заспокоюють злорік, заспокоюють даремно. І то саме її я мав би ще того дня сказати Берґоттові, бо людина не вигадує сама всього, що говорить, надто коли виступає як світська істота. Але тоді цієї фрази я ще не знав. Зате моя перва бабуся за таких околичностей сказала б ось яку фразу: «Якщо вам не хочеться, щоб я це переказувала, то навіщо вам розповідати?» Це відповідь людей нетовариських, вередунів. До таких я не належав: я мовчки уклонився. Літератори, проти мене люди неабиякі, витрачали роки, щоб зійтися з Берґоттом, але їхні взаємини залишалися літературними, кабінетними, тоді як я потрапив у друзі великого письменника з копита і завиграшки, як хтось, хто, замість стояти біля кас у хвості черги і, зрештою, дістати погане місце, одержує найкраще, зумівши пройти по коридору, куди інших не пускають. Сванн відкрив мені Берґотта з тієї самої причини, з якої король вважає за природне запрошувати друзів своїх дітей до королівської ложі, на королівську яхту, — Жільбертині родичі теж приймали приятелів своєї доньки серед коштовних речей, які вони мали, у колі найближчих друзів, які були для них ще більшим клейнодом. Але тоді я гадав, і, може, не без рації, що цією ласкою мене вщедрив Сванн почасти з тим, щоб потішити моїх батька-матір. Мені згадалось, як у Комбре Сванн зголосився, бачачи моє захоплення Берґоттом, узяти мене до нього на вечерю, але батьки не погодилися, мовляв, я ще надто юний і надто нервовий, щоб «виходити у світ». Безперечно, мої родичі для деяких осіб, — саме для тих, хто здавався мені незвичайним, — важили куди менше, ніж для мене, отож, як і в пору, коли дама в рожевому виголошувала на честь батька похвальне слово, хоча він хвали не заслуговував, я прагнув, щоб мої батько-матір зрозуміли, який неоціненний дар я дістав, і висловили подяку шляхетному і ґречному Сваннові, який офірував його мені — чи їм, — удаючи, ніби він несвідомий його вартости, так само, як на фресці Луїні[105] отой урочий цар-маг, з орлім носом і білявим волоссям, вельми схожий, як твердили колись, на Сванна. На жаль, ласка, яку виявив до мене Сванн і яку я вдома, ще в пальті, ознаймив батькам, у надії, що вона зворушить їхні серця так само, як моє, і схилить їх до якоїсь величезної і вирішальної гречности щодо Сванна, — ця ласка їхньої прихильної оцінки не дістала. «Сванн звів тебе з Берґоттом! Чудове знайомство, гарні стосунки! — вигукнув іронічно батько. — Ще цього нам бракувало!» На жаль, я необачно втулив, що Берґотт дихає лихим духом на маркіза де Норпуа. — Ще б пак! — підхопив батько. — Ще один доказ, яка він облесна і злостива душа. Бідолашне моє дитятко, у тебе й так небагато олії в голові, а тепер я ще потерпаю, що ти попав у таке товариство, що тобі доїде кінця! Саме вже те, що я буваю у Сваннів, псувало моїм батькам гумор. Знайомство з Берґоттом здавалося їм згубним, проте неминучим наслідком першого промаху, тієї слабкосте, яку вони виявили і яку дід охрестив би «недоглядом». Я відчував, що міг би додати гарту, бовкнувши, що цей ледащо, не прихильний до маркіза де Норпуа, вважав мене за неабиякого розумника. Справді, коли батько гадав, що хтось (приміром, мій колега) ходить кривими дорогами — як оце я — і коли його підносить той, кого батько не шанував, то ця висока думка ставала в його очах підтвердженням слушности його негативного діагнозу. Зло тоді йому здавалося тим очевиднішим. Я вже чув його вигук: «Обоє рябое!» — і ця його репліка жахала мене невгадністю незліченних реформ, неминуче впровадження яких до мого тихого життя вона, здається, обіцяла. Та що справлене на батьків враження, як на мене, не затерлося б, навіть якби я не переповів Берґоттової думки про мене, то не матиме жодного значення, якщо те враження буде трохи гірше. Зрештою, на мою думку, батьки були такі несправедливі, так глибоко помилялися, що я не мав не лише надії, а навіть охоти обстоювати правду. А проте я відчував — коли вже до них озвався, — як нажахають батьків мої слова про те, що я сподобався людині, яка вважає розумних людей за ослів, яку зневажають чесні люди і чия похвала, раз вона така жадана для мене, підбиватиме мене на все злеє: тож останню козирну свою фразу я зронив стиха і дещо присоромлено: «Він сказав Сваннам, що я неабиякий розумник». Як отруєний пес інстинктово кидається до єдино помічного зілля, зілля-протиотрути, так я, сам про це не здогадуючись, вимовив єдині слова, здатні подолати упередження батьків до Берґотта, упередження, проти якого найпереконливіші мої спростування, найпалкіша похвала на його адресу були б даремні. За одну мить ситуація геть змінилася. — О!.. Він сказав, що та розумник? — запитала мати. — Це мене тішить, бо ця людина талановита. — Як? Він так і сказав? — озвався батько. — Я не відкидаю його заслуг перед літературою, його заслуги визнають усі, тільки шкода, що живе він не вельми чеснотливим життям, на це бив і маркіз де Норпуа, — додав батько, навіть не помічаючи того, що, скоряючись невідпорній силі щойно вимовлених мною чарівних слів, він не таврує з належною затятістю моральної Берґоттової зіпсутости, ані облудности його судження. — Ох, друже мій! — урвала його мати. — Адже ніяких доказів немає! Мало що там говорять! Зрештою маркіз де Норпуа людина дуже мила, але не завжди зичлива, надто до тих, хто не з його гурту. — Це правда, я теж це зауважив, — підхопив батько. — Урешті-решт Берґоттові можна багато чого дарувати за те, що він відзначив мого хлопця, — додала мати, гладячи мене по голівці і вперши в мене довгий мрійливий погляд. А втім, мама не чекала Берґоттового вердикту, щоб дати мені дозвіл запросити Жільберту, коли у мене зійдуться друзі. Але я не смів кликати її з двох причин. По-перше, у Жільберти обносили тільки чаєм. А мама вважала, що треба частувати ще й шоколадом. Я боявся, що Жільберті це здасться чимось банальним, і вона почне копилити губи. По-друге, були нездоланні труднощі, пов'язані з етикетом. Коли я приходив до пані Сванн, вона питала: — Як ся має ваша матуся? Я не раз допитувався у мами, чи поставить вона таке запитання Жільберті: це було для мене куди важливіше, ніж для двораків — як величати Людовіка XIV. Але мама й чути не хотіла про це. — Ба ні, з пані Сванн я незнайома! — Таж вона з тобою теж незнайома! — А я й не кажу, що знайома, але ми не повинні повторювати одна одну. Пані Сванн вітає тебе по-своєму, а я вітатиму Жільберту по-своєму. Мене це не переконало, і тепер я волів за краще не запрошувати Жільберти. Попрощавшися з батьками, я пішов перебиратись. Спорожнюючи кишені, зненацька знайшов конверт, який мені вручив Сваннів камердинер на порозі до салону. Я був тепер сам. Я розірвав конверт, у ньому була картка із вказівкою, якій дамі я мав подати руку, аби провести її до столу. Десь під той час Блок перевернув мій світогляд і відкрив мені нові шляхи до щастя (які згодом, зрештою, стали шляхами до муки), переконавши мене, що всупереч тому, що я думав під час прогулянок на Мезеглізьку сторону, жінки, навпаки, тільки й ждуть, щоб кинутися в обійми. Він зробив мені ще одну послугу, яку я оцінив набагато пізніше: запровадив мене до веселого дому, де я ніколи не бував. Сказав мені також, що гарних і приступних жінок на світі чимало. Але вони уявлялися мені вельми туманно, і тільки будинки розпусти надали їм індивідуальних рис. Словом, я міг бути вдячним Блокові за «благу вість» про те, що щастя посідання красою не є чимось недосяжним і що нам не треба цього зрікатися, достоту як можна бути вдячним лікареві чи філософу-оптимістові, які вселяють у нас надію на довгий вік на цьому світі й на неповну розлуку з ним на тому світі; а отже, будинки розпусти, де я почав бувати на кілька років пізніше, де показували мені зразки щастя і де я мав змогу доповнювати жіночу гожість тим, що годі вигадати, що є не лиш узагальненим образом баченої раніше вроди, а й справді божистим даром, єдиним даром, якого ми не можемо дістати від самих себе, перед яким гаснуть усі логічні побудови нашого розуму і якого ми можемо жадати лише від дійсности, чаром індивідуальности, — ті будинки заслуговували на те, аби я вмістив їх в один ряд з недавно відкритими не менш корисними доброчинцями (до знайомства з якими ми можемо лише гадати, за асоціацією з іншими малярами, з іншими музиками, з іншими містами, які чарівні Мантенья[106], Ваґнер, Сієна): в один ряд з ілюстрованими виданнями з історії малярства, симфонічних концертів і розвідок про «міста — пам'ятки минулого». Але заклад, куди мене водив Блок і де зрештою давно не був сам, був закладом найгіршого штабу з персоналом нічогеньким, майже не оновлюваним, і не міг ні вдовольнити давню мою цікавість, ні розбудити нову. Бандурша не знала жодної з жінок, яких вимагали клієнти, і завше пропонувала тих, що нікого не обходили. Мені вона надто захвалювала одну і з багатонадійним усміхом (ніби йшлося про таку вже дивовижу, про таку лакомину) приказувала: «Жидівочка, га? Що ви на це?» (Певно, тому вона називала її Рахіллю.) І з дурненькою, фальшивою екзальтацією, як їй здавалося, заразливою, завершувала ярливим хрипом: «Подумай, хлопчику, жидівка, темперамент! Ррра!» Цю Рахіль[107] я, стоячи за завісою, бачив: це була чорнявка, негарна, але на око розумна; облизуючи губи кінчиком язика, вона задерикувато посміхалася до гостя, з яким її знайомлено, і я чув, як між ними зав'язувалася розмова. її худорляве вузьке личко отінювали чорні кучерики, падаючи нерівними, ніби намальованими тушшю рисками. Я щоразу обіцяв бандурші (вона нав'язувала мені Рахіль, вихваляючи її великий розум і освіченість) прийти якось із тим, щоб запізнатися з Рахіллю, яку я прозвав «Рахілю, ти від Бога». Першого вечора я почув, як ця Рахіль, ідучи, сказала бандурші: — Отже, умовилися: взавтра я вільна, якщо хтось прийде, не забудьте послати по мене. Після цього я не міг дивитися на неї як на особистість, бо одразу поставив її між тих жінок, які щовечора вчащають сюди, сподіваючись заробити один-два луїдори. От лише висловлювалася вона інакше: «Якщо я вам буду потрібна» або «Якщо вам хтось буде потрібний». Про оперу Галеві бандурша нічого не знала і тому не могла второпати, чому я весь час приказую «Рахілю, ти від Бога». Та незрозумілість жартів не перешкоджала їй вважати їх напрочуд дотепними, і вона щоразу щиро сміялася, мовлячи: «Виходить, сьогодні ще нема рації зводити вас із «Рахілю, ти від Бога»? Ви ж саме так її звете: «Рахілю, ти від Бога?» Дуже дотепно! Ось я вас попарую. Побачиш, хлопчику, що буде, не пошкодуєш». Одного разу я мало не наважився, але Рахіль саме була «під пресом», а то потрапила була до «стрижія», старого пана, який обмежувався тим, що лив олію на розпущені коси жінкам, а потім їх чесав. Зрештою мені набридло чекати, хоч якісь убогі дівчата, так звані модистки, тільки що без голок, принесли мені ігристе й зняли зі мною довгу річ, якій — попри поважність предмета розмови — трохи прикрита чи свята голизна моїх співрозмовниць надавала смаковитої простоти. А потім я перестав ходити до того закладу, бо на знак симпатії до особи, яка його утримувала й потребувала меблів, подарував їй дещо з обстави, успадкованої по тітці Леонії, зокрема велику канапу. Я ніколи доти не бачив тітчиних меблів; у нас усього було невпрогорт — і мої родичі звалили їх гамузом у повітці. Та коли я вгледів у закладі, як ними послуговуються ці дівки, мені здалося, ніби всі чесноти, якими дихали комбрейські покої у тітки, мучаться від лапання і що то саме я віддав їх без ніякого на поталу! Якби я допустився ґвалту вмерлої — і то б я так не страждав. До цієї звідниці я більше не вернувся, бо мені здавалося, ніби речі тітки Леонії живі й молять мене зглянутися, немов неживі на позір предмети з перської казки, в яких замкнуто душі, взяті на муки і благащі, аби я їх визволив. А втім, пам'ять підказує нам спогади не в хронологічному порядку, а у вигляді перекиненого дзеркального відбиття, і може, тому я тільки значно пізніше згадав, що на цій самій канапі перед кількома роками я вперше дізнав любовних утіх із кузинкою, яка, щоб не монятися, не шукати, де б нам притаковитись, зухвало підказала мені скористатися часом, поки тітка Леонія, вставши з ліжка, чепуриться. Усю решту обстави, а надто чудове старе срібло тітки Леонії я, незважаючи на спротив батька-матері, поспродував, щоб мати більше грошей і посилати більше квітів пані Сванн, яка, отримуючи великі коші орхідей, казала: «Бувши вашим батьком, я б учинила над вами опіку». Чи міг би я гадати, що колись пошкодую саме за цим сріблом і що ставитиму деякі втіхи вище, ніж утіху (яка, може, не матиме вже ніякої ціни) обіхідливо поводитись із Жільбертиними батьками? Достоту так само задля Жільберти, щоб не розлучатися з нею, я відмовився піти дипломатичною стезею. Вирішальні постанови ми робимо завше під впливом настрою, що триває недовго. Я ледве міг собі уявити, яким побитом та чудородна субстанція, яка наповнювала Жільберту і променіла від її батьків, від її дому, роблячи мене байдужим до всього іншого, — яким побитом ця субстанція могла б вивільнитися з неї й переселитися в іншу істоту. Субстанція, звичайно, зостанеться та сама, але на мене вона вже впливатиме інакше. Одна й та сама недуга дедалі розвивається і одна й та сама трутизна свою силу вчиняє швидше, коли з плином років серце підупадає. Одначе моїм батькам хотілося б, щоб розум, який визнав за мною Берґотт, показав себе якимсь видатним доробком. Перед знайомством зі Сваннами я думав, що в праці мені перешкоджає збудження, породжуване незмогою вільно бачитися з Жільбертою. Але відколи їхній дім був відкритий для мене, ледве я сідав до робочого столу, як одразу ж зривався на ноги і біг до Сваннів. Коли ж повертався від них додому, моя самота була лише позірна, моя думка не могла вже пливти устріть словесної води, на волю чиєї течії я перед тим несамохіть здавався. На самоті я все ще обмислював репліки, які могли подобатися Сваннам, і, щоб учинити цю гру ще цікавішою, говорив за відсутніх партнерів і ставив собі такі запитання, щоб дотепувати, відповідаючи гострими вихватками. А проте ця безгласна вправа була тільки розмовою, а не медитацією, моє усамітнення було життям вигаданого салону, і не я сам, а мої примрійні партнери скеровували мої слова; замість думок, які здавалися мені сущою істиною, я намагався виголошувати інші, ті думки спадали мені в голову завиграшки і не сягали вглиб; то була геть-то пасивна усолода, яку знаходить у спокої той, у кого погане травлення. Якби я так не завзявся стати до праці, то, можливо, зараз і вхопився б за перо. Але постанова моя була така тверда! А наступної доби, в рямцях зовсім вільного завтра, все так добре уміщалося, — бо там мене ще не було, — і мої добрі заміри спевнити можна було завиграшки; отож краще було згаяти сьогоднішній вечір, оскільки на працю треба ще налаштуватися. На жаль, другого дня мені теж не писалося. Але я був розважливий. Для того, хто чекав роки, не потерпіти три дні — це хлоп'яцтво. Певен, що позавтрьому я матиму змережаних кілька сторінок, я не сказав батькам ні словечка про свою ухвалу; я волів запастися терпінням на кілька годин, а потім принести бабці — потішеній і переконаній — розпочату роботу. На жаль, завтра не було вільним від мене, розлогим днем, якого я гарячково очікував. Коли цей день минув, то стало ясно, що мої лінощі й важке борюкання просто розтяглися на добу, та й годі. Збігало ще кілька днів, мої плани не спевнялися, я втрачав надію на те, що найближчим часом вони спевняться взагалі, а отже, пропадала хіть усе кинути на виконання плану; вечорами я знову довго засиджувався: рано лягати вже не схиляло виразне видиво початої узавтра вранці роботи. Щоб відзискати трудову наснагу, мені треба було кілька днів перепочинку, і коли бабуся нарешті наважилася лагідно й розчаровано вичитати мені: «А як же твоя робота? Ти вже про неї й не згадуєш», — я на неї розсердився, бо, не розуміючи, що моя постанова тверда, вона, безперечно, загаювала, та ще й чого доброго надовго, її здійснення, своїм недоречним втручанням нервувала мене і знеохочувала. Бабуся відчула, що її скептицизм сліпо наразився на мою волю. Вона відступила, обняла мене і сказала: «Даруй, більше не питатиму». І, щоб незнеохочувати, запевнила мене: як тільки я буду в доброму гуморі, справа піде рівнесенько-гладесенько. Зрештою я спитав у самого себе: пропадаючи у Сваннів, чи не чиню я так, як Берґотт? Моя рідня ладна була думати, що я б'ю байдики, але, зустрічаючись у салоні з великим письменником, водночас розвиваю свій хист. А все ж скараскатись роботи над собою, над своїм хистом і дістати цей хист із чиїхось рук так само неможливо, як зцілитися (порушуючи всі приписи гігієни, переїдаючи і перепиваючи) лише завдяки тому, що ви часто обідатимете в гостях укупі з лікарем. Утім, хто найщиріше улягав ілюзії, яка так ошукувала мене та моїх батьків, то це пані Сванн. Коли я казав їй, що не можу прийти, бо мушу працювати, вона всім своїм виглядом показувала, що я високо несуся, що я кручуся й химерую. — Але ж Берґотт приходить? Хіба, по-вашому, він погано пише? А невдовзі перо його стане ще ліпше, — додавала вона, — він гостріший і густіший у газеті, ніж у книгах, у книгах він трохи розволіклий. Я домоглася, що він писатиме тепер для «Фіґаро» leader article.[108] Це буде якраз те, про що кажуть the right man in the right place.[109] І насамкінець заявляла: — Приходьте! Кращого напутника, ніж він, не знайти. Пані Сванн нагадала мені, щоб я прийшов до неї взавтра на обід з Берґоттом, достоту, як запрошують на щось таке сухотника вкупі з полковим командиром: мовляв, це в інтересах моєї кар'єри. Буцімто художні шедеври з'являються завдяки «взаєминам»! Отож, Сванни не більше ніж мої родичі (тобто ті, хто мав би за різних життєвих обставин стромляти мені палиці в колеса) заважали моєму раюванню, раюванню досхочу милуватися на Жільберту — не спокійно, ні, а з умліванням. У коханні нема спокою, бо те, чого ми добилися, лишень щабель, аби домагатися більшого. Поки я не міг бувати у Жільберти, я тільки позирав на це недоступне щастя і навіть не уявляв собі, які там на мене чекають нові причини для хвилювання. Коли ж опір її батьків лопнув і справа врешті була розв'язана, перепона почала виникати заново, але щоразу в іншій подобі. З цього погляду можна сказати, що наша дружба щодня починалася знову. Щовечора, повернувшись до себе, я усвідомлював, що мені треба сказати Жільберті щось дуже важливе, від чого залежить наша приязнь, і це важливе щоразу було іншим. Але зрештою я був щасливий, і ніщо більше не загрожувало моєму щастю. Овва! Загроза прийшла звідти, звідки я ніколи її не сподівався: з боку Жільберти і мене самого. Гризоти мені завдало саме те, в чому я був певен, те, що малювалося мені щастям. Щастя в коханні стан ненормальний, здольний одразу надати на погляд найпростішому і завжди можливому випадкові тієї великої ваги, якої сам випадок насправді не має. Власне, щасливим нас робить поява у серці чогось несталого, чогось такого, що ми прагнемо назавжди утримати й чого майже не помічаємо, поки воно з нами. Насправді кохання — це непогамовна мука, радість її знешкоджує, втишує, відтягує, але мука будь-якої миті може стати такою, якою була б давно, коли б мети не досягалося, — немилосердною. Я відчував уже не раз, що Жільберта воліла б, аби я не так до них учащав. Правда, коли мене особливо надило до неї, мені досить було тільки попроситися завітати в їхній дім у її батьків, їм-бо ставало дедалі очевиднішим, як добре я впливаю на їхню доньку. Завдяки їм — мислив я, — моєму коханню ніщо не загрожує; якщо вони на моєму боці, я можу бути спокійним, адже для Жільберти їхнє слово закон. На лихо, примітивши, як вона трохи дратується, коли Сванн запрошував мене в певному сенсі навсупір її бажанню, я задумавсь, чи ж те, що я вважав за оберіг мого щастя, не є, навпаки, таємною причиною його хисткости? Востаннє, коли я прийшов до Жільберти, дощило; Жільберта була запрошена на урок танців до малознайомих їй людей і не могла взяти мене з собою. Задля вогкої погоди я зажив кофеїну більше ніж зазвичай. Може, далася взнаки сльота, а може, упередженість до того дому, де був танцклас, але коли Жільберта збиралась іти, пані Сванн дуже гостро озвала її: «Жільберто!» — і показала на мене, мовляв, я прийшов до неї і вона повинна зостатися зі мною. То був навіть не озов, а окрик, і, очевидно, свідчив він про добрі почуття до мене, але з того, як Жільберта стенула плечима, скидаючи плаща, я збагнув, що мати несамохіть прискорила наше, моє з приятелькою, розцурання: досі воно, те розцурання, відбувалося повільно і його давалося спинити. «Не можна ж танцювати кожен Божий день», — сказала Одетта доньці з розважливістю, перебраною, мабуть, колись у Сванна. Потім, перекинувшись ізнову Одеттою, озвалася до дочки по-англійському. Одразу між мною і частиною Жільбертиного життя виріс ніби мур, буцімто якийсь вражий дух поніс від мене геть мою приятельку. У тій мові, яку ми знаємо, ми надолужуємо непрозорість звуків прозорістю думок. Але мова, якої ми не знаємо, це замкнутий палац, де кохана істота може зраджувати нас, тоді як ми, зоставшись надворі, позбавлені до нього доступу, лиш розпачливо корчимося у своїй немочі; ми нічого не бачимо і безсилі чомусь запобігти. Ось так і ця розмова по-англійському ще місяць тому викликала б у мене усмішку, згадані в ній французькі власні імена не примножили б моєї бентеги і не стали б для неї дороговказами, а нині, коли її вели за два кроки від мене дві штивні особи, її жорстокість прирікала мене на якусь самоту і забуття, я почувався так, ніби мене окрадено. Нарешті пані Сванн покинула нас. Того дня — може, через уразу до мене, мимовільного винуватця змарнованої розваги, а може, й тому, що, відчуваючи, яка Жільберта лиха, я з обачности був стриманіший, ніж звикле, — Жільбертине личко, безрадісне, голе, спустошене, світилося сумом та жалем за тим, що через мене вона не змогла танцювати па-де-катр, а також мовчазним докором усім — починаючи з мене, — хто не розуміє тонких причин її сентиментального нахилу до бостона. Залишившись зі мною на самоті, Жільберта, як і озивалася, то говорила хіба про погоду, про сльоту, про годинник-поспішайло, і наша розмова рясніла паузами й односкладовими словами, при чому я, з якоюсь розпачливою люттю, завзято нищив хвилини, які могли б стати хвилинами нашого щирування та щастя. І кожне наше слово набирало якоїсь шорсткости через наліт неймовірної нікчемносте, але я був радий цьому нальоту, бо завдяки йому Жільберта не брала наповажне банальности моїх уваг та мого холодного тону. Що з того, що я казав: «А як на мене, ваш годинник радше любить відставати», — Жільберта, звичайно, тлумачила це так: «Яка ви недобра!» Даремно я увесь цей дощистий день уперто намагався говорити такі начебто непроникні для зору слова, все одно я знав, що я зовсім не така душа-крига, як силкувався показати, а Жільберта, мабуть, це добре відчувала і відала: якби я, повторивши вже тричі, що дні коротшають, бовкнув це вчетверте, то навряд чи стримався б від сліз. Коли Жільберта бувала такою, коли усмішка не наповнювала її очей і не роз'яснювала її личка, годі передати, яке сумне враження безнадії справляли її погляд і похмурі риси. Тоді її майже бридке личко скидалося на нудний пляж, коли море під час далекого відпливу утомлює око одним і тим самим блиском, обмеженим незмінним і тісним обрієм. Нарешті, просидівши кілька годин і бачачи, що ждати якоїсь зміни на краще не випадає, я сказав, що вона не дуже ґречна. «Це ви не ґречний, — заперечила вона. — Авжеж, саме так!» Я спитав себе, що я такого зробив, і, не знайшовши відповіді, спитав про це в неї. «Ну звісно, ви гадаєте, що ґречні!» — сказала вона і зайшлася довгим сміхом. Ось тоді я й відчув, як болить мені те, що я не можу досягнути отої другої, невловнішої площини її думки, площини, накреслюваної її сміхом. Цей сміх, мабуть, означав: «Ні, ні, ви мене не ошукаєте, я знаю, ви божеволієте за мною, але мені від цього ні холодно ні жарко, мені на вас начхати». А проте я собі доводив, що сміх — мова не досить ясна, а тому я не можу бути певен, що добре розумію цю мову. Натомість на словах Жільберта зі мною люб'язна. «У чому ж моя неґречність? — спитав я. — Ви тільки скажіть, і я все виправлю». — «Ні, це ні до чого, мені вам цього не розтлумачити». — Мені нараз стало лячно, як би вона вже не вирішила, що я її розлюбив, це завдало мені нового болю, не менш гострого, але цей біль вимагав іншої діалектики. — «Аби ви знали, як ви мене засмучуєте, то сказали б». Мій смуток мав би потішити її, коли б Жільберта сумнівалася в моєму коханні, а вона, навпаки, угнівалась. Тоді, зрозумівши свою помилку, вирішивши не брати в рахубу того, що вона мовить, і терпеливо вислухати, хай і не вельми вірячи, її слова: «Я вас щиро кохаю, колись переконаєтесь» (того дня, коли, як запевняють оскаржені, їхня правота випливе нагору, і який — диво та й годі! — ніколи не збігається з днем, коли їх допитують), я нараз ухвалив сміливу постанову не зустрічатися більше з Жільбертою, але не заявляти їй про це заздалегідь, бо вона мені б не повірила. Якщо нас зажурила кохана істота, зажура може бути гіркою, навіть коли в цей час ми поглинені іншими клопотами та радощами, які не мають нічого спільного з цією істотою і з яких наша увага лише вряди-годи й ненадовго переноситься на щось інше. Та коли така зажура народжується — як оце нині — в момент, коли споглядання коханої наповнює все наше єство щастям, то раптова переміна, яка заходить у нашій душі, досі сонячній, тихомирній, спокійній, викликає у нас навісну бурю, і ми вже ручитися не можемо, чи стане в нас снаги її збороти. У моєму серці шаліла така люта буря, що я прийшов додому розбитий, зболілий, відчуваючи, що не одведу духу, якщо негайно не подамся назад, не верну під будь-яким приводом до Жільберти. Але ж вона скаже собі: «Знову він! Отже, я можу варити з нього воду. Що нещасливіший він піде, то слухняніший повернеться». Те, що малювалося в моїй уяві, непереборно надило мене до неї й потім, і ці почережні стрибки, цей танець стрілки внутрішньої бусолі відбилися в чернетках моїх суперечливих листів, писаних до Жільберти. Я опинився в одній із тих скрут, викликаних збігом несприятливих обставин, у які людина потрапляє не раз і які вона, навіть попри незмінність свого характеру та натури, — натури, що породжує наші захоплення і ледве не наших коханих, а то й їхні прогріхи, — переборює по-різному залежно од віку. В такі хвилини наше життя розламується і кладеться на терези, і на двох їхніх протилежних шальках воно вміщається все. На одній — наше бажання не знемилитися, а отже, не видатись надто покірливим тому, кого ми кохаємо, навіть не розуміючи його, і кого все ж воліємо за краще трохи легковажити, щоб він не мав себе за незамінного і не відвернувся через те від нас; на другій — мука, повен її ківш, мука всеосяжна, яку, навпаки, можна втишити, тільки зрікшись бажання подобатися цій жінці і облишивши переконувати її, що можемо без неї обійтися, хоч би навіть ходили до неї. Якщо з шальки, де лежить гонор, відсипати трохи волі, яка з нашого попуску з роками охляла, а на шальку, де лежить гризота, додати надбаного фізичного страждання, якому ми дали посилитися, то замість мужньої ухвали, що переважувала б на терезах у двадцятирічному віці, нас у п'ятдесятирічному тягне донизу ухвала інакша, надто обважена без достатньої противаги. Тим паче, що ці скрутні ситуації, повторюючись, міняються, і завжди є загроза, що в половині життя або на його схилку ми заходимося згубно потурати самим собі й ускладнимо любов певною дозою звички, якої не знає молодість, надто заклопотана силою інших обов'язків і не така вільна у своїх діях. У листі, посланому Жільберті, я шпетив її на всі заставки, але й кидав рятувальне коло з кількох ніби випадкових слів, щоб вона могла причепити до нього замирення; потім вітер перекрутився і моє перо вже мережило ніжне послання, ніжні речення, обрані задля солодощів деяких журних зворотів, сполучень слів на кшталт «більше ніколи», таких зворушливих для тих, хто їх уживає, і таких нудних для тих, хто їх читатиме, байдуже — вважатиме вона їх брехливими і «більше ніколи» перетлумачить: «Цього вечора, якщо ви мене не розлюбили», чи повірить їм і, побачивши в них останнє прощай, зберігатиме цілковитий спокій, цілком зрозумілий, коли поривають із тим, до кого кохання охололо. Але поки ми кохаємо, ми неспроможні діяти як гідні попередники іншої істоти, що нею ми станемо, коли вже не кохатимемо, то яким же дивом ми могли б усвідомити цілковито душевний стан жінки, до якої — навіть знавши, що їй до нас байдуже — ми, безумці, постійно звертаємося з тими самими словами, які ми лебеділи, коли вона ще кохала нас, звертаємось із бажання вколисувати себе гарним сном або потішати себе в гризоті. Розібратися в думках і вчинках коханої жінки ми так само безпорадні, як перші фізики у явищах природи (перед тим як постала і кинула якесь світло на невідоме наука). Або ще гірше, як той, хто заледве здогадується про існування категорії причинности, як той, хто безсилий схопити зв'язок між явищами і для кого видимий світ туманний, як сонне марення. Звичайно, я силкувався виплутатися з цього хаосу, силкувався знайти причини. Я прагнув навіть бути «об'єктивним», намагався взяти в рахубу невідповідність тієї ваги, яку Жільберта мала для мене, тій вазі, яку не тільки мав для неї я, а й яку вона мала для всіх поза мною: якби я таку невідповідність знехтував, то міг би просту ґречність моєї приятельки взяти за палке освідчення, а якийсь свій кумедний і принизливий вибрик за природний і гожий жест, розрахований на те, щоб опинитися ближче до гарних очей. Але я боявся так само впасти у протилежні крайнощі: боявся побачити в тім, що Жільберта спізнилася на побачення, чи в її лихому гуморі об'яви її нехоти до мене або й незарадну ворожість. Між цими двома однаково кривими оптиками я намагався знайти таку, яка давала б мені все бачити в достатньому світлі; доконувані мною конечні розрахунки трохи розвіяли мою душевну муку; і, може, тому, що я послухався чисел, а може, тому, що підказав їм відповідь, яку мені хотілося від них почути, я постановив назавтра піти до Сваннів — і я був щасливий, хоч і куцим щастям того, хто довго карається в очікуванні осоружної для нього мандрівки, але, вибравшись у дорогу, іде не далі вокзалу і вертається додому, щоб розпакувати валізи. Та поки ми вагаємося, саме бачення можливої ухвали (якщо цього бачення не умертвити в зароді ухвалою взагалі нічого не ухвалювати) виявляє, як проросле зернятко — рудименти рослини, обриси й усі відтінки чуттів, що їх збудить доконаний учинок, отож я сказав собі, що було б глупством, надумавши розлучитися з Жільбертою, завдавати собі такого самого гострого болю, як той, що був би викликаний конечністю здійснення такого задуму: раз я до неї нарешті вертаюся, то можна звільнити себе від зайвих вагань та болісних заходів. Але ця ідея поновити приятельські стосунки вмерла, щойно я добрався до Сваннів, і не тому, що їхній камердинер, завжди прихильний до мене, ознаймив, що Жільберта кудись пішла (того ж таки вечора ті, хто зустрічався з нею, підтвердили мені, що її справді не було вдома), — вся штука була в тім, як камердинер мені це сказав: «Пане! Панночка кудись пішла, бігме, не брешу. Якщо хочете, пане, переконатися, можу гукнути покоївку. Повірте мені, я завжди радий вам догодити, і, якби панночка була вдома, я одразу ж провів би вас до неї». Ті слова вихопилися в нього несамохіть, і вони єдині мали для мене вагу, бо давали, хай і неповну, рентгенограму справжнього стану речей, який приховала б виважена мова: свідчили, що у Жільбертиних близьких людей склалося враження, ніби я докучайло; ось чому, ледве камердинер проголосив ті слова, вони зродили в мені ненависть, але замість Жільберти я волів її вилити на бідолашного слугу; на ньому окошився весь гнів, яким я дихав на мою приятельку; завдяки тим словам я від нього звільнився, і тепер зоставалося лише моє кохання; але водночас ті слова попереджували мене, що я маю якийсь час уникати зустрічей із Жільбертою. Вона, мабуть, перепросить мене в листі. А проте відразу ж я до неї не побіжу: хай знає, що я можу жити й без неї. Втім, як я одержу від Жільберти листа, мені буде легше не ходити до неї якийсь час, бо я знатиму, що зустрінуся з нею коли захочу. Для того щоб веселіше зносити добровільну розлуку, мені треба було відчувати, що моє серце вільне від страшних підозр: а що як ми розбили глека назавжди? а що як вона заручилася? а що як вона від'їхала? а ще як її умкнули? Наступні дні скидалися на дні отого давнього новорічного тижня, коли ми з Жільбертою не зустрічалися. Але тоді я був певен, що мине тиждень, і моя приятелька з'явиться на Єлисейських Полях, і ми з нею бачитимемось, як колись; я в це вірив; а з другого боку, я знав не менш певно, що до закінчення новорічних вакацій мені нема чого ходити на Єлисейські Поля. Отож увесь той сумний і вже такий далекий тиждень мій сум був спокійний, бо його не мутили ані страх, ані надія. Тепер, навпаки, надія завдавала мені такого самого нестерпного болю, як і страх. Не отримавши Жільбертиного листа того ж таки вечора, я приписав це її недбалості, її нікольству і не сумнівався, що його принесуть із ранковою поштою. Я чекав його щоранку з сердечним трепетом, що змінювався пригніченням, коли серед інших листів я не знаходив Жільбертиного або коли не надходило нічого (що було не найгірше, бо, побачивши докази приязні інших людей, я ще тяжче переживав Жільбертину байдужість). Тепер я уповав на денну пошту. Але й у Проміжки між доставою пошти з дому виходити не смів — а що як Жільберта пошле листа нарочним. Зрештою надходила пора, коли вже не могли з'явитися ні листоноша, ані Сваннів лакей, надію на спокій доводилося відкладати на завтра; отак умовляючи себе, що моє страждання довго не триватиме, я, власне, лише його безнастанно ятрив. Цей новий біль, напевно, був так само сильний, але на відміну від колишнього, не тільки продовжував без змін первісне почування, а ще й поновлювався кілька разів денно, так часто оживляючи повторюване почування, що навіть бувши болем сливе фізичним, болем-спалахом, зрештою устійнювався; тільки-но спадала чергова очікувальна лихоманка, як починалися тортури нового очікування; тож протягом дня я не міг і хвилини прожити без страху, а навіть година страху здатна стати справжньою мукою. Словом, я катувався куди тяжче, ніж у ті давні новорічні вакації, бо цим разом у мені жило не просте й відкрите прийняття муки, а безнастанне уповання на те, що я невдовзі перестану мучитися. Одначе я таки повернувся до цього прийняття: я зрозумів, що воно має бути остаточним, і назавше зрікся Жільберти, зрікся в ім'я самого свого кохання, а все тому, що не бажав, аби Жільберта зберегла якийсь прикрий спогад про мене. З тої хвилини, аби вона не думала, що я задосадував на неї, я навіть, домовившись із Жільбертою про любовне побачення, — це вже пізніше, — в останню хвилину писав їй, що я, на превеликий жаль, не можу прийти, але водночас запевняв, що тяжко цим журюся, як чинив би з усяким, кого б не мав охоти бачити. Такі вирази жалю, які в нас звичайно знаходяться для людей нам байдужих, швидше, як я гадав, переконають Жільберту в моїй байдужості, ніж удавано байдужий тон, якого ми прибираємо в розмові з коханою. Коли б мої без кінця повторювані вчинки ліпше, ніж мої слова, довели Жільберті, що мене до неї не вабить, може, тоді б натомість її привабило до мене. Та ба! То була марна затія: не зустрічаючись із Жільбертою, домагатися того, щоб її принадило до мене, означало б утратити її назавше — насамперед тому, що коли її знову надитиме до мене, а я хотітиму, щоб цей поваб не зникав, мені буде невигідно зразу капітулювати. Втім, найважчий для мене період був би вже тоді позаду; Жільберта була мені необхідна зараз, і мені хотілося остерегти її, що коли ми з нею зустрінемося знов, вона заспокоїть біль, уже й так настільки ослаблий, що вже не буде, як цієї миті, достатньою підставою для складення зброї, для примирення, для нових побачень. А згодом, коли нарешті можна буде безбоязно признатися Жільберті (так її на той час до мене надитиме), що й мене так само до неї надить, моєї любови вже не існуватиме, вона не витримає такої довгої розлуки, я збайдужію до Жільберти. Всім цим я запасся, але говорити їй цього не можна було; вона подумала б, що я запевняю, ніби довга розлука з нею уб'є моє кохання, єдино на те, щоб вона хутчій покликала мене до себе. Я хотів, щоб Жільберта збагнула, що всупереч моїм запевнянням, я власною волею, а не через якусь там перешкоду, не через стан здоров'я, позбавляю себе її товариства. І щоразу, коли я знав заздалегоди, що Жільберти вдома не буде, що їй треба кудись іти з подругою і на обід вона не вернеться, я не марнував слушної нагоди і йшов до пані Сванн. Пані Сванн знову стала для мене тим, чим була тоді, коли мені було так важко бачитися з її донькою і коли, не діждавшися Жільберти на Єлисейських Полях, я йшов гуляти в Акацієву алею. Завдяки таким одвідинам я міг дещо чути про Жльберту і був певен, що вона теж про мене почує і збагне, що я за нею не пропадаю. А ще я, як усі, хто хильнув лиха, вважав, що лиха моя доля могла бути ще гірша. Як-не-як, двері Жільбертиного будинку для мене відчинені, і я казав собі, хоча й заповзявся не користати з такої можливости, що коли б раптом мій біль надміру загострився, я міг би покласти йому крес. Я микав своє горе лишень із дня на день. А втім, і це надто гучно сказано. Скільки разів на годину (але тепер уже без тривожного очікування, яке давило мене в перші тижні нашої звади, перш ніж я наважився повернутися до Сваннів) я читав собі листа, якого Жільберта запевне колись пришле, а то й принесе мені його сама! Постійне видиво цього омріяного щастя помагало мені перетерплювати руїну щастя істинного. Коли ми думаємо про жінок, які нас не кохають, або про «запропащих», усвідомлення безвиходи не перешкоджає нам чогось сподіватися. Ми живемо на чатах, на підслухах; син пішов у море, в небезпечну плавбу, а мати щохвилини, навіть багато часу потому, як дізналася про його загибель, уявляє собі, ніби він чудом урятувався, ніби він живий і от-от вернеться. І це очікування, залежно від сили пам'яти й відпорности організму, допомагає їй з роками уживатися з думкою, що син її неживий, допомагає зрештою забути його і вижити — або вбиває її. З другого боку, мене трохи втішала думка, що терпіння для мого кохання корисне. Кожна моя візита до пані Сванн тоді, як доньки не було, ставала для мене болісна, але я відчував, що це підносить мене в Жільбертиних очах. А втім, коли йдучи до пані Сванн, я спершу впевнювався, що не застану Жільберти вдома, то, може, не так тому, що поклав будь-що її уникати, як тому, що надія на примирення перекривала мою волю до розриву й утаювала від мене те, що було в ній найжорстокішого. Адже немає майже нічого абсолютного, принаймні такого, що було б абсолютним завжди, у людській душі, одним із законів якої, підживлюваним несподіваними припливами розмаїтих спогадів, є перебої. Наскільки химерна моя надія, я добре знав. Я скидався на злидаря, який менше скроплює слізьми свій черствий насушник, коли втішає себе: ану ж у цю мить якийсь чужинець відписує йому цілий маєток. Усі ми, щоб зробити життя бодай трохи стерпним, мусимо рятуватися якимсь дивацтвом. Отож моя надія була щирішою, — дяка Богові, розлука з Жільбертою затягувалася, — коли ми з моєю пасією не зустрічалися. Аби ми бачилися в її матері, то, може, обмінялися б непоправними словами, які розвели б нас остаточно в різні боки й убили б у мені надію, але тоді в моєму серці ожила б туга, з новою силою воскресло кохання, і мені важче було б примиритися з моєю долею. Давньою порою, ще задовго перед моїм розривом із Жільбертою, пані Сванн казала мені: «Це чудово, що ви одвідуєте Жільберту, але я була б рада, якби ви іноді з'являлись і до мене, тільки не в ті дні, коли в мене багато гостей, з ними ви знудитесь, а в інші і трохи пізніше, тоді ви неодмінно мене застанете». Отож тепер, заходячи до пані Сванн, я вдавав, ніби вволяю її давнє бажання. І пізньої доби, вже поночі, майже тої хвилини, коли моя рідня сідала до столу, я йшов до пані Сванн, знаючи, що не побачу Жільберти і все ж думатиму лише про неї. У цій як на той час відлеглій дільниці Парижа, тоді темнішого, ніж тепер, бо навіть у середмісті електрики на вулицях не було, і тільки в небагатьох будинках лампи в салонах на бельетажах або на низьких антресолях (пані Сванн вітала гостей саме на одних із цих останніх) були єдиним джерелом світла на вулицях і поривали на себе очі перехожого, для якого приглушені віконні відблиски були наочним поясненням того, чому перед дверима стоять елегантні екіпажі. Перехожий не без хвилювання думав, що в таємничому дійстві за вікном зайшла якась зміна, коли той чи інший екіпаж рушав; але то тільки візничий, боячись, як би не змерзли коні, вряди-годи пускав їх клусом, надто привертаючи увагу тим, що гумові колеса творили нечутне тло, на якому кінські копита скрекотіли лункіше й сипкіше. «Зимовий сад», який у ті роки перехожий міг бачити на кожній вулиці, якщо помешкання містилося не надто високо над пішоходом, красується нині лише на геліогравюрах у подарункових виданнях П.-Ж. Сталя. На відміну від скупого рослинного орнаменту в теперішніх вітальнях Людовіка XVI — троянда чи японський ірис у кришталевій вазі з таким вузьким горлом, що другої квітки туди вже не поставити, — на цих гравюрах такий сад завдяки тодішній рясноті рослин і цілковитому бракові стилізації в їхньому розташуванні, здається, більше засвідчував якесь живе, зворушливе захоплення господинь дому ботанікою, аніж холодну турботу про мертву декоративність. «Зимовий сад» у тодішніх приватних будинках згруба нагадував мініатюрну переносну теплицю, поставлену рано-вранці на Новий рік під запаленою лампою — ба дітям не стало терпцю ждати, поки задніє, — серед інших новорічних подарунків, і то був найкращий подарунок, бо він пом'якшував зимову голизну своїми розкішними живими рослинами, які треба було викохувати; а ще дужче, ніж на дитячі теплички, «зимові сади» скидалися на ту, що була поряд з ними, на малюнку гарної книжки, теж подарованої на Новий рік, і хоча книжкову тепличку піднесли не дітям, а героїні повісті Лілі, вони мліли перед нею, і тепер, уже підстаркуваті, вони ладні повірити, що в ті щасливі літа найкращою порою року була зима. Нарешті у глибу цього «зимового саду», крізь хащу різних порід, завдяки якій освітлене вікно знадвору скидалося на шибочки тих-таки дитячих тепличок, мальованих чи правдивих, перехожий, ставши навшпиньки, бачив зазвичай добродія у рединґоті, з гарденією або гвоздикою у бутоньєрці, добродій стояв перед сидячою дамою й обоє вони, наче вирізьблені в топазі, мріли у глибу салону, наповненого бурштиновими відблисками самовара (тодішньої завізної новинки) та парою, що бухає з нього, може, ще й нині, але ніхто вже, звикнувшись, її не помічає. «Чаювати» пані Сванн дуже любила; вона думала, що це буде оригінально й дуже гарно, коли вона скаже якомусь чоловікові: «Ви завжди мене застанете, тільки трохи пізніше; приходьте чаювати», — і, всміхаючись лагідною, тонкою усмішкою, вона таки проказувала ці слова з легеньким англійським акцентом, і гість церемонно уклонявся пані Сванн, ніби її слова були чимось особливим і глибоким, чимось, що вимагає пошанівку та уваги. Крім згаданої, була ще одна причина, чому квіти в салоні пані Сванн були не просто оздобою, і причина ця пов'язувалася не з часом, а з давнім Одеттиним життям. Високопоставлена кокотка, якою вона колись була, живе переважно для любчиків, себто у себе вдома, а це привчає її жити для себе. Своїми речами порядна жінка дорожиться, звичайно, теж, але ще більше дорожиться ними кокотка. Кульмінаційна хвиля її дня не та, коли вона вбирається для всіх, а та, коли розбирається для одного. У шлафроку, в нічній сорочці їй треба бути такою самою гожою, як у вечірній сукні. Інші жінки виставляють свої клейноди напоказ, а вона… вона повинна скрашувати перлами свій інтим. Такий спосіб життя зобов'язує, він виховує смак до таємної розкоші, смак майже безкорисливий. Пані Сванн кохалась у квітах. Біля її фотелю завше стояла величезна кришталева ваза, повна пармських фіялок чи стокроток з опалими пелюсточками у воді, і, здавалося, свідчила в очах візитера про якесь улюблене і перерване заняття, скажімо, пані Сванн хотіла посмакувати на самоті чашкою чаю; а може, й про якусь інтимнішу і потаємнішу справу. Побачивши ці виставлені квіти, так і хотілося перепросити, немовби ти підгледів назву ще розгорненої книжки і можеш тепер угадати, що Одетта перед хвилею читала, а отже, і що вона оце зараз думає. Але квіти — істоти ще живіші за книжки, і ви страшенно ніяковіли, коли, завітавши до пані Сванн, бачили, що вона не сама, чи, провівши її додому, помічали, що салон не порожній — стільки загадкового місця, пов'язаного з нікому не знаними годинами життя господині дому, посідали ці не поставлені заздалегідь для Одеттиних гостей, а ніби нею тут забуті квіти, здавалося, вони вже з нею щирували про щось і щируватимуть ще, і цю розмову ви боялися урвати, і даремно силкувалися відчитати її таїну, втупившись очима у бляклий, бліденький, ліловий колір пармських фіялок. З кінця жовтня Одетта поверталася якомога вчасніше на чаювання, на свій, як тоді ще мовилося, five o'clock tea, бо вона чула (і любила повторювати), що пані Вердюрен зуміла створити свій салон завдяки тому, що її завше можна застати вдома у певну годину. Одетта взяла собі в голову, що вона теж має салон такого штабу, але вільніший, senza rigore, за її улюбленою примовкою. Вчорашня кокотка уявляла, що вона друга Леспінас, і мала себе за фундатора салону, суперника салону дю Дефан[110], відбивши у неї найприємніших завсідників, насамперед Сванна, який поділив з нею вигнання і відрубне життя; ба на ці її вигадки могли понадитися лише необізнані з її минулим нові знайомі, але одурити саму себе їй було зась. А втім, деякі наші улюблені ролі ми стільки разів граємо у світі і так у них вживаємося, що нам легше послатися на їхні кривосвідчення, ніж запозвати майже геть-то забуту дійсність. У ті дні, коли пані Сванн зовсім не виходила, вона одягала крепдешинове плаття, біле, як перший сніг, а часом довгий єдвабний зборчастий пеньюар, подібний до грона біло-рожевих квітів, — нині такі пеньюари вважаються не зимовими, а даремно. Бо ці легкі тканини й ніжні тони в тодішніх натоплених і задрапованих портьєрами салонах, про які великосвітські повістярі, аби висловитися дотепніш, писали, що вони «підбиті затишком», надавали жінці такого самого мерзлякуватого вигляду, як у троянд, що, попри зиму, по-весняному пишалися коло неї у шарлаті своєї голизни. Килими глушили звук, господиня дому забивалася в якусь найдальшу нішу, і ти з'являвся непомічений, вона читала далі, коли ти вже був біля неї, і це ще примножувало враження романтичности, чар нібито підслуханої таємниці, те, чим ще й досі дихають на нас спогади про тоді вже немодні сукні, від яких, мабуть, єдина пані Сванн ніяк не хотіла відмовитися і які дають нам ілюзію, що прибрана в таку сукню жінка, мабуть, героїня роману, бо ми самі її бачили в романах не кого іншого, як Анрі Ґревіля. Тепер, із початком зими, в Одеттиній вітальні стояли величезні різнобарвні хризантеми, раніше таке розмаїття Сваннові було б у дивовижу. Я милувався на них під час сумних своїх візит до пані Сванн, коли моя гризота воскрешала мені всю таємничу поетичність цієї жінки, яка завтра скаже Жільберті: «У мене був твій приятель». А милувався я, звісно, тому, що блідо-рожеві, як шовк її фотелів часів Людовіка XV, снігово-білі, як її крепдешиновий шлафрок, або мідяно-червоні, як самовар, вони доповнювали оздобу салону ще одною гранню, так само багатою на вишукані барви, але живою і нетривкою. Та ще дужче, ніж така нетривкість, мене зворушувало те, що хризантеми все ж довговічніші проти таких самих рожевих чи мідяних відблисків, якими вечорове сонце так пишно червонило югу листопадового смерку і які гасли на небесах, — я сам бачив перед входом до пані Сванн, — але продовжували своє життя, відроджуючись у пломінкій палітрі квітів. Схожі на вогні, позичені великим колористом у мінливого небесного пожару, аби прикрасити людську оселю, хризантеми кликали мене боротися з тугою і смакувати за чаюванням перебіжні радощі листопада, тихою і таємничою пишнотою яких вони полум'яніли біля мене. Овва! Такої краси в розмовах я не знаходив; з розмовами у хризантем було мало спільного. Навіть із пані Коттар, хоча година була вже пізня, пані Сванн була мила і, прибираючи грайливого тону, казала: «Що ви, посидьте, не дивіться на годинника, ще зовсім рано, цей годинник не йде, куди вам поспішати?» І тицяла ще одну тартинку пані професоровій, що не випускала з руки шабатурки для візитівок. — Годі з цього дому вирватися, — мовила пані Бонтан, звертаючись до пані Сванн, а пані Коттар, вражена тим, що чує з її уст свою власну думку, вигукувала: «От і я, хоч олії в голові небагато, сказати по щирості, теж так думаю!», і з нею погоджувалися клубмени, б'ючи поклони, наче мали за велику честь те, що пані Сванн познайомила їх із цією не вельми ґречною міщаночкою, яка перед великосвітськими Одеттиними приятелями поводилася стримано і навіть ставала в «оборонну позицію», еге ж, саме так вона й сказала, бо любила висловлюватися пишномовно про найпростіші речі. «Щось мені не віриться. Ось уже три середи поспіль ви на очі мені не давались», — заперечувала пані Сванн пані Коттар. «Ваша правда, Одетто, ми вже з вами цілі віки, цілу вічність не бачилися. Каюсь перед вами, каюсь, але мушу вам признатися, — додавала вона сором'язливо і непевно, бо хоч і була лікарева жінка, а про ревматизм чи ниркові кольки зважувалася говорити хіба на здогад буряків, — що я маю по горло своєї хай не біди, то прибідку. У всіх свої прибідки. А потім — у мене чоловіча челядь спробувала вчинити двірцевий переворот. Я орудую не так уже й круто, але мусила для постраху спровадити Вателя, хоча він уже й сам устиг, мабуть, підшукати тепліше місце. Але його відхід мало не спричинив демісії всього кабінету. Покоївка теж попросила дати їй одправу, сцени були просто гомеричні! Хай би там що, а я тримала стерно влади міцно, словом, для мене це добра наука, вона піде мені на пожиток. Я вас нуджу цими кухонними історіями, але ви знаєте не гірше за мене, якої мороки завдає зміна персоналу». — А де це запропастилася ваша гожа донька? — питалася пані Коттар. «Моя гожа донька у приятельки, — відповідала пані Сванн і зверталася до мене: — Мабуть, вона вам писала, щоб ви прийшли завтра?.. А як ваші бебі?» — питала вона у пані професорової. Я зітхав із полегкістю. Ці золоті слова пані Сванн, які доводили, що я міг побачити Жільберту будь-коли і задля яких я, власне, сюди й навідувався, були чимось украй конечним. «Ні. А втім, я сам їй напишу сьогодні ж. Нам не можна більше бачитися з Жільбертою», — додав я таким тоном, ніби приписував наш розрив якійсь таємничій причині, і це приписування покріплювало в мене ілюзію кохання, підтримувану ще й тим, як ніжно ми, Жільберта і я, говорили одне про одного. «Ви ж бо знаєте, зона до вас така прихильна, — вмовляла мене пані Сванн. — Ви справді завтра не прийдете?» Врадуваний великою радістю, я питав себе: «А власне, чому б мені не прийти, якщо мене запрошує її рідна мати?» Але одразу ж ізнову в'янув. Я боявся, як би Жільберта, побачивши. мене, не подумала, що байдужість, яку я виказував до неї останнім часом, кумедія, і волів за краще зволікати далі з нашою зустріччю. Поки точилася наша розмова з пані Сванн, пані Бонтан скаржилася на те, які зануди ці жінки політиків, бо вдавала, ніби всі на світі їй смішні й осоружні, а чоловікова посада її просто вбиває. «Ось вам нічого не варто прийняти півсотні лікарських жінок підряд, — мовила вона пані Коттар, відомій, навпаки, своєю зичливістю до кожного і безмежною відданістю обов'язкові. — О, ви відважна жінка! А я, бачте, міністерша, від цього, звісно, й треба танцювати… Ну, і я не можу нічого з собою вдіяти; ви ж знаєте цих чиновницьких жінок, як тут утриматися, щоб не показати їм язика. І моя сестріниця Альбертина теж уся в мене. Ви навіть не уявляєте, яка це козир-дівка. На тому тижні в день моїх раутів жінка віце-міністра фінансів узяла та й бовкнула у мене в хаті, що зовсім не знається на куховарстві. «Але ж, прошу пані, — відрізала Альбертина з наймилішою усмішкою, — кому ж тоді знатися, як не вам, адже ваш батько був кухтиком»». — «Ох, я дуже люблю цю історію, це просто розкіш! — вигукнула пані Сванн. — Але принаймні в ті дні, коли доктор консультує, пані могла б створити свій маленький затишок із квітами та книжками, тим, що ви любите», — дорадила вона пані професоровій. «Так прямо, у живі очі, й бризнула. І хоч би словом мене попередила, шельма! Спритна, що твоя мавпуля! Ваше щастя, що ви вмієте себе стримати; заздрю тим, хто здатний зі своїми думками таїтися». — «А мені навіть нема потреби цього робити, я не така вибаглива, — лагідно відповідала пані Коттар. — Зрештою я не маю на це такого права, як ви, — додала вона трохи гучнішим голосом, як завжди, коли в розмові траплялася нагода обережненько підпустити меду, помастити словами, що всіх підкупало і помагало чоловіковій кар'єрі. — І взагалі я роблю з дорогою душею все, що може бути корисним професорові». — Але ж, люба пані, до того треба мати хист. У вас, певно, залізні нерви. А я, як побачу, які гримаси корчить жінка військового міністра, теж починаю гримасувати. Крий Боже, мати такий темперамент, як у мене. — О, так! — докидала пані Коттар. — Я чула, що в неї тик. Мій чоловік теж водиться з достойниками, і знаєте, коли ці панове розмовляють між собою… — Або взяти шефа протоколу, він горбач, і я й п'яти хвилин не дам йому всидіти, щоб не лапнути його за горб. Муж каже, що я дограюся, що він утратить крісло. Ну й хай ти сказишся з усіма цими міністрами! Геть ік лихій годині всіх цих міністрів! Я хотіла б, щоб ці слова красувалися як гасло на моєму поштовому папері. Мабуть, я вас шокую, бо ви добра душа, а я, признатися, нічого так на світі не люблю, як кувати речі недобрії. Без лихослів'я і життя мені не життя. І вона говорила цілісіньку годину про міністерство, ніби йшлося про якийсь Олімп. Щоб звернути на інше, пані Сванн вдавалася до пані Коттар: — Яка ви ошатна! Redfern fecit?[111]
— Ні, ви ж знаєте, я шанувальниця Родніца. Втім, це щойно перероблений фасон! — Все одно — шик-блиск! — Скільки — як ви думаєте?.. Ні, першу цифру змініть. — Що? Але ж це дешевинка, дурнячок! А я чула, що втричі дорожче. — Отак і пишеться історія, — завершувала пані докторова і показувала пані Сванн на шийну хустку, яку та їй подарувала: — Погляньте, Одетто. Впізнаєте? У прогалині між половинками портьєри з'являлася церемонно похилена голова, вдаючи жартома, що боїться завадити: то був Сванн. «Одетто! У мене в кабінеті принц Агріґентський, він питає, чи може засвідчити свою повагу? Що йому відповісти?» — «Що я дуже рада», — відказувала Одетта з утіхою і водночас зберігаючи спокій, і це в неї виходило невимушено, бо вона, ще бувши утриманкою, приймала великосвітських мужчин. Сванн ішов до кабінету переказати запрошення, а потім у товаристві принца повертався до вітальні, якщо тільки в цей інтервал не з'являлася пані Вердюрен. Побравшися з Одеттою, Сванн просив її більше не одвідувати кланчика (він мав для цього чимало підстав, а якби й не мав, він її однаково попросив би, улягаючи беззастережному законові невдячности, який диктується недалекоглядністю чи безкорисливістю всіх звідників). Він погодився тільки, щоб Одетта обмінювалася з пані Вердюрен двома візитами на рік, але декотрі вірні, обурені зневагою, завданою «принципалці», в чиїх мазунчиках ходила стільки літ Одетта і навіть Сванн, вважали, що й це забагато. Щоправда, в «ядерці» завелися здрайці, які іноді пропускали вечори, аби потаєнці поспішити на запрошення Одетти, готові в разі, коли б їх піймано на гарячому, виправдатися тим, що їм хотілося познайомитися з Берґоттом (а «принципалка» хоч і запевняла, що у Сваннів вона не буває і що він нездара, а проте силкувалася, за її улюбленим висловом, запопасти його), але салон мав і своїх «ультра». І вони, не привчені додержуватися звичаю, який часто стримує людей від остаточних кроків, що робляться навсупір комусь, марно домагалися, щоб пані Вердюрен розцуралася з Одеттою і позбавила її задоволення говорити зі сміхом: «З часів великої «схизми» ми буваємо у «принципалки» в рідку стежку. Поки чоловік мій парубкував, учащати до неї було ще не так важко, але для подружжя це не завжди просто… Муж, сказати по щирості, старої Вердюрен не зносить і був би не в захваті, якби я пустила там коріння. А я, як вірна малжонка…» Сванн супроводжував Одетту на прохані вечори до Вердюренів, але намагався не даватися на очі, коли пані Вердюрен одвідувала Одетту. Якщо «принципалка» була в салоні, принц Агріґентський входив сам. Зрештою його одного Одетта й рекомендувала пані Вердюрен, вона воліла, щоб пані Вердюрен не чула безвісних прізвищ і, побачивши незнайомі обличчя, думала, що купається в аристократичному середовищі; і Одеттин розрахунок спрацьовував, увечері пані Вердюрен з несмаком казала чоловікові: «Гарнесенький гуртик! Увесь вицвіт реакції!» Одетта теж перебувала в омані щодо пані Вердюрен, але в омані зовсім протилежного характеру. Не те що салон «принципалки» вже тоді починав ставати таким, як ми його побачимо згодом. Пані Вердюрен не досягла навіть «інкубаційного періоду», коли відкладають урочисті вечори, бо на них рідкісні свіжонабуті алмази тонули б серед шатії, і воліють чекати, аж поки дітородна сила десяти праведників, яких пощастило з'єднати, не доведе їхньої кількости до семи десятків. Пані Вердюрен, так само, як до цього готувалась і Одетта, обрала за мету «вищий світ»; одначе сектор її наступу був ще вкрай обмежений і, зрештою, відлеглий від того, де Одетта мала якусь надію добитися такого самого успіху і здійснити прорив; от і виходило так, що Одетта й не здогадувалася про стратегічні плани, вироблені «принципал кою». І коли хтось відгукувався про пані Вердюрен як про снобку, Одетта щиро сміялася: «Та яка з неї снобка! По-перше, для снобізму їй бракує підстав, вона ні з ким не знайома. А по-друге, віддаймо їй належне, їй подобається все так, як є. Ні, вона любить лише свої середи і своїх дотепних співрозмовників». І нишком вона заздрила вмінню пані Вердюрен (хоча розраховувала колись відбути таку саму прегарну школу), її хистові «принципалки», якому та надавала такої великої ваги, хоча цей хист лише відтінював те, чого не існувало, гаптував безпредметне, був власне хистом небуття: хистові господині дому — хистові «збивати», «гуртувати», «висувати», а самій «пошитися між люди», правити за «сполучну ланку». Так чи інакше, друзі пані Сванн були дуже вражені, побачивши в її домі жінку, яку давалося уявити лише в її власному салоні, в незмінній рамі гостей, у рамі всього гурту (а тепер цей гурт, прегарно в нійутілений, утрушений, злучений, мов якими чарами вмістився в одному фотелі, в одній її постаті «принципалки», перепиненої візитеркою і тепло затушкованої в манто на гагачому пуху, пухнасте, як біле хутро, що вистилало підлогу вітальні Сваннів, де пані Вердюрен сама була салоном). Найбоязкіші жіночки зі скромности воліли повтікати і, вживаючи у своїй мові множини, ніби хотіли натякнути іншим, що не треба докучати виздоровниці, яка тільки з ліжка, казали: «Одетто, нам пора». Всі заздрили пані Коттар, бо до неї «принципалка» зверталася на ім'я. «Давайте я вас украду», — казала до неї пані Вердюрен — вона не могла допустити, щоб якась вірна залишилася, замість піти за нею. «Але пані Бонтан була така ласкава, що зголосилася мене підвезти, — відмагалася пані Коттар, — їй не хотілося, аби про неї думали, ніби вона ради більшої знакомитости нехтує пропозицію пані Бонтан підвезти її міністерським повозом. — їй-бо, я завжди почуваю особливу вдячність до моїх друзів, коли вони дають мені місце у своїй кареті! Це просто благостиня для тих, хто не має автомедона». — «Тим паче, — озивалася «принципалка» (не сміючи сперечатися, бо була трохи знайома з пані Бонтан і щойно тільки запросила її на свої середи), — що від пані де Кресі до вашого дому не блигомий світ. Ой лишенько, я все ніяк не звикну говорити «пані Сванн»!» То був улюблений дотеп «ядерця», люди невеликого розуму вдавали, ніби ніяк не звикнуть говорити «пані Сванн». «Хай йому абищо, я так звик говорити «пані де Кресі», що знов мало не обмовився». Тільки пані Вердюрен, говорячи з Одеттою, весь час обмовлялася, і то зумисне. «Як ви, Одетто, не боїтеся мешкати в такій забутій закутані? Мені було б непереливки повертатися сюди вечорами. Лелечки, а як тут вогко! Чи не тому чоловік ваш нажив собі екзему? А щури тут водяться?» — «Ба ні, таке скажете! Бр-р-р!» — «Ну й дяка Богові! А мені казали, що водяться. Дуже рада, що їх немає, пацюків я боюся панічно, еге ж, дуже рада, а то я б сюди і не потикалася. До побачення, серденько, до скорого побачення, ви ж знаєте, яку радість дають мені ваші візити. Укладати хризантеми ви не зугарні, — кидала вона на відході, коли пані Сванн уже підводилася, аби провести її. — Це ж бо японські квіти, і вкладати їх треба по-японському». — «Я з пані Вердюрен не згодна, хоча в усьому іншому вона для мене Закон і Пророки. Ви, Одетто, відчуваєте, як ніхто, дивоглядну красу хризантем чи, як тепер кажуть, хризантемів», — заявляла пані Коттар, коли двері за «принципалкою» зачинялися. «Кохана пані Вердюрен не вельми поблажлива до чужих квітів», — відповідала лагідно пані Сванн. «У кого ви їх купуєте, Одетто? — питала пані Коттар, рятуючи «принципалку» від нових критичних стріл. — У Леметра? Недавно я бачила перед його крамницею великий рожевий кущ, Божечки, я аж умлівала над тим кущем». — Сказати, скільки коштує цей кущ, пані Коттар соромилася — признавалася лишень, що професор, «зазвичай, не порох», цим разом «став дуба» й обізвав її переводницею. — «Ні, ні, мій улюблений квітникар лише Дебак». — «І мій теж, — мовила пані Коттар, — але признаюся, іноді я міняю його на Лашома». — «Отакої! Ви зраджуєте його з Лашомом? Я йому перекажу! — озивалася Одетта — у себе вдома вона завжди дотепувала й пожвавлювала розмову, тут їй було легше, ніж у кланчику. — Зрештою Лашом справді зробився дуже дорогим, і, знаєте, я навряд щоб із ним зійшлася, зійшлася в ціні!» — додавала вона, сміючись. Тим часом пані Бонтан, яка стільки клялася, що вже не поткнеться до Вердюренів, ощасливлена запрошенням на середи, метикувала, як би його влаштувати так, аби бувати в них частіше. Вона не знала, що пані Вердюрен пильнувала за тим, щоб ніхто не пропускав жодної середи; з другого боку, вона належала до числа тих, із ким не шукають знайомства, хто, діставши запрошення на цілу «серію» раутів до якогось дому, почуваються там не так, як ті, котрі усвідомлюють, що своєю візитою завжди роблять радість господині, аби тільки вони самі мали час і бажання; навпаки, такі особи, як пані Бонтан, не приходять, скажімо, на перший і на третій вечір, гадаючи собі, що їхню відсутність помітять, і приберігаючи себе для третього і четвертого; хіба що, маючи інформацію, що третій «журфікс» має бути особливо пишним, вони дотримуються іншого ладу і виправдовуються тим, що «на жаль, попереднього разу не були вільні». Ось пані Бонтан і підраховувала, скільки ще серед залишається до Великодня і як їй примудритися побувати на зайвій середі, не здавшись настирою. Вона сподівалася, що пані Коттар дасть їй дорогою якісь указівки. «Ох, пані Бонтан, ви вже на ногах! Знаєте, негоже подавати гасло до втечі! Ви переді мною в боргу за те, що пропустили минулий четвер… Посидьте-но ще трошки. Ви ж сьогодні вже однак не встигнете ні до кого з'їздити. Невже вас нічим спокусити? — мовила пані Сванн, подаючи таріль з тістечками. — Бачте, ця погань зовсім незлецька. На око вона страшненька, але хай пані бодай скуштує! Побачимо, якої ви заспіваєте». — «Навпаки, вони дуже апетитні, — заперечувала пані Коттар, — у вас, пані Одетто, голодною смертю не помреш. І не треба навіть питати, звідки я знаю, що у вас усе від Ребате. Мушу визнати, що я більший еклектик. По птіфури і взагалі по всі ласощі я часто посилаю до Бурбоне. Але визнаю: на морозиві у Бурбоне знаються, як Гершко на перці. Щодо морозива, баваруаза чи шербета Ребате — неперевершений митець. Мовляв, за моїм мужем, nec plus ultra.[112] — «А це — звичайнісінького домашнього виробництва. Так-таки нічого й не візьмете?» — «Я вже обідати не зможу, — відповідала пані Бонтан, — але на хвильку присяду. Бачте, я страх як люблю погомоніти з інтелігентними жінками, як оце ви. Може, я здамся вам нескромною, пані Одетто, але мені хотілося б знати, чи припав вам до вподоби капелюшок пані Тромбер. Звичайно, великі капелюшки нині в моді. Але держи віру, держи й міру. Проти капелюшка, в якому вона недавно приходила, той, що вона носила раніше, просто маценький». — «Ба ні, я зовсім не інтелігентна! — мовила, кокетуючи, Одетта. — Власне, я така тютя, що кожен мене одурить, я всьому вірю, все беру близько до серця». І казала науверти, як мучилася на початку, пошлюбивши такого чоловіка, як Сванн, — оті його походеньки, оті зради. Принц Аґригентський, почувши репліку: «Я зовсім не інтелігентна», вважав за свій обов'язок висловити протест, але йому бракувало кебети. «Тарара! — вигукувала тим часом пані Бонтан. — Це пані не інтелігентна!» — «Я теж сказав собі: «Га? Може, мені причулося?»» — вторував їй принц, ухопившись за її репліку, як за рятівне коло. «Ба ні, запевняю вас, — доводила Одетта, — я така собі міщаночка, легковажна, забобонна, недалека, а головне темна. Ви давно не бачили нашого любого баронета?» — питала вона, маючи на увазі барона де Шарлюса. «Ви — темна? — скрикувала пані Бонтан. — А що тоді казати про офіційні сфери, про всіх жінок ясновельможних панів, які тільки й теревенять, що про ганчір'я!.. Еге ж, моя пані, не давніше як тиждень тому я заговорила з міністершою народної освіти про Лоенґріна. А вона мені: «Який Лоенґрін?» Оте останнє ревю в «Фолї-Бержер», ох, і втішна, кажуть, штука!» Ну от, моя пані, знаєте, коли чуєш такі речі, то тебе беруть чорти. Мені так кортіло дати їй ляща! Я жінка з характером, повірте мені. Може, скажете, неправда?» — зверталася вона до мене. «Послухайте, — озивалася пані Коттар, — по-моєму, річ цілком прощенна, як хтось відповість невлад, коли його з доброго дива ошелешити якимсь запитанням. Я можу судити про це, бо пані Вердюрен має саме таку поведенцію — приступати з короткими гужами». — «До речі, щодо пані Вердюрен, — звернулася до пані Коттар пані Бонтан, — чи ви не знаєте, хто буде у неї в середу?.. Трохи не забула, що нас запрошено на найближчу середу! Чом би вам не приїхати до нас у ту середу на обід? А потім разом поїхали б до пані Вердюрен. Сама входити до неї я боюся, перед цією великою жінкою у мене жижки тремтять». — «Я зараз вам поясню, — кинула пані Коттар, — що вас лякає у пані Вердюрен, — її мовний орган. Нічого не вдієш: такий пречудовий мовний орган, як у пані Сванн, дається не кожному. Але досить упасти в слово, як мовить «принципалка», і крига скресне. Бо, по суті, вона людина доброзичлива. Але вас я розумію: не дуже-то приємно попасти вперше до чужої країни». — «Добре було б, якби й ви з нами пообідали, — поверталася пані Бонтан до пані Сванн. — По обіді ми б усі гуртом поїхали «вердюренитися» до Вердюренів; і хай би навіть «принципалка» образилася на мене за це і перестала запрошувати, ми бодай раз погомоніли б у неї втрьох, а мені більш нічого й не треба». Але це твердження, мабуть, було не дуже щире, бо пані Бонтан бралася одразу випитувати: «Як ви гадаєте, хто там буде за тиждень у середу? Що там діятиметься? Чи буде там багатолюдно принаймні?» — «Мене там запевне не буде, — казала Одетта. — Ми покажемося лише в останню середу. Якщо вам однаково, почекайте до середи…» Але пропозиція потерпіти, очевидно, не приваблювала пані Бонтан. Зазвичай розумовий рівень якогось салону і його пишнота мають між собою не пряму, а радше зворотну залежність, але оскільки Сванн вважав, ніби пані Бонтан жінка мила, то виходило, що зледащіла людина, мабуть, стає невибагливою до тих, із ким мусить водитися, стає невибагливою як до їхнього інтелекту, так і до решти якостей. Якщо ж це правда, то окремі люди, як і цілі народи, мають дійти висновку, що їхня культура, ба навіть мова гинуть з утратою їхньої незалежносте. Така поблажливість може призвести до того, що по досягненні певного віку нас дедалі більше тішить хвала нашому душевному складу, нашим нахилам, тішить, коли нас заохочують цим нахилам піддатися; це той вік, коли великий мистець воліє спілкуватися не з самобутніми талантами, а з учнями, які, дотримуючись лише букви його науки, кадять йому і зазирають йому до рота; коли чоловік чи жінка, жерці палкого кохання, на якомусь збіговиську визнають за найбільшого розумника особу, може, й сіреньку, зате вона довела якоюсь реплікою, як вона розуміє і схвалює любовні пригоди, догодивши цим грішній хоті коханця чи полюбовниці; це ще й той вік, коли Сванн, одружившися з Одеттою, був радий почути з уст пані Бонтан, що Приймати у себе самих дукинь — сміхота (з чого він робив висновок, протилежний тому, якого дійшов був колись у Вердюренів, що пані Бонтан жінка славна, дуже розумна і не снобка), і любив розповідати їй історії, від яких пані Бонтан «пересмикувало» лише тому, що вона чула їх уперше, але «сіль» яких вона ловила на льоту і які її зрештою так тішили, що вона ладна була слухати ще і ще. «Виходить, доктор не кохається у квітах, як ви?» — питала пані Сванн пані Коттар. «О, ви знаєте, мій чоловік — мудрагель, він поміркований у всьому. Але має одну пасію». — «Скажіть ласкаво, яку?» — допитувалася пані Бонтан зі злосливим, задерикуватим і цікавим блиском в очах. Пані Коттар простосердо їй відповідала: «Читання». — «О, для чоловіка така пасія — цілком безпечна!» — скрикувала пані Бонтан, притлумлюючи сатанинський сміх. «Сидіти цілими днями за книжкою — куди воно годиться?..» — «А що тут страшного?..» — «Як що? А зір?.. Одетто, на мене чекає муж, але днями я знову постукаю до ваших воріт. До речі, про зір, ви чули, що в особняк, який щойно купила пані Вердюрен, проводять електрику? Я знаю про це не від своїх приватних детективів, а з іншого джерела: мені розповідав сам Мільде, електротехнік. Бачите, я точно зазначаю першоджерело. Навіть у спальні горітиме електрика, на лампочках будуть абажури, щоб приглушувати світло. Звісно, розкіш, але ж приємно. Зрештою, теперішнє покоління таке голінне до нового — не встигли завести одну новацію, як уже заводять іншу. Братова однієї з моїх подруг провела телефон! Вона може робити в крамниці замовлення, не виходячи з дому! Не знаю, що б я віддала, аби дістати в неї дозвіл поговорити в слухавку. Для мене це велика спокуса, але я воліла б телефонувати у подруги, а не в себе. Телефонний апарат мене, мабуть, дратував би. Попервах ще було б цікаво, а потім голова пішла б обертом. Ну, пані Одетто, я побігла, не затримуйте пані Бонтан, вона зголосилася мене підвезти, а я ніяк не можу від вас вирватися, тут так добре сидиться, але мені пора до чоловіка!» Я теж мусив іти, так і не заживши тих зимових розкошів, блискучою поволокою яких здавалися мені хризантеми. Розкоші забарилися, а пані Сванн, здавалося, вже ні на що не чекала. Вона загадувала служебницям прибрати чайний сервіз, немовби оголошувала: «Замкніть двері!» І нарешті озвалася до мене: «То ви вже йдете! Ну що ж, good bуе!» Я відчував, що якби й залишився, однаково зустріч із незнаними розкошами у мене б не відбулася і що я позбавлений їх не лише через мій смуток. Бо їх, либонь, треба сподіватися не на битому шляху годин, що завжди так швидко ведуть до миті прощання, а радше на якихось незнаних манівцях, куди мені й треба збочити! Так чи інакше, а я свого допевнився, Жільберта дізнається, що я був у її батьків, коли її не було вдома, і що я, як переконувала пані Коттар, «прийшов, побачив і переміг пані Вердюрен», мовляв, ще ні разу вона не бачила, щоб пані Вердюрен отак «зразу капітулювала». «Не інакше, як між вами є якесь тяжіння», — додавала пані Коттар. До відома Жільберти доведуть, що я говорив про неї ніжно, як годиться, але що я можу обійтися без неї (мені здавалося, вона нудилася зі мною останнім часом саме тому, що я не можу без неї жити). Я сказав пані Сванн, що мені важко бувати з Жільбертою. Я сказав їй це так, ніби постановив собі ніколи більше не зустрічатися з Жільбертою. А самій Жільберті я збирався написати листа, витриманого в такому самому дусі. Але від себе я, щоб додати собі отухи, вимагав лише останнього і короткого зусилля — кількаденного терпіння. Я умовляв себе: «Це я востаннє утримуюся від зустрічі з Жільбертою, наступного разу я прийду». Аби якось скоротати цю розлуку, я не уявляв її собі остаточною. Але я передчував, що розлука стане саме такою. Перше січня цього року було для мене надто болісним. Коли ми нещасливі, нам важко зносити всілякі дати й річниці. Але якщо нам згадується, наприклад, утрата дорогої істоти, то біль залежить лише від яскравости зіставлення з минулим. У мене ще до цього долучалася невиразна надія на те, що Жільберта, давши перший крок зробити мені і виявивши, що я його не зробив, чекає тепер лише на Новий рік, аби написати мені: «Що ж воно діється? Я дурію за вами, приходьте, нам треба пощирувати, я не можу жити без вас». В останні дні старого року одержання такого листа здавалося мені цілком імовірним. Може, я тут і помилявся, але аби повірити, що він таки прийде, досить нам цього прагнути, потребувати. Солдат переконаний у можливості якогось щасливого відрочення, — що затягнеться на безрік, — тієї миті, коли його вб'ють; злодійчук — коли його злапають, а всі люди — коли вони умруть. Це амулет, який оберігає індивідів, а іноді й цілі народи не від самої небезпеки, а від страху небезпеки, власне, від віри в небезпеку, і, маючи такий амулет, люди іноді здатні мужньо їй протистояти, навіть коли це вкрай важко. Саме така — і не менш безпідставна — надія гріє коханця, який сподівається на замирення, на листа. Щоб не ждати такого листа, досить було б перехотіти його дістати. І навіть коли ти знаєш, що та, кого ти любиш, байдужісінька до тебе, ти все ж починаєш уявляти, які в неї думки, — хай навіть і позначені байдужістю до тебе, — як вона хоче висловити свої думки, як ускладнилося її внутрішнє життя через те, що вона, може, ненавидить тебе і водночас цікавиться тобою. Аби вгадати, що діється з Жільбертою, мені треба було попросту уявити собі вже того Нового року, що я відчуватиму одного з наступних нових років, коли увага, мовчання, ніжність чи холодність Жільберти минатимуть для мене зовсім непоміченими, коли я вже перестану сушити голову над тим, що відпаде саме собою. Коли ми кохаємо, кохання наше таке велике, що не вміщається в нас геть усе; воно променіє до коханої істоти, натикається на неї, як на заваду, завада перепиняє кохання і відкидає його назад, і ось цей відбитий удар власної нашої жаги ми і йменуємо почуттям коханої, і вона, ця жага, чарує нас дужче, ніж при випроміненні, бо ми вже не тямимо, що вона йде від нас. Перше січня видзвонило всі свої години, а Жільбертин лист так і не надійшов. А що я одержав кілька запізнілих чи залеглих на пошті — через її завантаженість — листів ще й третього та четвертого січня, то й досі не втрачав надії, хоча ставала вона дедалі кволішою. Наступні дні я проплакав. Коли я лаштувався зректися Жільберти, я, мабуть, був не такий щирий, як гадав, ось чому я розраховував на її новорічного листа. Та надія моя зів'яла, перш ніж я встиг запастися іншою, і я мучився, як хворий, що зужив флакончик з морфієм, не маючи напохваті іншого. А може, також (це друге тлумачення не відпадало, бо єдине почуття може складатися з протилежних), уповання на те, що я врешті отримаю Жільбертиного листа, наблизило до мене її образ, відродило хвилювання, з яким я колись чекав побачення з нею, яке будила в мені сама її поява, гадка про її ставлення до мене. Можливість швидкого замирення убивала почуття, чию всесилу ми собі не уявляємо: почуття покори. Неврастеніки відмовляються вірити, коли хтось їх запевняє, що вони майже зовсім заспокояться, якщо лежатимуть у постелі, не читаючи ні листів, ні газет. Вони думають, що такий режим тільки погіршить їхній нервовий стан. Так само й закохані, оцінюючи зречення з надр свого досі зовсім іншого душевного стану, не випробувавши його, не можуть повірити в його доброчинну міць. Серце у мене так і кидалось, але після зменшення дози кофеїну калатання припинилося. Тоді я подумав, чи це не через кофеїн, зокрема, мене сушила така туга, коли я майже порвав із Жільбертою, туга, яку я щоразу приписував тому, що більше не побачу Жільберти, а як і побачу, то знов набурмосену? Але коли б навіть ліки й завдавали мені страждання, яке моя уява тлумачила б не так (у чому не було б нічого дивного, адже нестерпна душевна гризота в коханців часто викликається тілесною звичкою до їхньої підбічниці) — ліки діяли на мене в цьому разі, як діяло дання, яке вже давно випили Трістан та Ізольда, а воно все не переставало єднати їх. Бо хоч майже одразу я став почувати себе краще, коли мені зменшено дозу кофеїну, але моя гризота, яку трійло, може, спричинило або принаймні загострило, посилилася. Але незадовго перед серединою січня моє уповання на новорічного листа пропало, і мене знову зв'ялила передсвяткова туга. Найжорстокіше у ній було, либонь, те, що я сам був її несвідомим, самовільним, безжальним і терплячим творцем. Адже я сам працював над тим, щоб єдино для мене дороге — мої стосунки з Жільбертою — унеможливлювалося: уникаючи своєї приятельки, я помалу зміцнював не її збайдужіння до мене, а те, що, зрештою, призвело б до того самого: моє до неї. Я затято й уперто вершив довге й болісне самогубство того «я» у мені, яке кохало Жільберту, і вбивав я його, цілком свідомий не лише того, в що я обертаю теперішність, а й того, що з цього вийде в майбутньому; я знав не лише те, що незабаром розлюблю Жільберту, а й те, що вона про це пошкодує, що, попри всі намагання, ми більше не побачимось, як не бачимося тепер, але вже не через те, що я її дуже кохаю, а, безперечно, тому, що я покохаю іншу, що я до неї рватимусь, що я її чекатиму цілі години, з яких не зостанеться ні секунди для Жільберти, бо вона стане для мене вже нічим. І, звичайно, тієї самої миті (адже я дав собі слово не зустрічатися з нею, хіба вона навпростець попросить мене порозумітися чи щиро освідчитись у коханні, але все це писано вилами по воді), коли я Жільберту вже втратив, а кохав її ще дужче (відчував, чим вона була для мене, гостріше, ніж торік, коли я проводив з нею, як хотів, кожне пообіддя, і коли вірив, що нічого не загрожує нашій приязні), звичайно, тієї миті думка, що я запалаю таким вогнем до іншої, була мені огидна, бо ця думка забирала у мене, опріч Жільберти, моє кохання і мою муку, переживаючи які я в сльозах намагався по-справжньому зрозуміти, чим же є Жільберта, і мусив визнати, що це кохання та ця мука — власність не тільки одної Жільберти і що вони рано чи пізно стануть віном якоїсь іншої жінки. Отож-бо — у кожному разі так уявлялося мені тоді — людина завжди з людьми роз'єднана: поки ми кохаємо, ми відчуваємо, що наше кохання злютоване з іменем жінки, відчуваємо, що кохання здатне воскреснути в майбутньому, але це вже буде кохання до іншої, що кохання до іншої здатне навіть зародитися в минулому. А коли ми вже розлюбимо, ми ладні по-філософському розважати про справедливість кохання — і саме тому, що кохання, про яке зручно говорити, ми в той час не відчуваємо, а отже, і не знаємо його, бо знання в любовних справах неспостїйне, воно з нами тільки тоді, поки в нас живе почуття. Про ту прийдешність, коли я перестану кохати Жільберту, про ту прийдешність, яку мені заповідала душевна мука, хоча ця прийдешність ще мріла переді мною туманно, звичайно, ще був час застерегти Жільберту, застерегти її, що ця прийдешність твориться вже помалу, що її ще можна відвернути, але вона стане неминучою, якщо сама Жільберта не вирятує мене і не знівечить у зародку майбутнього мого збайдужіння. Скільки разів мені кортіло написати або піти сказати Жільберті: «Глядіть! Я наважився, я пішов на останню крайність. Я з вами зустрічаюся востаннє. Ще трохи, і я вас розлюблю». Але на кий біс? Яким таким правом я почну докоряти Жільберті в збайдужінні, якщо я сам, навіть не почуваючи себе через це винним, збайдужів до всього, окрім Жільберти? Востаннє! Мені це здавалося чимось неймовірним, бо я кохав Жільберту. На неї це справило б, мабуть, не більше враження, ніж листи приятелів, де вони просять у нас про останнє побачення, перш ніж виїхати за кордон, побачення, у якому ми їм відмовляємо, — так ми відмовляємо закоханим у нас, але вже набридлим нам жінкам, ганяючись самі за іншими втіхами. Час, відмірюваний нам на кожен день, еластичний; пристрасті, якими ми живемо самі, розтягують його, пристрасті, які ми навіюємо іншим, стискають його, а от звичка його заповнює. Зрештою, даремно я говорив би з Жільбертою, вона б слухала через верх. Коли говориш, ти завжди уявляєш, що твої вуха тебе слухають, що твій розум тебе слухає. Мої слова дійшли б до Жільберти спотвореними, наче пробившись крізь рухому заслону водоспаду і в кінці шляху до моєї подруги стали б невпізнанними, брязкучими, безглуздими. Правда, яку ми вкладаємо в слова, не торує собі путі навпростець, не обдарована нездоланною очевидністю. Для словесної кристалізації тієї самої правди має пройти чимало часу. Тому політик, який, попри всі аргументи і доводи, вважав політичного опонента за зрадника, готовий поділяти сам ненависні йому переконання того, хто, втомившись їх намарне проповідувати, махнув на них рукою. Тому художній твір, який здався шанувальникам, коли вони читали його вголос, сповненим високих прикмет, а слухачам — пересічним і неоковирним, ці самі слухачі назвуть шедевром надто пізно, щоб про це дізнався автор. Такі перешкоди є в коханні, і хай би там що робив той, кому вони дошкуляють, подолати їх іззовні годі; коли ж він облишить про них і думати, завдяки праці, проведеній другою стороною, завдяки праці, проробленій у душі тієї, що не кохала, перешкоди, об які він стільки бився лобом, упадуть, хоча його це вже не обходить. Якби я попередив Жільберту, що збайдужію до неї, і підказав їй, як цьому запобігти, вона б виснувала, що моє кохання до неї, що моя потреба в ній більші, ніж вона гадала, і нехіть до побачень зі мною у неї тільки б посилилася. Зрештою саме завдяки коханню, яке викликало у мене різні душевні стани, я ліпше, ніж Жільберта, бачив кінець мого кохання. А проте згодом, коли вже збігло досить часу, листовно чи усно, я міг би застерегти Жільберту. Бо хоч тоді вона зробилася б для мене, як направду сказати, уже не такою потрібною, зате Жільберта збагнула б, що я можу жити без неї. На превеликий жаль, люди, хто з добрим, хто з лихим наміром, говорили з нею про мене і говорили так, що вона, певне, подумала, ніби за цими розмовами видно мою просьбу. Щоразу, коли я дізнавався, що Коттар або моя мати або навіть маркіз де Норпуа необережним словом ударемнювали складену мною офіру, нищили плоди мого зречення, викликаючи оманне враження, ніби я одкинувся своєї стриманости, мені було подвійно прикро. Передусім тепер я вже лише від цього дня міг датувати моє важке і плідне мовчальництво, яке без мого відома урвали, а отже, скасували ці непрохані люди. А потім мені було б не так утішно бачити Жільберту, якби вона вже не бачила в мені чесного відречення, а уявляла, ніби я дію тихою сапою, домагаючись побачення, якого вона не призволила мені призначати. Я кляв пусті балачки, що їх люди часто ведуть навіть без хоті нашкодити чи прислужитися, а просто знічев'я, для підтримання розмови, іноді тому, бо ми самі не утрималися і щось їм ляпнули, даючи їм змогу, нестриманим (як і ми), завдавати нам потім зла. Щоправда, в чорному ділі нищення нашого кохання їм далеко до двох осіб, звиклих, одна з надміру добра, а друга з надміру зла, все нівечити, якраз коли все налагоджується. Але на цю парочку ми не злимося, як злимося на недотеп Коттарів, бо друга особа — це та, кого ми кохаємо, а перша — то ми самі. А проте, оскільки майже щодня, коли я її навідував, пані Сванн запрошувала мене на підвечірки до своєї доньки й просила про те, щоб я давав відповідь безпосередньо її доньці, я часто писав до Жільберти і в листах не добирав слів, які могли б, як я гадав, переконати Жільберту, — а шукав лише найспокійнішого річища для потоку моїх сліз. Бо жаль, як і бажання, треба не аналізувати, а тамувати; покохавши, ми живемо не тим, що розважаємо, чим є наше кохання,* а тим, що думаємо, як улаштувати завтрашнє побачення. Коли ж ми зрікаємося любови, ми прагнемо не того, щоб зглибити наше горе, а щоб висловити його тій, через кого ми горюємо, у найлагідніших речах. Ви говорите те, що вам хочеться передати і що неприступне для розуміння іншого, ви мовите тільки для себе. Я писав: «Я гадав, що це неможливо. Овва! Я бачу, що це зовсім не важко». Я казав також: «Десь-найпевніш ми вже побачимося», — казав, остерігаючись холодности, того, щоб вона не видалася їй удаваною, а коли писав ці ж таки слова, то плакав: я відчував, що передають вони не те, в що мені хотілося б вірити, а те, що справді станеться згодом. Адже якщо вона заговорить зі мною про зустріч, у мене, як і досі, стане твердости сказати «ні», і так, від одмови до одмови, я дійду до того, що, не бачачи її, відвикну її бачити. Я плакав, але не звомпив, я пізнав солодкість зречення, зречення блаженства бути з нею — для того, щоб сподобатися їй потім, коли — гай-гай! — мене вже не обходитиме, подобаюся я їй чи не подобаюся. І саме припущення, хоча й малоправдоподібне, ніби вона мене в цю мить любила (в чому Жільберта намагалася переконати мене під час останньої нашої зустрічі) і ніби те, що я вважав за нудьгу в товаристві людини, що тобі увірилася, походило в ній, мовляв, тільки з її ревнивої образливости, з удаваного, як і в мене, збайдужіння — це припущення робило мою постанову не такою болісною. Мені здавалося тоді, що через кілька років, коли ми вже позабуваємо одне одного і я признаюся Жільберті, що лист, якого я оце якраз пишу, лист нещирий, то почую у відповідь: «Так що, виходить, ви мене кохали? Аби ви знали, як я цього листа чекала, як я марила про побачення з вами, скільки сліз пролила над цим листом!» Коли я, повернувшись від її матері, сідав писати листи до Жільберти, я думав, що, може, саме тепер я й довершую це непорозуміння, і так собі журячись та радіючи, що Жільберта мене кохає, я мережив далі. Коли чаювання у пані Сванн завершувалося, я, прощаючись, думав про те, що я напишу її доньці, а в пані Коттар при прощанні з'являлися зовсім інші думки. Роблячи свій «побіжний огляд», вона не забувала повіншувати пані Сванн з новими меблями, з новими «набутками», які вона помічала у вітальні. Утім, могла там виявити й деякі речі, їх було негурт, які Одетта перевезла з вілли на вулиці Лаперузо, Одеттині фетиші, звірят із коштовного металу. Але згодом пані Сванн почула від одного приятеля, чиїм смаком дорожилася, слово «тандита», і це слово відкрило перед нею нові обрії, бо означувало саме ті речі, які кілька років тому уявлялися їй «шиком», і всі вони одна по одній помандрували на спочинок, слідом за позолоченим трельяжем, що правив за підпору хризантемам, слідом за силою-силенною бонбоньєрок від Жіру і поштовим папером з короною (не кажучи вже про картонні луїдори, розсипані на коминкові, які задовго ще перед тим, як вона зійшлася зі Сванном, їй порадив прибрати якийсь рафінований добродій). Зрештою в художньому неладі, у строкатості робітні та покоїв, де стіни були помальовані начорно, чим вони будуть так різко протиставлятися згодом білим салонам пані Сванн, Далекий Схід дедалі відступав перед натиском XVIII сторіччя; і подушки, які пані Сванн «для більшої вигоди» громадила й розпушувала за моєю хребтиною, були всіяні букетами доби Людовіка XV, а не як колись — китайськими крилатими зміями. У покоях, де господиня сиділа найчастіше і про які мовила: «Так, я їх дуже люблю, тут такий затишок! Жити серед речей ворожих мені й банальних я не змогла б, а тут мені добре працюється» (пояснювати, малює вона картину чи пише книгу, пані Сванн не стала: хіть до писання і малювання ширилась тоді серед жінок, які воліли не сидіти згорнувши руки, а якось про себе заявити), в цих покоях її оточувала саксонська порцеляна (в ній вона особливо кохалася й вимовляла її назву з англійським акцентом, приказуючи при кожній нагоді: «Яка краса, це так нагадує саксонські квіточки»), і за порцеляну вона потерпала ще більше, ніж колись за китайські фігурки та японські вази, потерпала при варварських дотиках до них челяді, і за те, що вони змушували її так хвилюватися, їм перепадало від неї, тоді як Сванн, увічливий і лагідний господар, зоставався незворушним. За людиною можна помічати деякі хиби і від того любити її не менше; ба більше, любов ще й якось особливо прикрашає ці хиби. Тепер Одетта приймала своїх близьких уже рідше в японському халаті, ніж у ясних і пінявих шовках пеньюарів Ватто, квітуче шумовиння яких вона пестила, проводячи долонею по персах, у яких вона купалася, ніжилася, хлюпалася з таким райським відчуттям свіжкої для шкіри прохолоди і з такими глибокими зітханнями, аж здавалося, ніби вони для неї не оздоба, не якась лямівка, а такий самий предмет необхідносте, як tub або footing,[113] на догоду вимогам своєї вроди і на дотримання витребеньок гігієни. Вона охоче говорила, що їй легше обійтися без хліба, ніж без мистецтва і чистоти, що хай краще згорить «тьма-тьменна» її знайомих, ніж Джоконда. Такі помисли, дарма що здавалися Одеттиним подругам парадоксальними, змушували їх дивитися на неї знизу вгору, і цим таки помислам вона завдячувала тижневу візиту бельгійського посла, отож, у малому світі, де Одетта була сонцем, великим дивом здивувались би, коли б дізналися, що десь інде, наприклад у Вердюренів, її вважали за дуркуватеньку. Через свою дотепність пані Сванн воліла радше чоловіче товариство, ніж жіноче. Коли вона критикувала жінок, то в ній озивалася кокотка; вона підкреслювала їхні вади, які могли їм зашкодити в очах чоловіків: грубі зап'ястки, бридку церу, безграмотність, волосся на ногах, прикрий запах, підмальовані брови. Зате до тих, які поставилися колись до неї добріше й поблажливіше, вона виявляла більше милосердя, надто якщо цих жінок спіткало нещастя. Мудро боронячи таку жінку, Одетта казала: «Світ до неї несправедливий, жіночка ця дуже славна, ручаюся за неї». Не лише умеблювання Одеттиного салону, а й саму Одетту на превелику силу впізнали б і пані Коттар, і всі, хто одвідував пані де Кресі, усі, хто не бачив її довший час. Настільки вона, якщо порівнювати з тими літами, помолодшала! А молодявою вона здавалася, мабуть, почасти тому, що погладшала, поздоровшала, виглядала тепер спокійнішою, свіжішою, спочилішою, до того ж модна гладенька зачіска якось округлила її личко, відживлене рожевою пудрою, скрадаючи витрішкуваті очі й різкий профіль. А ще одна причина зміни в тім, що, доживши до полудня життя, Одетта нарешті відкрила — чи винайшла — свій образ, незмінний «тип», «взірець вроди», і своїм неправильним рисам, — які довго були здобиччю випадкових і хворобливих тілесних вередів, від найменшої втоми наче старіли одразу ж на кілька років і абияк, залежно від її гумору та її вигляду, ліпили до купи незграйне, буденне, недотворене і все-таки гоже личко, — надала типової завершености, скріпила їх печаттю неув'ядної молодости. Замість останніх гарних світлин дружини, де з усе того самого загадкового і звитяжного виразу можна було, хоч би в якій сукні та капелюшку вона фотографувалася, впізнати її тріумфальний силует і тріумфальне обличчя, Сванн тримав у своїх покоях маленький, старий дагеротип, дуже простий, заведений ще до появи цього нового типу лиця. Юність і краса Одетти, ще не знайдені нею, здавалося, там були відсутні. Одначе Сванн, дотримуючи вірности колишньому лику або знов навернувшись до нього, звісно, більше любив Боттічеллієву гожість у молодій і тендітній жінці з задуманим і змарнілим личком, схопленій у такій позі, ніби вона йде і воднораз не рухається. У своїй дружині він і справді й досі бачив Боттічеллієву жінку[114], і це його тішило. Одетта, навпаки, намагалася не виставляти, а замазувати чи ховати те, що їй у собі самій не подобалося, те, що для митця було «своєрідністю», а вона по-жіночому вважала за ваду, і вона чути не хотіла про згаданого маляра. Сванн мав чудову східну шаль, блакитну з рожевим, яку він купив, бо вона була точнісінько така сама, як покрова Богоматері на Маґніфікаті. Але пані Сванн носити її не хотіла, лише раз вона дозволила мужеві замовити для неї одіння, заткане стокротками, блаватками, незабудками і дзвіночками, як у весняної Прімавери[115]. У ті вечори, коли Одетта виглядала змарнілою, Сванн підказував мені пошепки, що вона несамохіть надає своїм задуманим рукам схожости з немічними, якимись страдницькими руками Пречистої Божої Матері, яка умочає перо в каламар, поданий їй янголом, аби писати у святій книзі, де вже виведено слово «Магніфікат». При цьому він додавав: «Тільки не кажіть їй, якщо вона довідається, то одразу прибере іншої пози». Попри такі хвилини якоїсь мимовільної млости, коли Сванн силкувався віднайти скорботу Боттічеллієвого ритму, Одеттине тіло різьбилося тепер суцільним силуетом, одною «лінією» обведеним, і ця лінія, описуючи жіночий контур, зрікалася манівців, штучних виступів і западин, закарлючок, ускладненого розкиду давньої моди, а там, де анатомія хибила і чомусь виносилася за бездоганно накреслені обриси, вміла одною сміливою рисою розпростати всі природні збочення, виправити на всьому протязі ґанджі як постаті, так і тканин. Подушечки, «приставки» потворних «турнюр» зникали так само, як корсажі з баскою, які нависали над спідницею, напнуті китовим вусом, і довго присобачували Одетті якесь черево, створюючи враження, ніби вона складається з різношерстих частин, які навряд чи могла б поєднати в собі якась індивідуальність. Вертикаль «френдзлів» і крива рюшів були витіснені вигином тіла, який хиляє шовк, як хиляє хвилю сирена і який надавав бавовняній саржі людської подоби тепер, коли тіло, як струнка і жива форма, нарешті вивільнилося з хаосу і млистого савану повалених мод. А проте пані Сванн хотіла і вміла зберегти щось від старого, поєднуючи його з новим віянням. У ті вечори, коли мені не працювалося і коли я знав напевне, що Жільберта пішла з приятельками до театру, я сюрпризом ішов до її батьків і часто заставав пані Сванн у вишуканому дезабільє: на ній була спідниця гарного темного кольору (густо-червоного чи жовтогарячого — кольори якісь надто значущі, бо вже знемодилися), а спідницю краяв прозірчастий широкий косячок чорного мережива, подібний до старосвітських воланів. Якось ще холодного весняного дня пані Сванн забрала мене з собою — перед моїм розривом з її донькою — до Зоологічного саду; від швидкої ходи вона розігрілася, і коли її жакетка розпиналася, я помічав зубцьовану «доточку» блузки, подібну до вилоги камізельки, десь як ті, що вона носила кілька років тому, неодмінно з такими зубчиками на бортах; а краватку з «шотландки», — вона їй зосталася вірна, ось тільки пом'якшила її тони (червоний заступила рожевим, небесний — бузковим, від чого та нагадувала тепер останній крик моди — міньону тафту), — пані Сванн підв'язала під підборіддям так (дивно, як вона там трималася), що несамохіть угадувалися стьожки від капелюшка, яких тоді вже не носилося. Якщо пані Сванн пощастить «протриматися» ще скількись там часу, молодь, пробуючи зглибити її вміння вбиратися, питатиме: «Пані Сванн — се ціла доба, чи не так?» Як у гарному стилі накладаються одна на одну скріплені невидимою традицією розмаїті форми, так у туалетах пані Сванн оті невиразні спогади про камізельки, застібки, ота відразу нищена тенденція: «Стрибай у човен»[116], аж до відлеглої і блідої тіні того, що звалося: «Ходіть за мною, паничу», — все це спомагало циркуляцію під цілком певною обгорткою пуп'янкової схожости з давнішими формами, що не під силу жодній швачці чи модистці, і ось ця старосвіччина крутилася у твоїй голові, оточуючи пані Сванн ореолом шляхетности — може, тому, що сама даремність її уборів викликала думку, що їхня мета не тільки утилітарна, може, тому, що в них почувалася минувшина, а може, тому, що вона вміла строїтися по-своєму, і це вміння надавало найрозмаїтішим її строям «фамілійної» схожости. Відчувалося, що вона вбирається так не лише тому, що так зручно і гарно; туалет надавав їй витонченої й одуховленої гідности, помазаної цивілізацією. Коли Жільберта, яка зазвичай запрошувала на чаювання у дні материних раутів, натомість у такий день ішла з дому і я міг піти на «журфікс» до пані Сванн, я завжди бачив на ній гарну сукню, іноді тафтяну, іноді фаєву, оксамитну, крепдешинову, атласну, шовкову, і ці сукні не такі вільні, як дезабільє, які Одетта звичайно носила вдома, а вбрані немовби на вихід, наповнювали її пообіднє дозвілля чимось бадьорим і чинним. І, безперечно, смілива простота їхнього крою пасувала до її постати й до її рухів, а рукави ніби надавали цим рухам що не день, то іншої забарви: блакитний оксамит передавав якусь наглу рвію, біла тафта свідчила про добрий гумор, а якась панська, вельможна стриманість у звичці стенати плечем убиралася, щоб показати себе, в чорний крепдешин, який сяяв усміхом великої жертви. І водночас до цих барвистих суконь складність «доповнень», здавалося б, необов'язкових, нічим не виправданих, додавала чогось свого, безкорисливого, задумливого, таємничого, суголосного меланхолії, яка завше жила у пані Сванн, бодай у темних ободах під очима та в пальцях. Під ряснотою дармовисиків із сапфірами, що дарують щастя, емалевих чотирилисників, срібних та золотих медальйончиків, туркусових амулетів, ланцюжків з рубінами, топазового намиста малюнок на ґестці самої сукні, що заявляв про своє походження, низка атласних ґудзиків, які нічого не запинали і не розпиналися, сутаж, який прагнув догодити нам надійністю, скромністю тихого нагадування про себе, — усе це, так само як клейноди, наче поривалося, — інакше воно не виправдувало б свого існування, — в щось утаємничити, заповісти якусь любов, освідчитися, розпалити якийсь забобон, нагадати про якесь зцілення, про клятву, про жагу або про гру в пилипка. А іноді в небесному оксамиті корсажу таїлася тінь розрізу доби Генріха II, невеличкі бганки, на рукавах біля рамен, чорної атласної сукні нагадували про «буфи» 1830-х років, а такі самі бганки під спідницею — про «фіжми» доби Людовіка XV, отож, не зогледишся, як перед тобою вже не сукня, а елегантний костюм, і це вбрання, переносячи якісь спогади про минуле в теперішність, надавало особі пані Сванн чару історичних чи романних героїнь. І коли я спитав її про ґольф, вона відповіла так: «Я в ґольф, на відміну від багатьох моїх подруг, не граю. Светри їм вибачити можна, а мені — ні». У салонному розгардіяші, відпровадивши гостя або передаючи таріль із тістечками іншому гостеві, пані Сванн, проходячи повз мене, шепотіла мені на вухо: «Жільберта уповноважила мене запросити вас на післязавтра. Я не була певна, чи побачу вас нині, але якби ви не прийшли, я б вам написала». Я все ще стояв пнем. І ця запеклість коштувала мені дедалі менших зусиль, бо хоч би як ми любили псувати собі кров, але якщо нас позбавляють такої змоги, то ми невдовзі оцінимо спокій, якого не знали, те, що нам не треба катуватися й гризти себе. Людина не зовсім щира, коли запевняє, що їй ніколи вже не захочеться бачити коханої, але вона не зовсім щира, і коли запевняє, що їй хочеться її бачити. Безперечно, розлука болісна, її можна перетерплювати лише, якщо ми знаємо наперед, що вона довго не потриває, якщо ми лічимо хвилини до того дня, коли зійдемося з коханою, але водночас ми відчуваємо, наскільки ці щоденні марення про близьке, а все одкладуване побачення легші, ніж сама зустріч, бо зустріч може розпалити ревнощі; ось чому вість про те, що ти знов побачиш любу, будить безрадісне хвилювання. Ти вже відсуваєш із дня на день не кінець нестерпної муки, викликаної розлукою, а грізне повернення туги без рятунку. Наскільки ж кращі від такої зустрічи тихі спогади, які можна як завгодно присмачувати вигадкою, отож, коли ти полишений сам на себе, та, що насправді тебе не кохає, може ні сіло ні впало освідчитися тобі в коханні. Той спогад, який можна напихати всім, що тобі заманеться, поки він не зігріє всього тебе, — наскільки ж він кращий за відкладену розмову, під час якої ти б уже не диктував на власний смак співрозмовниці слів, які тобі хотілося б од неї почути, а мусив би знову зносити її нехіть, її примхи, її шал. Коли ми вже розлюбили, непам'ять, навіть розпливчастий спогад не завдає такої муки, як нещасливе кохання. Не признаючись до цього сам перед собою, я найбільше волів саме такого тихого супокою майбутнього забуття. Зрештою лікування тим, що тобі стає до всього байдужісінько, однаковісінько, переноситься не так болісно ще й з іншої причини. Таке лікування поволі зцілює від настирливої думки, себто від кохання. Моя любов була ще така сильна, що я намагався вернути свою владу над Жільбертою, і ця влада (так я гадав) мала, завдяки добровільному розриву, рости й рости, отож усі спокійні і смутні дні, проведені далеко від неї, злиті один з одним, суцільні, безперебійні (якщо тільки якийсь причепа не сунув носа в мої справи), мали бути для мене не втратою, а здобутком. Здобутком, може, й непотрібним, бо я швидко йшов на поправку. Резиґнація, цей різновид звички, дає певним душевним силам необмежено зростати. Сили, якими я розпоряджався, щоб перебороти мої гризоти, такі кволенькі того першого вечора, коли япосердився з Жільбертою, нарешті досягай небувалої потуги. Але властиве всьому сущому прагнення вижити іноді уривається через раптові спокуси, яким ми піддаємося тим легше, що знаємо, з власного досвіду, скільки днів і місяців ми могли і змогли б надалі чогось зрікатися. Адже часто буває так: скоро гаман, де ти зберігаєш гроші, натоптується, ти зразу тринькаєш усі свої ощадження; от і виходить, що ти уриваєш лікування, не чекаючи на наслідки, коли ти до нього вже призвичаївся. І одного разу, коли пані Сванн сказала мені, як звикле, яку радість справило б Жільберті побачення зі мною, і я відчув так близько від себе те блаженство, якого я так довго зрікався, мене вразила думка, що я ще можу спізнати його. І я ледве дочекався завтра, я вирішив заявитися до Жільберти несподівано, перед обідом. Одна штука допомогла мені тримати себе в руках цілісінький той день. Скоро все забуто, скоро я помирюся з Жільбертою, я хотів бачитися з нею лише як її зітхальник. Щодня вона отримувала від мене найкращі квіти. А коли пані Сванн, хоча вона не має права бути надто суворою матір'ю, не дозволить мені щодня посилати квіти, я робитиму ще дорожчі подарунки, хіба що не так часто. Батьки мені давали не так багато грошей, щоб я міг купувати дорогі речі. Я згадав про передану мені від тітки Леонії велику старожитну хінську вазу, щодо якої мама щодня пророкувала, що не сьогодні-завтра Франсуаза ввійде і заявить: «А вона взяла та й тріснула!» — а там від вази й зовсім нічого не зостанеться. У такому разі чи не розумніше продати її, продати, і тоді я зможу робити Жільберті будь-яку догодність? Я сподівався вторгувати за вазу тисячу франків. Мені її вгорнули; я так до неї звик, що ніколи на неї не дивився; розлучення з нею мало бодай ту користь, що я, нарешті, її розглянув. Я забрав вазу з собою, дав візничому Сваннову адресу і звелів йому поганяти через Єлисейські Поля, — там на розі була велика крамниця китайських речей, і її господар знав мого батька. На мій превеликий подив, купець запропонував мені одразу не тисячу, а десять тисяч франків. Я узяв ці банкноти з захватом: цілісінький рік можна буде засипати Жільберту трояндами і безом! Вийшовши з крамниці, я знову сів до повоза, і погонич, — цілком природно, оскільки Сванни мешкали поблизу Булонського лісу, — поїхав не звичною путею, а через Єлисейські Поля. Уже за рогом вулиці Беррі, коли ми були зовсім близесенько від Сваннів, мені раптом привиділося в сутінках, що я бачу Жільберту: вона йшла з дому, у протилежному напрямку повільною, але твердою ходою і розмовляла з якимсь молодиком, чийого обличчя я так і не побачив. Я підвівся з сидіння, щоб звеліти візникові спинитися, але передумав. Перехожа пара була вже далеко від мене, і дві м'які рівнобіжні лінії, прокреслені їхнім повільним просуванням, поступово розчинилися серед Єлисейських тіней. Небавом я під'їхав до Жільбертиного дому. Зустріла мене пані Сванн. «Ох, як шкодуватиме Жільберта! — сказала вона. — Не знаю, як це так, що її тут нема. Вона вчила уроки, їй стало гаряче, і вона сказала, що хоче трохи пройтися з приятелькою». — «Здається, я спіткав її на Єлисейських Полях». — «Навряд. У кожному разі не кажіть батькові, він не любить, щоб Жільберта виходила в таку пору.» Good evening! Я сказав погоничеві їхати тією самою дорогою, але їх уже не спіткав. Де вони були? І про що була поночі їхня довірча розмова? Я повернувся до себе, розпачливо стискаючи в руках ці несподівані десять тисяч франків. На ці гроші я міг справити стільки маленьких радощів тій Жільберті, з якою я оце вирішив більше не зустрічатися. Звичайно, заїзд до продавця китайщини утішив мене, в мені воскресла сподіванка, що тепер моя кохана буде задоволена мною і вдячна. Та якби я не заїхав до крамниці і якби фіакр не їхав через Єлисейські Поля, я не спіткав би Жільберти з молодиком. Так одна й та сама подія розкидає гілля в протилежні боки, і породжене нею зло знищує спричинену нею ж таки радість. Зі мною скоїлося щось протилежне тому, що діється так часто. Людина змагається до щастя, але, щоб бути щасливою, їй бракує коштів. «Марудна річ кохати[117], — сказав Лабрюєр, — коли ти без великих грошей». Хоч-не-хоч, а зі змаганням до щастя доведеться помалу розлучитися. У мене вийшло навпаки: гроші я роздобув, але зараз же (хай це не логічні скутки, а випадковий збіг) у мене украли радість. А втім, радість, мабуть, завжди від нас тікає. Щоправда, зазвичай не того вечора, коли нам випала нагода стати щасливими. Найчастіше ми ще шамотаємось якийсь час і сподіваємося. Але місця для щастя ніколи не залишається. Якщо нам пощастить перебороти силу обставин, природа переносить змагання ззовні всередину і потроху так змінює наше серце, що воно вже не вдовольнятиметься тим, що матиме, а прагнутиме чогось іншого. Якщо перипетії розгорталися надто прудко, щоб серце встигло змінитися, природи це не знеохотить і вона однак нас здолає, правда, у повільніший, складніший і водночас дійовіший спосіб. Тоді щастя у нас крадуть в останню хвилину, або — краще сказати — природа (тут вона підступна, як лукавий) влаштовує все так, що саме посідання щастя те щастя й нівечить. Зазнавши поразки на ниві житейській, природа створює ще одну, останню неспроможність бути щасливим — психологічну неспроможність. Феномен щастя або не спостерігається зовсім, або викликає протилежну реакцію в її найболіснішій формі. У мене на руках було десять тисяч франків. Проте вони були мені не потрібні. Зрештою я розтратив їх швидше, ніж коли б щодня посилав квіти Жільберті: тільки-но вечоріло, я почувався таким нещасним, що не міг усидіти вдома і йшов плакатися в обіймах нелюбих жінок. Про те, щоб завдати якоїсь утіхи Жільберті, я вже й не думав. Піти до Жільберти було б для мене пекучою згризотою; просто побачити Жільберту, про що я так марив ще вчора, було вже для мене мало. Я був би спокійний, тільки поки вона лишалася б зі мною. Як би знов і знов не кривдила нас жінка, вона часто-густо тільки посилює, сама того не відаючи, свою владу над нами, але водночас і наші вимоги до неї самої. Катуючи нас, жінка дедалі міцніше приковує нас до себе, і водночас ми здвоюємо той достатній досі ланцюг, яким раніше задля власного спокою опутували її ми. Ще вчора, аби я побачив, що Жільберта зі мною не нудиться, я задовольнився б тільки принагідними зустрічами, але тепер вони мене б не влаштовували, і мої умови були б зовсім інакші. У коханні не так, як на війні, тут що більше ти битий, то безжальніші з тобою, і якщо тільки це під силу переможцеві, він припре тебе до стіни ще дужче. З Жільбертою справа у мене стояла інакше. Ось чому я й поклав собі насамперед припинити одвідувати її матір. Я весь час переконував себе, що Жільберта мене розлюбила, що я знаю про це давно, що я можу, при бажанні, побачити її, або, при небажанні, з часом забути її. Але такі заклинання, подібно до ліків не завжди помічних, не мали ніякої сили проти двох рівнобіжних ліній, які вряди-годи знов увижалися мені, ліній Жільберти й молодика, які віддалялися Єлисейськими алеями. Ця нова згризота мала теж ущухнути, цей образ, якби він колись і спав мені на думку знову, постав би відціджений від усього, що в ньому було шкідливе, — так цілком безпечно для себе можна брати в руки слоїк зі смертельними трутизнами, так, не боячись вибуху, можна припалити від окрушини динаміту. Наразі у мені буяла інша сила, зчепившись запеклим боєм із тією шкодючою силою, яка незмінно підсовувала мені на очі Жільбертину прогулянку смерком; відбиваючи безперервні атаки моєї пам'яти, моя уява вельми успішно працювала у зворотному напрямку. Звичайно, одна з цих двох сил усе показувала й показувала мені, як парочка чвалає Єлисейськими Полями, а крім того, нагадувала мені й інші прикрі сцени, видерті з минулого: наприклад, як Жільберта знизує плечима, коли її матір просить побути зі мною. Але друга сила гаптувала по канві моїх надій, малювала будущину куди відраднішу для мене, ніж моє убоге минуле, по суті таке сіре! На віддяку за ту мить, коли я знову бачив набурмосену Жільберту, скільки було таких, коли я вигадував, як вона діятиме для примирення зі мною, а може, й для наших зустрічей! Правда, кидаючи цю силу в майбуття, уява все-таки черпала її в минулому. В міру того як стиралася моя ураза від того, що Жільберта знизала плечима, блякнув і спогад про її чар, спогад, який живив моє бажання, щоб вона вернулася до мене. Але до смерти мого минулого було ще так далеко! Я все ще кохав Жільберту, хоча сам вірив, що ненавиджу її. Коли хтось хвалив мою зачіску або мій свіжий вигляд, мені хотілося, щоб це чула Жільберта. Мене дратувало, що всі знайомі кличуть навперебій мене в гості, і я не потикався нікуди ані ногою. Мені перепало удома за те, що я відмовився їхати з батьком на проханий обід, де мали бути Бонтани зі своєю небогою Альбертиною, не дівчиною, а ще піддівком. Так переплітаються різні пори нашого життя. Ви погордливо зрікаєтеся, — бо кохаєте іншу, до якої ви зовсім збайдужієте потім, — зустрічі з тією, до якої ви байдужий нині, але яку ви покохаєте завтра і яку, либонь, могли б кохати раніше, якби мали охоту її бачити, що скоротило б ваші страждання, заступивши їх, зрештою, іншими. Мої страждання переіначувалися поступово. Я з подивом примічав у собі сьогодні одне почуття, завтра інше, звичайно породжуване якоюсь надією чи страхом, дотичними до Жільберти. Тієї Жільберти, яку я носив у собі. Я мав собі довести, що інша, правдива Жільберта, мабуть, зовсім різниться від цієї, що її не обходять покаянні жалі, які я їй приписую, що вона, певне, думає про мене не лише набагато менше, ніж я про неї, але й менше, ніж я їй самій даю про мене думати, коли опиняюся сам на сам із лже-Жільбертою, коли загадуюся, чого вона від мене домагається, коли уявляю, що вся її увага звернена до мене. Поки гризота, хай і слабнучи, все ж уперто триває, слід розрізняти гризоту з невідчепної думки про саму особу і ту, яку воскрешають певні спогади, якась злослива репліка, якесь слівце, ужите в отриманому листі. Приберігаючи до пізніших любощів опис розмаїтих видів гризот, ми одразу ж скажемо, що з цих двох форм друга незмірно тяжча, ніж перша. А все тому, що образ тієї особи, яка живе у нас, оточений ореолом, і цим ореолом пориваємося ми оточити і саму особу, бо наш образ обарвлений як і не частою втіхою надії, то бодай супокоєм тривалого смутку. (Треба, зрештою, зауважити, що подоба того, хто завдає нам муки, посідає мало місця серед тих ускладнень, які посилюють любовну досаду, розтягують її і перешкоджають її зціленню, — так причина деяких недуг неспівмірна з гостротою викликаної гарячки й затяжним одужуванням.) Але якщо уявлення про кохану особу відбиває загалом оптимістичний настрій, то цього не скажеш про окремі спогади, оті гризькі слова, отой зловорожий лист (мені надійшов від Жільберти лише один такий лист); у нас створюється враження, що вся особа — саме в цих уриваних споминах; у них вона набирає моці, до якої їй далеко в тому звичному уявленні, яке ми створюємо про неї загалом. Лист цей уже не образ коханої істоти, який ми оглядаємо в тихій задумі жалю; ми прочитали, ми поглинули листа в лютому щемі, який здавив нас несподіваною напастю. Такі гризоти виникають інакше: вони приходять іззовні й дорогою страхітливих мук добираються до нашого серця. Образ коханої нам уявляється устійненим давно, достеменним, а насправді ми його не раз переробляли. Болючий спогад — не сучасник цього відреставрованого образу; він походить з іншого часу, є один з небагатьох свідків потворної минувшини. Але минувшина живе й далі, проте не в нас, бо нам заманулося заступити її чудовним золотим віком, раєм, де всі доходять згоди, а тому спогади, листи повертають нас до дійсности, і ґвалтівний біль, якого вони нам завдають, мав би підказати нам, як далеко відірвалися ми від дійсности в наших шалених надіях щоденного чекання. Це зовсім не означає, що дійсність лишається однією й тією самою, хоча таке іноді й стається. У нашому житті траплялися жінки, з якими нам більше не хотілося бачитися і які на нашу цілком природну, на нашу незумисну мовчанку відповідали такою самою мовчанкою. Але цих жінок ми не кохали, а тому й не рахували, скільки років ми провели далеко від них, і цей зворотний приклад нам не впам'ятку, коли ми міркуємо про добру силу відособлення, — так ті з нас, хто вірить у передчуття, махають рукою на всі випадки, коли їхні передчуття не справдилися. Але, зрештою, розлука може бути милостивою. У серці, яке гордує нами, кінець кінцем появиться бажання, охота побачитися з нами. Тільки на це треба часу. А наші стосунки з часом не менш примхливі, ніж у серця, якому він потрібен, щоб змінитися. Насамперед час — це саме те, що нам найтяжче надавати, бо наші муки люті, і нам хочеться, щоб вони якнайхутчій припинилися. З другого боку, часом, що потрібен іншому серцю, аби змінитися, користається й наше — теж на те, щоб змінитися, отож, коли мета, яку ми собі поставили, стає досяжною, вона перестає бути нашою метою. Утім, сама думка, що мета досяжна, що, зрештою, завжди можна добути щастя, скоро воно перестане бути для нас щастям, ця думка містить у собі лише частину правди і не більше. Щастя для нас приходить тоді, коли нам буде вже до нього байдуже. Але саме ця байдужість робить нас поблажливішими і дозволяє нам тепер повірити, що ми були б раді щастю, раді тоді, коли воно, може, здалося б нам далеко не повним. Ми не надто прискіпливі, не надто вибагливі критики, коли йдеться про те, що нас не обходить. Зичливість особи, яку ми більше не кохаємо, здається нашій байдужості перебільшеною, але вона, мабуть, була б далеко не достатня для нашого кохання. Ми думаємо про те, як би ми зраділи якимось ніжним словам, призначеному побаченню, але не думаємо про всі дальші слова та прохання про зустріч, які ми хотіли б почути після того і які, може, тільки через нашу хтивість так і не були б мовлені. Отже, не можна бути певним, що щастя, явлене надто пізно, коли ти вже не можеш ним тішитися, коли ти вже не кохаєш, це і є те саме щастя, через яке ти раніше був такий нещасний, нещасний тому, що воно тебе обминало. Єдиний суддя, хто міг би тут вирішувати, — це наше колишнє «я»; але його вже нема, а коли б воно й вернулося, цього, певно, було б досить, аби щастя здиміло, байдуже, те саме воно чи ні. У чеканні, поки всім цим обернеться та мрія, на справдженні якої я вже не наполягатиму, я так невтомно вигадував (як у пору, коли я був майже незнайомий з Жільбертою) слова, листи, якими Жільберта нібито благала в мене пробачення, признавалася, що завше кохала тільки мене самого і хотіла стати моєю дружиною, так ревно фантазував, що ці безперервно відтворювані солодкі видива полонили мої думки більше, ніж постать Жільберти у парі з молодиком, оскільки цю постать уже нічого не підживлювало. І я, певне, знов почав би ходити до пані Сванн, якби не один мій сон, — а приснився мені мій приятель, який був, одначе, з числа осіб мені незнайомих і який поводився зі мною дуже нещиро і не вірив у мою щирість. Я нараз прокинувся з болю, якого мені завдав цей сон, і, побачивши, що біль не минає, почав думати про сон; я намагався пригадати собі, що це за приятель, але в пам'яті лише жевріло, що ім'я в нього іспанське, а яке — забув. Йосиф і фараон в одній іпостасі, я заходився тлумачити свій сон. Я знав, що в багатьох снах не треба брати в рахубу зовнішнього вигляду тих, хто наснився, — вони можуть бути в перевдязі, можуть помінятися одне з одним ликами, як у соборах оті понівечені святі, ті, кому темні археологи поміняли голови, попереплутували атрибути й імена. Імена явлених уві сні осіб можуть нас омилити. Ми впізнаємо коханого лише з сили болю, який ми спізнаємо через нього. Мій біль повчав мене, що приснилася мені в подобі юнака і все ще дошкуляла мені своєю брехнею Жільберта. Аж це я згадав, що під час останньої нашої зустрічі, коли мати не пустила її на танці, Жільберта, чи то щиро, чи то нещиро, з якоюсь дивною усмішкою на виду не хотіла повірити в мої добрі почуття до неї. Асоціативно цей спогад збудив у моїй пам'яті інший. Незадовго перед тим Сванн відмовлявся повірити в мою щирість і в те, що я добре ставлюся до Жільберти. Даремно я писав до нього, Жільберта принесла мені листа назад і повернула з тією самою загадковою усмішкою. Повернула вона його не зразу — я пам'ятав усю ту сцену під купою лаврин. Коли людину спіткає лихо, вона стає кращою. Думаючи про Жільбертину нехіть до мене, я зрозумів, що то мене покарало саме життя за моє плюгавство того дня. Людина гадає, що кари можна уникнути, як уникають небезпеки при переході вулиці, роззираючись, аби не попасти під колеса. Але є кари душевні. Лихо лучається з того боку, звідки ти його не чекаєш, — зсередини, з серця. Жільбертині слова: «Якщо хочете, можемо ще помоцюватися» — вжахнули мене. Я уявляв собі, що так само вона, може, поводиться вдома, у білизняній, з молодиком, якого я бачив з нею на Єлисейських Полях. Якщо (ще зовсім недавно) я був нерозумний, гадаючи, ніби мені нема чого боятися за своє щастя, то нині, коли я зрікся щастя, я виявив не меншу безрозумність, уявляючи, ніби я заспокоївся і заспокоївся надовго. Бо поки серце постійно хранить у собі образ іншої істоти, не лише наше щастя може бути будь-якої миті зруйноване; коли це щастя лопнуло, коли ми намучились донесхочу, а потім здолали приспати наші страждання, настає спокій, але він так само оманливий і непевний, як і наше щастя. Мій спокій до мене, зрештою, вернувся, бо те, що входить у нашу голову завдяки сну, змінюючи наш душевний стан, наші прагнення, — все це поступово розпорошується: адже тривалість і тяглість не прописані на світі нічому, навіть болещам. Зрештою ті, хто страждає з кохання, як мовиться про деяких хворих, самі собі лікарі. Оскільки потішити їх може лише істота, яка завдає їм болю, а той біль — її еманація, то, зрештою, саме цей біль їх і зцілює. Він сам дає їм принагідно це зрозуміти: що більше вони ятрять свої рани, тим виразніше душевний біль показує їм іншу личину особи, без котрої нудять вони світом, іноді таку ненависну, що пропадає всяка охота її бачити, — перш ніж знову пройнятися до неї симпатією, малося б і собі завдати їй муки; іноді ж вона така приваблива, що цю привабливість, яку ти сам їй і приписуєш, ти ставиш у заслугу власне їй і черпаєш у ній надію. Але хоча жаль, що знов почав в'ялити мене, нібито нарешті вщух, я не хотів уже вертати до пані Сванн, хіба що зрідка. Бо в тих, хто кохає і кого покинуто, почуття чекання (хай навіть вони самі не усвідомлюють, що чогось ждуть) змінюється саме собою і, залишаючись нібито тим самим, переходить з первісного стану в інший, геть супротивний. Перший був добутком і відсвітом жалісних подій, що вразили нас. Очікування того, що може скоїтися, перебивається страхом, тим сильнішим, що тепер ми прагнемо (хіба що перший крок зробить кохана) діяти самі, але не дуже певні успіху нашого пориву, якому, може, судитиметься стати останнім. Проте незабаром непомітно для нас наше чекання наповнюється (як ми бачили) не спомином про минуле, а надією на примрійну прийдешність. І відтепер воно майже любе. Любе ще й тому, бо первісний душевний стан, хай і нетривалий, привчив нас жити упованням. Мука, спізнана нами під час останніх побачень, у нас ще живе, але вже приспана. Будити її ми не квапимося, тим паче що ми не дуже бачимо, чого нам зараз хочеться. Безоглядніше панування над жінкою лише посилить нашу потребу в тому, чого ми не маємо і чого зректися нам годі, бо всяке заспокоєння потреби народжує нову потребу. Нарешті додалася ще одна причина, чому я зовсім перестав ходити до пані Сванн. Ця причина — уже пізніша — полягала не в тім, що я забув Жільберту, а в тім, що я намагався забути її якнайхутчій. Потому як я вже перетерпів усі муки, візити до пані Сванн, певна річ, приносили мені заспокоєння для мого ще дрімучого смутку, заспокоєння і водночас розраду, що попервах я дуже цінував. Одначе те, що допомагало заспокоюватися, отруювало мені розраду, бо з моїми відвідинами був надто щільно пов'язаний спомин про Жільберту. Розрада пішла б мені на користь, якби вона зчиняла боротьбу з моїм почуттям, уже не роз'ятрюваним Жільбертиною присутністю; якби вона зчиняла цю боротьбу з допомогою моїх думок, інтересів, пристрастей, де для Жільберти не залишалося живого місця. Хай би який скромний був куточок, відведений у душі для переживань, до коханої істоти недотичних, їм усе ж щастить потіснити кохання, раніше таке всевладне в нас. Треба підживлювати, плекати ці думки, поки почуття в'яне й переходить лише в спогад, і тоді нові первні, убиті в тяму, змагаючись, борюкаючись за кожну п'ядь, зрештою захоплюють увесь душевний простір. Я розумів, що кохання можна вбити лише так, і був ще досить молодий, досить сміливий, щоб піти на цей крок, щоб витерпіти найлютіші болещі, спричинювані певністю, що з часом людина будь-що допнеться свого. У листах до Жільберти я тепер зрікався побачень із нею, натякаючи на якесь загадкове, від початку до кінця вигадане непорозуміння між нами і спочатку сподіваючись, що Жільберта захоче його з'ясувати. Але насправді, навіть у дрібних житейських справах, адресат ніколи не вимагає пояснень, бо знає, що якась темна, брехлива, докірлива фраза написана зумисне на те, щоб викликати його заперечення, відчуває, що ініціатива в його руках і випускати її невигідно. Надто ж таке правило слушне в романтичних стосунках, де кохання таке проречисте, а байдужість така недопитлива! Свого сумніву в тому, що непорозуміння таки є, Жільберта не висловила і з'ясувати його й не намагалася, отже, для мене воно стало чимось реальним, і я покликався на нього в кожному листі. У цій фальшивій грі, у вдаваній холодності криються якісь лихі чари, здатні прив'язувати нас до такого свого лукавства. Я так часто писав: «Відтоді як наші серця порізнилися», писав з тим, щоб Жільберта відписала: «Ні, не порізнилися, порозуміймося», аж нарешті й сам повірив, що серця й справді порізнені. Повторюючи раз у раз: «Хай наше життя й одміниться, йому не стерти почуттів, які нас єднали», повторюючи з метою почути нарешті: «Але ж не змінилося нічогісінько, почуття наше сильніше, ніж будь-коли», — я жив думкою, що життя й справді змінилося, що ми зберігатимем лише спогад про вже вигасле почуття, — так неврастеніки, симулюючи хвороби, зрештою занедужують назавжди. Тепер я в кожному листі до Жільберта посилався на цю вигадану зміну, яка буцім справді сталася в наших стосунках, бо у відповідях Жільберта замовчувала цю зміну і тим самим визнавала її. Потім Жільберта вдаватися до недомовок перестала. Вона ступила у мій слід; і як в офіційних виступах шеф уряду, бувши гостем, позичає дедалі більше виразів у шефа уряду, який гостить його, Жільберта у відповідь на мої слова: «Хоча життя розвело нас, але пам'ять про наше знайомство залишиться», — незмінно відповідала: «Хоч життя і розвело нас, але ми завжди пам'ятатимем дорогі нам щасливі хвилини» (якби нас запитали, яким чином нас розвело «життя» і яка така зміна зайшла, ми б неабияк спантеличились). Я вже страждав не так гостро. А втім, якось повідомляючи Жільберту про те, що стара торгівка льодяниками на Єлисейських Полях померла, я написав так: «Мабуть, ця смерть боліла і вам, у мене в душі ожило стільки спогадів!» — і не міг стримати сліз, помітивши, що про своє кохання, про яке я несамохіть завжди думав як про живе чи бодай як про щось здатне воскреснути, я пишу в минулому часі, ніби йшлося про сливе вже забутого небіжчика. Годі собі уявити щось ніжнішого, ніж таке листування між приятелями, які вже не хочуть бачитися. Жільбертині листи були так само делікатні, як мої листи до людей, байдужих мені, і вщедряли мене тими самими ознаками прихильности, які були мені такі любі, бо походили від неї. Утім, кожна подальша відмова від побачення обходилася мені щораз меншою кров'ю. Жільберта була вже не така дорога мені, і рої моїх болісних спогадів не мали вже досить сили, щоб зіпсувати втіху думати про Флоренцію, про Венецію. Я шкодував у такі хвилини, що зрікся дипломатичної кар'єри, що став осілим жителем, щоб не віддалятися від дівчини, якої більше не побачу і яку вже майже забув. Ти будуєш своє життя для тієї єдиної, кого кохаєш, і коли вже все готове, щоб її прийняти, вона не приходить, потім умирає для тебе, і ти живеш в'язнем там, де все призначалося тільки для неї. Моя рідня вважала, що Венеція — це дуже далеко і її підсоння для мене шкідливе, а ось до Бальбека добратися можна було б завиграшки, і там мені все якнайкраще підходило б. Але тоді я мусив би покинути Париж і зректися, бодай нечастих, одвідин пані Сванн, яка іноді все ж розказувала мені про свою доньку. Зрештою, в домі у пані Сванн мене ждали нині втіхи, які не мали нічого спільного з Жільбертою. Напровесні, у пору «студених святих» і приморозків Білого Тижня, коли знов ударив холод, пані Сванн, запевняючи, що в неї удома можна замерзнути, при мені приймала гостей, кутаючись у хутро, її мерзлякуваті руки і плечі зникали під білим блискучим покровом величезної пласкої горностаєвої муфти і пелерини, з якими вона не розлучалася, прийшовши знадвору, і які здавалися останніми брилами снігу, дуже стійкими, нечутливими ні до вогню, ні до тепла. Вся душа цих крижаних, але вже квітучих тижнів постала переді мною в цьому салоні, куди я більше не ступлю ногою, іншою, заласнішою білотою, наприклад білотою бульденежів, налитою на вершечках довгих стебел, голісіньких, наче лінійні рослини прерафаелістів; їхніх пір'ястих і водночас тугих кульок, білих, мов янголи-благовісники, і сповитих цитриновим запахом. Тансонвільська каштелянка знала, що квітень, навіть морозяний, не позбавлений квітів, що зима, весна, літо не розбиті між собою герметичними перебірками, як думають паризькі бульвардьє, уявляючи аж до перших спечних днів, що весь світ складається з голих кам'яниць під дощем. Навряд щоб пані Сванн удовольнялася тим, що їй постачав комбрейський городник, і щоб вона не поповнювала нестачі через свою «надвірну постачальницю» з допомогою позичок у раннього півдня. Та мене це не обходило, і я в неї не допитувався. Для воскресіння моєї туги за селом досить було, щоб поряд з фірновою кригою муфти пані Сванн бульденежі (які в намірах паніматки не мали іншої мети, як за Берґоттовою порадою створювати разом з обставою її покоїв і з її строєм «мажорну білу симфонію») нагадали мені чари Великої П'ятниці, це диво природи, свідком якого можна бути щорічно, якщо запастися більшою розсудливістю, і з допомогою гострого і запаморочливого запаху квітів (назви яких я не знав і перед якими я стільки разів зупинявся під час моїх комбрейських прогулянок) обернули салон пані Сванн у щось таке саме незаймане, таке саме безлистяне, але невинно квітуче, таке саме напоєне природними запахами, як тансонвільська крута сакомка. Але думка про ту сакомку надто вже мене збурювала. Спогад про стежину загрожував оживити моє ще не зовсім згасле кохання до Жільберти. Ось чому, хоча в пані Сванн мені зовсім не було важко, я приходив до неї дедалі рідше і намагався не засиджуватися. А що Парижа не покидав, то дозволяв собі маленькі прогулянки з пані Сванн. Сонячні, теплі дні повернулися нарешті. Знаючи, що перед сніданком пані Сванн виходить на годину прогулятися Булонським лісом, поблизу площі Етуаль і Клубом голечі, місця, званого тоді через те, що там збиралися полупати на багатіїв люди, які знали їх лише на ім'я, я домігся у рідні дозволу снідати в неділю, — бо в будні я не був о тій порі вільний, — значно пізніше, ніж вони, о чверть на другу, а перед сніданком ходити гуляти. Протягом травня я не пропустив жодної недільної прогулянки, бо Жільберта поїхала в село до приятельок. Я приходив під Тріумфальну арку опівдні. Я чатував на початку алеї, не спускаючи з очей рогу вулиці, — щоб досягти його, пані Сванн досить було ступити кілька кроків від свого дому. О цій порі багато погуляльників ішло додому снідати, а ті нечисленні, хто зоставався в Лісі, були переважно ферти. Нараз на алеєвому піску, припізніла, неторопка, препишна, мов гожа квітка, що розкривається у всій своїй повноті десь аж ополудні, з'являлася пані Сванн, розточуючи довкола себе стрій, щодня новий, але найчастіше, якщо пам'ять мене не зраджує, бузковий; потім вона підносила і розгортала на довгій плодоніжці, щоб аж сяйнуло преяскраво, шовковий стяг широкої парасольки такої самої барви, як пелюсткова віхола її сукні. її оточував цілий почет: Сванн і ще четверо-п'ятеро клубменів, які зайшли до неї вранці або трапилися на шляху; їхнє чорне або сіре слухняне збіговисько правило за якусь механічно-рухливу раму для Одетти, аж здавалося, ніби ця жінка, така бистроока, як ніхто з присутніх тут, між усіма цими чоловіками дивиться просто перед себе, наче у вікно, і, така тендітна, хвацько світить серед них наготою своїх ніжних барв, мов якась проява іншого виду, незнаної раси, майже войовничої потуги, завдяки чому вона ніяк не могла загубитися серед свого великого ескорту. Усміхнена, рада-радісінька політтю, ще не пекучому сонцю, Одетта, зі спокоєм і певністю творця, який зробив свою справу і вже ні про що не дбає, переконана, що її туалет — хай він навіть і не до вподоби звичайному перехожому — найвишуканіший з усіх, носила його для себе і для своїх приятелів зовсім природно, так, щоб не показувати ні надмірної уваги до наряду, ні цілковитої байдужости, даючи бантикам-метеликам на корсажі й на спідниці ледь колисатися поперед неї, ніби то були створіннячка їй відомі, яким вона поблажливо дозволяє побавитися в їхньому особливому ритмі, аби лиш він збігався з її ходою; і навіть на свою бузкову парасольку, яку вона часто приносила з собою нерозгорнутою, вряди-годи опускала, як і на китичку пармських фіялок, блаженний і такий ніжний погляд, що здавалося, хоча він був звернений не на приятелів, а на неживу річ, ніби вона й досі усміхається. Отак вона утверджувала, виборювала своїм убранням еталон елегантности, безмір і конечність якої шанували чоловіки, ті, з ким пані Сванн приятелювала, шанували не без певного пієтету профанів і визнання власного невігластва; вони вважали, що тут їхня приятелька, мов та хвора, обізнана, як їй лікуватися, або мов та матір, обізнана, як їй виховувати дітей, — компетентна і правосильна. Не лише двораки, які оточували її і буцімто не помічали мимохіднів, і не лише запізніла її поява нагадували про дім, де пані Сванн провела довгий ранок і куди вона мала незабаром вернутися на сніданок; здавалося, про близькість її до дому свідчить також спокій її ходи, ніби вона гуляла у себе в саду; сказати б, її все ще оберігали його затишок і його прохолода. Та саме тому Одеттин вигляд створював у мене враження чистого повітря й тепла. Мені здавалося, що завдяки обрядові та літургії, яких так вірно пильнувала пані Сванн, її вбрання пов'язане з порою року і годиною дня найнеобхіднішими, єдино можливими узами, тим паче я вірив, що квіти на її податливому солом'яному капелюшкові, биндочки на сукні зачаті у травні ще натуральнішим робом, ніж садові й лісові квіти; а мінливість погоди я міг уловити, підносячи очі не вище за її парасольку, розгорнуту і напнуту, як друге, ближче небо, округле, тихе, рухливе й блакитне. Та якщо ці ритуали, нехай і пресвяті (а отже, і пані Сванн) схиляли свою велич перед ранком, весною, сонцем, то цим останнім, здавалося, не вельми подобалося, що така елегантна жінка на них зважає, що їм на догоду вона обрала яснішу й легшу суконьку з просторим коміром і рукавами, що змушували думати про вогку шию й зап'ястки, мовляв, так само весело великосвітська дама знижується до того, що одвідує на селі простих людей, і, хоча всі її там знають, навіть низота, а проте вона навмисне вбирається саме цього дня по-сільському. Скоро пані Сванн з'являлася, я уклонявся їй, вона мене зупиняла і мовила з усмішкою: «Good morning». Ми йшли якусь часину разом. І я розумів, що декотрих канонів у вбранні вона дотримується ради себе самої, вважаючи їх за найвищу мудрість, чиєю верховною жрицею вона була: коли їй ставало жарко і вона розхристувала або геть скидала і давала мені нести жакетку (а на початку збиралася ж не розщібати її!), я виявляв на шемізетці силу-силенну деталей цяцькування, майже приречених на те, щоб їх не помічали, як не можуть дійти до ушей публіки, хоча композитор уклав у них увесь свій хист, оркестрові партії; а іноді на рукаві жакетки, перекинутому через мою руку, я бачив, — я довго розглядав, собі на втіху чи з ґречносте, — якусь чудородну деталь: чарівного відтінку стяжечку, підшивочку з бузкового сатину, звичайно нікому не видну, але так само тонко оздоблену, як верх, ніби ті ґотичні скульптури у соборі, скриті на затиллі балюстради на вісімдесятифутовій висоті, не менш досконалі, як горорізьба головного порталу, але недосяжні для очей доти, доки якимось вітром не занесе на верхотуру якогось мандрівного мистця, котрому забандюрилося поглянути на місто згори, між двома вежами. У людей, не обізнаних з її звичкою до footing'y, враження, ніби пані Сванн розгулює по булонських алеях, як у себе в саду, посилювалося тим, що Одетта йшла пішки і що за нею не їхала карета, за нею, яка з місяця травня так часто брала на себе очі перехіднів, зачарованих начищеною до блиску збруєю і небаченою в Парижі пишнотою візницької лівреї, коли пані Сванн розніжено й велично, наче богиня, засідала на теплому вітерці у величезній восьмиресорній «вікторії». Коли пані Сванн ішла пішки, надто як спека сповільнювала її крок, здавалося, ніби вона попускає цікавосте, ніби вона знічев'я допустилася якогось етикетного недбальства, — так суверен, ні з ким не порадившись, на дещо збентежений подив почту, надто слухняного, щоб критикувати, на гала-концерті виходить з ложі до фойє, щоб на кілька хвилин змішатися з юрбою глядачів. Юрба відчувала між пані Сванн і собою бар'єр, бар'єр певного роду багатства, той, що його, як вважала юрба, подолати найважче. Сен-Жерменське передмістя має свої бар'єри, але не такі очевидні для очей та уяви «голечі». У присутності великосвітських дам, людей простіших, вважай, із середовища дрібних буржуа, менш відірваних від народу, «голеча» не так гостро відчуває свою нижчість, своє, так би мовити, приниження, як у присутності якоїсь пані Одетти. Самих жінок типу пані Сванн звичайно не захоплює, як «голечу», пишнота життя, що їх оточує; вони її не помічають, вони до неї привчені і, зрештою, вважають цю пишноту природною, необхідною, і судять про інших з того, настільки ті купаються у розкоші; отож (оскільки велич, яку вони появляють самі і яку вони бачать в інших, цілком матеріальна, її можна показати, її треба довго добиватися, її важко чимось заступити), якщо ці жінки подумають, що якийсь мимохідень — істота нижча, то він відповідно поставить їх на вищий щабель, поставить не роздумуючи, з першого погляду, беззастережно. Може, той особливий клас, до якого належали годі такі жінки, як леді Ізраельс, уже залучена до аристократії, і пані Сванн, яка мала колись увійти до їхнього кола, — той проміжний клас, який стояв нижче за Сен-Жерменське передмістя і стелився перед ним, але підносився над усім, що було поза Сен-Жерменським передмістям, — і мав ту особливість, що, виокремившись зі світу багатіїв, усе ще символізував багатство, але тільки багатство податливе, покірне своєму художньому призначенню, вірне художній думці, багатство у вигляді найкоштовнішого металу, поетично перекарбованого і навченого усміхатися; може, цей клас, принаймні з його колишніми ознаками і з його давніми чарами, уже не існує. Зрештою, жінки цього класу нині вже не мали б того, що було першою умовою їхнього панування: їхня краса з віком змарніла. Отож, пані Сванн, велична, усміхнена і доброзичлива, йшла Булонським лісом і з висоти свого багатства і водночас із вершини слави свого зрілого і такого ще смачного літа дивилася, наче та Гіпатія[118], як під її повільною стопою обертаються світи. Молодики боязко позирали на неї, непевні, чи їхнє короткочасне знайомство з пані Сванн дає їм право на те, щоб уклонитися їй, тим паче, що рекомендовані десь раз Сваннові, вони боялися, що він їх не впізнає. І наважувались вони з нею привітатися, потерпаючи за скутки і питаючи себе, чи їх зухвало визивний і блюзнірський жест, чинячи замах на недоторканну зверхність касти, не спричинить катастроф і не стягне на їхні голови гніву якогось бога. Ба ні, їхній почин тільки рушав вагадло поклонів, якими чоловічки з Одеттиного оточення відповідали їм услід за Сванном, який підносив свій циліндр на зеленій шкіряній підшивці і всміхався чарівною посмішкою, перебраною в Сен-Жерменському передмісті, але без тіні колишньої байдужости. Байдужість заступило (складалося враження, ніби він трохи заразився Одеттиними забобонами) роздратування, що доводиться бути чоломбитьком перед якимсь убого вбраним, але і втіхою на думку, що дружина має стількох знайомих, — суперечливим почуттям, яке Сванн пояснював своєму чепурному супутникові так: «Ще один! Далебі, не розумію, коли Одетта встигла з ними всіма перезнайомитися!» Тим часом, відповівши кивком на уклін перехожому, який уже зник позаду, але в якого й досі тьохкало з переляку серце, пані Сванн зверталася до мене. «Отож, уже по всьому? — запитувала вона. — Ви не зайдете вже до Жільберти ніколи? Я рада, що ви зробили для мене виняток і що хоч не «дременули» від мене. Я дорожу нашою дружбою, але дорожу ще більше тим, як ви впливали на мою доньку. Гадаю, вона теж дуже шкодує. Але я до вас не в'язнутиму, а то перестанете ходити й до мене!» — «Одетто! Тобі кланяється Саґан», — казав Сванн своїй дружині. І справді: принц, ніби в чудовому театральному або цирковому апофеозі або як на старовинному полотні, збивав назад коня і вітав Одетту широким театральним, ніби алегоричним жестом, у який він укладав усю свою лицарську ґречність великого пана, що складає свою шану Жінці бодай в образі кобіти, яку відмовилися б приймати його сестра або матір. І щохвилі, впізнаючи пані Сванн у глибині вогкої прозірчастости й жирного блиску тіні, якою її заливала парасолька, їй уклонялися останні запізнілі вершники, летячи кінематографічним скоком по вибіленій сонячній алеї; і це вже були люди її кола, чиї всім відомі імена, — Антуан де Ка'стелан, Адальбер де Монморансі й багато інших, — були звичними для слуху пані Сванн іменами її приятелів. А що пересічно куди більше живе — хоча це довголіття відносне — пам'ять про поетичні враження, ніж пам'ять про рани серця, то муки, завдані мені Жільбертою (було та за водою пішло), пережила втіха, яку я відчуваю щоразу, коли у травні стежу за бігом хвилинної стрілки на якомусь сонячному циферблаті між чвертю на першу і першою; тоді мені знову привиджується, як зі мною гомонить пані Сванн і як її отінює, наче шпалера гліциній, її парасолька.
ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ
Я вже зовсім збайдужів до Жільберти, коли через два роки ми вибралися з бабусею до Бальбека. Коли я захоплювався свіжим личком, коли я мріяв з якоюсь новою дівчиною оглядати готичні собори, італійські сади й палаци, я сумно казав собі, що наше кохання до якоїсь особи, може, щось не зовсім реальне; якщо наші приємні чи болісні думи й здатні на якийсь час пов'язати наше почуття з якоюсь жінкою і навіть визнавати, що на це почуття надихнула саме вона, то після того як ми, свідомо чи ненароком, вириваємося з-під влади цих асоціацій, кохання, ніби воно, навпаки, стихійне і залежить лише від нас, оживає й переноситься на іншу жінку. Проте моя байдужість не була повна і під час від'їзду, і в першу пору мого бальбецького життя. Часто (наше-бо життя таке не хронологічне, а чергу днів перебиває стільки анахронізмів!) я жив не у вчорашньому чи в позавчорашньому дні, а в якомусь із давніших, коли я кохав Жільберту. Тоді не бачити її було для мене такою самою мукою, як і колись. Моє «я», те, що кохало її і вже було майже витіснене іншим «я», воскресало, і найчастіше це викликалося якоюсь дрібничкою. Наприклад, як передвістя свого побуту в Нормандії, почув я у Бальбеку слова незнайомця, з яким ми зустрілися на набережжі: «Родина діловода міністерства пошти». Здавалося б (адже я тоді не знав, який вплив матиме ця родина на мою долю), я мав би пропустити повз вуха слова незнайомця, а вони так і різонули мене, різонули моє давно вже відумерле «я», те саме, що було прибите розлукою з Жільбертою. Бо досі я ні разу не згадував, як у моїй присутності Жільберта говорила з батьком про родину «діловода міністерства пошти». Тобто любовні спогади улягають загальним законам пам'яти, які своєю чергою керуються ще загальнішими законами звички. Звичка все послаблює, а тому найкраще нам про людину нагадує саме те, що ми забули (бо це було щось неістотне і завдяки цьому воно залишилося для нас у всій своїй силі). Ось чому найкраще, що береже наша пам'ять, поза нами; це найкраще — в подуві вогкого вітру, в застояному духові покоїв або в запахові затопленого вперше коминка, — скрізь, де ми віднаходимо ту частину нас самих, якою наша увага не користувалася й тому нехтувала: останній припас минулого — найліпший припас, той, що може, коли ми вже сплакали очі, витиснути з нас нові сльози. Поза нами? Краще сказати, всередині нас, та тільки сховане від наших очей, у більшому чи меншому забутті. Лише завдяки цьому забуттю ми віднаходимо вряди-годи ту істоту, якою ми були колись, влазимо в її шкуру, знову мучимося, бо ми вже не ми, а вона, бо вона кохала те, до чого нам зараз байдуже. В яскравому світлі звичайної нам'яти образи минувшини помалу блякнуть, стираються, від них навіть сліду не зостається, більше ми їх уже не віднайдемо. Точніше, ми б їх не віднайшли, якби якісь слова (такі, як «діловод міністерства пошти») не були старанно поховані в непам'яті, — так до національної бібліотеки здають примірник книжки, а то б вона могла стати неприступною.
Одначе ці муки і цей спалах кохання до Жільберти тривали не довше, ніж уві сні, бо у Бальбека бракувало давньої Звички, аби їх продовжити. Звісно, наслідки Звички можуть здатися суперечливими, але це тому, що вона підлягає багатьом окремим законам. У Парижі я завдяки Звичці холонув і холонув до Жільберти. Зміна Звички, себто раптова зупинка Звички, довершила справу Звички, тільки-но я вирушив до Бальбека. Звичка послаблює, але й усталює, викликає розпад, але й розтягує його до безконечности. Цілі роки щодня я більшою чи меншою мірою відновлював свій учорашній душевний стан. У Бальбека нове ліжко, до якого приносили мені вранці сніданок, не такий, як у Парижі, не утримувало вже думок, якими живилося моє кохання до Жільберти: осілість спиняє плин днів, і бувають випадки (досить рідкі, щоправда), що найліпший спосіб вернути час — це переїзд на нове місце. Моя бальбецька подорож була ніби першою прогулянкою виздоровника, який тільки на неї й чекав, аби побачити, чи він одужав.
Нині кожен добирався б туди, звісно, машиною, гадаючи, що так приємніше. З певного погляду се було б навіть ліпше: ми дістали б нагоду якосьближче, якось тісніше, інтимніше стежити за тим, як поступово міняється земна поверхня. Але зрештою утіха від подорожі не в тім, щоб висідати, спинятися, як відчуваєш утому, а в тім, щоб якомога поглибити — аж ніяк не згладжуючи — різницю між від'їздом і приїздом, у тім, щоб відчути цю різницю в усій повні, в усій щерті, відчути такою, якою вона марилася нам, коли уява переносила нас звідти, де ми постійно живемо, аж у серце омріяного краю, переносила одним скоком, що уявлявся нам чародійним не так тому, що він долав відстань, як тому, що єднав два таких одмінних лики Землі, тому, що переносив нас від одного імені до іншого, що парабола цього скоку визначається (яскравіше, ніж, приміром, під час катання на човні, бо як ми можемо причалити де завгодно, то це вже не прибуття) чимось загадковим, що діється в особливих місцях, на вокзалах, які хоч і не становлять, сказати б, частини міста, але таять у собі його неповторну своєрідність, достоту як на вивісках, позначених його ім'ям.
Проте в кожній сфері наша доба наділена манією показувати речі лише разом з усім, що їх оточує у дійсності, і тим самим нищить найголовніше: акт свідомости, що виокремив речі від дійсности. Картина «виставляється» серед меблів, марничок, шпалер у дусі її часу, в обставі без смаку, яку так уміє створювати теперішня господиня дому (ще вчора цілковита невігласка, вона нині цілі дні не вилазить з архівів та бібліотек); і в такій оправі мистецький твір, на який ми дивимося за обідньою трапезою, не змушує нас мліти од захвату, цілком законного в музейній залі, бо музей завдяки своїй наготі й браку якихось особливостей уособлює ті духові простори, куди мистець поринув з головою, аби творити на самоті.
На жаль, ці урочі місця — вокзали, — звідки ми вирушаємо у далекі краї, водночас і трагічні, бо хоча тут коїться диво, завдяки якому країни, досі живі лише в нашій уяві, перетворяться на країни, де ми мешкатимемо, якраз воно є причиною того, що, вийшовши з зали чекання, ми повинні відхреститися від усякої думки одразу ж повернутися в нашу колишню кімнату, де ми щойно перебували. Треба покинути всяку надію зночувати ніч у себе, якщо ми вже наважилися пробратися в смердючу нору, яка веде до таємниці, в одну з великих залишених майстерень, якою була майстерня у Сен-Лазарі, де я мав сісти на бальбецький потяг і яка стелила над розпанаханим містом безкраї вогкі небеса, нашпиговані жахіттями, мов драма, схожі на інші, майже по-паризькому сучасні небеса Мантеньї чи Веронезе, небеса, під якими може скоїтися щось страхітливе й урочисте, таке, як від'їзд потяга або здвиження Хреста.
Поки я вдовольнявся тим, що розглядав, не встаючи з мого паризького ліжка, перську бальбецьку церкву, круг якої крутила завірюха, моє тіло не мало нічого проти цієї подорожі. Тіло почало пручатися аж як збагнуло, що й воно має брати участь у ній і що ввечері, по приїзді, мене приведуть до «моїх» покоїв, незнайомих йому, моєму тілові. І вже найсправжнісіньким бунтом обернулося його обурення, коли напередодні від'їзду я довідався, що моя мати з нами не поїде, бо батько, який буде заклопотаний у міністерстві аж до поїздки з маркізом де Норпуа до Іспанії, волів винайняти домок у паризьких околицях. А проте, хоча моя бальбецька поїздка була потьмарена, мене вабило поїхати з неменшою силою, ба навпаки, мені здавалося, що перешкоди створюють і забезпечують достеменність сподіваних вражень, яких не заступило б мені жодне нібито рівноцінне видовище, жодна «панорама», оглянувши яку, я міг би піти спати додому. Я вже не вперше відчував, що кохати і втішатися — не одне й те саме. Я гадав, що прагну потрапити до Бальбека так само палко, як мій ліїсар, який, дивуючись із моєї розпачливої міни вранці у день від'їзду, сказав: «Аби я міг махнути на тиждень подихати морським повітрям, я б не змушував себе упрохувати, де там! Ви там матимете катання, перегони — розкіш!» Але я вже знав і то навіть раніше, ніж побачив Берму, що хай би там про що я мріяв, за всім треба уганяти, інакше воно мені не дістанеться, і під час цієї болісної гонитви мені передусім доведеться пожертвувати моїми втіхами задля омріяного добра, а не шукати їх у ньому.
Нашу поїздку бабуся уявляла собі зовсім інакше, і, переконана, як і раніше, що дарувати мені треба щось художнє, поклала собі, щоб піднести мені «офорт» цієї мандрівки, — офорт бодай частково старовинний, — півдороги проїхати залізницею, а півдороги — кіньми, як їхала пані де Севіньє з Парижа до Лоріана через Шон і через Понт-Одемер. Але бабуся мусила цього плану зректися, бо наткнулася на опір батька, той знав, що коли вона влаштовує якусь подорож, щоб витиснути з неї все для розумового розвитку, то можна сподіватися спізнення на потяги, утрати багажу, застуди, штрафів. Бабуся тішила себе принаймні думкою, що на пляжі ми не наражатимемося на те, що її улюблена Севіньє називає «клятими ридванниками»: знайомих у нас у Бальбеку не буде, бо Легранден так і не дав нам рекомендаційного листа до сестри. Цей факт, свідчення того, що Легранден нас скараскався, мої тітки Селіна й Вікторія оцінили інакше, вони ще дівчам знали ту, кого допосі, підкреслюючи свою близькість, усе ще називали Рене де Камбремер і берегли все ще її подарунки, — з тих подарунків, які здатні оздоблювати кімнату й оздоблювати людську мову, але які не мають ніякого зв'язку з сучасністю, — проте, гадаючи, що помщаються за вчинену нам швабу, у гостині в її матері, пані Легранден, ніколи не вимовляли імені її дочки, а переступивши поріг, хвалилися: «Я не писнула ні слівця про особу, відому тобі», «Я гадаю, що мене зрозуміли».
Отож, ми мали попросту їхати з Парижа потягом о першій двадцять дві. З давніх-давен я любив, як би нічого не знав, відшукувати цей самий потяг у розкладі: це мене щоразу хвилювало, це створювало майже цілковиту ілюзію від'їзду. Наша уява визначає прикмети щастя не так на підставі знань, які ми маємо про нього, як із тих прагнень, які воно у нас викликає, — ось чому я гадав, що знаю щастя до найменшої цяти, і не сумнівався, що відчую у вагоні особливу втіху, коли надвечір похолодає, коли я замилуюся з краєвиду перед якоюсь станцією; ба більше, цей потяг, який усе ще малює мені образи тих самих міст, що їх я оповивав надвечірнім світлом, світлом тих годин, коли він ішов, уявлявся мені несхожим на інші потяги; і нарешті, як це часто буває з нами, коли ми, і ввічі не бачивши людини, тішимо себе мрією, що здобули її дружбу, я ущедрив своєрідною і незмінною вродою білявого мандрівного мистця, уявивши, що той зохотився узяти мене з собою і я з ним розпрощаюся в Сен-Ло, біля собору, бо звідтам він вирушить на захід.
Поїхати «так собі, просто» до Бальбека бабуся зважитися не могла, вона збиралася зупинитися на добу в якоїсь подруги, а я того вечора мав їхати далі, аби не завдавати їй клопоту, а також, аби вже завтра протягом дня оглянути бальбецьку церкву; та церква, як нам сказали, далекувато від Бальбек-пляжу, а отже, беручи ванни, я, мабуть, туди не потраплю. І може, мені було легше на думку, що я досягну чудової мети моєї подорожі ще до приходу першої пекельної ночі, вступивши в нове помешкання і згодившись там жити. Але спершу треба було покинути давнє; моя мати того ж таки дня перевезлася до Сен-Клу для того, щоб (а може, це вона тільки вигадала для мене), провівши нас на вокзал, вернутися туди, не заїжджаючи додому. Вона боялася, щоб я не захотів поїхати з нею додому замість Бальбека. І навіть (під тим приводом, що в неї багато роботи на новому місці, а часу обмаль, насправді ж на те, щоб уберегти мене від муки прощання) постановила не очікувати з нами відходу потяга, коли прихована за метушнею і ще не обов'язковими для чогось рішучого лаштуваннями нараз постає розлука, нестерпна, вже неминуча, загнана в одну безконечну мить безсилого й остаточного протверезіння.
Уперше я відчув, що моя мати може жити без мене, не для мене, іншим, ніж у мене, життям. Вона зоставалася з моїм батьком, очевидно вважаючи, що моя слабовитість, моя нервозність дещо обтяжує й потьмарює його життя. Ця розлука дошкуляла мені надто сильно тому, що вона стала для матері, за моїм переконанням, плодом чергових розчарувань, які я їй завдавав; розчарувань, які вона переді мною таїла і після яких усвідомила, як буде важко літникувати разом; а може, то був ще й перший життєвий запит, і надалі з таким життям їй доведеться миритися, в міру того як батько і вона розміняють не одно-десять літ, і в тому житті я бачитиму її рідше, і вона стане для мене вже не такою близькою (а це мені не являлося навіть у кошмарах) жінкою, що вертається додому сама, вертається туди, де я вже не живу, питаючи у придверника, чи немає від мене листів.
Я ледве спромігся буркнути щось носієві, який брав мій куфер. Бажаючи потішити мене, мати вдалася до способу, як на неї, найдійовішого. Не бачити моєї гризоти вона вважала за безглузде вдавання, і тому лагідно жартувала з мене:
— А що сказала б бальбецька церква, аби знала, з якою неприкаяною міною ти готуєшся її оглядати? Невже ти той захоплений мандрівник, про якого пише Рескін? Зрештою я довідаюся, чи не осоромився ти, навіть попри далеч я буду з моїм котиком. Завтра ти дістанеш листа від своєї матусі.
— Я тебе, доцю, так і бачу, — озвалася бабуся, — як ти, мов та пані де Севіньє, тримаєш перед очима мапу і ні на мить із нами не розлучаєшся.
Потім мама намагалася розважити мене, питала, що я замовлю на обід, подивляла Франсуазу, хвалила її капелюшок і манто, не впізнавши їх, хоча вони недавно її жахали, коли були ще обновою і коли вона бачила їх на бабусі у перших; капелюшок з величезним розкриленим птахом, манто з поганючим узором і стеклярусом. Коли манто зносилося, Франсуаза дала його перелицювати, і тепер виворіт зробився верхом з гарного однобарвного сукна. А птах, той давно поламався і потрапив на смітник. Іноді якийсь кунштик, мрію найвимогливішого мистця, ми схвильовано виявляємо в людовій пісеньці, на причілку селянської хати, де над дверима пишає біла чи жовта троянда, — так само і Франсуаза з наївним і непохибним смаком оздобила свій капелюшок оксамитною стьожкою з бантом, яка вчарувала б нас на якомусь портреті Шардена[119] чи Вістлера[120] — не капелюшок, а сама краса.
Скромність і чесність, які часто ушляхетнюють вид нашої старої служебки і даються взнаки у її вбранні, через що вона, як жінка поштива, але не шапкогнуча, привчена «шануватися», одяглася в дорогу так, щоб нам не довелося позичати очі в сірка і водночас, щоб не муляти собою чужих очей. Ось так — якщо сягнути за порівняннями в давніші часи — у манто з м'яким хутряним коміром, з сукна споловілого вишневого кольору Франсуаза викликала на згадку зображення Анни Бретонської[121], намальованої на часослові рукою старого майстра, зображення, де все на своєму місці, де в усіх частинах розлито почуття гармонії, завдяки чому пребагата старосвітська екзотика строю передає ту саму щиру побожність, що й очі, губи та руки.
Що Франсуаза при цьому мислила, краще не говорити. Вона була незнайко, у тому повному значенні слова, в якому бути незнайком означає нічого не розуміти, хіба що деякі істини, сприйняті безпосередньо серцем. Для неї не існувало безмірного світу думок. Проте ясні її очі, тонкий ніс, легкий розріз губів, — усі ці ознаки, відсутні у багатьох культурних осіб, у яких вони передавали б вишуканість, шляхетне відособлення обраної душі, — бентежили, наче розумний і добрий погляд пса, якому, як відомо, чужі всі людські уявлення, і насували мимоволі питання: чи нема між нашими меншими братами, між хлопами, таких істот, які є нібито вищими істотами між убогими духом, або радше такими, які приречені недолею жити між убогими духом, позбавлені світла, а проте природніше, ближче покревні з обраними натурами, ніж буває більшість людей освічених, є ніби розпорошеними, заблуканими, позбавленими розуму членами святого сімейства, ще не вирослою з дитинства ріднею найбільших умів, якій (про що свідчить блиск їхніх очей, хоча блищати очам не обов'язково) бракує, аби стати обдарованою, лише знання?
Мати, бачачи, як я ледве утримую сльози, мовила: «Регулює[122] мав звичай у важливих випадках свого життя… До того ж це дуже негарно щодо твоєї мами. Зацитуймо, наслідуючи твою бабцю, пані де Севіньє: «Я повинна зібрати всю відвагу, якої бракує тобі»». І пригадавши, що любов до ближнього відвертає нас від болісного самокопання, вона, щоб потішити мене, казала, що добереться до Сен-Клу завиграшки, що вона задоволена найнятим фіакром, що машталір ґречний, а повіз не труський. Я силкувався усміхнутися, слухаючи ці подробиці, і кивав ствердно і радо. Але ці подробиці помагали мені наочніше уявити від'їзд мами, і серце у мене щеміло так, ніби ми вже з нею роз'їхалися, коли я дивився на її круглий брилик, який вона справила на село, на її легеньку суконьку, яку вона одягала, бо їхати доводилося в спеку, і яка робила її вже іншою, дачницею вілли Монтрету, де мені її не бачити.
Щоб у дорозі мене менше турбували стиски, лікар порадив мені перед від'їздом випити більше пива або коньяку, це мало довести мене до стану, як він казав, «ейфорії», коли нервова система стає не такою вразливою. Я все ще вагався, але мені хотілося принаймні, щоби бабуся, в разі як я наважуся, визнала, що це слушно й розумно. Отож, я заговорив про це так, ніби ще не вибрав, де краще пити, у буфеті чи у вагоні-ресторані. З гримаси невдоволення на бабусиному обличчі я бачив, що вона навіть не збирається допускати такої можливосте. «Як же це так? — вигукнув я, нараз ухваливши податися пити до бару, бо це було треба для засвідчення моєї самостійносте, скоро сама згадка про це викликала уже спротив. — Як же це так? Тобі ж бо відомо, що я дуже хворий, відомо, що мені прописав лікар, а ти норовишся!»
Коли я звірився бабусі про свою кволість, вона так сумно і так лагідно сказала: «Ну, тоді йди мерщій випий пива чи лікеру, як тобі це корисно», — що я кинувся їй на шию і розцілував. А проте я пішов до вагона-ресторану і випив куди більше, ніж слід, але лишень тому, що інакше, як я відчував, у мене був би дуже сильний напад і це засмутило б її ще дужче. На першій станції я повернувся до нашого вагона і сказав бабусі, що я в захваті від того, що їду до Бальбека, що все буде гаразд, я цього певен, що скоро я звикну жити без мами, що потяг приємний, а бармен і кельнери такі симпатяги, що мені хотілося б частіше їздити цим маршрутом, аби тільки їх бачити. Усі ці добрі новини бабусю, мабуть, аж ніяк не врадували. Вона промовила, уникаючи дивитися на мене:
— Тобі краще поспати, — і одвернулася до вікна, на якому ми спустили фіранку, але фіранка всієї рами не запинала, отож на полірованому дубовому одвірку і суконному оббитті лави міг бігти (наче реклама життя на лоні природи, реклама набагато переконливіша, ніж оті, що заходами залізничної компанії висіли у вагоні й зображували місцевості, назви яких я не міг розібрати через те, що реклами були повішені зависоко) той самий теплий, дрімотний сонячний зайчик, що вигрівався на галявинах.
Бабусі здавалося, що я лежу заплющившись, і вряди-годи вона з-під вуалетки кидала на мене погляд, потім відводила його, потім знову позирала, ніби змушуючи себе виконувати морочливу вправу.
Я озвався до неї, але, мабуть, це було їй неприємно. А мені давало насолоду слухати свій голос, так само як стежити за своїми рухами, навіть наймимовільнішими, найтаємничішими. Тож я намагався розтягти цю насолоду, вимовляв слова спроквола, мені давав утіху кожен мій погляд, хай би куди я його спрямовував, і я залюбки його там затримував. «Ну, відпочинь, — сказала бабуся. — Якщо не спиться, що-небудь почитай». І вона подала мені том пані де Севіньє, я розгорнув його, а вона поринула в читання «Спогадів пані де Босержан». У дорогу вона завжди брала з собою по тому і тої, і тої. Були то улюблені її письменниці. Мені ліньки було повертати голову, я раював від того, що не міняв пози, я тримав томик пані Севіньє, не розгортаючи, і не опускав на нього очей, прикутих до блакитної шторки на вікні. Дивитися на шторку було так любо, і я б навряд чи відповів тому, хто захотів би відірвати мене від мого споглядання. Блакитний її колір завдяки, може, не красі, а незвиклій насиченості ніби потьмарив усі барви, які висявали перед моїми очима від дня мого народження аж до тої хвилини, коли я випив трунку і він почав на мене діяти; проти цієї лазурі інші кольори здавалися мені тьмяними, ніякими, буцімто пітьма в уяві сліпородних, які жили у кромішньому мороці, а потім, прооперовані, нарешті узріли барви. Старий кондуктор прийшов перевірити квитки. Сріберний блиск його металевих ґудзиків не міг не знадити мене. Мені кортіло попросити його посидіти з нами. Але він пройшов до сусіднього вагона, і мені стало завидки до того, що шляховики, які днюють і ночують на залізниці, щодня, мабуть, бачать старого кондуктора. Милування з роззявленим ротом шторкою уже тішило мене менше. Я став рухливіший, я трошки ворушився; я розгорнув бабусину книжку, і тепер уже моя увага спинялася на тій чи іншій перегорнутій сторінці. Що більше я читав пані де Севіньє, то більше нею захоплювався.
Не треба надитися на чисто формальні прикмети, породжені добою, салонним життям, як це робить дехто, вірячи, що він уже севіньєїст, коли вверне такі вирази: «Оголосіть про мене, моє серденько», або: «Граф, здається, мав олію в голові», або: «Славна це робота — перегортати сіно». Пані де Сім'ян була певна, що пише, як її бабуся: «Пан де ла Булі мається, пане, чудово і цілком здатний вислухати новину про свою кончину», або: «Ох, любий маркізе! як же ваш лист мені до вподоби! Як же на нього мені не відповісти», або ще: «Ви маєте, пане, собі за обов'язок відповідати мені, а я собі за обов'язок — надсилати вам бергамотові тавлинки. Заношу на вашу рахубу вісім, потім надішлю ще… Вродило їх до смутку. Я так думаю, що це для вас земля розщедрилася». І в цьому ж таки дусі пише вона листа про кидання крови, про цитрини тощо, гадаючи, що це — правдива пані де Севіньє. Проте бабуся, яка сприймала пані де Севіньє зсередини і прийшла до неї через любов до ближніх, до природи, навчила мене кохатися у справжніх красотах письменниці, зовсім інших. Незабаром вони вразили мене ще більше, бо пані де Севіньє — великий художник тієї самої школи, що й маляр, якого я мав спіткати в Бальбеку і який так глибоко вплине на моє світобачення, — Ельстір. У Бальбеку я зрозумів, що пані де Севіньє показувала нам речі так само, як він, діючи насамперед на наші враження і нічого не розжовуючи. Але вже того дня, у вагоні, перечитуючи листа, де мовиться про місячне сяйво: «Я не можу опиратися спокусі, чомусь покриваюся якимсь головним убором, іду на бульвар, де дихається на повні груди, як у мене в покоях, і мені ввижається казна-що: білі й чорні чепчики, сірі й білі чернички, розкидана тут і там білизна, покійники в саванах, притулені до стовбурів дерев тощо», — я був зачарований тим, що назвав би трохи згодом (хіба вона не малює природу так само, як Достоєвський характери?) достоєвщиною в «Листах пані де Севіньє».
Увечері, відпровадивши бабцю до приятельки і просидівши там кілька годин, я сів сам до наступного потяга, і близька ніч уже не здавалася мені надто прикрою: я проведу її не у в'язниці покоїв, дрімота яких перешкоджала б мені заснути; нині я — у товаристві всіх потягових рухів з їхньою заспокійливою навальністю; якщо я не засну, вони й далі залюбки гомонітимуть зі мною; вони вколисують мене відгомонами, з яких я сплітаю, як колись, наслухаючи голосів комбрейських дзвонів, ті чи інші співзвуччя (чуючи по своїй уподобі спершу чотири рівні шістнадцятки, потім одну шістнадцятку, що так і пре до чвертки); вони нейтралізують відцентрову силу мого безсоння, чинячи їй протидію, і стають підпертям моєї рівноваги, моєї нерухомости, а незабаром і сну, і справляють те саме відчуття свіжости, що й при відпочинку, забезпеченому мені чуванням потужних сил природи й життя, аби я міг перекинутися на часинку рибиною, приспаною в морі й несеною у своєму одубінні нуртами течії чи хвилі, або розкриленим орлом, спертим у повітрі тільки на бурю.
Схід сонця такий самий незмінний супутник тривалих залізничних поїздок, як круті яйця, ілюстровані журнали, картярська гра, річки, на яких гойдаються, але не посуваються вперед човни. У ті хвилини, коли я почав перебирати думки, які допіру наповнювали мою свідомість, бажаючи зрозуміти, сплю я чи не сплю (сама непевність, яка змушувала мене ставити собі це запитання, підказувала мені ствердну відповідь), я раптом угледів у вікні над чорним ліском щербаті хмари, м'який пух яких був помальований рівно в рожевий колір, мертвий, незмінний, ніби той колір, який обарвив назавше пера крила, або колір, яким маляр, скоряючись фантазії, намалював пастель. Проте я відчував, що цей колір — не млявість і не химера, а необхідність і життя. Незабаром позаду нього намножилося потоків світла. Рожева закраска яскравішала, небеса затоплював багрець, і я, припавши до шибки, пас його очима, я відчував, що він зв'язаний з початками життя природи, але колія міняла напрям, потяг повернув, вранішній образок заступило у віконній рамі нічне село з дахами, блакитними від місячного сяйва, з саджавкою, забризканою опаловим перламутром ночі, під небом ще зовсім зоряним, і мені стало шкода, що я загубив з очей рожеву небесну стягу, аж це я побачив її знов, цим разом червону, у протилежному вікні, а потім, на новому віражі, вона пропала й там; і я почав бігати від вікна до вікна, аби зблизити, аби знову склеїти уривані, колізійні частини мого гожого пурпурового мінливого поранку в цілісний краєвид, у монолітну картину.
Потім пішли танцювати урвища, потяг зупинився на полустанку, між двома згір'ями. У глибині ущелини, край потоку, виднів домок гайового — він стояв по вікна у воді. Якщо якась істота може вирости на грунті, особливу звабу якого ми в ній відчуваємо, то ще більшою мірою, ніж селючка, про яку я так мріяв, никаючи самотою по русенвільських лісах у мезеґлізькій стороні, таким породженням ґрунту була висока дівчина, що вийшла з вартівні й з глеком молока рушила до полустанку стежкою, скісно освітленою сонцем на своєму сході. У видолинку, схованому пагорбами від решти світу, вона, мабуть, як бачила людей, то лише в потягах, які простоювали тут лише хвилину. Вона йшла повз вагони, частуючи розбуджених пасажирів кавою з молоком. У відблиску світової зорі її личко було рожевіше, ніж небо. Дивлячись на неї, мені захотілося жити знову, така жага охоплює нас щоразу, коли ми знову усвідомлюємо красу і щастя. Ми забуваємо, що краса і щастя неповторні, тож замінюємо їх потай душі, виводячи якесь середнє арифметичне з уподобаних нами облич, зі спізнаних нами утіх і маємо тільки якісь абстрактні подоби, хирляві й сірі, бо їм саме бракує чогось нового, несхожого на те, що нам знайоме, цієї неодмінної ознаки краси і щастя. І ми вирікаємо над життям песимістичний присуд, та ще й вважаємо його за справедливий, гадаючи, що взяли до уваги щастя і красу, тоді як насправді ми не врахували їх і натомість підставили синтези, де від них каменя на камені не зосталося. Так позіхає завчасу з нудьги очитана людина, коли їй кажуть про нову «гарну книжку», бо вона уявляє собі мішанку всіх відомих їй «гарних книжок», тоді як гарна книга своєрідна, несподівана і не є якоюсь сумою всіх попередніх шедеврів, а чимось іншим, і, щоб відкрити для себе це інше, не досить присвоїти цю суму, бо до неї воно якраз і не належить. Коли ж очитана людина, ще зовсім недавно знуджена, ознайомиться з новим твором, вона зацікавиться тим світом, який там змальований. Так само й гарна дівчина, чужа ідеалам краси, які ввижалися мені на самоті, одразу ж викликала у мені відчуття щастя (його смак дає нам пізнати саме такий, неповторний, завжди особливий образ), щастя, якого можна засягти, живучи біля неї. Але в цьому разі велику ролю відігравало те, що нараз перестала діяти Звичка. Я тягнувся до молочарки всією своєю істотою, жаждивою гострої насолоди. Зазвичай ми живемо мізерною частиною нашого єства, майже всі наші здібності дрімають, держачись звички, а звичка своє діло знає і не потребує їх. Та ось цього разу в дорозі вибоїна в житейській рутині, зміна місця і рання пора покликали ці здібності до життя. Моя звичка, звичка людини хатньої і не навченої вставати з півнями, підвела мене, і всі мої здібності кинулись її підміняти, змагаючись між собою у ревності, — шугаючи дружно, як дев'ятий вал, у неймовірну височінь, — кинулись усі, від найнижчих до найвищих, починаючи з подиху, апетиту, кровообігу й закінчуючи вражливістю й уявою. Не знаю, може, через те, що дівчина не була схожа на інших жінок, я повірив, що дика краса цього урочища додає їй краси, але зате й вона прикрашає собою урочище. Життя здалося б мені райським, коли б я міг цілі години бавити з нею, ходити разом до струмка, до короварні, до полустанка, бути завжди при ній, відчувати, що вона мене знає, що вона думає про мене. Вона утаємничила б мене у чар сільського життя і вранішнього ранку. Я подав їй знак, щоб вона піднесла мені каву з молоком. Вона мене не побачила, я нагукав її. Личко цієї рослявої дівчини було таке золотаве і таке рожеве, наче я дивився на нього крізь кольорову шибку. Вона рушила до мене, я зачаровано дивився, як ширилось і ширилось її личко, подібне до сонця, якби на сонце можна було дивитись, і воно, дедалі ближчаючи, підійшло до нас упритул і засліпило вас, задивленого в нього, золотом і багрянцем. Вона огорнула мене проникливим поглядом, але кондуктори вже прибили дверцята, потяг рушив, я побачив, як дівчина покидає полустанок і вертається стежкою; білий день стояв надворі; я віддалявся від світової зорі. Чи мою екзальтацію я завдячував дівчині, чи, навпаки, саме екзальтація породила головно ту втіху, яку я пережив, милуючись на дівчину, так чи так, дівчина була настільки до неї причетна, що моя потреба знову з нею побачитися була передусім потребою не дати моїй екзальтації зів'яти, не розлучитися назавше з істотою, яка, сама про це не здогадуючись, мала до неї причетність. Цей стан був не тільки приємний. Найголовніше (так тугіше напинання струни дає інший звук, а прудкіша вібрація нерва — інший колір), мій стан наділяв іншою тональністю те, що я бачив, упроваджував мене як дійовця в незнаний Усесвіт, незмірно цікавіший. Та гожа дівчина, яку я ще бачив, хоча потяг приспішував біг, була ніби часткою не відомого вже мені життя, а зовсім іншого, відмежована від нього якимось пустельним узграниччям: у тому житті предмети створювали інше враження, а покинути таке життя означало б для мене померти. Щоб пройнятися блаженством причетности до цього життя, мені досить було б жити при залізниці і щоранку брати у цієї селянки каву з молоком. Та ба! її завжди бракуватиме у тому житті, до якого я дедалі швидше мчав і з яким я міг би примиритися, лише снуючи плани сісти колись до цього самого потяга і спинитися на цьому самому полустанку; плани добрі ще й тим, що живили й притаманний нам цільовий, практичний, машинальний, ледачий, відцентровий умонастрій, бо наша свідомість рада уникнути зусилля, потрібного на те, щоб загалом і безсторонньо осягти й опанувати спізнане нами приємне враження. А думати про це враження таки хочеться, тим-бо наша уява воліє малювати його нам у майбутньому, воліє хитро створювати такі околичності, за яких воно здатне воскреснути, і хоча це зовсім не пояснить нам його істоти, зате убереже нас від праці відтворювати його в нас самих і дасть нам надію знову дістати його зокола.
Назви деяких міст, — Везле чи Шартр, Бурж чи Бове, — це скорочені ймення їхніх головних церков. Таке досить часте означення цілого за його частиною позначається зрештою — якщо йдеться про місця ще не знані — на всій назві, тож коли ми хочемо уявити за нею місто, місто ще ніколи не бачене, воно — наче відливка — набуде подоби великого собору, перебере на себе відмітні його риси, його архітектурний стиль. Але назву Бальбек, назву майже перського звучання, я вичитав на залізничному вокзалі, над буфетом, виведену білими літерами на синій дощечці. Я прудко пробіг вокзал, привокзальний бульвар і спитав, де набережжя, мені кортіло якнайхутчій побачити лише церкву і море; ніхто, проте, здавалося, не розумів, про що йдеться. У Старо-Бальбеку, у Бальбеку-на-Суходолі, де я оце був, не було ані пляжу, ані порту. Щоправда, за легендою, рибалки знайшли-таки в морі чудотворний лик Христа — про це повідав і вітраж у церкві, яка стояла за кілька кроків од мене; певна річ, церковні неф і вежі теж були з каменю берегових рифів, розбитих прибоєм. Але море, яке, як я собі з огляду на все це уявляв, мало пінитися під самим вітражем, було майже за п'ять миль звідси, у Бальбек-Пляжі, а дзвіниця біля церковної маківки, про яку я читав, що вона є не що інше, як кострубата нормандська скеля, що над нею стругають вихори, що круг неї кружляють птахи, і через те завжди уявляв, як біля стіп її кипить шумовиння збурених хвиль, — та дзвіниця височіла на майдані, де перехрещувалися дві трамвайні лінії, напроти кав'ярні з золотим написом: «Більярд», вирізняючись проти дахів, між якими не стирчало жодної щогли. І церква — вона брала мої очі разом із кав'ярнею, разом із переходнем, якого я мусив розпитувати про дорогу, разом із вокзалом, куди я мав вернутися, — зливалася в одне ціле з усім іншим, здавалася випадковістю, породженням сьогоднішнього надвечір'я, і округла розгодована її баня стирчала у небі як овоч, чия рожева, золотиста, розквашена шолупина достигала в тому самому світлі, де купалися димарі. Але я вже відмовлявся про щось думати, хіба про одвічну ролю скульптури, тільки-но розпізнав апостолів, зліпки з яких я бачив у музеї Трокадеро, — вони стояли обабіч Пречистої Діви Марії, перед глибоким прорізом паперті, вони ніби чекали на мене й збиралися мене віншувати. Доброзичливі, кирпаті, рахманні, згорблені, вони буцімто вийшли мене зустрічати й славословити ясну днину. Але потім упало в око, що вираз на їхніх ликах застиг, ніби на обличчі небіжчика, і що цей вираз міняється лише тоді, як обходити їх довкола. Я казав собі: так, це тут, це бальбецька церква. Майдан, який виглядає так, ніби він свідомий своєї гучної слави, це і є те єдине місце на світі, де стоїть бальбецька церква. Допосі я бачив лише світлини цієї церкви і лише зліпки цих славних апостолів та Діви Марії на паперті. Тепер я бачу церкву, бачу статую, це вони, єдині: це вже щось куди більше.
А воднораз, може, й менше. Достоту як молодик у день іспиту або дуелі вважає поставлене йому питання або його постріл за дрібницю проти набутих ним знань і відваги, які б йому хотілося засвідчити, так само і я, хто спорудив у своїй душі Пречисту на паперті, безвідносно до репродукцій, які були в мене перед очима, недосяжну для погроз, на які наражалися б репродукції, недоторканну навіть у тому разі, якби репродукції хтось понищив, піднесену на височінь ідеалу вселюдської вартости, дивом дивувався, побачивши статую, що її я різьбив подумки тисячу разів, зведеною до своєї власної камінної подоби, яка була від мене не далі ніж оголошення про вибори або кінчик мого ціпочка; статую, прикуту до ринкової площі, невіддільну від вильоту головної вулиці, незахищену від поглядів з кав'ярні й омнібусної контори; її лик був осяяний жмутком проміння призахідного сонця, а через кілька годин його осяватиме жмуток світла вуличного ліхтаря, чий другий жмуток сягатиме позичкової каси; статую, яка дихала разом із цією філією кредитової спілки чадом із кухні кондитера, статую, над якою може хто хоч позбиткуватися; отож-бо, коли б мені закортіло поставити на цьому камені свій підпис, то вона, Пречиста Вседіва, що, як мені досі уявлялося, жила всесвітнім життям і лишала непорочною вродою, Бальбецька Богоматір, безподібна (а отже, на жаль, єдина), чиє тіло, як і сусідні будинки, було закіптюжене сажею, показувала б, не можучи їх стерти, усім своїм шанувальникам, прибулим споглядати її, сліди моєї крейди, літери мого прізвища, так що, зрештою, не хто, як вона, несмертельний і так довго виношуваний мною твір мистецтва, у мене перед очима, так само як і церква, обернулася маленькою камінною бабцею, чий зріст я міг виміряти, а зморшки порахувати. Час минав, пора було вертатися на вокзал, де я мав очікувати бабусю й Франсуазу, аби разом податися до Бальбек-Пляжу. Я пригадав те, що я читав про Бальбек, згадав Сваннові слова: «Це місто подиву гідне, воно таке саме гарне, як Сієнна». І кладучи моє розчарування на карб випадку, поганого гумору, втоми, невміння бачити, я втішав себе думкою, що залишаються ще й інші міста, поки що неосквернені в моїй уяві, що, може, пощастить проникнути, мов крізь перлистий дощ, у прохолодний гомін вод Кемперле, пройти через зеленкаво-рожеве леління, в якому купається Понт-Авен; ну, а в Бальбеку, скоро-но я сюди завітав, я ніби відкрив ім'я, яке мало триматися геометрично замкненим, але куди, користаючи з відтули, необачно створеної мною, виганяючи всі образи, що жили тут досі, влетіли трамвай, кав'ярня, люди, які снували по ринковій площі, філія кредитової спілки й, улягаючи нездоланному тиску ззовні та пневматичній силі, вдерлися всередину складів того імені, склади зімкнулися над ними і дали їм змогу облямувати паперть перської церкви, бо складам уже нині їх не спекатися.
На місцевій лінії, яка мала нас довезти до Бальбек-Пляжу, я знову спіткав бабусю, вона була сама: їй заманулося послати Франсуазу вперед, щоб усе було готове до нашого приїзду, але оскільки вона дала хибні вказівки, Франсуаза подалася не в той бік, і тепер, нічтоже сумняшася, мчала повним ходом до Нанта й обутріти могла, мабуть, у Бордо. Ледве я вмостився у вагоні, наповненому перебіжним вечоровим світлом і давучою пообідньою спекою (згадане світло, б'ючи бабуні в лице, добре показувало, як її змлоїла спека), вона спитала: «Ну, як Бальбек?» — з усмішкою, роз'ясненою надією на те, що я від Бальбека у великому захваті, і я не наважився признатися їй у своєму розчаруванні. Зрештою враження, якого прагнула моя душа, обходило мене дедалі менше з наближенням місця, до якого треба було принатуритися моєму тілові. До кінця подорожі залишалася ще година з гаком, і протягом цього часу я намагався уявити собі директора бальбецького готелю, для якого я поки що не існував, — я був би радий з'явитися перед ним із кимось імпозантнішим, ніж бабуся, яка, безперечно, зажадає скидки. Мені здавалося, що цей чоловік поводився б спишна попри свій досить непевний, за моїм припущенням, вигляд.
Щохвилини залізнична колія приводила на одну зі станцій, що передували Бальбек-Пляжу. Самі їхні назви (Ен-карвіль, Маркувіль, Довіль, Понт-а-Кулевр, Арамбувіль, Сен-Марс-ле-В'є, Ермонвіль, Менвіль) лунали для мене незвично, хоча якби я наткнувся на них у книжці, то добачив би в них якусь подібність із назвами колокомбрейських містечок. Проте для вуха музики два мотиви, скомпоновані з кількох явно однакових нот, можуть зовсім не бути схожими між собою, якщо гармонія й оркестрування забарвлені по-ріжному. Так само і ці смутні імена, якісь піщані, якісь вітряні, пустельні, солоні, імена, над якими склад «віль» злинає, як слово «летять», коли гуляють у горюдуба, найменше нагадували мені інші імена — Руссенвіль чи Мартенвіль, бо ці останні моя бабуся у первих часто вимовляла при мені за столом у «залі» і вони набули для мене якогось похмурого чару, де поєднувалися, мабуть, водно екстракти зі смаку варення, з духу пломінких дров і з паху паперу котроїсь зі сторінок Берґоттової книжки, з кольору пісковикового дому напроти, тож іще й сьогодні, піднімаючись, мов пухирці газу, з глибу моєї пам'яти, вони зберігають свій специфічний смак, хай їм і доводиться пробиватися на поверхню крізь багатоверствове середовище.
То були полустанки-містечка, які торували над одлеглим морем на гребенях дюн або вже вкладалися на ніч біля стіп яскраво-зелених негарних пагорбів, схожих на канапи в готельному номері, містечка заледве з кількох вілл, із тенісним кортом на краю, а іноді з казино, хоруговка якого тріпотіла на міцненькому, різкому й тужливому вітрі; вони, ці містечка, вперше показували мені постійних своїх гостей, але показували їх надворі: тенісистів у білих шапочках, начальника станції, який жив там, серед своїх тамарисків і троянд, даму в канотьє, яка суворо дотримувалася щоденного трибу життя, про який я так нічого й не дізнаюсь, і яка кликала, дорогою додому, де вже горів вогонь, свого хорта, бо хорт відстав, — ці фіґури, напродиво звичайні, осоружно пересічні, різали моє непризвичаєне око й ранили мою неприкаяну душу. Але мука моя зросла ще більше, коли ми виладувались у холі бальбецького Ґранд-отелю, під монументальними, зробленими під мармур сходами, і коли бабуся, не враховуючи, що це може накликати ворожнечу й погорду чужих, серед яких нам доведеться жити, заходилася сперечатися про «умови» з директором, не людиною, а барилом, чиє обличчя і голос були всі в рубчиках (на лиці — від видавлювання багатьох вугрів, у голосі — від суржику різних мов, зумовленого неблизьким його походженням та його космополітичним дитинством), вбраним у великосвітський смокінг, із поглядом психолога, який брав зазвичай, коли прибували «омнібуси», великих панів за голоту, а злодійчуків за великих цабе. Забуваючи, либонь, що він сам ледве чи заробляє п'ятсот франків на місяць, він глибоко зневажав тих, для кого п'ятсот франків, або, як він висловлювався, «двадцять п'ять луїдорів», — це «сума», і мав їх за паріїв, яким не місце у Ґранд-отелі. Щоправда, в цьому самому палаці жили люди, які платили небагато, а проте тішилися у пана директора пошаною, якщо тільки він був переконаний, що ощадливі вони не з убогости, а зі скнарости. А потім, скнарість нітрохи не уймає людям слави, бо вона вада, а вади притаманні усім людям, хоч би на якому суспільному щаблі вони стояли. На щабель тільки й зважав директор, на щабель, чи, точніше, на те, у чому він бачив прикмети високого суспільного щабля, а прикмети ці зводилися ось до чого: не скидати капелюха, вступаючи до холу, носити нікербокери[123], приталене пальто, виймати з тисненої сап'янової цигарниці сигару з пурпурно-золотим обідцем (усіх цих переваг мені, на жаль, бракувало). Свою ділову розмову директор пересипав добірними, але безглуздими висловами.
Поки бабуся, аж ніяк не збентежена тим, що директор розмовляє з нею, не скидаючи капелюха і висвистуючи, питала награним тоном: «А які у вас… ціни?.. О, це не з нашими достатками!» — я, чекаючи на лавочці, ховався чимглибше в самого себе, силкувався поринути в думки про вічне, не зоставляючи нічого зі свого нутра, нічого живого на поверхні тіла, нечулого, як поверхня тіла поранених звірів, в яких так завмирає життя, що вони здаються мертвими, поринути з тим, аби менше катуватися на новому місці, ще необжитому, і ця неприкаяність надто боліла, коли я бачив ту, яка почувалась як у себе вдома, бачив гожу даму, якій директор засвідчував особливу повагу, граючись із її песиком, або молодого фертика у капелюху з пером, фертик щойно вступив і питав: «Листів нема?», бачив усіх тих, для кого піднятися сходами з підробного мармуру означало все одно що вернутися додому. А в цей час суворим поглядом Міноса, Еака й Радаманта[124] (поглядом, у який оголена моя душа поринала, ніби в невідомість, де її вже ніщо не оберігало) на мене гостро бликали панове, які хоча, можливо, й не дуже тямили в умінні «приймати», проте носили титул «завідувачів прийому»; оподаль, за скляною стіною, сиділи гості в читальні, для опису якої мені треба було позичати барв у Данте, в Раю або в Пеклі, залежно від того, чи думав я про блаженство обранців, які мали право читати там у цілковитій тиші, чи про страхоту, в яку вкинула б мене бабуся, якби вона, людина не дуже вражлива, звеліла мені туди ввійти.
Почуття самоти ще дужче посилилося в мені через хвилину. Я сказав бабусі, що мені зле і що, мабуть, нам доведеться вернутися до Парижа, бабуся не ремствувала, а лише попередила мене, що їй треба піти купити те, що нам стане у пригоді в будь-якому разі, поїдемо ми чи залишимося (потім я довідався, що бабуся пішла лише ради мене, бо Франсуаза мала при собі всі потрібні мені речі); чекаючи на бабусю, я пішов трохи прогулятися по людних вулицях, де від цього велелюддя стояла така задуха, як у помешканні, і де ще були відкриті перукарня та кондитерська, одвідувачі якої ласували морозивом і милувалися на статую Дюґе-Труена. Ця статуя була здатна врадувати мене десь так, як її репродукція в якомусь ілюстрованому журналі може захопити хворого, що перегортає журнали у приймальні в хірурга. Я дивувався тому, який я несхожий на інших людей, скажімо, на директора, що міг порадити мені таку розвагу, як прогулянку по місту, чи на тих, кому катівня, що нею є нове помешкання, здається «справжнім затишком», як було розрекламовано в готельному проспекті, який міг і переборщувати, але який усе-таки звертався до всієї клієнтури і догоджав її смакам. Щоправда, реклама не лише зваблювала її до бальбецького Ґранд-отелю «смачною кухнею» і «прегарним видовищем на сади казино», вона спокушала ще й «постановами її Величности Моди, які не можна ламати, не опинившись під загрозою здатися варваром, на що жодна добре вихована людина не захоче наражатися».
Мені дуже хотілося побачити бабусю, бо я боявся, що засмутив її. Вона, звичайно, знизилась духом, побачивши, як мене нищить утома, виходило, що подорожувати взагалі мені вадить. Я надумав вернутися до готелю і там чекати на неї; сам директор натиснув якийсь ґудзик, і незнайомий тип, якого називали «ліфтер» (і який сидів аж на верхотурі готелю, де був ніби під банею нормандської церкви, буцімто фотограф у заскленому ательє або органіст у будці) почав спускатися до мене з моторністю прирученої, пустотливої й посадженої в колесо вивірки. Відтак, знову ховзаючи вздовж перебірки, він поніс мене з собою до склепіння комерційного нефу. На кожному поверсі, обаполи службових сходів вахлярем розгорталися похмурі Галереї, і по тій чи іншій Галереї, несучи подушку, проходила покоївка. Я накладав на її обличчя, невиразне в сутіні, маску моїх найпалкіших снів, але в її погляді, оберненому до мене, я читав погорду до моєї нікчемности. Бажаючи якось розбити нестерпну тугу, нагнану на мене безконечною їздою, безмовним здійманням крізь таємничість непоетичного напівмороку, освітленого лише вертикальним рядом шибок ватерклозетів на кожному поверсі, я озвався до юного органіста, учасника моєї подорожі й товариша моєї неволі, який і далі грав на регістрах та рурках свого інструмента. Я перепросив його за те, що завдав йому стільки клопоту, і спитав, чи не заважаю я йому, і, щоб похвалити віртуоза, не тільки виказав цікавість до його хисту, а ще й признався, що мені його мистецтво подобається. Але він не пустив пари з уст — чи то тому, що був уражений, а чи тому, що був поглинений працею,дотримувався етикету, недочував, шанувався, боявся щось зламати, був придзиґильований чи виконував директорську вказівку.
Ніщо, мабуть, не створює такого сильного враження реальности зовнішнього світу, як зміна ставлення до нас бодай навіть і незначної особи після нашого з нею знайомства. Я був тим самим, хто приїхав надвечір бальбецьким приміським потягом, у мені жила та сама душа. Але в цій душі, там, де о шостій разом з несилою уявити собі директора, готель, прислугу витало смутне й тривожне очікування хвилі прибуття, були тепер видавлені вугрі на лиці директора-космополіта (насправді натуралізованого монеґаска, хоча, як говорив про себе директор, кохаючись у вишуканих, як йому здавалося, а насправді хибних виразах, — «румунського кореня»), жест, яким він дзвонив ліфтерові, сам ліфтер, — цілий рій маріонеток, випущених зі скрині Пандори, якою був Ґранд-отель, очевидних, неусувних і, як усе, що втілилося в дійсність, вихолощених. Але принаймні ця зміна, винуватцем якої я сам не був, доводила мені, що зайшло щось поза мною — хоча саме по собі зовсім не цікаве, — і я нагадував мандрівця, який вирушив у путь, коли сонце було перед ним, а потім, побачивши його позад себе, пересвідчується, що спливло багато годин. Я падав з утоми, мене лихоманило, мене тягло лягти, але не було нагоди. Бодай на хвилинку простягти ноги, але навіщо, коли я не можу дати відпочити тій сукупності вражень, яка і є для кожного з нас його свідомим (якщо не матеріальним) тілом, і коли незнайомі предмети, що обступають це тіло, змушуючи його сприймання чувати, так само стискували б і здавлювали мій зір, слух, усі мої чуття (навіть якби я простяг ноги), як здавлювала кардинала Ла Балю його клітка, де йому годі було повернутися. Це наша увага заставляє кімнату предметами, а звичка виносить їх звідти і розчищає нам місце. Цього місця для мене не було в моєму бальбецькому номері (моєму лише з назви), він був захаращений речами, незнайомими зі мною, які мій недовірливий погляд одвзаємнили таким самим недовірливим поглядом, які взагалі не помічали, що я живу на світі, і давали взнаки, що я ламаю їхній щоденний побут. Дзиґарі — вдома я чув цокіт мого годинника всього кілька секунд на тиждень, лише коли виходив з глибокої задуми, а тут дзиґарі, не вгаваючи, джерготали незрозумілою мовою про щось таке, що мені, либонь, мало б бути неприємне, скоро фіолетові портьєри слухали їх мовчки, але з виглядом людини, яка знизує плечима на знак того, що її дратує чиясь присутність. Ці портьєри надавали номерові з високою стелею якогось ніби історичного колориту: тут могло б статися вбивство герцога де Ґіза, а пізніше сюди могли б завітати туристи з путівником агенції Кука в руках, — заснути ж тут мені було годі. Мені дошкуляли книжкові шафки зі скляними дверцятами, вишикувані попід стінами, а надто — трюмо, поставлене навскіс у кутку: я відчував, що як його звідси не винести, то мені не зітхнути вже вільно. Я щохвилі зводив очі, — яким речі у моїй паризькій квартирі муляли не більше, ніж мої власні зіниці, бо там вони були всього лишень паростками моїх органів, продовженням мене самого, — до зависокої стелі цього бельведера, який бабуся обрала для мене; і, засягаючи в царину заповітнішу, ніж та, де ми бачимо і чуємо, в царину, де ми розрізняємо запахи, майже всередину мого «я», вибивав мене з останнього сховища запах нарду[125], а я насилу спромагався не припиняти марний опір, тривожно відсапуючись. Я більше не мав Усесвіту, більше не мав кімнати, більше не мав тіла, — йому звідусіль загрожували вороги і його до кісток морозило, я був сам, мені хотілося померти. Аж ось увійшла бабуся, моє здавлене серце так і скинулося, для виливання душі відкрився безмежний простір.
На бабусі був перкалевий шлафрок, удома вона надягала його щоразу, як хтось із нас хворів (бо в ньому було зручніше — казала бабуся, приписуючи всім своїм учинкам егоїстичні спонуки): коли вона доглядала нас, не спала ночей, він правив їй за фартушок служебки й посидільниці, за сутану черниці. Але піклування, доброта і заслуги служебок та черниць, наша вдячність їм за те — усе це робить ще яснішим наше усвідомлення, що для них ми чужі, що ми самотні, що нам нема з ким поділити тягаря наших дум, що ми повинні підтримувати в собі життєрадісність, а коли я був з бабусею, я знав, що хоч би яка велика була моя журба, її співчуття куди більше; що все моє, мої гризоти, мої поривання зустрінуться у неї з прагненням зберегти і продовжити моє життя і що в неї воно ще сильніше, ніж у мені самому; і мої думки продовжувались у ній, не збиваючись на манівці, бо переходили з моєї душі в її душу, не змінюючи середовища, не змінюючи особи. І — як хтось, хто вив'язує перед дзеркалом краватку і не розуміє, що кінчик, який він бачить у дзеркалі, не той, до якого він посилає руку, або як пес, що ловить на землі танечну тінь комахи, — ошуканий позірністю тіла, так зазвичай діється на цьому світі, де нам не дано проникати в живу душу, я кинувся в обійми бабусі й припав губами до її обличчя, ніби саме так я й добирався до її великого серця, яке вона мені відкривала. Горнучись до її щік, до її чола, я черпав із них щось геть-то доброчинне, одживче й діловито зберігав нерухомість, спокійну жадобу дитяти, що смокче цицьку.
Потім я довго милувався її широким видом, що різьбився, наче гарна, тихо розжевріла хмарка, крізь яку просвічувала її ніжність. І все, що було бодай і найблідішим відсвітом її переживання, все, що я міг на тім виду прочитати, одразу ж одухотворювалося, освячувалося, і я гладив долонею її гарне просиве волосся так само побожно, так само обережно і лагідно, як пестив би її доброту. Вона знаходила стільки радости в тому, щоб звільняти мене від зусиль коштом своїх зусиль, її так тішила мить безруху й відпочинку, яку вона могла подарувати моєму втомленому тілові, що коли я, побачивши, що вона хоче помогти мені роззутися й лягти, спробував пручатися й заходився розбиратися сам, вона з благальним виглядом перехопила мої руки, які торкалися до ґудзиків моєї куцини та до черевиків.
— Прошу тебе! — сказала вона. — Це така відрада для твоєї бабусі! Головне, не забудь постукати в стіну, якщо ти чогось потребуватимеш уночі, моє ліжко тут-таки, опостінь, біля твого, перебірка тонесенька. Як тільки ляжеш, одразу постукай мені, перевіримо, чи добре ми розуміємося.
І справді: того вечора я стукнув до неї тричі поспіль, а через тиждень, занедужавши, я стукав їй щоранку, бо бабусі хотілося якнайраніше подати мені молока. Ледве зачувши, як вона прокинулась, я наважувався (аби не змушувати її чекати й аби вона могла потім заснути знову) постукати тричі, делікатно і водночас чітко, бо боявся урвати сон у разі, якби я помилився і вона спала, авжеж, коли б вона мого стуку не почула, я б нізащо не насмів постукати ще раз.
У відповідь на мій триразовий стукіт негайно озивався такий самий, тільки з іншим відтінком, у якому вчувалася спокійна твердість, а потім для певности двічі повторювався, кажучи мені: «Не турбуйся, я чула, я вже йду»; і зараз же бабуся з'являлася. Я признавався їй у своєму страху, що вона мене не почує або подумає, що стукає сусіда; вона сміялася:
— Переплутати стукіт мого котуся з чиїмось іще! Та бабуся впізнає його серед тисячі інших! Думаєш, на світі водяться ще такі дурники, як ти, такі самі нервові й такі самі розтерзані: вони бояться і розбудити, і бояться, що їх не так зрозуміють? Але досить мишеняті зашарудіти, як його одразу ж почуєш, надто якщо це моє мишенятко — адже воно єдине у своєму роді — і його так жаль! Я ж бо чула, як воно вагається, крутиться на ліжку, щось там мудрує.
Бабця розсувала заслони; за готельним крилом сонце вже розсідалося на даху, наче ґонтар, який починає працю рано і порається тихенько, аби не збудити ще сонного міста, чий безрух відтінюється його завзяттям. Бабуся казала мені, котра година, яка буде погода, казала, що на морі мла і підходити до вікна не треба, що пекарня вже відкрилася, і чия карета оце проїхала: це було цілком буденне підняття завіси, тиха молитва при вході дня, позбавлена свідків, шматочок життя лише між нами двома, про який мені буде приємно згадати у розмові з Франсуазою або з кимось із сторонніх, розповідаючи, якою стіною стояла мла о шостій, і хизуючись не своєю обізнаністю, а прихильністю, яку слухач виявив саме до мене; блага вранішня мить, яка законюється, як симфонія, ритмічним діалогом моїх трьох стуків, на які переділка, сповнившись радощами і любов'ю, набувши легкозвучности, нематеріальносте, янгольської доброгласности, відповідала теж трьома жадібно очікуваними по цей бік ударами, повторюваними двічі, вбираючи при цьому в себе всю бабусину душу й обітницю її приходу, ударами радісними, як добра звістка, і віртуозно музичними. Але першої ночі по приїзді, коли бабуся мене покинула, я нудив світом так само, як перед від'їздом з Парижа. Можливо, цей страх — знайомий багатьом іншим — страх спати в чужому помешканні, не що інше, як найсумирніша, найпотаємніша, найорганічніша, майже несвідома форма того потужного, розпачливого спротиву всього найкращого, що ми носимо в собі нині, нашій внутрішній згоді на таку прийдешність, де цього кращого нема; спротиву, розпалюваного жахом, який часто виростав у мені на думку, що мої батько-матір колись помруть, що доля може розвести мене з Жільбертою або, нарешті, що я оселюся десь на чужині й ніколи більше не побачу своїх приятелів; спротиву, породжуваного ще й несилою уявити собі власну смерть чи інше буття, подібне до того, яке Берґотт обіцяв у своїх книжках і куди я не міг би взяти з собою мої спогади, мої вади, мій характер, які не погоджувалися з тим, що їх не стане, і не хотіли для мене ні небуття, ані вічности, де їх не буде.
Одного разу в Парижі, коли мені стало дуже зле, Сванн сказав: «їдьте-но на розкішні острови Океанії: ось побачите, ви звідти не повернетеся», — а мені хотілося йому відповісти: «Але ж тоді я більше не зустрінуся з вашою донькою, я жив би серед речей і людей, яких вона ніколи не бачила». Але розум казав мені: «Ет, пусте, ти цим не журитимешся! Кажучи тобі, що ти не вернешся, Сванн мав на увазі, що тобі не захочеться вернутися, а якщо не захочеться, виходить, що там ти будеш щасливий». Бо розум знав, що звичка — та сама звичка, яка нині мала змусити мене полюбити незнайому оселю, переставить трюмо, повісить фіранки іншого кольору, зупинить дзиґарі, — подбає і про те, щоб нам стали любішими сусіди, які спершу нам знемилилися, про те, щоб їхні обличчя одмінилися, про те, щоб голос когось із них лунав приємніше, про те, щоб ми зріднилися душами. Певна річ, прихильність до нових місць і людей постає на основі забуття колишніх; але зараз розум мій переконував, що я можу безбоязно дивитися в лице прийдешньому життю, яке розведе мене назавжди з близькими, приреченими на забуття, власне, цією обітницею забуття він ніби хотів потішити мене, а мене від цього поймала безнадія. Зрештою не могло такого бути, щоб після звершення розлуки наше серце не зазнало на собі дії неболющого зілля звички, але до останньої миті йому болітиме. І страх перед майбутнім, яке не дозволить нам зустрічатися й розмовляти з тими, кого любимо, — а побачення з ними — це для нас найбільша радість, — страх перед майбутнім замість розвіюватися зростатиме, коли ми подумаємо, що біль розлуки обтяжить ще й те, що зараз видається нам ще жорстокішим: знечулення до болю втрати, збайдужіння до нього; бо тоді зміниться вже наше «я», ми не лише перестанемо відчувати чар наших батьків, нашої коханки, наших приятелш, а й нашу любов до них, її буде з м'ясом видерто з нашого серця, куди вона так уросла, і ми вподобаємо жити розлученими з ними, хоч зараз сама думка про розлуку нас жахає; отож-бо, це буде наша найсправжнісінька смерть, смерть, щоправда, з наступним воскресінням, але воскреснемо ми вже в іншому «я», до закоханості в яке годі піднестися рокованим на загибель первням колишнього «я». Адже це вони — навіть найхирніші з них, як от мимовільне прихилля до розмірів, до повітря покоїв, — бентежаться й обурюються, зчиняють заколот, у якому треба бачити таємний, незграйний, відчутний, достеменний спосіб опору смерті, тривалого, розпачливого й щоденного опору частковому й поступовому вмиранню, бо саме таке вмирання раз у раз утереблюється в одміряний нам вік, щохвилини шматує наше «я» на клапті, і на цих трупах розмножуються нові клітини. І в такої нервової натури, як я (себто, в кого провідники, нерви, зле виконують свої функції: не переймають у дорозі до свідомости, а, навпаки, залюбки пропускають виразні, промовисті, незліченні, болісні скарги найзнедоленіших частинок мого «я», які мають зникнути), тривожний неспокій, який я відчував перед незнайомою й зависокою стелею, був лише обуренням незжитої прихильности до стелі звичної й низької. Безперечно, прихильність ця зникне, її заступить інша (отак смерть у супрязі з новим життям проробить під іменем Звички свою роботу); та поки не відмерла, прихильність щовечора катуватиметься, і надто катувалася вона першого вечора, перед лицем уже доконаного майбутнього, де місця їй уже не знайшлося; вона баламутилася, вона мордувала мене зойком своїх нарікань щоразу, як мій погляд, не в змозі відвернутися від того, що його ранило, силкувався спочити на підміненій стелі. Зате завтра вранці! — коли служник збудив мене і приніс літепла, поки я вбирався, марно порпаючись у куфрі в пошуках потрібних речей, яка то була радість, коли вже думаючи про втіху сніданку й прогулянки, я побачив у вікні та в усіх шибочках книжкових шаф, ніби в ілюмінаторах корабельної каюти, яскраво освітлену площину моря, наполовину занурену в тінь, обмежену тонкою і рухливою світляною лінією, і ловити очима, як хвилі, одна по одній, плигають, наче ті стрибуни з трампліна! Щохвилини, тримаючи в руці цупко накрохмалений рушник зі знаком готелю, і даремно силкуючись витертися досуха, я підступав до вікна і знову позирав на безкраїй, сліпучий і гострий розліг та на сніжисті гриви валів з латками гладенького прозірчастого смарагду, а ті, з добросердою люттю і по-лев'ячому насупившись, усе нарощували й перекочували свої лави, що на них вигравало безликою усмішкою сонце. Вікно, до якого я потім підходив щоранку, нагадувало віконце диліжанса, де ми спали і тепер хочемо подивитися, відступило чи подаленіло за ніч пожадане гірське пасмо — тут ці пагорби моря, перш ніж, підтанцьовуючи, вернутися до нас, можуть відринути так далеко, що їхні перші гребені я часто бачив за довгою піщаною стрілкою в прозорій, маревній і синястій далечині, наче льодовики на задньому плані тосканських примітивістів. Іноді сонце сміялося близесенько від мене на хвилях такої самої ніжної зелені, яку зберігають альпійські луки (в горах, де сонце перекочується тут і там, наче велет, готовий веселенько, вистрибом, збігти вниз по їхньому узбіччю), не так завдяки вогкому ґрунтові, як завдяки рухливому течиву світла. Адже у тій щербині, яку берег і хвилі проломлюють у світі, власне, на те, щоб пропускати крізь щербину і нагромаджувати у світі світло, саме воно, це світло, залежно від того звідки воно, простежене нашим оком, падає, саме воно перетасовує й колотить морські бугри. Залежно від освітлення міняється наше ставлення до якогось місця, перед нами постають нові мінливі цілі, достоту як після щасливо відбутої тривалої мандрівки. Вранці, коли сонце сходило за готелем, освітлюючи піщані відмілини аж до першого морського пасма, воно буцімто відслонювало переді мною протилежний схил моря і заохочувало рушити обкружною дорогою свого проміння і не сходячи з місця здійснити багату на розмаїті враження подорож найпрекраснішими місцинами мінливого краєвиду часу. І тут-таки спозаранку сонце веселим перстом показувало мені в далечині на блакитні верхів'я моря, не позначені на жодній мапі, а потім, сп'янівши від своєї чарівної прохідки лункою і хаотичною поверхнею їхніх баранців та лавин, воно приходило ховатися од вітру до мене в покої, барложилося на пом'ятій постелі й сипало свої клейноди на мокрий умивальник та в розщібнутий куфер, де своїм сяйвом і викличною розкішшю посилювало враження якогось неладу. Та ба! Через годину, коли ми снідали у великій їдальні й зі шкіряного міху цитрини вичавлювали золотаві краплі на камбалу, від якої незабаром залишалися на тарілках лише пір'ясті, дзвінкі, мов 'цитра, султани кісток, бабуся побивалася, що ми не годні ловити благодатного повіву морського вітру, відгороджені прозорим, але зачиненим вікном від пляжу, зате вікно, наче якась вітрина, розгортало широкий краєвид узмор'я, причому в нього тислося все небо, від чого блакить обарвлювала вікна, а білі піднебесні хмарини скидалися на скляні бульки на шибках. Навіявши собі, що я сиджу «край молу» або в «будуарі», як сказано у Бодлера, я питав себе, чи не є його «на морі сонце гра», — таке несхоже на вечоровий промінь, що танцює золотою змійкою по хисткій гладіні, — те саме сонце, від якого море горить, наче топаз, від якого воно починає грати, шумувати, робитися молочно-білим, мов пиво, мов піняве дійво, тоді як вряди-годи по ньому гуляють великі блакитні тіні, гнані якимсь божеством, яке розважається, переміщаючи в небі дзеркало? На жаль, не лише зовнішнім виглядом різнилася від комбрейської «зали», повернутої вікнами на будинки навпроти, бальбецька їдальня, нага, повна сонця, зеленого, як вода у басейні, їдальня, всього за кілька метрів од якої прибій і ясний день мурували, наче перед небесним виталищем, нездоланний і рухомий замковий вал зі смарагду й золота. У Комбре, там нас усі знали, а тому ніхто мене не обходив. На морських купаннях не знаєш і своїх сусідів. Я ще не вматерів і був дуже вражливий, ось чому я не міг позбутися бажання подобатися людям, здобувати їхні серця. Я не мав шляхетнішої властивости — байдужости, з якою світська людина ставилася б і до людей, які снідають за табльдотом, і до юнаків та дівчат, які гуляють по надбережжі. Щодо мене, то я, побачивши їх, страждав, що не можу ходити з ними на екскурсії; але я страждав би ще більше, якби бабуся, зовсім не зв'язана світськими умовностями й стурбована лише моїм здоров'ям, звернулася до них із принизливим для мене проханням узяти на прогулянку й мене. Байдуже, чи вони входили в якесь незрозуміле приміщення, чи виходили звідти, тримаючи в руках ракетки, і рушали до тенісного корту, а чи сідали на коней, які топтали своїми копитами моє серце, я дивився на них із пожадливою цікавістю, бачачи їх у сліпучому світлі пляжу, що спотворював усі соціальні взаємини; я стежив за всіма їхніми порухами завдяки прозорості тієї широкої скляної стіни, крізь яку вливалося стільки світла. Але стіна перепиняла доступ вітру, а це, на бабусину думку, було неподобство, і вона, не зносячи думки, що я просиджу бодай годину без живлющого повітря, нишком відчинила вікно, і по всій їдальні разом порозліталися аркушики меню, газети, вуалетки й кашкети трапезників; а вона сама, підбадьорювана живим духом неба, стояла, спокійна й усміхнена, як свята Бландина, під зливою образ, які, посилюючи в мені враження самотности й смутку, гуртували проти нас погордливих, розчухраних і розлючених туристів.
Народонаселення таких фешенебельних готелів майже завжди банально багате й космополітичне; у Бальбеку готельну клієнтуру — що їй надавало яскравого місцевого колориту — складали видатні діячі головних департаментів цього краю: голова канського суду, старшина шербурзьких адвокатів, леманський старший нотар, які виїжджали на відпочинок з тих місць, де були розкидані, як стрільці або як пішаки на шахівниці, і збиралися у цьому готелі. Вони зупинялися завжди в тих самих номерах і разом з дружинами, трактованими як аристократки, трималися свого гурту, згодом до них ще прилучилося двоє паризьких світил — адвокат і лікар, які в день від'їзду казали:
— Вам добре, ви ж не їдете тим потягом, що ми, ви — привілейники, ви поспієте додому на сніданок.
— Чому ж це ми привілейники? Ви мешкаєте у столиці, в Парижі, у центрі, а я нидію у провінційній дірі, де всього сто тисяч мешканців, а втім, за останнім переписом, не сто, а сто дві. Де вже нам до вас, якщо у вас їх два з половиною мільйони? І якщо у вас там асфальт і блиск паризького світу?
Мовили вони, розкочуючи по-хлопському «ери», без гіркоти, бо то були провінційні знаменитості, і вони теж могли б перебратися до Парижа (канському голові суду не раз пропоновано крісло в касаційній інстанції), але воліли залишитися чи то з любови до рідного міста, чи то зі скромности або з пихи, чи то тому, що були реакціонери, чи то задля втіхи ладнати з сусідами-каштелянами. Багато хто з них, зрештою, не зразу повертався до своїх містечок.
Бо бальбецька затока — це по суті маленький відрубний світ серед світу великого, це кошик пір року, де зібрані в коло несхожі між собою дні та чергові місяці; в деякі дні звідси видно Рівбель, що заповідає бурю, і вулиці там сонячні, тим часом як у Бальбеку темно, ба більше: коли у Бальбеку постуденіло, то знайте, що на тому боці ще два-три місяці утримуватиметься тепло; ті з ґрандотельців, у кого відпочинок починався пізно чи тривав довго, з наближенням осени, з її туманами й дощами, сідали зі своїм багажем до човна і пливли наздоганяти літо у Рівбель чи в Костедор. Гуртик бальбецьких постояльців міряв недовірливим поглядом кожного прибульця; вдаючи, ніби той їх зовсім не цікавить, усі вони розпитували про гостя у свого приятеля, метрдотеля. Бо той метрдотель Еме щороку приїздив сюди на сезон і залишав за ними столики, а їхні пані малжонки, знаючи, що дружина Еме при надії, працювали по обіді над крижмом, оглядаючи крізь лорнетку мене з бабусею, бо ми їли круті яйця з салатою, а це вважалося поганими манерами, так не було заведено в алансонському порядному товаристві. Вони зневажали одного француза, поштуркували ним і величали його Сіром, бо він і справді назвався царкомодного з острівців Океанії, де жило півтора каліки дикунів. У готелі він мешкав зі своєю гарнесенькою любкою, і коли вона йшла купатися, місцеві урвителі горлали: «Хай живе цариця!», бо вона кидала їм грошини у п'ятдесят сантимів. Голова суду і старшина адвокатів одверталися, щоб не бачити її, а як хтось із їхніх друзів їв її очима, вони вважали за потрібне застерегти його, що вона проста медінетка.
— Але ж мені ручалися, що в Остенді вона купалася в царській кабіні!
— Авжеж! І платня за це двадцять франків. Ви теж можете взяти кабіну, якщо вам заманеться. А я таки знаю, що він просив аудієнції у короля і король дав йому зрозуміти,'що не бажає знатися з усякими кумедіянськими монархами.
— Чудасія, та й годі! бувають же люди на світі!..
Так воно, мабуть, усе це й було, але тут давалася взнаки ще й досада цих панів, що для більшости гостей вони всього-на-всього поштиві міщухи, незнайомі з марнотратною царською парою, тож коли повз нотаря, голову суду та старшину адвокатів проходили ці маскарадні чуперадла, як вони ту пару називали, гумор їм безнадійно псувався, і вони голосно висловлювали своє обурення; їхню досаду добре бачив їхній приятель метрдотель, який хоч-не-хоч догоджав сумнівним, але гойним їхнім світлостям, брав у них замовлення і водночас здалеку значуще накивував бровою своїм давнім клієнтам. Мабуть, та сама озлість, викликана побоюванням, що їх уважають за недостатньо «шиковних» і що вони не можуть показати, які вони насправді «шиковні», озивалася в них, коли вони дали прізвисько Хорошунчик юному модникові, сухітникові й шалапутові, синові великого промисловця, той-бо щодня красувався у новому піджаку з орхідеєю в бутоньєрці, за сніданням пив шампан і, блідий, незворушний, з байдужою усмішкою, ішов до казино й кидав на стіл, де грали в бакару, величезні суми, «щоб процвиндрювати», як казав із виглядом знавця нотар у розмові з головою суду, чия жінка знала «з надійного джерела», що цей молодик, типовий представник «кінця віку», завдає великого жалю батькові-матері.
З другого боку, старшина адвокатів та його друзі не пропускали нагоди водою бризнути на одну старшу даму, багату й титуловану, оскільки вона завжди тягала з собою усю свою челядь. Щоразу, коли пані нотарева і пані головиха бачили її в їдальні, вони зухвало наводили на неї лорнетки з такою пильною і недовірливою міною, ніби перед ними була потрава з помпезною назвою, але непевна на вигляд, потрава, яку після старанного вивчення, переконавшись у її несвіжості, відсувають зневажливим жестом і з гримасою несмаку.
Безперечно, ці пані хотіли тільки показати, що як їм чогось і бракує — в цьому разі бракувало деяких прерогатив, які мала стара дама, і знайомства з нею, — то не тим, що це було для них неприступне, а тим, що вони самі цього не хочуть. Урешті-решт вони самі себе переконали в цьому; але притлумлення всякого поривання, всякої цікавости до форм незнайомого життя, притлумлення надії сподобатися новим людям і виникле натомість удаване презирство та силувана життєрадісність не могли не окошитися на цих жінках: вони мусили під маскою вдоволення крити невдоволення і щокроку брехати собі — ось чому вони почували себе нещасними. Але й усі в цьому готелі власне поводилися так само, тільки виявлялося це по-різному: всі вони кидали на поталу як не самолюбству, то принаймні деяким засадам виховання або зашкарублим поглядам те розкішне хвилювання, що охоплює нас при зіткненні з незнайомим життям. Звичайно, мікрокосм, у якому замикалася стара дама, не був затруєний ядучими кпинами, як той гурт, де злісно збиткувалися над чужими чужаницями пані нотарева та пані головиха. Навпаки, він був просяклий тонким, старосвітським, хоч і штучним духом. Бо власне стара дама знаходила особливу звабу в тім, щоб чарувати нових людей і, оновлюючись задля них сама, здобувати їхню симпатію; ця зваба незнайома тим, для кого вся втіха лише в тім і полягає, щоб спілкуватися з людьми свого світу і нагадувати собі, що позаяк це найкращий зі світів, то тих, хто погано його знає і тому цурається його, треба просто зневажати. Можливо, стара дама гадала, що якби в бальбецькому Ґран-отелі ніхто її не знав, то, побачивши її чорну вовняну сукню і немодний чепчик, якийсь гультяй, вивернувшись у rocking'i,[126] посміхнувся б і муркнув: «Сіромашня!», і навіть достойний муж, як от канський голова суду, молодий на виду бакенбардист, ледь шпакуватий і бистроокий, чим їй особливо подобався, миттю націлив би сочевиці шлюбного лорнета на цю незвичну прояву; і, може, з таємної обави перед цією першою хвилиною, хай і короткою, але все-таки грізною — ніби сторч головою і в воду — стара дама посилала вперед лакея, аби він сказав у готелі, хто вона і які її звички, а потім, не помічаючи уклонів директора, прудкою ходою, не так величною, як боязкою, простувала в номер, де її власні фіранки (почеплені замість готельних), її паравани і фотографії ставили між нею і зовнішнім світом, до якого їй годилося б принатуритися, міцну стіну звичок; от і виходило, що мандрувала власне не вона, а мандрував її хатній затишок, де вона ще залишалася…
Отож, поставивши між собою, з одного боку, і готельним персоналом та постачальниками — з другого, свою челядь, яка замість неї налагоджувала взаємини з цією новою людською породою і підтримувала довкола своєї пані звичну їй атмосферу, відмежувавшись від купальників своїми забобонами, махнувши рукою на те, що вона не до вподоби людям, яких її подруги не впустили б до хати, стара дама жила у своєму світі, жила листуванням із цими подругами, спогадами, таємним усвідомленням свого суспільного становища, того, що вона добре вихована, що вона обіхідлива з людьми. Вона щодня сходила вниз, аби проїхатися повозом, і покоївка, що несла за панією речі, і виїзний лакей, що простував попереду, нагадували вартових, які стоять біля брами посольства, оздобленого національним прапором, і гарантують їй на чужій землі екстериторіальність. У день нашого прибуття вона першу половину дня просиділа у себе в номері, і ми не бачили її в їдальні, куди директор турботливо повів нас, як новачків, снідати, як капрал веде рекрута до полкового кравчика: аби їх обмундирувати; зате ми одразу ж узріли зубожілого шляхтича та його доньку вже здрібнілого, але прадавнього бретонського коліна, месьє і мадемуазель де Стермар'я, нас посадили до їхнього столу, бо думали, що вони повернуться аж увечері. До Бальбека вони прибули тільки задля своїх знайомих, місцевих каштелянів, — ті гостили їх і гостювали у них, — тим-то час перебування батька з донькою в їдальні був лімітований. Пиха уберігала їх від вияву бодай якоїсь людської симпатії, від цікавости бодай до когось із тих, хто сидів з ними за одним столом, у їхньому товаристві пан де Стермар'я був завжди сухий, скутий, замкнутий, суворий, педантичний і ворожий, як пасажири у станційному буфеті, які ніколи раніше між собою не зустрічалися і не зустрінуться потім і взаємини яких зводяться до того, щоб убезпечити своє холодне курча та свій куток у вагоні. Ледве ми почали снідати, як нам велено пересісти на вимогу пана де Стермар'ї, який саме вернувся до готелю і, не перепросивши нас, без найменших церемоній, голосно зажадав від метрдотеля, щоб такого більше не було, бо йому дуже неприємно, що «незнайомі люди» сідають до його столика.
І, певна річ, у тім, що акторка (відома, зрештою, більше своєю гожістю, дотепністю й гарними колекціями німецької порцеляни, ніж зіграними нею кількома ролями в «Одеоні»[127]), а також її коханець, тяжко багатий молодик, ради якого вона шанувалася, і двоє впливових аристократів теж жили відлюдно, подорожували завжди гуртом, у Бальбеку снідали пізненько, після всіх, цілі дні різались у себе в вітальні у карти, — у всім тім давалася взнаки не нехіть, а добірний смак, який виявляв себе у схильності до жартівливої розмови, до вишуканих страв (звідси й охота проводити час разом), до спільного чаркування і який відвертав їх від людей, не тямущих у таких речах. Навіть сидячи за обіднім чи за картярським столом, кожен із них відчував потребу знати, що у співтрапезникові чи партнері, який сидить навпроти, живе невиявлена й невикористана ерудиція, здатна розпізнати дешевинку, яка оздоблює чимало паризьких помешкань під маркою щирісінького «середньовіччя» або «ренесансу», і що у них спільний підхід до розрізнення добра та зла. Звісно, у такі хвилини ознакою цього незвичайного життя, яким друзі хотіли жити скрізь, міг бути якийсь особливий, химерний вигук, що порушував тишу за трапезою чи за картами, або гарна нова сукня, яку молода акторка надівала на сніданок чи для партії у покер. Ці звички, якими їх обплутував стиль їхнього життя, звички, які вони знали до найменших подробиць, були для них захисним муром від таємниць їхнього оточення. Усе довге пообіддя море було для них щонайбільше приємного тону полотном, почепленим у ґарсоньєрці багатого безженця, і лише між ходами хтось із гравців знічев'я звертав на нього погляд, щоб справдити, яка погода чи котра година, і нагадати іншим, що пора перекусити. А вечеряли вони не в готелі, де електричне світло потоками вливалось у велику їдальню, від чого та перетворювалася на величезний дивовижний акваріум, за скляною стіною якого бальбецький робочий люд, рибалки й міщани з родинами тислися, незримі у темряві, щоб надивитися на ледь колисане на золотих хвилях, розкішне життя цих людей, таке саме незрозуміле для бідоти, як життя риби і незвичайних молюсків. (Ось вам питання великої соціальної ваги: чи завжди скляна стіна оберігатиме бенкет цієї екзотичної звіроти і чи не прийдуть невідомі люди, які так хтиво дивляться з пітьми, виловити їх у цьому акваріумі і стеребити?) На разі у застиглій на місці і злитій з мороком юрмі стояв, можливо, письменник, аматор людської іхтіології і, глядячи, як клацають щелепами старі чудерства жіночої статі, поглинаючи шматок, розважався тим, що класифікував і визначав їхні природжені й набуті властивості, завдяки яким стара дама-сербка з ротом, подібним до пащі великої морської рибини, бо вона, бачте, з пелюшок жила в солодких водах Сен-Жерменського передмістя, їла салату, мов якась там Ларошфуко.
О цій порі можна було бачити трьох добродіїв у смокінгах, які чекали на даму, і незабаром, майже завжди у новій сукні й шарфі, добраних на смак її коханця, дама виходила з ліфта, який вона викликала на свій поверх, як із пуделка на іграшки. І вся четвірка, вважаючи, що насаджене у Бальбеку міжнародне диво природи — Ґранд-отель — спомагає радше розквіт пишноти, ніж куховарства, сідала до карети і їхала обідати за півмилі до відомого ресторанчика і там проводила з кухарем цілу нараду щодо меню та щодо того, як це все зрихтувати. Обсаджений яблунями бальбецький шлях був для них лише відстанню, яку треба було проїхати, — у вечірній темряві їм здавалося, ніби він майже такий, як той, що веде від їхнього паризького помешкання до Англійської кав'ярні чи до «Тур д'Аржану»[128], — проїхати з тим, щоб потрапити до дуже чепурного ресторанчика, де друзі багатого молодика заздритимуть йому, що в нього така коханка, вбрана як на весілля, у шарфі, що майорів перед цією маленькою громадкою, наче запашна м'яка заслона, і відокремлював їх од світу.
Аби ж то я був такий, як ці люди, — я не знав би неспокою. Мене цікавило, якої вони про мене думки; мені хотілося, щоб про мене знав чолов'яга з низьким чолом, чолов'яга з очима, вбраними в шори маловірства і виховання, місцевий магнат, швагер нашого Леграндена, — іноді він наїжджав до Бальбека, у неділю проводив разом з дружиною garden-party,[129] і тоді готель безлюднів, бо одного чи двох пожильців він запрошував на ці свята, а інші, щоб ніхто не подумав, ніби їх не запрошено, вирушали на далекі прохідки. До речі, при першій його з'яві у готелі персонал, який щойно прибув із Лазурового берега і не знав його, зустрів його нерадо. Що він не мав на собі фланелевої пари — то був ще невеликий гріх, але, необізнаний з готельними правилами, він, вступивши до холу, де було жіноцтво, за старосвітським французьким звичаєм скинув капелюх ще на порозі, і директор на відповідь навіть не торкнувся свого капелюха, гадаючи, що це якийсь полупанок, як він казав, «з низоти». Тільки пані нотарева пройнялася симпатією до нового прибульця, від якого тхнуло пахом тривіяльного гонору, притаманним людям комільфо, і заявила з непомильною проникливістю і великим апломбом особи, якій відомі всі тайнощі леманського великопанства, що в ньому відчувається людина украй тонка, з добрими манерами, на голову вища за всіх бальбекців, та ще й, як на неї, неприступна — думка, якої вона дотримувалась, аж поки до нього доступилася сама. Сприятлива опінія про Легранденового шваґра склалася у неї, мабуть, через його непоказну зовнішність, у якій не було нічого такого, що наганяло б страх, а може, через те, що з якихось масонських ознак вона вгадала в цьому шляхтичі-фермері з замашками церковника свого однодумника — клерикала.
Я добре знав, що батько тих молодиків, які щодня їздили верхами повз готель, людина непевна і мій батько з нею б не водився ніколи, проте «курортне життя» перетворювало їх у моїх очах на кінні статуї напівбогів, і я був би щасливий, аби вони сподобили бодай поглядом бідолашного хлопчину, який покидав їдальню лиш на те, щоб посидіти на піску. Мені хотілося здобути симпатію навіть шахрая, царка безлюдного острівка Океанії, навіть молодого сухотника; я вірив, що під нахабною зовнішністю він приховує полохливу й ніжну душу і що він мене одного ущедрив би скарбами палких почуттів. Зрештою (на противагу тому, що зазвичай говориться про подорожні знайомства), якщо на пляжі вас бачать із певними людьми, щоразу, як ви туди над'їжджаєте, це може високо піднести ваш рейтинг у реальному суспільному житті, тож у Парижі нема нічого престижнішого, як приязні стосунки, заведені на морських купанках, що їх і на думку нікому не спаде замовчувати. Мене хвилювало, що думали про мене всі ці заїжджі чи місцеві світила, що їх я завдяки своїй схильності влазити в чужу шкуру й уявляти, якими думками живуть інші, ніколи не ставив на їхнє справжнє місце, яке б вони посідали, скажімо, в Парижі і яке було б дуже низьке, а на те, на яке вони, либонь, ставили самі себе і яке їм у Бальбеку, сказати по щирості, й належало; бо брак спільного мірила давав їм там деяку перевагу й вони набували певної ваги. На жаль, особливо мені боліла погорда пана де Стермар'ї.
А все тому, що я помітив його доньку, з першої її появи, помітив її гарне, бліде, з якимсь блакиттям, личко, побачив щось особливе в її стрункій поставі, в її ході, все це змушувало думати про її родовід, про її аристократичне викохання, тим для мене очевидніші, що я знав її прізвище: так експресивні мотиви у творінні геніального компоніста прегарно малюють палахкотюче полум'я, струмування річки й тишу сільську, — досить лише слухачеві, спершу проглянувши лібрето, дати волю своїй уяві. «Раса», додаючи до чарів мадемуазель де Стермар'ї нагадування про її корінь, пояснювала їх, доводила їх до щерти. Ба більше, «раса» свідчила про неприступність чарів, і через це вони ставали пожаданішими — так висока ціна збільшує вартість уподобаної речі. Стовбур генеалогічного дерева надавав барві її обличчя, згодованого добірними соками, смаку екзотичного овоча чи славетного гатунку вина.
Аж тут випадок підсобив нам із бабусею заслужити пошану готельних мешканців. А пригода склалася так: першого дня, коли стара дама виходила зі своїх апартаментів, привертаючи до себе увагу тим, що попереду йшов лакей, а наздоганяла її покоївка з забутою книгою та пледом у руках, і будячи у всіх подив та повагу, яким, здається, піддався, хоч і менше за інших, навіть пан де Стермар'я, так от, саме в цей час директор похилився до бабусі і шанобливо шепнув їй на вухо (так указують на перського шаха чи царицю Ранавало[130] простому смертному, який не має, звичайно, жодного стосунку до потужника монарха, але якому може бути цікаво глянути на нього зблизька): «Маркіза де Вільпарізіс» — і тут ця дама помітила бабусю і не змогла сховати від неї очі, сповнені радісного подиву.
Можна собі уявити, що навіть раптова поява в образі старої баби всесильної феї не могла б урадувати такою великою радістю саме мене: адже я не мав жодної змоги познайомитися з мадемуазель де Стермар'єю, і жив я в краю, де нікого не знав. Нікого — у практичному сенсі. А з естетичного погляду кількість людських типів така обмежена, що хай би де ми були, ми конче нахопимося на знайомих людей, хай ми їх і не шукатимемо, як Сванн, на картинах старовинних майстрів. Так у перші ж дні нашого життя у Бальбеку я спіткав Леграндена, Сваннового придверника і саму пані Сванн: Леґранден явився старшим кельнером у кав'ярні, придверник — незнайомим проїжджим, а пані Сванн — господарем купальні. Але якась магнетична сила притягує і так міцно зчеплює між собою певні риси обличчя та характеру, що коли природа дає людині нове тіло, то вона не дуже його й нівечить. Леґранден, перекинувшись кельнером, зберіг без ущербку свій зріст, форму носа й частину підборіддя; пані Сванн у чоловічому роді і в чині господаря купальні не втратила не тільки своєї зовнішности, а й манери говорити. Але тепер мені від неї, підперезаної червоним поясом і готової за найменшого хвилювання на морі вивісити хоруговку на прикмету того, що купатися заборонено (бо власники купальні обачні, рідко вміючи плавати), було пожитку не більше, ніж коли б я узрів її на фресці «Життя Мойсеевого»[131], де Сванн колись її впізнав у рисах Йофорової дочки. Натомість маркіза де Вільпарізіс була ще якнайсправжнісінька; вона не стала жертвою чарів, що позбавили б її потуги, а, навпаки, здатна була передати дещицю своїх чарів у розпорядження моєї власної моці й тим самим стократ її примножити), аби я міг з їхньою допомогою, ніби взятий на крила казкового птаха, покрити за кілька секунд — принаймні у Бальбеку — ту величезну станову відстань, що відокремлювала мене від мадемуазель де Стермар'ї.
На превеликий жаль, ніхто так не замикався у своєму окремішньому світі, як моя бабуся. Вона не те що гордувала б мною, вона просто не зрозуміла б мене, якби дізналася, що мене обходить чужа думка, що я цікавлюся тими, кого вона навіть не помічала, для неї було як з очей, так і з думки; я не смів признатися їй, що якби ці самі люди бачили, що вона розмовляє з маркізою де Вільпарізіс, то мене б це дуже врадувало: я-бо відчував, що маркіза дуже шанована в готелі і що її приязнь піднесла б нас в очах пана де Стермар'ї. Не те щоб я залічував бабусину приятельку до аристократії; надто я вже звик до її прізвища, з яким освоїлися мої вуха, перш ніж над ним задумалася свідомість, коли в дитинстві я чув, як його називали у домі; а титул лише робив його своєрідним — так робиться своєрідним рідкісне ім'я, і так само це діється з вуличними назвами: вулиця Лорда Байрона, як і всім відома і така сіра вулиця Рошешвуар чи вулиця Ґрамона, нітрохи не аристократичніші, ніж вулиця Леонса Рено чи Іполита Леба. Маркіза де Вільпарізіс вбачалася мені особою з якогось окремішнього світу не більше, ніж її кузен Ман-Ма-гон, котрий і собі, як поглянути, не дуже різнився ні від пана Карно, як і він сам, президента Республіки, ані від Распайля, чию світлину Франсуаза купила разом зі світлиною Пія IX. Бабуся дотримувалася тієї засади, що подорожні знайомства ні до чого, що на море їздять не на те, щоб бачитися з людьми, що на це часу більш ніж досить у Парижі, що всі ці церемонії й антимонії забирають дорогоцінний час, і ми бездарно гаємо його, замість пропадати цілі дні на повітрі, на воді. Вважаючи для себе за зручніше припускати, що цей погляд поділяють усі і тому давні друзі цілком можуть, спіткавшись випадково в одному готелі, гратися у взаємне інкогніто, бабуся, як тільки директор назвав ім'я Вільпарізіс, відвернулася і вдала, ніби не помічає маркізи, а маркіза, збагнувши, що бабуся не хоче, щоб вона її впізнала, кинула погляд кудись у простір. Маркіза де Вільпарізіс пішла геть, а я зостався у своїй самотині — так розбиті корабляни раптом загледять якесь судно, але судно, не спиняючись, даленіє.
Маркіза обідала в їдальні, але її столик був на другому кінці. Вона не знала нікого з тих, хто зупинився в готелі і хто тут бував, не була знайома навіть із паном де Камбремером; справді, він їй не вклонявся, я це зауважив того дня, коли він з дружиною прийшов снідати на запросини старшини адвокатів, а старшина, не тямлячись від того, що за столом із ним такий високий гість, цурався своїх постійних друзяк і лише здалеку моргав їм, буцім натякаючи на таку історичну подію, але делікатно, щоб вони бачили, куди це він стриже, і не здумали підійти.
— А ви, я бачу, дуже любите шикувати, ви людина з шиком, — сказала йому ввечері суддиха.
— З шиком? Чому? — спитав старшина з награним подивом, але не дуже криючися з радістю. — Це через моїх гостей? —кинув він, відчуваючи, що більше не зможе грати роль прикидька. — Який-бо шик у тім, щоб запросити приятелів на сніданок? Снідати десь же їм треба!
— Тим-бо й ба, що шик! Адже то були де Камбремери, еге ж? Я їх миттю впізнала! Вона маркіза. Стеменнісінька. Не жіночого коліна.
— О, це жінка дуже проста, чарівна, зовсім не кривляка. Я думав, ви підійдете, звертався до вас на мигах… я б вас відрекомендував! — провадив він, легкою іронією замалюючи щедроту своєї послужливосте, як той Артаксеркс, коли він мовить Естер[132]: «То що мені — віддать тобі півцарства?»
— Де там, де там, ми, як скромнесенькі фіялочки, любимо затінок.
— Ну й даремно, ручаюсь вам, — заперечив старшина, смілішаючи, коли небезпека минулася. — Вони б вас не з'їли. Ну що, зганяємо безика?
— Та ми з дорогою душею, просто ми боялися й пропонувати, адже ви тепер чалитеся до маркіз!
— Годі-бо вам! Це звичайнісінькі люди. Стривайте! Завтра я в них обідаю. Хочете поїхати замість мене? Я це від щирого серця. Далебі, мені краще залишитись тут.
— Що ви, що ви… Мене тоді розстрижуть як реакціонера! — вигукнув голова, регочучи до сліз над власним жартом. — Але ж пан теж буває у Фетерні? — звернувся він з запитанням до нотаря.
— Ет, я лише у неділю, тільки через поріг, одразу і за поріг. І в мене вони не снідають, як у старшини адвокатів.
Пана де Стермар'ї того дня у Бальбеку не було, на превеликий жаль старшини. Але він не без лукавства звернувся до метрдотеля:
— Еме! Ви можете сказати панові де Стермар'ї, що до цієї їдальні заходять ще й інші вельможі. Ви бачили, як зі мною сьогодні снідав йогомосць? Маленькі вусики, військова виправка? Ге? Ну так ось, це маркіз де Камбремер.
— Справді? Ну, для мене це не дивина!
— Хай пан де Стермар'я знає, що він не один тут титулований. Хай з'їсть. Іноді цим панкам не вадило б хвоста вкрутити. От що, Еме, можете при бажанні нічого йому не повідомляти, я це сказав, щоб дотепніш було, зрештою він і сам усе знає.
А назавтра пан де Стермар'я з огляду на те, що старшина боронив у суді його приятеля, прийшов знайомитися.
— Наші спільні приятелі, де Камбремер, хотіли нас усіх покликати, але дні якось не сходилися для зустрічі, — сказав старшина; як більшість брехунців, він гадав, що ніхто не візьметься з'ясовувати маленьку подробицю, але достатню (в разі, як ви знаєте, що вона розминається з голою правдою) на те, щоб викрити характер людини і викликати до цієї людини вічну недовіру.
Я, як завше, хіба почував себе зараз вільніше (її батько пішов побалакати зі старшиною), дивився на мадемуазель де Стермар'ю. Смілива й завжди гарна незвичність поз, як, скажімо, в ту мить, коли вона, сидячи за столом на злогах, підносила келишок на висоту передрам'я, холодність зненацька пригаслого погляду, родова черствість, яка чулася, ледь замаскована властивими їй переливами, в її голосі, черствість, яка разила мою бабусю, щось на зразок атавістичного стоп-крана, до якого вона вдавалася, висловивши поглядом чи інтонацією свою власну думку, — все змушувало того, хто за нею стежив, думати про предків, од котрих вона успадкувала запеклість, нечуйність, скутість, ніби на ній була вузька сукня, яка їй тисла. Але іскри, що з'являлися в глибу її холодних зіниць, осяяних іноді майже покірною ніжністю, яку всевладна жага тілесних утіх пробуджує в душі найбільшої гордівниці, — і ось вона вже ладна вволяти лиш одну волю — волю чоловіка, здатного її удовольнити, байдуже, хто це, лицедій чи блазень, задля якого вона може кинути й мужа; але змислово рожевий і живий рум'янець, що шарів на білих її щічках і скидався на кармін у сердечках білого вівонського латаття, наче подавали мені надію, що я легко вирву в неї дозвіл зажити з нею смаку поетичного життя, яким жила вона у Бретані, життя, яке вона, чи то тим, що вже цілком освоїлася з ним, чи то через природжену вимогливість, чи то з огиди до убозтва або скнарства батьків, мабуть, не високо ставила, але яке все-таки буяло в її тілі. У мізерних запасах її волі, яку вона одібрала у спадок і яка надавала її личку якоїсь млявости, вона навряд чи могла засягти снаги для опору. А як вона приходила до табльдоту в неодмінному сірому фетровому капелюшку з досить старомодним і претенсійним пером, то здавалася мені особливо зворушливою, і не тим, що капелюшок личив до її сріблясто-рожевої цери, а тим, що робив її ближчою мені, бо я думав тоді, що вона бідна. Батькова присутність змушувала її шануватися, а проте, розглядаючи й класифікуючи людей інакше, ніж її батько, у мені вона, може, бачила не маленький ранг, а стать і вік. Аби пан де Стермар'я якось залишив її в готелі саму чи аби — ще краще! — маркіза де Вільпарізіс підсіла до нашого столу і тим так поліпшила її думку про нас, що я наважився б підійти до неї, то, може, ми перекинулися б кількома словами, призначили побачення, зійшлися б. А якби їй довелося цілий місяць прожити без рідні у своєму романтичному замку, може, ми з нею вдвох гуляли б у надвечір'я, коли рожеві квіточки вересу горять не так яскраво над стемнілою водою, у затінку дубів, об які розбивається гомін хвиль. Укупі ми обійшли б цей острів, сповнений для мене особливих чарів, бо на ньому минали будні мадемуазель де Стермар'ї і його завжди берегла її зорова пам'ять. Мені здавалося, ніби я міг по-справжньому посідати її лише там, обійшовши куточки, сповиті стількома її спогадами. То була ніби заслона, яку мій потяг до неї намагався зірвати, заслона, яку природа опускає між жінкою та іншими істотами (з такою самою метою, з якою вона ставить між усіма істотами й найгострішим залассям акт запліднення і з якою змушує комах збирати пилок, перш ніж упитися нектаром) на те, щоб, піддурені надією на повніше посідання, вони заволоділи спершу місцевістю, де вона живе і яка ще дужче розжеврить їхню уяву, ніж жага, хоча сама собою, без допомоги жаги, місцевість навряд щоб їх привернула.
Але мені таки довелося відвести очі від мадемуазель де Стермар'ї, бо, гадаючи, певне, що знайомство зі значною особою, — дія цікава, коротка й цілком самодостатня, — вимагає, щоб добути з неї весь закладений у ній інтерес, лише ручкання та проникливого погляду, і при цьому зовсім не обов'язково ні заводити розмову, ні підтримувати стосунки, її батько уже дав спокій старшині і знов сів напроти доньки, затираючи руки, наче людина, яка оце зробила цінний набуток. А до мого слуху іноді долинав голос старшини: тільки-но збудження від знайомства в ньому вщухло, він заговорив, як звикле, звертаючись до метрдотеля:
— Я ж бо вам не царьок, Еме; ідіть-но лишень до нього. Як вони вам смакують, голово? Як поглянути, ці пструги вельми апетитні, от ми їх і попросимо в Еме. Еме! От ця рибчина, здається, нам підходить. Принесіть-но її нам, Еме, та більше.
Це ім'я Еме не сходило в нього з уст, отож-бо, як він запрошував когось на обід, гість казав йому: «Бачу, ви тут як у себе вдома», і вирішував і собі раз у раз повторювати «Еме», спонукуваний особливою схильністю, в якій є щось від несміливости, вульгарности й глупоти, узятих разом, схильністю декотрих людей гадати, ніби наслідувати в усьому тих, із ким ви спілкуєтеся, це і дотепно й вишукано. Старшина весь час кидав: Еме, Еме, але попри те всміхався, бо хотів показати і своє панібратство з метрдотелем і водночас вищість над ним. А метрдотель щоразу, як лунало його ім'я, усміхався розчуленою й марнославною усмішкою, мовляв, він пишається виявленою йому честю і розуміє жарт.
Я завжди ніяковів на трапезах у великому, завжди перелюдненому ресторані ґранд-отелю, але надто торопів, коли прибував на кілька днів власник (чи там генеральний директор, обраний акціонерами, точно не знаю) не тільки цього готелю, а ще й семи-восьми інших, розкиданих по різних куточках Франції; мандруючи з готелю в готель, він зупинявся в кожному з них на якийсь тиждень. Тоді щовечора, десь на початку вечері, поріг їдальні переступав цей маленький сивий чоловічок з червоним носом, геть-то незворушний і напродиво чемний, якого, мабуть, так само добре знали у Лондоні, як у Монте-Карло, і скрізь вважали за одного з перших готелярів Європи. Одного разу я на хвилинку відгодився з їдальні, а коли, вертаючись, минав його, він уклонився мені, щоб підкреслити, що я його гість, але дуже сухо, і я ніяк не міг доглупатися, чим така сухість спричинена: стриманістю того, хто не забуває, що він за один, чи погордою до мізерного клієнта. Іншим клієнтам, значним, генеральний директор уклонявся не менш сухо, але нижче, спускаючи очі додолу ніби з відтінком соромливого пошанівку, так, буцім здибав на похороні батька небіжчиці або був на виносі святих дарів. Поза тими крижаними й рідкими уклонами він не робив жодного поруху, наче давав наздогад, що його вогненні очі, які немовби вилазили йому з лоба, бачать усе, залагоджують усе, забезпечують під час «ґрандотельського обіду» не лише бездоганність деталей, а й зграйність ансамблю. Він почував себе над режисера, над капельмейстера, він був справжній генералісимус. Він вважав, що досить довести погляд до крайнього зосередження, і все буде відрегульовано, що так виключається найменше недбальство, здатне довести до руйнації, і, перебираючи на себе всю відповідальність, не лише утримувався від жестів, а й не кліпав, скам'янівши від напруги, його очі обіймали і скеровували всю сукупність операцій. Я відчував, що навіть рухи моєї ложки не проходять повз увагу генерального директора, і хоча б він зникав одразу після супу, проведений ним огляд перебивав мені апетит на весь обід. А сам він апетит мав добрячий — це він доводив за сніданком, проходячи до ресторану як звичайний 'їдець і сідаючи за такий самий столик, як усі. Його столик вирізнявся лише одним: поки генеральний директор столувався, другий, завждішній директор, стоячи, весь час щось йому лопотів. Він був підлеглий генерального директора, годив йому як болячці й панічно його боявся. А я не дуже його боявся, надто за сніданком: загублений серед столувальників, він поводився тактовно, як генерал у ресторані, зважаючи на них не більше, ніж на солдатів. А проте, коли портьє, оточений своїми «гонцями», казав мені: «Завтра вранці він їде до Дінара, звідти до Біарріца, а потім до Каннів», — я полегшено зітхав на повні груди.
Я в готелі не лише нудьгував, бо не мав знайомих, а ще й побивався, що їх така тьма у Франсуази. Здавалося б, ці знайомства мали б нам багато чого полегшити, але сталося якраз навпаки. Пролетарям зійтися з Франсуазою було не так просто, домагалися вони свого лише тоді, як ставилися до неї дуже поштиво, та коли вже домагалися, то за людей вона вважала тільки їх. Натомість друзі її панів, за її старовинним кодексом, нічого для неї не важили, і якщо вона мала роботи по саму зав'язку, то могла спровадити даму, яка прийшла в гості до бабусі. Що ж до її власних знайомих, себто тих рідких осіб з народу, яких вона сподобляла своєю вибагливою приязню, то тут її вчинки регулювалися найхимернішим і найбеззастережливішим приписом. Так Франсуаза, познайомившись із господарем кав'ярні та молоденькою покоївкою, яка служила у бельгійки й обшивала її, приходила до бабусі прибирати не зразу після сніданку, а лише через годину, бо господар кав'ярні частував її кавою або липовим відваром, а модистка просила подивитись, як вона шиє, і відмовитися Франсуаза не могла, такі речі були для неї неприпущенні. Та модистка вимагала особливої уваги, вона була сирота, виростала у чужих людей і нині їздила до них на кілька день у гості. її доля будила у Франсуази і жаль, і доброзичливу зневагу. Франсуаза мала родину, мала успадкований від померлих батьків будиночок, де жив її брат та ще й держав кілька корів, і вона не могла вважати таку приблуду за рівню. Дівчина хотіла провести п'ятнадцяте серпня у своїх доброчинців, а Франсуаза знай товкла: «Сміхота! Каже: вибираюся п'ятнадцятого серпня додому. Додому — каже! А це навіть не її рідна сторона, чужі люди її пригорнули, а вона — додому, ніби це й справді її дім. Бідолашна дівчина! Як вона, мабуть, бідує, коли навіть не знає, що таке свій дім!» Але якби Франсуаза водилася лише з покоївками, що прибули сюди зі своїми панами, і в ті години, коли вона їла «там, де челядь», брали її за шляхетну, змушену, мабуть, обставинами чи особливою прихильністю до моєї бабусі піти до неї в компаньйонки, — так на них впливали її гарний чепчик та її тонкий профіль, — словом, якби Франсуаза зналася лише з тими, хто в готелі не служив, це було б ще півгоря, вона не могла б завадити їм чимось нам прислужитися з тієї простої причини, що в будь-якому разі, навіть якби вона їх не знала, вони нічим не могли б нам прислужитися. Але вона заприязнилася з доглядачем винарні, з кухтиком, з черговою на поверсі. І в нашому побуті це відчулося ось як: у день свого прибуття Франсуаза, ще не знайома ні з ким, щохвилини дзвонила, викликаючи обслугу через кожну дрібничку, та ще в такий час, коли ні я, ні бабуся дзвонити не посміли б, і на наш млявий протест відповідала: «Але ж вони теж луплять як за батька!» — ніби платила вона; а нині, коли вона подружилася з кимось із кухні і ми вже розраховували на те, що матимем якісь вигоди, Франсуаза, якщо у бабусі чи в мене мерзли ноги, не зважувалася дзвонити навіть у призначений час; вона запевняла, що на це подивляться несхвально, бо доведеться розпалювати грубу або турбувати прислугу, яка зараз обідає і буде бурчати. А завершувала вона свою промову зворотом: «Не по чім б'є, як не по голові…» Ми не наполягали на своєму з побоювання, щоб не нарватися на інший зворот, уже грізніший: «Це вам не казна-що!..» Словом, ми позбулися гарячої води через те, що Франсуаза зблизилася з тим, хто грів воду.
Нарешті й ми теж зазнайомилися — проти бабусиної волі, але завдяки бабусі: якось уранці вона зіткнулась у дверях із маркізою де Вільпарізіс, і обидві мусили озватися, попереду обмінявшись жестами, сповненими подиву й вагання, позадкувавши, все ще караючись сумнівами і зрештою дозволивши собі об'яви ґречности і радісні вигуки: так у декотрих мольєрівських п'єсах двоє акторів, стоячи майже поруч, але вдаючи, ніби не бачать одне одного, виголошують довгі тиради набік, аж це їхні погляди схрещуються, вони не вірять своїм очам, вони говорять наввипередки, потім разом, нарешті діалог змінюється у них дуетом і вони кидаються в обійми одне одному. З делікатности маркіза де Вільпарізіс хотіла одразу попрощатися з нами, але бабуся пробалакала з нею аж до сніданку: їй хотілося з'ясувати, чому маркіза одержує пошту раніше за нас і де вона купує таку добру печеню (маркіза де Вільпарізіс, неабияка гурманка, не любила готельної кухні, де нас частували стравами, про які бабуся, як завжди наводячи пані де Севіньє, казала, що «їства такії штучнії, що як би голодом не померти»). І від того дня маркіза взяла звичку, поки їй подадуть сніданок, підсідати до нашого столика, не дозволяючи нам уставати, боячись бодай чимось нас потурбувати. Але через бесіду з нею ми все-таки часто засиджувалися до того нехлюйного моменту, коли ножі валяються на обрусі біля зібганих серветок. Убиваючи собі в голову, — я це робив з любови до Бальбека, — ніби я на краю світу, я намагався вдивлятися в далечінь, щоб не бачити нічого, окрім моря, шукаючи в ньому леління барв, описаних Бодлером, а на наш столик позирав лише в ті дні, коли нам приносили величезну рибину, морське чудище, яке на відміну від ножів та виделок існувало ще в первісну добу, коли життя зачинало роїтися в Океані, за часів кіммерійців, чудище, чиє тіло з незліченними хребцями, з синіми і рожевими жилками, створювала природа, але за певним архітектурним планом, і в неї виходило щось ніби стобарвний морський собор.
Мов той стрижій, бачачи, як із достойником, якого він голить з особливою ретельністю, заводить річ щойно прибулий новий клієнт, радіє, розуміючи, що ті люди одного гурту, і, йдучи по мисочку з милом, несамохіть усміхається на думку, що в його закладі, у звичайнісінькій простій голярні, розважаються представники світу, ба навіть аристократи, — так Еме, зрозумівши, що ми давні знайомі маркізи де Вільпарізіс, ішов по полоскальницю для нас, усміхаючись тією самою скромно гордовитою і зумисне стриманою усмішкою, якою всміхається госпося дому, свідома того, коли їй треба відійти від гостей. А ще він скидався на щасливого й розчуленого батька, коли той нишком спостерігає за раюванням жениха і нареченої, які поєднали свої долі у нього за столом. Зрештою обличчя Еме прибирало щасливого виразу щоразу, як при ньому згадувалося ім'я когось титулованого, не те що у Франсуази, її личко хмурніло, а мова ставала суха й уривчаста, коли вона чула: «граф такий-то й такий», і це означало, що вельможність вона шанувала не менше, ніж Еме, а ще більше. Бо Франсуаза мала вдачу, яку вона вважала, помічаючи її в інших, за найбільшу ваду: вона була гордівниця. Вона була не з тієї легкої і добродушної раси, до якої належав Еме. Такі люди відчувають і висловлюють неабияку втіху, коли їм оповідають якийсь гаряченький факс, але ще не поданий на газетних шпальтах. Чого Франсуаза не любила, то це показувати свій подив. При ній можна було сказати, що ерцгерцог Рудольф[133], про існування якого вона і гадки не мала, не вмер, у чому ніхто не сумнівався, а живий, і вона відповіла б: «Авжеж», так переконано, ніби знала про це віддавна. Можливо (оскільки навіть з наших уст, від нас, кого вона шанобливо називала своїми панами і хто її зовсім обламав, вона не могла спокійно чути прізвище вельможі), її родина була заможна, нікому не дивилася в руки, і якщо гідність, з якою це сімейство трималося в селі, могла бути упосліджена, то хіба лишень шляхтою, у якої такий чоловік, як Еме, з дитинства наймитував, а той жив на ласкавому хлібі. Послухати Франсуазу, то маркіза де Вільпарізіс мусила спокутувати те, що вона людина високого роду. Але ж — у Франції принаймні — саме в цьому і виявляється талант великих панів і великих паній і саме це становить єдиний їхній клопіт. Франсуаза, улягаючи звиклій схильності челяді ненастанно пантрувати за стосунками своїх панів з іншими людьми і з окремих спостережень робити іноді хибні висновки, як це роблять люди, спостерігаючи за життям тварин, щокроку виявляла, що нас «нехтують», а виявити це їй було легко, бо вона безтямно любила нас і кохалася в тім, щоб говорити нам щось прикре. Але досить було Франсуазі стеменнісіньким чином ствердити, що маркіза де Вільпарізіс примиляється до нас і примиляється і до неї, як вона вибачала їй маркізтво, а що вона завжди його й шанувала, то почала вирізняти її серед усіх наших знайомих. До того ж, ніхто інший і не пробував так упадати коло нас. Досить було бабусі поцікавитися, яку книжку читає маркіза де Вільпарізіс, або похвалити фрукти, що передала маркізі її приятелька, і за годину лакей підносив нам від неї книжку або овочі. А згодом, коли при зустрічі з нею ми дякували, вона мовби виправдовувалася, пояснюючи, в чому користь від такого приносу: «Це ніякий не шедевр, але газети приносять пізно, треба ж щось читати». Або: «Знаєте, на морі завжди безпечніше мати добрі і тільки добрі овочі».
«Здається, устриці вам не смакують, — сказала маркіза де Вільпарізіс, посилюючи мою нехіть: живе устричне м'ясо бридило мені більше, ніж ослизлість медуз, які каляли мені бальбецький пляж, — а тим часом тутешні устриці чудові! Ага, я скажу покоївці, щоб вона разом з моїми листами прихопила й ваші. Що ви кажете — дочка пише вам щодня? Де ви знаходите стільки тем?» Бабуся промовчала, очевидно, вважала, що відповідати на це запитання нижче її гідности, адже вона знай товкла мамі слова пані де Севіньє: «Тільки я отримаю твого листа, як уже починаю ждати наступного, я живу тільки твоїми листами. Мало хто здатен зрозуміти мене». Я боявся, як би бабуся не застосувала до маркізи де Вільпарізіс фінальної фрази: «Я шукаю цих небагатьох, а інших уникаю». Бабуся, змінюючи розмову, почала хвалити овочі, які маркіза де Вільпарізіс прислала нам напередодні. Овочі й справді були гарні, аж директор, притлумлюючи досаду, викликану тим, що ми не взяли вазочки з узваром, сказав мені: «Я, як і ви, куди ласіший на фрукти, ніж на всякий інший десерт». Бабуся сказала своїй приятельці, що овочі чудові, надто проти тих препоганих фруктів, які звикли подавати в готелі: «Я б не могла, — додала вона, — повторити за пані де Севіньє, що, аби нам заманулося скуштувати поганих овочів, то їх треба було б виписати з Парижа». — «А, кохана пані читає пані де Севіньє! Я з першого ж дня побачила у вас її «Листи». (Маркіза забула, що доти, доки вона не зіткнулась із бабусею в дверях, вона її не помічала.) А вам не здається, що її безнастанна опіка над дочкою дещо пересадна? Вона про це розводиться забагато і тому виглядає нещирою. їй бракує органічносте». Вважаючи суперечку за марну й уникаючи говорити про те, що їй дороге, з особою, нездольною її зрозуміти, бабуся прикрила «Спогади пані де Босержан» своєю торбинкою.
Здибаючи Франсуазу о тій порі (Франсуаза називала її «полуднем»), коли вона, у своєму гарному очіпку, оточена пошаною, йшла попоїсти з челяддю, маркіза де Вільпарізіс зупиняла її й розпитувала про нас. І Франсуаза, передаючи нам те, що доручила переказати нам маркіза: «Вона сказала: перекланюйтесь їм од мене», удавала голос маркізи де Вільпарізіс, думаючи, що буквально передає її слова, хоча спотворювала їх не менше, ніж Платон Сократові слова, а Іоанн Богослов Ісусові. Франсуазу, звичайно, увага маркізи де Вільпарізіс зворушувала. А все ж Франсуаза, мабуть, не йняла віри бабусі, гадаючи, що та бреше з класової солідарности (багатії всі одним миром мазані), коли запевняє, ніби маркіза де Вільпарізіс була колись гожа. Хоч і те сказати: сліди цієї гожости були ледве помітні, і відтворити по них змарнілу вроду важко було б і людині з тоншою художньою натурою, ніж у Франсуази. Бо аби зрозуміти, яка була ладна стара жінка, бачити було мало — треба було з'ясувати кожну її рисочку.
«Я колись запитаю її, чи я не помиляюся, чи правда, що вона пов'язана кров'ю з Ґермантами», — сказала бабуся й обурила мене. Як міг я повірити у спільне походження двох імен, одне з яких увійшло до мене в низьку і вбогу браму досвіду, а друге — в золоту браму уяви?
Ось уже кілька днів на дорозі з'являлася в помпезному екіпажі висока, руда, гарна, з величеньким носом принцеса Люксембурзька, прибула ненадовго на курорт. Якось її повіз зупинився біля готелю, лакей пройшов до директора, вернувся назад і виніс кошик чудових фруктів (де, як і в затоні, одразу зійшлися різні пори року) з візитівкою: «Принцеса Люксембурзька», де було написано кілька слів олівцем. Для якого принца крови, замешканого тут інкогніто, призначалися ці синьо-зелені, лискучі сливи, своєю кулястістю подібні до моря, яким воно було нині, прозорі виноградини, завислі на висохлому виноградді, наче ясний осінній день, і груші барви небесного ультрамарину? Навряд щоб принцеса хотіла візитувати приятельку моєї бабусі. А проте назавтра ввечері маркіза де Вільпарізіс прислала нам свіжий і золотавий виноградний кетяг, прислала слив і груш, і ми їх одразу впізнали, хоча сливи, як полуденне море, стали бузковими, а ультрамарин груш узявся плямами рожевих хмаринок. Уранці на пляжі влаштовувалися симфонічні концерти, і через кілька днів ми спіткали після концерту маркізу де Вільпарізіс. Переконаний, що твори, які я там слухаю (прелюдія до «Лоенгріна», увертюра до «Таннгейзера» тощо), передають найвищі істини, я з усієї сили намагався піднестися до них; щоб зрозуміти їх, я добував із себе, я вкладав у них усе найкраще, усе найглибше, що крилося тоді в мені.
Отож, ідучи після концерту додому, ми зупинилися на надбережжі з маркізою де Вільпарізіс, яка сказала, що замовила для нас у готелі крок-месьє[134] і молошну яєчню, і тут я побачив, як здалеку до нас наближається принцеса Люксембурзька, злегка спираючись на парасольку, аж її велике і гоже тіло набувало легкого хилу, виписуючи при цьому арабеску, улюблену серед жінок, які лишали вродою за імперії: скірні вимогам моди, вони опускали плечі, випростували спину, стискали стегна, витягали ногу з тим, щоб їхнє тіло, мов той футляр, ледь колихалося круг незримого навскісного стрижня, на якому воно трималося. Принцеса щоранку гуляла по пляжу, коли майже всі уже після купання ішли снідати, а сама вона снідала о пів на другу й поверталася до своєї вілли по вже давно покинутому пляжниками і розпеченому від сонця набережжі. Маркіза де Вільпарізіс відрекомендувала їй бабусю, хотіла відрекомендувати й мене, але забула моє прізвище і мусила спитати про це мене. А може, вона його і не знала, в кожному разі давно забула, за кого бабуся видала дочку. Очевидно, моє прізвище справило на маркізу де Вільпарізіс сильне враження. Принцеса Люксембурзька поручкалася з нами, а потім, розмовляючи з маркізою, вряди-годи оберталася й обіймала мене та бабусю тим ласкавим поглядом, у якому кільчиться поцілунок, що його шлють укупі з усмішкою немовляті на руках у мамки. Попри все своє бажання не підкреслювати, в яких високих сферах вона обертається, принцеса, очевидно, зле визначила відстань, бо не розрахувала сили свого погляду і він повнився такою ласкавістю, аж здавалося, — ще мить, і вона нас погладить, ніби двох утішних звіряток у Зоологічному саду, що вистромили свої писочки крізь ґрати клітки. Втім, така асоціація зі звірятами та з Булонським лісом за мить стала ще яскравіша. Тієї пори надбережжя кишіло від крикливих розносців, торгівців тістечками, цукерками, булочками. Не знаючи, як нам краще довести свою доброзичливість, її високість зупинила першого зустрічного розносця; але в того залишився тільки житняк, який кришать качкам. Принцеса взяла той буханець і сказала мені: «Це для вашої бабусі». Проте вручила його мені і додала з лукавим усміхом: «Віддайте їй сам», гадаючи, ніби я вщасливлюся тим, що між мною і тваринами не буде посередника. Наскочили ще й інші перекупники, принцеса набила мої кишені всім, що тільки вони мали: перев'язаними пакетиками, трубочками, бабами і льодяниками. Вона сказала мені: «їжте самі і почастуйте бабусю», а розплатитися з перекупниками звеліла негреняті в червоному атласному вбранні, яке ходило за нею хвостиком і дивувало цілий пляж.
Потім вона попрощалася з маркізою де Вільпарізіс і подала нам руку — мовляв, вона не робить різниці між нами та своєю приятелькою, вона з нами на рівній стопі, вона милостива до нас. Але цим разом принцеса поставила нас на драбині живих істот на щабель вище, бо дала відчути бабусі свою рівність із нами в ніжній материнській усмішці, якою ущедряють хлоню, прощаючись із ним як із дорослим. Завдяки диву еволюції, бабуся була вже не качка і не антилопа, а, якщо вжити пестливої мови пані Сванн, бебі. Нарешті, покинувши нас утрьох, принцеса рушила далі по сонячному надбережжі, вигинаючи свій чудовий стан, який, наче гадючка круг ціпочка, вився за нерозгорнутою парасолькою, білою з небесними розводами, якою підпиралася принцеса Люксембурзька. То була моя перша королівська високість, що трапилася на моєму шляху, перша, бо принцеса Матильда поводилася так, що її годі було поставити між високостями. Ще одна високість, як ми побачимо згодом, теж здивує мене своєю ласкою. Одну з одмін прихильности великих панів, добровільних посередників між потужниками і землянами, я звідав на собі другого дня, коли маркіза де Вільпарізіс заявила нам: «Вона у захваті від вас. Це жінка великого розуму, великого серця. Вона не така, як більшість державиць і принцес крови. Це людина з великої літери, — і не тямлячи себе від того, що вона може це нам сказати, додала переконано: — Гадаю, вона буде дуже рада знову зустрітися з вами».
Але того самого ранку, розлучившися з принцесою Люксембурзькою, маркіза де Вільпарізіс здивувала мене ще більше, і це вже виходило за межі ґречносте.
— То ви син діловода міністерства? — спитала вона мене. — Ага, здається, ваш батько премила людина. Зараз він відбуває дуже гарну подорож.
Кілька днів тому ми довідалися з маминого листа, що батько та його супутник, маркіз де Норпуа, згубили багаж.
— Багаж знайшовся, точніше, він і не губився. А було це так, — заходилася оповідати нам маркіза де Вільпарізіс, чомусь обізнана з подробицями цієї поїздки краще, ніж ми. — Оскільки мені відомо, ваш батько повернеться вже наступного тижня і до Альхесіраса, мабуть, уже не поїде. Йому хочеться провести зайвий день у Толедо, бо він великий шанувальник одного з Тіціанових учнів[135], — от вилетіло його ім'я, — а найкраще, що той малював, можна побачити саме там.
Я замислився: яким дивом у ті байдужі окуляри, крізь які маркіза де Вільпарізіс оглядала з досить далеченької відстані суцільну, мікроскопічну, каламутну суєту знайомої їй юрби, було вставлено в тій їхній частині, якою вона дивилася на мого батька, страховинні збільшувальні скельця, здатні так рельєфно і з найменшими подробицями показувати їй усе те, що є в мого батька привабливого, околичності, що змушували його вернутися, його митні клопоти, його пієтет до Ель-Ґреко, і, порушуючи всякі масштаби, являти лише його таким великим серед інших, зовсім маленьких, ніби того Юпітера, якого Ґюстав Моро[136] наділив, малюючи поряд із простою смертною, надприродно високим зростом?
Бабуся попрощалася з маркізою де Вільпарізіс, бажаючи трохи подихати повітрям біля готелю, поки нам не помахають у вікно, що сніданок подано на стіл. Розлігся галас. Це молода любка дикунського царка з купання верталася на сніданок.
— Ні, це якась кара Божа! Хоч покидай Францію! — вигукнув із серцем старшина, який саме наспів сюди.
Нотариха витріщилася на удавану царицю.
— Ви не уявляєте, до якого сказу мене доводить пані Бланде, коли вона торопіє на цих людей, — звернувся до голови старшина. — Так і дав би їй паца по шиї. Ми самі потураємо чванству цієї голоти, вона тільки й прагне, щоб на неї лупали очима. Скажіть-но її чоловікові, щоб він їй розтлумачив, як це кумедно; я вже з ними більше не покажуся, якщо вони задивлятимуться на цих паяців.
Появи принцеси Люксембурзької, чия карета того дня, коли вона привезла овочі, зупинилася перед готелем, не проґавили пані нотарева, адвокатова і суддиха, які віднедавна аж реґнули довідатися, чи маркіза таки справді маркіза, а не якась пройдисвітка Вільпарізіс, оточена тут такою пошаною, на яку, як прагнули ці дами довести, та не заслуговувала. Коли головиха, яка всюди винюхувала ледащиць, відриваючись від шитва, пильнувала, як через хол проходить маркіза де Вільпарізіс, її обидві приятельки заходилися сміхом.
— Ох, я, знаєте, мої пані, — казала вона з гордістю, — я завжди думаю про людей погано! Я повірю, що жінка справді заміжня, лише потому як мені покажуть метрику і посвідчення про шлюб. Не хвилюйтеся: я дуже доскіпливий допитувач!
І щодня ці дами, підсміюючись, прибігали до суддихи:
— Ми чекаємо новин.
Після появи принцеси Люксембурзької суддиха ввечері поклала палець на уста:
— Є новини!
— Ох! пані Понсен — це та, що й у двері не влізе! Зроду ще таких не бачила… Ну, то що сталося?
— А ось що: жінка з жовтим волоссям, наквацьована, в кареті, від якої паплюгою тхне на цілу милю, в таких каретах тільки відомого штабу дамулі й роз'їжджають, сьогодні провідувала так звану маркізу.
— Ой-ой-ой! Отакої! Ви тільки погляньте! Але ж ця дамуля, пригадуєте, старшино, нам аж ніяк не сподобалася, а тепер ми ще й дізнаємося, що вона приїжджала до маркізи. Жінка з мурином, га?
— Власне, власне.
— Чи ти ба! Ви не знаєте, як її прізвище?
— Знаю. Я ніби ненароком узяла її візитівку, її таємна кличка — принцеса Люксембурзька. Недарма я її запідозрила. Що й казати, гарне сусідство з цією новонасталою баронесою д'Анж![137]
Старшина згадав «Масетту» Матюрена Реньє.[138]
Не треба зрештою думати, що це непорозуміння скоро з'ясувалося, як розплутуються в останній дії водевілю непорозуміння, виниклі в першій. Принцеса Люксембурзька, небога англійського короля й австріяцького цісаря, і маркіза де Вільпарізіс, коли принцеса заїжджала по маркізу у своїй кареті, щоб покататись удвох, щоразу справляли враження гультяйок з розряду тих, зустрічі з якими важко уникнути в курортних містах. Три чверті мешканців Сен-Жерменського передмістя в очах багатьох буржуа — це плюгаві марнотратці (зрештою деякі такі і є), ось чому ніхто з буржуазії їх не приймає. Буржуазія з цього погляду надто сувора, бо цих панків, попри всі їхні грішки, якнайгостинніше приймають у таких місцях, куди буржуазії зась. І великі пани глибоко переконані, що буржуазія це знає, тим-то вони й поводяться вкрай просто і картають своїх друзів, що «сіяли грішми, а тепер кукають», і це геть збиває з пантелику буржуа. Якщо великий пан зазнається з дрібною буржуазією тому, що завдяки своєму страшенному багатству, головує у великих акціонерних товариствах, буржуазія, побачивши нарешті аристократа, гідного стати великим буржуа, ладна присягтися, що він не водиться з маркізом, гравцем і банкрутом, про якого вона думає, що його безмежна чемність свідчить про його неділовитість. І вона з дива не може вийти, коли дук, голова правління величезного закладу, женить сина з донькою маркіза з тих оглядів, що маркіз хоч і гравець, зате рід його найдавніший у Франції, чинячи так само, як державець, що радше оженить сина з донькою скинутого царя, ніж з дочкою владущого президента республіки. Іншими словами, ці двоє світів мають один про одний таке саме химерне уявлення, як бережани на цьому березі бальбецького затону про той берег; з Рібвеля ледь видко Маркувіль Лоргеєз; саме це й омиляє, бо нам здається, що й нас бачать з Маркувіля, а насправді всієї пишноти Рібвеля звідти майже не видно.
Бальбецький лікар, викликаний додому, коли в мене була гарячка, визнав, що мені вадить пропадати цілий день на морі, на самому сонці; він виписав мені кілька рецептів; бабуся взяла їх із позірною пошаною, але з цієї пошани я зразу побачив, що вона твердо вирішила жодних ліків не замовляти; зате на його режимні приписи вона зважила і прийняла пропозицію маркізи де Вільпарізіс їздити з нею на прогулянку каретою. Аж до сніданку я снував туди-сюди зі своєї кімнати до бабусиної. Бабусині покої виходили просто на море, як і мої, але мали вікна на три різні сторони: на пляж, на подвір'я і на поле, і вмебльовані були інакше: тут стояли фотелі, оздоблені філігранню й гаптовані рожевими квітами, від яких, скоро ви входили, на вас ніби віяло свіжим ароматом. І о тій порі, коли сонячні паруси, промкнувшись у всі вікна, ніби вісники різних годин, зрізали кути стін, зводили на комоді, поряд із пляжним відблиском вівтар, строкатий, наче польові квіти, саджали на стіну зайчиків зі згорненими тріпотливими й теплими крильцями, завжди готовими спурхнути й полетіти назад, нагрівали, як купіль, квадратик провінційного килима перед вікном на подвір'я, яке сонце вбирало виноградними гронами, додавали чару й розмаїття меблям, ніби відлущуючи квітучий шовк фотелів і здираючи обшивку, бабусині покої, куди я вступав за хвилину до вбирання на прогулянку, скидалися на призму, що розкладала надворішнє світло, скидалися на вулик, де стеклися соки дня, що пишався переді мною, розбризкані, розщеплені, п'янкі й зримі, скидалися на сад надій, який розчинявся в роїнні сріблястих променів і трояндових пелюсток. Але насамперед я розсував фіранки, бо мені нетерпеливилося побачити, яке Море грає Нереїдою сьогодні біля берега. Бо кожне Море зоставалося тут не довше як один день. Назавтра виникало інше, часом подібне до вчорашнього. Але зроду я не бачив, щоб воно два дні поспіль було одним і тим самим.
Деякі моря були напродиво гарні, і коли я милувався на них, моя втіха зростала ще більше від несподіванки. Чому мені так пощастило, що саме того ранку, а не якогось іншого, розхилене вікно відслонило моїм захопленим очам німфу Главконому[139], чия пещена і млосна краса своєю прозорістю нагадувала димчастий смарагд, крізь який було видно струмування тяжких елементів, струмування барвників. Сонце розігрівало море — усмішкою, млосною від невидимого марева, цієї пустки, утвореної поблизу прозорої поверхні, щоб стягти її й увиразнити, — так скульптор, обтесавши брилу, злегка значить на її залишку форми богині. Безподібна у своїй покрасі, вона кликала нас на прогулянку грубими земними шляхами, і вже на прогулянці, сидячи в повозі маркізи де Вільпарізіс, ми весь час відчуватимемо, хоч і звіддалік, свіжість її вогкого вигравання.
Маркіза де Вільпарізіс веліла запрягати раніше, щоб устигнути з'їздити до Сен-Марс-ле-Ветю, до Кеттгольмських скель чи куди-небудь ще: світ неблизький, їхали ми повільно і тратили цілий день. Радий майбутній тривалій поїздці, я, поки маркіза де Вільпарізіс збиралася в дорогу, никав перед готелем і наспівував якийсь почутий недавно мотив. У неділю коляска маркізи де Вільпарізіс стояла перед готелем не одна, кілька найнятих фіакрів чекало не лише тих, кого запрошено в замок Фетерн до маркізи де Камбремер, а й тих, хто, відмовившись сидіти вдома, як покарані діти, і заявивши, що в неділю в Бальбеці нуд нападає, зараз по сніданку їхали на сусідні пляжі, їхали оглядати якісь мальовничі околиці, а як хтось питав пані Бланде, чи не була вона у Камбремерів, вона кидала гостро: «Ні, ми їздили на Бекські водоспади», наче тільки через це не збавила дня у Фетерні. А старшина милосердно докидав:
— Мене аж завидки беруть, я залюбки з вами помінявся б — це куди цікавіше.
Перед брамою, де я чекав, біля колясок стовбичив, наче екзотичне деревце, молодий гонець і брав на себе очі, з одного боку, на диво гармонійним кольором волосся, а з другого — шкіряним покривом, як у рослин. Усередині, в холі, цьому нартексі[140] романських святинь, або ж «церкві оглашених»[141], бо туди мали доступ і не пожильці, колеги надвірного Грума працювали не набагато більше, ніж він, але бодай рухалися. Очевидно, вранці вони допомагали прибирати. Але пополудні були там ніби хористи, які, навіть коли їм нема чого робити, не покидають хорів, щоб поповнювати лави статистів. Генеральний директор, той, хто мене так лякав, сподівався на той рік значно збільшити їхню кількість, він усе бачив «масштабно». Ця його постанова тяжко засмутила директора готелю, бо директор вважав, що ці хлопці тут «для меблів», цим він хотів сказати, що вони тільки плутаються під ногами, а пуття від них ніякого. Принаймні між сніданком і обідом, між виходом і поверненням клієнтів вони виконували відсутність дії, як оті вихованки пані де Ментенон[142], які у строях юних ізраїльтянок розігрували інтермедії, тільки-но йшли Естер або Йодай. Але в безрухові надвірного гінця, ставного і тендітного, екзотично розмальованого, біля якого я чекав на маркізу, була якась нудьга, бо його старші брати проміняли службу в готелі на кращу долю, і він почувався самотнім на цій чужій землі. Нарешті з'являлася маркіза де Вільпарізіс. Подбати про екіпаж і посадити її, мабуть, чи не належало до обов'язків гінця. Але він знав, що ті, хто прибуває зі своїми людьми, тільки їхніми послугами й користується і мало дає на чай у готелі, а ще він знав, що вельможне панство зі старовинного Сен-Жерменського передмістя робить так само. Маркіза де Вільпарізіс належала одночасно до обох категорій. Деревуватий гонець звідси висновував, що від маркізи йому чекати нема чого і, даючи метрдотелеві та її покоївці садовити її саму і вкладати її речі, сумно думав про щасливу долю братів і підтримував той самий рослинний безрух.
Ми торкали повіддям коней; незабаром, об'їхавши залізничну станцію, звертали на путівець, і цей шляшок, від закруту, за яким обаполи тяглися гарні плоти, і аж до того місця, де ми звертали з нього і котили серед ріллі, скоро зробився для мене таким самим рідним, як комбрейські дороги. У полях траплялися яблуні, щоправда, уже обсипані, усіяні замість квіточок китицями маточок і все ж чарівні, бо я пізнавав незрівнянне це листя, по цілих гонах якого, ніби по килиму на нині вже закінченій весільній учті, зовсім недавно волікся білий атласний шлейф рожевистих квітів.
Скільки разів у Парижі в маю наступного року я купував яблуневу гілку і цілу ніч просиджував біля її квітів, де розпускалося якесь молочко і потім своєю піною оббризкувало бруньки! Можна було подумати, що торгівець із добрих почуттів до мене, а також завдяки винахідливості та з любови до химерних контрастів умістив між їхніми білими пелюстками, з кожної сторони гарний рожевий пуп'янок; я милувався на них, я тримав їх під лампою — довго тримав і нерідко все ще милувався, коли світова зоря заливала їх рум'янцем, яким вона о цій порі заливала їх, мабуть, у Бальбеку. І я силкувався перенести їх уявою на бальбецьку дорогу, розмножити, вставити в готову раму, на вже ґрунтованому полотні плотів, чий малюнок я знав напам'ять і які мені так кортіло — а якось і довелося — побачити знову о тій порі, коли з чарівним надпоривом генія весна кладе на їхню основу барви!
Перш ніж сісти до повозу, я малював у голові картину моря, яке я мріяв, яке я сподівався побачити «під сонячним промінням» і в яке ворювалося стільки вульгарних заорів у Бальбеку, не сумісних із моєю мрією: літників, кабін, яхт для розваги. Та ось повіз маркізи де Вільпарізіс брався вгору, море леліло в листі дерев, і тоді — що то відстань! — зникали біжучі його прикмети, які наче виривали його з природи та з історії, і, дивлячись на хвилі, я вже не міг собі уявити, що це ті самі, про які у Леконта де Ліля мовиться в «Орестеї», коли він зображує патлате воїнство геройської Еллади, яке
Стрімкіше за орлів, що зринули в простори,
Дзвінку безодню роєм весел оре.
Це на храм святого Блеза
Вся Зуекка[161] нетвереза.
Ось Падуя, цей рай для того,
У кого адвокатська тога…
Немає каші як полента…
Хіба що в чорнім доміно
Майне Красоха.
У Гаврі, де кипить прибій,
В Венеції, на мертвім Лідо,
Де море котить хвильку блідо
На чийсь гробочок трав'яний.
* * *
Того дня, як і в попередні, Сен-Лу поїхав до Донсьєра, де вже і нині, до свого остаточного повернення, він мав затримуватися до вечора. Я без нього нудився. Я бачив, як із повозу висіли молоді жінки, як одні рушили до бальної зали казино, інші — до морозівника, і я здалеку замилувався ними. Я був о тій порі юности, порі вільній, коли ми ще ні до кого не привернулися серцем, коли — подібно до закоханого жонолюбця — ми прагнемо, шукаємо, виглядаємо Краси. Досить одного реального штришка — тієї дещиці, яку можна розрізнити в жінці здалеку або якщо вона стоїть до нас плечима, — і нам ввижається, що перед нами Краса, серце наше б'ється, ми прискорюємо ходи — і так до кінця і залишаємося наполовину переконаними, що то була Вона, але якщо тільки жінка зникла; якщо ж нам поталанило наздогнати її, ми розуміємо, що вклепалися. Зрештою мені ставало гірше й гірше і я схильний був прибільшувати найпростіші радощі через те, що діставалися вони мені нелегко. Мені скрізь марилися гожі жінки, бо я дуже стомлювався і з несмілости не зважувався підійти до них ні на пляжі, ні в казино, ні в цукерні. А проте, хоча я був під крилами смерти, мені хотілося дізнатися, як виглядають зблизька, насправді, найладніші дівчата, яких тільки життя могло мені подарувати, хоча б навіть не я, а хтось інший, а то й зовсім ніхто, — скористався цим даром (адже я таки не усвідомлював, що моя цікавість завдячує хоті посідання). Я насмів би вступити до танцювальної зали, якби Сен-Лу був зі мною. Але позаяк я був сам, я стояв біля Ґранд-отелю в чеканні, коли пора буде йти до бабусі, аж це майже наприкінці надбережжя з'явилося якоюсь химерною рухливою плямою п'ятеро-шестеро дівчат, так само несхожих — і виглядом, і поведенцією — на всіх докучних мені у Бальбеку, як різнилася б від них прибула невідомо звідки зграя чайок, які дрібочуть по пляжу — відсталі пурхають, наздоганяючи решту, — причому мета цієї прогулянки настільки ж загадкова для літників, яких вони ніби не помічають, наскільки ясно снується вона в їхніх пташиних мізках. Одна з незнайомок вела ровер; дві несли ключки для гольфа; їхні строї аж брали на себе очі, не те що строї бальбецьких дівчат, з яких дехто хоч і брався до спорту, але спортивної одежі не носив. О цій порі панії і панове гуляли по надбережжю під убивчим вогнем, який відкривала по них, наводячи на них лорнет, ніби вони були якимсь усипищем пороків, які вона мала докладно вивчити, пані головиха, котра врочисто засідала перед відкритою естрадою, посеред грізного ряду стільців, на які скоро посідають, з акторів пошившись у критики, самі погуляльники, щоб судити тих, хто проходитиме мимо. Усі ці люди, які ходили по надбережжю, погойдуючись ніби на чардаку корабля (вони не вміли підняти ногу так, щоб не ворухнути при цьому рукою, не позирнути вбік, не звести плечей, не врівноважити допіру зробленого поруху порухом зустрічним і не почервоніти з натуги), бажаючи показати, що їх ніхто не обходить, удавали, ніби не бачать тих, хто йшов поряд чи в протилежний бік, хоч нишком усе-таки позирали на них із побоювання зіткнутися, та ба! однаково стикалися і якийсь час не могли розчепитися, бо ж і з боку тих інших були предметом тієї самої таємної уваги, прихованої під тією самою позірною байдужістю; любов до юрби, — а отже, і страх юрби, — то одна з найбільших рушійних сил у всіх людей, байдуже, хочуть вони сподобатися, здивувати чи висловити погорду: у схимника спонукою майже цілковитого усамітнення, що триває довіку, часто буває безтямна любов до юрби, яка виявляється настільки сильніша за інші його почуття, що, не годен викликати захоплення у придверника, у перехожого, у візника, він воліє за краще зовсім їх не бачити і зрікається всякої діяльносте, аби лиш не виходити з дому. Деякі з цих людей були захоплені якоюсь думкою, але думкою стрибучою, що виявлялася в них у поривчастих рухах, у блудних поглядах, і ця поривчастість і це блукання очей були такі самі незграйні, як і рахубне хибання сусідів; і лише дівчатка, яких я зауважив, ішли просто себе, з тією певністю рухів, яка завдячує досконалій гнучкості членів і щирій погорді до всієї людськости, йшли, не гойдаючись і не напружуючись, роблячи лише ті рухи, які їм хотілося робити; їхні руки й ноги були цілком самостійні, а голова і корпус вражали своєю нерухомістю, тією нерухомістю, якою славляться добрі вальсівники. Вони були вже близько. Кожна являла собою зовсім окреміший тип, але врода була в усіх; щоправда, я дивився на дівчат усього лише кілька хвильок, не зважуючись дивитися в живі очі, і ще не встиг схопити своєрідности кожної з них. Якщо поминути ту, що впадала в очі своїм рівненьким носиком і смаглістю, — так на середньовічному полотні впадає в очі завдяки своїй арабськості мудрець, — в одної з них мене різонули лише цупкі, уперті й веселі очі, у другої — щічки, чий рум'янець, шаріючи міддю, нагадував герань; та навіть і ці риси ще не пов'язувалися у моїй голові саме з цією дівчиною, а не з іншою; і коли (в тому ладу, в якому розгортався переді мною цей дивовижний гурт, де сусідували найрозмаїтіші подоби, де буяли всілякі барви, але злиті між собою, як музика, бо в музиці я не зумів би виокремити і впізнати фрази, за першого прослуховування вирізнені мною і одразу ж забуті) переді мною зринав білий овал личка, очі чорні, очі зелені, я вже не знав, чи це вони щойно обворожили мене, я не міг наділити цими рисами якусь дівчину, щоб відрізнити від інших і впізнати. І ось через цей брак у моєму сприйманні граней, які я мав невдовзі провести, в дівочому гурті спостерігалося розмірене колихання, безперервне яскріння плинної, збірної, рухомої краси. Можливо, не тільки випадок добрав і поєднав таких гожих подружок; можливо, ці дівчата (уже сама їхня поведенція говорила про те, що вони зухвалі, грайливі й затяті) не терпіли нічого смішного, нічого бридкого, виявляли духовну і моральну глухоту, відчували мимовільну нехіть до тих своїх однолітків, у яких мрійливість і вражливість давалася взнаки в сором'язливості, в несміливості, в незграбності, в тім, що ці дівчата, мабуть, називали «моветоном», не сходилися з ними і, навпаки, зближувалися з тими, в кому їх вабило поєднання грації, спритности й тілесної гожости, тобто єдина форма, яка, на їхню думку, могла мати в собі щирість щасливої вдачі і заповідь приємного дозвілля, проведеного разом. Можливо, і клас, до якого вони належали і який я не міг визначити, був ще в тій фазі свого розвитку, коли чи то завдяки заможності й дозвіллю, чи то завдяки новомодному захопленню спортом (це захоплення перекинулося навіть на деякі верстви простого люду) і фізичною культурою, до якої поки що не прилучилася культура духова; можливо, їхнє суспільне середовище, подібно до тих гармонійних і плідних течій у скульптурі, які ще не прагнуть віддати страдницького виразу, легко і рясно плодить гарні тіла з гарними ногами, з гарними клубами, з личками здоровими і сумирними, із жвавим і лукавим поглядом. І чи не явились мені біля моря шляхетні й безжурні моделі людської вроди, схожі на статуї, поставлені колись на сонце на грецькому узбережжі? Отож-бо, рій цих дівчаток, які світлистою кометою верстали свою путь надбережжям, гадав, ніби навколишній натовп складається з істот зовсім іншої раси, — і навіть страждання цих істот навряд чи могли б викликати в ньому співчуття; дівчата просто не бачили юрми, змушуючи тих, хто стояв на шляху, роздатися, як перед запущеною без керма машиною, від якої годі чекати, що вона об'їде пішохідців, і лише в крайньому разі, якщо якийсь підстарок, існування якого вони нехтували і знати його не хотіли, тікав від них, вони, дивлячись на його рвучку й кумедну жестикуляцію, сповнену перестраху й люті, ззиралися й пересміхалися. Вони не хизувалися погордою до всього, що було за межею їхнього гурту, — щирість їхньої погорди була й так очевидна. Але, побачивши якусь перепону, вони не могли утриматися від того, щоб не взяти її з розгону або одним махом, бо в них буяла, кипнем кипіла молодість; і ця молодість так і рветься шумувати, навіть коли їй сумно чи нездужається, улягаючи радше потребам віку, ніж теперішньому гумору; і вона не змарнує жодної нагоди з неабиякою вмілістю стрибнути чи шаснути, уриваючи, перебиваючи повільний свій крок, — наче Шопен наймеланхолійнішу фразу, — чарівними арабесками, у яких примха поєднується з віртуозністю. Жінка старого банкіра після довгих вагань усадовила нарешті чоловіка на лежак, лицем до набережжя, біля естради, яка затуляла його од вітру й сонця. Переконавшись, що вона влаштувала його як слід, жінка пішла по газету, аби потім почитати йому вголос; ці її п'ятихвилинні відгоди здавалися їй задовгими, але вона дозволяла їх собі частенько: хай старий муж, про якого вона хоч і турбувалася, але непомітно, думає, ніби він ще здатний жити, як живуть усі, і опіки не потребує. Підмостки естради височіли над ним природним і спокусливим трампліном, і ось туди без найменшого вагання і пустилася гоном найстарша в рою; вона перестрибнула через переляканого дідугана, збивши своїми борзенькими ніжками його морського кашкета, на превелику радість решти дівчат, надто — пари зелених очей на рум'яному личкові, які палали захватом і веселощами, крізь які, як мені здалося, прозирала сором'язливість, ніякова і задерикувата, — прозирала лише у неї самої. «Горопашний дідуньо, шкода його, ще б трохи, і ноги задер би», — насмішкувато й хрипкувато кинула одна з дівчат. Вони ступили ще кілька ступнів, потім, незважаючи на те що заступили шлях, зупинилися порадитися, утворюючи неправильної форми збіговисько, щільне, примхливе й щебетливе, подібне до пташиної зграї на вилеті; після чого вони знову рушили в свою повільну надморську прохідку. Тепер їхні гарні риси вже не були нерозрізненні й сукупні. Я розподілив їх і обдарував ними (через брак невідомих мені імен) найвищу, ту, яка стрибнула через старого банкіра; найменшу, чиї повні рожеві щічки і зелені очі світили на тлі морської далечини; смаглявку з рівним носиком, одразу помітну серед інших; ще одну з личком білим, наче яйце, з кирпою, задертою, як дзьобик у курчатка, — такі личка мають деякі молодесенькі хлопці; ще одну, росляву, в пелерині (у якій вона здавалася вбогою дівчиною і яка так розминалася з гожістю її постави, що пояснити цю супроть можна було хіба тим, що її батьків, людей родовитих і не вельми охочих ради бальбецьких пляжників вичепурювати своїх чад, зовсім не обходило, що їхня донька, відпущена гуляти по узмор'ю, на суд усякої там низоти, вбрана скромненько); врешті дівчину з блискучими веселими очима, з пухкими матовими щоками, в чорному начоленому поло, — ведучи ровер, вона так хвацько вихала клубами, уживала таких неподобних словець (серед яких я розчув заяложене «ловити кайф»), так цокотіла, що, порівнявшись із нею, я відкинув здогад, на який мене навела пелерина її товарки, і подумав, що, десь-найпевніш, ці дівки з тих, хто одвідує велодроми, що це молодесенькі любки перегонників. Принаймні я не допускав і думки, що ці дівчата порядні. Я одразу — вже з того, як вони зі сміхом перезиралися, з пильного погляду дівчини з матовими щоками — збагнув, що вони ледащиці. Зрештою бабуся прищепила мені надто суворі погляди на моральність, ось чому те, чого не слід робити, уявлялося мені чимось єдиним, отож-бо, — міркував я, — якщо дівчата не шанують старощів, то що ж тоді може змусити їх утриматися від спокус більших, ніж стрибок через голову вісімдесятилітка? Тепер я їх уже відрізняв одну від одної, а проте розмова, яку провадили між собою їхні погляди, пожвавлені самовдоволенням і духом товариства, в яких іноді спалахувала цікавість або зухвала байдужість, залежно від того, ішлося про подругу чи про перехожих, а також і відчуття близькости, яка гуртує на прогулянку разом, «цілою зграйкою», встановлювали між їхніми тілами, незалежними й відрубними, поки вони поволеньки посувалися вперед, якийсь зв'язок, невидимий, але гармонійний, огортали їх теплою хмаркою, оточували особливою атмосферою, творячи з них єдину цілість, настільки ж однорідну, наскільки вирізнялися вони від решти юрби, серед якої чвалали. На мить, коли я розминався з кругловидою чорнявкою, яка вела велосипед, мій погляд схрестився з її поглядом, зизим і веселим, який стріляв з глибини того нелюдського світу, в якому жило це маленьке плем'я, з неприступної безвісти, куди уявлення про мене, звісно, не могло б просмикнутися, де для нього не знайшлося б місця. В низько начоленому поло, поглинута розмовою з подругами, чи побачила вона мене тієї миті, коли чорнийпромінь, викресаний її очима, упав на мене? Якщо побачила, то яким я їй здався? З лона якого Всесвіту угледіла вона мене? Відповісти на ці запитання мені було б так само важко, як із певних ознак сусідньої планети, побачених у телескоп, зрозуміти, що там живуть люди, що вони бачать нас, і вгадати, яке враження ми на них справляємо. Якби ми думали, що дівочі очі — це лише блискучі кружальця слюди, ми б не прагнули познайомитися й поєднати з юнкою своє життя. Але ми відчуваємо, що світіння цих дзеркальних дисків залежить не лише від їхньої будови; що для нас вони незбагненні, темні тіні уявлень, які робить ця істота про людей та про знайомі їй краї, — про травники іподромів, про піщані шляшки, якими, крутячи педалі, через поля та ліси, несла б мене з собою ця маленька пері, звабливіша, ніж пері перського раю; а ще вони для нас тіні дому, куди вона повернеться, тіні того, що виношує вона і що виношують за неї інші; головне ж — вона сама, з її прагненнями, симпатіями, нехотями, з неусвідомленою, але непохитною волею. Я знав, що мені не взяти в обладу юної велосипедистки, якщо я не заволодію тим, що таїться в її очах. І тим самим усе її життя збуджувало у мене жагу; жагу болісну, бо я відчував її незбутність, але і рвійну, бо те, що досі було моїм життям, нараз перестало бути всім моїм життям, — воно вмістилося на зникомій часточці розгорнутого переді мною простору, який я рвався покрити і який був не чим іншим, як життям цих дівчат, — і прирікало мені подовження, якнайбільше помноження мого «я», а це ж бо і є щастя. І, певна річ, оскільки звички, — а також і думки, — ми мали з ними різні, мені було надто важко зійтися з ними, сподобатися їм. Але, можливо, саме завдяки цій ріжниці, завдяки свідомості, що ні в натурі, ні у вчинках дівчат нема нічогісінько знайомого чи властивого мені, почуття переситу поступилося в мені місцем жаді, подібній до тієї, від якої знемагає суха земля, — жаді того життя, яке досі не вділило моїй душі ні крапелиночки і яке моя душа поглинала б тим хтивіше, смакуючи, цілком віддаючись усмоктуванню. Я довго дивився на яснозору велосипедистку, і, помітивши це, вона сказала найвищій щось смішне, і та засміялася, але я сказаного не почув. Сказати по щирості, мені найбільше подобалася не чорнявка, саме тому, що вона була чорнявка, а ще тому, що (від того дня, коли я на тансонвільській сакомці побачив Жільберту) недосяжним ідеалом залишилася для мене руда дівчинка з золотистою шкірою. Але саму Жільберту чи не тому я покохав, що вона явилася мені в ореолі Берґоттової приятельки, яка разом з ним оглядала собори? І чи не тому мене тішив погляд чорнявки (який полегшував, як мені думалося, знайомство з нею першою), що він подавав мені сподіванку на те, що чорнявка відрекомендує мене подружкам: живоїдці, яка перескочила через старенького, жорстокій, яка сказала: «Шкода його, горопашний дідуньо», — усім по черзі, всім цим дівчатам, нерозлучна приязнь із якими надавала їй особливого чару? А проте думка, що я візьму та й потоваришую з одною з них, що їхній чужий мені погляд (який, неуважно ковзаючи по мені, як грає на стіні сонячний зайчик, раптово прошивав мене), якимсь алхімічним дивом пропустить крізь прегарні частки їхніх очей вісточку про моє існування, якусь симпатію до моєї особи; що і я колись посяду місце серед них, пристану до їхнього походу узмор'ям, — ця думка здавалася мені не менш безглуздою, ніж коли б, стоячи перед античним фризом чи фрескою з зображенням кортежу, я, глядач, намагався втертися, заслуживши їхню любов, між божественними кортежниками. Виходить, познайомитися з дівчатами — щастя недосяжне? Звичайно, такого щастя я позбавляв себе не вперше. Зі стількома незнайомками уже тут, у Бальбеку, розімчана карета розлучала мене навік! Сама насолода, яку справляла мені ця ватага, схожа своєю розкутістю на еллінських дів, виникала від того, що в ній щось було від миготіння зустрічних постатей на дорозі. Ця летючість істот, незнайомих нам, які виривають нас зі звичного світу, де жінки, з якими ми зустрічаємося, відкривають нарешті свої ґанджі, підбивають нас побігти вдогін за ними, і тут уяви нашої вже не стримати. А виймати з наших утіх уяву — означає звести їх нанівець. Якби цих дівчат запропонувала мені одна зі зведениць, від чиїх послуг я, як відомо, не відмовлявся, якби їх вирвати зі стихії, яка надавала їм стількох невловних відтінків, я був би не так зачарований ними. Треба, щоб уява, спонукувана непевністю в тому, чи пощастить їй засягти свого, поставила перед собою іншу мету, яка заслонила б нам першу, і, заміняючи змислові розкоші намаганням проникнути в чиєсь життя, не дала нам звідати цих розкошів, спізнати їхній правдивий смак, дати їм береги. Треба, щоб між нами і рибиною, — а то якби ми побачили її вперше на столі, за обідом, ми подумали б, що вона не варта сили-силенної штучок і підступів на озброєнні тих, хто її ловить, — постала під час пообіднього лову брижа на поверхні, що до неї у плинності прозорої і рухомої блакиті ринуло б із дна, поки ми ще вагаємося, що з ним робити, якесь лискуче тіло, якийсь розпливчастий силует. Дівчата вигравали ще і від зміни соціальних пропорцій, характерної для курортного життя. Всі переваги, які у звиклому нашому середовищі дають нам підпору, підносять нас, тут стають непомітними, власне, касуються; зате особи, яким ми приписуємо зовсім незаслужено такі переваги, штучно більшають у вимірі. На курорті незнайомки взагалі, — а сьогодні ось оці дівчата, — прибирали в моїх очах великої ваги, а от я ніяк не міг їм показати, яку вагу мав би для них я. Для курортного життя прохідка дівчачої ватаги була всього лише прогульком у безконечному маячінні жіночих постатей, завжди хвильним для мене, але ватага шурхала так поволеньки, що ця її забарність межувала з безрухом. Отож навіть при такій неторопкій ході обличчя, не підхоплені вихором, а спокійні й виразні, здавалися мені все-таки гарними, і я вже не міг гадати, як дуже часто гадав, коли мене несла карета маркізи де Вільпарізіс, що зблизька, аби я пристав на хвильку, якісь риси: ряботиння, глибоко вирізані ніздрі, тупий погляд, крива усмішка, погана фігура — змінили б лице і тіло жінки, які моя уява, певна річ, прикрашала; адже мені досить було здалеку помітити гарну лінію тіла, свіжий колір обличчя, і я вже залюбки домальовував розкішні плечі, чарівний погляд, який я завше беріг у своїй пам'яті або ж у своєму уявленні; але ці спроби піймати людську вроду на льоту ошукують нас так само, як занадто швидке читання, коли ми, вихопивши один-однісінький склад і не подбавши, щоб правильно прочитати інші, замінюємо написане слово зовсім іншим, підсунутим нам пам'яттю. Зараз цього бути не могло. Я добре розглянув дівочі личка, не кожну юнку я бачив у профіль, рідко кого анфас, але спостерігав за ними з кількох досить різних пунктів, що дало мені змогу уточнити, тобто виважити, «взяти пробу» різних гадок про лінії і барви, гадок, на які наважується перший погляд, і вловити крізь мінливі вирази облич щось незмінно матеріальне. Отож, я міг сказати з цілковитою певністю, що ані в Парижі, ані в Бальбеку, хай би я уявляв їх у найрожевіших барвах, хай би навіть мені пощастило з ними розмовитися, серед перехожих незнайомок, на яких затримувався мій погляд, не було жодної, чия поява, а потім зникнення навіяли б на мене дужчу тугу, ніж могли навіяти поява і зникнення цих дівчат, жодної, що дала б мені відчути, що приязнь із ними може бути такою самою чудовою, як із цими. Ані серед акторок, ані серед селючок, ані серед кляшторниць я ні разу не бачив нічого такого самого пишного, сповненого такої самої загадковости, не бачив нічого такого самого казково многоцінного, такого самого справді недосяжного. То був такий розкішний і досконалий взірець незвіданого і неможливого у житті щастя, що я майже вже під впливом якоїсь духовної спонуки побивався від думки, що мені не пощастить за тих особливих умов, коли не можна давати маху, пізнати те найтаємничіше, чим ущедряє нас пожадана краса і що ніколи не дається нам до рук, через що нам доводиться здобріти тим, що ми шукаємо втіх (яких Сванн завжди зрікався до знайомства з Одеттою) у жінок некоханих, і ми помираємо, так і не заживши тих, інших, розкошів. Певна річ, насправді незвіданої насолоди могло і не бути, при наближенні до неї її таємниця могла розпорошитися, бути лише відсвітом, міражем нашої жаги. Але в такому разі я міг би нарікати лише на незнищенний закон природи, — якщо йому підвладні ці дівчата, то, виходить, підвладні й інші, — а не на ґандж самого предмета. Бо з усіх я обрав би саме його, з утіхою ботаніка усвідомлюючи, що годі знайти поєднання ґатунків рідкісніших, ніж ці молоді квіти, які застували від мене берегову лінію своїм легким живоплотом, подібним до розарію пенсільванських троянд, цієї оздоби садів на скелястому океанському березі, троянд, між якими видно хід пароплава: пароплав тихо суне блакитним поземним рівчачком, прокопаним від стебла до стебла, так поволеньки, що ледачий метелик, який забарився у віночку, повз який корабель давно пройшов, може бути певний, що добереться до сусіднього віночка раніше за судно, навіть як дочекається, поки лише вузенька стяга блакиті відокремлюватиме прову пароплава від крайньої пелюстки квітки, до якої він пливе. Я повернувся до готелю, бо мене чекав обід у Рівбелі з Робером, а потім бабуся вимагала, щоб у такі дні я перед від'їздом робив «мертву» годину, згодом місцевий лікар порадив мені влаштовувати такий відпочинок щовечора. Але до готелю не треба було проходити через хол, себто з боку, протилежного надбережжю. Роблячи поступку, подібну до комбрейської, в суботу, коли ми снідали на годину раніше, у бальбецькому готелі накривали на вечерю, коли здавалося, що це ще полудник, такий по-літньому довгий був світловий день. Високі вікна упорівень з набережжям не причинялися. Один крок через тонку дерев'яну раму, — і я вже у їдальні, а з їдальні — просто до ліфта. Минаючи бюро, я всміхався директорові і без тіні несмаку бачив усмішку і на його обличчі, яке відтоді, як я прибув до Бальбека, моє втаємничення нашпиговувало і видозмінювало, ніби то був препарат природознавчої історії. Його риси, стаючи буденними, наливалися сенсом неглибоким, але зрозумілим, як розбірливе письмо, і вже аж ніяк не скидалися на літерні, страшні для очей закарлюки, що з них складалося його лице, яким воно уявлялося мені першого дня, коли я узрів перед собою чолов'ягу, нині вже забутого або, якщо мені давалося воскресити його в пам'яті, невпізнанного, зовсім не схожого на цю жалюгідну, ввічливу людину, не більш як карикатурою якої він був, карикатурою огидною і вульгарною. Не відчуваючи ні побоювання, ні туги, як у день приїзду, я подзвонив ліфтерові, і ліфтер уже не мовчав, поки ми з ним піднімалися в ліфті, наче всередині огруддя, що пересувалося вздовж хребта, а все приказував: — Уже не так людно, як минулого місяця. Скоро почнуть роз'їжджатися, дні коротшають. Це розминалося з правдою, але він уже домовився про перехід до теплішого куточка узмор'я, і йому хотілося, щоб ми пороз'їжджалися якнайхутчій, щоб готель наш закрився і він у такий спосіб вигадав би кілька вільних днів перед «поверненням» на «нове» місце. До речі, «повернутися» на «нове» місце в устах ліфтера не було безглуздям, замість «вступати» він звичайно казав: «повернутися». Мене тільки здивувало, що ліфтер принизився до вживання слова «місце», адже він належав до того новочасного пролетаріату, який намагається витравити зі своєї мови сліди рабства. Зрештою він за хвилю повідомив мені, що в нових «умовах», у які йому доведеться «повернутися», «уніформу» він матиме кращу й «платню» більшу — слова «ліврея» і «заслуженина» здавалися йому задавненими і противними людській гідності. Але на противагу мові пролетарів мова «хазяїв» уперто чіпляється за поняття нерівности, і тому я розумів ліфтера зле. Мене, скажімо, цікавило одне: чи бабуся у себе в кімнаті? Отож, випереджаючи мої запитання, ліфтер казав мені: «Ця пані допіру від вас вийшла». Мене це щоразу збивало з пантелику: я думав, ніби він має на увазі мою бабусю. «Ні, інша пані, здається, вона у вас службовка». Давньою мовою буржуазії, яку давно пора вивести з ужитку, куховарку не можна назвати службовкою, і я на мить задумався: «Він щось плутає, ми не маємо ні фабрики, ні службовців». Аж це мені зринуло в пам'яті, що найменування «службовець» — це все одно що носіння вусів для кельнерів у кав'ярні: воно почасти тішить самолюбство челяді, і я здогадувався, що пані, яка вийшла з нашої кімнати, — Франсуаза (вона пішла, мабуть, до кафетерію або подивитись, як шиє кравчиня бельгійки), але самолюбство ліфтера цим усе-таки не здобріло: співчуття до свого класу він любив висловлювати через однину: «у робітника» або: «в небагатого», — так само Расін мовить: «убогий». Але я вже був далеко не такий цікавий і сором'язливий, як першого дня, і зазвичай з ліфтером не розмовляв. Нині він уже не діставав відповіді на свої запитання під час короткої поїздки, поки він линув угору по готелю, просвердленому, наче цяцька, готелю, який на всіх поверхах розкривав перед нами розгалуження коридорів, де у глибу світло м'якшало, тьмяніло, скрадало двері та приступки сходів і обертало їх у золотавий бурштин, хисткий і таємничий, ніби смерк у Рембрандта, коли пензель художника вихоплює з нього то підвіконня, то колодязну корбу. І на кожному поверсі золотавий відблиск на килимі ознаймував про захід сонця, а також про те, що тут близько клозетне віконце. Я загадувався, чи дівчата, яких я оце бачив, бальбецькі і хто вони такі. Коли нас тягне до якоїсь громадки, то все, що з нею пов'язано, спершу нас хвилює, а потім пориває у країну мрій. Я чув, як на пляжі одна дама сказала: «Це приятелька малої Сімоне», і при цьому вона мала таку міну, ніби давала хвальний відгук, скажімо, такий: «Він і малий Ларошфуко — нерозлийвода». Й одразу обличчя особи, яка про це довідалася, засвітилося цікавістю до тієї щасливиці, яка була «приятелькою малої Сімоне». Такої чести, мабуть, сподобилися не всі. Адже велике панство — поняття відносне. В якомусь там Богом забутому закуті син торгівця меблями — законодавець мод і панує над своїм двором, наче юний принц Валійський. Я часто силкувався згодом пригадати, як пролунало для мене на узмор'ї прізвище Сімоне; форма його тоді ще була для мене неясна, воно лише ледь-ледь окреслилося, так само як і його зміст, так само як і те, що воно могло для когось означати; словом, воно мало ту непевність і ту новинечу, які так хвилюють згодом, коли це прізвище, літери якого з кожною миттю усе глибше врізає у нас непослабна наша увага, стане (у моєму житті прізвище малої Сімоне відіграватиме таку ролю лише через кілька років) першим словом, яке нам спадає на пам'ять після сну чи після зомління, ще перш ніж ми усвідомимо, котра година і де ми, майже раніше за слово «я», ніби прізвище цієї істоти — більшою мірою ми, ніж ми самі, наче після кількох секунд безтямного стану раніше, ніж якийсь інший спочинок, завершується спочинок від думок про цю істоту. Чомусь я зразу здогадався, що Сімоне — прізвище однієї з дівчат, а потім усе сушив собі голову, як би мені познайомитися з родиною Сімоне: і то за посередництва людей, на яких сама ця родина дивилася б знизу вгору, аби не могла дивитися звисока на мене, а це, мабуть, буде нелегко, якщо ці дівулі — звичайнісінькі потіпахи. Бо не можна до кінця узнати того, хто нас зневажає, не можна увібрати його в себе доти, доки ти не перебореш його зневаги. А проте, коли в нас увійде образ таких різнорідних жінок, тоді, хіба його витіснить забуття або ж рій інших образів, ми не вгамуємося, поки не обернемо тих захожанок у щось подібне до нас; наша-бо душа тут так само реагує і так само чинить, як і наш організм, який не зносить присутности стороннього тіла й одразу намагається перетравити або ж засвоїти влазня; мала Сімоне мусила бути найгожішою з усіх, утім, мені здавалося, що саме вона могла стати моєю любаскою, бо тільки вона разів з кілька глянула на мене скоса і нібито помітила, що я пряду на неї очима. Я спитав у ліфтера, чи не знає він бальбецьких Сімоне. Не люблячи признаватися, що він чогось не знає, ліфтер відповів, що нібито чув це прізвище. Тільки-но ми піднялися на верхотуру, я попросив його надіслати мені списки останніх прибульців. Я вийшов з ліфта, але, замість іти до своєї кімнати, рушив далі по коридору; о цій порі коридорний на нашому поверсі, хоча й боявся протягів, відчиняв крайнє вікно, обернуте не на море, а на згір'я й долину, але в це вікно не було нічого видно, воно майже ніколи не відчинялося, а шибки його були тьмяві. Я пристав біля вікна на хвильку, на той короткий час, аби помилуватися краєвидом, що розгортався тепер за згір'ям: біля цього згір'я стояв наш готель, перспектива і вечорове світло не скрадали розмірів будинку, вони оздоблювали його карбівкою, обертали у скриньку з оксамитовим підбоєм, у щось на зразок будівничих мініатюр, храмиків або капличок із золота та емалі, які правлять за ковчежок і виносяться лише в великі дні, щоб до них познаменувалися богомольці. Проте моє замилування, мабуть, затяглося, бо коридорний, який тримав у одній руці в'язку ключів, а другу вітально прикладав до свого підкапка, але не скидав його з побоювання вечорового холодку і свіжости, зачинив, наче дверцята раки, обидві половинки вікна, умкнувши у мого екстазу мініатюрну пам'ятку й золоту реліквію. Я ввійшов до своєї кімнати. З плином доби року змінювалася завіконна картина. Попервах вікно було яскраво освітлене і лише в негоду ставало темним; тоді в темно-зеленому шклі, яке ніби надимали круглі хвилі, море, оправлене в залізні лутки мого вікна, наче в оливо вітража, мережило весь широкий скелястий бордюр затоки пернатими триріжжями нерухомого шумовиння, вималюваного так тонко, як Пізанелло[172] малював перо чи пух, і закріпленого міцною та густою білою емаллю, з допомогою якої де Ґалле[173] передає на шклі снігове покривало. Незабаром дні покоротшали, і коли я входив до себе в кімнату, то здавалося, ніби бузкове небо, штамповане гостро викроєною, геометрично чіткою, плинною, пломінкою фігурою сонця (подібною до чудородної ознаки, якоїсь містичної з'яви), нахиленого до моря на завісах обрію, наче запрестольний образ над великим вівтарем, тоді як окремі частини вечірньої заграви, відбиті в шибочках низьких магоневих книжкових шаф, поставлених уздовж стін і подумки сполучуваних мною з чудовою картиною, від якої вони відокремлювалися, скидалися на різні сцени, виконані старим майстром для якогось братства на раці, а нині демонстровані на окремих ракових стулках у музеї, де лише уява відвідувача здатна повернути їх на свої місця. А через кілька тижнів я вже входив до себе в кімнату після заходу сонця. Червона перепаска неба — подібна до тої, яку я бачив у Комбре над Кальварієм[174], повертаючись із прогулянки і думаючи перед обідом заглянути до кухні, — світила над морем, дебелим і густим, наче холодець, а трохи згодом над морем, уже холодним і синім, мов риба лобань-кефаля, вся ж решта неба рожевіла, мов лососина, яку ми замовимо у рівбельському ресторані, і все це загострювало ще більше ту втіху, яку мені робило одягання, перш як їхати вечеряти. Над морем, близесенько від берега, насилу здіймалася, мостячись одна на одну все ширшими ярусами, чорна, як сажа, і воднораз блискуча, щільна, мов агат, пара, важка навіть на око, — аж здавалося, буцім ще мить, і верхні яруси, навислі над скривленим драглистим відростком і майже збиті набакир від центру ваги тих, що досі їх підтримували, потягнуть за собою всю цю озію, яка вже вигналася майже попід небеса, і скинуть її в море. Стежачи за тим, як даленіє, немов нічний мандрівник, корабель, я переживав те саме враження, якого зазнав колись у вагоні, враження звільнення від примусу спати і від ув'язнення в чотирьох стінах. Зрештою в цьому номері я себе в'язнем не вважав: адже за годину я звідси піду і сяду до карети! Я кидався на ліжко; і, ніби я лежав на ліжнику одного з тих суден, які стояли нині зовсім близесенько від мене і на які з таким подивом дивишся вночі, дивишся, як поволі сунуть вони в пітьмі, наче похмурі, мовчазні, але й безсонні лебеді, — мене обступали образи моря. Та дуже часто то були й справді чистої води образи; я забував, що за їхньою строкатістю чаїться смутна пустка пляжу, яку підмітає неспокійний вечоровий вітер (цей вітер так знудив мене в перший день приїзду сюди!), та й у себе в кімнаті, збуджений зустріччю з дівчатами, я ніяк не міг заспокоїтися, стати незворушним, а отже, втратив здатність справді глибоко сприймати красу. Чекання на рівбельську вечерю настановлювало мене ще грайливіше, моя думка, скупчена в цю мить на поверхні мого тіла, яке я намагався зодягти так, щоб воно брало на себе очі жінок, які почнуть розглядати мене в осяйній залі ресторану, була нездольна відчути глибину речей за їхньою барвистістю. І якби не тихий і невтомний лет берегівок та ластівок, які шугали під моїм вікном, наче водограй, наче феєрверк життя, що обсновував простір між верхньою межею високих сторчових злинань угору й нерухомою білою пряжею довгих поземних цівок, якби не це уроче диво, яким обернулося для мене природне місцеве явище, диво, що прив'язувало до дійсности краєвиди, які були в мене перед очима, я міг би подумати, що це всього-на-всього щоденно оновлюваний добір полотен, які хтось на свою вподобу виставляє у тому краю, де я нині, хоча нічого спільного вони з ним не мають. Одного разу відкрилася виставка японських естампів: поряд із тонким витинком сонця, червоного й округлого, наче місяць, жовта хмара скидалася на озеро, а на ньому впадали в очі чорні мечі, схожі на бережняк; стяга ніжно-рожевого кольору, якого я не бачив із часів мого першого пуделка з фарбами, здималася, як річка, на берегах якої човни тільки й чекали, аби їх було спущено на воду. Пускаючи по всьому цьому погордливий, знуджений, легковажний погляд — погляд аматора чи дами, забіглої між двома візитами до картинної галереї, я казав собі: «Оцей захід сонця цікавий, у ньому є щось своєрідне, але ці напрочуд ніжні барви я вже бачив». Більшу втіху давав мені вечорами корабель, поглинутий і розчинений овидом, такого однакового з ним кольору, наче на якійсь імпресіоністичній картині, аж здавалося, ніби корабель і овид зроблені з одного матеріялу, буцім усе зводилось лише до того, аби вирізати прову та снасті, в яких цей матеріял гуснув і прозорився з млистого небесного блакиту. Іноді океан заповнював собою майже все вікно, яке ще вищало від пасма неба, обмеженого тільки вгорі лінією тої самої синьої барви, що й море, ось чому мені здавалося, що там теж море; якщо й була помітна якась різниця в забарвленні, то я приписував її грі світла. Іншого дня море бувало намальоване лише в нижній частині вікна, а всю решту заповнювало стільки хмар, які клубочилися між собою поземними смугами, що шибки виглядали «хмарними етюдами», виконаними художником, який виношував такий задум або мав таку спеціальність; а в шклі книжкових шаф теж відбивалися хмари, але скупчені в іншій частині обрію й забарвлені інакше; і ось ці хмари давали немов повторення, яке так смакує декотрим теперішнім майстрам, одного й того самого ефекту; і хоча цей ефект треба неодмінно уловлювати в різну пору, одначе завдяки закріплювальній моці мистецтва їх можна побачити водночас намальованими пастеллю і заправленими під шкло. Іноді на сірому небі й морі світила легенька, незвичайної тонкости, рожевість, а крила якогось дрібного метелика, заснулого внизу на вікні, нагадували під цією «гармонією сірих і рожевих тонів» у дусі Вістлера підпис майстра з Челсі. Рожевість танула, дивитися було ні на що. Я вставав, запинав важкі портьєри і знов лягав у постелю. Звідси мені було видно смугу світла над ними, вона згасала, звужувалася, але в мене не викликала ні суму, ні жалю смерть за портьєрами тієї години, яку я звичайно проводив за столом, бо я знав, що цей день не такий, як інші, що він довший, що він уподіб полярних днів, днів, які ніч уриває лише на кілька хвилин; я знав, що станеться промінна метаморфоза і з лялечки смерку виведеться сліпуче світло рівбельського ресторану. Я приказував собі: «Пора», потягався, вставав, завершував туалет; і я радів цим марним, вільним від усякого матеріального тягаря хвилинам, коли інші обідали внизу; я витрачав снагу, нагромаджену за час передвечірнього байдикування, на те, щоб витертися, надіти смокінг, вив'язати краватку, виконати всі ці жести, уже натхнеш сподіваною втіхою, думати про те, що я знову побачу ту жінку, яка впала мені в око в Рівбелі, яка, здається, на мене дивилася, навіть устала з-за столу, може, маючи надію, що я піду за нею; мені подобалося наводити на себе марафет, адже я робив це з тим, щоб потім весело віддатися новому, вільному, безтурботному життю, з тим, щоб мої сумніви розбивалися об Роберів спокій, з тим, щоб вибрати з плодів природи та чужоземних товарів з усіх кінців світу такі, які становлять найбільші делікатеси, негайно замовлювані моїм приятелем, і спокушають моє лакомство або уяву. А останніми днями перед поверненням додому я вже не міг прямо з надбережжя зайти до їдальні, її вікна вже не відчинялися, бо надворі була ніч, і хмара роззяв та бідарів, приваблена недосяжним для них палахкотінням, батоженими вітром чорними гронами нависала біля світних і гладеньких стін шкляного вулика. У двері постукали, то був Еме, він сам узяв на себе клопіт принести мені списки прибульців. Перед відходом Еме не стримався, щоб не сказати, що Дрейфус, безперечно, винуватець. «Шила в мішку не втаїти, — сказав Еме, — але все з'ясується не цього року, а в майбутньому, я це чув від одного добродія, у якого зв'язки в генеральному штабі. Я його запитав, чи не збираються відкрити все нині, ще перед Новим роком. Він відклав цигарку, — вів далі Еме, розігруючи сцену в особах, і покивав головою та вказівним пальцем, як його знайомий, мовляв, не все зразу. — «В цьому році ні, Еме, — ось що він сказав і поклав мені руку на плече, — це неможливо. А на Великдень — так!»» І Еме плеснув мене по плечу, кажучи: «Бачите, я вам його виявляю точнісінько», — а виявляв він його чи то тим, що його підлещала ласка значної особи, чи то для того, щоб я міг із повним знанням справи судити про те, наскільки переконливі її аргументи і чи можна нам надіятися. На першій сторінці списку прибульців я прочитав: «Сімоне з родиною», і серце моє тенькнуло. У мені ще жили давні мрії, мрії мого дитинства, і в цих мріях ніжність, яка невгасимо жевріла в моєму серці, викликала у мені істота, зовсім від мене відмінна. Тепер я творив її знову, послуговуючись для цього іменем Сімоне і спогадом про зграйність молодих тіл, які проходили повз мене по пляжу, як на спортивних змаганнях, гідних пензля давнього маляра або Джотто. Я не відав, котра з цих дівчат панна Сімоне і чи взагалі хто з них носить таке прізвище, але я знав, що кохаю панну Сімоне, і поклав собі через Робера запізнатися з нею. На жаль, Сен-Лу доводилося щодня їздити до Донсьєра, тільки на цій підставі йому продовжили відпустку, але я сподівався, що як не дружні почуття, то саме цікавість змусить його знехтувати офіцерські обов'язки; я розраховував на допитливість дослідника людської душі, яка так часто (навіть якщо я не бачив тієї, про кого йшлося, а тільки чув, що в овочівника ладна касирка) підохочувала мене на знайомство з новою породою жіночої вроди. Але я даремно намагався пробудити цікавість у Робера, оповідаючи про моїх дівчат. Ця цікавість була надовго спаралізована його коханням до акторки. А якби ця цікавість трохи ожила в ньому, він одразу ж притлумив би її через якусь забобонну віру, ніби від його власної вірности залежить вірність його коханки. Отож він так і не пообіцяв узятися за моїх дівчат по-справжньому, коли ми поїхали обідати до Рівбеля. Попервах, коли ми прибували на місце, сонце саме заходило, але було ще ясно; в ресторанному саду світла ще не запалювали, денна спека спадала, осідаючи ніби на денце посудини, довкола стінок якої прозорі й темні драглі повітря здавалися надзвичайно тужавими, і в цій тужавості розарій, вибуялий під темним муром, який він оздоблював рожевими прожилками, нагадував рослину, що її можна бачити у глибині онікса. Незабаром ми висідали з коляски вже потемки, темрява часто огортала Бальбек, коли ми звідти виїжджали, якщо занегоджувалося і якщо ми перечікували, сподіваючись кращої погоди. Але в ці дні завивання вітру не завгорювало мене, я знав, що мої передчування справдяться, що я не сидітиму сидьма у номері, знав, що у великій ресторанній залі, куди ми ввійдемо під звуки циганської музики, незліченні лампи одразу проженуть пітьму і стужу, припікаючи їх своїми широкими золотими каутерами, і я весело сідав біля Робера в двоособовий повіз, який чекав на дощі. Од якогось часу слова Берґотта про те, що я створений, хай би що я там думав, передусім для втіх духовних, знову привели мене до гадки, що колись я справджу надії, але ці надії щодня розбивала нуда, тільки-но я сідав до столу й брався до статті чи роману. «Зрештою, — умовляв я себе, — може, втіха, яку ти відчуваєш від писання, не така вже надійна мірка визначення художньої вартости; може, це лише супутнє відчуття, якесь доповнення до творчого стану, а не протипоказання таланту. Може, деякі письменники, пишучи шедеври, позіхали». Бабуся мої сумніви відмітала, вона переконувала мене, що при здоров'ї мені працюватиметься й добре і охочіше. Наш лікар вважав за краще застерегти, що здоров'я у мене підірване, приписав мені, щоб уникнути загострення, суворий режим, і я жертвував усіма втіхами, добиваючись куди важливішої, як на мене, мети: подужчати настільки, щоб написати твір, задум якого, може, виношував у собі; отож відколи я приїхав до Бальбека, я почав як ніколи шануватися. Я не пив на ніч кави, боючись нічниць, сон був мені конче потрібний, щоб не почувати себе млявим назавтра. Але в Рівбелі я розпалювався, передчуваючи нову втіху; я попадав у ту зону, куди незвичайне вводить нас, перерізаючи нитку, яку ми стільки днів терпляче пряли і яка вела нас до розсудливосте, і тепер, позбавлений завтрашнього дня та високих помислів, я одразу ламав і точний механізм запобіжного режиму, запущений для підтримання цих помислів. Лакей пропонував мені скинути пальто. — А вам холодно не буде? — питав Сен-Лу. — Краще бути вдягнутим, тут не так-то вже й гаряче! Я відповідав: «Ні, ні, не буде», — і, може, мені й справді було не холодно; принаймні захворіти я вже не боявся, я вже не думав, що мені треба будь-що жити, аби працювати. Я звільнявся від пальта; ми входили до ресторанної зали під марш, який витинали цигани, посувалися між рядами накритих столиків, наче легкою дорогою слави, і, підбадьорювані, наснажувані, натхнені громом оркестру, який віддавав нам військову честь-хвалу, який незаслужено звеличував нас, ми прикривали цю бадьорість урочистим і холодним виразом на обличчі, втомленою ходою, тільки щоб не нагадувати кафешантанних дівуль, котрі, проспівавши на войовничий лад пікантний куплетик, вибігають на біс із хвацьким виглядом звитяжного генерала. Від цієї хвилини я ставав новою людиною, я вже більше не був онуком моєї бабусі, я згадував про неї вже виходячи з ресторану, я ходив у братах тих Гарсонів, які обслуговували нас. Стільки пива, тим паче шампану, я б і за тиждень не випив у Бальбеку; коли тяма у мене залишалася погідна і ясна, вона точно визначала міру насолоди, яку давали мені ці трунки, й мені легко було втримуватись від надуживань; нині ж свою дозу я випивав за годину, та ще й робив кілька ковтків портвейну, хоча з неуважности забував ним посмакувати, а скрипалеві за його цигикання давав два «луї», що їх я громадив цілий місяць на якусь обнову (яку саме, я тут уже не міг згадати). Гарсони, носячи на витягнутих долонях полумиски, гоном ганяли між столиками, складалося враження, ніби єдина мета їхнього бігу якраз і полягала в тім, щоб не випустити посуду. І справді, шоколадні суфле доходили, куди їх націлено, не перекидаючись, повикладувана довкола ягняти «польяк» картопелька по-англійському, попри те що галоп мав би перетрусити її, не порушувала ладу. Я помітив одного зі служників: височенний, оперений чудовим чорним чубом, рябий на виду, що робило його схожим на рідкісного птаха, цей хлопець гасав без перерви і нібито навіть знічев'я з кінця в кінець зали і скидався на якогось ару, які наповнюють великі вольєри в зоологічних садах жовтожарою своєю закраскою і незбагненним хвилюванням. Незабаром видовисько ставало, принаймні в моїх очах, погіднішим і тихішим. Усе це шастання, від якого аж світ макітрився, влягалось. Я дивився на округлі столики, тьма-тьменна їх захаращувала ресторан, як планети захаращують небеса на старовинних алегоричних картинах. Причому всі ці світила були наділені нездоланною силою тяжіння, обідники дивилися лише на столики, за якими сиділи не вони; всі, окрім якогось багатого амфітріону, якому пощастило затягти до ресторану маститого письменника і який тепер зі шкури пнувся, аби з допомогою магічної сили верткого столу витягти щось із письменника, а письменник говорив про якісь дрібнички і, все-таки, чарував дам. Гармонії цих астральних столиків не порушувало ненастанне кружляння незліченних служебників, саме тому, що вони не сиділи, як обідники, а знай собі снували, їхнє порання відбувалося в іншій сфері і то сфері вищій. Звичайно, один біг по салати, інший по вино або по склянки. Але хоча кожен виконував своє замовлення, з їхнього безупинного гону між круглими столиками можна було вивести закон цього метушливого і планового вештання. Сидячи за купами квітів, двоє страшил-касирок, заклопотаних безконечними підрахунками, нагадували собою ворожок, які силкувалися з допомогою астрологічних обчислень передбачити збурення, які вряди-годи траплялися на цьому небесному склепінні, вибудуваному згідно з середньовічною наукою. І мені було трохи шкода всіх цих общників, бо я відчував, що для них круглі столики — не планети і що вони не захоплюються розтином речей, завдяки якому речі втрачають для нас свою звичну подобу і який дає нам змогу проводити аналогії. Вони думали, що вони обідають з тим-то і тим-то, що обід вийде їм десь на таку-то суму і що завтра все вернеться на круги свої. І, мабуть, їх зовсім не цікавило сновигання цих хлопців, які пильних справ, очевидно, зараз не мали і врочисто обносили хлібом у кошиках. Деякі з них, зовсім молодесенькі, отупівши від штурханів, які їм роздавали дорогою старші кельнери, меланхолійно втуплювали очі в далеку мрію і веселішали лише, коли якийсь клієнт із тих, хто мешкав у бальбецькому готелі, де вони служили раніше, озивався до них і просив саме їх забрати нездале шампанське, і таким дорученням вони дуже пишалися. Я дослухався до своїх нервів і відчув у їхньому бринінні блаженство, не залежне від явищ зовнішнього світу, наділених здатністю викликати райський стан, у який я і сам навчився впроваджувати себе через невелике переміщення мого тіла чи моєї уваги, подібно до того, як легеньке натискування на заплющене око дає враження барви. Я випивав багато портвейну, і як замовляв ще, то не так у передчутті втіхи, яку міг дістати від кількох зайвих келишків, як тому, що дуже сильно смакували випиті чарки. Я давав музиці вести за нотами мою осолоду, і вона слухняно мостилася на кожній ноті. Подібно до хімічної фабрики, яка постачає масово речовини, що трапляються у природі принагідно й рідко, рівбельський ресторан зараз збирав під своїм дахом більше жінок, які спокушали таємною надією щастя, ніж випадок зводив мене з ними протягом року на прогулянках; тим паче, музика, яку ми слухали: аранжування вальсів, німецьких опереток, кафешантанних пісеньок, — усе це було для мене нове, — теж являла собою якийсь ефемерний світ насолод, що наклався на той, іще хмільніший. Бо кожен мотив, своєрідний, як жінка, на відміну від неї не ховав таємниці розкошів для когось одного; він пропонував повідати її і мені, він дивився на мене у живі очі, підходив до мене то капризною, то грайливою ходою, озивався до мене, підсипався до мене, ніби я нараз став повабливішим, потужнішим чи багатшим; мені ввижалося все-таки в цих мелодіях щось жорстоке, бо безкорисливе почуття краси, проблиск розуму — все це їм чуже; для них існує тільки тілесна усолода. І вони найбезжальніше і найбезнадійніше пекло для побіденного ревнивця, якому вони малюють цю втіху, втіху, зажиту коханою жінкою з іншим, як єдину річ, яка існує на світі для тієї, що заполонює ревнивця цілком. Але поки я стиха курникав цю мелодію і повертав їй її поцілунок, властива лише їй, черпана з неї насолода ставала для мене все дорожчою, і я ладен був покинути рідню і піти за цим мотивом у той дивний світ, який він будував у невидимому, віддаючись то знемогою, то ярістю. Хоча така втіха не підносить цінности людини, яка її переживає, бо зазнає її лише вона сама, і хоча в жінці, яка нас помітила і якій ми знемилилися, було б байдуже, чи сповнена наша душа в цю мить суб'єктивного блаженства, — судження про нас у неї, однак, не змінилося б на краще; попри все це я відчував приплив у собі сил, упевнености. Мені здавалося, що моє кохання не може викликати відразу чи усмішку, що в ньому криються хвильна краса, чари музики, і що музика — це сприятливе середовище, де я і моя кохана, раптово зійшовшись, могли б зустрічатися. Ресторан одвідували не лише жінки напівсвіту, а й світські люди, вони приходили сюди на підвечірок о п'ятій або влаштовували великі обіди. Чаювання відбувалося в довгій і вузькій заскленій галереї, подібній до коридору; цей коридор сполучав хол із садом і вів до саду, від якого галерею відокремлювала, окрім кам'яних слупів, скляна стіна з кількома відчиненими у різних місцях віконцями. Через це тут не тільки гуляли протяги, а й блукали раптові, швидкі, сліпучі сполохи сонця, ось чому жінок-чаювальниць погано було видно, і коли вони, скупчившись між столиками, розставленими по два обабіч на всю довж цього плящаного джерельця, пригублювали чашку або вклонялися, то за кожним рухом усе так і грало, від чого галерея здавалася водоймою, вершею, куди рибалка понапускав упійманої осяйної риби, — ця риба наполовину вистромилася з води, купається в промінні й мигоче в очах того, хто за нею спостерігає, своїм веселчатим іскрінням. Через кілька годин у їдальні, куди, звичайно, подавано обід, запалювали світло, хоча надворі було ще ясно, настільки, що в саду поруч з альтанками, такими примарними — якась бліда потороча — у вечірніх сутінках, було видно підстрижені дерева, зелень, аж синь яких пронизувало останнє проміння і які з освітленої лампами їдальні поставали перед нашим зором уже не як жінки, які вздовж синювато-золотавого коридору чаювали вдень ув огнистій вогкій сітці, а як рослинність блідо-зеленого величезного акваріума, підсвіченого неприродним світлом. Нарешті вставано од столу; за трапезою гості весь час переглядалися між собою, узнавали один одного, запитували, хто там за сусідніми столиками, а проте тісно гуртувалися між собою за власним столиком; але сила тяжіння, яка прив'язувала їх до амфітріону, одразу слабла, коли вони переходили пити каву в коридор, де удень чайовано; часто при такому переході від рухливих чаркувальників відвихалася одна чи кілька частинок: їм було несила подолати тяжіння, що йшло від столу суперника, і вони надовго відривалися від свого, а їх заступали пани чи панії, які підходили привітатися з приятелями і, перш ніж відійти від них, казали: «Тікаю до пана X. — сьогодні я його гість». І в цей час можна було сказати: перед тобою два букети, які помінялися квітами. Потім і коридор безлюднів. Після обіду ще бувало ясно, тому не запалювано в довгому коридорі світла, за скляною коридорною стіною схилене гілля дерев можна було взяти за алею в тінявому, темному саду. Іноді у сутіні ще трапезувала якась дама. Одного вечора, простуючи крізь сутінь до виходу, я вгледів гожу принцесу Люксембурзьку, вона сиділа в незнайомому мені товаристві. Я вклонився на ході. Упізнавши мене, вона кивнула з усмішкою: високо-високо над уклоном, випущені цим самим рухом, зграйно злинули звернені до мене слова трохи задовгого вітання, вимовленого не на те, щоб зупинити мене, а тільки щоб доповнити уклін, озвучити його. Але слова були невиразні, а голос лунав солодко й музично, наче в гаю тьохкав соловейко. Якщо Сен-Лу хотілося завершити вечір у гурті здибаних приятелів і він вирушав з ними в казино на сусідній пляж, а мене усаджував до повоза самого, я наказував візникові поганяти, аби скоротити час, який я мав провести сам, без товариства, щоб позбавити себе турботи постачати своїй вражливості — даючи машині хід назад і вириваючись із тієї апатії, в яку мене втягло, наче у триби, — відчуття мінливости, якими в Рівбелі мене забезпечували інші. Можливість поцілуватися у кромішній пітьмі з зустрічним повозом на дорозі, де двом каретам не роз'їхатися, грузькість грунту частих завалів надморського бескеття, близькість крутого спуску до моря — ніщо не могло змусити мене здобутися на зусилля, аби усвідомити небезпеку і страх перед лицем такої небезпеки. Подібно до того як свій творчий доробок ми завдячуємо не стільки жадобі слави, скільки посидючості, так само не радісне теперішнє, а мудрий погляд на минуле допомагає нам охороняти свою прийдешність. Отож коли, ледь прибуваючи до Рівбеля, я відкидав костури тями та самоконтролю, які підсобляють не знепутити нашій немочі, і занедужував на якусь моральну атаксію, то вино, напинаючи мої нерви до краю, надавало хвилинам, проведеним там, особливої вартости, надавало їм чару, не посилюючи, проте, моєї здольности чи бодай горливости оберігати їх; моя екзальтація, вбиваючись у таку силу, що я ладен був пожертвувати за неї всім своїм майбутнім життям, виривала ті хвилини з нього; я був замкнений у теперішності, як герой, як п'яничка; моє минуле, одразу потьмарившись, уже не відкидало переді мною тіні, яку ми називаємо потомністю; бачачи мету життя вже не в справдженні марень минулого, а в блаженстві теперішньої миті, я не зазирав уперед. То була позірна суперечність, а проте тієї миті, коли я спізнав найбільшої втіхи, коли я відчував, що моє життя може бути щасливим, коли його ціна в моїх очах мала зрости, тієї самої миті, позбувшись усіх клопотів, якими воно досі обтяжувало мене, я без вагання віддав його на волю випадку. Власне, я лише для вечорів збирав усю свою безпечність, а інші розтягують її на все життя і щодня наражаються без потреби на ризик морської подорожі, польоту на аероплані, поїздки на авті, тоді як удома їх очікує істота, чиє життя розбила б вістка про їхню загибель, або тимчасом як від цілости їхнього крихкого мозку залежить вихід книжки, з якою в них пов'язується весь сенс буття. Отож-бо, якби одного з вечорів, які ми проводили урівбельському ресторані, хтось прийшов мене вбити, я, бачачи лише в обмарній далечині мою бабусю, моє прийдешнє життя, книги, які були ще в чорнильниці, розімлілий від аромату жінки, яка сиділа за сусіднім столиком, від ґречности кельнерів, від обводу вальсу, прип'ятий до відчуття миті, весь у ньому, ставлячи перед собою одну-однісіньку мету — не розлучатися з нею, я б сконав, учепившись у неї, я віддав би себе на поталу, не боронячись, не рухаючись, — так бджола, одурманена тютюновим димом, не думає про повні щільники свого вулика. Мушу, зрештою, сказати, що, на противагу несамовитій моїй екзальтації, нікчемність, у яку западали найважливіші для мене речі, не милувала і панни Сімоне вкупі з її приятельками. Знайомство з ними уявлялося мені тепер справою легкою, але геть байдужою, мене обходило тільки відчуття миті, бо це відчуття було дуже сильне, бо мене радували ледве вловні його переливи, навіть його безперервність; усе інше — родичі, робота, розваги, бальбецькі дівчата — важило не більше, ніж бризки шумовиння на вітрюгані, який не дає йому осісти, залежало тільки від сили цього внутрішнього відчуття; у хміль вкидає на кілька годин суб'єктивний ідеалізм, чистий феноменалізм; усе лише позірність і цілком підкорене нашому всемогутньому «я». Зрештою, це не означає, що в такому стані щире кохання, якщо тільки ми справді кохаємо, неможливе. Але ми ясно відчуваємо — так ніби попали в інше середовище, — що ще не знаний нам вплив змінив межі цього почуття, що ми оцінюємо його інакше. Звісно, ми відшукуємо наше кохання, але воно перемістилося, воно вже не тисне на нас, воно здобріло відчуттям, яке дістає від теперішности і яке нас удовольняє, бо нам байдуже до того, що не животрепетне. На жаль, коефіцієнт, який змінює в такий спосіб вартості, змінює їх тільки під час сп'яніння. Люди, які вже втратили для нас будь-яку вагу, на яких ми дмухали як на миляні баньки, завтра знову її набудуть; доведеться знову братися до справи, яка здавалася нам безнадійною. І це ще не найважливіше. Математика завтрашня, така сама, як і вчорашня, математика, з задачами якої нам неминуче доведеться змагатися, керує нами і в ті години, непомітно для нас самих. Якщо поблизу присутня жінка чеснотлива чи недоброзичлива, — те, що так важко було напередодні, а саме, подобатися їй, видається нам нині у мільйон разів легшим, хоча легшим наше завдання не стало анітрохи — насправді ми змінилися тільки в наших очах, наших духовних очах. І ця жінка так само сердиться на нас за ті вільнощі, яких ми допустилися щодо неї, як завтра сердитимемося ми самі на себе, за те, що дали сто франків посильному, а причина роздратування одна й та сама, тільки ми її усвідомлюємо пізніше: тверезість. Я не був знайомий з жодною жінкою, які були в Рівбелі, але вони були складником мого сп'яніння, подібно до того як відбитки є складником дзеркала, тим-то вони видавалися мені в тисячу разів пожаданішими, ніж панна Сімоне, яка робилася все безплотнішою. Молода блондинка в солом'яному капелюшку, прибраному польовими квітами, журлива і самотня, поглянула на мене невидючим поглядом і справила на мене приємне враження. Потім ще одна, потім ще; нарешті, брюнетка з яскравою церою. Майже всі вони були знайомі з Сен-Лу, але не зі мною. До зустрічі з теперішньою своєю коханкою Сен-Лу довго розважався в тісному гурті з гультяями, та в ресторані, де вечеряло стільки жінок, багато з яких були в Рівбелі випадково, бо приїхали на море, одні, сподіваючись побачитися з колишнім коханцем, інші, щоб завести собі любаса, Сен-Лу був майже з усіма знайомий через те, що серед них не було майже жодної, з ким він сам або хтось із його друзів не провів би хоча б одну ніч. Робер їм не кланявся, як вони були з чоловіком, вони ж дивилися на нього пильніше, ніж на будь-кого іншого, бо знали, що він байдужий до всіх жінок, окрім своєї акторки (саме цим він і чарував їх), але вдавали, ніби з ним незнайомі. А одна з них шептала: «Це бідолаха Сен-Лу. Здається, він досі кохає свою хльорку. Оце-то кохання! А який же він хорошун! З розуму може звести! А що вже шиковний. Випадає деяким бабам щастя! У нього шик у всьому. Я добре його знала, коли жила з Орлеанським. їх, бувало, водою не розлити. І з ким він тільки тоді не тягався! А ниці — Боже борони! Він за нею ходить хвостом. їй, можна сказати, поталанило. Не розумію, що він у ній знайшов. Квач — ось він хто. Адже вона ходить, як крячка, вусиська, як у таргана, білизна брудна. Найубогіша робітниця, і та б від її штанців відмовилася. Подивіться, які в нього очі, за такого хлопця можна кинутися в огонь. Тс, він мене впізнав, сміється, ще б пак, колись ми з ним зналися. Йому треба тільки нагадати». Робер перезирався з цими жінками тямущим поглядом. Мені хотілося, щоб Робер їм мене відрекомендував, хотілося домовитися з ними про зустріч, хай навіть я й не зможу потім прийти на побачення. Бо інакше личко кожної з них зосталося б у моїй пам'яті без чогось тільки йому властивого, — ніби запнутого заслоною, без того, що відрізняє його від інших жіночих облич, чого ми не можемо собі уявити, доки не побачимо, і що прозирає лише в погляді, який ладен зглянутися на нашу жагу й обіцяє удобрухати її. А проте, навіть отак збіднені, їхні личка були для мене чимось збільшим, ніж обличчя жінок, відомих високою мораллю, обличчя, які, на противагу рівбельським, здавалися мені пласкими, без глибини, зробленими з одного кавалка. Певна річ, для мене вони були не тим, чим мали бути для Робера: за прозорою для нього байдужістю мертвих рис, які лише вдають, ніби його не знають, чи за банальністю уклону, яким ці жінки могли відповісти на чиє завгодно вітання, йому пам'ять воскрешала, малювала серед розпущеного волосся млосні губи і приплющені очі, одну з тих німих картин, які художник, замазуючи очі посполитому глядачеві, прикриває якимось скромненьким полотном. А я відчував, що нічого від моєї істоти не проникло ні в одну з цих жінок і що вони нічого від мене не візьмуть і не понесуть незнаними дорогами свого життя, і для мене, на противагу Роберові, їхні обличчя були, звичайно, закриті. Але для мене було важливо знати, що вони розкриваються, і це надавало їм у моїх очах вартосте, якої я б у них не виявив, якби вони були тільки гарними медалями, а не медальйонами, які берегли любовні спогади. А Сен-Лу не сиділося, він приховував під усмішкою дворака завзяття воїна, і, дивлячись на нього, я думав про те, що такий самий енергійний обрис трикутного обличчя, як він, природніший для бойовитого лучника, ніж для витонченого ерудита, мали, мабуть, його предки. Під тонкою шкірою вгадувалося зухвальство будови, феодальна архітектура. Його голова нагадувала вежу старовинного дон-жону, зубці якої хоч і занедбані, але цілі, а в вежі тепер — книгозбірня. Повертаючись до Бальбека, я весь час і майже несвідомо, як приспів, приказував про незнайомку, якій рекомендував мене Робер: «Яка розкішна жінка!» Звісно, ці слова я твердив не після тривалого розмислу, а в піднесеному гуморі. А проте, якби я мав при собі тисячу франків і якби ювелірні крамниці були ще відчинені, я купив би незнайомці перстеника. Коли наше життя точиться в різних площинах, доводиться щедро віддавати себе людям, які завтра тебе зовсім не обходитимуть. Але ти повинен відповідати за вчорашні свої слова. У такі вечори я повертався пізніше і в номері, вже не ворожому мені, залюбки лягав у постіль, а тим часом, коли я тільки приїхав, то переконував себе, що мені в цій постелі буде незручно; нині ж, кажу, моє втомлене тіло шукало в ній підпори; спершу стегна, потім крижі, потім плечі намагалися в кожній своїй точці так щільно обіпнутися простирадлами, ніби моя змора — скульптор і їй хотілося зняти зліпок з усього тіла. Але заснути я не міг, я відчував, що вже світає; спокій, здоров'я де тепер і дівалися. Мене огортало розпачливе почуття, що я їх уже ніколи не віднайду. Щоб вони до мене вернулися, мені потрібен довгий сон. А як я і здрімну, через дві години мене все одно збудить симфонічний концерт. Нараз я засинав, провалювався в той важкий сон, який відкриває нам повернення молодосте, відродження минулих років, утрачених почуттів, розутілення, переселення душ, змертвихвстання, відступ до нижчих царств природи (кажуть, що ми часто бачимо вві сні звірів, але майже завше забувають, що вві сні ми самі — звірі, позбавлені розуму, який кидає на речі світло достеменности; уві сні видовисько життя постає перед нами якимсь маревом, маревом хвилинним та ще й приреченим одразу на забуття; попередня картина поглинається наступною, як у чарівному ліхтарі при зміні шибочки одне зображення напливає на інше), — усі тайни, які нам нібито незнані і в які насправді нас утаємничувано майже щоночі, так само як і в іншу велику тайну, тайну знищення і воскресіння. Оскільки я ставав ще неуважнішим через те, що рівбельська вечеря погано перетравлювалася, послідовне і перебіжне освітлення темних закамарків моєї минувшини робило з мене істоту, для якої найвищим щастям було б спіткати Леграндена, з яким я оце вві сні розмовляв. Потім навіть власне життя сховалося від мене за новою декорацією, поставленою нібито на авансцені, декорацією, перед якою, поки за нею перелаштовують сцену, дається інтермедія. Та інтермедія, в якій я грав, була у стилі східної казки, я нічогісінько не міг пригадати ні про своє минуле, ні про самого себе відтятий від сцени надто близько поставленою декорацією, я виступав у ролі того, кого вибивають палицею і кого карають за провину, невідому мені самому: за те, що я перебрав портвейну. Потім я раптом прокидався і виявляв, що проспав симфонічний концерт. Полудень минувсь, у цьому я переконався, глянувши на годинника після кількох спроб підвестися, спроб спершу марних, уриваних відкиданням на подушку, але відкиданням на хвильку-дві, як буває після сну і після всякого сп'яніння, хоч би чим воно спричинялося: перепоєм чи одужанням; а втім, ще не глянувши на годинника, я знав, що вже по дванадцятій. Учора ввечері я був усього лише спустошеним, невагомим створінням і (адже для того, щоб сидіти, треба спершу полежати, а щоб мовчати, треба виспатися) весь час рухався і без угаву балакав, був позбавлений стійкости, центру ваги, був запущений у простір, і мені ввижалося, що цей похмурий політ може тривати, поки мене занесе аж десь на місяць. Та якщо уві сні мої очі не бачили, котра година, то моє тіло вміло визначити час; воно вираховувало його не з циферблату, позначеного на поверхні, а з дедалі сильнішого напливу моїх зміцнілих сил, що їх немов могутній дзиґар ліком своїх хвилин, поділка за поділкою, переливає вниз від мозку до тіла, де нині купчилися вони всі, аж до колін непочатий надмір їхніх запасів. Якщо правда, що море було колись нашою рідною стихією і що для того, аби зміцніти, треба знов занурити в нього кров, то з не меншою підставою те саме можна сказати і про забуття, про духове небуття; поринувши в нього, тобі здається, ніби ти кілька годин перебував поза часом; але сили, нагромаджені за цей час і ще не зужиті, так само відмірюють його своєю кількістю, як ходики або сипучий пісок у клепсидрі. Зрештою урвати такий сон не легше, ніж тривале чування, бо все на світі поривається до продовження, і якщо правда, що деякі наркотики присипляють, то довгий сон — це ще дужчий наркотик, пробудження в такому разі дається важко. Як моряк, що вже добре бачить пірс, куди причалить його судно, все ще кидане хвилями, я думав про те, що треба глянути на годинника і встати, але моє тіло щосекунди відкидало в сон; пристати було непросто, і, перш ніж звестися на рівні, дійти до годинника і зіставити його годину з тією, яку показувало багатство тілесних сил, якими тепер повнилися мої натомлені ноги, я ще разів зо два, зо три відкидався на подушку. Нарешті я узрів ясно: «Друга година дня!»; я дзвонив, але одразу ж знов западав у сон, цього разу, мабуть, куди довший, якщо судити з повноти відпочинку і з виниклого в мене, тільки-но я прокидався, враження, що минула довга-предовга ніч. Франсуаза, будячи мене, говорила, що вона прийшла на мій дзвінок. Цей другий сон, який здавався мені довшим за перший і якому я завдячував таким чудовим гумором і таким повним забуттям, тривав, можливо, не більше як півхвилини. Бабуся відчиняла двері до мого номера, я питав її про сімейство Леґранденів. Сказати, що я повертався до спокою та здоров'я, було б сказати надто мало: бо вчора мене від них відмежовувало щось більше, ніж просто відстань, бо цілу ніч я мусив змагатися з супротивною хвилею — і що ж? — так і не наблизився до них, натомість спокій та здоров'я вернулися до мене самі. У деяких, хоча й болючих точках поки що порожньої голови, яка колись таки трісне і вже назавше випустить їх, мої думки знову відзискували своє місце, щоб зажити життям, яким вони досі, на жаль, не вміли скористатися. Я ще раз уникнув нічниць, потоку, цілої лавини нервових нападів. Я вже анітрохи не боявся всього, що загрожувало мені попереднього дня, коли я втратив спокій. Нове життя відкривалося переді мною, ще не зробивши жодного руху, бо я й досі відчував себе розбитим, але бадьорим, я раював блаженством утоми; вона відокремила одну від одної і попереламувала кістки моїх ніг, моїх рук, і тепер мені здавалося, ніби вони переді мною складені і їм хочеться зростися, повправляти їх на місце залежить від мене, треба тільки заспівати, як будівничому в байці. Нараз переді мною постав образ молодої блондинки з сумним виразом на личку, тієї, що я бачив у Рівбелі, тієї, що тільки глянула на мене. Протягом вечора мені подобалися й інші, тепер вона одна вилонювалася з глибин моєї пам'яти. Мені здавалося, ніби я їй запам'ятався, я ждав, що вона пришле до мене когось із рівбельських служників. Сен-Лу не знав її, але думав, що вона жінка порядна. Було б важко бачитися з нею, бачитися постійно. Але задля цього я був готовий на все, я думав тільки про неї. Філософія любить міркувати про волю і необхідність. Мабуть, ні в чому так повно не виявляє себе необхідність, як в епізоді, коли з допомогою підіймальної сили, загнаної, поки ми діємо, всередину, вона, тільки-но думка втихомирюється, підхоплює один з наших спогадів, досі пригнічений безладом на рівні решти всіх, і виштовхує його вгору, бо, хоча ми про це і не здогадувалися, чарів у ньому було більше, ніж у будь-якому іншому, та ба, ми звертаємо на це увагу через двадцять чотири години. А воднораз, може, це і найвільніший акт, бо він ще не залежить від звички, цієї своєрідної розумової манії, яка в коханні сприяє відновленню однієї-однісінької людської подоби. Було це, власне, другого дня потому, як переді мною так чарівно продефілювали дівчата. Я спробував про них розпитатися в тих, хто щороку навідувався до Бальбека й зупинявсь у нашому готелі. Жодними даними я так і не розжився. Чому — це мені потім розтлумачила одна світлина. Хто б міг тепер розпізнати в них, вирослих — віднедавна — з того віку, коли люди так разюче змінюються, аморфну і все-таки гожу, ще зовсім дитинну бурсу дівчаток, які заледве кілька років тому сиділи на піску довкола намету, утворюючи якесь білясте сузір'я, де можна було розрізнити пару очей, що блищали яскравіше, ніж інші, лукаве личко, біляве волосся, розрізнити й одразу ж утратити з очей, миттю злити їх водне всередині розпливчастої молошно-білої туманности? Безперечно, за тих іще недавніх часів невиразне було не враження від гурту, як у мене вчора, коли він появився переді мною вперше, а сам цей гурт. Тоді ці маленькі дівчиська були на нижчому щаблі розвитку, коли індивідуальність ще не кладе відбитку на кожне обличчя. Подібно до первісних організмів, у яких особні майже не існує, у якої вона створюється не так кожним поліпом зокрема, як зліпленою з них колонією поліпів, вони горнулися одна до одної. Вряди-годи одна з них звалювала додолу свою сусідку, і тоді дикий регіт, — а сміх був, здається, єдиним об'явом їхнього внутрішнього життя, — стрясав ними всіма одночасно, затираючи, зливаючи ці нечіткі перекривлені личка в драглі єдиного кетяга, іскристого і тремтливого. На старій фотографії, яку вони мені потім подарували і яку я зберіг, їхня дитяча громадка налічує рівно стільки само статисток, скільки згодом брало участь у дефіле жінок; відчувається, що на пляжі вони мали вже вирізнятися незвичайною плямою, що брала на себе очі; але особистість кожної можна зрозуміти лише умоглядно, беручи в рахубу всі можливі замолоду перетворення аж до тієї межі, коли нові форми заявлять про свої права на іншу особистість, яку теж доведеться розпізнати за високим зростом і витким волоссям, гожі риси якої, мабуть, викривляла зморшкувата гримаса, видима на знімку; а що відстань, пройдена за короткий час тілесною подобою кожної з цих дівчат, давала про цю зміну вельми невиразне уявлення і що, з другого боку, те, що мали вони спільного, тобто гуртового, і тоді вже випиналося різко, то навіть найкращі приятельки плутали їх іноді на фотографіях, аж поки сумніви розбивалися завдяки якійсь оздобі, що її, як було точно відомо, носила лиш одна з них. Та доба, така відмінна від теперішнього дня, коли я їх побачив на узмор'ї, така відмінна і водночас така недавня, минула, а вони так і не розучилися сміятися, як я переконався вчора; але цей сміх був уже не дзвінкий сміх, майже дурний сміх дитинства, спазматичне відпруження, від якого їхні голови щохвилини пірнали, — мов табуни пліток у Вівонні, що зненацька пропадали у глибові, аби через мить з'явитися знову; обличчя дівчат тепер були самобутні; очі їхні скеровані до певної мети; і тільки непевність, розпливчастість мого первісного, вчорашнього, сприйняття могла поєднати без розбору — як це робив їхній давній сміх та старі світлини, споради[175], які нині набули своєрідности і відірвалися від блідої мадрепори.[176] Звісно, коли мене поминали гарні дівчата, я обіцяв собі ще раз зустрітися з ними. Зазвичай такі дівчата більше не появляються, зрештою пам'ять, яка швидко забувала про їхнє існування, на превелику силу відшукала б їхні риси; наші очі не впізнали б їх, мабуть, а тим часом перед нами вже сунуть інші дівчата, яких ми теж більше не побачимо. Але часом — і так саме й сталося з зухвалим роєм — випадок уперто спроваджує їх до нас. Випадок цей здається нам щасливим, бо ми пізнаємо в ньому якийсь організаційний почин, силу, скеровану на упорядкування нашого життя; завдяки йому стає міцною, невідворотною, а іноді — після перерви, яка подає надію, що ми перестанемо згадувати, — і жорстокою постійність образів, які ми будемо вважати за нашу долю і які, аби не цей випадок, ми невдовзі забули б так само легко, як забули багато інших. Роберова відпустка добігала кінця. Своїх дівчат я вже не здибав на пляжі. Удень Сен-Лу бував мало в Бальбеку і не мав змоги взятися за дівчат і спробувати ради мене познайомитися з ними. Зате ввечері він був вільніший і, як і раніше, часто забирав мене до Рівбеля. У таких ресторанах, як рівбельський, або ж у міських парках, у потягах зустрічаються люди, прикриті банальною зовнішністю, але з таким прізвищем, яке вражає нас, коли ми, поцікавившись випадково, дізнаємося, що це не простий, як ми гадали, смертний, а не хто інший, як міністр або герцог, про якого ми багато чули. Кілька вже разів у рівбельському ресторані ми з Робером бачили, як сідав за і столик незадовго до закриття високий чоловік міцної статури, з правильними рисами, зі шпакуватою бородою, з задуманими і втупленими кудись у простір очима. Одного вечора ми спитали в ресторатора, хто цей незнаний, самотній і спізнілий гість. «Як? Ви не знаєте славного маляра Ельстіра?» — вигукнув власник ресторану. Сванн якось згадав про нього при мені, а з якої оказії — вже забулося. Але проочення спогаду, так само як при читанні проочення члена речення, іноді породжує не непевність, а передчасну певність. «Це Сваннів приятель, дуже відомий художник, великий славута», — сказав я Роберові. Тієї ж миті по нас обох пробігли дрожі на думку, що Ельстір — великий митець, знаменитість, а потім на думку, що він не розрізняє нас від інших трапезників і гадки не має, як умліваємо ми, коли думаємо про його талант. Звичайно, те, що він не підозрює про наше захоплення і про наше знайомство зі Сванном, було б для нас не таке прикре не на курорті. Але ми були ще в тому віці, коли ентузіазм не може залишатися безмовним, до того ж ми попали в середовище, де інкогніто давить, і ось ми за двома підписами послали Ельстірові листа, де призналися, що за кілька кроків від нього обідають двоє палких шанувальників його таланту, двоє приятелів його великого друга Сванна, і просили дозволити висловити йому свою пошану. Гарсон зголосився передати наше послання цій великій людині. Таким славетним, як правив господар локалю (ним він стане за яких кілька років), Ельстір, мабуть, тоді ще не був. Але Ельстір був один з перших ресторанних клієнтів, як це ще було щось подібне до ферми, і привів з собою цілу колонію художників (зрештою всі вони перебралися десь-інде, коли ферма, де їли на свіжому повітрі, під накриттям, перетворилася на шиковний ресторан; сам Ельстір знов з'явився у Рівбелі лише тому, що його дружина, з якою він жив неподалік, кудись поїхала). Великий талант, хай ще й не визнаний, завжди викликає захоплення, і господаря ферми могли в цьому переконати розпити заїжджих англійок, жаждивих знати, який спосіб життя веде Ельстір, або море листів, які той одержує з-за кордону. Тоді принципал зауважив ще, що Ельстір не любить, щоб його відривали від роботи, що він устає вночі, іде з молодим натурником до моря, і той, голий, позує йому при місячному світлі; і він, хазяїн, сказав собі, що художник так багато працює не марно і що туристи захоплюються ним не даремне, коли він упізнав на Ельстіровому полотні дерев'яний хрест, поставлений при в'їзді до Рівбеля. — Наш хрест! — приказував він вражено. — Усі чотири частини! Ба, це великий труд! І він уже не знав що й думати: а що як маленький «Схід сонця над морем», який Ельстір подарував йому, це цілий маєток? Ми побачили, як Ельстір прочитав нашого листа, як поклав його до кишені, дообідав, попросив подати речі, потім підвівся з-за столу, і ми, певні, що образили його нашим зверненням до нього, і хотіли і боялися непомітно зникнути. Ми ні на мить не задумувалися над, здавалося б, найважливішим, над тим, що наше умлівання перед Ельстіром, у щирості якого ми нікому не дозволили б засумніватися, яке могло нас порвати на якийсь сміливий крок, на який завгодно подвиг, якщо це буде треба великій людині, наше умлівання не було таким, як ми його собі уявляли, — схилянням шанувальників: адже жодної Ельстірової картини ми не бачили. Захоплене почуття викликало у нас абстрактне поняття — великий художник, а не його, невідомий нам, пензель. Власне, то було схиляння порожнє, якесь паспарту із збуджених нервів, сентиментальна оправа для безпредметового умлівання, себто щось нерозривно пов'язане з дитинством, мов ті органи, які відумирають у дорослого; ми ж були ще діти. Тим часом Ельстір підійшов до дверей, потім раптом повернувся і рушив до нас. Мене пойняв блаженний страх, який через кілька років уже ніщо не могло б на мене нагнати, бо звичка до товариства не допускає навіть думки, що можуть виникнути приводи для таких хвилювань, до яких у нас ще й з віком слабне здатність. Ельстір сів до нашого столика, але, хоч би скільки я згадував у розмові Сванна, він пропускав мої слова повз вуха. Я подумав, що він його не знає. А все ж до своєї бальбецької робітні він мене запросив, чого не можна було сказати про Робера, і доступ туди мені, мабуть, відкрила не Сваннова рекомендація, якщо Ельстір і справді з ним дружив (у житті безкорисливі почуття відіграють куди більшу ролю, ніж ми собі гадаємо), а кілька сказаних мною слів, з яких Ельстір переконався, що я кохаюся в мистецтві. Він був настільки ж ласкавіший зі мною, ніж Сен-Лу, наскільки ґречність Сен-Лу була ґречніша за люб'язність дрібного буржуа. Проти ввічливости великого художника ввічливість того, хто панського ложа, хоч би який ввічливий він був, здається лицедійством, фальшуванням. Сен-Лу любив подобатися, Ельстір любив роздавати, любив віддавати себе іншим. Усе, що він мав — думки, твори та решту, — все, куди безвартісніше в його очах, він залюбки віддав би тому, хто його зрозумів. Але за браком стерпного товариства він жив самотньо, відлюдно, і світські люди вважали це позою і невихованістю, влада — неблагонадійністю, сусіди — бзиком, а його близькі — егоїзмом та пихою. І, мабуть, попервах йому навіть на самоті була відрадна думка, що він через свої полотна на відстані звертається до тих, хто не визнавав чи скривдив його, що він підносить себе в їхній думці. Можливо, він цурався тоді всіх не з байдужосте, а з любови до людей, і, як я колись зрікся Жільберти, щоб коли-небудь постати перед нею знов, але уже в привабливішому вигляді, так і він дивився на своє малярство як на повернення до людей, з тим, щоб ті, не зустрічаючися з ним самим, його полюбили, його подивляли, говорили про нього; хто б від чого не відмовлявся — хворий, чернець, митець, герой, — він не завжди відмовляється остаточно того самого дня, коли разом зі своєю колишньою душею на це йде, не відмовляється перед тим, як відмова покаже свою протидію. Але якщо він хотів творити для кількох чоловік, то, творячи, він жив для самого себе далеко від байдужого йому тепер суспільства; самітне життя прищепило йому любов до самітносте, як буває щоразу, коли займаєшся великою справою, яка спершу нас лякає, бо нам відомо, що вона несумісна з важливими для нас меншими, не так позбавляючи їх нас, як віддаляючи нас від них. Поки ми ще не пізнали такої самотносте, ми заклопотані однією думкою: якою мірою вона сумісна з певними втіхами, які ними перестають бути, як тільки ми зазнаємо самоти. Розмовляв Ельстір з нами недовго. Я обіцяв собі побувати у нього в робітні найближчими днями, але назавтра ми з бабусею, дійшовши аж до кінця надбережжя з боку канапвільського бескеття, поворітьма, на розі однієї вулички, яка виходила на пляж, спіткали дівчину. Упершись головою в груди, як тварина, яку заганяють до обори, з ключкою для гольфа в руці вона йшла попереду якоїсь владної особи, очевидно, своєї «англійки» або добре знайомої, яка нагадувала портрет «Джефрі» Гоґарта, особи з таким червоним обличчям, ніби улюбленим її напоєм був не чай, джин, із сивуватими, але густими вусами, до яких рештки табаки причепилися у вигляді чорних лапок. Панянка, що йшла попереду, нагадувала ту зі зграйки, в якої з-під чорного поло дивилися розсміяні очі на нерухомому пухкенькому личку. Ця дівчина теж мала чорне поло, але дівчина здалася мені гарнішою за тамту: перенісся було у неї рівніше, а ніздрі ширші й м'ясистіші. До того ж та постала переді мною гордою блідолицьою дівчиною, а ця — утихомиреною рожевою дитиною. Але вона вела такий самий ровер і рукавички носила, як і та, з оленячої шкіри, звідси я виснував, що різниця, може, залежить від того, що я дивлюся тепер з іншого кута зору, та від різних околичностей, а щоб у Бальбеку жила інша дівчина, у якої все-таки так багато подібного з нею і в обличчі, і в манері одягатися, це вже малоймовірно. Вона стрельнула на мене оком. У наступні дні, коли я здибав зграйку на узмор'ї, та й згодом, коли я познайомився з усіма її дівчатами, я не мав цілковитої певносте, що якась із них, навіть та, що на неї схожа найбільше, дівчина з ровером і є та, яку я спіткав наприкінці пляжу, на розі, і яка попри майже цілковиту схожість усе ж чимось і різниться від учасниці параду. Досі я більше думав про високу, а потім знову почав цікавитися дівчиною з ключками, тобто, за моїми гадками, панною Сімоне. Йдучи вкупі з усіма, вона часто приставала, і її приятельки, які, мабуть, дуже її шанували, теж зупинялися. Саме такою, завмерлою нерухомо, в поло, з-під якого блищать її очі, я й тепер ще бачу її — як вона вимальовується на екрані, за який править їй море, відокремлена від мене прозорим лазуровим простором, часом, який збіг відтоді, бачу первісний цей образ, стончений у моїй пам'яті, бажаний, манливий, потім забутий, потім віднайдений, подобу, яку я згодом часто проектував на минувшину, щоб мати змогу сказати про дівчину, яка була в моєму номері: «Це вона!» Але, либонь, найбільше мені хотілося познайомитися з дівчиною, яка мала гераневий колір обличчя і зелені очі. Зрештою, з якою з них я б не мріяв зійтися того чи того дня, інші могли б схвилювати мене, навіть якби її не було з ними; моє бажання, пориваючись то до тієї, то до тієї, все-таки і далі — так само, як моє невиразне враження при першій зустрічі — об'єднувало їх, утворювало з них відрубний світик, який вони справді хотіли створити; як витонченому поганинові або правовірному християнинові хочеться пробратися до варварів, так хотілося мені, заприязнившися з якоюсь із дівчат, пробратись у відмолодне товариство, де панують здоров'я, бездумність, любашність, жорстокість, безглуздя і радощі. Про зустріч з Ельстіром я розповів бабусі, і вона потішилася тим, скільки користі для мого розвитку може дати моя приязнь із ним, але вважала, що досі не піти до нього — це безглуздо і неввічливо. А я тільки й думав, що про гуртик, і пропадав на надбережжі, не відаючи, о котрій годині дівчатка там з'являться. Бабусю дивувала і моя елегантність, бо я раптом згадав про свій гардероб, який досі спочивав на дні куфра. Нині я переодягався щодня і навіть написав до Парижа, аби мені прислано нові капелюхи та краватки. Курортне, як от бальбецьке, життя неабияк прикрашає личко чепурної дівчини, продавниці черепашок, тістечок або квітів, якщо воно, удане живими барвами в нашій пам'яті, стається для нас метою кожної ясної і святкової днини, яку ми проводимо на пляжі. Наші дні, хоча й не заповнені, летять тоді через це, як дні праці, і, стрілкуваті, намагнічені, легко піднімаються до тієї майбутньої миті, коли, купуючи піскові баби, троянди, амоніти, ми милуватимемося жіночим обличчям, його барвами, накладеними так чисто, наче це квітка. Але з цими продавницями можна бодай розмовляти, що нас позбавляє клопоту доробляти їм уявою ще й інші риси, окрім тих, які нам дає просте зорове враження, і, буцімто вдивляючись у портрет, відтворювати їхнє життя і примножувати його чари; а найголовніше, саме тому, що ми з ними розмовляємо, ми довідуємося, де і о котрій годині можна їх спіткати. А от із гуртиком дівчат все було зовсім інакше! їхній побут був мені не відомий, і тому в ті дні, коли я їх не бачив, я, не знаючи причини їхньої відсутности, гадав, чи немає в цьому якогось правила, чи не з'являються вони через день, у таку-то й таку погоду, і чи немає днів, коли вони не виходять зовсім. Я вже уявляв собі, як, зійшовшись із ними, казатиму: «Але ж вас того дня не було?» — «А, бо то була субота, а в суботу ми не виходимо, бо…» Аби ж то знаття, що похмурої суботи нема чого казитися, що можна переміряти пляж у всіх напрямках, посидіти біля вікна в цукерні, вдаючи, ніби їси еклер, заскочити до продавця всіляких диковин, дочекатися години купелі, концерту, морського припливу, заходу сонця, ночі і так і не побачити пожаданої зграйки! Але фатальні дні траплялися на тиждень не раз. І випадав такий день не конче на суботу. Може, тут впливали атмосферні умови, а може, вони були ні до чого. Скільки треба ретельних, але нерегулярних обсервацій незнаних цих світів, поки людина зуміє впевнитися, що це не простий збіг, що її припущення слушні, поки ми з'ясуємо певні правила цієї астрономії любощів, вивірені на гіркому досвіді! Згадавши, що я не бачив їх такого-то дня на тому тижні, я казав собі, що нині вони не прийдуть, що даремно стовбичити на пляжі. Аж гульк — вони вже тут. Натомість того дня, як я вів підрахунки, покладаючись на механіку, яка регулювала поворот певних сузір'їв, дня сприятливого, вони не з'являлися. І до первісної цієї непевносте, побачу я їх сьогодні чи ні, ліпилася ще болісніша: звідки мені знати, ану ж вони візьмуть та й поїдуть до Америки чи повернуться до Парижа? Цього вистачало, щоб я починав їх кохати. Можна обожнювати якусь жінку. Але щоб попустити цей смуток, це відчуття чогось непоправного, цей щем, який звістує кохання, — і, може, саме це, більше, ніж жінка, є метою, до якої поривається наша жага, — нам потрібна небезпека незбутносте. Так дають про себе знати сили, які діють незмінно протягом чергового любовного палу (але все-таки частіше у великих містах, де невідомий вільний день гризетки, де ми лякаємося, не дочекавшись її біля дверей майстерні) і які принаймні на мене впливали з кожною новою пристрастю. Можливо, вони невіддільні від кохання, можливо, все, що було особливістю першого молодого чуття, супроводжує нові любовні пориви завдяки пам'яті, сугестії, звичці і, проходячи через усе наше життя, підводить під спільний дах його різні вияви. Сподіваючись спіткати їх, я при першій-ліпшій нагоді рвався на пляж. Угледівши їх якось під час сніданку, я потім уже приходив на снідання пізно, бо без кінця чекав їх на узмор'ї; той короткий час, поки я сидів у їдальні, я втуплювався очима у блакить шибок; я вставав задовго перед десертом, щоб не проочити їх, як вони вийдуть на прогулянку в іншу пору, і лютився на бабусю за те, що вона, допускаючись незумисної жорстокости, затримувала мене довше за ту годину, яка здавалася мені найсприятливішою. Щоб розширити огляд, я ставив стільця обік столу; як я помічав нараз одну з них, то, оскільки всі вони були однієї, особливої породи, переді мною ніби мріла в хисткій диявольській галюцинації частина якогось ворожого мені, а все ж пожаданого марева, якого ще хвильку тому не було, але яке постійно і нерушно гніздилося в моєму мозкові. Я однаково кохав усіх дівчат заразом, не кохаючи жодної з них зокрема, а проте можливість зустрічі з ними була єдиною радістю мого життя, вона зроджувала в мені такі тверді надії, що я не боявся ніяких перепон, але надії, які часто змінювалися люттю, коли мені так і не щастило побачити дівчат. У такі хвилини вони заслоняли для мене бабусю; мандрівка мені одразу б запахла, якби ця мандрівка була в той край, де були вони. До них і тільки до них палко рвалася моя думка, коли мені здавалося, ніби я думаю про щось інше або взагалі ні про що не думаю. А коли, сам про те не знаючи, я думав про них, вони перекидалися для мене, уже зовсім безглуздо, пагористим, блакитним хвилюванням моря, у профіль парадування над морем. Я сподівався віднайти саме море, гадаючи, що мені, може, доведеться поїхати до міста, де житимуть вони. Найдивовижніше кохання до жінки — це завжди кохання до чогось іншого. Бабуся ставилася до мене нині — через те, що я захоплювався гольфом і тенісом і марнував нагоду подивитися, як працює, і послухати, що говорить один з найславетніших, як вона чула, малярів, — з погордою, яку я пояснював собі її недоумом. Я ще раніше, на Єлисейських Полях, почав здогадуватися, але цілком усвідомив лише згодом, що, кохаючи жінку, ми лише проектуємо на неї наш душевний стан; що, отже, важливі не високі прикмети жінки, а глиб цього стану, і що переживання, які у нас викликає пересічна дівчина, можуть підняти до нашої свідомости потаємніші, самобутніші, одлегліші, важливіші частки нашого «я», ніж ті, на які впливає втіха розмовляти з людиною незвичайною або навіть радість милуватися на її творіння. Зрештою я скорився бабусі, і це було тим прикріше, що Ельстір мешкав далеко від узмор'я, на одному з найновіших бальбецьких бульварів. Через спеку я мусив сісти у трамвай, який проїжджав Пляжною вулицею, і я почав фантазувати, ніби я в давньому царстві кіммерійців, а то й на батьківщині короля Марка або там, де був колись ліс Броселіанд, щоб не дивитися на дешеву розкіш навколишніх кам'яниць, між якими вілла Ельстіра була, мабуть, найбридкіша у своїй пишноті, але він усе-таки винаймав її, бо в усьому Бальбеку тільки на цій віллі давалося облаштувати велику робітню. Не роззираючись, я йшов через сад, де був газон менших розмірів, ніж у мешканців паризького передмістя, а на ньому статуетка закоханого садівника, скляні кулі, в яких можна було побачити себе, шпалери з бегоній та альтанка, де стояли крісла-гойдалки круг залізного столу. Але після всіх цих вражень, насичених міською бридотою, мене вже не обходила шоколадна карбівка на лиштві в ательє; я радів з усієї душі, бо відчував, що можу в оточенні цих етюдів у кімнаті піднестися до п'янкого відчуття краси розмаїтих форм, яких я допосі не виокремлював із загальної картини життя. І майстерня Ельстіра постала переді мною буцімто лабораторією якоїсь нової світобудови, де художник видобув з хаосу, яким є все те, що ми бачимо, і на простокутніх полотнах, розтиканих де попадя, увічнив морську хвилю, що люто шваркає об пісок своєю бузковою піною, або молодика в білій фланелевій парі, спертого на облавок судна. Куртка молодика і пінява хвиля набули нових прикмет, вони існували далі, але позбулися того, що було їхньою сутністю, — хвиля не могла вже нікого скупати, а куртка когось одягти. Коли я ввійшов, творець завершував пензлем овал сонця на вечірньому прузі. Штори були опущені на всіх вікнах, у робітні було прохолодно і — за винятком одного місця на стіні, де від яскравого світла мерехтіли сліпучі й летючі узори, — темно. Відчинене було лише одне прямокутне віконце, оточене каприфолієм і звернене в сад і на вулицю; від цього повітря майже в усьому ательє було сутінкове, прозоре й щільне, зате в заломах, у які його вправляло світло, — вогке й світлисте, наче брила скельного кришталю, один руб якого, уже оброблений і вишліхтуваний, блищить тут і там, як дзеркало, і міниться. Ельстір на моє прохання малював далі, а я кружляв у світлотіні, спиняючись то перед одним, то перед іншим полотном. Здебільшого тут висіли не ті Ельстірові полотна, які мені особливо хотілося подивитися, намальовані не в першій і не в другій його манерах, згадуваних в англійському художньому місячникові, який валявся на столі в вітальні Ґранд-отелю, не в манері міфологічній і не в тій, де відчувається японський вплив; обидві ті манери були, як мені казали, чудово появлені в зібранні дукині Ґермантської. Звісно, в робітні були здебільшого марини, які художник малював тут, у Бальбеку. А проте мені стало зрозуміло, в чому їхні чари, кожна з них становила собою перетворення тих предметів, які малював Ельстір, перетворення подібне до того, яке в поезії іменується метафорою, а ще мені стало зрозуміло, що Бог Отець створював предмети, називаючи їх, а Ельстір відтворював їх, відбираючи у них ці назви або даючи їм інші. Назви предметів завжди відповідають розумовим уявленням, які не мають нічого спільного з нашими правдивими враженнями і змушують нас усувати з вражень усе, що цього уявлення не стосується. Іноді біля вікна в бальбецькому готелі, уранці, коли Франсуаза розсувала фіранки, які застували світло, або ввечері, коли я чекав Робера, який мав узяти мене з собою, я брав завдяки грі сонячного світла темнішу частину моря за далекий берег або ж милувався на синій плинний простір, не відаючи, що це: морська чи небесна стяга. Але розум швидко відновлював межу між стихіями, знищену моїм охопленням. Ось так у моєму паризькому помешканні мені іноді чулася суперечка, майже сварка, доти, доки я не з'ясовував, що це, даймо, туркіт повоза, і тоді я відмітав пронизливі й незграйні скрики, які мій слух справді уловлював і про які мій розум знав, що це не може бути скрип коліс. Пензель Ельстіра саме й відбивав ті рідкісні хвилини, коли ми сприймаємо природу такою, як вона є, сприймаємо поетично. Одна з метафор, найхарактерніших на маринах, які висіли в його ательє, до того й зводилася, що, порівнюючи землю і море, він стирав між ними всякий переділ. Це порівняння, мовчки й невтомно повторюване на одному й тому самому полотні, надавало творові багатогранної й могутньої єдности, і воно й було причиною — не завжди, зрештою, усвідомленою — захоплення, яке викликало у деяких аматорів Ельстірове малярство. На полотні, що зображує порт у Каркетюї, полотні, яке він малював кілька днів тому і яке я довго роздивлявся, Ельстір підготував до такої метафори сприймання глядача, послуговуючись для зображення містечка способами, якими малюється море, а для моря — способами урбаністичного малярства. Через те, що будинки застували частину порту, док, а то й саме море, врізане затоном у суходіл, як воно часто врізається в бальбецькому краю, але тільки по той бік рогу, на якому стояло місто; через те понад дахами, як димарі чи дзвіниці, височіли щогли, надаючи суднам чогось міського, наче їх зведено на землі; і це враження помножували інші кораблики уздовж молу, збиті докупи так тісно, що люди перемовлялися там з палуби на палубу, буцімто їх не відокремлювала вода, від чого здавалося, ніби рибальська флотилія менше пов'язана з морем, ніж, наприклад, далекі церкви Крікбека, оточені звідусіль водою, бо самого міста не було видно; ніби вирослі з моря, в ореолі сонячного і водяного пилу, наче виліплені з алебастру чи зіткані з шумовиння, підперезані пасом барвистої веселки, — вони мали в собі щось примарне, містичне. На передньому плані, тобто на пляжі, маляр навчив очі не розрізняти чіткої межі, демаркаційної лінії між суходолом та океаном. Люди, які спихають човни в море, бігли і по воді, і по вогкому піску, в якому відбивалися корпуси човнів, наче це була вже вода. Хвилі здіймалися не рівномірно, а згідно з береговими зломами, та ще й покраяними перспективою, і через це здавалося, ніби судно у чистому морі, наполовину приховане крайніми арсенальними прибудовами, пливе серед міста; жінки, ловці креветок у скелях справляли враження, — бо їх оточувала вода і за круговим бар'єром, утворюваним скелями, берег (з двох боків, де він був геть вузький) сходив до рівня моря, — ніби вони в морському гроті, над яким нависають човни і хвилі, гроті, відкритому і якимсь дивом захищеному від вод, що порозступалися перед ним. Уся картина породжувала відчуття порту, де море входить у суходіл, де суходіл уже морський, де людність земноводна, а сила морської стихії буяла всюди; біля скель, там, де тягнувся мол, море було збурене, і з зусилля моряків та з нахилених човнів, покладених під гострим кутом до спокійної сторчової пакгаузу, церкви, міських кам'яниць, куди поверталися або звідки виходили на лов рибалки, відчувалося, що моряки ледве тримаються на воді, ніби на прудкому і баскому коні, скоки якого, якби не ручі наїзники, поскидали б їх на землю. Весела кумпанія вирушала на морську прогулянку в човні, в якому їх кидало, мов у бідці; бідовий, але обачний моряк провадив його, ніби в руках у нього були віжки, моцювався з норовистим вітрилом, кожен сидів нерухомо, щоб човен не перехилився і не перекинувся, і так вони гнали сонячними полонинами до тінявих закутків, з'їжджаючи з водяних спадів. Поранок був погідний, попри недавню бурю. І все ще чулося нуртування, гашене прегарною рівновагою нерухомих лодій, які втішалися сонцем і прохолодою там, де море було таке спокійне, що відбитки були майже міцніші й матеріяльніші, ніжкораблі, які завдяки грі світла ніби розчинялися в повітрі і які перспектива змушувала налягати одне на одного. А ось із морем усе виходило інакше. Окремі його частини так само відрізнялися одна від одної, як відрізнялася виросла з води церква від кораблів, які стоять за містом. Лише трохи згодом розум зливав ув одне живло те, що було тут чорне в буряному освітленні, трохи далі — однієї барви з небом і майже таке щільне, таке земне, таке обступлене будинками, що аж подібне до якогось кам'янистого насипу чи снігового поля, на яке, мов на страхітливо стрімке урвисько, лізло обезснащене судно, наче той віз, що вигарбується з броду. Але через хвилину, помічаючи на високій і нерівній поверхні твердого плоскогір'я колихкі човни, ми усвідомлюємо, що це усе ще єдине в усіх своїх розмаїтих подобах море. Є цілком слушний погляд, що в мистецтві немає ані поступу, ані відкрить, що поступ і відкриття доречні лише в науці і що позаяк кожен митець починає заново, то зусилля одного не можуть ні допомогти, ні перешкодити зусиллям іншого, а проте слід визнати ось що: в міру того як промисловість популяризує деякі закони, запроваджені мистецтвом, колишнє мистецтво з плином часу втрачає частку своєї оригінальности. Дебюти Ельстірові появили нам так звані «чудородні» фотографії краєвидів і міст. Якщо ми спробуємо уточнити, як розуміють знавці цей епітет, то виявимо, що зазвичай він стосується якоїсь незвичайної подоби знайомої речі, подоби, несхожої на ті, що ми звикли бачити, незвичайної, але воднораз і достеменної, і через те подвійно захопливої, — захопливої, бо вона вражає нас, виводить із кола звичних уявлень і, водночас щось нагадавши нам, змушує поринути в себе. Одна з таких «чудородних» фотографій пояснить нам закон перспективи, зведе собор, який ми звикли бачити посеред міста, на такому місці, звідки він видасться у тридцять разів вищим за будинки, обернеться в річ над річкою, хоча насправді він від неї далеко. Отож-бо, спроба Ельстіра показувати речі не такими, якими він їх знав, а у згоді з оптичною маною, з якої твориться наше первісне бачення, привела його до застосування деяких законів перспективи, і це було диво дивне, бо вперше відкрило їх у мистецтві. Річка завдяки своїм колінам, затока, обрамлена бескеттям, здавалися озерами серед долини чи серед гір, замкнутими звідусіль. На полотні, мальованому в Бальбеку спечного літнього дня, врізана у суходіл вода була ніби замкнена в гранітових рожевих мурах, вона не здавалася морем — море починалося далі. Про те, що все це океан, свідчили лише чайки, які кружляли, як здавалося глядачеві, над камінням, а насправді дихали прохолодою води. Те саме полотно показувало ще й інші закони: наприклад, ліліпутячу звабу вітрил, схожих на метеликів, заснулих на дзеркальній блакиті, біля підніжжя величезних шпилів; або ж контрасти між глибокою тінню і блідим світлом. У світлотіні, яку збаналізувала фотографія, Ельстір теж так кохався, що раніше йому подобалося малювати найсправжнісінькі міражі: замок, увінчаний вежею, виглядав на його полотні геть-то круглим, з вежею над ним і вежею під ним навиворіт, і створювалося таке враження чи то через те, що незвичайна чистота погідного дня надавала тіні, що відбивалася у воді, твердости і блиску каменя, чи то через те, що вранішні тумани обертали камінь у щось таке саме легке, як тінь. А над морем, за лавою дерев, починалося інше море, рожеве від вечорового сонця: це було небо. Світло, ніби народжуючи нові тіла, ставило перед корпусом корабля, на який воно падало, корпус іншого, який залишився в затінку, і стелило приступками кришталевих сходів гладінь вранішнього моря, насправді гладеньку, але покопирсану освітленням. Річка, яка протікала під міськими мостами, зображена з такого пункту, що здавалася розчленованою: тут вона розливалася озером, там зводилася до струменя, подекуди її перерізав лісовий косогір, де городяни ходять смерком дихати свіжим повітрям. І сам ритм цього міста уперекидь підтримувався лише незломними вертикалями дзвіниць, які не так здіймалися, як стромовиною свого тягаря тримали шики, мов у церемоніальному марші, і ніби лишали ні в сих ні в тих розпливчасту масу будинків, збитих докупи в тумані, уздовж розхлюпаної і розпоротої річки. А прецінь перші картини Ельстіра появилися тоді, коли краєвид мала прикрашати присутність людини; на скелі чи в горах стежка — ця напівлюдська частина природи — зазнавала на собі, мов річка чи океан, дії закону затемнення перспективи. І коли пасмо гори, мла водоспаду чи море заважали нам побачити, що стежка біжить далі, заважали нам, але не мандрівцеві, ми уявляли, що маленький старомодно вбраний чоловічок, загублений у цій глухомані, мабуть, часто пристає над проваллям, бо уривалася стежка під його ногами, а на триста метрів вище ми утішеним зором і з легким серцем знову виявляємо біль її піску, гостинного для мандрів, тоді як проміжні її закрути, які обходили водоспад чи затоку, приховувало від нас узбіччя гори. Зусилля, які Ельстір тратив на те, щоб перед лицем живого життя зректися своїх умоглядних викладок, були тим дивовижніші, що він, — хто, перш ніж узяти до рук пензель, ставав неуком, усе забував через свою чесність, бо те, що ти знаєш, це не твоє, — був людиною вельми освіченою. Коли я йому признався, що бальбецька церква мене розчарувала, він перепитав: — Себто як? Ви розчарувалися в цьому порталі? Але ж це найкраще ілюстроване видання Біблії, яке будь-коли читав люд! У Діві і в усій горорізьбі, яка розповідає про її житіє, знайшла собі найніжніший, найнатхненніший вираз довга поема поклоніння і славослов'я, яке середньовіччя склало на хвалу Мадонні. Аби ж ви знали, з якою сумлінною докладністю віддано текст Святого Письма і водночас які несподівані тонкощі появив старий різьбар, яка глибінь думки і яка розкішна поезія! Янголи несуть тіло Діви на великому покрові, і цей покров — така святиня, до якої вони не сміють безпосередньо доторкнутися. (Я сказав Ельстірові, що малювання на цей сюжет є в Андрію-Первозваному-в-полях; Ельстір бачив фотографії його порталу, але сказав, що запал кметів, які біжать круг Діви, зовсім не те, що статечність двох високих янголів, майже італійських, таких ставних, таких ніжних.) Янгол, який несе душу Діви, аби з'єдинити її з тілом. Єлисавета, яка торкається при зустрічі до Марії і дивується, що груди в неї набрякли. Повитуха з обв'язаною рукою, яка відмовляється вірити в Непорочне Зачаття, поки не доторкнеться. Діва, яка кидає апостолові Хомі пасок на доказ свого воскресіння. Діва, яка зриває зі своїх грудей покров, аби окрити ним наготу сина, по один бік якого Церква збирає його кров, а по другу Синагога, чиє царство вже скінчилося, із зав'язаними очима тримає побите берло і впускає разом з короною, яка спадає з її голови, скрижалі Ветхого Завіту. А муж, який допомагає на Страшному суді молодій жінці своїй вийти з гробу, прикладає її руку до власного серця, аби заспокоїти її і довести, що це серце б'ється справді, — хіба це не чудовий намисел, хіба це не знахідка? А згадайте янгола, який забирає сонце і місяць, тепер уже непотрібні, бо сказано, що світло від Хреста буде в сім разів яскравіше, ніж сяйво світил; або янгола, який занурює руку в купіль Ісусову, аби справдити, чи тепла вода; або янгола, який виходить із хмар, аби вложити вінець на чоло Діви, і всіх янголів, які дивляться з небес, перехилившись через ограду небесного Єрусалима, і піднімають руки зі страху або з радости, бачачи муки злих і блаженство обранців! Адже тут перед вами всі круги неба, ціла величезна богословська, символічна поема! Це марення, це прозір, це в тисячу разів вище від усього, що ви побачите в Італії, хоча саме в Італії цей тимпан достоту скопіювали куди слабші різьбарі. Бо зрештою все зводиться до таланту. Не було такої доби, коли всі були талановиті, це дурниця, тоді б це було більше від золотого віку. Той, чиї скульптури прикрашають цей фасад, повірте мені, так само сильний у своєму ремеслі і такі самі в нього глибокі думки, як і в сьогоднішніх скульпторів, якими ви особливо захоплюєтеся. Я вам це покажу, як ми з вами туди сходимо. Деякі слова з набоженства на Першу Пречисту віддано так тонко, що жодному Редонові[177] цьому не дорівнятися. А проте мій допитливий погляд, коли перед ним знову відкрився соборний фасад, так і не побачив розлеглої небесної візії, про яку правив мені Ельстір, величезної богословської поеми, яка, як я збагнув, була там накреслена. Я заговорив з Ельстіром про статуї святих, утверджених на постаментах, у вигляді якоїсь алеї. — Ця алея тягнеться з глибу сторіч і веде до Ісуса Христа, — мовив Ельстір. — З одного боку, його предки по духу, а з другого — царі Юдеї, його предки по плоті. Тут видно всі віки. І якби ви придивилися до того, що ви взяли за цоколі, ви могли б назвати поіменно тих, хто на них забирався. Бо під ногами Мойсея ви впізнали б золотого тільця, під ногами Авраама — ягня, під ногами Йосифа — біса, дорадця Потіфарієвої жінки. Я сказав ще Ельстірові, що сподівався побачити пам'ятку майже перської штуки і що, мабуть, через це я, зокрема, й розчарувався. «Ні, ні, — відповів він, — у цьому було багато чого слушного. Деякі частини цілком східні; одна капітель так точно віддає перський сюжет, що тривалістю східної традиції цього не поясниш. Десь-найпевніш різьбар скопіював якусь скриньку, привезену мореплавцями». І так воно й було: згодом Ельстір показав мені світлину з капітелі, на якій я побачив, як китайські смоки пожирають одне одного, але в Бальбеку в ансамблі пам'ятки я не помітив цієї скульптурної деталі, бо не виявив якогось зв'язку зі словами «майже перська церква». Духовні радощі, яких я зазнавав у Ельстіровій робітні, не заважали мені відчувати, хоча це все було наче поза нами, тепле лесування, мерехтливий присмерк покоїв, а за оброслим каприфолієм віконцем, на цілком сільському шляшку, — тверду сухоту випаленої від сонця землі, запнутої лише прозорістю далечини і тінню дерев. Можливо, несвідоме раювання, яке викликала у мені літня днина, своїм допливом збільшувало радість милування на «Порт Каркетюї». Я мислив, що Ельстір людина скромна, але зрозумів свій промах, бачачи, як його обличчя охмарюється смутком, коли, дякуючи йому, я сказав щось про славу. Ті, хто вважає — як Ельстір — свої твори за довговічні, звичайно переносять їх у такі часи, коли самі вони розпадуться порохном. Змушуючи їх загадуватися про небуття, думка про славу наганяє на них журбу, бо вона невід'ємна від уявлення про смерть. Я змінив розмову, щоб розпорошити хмару гордої меланхолії, якою мимоволі заснувало його чоло. «Мені раджено, — сказав я, згадавши розмову з Леґранденом у Комбре, про яку мені хотілося знати Ельстірову думку, — не їздити до Бретані, бо це нездорово для людини, схильної й так до мрійливосте». — «Ба ні, — заперечив він, — якщо людина «схильна до мрійливосте», не треба утримувати її від снінь, не треба їх дозувати. Доти, доки не перестанете відвертати свій розум від снінь, він так їх і не пізнає; ви будете за іграшку безлічі злуд, бо ви не зрозуміли їхньої природи. Видавцем снувати мрії небезпечно, мрійником треба бути завзятим, а не кволеньким — ось що може зцілити від цієї недуги. Мріймо, мармо! Треба знати всі свої мрії до одної, і тоді не катуватимешся від них; можна гонити химери і химерувати корисно, я навіть питаю себе: а що як, залітаючи у хмари, ми рятуємося? Адже за твердженням деяких хірургів, добре б для профілактики апендициту вирізати виросток сліпої кишки у всіх дітей». Ми з Ельстіром пройшли у глиб ательє до вікна, в яке видно було сад, а за ним — вузенький завулок, подібний до путівця. Надвечір похолоднішало, і ми перейшли до вікна, щоб подихати повітрям. Я гадав, що я далеко від дівчат із гурту, я послухався бабусі і вирушив до Ельстіра, пожертвувавши надією здибатися з ними. Бо людина не знає, де саме те, чого вона шукає, і часто цілком свідомо уникає того місця, куди її, з іншої причини, запрошують. Ми гадки не маємо, що там би й зустріли того, про кого думаємо. Я неуважно дивився на путівець, який пролягав близесенько від Ельстірової робітні, але йому не належав. Аж це на шляшку з'явилася, ідучи шибким кроком, юна чорнява велосипедистка зі зграйки, у своєму поло, насунутому мало не на пухкі щічки, дивлячись, як завжди, веселими і досить задерикуватими очима; а потім я побачив, що на цій благословенній стежині, де кожна порошинка напрочуд сповнена солодких обітниць, у затінку дерев дівчина вітає Ельстіра приятельською усмішкою, веселкою, яка поєднує для мене земноводний наш світ із теренами, які досі малювалися мені неприступними. Вона навіть підійшла ближче, не зупиняючись, подала малярові руку, і я побачив у неї родимку на підборідді. «Ви знайомі з цією дівчиною?» — спитав я в Ельстіра, розуміючи, що він може відрекомендувати мене їй, покликати до себе її. І це тихе ательє зі своєю сільською околицею сповнилося для мене ще більшою звабою, ніж для дитини дім, де їй і так добре і де, як вона дізнається, завдяки гойності, властивій доброчинству та шляхетним людям, славним у своїй щедроті, її чекає ще й добрий підвечірок. Ельстір сказав мені, що її звати Альбертина Сімоне, і назвав імена її приятельок, яких я спробував описати якнайдокладніше, аби не вийшло непорозуміння. Щодо їхнього громадського стану я помилився, але не так, як помилявся звичайно у Бальбеку. Синів крамарчуків я легко брав за принців, якщо вони їхали верхами. Цього разу я перемістив до розбору людей темного походження дочок розбагатілих дрібних буржуа, промисловців і ділків. Саме це середовище, при далекому знайомстві з нею, цікавило мене найменше: воно не мало ані загадковости низоти, ані загадковости такого товариства, як товариство Германтів. І якби не чари, яких у моїх засліплених очах надавала їм осяйна порожнеча життя на пляжі і які вони вже не могли втратити, мабуть, мені так би й не пощастило переконати себе в тім, що це доньки багатих купців. Я міг тільки подивуватися блискучому творцеві надзвичайно сміливої й розмаїтої скульптури, яким була французька буржуазія. Скільки несподіваних типів, яка вигадка у ліпленні облич, яка рішучість, яка свіжість, яка ясність у рисах! Старі Ґарпаґони, від яких пішли ці Діани й німфи, здавалися мені найбільшими у світі різьбарами. Я ще не встиг розібратися в цій соціальній метаморфозі — виявленні своїх помилок, зміні уявлень про людину, своєю швидкістю подібній до хімічної реакції, — а вже пустотливі личка тих самих дівчат, яких я спершу взяв за коханок велоперегонників або чемпіонів з боксу, заронили думку, що вони можуть підтримувати добрі стосунки з родиною нашого знайомого нотаря. Я не дуже здогадувався, хто така Альбертина Сімоне. Вона, звичайно, й гадки не мала, чим вона стане колись для мене. Навіть прізвище Сімоне, яке я чув на пляжі, якби мене попросили написати його, я б написав через два «н»: чи міг я підозрювати, якої великої ваги надає ця родина тому, що воно пишеться через одне? На нижчих щаблях громадської драбини снобізм особливо міцно тримається за найменший дріб'язок, і хоча, може, ці дрібниці такі самі незначні, як знаки розмежування в аристократичному середовищі, зате вони не такі зрозумілі, у кожного свої і тому дужче вражають. Можливо, якісь інші Сімоне збанкрутували, а може, попали в ще гіршу халепу. Хоч би там як, ці Сімоне, наскільки я знаю, завше обурювалися, якщо хтось писав їхнє прізвище через два «н», ніби їх оклепано. Мабуть, вони думали, що тільки вони — Сімоне з одним «н», і так само цим пишалися, як Монморансі — тим, що вони перші французькі барони. Я спитав у Ельстіра, чи ці панянки мешкають не в Бальбеку, він відповів, що деякі з них живуть. Вілла однієї з них стояла аж наприкінці узмор'я, там, де починаються Канапвільські скелі. Оскільки ця панянка була щирою приятелькою Альбертини Сімоне, то я схилився до думки, що коли я йшов з бабусею, я спіткав саме Альбертину. Щоправда, цих вуличок, перпендикулярних до узмор'я і розташованих таким самим робом, було стільки, що я не міг би точно сказати, яке це було перехрестя. Хотілося б, щоб спогад був точний, але в потрібну мить підводить зір. А проте нічого неймовірного не було в тому, що Альбертина і панянка, яка йшла до приятельки, — це одна й та сама особа. Та ба! Незліченні подоби, в яких мені потім поставала темноволоса ґольфістка, хоч як би вони різнилися між собою, накладаються одна на одну (бо я знаю, що то її подоби), і якби я пішов за ниткою своїх спогадів, то міг би під ослоною тієї єдности, ніби внутрішнім сполучним переходом знову пройти повз усі ці образи, не порушуючи меж однієї особи, — натомість коли мені хочеться пройти весь шлях до дівчини, яку я спіткав якось, простуючи з бабусею, мені потрібен простір. Я переконаний, що це та сама Альбертина, яка часто, гуляючи з приятельками, приставала, вирізьблюючись над морем; але всі ці образи не зливаються з нею, бо мені несила по стількох роках знайти між ними зв'язок, якого я не схоплював і тоді, коли Альбертина брала на себе мої очі; хоч як би намагалася мене переконати теорія ймовірности, кругловидої дівчини, яка так сміливо стрельнула на мене оком на розі вулиці та пляжу і яка, як мені здалося, могла б покохати мене, я, в точному значенні слова «вирахувати», так і не вирахував. Те, що я не зразу міг собі сказати, котра з дівчачого гурту найбільше мені до мислі, бо кожна зберігала в собі щось від гуртового чару, якому я зразу уліг, стало однією з причин, чому згодом, навіть у пору найдужчого мого кохання — другого — кохання до Альбертини, я тішився, так би мовити, тимчасовою свободою — дуже недовгою — від кохання до неї. Мандруючи від однієї Альбертининої приятельки до іншої, перш ніж остаточно обрати Альбертину, моє кохання на якийсь час залишало між собою та образом Альбертини якусь ніби «пролазку», дозволяючи собі, як не налагодженому гаразд освітленню, падати на інших, а потім уже повертатися до неї; зв'язок між болем у моєму серці і спогадом про Альбертину не вбачався мені конечним — мабуть, я міг би пов'язати його з образом іншої жінки. Отакі хвилинні проблиски і давали мені змогу розбивати реальність, не тільки зовнішню реальність, як у моєму коханні до Жільберти (кохання, яке я вважав за стан внутрішній, бо я з себе самого добував особливості, характерні риси улюбленої істоти, усе, що було конечне для мого щастя), а й реальність внутрішню, чисто суб'єктивну. — Не минає дня, щоб якась із цих дівчат дорогою не заскочила до мене на хвильку, — сказав Ельстір, і я впав у розпуку від думки, що аби я, не гаючись, побував у майстерні, як мені радила бабуся, то, мабуть, уже давно познайомився б з Альбертиною. Вона пішла собі; з робітні її вже не було видно. Я подумав, що вона йде до приятельок, на надбережжя. Аби я був там з Ельстіром, я б із ними познайомився. Я перебирав тисячі приводів для того, щоб маляр згодився піти зі мною на узмор'я. Я вже не мав того спокою, як перед появою дівчини у рямці вікна, серед каприфолій, недавно такого урочого, а нині безлюдного. Ельстір порадував мене, але ця радість завдала мені болю, він сказав, що пройдеться зі мною, але йому треба завершити те, над чим він власне працює. То були квіти, але не такі, портрет яких я замовив би йому охочіш, ніж портрет людини, замовив би для того, щоб його геній розкрив мені те, чого я так довго марно шукав у них самих: не Глід, не рожевий терник, не блаватки, не яблуневий цвіт. Ельстір, малюючи, говорив про ботаніку, але я його не слухав; він перестав мене цікавити сам собою, тепер він був лише необхідним посередником між дівчатами і мною; чари його таланту, під якими я був ще кілька хвилин тому, я цінував остільки, оскільки його дещиця в очах гуртика, якому художник мене відрекомендує, могла перейти і на мене. Я снував по майстерні, нетерпливо дожидаючи, коли він закінчить малювати; брав до рук і розглядав етюди, багато з яких були повернуті до стіни або звалені один на одного. Так я витяг на світло акварель, пов'язану, очевидно, з давнім періодом Ельстірового життя, і вона викликала у мене ні з чим не зрівнянний захват, який розточують круг себе полотна, не лише чудово виконані, а й намальовані на такий незвичайний і захопливий сюжет, що частину їхньої зваби ми приписуємо йому, ніби малярові треба було тільки відкрити цю звабу, помітити її, вже уречевлену в природі, і відтворити. Думка про те, що такі речі, прекрасні самі з себе, незалежно від того як їх покаже художник, що такі речі існують, тішить наш природжений матеріалізм, заперечуваний розумом, і править за противагу абстрактності естетики. На акварелі був зображений портрет молодої жінки, про неї можна було сказати, що вона негарна, але в неї цікавий тип обличчя, — у чомусь ніби в мелоні, обшитому вишневою шовковою стьожкою, на голові; в одній руці — у мітенках — вона тримала запалену цигарку, в другій на рівні коліна — простого бриля для захисту від сонця. Поряд, на столі, у вазочці — троянди. Часто — і те саме стосується Ельстірової акварелі — свою оригінальність картини завдячують переважно тому, що маляр творив їх за особливих умов, спершу не вельми ясних для нас: так може здатися, що незвичне жіноче убрання — це маскарадний костюм, або навпаки, здається, що старий надягнув червону кирею, вволяючи художникову волю, а він попросту професор, суддя чи кардинал. Розпливчастість образу жінки, чий портрет був у мене перед очима, пояснювалася, хоча я цього не розумів, тим, що то була молода старосвітська акторка у напівчоловічому костюмі. Мелон, з-під якого вибивалося пишне, хоча й коротке волосся, оксамитна курточка без вилог, з-під якої білів пластрон, — усе це разом загадувало мені роботу: якого часу ця мода і якої статі модель, словом, я не міг точно визначити, що в мене перед очима, зате ясно було одне: тут знати майстерний пензель. І втіху, яку давала мені акварель, псувало лише побоювання, як би через Ельстіра, коли він затримається, я не проґавив дівчат, бо сонце стояло низько і в вікно било його укісне проміння. Ніщо в цій акварелі не було простою констатацією факту, і жодна деталь не була удана задля її ужитковости: костюм не тим, що треба ж, аби жінка була вбрана, вазочка не лише на квіти. Художник закохався у шкло вазочки, і воно ніби містило воду, в якій купалися стебла гвоздик, то було щось так само прозоре і майже так само плинне, як вода; в тім, як охоплював жінку стрій, була своя особлива, близька їй зваба, ніби промислові вироби могли змагатися з дивами природи, могли бути такі самі ніжні, такі самі любі для ока, намальовані так само свіжо, як шерсть кицьки, пелюстки гвоздики чи пера голуба. Білота пластрону, вишукана, як біль граду, з дзвіночками на грайливих її згортках, подібними до дзвіночків конвалії, зоріла ясними відсвітами заходу сонця, яскравими, тонко відтіненими, наче букети квітів, виткані на білому. Оксамит курточки з його перламутровим блиском подекуди був ніби настовбурчений, розчухраний, кошлатий і нагадував розхристаність гвоздик у вазі. Але головне — чулося, що Ельстір, не дбаючи про те, що маскарадний стрій для молодої акторки може видатися неморальним, — а для неї талант, яким вона вражатиме у своїй ролі, мабуть, не мав такої ваги, як збудлива принадність, якою вона впливає на пересичені й розбещені почуття деяких глядачів, — ухопився за цю двоїстість як за естетичний елемент, який був вартий того, щоб на ньому наголосити, і який він щосили намагався підкреслити. Овал личка буцімто майже признавався в тім, що це личко дівоче, не позбавлене чогось хлоп'ячого, потім це визнання гасло, далі знов з'являлося, але вже викликаючи думку радше про жінкуватого молодика, ледачого і мрійливого, а потім, невловне, губилося знов. Вираз сумовитої задуми в очах справляв надто сильне враження через контраст із гульливими і театральними аксесуарами. Зрештою мимоволі спадала думка, що ця журба удавана і що юна істота, яка в своєму зухвалому строї ніби чекала пестощів, мабуть, думала, що як вона прибере романтичної міни якогось зачаєного почуття, почуття невимовної туги, то вона буде з перчиком. Унизу, під портретом, стояв підпис: «Міс Сакріпант, жовтень 1872». Я не міг стримати свого подиву. «А, дрібничка, юнацький шкіцик, стрій для ревю у вар'єте. Це вже далека давнина». — «А що сталося з моделлю?» Подив, викликаний моїм запитанням, одразу замінився на Ельстіровім лиці на байдужий і неуважний вираз. «Дайте сюди акварель, — сказав він, — якраз надходить пані Ельстір, і хоча дівчина в мелоні жадної ролі в моєму житті не відіграла, — можете мені повірити, — а все ж моїй жінці дивитися на цю акварелю не обов'язково. Я зберіг її лише як утішний документ тогочасного театрального життя». Мабуть, аквареля давно не попадалася на очі Ельстірові, бо перш ніж ховати, він пильно на неї глянув. «Залишити треба тільки голову, — прожебонів він, — все інше, сказати по щирості, нікуди не годиться, так малювати руки міг тільки початківець». Прихід пані Ельстір мене зовсім добив, виходить, ми ще дужче затримаємося. Підвіконня порожевіло. Іти на прогулянку нам ні до чого. Дівчат ми однак більше не зустрінемо — то чи не все одно, довго чи недовго пробуде тут пані Ельстір? Зрештою вона пішла дуже скоро. Мені вона здалася сущою занудою; вона була б гарна, якби мала двадцять років і, скажімо, гнала вола десь у римській Кампаньї, але чорне її волосся посивіло; вона була буденна, а проте не проста, бо вірила, що величних манер і гордовитої постави вимагає її скульптурна врода, у якої вік забрав, одначе, всі чари. Убрана вона була із щонайбільшою простотою. Мене зворушувало, але й дивувало те, що Ельстір з будь-якого приводу з поштивою ніжністю, ніби самі слова розчулювали його і налаштовували на побожний лад, звертався до неї: «Моя гожа Ґабріель!» Згодом, ознайомившись із міфологічним малярством Ельстіра, я теж побачив у пані Ельстір красу. Я зрозумів, що певний ідеальний тип, — відданий певними лініями, певними арабесками, які постійно трапляються в його творчості, — певний канон Ельстір, власне, майже божествив, увесь свій час, усі розумові свої здібності, словом, усе життя присвятивши завданню — якнайліпше розрізняти ці лінії, якнайточніше їх відтворювати. Те, що Ельстірові навіював ідеал, справді стало для нього культом, високим, вимогливим культом, який не допускав ані найменшої самозаспокоєности; цей ідеал був найважливішою частиною його самого — ось чому він не міг поставитися до нього безсторонньо, не міг не надихатися ним аж до дня, коли ідеал постав перед ним у зовнішній подобі, втілений у жіночому тілі, в тілі тієї, яка стала потім пані Ельстір і яка нарешті довела йому, — довести це може тільки хтось інший, — що його ідеал гідний схиляння, зворушливий, божистий. І який спочинок у тім, щоб припасти вустами до Прекрасного, яке досі доводилося з такими зусиллями добувати з себе і яке тепер, таємничо втілене, офірувало себе йому, винагороджуючи його постійним і плідним спілкуванням! Ельстір був тоді вже не першого молоду, — в цьому віці ждуть здійснення ідеалу лише від потуги думки. Він наближався до тої пори, коли для збудження духовних сил ми потребуємо вгонобляти плотські потяги, коли втома духу, схиляючи нас до матеріалізму і зменшення активности, пов'язаного з пасивним підпорядкуванням різним впливам, наводять нас на думку, що, може, є особливі тіла, особливий рід занять, особливі ритми, які так природно втілюють у життя наш ідеал, що як тільки ми, навіть не мавши талану, копіюємо порух плеча або поворот шиї, ми створюємо шедевр; це той вік, коли ми любимо пестити поглядом Красу поза нами, біля нас: у гобелені, в гарному ескізі Тіціановому, знайденому в антиквара, у коханці такій самій гожій, як Тіціанів ескіз. Скоро я це збагнув, як уже дивився на пані Ельстір з утіхою, тіло її стратило незграбність, бо я вклав у нього думку, що вона істота безплотна, що це портрет пензля Ельстіра. Вона була для мене одним з його портретів, та й для нього, звісно, також. Дані, які має модель, для митця нічого не важать, вони для нього лише привід, аби показати свій хист. Якщо перед нами виставити один по одному намальованих Ельстіром десять портретів різних осіб, то ми одразу вгадаємо, що вони всі ельстірівські, і це для нас найголовніше. Шкода тільки, що після припливу геніальносте, яка поймає життя, мозок утомлюється, рівновага поступово порушується і, ніби річка, яка переборює сильну супротивну течію, життя зрештою бере своє. Та поки перший період не закінчився, митець поступово відкриває закон, формулу свого несвідомого дару. Він знає, які обставини (як він повістяр) і які краєвиди (як він маляр) дають йому матеріал, і хай цей матеріал сам собою буде йому байдужий, але він так само необхідний для його пошуків, як науковцеві лабораторія, а художникові — робітня. Він знає, що створив шедеври, користуючися з тих ефектів, які дає притлумлене світло, розкриваючи гризоти сумління, які змінюють уявлення про вину, зображуючи жінок, які лежать під деревами або наполовину занурені у воду, ніби кам'яні статуї. Прийде день, коли його мозок такий буде виснажений, що матеріал, яким послугувався його геній, уже не здобудеться на те, щоб викресати розумову енергію (але ж тільки з такої снаги і виростає його творчість!), а проте митець не облишить шукати матеріалу і буде радий, що він тут, близько, бо він дає йому духову втіху і пориває до роботи; ба більше, відчуваючи до нього якийсь забобонний страх, ніби на світі немає нічого над нього, ніби в ньому міститься значна частина його твору, аж ніби навіть готова, він здобріє тим, що одвідуватиме свою натуру, схилятиметься перед нею. Він вестиме безконечні розмови з покаянними злочинцями, чия покута і воскресіння правили свого часу за тему для його романів; він купить сільську хату там, де туман скрадає світло; він цілі години пильнуватиме, як купаються жінки; він збиратиме гарні тканини. Словом, краса життя — вираз трохи безглуздий, — була тією, вже за межами мистецтва, стадією, на якій, як я помітив, зупинився Сванн і до якої, через зубожіння творчої основи, через ідоловірство перед формами, колись для нього такими плідними, через нехіть до найменших зусиль мав рано чи пізно знизитися такий митець, як Ельстір. Нарешті він поклав останні мазки на своїх квітах; я втратив ще одну хвилину на їхні розглядини; жертва була невелика, адже я знав, що дівчат на узмор'ї немає; та якби я був певен, що вони ще там і що через ці згаяні хвилини я проґавлю їх, я все одно оглянув би полотно: я сказав би собі, що Ельстірові важливіші його квіти, ніж моя зустріч з дівчатами. Вдача моєї бабусі, від якої був такий далекий мій всепереможний егоїзм, одначе відбивалась у мені. Якби я лише вдавав, ніби люблю і шаную когось, хто насправді мене зовсім не обходив, і якби ця людина ризикувала лишень попасти в халепу, а я б у цей час наражався на справжню небезпеку, я б теж уболівав за нього, ніби його халепа — це щось поважне, а небезпека, нависла наді мною, — абищиця, бо мені б здавалося, ніби він це бачить саме у таких пропорціях. І; сказати по щирості, я б цим не вдовольнився: я не тільки не бідкався б, що мені загрожує небезпека, я пішов би сам на рожен, а інших намагався б прикрити, дарма що сам наражався б ще більше на ризик. Це виникає з багатьох причин, і всі пояснення не на мою користь. Одна причина така: коли я міркував спокійно, виходило, що життям я дорожу, та щоразу, як мене огортало душевне хвилювання або навіть коли я був просто знервований, іноді через таку дрібницю, що про неї й згадувати годі, а потім коїлася якась нелюба пригода, здатна погубити мене, то нова тривога здавалася мені проти колишніх дрібною і викликала в мене почуття блаженної, сказати б, полегкосте. Сам я людина не хоробра, а проте я знаю за собою одну здатність, яку, по серйозних роздумах, я, зрештою, визнав глибоко мені чужою, визнав геть-то незрозумілою: захоплення небезпекою. І навіть якби небезпека, та ще й смертельна, виникла у безхмарну й щасливу пору мого життя, я неодмінно, аби був біля мене ще хтось, сховав би його, а сам зостався на небезпечному місці. Коли завдяки досвіду я побачив, що завжди роблю так само і, окрім радости, нічого від цього не маю, я, на свій превеликий сором, відкрив таке: попри те, що я завжди вважав і твердив, мене дуже хвилює, що про мене думають інші. Цей різновид глибоко зачаєного самолюбства не має, зрештою, нічого спільного ні з марнославством, ні з пихою. Все, що здатне лоскотати ці почуття, мене б аніскілечки не порадувало, я їх цурався. Зате я не міг позбавити себе втіхи показати тим, від кого мені щастило приховувати дрібні мої стійності, здатні бодай трохи піднести мене в їхніх очах, що мені більше залежить на тому, аби порятувати од смерти їх, аніж себе самого. Оскільки рушієм тут виступає самолюбство, а не чеснота, то я вважаю за цілком природне, що вони чинять інакше. Я аж ніяк не ганю їх, а проте, мабуть, зганив би, якби мною рухало почуття обов'язку, тоді б я вирішив, що справляння обов'язків так само неодмінне для них, як і для мене. А так я, навпаки, вважаю, що ті, хто береже своє життя, чинять якнаймудріше, бо хоча я особисто не можу не жертвувати своїм, а все ж усвідомлюю, що це злочинно і нерозумно, усвідомлюю надто ясно потому, як я, здається, нарешті переконався, що життя багатьох із тих, кого я затуляю собою від бомби, становить меншу цінність. Зрештою від дня моєї візити до Ельстіра мало збігти чимало часу, перш ніж я навчився судити про душевні якості за їхньою справжньою вартістю, та й ішлося того дня не про небезпеку, а лише про перемогу фальшивого самолюбства: бажання не показати, що втіха, про яку я так мріяв, дат мене важливіша, ніж те, що аквареліст не встигне завершити картину. І ось він її завершив. Коли ми виходили з ним із ательє, я помітив — такі довгі були о тій добі року дні, — що ще зовсім не так пізно; ми рушили до пляжу. Я брався на всілякі хитрощі, аби лиш утримати Ельстіра на тому місці, де, на мою гадку, ще могли пройти дівчата. Показуючи на скелі, я без кінця розпитував про них художника, аби він забув про час і пробув тут якнайдовше. Мені здавалося, ніби у нас більше шансів наткнутися на ватагу наприкінці надбережжя. «Я б хотів побачити ці скелі зблизька, — сказав я Ельстірові, знаючи, що одна з дівчат туди вчащає. — А ви розкажіть мені про Каркетюї! Ох, я залюбки вибрався б до Каркетюї! — додав я, не усвідомлюючи, що, може, не такий своєрідний сам краєвид, незвичність якого так гостро відчувалася в «Порті Каркетюї» Ельстіра, як бачення маляра. — Відтоді, як я оглянув вашу картину, мене, мабуть, найбільше надить до Каркетюї, та ще в Пуент-дю-Ра, але звідси до Пуент-дю-Ра — то ціла подорож». — «Якби Каркетюї був звідси й не ближче, я б усе-таки порадив вам подивитися спершу його, — відповів Ельстір. — Пуент-дю-Ра дивовижна, але, зрештою, це все ті самі нормандські чи бретонські високі скелясті кручі, вам уже знайомі. Каркетюї з його бескеттям на низькому березі — це зовсім інше. Чогось подібного я у Франції не бачив, радше це нагадує деякі урочища у Флориді. Там теж дуже цікаво і так само напрочуд дико. Це між Клітурпом і Неомом, а ви знаєте, яке це пустельне узбережжя; пляжні коси чудові. Тут берегова лінія нічим не вражає, але там, не можу вам і передати, яка там краса, яка м'якість». Вечоріло; треба було повертатися; я пішов провести Ельстіра до його вілли, аж це, так постає перед Фаустом Мефістофель, появилися наприкінці алеї, — ніби проста, примарна і диявольська об'єктивація темпераменту, протилежного моєму, об'єктивація майже варварської і жорстокої вітальности, якої була геть позбавлена моя неміч, моя загострена, зболіла вражливість, моя схильність до задуми, — кілька барвистих плям того різновиду, який годі з чимось сплутати, кілька спорад зоофітичної ватаги дівчат; вони ніби не помічали мене і водночас, безперечно, відгукувалися про мене зневажливо. Передчуваючи неминучість нашої зустрічі, передчуваючи, що Ельстір мене покличе, я повернувся до нього плечима, наче купальник до хвилі; я нараз пристанув, мій славетний супутник пішов далі, а я заходився розглядати вітрину антиквара, біля якої ми саме проходили, наче мене там щось зацікавило: хай, мовляв, дівчата бачать, що я думаю не лише про них, і мені вже ввижалося, що, коли Ельстір покличе мене, аби відрекомендувати їм, я подивлюся тим запитальним поглядом, який передає не подив, а бажання здаватися здивованим, — такі ми всі кепські лицедії і такі добрі фізіономісти ті, хто за нами пантрує, — і що я навіть покажу пальцем на свої груди, буцімто питаючи: «Ви кого — мене кличете?» — а потім підбіжу, слухняно і смиренно схиливши голову і намагаючись холодним виглядом показати, ніби я здавлюю своє серце, що мене одірвали від милування на старий фаянс, аби познайомити з тими, з ким мені не хочеться сходитися. Отож я розглядав вітрину в чеканні тієї миті, коли моє ім'я, яке вигукне Ельстір, ударить мене, наче куля, очікувана й нешкідлива. Певність, що мене відрекомендують дівчатам, обернулася не тільки тим, що я вдавав байдужість, а й тим, що зараз і справді був до них байдужий. Скоро втіха познайомитися з дівчатами стала неминучою, як вона змаліла, зморхла, видалася меншою, ніж утіха від розмови з Робером, від обіду з бабусею, від мандрів по околицях, за якими мені доведеться шкодувати, бо, зійшовшись із дівчатами, які навряд чи виявлять велике зацікавлення історичними пам'ятками, я муситиму про них забути. Утіху від знайомства зменшувала не тільки її неминучість, а й її раптовість. Закони не менш точні, як закони гідростатики, накладають образи, які ми створюємо, один на одного у сталому порядку, а наближення якоїсь події змітає цей порядок. Ельстір от-от мене нагукає. Зовсім інакше я малював собі нерідко, — на пляжі, в номері, — знайомство з дівчатами. Зараз має статися непередбачена подія, до якої я був не підготовлений. Я не пізнавав ні свого бажання, ні його мети; я вже не радий був, що пішов з Ельстіром. Проте головне, що применшувало втіху, про яку я так мріяв, це певність у тім, що вже ніщо її мене не позбавить. І вона знову напнулася, наче пружина, тільки-но певність перестала її стискати, коли я, наважившись повернути голову, побачив, що Ельстір за кілька кроків од мене прощається з дівчатами. Личко тієї, що стояла до нього ближче, пухкеньке, обсипане сяйвом її погляду, схоже було на пампушечку, в якій залишено місце для стяжечки неба. її очі, навіть коли були нерухомі, давали враження рухливосте, так у вітрові дні все-таки помітна швидкість, з якою невидиме повітря рине на тлі блакиті. На мить наші погляди схрестилися, так у громові дні окремі небесні мандрівники наближаються до повільнішого хмаровиння, пливуть поряд, черкають його й випереджають. І ось вони вже, так і не зійшовшись, даленіють. Наші погляди теж на мить зустрілися, не відаючи, що нам небосхил заповідає і чим погрожує. Лише коли її погляд стрельнув над моїм, він ледь-ледь затуманився. Так ясної ночі гнаний вітром місяць криється за хмарою, гасить на мить свій блиск і одразу ж знову вилонюється. Але Ельстір уже прощався з дівчатами, не нагукавши мене. Вони звернули в бічну вуличку, він рушив до мене. Зірвалося! Я вже згадував, що Альбертина здавалася мені того дня не такою, як раніше, і що вона щоразу являлась моїм очам іншою. Але тієї хвилини я відчув, що деякі зміни в подобі, у значності, у величі людини можуть залежати і від мінливости нашого гумору, що заплішується між нею та нами. Одним з настроїв, що відіграють у таких випадках найважливішу ролю, є певність. (Того вечора певність у знайомстві з Альбертиною, а потім непевність за кілька секунд знецінили її в моїх очах, а тоді безконечно піднесли; через кілька років певність, що Альбертина мені віддана, а потім непевність спричинилися до подібних змін.) Звичайно, я ще в Комбре бачив, як падає чи зростає залежно від пори дня, залежно від того, в якому я гуморі, — з тих двох гуморів, що поділяли між собою мої почуття, — моє тужіння за матір'ю, таке саме невловне вдень, як невловне місячне проміння при сонці, тужіння, яке вночі приходило на зміну і вже стертим і ще свіжим спогадам і цілковито панувало над зболеною моєю душею. Але того дня, бачачи, як Ельстір, не нагукавши мене, прощається з дівчатами, я збагнув: коливання вартосте, яку можуть для нас мати втіха чи журба, залежить не лише від чергування цих двох душевних станів, а й від зміни незримих вірувань, які заражають нас байдужістю навіть, скажімо, до смерте, бо осявають її світлом чогось примарного, а отже, дозволяють нам цікавитися музичним вечором, тоді як він утратив би для нас свою звабу, якби на звістку, що нас гільйотинують, вірування, яке осявало музичний вечір, зараз же розвіялося; щось у мені, звичайно, знало про ролю вірувань, і це була воля, але від її знання користі ніякої, поки про неї не знають розум і почуття; розум і почуття щиро гадають, що ми хочемо покинути коханку, і тільки наша воля відає, що ми прихильні до цієї жінки. Отож їх убиває віра, що ось-ось ми знову з нею зустрінемося. Але тільки-но віра зникає, коли розум і почуття нагло дізнаються, що коханка поїхала назавжди, здоровий глузд покидає їх, вони наче з припони зриваються, і невелика втіха зростає в нас, сягаючи небес. Тож-бо зміна певної віри означає також кінець кохання, яке, дане наперед і рухливе, зупиняється на образі якоїсь жінки просто тому, що ця жінка майже недосяжна. І тоді ми починаємо думати не так про саму жінку, яку заледве уявляємо, як про те, як до неї підійти. Ідуть самі переживання, і цих переживань подостатком, аби зосередити наше кохання на цій, власне, незнайомці. Кохання росте нестримно, і нас не обходить, як мало місця відводиться в ньому для земної жінки. І якщо раптово, як тієї миті, коли Ельстір пристанув з дівчатами, наш неспокій, наша туга минає, — бо ж наше кохання це і є туга, — нам нараз видається, що кохання згасло тієї миті, коли в наших руках заборсалася здобич, вартість якої досі нас не вельми обходила. Як мені запам'яталася Альберта? Отими двома профілями проти моря, мабуть, не такими гарними, як жіночі профілі Веронезе, які з чисто естетичного погляду мали б подобатися мені більше. Але іншого погляду я й не мав, раз по зникненню неспокою нічого не міг згадати, окрім цих німих профілів. Відтоді як я побачив Альбертину, я щодня немало про неї думав, вів з нею подумки розмову, змушував її мене розпитувати, відповідати на мої запитання, міркувати, діяти, і в безконечній цій вервечці примрійних Альбертин, таких мінливих, справжня Альбертина, та, що я бачив на пляжі, лише очолювала цю процесію, — так творчиня ролі, зірка, грає лише у перших виставах п'єси, зовсім не з'являючись у довгій низці наступних. Справжня Альбертина була лише сильветкою, а все, що на неї накладалося, ішло від мене: те, що долучається до кохання нами, навіть з кількісного погляду, куди багатше за те, що походить від коханої істоти. І це правда навіть стосовно найдійовішого кохання. Буває, кохання здатне не лише виникати, а й жити, здобрівши крихтами, і це навіть у тому разі, якщо вгоноблюється фізична жага. У колишнього бабусиного вчителя малюваннязнайшлася від якоїсь любки донька. Мати померла незабаром після народження дитини, а вчитель пережив її не надовго, прибитий горем. Ще за його життя бабуся і деякі інші комбрейські пані, — вони ніколи не згадували при вчителі про ту жінку, з якою він, зрештою, не жив відкрито і не часто зустрічався, — поклали собі подбати про дитину: зібрати їй гроші на довічну ренту. Запропонувала це бабуся, деякі її приятельки затялися: чи ця дівчинка (казали) справді така вже цікава і чи справді вона вчителева донька — з такими жінками, як її мати, ні в чому не можна бути певним. Нарешті дійшли згоди. Дівчинка явилася подякувати. Вона була негарна і така схожа на вчителя малювання, що всякі сумніви відпали; гарне в неї було тільки волосся, і одна дама сказала батькові, який її привів: «Яке в неї гарне волосся!» І гадаючи, ніби тепер, коли злочинна мати померла, а старий батько напівмертвий, натяк на минуле, яке завжди замовчувано, не може вразити вчителя, бабуся додала: «Мабуть, у неї це спадкове. Адже матір теж мала таке гарне волосся?» — «Не знаю, — простодушно відповів батько. — Я бачив її лише в капелюшку». Треба було наздоганяти Ельстіра. Я бачив себе у вітрині. Чимало я мав клопоту з дівчатами, а тут на тобі ще: я помітив, що краватка в мене перекрутилася, а з-під капелюха вибивається чуб — це мені не личило; а все ж добре, що дівчата зуспіли мене, хай і розчухраного, з Ельстіром і тепер уже не забудуть; добре ще й те, що я, за бабусиною порадою, пішов до Ельстіра в гарній камізельці (адже я мало не скинув її і не одяг іншу, негарну) і прихопив найладнішого ціпка: очікувана подія ніколи не відбувається так, як нам це марилося, бо ми не маємо переваг, на які нібито цілком законно розраховували, зате у нас з'явилися переваги несподівані, і все вирівнялося; ми дуже боялися найгіршого, а нині нам спадає на думку, що, зрештою, доля до нас загалом була радше прихильна. «Мені так хотілося познайомитися з цими дівчатами», — озвався я, підходячи до маляра. «То чого ж ви стовбичили за цілу милю?» Ельстір спитав так не тому, щоб це була його думка, бо якби справді хотів вволити мою волю, то міг би легко мене нагукати, — але, може, тому, що чув такі репліки, якими збуваються піймані на гарячому соромітники, і ще тому, що навіть великі люди в чомусь схожі на соромітників і черпають звичайні вимовки з того самого обігу, як купують хліб насущний у того самого пекаря. Бо цілком імовірно, що такі-от слова, які треба, мабуть, розуміти навпаки, скоро їхнє буквальне значення розминається з істиною, є неминучим наслідком, негативним зображенням рефлексу. «Вони поспішали». Я помислив, що саме вони і не дали покликати малосимпатичну їм людину; а то Ельстір неодмінно нагукав би мене, адже я так докладно про них розпитував, і він не міг не помітити, як я ними цікавлюся. «Я розповідав вам про Каркетюї, — сказав Ельстір, коли я проводив його додому. — Я зробив ескізик, де краще видно підкову пляжу. Образок незлий, але в іншому дусі. Якщо дозволите, я на пам'ять про нашу приязнь подарую вам ескіз», — додав він: відмовляючи нам того, чого ми прагнемо, люди дарують нам охоче натомість інше. «Я мріяв би, якщо тільки ви його маєте, про знімок з маленького портрета міс Сакрипант! Але що означає це ймення?» — «Це ймення тієї, кого вона грала в одній дурній оперетці. Але ви чомусь вірите, що я з нею знайомий. Де там!» Ельстір замовк. «А це не портрет пані Сванн перед заміжжям?» — спитав я, зненацька і ненароком натрапивши на правду, що, загалом, буває не часто, але править іноді за доказ для теорії передчуттів — якщо тільки відкинути всі помилки, які її спростовують. Ельстір нічого мені не відповів. Звісно, то був портрет Одетти де Кресі. Вона не взяла його собі з багатьох причин, з яких деякі аж надто очевидні. Були й інші причини. Портрет належав до тієї доби, коли Одетта, ще не навчившись владати над своєю зовнішністю, не зробила зі свого личка та постаті витвору мистецтва, в якому для неї засадниче — манера поводитися, говорити, щілити губи в усмішку, згортати руки, прикипати до чогось очима, поринати в задуму, — наперекір вікові, перукареві, кравцеві, наперекір самій собі, мало зберегтися. Тільки зледащіння такого пересиченого коханця, яким був Сванн, могло віддавати перевагу не численним Одеттиним світлинам nе varietur[178] із зображенням чарівної жінки, а поставленій у нього в кімнатці маленькій фотографії, де знялася в солом'яному брилику, прибраному братками, худенька молода жіночка, досить негарна, з пишною зачіскою, зі змарнілим личком. Зрештою якби портрет не був зроблений, як фотографія, яку так любив Сванн, раніше, ніж Одеттині риси утворили інший різновид, величавий і звабливий, але пізніший, все одно Ельстірове бачення не залишило б від цього різновиду анічогісінько. Хист художника діє так само, як надвисокі температури, наділені силою розкладати поєднання атомів і групувати гх у зовсім протилежному порядку, створювати з них інший різновид. Усю цю штучну гармонію, яку жінка накидала своїм рисам, і те завзяття, з яким вона щодня, перш ніж вийти з дому, вивіряла її в свічаді, утверджуючи капелюшок, чепурячи волосся, пустотливо поводячи очима, дбаючи про незламність цієї гармонії, погляд великого художника нівечить водномить і натомість робить перегрупування жіночих рис відповідно до свого малярського ідеалу жінки. Так само трапляється, що по досягненні певного віку великий дослідник скрізь знаходить елементи, потрібні для встановлення залежностей, а саме це і є його єдиною метою. Як оті ремісники чи гравці, які неперебірливі і здобріють тим, що їм під руку навинеться, художник міг би сказати про що завгодно: «Придасться». Так кузина принцеси Люксембурзької, така гордувата красуня, що не підступись, захопившися колись новим напрямком у мистецтві, замовила найкращому художникові-натуралістові свій портрет. Око маляра зараз же знайшло те, чого шукало повсюди. І на полотні замість великої пані виявилася дівчина-побігачка, а за нею величезна декорація, похила, бузкова, щось подібне до площі Піґаль. Та навіть як не заходити так далеко, все одно жіночий портрет пензля великого маляра не тільки зовсім не догодить смакам декотрих жінок, наприклад, примсі підстаркуватої жінки зніматися в майже дитячих платтях, які підкреслюють її все ще молодий стан і в яких вона виглядає сестрою або навіть дочкою своєї дочки (а та їй на догоду, задля такої оказії вбрана «нетіпахою»), — а навпаки, ще й повипинає ґанджі, які жінка намагається приховати і які, як, скажімо, буряковий і навіть зеленкавий колір обличчя, надто спокушають маляра своєю «соковитістю»; такий портрет може розчарувати недосвідченого глядача і розбити вщент ідеал, у строї якого ця жінка так красувалася і який ставив цю жінку в її особливій, незмінній іпостасі поза людством, підносив її над людьми. А тепер, розвінчана, викинута за межі тієї подобизни, яку сама собі створила і в якій почувалася невідпорною, вона стає найзвичайнісінькою жінкою, у чию вищість ми перестали вірити. У такій подобизні гніздилася для нас не лише краса, врода, скажімо, Одетти, а і її особистість, її достеменність, отож-бо, при погляді на портрет, у якому цей різновид ізник, у нас зривається з язика: «Як же її споганено!» чи навіть: «Анітрохи не схожа!» Нам ніяк не віриться, що це вона. Ми не впізнаємо її. І все ж ми певні, що десь її вже бачили. Але це не Одетта. Обличчя, тіло, подоба нам добре знайомі. Вони нагадують нам не цю жінку (бо ця ніколи так не трималася, звикла її поза не вимальовувала такого химерного і задерикуватого арабеску), а інших жінок, усіх, кого малював Ельстір і кого, попри всю їхню несхожість, любив показувати анфас, із виставленою з-під спідниці ніжкою, з круглим крислатим капелюшком у руці, який прикривав коліно, капелюшком, кружало якого перегукується з іншим, видним анфас, кружалом личка. Зрештою геніальний портрет розмиває тип жінки, створений її зальотністю і її егоїстичним уявленням про свою вроду, ба більше: він намальований давно, він не обмежується тим, що старить оригінал подібно до фотографії, яка показує його в немодному строї. На портреті час позначається не лише манерою одягатися спортретованої жінки, а й манерою малярського письма. Ця манера, перша Ельстірова манера, була для Одетти вбивчою метричною посвідкою, бо вона не лише обертала її саму, як і її тодішні світлини, у молодшу сестру відомих кокоток, але обертала і її портрет у сучасника численних портретів Мане чи Вістлера, мальованих із багатьох зниклих натур, які вже канули в Лету чи вже належали історії. На ці думки, які я мовчки снував у голові, проводжаючи Ельстіра, навело мене відкриття стосовно подібности з моделлю, а за цим першим відкриттям сталося друге, яке схвилювало мене ще дужче, але вже мало безпосередню причетність до самого маляра. Він намалював портрет Одетти де Кресі. Невже цей геній, якому до снаги було все, мудрець, самотник, філософ, чудовий співрозмовник, був той кумедний, зледащілий художник, яким колись опікувалися Вердюрени? Я спитав, чи не був він з ними знайомий і чи не називали вони його метром Біш. Він відповів ствердно, нітрохи не збентежившись, ніби йшлося про далеченьку пору його життя, і ніби не здогадуючись, як люто мене розчарував, але, звівши очі, прочитав це на моєму виду. Його лице невдоволено скривилося. Ми майже дійшли до його дому, і людина не така розумна і не така великодушна, мабуть, сухо попрощалася б і потім обходила мене десятою вулицею. Проте Ельстір учинив інакше, по-вчительському, а що він був учитель, то це, либонь, з погляду чистої творчости якраз і було єдиною його вадою, бо митець, щоб жити істинним духовним життям, має залишатися самотнім, він не повинен роздавати своє «я» нікому, навіть своїм учням, а Ельстір з будь-якої ситуації, свого або чужого життя, намагався видобути на науку молоді ту дрібку правди, яка містилася в цій ситуації. Ось чому замість метатися, він волів за краще сказати мені щось повчальне. «Немає такого головатого чоловіка, — проголосив Ельстір, — який замолоду не набалакав би чогось чи навіть не вів такого життя, спогад про яке був би йому неприємний і будив охоту його перекреслити. Але шкодувати йому про це все-таки не слід: він не може бути певний, що вже направду пошився в мудрагелі, наскільки це взагалі можливе, і що вже пройшов через усі смішні чи мерзосвітні втілення, що мають передувати цьому останньому втіленню. Я знаю юнаків, синів та онуків видатних людей, яких, коли вони ще сиділи на шкільній лаві, їхні вихователі навчали науки душевної шляхетности і моральної досконалости. Даймо, що замовчувати їм зі свого життя нічого не треба, вони могли б оприлюднити на газетних шпальтах і підписати своїм прізвищем усе, що абиколи говорили, але це натури вбогі, погробовці доктринерів, їхня мудрість негативна і ялова. Мудрість у дар не дістається, її треба відкрити, пройшовши путь, яку ніхто інший не годен пройти за тебе, не годен тебе від неї вирятувати, бо це погляд на світ. Кимось прожите життя, яким ви захоплюєтеся, поводження, яке вам здається шляхетним, не були вказані наперед ні батьком родини, ні вихователем, ваші кумири починали зовсім інакше, на них упливало їхнє плюгаве і паскудне оточення, їхнє життя — це бій і перемога. Я розумію, що на портреті, який був намальований з нас о нашій ранній порі, ми зовсім не схожі; в кожному разі він може справити немиле враження. Але цуратися його не треба, бо він — свідчення, що ми направду жили, що згідно з життьовим і духовим законом ми з життя буденного, з життя робітень, мистецьких гуртків, якщо йдеться про малярство, видобули те, що над життям». Ми підійшли до Ельстірової оселі. Я відчував жаль, що не познайомився з дівчатами. Але тепер я мав надію зустрітися з ними; я перестав боятися, що вони пропливуть на обрії і кануть безповоротно. Довкола них уже не танцював той скажений вир, який нас роз'єднував і був не чим іншим, як перетворенням жадання на невсипущий чин, жадання рухливого, трепетного, розпалюваного тривогами, які будила в мені їхня неприступність, їхня можлива втрата. Жаданню зійтися з ними я міг тепер дати перепочинок, держати його вкупі з багатьма іншими, спевняти які я не поспішав, скоро бачив, що вони здійсненні. Я попрощався з Ельстіром, я залишився сам. Аж це нараз, попри своє розчарування, я уявив усі ці випадковості, думка про які мені й не спадала: що саме Ельстір на дружній стопі з цими дівчатами, що вони ще сьогодні вранці були для мене не більш як фігурами на картині, за тло для яких правило море, що вони бачили мене, бачили, що я заприязнився з великим художником, що художник знає тепер про моє бажання з ними познайомитися і, звісно, мені підсобить. Усе це було мені приємне, але приємне почуття я таїв у собі; воно було схоже на одвідувача, який не дає знати, що він прийшов, поки не підуть інші і ми не опинимося вдвох. Тоді ти звертаєш на нього увагу і можеш сказати: «Я до ваших послуг», — і вислухати його. Іноді від тої миті, коли ці радощі входять у нас, і до тої миті, як ми самі можемо вернутися в самих себе, збігає стільки годин, ми бачимо стількох людей у цей період, що зачинаємо побоюватися: а що, як ці радощі нас не діждуться? Проте радощі терпеливі, вони не нудять світом, і коли всі йдуть собі, вони так і вродились. Часом ми буваємо зморені настільки, що нам увижається, ніби наша знеможена тяма безсила заховати спогади, враження, для яких наше крихке «я» — єдиний притулок, єдина можливість заявити про себе знов. Та ми пошкодували б за такою втратою, бо життя цікаве лише в ті дні, коли порох реальности замішаний на магічному піску, коли якийсь звичайнісінький випадок вбивається в романтичні крила. Тоді у блиску мрії перед нами величезним бескидом постає неприступний світ і входить у наше життя — в наше життя, де, ніби уві сні наяву, ми бачимо людей, якими так палко марили, гадаючи, що зможемо узріти їх лишень уві сні. Заспокоєння, яке принесла з собою можливість познайомитися з дівчатами, коли мені спаде охота, було для мене тим важливіше, що я б уже не міг чигати на них, бо то були останні дні перебування тут Робера. Бабусі хотілося віддячитися моєму приятелеві за ґречність, яку він постійно виявляв до неї і до мене. Я сказав їй, що Робер дуже любить Прудона, і підказав їй думку, щоб вона звеліла переслати сюди безліч куплених нею листів цього філософа; Сен-Лу прийшов до нас у готель того ж таки дня, коли вони прибули, якраз напередодні свого від'їзду. Він читав листи запоєм, побожно перегортаючи сторінки, намагаючись запам'ятати кожну фразу, а коли підвівся і перепросив бабусю за те, що засидівся, вона відповіла йому: — Ба ні, візьміть їх собі, це я для вас, я виписала їх, аби подарувати вам. Його огорнула така радість, що він не міг себе опанувати, ніби то був фізичний стан, не залежний від нашої волі; він зашарівся, як дитина, яку покарано, і бабуся була куди більше розчулена його зусиллями (марними) стримати радість, яка розпирала його, ніж будь-якими словами вдячности. А він, боячися, що зле подякував бабусі, уже другого дня, вихиляючися з вікна вагончика місцевої залізниці, якою їхав до своєї залоги, все ще просив мене перед нею вибачитися. Його залога стояла дуже близько. Сен-Лу збирався поїхати туди повозом, він до нього звик, коли вертався туди вечорами і коли ще не йшлося про остаточний від'їзд. Але цього разу йому доводилося перевозити потягом свій величенький багаж. І він вважав, що простіше буде і йому їхати потягом за радою директора готелю, який, зачувши про поїздку, сказав, що повіз і вузькоколійка «однісінько». Він мав на увазі, «однаковісінько» (Франсуаза сказала б: «один кат»). — Гаразд, — відповів Сен-Лу, — я поїду «паротягом». Я поїхав би теж, якби не втома; мені хотілося б провести друга до Донсьєра; принаймні увесь той час, поки ми сиділи на бальбецькій станції, я обіцяв навідувати його кілька разів на тиждень, тобто весь той час, поки машиніст чекав на припізнілих приятелів, без яких відмовлявся рушати. Блок теж явився на вокзал — на превелику Роберову досаду, — а що наш колеґа чув, як Робер кликав мене до Донсьєра снідати, обідати, ба навіть жити у нього, то Робер, зрештою, зовсім холодним тоном, аби тим самим зробити поправку до вимушеної ґречности і перешкодити Блокові взяти його запрошення наповажне, сказав насамкінець: «Якщо ви колись проїздитимете через Донсьєр того дня, коли я буду вільний, то спитайте мене в казармі, хоча я майже ніколи не буваю вільним». Може, Робер боявся ще й того, що я один не приїду, але думав, що я приятелюю з Блоком щиріше, ніж до того признаюся, і хотів дати мені змогу мата в дорозі супутника, такого собі ґіда-розважальника. Я боявся, що цей тон, спосіб запрошення когось разом із натяком не приїжджати, вразять Блока, краще б уже Сен-Лу йому нічого не казав. Але я помилився, бо по відході потяга, поки ми йшли удвох до розвилини, де мали розлучитися (одна дорога вела до готелю, а друга — до Блокової вілли), він усе допитувався, коли ж ми виберемося до Донсьєра: Робер «так ґречно його запрошував», що було б «хамством» не скористатися його запрошенням. Я був радий, що Блок нічого не помітив або це його майже не дошкулило і він волів за краще вдати, ніби не помітив, що Робер запрошував його не притьмом, не тільки з простої ґречносте. А все ж мені хотілося, щоби Блок не виставляв себе на посміх, кваплячися зараз же до Донсьєра. Але мені не ставало духу дати йому раду, бо вона могла здатися Блокові образливою, бо тоді було б зрозуміло, що він до Робера набивається, а той від нього відбивається. Блок надто вже великий був настира, і хоч усі пов'язані з цим вади перекривалися в ньому високими прикметами, яких могли не мати люди тактовніші, а проте його звичка діяти нахрапом дратувала. Він заявляв, що нам не слід відкладати на той тиждень виправу в Донсьєр (він казав «ми», певно, гадаючи, що зручніше їхати не одному, а зі мною). Всю дорогу, біля гімнастичної зали, укритої за деревами, біля тенісного корту, біля своєї оселі, біля торгівця черепашками він зупиняв мене, благаючи призначити день, але я промовчав, і він на прощання кинув мені гнівно: «Воля ваша, месір. А я неодмінно поїду, скоро він мене запросив». Зі страху, що він не подякував належно бабусі, Сен-Лу ще раз попросив мене переказати їй його подяку, але вже у листі, який я отримав на третій день з гарнізону і який, судячи з печатки на конверті, миттю долетів до мене, аби засвідчити, що і в мурах гарнізонного міста, в кавалерійській казармі Людовіка XVI Робер думає про мене. Поштовий папір мав герб Марсантів, у гербі я побачив лева, а лев був увінчаний шапкою пера Франції. «Добрався я добре, — писав він мені, — дорогою читав куплену на вокзалі книжку Арведа Баріна[179] (автор, здається, росіянин, написано це, по-моєму, як для чужинця прегарно, але поділіться зі мною своєю думкою, ви, джерело премудрости, книгочій); отож я знову в цьому брутальному середовищі, де, на жаль, почуваюся вигнанцем, бо тут я позбавлений того, що залишив у Бальбеку; в середовищі, з яким у мене не пов'язано жодного ясного спогаду, жодних духових утіх; у середовищі, яким би ви, звісно, гордували і яке має, одначе, свої чари. Мені здається, що все тут змінилося відтоді, як я звідси поїхав, бо тим часом почалася одна з найважливіших діб у моєму житті — доба нашої приязни. Маю надію, що вона не закінчиться ніколи. Про неї, про вас я розповідав одній душі — моїй приятельці, яка завітала до мене сюрпризом на годинку. Вона мріє познайомитися з вами, і я гадаю, що ви зійдетеся, бо вона, як і ви, кохається у красному письменстві. Аби пригадати наші розмови, аби знову пережити незабутні для мене години, я бокую своїх товаришів, вони браві хлопці, але в цих речах на диво тупі. Першого дня мого перебування тут я навіть волів відтворити для себе один спомин про хвилини, проведені з вами, і на разі не писати вам. Але я побоявся, що ви з вашою тонкою душею і надвражливим серцем стурбуєтеся, не діставши від мене листа, якщо тільки ваші думки вже й так не відвернулися від хвацького рубаки, над яким вам ще треба довго працювати, аби обстесати його, зробити його тоншим і достойнішим вас». Власне, цей лист дуже нагадував мені своєю ніжністю ті, які Робер писав мені в моїй уяві, коли я ще не познайомився з ним, у тому світі марень, звідки мене вивела наша перша з ним зустріч, поставивши перед крижаною дійсністю, в якій мала, проте, статися зміна. Після першого листа я щоразу, коли в пору снідання приносили пошту, зараз же впізнавав його листи, бо вони завше мали той другий лик, який людина показує, коли її нема, і в рисах якого (письмі) нам так само легко добачити індивідуальність, як у лінії носа чи в модуляціях голосу. Я тепер охоче засиджувався за столом, поки прибирали посуд, і якщо це було не в той мент, коли могла пройти ватага дівчат, дивився не лише на море. Потому як Ельстір показав мені свої акварелі, мій погляд почали брати на себе ті самі явища і в живому житті; я бачив поезію в пригашеному блиску ножів, які все ще лежали навскіс на столі; у круглоті зібганої серветки, в яку сонце вшиває клаптик жовтого оксамиту; в недопитому келишку, завдяки чому впадає в очі гожість, з якою він роздається розтрубом, а на денці його, за прозорим шклом — гожість подібних до згустка денного світла, послідків вина, темного, але іскристого; у зміщенні обсягів; у рідинах, блискотливих залежно від того, як падає на них світло; у сливах, зацілілих у напівпорожній компотниці, з їхніми переходами з кольору в колір, із зеленого в блакитний, а з блакитного в золотий, у погулянні стареньких стільців, які двічі на день розставлялося довкола обруса, застеленого на столі, ніби на вівтарі, де складалося пожертви на свято лакомства і де в устричних стулках зоставалися краплі святої води, наче в маленьких кам'яних кропильницях. Я намагався знайти красу там, де й не думав ніколи її шукати, в ужиткових речах, у глибинному бутті «натюрмортів». Через кілька днів після Роберового від'їзду я упрохав Ельстіра влаштувати маленький підвечірок, щоб покликати й Альбертину, і раптом пожалкував, що привабливістю й гожістю, які брали на себе очі декого, коли я покидав Гранд-отель (а завдячував я їх довшому відпочинку і чепурінню), я не можу скористатися (як і Ельстіровим впливом) на підбій якоїсь цікавішої особи; я жалкував, що все це я згайную лише задля втіхи познайомитися з Альбертиною. Відтоді, як я переконався, що втіха ця мене не уникне, мій розсудок ставив її не дуже високо. Зате моя воля ні на хвильку не поділяла в мені цього самообману, бо воля — це настирливий і неодмінний служник чергових у нас особистостей, цей служник тримається в затінку, погорджуваний, безконечно відданий, він не зважає на зміни нашого «я» і трудиться невтомно, аби нашому «я» ніколи не бракувало необхідного. Якщо тієї миті, коли ми збираємося вирушити в омріяну подорож, розум і почуття загадуються над питанням: а чи треба подорожувати? — воля, свідома, що ці нероби зараз же почнуть вихваляти подорож, як тільки подумають, що вона не відбудеться, — воля не перешкоджає їм радитися біля вокзалу, все більше й більше сумніватися, — вона в цей час купує квитки і перед відходом потяга саджає нас до вагона. Вона настільки ж тверда, наскільки мінливі розум і почуття, та оскільки вона мовчазна і сперечатися не любить, то здається, що її нібито й немає; її рішучим ухвалам підкоряються інші частини нашого «я», але підкоряються непомітно для себе, натомість свої власні вагання їм видно дуже добре. Отож-бо, моє почуття і розум затіяли суперечку щодо вартости втіхи, яку може дати знайомство з Альбертиною, а я тим часом розглядав у свічаді марнославні й крихкі оздоби, які розум та почуття воліли б притримати для якоїсь іншої оказії. Але моя воля не проґавила години, коли треба було їхати, і дала візникові Ельстірову адресу. Кості кинуто, і тепер розум і почуття могли скільки завгодно шкодувати за тим, що сталося. Якби моя воля назвала іншу адресу, вони пошилися б у дурні. Коли я прийшов до Ельстіра, мені спершу здалося, що панни Сімоне в ательє немає. Тут сиділа дівчина в єдвабній сукні, простоволоса, але гарне волосся, ніс, колір обличчя — все це було мені незнайоме і не мало нічого спільного з юною велосипедисткою в поло на голові, яку я спіткав на пляжі. А проте це була Альбертина. Але навіть коли я її впізнав, я не звертав на неї уваги. Замолоду ми, попадаючи в людне товариство, перестаємо жити для себе, ми стаємо іншими, отож-бо кожен салон — це якийсь новий Усесвіт, де згідно з законами іншої моральної перспективи ми розглядаємо людей, дивимося на танці, стежимо за картярською грою так, ніби в усьому цьому криється сенс нашого життя, а проте взавтра ми все це забудемо. Стежка до розмови з Альбертиною, втоптана зовсім не мною, привела мене спершу до Ельстіра, далі покривуляла між гостей, з якими мене познайомили, потім пролягла через буфет, де мене частовано і де я їв тістечка з полуницями і, стоячи, слухав музику, і ці епізоди мали для мене таку саму вагу, як моє знайомство з панною Сімоне, яке нині мені уявлялося лише одним з епізодів, і я геть забув, що всього лише кілька хвилин тому це було єдиною метою мого прибуття до Ельстіра. Зрештою, чи не те саме стається в житті діяльному з нашим правдивим щастям, з нашим великим нещастям? Ми отримуємо при комусь відповідь від нашої коханої — відповідь сприятливу чи убивчу, якої очікували цілий рік. А тим часом нам треба вести розмову, думки снуються, поступово утворюючи площину, якої лише вряди-годи ледве сягає згадка глибша й заразом дуже гнітюча згадка про те, якого ми зазнали нещастя. Якщо ж на нашу долю випадає не нещастя, а щастя, то лише через кілька років ми можемо собі згадати, що коли наспіла найбільша подія нашого сердечного життя, нам ніколи було навіть приділити їй належну увагу, ба більше: гаразд її усвідомити, — скажімо, у гостях, куди ми подалися з надією, що саме там та подія і станеться. Коли Ельстір покликав мене, аби відрекомендувати Альбертині, яка сиділа оподаль, я доїв кав'яний еклер, а потім зі щирим зацікавленням заходився розпитувати про нормандські ярмарки старшого пана, з яким допіру познайомився і який милувався на троянду у мене в бутоньєрці, — зрештою я ту троянду йому подарував. Рекомендація мене Альбертині і трохи потішила, і піднесла мене у власних очах. Справжню втіху я відчув згодом, коли повернувся до готелю і знову став самим собою. Втіхи — це все одно що фотографії. Те, що ми сприймаємо в присутності коханої істоти, — це всього лишень неґатив, проявляємо ж його ми потім, у себе вдома, коли віднаходимо внутрішню «камеру обскуру», куди при сторонніх «вхід заборонений». Якщо усвідомлення втіхи спізнилося на кілька годин, то важливість для мене цього знайомства я відчув зараз же. Під час знайомлення ми, звичайно, відчуваємо себе так, ніби нас ущедрено, відчуваємо себе власниками «бону» на прийдешні радощі, якого ми домагалися давно, і водночас ми розуміємо, що одержання бону кладе для нас край не лише утяжливим пошукам, — це могло б нас тільки врадувати, — а й край життю істоти, тієї, чию подобу наша уява спотворила, тієї, яку звеличив наш страх і тривога, що ця істота так ніколи нас і не знатиме. Ту мить, коли рекомендач вимовляє наше ім'я (надто як він, подібно до Ельстіра, вихваляє нас), ту сакраментальну мить, схожу з миттю у феєрії, коли дух велить одному дієвцеві раптово перекинутися іншим, та, до якої ми прагнули наблизитися, зникає; та чи й може вона залишитися колишньою, скоро-но — через те, що незнайомка мусить звернути увагу на наше ім'я і на нас самих, — у її ще вчора задивлених кудись у даль очах (а ми гадали, що наші очі, блудні, непевні, зрозпачені, верткі, ніколи не спадуть на ці очі!) свідомий погляд, недосяжна думка, яких ми шукали в них, навдивовижу і дуже просто заступаються нашим образом, одмальованим ніби в глибу усміхненого свічада! Якщо наше втілення в щось, що здавалося нам щонайвідміннішим від нас, — це те, що найбільше змінює особу, якій нас саме відрекомендовано, то подоба тієї особи залишається ще досить непевна; і ми можемо запитувати себе в душі, чим вона перекинеться: божеством, столом чи мідницею. Але такі самі моторненькі, як восківники, які перед нашими очима за п'ять хвилин ліплять погруддя, слова, сказані незнайомкою, окреслять її лик і нададуть їй чогось завершеного, виключивши всі здогади, які снувалися ще вчора нашою жагою і нашою уявою. Певна річ, ще перед цим підвечірком Альбертина не була для мене аж таким уже привидом, привидом, та й годі, гідним супроводжувати нас у житті, привидом, яким зостається перехожа, про яку ми нічого не знаємо і яку оце щойно тільки вгледіли. Уже її покревенство з пані Бонтан обмежило чудородні здогади, перекривши один зі шляхів, якими б вони могли ширитися. У міру того як я зближувався з цією дівчиною і пізнавав її, пізнання це робилося шляхом віднімання: те, що було творінням моєї уяви і жаги, витіснялося відомістю куди меншої вартости, відомістю, до якої, щоправда, долучався якийсь еквівалент того, що у практичному житті платять акціонерні товариства після внесення первісного паю і що називається пайовим рахунком. Альбертинине прізвище, спорідненість — ось що передусім стало першою межею для моїх здогадів. Ґречність, виявлена нею, поки я розглядав зблизька мушку на щоці в неї під оком, була ще одною обмежувачкою, зрештою, мене здивувало, що вона вживає прислівник «цілком» замість «зовсім»: так, відгукуючись про одну жінку, вона сказала: «Вона цілком намахана, але все-таки дуже мила», а про чоловіка: «Він цілком посполитий і цілком зануда». Хоча таке вживання «цілком» і ріже вухо, а проте воно свідчить про щабель цивілізації та культури, якого я не сподівався виявити у вакханки з ровером, у оргійної музи Гольфа. За першою метаморфозою пішла, одначе, низка інших. Достойності й вади людини, розміщені на передньому плані її обличчя, укладаються зовсім інакшим ладом, якщо ми підійдемо до неї з другого боку, — так якщо глянути з іншого пункту на вибудувані перією міські кам'яниці, то вони ешелонуються і міняють свою відносну величину. Спершу мені здалося, ніби Альбертина не самовпевнена, а, навпаки, доволі сором'язлива; вона виглядала в моїх очах радше доброго батька дитиною — про всіх дівчат, яких я згадував, відгукувалася так: «Вона лихого штибу», «вона дивацького штибу»; нарешті на її личку привертала до себе увагу скроня, розпашіла і досить прикра для ока, а не той особливий погляд, який я весь час пригадував до сьогоднішньої зустрічі. Але це просто виринула інша її подобизна, та й годі, ще інші, звісно, мали відкритися згодом. Отож-бо, лише виявивши чуттям нашу первісну ману оптичну, можна скласти собі точне враження про якусь істоту, якщо таке враження взагалі можливе. Але воно неможливе, бо поки ми підправляємо наше уявлення про ту істоту, вона сама, — не можемо ж ми її вважати за якусь пасивну меблину, та й край! — міняється сама собою, ми пробуємо за нею гнатися, вона перебігає з місця на місце, і коли ми нарешті бачимо її немовби ясніше, нам щастить хіба розпізнати старі знімки, які ми для себе були зробили і які вже втратили з нею схожість. А проте, хай би які неминучі розчарування приносив нам похід до того, що тільки промайнуло повз нас, що потім знічев'я воскрешала наша фантазія, тільки цей похід благодатний для наших почуттів, тільки він підтримує у нас смак до них. Якою безпросвітною нудьгою сповнене життя ледачих чи сором'язливих людей, які ідуть коляскою просто до своїх приятелів, з якими познайомилися, ніколи раніше про них не мріявши, ніколи раніше не зупинявшись дорогою біля того, що їх приваблює! Дорогою назад я згадував підвечірок у Ельстіра і знову бачив, як я доїдаю еклер і тільки потім іду до Ельстіра, а він підводить мене до Альбертини, згадував, як я дарую троянду старшому панові, бачив усі ці подробиці, які відбираються без нашої участи, в силу якихось там околичностей, і які, утворюючи неповторне, нехитре поєднання, разом складають картину першої зустрічі. Але я мав таке враження, ніби оглядаю цю картину з іншого пункту зору, здалеку-здалеку, мав тоді, коли переконався, що вона існувала не для мене одного, а переконався я в цьому, на превеликий свій подив, через кілька місяців, коли заговорив з Альбертиною про те, як відбулося наше знайомство, і вона нагадала мені про еклер, про подаровану мною квітку, про все, що не те щоб мало вагу для мене одного, але що, як я думав, бачив лише я і, одначе, неждано-негадано для мене в особливому записові зберегла Альбертинина пам'ять. Уже в день першого знайомства, коли, повернувшись додому, я зміг охопити поглядом принесений з собою спогад, я зрозумів, — чи ж не капосниця, які коники виливає! — що розмовляв із дівчиною, яка, силою якогось штукарства, не мавши ніякого стосунку до тієї, за ким я довго пантрував на узмор'ї, підмінила її. Зрештою я мав би це передбачити, адже дівчину-пляжницю створив я сам. А проте, оскільки я в розмовах з Ельстіром ототожнював її з Альбертиною, я відчував перед Альбертиною свій моральний обов'язок залишитися вірним у любові до Альбертини примрійної. Хай заручини проведені заочно, все одно хлопець має побратися з тією, кого йому засватано. До того ж попри те, що душу мою відпустив, бодай на якийсь час, серцевий щем, утишений спогадом про вихованість дівчини, про її зворот: «цілком посполитий» і про розпашілу скроню, цей самий спомин будив у мені інше почуття, почуття, щоправда, ніжне і нітрохи не прикре, близьке до братерського, але з часом здатне стати так само небезпечним, бо воно щохвилини зроджувало в мені хіть поцілувати цю нову дівчину, чиї добрі манери, сором'язливість і несподівана для мене незайнятість зупиняли зайвий порив моєї уяви і викликали у мене щодо неї розчулену вдячність. Зрештою, оскільки пам'ять, зараз же починаючи проявляти негативи, які існували геть незалежно, рве всякий зв'язок між сценами, рве хід подій, зображених у негативах, то останній з продемонстрованих нею не нищить попередніх. Поряд зі звичайнісінькою, зворушливою Альбертиною, з якою я розмовляв, я бачив таємничу Альбертину з-над моря. Це були вже спогади, тобто портрети, з яких жоден не видався мені правдивіший за інших. Перш ніж покінчити з нашою першою знайомістю, я хочу лише додати, що, коли Альбертина покинула Ельстірову робітню, я, намагаючись уявити мушку в неї під оком, бачив цю мушку в неї на підборідді. Словом, коли я потім зустрічався з Альбертиною, я щоразу помічав цю мушку, але моя блудна пам'ять водила нею потім по Альбертининому личку і вміщала її то тут, то там. Бальбецька церква, що не справдила моїх надій, все ж не розбила моїх мрій про подорож до Кемперле, до Понтавене та до Венеції, і так само, попри розчарування, що спіткало мене, тільки-но я виявив, що панна Сімоне мало чим різниться від інших дівчат, я втішив себе, що принаймні — хай сама Альбертина й омилила мої сподівання, — завдяки їй я можу заприязнитися з її подругами з ватаги. Одначе спершу я думав, що з цим мені не поведеться. До її від'їзду залишалося ще багато часу, до мого теж, і тому я вважав за краще не муляти їй очей, а чекати нагоди. Але в мене виникли великі побоювання, що навіть при щоденних зустрічах вона тільки здалеку відповідатиме уклоном на мій уклін, і тоді ця нагода, хоча б вона і траплялася мені щодня, не дасть мені нічогісінько. Незабаром дощистого і прохолодного ранку мене зупинила на надбережжі дівчина в точку і з муфтою, така несхожа на ту, яку я бачив у Ельстіра, що, здавалося, просто неможливо визнати її за одну й ту саму особу; все-таки це мені вдалося, але першої миті я розгубився, і ця моя розгубленість, мабуть, не пройшла повз Альбертинину увагу. Мені згадалися її «добрі манери», якими вона так вразила мене в Ельстіра, і тому зараз мене особливо здивували брутальний її тон і поведенція ватаги. Та й скроня уже не була центром уваги і не Гарантувала того, що це Альбертина, — чи то тим, що я дивився на неї з другого боку, чи то тим, що її прикривав точок, чи то тим, що вона не завжди пашіла. «Оце поліття! — озвалася вона. — Вічне бальбецьке літо — все це пусті балачки. Ви тут нічим не захоплюєтеся? Вас не видно ні на Гольфі, ні на балу в казино, і верхи ви не їздите. Прийшла нудьга в гості! Вам не здається, що можна очманіти, пропадаючи цілі дні на пляжі? Я бачу, ви любите грітися на сонечку. Гулящого часу у вас подостатком. У нас із вами різні вподобання, я спортсменка! Ви на сонських перегонах не були? Ми їздили туди на трамі. Вас би поїздка на такій чортопхайці не потішила б, це як стань! Ми тряслися дві години! За цей час я своєю самокаткою тричі туди й назад мотонула б». Коли Робер називав місцевий потяг «паротягом», бо з нього пара аж бухала, то мене захоплювала природність, з якою він вимовляв це слово, зате від легкості, з якою Альбертина вимовляла «трам» і «чортопхайка», я ніяковів. Вона була мастачка щодо таких найменувань, і я боявся, як би вона не помітила, що я тут слабак, і не почала мене зневажати. А я ще й гадки не мав, яке багатство синонімів посідає ця ватага для найменування залізниці. Коли Альбертина з кимось розмовляла, то голова у неї залишалася нерухомою, зате ніздрі трепетали, а губи вона ледь випинала. Ось чому вона говорила повільно і в ніс, і вимова ця, може, почасти дісталася їй у спадок від предків-провінціалів, почасти пояснювалася дитинною грою під англійську флегму, почасти уроками навчительки-чужоземки і, нарешті, конґестивною гіпертрофією слизистої оболонки носа. Ця особливість у вимові, яка, проте, зникала, коли Альбертина сходилася з людиною і до неї поверталася її дитяча невимушеність, могла відштовхнути від неї. Але вона була своєрідна і цим чарувала мене. Якщо я кілька днів поспіль не бачився з нею, я, хвилюючись, повторював про себе: «Вас зовсім не видно на Гольфі», — з тим самим носовим прононсом, з яким вона тоді проказала ці слова, випроставшись на весь зріст і не рухаючи головою. І тоді я думав, що немає на світі нікого звабливішого за неї. Того ранку ми утворювали з нею одну з тих парочок, що сходилися і пристоювали тут і там на пляжі, одну з тих парочок, яким потрібні ці побачення, аби лише перекинутися двома словами і які потім розходяться врізнобіч і гуляють собі далі. Я скористався з цієї зупинки, щоб подивитися і переконатись остаточно, де ж у неї мушка. І ось, подібно до фрази з Вентейлевої сонати, яка мене зачарувала і яка волею мого спогаду блукала між анданте і фіналом, аж поки до моїх рук потрапила партитура і я знайшов її і закріпив для неї в моїй пам'яті місця у скерцо, мушка, що уявлялася мені то на щоці, то на підборідді, нині назавше зупинилася на верхній губі, під носом. Достоту так само ми з подивом знаходимо вірші, які вміємо напам'ять, у творі, де ніяк не сподівалися на них наткнутися. Тієї миті, ніби на те, аби коло самого моря міг розгорнути все розмаїття своїх форм пишний ансамбль, творений прегарним ходом дівчат, і золотавих, і рожевих, спалених сонцем та вітром, Альбертинині приятельки, геть усі — струнконогі, тонкостанні й водночас такі різні, йдучи нам назустріч, вишикувалися шиком паралельно до моря. Я попросив у Альбертини дозволу провести їх. На жаль, вона вдовольнилася тим, що помахала їм вітально рукою. «Ваші подруги будуть невдоволені, що ви не з ними», — сказав я, сподіваючись, що ми пройдемося разом. Молодик із правильними рисами підійшов до нас, у руках він ніс ракетки. То був гравець у бакару, чиє навіженство обурювало суддиху. З холодною і байдужою міною, яка, мабуть, йому здавалася ознакою найвищої гожости, він привітався з Альбертиною. «Ви з гольфа, Октаве? — спитала та. — Як вам велося, ви були у формі?» — «Ет, набридло! Раз у раз хибив», — відповів він. «Андре була?» — «Так, у неї сімдесят сім». — «О, це рекорд!» — «Учора я заробив вісімдесят два». Молодик був син багатого промисловця, який мав відігравати неабияку ролю в організації Всесвітньої виставки. Мене вразило в Октаві, як і в інших нечисленних приятелях дівчат, ось що: знання всього, пов'язаного з одежею, манерою триматися, сигарами, англійськими напоями, конями, вивченого ними до найменших подробиць, — отож-бо, вони розводилися про це з гордовитою непохибністю, яка переходила в небагатослівну скромність науковця, — розвивалося в них самостійно, без опертя на будь-яку духовну культуру. Цей молодик не мав жодних вагань щодо того, при якій оказії личить смокінг, а при якій піжама, але не відчував, коли можна уживати такого-то слова, а коли ні, грамотій з нього був нікудишній. Цей розрив між двома культурами, мабуть, відчувався і в його батька, голови Спілки бальбецьких домовласників; у відозві до виборців, розліплених по всіх мурах, він писав: «Я хотів бачити мера, аби з ним про це поговорити, він не хотів чути мої слушні скарги». Октав здобував у казино нагороди на всіх танцювальних конкурсах: за бостон, за танґо тощо, і це дало б йому змогу, якби він тільки захотів, знайти вигідну партію на «морських купелях», де не в переносному, а в дослівному значенні дівчина віддає руку «кавалерові». Молодик закурив сигару, перш спитавши Альбертину: «Пані дозволить?» — так, як просять дозволу — не уриваючи розмови, шабашити. Він не міг «нічого не робити», хоча ніколи нічого не робив. Цілковите байдикування тягне за собою, зрештою, ті самі наслідки, що й надсильна праця, — як у царині духу, так само і в царині тіла, в царині м'язів, — ось чому постійна розумова порожнеча, яка зяяла під думним Октавовим чолом, зрештою, хоча зовні Октав зберігав той самий спокій, почала викликати в нього ялову сверблячку думки, яка не давала спати йому ночами, як це трапляється перепрацьованим метафізикам. Думаючи, що якби я знав їхніх приятелів, я б зустрічався з дівчатами частіше, я вже збирався попрохати Альбертину зазнайомити мене з Октавом. Тільки-но він пішов, усе приказуючи: «Напрогравався — далі нікуди», — я сказав про це Альбертині. Я сподівався, що вона це зробить наступного разу. «Отакої, знайомити вас із жиґоло! Тут цих жиґоло хоч греблю гати. Але їм нема про що з вами розмовляти. Цей дуже добре гуляє в Гольф, та й край. Я знаю: він вам не до вподоби». — «Ваші приятельки будуть невдоволені, що ви не з ними», — сподіваючись, що вона зголоситься наздогнати їх, зауважив я. «Ба ні, вони чудово обійдуться без мене». Ми спіткалися з Блоком — він лукаво і значуще посміхнувся мені, а потім, знітившись, бо не знав Альбертини, або «знав, але не був знайомий», бундючно і хмуро нахилив голову. «Хто цей хамло? — спитала Альбертина. — З якої речі він мені кланяється? Адже я з ним незнайома. От я йому і не відклонилася». Я не встиг нічого сказати Альбертині, бо до нас рушив Блок. «Даруй мені, — озвався він, — я хотів лише тебе попередити, що взавтра я їду до Донсьєра. Зволікати ще було б просто непоштиво — що подумав би про мене Сен-Лу-ан-Бре! Щоб ти знав: я їду двогодинним. Будь здоровий». Але я думав тільки про те, як би знову зустрітися з Альбертиною і познайомитися з її приятельками, мені здавалося, що Донсьєр, куди вони не їздили і звідки я вернувся б потому, як вонизабралися б геть із надбережжя, — це десь на краю світу. Я сказав Блокові, що не поїду. «Ну, гаразд, я поїду сам. Скористаюся двома дурними олександрійськими віршами йогомосці пана Аруе[180] і скажу Сен-Лу, щоб підсюсюкати його клерикалізму:За тебе я вірніш дотримаюся слова:
Бо те, що ти забув, я сповнити готовий.
І рушили царі на кораблях крилатих,
А з ними попливли крізь хвилі навпрошки
Косматих еллінів геройські вояки.
Хто спише пристрасті, зуміє навпростець
Дійти словами до людських сердець.
Від перекладача
«У затінку дівчат-квіток» опубліковано у листопаді 1918 року видавцем Ґаллімаром. Цього другого тому «У пошуках утраченого часу» читачі «На Сваннову сторону» чекали понад п’ять з половиною років. Проте їхні перші двісті сторінок входили ще до першого тому, звідки Прустові довелося їх вилучити на вимогу видавця Ґрассе. У чернетці перша частина «У затінку дівчат-квіток» — «Довкола пані Сванн» нерозривна з третьою частиною нинішньої «На Сваннову сторону», — «Імена країв: ім’я». Отож сукупність цієї історії, якщо об’єднати те, що було роз’єднане сліпим жеребом видання, можна було б назвати, як це підмічає один із прустознавців, «Жільберта». Справді, її лейтмотивом є зустрічі героя з Жільбертою на Єлисейських Полях. Але, як видно з авторського заголовка, його розповідь пов’язана ще і з іншою героїнею — пані Сванн. Метаморфоза з Одеттою, так само як і страждання, завдані героєві її дочкою, роблять першу частину «У затінку дівчат-квіток» своєрідним продовженням «Сваннового кохання». Писалася перша редакція приблизно від 1909-го до 1911 року. Історія створення другої частини тому «Імена країв: край» ще складніша. Перші редакції описують аж три поїздки героя на море. Під час першої поїздки герой вчиться вести спостереження за картинами природи; зустрічає він також нових людей: маркізу де Вільпарізіс, Монтаржіса, майбутнього Сен-Лу, і барона де Ґерсі, майбутнього Шарлюса, тоді як художник Ельстір лише згадується. Його наука, завдяки якій юнак навчається ще й розглядати картини, приносить свої плоди під час другої поїздки, саме тоді й появляється на пляжі ватага дівчат. Серед імен цих дівчат, принаймні до 1913 року, імени Альбертини не було. Ці дівчата, до яких належала і така собі мадемуазель Сванн і яку Пруст накреслив «туманно» саме перед початком розповіді про Жільбертину появу на Єлисейських Полях, призначені для останнього тому роману, що дивувати читача, знайомого з прийомом прустівської композиції, не повинно: стихійно працюючи над зовсім різними частинами вивершеної будови, Пруст завжди пам’ятає, хай навіть доводилося робити якісь перенесення, про призначення цих шматків. Відстрочена публікація першої поїздки на море дасть йому змогу включити сюди науку Ельстіра і ватагу дівчат, де вже першу ролю грає Альбертина. «У затінку дівчат-квіток» видано накладом 3300 примірників майже одночасно з публікацією «Пастишів і різного» і новим виданням у Ґаллімара «На Сваннову сторону». 10 грудня 1919 року «У затінку дівчат-квіток» здобуває Ґонкурівську премію. За Пруста віддали голоси Постав Жефруа, Роні Молодший і Роні Старший, Анрі Сеар, Елемір Бурж, Леон Доде.Анатоль Перепадя
Последние комментарии
4 часов 34 минут назад
4 часов 42 минут назад
10 часов 54 минут назад
10 часов 58 минут назад
11 часов 8 минут назад
11 часов 14 минут назад