Тю! [Марина Меднікова] (fb2) читать онлайн

Марина МЕДНІКОВА
ТЮ!

Роман-фрістайл з елементами аерофотозйомки

ПРЕПРОЛОГ

Руба-руба-руба-рай,

Руба-руба-рай

(З пісні слова не викинеш)

І наснилося Занадтому. Він - Президент. Мчить Хрещатиком кортеж. Крутенько. Круто. Крутіссімо. Броньовані лімузини валкою, пообіч спецрокери на спецмотоциклах.

Клином-свинею. Ревуть, як воли. Хоч їхні ясла повні. Над вулицею гучномовець виголошує гучно останні вісті: «З-за бугра передають. Так здійснюються мрії. Мультимільйонер Лазарус Лонґ нарешті вирішив усі свої проблеми. Він купив у Середземному морі острів і заснував там свою імперію.

Обрав тисячу щасливчиків зі світу - це буде населення.

Призначив трьох міністрів. Це буде - влада. Звичайно, не верховна, бо чого було город городити. Верховна - він. Досі не повідомляється, у якому ранзі. Відомо напевно лише, що від звання суперґенераліссімуса Лонґ рішуче відмовився.

Далі буде».

Аж відчув Занадтий холодний протяг біля серця. Роззирнувся і остовпів. Бачить: уся обслуга всілася в броньовані членовози з тонованими шибками, а він трюхикає останнім, на якомусь мопеді. Соб-цабе.

Тут і усі цилюрники, куафери, опричники, референти, помічники, помічники помічників і помічники помічників помічників побачили його і тицьнули на нього пальцем: «ТЮ!».

ПРОЛОГ

Над Трапезундом - жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркувато-чорнобривцеві, будять у клітинах прадавні спогади про спільну колиску всього живого, оте неосяжне лоно всесвітнього океану, що в ньому маленькими слимачками білка ширяли колись наші предки по батьківській і по материнській лініях. Разом з гекатоннами інших слимачків, не нам знати для чого вживлених хвостатими, сторукими, стоокими, хмароподібними, телепатичними і телекінезійними прибульцями у цей величезний ставок на одній з провінційних планет майже забутої Богом Сонячної системи.

А було це так.

- П’ять, чотири, три, два, один, пуск! Завдання виконане, пане Головний Прибульцю!

- А ви з якої пробірки взяли біологічний матеріал, пане прибульцю-операторе?

- З отієї, поміченої червоною ниточкою, вашамость.

- Ой-ой-ой, ґвалт, держіть мене іззаду, бо я візьму і вп###аду. Тра’ було брати пробірку з зеленою ниточкою.

Там досконале, елітне, сортове людське насіння. Красені і красуні. Якість, що викликає довіру, два в одному - навіщо платити більше. А в пробірку з червоною ниточкою лаборанти злили негодящі гени після обробки маси в центрифузі. Відчуйте різницю. Зупиніть негайно процес! Припиніть негайно еволюцію! Ми ж не концтабір для себе готуємо, а райські к###ущі. Ось-ось, за якихось кілька сотень світлових років Всесвітній Розум через макрокатастрофу потребуватиме притулку у Всесвіті. І що з вашої ласки він знайде на Землі? Хомо сапієнс! Ви розумієте, що наброїли!

- Гал###у-бал###у, а свині в ріпі! - пробуркотів прибульський лайдак-оператор, меланхолійно спостерігаючи із Всесвіту, як, живопихом втрапивши у ласкаво-зеленкуваті хвилі, прагітлери, прабетховени, прагомери, прарафаелі, пражириновські, праярославимудрі, прамакедонські, праленіни, пра-всі-ми спритно заходилися ділитися, множитися, переробляти сонячну енерґію на енерґію м’язів, видаляти шлаки, позбуватися зябер і хвостів, обростати шерстю, ставати на задні кінцівки, винаходити для своїх нагальних потреб атомну бомбу, стільниковий зв’язок, інтернет і клонування…

Оператор знехотя переконувався у фундаментальному законі буття: начальство, як той вуйко Петро, завжди має рацію*. Не світили на хибно засіяній ним Землі райські кущі. Втім, що зроблено, те зроблено. Маємо те, що маємо.

* - Ви маєте рацію, куме.

- Ні, рацію має кум Петро, а я маю кулемета

- На часі другий дзвінок, - оператор глянув на дзиґарика в хмароподібній лапі, що відлічував миттєвості безвіку, і натиснув кнопку-зірку на чорному нічному табло.

- Комета Хейла-Боппа, на прозвисько Бетлехемська звізда. Дубль другий.

- Пішла, - доповів байдужий електронний голос, і - бебех - на чорному нічному оксамиті земного неба засвітилася вишукана красуня-комета, розправляючи мільйоннокілометровий пишний хвіст, струшуючи тисячокілометровою пишною зачіскою з космічного газу і паруючої криги навколо сліпучого стрімкого ядра.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 1

Динозаври жили на планеті шістдесят п’ять мільйонів років тому.

А наші зуби збережуться так довго?

День за днем, ніч за ніччю, мільйон років за мільйоном, ось уже й знову весна. І до контори сільради за адресою:

Всесвіт, Сонячна система, Земля, Европа, Україна, Київщина, село Тихі Води, вулиця Леніна, - зайшов Душман.

- Розумієте, е-е-е, - Михайло Чингачук затнувся, потягнув до себе папірці, аби зазирнути на предмет ім’я та побатькові несподіваного прохача.

- Називай мене, як звик.

- Я при ісполнєнії. Розумієте, Душмане Батьковичу, - все ще офіційно сказав Чингачук, - я бачив ваші документи. Все гаразд. Ваша фірма зареєстрована у встановленому порядку.

Але… Дозволу на оренду приміщення робітничої їдальні я вам не дам.

«В натурє, етот казьол добазаріцца. Скільки він хоче?», - подумав Душман.

Душман останнім часом дуже розвинувся, і всередині, і зовні. Цяцькована пальмами шовкова сорочка, бурякові штани з вилиском, золочені підбори і вузькі носаки індіанських мокасинів, крислатий ковбойський капелюх, доповнений жильоткою, робили його схожим на соліста циганського ансамблю пісні й танцю. Незмінними у тиховодського зайди залишилася хіба чорна жорстка кучма на голові, проте зараз вимита хеденшолдерсом і напахчена олдспейсом, а ще чорні пекучі чи азійські, чи циганські, втім, може й південнохохляцькі очі. Своїм прикидом Душман тішився. Вважав: людина повинна вбиратися за одним принципом, - як стоїть. Голодранець знай своє місце і не вийожуйся, кухвайка - твоя стеля. Заведеш собі пару котлет із зелених, нарубаєш «капусти», - тоді гуляй. Два дончики й да молоді, й обидва брунети! Душманова кухвайка залишилася у далекому совітському минулому, коли він, Душман, був ніхто, ніщо і звати його було ніяк. А зараз він став уповні бізнесмен і вбирався по-бізнесменському.

- Послухай, Міша, у твоїй столовій, по жизні, нужду не справиш, заламаєт. А я з неї канфетку зроблю. За місяць.

Прикинь, да. Вона стоїть на трасі, в гайку. Я екскременти поубіраю, що од твоїх рабочих. Прикид кабаковий куплений уже, з Польщі їде. Цвєтуйочкі, білі столи, фонтан, блін, с золотими рибками, пальма у верейці, мангал для ішаків з тьолками. В натурє, Міш, не прикалуйся. У мене ніц нєма часу.

- А куди я робітників подіну? Що мені за це у райкомі, чи пак, в адміністрації скажуть?

- Нє понял. Твоїм рабочім не пофіґу, де іспражняться?

Переведи їх на посьолок, флаг їм у руки і барабан на шию. І ще, слухай сюди. Скоро у Терешка з райдержадміністрації ювілей. Я вам такой макдональдс видам, полний атас. Тобі за це адміністрація пам’ятник поставить. На коні з шаблєю і в шляпє с пєром.

- Перо мені, Душманчику, в гепу вставлять, як я без інтересу для села тебе сюди пущу.

- Ти що, по радіо чув, що без інтересу? Так то «Голос Америки», мабуть, говорив, а вони все брешуть. Диви сюди.

Душман неквапом поліз у темно-зелений, під крокодила, дипломат, запорпався в ньому, нарешті знайшов. Ручку: посередині у прозорому балончику плавала дівочка з гіпертрофованими персами, ледь прикритими бікіні. Душман повернув ручку догори пером-кулькою, з феї бікіні змило. Інтересна така штучка. Отак, раз-два, ти диви. Душман спостерігав за сільською головою. Міша розпустив ще нижче краватку, ковтнув слину, борлак здвигнувся вгору-вниз. Раздва, гола дівка одяглася, це Душман написав нею на папірці цифру, присунув ближче до голови сільради. Той байдуже подивився, одсунув назад Душманові. Душман поміркував, виправив щось у папірці. Чингачук мовчки підтягнув до себе його папери, помилувався написаним, раз-два, дівка роздяглася, намірився поставити резолюцію.

- Треба вписати, як називатиметься твій ресторан.

- Вписуй. «Расслабон», або державною мовою - «Розслабон». Душман, по жизні, закони поважає.

- Ти що! Дах зірвало?! Біля контори, в центрі села. Під моїми вікнами. «Розслабон»?! Я думав, ти серйозна людина… Душманом ти був, Душманом і зостався. Назвав би, як усі, по-простому, «Алькор», «Альдебаран», «Аладдін». Чи по імені, якщо воно в тебе взагалі є. А то…

- По імені? Добре, давай напишемо: «Роз Слабон». Пояснюю, така назва може зацікавити іностранних інвесторів.

Уявляєш, «Роз Слабон» - спільне прєдпріятіє общєствєнного пітанія села Тихі Води, Україна-Ізраїль. Почесний голова правління без права підпису Михаїл Чингачук. Я тобі за ідею, крім обіцяного, випишу преміальні. Штуку в гривнях, з першого прибутку.

- Желіпало ти, Душмане.

- Про штуку збрехав, - легко погодився Душман, - а півштуки матимеш.

- Ет, жалю по кисілю!

Чингачук наклав резолюцію. Тоді тицьнув зім’ятого папірця з цифрами хабара у попільницю, чиркнув запальничкою. Обидва тямили правила бізнесової поведінки.

- Тримай, твоя, - Душман простягнув ручку з цицькатою дівкою начальству. - Це Джеральдін.

За скількись місяців по тому тиховодською вулицею зосереджено бігла собака. Українською собака мав бігти в чоловічому роді, але сказати «біг» на цю собачу молодицю з товстенькими боками і гребінцем набубнявілих уже смочків під черевом не примусить жодна граматика. Чорнява, з жовтуватими підпалинами і білими «шкарпетками» Жулька дуже поспішала, у неї був свій клопіт, і він потужно гнав до мети. Ґвалт, істерика, кінець світу - на вулицю вихопилася біла курка з плямою від зеленки на спині і голою, червоною, як у павіана, вилинялою гузкою. Про павіана Жулька не знала, але її сильне естетичне відчуття спонукало зверхньо обійти дурнувату курку, що репетувала на весь куток про невдячну бабу Федору, яка не дала, стара грипа, гарно погрестися на щойно висіяному городі. «З таким гузном і з таким голосом тра’ сидіти під сортиром і кричати «зайнято», - осудливо подумала Жулька, яка з деякого часу більше полюбляла, коли її називали Джульєтою.

«Яка ж вона Жулька, це ж красуня, - задивилася у вівторок на тому тижні на Жульку дачниця, яка забирала у баби Параски молоко, - такий вишуканий аристократичний писок, такі крислаті породні вуха. Справжня Джульєта». Спогад був з приємних, бо дачниця хлюпнула молока з своєї трилітрової банки в Жульчину люмінієву миску, і малі Рексовичі, що позгортувалися тугими солодкими п’ястучками всередині Жульки, досхочу нацмулилися молока, ще з правдивою жирністю. Баба Параска таку акцію не засудила, але й не схвалила, бо паші ще до ладу немає, Лиска доїться так собі, якраз ще й собаку молоком поїти. «Вона беременна, їй треба», - сказала добра хрещена і ще раз долила в спорожнілу миску з банки. Обважніла від молока Джульєта вдячно засміялася до дачниці - приязно зморщила носа, засвічуючи на разі дружні білі ікла і рохкаючи від повноти почуттів, потупцяла за пришабєтку*, де розляглася на купі торішньої соломи під ще прохолодним весняним сонцем.

Рексовичі потроху ворушилися і випиналися то тут, то там малими ґулями на маминому череві. Джульєта облизувала від вуха до вуха свій аристократичний писок, ворушила справді видатними за розмахом крислатими вухами, з приємністю розмірковувала: Джульєта - це гарно, Джульєта - це вишукано, Джульєта - це те, чого вона варта. Іще б гарний нашийник та повідок і була б зовсім клубною. Тоді ніхто не наважився б закинути їй, що її татом був Міністрів Жулік, у роду в якого всі були Жуліки.

* Ми запитали у баби Параски: «Пришабєтка - це сарайчик?»

- Пришабєтка, - відповіла баба Параска, - це пришабєтка.

Дорогу їй перетнув місцевий авторитет Рекс, прозваний за пишну-розкішну кудлатість Кучмиком, побачив покритку Жульку, зупинився, про всяк випадок потягнув носом за її хвацьким, серпоподібним, як турецький ятаган, хвостом, - чи не обломиться йому ще раз, бо ніколи не втрачав снаги до польових досліджень з вітчизняного сексу. Не вловив цього разу закличних феромонів блохоносій-зальотник, гепнувся на сідницю і шалено зашкрібся задньою лапою за вухом. «Авур-р-р», - схвалила Джульєта активну життєву позицію бліх і збайдужіло понесла важке черево далі, до ресторану «Розслабон», до сніданку, як те робила віднедавна щодня.

Того ж ранку Петрові Балабусі на прізвисько Міністр, як завжди після вечірнього самогонно-казьонного нокдауну, було фіолетово. Не кортіло ні їсти, ні пити, не бажалося жити. Якби він читав книжки і дивився телевізор, то знав би, що немає у світі ніякої лірики, жодних душевних мук, а є лише фізика й хімія. Ні, радше, хімія й фізика. І всі ці почуття - не що інше, як комбінації атомів і молекул, наслідок ущільнення міжхребцевих дисків або ущемлення нервів. Кажучи просто, короткотермінові чи тривалі періоди психічних процесів: втома, бадьорість, активність, пасивність, запальність, нестриманість, гнівливість, афекти, настрої, ейфорія, стривоженість, фрустрація, зосередженість, зібраність, залежать від наявності, відсутності чи комбінації в організмі вітамінів С, А, В, Р, Е, Д, білків, жирів, вуглеводів та мінеральних солей. В основі всіх так званих духовних процесів живого світу лежить біохімічна енерґія, яка просякає все і якимсь таємничим побитом стає життєвою снагою, рушієм і вітального, і творчого розвою.

Міністр відчував усі симптоми водночас: мерзлякуватість і пітнявість, пошерхлість шкіри, головний біль, безпам’ятство, серцебиття, апатію, депресію, стрес і дистрес, запалення носогубних зморщок, пожовклість кольору обличчя, збляклість волосся, пронос, сухість і печію в роті, загальну м’язову слабкість, порушення статевої функції, а заразом і психіки…

- Що, знову під випитком? - почувся через паркан голос баби Федори, сусідки.

- Якби я ото так мучилася похміллям, жодної краплини не випила б, - відповіла Федорі Катерина, дружина Міністра.

«Ти б не випила, а у мене сила волі дуже сильна», - важко, як у піску, ворухнулося в міністровій голові. Міністр ліктем вдарився об залізну раму старого солдатського ліжка, на яке в таких випадках він депортувався на поселення як безхатник. Почав уже й забувати, як виглядає шлюбне ложе, куди зелене світло запалювалося йому лише у тверезому вигляді, отже нечасто, тобто зрідка, ба, й ніколи.

Його голова перебувала у процесі трансформації: то оберталася на легку, сповнену газом повітряну кулю і прагнула одірватися від шиї, аби сюди - виль, туди - виль, злетіти над землею, кліпаючи банькато з-під ріденької мички пітнявого волосся, приклеєної до лоба, яка (мичка) робила Міністра трохи схожим на Гітлера; то каменюкою падала на подушку, не в змозі видлубатися з лещат болю. Якби не залізна сітка ліжка, голова Міністра пробила б старий килимок, лінолеум під ним, тоді долівку, фундамент, гумус, глину, пісок, ґраніт, ґрунтові води, розпечену магму земного ядра.

Як на розрізі-схемі в синовому підручнику з природознавства, що його був по п’яні подер на розпал. І знову, у зворотному порядку, - ґрунтові води, ґраніт, пісок, глину, гумус, фундамент, долівку, лінолеум, старий килимок якогось антипода і вигулькнула б десь на іншому боці земної кулі, здивовано роззираючись, куди це її, як каже друг Душман, блін, в натурє, по жизні, канкрєтна занесло з бодуна.

Якби Міністр спромігся зараз думати, а не лише виділяти шлунковий сік, важко розщеплювати молекули білку на протеїн і калій, перетравлювати учорашній весільний коровай на гайно, то подивувався б, напевне, з чого зроблені ці баби, які ото з п’ятої ранку вже грюкають, дзеленчать, шкварчать, совають, хлюпають, риплять, гримають, шурхотять, уть-ють, ать-ять. А вчора ж на весіллі виспівувала голосніше за всіх і його додому принесла. А принесла таки, бо з того менту, як увімкнули магнітофон і виголосили тост:

«Наливайте, бо їдять!», а Кетька на прозвисько Борман закричав: «Мені не лийте більше, бо правду казатиму!», Міністр, нічого не пам’ятав. Аж ось прокинувся тут, в екзилі, на своїй солдатській сітці.

Перекотився на бік, ледве встиг підставити ноги, аби не впасти, босак###а подибав на двір. Дзюркнув раз, другий.

Розчаровано дивився на мляву жовту цівку, яка майже не принесла полегші. Струснув останні краплини. Зморозило.

Виплигом повернувся до хати, намагаючись стати маленькою комашкою, щоб не втрапити на очі жінці. Маленька комашка зачепила полою розхристаної святкової сорочки (в якій і спав, бо решту - праздниковий сірий костюм і нові черевики - Катя, мабуть, пожаліла, - стягла і сховала до шифоньєру) ківш над відром, ківш - дзвяк на порожнє відро, воно - брязь на котячу миску, кішка Мурза - вау-у-у, як різана, дружина - глядь з дверей.

- Щоб ти був, бридаку, уже виздихнув, - сказала дружина.

Нарешті, (у хронологічній вервечці подій, де наші герої з різних точок починають рухатися до епіцентру, щоб там зустрітися, зіткнутися і подивитися, що з того вийде), прокинувся Занадтий. Потягнувся. Сонна ще кров побігла швидше до сонних ще м’язів, сповнюючи їх нетерплячкою нового дня. Голова не боліла, хоча вони з Толіком учора трохи той, репетируючи Толіків ювілей. Занадтий вдався до патентованого засобу: перед сном, вже на автопілоті, проковтнув чотири піґулки активованого вугілля, а прокинувшись удосвіта, з’їв ще чотири. В його нинішньому житті, сповненому окрім усього ще й діловими й неділовими чи не щоденними фуршетами, такі маленькі хитрощі допомагали зберігати в організмі кислотно-лужний баланс.

Енерґійно, до відчутного ефекту попальпував вушні раковини і шкіру навколо них, бо в цих ділянках тіла розташовані біологічно активні точки, пов’язані з низкою важливих органів, і самомасаж стимулює їх. Дві хвилини, за циферблатом, помісив босоніж гумовий масажний килимок, розтер ступні масажною щіткою, яку всюди возив з собою. І сказав собі: «Я здоровий, бадьорий, свіжий. Всі системи мого організму працюють нормально. Сьогоднішній день не завдасть мені неприємних сюрпризів, а я намагатимусь не заподіяти собі зла».

Під пружними контрастними струменями душу розмірковував над статтею, бо завтра треба віддати до газети. «Радянська різнонаціональна опозиція, постійно знищувана і спорадично воскресаюча суспільна думка ніколи не припиняли пошуки самого осердя удатного і масштабного сучасного канібалізму, натрапляючи поетапно то на качку, то на щуку, доки дісталися яйця і вістря голки, на якому містилася смерть більшовицького Кощея. Це яйце - комуністична партія, голка - його ЦК і політбюро, а її вістря - вождь. В Україні один з найм’язистіших мацаків московського спрута…».

- Занадтий, тобі час! - почувся голос давнього друга Толіка Люмбаґа.

- Я вже в сідлі.

- Може залишишся на день? - Люмбаґо мав вигляд банальний, заспаний, ще й позіхав. - Ти ж міг бути на зустрічі з виборцями.

- Не можу. Поклич дружину.

- Мадам, тебе Вова хоче.

- Доброго ранку, Нюсю. У твого здобичника в голові вава. Поки я збираюся, записуй, а тоді йому обов’язково зробиш. Одну столову ложку гарно подрібненої сухої м’яти, одну чайну ложку цукру, півложки солі залий літрою окропу, потримай хвилин п’ятнадцять і проціди. Налий у тазик літрів п’ять гарячої води, розчини в ній двадцять п’ять ложок морської, а як нема, то звичайної солі, хлюпни отої м’ятної води. Зажени його ногами в таз, і нехай поволеньки, маленькими ковточками, вип’є решту м’ятної настоянки. За двадцять хвилин стане як огірок і зможе все починати знову.

«Як там я придумав? Хай йому чорт, класики попереджують - записуй одразу… А-ну з розгону: один з найм’язистіших мацаків московського спрута… московського спрута… А ловко сказалося, і «мацак» гарне слово, сказати, б автохтонне. Хай той Колісниченко не приндиться, що лише письменники можуть, ми теж не з лопуцька. По дорозі додумаю».

Занадтому не було жодних знаків, окрім того дурнуватого сну, який на відміну від решти і більш яскравих снів, не забувся, прилип, крутився в голові, сіяв неясний смуток. Проте непримітний ранок з безліччю побутових дрібниць, переліку і художньому осмисленню яких класики завдячували грубезними томами, з зібрання яких згодом мурувалося щось таке, на віки, як Стоунхендж, розрадив, бо не віщував нічого тривожного. Ми не класики, але майбутнім слідчим важлива буде кожна подробиця. Отже, залишайтеся з нами.

Занадтий одягався після душу, ковтав на блискучій Люмбаґовій кухні шпарку каву, виводив авто з гаража, вмощувався на сидінні і відчував, що жити - гарно. Хіба трохи запізно життя для нього увійшло у фазу неперехідного задоволення. Втім, що то для чоловіка за вік - полтиник, та ще й такий, що клацне на лічильнику через півроку? Екватор. І відчуття екваторіальні - довкола саме життєве літо.

Втім, в інших порах року Занадтий ніколи й не жив.

Відтоді, як усвідомив, що він - примха природи і створений у хвилину її найбільшого вдоволення собою. Під час судомної блискавки його зачаття, доля, як муркотлива пещена кицька, неголодна, нехолодна й нехвора, шукала об чию б потертися ногу… Як там у класиків? «Пташки летять, я слухаю, хмарки летять - милуюся. Милуюся, дивуюся, чогось душі так весело».

Об’єктивно, кебети і здібностей Занадтому було одміряно не аж надто. Але був він - дуся. Непереможній чарівливості й чарівності Занадтого скорялося все. В нього закохувалися вчителі і викладачі, собаки й діти, жінки й чоловіки, підлеглі і начальство, стоматологи і начальники відділів кадрів, бабусі і міліціонери. Як у Жерара Філіпа, Алена Делона чи Івана Гаврилюка. Там, де іншому знадобилися б відбійний молоток і кайло, Занадтий міг лише всміхнутися приязно. У його присутності світ озонувався і солодко здриґався у передчутті чогось… Може, навіть чогось такого… Чи напевне чогось такого, що й ну. Сказати, що Занадтий свідомо користався цією своєю зброєю масового ураження, - то ні. Скорше, не зловживав, бо допіру не мав окресленої мети. Аж до початку Нової Ери. Яка попри волячонеспішний крок історії завжди заскочує зненацька.

Занадтий ще застав ті, оповиті серпанком давнини, роки середньовічної радянщини, які для свіжішіх поколінь вже вляглися в архіви спільної пам’яті десь між татаро-монгольською навалою і якоюсь війною Червоної та Білої троянд, і нічим живим уже не відгонять. Так ось, тоді хтось з кремлівських вождів, розмірковуючи, кого б то ощасливити підвищенням по службі, сказав: «Может, этого красивого молдаванина?»*. Бути красивим молдованином стало не менш престижним, ніж. І людська привабливість почала котуватися серед тих, що кидали свої серпи й молоти, пуанти й мікроскопи і підсідали на наркотично-запаморочливий процес роблення номенклатурної кар’єри у рай-, міськ-, обл-, рес-, це- комітетах. * Хто сказав? Кому треба було, той і сказав. А йшлося про Брежнєва, коли той був першим у Молдавській компартії, це - достеменно.

Дусю-Занадтого життя тут і почастувало медяниками, засвистіло у глиняний ярмарковий пищик і зачукикало на нозі, обережно притримуючи за руці. На разі опинився на перспективній посаді у Великій Хаті. І перспективи б не забарилися, бо люди сказати «ні» цьому зеленосіроокому ловкому мужчині з таким щирим приязним поглядом і твердим чоловічим рукостисканням просто не могли. Та чого тут розводитися, всі знають: щось маєш - користайся, а ні, - то тихо будь. Як миша під віником.

Аж раптом. Хтось скаже: незалежність була вислідом боротьби народних мас, нехіттю низів і незмогою верхів. Інші заперечать: все було, як у казці - миша бігла, хвостиком змахнула, яєчко впало і призвело до шокового стану і тих, у кого з рук випорснуло, і тих, кому до роззявленого рота втрапило. Кожному вільно пристати до будь-якої думки.

Але у дев’яносто першому всім замакітрилося, як після молодого вина без консервантів.

Занадтий запам’ятав той день фотографічно, не аналітично. На центральній площі столиці, під монументом якійсь, тепер точно не пригадаєш, Жовтневій, здається, революції, тінейджери і тінейджерки почепили на недозрілі голови білі смужки «Я голодую», напнули на холодній осінній бруківці намети і виставили вимоги до влади. А влада, замість ужити заходів, сіпалася і звивалася, як черв’як на гачку.

Занадтий уперше спізнився на роботу. Вулиці закоркували щільні колони вузівців, петеушників і школярів - цуценята ейфорійно випробовували на старезних псах молоді ікла й пазурі. Занадтий з’явився на службу, коли в секретарки Віточки скипів чайник, і на чайну церемонію збіглося кілька функціонерів.

- Квит, хлопці, - сказав збуджений Занадтий друзям, - з цими геронтами і старперами час зав’язувати. У них у голові - дрислі, а в кінцівках тремор. Якщо їх загнали у глухий кут пацани, то…

Старпери і геронти за зачиненими дверима вилизаних язиками прохачів кабінетів мовчали, бо не чули Занадтового зухвальства. Але вже за півгодини знали все до копійки. А за годину Занадтий з перспективного кадра зробився безпартійним безробітником з вовчим квитком у кишені. І у скрушну мить навіть подумав, а чи не змінити йому прізвище. На Зненацький.

Безробітньо лежачи на дні, як підводний човен у степах України, Занадтий пережив московську революцію дев’яностих, глипав здивовано на мітинґи й танки на екрані ТБ, дослухався реанімованої риторики громадянської війни і раптом зрозумів доленосне - на його очах творилася дрозофільська революція.

Процеси спресовані й сконцентровані. Не треба років й десятиріч, аби побачити все й зрозуміти, куди воно йде. Модерні засоби зв’язку, новітні надшвидкі комунікації зробили суспільні біфуркації наочними. Не чекай, поки доповзе пішки чи дочукикає кіньми новина. Все коїться на предметному склі мікроскопу: уважно розглядай, класифікуй, виявляй закономірності й матимеш відсепаровану від туману лукавих слів картину буття. А тоді бери ніж, виделку й серветку і культурно-ввічливо споживай не тобою приготовану, але тобою належно оцінену страву.

Всі класичні закономірності класичних суспільних заворушень відбувалися на його очах, як весілля мушок-дрозофіл: сьогодні зустрілися, завтра побралися, післязавтра дітей знайшли, за три дні поганяй до ями, - закінчився життєвий цикл. Від личинки до бездиханної хитинової оболонки. Занадтий наказував сам собі: диви’ - ось так сталася революція, ось ті, хто її зробив, ось ті, хто наслідували тих, хто її зробив, а ось і ті, хто скористався плодами того, що зробили ті, хто зробили революцію.

З теплою вдячністю до колишніх пильних партайгеноссе, якфі вичистили його з Великої хати Занадтий шкірою відчув: нове життя - надовго. На його, Занадтого, вік. Він почав й собі робити деякі висновки з побаченого. Бо не хотів навіки випасти в осад.

Дійові особи на революційному кону різними словами говорять приблизно однакові речі, тобто всі як один піклуються за народ. Певна річ, серед них є люди різні. Є справжні фанатики. Хоча у наш, сповнений суперпринадними спокусами час їх, майже не зосталося, бо фанатизм, за визначенням, живиться самою ідеєю, не прагне смачненького, а такі люди вивелися як клас. Є пристосуванці-циніки, яким будь-який барабан на шию, будь-якого кольору прапор у руки і швидше до каси. Є крадії і злодюги з маніакально завищеними апетитами. Є… власне, всі ми знаємо, якими ми є. Питання перше: чим впадає в око електорату постать з натовпу, як він вирізняє безликих хтосів одного від іншого?

Відповідь: брак чи надлишок оприлюдненої інформації.

Висновок: хочеш висунутися - пильнуй, не шкодуючи очей і вух, за інформацією про світ, а про інформацію щодо себе дбай сам.

На очах Занадтого історія грала дійство, чітко не визначене за жанром. Трагедія оберталася дурнуватою комедією якогось мухоїдського музично-драматичного, драма - фарсом з покійниками. Питання друге: хто режисер подій, на наївний погляд, буцім некерованих, стихійних? Хто формує у людности потрібну думку певним добором фактів?

Відповідь: передовсім телебачення, газети, папараці. А, хоч це дивно, не ті, хто їх купив. Бо всіх купити неможливо, - завжди знайдеться якийсь ще некуплений хтось у ще некупленому виданні і принесе свою баньочку на дьоготь. Хто зробив у Москві 90-х Жиріка, Хасбулатова, Руцкого, врешті - Єльцина? Вони. Світив вусами якийсь Руцкой на ТБ - карбувався і в свідомості електорату. Зник - чао, бамбіно. Знову засвітився злодійкуватим губернатором - постав з попелу. Був такий собі Хасбулатов у ящику цілодобово, от тобі й персоналізм. Зник - бай-бай, прищики! Висновок: для публічного політика всі жанри гарні, крім невидимки. Падай у річку, вилазь на танк, ковтай вогонь, відкусюй супротивникові вухо, позуй з Папою Римським і з римськими повіями, роздавай на площі слонів. Аби всі скидались як на пароль: той самий?!

Життя спростувало всі постулати Ульянова-Лєніна Ве І, крім одного, який спростувати не може ніхто, бо нехтувати ним нерозумно й нерозважливо. Питання: який це постулат?

Відповідь: вчитися, вчитися, вчитися! Висновок: вчись.

Видлубуй із свого та чужого досвіду смальтові дрібочки закономірностей, аби вірно їх укласти згодом у свою життєву мозаїку. Так потроху складався катехізис Занадтого, де відповідями на всі запитання були: фільтруй базар, світися, вчися.

Врешті прокинулася з муркітливого сну його доля, потягнулася пухнасто і глянула на свого пещеника. «Мій мазунчик, мій дуся - бомж?». М’який хвіст роздратовано смикнув по боках. На першому ж мітинґу, які десятками зароїлися в столиці, Занадтий увімкнув усе своє аленделонство і на ранок прокинувся знаменитим. Принаймні, засвіченим. Бо доля підігнала саме до цього майдану ПТС, тобто пересувну телевізійну студію. І мо* Занадтого «Що ж ми за одні!»** пішло в народ. Позаяк тоді бурунився час не відповідей, а запитань, ніхто не змикитив на зустрічне: «А ти хто такий?». * Від французького «слово», що означає гостре слівце. ** Задля справедливости ще раз оприлюднимо першого автора афоризму, що надихнув Занадтого. Кажуть, був такий історичний факт: Ніколай Перший завітав до церкви, побудованої коштом Івана Мазепи де, за каноном, славили засновника храму. Ніколай запитав священика: чи анафемствують тут того самого Мазепу, відлученого, як відомо, від церкви? - Аякже! - була відповідь. - Одразу після многая лєта - «Что же ви за народ такой!» - у захваті вигукнув самодержець.

Себе Занадтий завжди оцінював тверезо. Проте бачив, що він, такий як є, набагато кращий від решти. Чесніший, беручкіший, моторніший. І нарешті - молодший. Йому не додає політичного кілю тюремно-дисидентський досвід, але борцем з тоталітарним режимом, постраждалим за проґресивні переконання, він міг себе назвати зі спокійним сумлінням. Таких симпатичних борців за свою свободу публіка ще не бачила. Незвичним було у Занадтого все: посмішка, розкутість, вільне володіння мовою, гумор. На Занадтого стали ходити, як на тенора. В нього з’явилися свої фани. Все пішло в старий козацький спосіб. Ті, хто самі пережили хмільне нуртування загалу на другий день творіння, пам’ятають, як тоді робилися біографії, як тектонічні розломи підносили над шумовинням дно, що ставало вершинами. А ті, хто за віком цього не знають, то йому воно й не інтересне, як усяка запилюжена історія.

Віднедавна, у новому, вже сенаторському житті, Занадтому подобалося прокидатися вранці і голосно гукати на всю квартиру: «Мамко, льолю!». Подобалося довго крокувати сяючим паркетом до сяючої ванни, облаштованої, як кабіна космічного корабля - без інструктажу і гіда сплоха не втямиш, на яку лискучу ґульку натискати, яку матову пупку повертати, якою нікельованою дрючкою вмикати і вимикати. Дожився, що журналістів почало цікавити його хобі, - довелося щось вигадувати. Таке, щоб і просте, людяне, зрозуміле електоратові, та ще й з гумором, м’яким, народним, нашим, на побутовому рівні. Сказав - колекціонує засоби для гоління. Бо публічний політик - не публічна дівка, йому своє справжнє обличчя приховувати нічого, хай усі бачать щире, чисто поголене, правдиве лице демократії. Публіці це, як і все Від Нього, сподобалося.

Спеціальна шафка у ванній зберігала те добро: всілякі «жіллети», креми для, перед, після, замість; лосьйони для, перед, після, замість; муси й гелі, туалетні води та одеколони; Францію та Італію, Англію та Німеччину з Америкою.

Жодної Туреччини чи Польщі, Боже, збав. Минулося й забулося. Вивітрились, бульбашкнули, гавкнули, загули ті літа, що відгонили «тройним». Ленінградські леза «Нєва» захлюпотіли десь, мабуть, біля покійного крейсера «Аврора» у променях однойменної зорі.

Йому подобалося, як швидко його дружина, його «мамка»

Ліда, призвичаїлася до іншого життя. Наче не її мати, баба Семклита, й досі жила у Тихих Водах, ходила у кухвайці, покійного діда підштаниках і чунях цілий рік, бо мерзла, неначе увібрала з життя увесь холод, і ось тепер він виступав на ній інеєм і не танув.

Подобалося, що він, колишній безіменний хтось, син і онук таких самих хтосів, з маси, з натовпу, з юрби й юрми, став поважною людиною: втручався у процеси, крутився, засідав, вирішував, дописував, виступав, уособлював, брав участь, обирав, був обраним, створював, членствував, належав, кооптувався, залучався, втілював, головував, бив перший удар по м’ячу, розрізав стрічку, усміхався в об’єктив, спускався в забій, давав інтерв’ю, навіть жартував по телевізору. Незчувся, як доскочив сметанки, шановного і шанованого товариства - вже й даїшники впізнавали його. Мати грубуля, дочка товстуля, а син - кучерявий.

Йому нарешті відкрився світ. Не той, стерилізований і кастрований, дуже ідейний, за путівкою совіцького «Спутніка»: ходіть по двоє-по троє, про побачене-почуте звітуйте керівникові групи, здавайте гроші на вінок Карлу Марксу, не спілкуйтеся з людьми - кругом шпіони, не ходіть на стриптиз - можливі провокації. А справжній, розмаїтий і привітний до удатних, ще й метикованих і неледачих. Усміхнений до них і напхатий дібрами*. Зручний і пристосований до життя. Достобіса привабливий. В якому є океан, Ніагарський водоспад, напахчені парфумами туалети і інтелігентні поліцейські. Який ще й платить грубі гроші за лекції. Його, Володьки Занадтого, лекції. Про стан і перспективи.

* Колись почув проповідь священика-уніата: не хвалітеся дібрами (тобто добром у множині), а хвалітеся… і далі за текстом. Занадтому ці «дібра» сподобалися.

Нинішнє його політичне обличчя, воно ж - імідж, утворилося у сприятливий спосіб. Або у популярному викладі: як політик Занадтий був не надто лівий і не занадто правий, а гойдався на найнадійнішій з погляду механіки точці, - на цвяшкові. Пульсація всього сущого вловлювалася найчутливішим індикатором - політикою, і її вібрації творили свої вічні вихиляси: підносили тих чи тих до небес, відповідно, занурюючи протагоністів у багно, а на центральних цвяшках люди й речі лише погойдувалися, дужче чи тихіше, залежно від балів шторму. Це як у макітрі з варениками у сметані, яку (макітру) хтось безугаву підтрушує, і відтак вареники зверху випадають в осад, зісподу переміщуються нагору, а серединні радіють з вірно обраного місця в житті. І коли публічно прозвучало зухвале: а чи не поборотися йому за вищий приз, за срібну, сказати б, салатницю, за кубок чемпіонів, за Оскара, за жовту майку лідера, - ніхто не засміявся ущипливо, не стенув зверхньо плечима. А кому ж, як не йому й боротися. Занадтому Володимиру. Колись у київського «Динамо» було таке гасло: покладемо золото до кубку! «А що, - віднедавна казав собі парламентарій Занадтий, - відсвяткую полтиник з парламентським кубком, а там уже подумаю, чим його заповнити: міністерством, спікерством, а чому б і не президентством!» Іноді похоплювався: може не називати поки що це словами, аби не наврочити? Але політика взагалі річ неконкретна, і складається із слів. Як там у Вільяма нашого, у Шакеспеара сказано: слова, слова, слова. Тобто, говорили-балакали… Бо мрія іноді видавалася навіть йому, мазунчику долі, неймовірною і недосяжною, як не божевіллям, то легковажністю, з дитинства ж добре затямив, що можновладці колись були людьми божественного походження, а донедавна - продуктом непоборних історичних закономірностей.

Віднедавна зрозумів - зараз усім можна. Звісно, не впідряд.

А тим, хто дуже й дуже хоче. Занадтий хотів. Настільки, щоб уже й моглося. А можеться настільки, скільки знається, а знається від того, що думається, а думається, бо на те в чоловіка голова. Рондо.

* * *

- Хтосе Хтосевичу? Вітаю.

- Саме Самовичу, радий, радий. І дарма, що Сам Самович сидить в офісі за морями-океанами, а Хтось Хтосевич - у скромнішому, у Києві.

Як мікронними золотими нитками проштрикують зараз щоки притрюханих уже красунь, аби золоте павутиння надало обвислим ланітам дівочої пружности, так невидима й орґанолептично невідчутна хвильова сітка прошила зараз усе надземелля, ґвалтуючи нашу поважну пані-планету, збуджуючи, тонізуючи, стимулюючи простір. Інформація, інформація, й ще інформація - план (не той, що в соціялізмі, а наркотик), героїн, маріхуана, екстазі, кокаїнова доріжка сучасного життя. Вона (і кокаїнова доріжка, й інформація) лізе зусібіч, тарганячо незнищенна. Вже й не чув би її, не бачив би. Бо досить катастроф і нещасть у приватному житті, щоб смикати за оголені нерви ще й горами трупів, терактами, маніяками, миротворчими континґентами, цінами на бензин. А вона (вже тільки інформація) безугаву бринить, невидимими золотими нитками обплітаючи атмосферу, видзвонює самовдоволено: всесвітній час NN годин, NN хвилин, прослухайте всесвітнії новини. Крутімо скорше коліщатко приймача, до приємного, заспокійливого, до лагідного, на кшталт «не питай, чого в мене заплакані очі».

Не вдасться. Бо в огромі всесвітнього ефіру вухо периферійно чіпляє знайоме прізвище. Й вдруге.

- Ми проаналізували ваші міркування. Чотирьох можна розробляти: Аґрарія, Натураліста, Жінку-воїна і Занадтого.

Цікаве псевдо.

- Це - прізвище.

- Передайте йому мої вітання. І запам’ятайте: те, що гарно спрацювало у Білому Домі, не пройде на Банковій. До слова, операцію «Моніка» віднесли до кращих операцій року. Геніальна у своїй простоті ідея, оперта на точне знання менталітету народу й бездоганний розрахунок щодо розкладу політичних сил. Ви, здається, були причетні до неї?

Вітаю.

- Дякую. Це я придумав епізод з сигарою. Думаю, він стане класикою жанру. До речі, спершу ідея була забракована як така. Старші товариші сказали, що з дусі-Білла яструба зробити не можна за природою речей.

- Знаю. Це ще раз доводить велич Центру. Жодних амбіцій і дідовщини у керівництва - визнали свою помилку і виграли. Як кажуть у Росії: «каждое лыко - в строку». Даруйте, ще не перебудувався на країну вашого нинішнього перебування. Як вивчу тамтешні прислів’я - скористаюся.

- Я вас зрозумів. Тут потрібні нові підходи й нове мислення. Я згадую, яка то була блискуча ваша ідея - запустити в Росії дезу, що після операції Єльцина підмінили, і ядерна валізка - в руках у двійника-маріонетки. У цивілізованій країні це вибух, скандал, громадянська війна. А там? Вгадувати, де справжній Бе Ен, а де підробний, стало національною грою росіян. А тут взагалі… Спробували механічно випробувати той самий прийом на останніх виборах, і геть програли. Деза, що країною править не нинішній Президент, а його двійник, взагалі пройшла поза увагою.

Нуль емоцій. Сколихнути цей кусень сала? Ви знаєте, до речі, що сало навіть радіацією не вражається?

- Не треба панічних настроїв. Доручення у вас серйозне.

Упораєтеся, - здобудете гарний трамплін у кар’єрі. Йдіть від парадоксу. Українці для нас - народ непередбачуваний.

Спрацює або надто складне, або щось простеньке. Творчих вам успіхів на благо Центру, а отже, на наше. Чекаю звітів. І пам’ятайте, визначити лідера серед чотирьох претендентів треба негайно. Розпочинати підготовку до президентських перегонів не буває зарано, буває запізно. Ми не можемо розпорошувати сили Центру. Хай! Себто, хай живе!

* * *

Занадтий, вмостившись в авті, звично натицяв електронного записника. Номером першим на сьогодні значився візит до тещі. Теща Семклита, або по-сільському баба Сенька, жила на протилежному кутку Тихих Вод. Лягаючи у приватну клініку для схуднення і виведення з організму шлаків, дружина Ліда нагадувала й нагадувала Занадтому про візит до її матері в село. Однокласниця з сільради зателефонувала Лідці Занадтій: її мати написала заповіт на хату якомусь молодикові, який заприсягнувся доглянути Сеньку до смерті. Хід сильний. На аварійні роботи часу майже не залишалося, поки до Києва не докотилося, що в Занадтих чужі люди стару, хвору матір доглядають. Лідка кликала бабу Сеньку до себе ще торік. Але та вперлася: не поїде в город нізащо. Хоч і сто років їй буде. Хоч і двісті. Хоч і двісті п’ятдесят.

Ще совіцький Занадтий колись захопився студіюванням механіки людських стосунків, яка виявилася не складнішою за сопромат. Прочитаний напівлеґальний у застійні часи Карнеґі - емісар вільного світу - збурив усе його єство. Доти не замислювався, що спілкуватися - наука, і як така, «імєєт много ґітік». Ширвжиткова популярна філософія спілкування цього Карнеґі, застосована допитливим Занадтим у Великій Хаті, серед зануреного у мухоїдські будні, нецікавого до усього, поза технічним обслуговуванням життєвих процесів своїх організмів, спілкувального простору, довела його (Занадтого) до висновку, що загалом люди - примітивні та несконцентровані, а як не примітивні і сконцентровані, то - ледачі. Взяти їх голіруч, справа не така й складна. Окрема категорія - жінки. Яких він не те, щоб за людей не мав, але серед людства виокремлював. Жінки погано надавалися до наукового упорядкування, вектори їхніх сіпань і стрибків були непередбачувані, як у бліх (ти думаєш, що дама бентежиться через твої слова, а у неї на гадці - як стати так, щоб не видно було драної колготки), логіка їхньої поведінки - збагненна лише їм самим.

«Льоха! - для тонусу роздратувався Занадтий, лаючи дружину, - погано кликала. Зараз скажу бабі, хай негайно дарує свою халупу кому хоче й їде до нас». Звідкись на дорогу вихопилася курка з плямою зеленки на спині. Занадтий гуднув, сполохав її. Давно не був у селі. Дивись, Володько, на дорогу! Щоб не заздрив сільський електорат, Занадтий їхав старим синовим «жигулем» і почувався невпевнено. Руки вже встигли звикнути до фордівських реакцій і не хотіли згадувати архаїку. Вранішній пік скінчився. Кому треба, вже розставляли банки з молоком на базарі і відмикали двері київських офісів. Пустельна дорога тішила. Занадтий газонув. Перше, що він побачив, вихопившись з сільського шляху на шосе до Собачогохутору, де жила теща, був чорний вухатий собака, який неквапом перебирав лапами до неонової вивіски «Розслабон». Занадтий різко викрутив кермо праворуч, аби не збити пса, і раптом «жигуль» струснуло ударом…

«Такого ось числа певного місяця цього року, в районі хутора Собачого села Тихі Води, на такому ось кілометрі траси Київ - смт. Деснянка сталася дорожньо-транспортна пригода. Автомобіль ВАЗ-21061 синього кольору збив жителя села Тихі Води Балабуху Петра Ільковича, який помер на місці наїзду до прибуття машини «швидкої допомоги» від травм, несполучних з життям. Свідки - Вовчик Феодосія Данилівна і Кучеренко Олександра Степанівна показують, що автомобіль «жигулі» синього кольору (за свідченням г-ки Кучеренко - чорного), не зупиняючись, з місця наїзду втік, залишивши г-на Балабуху П.І. без допомоги. Номерних знаків свідки не запам’ятали. Г-ка Вовчик на своїх свідченнях, що у номері була «двійка» і «трійка», не наполягає. З акту медичної експертизи випливає, що потерпілий на момент скоєння ДТП був у стані вторинного сп’яніння. В його крові вміст алкоголю становив 1,5 промілє. Водій транспортного засобу, за результатами замірів гальмівного сліду, їхав з перебільшенням швидкості. За фактом дорожньотранспортної пригоди і втечі водія з місця пригоди порушено кримінальну справу».

Занадтий витягував з «жигуля» останні жили. Схаменувся, коли попереду завиднівся двоповерховий куб ДАІ перед в’їздом до міста. Стоп-контроль. «Що я роблю, ідіот, - Занадтий тремтячими руками зупинив машину перед шлагбаумом. - Зараз старшина підійде ближче, побачить пом’яте крило, подряпину. І - трандець». До облитого холодним потом, сполотнілого, як мрець, Занадтого, ліниво сунув інспектор ДАІ. «Господи, поможи. Ну, чому я не знаю жодної молитви… Як там мама казала: «Отче наш, єжи єси… єси єжи… Вивчу, присягаюсь, вивчу до крапки. Боже, тільки поможи зараз, будь ласка. Далі я вже сам якось».

Міліціонер, здавалося, стояв на місці, хоча Занадтий ясно бачив, що ноги його рухалися, повільно ступали одна поперед другої - двиг, двиг. Занадтий вчепився в кермо так, що висмикни його зараз якась сила з сидіння, вирвала б разом з колонкою. Старшина зробив нетерплячий жест жезлом. Занадтий не зрозумів, заважав тонкий писк крові у вухах.

Старшина повернувся до Занадтого вже роздратовано, і той на разі зрозумів, що це його. Відпускають. На волю. Додому. А там він заховається в нору, замете слід. Хто був на трасі? Нікого, самі паркани. Ні, чорний вухатий собака. Ось він проявився перед очима, як на знімку «Полароїда»: чорний з жовтими плямами, вуха, як гвинт у гелікоптера. Пес вихопився з провулку на трасу, якраз під колеса. Занадтий знову наче почув скрегіт своїх гальм, відчув окріп крові в голові, здригнувся від сильного глухого удару в крило, вз-зз, вз-з-з, джиґ, бум, бап…

Трапилося те, чого не могло трапитися ніколи, ні за яких обставин, не повинно трапитися. Бо він, Занадтий Володька, гарний хлопець і нікому нічого поганого не зробив. Він подумки знову обернувся назад. На порожньому шосе знову трюхикав чорний собака з товстеньким черевом і гребінцем набубнявілих смочків під ним. А під бровкою, де автобусна зупинка і цей ідіотський «Розслабон», лежав… Занадтий на мить заплющив очі, а тоді вдавив ногу в педаль газу мало не по коліно і - др###ала. Шосе не бачив. На лобовому склі, просто перед носом, затуляючи овид, неначе лежала його жертва - опецькуватий гладун з буряковим обличчям. Голова його від зіткнення з автом луснула. А звідти…

Занадтий гнав так, наче хотів взяти штурвал на себе і злетіти над цим виклятим селом, над цим тричі клятим шосе, аби безталанний опецьок там, унизу, в якого луснула голова, мов кавун, а з неї лізло таке… аби цей банькач меншав і меншав, мізернішав, ставав мінімальним, манюнім, мацюцьким і врешті зник зовсім, буцім ніколи не існував й не перетинався з Занадтим шляхами.

Знайшов себе у ванній. Як вимчав додому і опинився тут - не згадати. На автопілоті відчинив двері, кинув теку, налив горілки, випив. Одну за одною три чарки. Надзюрив повну ванну води і занурився. Горілка, як краплина на розпечену плиту, капнула, пшикнула без наслідків. Міг би усушити зараз пляшку, не помітив би. Добре, Лідки немає. Ця льоха геть не годна стримуватися, - емоції на поверхні: покажи палець - сміятиметься, хоч одливай, лякається так, аж впускає з рук тарілки, мов у кіні, сердиться - чутно на Бесарабці, дивиться серіали - з гармати стріляй. Замолоду йому це навіть подобалося. З віком почало дратувати. До сказу.

Двічі прибив її, не тямлячи себе. Лідка залишилася страшенно задоволеною, бо вважала, що отак набрала очки проти Занадтого.

«Готовий обід, поспішайте до столу, смак кожної страви ля-ля «Кока-кола», - раптом проспівало в голові. «Зомбування, - вигулькнуло слово, - треба його десь вжити. Всі ці тампакси й памперси на телебаченні є справжнім зомбуванням. Навіть у мене повна голова пармалату і прокладок, а я ж дивлюся тільки новини…». Занадтий побачив себе із зворотньої точки. Ось він лежить у нікельовано-кахляній ванні, втопився у пахучій піні над зеленою шампуньованою гарячою водою і йому в голові прокладки з крильцями, що дарують кожній жінці сухість та комфорт у критичні дні. А щось трапилося? Прошу пана. Одинадцята ранку. Неділя. Я зараз вилізу. Гладенько поголюся. З кремом «Арко» гарне гоління, таке м’яке, таке зручне… Вип’ю кави. Шкода, кинув курити. І сяду дописувати статтю. Як там придумалося в Тихих Водах?…

Занадтий випростався, побачив себе у великому дзеркалі, вмонтованому Лідкою в стіну, бо видивилась таке в телевізорі і знайшла дуже еротичним. На свої він виглядав, мало сказати пристойно, - просто перша кляса. Ставний, справний, зграбний хлоп, не обтяжений черевами-клубами, з рудими заростями на дужих плечах і грудях, з довгими м’язистими ногами під круглою, ловко підскоченою сідницею. Не Ван-Дам, - нарошно не качався, а колись замолоду повеслував на Дніпрі. І голова ще витримувала будь-який прискіпливий погляд: високочола, не надмірно облізла. Обличчя з тих, що подобаються жінкам: з мужнім підборіддям, уважними зосередженими сірими очима, які ставали котячозеленими, коли дратувався, з гарно зліпленим, трохи завеликим носом, дбайливими рудуватими вусами… «Вуса - це прикмета, треба поголити, а шкода», - думка чомусь була не алярмною, а меланхолійною. Дзвінок телефону, слухавку якого завжди брав у ванну, повернув до реальності.

- Старий, це ти? - запитав Люмбаґо. - Погано. Я оце почув про ДТП на Собачому хуторі. Подумав, якщо тебе немає вдома, значить, у баби Семклити, як планував, і тоді все гаразд. А ти - он де…

- Це - серйозно?

- Більш ніж.

- Можеш приїхати до мене?

- Не панікуй. Я володію питанням. Зустрінемось на ювілеї. Де авто?

«От вишкребок гребаний, я ж покинув його перед будинком», - ошпарило Занадтого. Він кинув телефон, вистрибнув з ванни, напнув халата і, хлюпаючи піною на підлогу, рвонув до дверей. Хвалити Бога, в ліфті нікого. Порожньо і у сенаторському вестибулі. Два змопівці байдужо стоять на вхідних дверях, гріються на сонечку. Досі це тішило Занадтого. Другий рік, як перебралися в будинок у Царському селі, а ще не міг збайдужіти до охорони, до охайності на сходах, до квітів у нічиїх коридорах на нічиїх вікнах, до непописаних матюками стін і до відсутности смердючих калюж біля сміттєпроводів.

Зараз ці камуфляжники Занадтому ні до чого. Дурилюдок довбаний, у халаті вибіг. Щоб вони в міліції краще згадали, як його вигляд їх вразив. Занадтий хутко крутнувся назад.

Вдихнув-видихнув, опанувався. Вдягнув просто на голе тіло штани, куртку, всунув босі ноги в кросівки. Повз хлопців пройшов спокійно, посвистуючи. «З кремом «Арко» фьюфью-фью…».

- Привіт охоронцям мирних кордонів! - будь, як завжди, без вражаючих деталей.

Добре, що вранці чергувала інша зміна, нічна. Опитуватимуть вранішню зміну, і ці покажуть, що Занадтий вийшов з дому у неділю, десь об одинадцятій. Неквапом підійшов до «жигулів». Слід від зіткнення, хух! був з протилежного від змопівців боку, сів за кермо. «Як же його, дідча мати, розвернутися, щоб не світити подряпиною?» - якийсь дундук затулив своїм BMW потрібний прохідняк.

Занадтому, як завжди, таланило. Якийсь дундук за хвилину вийшов з сусіднього під’їзду, вмостився в свою шикарну тачку і м’яко шелеснув повз Занадтого. Розум панічно сіпався. Скинулася скажена голлівудська думка імітувати аварію, беркицьнути цей мотлох десь у кювет, а тоді син заявить про викрадення машини. Хтось викрав, хтось наїхав у Собачому, хтось по тому покинув машину. «Я - постраждала сторона. Тобто, чому я? Я взагалі тут ні до чого. Постраждав від викрадачів Валєрка, син. Я йому згодом щось нове підкуплю. Для відшкодування морального збитку. Ідея - люкс. Але ж охоронці на дверях бачили, як я сідав у цю драну мильницю. Чи не бачили? А вони взагалі знають, де чия машина? А таки знають. Що ж його…? Зажену в гараж, а там побачимо», - Занадтий вивернув з двору.

Петро Балабуха на прізвисько Міністр, щойно покійний, у своєму новому незвичному стані почувався трохи ніяково.

Ніби це був уже й не Міністр, а якась райдужна бульбашка, що весело ширяла під сонцем. У бульбашки нічого вже не боліло, її не нудило з похмілля, їй нестерпно кортіло сміятися від незнаного щастя. І все-таки це був він, Міністр, бо ще почувався Міністром, досі боявся, що скаже і зробить дружина, забачивши його в такому нетрадиційному стані. «От уже допився, так допився, літаю, як комар, - самокритично рефлексувала бульбашка, розмаїто сяючи у просторі діамантовими промінчиками, - тра’ зав’язувати, бо залечу далеко.

Як гарно вчора на весіллі бухикав магнітофон: «прівєт, Андрєй, ну, абнімі мєня скарєй». І бульбашка хихотнула.

Кумедно бачити серйозне обличчя дільничного Грицька, як він оглядає місце пригоди, а інспектор ДАІ, імення якого Міністр не знав, міряє на дорозі рулеткою.

Довкола міліції потроху товстішало кільце людей, осердям якого були громадянки Вовчик Федоська і Кучеренко баба Сашка. Вони увісімнадцяте давали свідчення всім купно і кожному зосібна. Г-ка Кучеренко розповідала, як вона визирнула з вікна подивитися, чи не видно на соше автобусу, саме намірялася під’їхати у дальший магазин на трасі.

Так от, з провулку якраз вийшов громадянин Міністр, тобто Петько Балабуха, поспитала, що, мовляв, Міністре, певно не можеш одхлинути з учорашнього, що до «Розслабону» сунеш? А Петько нахилився за патичком кинути у Парасчину Жульку, бо вона на Міністра завжди виступала, а тут зцюдова вискочила машина… - І не зцюдова, а зтудова, - подала голос Федоська Вовчик.

- Слухай-чуй, Федосько, хіба тобі з-за паркану видніше, ге? Звідки вона могла виїхати зтудова, як там поворот на ферму, городським «жигулям» там нема чого робити. А машина була як ото у Василя Омелькового…

- Який Василь, який Василь, його рік у селі немає, він на заробітках, усі знають, ти не притуляй його до цього діла, голубко Сашко, не притуляй, бо я тобі це припомню, моду взяла, як що, так Омельків Василь, - закричала пошепки Омелькового Василя рідна тітка, Омелькова рідна сестра.

- Та я, голубко, нічого такого не сказала, тільки й того, що машина як у Василя і на колір, і на фасон.

- Доки, бабо, вам писок стулиться сам навіки, я його вам стулю…

Омелькова сестра враз умовкла, натовп обернувся до села, звідки бігла простоволоса Катерина Дем’янова з дому Кучеренків, у заміжжі Балабуха, а тепер удова Міністра. Он як.

- Стійте, стійте, - гукала, біжучи Міністрова, - не займайте, покажіть мені його.

Міністр ізлякався до кольки в неіснуючій уже печінці. Як Катерина кричить таким голосом, то… Він сіпнувся одлетіти подалі від гріха, але ошаліла Катерина притьмом пробігла повз райдужну бульбашку й кинулася до довгого чорного пластикового мішка, що його міліціонер Грицько і даішник допомагали завантажувати в машину.

- Чого ви стоїте, йому допомога потрібна, - розпачливо загукала Катерина до лікаря і фельдшера «швидкої», які вже складали свої блискучі брязкальця до кофрів.

- Нічєво, женщіна, єму уже нє нужна, нє крічітє, - доктор стрельнув пальцями недопалка і поліз до машини.

Міністр зненацька усвідомив вагомі привілеї нового стану. Як там у синів у підручнику: твердий, рідкий, газоподібний. Якби він зараз перебував у твердому стані, чи навіть рідкому з похмілля, подальші Катеринині дії неважко було б уявити, а так - дульки. «Вона до мене, а я пш-ш-ш між пальцями, і прівєт, Андрєй!». Катерина заголосила-затужила, впавши на чорний кульок, що їй його розгорнули лише з одного боку, де обличчя. Міністр-бульбашка з цікавості й сам зазирнув туди через жінчине плече, - побачене не сподобалося йому. «Не руш того, бо то бе», - сказав дружині, але вона не почула. У кульку лежало щось товсте, синюшне, брудне. Лише ріденька мичка рудуватого пітнявого волосся, яка приклеїлася до лоба, зворушила душу Міністра. Він раптом до решти втямив: там він, Міністр, скривавлений, негарний, з вибитим оком, лежить, як сосіска в целофані. І йому защемило в середині бульбашки. І до сліз стало шкода себе. І Катерини, і всього білого світу. Який відтепер існуватиме без нього. І обійдеться? Обій-й-де-е-еть-ся-я-я-я…

Хтось торкнув Міністра за неіснуюче плече. На асфальті, заплямованому міністровими мізками, стояв зажурений літній вже чолов’яга у колись білій льолі, з великими, на його зріст, крилами.

- Не кричи, - стиха сказав Янгол. - А зараз гай звідси. Не будемо їм заважати. Тут і так до тебе покійного дотовпу немає.

Янгол обережно згріб у жменю райдужну бульбашку і відімчав її на небо, залишивши по собі на Землі крижаний подих вітру і альтовий відгомін старовинного журливого романсу: «Я срібним альтембасом стін не обіб’ю в труні».

- Почуй, Господи, мову мою, стогнання моє зрозумій.

Прислухайся до голосу зойку мого, о мій Царю та Боже ти мій…

Гарно вичитував з Псалтирія новий батюшка. І що було навдивовижу в селі - українською. Церковний хор з баби Моті Л###уковни, баби Варки, Галі Макарішки, Христини Лавринівни, Ольги та Наталки Макарових (з наголосом на «о»: отак - Макар###ових, тобто, дочок Макара. А що вдієш, коли у селі три прізвища на всіх - Балабуха, Вовчик і Кучеренко. Ось і кличуть або по-батькові: Ничипорова, Василева, Дем’янова, Омелькова, або по-вуличному: Міністр, Голубчик, Костогриз, Ґава, Матроскін - не за мультфільмом, а тому, що його дід служив колись у матрос###ах, Інвалідівна - її батько повернувся з війни інвалідом) тонкими висхлими голосами непевно вступав, коли батюшка замовкав і владно зиркав на хор, даючи сигнал до пісноспіву.

Баби вели церковно-слов’янською, бо ще не вивчили, та й не чули ніколи, що «Отче наш, іже еси на небесех» це - Отець наш на небі.

Церква, відновлена в селі, була вже нашого патріархату, себто ще бідна. За стіни їй правила хата, бабифедосьчиного, розкуркуленого колись, діда Лавріна маєток. Як виселили діда, в хаті постала сільрада, а згодом сільрада переїхала, залишивши по собі клуб, а у війну німці зробили з неї комендатуру, а німців вигнали - утворився краєзнавчий шкільний музей, а як музей закрили за викривлення історії, то й залишилася дідизна пусткою. Стояла так, потроху конаючи, до новітніх часів. Цього року в хаті одчинили церкву.

На похорон Міністра людей прийшло багато. Основний континґент - бабусі. Від молодих, шістдесятирічних, до найстарших, дев’яносторічних. Навіть баба Маруся з крайньої в селі хати, а їй дев’яносто перший добігає, на Міністровий похорон пришкандибала, бо її матка й Міністрова баба - двоюрідні сестри.

Щойно селом линуло, що хтось оддав Богові свою душу, баби починали готуватися. Вузлики пакувати. Хто з цукерками, хто з печивом, хто з кілом цукру, хто з банкою молока чи олії, а хто й з півлітрою. Потроху вигулькують з осель. У чистих спідницях і доччиних та синових городських куртках, які там з моди вийшли, а ще цілі та кріпкі. Першою виходить баба Маруся, бо їй далі за всіх йти, хто б де не помер. Хата її - скраю, далі лише луг до Десни та дамба межи двома радгоспними полями. Виходить, гукає сусідку Параску. Далі сунуть баба Сенька, тітка Марушка, баба Марія Василівна, Пріська-горбатенька, тітка Христина, баба Наталка, баба Катя, ще одна Пріська, тітка Оля, тітка Мотря, баба Якилина, баба Параска, тітка Галя, тоді Галина Іванівна, баба Оксюта, а далі вже Федоська Вовчик з бабою Сашкою, баба Федора, Килина Масько, баба Семклита, ще одна Параска, яку звати Пашею, ще одна Пріська на ім’я Проня.

Йдуть і потроху гомонять.

- Оце капусту сікти настроїлась. Думаю, насічу й поставлю. А тоді олієм замажу й хай. Добре, що про покійника взнала.

- Не можна капусту квасити, коли в селі мертяк. Треба чекати, поки зариють.

- Я тоді, як Євхим був повісився у сараї, посікла й поставила. Так вона така, як вата зробилася, і гидка - страх. Свиням висипала. - І в мене було. Тільки з помидорами. Я їх засолила, а тут Голубчиків зять згорів од току. Помидори як скляні вийшли і водянисті.

Баби чесно відстоювали панахиду, яку справно та ловко правив юний отець Василій.

- Помилуй мене, Боже, помилуй мене, бо до Тебе вдається душа моя, і в тіні Твоїх крил я сховаюсь…

Міністр-небіжчик лежав у труні, оббитій чорно-червоним сатином, з розетками на кутах. Поважний, спокійний, відсторонений, як справжній небіжчик. У сірому костюмі, празниковій білій сорочці, у краватці. Волосся районний морґівський дизайнер, за гроші найнятий Катериною, зачесав йому, прикривши дірку на голові. Міністр-бульбашка наче вперше почув поминальну псальму. Не те, щоб на похороні ніколи не був. Просто завжди встигав до менту ритуальних співів напоминатися і слів не дослухався. А тут твереза промениста Міністрова душа присіла на краєчок шифоньєра і заслухалась.

«Надінуть на мене всю нову одежу і прийдуть мене провожать. Родниє у скорбі, великій печалі, як буду у гробі лежать. Заб’ють мого гроба, засиплють землею, душа буде з вами літать. Вона усе чує, вона усе бачить, а слова не може сказать».

Катерина віддавалася скорботі і похоронним клопотам несамовито. Десь, у погребі її свідомости тьохкало: сусідка Федора чула, як того фатального ранку Катерина побажала чоловікові скорше виздихати. Нікому, ясна річ, не спаде на гадку ні в чому її звинуватити. Так таки так, але і все ж таки… Це - село. Он Федора стоїть, губи, як мотузком міхура, стулила. Всім уже розповіла, розлалакала?

Дивлячись, як побивається за ним дружина, Міністрбульбашка розчулився. Йому подобалось усе: і що стільки оно людей прийшло, і не тільки з рідного кутка Вовчики, а звідусіль, і що він своєю смертю якраз підгадав під нового батюшку, щойно висвяченого на священика студента-старшокурсника духовної семінарії. Кажуть, відмінника, - аби кого так рано батюшкою не ставлять. І як отець Василій правити старався, про гарне враження своїх вірних дбав. А найбільше подобалося: він, Міністр, тепер усім-усім цікавим зробився. Як ветеран війни на дев’яте травня.

З мог###илок повернулися хто чим: баби набилися у вантажівку, якою допровадили на вічний спочинок невтомленого ще Міністра. Катрю з двома сусідками-куховарками домчав «жигулем» батько покійного Ілько Балабуха, посільському - Дамський. Бо треба було столи накривати.

Сини-близнюки після похорону принишкли. Міністр замилувався ними, - за життя все якось не приглядався. То з похмілля, то очі залиті. Хлопців виганяло вже під стелю.

«Викапані я, - втоптав у своій душі сумнів Міністрбульбашка і раптом розміркував, - а втім, їм по чотирнадцять. Коли я їх начебто зробив, то вже пив добряче. Дурна була б Катя користатися негодящим ґенофондом. То більше: якомусь носієві ґенофонду годящого тоді дісталася лише приємна і необтяжлива частина акції, бо ростити й годувати міністренків падало на мене, законного татуся». Міністр завважив, що мислить незвичними словами, зроду таких не чув. Але не здивувався. Лискуча бульбашка, виграючи лелітками, облетіла Петька й Митька, любо роздивляючись їх чорні очі, чорні брови, натяк на молоді чорні пухові вуса, чорні чуби кучеряві. «Ні, таки не дурна була Катя».

З прочинених навстіж хвіртки, воріт і сінешніх дверей земної міністрової оселі на всі Вовчики відгонило смакотою: шквареним, смаженим, вареним, квашеним, маринованим, збродженим і розлитим по вихилястих заморських пляшках. Собаки з усього кутка посідали під парканом, крутилися під ногами, ковтаючи слину. Притюпала й обважніла Джульєта. «Добре б дістатися домівки, не розсипатися дорогою», - подумала, поводячи налаштованим на смачне чорним носом. Докорів сумління, що саме через її необачність на дорозі наклав життям Міністр, не мала. Люди з їхніми дріб’язковими клопотами були так далеко зараз від неї.

Справжніми і близькими видавалися лише солодкі п’ястучки з м’якенькими ще пазуриками, позгортувані всередині, які не відмовилися б зараз від теплих виполосків з якоюсь випадковою м’ясною ниткою. Або й від помащеної салом картоплі.

- Товаріщі! - виголосив голова сільради, рідний дядько по матері покійного Міністра Михайло Чингачук. В нього це слово виходило бадьористо, вагомо і врочисто. - Товаріщі! - підвищив він голос.

Всі знали, що далі промова просуватиметься важко, як багатолюдна демонстрація. То ж не сильно на промовця витороплювалися. Михайло не любив цей аспект свого головування. Виступати треба часто, а крім завзятого і закличного «Товаріщі!» інші тези заціплювало. Воно за шосте головування звикаєш і до костюму в смужку на кожний день, і до краватки, прихитрившись носити її розпущеною майже до паска, і до решти незручностей гарної посади. А промови не надавалися. Промучившись рік, заслуживши в односельців прізвисько Товаріщ, Чингачук поїхав на вихідні до Києва, до однокурсника по вищій партійній школі, поставив йому гарну пляшку з гарний заїдоном і отримав натомість кілька папірців з текстами на всі випадки життя: Перше травня, Новий рік, День Перемоги, Жовтневі, ювілеї і похорони.

Вставляючи, де треба, нові прізвища або дати, почав шкварити, як по-писаному. На однаковість промов ніхто не зважав, -говорить людина, хай говорить, їй положено. А від свята до свята рік проходить, хіба стоїть задача триста шістдесят п’ять днів тримати в голові, що казав Товаріщ на минулий Першотравень?

Перша осічка вийшла цього року, вже за нового батюшки.

На День Перемоги мітинґ вийшов скромний. Чомусь сей год мало поприходило тиховодців на військове кладовище, де на кістках і на людському м’ясиві вимахали осокори, неначе атомні вибухи, - зроду-віку такі дерева тут не росли. Товаріщ швидко впорався з промовою, поступився місцем отцю Анатолію. Молоденький, кругловидий, рум’яний батюшка у новенькому облаченні вивів перед люди свій хор, відправив, відспівав «Господи, помилуй!», а тоді звернувся до мітинґу вже від себе. Заговорив душевно: і про убієнних, похованих і непохованих, і про те, як важливо помолитися за мертвих, бо живі самі за себе помоляться, і головне - геть нечуване й незрозуміле - про Україну, боголюбиву й богообрану, якій попри все судилося гарне майбутнє. Людям батюшка сподобався. «Тра’ їхать оновлювать промови», - поклав собі Товаріщ.

Піп на поминках побув недовго, але безконкурентний сьогодні Товаріщ знітився - напрацьовані тексти для похорону кращих людей, ветеранів війни та праці, героїв, орденоносців, про їхнє звитяжне життя, про добру пам’ять, про приклад для інших до міністрової тризни не тулилися. Крім слів «від нас пішов» ніщо Міністрові не пасувало.

- Товаріщі! - панічно втретє витиснув Михайло, і раптом йому прорвало. - Ми знайдемо того, хто вбив мого племінника, з-під землі дістанемо, ніде він не заховається.

Ти, Катерино, знай, він нам заплатить сповна за це горе, - і заплакав.

Всі заворушилися, загомоніли, загули, вихлюпнули нарешті в роти повні гранчачки, закляклі вже в руках, вкинули слідом по ложці кануну. Добре сказав голова. Як заглухнуть усі інші мотори, помста зрушить з місця будь-який віз.

Знайдемо, дістанемо, заплатить.

«Не стало вже битись моє більше серце. Закрилися очі навік. Було жить на світі і важко, і легко, а я наче ще не наживсь. Як жалько покинуть мені всю родину. А ще жаль мні кидать білий світ. Сади зацвітуть, і пташки защебечуть, мені їх вже більше не чуть. Душа усе чує, вона усе знає, та слова не дано їй сказать. Бо мови красу уже смерть подолала, навіки в землі мні лежать. Я дуже прошу вас, моя вся родина, за мною ви сьози не лліть. Нехай ця водиця постоїть чистенька, що в вас на віконці стоїть». На цих словах стара Лісапедиха, мати покійного Міністра, заголосила. Баби з розумінням перечекали. А коли Лісапедиха змовкла, повели далі.

«Водицю міняйте завжди в одне врем’я. Як сонечко буде вставать. Душа прилетить і водиці нап’ється, як буде чистенька стоять. Вона прилетить і водиці нап’ється, вона і побачить усіх вас. А як буде мутна, сльозами залита, вона ж полетить і назад. О, Господи Боже, з високого неба, почуй ти молитву мою. Прийми мою душу до себе на небо, а тіло в сирую землю».

Баби замовкли, а Міністр-бульбашка заплакав. «Отак живеш, живеш, і не знаєш собі ціни, поки люди не скажуть.

Треба буде комусь підказати номер «жигуля», що мене вбив», - вирішив він.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 2

Звичайне мило робить мою шкіру пожмаканою, сухою.

«Дав» - це знахідка Баба Федоська Вовчик ніяк не могла звикнути до нової оселі. Сказати б, побоювалася вікнастого будинку, що вродився на згарищі її старої хати. Коли кілька років тому через Міністра, царствіє йому небесне і вічний спочинок, рвонув газовий балон і на порох розніс її хату-біляночку, думала сердешна Федоська, що й сконає у приймах у вірної подруги Сашки Кучеренчихи. З тиждень визбирувала на згарищі щось путнє, ще годяще. Почорнілі люмінієві каструлі, чавунні дверцята до груби - старовинні, на них одлитий Георгій Побідоносець на коні зі списом; рогач і коцюбу з обгорілими держалнами. Ложки, миски маліровані, розкидані по всьому городу, ослінчик для доїння Берізки, його вогонь не взяв, лише прокіптив. А втішило її та підтримало - ікона Божої Матері, яка ото, вимахуючи крайками вишитого рушника, вилетіла з вибуховою хвилею й приземлилася в лелечому гнізді над бабисашчиним обійстям. Її так і не знайшли б, якби не знервований клекіт двійок буслів. «Тр-р-р-р, тр-рр-р», - лякали вони ікону-зальотницю, сполохано літали над бетонним електричним стовпом, постаментом їхнього гнізда. Хлопці-електрики з машиною їздили, то й зняли ікону.

- Це - чудо! - сказала баба Сашка, запекла атеїстка і дисидентка. Вона у Бога не вірувала, до церкви не ходила, напечені паски віддавала Федосьці, аби та їх посвятила разом із своїми. Баба Сашка вважала, що як вона свій город не попрашує, то ніякий Бог за неї це не зробить, бо зроду-віку не бачила Всевишнього з сапкою в руках.

- Це чудо. Як і була. Шкло ціле. Й нитка на рушникові не згоріла, тільки в сажі. Я так думаю, Федосько, твою Пречисту треба віднести до церкви.

Федосьці стало шкода ікони. Скільки з нею перебалакано, скільки порад Божа Матір підказала, скільки бабиних секретів знає. А може й любить Сусова мама Федоську, певно, що любить. Хіба не вона вивела бабу з хати перед вибухом, кота Мариську врятувала. Як віддати ікону? А у Сашки в хаті на що молитися? На паперове радіо допотопне? Чи на портрет Сталіна?

- Слухай, Сашко, нехай вона чудеса робить у нашій хаті.

Нам з тобою всього треба. Онде дах підтікає, мені ослона якогось для спання треба…

- Вона тобі стріху перекриє, чи ослін зіб’є? Краще до Прокоповича сходи, певніше буде.

Федоська помовчала, але ікону вмостила у кутку між репродуктором і Сталіном. А життя в Тихих Водах, на кутку Вовчики потроху котилося вперед. Вибух у Федоськи ставав історією і точкою для відліку сільського часу. Щось залишилося «до вибуху у Федоськи», а щось сталося «по тому, як Федоська зорвалася». Налякану Берізку, у якої пропало від стресу молоко, Федоська на м’ясокомбінат не здала. Її засудив увесь куток. Нащо це корову тримати, як вона не доїться? А годувати, а лікувати, а пасти, а верейки й кошелі вергати, а косити-сушити, а підстеляти, а роки вже бабині які? І що то за причта у баби? Ну, була б людина, чи городська, а то з нашого ж села і на тобі - корову пожаліла.

Ось ноги простягне на тій роботі, знатиме.

- Нічо, Берізко, нічо, не бійся, не слухай їх. Тобі спокій треба. Дотягнемо до нової охоти, спаруємо тебе з бичком Миколи Березинця… Хочеш миколиного бичка? Березинець казав, що він його курячими яйцями відгодовує, по півсотні за раз. Для мужчинської сили. Спаруємо тебе, приведемо теличку. Гарну, як ти. Назвемо Берізкою, як у березні приведеш. Або Яночкою, як у январі. А то й Дорою, як у декабрі.

Роздоїшся потроху. Ге, роздоїшся?

- Бу-у-у-у…

- Ну, бу, то й бу.

Отак і минулося п’ять років. Не міським несерйозним дріботінням - понеділок, вівторок, середа, п’ятниця, слава Богу, вікенд, а гуліверовими кроками: зима, весна, літо, осінь. Різдво, Великдень, Петрівка, Сікновення, Пречиста, Різдво. І змінилися Федоська й Сашка усього на п’ять зим і п’ять весен. Хіба то вік?

Берізка вже не раз спаровувалася. І з березинцевим бичком, і з зоотехніком зі станції штучного запліднення. Прибула молоком, погладшала, трохи вже підтопталася, але ще зламала одного рога сусідській Зірці на великому тиховодському лугові. Відтоді, «як зірвалася хата», стара Федоська довго нічого не чула про дочок. Ні про Нінон, ні про Валентину. Подалися ото нінонським «запорожцем» заладнати з правоохоронними органами, не проти ночі згадати, купівлю-продаж покійної Федосьчиної хати, так і булькнули. Як казав колись бабисашчин Сталін: єсть чєловєк - єсть праблєма, нєт чєловєка - нєт праблєми. Була у Федоськи хата, хоч і стара, та справна, був на неї покупець, кипіли круг неї пристрасті, юрмилися люди, а як луснула… Кому мститися, кому скаржитись. Хіба піти в садочок наїстись черв’ячків.

Федоська переживала, як то Валька віддасть аванс за хату покупцеві-кіношнику. Переказувала через тих, хто їздив на київські базари, аби подзвонили на кіностудію і щось дізналися про дочку. Марно. Там відказали, що звільнилася стрілець охрани Вовчик Ве Ме такого числа такого місяця і зникла у невідомому напрямі. Нічого не знала про сестру й Нінон. Регулярно, на Новий рік, надсилала матері листівкупривітання і побажання успіхів у праці і особистому житті.

Дві листівки з чужоземними написами і штемпелями Федоська відклала окремо. Сподіваючись при зустрічі запитати непутящу Нінон, де це її носило по світах і на яку хоробу.

Разів зо два до Федоськи навідувався Душман. Передавав бабі заморські гостинці: леопардову хустку, золоте люстерко, небачене печиво у яскравому целофані. Вигляд мав такий суворий і неприступний, що навіть пащекувата безстрашна Сашка не сікалась до нього про Нінон. Баби вдовольнилися тим, що жива.

А за три роки по вибухові таки сталося диво. І як усяке поважне диво супроводжувалося воно повним набором супутніх явищ: віщих снів в обох бабів, небувалою повінню, явленням Пречистої на зрізі спиляного дуба десь на Вінниччині, обранням Кучми президентом. У Тихих Водах з’явилася Валька. Жива й здорова.

Федосьці того дня занемоглося. Доборолася за картопляний урожай. Довкола печі, на якій ойкаючи й стогнучи лежала Федоська, кільцем стояли вісьмидесятилітні англійки, французки, американки, італійки, навіть чехині, іспанки і грекині. Прикрашені намистами, коштовними каблучками, у шортах, легких шовкових та льняних блузах, сніжно-біляві й лискучо-пофарбовані. З голлівудськими порцеляновими посмішками і справно вживленими серцевими стимуляторами. З пластиковими банківськими картками в манюсіньких дамських торебках. Стояли й не розуміли, від чого так страждає ця ще зовсім молода сімдесятирічна жінка в немодному і незручному вбранні. - Ґраматизм, - пояснювала їм баба Сашка. - Як ото налазиться на городі, так їй і колька, гостець по-нашому.

- А чого ви не викличите лікаря? І що то «гостець»?

- По лікаря нема кому бігти. Ми живемо удвох, і як не посадовимо картоплю, то не буде чим годувати худобу, а «гостець»… Вже й не знаю, як вам розказать. Це од фізкультури.

- О, ієс, ієс, ано, уі, сі, фізкультура це о’кей. Мадам Федоська займається бодібілдінґом чи шейпінґом? А навіщо комусь з вас бігти по лікаря? Скористайтеся телефоном.

Або електронною поштою. У синьйори Федоськи погано поставлено інформацію. Зараз зручніше на таких віддалених ранчо мати гелікоптер для подібних випадків. І чому фрау Федоська, яка страждає на ревматизм, обрала собі таке дивне гобі - єгипетське землеробство за первісною методою?

Вона що, проти комп’ютерних технологій? І ще, чому вона не мандрує? У світі так багато цікавого. Слов’яни все ж таки загадкові люди. Може місіс Федоська захоче виїхати з цього дикого сходу, аби вставити собі зуби? Ми можемо це влаштувати через якийсь благодійний Фонд.

- Це у вас там благодійні Фонди, що вставляють зуби. А в нашої попаді балабони на заді, не багато, тільки п’ять, куди йде - торохкотять, - дипломатично відказала баба Сашка і замахала на іноземок, як на курей. - Киш, киш, напахтили тут. Слухай-чуй, Валько, чого стала на порозі? Зачини за ними двері*. * Насправді жодних фрау і фрекен у Тихих Водах не було.

А то тут один прочитав, та й запитав, звідки, мовляв, у селі взялася така представницька закордонна делеґація. Показуємо на пальцях: це такий художній прийом, образне вирішення сцени, для поглиблення змісту На порозі хати реально вродилася Валентина Мануйлівна Вовчик. Власною персоною. Блудна дочка. Якої давненько вже й дух не пах у Тихих Водах. Де вона колись продала нині покійну рідну хату під дачу модному кінорежисерові.

Продала разом з рідною мамою. Яка б мала цю хату глядіти й варити новому хазяїнові їсти. А хата не витримала цієї наруги й зорвалася. Валентині баба Сашка анітрохи не здивувалася. Бо на світі є лише одна справжня дивина: як з манюнього зернятка виростає морквина чи цибулина, і чому вони не переплутають, кому з чого вилуплятися. А решта…

- Здрастуйте, мамо. Здрастуйте, бабо. Ми будуватимемо новий дім, - сказала Валька.

Що трапилося з донькою за роки розлуки Федоська так достоту і не второпала. Валентина вдалася в батька, скаженого Мануйла, який з розмов знав лише «ну» і «гей», а як не лаявся, то насуплено мовчав. У Вальки, не як у сестри Ніни, теж від слова до слова треба було на автобусі їхать. На міжміському. З відкидними сидіннями. Аби подрімати. І не знала баба Федоська, що її доня Валентина Вовчик з Тихих Вод своїм існуванням підтверджувала ґеніальність італійця Карло Коллоді, через якого оприлюднився невмирущий Піноккіо: у кожній людині, як у поліні, хлопчисько з довгим носом, живе Людина. Слава й хвала доброму татусеві Карло з сокирою, що як баба-пупорізка допомагає цьому Буратінові визволитися з тугих пелюшок. Але тричі слава й хвала тим, хто все життя виборсується з поліна сам. Як може. Як уміє. Як виходить.

Колись, зненацька, пірнувши з домашнього затишку у море житейське, Валька насьорбалася солоного до сліз. Носило її тріскою, гралися нею і перший, і другий, і дев’ятий вали, доки не викинули як непотріб на смітник. Як втрапила Валентина після своєї чорнобильської епопеї до жіночого монастиря і прожила при ньому кілька років - окрема історія, для іншої оповіді. Монастир був маленьким, далеким від дому, під мідношкірими корабельними соснами, що у променях конаючого щовечора світила палали правдивими свічками і зацитькували красою найдрастливіші душевні рани. До найближчого міста їхати день. Валька й не їздила.

Відкривши для себе, що можна жити, не споживаючи екскрементів світу, Валентина з подивом роззиралася серед себе. Побачила, що не така вже й дурна, бо дивиться й бачить, бачить і розуміє. І не безталанна. Ба й талановита.

Матір-ігуменя, побачивши Вальчині малярські вправи, запропонувала їй пройти послух в іконописній майстерні, переступивши поріг якої, Валентина так захопилася, що сиділа там за роботою зрання до смерку. А могла б, то й їла, й спала б при своїх іконах.

Немає навчателя, кращого за пристрасть. Те, до чого інші йдуть десятиліттями, нова послушниця осягала за місяці.

Ремесло саме просилося до рук. Вона була вдячна ігуменні, яка не навертала до чернецтва, бо відчула, що тиснути на Валентину марно. У чорниці Валька не хотіла. Вона воліла бути вільною й сильною. Як Скарлетт О’Ґара. І незалежною. Навіть від Бога. Маючи до життя губу від вуха до вуха, поклала собі досягти всього. Голіруч. З пензлем у руках і без ілюзій у голові.

Живучи при монастирі, відрізана від некорисних спокус світу сього, Валентина відкрила для себе книжки. Власне, й раніше знала, що вони є, але страшенно подивувалася б, дізнавшись, що хтось їх може добровільно читати, отак покинути все і гортати сторінки. Та енерґія, що в балакучих жінок вихлюпувалася теревенями, оберталася у неговіркої Вальки думанням. І про вичитане, і про своє. Як Роденів Мислитель, підперши голову руками, додумалася Валентина з Тихих Вод за ці роки до теорії Великих Брехонь. І на кожному кроці не шукала, а знаходила їй потвердження.

«Візьмемо, - розмірковувала вона, - Олександра Македонського. Великий, богорівний, завойовник земель. Щоправда, навіщо вони були йому потрібні й досі ніхто ніц не розуміє, бо вмер молодим. Святобливе тремтіння в членах всієї Ойкумени. Сила з великої літери С. Або Клеопатра.

Цариця, безсонна мрія довколишніх імператорів. Богорівна писанка. Очі, щоки, губи, перса - діаманти, золото, пурпур, перли. Краса з неменшої К. Але все це з того боку бінокля, де близьке ввижається далеким. А як повернути лінзи навпаки? На предметному склі - епілептичний кульгавий курдупель з серйозними сексуальними проблемами, який вмер не на полі бою, а як алкаш останній, бо вижлуктив на спір десять кубків Геркулеса. І козонога німфоманка, вся голова якої забита думкою, як вивести волосню з кривих кінцівок або задурити клієнтові голову, щоб не помітив».

Відтоді, як відкрилася Вальці ця велика таїна, що весь світ - царство Великої Брехні, докази цього просто лізли на неї зусібіч, не встигала відмахуватися, бо не потребувала вже доказів. З одного боку - кагда бил Лєнін малєнькій с кудрявай галавой, он тоже бєґал в валєнках па горкє лєдяной, а з другого - параноїдальний сифілітик з диким коктейлем кровей, від шведської до єврейсько-калмицької, злющий, як тарантул, що мало не дітей на сніданок їв. З одного… - та що там перелічувати, життя не вистачить. Чорним діамантом Вальчиної колекції була страшна історія про Ісуса, вичитана десь. Ісус міг нейтринним порухом стотисячної частки останньої волосинки на лівій литці зробити з цього Пілата жабу кислооку. А не зробив. Вмер за нас усіх у страшних муках. Це - з одного боку. А з другого? Замість нього, виявляється, помилившись, схопили його брата, а Він, тремтячи просидів за кущем якогось там тамариску, дивлячись, як розпинають невинного, а тоді втік до Індії, наплодив там синьооких злотокосих дітей і в людській свідомости прийняв на себе весь приємно-фіміамний тягар чужого розп’яття. Чи повірила цій чиїйсь неправді Валька?

Але в колекції зберегла.

Ніхто Валентину не виховував, ніхто до ладу не навчав.

Борсалась сама. І сама винаходила методи і засоби. Так, наприклад, читалося їй не від тексту, а від автора. Бо підсвідомо хотіла вірити тому, хто водив стилом на папері.

Пам’ятає, як для неї раптово вмер Набоков, коли дізналася, що він собі на втіху розпинав метеликів. І що б така людина вже не написала. Хоч Біблію, Коран, Тору і Агні-Йогу разом узяті.

Валентина вважала, що міріади малих, мікроскопічних, спороподібних брехонь створюють довкола людини щільну атмосферу, в якій унеможливлюється пошук правди, руки в’язнуть, мов пливеш у киселі. Собаки й діти відчувають погану людину. Брехня, бо собаки й діти полюбляють того, хто ними безупинно опікується, схарчує себе їм, хоч би він був тричі Чікатілом. Рідна кров? Брехня, бо розкидай по світах братів і сестер, матерів і дітей і не повідом їм про рідство, то й переженяться, й перестріляють одне одного.

Взяти того ж таки Едипа… Ґаґарін загинув, бо до сопла літака потрапив птах, людина сформувалася шляхом еволюції від мавпи, Бог є любов, краса врятує світ, президент має знати мову свого народу… Брехня, брехня, брехня. І нині, і повсякчас, і навіки-вічні. Без «амінь».

У цей же ряд ставила для себе Валюта і Велику Брехню про Великий Секс. Фізкультурна вправа не з приємних. Гидотне відчуття, що хтось в тобі лазить, совається, ще й сопе, стогне, вищить, як свиня, боляче щипається, нишпорить по тілу, примушує переборювати нехіть, теж вищати й хекати, казати противні сороміцькі слова, вдавати неземне блаженство. Тьху, тьху, тьху, і ще раз цур йому пек. Щоб їм усе поодсихало назавжди. А якщо це за гроші, якщо це спосіб заробітку! Натовчуть так, наче десять соток за раз скопала.

Шахтарі у вибоях і друкарки за машинками - діти з пасочками. Ні, у нашева крильца нє вздроґнєт калакольчік. Ніколи.

Вона хоче бути сильною, щасливою, а отже багатою, і вона буде такою. Навіть якщо день від дня землю гризтиме, день при дневі з-під кігтів виколупуватиме, день крізь день з будь-якої гнойової купи видзьобуватиме своє щастя. Бо вона - вільна. І всі надбудовні брехливі застороги про сумління й інші глупства потрібні їй, як у голові дупна кишка. Ніколи й нікому не піднесе себе Валентина Вовчик, як сказав поет, «із зеленню наївності в зубах». Не треба нас дурити, ми ще не такі п’яні.

На разі, скінчилося для бабів спокійне життя. Першим з’явився лозоходець, трохи причмелений довгокосий дядько. Він ходив Федосьчиним згарищем з роздвоєною лозиною у тремтливих руках і зосереджено пас лозину очима.

Навколишня дійсність його не цікавила.

- Ва-у-у-у-у!

На несамовитий крик лозоходця вихопилися на двір обидві баби, кіт Мариська, і навіть собака вистромила цікавого носа з будки. Перед остовпілим дядьком стояла чорна чавунна Феодосія Вовчик - бюст на батьківщині Героя.

Бюст був важезним, той давній вибух навіть не зрушив його з місця, лише обсмалив. На чорному цього не було видно, а у Федоськи руки ніяк не доходили вимити себе, чавунну двічі Героїню Соціалістичної праці, з милом, як уже не раз намірялася. Лозоходець зосліпу впіймав в обійми пам’ятник і був увесь у кіптяві.

- Ось бачиш, і ти на щось згодилася, - незворушно мовила Сашка.

Місце для новобудови Федосьчин прадід, ім’я якого вже не збереглося, обрав найкраще, - можна тут будуватися, з таким присудом і невідомо за віщо взятим гонораром лозоходець відбув. Валентина поспішала. Була крутою і непоступливою. Одну бригаду шабашників швиденько прогнала за пиятику і низьку продуктивність праці. За іншою пантрувала, як крук за курчатами, торгувалася за кожну гривню, погейкувала за згаяну хвилину. Федоська впорядкування не встрявала. Лиш на запитання: в якому поверсі робити бабині апартаменти? - відповіла: «Ближче до землі».

Валентина наїжджала з міста, бо у баби Сашки всім було затісно. Коли вперше побачила Федоська свою старшу за кермом небаченого в селі авта, з сиґаретою в зубах, не впізнала в ній, схожій на якусь артистку, чи на всіх артисток назагал, свою Вальку. Довгоногий маслакуватий підліток, що втік з дому десяток років тому, обернувся на гінку, гнучку, високу звабливу жінку, справжню красуню. З несільського типу тонким, трохи вилицюватим, як у Софі Лорен, обличчям, повними, гарної форми вустами, невеликими бурштиновими очима, на дні яких мерехтів вогник.

Наче зоря впала в колодязь. Трохи дисонували фотомодельному образові насторожений холодний гонористий погляд і мовчазна доччина неприступність. Валька-ВалентинаВалюта здавалася середньовічною твердинею, з бійниць якої виглядали списи і стріли.

- До речі, мамо. Мене зараз звуть Тіною, - якось зронила.

- Хто зове? - розгубилася Федоська.

- Всі.

Будинок вигнався за три місяці. Дивний, не схожий не все, бачене Федоською. Навіть на дачі, що ними, як мухами, посиджене довкілля. Незнана тут червона лакована черепиця надавала прозі даху різдвяної казковості. Частина даху була скляною.

- Майстерня, - пояснила Валька, пак, Тіна. - Я взяла аванс, маю відробити. Завтра вранці будьте вдома. Приймете машину з моїми речами. А я приїду з другою.

Сіли баби на призьбі і, як годиться у доленосні хвилини життя правдивому українському жіноцтву, заспівали. «А до мене Яків приходив, коробочку раків приносив, а я раки забрала-забрала, а Якова нагнала-нагнала». Виконавши пісню, помовчали. Бо ставилися до неї з генетично зумовленою повагою.

- Слухай, Феодосіє, маю до тебе розмову, - офіційно заявила Олександра Трохимівна Кучеренко до Феодосії Данилівни Вовчик по тому. - Але це не гор###одня балачка.

У Феодосії Данилівни похололо в грудях.

Вдома увечері баби розмовляли пошепки і чомусь не вмикали світла, хоча ніч уже оповила своїм божественним наркозом, сповненим бузкових несамовитих парфумів, весь куток Вовчики.

- Я тобі ще тоді казала, як Валька знайшлася, подивись, яка в дитяти косиця ззаду. У хлопців це знак, що буде ґенералом. А в дівок? Щось з Валькою не теє. Де вона взяла гроші на дім? На машину? Яка майстерня? Що це за ремество, за яке зараз такі грубі гроші платять? Чому тікає сюди з міста? Ховається від когось чи від чогось?

За кожним запитанням Сашки серце Федосьчине падало нижче й нижче, - ще одне «чому», і воно вискочить і покотиться земляною Сашчиною долівкою, встеленою лінолеумом.

- Мене вчора як просвітило. Згадай усі кіна, що по ящику показують, - вела далі лейтенант баба Сашка Коломбо. - Ну?

- Що ну?

- Я кажу: ну! Думай.

- Не можу, - відповіла майже непритомна Федоська. - Кажи вже, бо ґиґну.

- Наркомат, - нарешті зрекла присуд Сашка.

Все сходилося. Не було по телевізору картини, де б махвії не билися за наркотики, заразом популярно пояснюючи тим, хто цього ще не знав, що це найприбутковіша сфера людської діяльности. Виходячи з одержаної кіноінформації, за наркотики можна ще й не такий дім побудувати, і не такою черепицею закрити. А майстерня? Чорть його батька знає, може цей наркомат у майстернях виробляють. Під скляним дахом. На другому поверсі. У сільській місцевости.

Вальку тра’ було спасати. Негайно. Доки не втрапила до криміналу. І тим навіки не позбавила матір мрії про онука.

Рятувальна операція була призначена на ранок. Пречиста в кутку, поруч зі Сталіном, у діаґнозі бабів сумнівалася, але одговорювать не стала. Береженого, як відомо, і Син її збереже.

З Валькою вранці розмова вийшла короткою. На якусь мить з її очей-бійниць були прибрані баґнети й списи, звідти глипнуло таке щире здивування, що Валька на разі стала схожою на людину.

- Ви, мамо, швидше забирайтеся від Олександри Трохимівни. Щоби не заразитися від неї дурощами. Вам, бабо Сашко, я щиро раджу швиденько бігти до дохтура. Що мозги вправляє. Аби не запізно. А за тонкий намьйок спасибі. Я подумаю щодо виготовлення й продажу наркотиків, може це й справді прибуткова справа.

На брифінґу, що його провела для бабів Валентина у новому помешканні родини Вовчиків, по тому, як кіт Мариська урочисто першим переступив поріг, сторожко обнюхуючи незнайомі кути і визначаючи меридіани і паралелі енерґетичної сітки, яка згідно з останніми приписами науки повинна бути в кожній порядній оселі, Валентина Вовчик, або Тіна Вовк, як значилося на її візитівці, розкрила таємницю свого обличчя.

Кліп про Тіну Вовк. На мотив її улюбленої пісні «У вашева крильца нє вздроґнєт калакольчік»:

Валюта на панелі. Гроші-товар, гроші-товар, гроші-товар. ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ В ХРУСТАЛЬНИЙ ЗВОН БОЕКАЛА, ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ, А ТИ МНЄ НЄ СКАЗАЛА, ЛЯ-ЛЯ, ВНОВЬ, ЛЯ-ЛЯ, ЛЮБОВЬ. Валька у спецлікарні. НАПРАСНИЄ СЛАВА, ВІНЬЄТКА ЛОЖНАЙ СУТІ. Валька замріяно малює на полотні пензлем. НАПРАСНИЄ СЛАВА Я ПАВТАРЯЮ ВНОВЬ. Валентина в церкві, перед матір’ю-іґуменею монастиря. УЖ ВИ НЄ АБЄССУДЬТЄ. Валентина в іконописній майстерні. У ВАШЕВА КРИЛЬЦА НЄ ВЗДРОҐНЄТ КАЛАКОЛЬЧІК, НЄ СПУТАЄТ СЛЄДОВ МОЙ ТАРАПЛІВИЙ ШАҐ. Валентина і перша написана нею ікона - Пречиста. ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ ЛЯ (двічі). Тіна розписує церковну стіну. РАССИПАННИМ ДРАЖЕ РАСКАТЯТСЯ В СТАЛЄТЬЯХ. Тіна в оточенні заможних іноземців, які тицяють їй зусібіч гроші. НАПРАСНИЄ СЛАВА, НАПРАСНАЯ ЛЮБОВЬ.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 3

Тьотя Ася приїхала!

Коли занепав її черв’ячний бізнес (бо всі рибалки з безпечної, захищеної профспілками-школою комунізму колиски були нагло висмикнуті у ринок, де не з вудкою в робочий час сидіти, а, як хортові, всіма кінцівками хліб здобувати), кістлява рука голоду почала вимальовуватися на обрії перед Ніною Мануйлівною Вовчик з Тихих Вод. Де й досьогодні живе її мама Феодосія Вовчик.

Ви ще сумніваєтеся, чи торгувала Нінка краденим з м’ясокомбінату м’ясом? Чи бігала од міліції, чи провонювалася м’ясним в’їдливим духом, що його жоден ґель для душу пе аш п’ять і п’ять «Проктор енд Ґембл» не брав? У неї досі робиться незатишно на душі, як згадає беркутівські рейди, що час від часу налітали на японських крутих автах і розгортали бойові дії на підтримання конституційного ладу на стихійних базарах. Круті шафоподібні хлопці в камуфляжі (аби їх було непомітно серед юрби?), розцяцьковані раціями, кийками, наручниками, тупотіли грубезними кованими черевиками і вигукували команди страшливими голосами. Супротивник швиденько прикривав крам, розпихував його по валізах, намагаючись набути законослухняного вигляду, і стиха, аби не почули доморослі копи, вживав ненормовану лексику. Торговки підпільним м’ясом підхоплювали свої клейончасті засмальцьовані торби і тікали з місця бойових дій, супроводжувані роями наглої, тлустої чорно-зеленої мушви і ватагами соціяльно незахищених собак. А з-за ґрат базару зверхньо поглядали на хамішуцер біля ринковій площі торговці в законі. Брахман ніколи не зрозуміє парія.

Щастя Нінон було в тому, що за неї потурбувалася матінка природа: одне діло, коли від міліції бігає з брудними торбами якась миршава «синьоглазка» без зубів у заяложеному, лискучому, як у Гебельса, плащі, де матерії вже не видно під масними плямами, у ґумових колись-чоботях на босу брудну ногу, а зовсім інше - коли підтюпцем намагається заховатись в якусь мишачу нірку біло-рожева центнерна зефірина у квітчастому до колін. Нінон, грішна, полюбляла вишукано вбратися. Аби все світилося, блищало, вигравало. Де треба, туго облягало, де не треба, майоріло сонце-кльошем з «мокрого» шовку. І підтвердження своєму стилю знайшла Нінон у манері одягу дружини Жиріновського. Від якого по-дівчачому платонічно фанатіла.

На точку, де приторговувала з торби підозрілою нелеґітимною яловичиною Нінон, стало вчащати міліцейське начальство, одне вище за друге, розпускати павичеві хвости. «Еврі тайм під час їжі ви піддаєте свої зуби загрозі карієсу», - тонко натякали Нінон дільничні уповноважені.

«Дірол» з ксилітом і карбамідом захистить ваші зуби з ранку до ночі», - прямо по-солдатськи рубали сержанти й старшини. «Слухай своєї спраги, пий «спрайт», - зваблювали капітани й майори. «Перемагає, хто вкладає», - переступало всі рамки пристойності старше офіцерство. І хто знає, не оселися в її могутньому вразливому серці фатальна пристрасть до Душмана, цей амок, цей па-па-па-пам Бетховена, може й знайшла б себе Нінон на разі міліцейською майоршею, ба навіть полковничихою. Полагодила б платинову фризуру, купила б замість покійного «запорожця» підтоптану «Тойоту» та й заспівала б густим басом, уже цілком документально: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьо-о-окий».

Все, все перепсував, перекапустив, перегидив, перехарамаркав Душман. Хоч би раз, ну, один-одненький разок за п’ять років сказав, що ожениться. Хай не зараз, колись, через десять років, після дощу в четвер на тому тижні, як Жириновський стане президентом нового СССР. Нінон було б легше. Думати, що тебе звабили, а по тому одурили - це перекласти частину відповідальности на партнера. Удвох нести легше… Але сміявся Душман, вишкіряв білісінькі свої зубиська під чорними, як ніч або його пекельна душа, вусами, між тугими вустами мальборовського ковбоя і дивився на нещасного кролика Нінон так… Ставав добрішим і прихильнішим, коли у Нінон заводилася сяка-така копійчина.

Що його було робити, дорога редакціє? Вертати до мами?

Триста лєт снилася Нінон перспектива коров’ячо-городньої безстрокової каторги. Триста п’ятдесят лєт вона їй снилася.

Вірила Нінон Вовчик у свою зірку-провідницю. Завжди в скрутну хвилину дарувала їй доля якесь диво-чудо, посилала рятівну людинку з рятівним колом. Завдання було одне - втриматися на поверхні до їх (людини і кола) з’яви, аби не скінчити свій життєвий шлях десь на смітнику, серед драних яскравих упаковок від заморських смаколиків.

Нінон покинула сумні думки і визирнула за поріг. Над Трапезундом-Трабзоном не було жодної хмаринки. Пахощі моря, густі, схожі на гіркуваті чорнобривцеві, домінували у терпкому повітряному коктейлі південного порту. Особливо, як вийти за поріг і завернути у провулок, що аеродинамічною трубою втягував свіжий морський подих у просякнуті відпрацьованими автовими газами легені міста.

Проте Нінон Вовчик без потреби з лавки, де за леґальною версією торгувала за наймом, не виходила. Ці турки дивували навіть її, яка багато чого в цьому житті бачила. З’ява Нінон на турецькій вулиці мала б обставлятися як візит Папи Римського, з поліційними кордонами, посиленими нарядами сек’юріті і броньованим папамобілем, аби не стати фатальною для палких анталійських прихильників пишної жіночої краси.

Практична Нінон була вже обстріляним житейським бійцем, коли вперше зібралася виїхати до Туреччини по крам. Як ото колись чумаки у Крим по сіль. Розуміючи, що пасовисько вже добряче витолочене армадами вітчизняних «човників», вона з калькулятором у руках і своїм інтересом у голові довго прикидала, чи вкладається цей крок у ґенеральний план побудови комунізму в ареалі існування окремо взятої людини - Нінон Вовчик. Відомо було їй і про інший бізнес, що як картопляне поле колорадських жуків приманював її вітчизняних посестер.

Сентиментальна, тонкосльоза, не як сестра Валентина, Нінон все ж анітрохи не співчувала новопосталим Роксолянам, які аматорським штурмом брали ласолюбних сучасних сулейманів, вважаючи за свій найбільший життєвий успіх втрапити до їхніх бордельних гаремів. Українські Наташі нехтували огромом оприлюдненої інформації про небезпеки й невигідність цього бізнесу, по-тарганячому лізли в пастку з хлорофосом і сотнями наражалися там… Алґоритм сучасних роксолянських набігів на Туреччину був усім відомий.

Спершу - гоц, гоц, гоц, приїхали, розбрелися, рознюхалися.

Тоді - гоца-др###ала, гоца-др###ала по шинках та банях. І насамкінець - др###ала, др###ала, др###ала, аби ноги на плечі, і на них вироблене, замордоване тіло із заробленими болячками й синцями. Ідею піти таким шляхом Нінон відкинула одразу й безповоротно. І не тому, що боялася конкуренції: на цьому ринзі і у своїй ваговій категорії їй не було чого страхатися, - будьяка добровільна бранка на її тлі виглядала задрипою. Нінон шанувалася. Їй потрібні були не просто гроші на витребеньки й забаганки. Їй потрібний був стартовий капітал для відкриття свого бізнесу. Нінон вирішила поєднати два бізнеси - торговий і роксолянський - взявши з кожного найвигідніше й відкинувши непотріб.

До завоювання Туреччини надавалися два її життєві креда: «не знаючи броду, не лізь у воду», і «язичок мельне, та й у кут, а губу натовчуть». Провівши польові дослідження з турецького сексу, Нінон вполювала таки потрібну інформацію, вирахувала потрібну людинку і «пішла заміж» за небідного гладуна з масними оливками очей, чим підняла його рейтинґ, даруйте за каламбур, на небачену навіть у колишній Оттоманській Порті височінь. Як це їй вдалося - справа грамотно проведеного маркетинґу і знання людської психології. Технологічні подробиці Нінон тримала в суворій таємниці. Не як марксизм-ленінізм, що роздзвонив про свої «трі істочніка і трі саставниє часті» на весь світ, за що й поплатився.

Магазинчик, у якому Нінон вдень пропонувала покупцям такий самий асортимент краму, що й у тисячі інших подібних закладів, користувався нездоровою популярністю.

Бо втаємничені постійні відвідувачі знали про його нічну трансформацію у, сказати б, масажний кабінет для обраних.

Гості добиралися ретельно: їх не повинно бути багато, вони повинні бути потрібними і перспективними. Екстраординарна популярність Нінон, яка її саму спочатку дивувала, згодом навіть тішила, а зараз набридла до оскоми, перебирати харчами дозволяла.

Турок виявився не цілковитим турком і швидко обчислив свій хосен від їхнього міжнародного союзу. Він процвітав, обріс новими бізнесовими партнерами, такими самими страшенними женихлявцями, що пасли очима Нінон, відкрив кілька філій і шкодував лише, що природні біфуркації видають на-гора такі діаманти жіночності як Нінон поштучно, а не серіями.

Спроби турецькопідданого надурити її в розрахунках, приховати справжній проґресуючий прибуток, свій відсоток з якого Нінон вже двічі підвищувала, вона придушила в зародку, як Ксена принцеса-воїн. Бо вже заснувала на далекій батьківщині своє діло, і всім серцем бажала йому процвітання. Їй було байдуже-байдужечки до безладу й гризонини на рідних теренах. Як, утім, і теренам до неї. Нінон мурувала між собою і вітчизняною розікраденою економікою фортецю і копала рів, заповнений власноруч заробленими грошима, вона історично справедливо вважала: якби всі, хто ще має зуба в роті і пазура на пальці, взялися облаштовувати власний доброжиток, то й державу б облаштували, а не жебрали по світах у себе ж украдене.

Одне турбувало Нінон і щодень то дужче - Душман. Поклавши собі колись не залучати до сімейного бізнесу сторонніх, щоб не збільшувати й без того критичний ризик, Нінон залишила свого коханого розпорядником коштів у Тихих Водах. Душман мусів звітувати і погодився на фінансову підлеглість. Розуміючи, що з часом він прагнутиме рівноправних партнерських стосунків, президент фірми Нінон хотіла переконатися в його надійности й кебеті.

Привід для стурбованости у Нінон не забарився. Останнім часом Душман звітував через човникову дипломатію про свій лізінґ-консалтінґ-інжінірінґ з її грошиками рідше й рідше. Ймовірно було припустити, що наставляє Нінон фінансові роги. Небавом вона, Нінон, зможе працювати фермою з вироблення пантокрину. «Хоч тоді буде якийсь зиск з клятого Душмана», - гірко посміхнулася Нінон. Та попри все при згадці про Душмана не переставало щось млоїти в її здоровому організмі. Охо-хо-хо-хо. «Бєз тєбя мінє, любімий мой, лєтєть с аднім крилом».

«Ти атказала мнє два раза, нє хочу, сказала ти. Вот такая вот зараза дєвушка маєй мєчти», - хвацько виспівував її касетник на всю колишню Візантію, навіваючи на Нінон сумні, ба й трагічні настрої. Нінон дивилася на портрет Жириновського, наклеєний на стіні за касою, і розмірковувала.

Як же так могло статися, що вона, Нінон, окраса і гордість київських ринків, «гори смачних лісових горіхів, залитих солодкими річками карамелі», причина кількох десятків вибитих зубів, підбитих очей і одного зарізаного лиця кавказької національності, могла так нерозумно й безперспективно розпорядитися собою в особистому плані? «Дараґая, - казав їй один знайомий Анатолій Абрамович, - дараґая, паслєдній раз прєдлаґаю. Я абращу вашу двіжімость, - він вкотре обмацував темпераментним не за віком поглядом гори й долини нінонського тіла, яке досягло піку стиглої жіночности - в нєдвіжімасть. Я скоро уєзжаю. Паєхалі са мной. Ви астановітє палєстінско-ізраїльскую вайну. Ім будет нєкаґда ваєвать, ані будут разбівать сваі палатачниє гарадкі вакруг вашєва дома, чтоби только пасматреть на вас.

Что ви забилі в етам страннам гасударстве, гдє нікаґда нє панімалі і нє любілі женщін?».

Нінон заткнула пельку «заразє маєй мєчти» і ухвалила вольове рішення: за тиждень їде додому і спитає в Душмана повний бухгалтерський звіт за свої грошики. За три роки. А не відзвітує - Нінон припинить інвестиції тобто візьме топір та одрубає йому все. По саме нікуди.

Кліп про Нінон на пісню «Вставай, страна аґромная»:

ВСТАВАЙ НА СМЄРТНИЙ БОЙ. Нінон як МатірБатьківщина з київської Лисої гори, прозвана в народі Лаврентіївною, закликає саму себе до страшної помсти Душманові. ПУСТЬ ЯРАСТЬ БЛАҐАРОДНАЯ. Нінон у тому ж образі, але з плакату Тоїдзе, запитує: «Чи є в тебе совість, Душмане?» ВСКІПАЄТ, КАК ВАЛНА. Нінон перед ансамблем пісні й танцю військового округу дає Душманові зрозуміти, що не пропаде без нього, як не пропала досі. СВЯЩЄ-Є-ЄННАЯ ВАЙНА-А-А.

Нінон погано спалося в каюті пасажирського порому по дорозі через Чорне море додому. Вона не любила, коли хвилі хлюпали в ілюмінатор, а обшивка досі не списаного на брухт корабля потріскувала під натиском моря. Жаба задавила на дорожчі квитки, на горішній палубі. Скільки зарікалася: годі, їздитиму як білі люди першою клясою, над, а не під водою. А у касі рука сама намацала меншу купюру, а вуста самі попросили гірший квиток. Душманові заощаджувала, щира дурка з провулку.

Металевими східцями трапу біля її каюти затупотіли десятки ніг. Почулися голоси, зойки. «Трандець, приїхали».

Волохатою лапою жах намацав серце Нінон. Вона кинула оком на сусіднє ліжко. Нікого. На верхні ліжка. Так само.

Чкурнули, суки в ботах. Першими почули тривогу й - ноги на плечі. «Титанік», «Адмірал Нахімов» надувні плотики, крижана вода, плач, б’ють слабкіших по руках, по головах, не дають зачепитися за човни, кінець світу, - зринуло в голові. «Добре, що педікюр зробила. Якщо рятуватимуть, то хоч ноги прибрані», - майнуло. Але хвилі як хлюпотіли, так і хлюпочуть у тьмяний ілюмінатор, обшивка потріскує мирно, по-домашньому, голоси за дверима кокетують і сміються, а що бігають по трапу, то на те він і трап. Напнула кохтину, спідницю, всунула ноги в золоті турецькі капці, вийшла на горішню палубу. Тут завізно. Десятки людей, як удень, тусувалися між рятувальних засобів, всі дивилися в один бік, тицяючи пальцями у якесь незвично глибоке оксамитово-чорне небо з надраєними міліцейськими ґудзикамизірками. Нінон і собі подивилася на край небесної перекинутої миски. Блискуча красуня комета розправляла на оксамиті свій мільйоннокілометровий пишний хвіст, струшувала тисячокілометровою пишною зачіскою довкола сліпучого ядра.

«Десь я вже таке бачила, може в кіно?» - байдужо подумала Нінон. Її зморозило від прохолодного морського вітру.

Чи від марно пережитого жаху. Нінон смачно позіхнула на весь рот і погриміла залізними сходинками до себе, у пароплавний погріб, на не прохололу ще постіль. Наснився їй Міністр. Наче сміється і каже: «Навіть спроби проведення послідовного моністичного принципу не були вільні від такого двозначного дуалізму. Перехід до сфери природи у трансцеденталістсько-спірітуалістичному вченні Геґеля описувався ірраціональним, нетематизованим «інобуттям поняття», що виглядало досить парадоксально у логіцистському вченні, яке вимагало послідовного проведення принципу іманентної рефлексивності становлення абсолютної ідеї»*.

* Часопис «Генеза», спецвипуск «Філософські студії», 1995 р.

Нінон уві сні здивувалася й каже: «Істинна правда. А звідки ти це знаєш, Міністре?». «Та вже знаю, - хихотнув Міністр і додав, - запиши, Ніно, номер машини: 235-12 КВ». І був, що нехарактерно, при цьому зовсім тверезий. Нінон номер не запам’ятала. А шкода. Бо Міністр уже мчав до цілі, про яку ще не здогадувався, й обтрушував по дорозі з себе рештки земного, скороминущого. Журний Янгол, намотуючи довкола Землі світлові роки у своєму Раю, схожому на коштовне яйце, або на кришталеву чару-срібнеє дно, скеровував цей політ грішної Міністрової душі й розмірковував, як найкраще виконати загадану йому роботу, сенс якої ще зарано оприлюднювати, бо Янгол, як німець, хотів зробити все не швидко, а добре. Час є. Бо Господь, коли творив, то сотворив його вдосталь.

Янгол зітхнув, стріпнув крильми і знову взявся до книжечки, що останнім часом поглинала його увагу. Лизнув пальця й горнув бідненьку жовтаву м’яку обгортку з титлом «Реєстр Запорожского войска 1756 року». Отже, Шкуринський курінь, отаман Павло Капловух, усього триста шістдесят козаків, першим згадується Кирик Зубко, останнім - Грицько Перебийніс.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 4

На що ви можете покластися, коли у вас критичні дні?

Прокладки ОБІ з крильцями!

Біографові Занадтого важко буде встановити мент появи Толіка Люмбаґа в житті героя. Бо самому Занадтому, сущому у коконі шовкових тенет Толікової запобігливості, вже здавалося, що Люмбаґо, як Лєнін, одвічно і довічно з нами.

Чому Анатолій Люмбаґо виник на овиді Володимира Занадтого саме на цьому витку життя і несподівано зробився добрим приятелем на правах університетського однокашника, можна лише здогадуватися. Але здогад до справи не підшиєш.

Занадтий Люмбаґа не пам’ятав. Втім, як ізроду не давав собі труду пам’ятати минувшину взагалі. Організм Занадтого був подібний до організму черв’яка (це образ, а не образа! Бо чого тут ображатися. Це комусь черв’як слизький та противний, а собі він уповні білий та пухнастий. Суто формальна паралель). Сам Занадтий, до речі, на порівняння себе з черв’яком не образився. Це булось на якомусь зібранні у спілці письменників. Він навіть подякував авторові цього образу, своєму доброму приятелю-прозаїку. Так і сказав: «А я навзаєм дарую тобі, мій добрий друже, літературне псевдо, яке тебе звеличить серед сучасників. Хоч би що ти написав. Можеш навіть взагалі не псувати паперу. Досить оприлюднитися під подарованим мною новим письменницьким іменем. Слухай-но уважно. Віднині тебе зватимуть - Микола Васильович Ґоґоль-Моґоль. Крапка, абзац». Такого абзацу письменницький особняк не чував давно. Втирали сльози навіть секретарі. Бідний новоохрещений Моґоль мало не зомлів, ще не тямлячи, що вже набув безсмертя і увійшов до всіх літературних мемуарів про Занадтого. Від якогось з мемуаристів, до речі, ми дізналися, що той таки Занадтий іншому своєму приятелеві, який мучився назвою нового роману, сходу видав: «Назви його по-сучасному - «Війна і мир, блін».

Так от. Кажуть, черв’як, проповзаючи у землі, пропускає видлубаний ґрунт через своє тіло, викидаючи позад себе.

Суперовий інженерний винахід природи. У довкіллі пусток немає. Все заселене, зайняте, забите, ущільнене, утрамбоване як стій. Хочеш прокрутитися вперед - ковтай усе, що стоїть на заваді, заповнюй собою звільнене місце і регулярно випорожнюй шлунок. Як це не назвати гімном (з наголосом на першому складі) перистальтиці.

Занадтий випорожнювався експресивно. Нові відчуття, нові враження, нові реалії вимагали місця. Минулося - забулося, було - загуло. Страшенно дивувався, коли знайомі згадували рік, місяць, день, годину, хвилину, коли хтось комусь щось. Він і колишнього себе не любив. Бо любив себе нинішнього, а прийдешнього - найпалкіше.

Люмбаґа Занадтий, сказано ж, не пам’ятав. І з першої здибанки чарівливо, але кріпко відшив надто енерґійного однокашника, бо аби не схарчити себе допіру надто активним спілкуванням, вже поклав собі за правило десь почутий слоган: «проходьте тихо, говоріть коротко, просіть мало, йдіть швидко». Проте Толік йти не збирався, ні швидко, ні повільно. Толіку етикетні дурниці завжди були по барабану.

«Мета виправдовує засоби» - не ним було придумане, не йому й скасовувати. І Занадтий не зчувся, як почав виступати з Люмбаґом дуетом, з подачі нового старого друга пригадувати й озвучувати смішні історії з їхнього спільного студентського життя, коли Толіків юридичний і Занадтого історичний разом їздили будувати свинарники, гачкувати з пам’яті імена однокурсників етсетера. Таке собі «росли укупочці, зросли». Або, як сказав безсмертний і великий Лукаш у своєму «Премудрому Дон Кіхоті»:

Ще здалеку Занадтий побачив, що приткнути десь машину - проблема. Їдальню на тихій зеленій вуличці, які ще збереглися в Києві, обліпили вже інші авта, як риб’ячі мальки шкоринку. Чимала юрма з квітами, схожа на запаковану у целофан клумбу, вже тирлувалася у сквері, очікуючи запрошення до столу. Американські, випущені на свободу фільми кілька пореволюційних років поспіль ліквідовували нашу неписьменність щодо етикету, демонструючи, як вбиратися на здибанки, на паті, на прийняття, на світські тусовки.

Яким має бути там чоловіцтво, яким - жіноцтво. Дівчата - гнучкими, високими, довгоногими, прехудющими, як вудки, але повноперсими. Сукні бажано вдягати довгі, які не «сидять» по-совковому, а ллються, спадають, виграють, надають тобі вигляду золотої рибки, мерехтливо-звабливо-небезпечної змійки, нетутешньої екзотичної квітки. Волосся - то передовсім чисте, а тоді вже - пухнасте, кучериками, завите у складну зачіску. «Більше сили, більше об’єму, більше міцності!» На нескінченних ногах - невагомі золоті чи срібні виступці, а у довгих-довгих випещених руках, без облупленого червоного лаку на нігтях, - малесенькі сріблясті чи оксамитові торебки. Непогано виглядає також, коли тоненькими золотими ланцюжками вмілих жіночих чар до ноги прип’ятий хлоп у чорному смокінґу, крохмальній сорочці, лакованих черевиках, шовкових чорних гольфах по коліна під бездоганними, несамопрасованими штаньми, з товстим-претовстим, схожим на подушку, гаманом. «Ю о’кей?» «Ноу проблем!»

Ювілейна тусовка на зеленій затишній вулиці біля їдальні, де найняті офіціанти і кооптовані родичі накидали на натюрморти, виставлені на неозорих столах, останні штрихи, якраз і намагалася втілити в трохи інакшу київську дійсність вище описану американську мрію. Наш святковий натовп, хоч і в турецьких люрексних кохтинах та корейських газових шарфиках, а таки намагався відповідати моментові. Неначе еманував багатообіцяюче: чекайте, дайте час. Якщо вже в нас виникло бажання вдавати, що й ми - люди, то незабаром такими й станемо. Як Алексіс Колбі чи Крістел Керрінгтон з «Династії».

Своє п’ятдесятиріччя знаний адвокат Анатолій ЛюмбаґоРоманов поклав відсвяткувати, як належить. Рішенець дався не без розмислів. На тій клітині шахівниці, де він на разі облаштувався, кожний непевний крок, хибний хід міг призвести до дитячого мату. Йому. Бучний бенкет, з одного боку, міг засвідчити, що він, Люмбаґо, у цілковитому порядку і нікого не боїться, але, з іншого, міг і привернути зайву увагу піарних компроматмейкерів, - мовляв, з яких це статків наш адвокат так розкошує. А від того у нашому недозрілому, як молозиво, суспільстві, до небажаних ускладнень дистанція в мурашиний крок. Наука з цього приводу констатує: розбилась сулія - пропала олія. Зваживши всі «про» і «контра», ювіляр побачив, що «про» переважують і вирішив відтягнутися на повний зріст. То більше, фуршетування з певного часу стало не лише його приватною справою. Про це - далі.

На юридичний свого часу Анатолій Люмбаґо вступив зопалу, двічі зрізавшись на престижний тоді фізичний. На ті часи в юристи йшли або невдахи, або, як він, генеалогічні адвокати і прокурори, яким після рекомендацій парткомами, світила наперед визначена кар’єра. Що ж світило решті?

Сто двадцять ре і протерті штани в суді чи юридичній консультації. Або якась нотаріальна контора. Від майбутнього нудно тхнуло злежаними папірцями і штемпельною фарбою, а в уяві поставав нотаріус - такий собі Дон Базиліо з «Севільського», вислоносий, кислоокий, з чорнильницею на очкурі.

Студент Люмбаґо не пишався своїм фахом. Заяложені миршаві дядьки і куркоподібні тітки у самоплетених кохтах - викладачі усіх цих прав, від римського до сталінського - не надихали. Мордуватися, псувати підручниками очі, а бутербродами шлунок аби на вершечку кар’єри стати такими, як вони? Гарних дівчат на факультеті не було, якісь чоловікоподібні, наче їх спеціально населекціонували для дитячих кімнат міліції. З приятелями теж якось не склалося.

Надто далекі були від Толіка ці висуванці-міліціонери, які до університету знали лише статут патрульно-постової служби. Про що можна було з ними говорити Толіку, в якого вдома стояв рояль «Стейнвей», трохи облуплений і розладнаний, але справжній, від прадіда-юриста, колишнього найбільшого авторитета колишньої найвідомішої адвокатської контори колишнього Києва, що писався тоді з твердим знаком після літери «в».

Хто в дев’ятсот десятому не знав Анатолія Люмбаґа, який жив у Петербурзі чи у Москві, хоча й там знали київського Плевако, а радше Коні, бо саме на честь його і був названий. Найгучніші справи вигравав цей дід з пожовклого офіційного фото. Крохмальний комірець, чорна краватка, чорний сюртук, сиві баки. І лише очі - молоді, не за віком блискучі й цікаві, пильно вдивлялися в незнайомого праонука. Ніби казали: ну ж бо, Толіку! «Я, дідусю, стараюся, але бачиш, яке життя, хіба тут видряпаєшся, тут не тільки на «Стейнвей» не заробиш, «Спідоли» не купиш. От був би твій онук, наприклад, Льонькою Харченком, пролетарем з путівкою від комсомолу, ось тоді став би ґенералом міліцейським…» - у сумоті Толік струшував ще пишним чубом, без надії вдивляючись у майбуття під модний шляґер, заспіваний болгарином Емілом Дімітровим, - «Арлекінаарлекіна, нужна бить смєшним для всєх, арлєкіна-арлєкіна, єсть адна наґрада - смєх». Із згаданим Льонькою Харченком Толіка пов’язав випадок. Втім, до випадків Толік давно вже не ставився легковажно. Вчасно зрозумів: випадковостей не існує. Доля підсуває під цим псевдо шанс. Вчепишся - матимеш. А хто не встиг - той запізнився.

Щодо Льоньки. На вступному іспиті з французької за Люмбаґом прилаштувався здоровецький, маслакуватий, мов ослін, що став дибки, хлопчина у запраній солдатській формі. Він заглядав через Толікове плече на папірець, де той упевнено шкварив французькою тему «Лєнін». Льонька терпляче чекав, доки Толік поставить останню крапку. Тоді подав сигнал «SOS». Толік зазирнув у білет Льоньки і почав писати для нього тему «Моє місто». «Пиши нашими літерами, бо так я не прочитаю», - просичав Льонька. «А яку ти вчив у школі?» - прошепотів Толік. «А хрін її знає, забув».

Толік закреслив французький текст і заходився виписувати:

«Же сюї не а ля Кієв. Кієв е ля капіталь де люкрен совіет сосьяліст репюблік». Льонька склав на трійку, а більше й не потребував, бо вагомішою за бали мав комсомольську путівку. Послуги Толіка чесний Харченко не забув, надавши рятівникові з гарною французькою вимовою, але слабкими біцепсами, по-сучасному кажучи, дах.

Свідомість Толіка Люмбаґа розширилася незабутнього шістдесят восьмого року, коли Київ струсонула справа Гарфункеля. У нас тоді сенсацій не було. Вони вкупі з сексом, памперсами, прокладками, засобами від прищів, розчинною кавою, кольоровими телевізорами, порноґрафією, туалетним папером, накладними нігтями, силіконовими персами, газетою «Бульвар» і бульварною пресою, сексменшинами, педофілією, апельсинами, тампаксами, жувальною гумкою, клонуванням, дуже організованою злочинністю, сексуальними маньяками, людьми з подвійним громадянством, літерою «Ґ» в українській мові, штучним заплідненням, кахлями у вільному продажу, бультер’єрами і пітбультер’єрами, кока-колою, камінами на дачах, аспірином «упса», «човниками», безробіттям, багатопартійністю, президентом чигали на нас за обріями у ролі світлого майбутнього.

Коли Толік ще вчився в школі, Києвом зазміїлася чутка про розкриту в Москві злочинну групу Рокотова-Файбишенка. Вперше вголос пролунало це страшне слово: «валютники». Стримане і відсепароване у безлічі інстанцій офіційне газетне слово повідомляло, що цього самого Рокотова, який створив злочинну банду з метою купівлі-продажу іноземної валюти, було засуджено до розстрілу. Разом з Файбишенком.

Сто тридцять четверта Толікова школа стиха гомоніла.

Одні казали, що Файбишенко колись жив у нашому місті, навчався у нашій школі, інші - що це Рокотов колись жив у будинку, де мешкала красуня Ірочка, майстриня з спортивної гімнастики. Але та міні-сенсація швидко забулася, залишивши в сучасників нечітку згадку та інстинктивне знепритомнення від слова «валютник», - хрестися й тікай. Вже у зрілому віці Люмбаґо якось згадав про Рокотова і здивувався, навіщо владі у глухі радянські часи було взагалі випускати цю інформацію, що стояло за цим? Хіба тоді в суспільстві вже починало ворушитися щось таке, проти чого треба було вишкіряти ікла?

А от справа Гарфункеля, спекулянта валютою і коштовностями, мало не дев’яностолітнього дідугана, від якого вели ниточки до десятків і сотень людей, стала таки бомбою.

Про розслідування писав «Вечірній Київ». Про блискавичні рейди на дідову дачу, про закручені банки з грішми в городі. Називалися прізвища людей. До речі, скільки ж тих грошей у банку закрутиш? Смішно.

Толік, як і весь київський люд, цікавився подробицями.

Спробував через знайомих розпитати про те, що не потрапило до газет. Вразив перелік людей, які гендлювали разом з Гарфункелем. Серед них було чимало юристів. Переважно адвокатів. Неначе полуда впала з очей Толіка. Отже є в нас люди, які за свій захист у суді платитимуть адвокатові скільки зможуть і скільки не зможуть, а от обвинувачення нехай собі задовольняється зарплатнею і почуттям виконаного громадянського обов’язку. Овва! Мало не проминув перехрестя, від якого до життєвого успіху хай провулок, а таки веде. «Па острим іґлам яркава агня іду-іду, дароґє нєт канца, аґромний мір замкнулся для мєня в арєни круг і маску бєз ліца». Відтепер старий Люмбаґо міг спати спокійно у своєму старому Києві, написаному з твердим знаком після літери «в».

Нарешті Занадтому вдалося прилаштувати свого «форда» за два провулки від їдальні. Виліз, клацнув дверима, натиснув на брелок, авто заспокійливо кумкнуло у відповідь, мовляв, усе о’кей, старий, шуруй на гульки, за мене не турбуйся, нікому не відчинюся. Задоволення хлюпнуло на зранену душу Занадтого, на мить затамувало пекучу виразку страху під сонячним сплетінням, де, як кажуть, у людини міститься душа. Натиснув ще раз, послухав відповідь вірного «форда», мимоволі зволікаючи момент стрибка у вирву ювілею - посміхатися, цілуватися, потискати руки, поплескувати по плечах. Добре, що хоч Лідку припнуло схуднення, - цю дурепу він сьогодні не витримав би. З якогось часу «цією дурепою» стала для нього «мамка» Ліда. Забігала навіть думка, що на роль майбутньої першої леді дружина не зовсім пасувала, радше, зовсім не надавалась. Втім, зараз усе це не надто хвилювало Занадтого. Думки, хоч би манівцями блукали, кермували на маґістраль: що робити? І безглузде:

«Господи, поможи!»

Занадтий у хвості розцяцькованої, напарфумленої, уквітчаної черги, сміючись, чоломкаючись, продукуючи жарти, поволі просувався до входу, де протокольно стояли ювіляр з дружиною. Ювіляра ощасливлював кожний гість, а ювіляр - кожного гостя, бо тут збиралися майстри творення атмосфери. Крохмальна сорочка з краваткою-метеликом у два кольори сиділа на Толікові неначе зроду-звіку. Як ув американців. Костюм від Версаче, метелик від Лаґерфелда, чи навпаки - метелик від Версаче, костюм від Вороніна атестовували іменинника: щоб і ви так стояли. На компліменти Толік відказував: «Так, так, панове, у цьому костюмі я почуваюся Біґ Беном. Для повного щастя треба, щоб кожний з вас запитував у мене, котра година». Гості сміялися.

Мадам Нюся Люмбаґо виглядала старшою від Толіка і то помітно. Наче мамця. Попри всі парфюмерно-косметичноперукарські старання. Втім, їй, жінці розумній та розсудливій, вистачало кебети і не вдавати з себе дівчинку. Трималася високо, - сприймайте, які ми є, а ми - ось такі. Темносиня дорога сукня вишукано-простого крою приховувала те, що звуть недоліками фігури. Складний майстерний макіяж під натюрель підкреслював усе, що варто бачити, і ховав те, що помічати не було обов’язковим. Вміло пофарбоване волосся облямовувало ловко дібраний ніжний колір обличчя - косметика для професіоналів, нейчурал сі бьюті з берегів Мертвого моря.

Мадам, а так її називали всі, включно з Толіком, ґречно всміхалася, приймала букети від ювіляра і передавала їх двом упрілим родичкам. Занадтий завважив, що нанесли подарунків двох ґатунків: або в дуже великих пакунках, або в дуже малих. Традиційних для народу наборів постільної білизни тут не помічалося.

Скреготнуло гальмами ще одне авто. Толік аж навшпиньки підвівся - кого ще принесло. З авта постав невисокий кремезний чолов’яга зі знайомим обличчям, відчинив пасажирські дверцята. З них спершу випхався неозорий целофановий букет, а за ним вистромилася красива струнка нога на високому обцасі. Спершись на простягнуту руку, за мить з’явилася й власниця цієї розкішної кінцівки. І вона не розчарувала цінителів жіночої вроди. Гінка, вища за свого кавалера, тонка в талії, що плавно й музично перетікала у стрункі стегна, довгонога, довгорука, - жінка перетворювала найзаклопотаніший найбуденнішими справами погляд на зачудований. Це якби над базаром раптом зникли всі звуки тирлища й пролунало чисте дзвінке соло сурми. Лише один акорд. Оцей: па-па-па-пам. Рухалася ґраційно, як пантера Багіра, і як пантера попереджала бурштиновим зблиском очей: ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо підеш по вовну, а повернешся стрижений.

Люмбаґо вибачився перед кимось і радо рушив назустріч дивній парі.

- Ну, Володько, ну, друзяко, - загукав Толік.

- Здравія желаю, товариш командир, - гість віддав Толікові честь.

- А вас я знаю. Ви - Софія Лорен? - невисокий гладунчик Толік захоплено дивився знизу вгору на красуню.

- Проїздом. З Тихих Вод, - реготнув той, кого назвали Володькою.

Вона ж ледве осміхнулась, видобула з авта згорток: щось у цупкому папері, схоже на книгу, подала ювілярові. Толік схилився над рукою, цьомнув і дотично здивувався - рука була не по-жіночому зліплена, з широкою долонею, довгими сильними пальцями. Жодного манікюру, нігті коротко підстрижені, подекуди не дуже вичищені, з чорними обідками. Дивно для жінки, яка щойно почистила пір’ячко. Юрист ухопив цю деталь, про всяк випадок заховав в одну з шухлядок пам’яті. Люмбаґо мав чимало таких шухлядок. Про деякі він і сам забував. Як зринала потреба, кожна клацала замком, відчинялася, видавала інформацію. Цими властивостями своєї пам’яті Толік пишався, ніколи не зневажав навіть найнезначнішу дрібничку, життям ходив, як курка городом, видзьобуючи кожну поживну дрібку. Бо завжди знав, а з того часу, як пов’язав своє життя з Центром… (мовчимо, мовчимо, ні з чим він своє життя не пов’язував, вже ніхто нікуди не йде), зробив собі за гасло: нічим не нехтуй.

Для чого Центр був потрібний Толікові, коментарів не потребувало, - кожний день приносив потвердження вірності рішення про службу цій могутній організації, яка плавала у морі житейському низкою величезних айсбергів, об підводні монолітні кілометри яких розбився не один неслухняний «Титанік», хоч би яким позірно потужним він був.

Власне Толік ще не став у Центрі достойником такого ранґу, щоб багато знати. Проте, навіть з відомих йому фактів за жвавої уяви міг вільно дофантазувати про справжні причини раптового піднесення чи ганебного кінця деяких найпомітніших політиків, бізнесменів, власне - людей. Бо в згоді з класичною максимою австріяка Віндішгреца «людина починається з барона», щиро вважав, що людина починається з першої надбаної сотні тисяч, за яку ніхто не в змозі взяти за барки. Аналізуючи, чим він привернув увагу Центру, зрозумів: понад усе, крім справжньої влади грубих капіталів і своїх інтересів, Центр був зацікавлений у людях. Бо й справжні капітали, й справжня влада - це люди.

Свої люди. А Люмбаґо, ветеран тусовочного руху, за кількістю охоплених активним спілкуванням співгромадян міг потрапити до книги пивного короля Гіннеса: він щодня передзвонювався з десятками, днів народження і таке подібне пам’ятав сотні, був на ти з тисячами. Люмбаґо був усіхнім, але й усі були Люмбаґові. Толік кохався у людському факторові, бо: ніким не нехтуй, нецікавих і некорисних людей не буває.

На ювілеї до Люмбаґа підвеслував заклопотаний чолов’яга з поголеною головою, вбраний не менш вишукано, ніж сам ювіляр. Щось конфіденційно повідомив на вушко, отримав таку саму конфіденційну вказівку і рвонув її виконувати. Це був Люмбаґів найближчий Лепорелло, СанчоПанса, Труфальдіно, козачок, сердюк і джура. Довготелесий, довгорукий, довгоногий, поголений під Котовського.

Управитель маєтку, виконавець найделікатніших доручень.

Особистий охоронець відгукувався лише на звернення - Ваше превосходительство, бо вершиною кіномистецтва вважав «Ад’ютанта його превосходительства» і мав взірцем героя цього кіногіта - російського дворянина, який жужмом продавав супостатам інших російських дворян з оспіваної білогвардійської лебединої зграї. Лише Толік мав привілей називати його скорочено: Вашиком. Від себе додамо, що прізвище Вашик мав: Мочілов.

Донедавна Люмбаґо вважав постать Вашика знаковою, з вічно оновлюваної ґенерації причмелених. Дах з’їжджав, з’їжджає і з’їжджатиме у певних людей в усі часи. Але порізному. Хіба є зараз у спецлікарнях Наполеони? Молоде покоління вже Лєніна від Пушкіна до ладу не вирізняє, від ідолоподібного,колись, корсіканця залишився хіба коньяк. Іде-фіксами нині мають поробитися термінатори, іноприбульці, жиріновські. Люмбаґів довірник походив з нашого часу, коли хіба розумово відсталі та окремі нобелівські генії, яким ніколи дивитися ТБ, не володіють усім захоплюючим доробком усіх спецслужб світу і усіх видатних аґентів від нульнульсьомого до Нікіти.

За леґендою Вашик колись працював в органах безпеки,

«секьюріті» по-нашому. Розпитування уривав як некоректні. Його превосходительство, справді, за допомогою довгого дроту і вантусу колись чистив сортири в спецслужбах, і знайомі сантехніки йому заздрили як законспірованому аґентові. Повірив у це і сам Вашик. Він подумки переживав повнометражну бондіану: стріляв, міняв коханок, перелітав з континента на континент, зизо поглядав з-під низьких брів. Вашик міг замислено вийти з клозету на балкон і довго вдивлятися у простір через мушку уявного пістолета, а тоді, випроставши обидві руки і розчепіривши ноги, «стріляти» з власного пальця. Втім, хто знає межу, яка відділяє позірність й справжню сутність.

Якось Толік, виїхавши з дому, згадав про забуту теку і повернувся. Килимове покриття не виказало його кроків до кабінету. У непричинені двері побачив, як Вашик зосереджено порпався в його паперах. І вигляд мав замислений.

Люмбаґо дозволив йому вийти, сховавшись за дверима, взяв теку, кинув оком на стіл. Ідеальний порядок. Не зрушено ані нитки. Вашикові нічого не сказав, ні тоді й ніколи. Але започувався впевненіше й комфортніше - будь до кого Центр нюхача не поставить, бо гроші тринькати не любить.

З осміхом і повагою до автора акції Люмбаґо згадував, як ловко до нього був пристроєний Вашик. Сказати б, артистично. Коли у суспільства поїхав дах на ґрунті перманентних виборів і професія народного депутата опинилася за престижністю на чільному місті, одразу за фахом валютної повії, Люмбаґо був пристроєний Центром як юридичний консультант ЦВК - аби миша не проскочила. Якось його увагу привернув поголений під Котовського молодик, який вимагав у виборчої комісії здійснити конституційне право й зареєструвати його кандидатом у народні депутати. Цей ходак з народу мав документ - власну програму. Яку розмножив і розклав на всі чиновні столи. Люмбаґо кинув на неї оком і мимохіть дочитав до кінця. Толіку нічого не вартувало миттєво розколоти кандидата в кандидати і дізнатися, хто писав йому яскраву, не позбавлену виразності і потенції програму. Так Люмбаґова імперія знайомств поширилася не лише на самого Вашика, а й на екс-журналіста Миколу Хоменка - колишнього заввідділом колишньої столичної комсомольської газети, який за пляшку і написав сусідові-Вашику цю програму. За публікацію крамольної статті якогось розумаки з дивною назвою «Ґарґари з бомбошками» Хоменка за радянщини вигнали з партії і з вовчим білетом з посади. Це так вразило чутливу талановиту душу, що Микола закоркувався у скляну вежу, схожу на пляшку, звідки хоч усе й видко, але нечітко. Такий протест проти партійних антиалкоголіків став справою його життя. Не вмер з голоду, бо ті, хто «знали Миколу Хоменка з такого-от року», подали дружню руку і зробили з колеґи літературного негра, підписуючи публікації Миколи власними прізвищами, за півгонорару. Недавнє дзвінке ім’я вітчизняної журналістики не просихало, але й не втрачало творчої форми. Інженер людських душ Люмбаґо, який нещодавно заснував видавництво «Мой сад», витягнув Миколу з пляшки, закодував за методою Довженка і зробив головним редактором свого видавництва. А Вашику було запропоновано житло, харчі, все готове. За дрібні послуги, як от: полагодити, принести, викопати, повартувати, закопати, відвантажити.

Натомість Люмбаґо ґарантував йому місце в парламенті, коли настане час, і повну конфіденційність. Для ґарантії відкрив Вашикові таємницю, що він (Толік) резидент, а Вашик буде в нього зв’язковим. Доки звільниться місце у ВР, Вашик вважав справність Толікових туалетів по всьому маєтку і у міській квартирі справою своїх честі, доблесті і геройства.

Артистизм і знання психології - ось що порадувало Люмбаґа в цій операції. Він не образився на справжніх Вашикових роботодавців, заповажав їх. А чи був Вашик насправді божевільним і через те використаним не менш від Люмбаґа, хтозна. Таких зараз сила силенна. Викрий усіх, - хто зостанеться? Неприємностей Вашик Толікові не завдавав, - можна було навіть вважати, що в такий елеґантний спосіб Центр дав йому вірного помічника, підстрахував його.

Люмбаґо полюбляв накривати всі цілі, як ракета з роздільними боєголовками. На ювілей загадав Хоменкові запросити членів СП, СЖ, СХ, СТД (театральних діячів), СД (дизайнерів), СК (кінематоґрафістів), СК (композиторів), тобто патентовану творчу інтелігенцію. Нехай обранці муз, звично роблячи рекламу собі, не забудуть і про нього (Люмбаґа), - справжнього мецената і людину еліти. Та ще й задешево. А запросити на свої іменини космонавта, це й кожний би дотумкав, справа в тім, чи прийде. Володимир Кучеренко прийшов, з дамою.

Побіжно пожалкуємо, що майже втрачений сьогодні такий розкішний жанр журналістики, як світська хроніка, та й хто її писатиме? Яка то ляля - звіт світського хронікера часів царату:

Имели успех и г-жа Федорова-вторая в роли «любимой жены хана», и г-н Рябцев в роли Иванушки. Очень милы были г-жи балерины в «коврах» и «нереидах». Среди публики мы заметили г-жу Вострякову (платье из матового шелка цвета «гри-перль» с плиссе и отделкой из панбархата темно-серого тона - модель из парижского дома сестер Калло, и г-жу Морозову (роскошный туалет цвета «шампань»).

Люмбаґо провів космонавта повз Занадтого, непоміченого за широкими плечима міліцейського ґенерала у парадній формі, високого, гандрабатого, схожого на ослін, поставлений дибки. Космонавтова майже зачепила Занадтого пеленою сукні, війнула не парфумами, ні. Й натяку на шанелі.

Але тонко-тонко - живицею чи що? «Повна хата пармалата», - подумав Занадтий. Жінка наче почула. Озирнулася.

На Занадтого з фортечних бійниць глянули вістря баґнетів і списів. Байдуже ковзнула, та й по всьому. Але над тирлищем ювілею дзвінко й чисто проспівала сурма: ту-ту-тутум.

Святкові столи стояли покоєм. Ювіляр, дружина, родичі мостилися на короткій перетинці. Гості, як казав поет, - «в порядку номерів в іконостасі». Занадтий не лише почесний, а й свій, то й сидів одесную. Поруч залишалося вільне місце - Занадтихи.

- Ліда прийде? - попитав Толік.

- Ні. Послухай…

- Потім. Дай розкрутити цей млин.

Занадтий побачив, як через гамірне зібрання проштовхуються кремезний чоловік зі знайомим обличчям і жінка, що пахла як сосна на сонці.

- Знайомся, - сказав Толік, - Мій сусіда з Тихих Вод. Володя Кучеренко. Його звуть у селі Володька Л###укович, це по-батькові. Півсела Кучеренків, з них троє Володимири, лише по-батькові й вирізняють. Він льотчик-космонавт СССР. Останній. Його запускали ще в Союзі, а сідав - не знати де. Володя особа історична з усіх боків.

Володя-космонавт міцно струсонув руку Занадтого і підсунув стільця дамі.

- Не заперечуєш? - Люмбаґа присутність незнайомки помітно збуджувала. - Я посадовлю даму між вами. Матиму більше шансів на успіх. Бо коли ви за неї перестріляєтесь, - тут і я.

Жінка не зреаґувала на комплімент. Вона поводилася, ніби мала за собою тисячолітній рід, оточений челяддю: простягне руку в простір і в ній з’явиться потрібне. Звідки візьметься - не її клопіт.

- Мене не представили, - несподівано для себе сказав Занадтий, - Занадтий. Володимир, - і зробив завчену паузу, аби до співрозмовника дійшло: «Той самий?»

- Той самий? - космонавт Володька Л###укович довір’я виправдав.

- До ваших послуг.

- А це, - космонавт нахилився до вушка супутниці і стиха запитав: «Як ти сказала тебе тепер звати?»

- Тіна. Тіна Вовк, маляр-артист, - вголос сказала жінка і міцно потиснула руку Занадтого.

«Маляр-артист? Художня самодіяльність будівельно-монтажного управління?» - подумки здивувався Занадтий.

Підійшов уже трохи захеканий ювіляр.

- Слухай, ґвалт, Запорозький у тюрмі, тамадіти немає кому. Виручиш? Я розумію, розумію твій стан, але й ти мене зрозумій. Не бійсь, проб’ємося. Ну, то як?

Занадтий згадав голос сурми над тирлищем: ту-ру-рурум! Може все ще й розсмокчеться. А-а, мат-тері його ковінька! Востаннє гуляємо! І підвівся.

Любив Занадтий відчути себе над подіями, на вістрі стріли, на жалі шампура, на кінчику пера, наконечнику списа. Всі - позаду. Нікого - попереду. Лише ціль. Яблуко.

Вільгельм Тель. І лише вітер свистить в обличчя. Збуджує, випорскує в кров адреналін, потужніше пульсує серцевий м’яз. І байдуже, на трибуні парламенту ти, чи, як Васілій Івановіч, попереду на баскому коні, чи з чаркою в руках за бенкетним столом. Ти - головуєш. Мить тому серце стискало гаддя безнадії, голова повнилася бридкою блювотиною страху. Нова мить гільйотинно відтяла все струхле й зогниле. Ніщо не занадто! Плі!

- Панове присяжні засідателі, шановна і шанована публіка, високий суде! - голос Занадтого перекрив гамір. - Уключіть правий мікрохвон!

Публіка озвалася сміхом, плеснула схвально в долоні. Пародіювання парламентського спікера, рожевощокого улюбленця народних мас, стало світською модою. Колишні совки, виховані на аксіомі, що про можновладців, як про покійників, або добре, або нічого, з озонним ознобом вседозволеності сприймали кпини над живими персоналіями влади. Сміючись над обраними, виростали: ми вільні люди у вільній країні, не тубільці, де вождь - священна потвора з пір’ям у зачісці і кільцем у носі. Бач, кпинимо над вождями і - нічого, нікого не з’їли, ніхто сам не вмер від розриву серця. Давай, тамадо, гати, ще про депутата Зайця, хай не стрибає, - не в зоопарку.

- Ось перед вами підсудний. Подивіться уважно на нього і згадайте, де ви бачили ці очі, - Занадтий повернувся в бік ювіляра. - Так от, ви бачили ці очі в тюрмі, у криміналі, у буцегарні, у місцях не дуже віддалених, у каталажці, у кутузці, в зоні. Ви бачили їх у залі суду, в КПУ - не плутати камеру попереднього ув’язнення з комуністичною партією України. Двадцять п’ять років ця людина захищала нас. Від несправедливих звинувачень, від життєвих прикрощів, від самих себе нарешті. І ось йому самому зараз потрібний захист. Ніхто не повірить, дивлячись на цього квітучого юнака, що йому вже піввіку, і невмолимий час вже поставив його на лічильник…

Очі Толіка сторожко зблиснули, чи не юзом пішов?

- То ж усі разом захистімо його. Від суми й від тюрми.

Від вогню й від води. І проспіваємо йому осанну мідними трубами. Ходи здоровий, Толіку. Шануйся, бо ти того вартий!

Зал заплескав, сьорбнув по чарчині, заплямкав смачно, встромив зуби в бутерброди з ікрою, а виделки - у м’ясне і рибне асорті. Оркестр затулумбасив. І ще не проявилося на травневому світлому небі за вікнами, як струшувала з себе останні порошинки зоряного пилу, чепурилася перед черговою нічною зустріччю з земними глядачами красуня комета з роздвоєним, як гадючий язик, мерехтливо-люрексним хвостом.

«Наливайте, бо їдять!», «Якщо той, то гайда!», «Вип’ємо за любов, а хто вже не може, то за дружбу!», «Щоб у ювіляра все було, а йому за це не було нічого!», «Щоб на нього напали бакси, а він не зміг від них відбитися!», «Вип’ємо, бо шклом натягує!», «За нас із вами і за чорт із ними!» - товпилися один за одним тостарі, але ніхто не міг перевершити Занадтого. Публіка шаленіла від його жартів. Вмілою рукою кермував він чайкою тамадату на бурхливій ріці ювілею.

Розгулявся, як не гуляв давно, мо’ й ніколи. Невже ця жінка поруч не розуміє, що його натхнення ґенерується в її магнітному полі?

Уперше Занадтий зустрічав особу жіночої статі, щоб ото жодним атомом не реаґувала на атмосферу чоловічого захоплення, що її сама ж і провокувала. Плювати на чоловіче захоплення, ніц реакції на його, Занадтого, аленделонство.

Вжахнула думка: «Ось воно, починається. Невже кицька-доля вже мишкує на іншому лузі?!» Утоптав вредну думку - на сьогодні неґативів доста. «Якщо це гра, а воно так таки так, бо винятків серед жіноцтва не буває, то на найвищому голівудському рівні», - Занадтий випасав Тіну уважним поглядом.

Вона майже не їла, відхиляла упадання кавалерів з обох боків. Геть нічого не пила, крім мінералки. Коли космонавт, уже трохи втомлений чаркуванням, напосівся, силуючи її випити хоча б шампанського, відказала: «Мені не можна».

Хвороба? Принцип? Хтось її чекає тверезу? «Ха, - Занадтий починав дратуватися, - вона колишня алкоголічка. Підшилася чи закодувалася. Зв’язати б тобі руки та влити півлітру.

Подивився б, яка ти насправді цариця морська, без скольки.

Розслаблена, чуттєва. Хтиві бурштинові вовчі очі. А вуста… Та-а-к, цього мені лише бракує зараз, щоб закохатися».

- Чи можна запросити вашу даму на танець? - над ним схилився підтоптаний молодик у білому екстраваґантному піджаці і строкатій хустинці на шиї, за модою колишніх піжонів від проминулого мистецтва. Його вже сивувате досить облізле волосся було ретельно, волосина до волосини, зализане нагору і перехоплене на потилиці, як у жінки, шкіряною мотузочкою.

- Спитайте у дами.

Цариця морська на подив Занадтого мовчки підвелася і, ловко обминаючи стільці та людей, попрямувала до гурту танцюристих, які вимагали від оркестру нон-стоп. Мичка сивого волосся у білому піджаці майже побігла підтюпцем за нею. Оркестр заспівав: «Губи в губи, глаза в глаза».

- Як вас по-батькові? - космонавт крапнув собі до чарки і присунувся ближче до Занадтого.

- Облиш. Я - Володька, ти - Володька. Згода?

- Згода. Слухай, я розумію, що тут не час і не місце… - почав космонавт.

- Ти зараз де? - перебив його Занадтий.

- Та вважай ніде, - махнув рукою Володка Л###укович, - зіц-голова Фунт. Тут президент, там віце-президент, там почесний президент. Весільний ґенерал. Возять по зборах, запрошують до різних партій, записують у списки. Я навіть думав, чи не склеїв я дурня, повернувшись сюди. У Москві вже знову злітав би. Та потягнуло додому. Подумав, ти, Володько, українець і треба підгрібати до своїх. А свої дивними людьми виявилися. Я в Москві від цього одвик. Ніхто нікому не потрібний. Порожнеча якась. Ти диви, на побутовому рівні меткішого за хохла не знайдеш. Як до хати хоч день щось не приніс - вважай втратив. І найде, і випросить, і поцупить. Щоб змайструвати собі кучеряве життя. А як до загальної користі, то дурн###я якась виходить. Всі наче сліпоглухонімонароджені, безпорадні, як потруєні. Що ми за народ такий?!

Корвалольно крапнув Володька Л###укович на зранене серце - його, Занадтого, цитувала Україна. Не знаючи авторства. Як народну пісню.

- А ти родом звідки? - запитав космонавт.

- З Поділля. Кам’янець-Подільський чув?

- Навіть був колись.

- Слухай, старий, ось тобі моя візитівка. Пишу час і день.

Приходь. Помізкуємо, як створити свою космонавтику з тобою на чолі. Принось свої міркування, розрахунки, приводь кого знаєш з фахівців. А я підготую це питання на сесію.

Космонавт зацікавлено прицілявся поглядом. Занадтий вловив: втрапив у яблучко. Умів зчитувати інформацію з аури. Поки людина навпроти клоччя мне, думає, як сформулювати, він уже втямив, що й до чого. Перехопив і видав за свою ідею. Цей хук завжди спрацьовував без осічок. «Господи, - знову змайнуло недоречне, - скільки в мене чеснот і здібностей, а може й ґеніальностей. І все має пропасти ні за цапову душу, через якесь дурне безглуздя». Вони почаркувалися й випили. Повільний танець скінчився, і музики врізали «сім сорок». Занадтий ревниво віднайшов очима у розпашілому натовпі Тіну. На диво, вона вертати за стіл, виглядало, не збиралася. Білий піджак завзято плигав навколо неї, як цап. Вона ж навіть у шаленстві танців зберігала…

Занадтий не міг знайти слова. Але щось таки зберігала.

- Чуєш, старий, розкажи мені про свою ґьорл-френд, - обернувся до космонавта.

- А вона мені не ґьорл. Це дочка моєї хрещеної, баби Федоськи. З нашого села. Я, вважай, сирота, мене хрещена завжди підтримувала, хоча й самій було непереливки без чоловіка, з двома дівчатами. Вона й в училище до мене приїздила, харчів привозила. Я рано з села поїхав, бо льотчиком кортіло стати. Дочок її пам’ятаю маленькими. Її тоді Валькою звали, а не Тіною. А вже як повернувся оце додому, купив собі хату, та й оселився. Тридцять кеме від Києва, - на метрі довше їдеш. Хоча мені квартиру дали, на Оболоні.

- Ну, а Тіна?

- Тіна? А, Валька. Вона художниця. Я бачив. Ікони малює. Дуже гарні. Проте я в цьому нітелень. Мабуть, у струмінь втрапила, бо матері гарний будинок поставила. З майстернею для себе. Приїжджай до мене, підемо у гості. А більше нічого не знаю. Я вже нежонатий і бездітний, - моя з Москви не схотіла їхати й дітей не пустила. Оце попросив Валю скласти мені кумпанію.

«Йолоп, накрутив собі, - розреготався Занадтий. - Цариця морська. Маляр-артист. Тіна Вовк. А вона Валька з Тихих Вод, бабифедосьчина дочка. Як казав наш ґардеробник Арон Мойсейович: якщо єврей розумний, то вже розумний, а якщо дурний… Так і у хохлів». Занадтий вкинув до рота чарку. Захрумкав огірком. Алкоголь сьогодні геть не брав.

Це небезпечно. Не бере, не бере, а тоді як візьме. Толік стояв з міліцейським ґенералом і здаля заклично помахав йому.

- Знайомся, це мій університетський приятель Олексій Харченко. Ґенерал міліції. Майже бог. Між іншим, шеф усього ДАІ. А ти ж завзятий автолюбитель.

Надзусиллям Занадтий опанував себе.

- А це, Льоню, мій найближчий друг Володя Занадтий.

Той самий. До речі, він вчився на історичному на рік старше від нас, ми разом до колгоспу їздили, пам’ятаєш?

Гандрабатий ґенерал пильно і підозріливо глипнув на Занадтого, потиснув руку, наче хотів затримати. «Так, починаються ґалюники, треба щось випити», - Занадтий озирнувся у пошуках пляшки. -… і ось приходить Толік у міліцію, у паспортний стіл, - ґенерал схопив Занадтого за ґудзика, привертаючи увагу до розпочатої оповіді, - і подає заяву, що хоче стати по мамі Романовим, зберігши татове прізвище Люмбаґо. А завстолом йому й каже: ні, любчику, бути тобі не РомановимЛюмбаґо, а Люмбаґо-Романовим, бо так ми легше тебе знайдем, коли ти будеш у всесоюзному розшуку. Ґенерал голосно зареготав, розхлюпуючи з чарки. На них обернулися. Занадтий вкинув чергову порцію алкоголю.

Хай йому чорт, - трапився коньяк. А його Занадтий замолоду не терпів на дух. Заївши гидотний смак помідором, огледів поле бою.

«Віва ла діва, віва Вікторія, Афродита-а-а». Оркестр закусював, натомість виспівував(ла) Дана Інтернейшинел. Тіни не було. Не миготів і білий піджак. На її стільці за столом вже вмостився той липучий Онисько Онисько, поет-пісняр, і ґвалтував Володю-космонавта.

- Народові потрібна пісня про космос. Шляґер. Як «заправлєни в планшети касмічєскіє карти», хоча «заправлені» - це радше про штани, до слова.

- Я віршів не пишу, та й зі слухом у мене…

- Й не треба. Ви лише розкажіть мені щось цікаве з вашого польоту. А далі я вже сам. Потрібна фішка, розумієте, забойна фішка.

- В останньому польоті у мене був добрий приятель - Янгол. Він реґулярно пролітав повз станцію, коли наша орбіта і орбіта його Раю перетиналися. Гарний дядько, ввічливий.

Він мене вже впізнавав, тріпотів крилами, вітаючи. Даруйте, мене кличуть.

Онисько Онисько вихлюпнув чарку, закоркував рота шматом ковбаси і дістав авторучку та блокнота.

Тіни не було в жодній з референтних групок, на які вже розпався святковий стіл. Розчервонілі, розкуті, одв’язані, якими бувають лише старі, добре спаяні і споєні приятелі, гості гомоніли кожний сам до себе. Мадам Люмбаґо чи не єдина, не втратила шику й лиску. З келихом шампанського царственно снувала від гурту до гурту, підтримувала балачку, кількома словами навертаючи її на предмет збіговиська, для декорації прикладала до вуст фужера і поспішала до інших. Занадтий згадав, як вдало колись було обізвано її - мадам Броварі.

Занадтий посунув до виходу в скверик. Шлях заступив підпилий Толік. Обійняв за талію, зашепотів інтимно.

- Жени, кицюню, думи сумні…

- Жену. Я ж тобі не Мохер-Мазох.

Люмбаґо заіржав.

- Захер-Мазох, кицюню, З-а-а-хе-е-р. А окрім того, ти ще не королева Вікторія, не Менахем Бегін, не Альфред Нобель, не Дізраелі, не Нельсон Мандела, не Ротшильд, не Білл Ґейтс. Не кажучи вже про Мадлен Олбрайт. А тому тихо будь. Слухай, що тобі скажуть мудріші. Все о’кей, кицюню. На Льоньку Харченка сподіватимемося. І на Орка Кочубея. Я тебе з ним зараз зазнайомлю.

- Ти розповів їм?

- Подивись на мене. Я схожий на людину, яка не розуміє, де, коли, скільки, з ким, для чого? У мене план. А вони - складові цього плану. Ой, які люди і без охорони, - різко змінив він тон і розпростер руки, аби обійняти усміхнену пару, що вродилася поруч. - Дивись, Володю, це наше щасливе майбутнє, - поплескав він по плечу сивого присадкуватого дядька, - головний патологоанатом міста Орест Дмитрович Кочубей. А це його Мотря Орестівна Кочубеївна, ух, яка красуня зробилася. Ну, поцьомай старого дядька Толіка, кицюню, я Ігорю нічого не скажу.

Толік весело розцілувався з повновидою, в ясних кучериках молодичкою.

- Дядьку Толіку, а чого ви до мене на весілля не приїхали? І тато, й мама чекали, й ми з Ігорем.

- Не зміг, Мотечко, не зміг, кицюню, - відрядження. Боржок за мною. У вікенд забирай старих, чоловіка-щасливчика і гай до мене в село. Орку, я чекатиму. Просто зранку, у мене й заночуєте. І барбоса свого беріть, аби не було чим одмовлятися. Чув, старенький?

- Розтин покаже, - суворо відповів патологічний анатом Орест і почаркувався з ювіляром і Занадтим.

- Отакечки, - Толік обернувся до Занадтого, коли Кочубеї відпливли, - сьогодні про справи анічичирк, приїдеш до мене, я одкрию тобі свій секретний файл, - і Толік пірнув у шампансько-горілчаний коктейль ювілею.

У сутінковому сквері холоділо. Всі кішки мали ставати сірими, такими й ставали. Нон-стоп линув з прочинених освітлених вікон, підкреслював райську благодать свіжого повітря. Наче світляки жевріли розпечені цятки цигарок, долинав тихий сміх і гомін курців. Травневий вечір не кликав до шаленства, він капустяним холодним листком гамував жар посталкогольного чола.

- В католічєской церкві єсть такое офіціальноє ліцо - Адвокат дьявола. Он подвєргаєт крітікє всєх, видвігаємих в святиє. А наш Толік защищаєт нас от такіх нападок. Можна єво назвать адвокатом от Бога. Как ви думаєте, ето - тост?

- Я не думаю взагалі. Від цього бувають зморшки.

- Тіна, мєня нє оставляєт мисль, што ми с вамі гдє-то встрєчалісь.

Занадтий принишк за стовбуром. У сутінках нерозбірливо бовваніли дві постаті. Лише струмені сиґаретного диму виказували їх. Тіна мовчала.

- Сколько я работаю в кіно, впєрвиє віжу такую женщіну как ви, - не вгавав білий піджак з сивим хвостом на потилиці, перехопленим жіночою шкіряною шворкою. - Еті глаза я опрєдєльонно гдє-то відєл. Ви фотомодель?

- Ні.

- Снімались в кіно?

- Ні.

- Мойо імя вам о чом-нібудь говоріт? Микола Гарбуз. Заслужений діяч мистецтв, кінорежисер.

- Ні. - Ізвінітє, может бить ви стріптізьорка? Я туда іногда захаживаю, - невпевнено гиготнув.

Тіна допалила сиґарету. Встала і, не оглядаючись, пішла до гурту.

Втішений Занадтий поспішив за нею.

- Валентино, - покликав він.

Тіна розкішно не почула його, наче він волав у пустелі.

- Валентино, а я у вашому селі був позавчора. До нинішнього ювіляра заїжджав, - нахабнів далі Занадтий.

- А він хіба з Тихих Вод?

- Ви ж корінна тиховодка, а цього не знаєте?

- Я там давно не була. Повернулася нещодавно. - Тіна пришвидшила ходу й розчинилася в ювілеї.

«Нічо-нічо, дорого правиш, але торгуєш. Шкода, що ти мені стрілася, коли я не в формі. Але ще не вечір». Занадтий розшукав ювіляра з дружиною, попрощався. Сил вистачало дістатися домівки і влізти з головою під, на щастя, самотню ковдру…

Авто привітно квакнуло, зрадівши Занадтому. «Що я роблю? - відсторонено подумав він, непевною рукою намацуючи ключ запалювання. - Цей коньяк був геть зайвим. Кажете, снаряди в одну вирву не втрапляють. Ось ми це зараз перевіримо». «Форд» елеґантно-муркітливо загарчав і м’яко, як гепард, стрибнув з місця. Комета на небі хвостом вказувала Занадтому шлях додому.

Він мчав нічним містом з небезпечною швидкістю. Вогні пообіч зливалися в суцільну лінію, як сліди трасуючих куль.

Зустрічні авта виринали нізвідки й пролітали в нікуди. Шш-ш-ш-ух, ш-ш-ш-ух. Як помах шаблі. Відчайдушно обходячи зухвалого «мерса», вихопився на зустрічну смугу і мчав нею. Хвилину, рік? Лобова атака. «Губи в губи, глаза - в глаза». Вз-з-з-зіу - панічно крутнувся від нього зустрічний жовтий «москвич». «Зараз вмажусь», - як не про себе подумав Занадтий. Місто мовчало. Зупинився біля дому. Сидів у темній машині вже тверезий, тамуючи тремтіння рук. Згадав, що залишив у бардачку пачку «Мальборо». Закурив. Запаморочилося, набігла слина.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 5

Несила терпіти?

Візьми силу «стиморол-прозет»

Десь року вісімдесят другого, після університету й аспірантури до села Тихі Води приїхав учителювати Роман Григорович Коханець, історик. Пишночубий, вусатий, у білій сорочці, кутики комірця якої загорталися догори, замість тісно лежати на вилогах. Сонний ставок шкільного жіноцтва сколихнувся, ряска й латаття розступилися. Весняно стривожено закумкали біологиня, математичка, хімічка і навіть фізручка - жінка-велетень в облиплих спортивних штанях, за статурою, як дві краплі води подібна на одну із сестер Пресс, - знаних легкоатлетинь, які колись може штовхали, а може метали щось, доки за ретельної медичної перевірки постали не зовсім сестрами, ба й геть не сестрами, а братами. Атмосфера в школі не сприяла навчальній і виховній роботі.

Директорка Любов Микитівна, найдобріша баба Люба, набравши педагогічного вигляду, запросила потенційного джиґуна до розмови.

- Я прошу вас, Романе Григоровичу, поголитися. Вуса у радянській школі неприпустимі. У чєловєка должно бить всьо прєкрасно: і ліцо, і одєжда, і душа, і мислі. Розумієте,

«і ліцо». Ви людина перспективна, може посядете й моє місце, а як я вас на нараді в райвно покажу з такими, вибачте, вусами? Нас не зрозуміють. Там переважно жінки працюють, а в них - сім’ї.

- А ви, шановна Любове Микитівно, їм на те скажете, що у засновника нашої держави робітників і селян, вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Лєніна були не тільки вуса, а й борода. І у Карла Маркса теж. І в Енґельса. І в Сталіна. На всі смаки. - Відказав на те Коханець, сміючись чубом.

Життєві сили буяли в Коханцеві, йому замало було викладати матеріал за програмою і виставляти оцінки. Вабила самостійна дослідницька робота, бо натрапив він на величезну білу пляму в історичній науці. Україна - країна селянська, сільська, а найважливіше - біографія сіл, практично не досліджена, радше втрачена. Чи ж можна серйозно ставитися до грубезного фоліанту в дерматині під назвою «Історія сіл і міст України», на який спромоглася партійна наука?

Хіба як до взірця того, як не варто писати історію.

Аби доколупатися до правдивих витоків села Тихі Води, молодий учитель збурив і інфікував завзяттям усю школу.

Хлопці й дівчата верейками тягали до музею черепки з городів і сараїв, обходили найстаріших сусідів, терпляче вислуховуючи оповіді й сторічної давнини плітки. Незаміжні вчительки, які з приходом Коханця надбали собі мету життя, одна споперед іншої перебирали лапочками, намагаючись привернути увагу Романа Григоровича глибокою зацікавленістю в його дослідженнях. Навіть фізичнокультурна жінка-велетень, перестрівши Коханця у темному кутку, сказала схвильовано: «А ця пісня не про наше село: тиха вода греблю рве?». Коханець їздив до архівів, колінкував перед університетськими приятелями, котрі вже керували ним з міністерств та відомств, дошукувався стародруків.

Його завзяття до певного часу опору не зазнавало, черепки посідали почесне місце у шкільному краєзнавчому музеї, за організацію якого можна було поставити пташку у графіку позакласної роботи. Дослідження потвердили, що два кутки Вод - Сердюк і Третяк - були майже напевно засновані козаками з Січі Запорозької після зруйнування її Катериною. А куток Вовчики - вигнанцями з Києва, хворими на сухоти. Якщо історія Вовчиків ще так сяк вписувалася до історико-революційної тематики музею, у розділі про знецінення за часів царату людського життя, і могла зайняти своє місце під шклом на стенді, то запорожці стали всім кісткою в горлі. Коханець оприлюднив свій доробок на вчительській конференції в районі, а йому пояснили, що від так званих запорожців для української історії прийнятні лише їхні одвічні прагнення з’єднатися з Москвою ще до того, як вона стала «матушкай Расієй». Краще б опікувався успішністю, ніж. Історик зрозуміти не схотів і написав уїдливу статтю під назвою «Ґарґари з бомбошками», де головно фіґурували горезвісні шаровари і державний ансамбль «Ми з України!», який по всьому світові тицяв короваї і поклони, перш ніж гопакувати. Найсмішніше, що йому вдалося через приятеля надрукувати «Ґарґар» у столичній комсомольській газеті.

Назавтра Роман прокинувся знаменитим. Київськими освіченими кухнями прошелестіло: «Читали?». Найпопулярніше запитання не потребувало роз’яснень, що саме. Бо не так багато вартого читання. Найсміливіші переклацували «Ґарґар» самотужки на машинках і давали читати довіреним знайомим. Недовго музичка грала. Грім з блискавкою впали на хату. Літпрацівника, який допустив буржуазнонаціоналістичну вихватку на шпальтах, було висмикнуто за чуба з грядки і викинуто на компостну купу. Поряд приземлився заввідділом Микола Хоменко, нині Люмбаґів рекрут, а редактор, який, на його щастя, тоді рекреаціювався, відбувся партійним строгачем та інфарктом. Призвідцю ж «битви під Тихими Водами» було негайно усунуто від учителювання, і підростаюче покоління по тому півроку не вивчало історії. За тиждень квартира Коханця у сорокаквартирному будинку для сільських спеціалістів терміново знадобилася для нового радгоспного ветеринара, і якби Семклита, яка після одруження дочки Лідки з Занадтим залишилася в хаті сама, не прийняла сердегу на постій, був би доморослому Грушевському гаплик. Ґарґари з бомбошками.

З приймача пролунало: «Завдяки космічному телескопові «Хаббл» американські астрономи стали свідками зоряної драми: зіткнення двох наднових зірок у далекій галактиці.

За словами астрофізика Уільяма Блейра з університету Джона Гопкінса, зіткнення сталося на відстані 17 мільйонів світлових років від Землі. А спочатку на відстані у 20 тисяч світлових років одна від одної народилися дві наднові зірки.

А наднові, як відомо, народжуючись, вибухають зі швидкістю 22 мільйони миль на годину, розширюють свої газові оболонки на величезні відстані. Такі оболонки наднових і зіштовхнулися, що й викликало загибель двох зірок.

Посмертне їх сяйво спостерігатиметься ще 1200 років і слугуватиме науковим матеріалом астрономам, а, можливо, й джерелом нових відкриттів». Потім дикторка оголосила, що слухачі мають щасливу нагоду почути прем’єру гіта цього сезону, пісні провідних мистців поета Ониська Миколайовича Ониська й композитора Семена Кабанячого «Перший Божий космонавт». Приспів у пісні був такий: «Янгол-голгол, янгол-гол-гол, перший Божий космонавт».

Коханець тицьнув на клавішу приймача. Може тому, що під Ониськову музичку бухнули зірки, писання сьогодні не витанцьовувалося. І так, і сяк сватався він до теми, яку добре вимріяв і гарно зачав, але щойно перо встромлялося в сторінку, думки відлітали геть і тинялися світами, забувши про свій святий обов’язок - укладатися на папері сумними рядками. Власне, дурив себе Роман Коханець, ще й дурив.

Добре знав, куди вчащали його думки останнім часом, де круз його волі прагнули вгніздитися й пустити коріння. Годі вдавати, ніби він ладний сьогодні працювати, годі відвертатися від очевидного і доконаного.

Роман Коханець побачив себе, нинішнього, збоку. За списаним з шкільного балансу років п’ятнадцять тому письмовим столом, притуленим до маленького вікна у задній кімнатці хати баби Семклити, сидів ще не старий парубок з круто посоленим сивиною колись смоляним чубом. Давні хвацькі чорні вуса тепер сумно звисали, надаючи господареві схожості з козаком Мамаєм, пришпиленим кнопкою над столом. Але на цьому схожість уривалась. Кругловидий, білолиций, волоокий Мамай мовчки споглядав смаглявого, вилицюватого Романа, з обличчям, прописаним тонким старанним пензлем, і впізнавав у ньому риси своїх давніх друзів з безмежного козацького Лугу, до біса вродливих мужньою гарячою красою запальних таврійських кентаврів - мудрагелів, химородників і характерників. Дивився і з гіркотою думав, що такі чоловіки вже майже перевелися, навіть до Червоної Книги не занесеш, бо нікого. Є один Роман на всю Україну, та й той нежонатий.

Зодягнутий був Роман у виношеного вовняного светра, комір якого доводилося ззаду заламувати вдвічі і ще й запихати під кухвайчану жилєтку, аби трохи обтягував горлянку і затуляв від холоду, згадану кухвайчану кацавейку, названою Семклитою верблюдкою, старі джинси, заправлені у плетені таки ж бабою вовняні шкарпетки. Носив гумові чуні, вимощені м’якими устілками з сіна, а на тім’ї трималася стара, трохи вже побита міллю повстяна шапка-сванка: сіра з чорними крученими нитками довкруж голови і хрестнавхрест на вершечку - весь портрет колишнього вчителя історії тиховодської школи, колишнього інакодумця, жертви колишнього суспільного остракізму, а теперішнього керівника шкільного літературного гуртка - Романа Григоровича Коханця.

Директриса баба Люба додиректорствувалася до Незалежності і згадала про Коханця. Запрошувала Романа стати завучем. «Бо такі люди саме зараз і потрібні, ви наша гордість». «Життя смішне», - подумав Коханець. І відмовився. Бо наркотично приохотився до писання і уявити себе без стила в руці не міг.

П’ятнадцять років Коханець працював як стахановець у копальні. Стоси помережаних дрібним, летючим, схожим на ленінський, почерком, таїли в собі есеї, філософські трактати, наукові історичні і суспільствознавчі розвідки, дві книги віршів «Від мене» і «Поле болю», роман без назви про Маркса і Енґельса, незавершену повість з дитинства «Чубарики-чубчики», роман-містерію «Інфульс» (себто інсульт укупі з інфарктом), публіцистичну монографію «Обыденное сознание», писану російською, бо мав надію, бовдур, видати її, і нарешті твір його життя - «Українську ідеологію», від написання чергового розділу якої так ганебно дезертирували зараз його думки.

Пописані паперові стоси витісняли творця з життєвого простору хати, звужували його (простір) до метра перед столом і метра перед вузьким ослоном, накритим старим коцом, нависали згори, з саморобних стелажів уздовж стін.

Жовтуваті, припорошені, де-не-де спробувані на зуб мишами, вони навертали враження могильного склепу. Нікому досі непотрібні думки, спресовані між цими нікому досі непотрібними аркушами, як листя гербарію, всихали, втрачали хлорофіл і духмяний об’єм, прибирали золотавих і кованої міді кольорів - готувалися до того, аби стати посмертною класикою, яка, втрачаючи з роками соковиту свіжіть злободенного, набуває ґранітної і бронзової моці вічного. Проте, аби рукописи дожили до визнання, годилося б якось запобігти процесові перетрублення їх гризунами. Роман Коханець - потенційний пам’ятник на центральній площі столиці своєї країни - добре це усвідомлював, але дати творам ради не міг. Поки що.

Роман скинув чуні, встромив ноги в кирзові чоботи, накинув на плечі куртку. Гукнув до баби Сеньки, що йде з дому.

- Зайди до лавки, халви купи, - загадала Семклита.

Коханець пішов з дому знічев’я. Не сидіти ж за столом, ялово втупившись у недописаний аркуш. У ході йому зазвичай щастило на вдалі думки. Коли вже геть більмами перенапруги заступало очі, а стомлені пальці не тримали пера, Роман ішов на Великий Луг за селом. До Десни далекувато, з годину ходи, невеликі озерця-торховки (наслідок видобутку торфу), обр###ослі по краях вусами і бородами очеретів, осоки, татарського зілля, скидалися на вчавлені у вологий ґрунт кроки велета, що теж поспішав до Вічної Річки. Шалена енерґетика цього дообрійного простору, обмеженого десь там, далеко чорною гребінкою лісу, завжди живила розум, реанімувала почуття, гоїла душу. Нинішнім його думам навряд чи могла зарадити й луготерапія. Відтоді, як загинув Міністр, Романові заціпило і писати, і думати, - собою кепсько володів, ледве стримувався. Добре, що баба Сенька загадала до лавки зайти. Зайвий раз пройде повз хату, де…

Запальний і зарозумілий Роман Коханець замолоду був войовничим атеїстом. Не в тому сенсі, щоб руйнувати церкви та знущатися з Бога, як Ємельян Ярославський чи Лазар Каганович, Боже збав. Відчував у м’язах, у мізках, у душі таку потугу, енерґію, жагу життя… Як у вулкановій безодні. І думав тоді: віра - це етично й естетично, віра - це потрібно, віра дана не нами, не нам і скасовувати. Але віра - це для жінок і для слабких. Як пенсія, чи пособіє для безробітних.

Який там Бог, коли є я?! Себто, нехай Бог таки буде собі, нєх жиє, але вершечок Всесвіту, точка опертя, вісь, вістря - я. Я більший за Бога, бо не потребую стомільйонних славословлень, щоденних запевнень у відданости. Я не потребую моїх парсун, оповитих рушниками у кожній хаті, божби моїм йменням. Не куріть мені ладаном. Це треба іншим, мізернішим, решті - не мені. Я. Є. Дужий. Мене звати Романом. І це мені подобається. Є рик, є мантра. Р-р-рома-а-ан.

Я - більший за всіх, бо мені не потрібна зовнішня, трансцендентна точка опертя. Вона - в мені. Це я сам…

Нинішній Роман Коханець не любив згадувати себе тодішнього. Він не стільки переймався вихилясами своєї долі, скільки вилущував з неї смальтинки досвіду, стуляв їх докупи, намагався простежити перебіг подій, вектор розвитку процесів, викласти з окремих епізодів і епізодиків цілісну картину буття, де із закономірностей малих, окремішних, складаються чи вигулькують закономірності загальні. І допомагають зрозуміти: історія, чи спільна, чи осібна, іншою й не могла бути. А саме всеохопности мислення бракує нам, українцям - ось яке відкриття зробив Коханець.

Коли прибульці сіяли-засівали океан ембріонами, вони зопалу дали їм здатність удосконалюватися. Ембріони не з лінивих цим скористалися, надбали кінцівки, зуби та й знахабніли геть. Почали вважати себе вищими за небесних Татусів. І погнали історію вперед. Вогонь, колесо, електрика, радіо, комп’ютер. Мостили цей шлях самими собою. Історія наче кат з сокирою стояла над казаном з лайном, куди увіпхнуто було людство, і час від часу свистіла цією сокирою над смердючою поверхнею: з лівої - свись, а тоді з правої - свись. Альтернатива існувала. Або ковтай лайно і не рипайся, або, вхопивши ковток свіжого повітря, прощайся з головою. Кращі обрали друге.

Роман навіть тішився, не обтяжений обивательською скромністю, що опинився серед кращих. Менше тішило інше: дивлячись довкола, констатував, що тихі поглиначі фекалій дали численних нащадків. Які, скинувши кожуха, поставивши у кут берданку й почепивши на неї шапку-бирку, самозвільнилися з чергування і почали шильники терти*, часом прокидаючись лише від того, аби вигукнути: дайош. Замість взяти самому.

* За Грінченком і бабою Федоською: «Шильники-мильники тре, а справа аж плаче». Зрозуміло.

Це ще треба на дозвіллі розчолопати, чому об’єктивні причини стинають на корені найрозумніших, найзавзятіших, нищать елітне насіння? - думав Роман, крокуючи Великим Лугом. Щонайперше спадає на гадку, що небесний Тато, нарешті нас дуже полюбивши, викорінює найудатніших, бо не хоче допіру прощатися з людством, яке його часом розважає до гикавки. А всілякі зарозумільці своїми зухвалими витребеньками завзято женуть стареньку Землю до фініти. Клонування нам, бач, не вистачало. Для цілковитого щастя…

- Хелп! Хелп мі! Помагайте!

На вулиці Луговій в розпачі волала молода жінка у байдужі дерев’яні паркани. Побачила Романа, кинулася до нього.

- Я тут гукаю, мов у пустелі. Де нарід?

- Доброго дня, пані. Люди на гор###одах. Вас тут ніхто зараз і не почує.

- Соррі, прошу-перепрошую. Я тут… У мене тут… Благаю, ходімо зі мною.

Роман пішов за молодицею і побачив: розкішний новенький джип при повороті на сільську вулицю застряг переднім колесом у вузькій траншеї, безнадійно перехнябився, набравши вигляду безпорадного й винуватого.

Вулиця Лугова або куток Вовчики була вже два місяці перекопана газівниками. Власне, ця, як називав її Товаріщ, опупея тривала ген років з кілька. Ще підсовєцькі Тихі Води втрапили до ґенплану газифікації, і левову частку обсягів робіт район устиг зробити до Незалежности. Труби завезли і зварили по всій трасі. Залишалося прокласти їх вулицями села і по хатах порозводити. Лев, задоволений обсягом своєї виконаної частки, вимахуючи дозвільно хвостом, еміґрував, мабуть, до Африки, а подальша робота залишилася місцевому керівництву, а ми знаємо, що то є.

Жодна з революцій будівничого характеру не має, тобто бюджети не збільшує, а змалює. Труби на трасі зашпортувалися в пісок вже не один рік. Хтось комусь не проплатив, бо тому хтосю якийсь інший хтось не проплатив навзаєм. Решта хтосів може й уболівали за справу та грошей це не додавало. Газу як не було, так і не стало. І ніхто від цього не вмер, принаймні, у Тихих Водах. Медичний факт.

Село філософськи сприйняло зміни у довкіллі. Бо, що б там у гонорових містах не траплялося, картопля собі росте, а корові їсти дай. Присуд тиховодців гласив: хай би б іще трохи пожили за несвободи, місяців зо два, зо три, з газом упоралися б, а тоді вже можна і свободу проголосити. Хай би була. Аж ось на Вовчиках, на Сердюку, на Третяку з’явилися машини і хутенько прокопали двометрові завглибшки і десь метрові завширшки траншеї на всіх вулицях, з брустверами піску і глини пообіч. Шашисти знають, що таке «сортир». Одну шашку затуляють іншими так, що ні тпру, ні ну.

В сортирі, виходить, зачиняють. Отакий тобі сортир газова траншея зробила тиховодцям. Ні під’їхати, ні сіна завезти, ні коровам з вигону додому пройти, ні вулицю до сусіда перейти. Або стрибай через яму, як Жулька, або клади через яму кладку і балансуй.

Виховані на газеті «Сільське життя», тиховодці було повірили, коли вже влада яму викопала, то й труби завезе, туди покладе і газ пустить. Бо інакше райком партії їх по голівці не погладить. Місяц минув, другий збіг, третій сплив, четвертий блимнув, п’ятий свиснув. Христинина коза в яму впала, ногу зламала, корів тра’ всім хором зустрічати,аби кожну взяти за роги та провести, як у цирку, по ниточці, понад траншеєю, газові балони треба завозити мотоциклями-тарагайками аж на другий куток села до родичів, щоб вони там заправили їх, бо ж вантажівки з газом не корови, стежинкою не проведеш. А райком партії мовчить. І повірили остаточно, що на нові часи повернуло. Немає райкому, немає партії, немає газу. Є - яма.

Посіявся сніг. Взяли потроху тиховодці лопати в руки і на Вовчиках, і на Сердюку, і на Третяку, кожний сам собі біля воріт траншею загорнув. Стало ловко. Минулася зима, тоді весна. На початку літа знову з’явилися хлопці з трактором і знову траншею розкопали. Досвідчені тиховодці півроку чекати не схотіли, закопали яму через місяць. І знову розкошували до наступного літа. Аж ось нарешті й сього року траншея з’явилася. Як добра традиція*.

* Йдуть двоє робітників вулицею. Перший копає ями, другий за ним ці ями закопує. Питають здивовані перехожі, що це означає. «Та ми взагалі втрьох працюємо. Перший копає, другий туди дерево встромляє, а третій закопує. А у другого сьодні відгул», - була відповідь.

Труба таки впокоїлася на дні ями. Третій місяць пішов, як. Дядьки розмірковували, чи вже закопувати - бо труба.

Не ризикували, а вказівок не надходило. Зашелестіло хатами: газ підведуть ще до Нового року. Навіть Федоська видобула обидві свої геройські зірки, почепила їх на себе і подалася до сільради, аби про все довідатися. Повернулась, сховала зірки до шухляди і махнула рукою, спіть спокійно, баби: тільки до плити той газ підвести - неміряно гривень, якраз до смерті не пити-не їсті, на газ збирати. Вовчики інтерес до газу втратили раз і назавжди. Крім дитваків - онука Наталчиного Валєрика, питомого тиховодця, та заїжджих онуків, котрі з ритмічністю суботніх припливів з’являлися на вулиці Луговій. Гралися вони в траншейних окопах, войовничо верещали, стріляли з акацієвого голля, марили себе командос.

Саме ця траншея трапилася на життєвому шляху й старої знайомої баби Сашки - Василини Петрин, яка оце відправляла свою другу візиту до України з далекого Торонта. Це її джип, заздалегідь куплений на її прохання для пересування нашою сільською місцевістю, сумовитий і запилюжений, втратив заморську перевагу і звабу, в’їхавши правим переднім колесом у тиховодський окоп.

Роман розмірковував, кого б це зараз гукнути з трактором. А Василина милувалася Романом. Таких чоловіків вона в своєму вже не дівчачому віці ще не зустрічала. Ні в Канадах, ні в Америках. Ні в Европах. Тільки в кінах. Найкрутіших. Наразі від хвилювання забула геть усі гарно вивчені українські слова і чистісінькою англійською подумки гаряче дякувала своєму канадійському Богові, мабуть українського походження, що зорганізував таку пригоду.

- Тут без трактора не обійтися. Я спробую зараз знайти.

- О’кей, я піду з вами.

- А не боїтеся полишити таке авто?

Василину розривало навпіл. Українське серце кликало її за Романом, а канадійський глузд припинав до майна. Багатьох розчарованих діяспорців гнітила українська дійсність, де пташки-пташки й червона калина гарно уживалися з дещо розмитими уявленнями про свою й чужу власність.

Василина похапцем запорпалася в торебці, відшукала візитівку.

- Ось маєте. Петрин Василина. З Торонто. Туто мій телефон у готелі в Києві. А в селі я попрошуся до… - вона зазирнула до електронного записника і старанно вимовила: - До баби Сашки Кучеренчихи на кутку Вовчики. А вас де знайти?

- Даруйте, своєї візитівки я не прихопив. Коханець Роман Григорович. Зачекайте мене.

Роман мерщій облаштував рятувальну операцію. Сусіда Леонід саме заводив свого закаляного «Білоруса». Леонід пручатися несподіваному шматку роботи не став, Канада - це, самі знаєте, бакси. Роман швиденько виконавши свій добродійний обов’язок, подався до лавки, і ще не знав наївний східнослов’янський коханець, який сюрпрайз готує йому припадкова стріча на вранішній дорозі.

Біля лавки чекав на продавщицю Тоню гурт бабів. Раділи кожному, хто підпливав до них, розпитували новини, всотуючи найдрібніші дрібниці з розказуваного, нюанси останніх вістей. П’ятихвилинками називалися на Вовчиках ці самміти. Найпотрібніші ліки від усіх хвороб - новини, найпотужніші стимулятори. Бабам давай новини. Все незадіяне у читанні-писанні, непотрібне у каторжній роботі, втілювалось у цьому прагненні - знати. Хто, куди, коли, навіщо, почім, для чого, з ким, а може брешуть, не знаю, голубонько, сама не бачила, видумувать не буду, мені Пріська сказала, а вона зустріла Федориного онука, який знає Мішу, який бачив усе те на власні очі…

Забачивши Романа, на хвильку вмовкли, а тоді запосміхалися назустріч.

- Здрастуйте, Романе Григоровичу. Чого це Семклити не видно? Чи здорова?

- Доброго дня, шановні пані, здорова, здорова. Чого і вам усім бажає.

- Романе Григоровичу, щось мій Валєрка двійок нахапав, каже, нецікаво йому в школі. То можна він до вас зайде?

Побалакайте з ним.

- Гаразд, Христино Лавринівно, нехай заходить. Допоможу йому з уроками.

Роман силкувався не дивитися на Міністрову Катерину.

Вона теж напручено змовкла. Роман і Катерина створили таке потужне поле неясної тривоги круг себе, що найчутливіші з бабів, вловлюючи локаторами незрозумілий дискомфорт, роззиралися довкола, намагаючись зрозуміти, звідки пробиває на корпус. Нарешті з’явилася Тоня-лавочниця. Всі загомоніли до неї, розпитуючи про хліб, рибні консерви, пепсі-колу, сиґарети «Прима». Взявши халву, Роман приглядався до вітрин, а насправді очікував, доки Катерина скупиться. Вона стиха перемовлялася з Тонею, загадуючи їй мішок борошна і мішок цукру, бо вже й дев’ятини по Міністрові треба справляти.

Баби потроху розходилися провулками. Роман наздогнав Катерину.

- Давай поможу.

- Я сама.

Відняв важезні торби, пішов поруч. Катерина мовчала.

Запнута чорною вдовиною хусткою, виглядала блідою, змученою.

- Скажи хлопцям, хай не пропускають додаткових занять зі мною.

- У них батько помер. Ти не чув? - Катерина нарешті поглянула на Романа. - І я у цьому винна… -?

- Я йому напередодні сказала, щоб скорше виздихнув, - сказала Катерина, не здіймаючи погляду на Романа.

- Я тобі нічого не скажу, бо не вірю в цю нісенітницю. І ти не віриш. Чим можу тобі зарадити? Допомогти?

- Знайди вбивцю. Тільки сам, без міліції. Сильно мені допоможеш.

Роман сторопів.

- Тоді й його душа заспокоїться, й моя.

- Твої хлопці мають гарні голови. Не можна давати їм простоювати, - Роман удав, ніби не почув. - Для мізків тренування навіть важливіше, ніж для м’язів. Кожен день простою, це відкат назад. А наздоганяти важче…

- Розумний ти дуже, - присмак гіркоти вчувся Романові.

- З розумним ти ще не жила, - спокійно відказав він.

Сказати таке кількаденній удові! Кашляти він хотів на все, чого сам не відчуває. Біля її хвіртки віддав торби, перестрибнув через траншею і подався до баби Семклити.

Кліп про Романа і Катерину, на пісню «Ой, там Роман воли пасе»:

Жили собі Роман і Катерина. Він пас своїм життєвим шляхом свої воли, вона іншим життєвим шляхом носила свою воду. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ. Зустрілися, він пролив воду їй на сорочку. Вона злякалася, що мати буде лаяти. ЩЕ Й РОМАНОМ ДОРІКАТИ. ОЙ, РОМАНЕ-РОМАНОЧКУ.

Катерина по загибелі Міністра геть стерялася. Рухалась надсилу, наче навкруги не повітря, а кисіль. Майже не їла, не спала. Увижалася їй Міністрова луснута голова. Похорон, поминки, грядущі дев’ятини й сороковини сприймала як Боже благословіння. Якби не клопоти, збожеволіла б.

Біля лавки баба Сашка доказувала, що комету, яка з’явилася над її нужником, звати Хелейопса, і вона приносить нещастя. На неї краще не дивитися. Сама Сашка виходить щоночі роздивитись Хелейопсу, бо все, що могло з нею, Сашкою, трапитися, трапилося. Нічого не боїться. Катерина згадала, що й її хлопці щовечора вибігають у двір, але це, як і багато чого, останніми днями ковзає поза її увагою.

- Стій, - спіймала Катерина за сорочку одного з близнюків, коли той прослизав у прочинені двері із здоровенним куснем, відрізаним через всю хлібину і густо посипаним цукром.

- Ну, ма, я не хочу борщу, я пізніше, - заканючив Петько і відразу ж продав брата, - он Митько теж не їв.

- Не хочеш, не треба. Слухай, що то за комета над нами літає?

Петько аж вискнув.

- Вийди з нами увечері, покажу. Роман Григорович казав, що називається комета Хейла-Боппа, бо так звуть американських астрономів, які її відкрили. Роман Григорович казав, що вона вперше прилітала до нас дві тисячі років тому, і тоді її називали Бетлехемською звіздою. Роман Григорович сказав, що ця комета мала бачити, як народився Христос, Роман Григорович казав…

- А коли це ви до Романа Григоровича ходили?

- Ну, ма, давно. Ще до того, як тата, ну, як тато…

Як смеркло, Петько й Митько подалися на двір, вийшла й Катерина. Холодило. Миколини морози - на розсаду. А може зсередини морозило її. Колись Катерина любила зорі.

Щось між нею і зорями відбувалося. Якесь порозуміння. У слова вона це не виводила, не знала таких слів. Та й ні до чого вони їй були. А виїхати в Київ учитися не випадало.

Треба було хвору мати глядіти. Могла покинути її на старшу сестру, стару дівку Надю. Надя стати сиділкою не забажала, а Катерина бунтуватися не схотіла. Бо життя сприймала як явища природи: дощ - мокро, взимку - холодно, влітку помідори зріють. Хто в це може втрутитися? І навіщо? І за Міністра заміж пішла, бо… Красунею Дем’янова Катерина не була, давалося взнаки як не лободяне, то картопляне харчування батьків, вони ледь вижили в тридцять третьому. Але щось од предків, з старих запасів національної породи вціліло, втілившись у молодшій дочці Дем’яна Кучеренка, по вуличному Костогриза. Кріпка, тонка в талії, темно-русява, з гарним волоссям, блакитноока, білолиця, повногуба, сир «Віола» - не сир «Віола», а волошки в спілому житі - це достеменно. Вдачею спокійна, навіть трохи пригальмована, неговірка, зосереджена. Їй би не Катериною бути, а якоюсь Інгігердою чи Астрід, на радість переможеному полтавському шведові, що посіявся в українських генах. Роки спливали, а пари для Катрі Дем’янової не знаходилося. Для села Катерина виявилася товаром неходовим. Ледащі, розбещені горілкою нечисленні хлопцітиховодці полюбляли, щоб саме їм до рук лізло, ще й за щастя для себе вважало.

На весіллі Міністр напився, як стій. І пив ще з тиждень, не міг зупинитися. Бо не вірив, що Катря Дем’янова за нього пішла. А трохи протверезівши, спробував виконати шлюбний обов’язок. Катерина, тісно стуливши вуста, намагалася не вдихнути гидотного перегару, поки він сопів і вовтузився, марно намагаючись розбудити в собі підупалу мужчинську силу. Два місяці тоді жила Катря ні дружиною, ні дівкою. Радше, дружиною-дівкою. Анітрохи не бентежилась. Що вона втрачала, та й чи втрачала взагалі, це ще питання. Міністр переживав, пив кріпко. А більше пив, - менше міг. Першим побачив щось не теє свекор, йому Катря подобалася. Старий Балабуха на прізвисько Дамський (бо колись привіз з війни небачене чудо - дамський лісапед) був ще не таким старим і добре знав життя, бо пожив добряче й на повну котушку. Як зміг. Коли дізнався, що Катерина Дем’янова йде за його сина, спробував навіть таємно відмовити дівчину: «Слухай, Катю, я страшенно шкодую, що розминувся з тобою в часі життя. Я б тобі показав, що таке Ілько Балабуха на прізвисько Дамський. Не йди за Петра, хоч він і мій син. Він мій син, і я добре знаю, що він за один. Тобі б непитущого».

- Немає, - просто відказала Катерина. - Ви ж то знаєте, хто залишився. А в місто я їхати не можу, бо хвору матку гляжу. Мо’ зі мною не питиме. Він же наче роботящий…

Дамський не розпитував ні невістку, ні сина, ні стару Балабушиху на прізвисько Лісапедиха (прозвану з тієї ж причини). Втім, на її присутність у своєму житті він і замолоду не зважав. Узяв Міністра до своєї лісової хижки під претекстом заготівлі дрів. Дав добряче прочуматись-проспатися, відпоїв розсолом, бо з похмільним чоловіком балачка виходить хоч і емоційна, проте нерезультативна. А тоді віддухопелив Міністра так, що той тиждень стогнав і не міг перевернутися з боку на бік. Між стусанами Дамський провів з сином лікнепівський семінар на тему «Уплив алкоголю на…». З лісу повернувся такий натхненний і замислений, що стара Лісапедиха не наважилася запитати, куди дів її синочка.

За тиждень Міністр повернувся. Почесна варта в особах рудого Жуліка і його дружбана, місцевого авторитета Рекса Кучмика привітала його урочистим маршем, і сімейне життя нової тиховодської родини поволеньки покотилося вперед. Терапія Дамського подіяла. Катерина таки пересвідчилася, що втрачала небагато, щоб не сказати, зовсім нічого не втрачала, коли сексуального досвіду не мала. Поставилася до цього, як ще до одної виробничої повинності: подоїти двох корів, насипати курям, завдати корму свині, доглянути хвору матір, зварити на всіх обід, прибрати в хаті, прополоти дальній город, прошарувати ближній, а на десерт - Міністр.

Нового вчителя Катерина не помітила. Дітей у неї не знаходилося, вчительок у подруги теж не надбала. А тут саме нагодилися буряки. Дирекція радгоспу імені Ґаґаріна запропонувала всім: дамо восени цукру за потребою, як доглянете й обробите ділянку буряків. Міністр стріпонувся, бо потребу мав. «Хочеш, іди сам. Я й у лавці візьму, кіла-двох мені вистарчить», - сказала Катерина.

- Це не мужчинське діло - буряки сапать.

- Мужчини туди й не підуть, а ти якраз.

- Я тобі повітку перекрию, сьодні ж. Ні, пізно вже, завтра.

Катеринині рядки починалися біля ніг, а закінчувалися не знати де, може в Америці. Отак станеш догори дриґом, ніс у коліна, руки в землю, та й гей навкруги земної кулі. Міняються ґрунти, теплішає й холоднішає, щось уже не по-нашому ґерґоче в повітрі, а ти йдеш, бур’яни шморгаєш. Доки знову через увесь глобус до початку свого рядка дійдеш, вже й урожай доспів, можна за цукром у радгосп їхати. Катерина засміялася.

- Скажіть і мені, посміємося разом, - сказали їй чоловічі чоботи, в які мало не носом в’їхала, шаруючи буряки.

Випросталася і побачила чорного чуба, чорні вуса, чорні очі, вилицювате обличчя, білу сорочку, розстебнуту до штанів, буйні зарості на грудях. Зробилося їй дивно, незнайомо, схожо на лоскітний шал під ребрами, запам’ятований з дитячих гойдалок.

- Я йду, буряки сапаю, а грядка навкруги Землі обгортається. А Земля крутиться. Як закінчу, то знову сюди прийду. Якраз і врожай поспіє. Можна цукор у радгоспі забирати.

- Чому я вас раніше ніколи не бачив?

- А то що?

- Романе Григоровичу, Романе Григоровичу, ми вже закінчили.

- Це ваші діти?

- Ага, всі двадцятеро. Іду, іду, сідайте в машину. Вас підвезти?

- Ні, я ще до Америки не досапалася.

Школярі кидалися грудками й несамовито горлали, поки бортова машина з написом «люди» позбирала їх, важко перевалюючись закам’янілими слідами від трактора, добулася на дорогу і задирчала в село. Катерина схилилася над буряками.

Має щось змінитися в крові, щоб і світ навкруги змінився.

От і зараз нізвідки запахло озоном. Хтось величезний прокинувся за лісосмугою, завовтузився, загарчав спросоння, спершу тихо, невдоволено, а тоді на повну горлянку, радіючи. На руку спала краплина, тлуста, холодна, вибила серед пилюки на шкірі світлу пляму. За півхвилини з неба вивернувся баняк з водою. Прицільно, на Катерину, яка стояла з брудними чорними руками посеред бурякового лану за сім кілометрів від села Тихі Води. Сухим залишалося хіба осердя дерев’яного сапельна. Та й то недовго. Такого дощу Катерина не бачила, скільки жила. Тихі Води за кілька хвилин могли спокійно знятися з місця, розправити вітрила і - гайнути світовим океаном, ковзаючи хвилями-велетами. За обрій. На багаті села. Мокра Катерина спрагло віддавалася купелі.

Загарчала машина. До неї біг цей, циганій, геть мокрий.

Чвакав чобітьми вмить розгрузлою ріллею, нечутно за дощем гукав. А тоді підхопив однією рукою сапку, другою Катерину, потягнув до шляху. Вантажівка заледве розгрібала двірниками на передньому шклі суцільний шар води завтовшки, мабуть, з півметра. Захекана Катерина опинилась у кабіні, а чорнявий почвакав до хлопців у кузов, напнутий брезентом. Звідти долинув вереск. Катерина витерла мокрою хусткою мокре обличчя і спитала:

- Це хто?

- Новий учитель. У сорокаквартирці живе. Мій старший у нього вчиться. То було в школу не заженеш, а зараз до вечора тирлуються там, - доповів водій Гриць на прізвисько Голубчик.

- Жонатий?

- А чорть його батька знає. Мені по барабану. Спитай у моєї, та все знає.

- Ну, що, вже все про мене знаєш? - чорні очі нового вчителя сміялися.

- З чого це ви взяли?

Катерина розсердилася на себе за вицвілу стару сукню, фартух, як у старої баби, брудні ноги, верейку. Ще й баба Маруся, стара ґарґара, вилізла, вуха розвісила.

- Не кричи на мене, я добре чую.

- Я не на вас кричу.

- Давай верейку.

- Он баба Маруся витрішками торгує.

- То й що? Я завтра їду до Києва. Справа є. Поїхали разом. Ти знаєш Київ?

- Базар. На площі Шевченка.

- Заразом і поторгуємо. Виходь на двадцять по восьмій.

Ждатиму.

- Чого ви такий певний, що прийду?

- Бо дуже цього хочу. А для мене «хочу» і «маю» одне й те саме.

- Ти не сильно швидко побіг?

- Якраз, аби вчасно добігти. Життя коротке.

На ранок Катерина знала, що нікуди не поїде. Ніколи в світі. Чого б це вона мала їхати? Сказав і сказав. А вона скаже «ні». І буде її слово проти його слова. Вирішено й підписано. Квит. Доки тягнула свого кошеля з двома трилітровими банками вранішнього молока, трьома десятками яєць, двома кілами сиру, двома банками сметани, автобус, повний бабів, шугонув повз неї. «От і слава Богу», - подумала Катерина. І мало не тріснула з люті кошелем об асфальт. Далі пішла поволі, не розуміючи достоту, куди подіти цей клятий кошель, бо найменше, куди хотілося зараз йти - вертати додому. Роман стояв на зупинці і курив. Взяв з рук Катерини кошеля.

- Пішли.

- Куди?

- До мене.

- Не піду.

- Я й не запрошую. Постоїш унизу, поки я це занесу.

- Навіщо?

- Ти що, дійсно на базар зібралася? Я в тебе купую все це.

Мені на місяць вистачить. Тримай гроші.

- Ти багатий?

Роман уперше подивився на Катерину без усмішки, навіть жорстко.

- Не багатий. Учора дали зарплатню. Позавчора не купив би.

Катерина не могла чекати під сорокаквартирним, на белебені. Зайшла в магазин на трасі. Від кого ховається, чого боїться? Міністра? Досвід тисячолітнього жіноцтва, що давно вже стало гумусом, підказував: все позашлюбне - приховуй. Як Зоя Космодем’янська партизанські секрети. І той самий досвід пхав її, не питаючись, невідь куди, щоб її ялове життя не залишилося самим дефісом між роками народження і упокоєння на затишних тиховодських м###огилках. Роман же Григорович поводився так, якби от жив на безлюдному острові. Або, скорше, як сеньйор: єдина реакція на думку васалів про його поведінку - наказати стулити пельку.

- Навіщо ти їдеш до міста?

- Тобі його показати.

- Ти киянин?

- Хочеш вирахувати, чи є в мене там квартира? Прямо запитай. Даруй, я не хотів тебе образити.

- Ти завжди говориш, що думаєш? Так незручно.

- Зозулько моя. Не бійся мене. Говорити правду дуже зручно. Вивільняє енерґію для основної справи. Не треба запам’ятовувати, кому що сказав. Чого і кого мені боятися? Я безсмертний і всесильний. Тримайся мене - полетимо. І вони полетіли. Пізніше Катерина марно намагалася відновити шалений день у Києві. Якась мара. Кінчала себе вдень роботою, а, засинаючи поруч п’яного Міністра, кожного вечора знову їхала до Києва. Продавши Романові дві трилітрові банки з вранішнім молоком, три десятки яєць, два кіла сиру, дві банки сметани. З кошелем.

Під теплими струменями душу Катерина дивилася на себе збоку. Як у книзі про життя після смерті, яку зачитала до дірок. Летить вузьким тунелем до веселого сяйва на виході. Іноді озираючись на своє, вже не своє тіло, там, позаду. Від першої зустрічі з чудернацьким, ні на кого і ні на що не схожим Романом, Катериною керував хтось, який краще за неї знав, що і як чинити. Слабко опиралася вона цьому потужному владному «йди», опиралася для годиться. Хто сказав - не можна? Всім - можна, а мені - зась? Що люди скажуть? А я - не люди? Я теж можу сказати. От і вийде: моє слово проти всіх їхніх слів.

Двері у ванну прочинилися. Катря сполохалась.

- Не бійся мене, зозулько, я тобі шкоди не заподію. Ніколи, поки житиму.

Роман обережно, як дзвінкого святкового кришталю, торкнувся краплини на її шиї, взяв її на пучку, підніс до вуст, спив. «Такого не буває» - останнє, що подумала Катерина, спускаючи себе з повідка.

- Чия це хата?

Вони лежали на завузькій канапі, навіть не вкритій простирадлом, бо не мали часу шукати, стелити.

- Хазяїн поїхав на Північ нафту добувати. Бо женитися хоче. Мій університетський товариш. Коли буваю в Києві, живу тут.

- Сам?

- Жив сам, а зараз буду з тобою, - Роман засміявся.

- Зі мною?

- А ти думала, що повернешся до свого Міністра? Жаме.

Це французькою «ніколи». Жаме. Завтра повернемось, я розрахуюсь у школі, за канікули вони когось знайдуть. І - сюди. Сьогодні я завіз до редакції свою статтю. Пам’ятаєш, ти мене чекала у сквері? Вони мене вже публікували, знають. Обіцяють у штат взяти. А ти не працюватимеш. Ніколи й ніде. Я зроблю собі кишеню на пузі. Як у кенгуру. Всадовлю тебе туди, проріжу віконце для світла і носитиму з собою. Кругом і завжди. І вдень, і вночі. І вдень, і вночі, і вночі, і вно…

- А скільки ще буде на Півночі твій приятель?

- Ще рік. Я працюватиму, як кат. За рік зроблюся великою людиною. Рік - це триста шістдесят п’ять днів, або вісім тисяч сімсот шістдесят годин, або п’ятсот двадцять п’ять тисяч шістсот хвилин, або тридцять один мільйон п’ятсот тридцять шість тисяч секунд. Тисяч секунд, тисяч сек…

- А моя мати?

- У тебе ж є старша сестра. Незаміжня і бездітна. Я з нею домовлюся. Платитиму. А ти приїжджатимеш щотижня, ліки возитимеш, харчі. Тільки не сама, а зі мною, зі мною, зі мно…

- Мені час додому. Ми ще встигаємо на вечірній автобус.

- Йди до мене.

Міністр навіть не помітив, що Катерина, поїхавши вранці на базар, повернулася смерком. Цілий день вергав і підключав газові балони самотнім бабцям і нагонорарився так, що мало не загубив і свого автопілота, який завжди справно доводив його додому. Він хропів на шлюбному ложі, не знявши робочих штанів та чобіт.

- Що трапилося, доню? - пошепки запитала стурбована Катрина мати з-за ситцевої завіси.

- Я вам зараз постіль поміняю, ліки дам, а вранці розповім.

- Дай то Боже, доню.

А на ранок Роман не з’явився. На що сподівалася Катерина, й сама не знала. Що він прийде сюди, до Міністра? Викличе до школи? Дасть об’явку по радіо? Гукне у мегафон?

Зашле сватів до заміжньої? Не прийшов на другий день. І на третій. Цього не могло бути. Щось трапилося. Катерина майже бігла до школи, не розуміючи до ладу, що скаже-запитає.

- Мені б… Романа… Григоровича. Я… мені… він мені книжку обіцяв.

Баба Мотря, яку всі називали Інвалідівна, бо батько її Нестор повернувся ще з першої світової інвалідом без ноги, і яка жила при школі прибиральницею, байдуже викрутила брудну ганчірку у цинкове відро.

- А він поїхав. Я бачила вчора. Ні, позавчора. По нього з Києва приїхали, машина прийшла. То сів і поїхав.

- Надовго?

- Не сказав. Машина прийшла, то він сів і поїхав. Ага. Ще сказав: бувайте, Інвалідівно. Інвалідівна ляпнула ганчірку на швабру. От і все. Катерина йшла додому, сновидно соваючи стопудовими ногами.

Що це було? Мабуть, НЛО, ні сіло, ні впало на Землю зайшло. Що це було? Мабуть, НЛО… Жаме. Бувайте, Інвалідівно!

Вдома надвечір у хвіртку загупав сусідський Валєрка.

- Тітко Катю, тітко Катю.

- Що тобі?

- Вам лист. Від Романа Григоровича. Він ще позавчора наказав віднести, а я його у книжку поклав, а книжку Денис Клименків забрав, а я шукав-шукав, а тоді в Дениса забрав.

Нате.

У щільно заклеєному конверті лежав папірець з зошита.

«Зозулько! Даруй. Трапилася нагальна можливість гарно заробити. Терміново перекладатиму українською останні партійні документи, для видавництва. Я хочу, аби в тебе було все. І все у тебе буде. Чекай. Р.».

Змайнув тиждень. Селом пішла чутка, що наш Роман Григорович став знаменитістю. І про якусь статтю в газеті говорили. Катерина схибнулася на чеканні. Все скінчилося швидко, різко, прозаїчно. Як годиться в житті, на відміну від мексиканських серіалів. За статтю його виключили з партії, вигнали зі школи, витурили з сорокаквартирного. Він потріпотів-потріпотів, як метелик у сачку, оббиваючи пилок наївності з крилець, попобігав у пошуку хліба насущного і в Києві, і в селі. Не знайшов нічого пристойного, кисень йому було перекрито раз і назавжди, вміло і надійно. Від голоду відбивався чорноробом у радгоспі, а від холоду врятувала його баба Сенька. З Катерининого життя зник. А за місяць вона дізналася, що вагітна.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 6

Бить ілі нє бить?

Вот вопрос. Бить!

Прєзєрватіви «лайф стайлз»!

Хоча умовно ресторатор Душман відкрився давненько, і його «Розслабон» набув певної популярності, - урочистої презентації не сталося, - Душман хотів, щоб усе було абґемахт. Прибуле з Польщі обладнання, біле аж біле, чекало своєї з’яви на світ з контейнерів, розміщених допіру у радгоспній коморі. Трактор за готівку і банку зрівняв ділянку навкруги, бригада алкашів за банку і банку вимостила доріжки білими плитами, понагортала тут і там купки каміння, з понтом - альпінарії, поробила мангали для шашликів. Дві тітки за турецьку кохтину і пляшку кожна понасівали серед каміння і пообіч доріжок живі квіти, поначіпляли, строго за картинкою з журналу, квіти штучні.

Електрик з радгоспу за готівку і банку провів кругом світло: на кухні таке собі просте, а в залі - з китайських вигадливих ліхтариків. І примудрився таки подати струм до гнутих неонових літер над входом. Щоб здалеку по трасі видно було яскраво-червоне - «Розслабон». Хоч не хоч, а заїдеш. Червоний, не тутешньої крихкої і негарної, а закордонної міцної та ловкої цегли паркан-бордюр випинався через рівні відтинки стовпчиками-вежками, на яких тріпотіли під вітром трикутні, під середньовічні, вимпели з написом «Розслабон».

Роботи було ще в###алом. Два кіоски в Києві, на станціях метро Оболонь і Мінська, і з десяток найнятих тіток на двох базарах, керовані з Турції владною рукою Нінон, у поті чола видобували з трусів та жуйок живі гроші. Душман у ще незвичній для себе ролі приватного підприємця крутився, як електровіник, впирався рогом, як папа Карло, орав, як залізний трактор і напружувався по самісінькі бивні.

«Мальчік хочєт в Тамбов, чікі-чікі-чікі-чікі-та». МальчікДушман теж хотів багато чого. Ба, й усього. Геть чисто.

Окрім каміння в печінці і гарячої смоли в чарці.

Того фатального для Занадтого і його жертви дня, Душман, зазвичай, зранечку крутився на будівництві. Кляті алкаші значно відхилилися від проекту - картинки з журналу. І держкомісія в особі Душмана мала вжити заходів. Траса була порожньою. У кінці вулиці імені 60-річчя Жовтня, яка впиралася в шосе якраз навпроти «Розслабону», бовваніла якась непевна постать. Душман упізнав Міністра. Діагноз поставити було неважко: труби горять, суне по ліки, мо’ із свайби хтось прокинувся і наллє.

Міністр, як ранковий серпанок, то хилитався, то стелився.

Слабкою рукою змахнув - вітав Душмана, побачив Жульку, яка не любила п’яних і, як завжди, роззявила пащеку, нахилився, аби дрючком кинути в неї. І раптом. Раптом з вулиці імені того ж таки 60-річчя Жовтня на великій швидкості вихоплюється темно-синій «жигуль», підлітає до Міністра і з усіх сил б’є його крилом по голові. Міністр і не кавкнув.

Душман завмер. Міністр, як підтятий, впав на бетонний бордюр головою і вмер. Авто гайнуло на Київ. Душман подивився на номер.

Міліцію покликав на місце пригоди чоловічий голос. Не ідентифікований. Душман не бажав ідентифікуватися в міліції, бо. Як написано в одній гарній старій книжці: «По праву давнихъ отношенiй и в силу взаимной симпатiи оне никогда не оставляли один другаго безъ теплаго участiя въ различныя минуты жизни». З новою зустріччю з правоохоронцями Душман, про всяк випадок, не поспішав. Вражений драмою, що розігралася на його очах, Душман схопився був за свій мобільний телефон, аж пригадав вичитане в газеті, що цей винахід дозволяє запеленґувати його власника у будь-якій точці земної кулі навіть тоді, коли по ньому мовчати, бо посилає на супутник сигнали. Коли ж по ньому говорити, то розмову зафіксувати - що два пальці обслинити.

Тому подався на пошту до Люби-поштарки.

Міліція Душмана допитала як потенційного свідка, але їм він сказав, що на той час ще до ресторану не прийшов і нічого цікавого на трасі бачити не міг. А на нєт, як сказано в однойменній опері, і суда нєт. Відтоді ось-ось дев’ятини по Міністрові, а Душман не визначився. Як і з міліцією не зв’язуватися, і свій інтерес уполювати. Типова ситуація:

«Що ж його робити, дорога редакціє? Як піду на танці, так - аборт».

Кліп про Душмана на пісню «Нє валнуйся, бабка, нє валнуйся, любка».

Біло-рожева Джеральдін з кулькової ручки, - повна пазуха принади, лежить у нього з одного боку. Друга така сама, тільки руда-рудісінька в усіх місцях, лежить з другого. Третя, ще огрядніша, з відерною фермою і кавуновими сідницями, вихиляється перед ним, скидаючи в темпі лахи і потроху залишаючись в мереживних трусах і мереживних панчохах. НЄ ВАЛНУЙСЯ, БАБКА, НЄ ВАЛНУЙСЯ, ЛЮБКА!

Геть труси, бій трусам! Труси - пережиток ганебного минулого. Труси - опіум для народа. Труси - прадажная дєвка імпєріалізма. ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, МІЛИЙ МОЙ ДЄДОЧЄК, ЧТО ЖЕ БУДЄМ ДЄЛАТЬ, СІЗИЙ ГАЛУБОЧЄК? Мір трусам, вайна калготкам. Труси - розум, честь і совєсть нашей епохі! Всі труси - селянам, а чулкі - рабочім! БУДЄМ ФЬЮ-ФЬЮ, БАБКА, БУДЕМ ФЬЮ-ФЬЮ, ЛЮБКА, БУДЕМ ЩЕ РАЗ ФЬЮ-ФЬЮ-ФЬЮ, СІЗАЯ ГОЛУБКА!

Зупинивши авто біля «Розслабону», Нінон вийшла не одразу. Повільно закурила, роздивилася довкруж. Бордюри, вежки, квіти, альпінарій-шмальпінарій. Ти ба, а ще п’ять років тому засмальцьований кухвайчаний Душман дружив з покійною Смітницею… Нінон прочинила дверцята. Давно не бачилися ми з тобою, Душманчику-любчику. Це не папіроска, це у мене в грудях шкварчить. Нінон заглянула в люстерко заднього овиду, струснула білими кучерями на півспини, як колись у Ірини Алєґрової, перевірила, чи міцно тримаються вони голови, і ступила до «Розслабону». Могутня, пишна і принадна, та ще й узута в останній писк моди - лаковані білі копита на дводюймовій платформі, з білими поворозками, що ліанами вилися на ренесансних литках і закінчувалися під рубенсівськими колінами, Нінон одначе почувалася невпевненою і хвилювалася. Вітерець грайливо заглядав під її шифонову спідницю, нарізану на клапті різної довжини, але марно спокушався залізти до пазухи, туго облитої лискучим рожевим.

З кухні визирнув, а тоді вийшов Душман - викапаний Чак Норріс, тексаський рейнджер, куцуватий та справний, у черевиках на золочених підборах зі шпорами, у пальмовій шовковій сорочці, щоправда, без крислатого капелюха. І без рудої бороди. «Йо-майо, што ж я здєлал-та, - сполохано подумав Чак, - за півгодини притириться з району Раїскакіска, привезе замовлене і розраховує на оплату натурою, тут таки, у підсобці. Що його робить, дорога редакціє?»

- Ти вже заїжджала до мами? - без здрастє сказав він.

- Ну, що, синку, скажи тьоті здрастуй. Шикидим ти мій, шикидим.

Нінон повільно посунула до Душмана, увіпхнула його до підсобки, штовхнула на канапу. Чікі-чікі-чікі-та.

Джульєта, вже молода мама, винюхувала селом харчі. Баба Параска її годувала тим, що їла сама. Картопляним супом, іноді замащеним салом. А малі Рексовичі, ще не зіпсуті життям серед людей, від природи знали, що собака має харчуватися м’ясом і тим не схожа на свиню або корову. Рексовичів собачий бог послав Джульєті аж дев’ятеро, та таких справних, крупненьких, - чотири сучечки і п’ять кобельків.

Жулька перетаскала їх зубами у налаштоване нею солом’яне кубельце, затишне й приховане. Між пришабєткою корови Берізки і сажем кабанця Андрушки, верескливого і вередливого. Жулька чула: Параска скаржилася на нього сусідці Макаришці, що він не їсть свинячого, чортова кров, а править з баби смакіток. Жулька знала, що Андрушка виправить своє, бо в селі до майбутніх людських харчів, які допіру рохкають, мукають і квокчуть, ставляться з повагою.

Не те, що до неїстівних собак. Жульчині пологи баба Параска проґавила, цуценят не закопала. Вціліли всі дев’ятеро.

Нехай ростуть, розійдуться селом, може люди й порозбирають.

Жульку-Джульєту село знало, але харчами не розщедрювалося - що це за мода така, чужих собак годувати. Іноді гарний кусень впадав, як манна з неба, від дачників. Голодна, висотана дзявкалами й жвакунами Рексовичами, Жулька-Джульєта вчащала до знайомої хати на Луговій, де торік оселилася київська родина, яка собак любила й жаліла. Бо й своїх мала двійко - Ладу і Антона. Антін кобельок був нічогенький, до любові завзятий і невредний, а от Ладка чорнорота, відганяла Жульку од хати, вишкіряючи загрозливі безробітні ікла. Пантрувала свої харчові терени, як прикордонник Карацупа з вірним Інгусом в одній особі.

Ладчина хазяйка, зглянувшись на скрутний матеріальний стан багатодітної матері, виносила Жульці щоденно, вранці й надвечір, по мисці смачного м’ясного навару з обрізками, попередньо замкнувши егоїстичну Ладку в хаті.

Рексовичам жульчине молоко з м’ясним присмаком дуже подобалося. Та дачники часто зникали, полишивши летючий м’ясний запах, який швидко вивітрювався. Наставала скрута. У прохарчових мандрах Жулька добігла аж до ресторану «Розслабон» на трасі. І дістала з рук хазяїна «докторської». «А ще кажуть, що нові українці - жлоби. Щоб тим, хто каже, пір’я в роті повиростало», - подумала тоді Джульєта, вертаючи до діток. Уключила «Розслабон» до щоденного маршруту.

Сидить оно біля бордюрчика і чекає. Культурно-ввічливо.

Душман нахабних не любить, а скромність поціновує.

Джульєта розім’яла лапи, пробігала туди-сюди, понюхалаобчитала всі обісцяні коблами стовпи, з’ясувала хто, коли і навіщо тут побував, знову сіла, втупившись у двері. Ввічливо поскавулила. Сидю, мовляв, чекаю. Знову посигналила, трохи голосніше. Згодом - на повний голос. Помогло. Чак Норріс у прочинених дверях скидався не на тексаського рейнджера, а на мокру курку. Тремтячими руками закурив, притулився до одвірка. Через його плече визирнула незнайома Жульці жінка, пригорнулася до Душмана.

- Падажді, - сіпнувся Душман, - дай собаку погодую.

Клацнув холодильником, присів перед Жулькою, висипав на газету накраяну ковбасу. Джульєта і жерла швиденько, і вдячно пасла оком Душмана, хай не думає, що безчувственна.

- Кишкни ти її, - висловилась зла тітка. - Принадиш, - спасу не буде. Клієнтів розпугають.

- Не можна гнати, - сказав добрий Душман і почухав Жульку межи вухами. - Через неї людину вбито. -???

- Міністра. Тиждень тому. Там, біля зупинки.

- Міністра? Петьк###а? Ой, Божечко…

- Я й питав, чи була вже у мами. Там би й дізналася.

- За віщо?

- Йшов похмелятися до Клименків. Після свадьби. А Жулька на дорогу, а машина хотіла об’їхать і Петра вбила.

- Спіймали? - І нє поймають, бо ніхто цього не бачив. Кромє мєня.

- Ціка-а-аво. Ну ж бо, підемо, обміркуємо разом.

Усамітнитися їм завадило шикарне темно-зелене авто, фортеця на колесах, що гальмонуло біля «Розслабону». Ловко вистрибнула незнайомка у джинсовому комбінезоні.

Душман рвонув назустріч - люди на таких автах заїжджають до його ресторану не о кожній порі року.

- Моє шанування, добродії, - у голосі жінки була приязнь, а у вимові відчувався принадний зеленкувато-доларовий акцент. - Мені сказали, що маєте закорковану питну воду.

- В асортименті. І нашу, і закарпатську, і джерельну.

- Мені ту, що пройшла радіологічний контроль. Хау мач?

- Ту доларз пляшка, - наперед виступила Нінон.

Гостя видобула з кишені калькулятор, потицяла пальцем, діловито сказала:

- Сімдесят і п’ять центів. Я ваші ціни знаю.

- А в нас сільська націнка, - спробувала нахабніти Нінон.

- Я знаю, десять копійок на гривню. Тобто за пляшку я маю сплатити одну гривню і дев’ятдесять копійок. Прошу допровадити мені за цією адресою двадцять пляшок «Джерельної».

Душман узяв гроші, дбайливо полічені до копійки, і папірець з адресою. Нінон зазирнула в папірець.

- А я знаю, звідки я вас знаю, - радісно засміялася Нінон, - це ж ви років із п’ять тому у баби Сашки зупинялися?

- Я.

- Душмане, поверни моїй гості гроші. Воду завантаж у моє авто. За рахунок закладу. Поїхали знайомитися ближче.

- Пані бабо Сашка, - загукала через хвіртку Василина Петрин, канадійка, зупинивши авто біля хатки, що вгрузла у землю поряд з новою єврооселею Федоськи Вовчик та її доньки Тіни Вовк. - Приймайте гостей.

Нінон ступила на рідну землю. Давно не була, давно.

Набігли на очі швидкі сльози. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала, ти водила мене у поля край села…» А рідна мати вже бігла зі свого обійстя. Витираючи ріжком хустки й собі сльози. Відчиняла хвіртку, падала на груди дочці. Здрастуйте вам ще й зблизька.

Життя - поет-пісняр, досвідченіший за Ониська Ониська, і полюбляє подібні рефрени. Як і колись, зібралися обидві дочки до маминої хати. Як і колись, нагодилася тут їхня стара знайома, заморська гостя з Торонта. Як і колись, умостилися за столом, випили по наперсткові і заспівали. «Ой, у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки. Чорнявую та білявую, третю руду препога-а-аную». Чорнявая та білявая рідні сестри Вовчик зустрілися без особливих сантиментів, проте вповні дружньо. Ревниво огледіли одна одну.

- Наче ти якась бліда, змучена, - поспівчувала Нінон. - У твоєму віці вже тра’ сильніший макіяж робити. Я дещо привезла з Туреччини, подивися. Родичці віддам за півціни.

- А хіба ти не весь його на себе вимазала? - подивувалася Тіна.

Канадійку запросили жити у єврокотеджі Вовчиків. Ні, ні й ні, - пручалися у Василині поривання до автохтонного існування, штовхали знову до баби Сашки на дерев’яний тапчан, на земляну долівку, до вигод на дворі. Так, так, так, - зваблювали єврозручності. І врешті перемогли. Знаємознаємо долю романтичних поривань: пасувати перед чистим, квітково напахченим сортиром.

По обіді Василина так подивувала шановне товариство, що й ну. Менталітет українського народу вона вже вивчила попередньої візити до Тихих Вод, а зараз мала мету зовсім конкретну: знайти й вивезти собі до Канади нареченого.

Справжнього автохтонного українського українця. - І прошу вас у тому посприяти. За гарні комісійні.

Відповідно участі кожного. - На розплід? - уточнила баба Сашка, а собі подумала: «Диви, сама наче нічогенька, хоч і рудувата. Кругловиденька, кароока, білолиця. І фіґура справна, не товста, не тонка, посередині. Не сказати - молоденька, але ловка. А нікому не треба».

- А що, у вас там хлопці гірші?

- Не в тім річ. Зараз у нашій канадійській українській громаді маємо проблему. Дівчата не вміють яйця засмажити, а хлопці басейна вимити. Все робить електроніка й електрика.

Зіпсуйся враз уся, й ми безпорадні і безпомічні, як кідс, себто діти, на безлюдному острові. Мій рідний дядько, брат матері, вивчив це питання: нам загрожує змізерніння й вимирання вже у правнуках. Людина без життєвих труднощів і фізичної праці не дасть гарних життєздатних нащадків. Чогось там у генах забракне. Дядько загадав двом своїм дочкам та синові виїхати в Україну, знайти собі пару, щоб рід не перевівся. Вони відмовилися. Тоді дядько повикреслював їх із заповіту й оголосив на їхнє місце тендер. Тендер на ґендер, серед родичів, які ще не брали шлюбу. Хто привезе собі справжню українську пару, успадкує десять мільйонів долярів. Я пристала на пропозицію… У вас якісь проблеми?

Ю о’кей? - стривожилася Василина, дивлячись, як повідпадали щелепи у Нінон і Тіни та кліпали очі у бабів.

- Америка, голі баби! - видихнула Нінон. - І як? - осміхнулась нарешті Тіна.

- Я тут майже місяць За кілька днів маю відлітати. Шкода розчаровувати дядька, але…

- Слухай-но, братів нежонатих у тебе немає? - Нінон запила стрес з чарки.

- Одружені.

- Отак завжди: не спіши казать на здоров’я, бо не до тебе п’ють. У мене в сільраді подруги працюють. Розіб’ємо село на квадрати… Тобі від скількох років?

- Від тридцяти.

- Від тридцяти до… скажімо, до п’ятдесяти…

- Ти що, Нінко, такі вже не годні на плем’я, - не втрималася баба Сашка.

- Цитьте, бабо, ви бізнес псуєте. Василино, скільки платитимеш? Покандидатурно чи порезультатно?

- Я тут сама одного запримітила…

- Запас кишеню не відтягне. Даси по п’ятдесят баксів за кожну годящу кандидатуру й вибирай. Згода?

Тіна не втрималась.

- Якийсь у тебе, сестричко, бізнес щоразу… То черви, то проізводітєлі…

- Маркетинґ. Ведеться пошук своєї бізнесової ніші, - подивувала зрілою концептуальністю Нінон.

- Ще одне прохання до всіх до вас, - Василина принесла з авта касетник, вмостила на столі. - Мій дядько Тиміш Огірок хоч і мільйонер, а мистець. Пісні складає. Просив, аби я розучила з кимось в Україні, записала в справжньому виконанні. Це його втішить.

- За скільки?

- Нінко, вгамуйся, не страми нас, - Федоська ляпнула долонею об стіл. - Давай, доню, свою пісню. Вивчимо. А що ж сам старий Огірок не приїхав? Ми б з Сашкою заспівали з ним безплатно.

- Нездужає. Тримається, каже, лише надією мого первістка охрестити.

Касетник заспівав речитативом, голосно, аби почули з Торонта у Тихих Водах: «Доки будемо один одного винити у наших гріхах? Доки будемо один одному дорікати. що робим не так? Доки будем хвалитись продажністю, все спихати на переляк? Кожний стань! Зу-пи-нись! Сам на себе подивись. Не суди, не паскудь, спершу сам добрим будь! Кожний знай, пам’ятай, що у тебе є твій край. Від когось не відбирай, а чим можеш по-ма-гай!»*. * Вірш п.Теодора Кукурудзи з Канади.

Довгенько мовчало співоче товариство.

- Мабуть, не втнемо, - скрушно похитала головою Сашка.

- Видать, стройова…

Сестри прокинулися вдосвіта. Поснідали, хто як звик.

Тіна двома філіжанками подвійної кави без цукру, але з сиґаретою, а Нінон двома бутербродами за своєю рецептурою: щедро наквецяний маслом навпіл розрізаний батон, вимощений ковбасою, сиром, салатом, залишками рибних консервів.

Від своєїперестарілої іномарки Нінон хтиво припала поглядом до Василининого авта. Джип утаємничено тьмянів тонованими вікнами і уособлював надихаючу максиму великого Мао: десять років самовідданої праці - десять тисяч років щасливого життя. І так, і сяк помаркетинґувавши, Нінон дійшла невтішного висновку: бізнес з Василиною малорентабельний. Як мінімум. Затрати зусиль вочевидь виявляться вищими за ефективність. На такий ризик можуть піти не багаті, а дуже багаті. Котрі дозволяють собі забаганки для багатіїв. От женихи років до двадцяти - товар ліквідний. Гарчать мотоциклами по всьому селу - ні роботи, ні перспектив. Щоправда, поробилися російськомовними, але ж десять мільйонів зелених… Кого хоч мови навчать.

У загаданих Василиною вікових параметрах Нінон відшукала п’ятьох конкурсантів ще або вже нежонатих. П’ять по п’ятдесят рівняється двісті п’ятдесят. Таки гроші. А чи не взяти з кожного претендента за внесення до списку гривень так по двадцять? Тоді очікуваний прибуток якраз потягне на три американські Бенджаміни Франкліни. Арифметичні дії з додавання і множення, як завжди, поліпшили настрій. І Нінон поїхала за адресами, аби розпочати попередню експертну оцінку.

Василині зазвичай солодко спалося, надто наснився Роман Коханець. У білих концертних широких штанях зі шлярками і брилі, грає на сопілці. Прокинулася пізненько, замріяно відшукала кухню - засмажити собі тост, вичавити апельсинового соку та зварити кави. Зайшла Федоська.

- Я тобі налиснички напекла. Сметанка свіжа.

- А як ви проводите радіаційний контроль?

- Сідай, дитино, бо вихолоне.

Василина повагалася, ковтнула піґулку радіопротектора і відважно сіла до столу. А поснідавши, подалася на Великий Луг. За Сашчиною хатою вийшла на ковбаньку, - цятку в зелені трави, побічний плід колишніх меліоративних робіт.

Ризикувати, то до кінця - звабила її ця зворушлива купіль.

Василина хутко роздяглася, увійшла не без страху у темну свіжу воду без кахляних басейнових берегів. Плаваючи білою рибиною в ставку, забачила над травою дві жіночі постаті, закутані до брів хустками.

- Що ви тут шукаєте? - гукнула.

- Безсмертник, - охоче відгукнулася одна з жінок. - Од печінки.

На прохання Василини докладно, кількокрот продиктували, де брати, як сушити, як молоти, як запарювати, як настоювати, як одціжувати, як зберігати, як, коли й скільки вживати. - І допомагає? - запитала рибка Василина.

- А дідько його знає.

Біля хати Семклити Василина припарканилася. Роман стрепенувся, забачивши, яку гостю вела через двір баба Сенька. Доки Василина не починала розмову з Романом, вочевидь не бажаючи мати свідків, баба мучилася на порозі: і не личить стовбичити, і кортить оволодіти ексклюзивом, поза сумнівом, сенсаційним. Вроджена вихованість і шляхетність перемогли, - Семклита причинила за собою двері з того боку, але не надто щільно. Проте Роман з Василиною перемовлялися стиха, лиш засміялися дуетом голосніше. А до того ж, як зауважив Стендаль, Господь нічому не дозволяє тривати довго. Візита канадійки не стала вийнятком з мудрого спостереження.

- Пане Романе, маємо залагодити справу до від’їзду, - сказала на прощання Василина.

Якби Семклита цікавилася книгочитанням, могла б натрапити в Романовій бібліотеці на «Правила свътской жизні и этикета» (С.-Петербургъ, 1889 г.): «Если кто-нибудь прилично и почтительно представляется вам во время путешествия, то нужно принять его учтиво, безъ принужденія и съ соблюденіемъ собственнаго достоинства. Впрочемъ, знакомства, завязывающіеся подобнымъ образомъ, должны оканчиваться тамъ, гдъ начались, такъ какъ случайно завязавшийся разговоръ съ мущиной или дамой, на пароходъ или в вагонъ желъзной дороги не даетъ еще права ни той, ни другой сторонъ считать себя знакомыми на будущее время». Та навряд, чи ця догма заспокоїла б бабу Сеньку. Палаючи цікавістю, вона вимкнула газ під недовареним холодцем і війнула по-молодому до Сашки.

Не одна вона туди поспішала. Гуркнув повз неї на мотоциклі Володька Кучеренко, не космонавт. Пішки випередив Василь Юхимів, званий Рашпилем. На одному велосипеді вдвох - брати Понизьки Іван та Хведір за прозвиськами Писькоха й Плосконог. «Завізно», - подумала баба. Грюкнула ще одна хвіртка попереду. Кетька Жук, по-сільському Борман привітав велосипедний тандем правицею догори:

- Хай літра!

- Хай закуска! - відповів Хведько Плосконог, якого за справедливість прозвиська не взяли свого часу до війська.

У спільному дворі - Сашчиному й Федосьчиному - за вкопаним у землю столом сиділа Нінон перед покресленим на кшталт відомості папірцем.

- Всі принесли? - запитала офіційно.

На обійстя зайшло ще четверо.

- А ти чого притирився? - підняла очі Нінон на Юрка Муштру, чорнявого, вилицюватого, з очима-щілинками серед пласких монгольських щік, бо його маму його батько привіз з Байкалу, з ракетних військ. - Сказано, потрібний українець.

- Я гражданін, як і ці, маю право, - Юрко лишився незворушним. - А як наш суд не поможе, в Гааґу подам. І двадцятка у мене, як у всіх. Записуй. Ще побачимо, хто тут українець.

Сашка і Федоська на заскленій веранді обрізали у цибулісаджанки чубчики. Те, про що вони гомоніли, реферативно можна викласти так:

Федоська: Честность, взаимное влеченіе другъ к другу и достаточная доза благоразумія съ той и другой стороны, вотъ основныя условия для жениха и невъсты при выборъ другъ друга.

Сашка: Не скажите, графиня, дъло родителей быть на стражъ интересовъ своихъ детей. Матеріальное благосостояніе и прочие второстепенные условія не замедлятъ явиться тамъ, гдъ отецъ и мать стараются упрочить въ будущемъ счастье своихъ детей.

Федоська: Приносить же въ жертву Ваалу искреннее влеченіе двухъ юныхъ сердецъ - это жестокость, недостойная родительскаго чувства.

Сашка не втерпіла и гукнула на двір Нінці:

- Та жени ти їх, зараз Василина приїде, скандал вийде.

- Потерплять. За такі гроші.

Замуркотів леопардом джип за парканом, м’яко цмокнули дверцята, увійшла Василина.

- Угоду касую. Сама знайшла.

- Я, я, я знаю кого, - рвонула на трибуну захекана Семклита, але її одсунула Нінон.

- Тобто як? В односторонньому порядку? А неустойка? - металево-ввічливо поцікавилася Нінон. - А моральні збитки?

- Відшкодую, - Василина стрімко подалася до хати.

- А ми? А наші гроші? За перегляд, - загомоніли екс-претенденти, посунувши гуртом до Нінонського столу.

- Я ж кумові лісапед продав.

- А я поголився.

- Цитьте! Ось, ось і ось ваші розписки. Цитую: в разі відмови застава не повертається. Перегляд щойно відбувся.

До нових зустрічей в ефірі.

- Це работоргівля! Ми - не раби, раби - не ми! - випнув груди вузькоокий Муштра.

- Алон занфан де ла патрі-і-а, - проспівала густим басом Нінон, - писатимеш в Гааґу, підкресли нігтем, де твої права чєловєка порушено.

- Я тобі всі мальви за воротами поламаю, - не тямив себе син ракетника.

- Свідки погроз, вам двадцятки згодом поверну. Тобі - дулю.

Претенденти схвально загули.

* * *

- Хтосе Хтосевичу, вітаю.

- Саме Самовичу, радий, радий. Як дружина, як діти?

- Молитвами Центру. Звітую. Ми визначилися. Ставимо на Занадтого.

- Пам’ятаю, це - прізвище. Мотиви? Підстави? - Є. І вагомі.

- Сподіваюся, ви прорахували. Зважте, що Москва ставить на Жінку-воїна.

- Не хочу піддавати критиці ваших аналітиків, даруйте, наших аналітиків, але. Можна домовитися будь з ким, підкорити будь-кого, наобіцяти будь-кому, побудувати стратегію і тактику будь на кому. Але не на жінці. Даруйте за двозначність. Російські технологи влади надто провінційні. Землетрус, виверження вулкану, всесвітній потоп - погані партнери. Ця країна і так не подарунок, а множити її ще й на непогамовного президента… Отже - Занадтий. Подробиці у звіті. Додам лише, що він на гачку, і справа нашого резидента, щоб гачок, бува, не розігнувся. Фінансовий звіт додається.

- Сподіваюся, він складений без фанатизму. Бо ви й так…

- Дешева рибка, - погана юшка.

- Раніше…

- Раніше була дешевня, а тепер дорожнеча.

- Ну-ну, нашому б теляті та вовка з’їсти. Я доречно вжив прислів’я?

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 7

Запор?

Багато хто страждає мовчки.

Доки не спробує «Ґуталакс».

Ефективний проносний засіб.

Потужний ефект! М’яка дія!

Щойно тепер Занадтий усвідомив, яким він досі був щасливим. Мав усе, що хотів. І навіть зайве. Працював, як скажений - на себе. Двічі на день голився, міняв сорочки.

Тішився, що життя нуртувало-кипіло. Пінилося справжнім шампанським й ударяло в голову, як віскі. Звик, що впізнають на вулицях, і це ще не дратувало, - тішився з власного обличчя на плакатах і ТБ-екрані. Тиждень, усього тиждень тому. Трапся це нещастя з ним колишнім, перспективцем з Великої Хати, як би повівся? В решті решт, поколінкував би, схилив голову на колоду, простягнув позитивні характеристики, зазирнув в очі шефові своїми невимовно щирими сіро-зеленими. І відбувся б сімейною розборкою без орґвисновків - там, де він служив, свого на кримінал не видали б, хіба вже як надто збочить на ідеолоґічному фронті. Тепер такий сумирний варіант геть за обрієм незворотного минулого. Народний депутат, а отже кандидат у «далєє-вєздє», позбавлений права каяття і смирення в обмін на співчуття і поблажливість. Який орґастичний галас розкочегарять опоненти і конкуренти, матінко рідна! Драматично, коли втрачати нічого. Трагічно - коли втрачати є що. Простирадла дратували, ковдра придушувала, подушки скручували в’язи.

Він видобувся з безсонного ліжка, увіпхнув ноги в капці.

- Куди, зайчику? Пантофлі взув? - озвалася Лідка, схудла на п’ятнадцять кіл, усього восьмидесятикілограмова. Удає, що вона - династія, з серіалів.

На кухні світла не вмикав. Закурив у кватирку. Сім років тому сказав: зможу зав’язати з куревом, зможу все. Зміг.

Зміг би, якби. Знову, як колись, несила ні про що думати, не здерши шурхотливого целофана з пачки «Пьєра Кардена», не помилувавшись кругленькими, досконалими, схожими на пляшки з молоком сиґаретами. Мов і не було нікотинової аскези. Завчено вкинув сиґарету до рота, прикусив зубами, клацнув похватною запальницею, - вона так ловко лягала в руку й легко протуберувала полум’я заввишки з долоню.

Перша, найсмачніша затяжка, затримана в роті, в легенях - уже можна думати. Те саме, по колу. Із будь-якої зацикленості колись навчився вислизати прийомами аутотренінґу, знав їх достобіса, а відпам’ятати зараз не хотілося. Паралізувало безглуздя того, що скоїлося. Якби наразився на пастку ворогів, на кілерів, на мочилів, не так кривдно. Бо гра така. То білими, то - чорними. А тут - досконала в своїй дурості дурниця. Собака вийшов на дорогу. Ти не схотів убити собаку і вбив людину. Шосе, бетонний бордюр, голова…

Завжди знав: єдине, що завадить йому - Терези, знак надто обтяжений нікому не потрібними чеснотами й сумлінням. Трохи не дотягнув з народженням до енерґійного, авантюрного й безкомплексного Скорпіона. Ось і зараз одна шалька цих клятих терезів - роки життя, праця, сотні людей над тобою, а згодом під тобою, нарешті - призи. Другої торкнулася мізерна, випадкова порошинка і викинула на смітник життя, працю, сотні людей. І призи. А він замість наплювати, розтерти, вжити заходів не може позбутися клятого кола: вбив, зник з місця пригоди, не надав допомоги, переховувався. Все, аллес капут, гаплик, аут, червона картка, фініш. Клямка. Шиздець. Опанувати себе стало синонімом вижити. Занадтий виконав кілька аутотренінґових вправ, владно навертаючи себе на злободенні клопоти, бо знав: робота - психотерапевт, кращий за Кашпіровського.

«Якщо за ці дні нічого не сталося, це обнадійливо.

Валєрчин «жигуль» - це справа техніки. Чи казати синові правду? Треба подумати. Людина, в якої є совість, нічого в житті не досягне. І ніколи. Це - аксіома. Розвидняється. А чого це я не спитав, кого збив?»

Коли Толік серйозно запропонував йому Великий Стрибок у Президенти, Занадтий попри всю свою амбітність сприйняв це як жарт. Покрутившись сенатором, добре второпав правила гри. Будь-хто, нехай з трьома головами для думання і шістьма руками для роблення, без ляльковода зі сталевими м’язами і грубим гаманом - нуль, газова бульбашка. Яку видно лише у воді. Без якої (води) вона (бульбашка) просто пшик. Так і відповів Толікові. Бо ляльковода, на жаль, не мав. А ставати посміховиськом на старість не хотів. Як той казав: «Я в соціалізмі тільки що пристроївся, і він мені ще не надоїв». «А ти спробуй, - спокійно відказав на те Толік. - А я тобі допоможу. Як старий друг. І не забувай, що зараз наша так звана політична еліта вимірюється і визначається не за байтами, а за децибелами».

Виснажливе мурашине створення нової партії, галасливої когорти люмпенів за плечима лідера на виборах, довершувалося. Сізіф-Занадтий викотив таки на верхівку свій камінь. Який, проте, ще непевно похитувався, чекаючи на шлюб з товстими гаманцями. В часи, коли епоха порожнечі змінилася епохою дорожнечі, і нащадки тисячолітніх землеробів потрапили в незвідь, Занадтий ще раз переконався, що вдатно вчинив, обравши за навчателя й гуру Толіка Люмбаґа. Їхню зустріч у новому житті цілком справедливо можна було вважати випадковою. Занадтий не знав: усе, що потрапляло в поле зору Люмбаґа, ознаки випадковості й стихійності втрачало раз і назавжди, а упорядковувалося й класифікувалося. Люмбаґо шкірою відчував, що хосен, надбаний за вміло дібраних друзів, перевершить усі матеріальні і моральні інвестиції в самий процес товаришування. Толік ніколи не помилявся. Природа запакувала у зовнішність такого собі вайлуватого Вінні-Пуха досконалий комп’ютер.

Люмбаґову здатність до аналізу й висновків перевіряло ще й життя. І нижче від четвірки з плюсом Толіків життєвий матрикул не знав.

Коли Центр (безперечно, цією назвою Толік, як і решта втаємничених, користувалися для похватності, бо достоту ані він, ані більшість дійсних та кооптованих членів ордену не знали справжніх розмірів і меж впливу цього глобального явища суспільної природи, закамуфльованого під численні евфемізми. «Сприяння», «проґрес», «розвій», «реконструкція», «удосконалення», «деміфолоґізація», «розчакловування», «фемінізація», «ґлобалізація» - нагребти до міксера подібні визначення, гарно перемішати, додати ще якусь екзотичну реінкарнацію чи напівпристойну реституцію вкупі з такою самою іпотекою і матимете назву на будь-який смак), отож, коли Центр натрапив на Толіка Люмбаґа, Толік второпав, що ґрунт - поживний і заходився вкорінюватися.

Справа під титлом «Занадтого - у Президенти» - перша, і від неї залежить… Об’єкт, на думку Люмбаґа, мав єдиний недолік: належав до племені, яке дозріває надто повільно.

Йому потрібні стимулятори й остроги. Це плем’я успішно нехтувало всі закони й закономірності розвитку цивілізованого суспільства, кашляло на правила, за якими небідно жило співтовариство «золотого мільярду», не хотіло усвідомлювати, що ринкові посестри - економіка й політика - дратуються, коли до них їдуть волами, зупиняючись під кожною копицею, аби салом заїсти, дрімонути та ще й поспівати. Довелося пришвидшувати події. Роботи було з Занадтим, ще й роботи. Втім, роботи вдячної, бо результативної.

Коктейль з природної чарівливості Занадтого і його, сказати б, відповідного теоретичного оснащення, міг стати коктейлем Молотова. Від Толіка Занадтий збагатився орґтехнікою вирощування людських спецстосунків. Тих, що виростають не на природньому гумусі почуттів і відчуттів, а на гідропоні взаємної вигоди. Наші новопосталі майбутні форди, рокфеллери, а також і ротшильди ще залишалися людьми.

Удатнішими, чіпкішими, але ще звичайними чоловіками й жінками, які в грошових безжальних іграх були самодіяльними аматорами і тільки вчилися вишуканому хижацтву в бізнесі і особистому житті. Вони (носії гаманців) надавалися до обробітку і могли дати врожай, лишень вимагали не дядьківського, а наукового підходу.

Стала в пригоді Занадтому викладена Толіком світова спецметодологія психологічних портретів потрібних осіб, яка використовується спецслужбами. Такий собі набірчик для супчика: як розмовляти з різними типами-архетипами, навіювати їм певну модель думок і вчинків або девальвувати їхню власну; як дивитися у вічі, жестикулювати, посміхатися, простіше кажучи, використовувати паралінґвізми, як варіювати короткі і довгі фрази… Занадтий зрозумів, чому досі всі секрети цього навіювання «сна на шелкавиє рєсніци» були засекречені. Були ще страшливіші за ядерні, бо їхнє застосування не потребувало складної технології і різних там чемоданчиків-валізок.

«Скипіле у революційному казані суспільство виносить на окропну поверхню гіпертрофованих невігласів, їхнє правління небезпечне для здоров’я більшости та їхнього власного, бо не зважають на трансмісії та шестерні історичних закономірностей. Не так економічних, як психологічних. Ми, мудрі люди, маємо проблему в тому, що наші недолугі зверхники мають дуже низьку здатність навчатися - не в коня корм. Ти, кицюню, інший. Навчабельний. І за те я тебе люблю, - говорив Люмбаґо, дириґуючи виделкою з нахромленим шампіньйончиком. - А почнемо ми, як книжка пише, зі створення навколо тебе піни мильних бульок. Піар називається»

Занадтий і Люмбаґо знайшли один одного в потрібний час у потрібному місці. Як Герцен - Оґарьова, Мінін - Пожарського, Маркс - Енґельса, Лєнін - Сталіна, а Вітренко - Марченка. Хто в історичних парах корінник, сплоха не розбереш, позірність оманлива, але достоту Толік мав Занадтого за політичного коника, на якого можна ставити у вирішальному заїзді, аби зірвати джек-пот. Певна річ, за певного тренінґу.

Толіків банк інформації живився неозорим Центрівським і містив досьє на багатьох упливових і грошовитих людей, включно з їхніми ахілесовими п’ятами, покійниками у підвалах і скелетами у шафах. За створення їм у недалекому майбутньому сприятливого суспільного клімату - щоб ніхто не зазіхав на вже надбане і не заважав його помноженню - ці жерці Ваала мали інвестувати у політичну кар’єру Занадтого. Все, як у цілому світі, хвалити Бога.

Доки малоосвічені недобитки-радянщики ремиґали давно пережовані і непоживні одсійки та одвійки здобичницької ідеології сусідніх північно-східних племен, несправедливо названої марксизмом; доки зманювали розчавлені за сімдесят років землеробські і пролетарські юрми ще свіжими спогадами про теплий накопичувач і ясла по дорозі на м’ясокомбінат; доки ще ледачіші на голову претенденти у нові пастухи забобонно сахалися загальновизнаних святців про класову боротьбу і діалектику, а тому, мов сліпі кошенята, цуценята, мишенята борсалися в хаосі перезмінки суспільного устрою, Толік Люмбаґо закасавши рукава, будував майбуття. Своє. І наше.

Звабити юрби і юрми і повести за собою вдається лише тоді, коли маси тої чи тої популяції схуднуть і запаршивіють до критичної межі. Кожен втратить індивідуальну силу і снагу, і лише збившись до гурту, чіплятиметься за виживання. Коли ще здатний. Приходь і орґанізовуй їх.

Кількома гаслами. Жодних глибинних істин. Тільки короткі вигуки, як от: ціпу-ціпу, паць-паць, киць-киць, сенс яких перекладається просто - зі (за) мною вам буде краще. Та й усе.

У таку гумологію (від гумусу і гуманності) Люмбаґо Занадтого не втаємничував, її осягати треба самому, все життя, але монографічно з засадами ознайомив. Настільки, щоб Занадтий поцінував слоґан нової партії, складений Люмбаґом:

Ми зробимо: життя - життішим! хліб - хлібішим! воду - водішою! землю - землішою! суспільство - суспільнішим! боротьбу - боротьбішою! проводарів - проводарішими! людей - людішими! світ - світішим! І Занадтий після деяких додаткових коментарів поцінував. Ай да Толік, ай да сукін син! Як Пушкін. Програму та концепцію Толік пропонував залишити для партійної старшини, капітанів і майорів, які завжди жадають папах і лампасів. Щось пристойне, загальноприйнятнонаукове, про людське око. А розтлумачувати тлустим гаманам їхні вигоди слід в особистих довірливих розмовах: калькулятивно, бізнес-планово. Щиро за формою, з достатньою часткою цинізму, аби переконати їх у серйозності намірів. Інакше виверганий на височінь партійно-владний камінь притьмом шугоне назад, до підніжжя і першим придавить його, Володьку Занадтого. Поки що не Президента.

За один оберт довкола Землі Янгол мусів зустрінутися з Кометою. Хвилювався. Що не кажи, за попереднього побачення і він, і вона були на дві тисячі років молодшими.

Врешті, справа не в сантиментах. Комета знічев’я, дозвільно не прилітає. Тоді, перед нульовим відліком нової ери, Янгол не знав, для чого його запросили до Божого Театру. Сидів на гальорці, а в партері і ложах - Архангели. Начальство.

Куратори аванґардних народів і націй. Що очолювали земний марафон людства. Михаїл, Гавриїл, Даниїл… Доручені ж Янголові українці тоді ще були аутсайдерами, ще навіть і ймення усталеного не надбали, бо перебували в історичному резерві.

Стратеґічних задумів Вищого Провидіння Янгол не знав і не міг знати - не до нього там. Знав лише виконавське: власна його кар’єра залежала від того, як покажуть себе підопічні на дистанції, коли і чи ввійдуть взагалі до групи лідерів людства, змінивши перевтомлених і виснажених, хто вже не спроможний витримувати загаданий історичний темп. Звичайно, щось підказував своїм ще оріянам та трипільцям, яким навіть національну форму ще не видали, сумлінно справляв свої тренерські обов’язки за методиками та інструкціями Божої Канцелярії і серед її номенклатури невисокого штибу числився не на гіршому рахунку. Може через це й отримав місце на прем’єрі. Й досі пам’ятає, як дві тисячі років тому переживав разом з партером і бенуаром, чи не переплутають люди долі, ролі і слова всесвітньої містерії. Пам’ятає, як завіса хмар розступилася, і всі прикипіли до зоряної рампи.

Ось Марія і Йосип дісталися Бетлехема, ось отаборилися у печері, ось Йосип освітлив ясла і показав новонароджене немовля пастухам, ось з Божого благословіння небесні піротехніки здійснили запуск Комети. Її побачили на Землі волхви і сказали: «Це нова зоря, вона яскравіша за всі інші.

Вона повинна мати особливе значення. Це знамення нам від Бога, що народився великий цар». Слава Всевишньому, тоді все пройшло як по-писаному…

Янгол прогнав спомини і зітхнув, бо розумів, що час його учнівства закінчено, від нього чекають пропозицій щодо його підопічного народу, а не лише виконання Вказівок. Перегорнув аркушик свого останнього улюбленого читання: козацького реєстру. Брюховецький курінь, Васюринський курінь, Ведмедівський курінь…

Кліп на «Козацький марш», вперше за новітніх часів оприлюднений Іваном Миколайчуком та Борисом Івченком у фільмі «Пропала грамота»:

ПАМ-ПАРА-БАМ-ПАРА-БАМ-ПАРА-БАМ. Виринають і постають безтілесні тіні споконвічних знайомців Янгола, ляскають по плечах, тріпають дружньо за крила, сміючись зваблюють хто чаркою, хто люлькою, хто шаблею. ПАМПАРАБАМ-ПАРАБАМ-ПАМ-ПАМ. Всі вони, перевтілюючись, знову й знову проходять земний шлях у нових обличчях, по тому злітають на небо з земних відряджень, звітують. ПАМ-ПАРА-БАМ-ПАРА-БАМ-ПАМ-БАМ. Хто виконував завдання краще, хто виправдовувався труднощами та обставинами. Залежно від звітів Янгол комплектував нову команду і відряджав у підвідомчу йому Україну. ПАМПАМ.

Хоч би що казали деякі дрібні інтриґани з Канцелярії, а таки він, Янгол з уже набутим титулом Український, вивів свій народ десь у середину скупчення націй. Набув солідного досвіду, і в світлі його персональної Божої Іскри вже мерехтіли йому і його українцям за цього рейсу Комети додаткове навантаження і підвищені вимоги.

Комета Хейла-Боппа, або по-тиховодському Хелейопса - добра оказія і слушний космічний момент. Саме в її хвості душі кандидатів у прийдешні месії проходять досконалий гарт для земного втілення. Досі рознарядки для українців Канцелярія не спускала, але під лежачий камінь вода не тече, а хто стукає, тому відчиняють. Він, Янгол, має саме зараз зробити прорив, прискорення, спурт, напроситися на прийом до Апостолів, щоб вони переконали Архангелів, і добитися цього разу місця на Хелейопсі й українцеві.

Чиї ж душі з Янголового активного кадрового резерву надаються до національної місії? В останньому списку задіяних козаків хто ще не втратив енерґетичного потенціалу? Ну ж бо: Грицько Шевченко, Степан Стельмах, Лук’ян Лукаш, Андрій Ющенко, Антін Грушевський, п’ятеро Ковтунів, Мисько Плющ… А тоді Грицько Президент та Іван Протоколяк.

В ###осаді залишаються Панас Невеселогородич і Хома Юдинеоко з Кузьмою Таксобі, Іськом Сраєм, Кіндратом П’яницею, Уласом Матюком і Динисом Стрілябабою. В останніх Янгол не дуже був упевнений, - нащадків їм не давав.

Але вони самостійно, потай від нього втілювалися, стрибали в гречку, розхитували дисципліну. Янгол самокритично зважив, що через його мнякий характер забагато українців лінуються марафонитись. «Маємо те, що маємо», «жиємо, як жиється», - ось що він таки проґавив. Їх вирядили боротися за майку лідера для загальнонаціонального заліку, а вони, кожний, несуть, мов на вістрі стріли, пущеної колись якимось довгокосим скифом-пращуром, свою окремішність і гоноровість, свою орґанічну немонархічність, своє «хата скраю», порівняно з яким англійське «мій дім - моя твердиня» - дитячий вереск на галявині. З індивідуальною супергординею, національним супернехлюйством треба кінчати.

Янгол своєю Іскрою Божою відчуває, що небавом, років через сто чи двісті, настане його черга стати на Божий Килим і відповісти на питання, поставлене руба: дано тобі і твоєму народові кращу ділянку в центрі Європи, природу, дай, Боже, кожному, омріяну Незалежність. То можеш ти їх приохотити щось зробити для себе самим? Бо Іван Бардак і Марко Шушваль, любителі Чорних Рад і безликої «слави!» та «ганьби!», вже кричать, що іншого люду у нашого племені немає, нехай усі однаково поціновуються, у нас і найгірші нічогенькі.

Думай, Янголе, думай. Є ще Кіндрат Умний, Грицько Писаний, Василь Вродливець, Іван Нетаврований, Матвій Безпечальний, Ярема Вічний, Клим Великий, Лесько Залізний, Кіндрат Здоровенний, Терешко Бистрий, Петро Моторний, Панько Велетень. Мо’ хоч їхнє сім’я стрепенеться? Зараз слушна нагода викохати Такого Щоб Зміг! Обрати такого, чия душа надалася б на трансформацію з нічого - у все, стала з нікого - всім, переступила поріг, що розділяє ніколи й завжди. І всі сказали б: як він зміг, то зможемо й ми. І в нас душа не з лопуцька. А не зробимо крок, то розщитають і його, Янгола, і залишать людність в Україні без представництва на небесах. Нічийною, тобто всіхньою. На запчастини для інших націй - гуртове-чортове. А житимемо подосьогоднішньому, то стане все людство Європи, Азії, Африки й обох Америк на наших кордонах і тицьне в нас пальцем. І говоритиме, і скаже: ТЮ!

- Скажи ти, Півториголови, кого оберемо, - Янгол звернувся до козака Степана, чия душа сиділа на пелюстку райської рожі-мальви і їла нектар. - У тебе ж на півголови більше ніж в інших. А решта цитьте, бо здається мені, вже переплутуєте, коли кричати славу, а коли ганьбу.

- Жереб, - присудив Степан Півториголови, утираючи з вусів нектар.

- Слава! Ганьба! - загукали всі.

Перекинули воза, поставили на заднє колесо Степана, дали в руки лозину довгу, зав’язали очі китайкою і крутнули Степаном. А самі утворили коло. Колесо зупинилося, лозина вказала на груди Яцька Балабухи.

- Що, Яцьку, маєш пра-пра-? - спитали в один голос.

- Та мав… - скрушно похнюпився Яцько, і сльоза скотилася йому на неголену щоку.

За обрієм веселково-барвисто-променистої крашанкиРаю, яка безпочатково і безкінцево намотувала свої орбіти, ширяючи в оксамитно-чорному Всесвіті згустком сяйва, морок ледь посвітлішав. Кришталеве яйце Раю линуло до точки, де мали перетнутися орбіти його та Хелейопси. Янгол струснув крильми, нетерпляче вдивляючись у нескінченність, підвівся з райського м’якого споришу під Деревом Добра і Зла. Он вона, красуня Звізда, випливала сліпучим пуголовком з довгим зірчастим хвостом. Свідок, а не судія. Попередження, а не кара. Віщунка, а не призвідця.

Янгол замилувався. Якщо сприймуть в Канцелярії пропозицію Півториголови, він, Янгол, візьме заслужену відпустку хоч на день, і приземлиться, аби натішитися видовищем Комети ще й з Землі. «Цікаво, - подумав Янгол, - а чому це в моїх Тихих Водах Хелейопса висить у всіх дворах над нужниками?».

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 8

Відмінна якість за меншу ціну.

Два в одному.

Навіщо купувати дорожче!

Сказати, що Занадтий повернув на знайому трасу до маєтку Люмбаґа з важким серцем - банальність. Дорого б віддав, аби відкрутити тиждень назад і їхати тоді, коли життя тріпотіло в руці впійманим у небі буслом. Спізнав, бач, чоловік, що сам лише погляд на знайомий краєвид, буває, викликає позов до блювання, як у вагітної жінки. Вікендна траса повна-повнісінька. Шурують туди-сюди автобуси, вантажівки, бензовози, молоковози. Розчепірившись на все шосе, як павуки, поволі трюхикають з ремонту комбайни. А найбільше закордонних авт, що стали нашими, сметанка світових технологій. Не наших. І що їх більшає, то гучніше преса торохкотить про зростання злиднів.

Лідка не вгаває ні на мить. Писклявий голос не дає зосередитись. Вона радіє успіхам свого мінусового бодібілдінґа і солодко уявляє собі, як плескатиме в долоні мадам Броварі…

- А там жінки ще будуть?

- Будуть. … та інші жінки, забачивши її такою стрункою. А вона поділиться з ними досвідом, порекомендує їх Віталію Костянтиновичу, він, такий лапочка, геть усе чисто в жіночих проблемах розуміє. Як подружка.

- Гарна подружка за такі гроші.

- Ти нестерпний. Слова не скажи. Одразу хамство.

- Стули пельку.

Лідка автоматично заплакала. Як лялька, коли натиснути на живіт.

- Ще бракувало. Даю дві хвилини. Оно зупинка, поїдеш додому автобусом. Скажу, ти ще в лікарні.

Дружина так само автоматично вщухла, видобула з сумки причандали. Заходилася ліквідовувати на обличчі наслідки.

Здоровий глузд у неї не зник з втраченими кілограмами. Занадтого зараз не варто дратувати, бо якраз вимкнув запобіжники. «Нічо, ще прийде коза до воза та й скаже ме-кеке». Гемоглобін знову заграв на щоках, Лідка кілька разів треновано стулила губи і випнула їх курячою гузкою, відновлюючи інтенсивність кольору без додаткового фарбування - Макс Фактор, косметика для професіоналів.

Вирішила в суперечку не встрягати, а відтягнутися на повний зріст у Толіка Люмбаґа.

Ось він, той паскудний поворот, той паскудний бетонний бордюр. Саме тут іронічна доля звела докупи модерний рекламний біґборд на високій палі з гаслом його партії «Життя повинно бути життішим!» і невеликий алюмінієвий хрест з паперовими квітами на ньому.

- Ой, диви, когось тут збило, - Лідка, знову вся в моменті, мало з вікна не вискочила.

Занадтий гальмонув. Лідку кинуло вперед і назад, на сидіння. Вона розтулила рота для критичного зауваження, та обличчя чоловіка підказало заткнутися. Занадтий додав газу. Оговтався. Чого тікає? Тоді був на іншій машині, в іншому одязі, з вусами. Ідентифікувати несила, коли й бачили. Хіба що собака. А вона мовчатиме. Він їй життя врятував.

Люмбаґи виділися здалеку. Чотириповерховий красень з німецької фігурної цегли під червоною черепицею. Вигадлива архітектура з балкончиками й вежками, обернений на схід солярій з полотняними тентами парасолів і темнозеленою облямівкою з якоїсь екзотичної ліани. Толік жив смачно. Вилизане подвір’я, ретельно дібрані ранні квіти, дизайнерські альтанки - під шатром соковитої зелені дикого винограду, у невагомо-колючому ореолі в’юнкої троянди.

Тенісний корт на місці колишнього селянського городу обнесений від стороннього погляду високим бетоном. Невеличкий басейн, в якому не спортивні рекорди встановлювати, а залюбки хлюпатися в спеку. Дерев’яний павільйон літнього харчоблоку, який Толік називав рестораном «Офсайд» (спершу надумав був назвати в стилі ретро «Бюро па закускє і випівкє», прикрасити портретами членів політбюро, вимпелами «Кращий за професією», «Зразкове робоче місце», «Єслі тєбє камсамолєц імя, імя крєпі дєламі сваімі» тощо, а як стало це попсовою модою, - передумав).

«Не правий Леонід Буряк, - подумав Занадтий, - коли каже, буцім у футбол грають не гроші, а люди. Гроші, любий Льоню, грають не тільки у футбол, вони грають у Супергру, набагато складнішу, цікавішу, доленоснішу. Життям називається. І завжди, завваж, завжди виграють. Навіть, коли порушують правила і, як Марадона на мондіалі, забивають гол рукою… Треба запам’ятати цей пасаж і принагідно використати у тості. Тільки треба додати, що Толік завжди грає за правилами, себто за законом. Бо Люмбаґо не любить натяків. А те, що вміє клієнтуру добирати, то звиняйте. Як відказав Гаррі Каспаров журналістам, цитувальникам крику душі люмпена, мовляв, Каспаров купається в грошах, а у нас на водку нє хватаєт: «Хто вам усім заважає так само купатися в грошах? Починайте з п’ятирічного віку сушити мізки над Є-2 - Є-4, ставайте чемпіонами світу, і гайда».

Чекали на гостей-забар. Жінки, перецілувавшись, цвенькали про своє («Ти уявляєш собі, вона сидить, як гвоздика. Вся нафарбована, напарфумлена, чекає. А він не прийшов і не подзвонив»). Хлопці, поручкавшись, заходилися розслаблятися, по-західньому пригублюючи чарки. Скрізь заклопотано снував Толіків управитель маєтку Його превосходительство Мочілов, або по-домашньому Вашик. Вбраний, на відміну від джинсово-кросівочних гостей, у неприступний костюм-трійку й крохмальну сорочку з метеликом, Вашик тримав під контролем гострого погляду все збіговисько. Прохання і доручення від гостей сприймав і виконував лише у ретранслюванні Люмбаґа.

Над обійстям линув Моцарт. Оце: пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам, пара-бам, пара-бам, пара-бам. Чистий, прозорий, безтурботний і залюблений у свою надземність жайвір.

Пара-бам, пара-бам, пара-бам-бам. Нібито розірвався разок перлів над бездоганністю ермітажного паркету.

- Кицюню, ходімо покажу щось, доки немає Кочубея.

Толік завів Занадтого до кімнати. На стільцях, на канапі, на столі, на фотелях і долівці розкошували сервізи, кухонні комбайни, дорогущі парфумні набори, два телевізори «Соні» і «Панасонік», мисливська інкрустована рушниця, колекційна шабля, манюні ювелірні коробочки.

- Я дібра, як ти кажеш, не ціную, ти ж знаєш, - Люмбаґо байдуже ковзнув поглядом по філіалу універмагу.

Занадтий знав. Толік не брехав. До статків Люмбаґо ставився спокійно. Щоправда, відтоді, як їх надбав. Мав інше гобі. «Як я не відчуваю лікоть поруч, мене нудить зі страху і непевності. Я погано сплю, - коментував Люмбаґо. - Знаєш, що в мене найтовще? Не гаманець. І не те, що ти, розпуснику, подумав. Записник з телефонами і адресами. І діловий щоденник з нотатками потреб усіх, на всі літери алфавіту. І я метушусь. Не назвеш мені жодного, кому б я не допоміг, не дістав, не влаштував, не попередив. Скажеш - а Гарікові Запорозькому? То він сам винен. І то я йому зробив камеру з краєвидом на озеро, а не на цементний завод. Дібра можна вкрасти, пошкодити, конфіскувати. Лікоть - ні. Перемагає - хто вкладає».

- Дивись. Хто б це міг подарувати? Ні за ким з наших такого не помічав.

Люмбаґо розгорнув невеликий, розміром з книгу, згорток.

З-під цупкого брунатного паперу з’явилася ікона. Не стара, бо трохи ще тонко-тонко так пахла чимось лісовим. Живицею либонь? З ікони глядів юнак у червоному плащі, защібнутому під борлаком. Плащ важко, нерухомо, непорушно спадає на ліве плече, на лівицю, вкутує якраз половину постаті. Де б’ється серце. Правиця з аскетичним солдатським хрестом відкидає праву полу плаща за плече, виставляючи щось темно-бузкове, схоже на жилет. Бронежилет. З-під нього брудно-зеленим струменем випливає рукав.

Кольору хакі. Обличчя юнака безхмарне, навіть трохи усміхнене. Дивиться просто у вічі, не відпускає, не дає уникнути погляду. Над темними короткими кучериками бездоганно тонко сяє німб. Пообіч у стовпчик, літера над літерою, шикується напис: «Св.в. Юрій Перемож».

- Що таке «се ве ве» і хіба є такий святий?

- «Се ве ве» - це святий великомученик, а Юрій Переможець по-нашому, це Георгій Побідоносець по-їхньому. У травні його іменини. А подарувала цього спецназівця тобі твоя сусідка з вулиці Лугової, на ім’я Тіна Вовк.

- Болтяра в томаті! Це ж та зірка, що прийшла на ювілей з Володькою Л###уковичем. Мене ще здивували її руки. Вона - малярка? Боже, з такими обличчям і орґанізмом скніти над іконами! Вона що - кілі-кілі?

- Вона - шпага з дамаської криці. Ще й розумна. Навіть занадто, як для Вальки з Тихих Вод.

- Кицюню, ця розумниця, здається, піднесла тобі гарбузика? Ге? Це не фатально. Коли харчі дорожчають, жінки дешевшають. Сусідка, кажеш? Вашик, Вашик, - Люмбаґо загукав у вікно, тоді схаменувся. - От бовдур, треба самому.

У вікні намалювалося серйозне Його превосходительство.

- Юстас Алєксу, - сказав він. - Орест Дмитрович Кочубей навідалися, з родиною і псом.

- Обслужи, обігрій, зараз буду.

- Толіку, даруй. Ти мовчиш і робиш незнайомий колір обличчя. Вже кілька днів по пригоді…

- Хтось щось?

- В тім-то й річ, що ніхто й нічого. Але ж воно не розсмокчеться. І ще. Кого… я? Хто він? Ти маєш знати.

- Анатолій Люмбаґо-Романов не знає лише того, чого не хоче знати. Але й це він повинен знати, щоб знати, чого він не хоче знати. Я не надто складно висловлююсь?

До кімнати зазирнула Мадам. Толік, не змінюючи тону, змінив тему.

- До речі, кицюню, я ще раз хочу вдосконалити свою візитівку. Як тобі такий варіант - Романів-Люмбаґо?

Політично, філолоґічно і зрештою патріотично.

Мадам зникла у дворі, поспішила на закличний вигук котрогось з гостей.

- А збив ти, кицюню, такого собі Балабуху Петра Ільковича, жителя села Тихі Води. Тридцяти восьми років, робітника радгоспу, одруженого, батька двох синів-близнюків тринадцяти років…

Кінець світу. Все, Занадтий, зе енд. Життя повинно бути життішим! Без тебе.

- Експертиза встановила, що хлоп напередодні добряче зловживнув. На ранок виявлено півтора промілє алкоголю, отож увечері було два-три. П’яний, як чіп, тобто вдрабодан.

Покійник рідко просихав, тверезого стану не полюбляв і успішно з ним боровся…

До Занадтого інформація кепсько доходила. Головне сказане. Він - злочинець і його дістануть. -… от і виглядало б, що ти невинний.

Занадтий не зрозумів - Тобі треба випити і розслабитися, - сказав Толік, - що ми зараз і зробимо. Кажу: от і виглядало б, що ти невинний.

Бо жертва сама грубо порушила правила руху, перебуваючи у стані вторинного сп’яніння. Якби не «але». Найнеприємніша частина мови, яка усім псує життя. Але аутопсія показала…

- Хто показав?

- Аутопсія, тобто розтин. Показала, що черепно-мозкова травма отого Балабухи могла статися лише за умови, що він спершу вдарився головою об машину, а тоді впав на бордюр зі швидкістю набагато вищою за швидкість падіння тіла лише під впливом, сказати б, земного тяжіння. Тобто ти припечатав його за значного перевищення швидкости.

- Тобто? - тупо перепитав Занадтий.

- Тобто. Нещасний випадок і смерть Балабухи спричинені водієм легкового авта марки «жигулі» темно-синього кольору або чорного - свідчення розходяться. У номері машини була двійка і трійка. На крилі транспортного засобу повинні залишитися характерні сліди. Де машина?

- У гаражі. А хто свідки?

- Двоє. Одна жінка бачила з-за свого паркану, а друга переходила шосе метрів за двісті. Не второпаю, чому ти сидиш з похоронним виразом? Все склалося не найгіршим чином. -???

- Покійний міг бути тверезим - раз, зіткнення могло статися вдень, коли на трасі повно люду, який радо перетворився б на свідків, особливо, дізнавшись, що можна прищучити багатого й відомого - два. Ти сидиш, у мене за бетонним муром і за моєю широкою спиною - три. Жодних сумнівів! Чую голос Льоньки-ґенерала. Маю стратеґічний план, деталі - листовно.

До кімнати знову зазирнула Мадам. Докірливо хитнула головою.

- Йдемо, кицюню, йдемо. Уяви собі, цю ікону намалювала наша сусідка.

Коли всі нарешті вмостилися у ресторані «Офсайд» на вербових окоренках за дубовим столом, виявилося, що зник хазяїн.

- Щойно був, - розвела руками Мадам. - Ніхто нікого не чекає. Те, що робитимемо до з’яви екс-ювіляра, називається аперитив.

Гості ініціативно потягнулися до пляшок, до вишукано простих високих склянок і маленьких чарочок.

- Бублик, голос! - скомандував розкішному пещеному голоспинному і кошлатоногому американському кокерспанієлю Орест Кочубей.

Бублик радісно зайшовся дзвінким гавкотом, заглушуючи неконкурентоздатного у цьому випадку Моцарта. Райдужна бульбашка-Міністр образився за Вольфґанґа Амадея, вибачився перед ним за земляків і порадив вічно живому не зважати на дурні вихватки просто живих.

В астральному світі теж усе підкорялося закономірностям та ієрархії. Якби довелося Міністрові відповідати на дурні запитання, як там, мовляв, на небесах, то відповів би коротко: завізно. Досі Петькові Балабусі й на гадку не спадало, скільки поколінь, від Адама з Євою, віджили своє, аби, вдосконалюючись у століттях, явити світові його, Міністра. І всі. Всі. Всі до одного. Померли. Лише приєднавшись до мільйонів, мільярдів, трильйонів, квадрильйонів та решти квінтильйонів душ, для зручності спресованих у райдужні бульбашки завбільшки з атом кожна, як ото в комп’ютерному архіваторі, Міністр ще й ще раз подивувався таланту Творця - орґанізатора цього огрому й хаосу в струнку систему. Де кожна душа, залежно від заслуг, мала свою орбіту й свою швидкість, свій графік просування до вищих шарів на переплавку і свої обмеження до Пізнання.

Проблеми виникали й тут. Тоді небеса тьмяніли, прикриваючи надземні розбірки товстими ватяними хмарами, бухкав грім, ляскали блискавки, лилися потоки дощових сліз. А по грозі небесне перемир’я пахло озоном. Міністр поки що одержав лише середній ступінь доступу до Безмежного Пізнання. Бо не мав надміцної оболонки доброчесности, безгрішности, або ґеніальности, яка деґентропує плазмовий згусток енерґії - душу, і тим одразу робить її вічною і безсмертною.

Доки світила над Землею комета Хелейопса, сумовитий Янгол мав час і мав натхнення гаразд підготуватися до подання Кандидатури. Він тримав обрану грішну міністрову душу на енерґетичному ланцюжку, дозволяючи їй вільні еволюції у надземних шарах, спостерігаючи чи надається ця душа до розвою. Залітаючи у новому просторііснування до ноосфери, Міністр почувався спочатку не дуже впевнено.

Тисячолітньої витримки коктейль з розумових еманацій людства був для нього ще заміцним, але вже привабливим.

«Так ось чим, виявляється, займалися всі, поки я там, у Тихих Водах, пиячив, як останній козел, - думала бульбашкаМіністр. - Чому ж я там відвертався від усього розумного, доброго, вічного, а тепер так радо сприймаю його?»

«Це відбувається тому, - пояснив Міністрові вчора академік Вернадський, - що людство живе у психозойську еру і повинно втямити, що все-все навкруги має душу. І ваша, Петре, душа зараз може вільно, без перешкод, сприймати душу світу».

«Ви маєте рацію, шановний Володимире Івановичу, - шанобливо відповів академіку Міністр. - Може й добре, що я сприймаю це лише зараз, бо відкрийся мені все не в тонкому, а у грубому світі, то мав би інформаційний невроз, прагнення полинути у віртуальну реальність і там залишитися».

Нові враження сповнювали душу Міністра незвіданим.

Варто було залетіти до щільніших прошарків астрального світу, як починав почуватися автором усієї світової поезії, малярства і різних там філософій. Як уже встиг йому сказати, щойно вони здибалися, Лєнін Володимир Ілліч: «Комуністом можна стати лише тоді, коли збагатиш свою пам’ять знанням усіх тих багатств, що їх виробило людство». Вчора, наприклад, Міністр створив такі рядки:

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую,

Старих нехай брика Пегас А красивий Іван Котляревський тільки красиво посміхнувся Міністрові і повчально додав:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.

Щоправда, до сороковин по смерті сила звички і цікавість до справ людських поки що переважала в Міністрові поклик Усесвіту. Отож райдужна бульбашка - душа Міністрової душі - стрімко летіла на обійстя до Люмбаґа і, наблизившись, стишила політ. Замилувалася вишуканим живописним вирішенням картини: соковита, всіх вальорів зеленого, оаза саду, гра сонячних променів, карнавал квітів, яскраві білі, червоні, сині плями одягу людей, палевий метушливий клубок собаки. «Арфами, арфами… Йде весна запашна, квітами, перлами закосичена», - у захваті загукав Міністр і знову не злякався, що заговорив віршовано. Моцартова «Маленька нічна серенада» доспівала останній акорд.

- Що за нудоту крутить Толік? - штовхнула ліктем Занадтого Лідка. - Як у філармонії.

«Льоха», - обізвався подумки Занадтий. Убійництво на шосе пробило в біополі Занадтого діру, туди зі свистом витягувало все, і насамперед чомусь - почуття до Лідки. Як обрубало. Отак прокинувся Занадтий, побачив голе, тлусте, мов подушка, Лідчине плече, жирну шию з пітнявими кучериками, зачув звичне пухкання. Вона й спала несамовито, як усе, що робила. Вуста щільно стулені, лише у кутику видих пробивав верхню губу паровозним чух-пух-бух. Подивувався, як це й досі не задушив її. Де були двадцять літ його очі, де були двадцять літ його вуха, де була двадцять літ його голова? Куди поділася дебела, але струнка і поставна дівчина з палкими синіми очима і ніжним пушком над примхливою верхньою губою, обличчя якої не потребувало косметики для професіоналів? Дівчина, яку він нестримно забажав з банального першого погляду, і яка не одурила його чоловічих сподівань. «Пара-цвай», - сказала тоді Семклита. «Дивно, - подумав Занадтий, - я не пам’ятаю нічого з тих двадцяти літ. Окрім ліжка». Що Лідка робила, де працювала, про що розмовляли і чи розмовляли взагалі? Мамко, льолю! - це все, що залишилося?» І хазяйкою Лідка виявилася такою собі. Харчі зазвичай варила бездушні, столовські, безнадійні, а на ювілеї і різні збіговиська, до яких був охочий Занадтий, завжди кликала подругу, ставну красуню, кулінарного ґенія. Тамара вичворювала Занадтим не святковий стіл, а поему, симфонію, ораторію: зір втішався живописом вигадливо прикрашених страв, нюх раював, вдихаючи аромати печеного, вареного, смаженого, про смак прозою говорити взагалі не випадало.

Лідка ж нікому не зізнавалася про авторство Тамари, записувала всі компліменти на своє конто, втішалася чужою славою фантастичної куховарки. Злодюга, через соломину не переступить.

Пристрасть, жага, хіть тіла до тіла, як сніг, накриває все, й квітники, й смітники. Вибілює, прикрашає, примушує крижані кристали вигравати під сонцем мільйонами гострих діамантових спалахів. Але настає невмолимо-весняний ранок, визирає сонце, сніг чорніє, стає схожим на дуплистий ніс п’яниці, підтікає і щезає, відкриваючи погляду те, на що впав колись. Або квітники, або смітники. Занадтому не поталанило. Лідка для нього на квітник не спромоглася.

- Розплющуйте очі, стуляйте роти. Прошу ще раз зазнайомитися. Ця неземна жінка - моя сусідка на ім’я Тіна. - І тім’ячко під поріділим волоссям, і вже помітне апетитне черевце, обтягнуте адідасом, все, все випромінювало приязнь у щасливого і вдоволеного Толіка.

- Якби я мав до всіх своїх чеснот ще й зріст, я б… Втім, не дарма помічено, що удатні чоловіки всі були невисокі.

Македонський, Лєнін, Наполеон, Кравчук, Плющ, Кучма. І Тіночка це обов’язково зрозуміє. Справжні мужчини не вивищуються над жінкою, а мостяться до її п’єдесталу.

«Зустрічаються двоє. «Боже, як ти виріс», - каже один. «Це я просто на свій гаманець став», - відповідає другий», - Толік, не вгаваючи, підвів Тіну до Занадтого, кишкнув Льоньку-ґенерала, вивільнив вербовий окоренок і всадовив гостю.

- До речі, Занадтий, я тебе викликаю на дуель. Тіночка ні за що не хотіла йти до нас, бо саме працювала. Вона - малярка. І талановита, як Мікеланджело. Як Андрій Рубльов.

Але я сказав, що тут будеш ти, і вона чомусь одразу погодилась. Цікаво, чому? Автопсія покаже. Ну от, любі мої…

- Кицюні, - хором відгукнулися гості.

- Любі мої кицюні, прошу налити. Перш ніж презентувати новий алкогольний шедевр Нашого превосходительства, у якого відкрився справжній талант винороба, я хочу знову почастувати вас ще однією фірмовою стравою. Старі друзі знають, а нові дізнаються, що Вашик - самородок, поетпримітивіст. Вершина його творчости на сьогодні подається на ваш розгляд. Вашик хоче надіслати його до Москви Путіну, бо досі вважає, що ми в «нєрушимому і свободному».

- Гімн ракетних військ стратегічного призначення, - урочисто оголосив Вашик і по павзі проспівав речитативом:

(Дальше идет мат),

Толік, втираючі сльози сміху, продовжив конферанс.

- Вашик сам дав назву своєму новому алкогольному шедеврові - «Пекельна смола, або Аромати раю». Не розпитуйте рецепту, - не викаже під тортурами. Зазначу лише, що основний інґредієнт - перець чілі, бо його смак не приховаєш.

Ваше превосходительство, прошу.

Урочистий Вашик обніс гостей скляною бунькою з рубіновим напоєм.

- Ситуація під контролем, шефе, - доповів, витрусивши останні краплини з буньки до чарки хазяїна. - У всіх холодна голова, чисті руки і гаряче серце. Можна починати.

- Отже, свисток, м’яч подається на кутовий, удар - го-оол!

- Слухай, кицюню, а звідки ти цю русалку знаєш? - просичала Лідка, коли гамір за столом набув звичних алкогольних децибелів.

Занадтий не відповів, бо у Орка Кочубея в руках з’явилася гітара і тенькнула, вимагаючи уваги.

- Вашиків приклад надихнув і мене, - оголосив Кочубей і заспівав, копіюючи відомого естрадника: «Давай скарєє, брат, налєй, за адвака-а-тав і врачєй». Тіна, яка сиділа байдужою за своєю склянкою з мінералкою, намацала в кишені джинсової курточки пачку «Пьєра Кардена» і підвелася з-за столу.

- Я з вами, - Занадтий, на ходу видобував запальничку й сиґарети.

- Ти ж не куриш, - щиро здивувалася Лідка.

- Ви що, не любите Кричевського? - образився Кочубей.

- Це не про мене.

- А що про вас?

Тіна повагалася. Якусь хвилину.

- Дайте гітару, - попросила - наказала.

Гітара пішла по руках, вмостилася у Тіни на коліні.

Тіна поклала гітару, взяла сиґарети, і не чекаючи реакції, подалася в сад. Занадтий - за нею. Ліда сіпнулася.

- Лідуню, а ось дивися, кого я тобі покажу, - Толік миттєво прикрив наступ Занадтого у новому стратегічному напрямі. - Це наша Мотря Орестівна, її батько Кочубей.

Мотря щойно побралася, і отой леґінь у чорному - її чоловік Ігор.

- Вітаю, - схлипнула Ліда, намагаючись пасти очима Занадтого і Тіну якомога довше. - І не просто «вітаю», а гірко! - скомандував Толік.

Гості загукали, чаркуючись з розпашілою гарненькою Мотрею Кочубеївною у ясних лялькових кучериках. Мотря тішилася, нарешті ставши героїнею столу. Така собі Мальвіночка-вередуля, вічне пещене дівчатко, пампушечка з безхмарними величезними сірими очима. Як сказано - на любителя. Ігор, Орків зять, виявився саме таким аматором.

Втім, не можна скидати з терезів і той факт, що він саме закінчував ординатуру медичного університету і мав шукати собі роботу. Що було значно зручніше, маючи тестем головного, нехай і патологоанатома.

- Слово щасливому батькові і тестеві, - виголосив Толік. - Але попереджаю, свої до Орка звикли, а решта начувайтеся: тости у нього специфічні. Патологоанатомічні.

- Авдіатур ет альтера парс, - голос Орко мав справжній чоловічий: низький, прокурений, хрипкуватий, з муркотливими нотками, і це примусило навіть Лідку на хвилину забути про дивну поведінку Занадтого. - Належить вислухати й іншу сторону, а не лише Толікові наклепи. Всі, кому нецікаво, пішли, і тут залишилися справжні друзі. Я нарешті відкрив універсальну формулу цивілізації. Ось вона: якщо сідницю привчили до підмивання, то підтиратися вона вже не схоче…

- Тату!

- Мотре, ти вже доросла, заміжня, а більше дітей, окрім Бублика, я тут не бачу. Отже, діти мої, дві вам батьківські поради: стрімко рухайтесь уперед, одержуйте від життя задоволення, але бережіть печінку, бо цироз її при розтині виглядає неапетитно. Чін-чін!

- Толіку, яка сідниця, який цироз? - справу було зроблено, Лідка забула про власну сімейну драму, як динозавр про об’єкт, що перестав рухатися, і не зводила погляду з Кочубея. - І який розтин?

- Лідо, просто ти йому сподобалася. Орко ще ніколи не був таким красномовним… Кочубею! Ти обіцяв розказати про свою найбільшу мрію.

- Просимо, просимо, - підпряглися грецьким хором гості.

- Я мрію побудувати величезний Луна-парк, а в ньому макет величезної людини. Лежатиме на зеленій галяві, як Ґулівер. До рота Ґулівера прокладу вузькоколійку. Сідаєш у кабінку і проїжджаєш весь шлях у нутрощах людини. Як проковтнутий кусень хліба - стравохід, шлунок, кишки, печінки-селезінки. На голограмах пообіч видно, як і що працює, перетравлює їжу, як скорочуються м’язи, виділяється шлунковий сік і таке різне. А наприкінці екскурсії виїжджаєш через задній прохід, як натуральний продукт життєдіяльності організму. Атракціон матиме серйозне виховне значення, екскурсії робимо тематичними. Про шкідливість алкоголю та куріння. Хай смалії побачать каверни в легенях, а пияки цироз печінки. А голодному процес перетравлювання їжі надовго відіб’є апетит, і він менше страждатиме. Ідея вартістю мільйон баксів*. * Патентуємо цю ідею. Чекаємо грошовито-креативних.

Або ж креативно-грошовитих.

- Ориґінально! Ґеніально! - схвалила публіка, а знайомий Толіків банкір простягнув Кочубеєві через стіл візитівку і стиха сказав: «Порахувати треба».

- Хочеш фокус? Запитай, скільки людина має волосин на голові, - Люмбаґо підштовхнув Лідку.

- Не вигадуй, цього ніхто не знає.

- Крім Орка. За це в академіках тримається. Слухайте всі.

Оголошую конкурс. Питайте в Кочубея все про людину. Якщо відповість, шампанське з мене, як ні - з нього.

Ліда зашарілася дівчачо і спеціальним кокетливим голоском повторила, як щось інтимне, напівпристойне:

- Скільки у людини волосин на голові?

- Білявих? Чорнявих? Рудих? - перепитав Орко, закасуючи рукави і оголюючи волохаті кінцівки, наче намірявся робити автопсію отут за столом.

- Таких, як у мене, - грайливо підбадьорила Ліда.

- Про фарбовані не знаю, а природно білявих - сто п’ятдесят тисяч волосин.

Ліда спалахнула і ображено закопилила губу.

- А рудого? - вигукнула Мадам.

- Дев’яносто тисяч.

- А брунетного?

- Сто тисяч.

- А скільки волосся на тілі?

- Двадцять п’ять тисяч, - Кочубей відбивав подачі зусібіч.

- А скільки вій?

- Верхніх сто п’ятдесят-двісті, нижніх п’ятдесят-сто.

Занадтий ішов за Тіною до трояндової альтанки. Сьогодні Тіна скидалася на хлопця. Джинси, такий саме куртасик, біла майка без написів, кросівки. Унісекс. «Маратонки», - згадав Занадтий.

- Прошу?

- Я кажу, у Болгарії кросівки називаються маратонками.

Від маратону.

Тіна увійшла до альтанки, сіла на дерев’яний ослін, поклала свого «Кардена» біля «Кардена» Занадтового. Покрутила у довгих сильних пальцях сиґарету, розминаючи. Нігті її були коротко підстрижені, під ними чорнів ободок - фарба, мабуть. Занадтий пас очима кожний її порух. І кожний порух гармонійно відлунював у ньому.

- А на скільки відростає волосина за день? - чулося від столу.

- На живому тілі на півміліметра, на трупі швидше.

- А скільки живе одна волосина у віях?

- Сто п’ятдесят днів.

Міністр був у захваті від Кочубея. Він раптом згадав себе, земного, і зробив кілька фігур вищого пілотажу, радісно виспівуючи на весь Всесвіт: «Ішла баба через річку та й присіла на льоду. Чіпляйтеся, раки сраки, я на ярмарок іду». І одразу ж покартав себе за вульґарність.

- А чому про Десну російською? - запитав Занадтий Тіну для затравки.

- Для дохідливості. А чому, коли вас представляли Володці-космонавтові, він спитав: той самий? - запитала Занадтого Тіна.

Тепла олія задоволення м’яко змастила його зранену душу, як воліли б сказати справжні художники слова.

- Бо я той самий і є. Ви дивитеся телевізор?

- Ця тлуста жінка в червоному - ваша дружина?

- Так.

- У неї цікаве обличчя. Як у хижої курки. А ті натюрморди - ваші друзі?

Занадтий образився. Холодно вибачився, вийшов з альтанки. Тіна його відверто іґнорувала, кльову не було, поверхню ставка вкривала ряска.

- У нас у селі була одна дівчина…

Занадтий озирнувся. Валентина в альтанці струшувала попіл і була певна, що далеко він не піде. Він і не пішов. -… її звали Фросиною, по вуличному Пріська. Жила сама, бо сирота. Добра дівчина, але трохи того. Її хату не обминав хіба що ледачий. Вона, бідака, за кожного заміж збиралася, по-чесному. Останнім був аґроном на прізвище Хитрий. Ходив-ходив… А тоді Пріську знайшли на бантині.

Повісилася. Залишила записку. Чотири слова: «А ти, Хитрий, помни».

Занадтий не любив загадок. Вони його дратували. Через те не читав детективів.

- Чому Хитрий? Ходили ж усі.

- Думаю, ті просто користалися, а цей - одурив і образив. - І до чого ваша байка? - терпець Занадтому вривався.

Валентина викинула недопалок.

- Хочте, я вам свої роботи покажу? Тут, недалеко, в кінці вулиці.

Люмбаґо уважним поглядом провів Занадтого і Тіну до воріт маєтку. Лідка теж побачила і вкрилася червоними плямами. Люмбаґо зрозумів, що за мить одержить «аторваниє годи».

- Лідуню, давай-но посидимо в саду, доки твій Занадтий виконає одне моє інтимне доручення, - Люмбаґо схилився до Лідчиного вуха і зашепотів.

Лідка миттєво вимкнула сльози і недовірливо глянула на Толіка.

- Слово честі, - Люмбаґо притиснув руку до грудей і віддано зазирнув їй у вічі. - Ти тільки не виказуй мене Мадам, згода? - І давно ти? - Лідка округлила очі, в яких уже світилася непідробна цікавість.

- Тс-с-с-с. Скрізь шпигуни.

- Толіку, кицюню, розкажи. Присягаюся, від мене ніхто нічого… А я було подумала, що Занадтий скакнув у гречку, доки я худла, як проклята.

Занадтий перестрибнув слідом за Тіною газову траншею, вкотре заприсягнувся відновити зарядку і хутко пішов за жінкою. Вже вірив Толікові, що все загараздиться, повнився чудовою травневою дниною, присмаченою алкоголем.

- Сюди.

Тіна з висоти зросту легко перехилила руку через хвіртку, одкинула клямку, пропустила Занадтого. Кругом сліди нещодавнього будівництва, але красень-котедж повністю вилупився з шкаралущі і вивищився над садком. Зупиняв погляд незвичний скляний дах другого поверху.

- Ще до ладу не обжилася, закінчено лише майстерню.

Маю працювати.

Відгонило фарбою, сирістю, пусткою, незатишком.

- Мешкаєте сама?

- З матір’ю.

Тіна відказувала коротко, як у суді чи в строю. Так, слухаю, нікак нєт. І це приваблювало. Мовчання для жінки - найвиграшна поведінка. Скринька, ключі від якої не знайдено, і яку не знаєш як відчинити, завжди увижається сповненою діамантів.

У майстерні Тіна всадовила гостя на раритетний стілець, гарно відреставрований або ловко підроблений під старожитність. На чверть просторого приміщення тьмянів комод.

Справжнє диво. Комод-будинок, комод-місто, комод-країна.

У чотири поверхи, з колонами, безліччю ящиків і шухлядок, оздоблений гірляндами з різьблених квітів і плодів. Дерев’яна мереживна діадема увінчувала всю споруду, сягаючи високої стелі.

- Подобається?

- Фантастика. Де ви його знайшли?

- У Бельгії. -?

- Я там розписувала собор. Замість частини гонорару взяла собі це і ще кілька речей.

- Хто ви?

Тіна готувала каву по-турецьки у прилаштованому для цього залізному ящику. Вправно пересувала крихітні джезви, загрібаючи ними гарячий пісок.

- Я - вовк.

- Ви хотіли сказати - вовчиця? - спробував пожартувати Занадтий.

- Я вас попередила.

- Дивний фах. Ікони - не жіноча справа. Не помиляюсь?

- Ні.

- То чому?

- Гарно платять.

- Відверто. Ви хотіли показати мені свої картини.

- Хіба?

Занадтий щиро зареготав. Уперше за тиждень.

- Як вас звуть?

- Володимир.

Тіна перебирала іконні дошки.

- А дружину?

- Лідія.

- А дітей?

- Валерій.

- Ви сільський?

- Хіба помітно?

- У нас у селі баби й діди - Параски, Христини, Фросини, Нечипори, Карпи, Савки, одного з них звуть Савусьок, Прокопи, Нестори, Орисі, Килини. Ваша теща - Семклита, є навіть один Северин, йому вже сто років. Ми, їхні діти, вже маємо на гурт лише п’ять імен: Ліда-Люба-Ніна-Галя-Валя.

А онуки - усі Валєрики і Свєти.

- То й що? - З цією жінкою не розслабишся.

- Так. Спостереження. Симптом. Або діагноз. Чи вирок.

Як глянути. - І що ж ви ще помітили в нашому житті?

- Ви поголили вуса.

Занадтий відчув легкий протяг під ложечкою.

- Кажуть, кожний чоловік має через кожні сім років міняти зовнішність, роботу, квартиру й дружину. Я почав з зовнішності, - Занадтий порадів за себе, відвертіше не скажеш.

Тіна нарешті поставила ікону на порожній станок. Святе Сімейство. Колір і світло розтинали простір ікони навпіл.

Божа Мати, просвітлена і лагідна, сидить у м’якому червоному пеплумі, тримає на колінах Дитя у білій льолі, під прихистком темного склепіння печери. За нею у напівтемряві ледве читається бородатий Йосип. На колінах перед Сім’єю три царі. На тлі світлого-світлого виходу з печери. До ніг Пречистої довірливо тулиться біленьке наївне овече дитя.

Проте з ікони струменіла не умиротвореність, а тривога.

Все написане за каноном, принаймні, без попсового модернізму, а водночас таке гостре, динамічне, як зведений курок. Хочеться відвести погляд. І водночас не хочеться.

- Щось мені навіюють ваші роботи.

- Ви бачили лише одну.

- Другу бачив у Люмбаґа. Ви йому подарували на ювілей.

- Я ніколи нічого не дарую. Тільки продаю. Ту у мене купив Володя-космонавт і подарував.

- Вас саму.

- Пр###ошу?

- Картини нагадують вас саму. Чи ту, кого вдаєте.

- Я вдавати можу, картини - ні.

- З вами важко змагатися. Щиро кажучи, не збагну, навіщо ви мене сюди покликали.

- А чого ви сподівалися?

- Та сподівався.

Бути відвертішим - неможливо. Невже вона аж така фригідна? Тоді кругом марш і не витрачайся. Він давно на лапках розучився стояти. За півроку вона кусатиме лікті, але потяг удаль загуркоче.

- Маємо час, - сказала Тіна і подивилася на Занадтого запалими бурштиновими очима з вогником на денці: так відбивається зоря на дні колодязя. - Мамо, це ви?

- Та вже, - почувся старечий голос.

- Ходімо, вас певно чекають, - сказала Тіна.

- А вас?

- Мені працювати, мене ніхто не годує.

Гіп-гіп-ура! Вікторія! Сама Ніка м’яко сіла з небес на широких своїх крилах. Гаразд, розумако, я приймаю запропоновані тобою правила гри - просуватися поволеньки, крок за кроком. Доки я впораюся з ДТП. А тоді тебе ніхто не питатиме. Немає такої жінки у Всесвіті, яка б відхилила мою пропозицію… Нема і не буде. Сама прийдеш здаватися.

Вони зійшли дерев’яними сходами, тримаючись за вигадливі бильця.

- Гарний майстер, - Занадтий поплескав по дереву.

- Василь Прокопович. Чоловік моєї подруги Параски Ничипорівни. Всю столярку зробив. Кращого немає в селі.

Навіть діжку може склепати.

На першому поверсі їх зустріли огрядна літня жінка, чимось невловимо схожа на Тіну, і сухенька жвава бабця.

- Знайомтеся, мамо, це Володимир…

- Петрович.

- Петрович Занадтий. А це моя мама Феодосія Данилівна і наша сусідка баба Сашка.

- Добридень, як ся маєте? - ввічливо спитав Занадтий.

- Дякуємо. З ніжки на ніжку, - була відповідь.

- Мамо, може вийдемо на двір, там світліше.

- Та не треба, я й тут бачу.

Жінки уважно роздивлялися гостя. Протяг біля серця знову насторожив Занадтого.

- Це не ви Семклитин зять?

- Я.

- Нечасто буваєте у тещі.

- Нечасто. Роботи багато. Я їй матеріально допомагаю, - Занадтий сам здивувався, що виправдовувався. - Даруйте, я справді маю йти. Дякую за каву. Сподіваюся, побачимось.

- Можливо.

Він намацав у кишені візитівку, подав Тіні. Вона прийняла її і уважно прочитала.

- Дорогу знайдете?

«Витурила як пацана. І правильно зробила. Що це зі мною? Деморалізація. Пальцем кивнула, а я чудак на букву ме й побіг. І дратує, мов жорстоке дитя собаку: дає заковтнути шматочок м’яса на шворці, а потім висмикує зі шлунку».

Тіна зачинила за гостем хвіртку, обернулася до матері і баби Сашки.

- Ну?

- Наче він, - непевно сказала Федоська.

- Наче чи він?

- Тоді був у друге вбраний.

- Ви казали, що добре його роздивилися, коли він вистромився з авта, щоб на Міністра подивитися.

- Не він. Той був з вусами, - встряла баба Сашка.

- Він був тут кілька днів тому. Треба точно встановити, чи того дня, коли збито Міністра. Приїздив на машині до адвоката з басейном… Сам казав, що поголився, - Тіна ще раз уважно глянула на візитівку Занадтого.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 9

Коли у вас міцні зуби, можна за них не боятися.

Можна навіть взяти та постукати по них!

Коханець не розумів, чому Катерина попросила його знайти вбивцю Міністра. Та не зважити на прохання не міг.

Хочеш чогось, роби все сам. Від нарождення до смерті. Бо сам працюватимеш на себе-коханого, а люди - на тебе, набриду-остогидлого, за мізерну невиплачену зарплатню. Хто зробить краще? Нумо, з трьох разів. Отож бо. Залишити світові можна єдину річ - власний похорон, який несила здійснити власноруч з технічних причин.

З чого ж почати? З того, що лежить під ногами. Бо шукаючи чудеса у Всесвітах, ми не бачимо їх під носом. Одне з найбільших - інформпровідність простору в українському селі. Конспективно: всі знають про всіх усе. Насамперед крок за кроком, міліметр за міліметром Роман спробував відновити фатальний для Міністра ранок. Найдивніше, що після кількох розмов з бабами на кутку зміг прослідкувати шлях авта-вбивці до зіткнення майже без білих плям на маршруті. Кінці сходилися до маєтку одного столичного адвоката, звідки у неділю вранці виїхав синій «жигуль».

У Катерининому дворі комета теж стабільно зависла над нужником. Моторошнуватим, тривожним виглядало зоряне небо з трансгалактичною гостею. Катерина третій вечір виходила на двір, ставала між японськими та українськими вишнями і задивлялася. Під кометою гарно думалося. Катерина ніколи не сердилася на Романа. Та й що то за слова-пилюжинки: «сердилася», «образилася»? Вона вмерла. Хоч мучило її зрозуміти Романа, але примирилася. Всього не поймеш. Мала діти - то мала жити. Жінок і чоловіків, мабуть, посіяно хоч і водночас, але різними цивілізаціями. З різних планет. Де на одній дихають киснем, а на другій - пропаном. Чи бутаном.

Хлопці зростали, пішли до школи, аж Катерина дізналася: не на продльонці затримуються, а вчащають до Романа Григоровича. Не тільки Міністренки линули до нього. «Роман Григорович сказав», - чулося останнім аргументом у багатьох школярських родинах від своїх малих короїдів. Чого чекав Роман? Міністрової смерті? А якби Міністр не загинув?

«Многія знанія прєумножают многія пєчалі, - повчально мовив Міністр-бульбашка, милуючись зоряним пилом хвоста комети Хелейопси, яка ще не стала для нього середником льокомоції*, одначе непереможно вабила до себе. - Якби я не вмер, усе було б не так. І це була б зовсім інша історія.

До речі, не такий він зблизька й гарний, цей хвіст, яким видається там, долі, між квітучими японськими та українськими вишнями наприкінці другого тисячоліття вашої нової ери». Але Катерині почути голос Міністрової душі було не дано. * Читаючи якось рукопис автора-канадійця, колишнього галичанина, ми натрапили на цього «середника». Виявилося, що йдеться про «транспортний засіб». Але «середник льокомоції» - значно вишуканіше.

З розумним ще не жила! Було б тоді, Романочку, ламати перелази, тоді, а не зараз. Не зупинили б її тоді ні рідня, ні чоловік, ні Романова бідність. Для українки немає греблі, яку б не здолала її л-л-юбов. Не Катерина зійшла з потягу кохання на станції розлука… «Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся плаче, бо пора». Хелейопса тривожно світила над туалетом.

- Катре, Катре, впусти мене, - почулося з городу.

Катерина не впізнавала голосу і налякалася.

- Хто це?

- З поля вітер, зі сраки гості, - то Нінон не вміла поночі намацати хитру клямку на городній хвіртці.

- Ніколи не думала, що люди такі жадючі. За гривню тебе перекусять, - заявила Нінон, опинившись у дворі, а тоді в хаті. - Випити чогось не хлюпнеш? Геть знервувалась.

Катерина тернула рушником стола, стукнула чаркою, тарілкою, пляшкою.

- А ти? Давай, подруго, спом’янемо Міністра, щоб зла не держав, бо не мирили ми з ним, небіжчиком.

- А й правда, - погодилася Катерина, - не все ж їм пити.

Зналися дівчата через п’яте на десяте, а от несподівано гарно їм засиділося. Випили по чарці: Нінон вихлюпом, Катерина ковточками. По другій. Гомоніли душевно. Нінон світу набачилась, слухай-не переслухай. А вже відмикаючи Нінон хвіртку, Катерина спитала:

- А чого ти городами приблукала?

Нінон позирнула за тин, а тоді притишено переповіла про вар’ятку-канадійку Василину, про її дядька, пришелепкуватого мільйонера, про експорт женихів за кордон і десять мільйонів доларів.

- Ти можеш уявити, щоб таку верейку баксів та за наших плідників, ге?

Посміялися.

- Коли ця людоловка об’явила, що вже сама знайшла нареченого, наші претенденти як показилися, - віддай їм гроші, плачені за перегляд. Виставили пікети перед моєю хатою, сказали вистежать і все’ дно віднімуть. Ось пробираюсь, як до Котовського, городами, городами. Жадюги.

- То віддай їм гроші і спи спокійно.

- Щас.

- То кого вона знайшла? - для годиться спитала Катерина.

- Не повіриш. Учителя бувшого Романа Григоровича.

Знаєш його?

Коли б ніч не прихистила Катерину, розписувала б Нінон всім і кожному, як та пополотніла на виду, як похитнулася, аж рукою за хвіртку вчепилася.

- А він… Роман Григорович?

- Ти що, не почула. Кажу ж - десять мільйонів зелених.

Зловісна Хелейопса гадючим хвостом вказувала на нужник. З лугу потягнуло болотяним духом. «І плакали айстри, що жити дарма».

Наступного дня Катерина рушила до баби Семклити, вперше зайшла до Романової оселі.

- Я до Романа Григоровича, бабо Сенько. Про хлопців своїх поговорити, - буденно пояснила Катерина.

- А що їм поробилося?

- Надумали школу кидати та в петеу йти. Прийшла порадитись.

- Ти тепер удова. Мо’ нехай їдуть. Там і харч, і хворму дадуть.

- Серед городських, без догляду?

- Не сьодні, то завтра… А ти ще молода, справна. Може Бог дасть. Не чула, кажуть мій зять приїжджав? До того, з басейном.

- Не чула.

- Гуляли цілий день, а до рідної тещі не зазирнув - як ви, мамо, така-сяка-чортова, може треба чогось?

- Як вам ліків, то я на базарі попитаю.

- Ти - вштива й щепетильна, всі знають. Нічого мені не треба. Я за Романом Григоровичем як за рідним сином. А мій зять, кажуть, за Вовчиківною старшою упадає. Лідка діжде. Валька Федосьчина шаландала світами, тепер грошви повно… Лідка дурепа. Пізня вона получилася, вишкребок.

А Романа Григоровича немає. Тут таке, ти хіба не чула?

- Та хіба мені зараз до чужого.

- Заїхала ота-от, з Торонта, на авті, вся виблискує.

- Канадійка?

- Машина. А жіночка нічогенька. По-нашому балакає. І поїхали з Романом у Київ. Казав, буде пізно. Приходь, доню, завтра. Воно ж діло молоде.

Рондо. Ще й капріччіозо. Бувайте, Інвалідівно.

Роман Коханець з Тихих Вод і Василина Петрин з Торонта їхали джипком трасою Чернігів-Київ до столиці. Роман скинув дома гумові чуні, бабисенчину верблюдку і вовняного старого светра. У джинсах, майці і легкій куртці видавався Василині зрозумілішим. З Василининої пропозиції вже не насміхався.

Василина перед від’їздом пильніше розгледіла Романову оселю, стоячи на маленькому, вільному від паперів острівці перед письмовим столом.

- Не подобається? Ця оселя нетипова. Ви, мабуть, бачили безліч новобудов-котеджів уздовж шляху? Баба Семклита у цій хаті народилася.

- Йє, йє, бачила, не треба пропаґанди. Не захищайте від мене своє життя. Я палка прихильниця, аби кожний робив свій вибір. Як у нас, скрізь у вільному світі. У вашій хаті віки за плечима. Хай би так і залишалося. Без модерного несмаку…

- А ви б зі свого електронного раю приїздили б сюди. На сафарі.

- Не гнівайтеся. Мені б згадати, що бідні люди не люблять, коли їх… Коли їм вказують на їхню бідність. Даруйте.

Просто я дуже відверта. Так зручніше жити. Через те мені тут буває дуже важко спілкуватися. У нас майже немає заборонених тем… А тут чомусь соромно перепроситися, що ти йдеш до туалету. Вам теж спочатку буде в нас… незвично. Але я завжди буду поруч.

- Даруйте, але я нікуди не їду.

Василина дивилася на Романа. Упертий як дядько Огірок.

Але ж достобіса гарний.

- Що то є?

Над ослоном, встеленим колись розкішним, та вже геть протертим до дірок карпатським коцом висіли географічні півкулі. У кружечок біля Києва встромлена шпилька. Від неї до всіх континентів - товсті вовняні нитки. І до Австралії, і до Полінезії. На кінцях ниток - довгенькі, мов рецепти, папірці.

- Це унаочнення моєї теорії Великого Пупа.

- Пане Романе, ви опікувалися мною і моїм автом. Я мала втіху побувати у вашій хаті. Ви ж не відмовитеся пообідати зі мною? А заразом і розповісте про свою теорію. Уперше в Україні мені трохи сумно і самотньо… Викрадати я вас не буду.

Роман щиро засміявся і погодився.

Кліп на легендарну «Червону руту» легендарної «Смерічки»:

ТИ ПРИЗНАЙСЯ МЕНІ, ЗВІДКИ В ТЕБЕ ЦІ ЧАРИ… Василина, кермуючи, нашорошила всі свої жіночі локатори і радари. І НЕ ТРЕБА ШУКАТЬ ТОБІ КВІТКУ НАДІЇ… Йому вочевидь подобається їхати в гарному авті поруч з гарною жінкою гарним літнім днем у гарне велике місто. БО ДАВНО УЖЕ ТИ УВІЙШОВ В МОЇ МРІЇ… «Мо’ ще не вечір, - думала Василина чистою англійською, - чому я маю відмовлятися від чоловіка, якого хочу, як нікого? Хіба це не знак долі, що дядькова забаганка помогла моєму серцю знайти себе?» ЧЕРВОНУ РУТУ НЕ ШУКАЙ ВЕЧОРАМИ, ТИ У МЕНЕ ЄДИНИЙ, ТІЛЬКИ ТИ ПОВІР. . .

А Роман тим часом натхненно просвіщав.

- Наші Тихі Води засновані тисяча сімсот якогось року.

Сюди вивезли хворих на сухоти. На лісовому деснянському березі покинули. Виживуть, чи ні, як Бог дасть. Люди вижили, заснували багате і щасливе село. Бо працювали на себе і на дітей, і їх тому самому навчали. Вилонювали нові удатні покоління. Красиві й сильні. А світ про них, спасибі йому, забув. Але знайшовся серед них один і навів на село воєвод і бурмистрів. Відтоді Тихі Води жили, як увесь світ: на роботящих та удатних воду возили, красивими й гордими шляхи мостили. Та ж кращі з кращих, як убиралися в колодочки, тікали звідси мерщій, у багатші краї, світ за очі. Бо розуміли, що. І ставали там пророками, міністрами, ґеніяльними письменниками і живописцями, маршалами і главами чужих держав і армій, винаходили для людства ракети і телебачення, нові ліки, шукали і видобували нафту й газ, золото й діаманти, через півсвіту клали рейки й шпали, розорювали землі, що зроду не родили, і вигодовували чужі нації, підживлювали їх своєю кров’ю та розумом. Я дослідив і позначив на карті, яку ви бачили, долі майже двох тисяч наших односельців лише за два століття. Вони склали славу різних країн світу у різних галузях людської творчости. Там записані лише най-най. Нобелівські лауреати, засновники наукових шкіл, володарі «золотої бутси», чемпіони світу й олімпійські чемпіони. Є навіть один вождь індіанського племені у вашій Канаді. Кільканадцять космонавтів тиховодського походження, один уже й за нинішнім громадянством - наш Володя Кучеренко. Я переконався: копни глибше будь-якого Патріарха Константинопольського чи голівудського ґвяздора, знайдеш діда-прадіда тиховодця. Ось і виходить, що ми - Великий Пуп людства. А ти кажеш - бідні.

- Страшенно цікаво! - Василина читала у Карнеґі, що розмову, важливу для мужчини, жінка має підтримувати будьщо. - А чому ж тоді ви такі бідні, як такі досконалі?

- Досі вважалося, що помилятися, бути слабкодухою, підлою, хижою і взагалі - «не такою» може лише людина. Індивідуум. А народ, нація - священні корови, недоторкані й непідсудні. А таки є нації удатні, ікласті, хитрі, підступні. І є слабкі, беззубі, беззахисні. Існує велика компенсація за такий розподіл чеснот. Історія час від часу великою ложкою у великому казані перемішує людське варево, обертаючи сметанку на одвійки. Більшовики влучили в яблучко гаслом: хто був нічим, той стане всім. І зобиджені Богом нації стали під їхні знамена. Українці - нація-феномен, годі шукати такої подібної. Діставши від прибульців елітні гени, народжуючи сотнями ґеніїв і тисячами талантів, вони, як спільнота - нездара. З великої літери Не. Феномен, зворотний феномену мурашника, де кожний мурашка - ніщо, а цілий мурашник - Мураха. Чому? Питання не до мене. Передано нам еґоцентризму, недодано… добряче чогось недодано. Чи то співочі зграями не літають, - зграями літають інші. Вихід: або міняти карму, зрозумівши, що кулак сильніший за безпорадно розчепірені пальці, або чекати на велику ложку Історії.

- Може не все второпую, бо мушу пильнувати дорогу. Чому ж тоді українці у нас, на Американському континенті, живуть заможно, мають поважні громадські організації?

- А хіба порівняєш українське національне лобі для своєї батьківщини у вашій країні, наприклад, з усесвітнім єврейським? Яке маніпулює президентами.

- Я над тим не думала.

- Яка в нас може бути держава, коли кожний українець - Цар і Бог, і Гетьман. Кожна родина та її дворище - держава.

А спілкування? Це не сусідська балачка через тин, а переговори міністрів закордонних справ і самміти на найвищому рівні. Ви ніколи не чули, як лаються баби навесні? Коли трактор оре городи. За сантиметри і міліметри межі вибухають гарячі точки по всій державі. Мільйони конфліктів. Бо це іноземна аґресія, порушення кордону, загроза суверенітетові обійстя. Якому на загал байдуже до запарканного світу - його ойкумена тут, по цей бік тину. Звідси не сприйняття нової інформації, вороже ставлення до всього, що йде з широкого світу, до перемін, до ноу хау, без чого неможливий поступ…

За роки стаціонару і аспірантури Роман вивчив Київ як абетку. І любив його. Як любив молодого Тичину. «Над Києвом - золотий гомін, І голуби, і сонце! Внизу - Дніпро торкає струни… Чорнокрилля на голуби й сонце - Чорнокрилля». А зараз Роман нічого не впізнавав. Ревниво дивився на сіменси, макдональдси, м###аркети, шопи і бістро. Втім, завважував, що европеїзація і американізація пішли столиці на користь. Чистіше, святковіше, схоже на місто, де живуть цивілізовані люди. Передки чобіт уже чистимо, гляди, й до закаблуків дотягнемось. Умовившись з Василиною про зустріч, Роман подався до редакції газети «Комсомольцідобровольці», де колись зопалу опублікували його «Ґарґар».

Позбувшись тепер ідеолоґічної цноти, а заразом і назви, газета вчилася працювати на панелях, де, звісно, й обличчя, і одежа, й душа мають бути привабливими. Виразними.

Штрикати в очі. Оголятися до негліже, до ню. Шеф прийняв приязно.

- Прочитав твій «Інфульс». Старий, це ґрандіозно і саме те, що треба сьогодні, - за старою комсомольською нахабністю редактор одразу перейшов на ти. - Я кажу: хто довго мовчить, той щось знає. Я перемовився з одним видавництвом, вони беруть. Друкують власним коштом. Ось телефон. Може, й гонорар дадуть. Бо - відкриття. Щось привіз? Я вчора дав першу подачу про тебе. «Коли мовчання - золото» називається. І підзаголовок «Про невидану книжку Романа Коханця». Як?

- Спасибі. Маю прохання. Життєво важливе. Або поможіть, або порадьте, до кого звернутися. В цьому журналістському розслідуванні знайдете й свій інтерес.

Погомоніли з годину. Роман виклав про вбивство Міністра все, що знав. І свої міркування.

- Він був на «жигулі», для мажора слабкувато, - засумнівався редактор. - Що ж ми маємо? Марку машини, колір, дві цифри номеру, подряпину на правому крилі, вуса.

Дізнаєшся щось - телефонуй. А про видавництво не забудь.

Його нещодавно купив один справний хлоп. Моя аґентура запевняє, що новопосталий видавничий інтермаґнат має гарні перспективи. Отож майструє собі громадянське обличчя. На красне письменство усі начхали, а він - підтримав.

Замість держави. Значить, хоче бути державою. Дай Боже здоровля. Комусь же треба. Скористайся… З тиховодським убивством треба попрацювати. Якщо з’ясується, що твої свідки бачили саме того… Як ти кажеш? Жертву Міністром називали?

Шеф черконув кілька рядків, натиснув на кнопку до секретарки.

- Свєта, забери це і - в досил. У завтрашній номер.

До зустрічі з Василиною Роман мав час і пошпацірував столицею. Дивно почувався. Вчора сидів у запічку баби Семклити, творив дійсність на папері і був деміургом. А оце розглядає на Хрещатику напівголих дівчат з веселими ногами, і вони йому подобаються. А ще кортить досі незвіданого смаку того, того, ще й он того на вулиці - суцільному прилавку. Ні. Свої купюри має донести до обіду з Василиною, хоч вона й запросила. Їсти коштом жінки - до того ще дорозвиватись треба. Доспіти. Мо’, Романе, вилазь із підпілля? Хто дорікне, що не заслужив кращого життя? Он скільки років розкладав своє багаття. Гей, вогню небесний, спадай уже! Піпікнуло авто. Сірий «форд» роздратовано вкляк перед Романом. Водій ще раз гуднув, мов матюкнув, кишкнув Романа і вдарив по газах. Деміургу, - ти тут ніщо.

- Тобі ніколи не казали, що ти схожий на Івана Богуна?

Обід з Василиною вже сягнув вечері. Органічно і приємно. Якби не муляло, що купюр ледь вистачить на десерт без кави. «Це не ґендерно, аби за мене платили. До того ж, запросила я», - Василина була з того світу, де жінки вибороли собі право самим платити за себе на вгощанні. Але бар’єри природи долаються стресово-біфуркаційно. Як ото літак долає звуковий. У таких випадках немає ради крім домучитися до своєї нової фази.

Тихий Андріївський узвіз, київський Монмартр (анітрохи не схожий, зронила Василина), де вони вмостилися у маленькій кав’ярні під величезним каштаном, теж слугував прикладом реінкарнації. Прадавня зневажена міщанська вуличка, століттями облуплена, кривенька, горбата, з запилюженими дикими хащами пообіч, зробилася тепер буржуазно-розцяцькованим притулком новітніх арт-ремісників, малярів-артистів, ювелірних гендлярів. І це їй пасувало.

Василина дарувала Романові день, коли все витанцьовувалося. Незлецько почуватися ще ого-го, коли на тебе отак дивиться гарна жінка. Незалежна, вона не впольовує собі утриманства, сама кого хоч занаймитує. Бо за нею Ніаґарський водоспад, справжній Монмартр, власний джипок, мат-тері його ковінька.

- А тобі хто-небудь казав, що ти схожий на Івана Богуна, Богданового полковника? - Василині Ніаґари, видать, було замало.

- Хіба тим, що не підписав би, як і Богун, жодного артикулу Переяславської угоди, - засміявся Роман.

Шампанське напрочуд було незфальшованим. Втім, аматор у цій царині, Коханець захмелів би сьогодні й від ситра.

На вечерю Василина перебралася у щось таке, що заледве трималося на білих круглих плечах тонкими шворочками.

Ясноока, приязна, повновуста, повноперса… Не заїжджай так далеко, Ромцю, гляди, аби тобі добряче не тпрукнули.

Чистою англійською.

Холодний спротив чи шалений опір, вочевидь,у Василинині плани не входили. Варто, думала вона, варто було сюди летіти, кинувши усі бізнеси, тобто справи. Пан Бог з ними усіма, з дядьком Огірком, його заповітом, вона сама небідна й беручка до діла. Кинути все, побратися з Романом, переїхати до нього у таку милу старовинну, мабуть, з трипільської культури, оселю, на отого старого коца на милому дерев’яному тапчані… Господи, які б у неї були гарні бебі. Роман заледве на стільці всидів, відчувши Василинину еманацію.

Нікому й нізащо не розповість Роман Коханець про потім. І ніякої тобі провини. Хіба буває винним вітер, коли надимає вітрила, чи снігова лавина, яку необережно зсунули зі скелі? Ластівки літають, бо літається… Добре, що як шляхетний мужчина, усе таки встиг попередити Василину: між ними нічого тривалого ні в Україні, ані в Ніаґарії не буде й бути не може, бути не може, бути не мо…

* * *

- Хтосе Хтосевичу? Радий чути.

- Саме Самовичу, найщиріші вітання.

- Які проблеми?

- Жодних.

- Кажуть, є сумніви.

- Не загрозливого характеру, все під контролем.

- Як почувається наш кандидат?

- Кажуть, карасі люблять, щоб їх смажили у сметані.

- У Центрі були відзначені слоґани його партії. Автора рекомендуємо заохотити. Такі люди нам потрібні.

- Це безпосередній куратор Занадтого. Через нього зараз йде ще одна акція. Видавництво «Мой сад». Це вихід на ринок мас-медіа.

- Дійте. Час розставляти крапки над «і», над літерою, якої, до речі, немає в російській мові. Доповідайте, як поведеться об’єкт. Якщо цьому карасеві дуже стрибатиметься на пательні (правильно вжив автохтонне слово?), ще не пізно розробити альтернативну кандидатуру. Врахуйте, йому доведеться стати на прю з Жінкою-воїном.

* * *

Сутеніло. Занадтий гнав до Люмбаґа. Візита була незапланованою і недоречною. Тон Толіка у слухавці мобільника здавався надто дивним. Село поночі було моторошнуватим.

Коли місяць бере відгул, село взагалі нагадує прифронтову смугу. Все зачаїлося за парканами, лише самотній мотоцикл-тарагайка де-не-де нагло дірявить тишу, та підглядає темну цноту прохолодної ночі промінь прожектора невідомого походження і призначення. Хелейопса заступила на нічну варту і вже трохи змістилася у просторі, вказуючи сліпучим ядром своїм точно на Люмбаґів туалет. Порожньо й тихо було на Люмбаґівщині.

- Де Толік? - запитав Занадтий у Мадам Броварі.

- У кабінеті. Володю, що тобі туди подати?

- Дякую. Кави. І то солодкої.

У кабінеті розмова урвалася, щойно Занадтий переступив поріг. У фотелях біля каміну сиділи хазяїн, патологоанатомічний Кочубей і міліцейський ґенерал Харченко.

- Військова рада. Заходь, мін херц, - сказав Толік.

- Аби не Переяславська, мін херц, - кисло осміхнувся Занадтий, вмощуючись у четвертому фотелі, підсунутому Його превосходительством, невідомо звідки матеріалізованим.

- Вашику, простеж, щоб гарно були замкнені ворота. Ці хлопці у нас ночуватимуть.

Вашик чітко крутнувся і зник.

- Ми обговорюємо склад твого майбутнього Кабінету міністрів. У хлопців є цікаві пропозиції. Ось Олексій, наприклад переглянув увесь свій менталітет і хоче тобі відрекомендувати…

- Що я переглянув? - ґенерал витріщився.

- Менталітет. Тобто особовий склад ментовських ґенералів.

Реготнули. Навіть Занадтий. Знизу гукнула Мадам: «Що там сталося?»

- Нічого, кицюню, менталітет засідає, - відказав Люмбаґо і вів далі. - Ні в кого не викликає сумніву, що наш кандидат у Президенти на найвищу посаду Володимир Занадтий має всі підстави зробитися лідером харизматичним. Даруйте на слові.

- Харизма на маразмі, - роздумливо зітхнув сам харизматик. -? - Люмбаґо. -! - Занадтий.

- До чого це я? - Люмбаґо відсьорбнув кави.

- До наших баранів, - хихотнув Харченко.

- Формула успіху проста. Харизма претендента плюс новітні виборчі технології. До речі, ось поглянь, кицюню, Льоня склав список людей з МВС, на яких ти можеш покладатися не лише після, а й уже. А від себе додам: кращого міністра внутрішніх справ, ніж Олексій Харченко, не знайти. - І кращого міністра охорони здоров’я, аніж Орест Дмитрович. І кращого міністра юстиції, аніж ти, Толіку. Я правильно вас зрозумів? - тон Занадтого чувся далеким від жартівливого. Толік Люмбаґо не відвів погляду. Спокійного і уважного. Сьорбав з порцелянової філіжанки, чекав на відповідь.

Занадтий міркував. Він не Карабас-Барабас. Цей ляльковий народець не оберне його на ляльку. Присутні мусять це знати. Як і те, що він мусить знати, що вони знають. Річ не в тім, щоб весело і невимушено пообіцяти менталітетові високі крісла. Це можна. Вони чекають посутньої відповіді. Ґарантій. «Так» означало не лише, бути чи не бути їм міністрами, а й йому, Занадтому, президентом, це означало заприсягнутися не порушувати правила гри й надалі. «Ні» відкривало їм можливості застосувати силу. Адже людина в лабетах прикрих обставин - не те саме, що людина без прикрих обставин. Простолюд і демагоги називають таке шантажем. Врешті, «шантаж» просто слово. Незгірше за інші. Якби проти нього були зібрані докази, менталітет натякнув би.

Чи не надто швидко ти побіг, Толіку Люмбаґо, поки що не Романів?

- А якщо я скажу «ні»?

- «Ні»? Він. Мені. Скаже «ні»?! - Люмбаґо дав собі волю.

- Я не можу! Ґвалт! Коли нам уже насточортабридне не робити хоч щось самим, а жебрати гітарі на струну, а собі на прожитіє?! Якби я знав хоч одну націю, яка хотіла б нас завоювати, я б їй у ноги вклонився і кликав, як колись ми кликали норманів приходити і княжити, бо самі… Тобі все це треба розжовувати? Як «мама мила раму» чи «Анна унд Марта баден»?! Подивімося на себе! Глина! Мертві бджоли!

Сирі дрова! Їх і так, і так підпалюють, а вони лише чадом пшикають. Діждемося, поки сусіди гасом сідницю підмажуть, вмить запалаємо. І ти такий самий. Як казав Лєнін: гівно. Його на смітнику знайшли, відмили до чистого, а він нам фіґвами малює! Його підбирають, захищають, рятують, врешті дають шанс щось зробити для себе ж і для свого народу…

- Слухай ти, рятівнику нації, я б без роздумів записався в президенти тільки для того, аби зафундувати новий орден «За заслуги перед Батьківщиною. В особливо великих розмірах» і дати його першому тобі, - Занадтий урвав Люмбаґову істерику. - Я просто марновірний. Не хочу нічого загадувати на після перемоги.

- Чого ти боїшся? Читати класику треба. Зокрема Юрія Липу «Призначення України». Коли Ніколай Перший призначив міністром фінансів ґенерала Вронченка, той відмовився, пославшись на некомпетентність. Так Ніколай йому відказав: дурниці мелеш, ґенерале, навіщо тобі кваліфікація, коли є огром інструкцій і юрма спеціалістів, яка в них розбирається. Вони все і зроблять. Я так керую державою, - сказав цар, - а не якимось міністерством. А втім можеш інструкцій і не читати. Хвалити Бога, у тебе є для цього я.

- Саме цього я і боюся, - Занадтий щиро посміхнувся і гукнув, щоб почула Мадам унизу. - Мадам, рибко моя, де кава? - І передай Вашком сьогоднішню пресу, - докинув Толік.

Вашик урочисто заніс тацю з паруючою джезвою, філіжанками, згортком газет. Поставив на столик біля каміна, ковтнув.

- Кава не отруєна, можна вживати, - і вийшов.

- Чи не рано ти задрав хвоста? - Толік узяв газети, знайшов потрібну, з окресленим червоним фломастером текстом, подав Занадтому.

Серед оголошень популярної, галасливої, нахабної газетки тлусто і виразно проступило: «Власника темно-синіх «жигулів», у номері яких є двійка і трійка, просять терміново зателефонувати в редакцію. Будь-яка інформація буде солідно премійована». Занадтий ковтнув сухий камінь у горлі. Хвацький Ален Делон, як у комп’ютерному спецефекті, стрімко стерявся, перетворюючись на себе в безпорадній старості. Люмбаґів джокер нагло сміявся, покривши Занадтового козиря. З цим треба кінчати. Гаразд, хай тільки запакують його невроз, його страх за злочин у якусь капсулу і відішлють у минуле. А там буде час і буде кебета… - І не думай, кицюню, одурити нас, - прочитав його думки Люмбаґо. - Як там у нашій піонерській обіцянці було? «А якщо я порушу клятву…», - Люмбаґо як ґвалтівник Мічурін не чекав милості від природи. - На цьому вважатимемо урочисту частину закінченою. Переходимо до танців під баян.

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 10

«Кармен»: взула і забула Ще здалеку побачила Катерина джип біля семклитиних воріт. Одібраними ногами пройшла повз. До неї загукали баби зі спостережного посту на лавці біля бабимарусиних воріт.

- Бачила? Притарабанилася зранку. Позавчора в Київ їздили, він повернувся вдосвіта, Семклита, як з водою в роті. А ти куди?

- Та ж на дев’ятини ходжу запрошую. Але, бачу, невчасно.

- Чого невчасно, - зраділи баби, - йди, йди, у тебе справа до Сеньки, не зважай. Тоді розкажеш.

Катерина вдихнула рідного повітря. Кого й чого їй боятися? Вона на своїй землі. Ця земля й Романова. А як усякі там думають, що за гроші все можна, хай вимітаються в свою Канаду і там поліпшують породу хоч з дідьком лисим.

Аж тут сенчина хвіртка прочинилася. Їй. Назустріч. Йшли.

Роман з канадійкою. Вигляд мали: Роман як завжди, канадійка - невеселий.

Василина й не глянула на Катерину, попростувала до свого джипа.

- Катю, проходь, я зараз, - Роман, як тримав перед гостею хвіртку, так і не ворухнувсь, доки авто жваво не рвонуло з місця. Повз бабів, на трасу, на Київ.

- Чому ти мене покинув, Романе? - спитала в його кімнатці.

- Я тебе любив, аж не міг дихати. Я вважав, що світ на моїй долоні. А життя значно простіше. Закрутили мені краник і по всьому. Кисень - по краплині, хліб - по крихті, воду, повітря - аби не здох. Тих, кого в концтабори, хоч годували так-сяк. Мене, всевладного, безславно викинули на смітник. Я волав, я бився, де я тільки не був. До кого не ходив, в які очі не заглядав. Стіна. Відвернулися друзі, начальники наказували пахолкам не впускати, двічі арештовували. Щоб знав. Що я міг тобі дати? Сісти на шию поряд з Міністром і хворою матір’ю? Бачити, як ти починаєш мене ненавидіти, вибиваючись з останніх жил? Спасибі Семклиті, дала притулок…

- А зараз ще й хату одписала. Як опікунові. Товаріщ уже й печатку поставив, - баба Семклита занесла миску холодцю й дві ложки.

- Півня старого вчора зарубала. Їжте на здоров’я.

- Спасибі, бабо Сенько. Я вже маю йти. Приходьте до нас на дев’ятини.

- Прийду. Міністрова баба і моя матка були сестри. Він мені не чужий. І на гробки піду. Як ніг не одбере, - і причинила за собою двері.

- Я зробив, що ти просила, - Роман простягнув папірець з ім’ям та прізвищем. - Спершу ми знайшли машину, а тоді…

Катерина мовчки ковзнула папірцем до кишені.

- Катре.

- Що?

- Петро і Дмитро - мої діти?

- Мої, - відказала Катерина.

- Я так і знав. Мої. Тільки-но вперше побачив. Ще маленьких. Я вчу їх усьому, що знаю, і вчитиму далі.

Катерині тихо плакалось. Роман торкнувся її щоки пучкою, підніс сльозу до вуст, випив. Добре, що ми дивимось мексиканські серіали. І вже знаємо, що буде далі. Катерина вголос схлипнула і впала на Романові груди. Він притулив її до себе і, цілуючи, говорив.

- Бовдур, який бовдур. Уже мали б п’ятеро дітей.

Хлопців.

- Ні, одну дівчинку.

- Гаразд, буде дівчинка. Катруся. Як ти і моя мама. Мене поновили в школі. Як поберемось, ти з хлопцями переїдеш до мене.

- Чого це до тебе? Тепер і у мене можна. Хата своя, велика.

- Хай. Тимчасово. Я збудуюсь. Для великої сім’ї. А хлопців усиновлю і дам своє прізвище. Будуть Романовичами.

- Не треба. Вони звикли Балабухами.

- Мої сини - Балабухи? Нізащо.

Як завважив молодий Тичина:

Здійсняються мрії, химерні, забиті,

Я справжніми бачу колишнії сни. І жити ще більше я хочу на світі.

З приходом цієї, як щастя, весни.

Занадтий нетерпляче гуднув «фордом» черговому роззяві.

Думка «набуваю спеціалізації чавити людей» з файлу свідомості про луснуту голову на Собачому хуторі вже не вмикалася болісно. Настала ясність: ось свої ворота, ось - чужі. Ці захищаємо, в оті забиваємо. З менталітетом. Люмбаґо з Харченком і Кочубеєм - не автори його п’єси. Хіба що режисер з помрежами. Той невидимий драматург озвучив ними свої вимоги, як платню за Великий Стрибок. Це - як стій. Звісно, після інавґурації апетити цього Шакеспеара можуть зрости, напевно зростуть. Проте й його, Занадтого, можливості опиратися теж зростуть. Тоді й поміряємося на паличці і подивимося, в кого галіхве ширше. Зараз - виграти. Турбувало інше: хтось, покищо невідомий, розпочав полювання на Занадтого. Втім, ворота вже готова захищати команда, демонструючи дриблінґ, беручи пенальті. Люмбаґо унадієний, хай крутиться.

Занадтий завтра зранку мав виступати на студентській спілці. Хай молодь зрозуміє свою вигоду від союзу з ним. І не самі лише молоді кар’єристи, а й пофіґісти, репери й рокери, які стануть незабаром його, Занадтого, народом. Треба, як любить цитувати його син, щоб стіморол був вільний від цукру і щоб усіма відчувався смак майбутнього.

Валєрка після відповідного факультету робився комп’ютерним богом. Занадтий, перевисаючи в майбутнє, відбув у сина нічогенький вишкіл і вже впевнено клацав мишою свого ПК. Віртуальні ігри не сподобалися. Грати треба в житті, штучні ігри для невдах. Але щось у віртуальних зацікавленнях сина було серйозне. До решти не тямив, але застерігся: хочеш керувати людьми, орієнтуйся не на попередніх, а на наступних. Попередніх навіть до керування лопатою можна допускати лише після шестимісячних курсів, це не ті, хто натиском пучки можуть на тому кінці планети залізти до чужого банку, і не лише даних. Але це не касує теорію, за якою змінюються вбрання і зачіски, засоби спілкування і здолання простору, а людина - вразлива й на 80 відсотків створена з води, якою була ще до першої з’яві комети Хейла-Боппа - такою й залишилась.

Різниця певно що є. Якомусь Несторові-літописцю колись казали компетентні хлопці у бобрових шапках: «Нє лєпо лі ни бяшет, отче? А-ну, старенький, що ти тут нашкробав про князя нашого Ігоря? Щоб на ранок було тут - отак, там - отак, а цього взагалі не було». «Ні за що, - мужньо відповідав їм свідок для майбутнього, - ні за що. Краще зберу свої пера й еміґрую. У Тьмутаракань». «Як, - щиро дивувалися хлопці в шоломах, - на переламаних ногах і з зідраною шкірою?». А сучасним шоломам тільки й клопоту клацнути своїм мікі-маусом, і гаплик сучасному Несторові, хенде хох. Відчули різницю? Людина така сама, а спілкування різне, не поспішай казати, що це - дурниці. Якщо хочеш від людей, чого хочеш, маєш знати адекватну новій ері мову, не засиджуйся в українцях, яким усе буде, як було.

Подав голос мобільник. Віднедавна він віщував не лише службові та ділові клопоти. І хоч Занадтий поклав собі задушити в зародку прокільчену лав сторі, бо ховатися, бігати, як зайцеві, брехати - розкіш для службовців з дев’яти до шести, а він на це не має права, таки сподівався, що Тіна обізветься. І вона зателефонувала. Запросила на свою персональну виставку. Занадтий не вагався. Тіна усміхалася. Занадтий забув про свій твердий рішенець, жартував, хизувався зірковими знайомими, красиво тринькав гроші, розпустив хвоста. Тіна приймала подачі. Але зійшла з корту після першого сету. Мав сам їхати додому. Де сиділа Лідка. І от учора Тіна знову зателефонувала. Додому! Лідка, звісно, без вагань збрехала, що він у відрядженні. Тіна дістала Занадтого вже в офісі. Призначила побачення у себе на квартирі.

«Ет, не для пса ковбаса, не для кицьки сало!» - Занадтий енерґійно потягнувся, кров побігла веселіше. Доведеться скоротити прес-конференцію. Знову затуркотів телефон, синів подарунок. Добирав, каже, сигнал лагідний, бо різкий пробиває незагойні дірки в аурі. Нам дірок не треба.

- Слухаю.

- Тату, це я. Ти не даси мені завтра свою машину? Мушу їхати, а на станції сказали, що до завтрього з моєю не встигнуть.

- На якій станції?

- Техобслуговування. У мене праве крило пом’яте. Я давав машину Костику. Мабуть кудись в’їхав, а мені, гад, не сказав. Приходжу в гараж, а в ухє банан.

- Ти. Здав. Машину. На рихтовку?

- Там роботи на день. Не хотіли брати без довідки з міліції про зіткнення, я забашляв добре і взяли…

Занадтий мало не в’їхав на клумбу. Гальмонув. Вдарив обома руками по кермові. Ще раз. Вони в Люмбаґа все розрахували і все передбачили. Крім одного. Сина він не попередив.

- Станція? - знову схопив телефон.

- На Корчуватому. А що?

- З дому сьогодні не виходь. Ні з ким чужим не спілкуйся.

Чекай на мене, - Занадтий відімкнувся, не дослухавши запитань.

Телефон затуркотів знову. До бісової мами! Телефон не вгавав. Занадтий взяв слухавку.

- Толік! Тебе Бог посилає. Де я можу тебе здибати? Негайно. Трапилося. Буду.

Він підхопив Люмбаґа біля прокуратури, помчали на Корчувате. Біля СТО Толік вийшов з машини.

- Сиди тут. З телевізора не злазиш, можуть упізнати.

Толіка не було з півгодини. Може, й більше. З півроку чи з півстоліття.

- Справи гарні. На літеру хе.

Толік умостився поруч, прилаштував ремінь безпеки.

- Не тягни жили? Мостишся, як п’яна курка!

- Тихо будь, прокурор почує. Річ у тім, що я не перший зацікавився «жигулем» темно-синього кольору з діркою на боці і двійкою та трійкою в номері. Слюсар трапився проноза. Я вже, каже, в газету подзвонив, що той «жигуль», який їх зацікавив, у нас. Так що винагорода моя. Тобто, його. - І що?

- А нічого. Тепер газета знає, чия це машина. Чи дізнається небавом. Це - справа техніки.

- Наші дії по тривозі?

- Поставимо себе на місце газети і того, хто за нею стоїть.

«Жигуль» чудесним робом знайшовся. Слід упевнитися, що це той самий «жигуль». Отже, їм треба діслати туди чоловічка з фотоапаратом і ножем, аби здобути знімок і зразок фарби. Може, це вже зроблене, а може й ні. Схоже, в міліцію поки що не заявляли. Мабуть, спробують провести експертизу самі.

- А якщо вона вже відрихтована?

- Дитвак. Спецзнімок все одно виявить зміни в структурі металу, визначить розміри й характер ушкодження. Щоправда, для цього потрібне спецобладнання, а для цього потрібна міліція, а в міліції є у нас хто? Правильно. Залишається зрозуміти, хто взяв твій слід і навіщо. Чий це несподіваний інтерес при пізній дорозі? А те, що роги трублять, коневі ясно. Закинь мене назад до прокуратури і тримаймо зв’язок. Я маю спустити з повідка хортів, нишпорок і гончаків.

Втрачена зранку рівновага потроху відновлювалась під терапевтичним впливом універсального лікаря - роботи. Занадтий двічі міняв сорочку і ставав під душ, тричі потроху випивав за діловими переговорами, обідав з банкіром, тридцять п’ять разів брав слухавку мобільника, сорок разів знімав і клав слухавку стаціонарного апарату, двічі виступав перед людьми й двічі відбув конфіденційні наради, один раз давав інтерв’ю радіо і один раз - телебаченню. О пів на десяту геть забув про «жигулі», про Толіка і про Тіну.

- Слухаю. Тіно? Заждіть, котра година? Боже праведний!

Такий день, що я все забув. Даруйте. Ні, я в офісі, ви ж сюди телефонуєте. Лечу. Ще раз перепрошую.

Занадтий повагався, стоячи перед баром, замаскованим під книжкову шафку, чи брати з собою алкоголь. Згадав, що Тіна не вживає. Вирішив, що вживе сам. Обрав горілку, цукерки. Дзенькнув додому. «Ні, ще в офісі. Ти можеш сюди зателефонувати. Але за дві хвилини, бо вже їду. Маю ще одну зустріч. Не знаю. Не чекай. Бувай». Лідка передзвонила за хвилину - перевірила.

Ніколи не вмикав музику в авті. Зараз увімкнув. Парапам, пара-пам, пара-пам-пам. Посипалося барвисте кришталеве намисто на візерунки бездоганного ермітажного паркету. Коли це Люмбаґо підсунув йому Моцарта? Турбується про поважний імідж шефа.

- Даруйте ще раз за запізнення. Це ваша міська квартира?

- Так.

- Чого так далеко й незручно?

- На кращу грошей забракло. Будувала мамі хату.

Тіна вміла поставати новою. Бачив її у вечірній сукні, спортивним пацаном у джинсі, бачив модною маляркою на світській тусовці. Зараз перед ним стояла мила домашня жіночка у чомусь симпатичному, веселенькому, у фартушку. На голові стрічечка. Дуже рожева і дуже інтимна. Він зробив крок до Тіни, обійняв, знайшов вуста. Вона не пручалася. Втім, не дуже й спалахнула. Так, у межах ощадливого користування електроенерґією. А Занадтий заіскрив.

Навіть трохи злякався, чи не згорять запобіжники. «А хай їм чорт, нехай горять! Ніщо не занадто!». І не дав Тіні оговтатися. Уміло, рішуче, ніжно, але й наполегливо. Як Блейк Керрінґтон. Ну, відповідай же мені, відповідай, Так, так, ще трохи. О! Дякую, люба.

- Ти не принесеш мені води?

- Авжеж.

Занадтий проляпав босоніж до столу, намацав у темряві пляшку мінералки, не налапав відкорковувача, по-молодецькому зачепив залізну кришечку обручкою, ловко скинув, випустивши бульбашки газу. Взяв у другу руку склянку. За його спиною спалахнуло світло. Він озирнувся. Тіна вже вбрана сиділа на канапі і спокійно дивилася на нього.

- А тепер поговоримо.

- Про що?

- Про Міністра.

Занадтий побачив себе. Голого. Посеред чужої, чортійде, на околиці, квартири. З пляшкою і склянкою в руках. Перед зодягненою жінкою. Яка пропонувала йому після любощів поговорити про міністра.

- Закордонних справ чи внутрішніх? - спроба жарту.

- У нашому випадку, радше, справ унутрішніх. І вона докладно, логічно, як пришелепкуватому другорічникові, відтворила достеменну картину восьмиденної давності на Собачому хуторі. Не забула й вуса, поголені для утруднення ідентифікації злочинця. Що не завадило її матері впізнати в доччиному гостеві водія авта-вбивці, додала насамкінець.

- Все?

- Так.

- Чого ти хочеш?

Стенула плечем. Занадтий шпарко, як у казармі за сигналом алярму, вдягався.

- Скільки?

- П’ятдесят тисяч.

- Доларів?

- Американських.

- Чому саме п’ятдесят?

- Бо саме стільки мені треба, щоб завершити будівництво, купити пристойну квартиру і віддати борги.

- А чому не заробиш? Церков мало?

- Вистачає. Але це довго, а мені треба негайно. Не хочу чекати, життя закоротке для моїх бажань.

- А якби я не трапився?

- Було б щось інше. Мені щастить, - вона так і сказала:

«щось інше».

- Маєш докази?

- Жодних.

- Так от. Вважай, що це «щось» у моїй особі тобі не трапилося. Розминулося. Нехай щастить і надалі. - Занадтий жбурнув краватку в дипломат. Защебнув його, всунув ноги в черевики, попрямував до дверей. Тіна мовчала. На порозі кімнати Занадтий не втерпів, озирнувся.

- Чого мовчиш?

- Сили зберігаю. Вони мені завтра в міліції знадобляться.

Ти сам неодноразово казав, що ти - Той Самий. Міліція залюбки відшукає докази. Справедливість повинна бути справедливішою.

- Гаразд. Я подумаю.

- Тільки не барись. Я зателефоную завтра о шостій.

Занадтому трохи заскімлило: «Шкода. З цієї штучки вийшла б першоклясна перша леді». Він взявся за ручку дверей.

- Скажи, навіщо ти для мене ноги розсунула? - він спробував образити її. Має ж вона щось людське, нормальне?

- А після цього з вами зазвичай легше домовлятися.

- То ти - профі?

- Думай, що хочеш.

Толік виглядав офіційним і серйозним, проте Занадтий лякатись утомився.

- У тебе все? - запитав Люмбаґо.

- Ні. Ось сьогодні одержав вранішньою поштою. - Занадтий простягнув Толіку папірець з пришпиленим до нього конвертом.

Толік перечитав круглий, геть дитячий почерк: «Шановний товаришу Занадтий! Пише вам Балабуха Катерина Дем’янівна з села Тихі Води, що на Десні. Я точно знаю, що ваш син на своїй машині вбив мого чоловіка Балабуху Петра Ільковича, коли він йшов похмелятися на весілля до Клименків. Я не хочу вам зла і взагалі нікому не хочу. Петра не повернеш. А у мене діти. Двоє хлопців-близнюків. За Петра пенсія буде самі знаєте яка. В радгоспі роботи немає. Я збережу все в тайні. Якщо ви дасте мені трохи грошей. Щоб хлопці не їхали вчитися до ПТУ на казьонні харчі і форму, а біля мене закінчували школу. Як люди. У мене ні на кого більше надії немає. Нам потрібно три тисячі шістсот гривень. По сто гривень на місяць, а вчитися їм іще три роки.

От і виходить три шістсот. На себе я не витрачу ні копійки, можете перевірити. А не дасте, я й так не заявлятиму. З повагою Катерина Балабуха».

- Що скажеш?

Люмбаґо не встигнув відповісти, як до кабінету Занадтого зазирнула секретарка.

- Пане Володимире, до вас якась пані. Каже, що ви її обов’язково приймете.

Занадтий глипнув на годинника. До шостої ще було далеко. Нінон одсунула плечем секретарку і рішуче ступила до кабінету.

- Я вам призначав зустріч?

- Ні. Я сама її призначила. Мені треба з вами побалакати насамоті.

- Цей пан залишиться тут. Прошу викласти справу, але у мене обмаль часу.

Нінон для бойового візиту обмундирувалася ретельно.

Скромно, і водночас. Це у неї майже вийшло. Затягнутий у талії піджак мокрого шовку відкривав пишне біле жабо. Турецька квітчаста коротка спідниця сягала лише повних колін, бо єдине, з чим не змогла розлучитися Нінон, були вже знайомі нам білі лаковані дводюймові копита з білими ж поворозками. Все це увінчував ясноволосий, кучерявий скальп, що починався на тім’ї, а закінчувався нижче плечей, але вище колін. З непідробною цікавістю роззирнулася довкола.

- Гарно. От запам’ятаю і дітям переповім, з якою людиною їхня мама ручкалася. Здрастуйте.

Занадтий потиснув пухку, у золотих перснях долоню.

- Може наодинці? - Нінон значуще подивилася на Занадтого. - Я з Тихих Вод.

Занадтий кивнув Люмбаґові, і той вийшов до кімнати відпочинку, нещільно причинивши за собою двері. Нінон це помітила і щілину зліквідувала.

- Ви маєте синій «жигулет» за номером 23512 КВ?

- Ні.

- Занадтий Валерій Володимирович - ваш син?

- Чого ви хочете?

- Зараз скажу, - Нінон витягнула з величезної білої лакованої сумки папірця, розгорнула його, пояснила: - Це я записала, щоб не забути чогось. Значить так. Безплатну ліцензію на торгівлю спиртними напоями у ресторані, шенгенську візу для мене і мого чоловіка і джип широкий для нашої фірми «Розслабон».

- Який джип?

- Широкий. Така марка.

- «Черокі»?

- А я як сказала?

- Все?

- Все. - Інших вимог не буде?

- Стопудово!

- Залиште свій номер, я вам завтра зателефоную.

- Чекатиму з нетерпінням. Дуже, дуже було приємно з вами познайомитися. До речі, мене звуть Вовчик Ніна Мануйлівна.

- Скажіть, Ніно Мануйлівно, а навіщо вам шенгенська віза?

- Для розширення кругозору.

Коли Нінон відпливла, зайшов Люмбаґо.

- Чув? - Занадтий закурив. - Не слабо. Цікаво, як швидко зросли у народу потреби.

- Володю, ти ж казав, що тебе ніхто не бачив на шосе.

Крім собаки.

У відповідь Занадтий зсукав експресивну фразу з п’яти поверхів. Камінь, затягнутий Сізіфом на вершину, із немилосердним гуркотом стрибав донизу, здіймаючи камінний дощ і спричиняючи смертоносні снігові лавини. Мабуть, Сізіф у таку мить говорив те саме. Це було вже занадто.

Люмбаґо підійшов до бару, накрапав собі й Занадтому текіли.

- Як гадаєш, скільки людей живуть у Тихих Водах і дивляться на шосе саме тоді, коли там трапляється ДТП, яке спричинив ти? - без посмішки спитав Занадтого.

Занадтий загарчав і другу чергу спрямував на Толіка. До згаданих частин мови додався займенник «ти».

- Можеш, але не треба, - жорстко сказав Люмбаґо. - Діло пахне полином. Знаєш, який плакат висить у Пентагоні?

«Час думати - гроші кінчаються!». Отже ставка підвищується. Доведеться викликати важку артилерію.

- А тобі теж широкого джипа вистачить? По старій дружбі.

- Що мені потрібно, ти дізнаєшся, якщо ми завершимо операцію без втрат.

- Сподіваюся, під втратами ти не маєш на увазі мене, - Занадтого аж тіпало. Він ненавидів себе, - плазує перед якимись сільськими профурами з гарним апетитом; і проклятого Міністра, який, мабуть, назнарошне підсунувся йому під колеса, аби боротьба так і не стала боротьбішою. Погляд упав на тези його виступу на прес-конференції, що їх підготувала Толікова команда. Око вихопило смішну друкарську помилку: замість «федерали» - «педерали». Іншим разом Занадтий посміявся б. Зараз збісенів.

- Хто? - заволав він, - хто підсунув мені цю гидоту? Це твої нероби, нехлюї, кляті федерасти!

Толік натицяв на телефоні номер.

- Це з прокуратури. Будь ласка, ґенерала Харченка.

Тоді покликав до кабінету секретарку.

- Ось телефони. Зв’яжи мене з Хоменком, Кочубеєм. Хутенько.

- А хто такий Хутенько?

- О Господи! І ці люди хочуть гарно жити! Хутенько - це бистрєє, значить. Ціто.

На комп’ютерному моніторі, що стояв на столі Занадтого, веселково мерехтіла заставка: «Дайте денег!».

На дев’ятини до Міністрової оселі сходилось люду небагато. У Тихих Водах як заведено? На похорон - усі, хто хоче, хай і все село, хоч і сто чоловік. І на м###огилки йдуть, і на обід зостаються. А на третини, дев’ятини, сороковини і годовини - кого покличуть.

Катерина постаралася. Бо знала: запрошені самі переконаються, а решта від них дізнається, що поминки були добрими, як і годиться. Налисники були, й холодець, і узвар грушевий, і парові вареники з сиром, і голубці, і котлети, і риба в томатному соусі, й капусняк, і торт вафельний. Жодної пляшки самогону - сама казьонка, і та «Княжий келих».

Не прийшов лише Товаріщ. Стидався. Наобіцяв, що знайде вбивцю, а сам не ворухнувся. Люди знають. Замість шукати, на «Розслабоновій» презентації гуляв, танці народів світу виконував. Згодом, у тому ж «Розслабоні» ювілей Терешкові з райдержадміністрації забабахав. А покійний родич як став жертвою невідомого, так і залишився.

«Бідна я, сердешна, невідомого жертва, - щасливо думала райдужна бульбашка, інтереси якої щодень відлітали й відлітали від Тихих Вод, слабкішою й слабкішою ставала тонка павутинка, яка досі поєднувала Міністрову душу з земною марнотою. - Але не міг же я не прилетіти на свої рідні дев’ятини. Як Катерина наготувалася. Налисники, голубці, вареники. Я вже майже не пам’ятаю, що се таке. Сік транзіт ґлорія мунді!» Вже давно Міністра-бульбашку не дивувала латина та інші мови, що лізли звідусіль йому в голову, як свої. «Правий, ох правий мій новий приятель академік Вернадський. Коли ширяєш зранку до вечора у ноосфері, то на горілку зовсім не тягне», - думав Міністр, дивлячись на закорковані пляшки, і до ладу не міг згадати, що то є - горілка. Вас іст дас? Кес ке се? Ху із ху? Міністр пошкодував, що разом з ним не вмер ще хтось з односельців.

Поспілкувалися б оце. Жо сюі не а кампань Тихі Води а ля рю Луговайя нюмеро сенк. Е ву, месьо?

«Поминайте, брати-сестри, поминайте кожний раз, - завели баби після «Отче наш», - тільки ваше поминання облишає всіх тут нас. А ще більш хай пам’ятає моя рідная сім’я, я робив все безвідказно, помолітесь за меня».

- Проходьте, Романе Григоровичу, сідайте. Здрастуйте, бабо Сенько, проходьте й ви, - Катерина змахнула неіснуючі порошинки з довгої лави перед столом, запрошуючи новоприбулих до столу. Гості разом умовкли і витріщилися на Коханця. Наче вперше побачили його поруч двох Катерининих синів. Міністр-бульбашка теж мало не луснув. Вся латина вилетіла з нього корком з шампанського. Він втупився в Романа і своїх синів, що вмостилися рядком на лаві, під його, Міністровим, портретом. І побачив не три обличчя, а розтиражоване одне - Романове. Два юних Коханця сиділи пообіч Коханця старшого. Ось тобі і васістдас. На рю Луговайя нюмеро сенк.

«Помолітесь хлібом-сіллю, даже чистою водой, добрим словом поминайте - все те буде перед мной. Ви приходьте чаще в церкву, там всі душі ждуть на вас. І з отцем духовним разом помолітесь ви за нас».

«Нехай, - опанував себе Міністр-бульбашка. - Однаково, мені поталанило більше за них, я вже знаю, наприклад, що таке міленіум. Жаль, Катерина мене недооцінила. По сотні на місяць - хіба то ціна? П’ятдесят тисяч баксів, що заправила Валька Вовчиківна - оце воно. І джип - теж ексклюзивно.

Шкода, не знаю всієї програми щодо мене, бо рядовим покійникам не положено. Хотілося б додивитися до кінця, чи одержать вони гроші. Єйбо-присейбо, іноді варто померти, аби дізнатися, чого ти насправді вартий!»

«А так жалько, що зі світу я так рано відійшов. Тільки жаль, що із гріхами я до Господа прийшов», - баби не пропускали з псальми жодного куплету.

О шостій вечора в офісі Занадтого дзеленькнуло.

- Слухаю. Занадтий.

- Це я слухаю. Тіна Вовк.

- Записуй адресу. Завтра о сьомій чекатиму.

- Я запам’ятаю. Яку торбу брати?

- Найбільшу, - Занадтого зовсім недоречно знову пройняв страшенний жаль, що все так скінчилося з Тіною, що, як і попереджала, таки виявилась вовком. Знову подумалося: а оголоси я вчасно їй про мою перспективу, мав би в тилу найміцнішу стіну, - такі люди шанують свій інтерес. Знав же - людину не можна ставити перед вибором, їй треба вказувати шлях. Хто відає, Тіно Вовк, може твоя й моя дороги ще й зійдуться на перехресті… хто відає.

Занадтий постояв біля вікна, затягнувся і уважно простежив, як потужний на виході з вуст струмінь диму поволі спадає хвилястими пасмами. А ті розпливаються на прозоріші, і врешті зникають. Закон збереження енерґії: ніщо не виникає нізвідки і не пропадає безслідно. Отже, сиґарета, обернувшись димом, не зникла. Розсіялася на атоми й молекули. За якихось умов ці атоми можуть знову сконцентруватися у хвилясті пасма диму, дим - у потужний струмінь, а той, зворотним ходом, - у попіл, попіл - у жарину, жарина - в цілу сиґарету. Кажуть, колись так буде, коли Всесвіт дорозширюється до решти, а потім почне стискатись до первісної точки.

Людина може збирати себе по камінчику, ліпити, як бджола стільники, висікати, як Мікеланджело Давида, і думати, що життя стає все життішим. Аж ось несподівано вигулькне щось і розсіює людину на атоми й молекули. Які не щезають без сліду, а залишаються там, де розсіялись. Без контурів, без ваги, без об’єму й запаху. Отже, справа не в якості. Справа - в концентрації. Це - відкриття. Закон концентрації Занадтого. Не концентрації Занадтого, в розумінні - «кого?» А в розумінні - «чий?». Цей закон має універсальний сенс. Несконцентроване не стає явищем. Хочеш стати кимось - концентруйсь! Концентрація повинна стати концентрованішою! В такий спосіб починає їхати стріха, на обрії Глеваха. Занадтий не став чекати, доки дим знову перетвориться на сиґарету, а дістав з пачки нову, припалив од бичка. «Може повбивати їх усіх? Як Господь Бог, зібрати на яхті у морі і розверзнути під яхтою морську вирву. - За віщо, Господи Занадтий? - волатимуть вони у розпачі. -Ну, не люблю я вас, - спокійно речу їм, відсунувши хмарину на небі. І нічого не змелеться мені, як і всім великим убивцям».

Занадтий намацав у кишені папірець з мобільним телефоном Нінон («жлобина, вже кожне стерво надбало собі»), але дзвінок випередив його наміри.

- Слухаю. Занадтий.

- Слухай, Занадтий. Сьодні до тебе прийде мій адвокат.

Це не ти мене кидаєш, це я тебе кидаю. І зроблю так, що замало тобі не здасться. Кандидат, йолки-палки!* За тобою слідкували, і я знаю, що ти був у тієї маримонди, - Лідка хряпнула слухавкою. * «Кандидат йолки-палки» весь час крутився в голові Занадтого. До біса, де він це чув? Раптом згадав, що цей крилатий вираз пустила в світ Вєрка Сердючка. Треба залучити того хлопця до своєї виборчої кампанії. І час від часу вказувати йому ціль - хто надто хвоста здійняв. Сердючка скаже на конкурента «Кандидат йолки-палки!», і той - готовченко. Вмер. Бо як гудити привселюдно когось, то електорат жалітиме, а як обсміяти, то вже ніхто не відсміється. Сміхоядерна зброя непереможна. А наш народ більше за ковбасу любить гиготіти.

Концентрація подій ставала дедалі концентрованішою.

Кін американських надивилася, адвоката собі завела. За мої статки! Занадтий знову втрачав з таким напруженням відновлену рівновагу. «До кого з адвокатів вона могла звернутися? До Фішмана-Фішера? Попсуленка? Антимонова?

Тоді лабець…»

- Володимире Петровичу, до вас… - не доказала у селектор секретарка, як двері розчахнулися і влетів Люмбаґо.

- Бачу, Лєно, спасибі.

- Так, Занадтий. Менше, ніж на крісло прем’єра у твоєму уряді я тепер не згодний. І спробуй мені його не надати.

Толік схуд, підупав, і зблід.

- Ти геть глузду скинувся? Фалоімітатор! Приїжджаю вчора додому, а там Мадам в ауті. Прибігала до неї твоя Ліда, зробила пожежу в бардаці під час повені. Яке розлучення? Який суд?! Яка дєльожка майна?!! І коли? Зараз.

Знайшов час і знайшов місце. Це тобі якийсь хтось з Пентагону нараяв? Чи з Мосаду? Знаєш, я не залізний і не хочу замість тилу у твоїй особі мати другий фронт. Я теж знаю певну кількість ненормативних слів. Вважай, що ти зараз від мене їх вислухав, поц на крижині. Жених!

- Толік.

- Я тобі не Толік. Перше, що маю вчинити - змінити ім’я.

Прем’єр-міністр Люмбаґо - це надто інтеліґентно, не всі зрозуміють. А прем’єр Анатоль Романів - у точку. Дай мені щось на зуб кинути, зранку, як хорт, бігаю. І звітуй. Всі перципієнти попереджені?

- Лише Тіна. Озвалася о шостій. Пунктуальна, як граф Монте-Кристо.

- А ця? - Толік з повним ротом представницького бутерброду з копченою ковбасою окреслив руками у просторі щось дирижаблеподібне.

- Зараз телефонуватиму.

- Я послухаю, - Толік взяв паралельну слухавку.

Нінон відгукнулася на першому ж сигналі. Мабуть, сиділа над телефоном, як над куркою, чекаючи золотого яєчка.

- Це Занадтий. Завтра о сьомій чекатиму. Записуйте адресу…

- Так це ж…

- Все, - урвав Нінон і відключився.

- Зер гут, мін херц, - сказав Толік, сьорбаючи каву з великого кухля. - Залишається Катерина Балабуха. «Кончєн, кончєн дєнь забав, стрєляй, мой малєнькій зуав». Я побіг.

- Чекай, а Лідка?

- А що Лідка? Її адвокат - я. Бо перехопив ракету на старті. Фішман-Фішер плаче, Попсуленко ридає, Антимонов узагалі повісився. Я впав перед нею на коліна, покаявся.

Сказав, що ти її смертельно приревнував до когось, може й до мене. Красуню таку схудлу. І в такий спосіб помстився.

Я обіцяв залагодити мирно. Вона в тебе - дуся. Люблю жінок перших реакцій. З Мадам такий номер не пройшов би. Купи квіти. І вперед. Попустить, якщо не спаралізує.

«Розслабон» замерехтів, засяяв, виблискуючи неоном, зверненим до траси. Нінон, як Міґель Індурайн, хвацько гальмонула перед входом, вдерлася до ресторану, кинула лакову торбу, пройшлася туди-сюди, як Клавдія Шіфер подіумом. Як четверо Клавдій, стулених докупи перевеслом.

- Вимикай салют, виганяй алкашів, чіпляй табличку «клозет», тобто «санітарний день».

- Це шість сотень убитку, - прикинув Душман.

- Я колись була подала до комсомолу, а в комітеті школи мені сказали: «Харошая ти дєвачка, Ніна Вовчік, але без пальоту». Без польоту ти, Душманчику-котику, без польоту.

- Невже вигоріло?

- Сьогодні ввечері о сьомій. Тут. Сам. З джипом широким. Перше, що зроблю, куплю собі фірмові джинси-стрейч.

До джипа найбільш пасують. Руслані Писанці можна джинси, - можна й мені.

Нінон блимнула на Душмана зизим оком і розстебнула пасок спідниці.

- Не встигнемо.

- От, кінь педальний! Я кому сказала!

Джульєта сьогодні щось запізнювалась. Кепсько їй велося зранку, щемів покусаний гострими голками зубів Рексовичів живіт, якийсь сумний серпанок оповив душу. Може, ковбаса допоможе? Жулька видобулася з теплого, належаного закуту, розім’яла лапи. Спершу передні, гостро випнувши сідницю, а тоді задні, натхненно піднявши писок до зеніту. Акробатичний етюд «До зірок». Після гімнастики потрюхикала до «Розслабону».

На причинених дверях білів прямокутник англійською «Closed». «Сказано ж їм: пишіть по-нашому, - прикро подумала Джульєта, - не розбереш, чекати чи ні». Вирішила трохи повартувати. Невдовзі на шосе з’явилось авто. Зупинилось біля Жульки, клацнуло дверцятами. З авта з’явилася Тіна Вовк, глянула довкола, на годинника, торкнула двері.

Тоді ще раз. Погрюкала кулаком.

- Ну, що тобі? Не бачиш - клозет? Валько, це ти? - здивуванню Нінон не було меж.

- Затикайся, муха залетить.

- Ну, сестро дорогая, я б не здивувалася, побачивши тут Філіпа Кіркорова, але тебе!

- Не така ти вже й красуня, щоб Філіпа. А я зайду.

- У нас санітарний день.

- А в мене хірургічна операція. Дуже важлива. Тут до тебе повинні зайти. Ти собі ганяй тарганів і позирай, а як когось інтересного забачиш, передай од мене. О’кей? - Тіна простягнула два щільно заклеєні конверти.

- Могла б і не заклеювати, довіритися сестрі, ти ж мене знаєш, - пробуркотіла Нінон.

- Знаю. Через те й заклеїла.

- О’кей! Душмане, тут до тебе твоя ухажорка придибала, - гукнула Нінон у підсобку. - І нащо ти ото харчі переводиш?

- Це для мене психотерапія. Немає в світі приємнішого видовища, як сита й удоволена собака. На відміну від людини. Її що годуй, що не годуй…

Жулька радісно засовалася, заскавулила на знайоме Душманове ім’я. Душман відчикрижив півметра ковбаси.

- Кушай, Жуля.

До дверей підійшла молода, по-сільському вбрана жінка, невпевнено постукала.

- Катери-и-ино? Тобі чого?

- Я… Мені… Тут до мене родич має приїхати. Здалеку.

Сказав, проїжджатиме трасою, щоб вийшла сюди. Я скоро, Ніно, я не заважатиму.

- Та-а-ак! К сємі всє гості сталі собірацця, стал воздух тяжєлєє колуна. Душмане, ти стаєш кінозіркою.

Джульєта догризла ковбасу, повела носом, чи не загубила бува якоїсь крихти. Ковбаса таки зарадила. Серпанок на серці розтанув, можна жити далі. Жулька обачливо обминула авто Тіни і ще одне, яке щойно вродилося перед «Розслабоном». Подальший перебіг подій перебував за межею її зацікавлень.

З авта вийшов Анатолій Люмбаґо-Романів, провідний столичний адвокат, діловито й солідно попрямував до ресторану. За ним - двоє шафоподібних хлопців у довгих кашемірових пальтах.

- Кворум є?

Він огледів авдиторію: Нінон, Душмана, Катерину.

- Часу обмаль, пані і панове, леді і джентльмен. Я не бачу пані, яка називає себе Тіною Вовк.

Нінон перевела здивований погляд з Люмбаґа на конверти у своїй руці.

- Ось. Мабуть, вам.

На одному конверті стояло «Тому, хто прийде», на іншому - «В.Занадтому». Люмбаґо розірвав адресований йому конверт. «Я знайшла більш гігієнічний спосіб заробити».

Люмбаґо стенув плечима і сунув папірець у кишеню.

- Врешті, хто не прийшов, той відсутній. Але це не означає реабілітації. Я адвокат відомої вам усім людини. Шанованої і вкрай зайнятої. І уповноважений на сьогоднішню зустріч. Ви всі, поодинці, насмілилися шантажувати достойного і ні в чому не винного чоловіка, виставляти йому безглузді й зухвалі вимоги, погрожувати й цькувати. Я приїхав сюди, аби покласти неподобству край. І зупинити васна межі прірви. Винятково з гуманних міркувань. Щоб попередити можливі рецидиви шантажу з вашого боку, хочу вам продемонструвати дещо.

Люмбаґо покопирсався в теці, дістав папірці, повів далі.

- Маємо номер перший. Тіна Вовк, вона ж Валентина Вовчик. Її немає, але, сподіваюся, ви їй передасте. Во ізбєжаніє, сказати б, рецидиву. Пропускаю початок життєвого шляху, пов’язаний з проституцією у закритій зоні Чорнобиля, лікуванням у венерологічному диспансері номер два від такого до такого числа такого року. За це у нас статті немає, а шкода. Згодом громадянка Вовчик торгівлю своїм тілом припинила, - талант одкрився. Тут би їй і стати на шлях остаточного виправлення, але ні. Громадянка Вовчик Ве Ме, паралельно з леґальною трудовою діяльністю, сприяла вивезенню за кордон цінних старовинних ікон, за що отримувала свою частку прибутку, а також займалася фальшуванням дощок, які не мають мистецької цінності, шляхом «старіння» їх і перепродажу не дуже досвідченим аматорам. Ось дані попередньої експертної оцінки вартості будинку, побудованого громадянкою Вовчик у селі Тихі Води, як знадобиться, з дозволу прокурора оцінку можна провести докладніше. А ось довідки про її леґальні зарібки. Є над чим поміркувати.

Номер два, Ніна Вовчик. Тут запитань більше, ніж відповідей. Нелеґальне перебування на території чужої держави, сумнівні заняття там. Є питання щодо законності дозволу перебудови робітничої їдальні на ресторан, є нюанси з державною податковою інспекцією і митницею. Немає ліцензії на торгівлю спиртними напоями і таке інше.

Повірте, я не все перераховую лише з метою економії часу, а не тому, що бракує інформації.

Катерина Балабуха. З вами розмова буде окрема. Тепер давайте обміркуємо, хто з вас з чистим сумлінням, холодними руками і гарячим серцем може звернутися зі своїми безглуздими претензіями до органів влади? І ще одне. Як уже сказано, у нас немає статті щодо проституції. А от стосовно шантажу і рекету - є.

Катерина підхопилася з місця, притулила долоні до щік і вибігла з ресторану.

- Гадаю, ви зробите правильні висновки з нашої сьогоднішньої зустрічі. Я не кажу до побачення, я кажу прощавайте, добродії і добродійки. Відсьогодні дійте лише в межах закону, - вам же краще буде.

Люмбаґо поклав папери в теку і поспішив за Катериною.

- Заждіть хвилинку, - він зупинив знічену жінку за лікоть.

- Ваше становище не може не викликати співчуття. Я поклопочуся, аби пенсію вам призначили без тяганини. Незважаючи на доведеність факту, що причиною ДТП став сам ваш чоловік, який у нетверезому стані порушив правила дорожнього руху.

Катерина сіпнулась, але Люмбаґо лікоть не випустив.

- А від нас прийміть, будь-ласка, - він простягнув жінці сотню гривень.

Катерина ридала на плечі у Романа.

- Навіщо ти це зробила? - втомлено питав Роман. - Я ж казав, що вже маю роботу, скоро надрукують мою книжку, потім другу…

- Як чотирнадцять років тому. Тримайся мене, казав, полетимо, казав. Прилетіли. То були не твої часи, а зараз настали твої, а завтра? А завтра знову зникнеш на чотирнадцять років. Злякаєшся. А я маю діти. І їм байдуже, чого я лякаюся. Вони хочуть їсти, пити, вчитися. Мені лякатися ніколи. Я не маю таких розкошів - лякатися. Або чекати на свої часи. Всі часи, які є - мої. І мені байдуже, як називається той, хто мене дурить: товариш чи пан. Ти - писатель, але я тобі - не читатель. У цьому різниця між усіма нами і всіма вами.

На прес-конференції Занадтого двері до зали прочинились, адвокат Люмбаґо, намагаючись не заважати, пройшов наперед, примостився перед трибуною на вільному місці.

Занадтий запитав очима: «То як?» Люмбаґо склав вказівний і великий пальці кільцем: «О’кей!»

- Всі партії залучають до себе відомих людей, зірок футболу й театру. На кого розраховуєте ви, пане Занадтий, аби прикрасити свій список?

- На Вєрку Сердючку, - на всі зуби, по-американському посміхнувся Занадтий. - Якщо, звичайно, ця пані виявить нам таку честь.

Відповідь потонула в оплесках.

Занадтий нетерпляче розштовхав натовп. Люмбаґо подав йому розірваний і цілий конверти.

- Що це?

- Криптограма.

Занадтий пробіг поглядом аркушик з розірваного конверту, а тоді - із заклеєного. На папірці було чотири слова: «А ти, Хитрий, помни». І підпис: «Саме та».

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 11

Ах, Топ-сервіс, ах Топ-сервіс, люди тут хороші.

Здай товари у Топ-сервіс і отримуй гроші.

- Аве, Цезарю, - весело привітав редактор колишніх «Комсомольців-добровольців», а нині незалежної зухвалої газети модерного письменника Романа Коханця. - Ну що, закасувати рукава? Не добіжимо, так хоч зігріємось.

- Закасуй.

Назавтра газета вийшла з сенсаційним заголовком на першій шпальті. Літерами, мало не більшими за газетний аркуш, було набрано: «Вбив? Не допоміг? Втік? Слідкуйте за нашим журналістським розслідуванням!»

Занадтий відкинув газету. Хіба це народ? Це збіговисько виродків, тюремний шизо світового співтовариства, медичний бокс для буйних п’ятдесяти мільйонів. Що я всім їм винен? Хотів, як краще. Для них же. Вони п’ють, потрапляють під колеса, шантажують, паплюжать святині, а розраховуватися маю я один, Володька Занадтий?

- Не переймайтеся так, Володимире Петровичу, - секретарка Лєна поставила перед ним гарячий чай. - Он місяць тому Колісниченка як приклали з його дачею, і нічого. Живий-здоровий. Знову бігає зранку, хоче бути подібним до Клинтона. А ми вас любимо. Телефонував Присядько з СБУ, переказував, що вони призначать найкращого «важняка» для розслідування, хто замовив цю качку і для чого. Їм усім ще доведеться давати спростовання. А ви їх - до суду.

Нехай заплатять. Там вас уже годину з телебачення чекають. Сказати, що ви зайняті?

- Не бачу причин, Лєно. Клич.

Обличчя Занадтого на екрані телевізора було спокійним і усміхненим.

- Як прокоментувати цей виклик нешанованої мною газети? - довірливо, як добрим друзям, говорив він кількадесяткам мікрофонів, що наїжачилися перед камерами. - Я навіть і не знаю. Ми вже, на жаль, звикли до баняків компромату, що їх виливають час від часу один на одного претенденти на місце речників свого народу. Але вчорашня публікація мене страшенно втішила. Не дивуйтеся, справді так. Це - розпач тих, хто вже не має ніяких посутніх арґументів проти програми, висунутої мною і нашою партією. Якщо вже користаються такою непевною і вразливою з усіх боків зброєю, то це непомильна ознака, що політичні арсенали наших ворогів спустошені, - немає пороху в їхніх порохівницях. У той час, коли наші арсенали - повні, наші цілі - ясні для всіх, наша позиція - непохитна, бо закорінена в усіх вас, в усіх нас, в народ. Якого правди сила ніким звойована ще не була. Правда повинна бути правдішою, а сила - сильнішою!

У Занадтого вдома Люмбаґо вимкнув телевізор.

- Браво, кицюню, ось що значить школа. Нехай копирсаються, нехай нишпорять. Ґенерал Льоша і паталогоанатом Орко шлют тобі слова найщирішої підтримки…

- Досить! Досить! - напосівся на Люмбаґа Занадтий. - До дідчої мами. І не треба мене зацитькувати. Дулі з маком ви всі отримаєте! Цебро смоли гарячої кожному, а не міністерські фотелі. Нездари гребані. Чому я маю відбиватися від цих писак? Хто за ними стоїть? Хто дає їм матеріал? Де елементарна інформація про перебіг подій навколо нас? Ти що, не можеш заткнути їм пельки? Не розумієш, що політикові такого ранґу не можна мати за собою такий мізерний й ганебний кримінал, як боягузлива втеча з місця наїзду?! Я, за визначенням, мушу красти мільйони, розтринькувати мільярди, будувати вілли на Канарах, розпродувати країну. Це тільки викликає повагу й пострах. Негайно, чуєш, негайно організуй газетну контрхвилю, бо як я захлинуся в цьому лайні, ти підеш на дно разом зі мною… І ніхто, підкреслюю, ніхто тобі не допоможе. Бо.

Роман намацав у кишені папірець телеграми: «Просимо негайно приїхати за такою адресою. Видавництво «Мой сад». Прочинивши двері видавництва, остовпів - до нього, широко осміхаючись, йшов його давній приятель Микола Хоменко, що колись пропустив романових «Ґарґар» на республіканські шпальти. На відміну від Романа, старий приятель за нових часів, мабуть, зумів обернути давнішній життєвий крах на політичний капітал. З усього бачилося, - Микола відчув смак нового життя, трохи вже обсидівся за новими офісними меблями фірми «Маркс» і тішився з факсів-телексів-комп’ютерів. Людина з минулого не заважала йому, а лише, як гостра підлева, відтіняла свіжий смак нового життя. М’ятна насолода!

- Що, подобається? Настали наші часи, друже. Вилазь швиденько й ти з андеґраунду. Хто не встиг, той запізнився, як каже мій шеф.

Секретарка занесла запашну каву.

- То що, робитимемо з тебе постмодернягу? - весело торохкотів Микола. - Мені патрон дав карт-бланш на авторів і твори. Його цікавлять лише гроші. Подейкують, ти ще почуєш, буцім, він тут щось відмиває. Хай клевещуть. Я став мудрішим. Диви, що я вже видав.

Микола кинув на стіл дві книги.

- Ти - знахідка. Як давньому другові скажу, я мало не вскочив у халепу. Започаткував серію «Проза з шухлядки», почав, як хорт, бігати за письменниками, аби вигрібали зі столів своє інакомисліє й здавали мені… На перші дві книжечки нашкріб. Й по всьому. Уявляєш, у нас ніхто нічого не писав у стіл. У молодих є кілька десятків оповідань. А у старших - ні-чо-го. Жодного твору. Підпільної художньої літератури у нас не існувало. Отака шухлядка у мене вийшла. І тут ти нагодився зі своїм «Інфульсом». Врятував мене…

- А ти сам?

- Я? Розумієш… Я замість з горя писати, з горя пив. А ти - козак! І те, що сидів увесь час у селі, як той у скелі, і те, що не втратив себе - козак. Щиро скажу, якби я не мав усього цього, - Микола обвів рукою кабінет, - не мав цього видавництва, я б помер від заздрощів до тебе. Моя робота - це все, що маю. І я прагну робити її добре. Бач, сентиментально розпатякався. Читаю твій «Інфульс», плачу з радощів, про тебе співаю пеани… До справи. Тобою чомусь дуже зацікавився мій шеф. -?

- Хазяїн мого видавництва.

До кабінету влетів заклопотаний чоловік. Породистий дорогий костюм ловко приховував і закороткі ноги, й закругле черевце, й по-жіночому огрядну сідницю.

- Про вовка промовка. Знайомлю: мій давній університетський приятель, найталановитіше перо України Роман Коханець. Мій ґенеральний директор Анатолій РоманівЛюмбаґо.

- Той самий? - запитав Люмбаґо Миколу.

- Він.

- Миколо, вийди.

Хоменко притьмом випарувався з кабінету, схопивши зі столу для годиться якісь папірці.

- Час дорогий. Пропоную опустити урочисту частину з гаслами і здравицями й одразу перейти до справи. А коли домовимось, то й до танців під баян. Згода?

- «У руці Господній чаша, через край вино шумує…»

Люмбаґо затнувся, з правдивим подивом глянув на Коханця.

- Ви ж не Господь, який любить усіх, - осміхнувся Коханець, - і ваша зацікавленість мені не зрозуміла. Я не фахівець з нинішнього життя, але дещо чув. Одразу скажу: грошей у мене на видання моєї книжки немає. Спонсорів теж. Хіба баба Семклита…

- Романе Григоровичу, ви мене було налякали своїми віршами. Мені ще фізиків-ліриків бракувало. Скажу відверто: я навів довідки. Це ви спровокували публікацію про Володимира Занадтого, яка спричинилась до такого ґвалту в народі?

- Я.

- Романе Григоровичу, ви особисто знайомі з Занадтим?

У тому сенсі, що може він вам за якихось обставин завинив?

- Ні.

- Слава Богу. Отож, ви просто як чесна, порядна людина, як громадянин прагнете справедливості?

- Можна сказати.

- Не переконуймо один одного в розумінні справедливості. Вам здається, Занадтий винен, а я достеменно знаю, що - ні. Втім, то його проблеми. А ми перейдемо до справ наших. Я пропоную, я замовляю вам статтю про громадсько-корисну діяльність знаного політика Володимира Занадтого, про його чесне політичне обличчя і бездоганну репутацію. Ось матеріали, в яких кожний факт - чистісінька правда. Стаття має привернути увагу глибиною аналізу, блиском й вишуканістю форми. Втім, по-іншому ви писати й не можете…

- А натомість?

- А натомість я пропоную вам місце виконавчого директора дефіс головного редактора цього видавництва «Мой сад» з правом видати коштом закладу всі, наголошую, усі ваші твори. Це - лише початок.

- Моя стаття стане першою, але не останньою моєю послугою вам?

- Розумні люди - моя слабкість.

- А Микола?

- Хоменко? Він тут свій потенціал вичерпав. Піде на підвищення. Це не ваш клопіт.

Отакечки. Роман не уявляв саме такого перевтілення вогню небесного на своє вогнище. Гей, Романе, колись ти міг ухвалювати собі рішенці-вироки. Говорив як Езоп: де тут скеля, з якої скидають вільних людей! І ніколи не гадав, що свободи стане занадто. Що вона обертається завадою твоїм дітям. Українець може зрадити жінку, виміняти її на тютюн та люльку, прив’язати до сосни косами, зрубати, як тополину. Але. Українець ніколи не покине своїх дітей. Сьогодні правдивий день відкриттів. Ніколи не думав Коханець, що вагання й сумніви, покладені на одну шальку терезів, підстрибнуть і зникнуть, коли на другій опиниться будучина Петра й Дмитра, вже не Балабух, а Коханців. Майбуття, яке залежить зараз від одного слова їхнього батька. Хто такі всі ці занадті з їхніми Люмбаґами? І чи це завелика платня за майбутнє дітей?

- На коли потрібна стаття?

- На позавчора.

- Де вона опублікується?

- Хвилину.

Люмбаґо викликав секретарку, та увійшла з конвертом.

- Розпишіться ось тут.

- Що це?

- Платня за місяць уперед. Тепер ми можемо говорити як партнери. Гадаю, колишнім «Комсомольцям-добровольцям» слід продовжити своє розслідування і до решти з’ясувати, що вся сенсація висмоктана з немитого пальця політичних конкурентів Занадтого, а вашу статтю, Рома…

Можна вас так називати? Дякую. Я - Толік. А вашу статтю ми прилаштуємо до когось респектабельнішого.

- А коли «Комсомольці» щось таки розкопають?

- Хіба я ще не сказав тобі? Будемо на ти? Дякую. Склероз.

Я вчора купив їхню газетку. Віднині видавництво і колишні «Комсомольці» - один концерн під спільною вивіскою «Мой сад». Під твоєю орудою, Ромо. Орудуй. Як казав незабутній Микита Сергійович: наші цілі ясні, завдання визначені, до роботи, товариші!

- Одна умова.

- Прошу.

- Видавництво називатиметься «Мій сад».

- Ноу проблем. Як я сам не дотумкав. Інерція клята.

Занадтий прийшов додому рано. Вмостився у кабінеті, з лискучим свіжим паркетом, чисто вимитими вікнами і професійно дібраним меблевим дизайном. Розклав перед собою на столі стосик дбайливо підшитих за хронологією подій газетних публікацій. Перед ним знову роїлися, як на предметному склі мікроскопу, мухи-дрозофіли. Єдина заслуга яких перед цивілізованим людством полягає в тому, що вони швидко проживають свій вік, унаочнюючи допитливим дослідникам процеси зародження, розвитку, кульмінації, занепаду і смерті, які зазвичай приховані за простором і часом, довшим за людський шлях і вік.

Прибульцям, які засіяли людством Землю, можливо, ніколи було урізноманітнювати засадничі принципи процесів.

Життя людини, розвиток клітини, формування гірського пасма, видозміни земної тверді, еволюція пшеничного зерна, зміна соціально-політичних формацій - усе відбувалося, в принципі, як у мух-дрозофіл: зав’язка, розвиток, кульмінація, занепад, розв’язка. Йшов-йшов, упав, опритомнів - гіпс. Навіщо боятися майбутнього і кликати віщунів, які начебто його бачать? Кожен сам собі віщун.

Вирахуй, на якому етапі перебуваєш, - знатимеш, що буде далі. Вмій дивитися і вмій бачити, як закликав Тейяр де Шарден. Занадтий вважав, що він - у фазі розвою. Отже попереду кульмінація, а не край. Закони природи не люблять, коли їх порушують.

У перших публікаціях газета хекала і плювала в Занадтого отруйною слиною. Весь Київ нарешті дізнався, що є на Землі село Тихі Води і жив у ньому донедавна такий собі Петро Балабуха на прозвисько Міністр. Який став жертвою ДТП. Статистика трагедій на дорогах невтішна, автомобілісти й пасажири бачать символічні могилки, саморобні хрести і залізні вінки пообіч наших доріг, а надто - швидкісних трас, а надто - там, де вони перетинають населені пункти. Цей прикрий випадок у Тихих Водах, - вела далі газета, - так і залишився б сумним випадком, дотичним лише родичам і друзям загиблого, якби… Ось тут починалася гарно зрежисована вакханалія.

Занадтий з цікавістю вивчав професійні журналістські прийоми, до яких вдавалася газета, виконуючи танок смерти на його, Занадтого, грішних кістках. І про совість, і про безкарність, і про телефонне право, і про вроджені плями проклятого совіцького минулого, і про переродження, і про «з ким ви, майстри політичної культури?». Дивувало, коли це недавні занудні підручні партії наблатикалися високої жовтої майстерності, звідки надбали знання прийомів маніпулювання масовими недорозвиненими мізками, що їх дотепер знав лише капіталістичний закордон. Відповідь ясна: грошики, гроші, грошищі, капітали заговорили. Та так, що надихнули, повели за собою, присилували ворушити звивинами. Значіссімо ефективніше за КПСС.

Зненацька тон публікацій різко змінився. Шапки сенсаційного розслідування були так само викличні, але журналістський патос відчутно прокладав інший канал, до патоки. Повідомлялося, що вдова жертви ДТП Катерина Балабуха від інтерв’ю відмовилася, журналістів нагнала. Дільничний міліціонер одержав значне підвищення, швиденько продав будинок і виїхав з села. У райвідділі кореспондентові повідомили, що справу розслідували до ладу й закрили, бо постраждалий був винний сам, коли п’яний поліз під колеса авта. У крові його було виявлено майже два промілє алкоголю. Це промілє Занадтий перечитав двічі. Гарна деталь. Вона давала читачеві змогу самому впевнитися, що жодна дрібниця не пройшла повз увагу допитливого й сумлінного дослідника. У міліцейському протоколі марка машини вже не фігурувала, бо не виявилося свідків пригоди. З медиками, які виїжджали на виклик, зв’язатися не вдалося, бо штати на «швидкій» недоукомплектовані, зарплатню не платять, медики мотаються районом без вихідних.

Занадтий перегорнув кілька аркушів. Виявлено незначне порушення правил дорожнього руху з боку Занадтого Валерія Володимировича, який на своїх «жигулях» трохи зачепив, з його слів, дерево, але належним чином не оформив цей випадок, чим і пояснюється відсутність міліцейської довідки на станції техобслуговування. Це, звичайно, непорядок, але не фатальний. І на тлі всіх негараздів і безладу, в яких ми живемо, виглядає просто дріб’язковим. Журналістрозслідник товк і розпинав нехлюїв і ледарів, викривав загальновідомі недоладності нового суспільного життя, закликав до підвищення відповідальності кожного за свою роботу, висловлював упевненість: якщо ми всі разом напружимося, станемо на заваді, викорчуємо, підвищимо, поглибимо і розширимо, то порядок у країні нарешті стане порядковішим, а закон - законнішим. Занадтий осміхнувся, взяв сиґарету. Його «Мальборо» сьогодні було значно мальборішим за вчорашнє.

- Зайчику, може ти хочеш поужинать? - встромилася до кабінету Лідчина голова.

- Гаразд, люба, за півгодини. Я тебе просив слідкувати за тим, як говориш. Особливо за русизмами.

Занадтий повернувся до підшивки. Ти ба, з суто читацькою цікавістю стежив за перебігом подій у газетному детективі. Кермо впевнено спрямовувало пошуковий корабель з конкретного сліду на простори просторікувань про загальники. Таки Толік виявився мудрішим, коли переконав допровадити цю історію до кінця.

Газета знайшла медиків «швидкої», які виїжджали на ДТП. Які пошкодження були у жертви? Черепно-мозкова травма, переломи ребер. Чи це не у нього? Даруйте, у нас так багато роботи, всього не запам’ятаєш. Журналіст вдався до архівного пошуку. Папери заповнені недбало, акт експертизи взагалі відсутній, паталогоанатом, що робив розтин, раптово поїхав на стажування до Канади. Різати їхніх покійників, щоб на наших не помилятися.

«Лише ексгумація трупу може нарешті пролити світло на цю заплутану історію, в якій, як у краплині води, відбивається наше нехлюйство у ставленні до своїх службових обов’язків і наша обвальна криміналізація суспільства, яка пустила свої метастази в усі прошарки населення, - писала газета. - Детальне й неупереджене обстеження тіла жертви наїзду може з усією недвозначністю відповісти на запитання: чи мікроскопічні частинки фарби, яких не може не бути в рані, вкажуть на фарбу, якою пофарбована машина, чи відповідає пригоді характер подряпини на крилі тих самих «жигулів», що були прийняті з порушенням правил на СТО Корчуватого. І в решті решт, громадськість одержить відповідь на питання: хто ж убив Петра Балабуху з Тихих Вод?».

Занадтий перегорнув аркуш. Оркестр пішов на коду. Диригент витрушує з нього останні краплини симфонії екстазу. Скоро - фінал. Фінальний репортаж був вартий того, аби його читали й перечитували, насолоджуючись майстерністю і мужністю репортера. В ньому описувалися події на тихому цвинтарі тихого села Тихі Води.

У той день журналістка, чини міліції, медики, «важняк»слідчий з СБУ, Терешко з райадміністрації переступали через повалені пам’ятники, розбиті горщики для квітів, зруйновані могильні пагорбки з пошкодженими квітниками.

- Що тут у вас діється?

Новий дільничний міліціонер доповів, що не тільки на цьому, а й на сусідньому цвинтарі, що належить до його дільниці, учора вночі було скоєно кілька актів вандалізму.

Він вказав на розгром і на поваплені чорним пам’ятники.

Порушено кримінальну справу за фактом. Ведеться пошук свідків. Люди подейкують, що це якісь сатанисти завелися і справляють на могилках свої обряди. Сам не бачив, не скажу. «Розвелося нечисті», - пробурмотів слідчий.

Земля на могилі Міністра була ще не влежана, лопати входили в неї м’яко, майже без зусиль.

- Дивно, часу пройшло досить, дощу не було. Кругом земля, як камінь, - міліціонер розім’яв грудочку на порох.

Заступи нарешті стукнули по труні. Журналістка здригнулася, відступила за чиюсь спину. Різонула слух ворона, яка з цікавістю заглядала у розриту могилу з дерева. Капнула білим на труну, що з’явилася з-під землі, відлетіла, скандально скликаючи подруг. Райдужна бульбашка, що саме приймала космічні ванни в астральному світі, відчула потужний поклик знизу, з Землі. «Знову, - невдоволено подумав Міністр. - І чого їм треба? Хай би й забули про мене. Я не в претензії. Мені вже слід збиратися в далеку дорогу, після сороковин - ту-ту. І Катерині з її коханцем це вже теж до шмиги».

Бульбашка привітно всміхнулася ядру комети й стрімко полетіла донизу, крізь розріджені шари атмосфери, крізь щільні шари атмосфери, крізь ноосферу, де знову зустрілася з Лєніним і запропонувала йому свій варіант назви вулиці в Києві, що була за царату Фундуклеївська, а за совітів стала імені Лєніна: Фундуклєнінська. Нарешті стишила політ на цвинтарі рідного села Тихі Води, біля своєї рідної розритої могили. Наспівуючи в мажорі найщемніші рядки поминальної псальми: «Моя домовина - темненька хатина, у неї віконця нема. А я одинокий, як той в полі сокіл, лежу в домовині я сам».

Хекаючи і втираючи спітнілі лоби ліктями, землекопи витягли Міністрову труну на земляний, рудий від глини, бруствер. Один з них кинув оком, шукаючи інструмент, аби чимось підважити віко труни.

- Дивіться, віко не прибите.

- Воно відірване.

Слідчий схилився над домовиною, обережно торкнувся її.

Журналістка тремтячими пальцями ледве намацала фотоапарат, клацнула раз, вдруге. Віко поволі зсунулося.

- О, Боже!

Журналістка впустила фотоапарат і зомліла. Райдужна бульбашка з цікавістю зазирнула до себе в домовину, де… … у празниковому сірому костюмі, у нових, ненадіваних черевиках, з краваткою, розпущеною до пупа, лежав Міністр. Без голови.

Дільничний тихо перехрестився, журналістка, зібравши останні сили і згадавши зусиллям волі професійний обов’язок, клацнула фотоапаратом. «Я, здається своєчасно забрався звідти», - Міністр-бульбашка злякано підстрибнув і притьмом гайнув звідси. Назавжди. Достроково. Не очікуючи сороковин.

«Так, у житті набагато більше бруду, ніж я гадав», - подумав колись десятирічний Чарльз Діккенс, дивлячись у вікно поштового диліжансу на розгрузлу від дощу дорогу, коли батьки вперше відправили його до Лондона самого, без супроводу. Міністр-бульбашка цілком поділяв цей афоризм свого славетного приятеля по вічности.

- Господи, страх який, Володю, - вони геть здуріли.

Занадтий незчувся, як до кабінету увійшла Ліда й, зазирнувши через плече, тицьнула пальцем у газетне фото, де було видно розкопану могилу, труну і в ній Міністра без голови. - Хіба такі знімки можна друкувати? Діти ж дивляться.

Так і заїкатися недовго. Кажуть, родичі наших сільських покійників занервували й примусили владу розкопати ще кілька могил. Знайшли ще три відрізані голови. Це вже вопщє. А ці сатанисти, хто вони?

- Почитай, там все у деталях розписано. Цим нелеґальним сектам час покласти край. Свобода совісті не має нічого спільного зі свободою вандалізму…

- А Роман Коханець так гарно про тебе написав. Мені телефонують стільки знайомих. Відчули, що зі мною треба дружити. Навіть Колісниченчиха, хоч до рани прикладай.

Відчуває, змія, що твої шанси проти її Колісниченка зростають.

Фінальний кліп на патосну пісню «Україно, Україно»:

Зміст не будемо вигадувати, візьмемо, як в телевізорі - лани широкополі, сталевари, усміхнені юрми, жовто-блакитні прапори. А текст… Він увесь у приспіві. УКРАЇ-Ї-Ї-Ї-НО-О-О-О, УКРАЇ-Ї-Ї-Ї-НО-О-О-О!

ЕПІЛОГ

Над садибою Толіка Люмбаґо лунав Моцарт. Світлий і залюблений у надземність жайвір. У кабінеті Люмбаґа двоє: господар і його друг Володимир Занадтий. Той самий.

- Слєдствіє закончено, забудьтє, - сказав Толік, наливаючи повні келихи. - Була така стара гарна італійська картина.

- Ну, мені ти можеш сказати, як це вдалося зробити? - Занадтий взяв свій келих.

- Вашику, ходи-но сюди, - гукнув Люмбаґо.

На порозі вродилося Його превосходительство, як завжди незворушне, величне, схоже на корабель пустині.

- Наш гість хоче випити до тебе.

Його превосходительство нечутно, скрадливо підійшло до столу, налило собі вина, випросталося і урочисто виголосило: «Кордони на замку!», тоді випило, круто повернулося на підборі і стрімко, карбуючи крок, вийшло.

- Він гарно попрацював, виконав усі вказівки Орка, як робот. А відрізані Вашком голови, вкупі з Міністровою, Орко спалив серед бомжівських трупів. Вашик упевнений, що був на операції СБУ проти ЦРУ. Як резидент. Тепер він набув нових знань і вмінь щодо патологоанатомії і пустить їх у діло, якщо мені загрожуватиме якесь лихо.

- Чому ти мені це говориш?

- Про всяк випадок. Я надто багато знаю. А про прем’єрство я пожартував. Вистачить з мене й крісла глави твоєї президентської адміністрації.

Баба Федоська Вовчик витягла з мишоловки мишу, покликала кота.

- Марисику, тобі тістечко.

За парканом з’явилася голова баби Сашки.

- Слухай-чуй, немає листа від Вальки?

- Пише. Туди, до Бельгії, далеко. А як від’їздила, сказала, що закінчить там роботу і до Голландії поїде, не заглядаючи додому. На неї зараз мода в Європі. Талант, кажуть, український самородок. А нам якраз треба будинок кінчати.

Та квартиру їй пристойну в Києві купити. Може, діжду внуків.

Джульєта провела поглядом гурт невисоких нетутешніх чоловіків, товстогубих, видрооких, у краватках. Вони, джерґочучи не по-нашому, у супроводі Нінон, що як гусей, заганяла їх до «Розслабону», посунули назустріч Душманові. Жулька ліниво опустила голову на теплий асфальт.

Сонечко пригрівало, вітерець доносив хвилюючі пахощі кухні, Душман щохвилини клацав холодильником - це така музика! Цуценята вже подорослішали, розбрелися в люди.

Спішити нікуди.

- Що це за чуркі? - Душман ловко крутнув шампури.

- Сам ти чурка. Це майбутні партнери в бізнесі. Спільне підприємство з Антиґуаною, - відповіла Нінон і без павзи доповіла. - Я вчора була у лікаря, він сказав, що я вагітна.

Хочу, щоб моє дитя вчилося в Гарварді, там українців вивчають.

Роман Григорович Коханець клацнув дверцятами авта, попрямував до дверей видавництва. Йому навперейми посунула знайома постать.

- Миколо, друзяко! - Роман зрадів, забачивши старого приятеля Миколу Хоменка, колишнього головного редактора видавництва «Мій сад». - Де ти подівся? Що, забагато роботи?

Микола дивився в очі Коханцеві каламутним, потьмареним поглядом. Неголений, пожмаканий, непевний. Затинаючись, сказав:

- Щурів ніщо не бере. Ні пастки, ні отрута. Вони дуже розумні й хитрі. Є лише один спосіб: у бочку садовлять щурів і не годують їх день, два, тиждень. Слабкіші вимирають, а сильніші починають один одного їсти. Той щур, який з’їв усіх, стає щурячим вовком. І його випускають на волю. Хай полює на своїх. Бо він уже нічого, крім щурятини, жерти не може. Вовк Щурячий - гарне псевдо. Дарую.

- Миколо, зажди, це непорозуміння. Люмбаґо сказав - тебе на підвищення. Я сьогодні ж усе владнаю. Не йди.

- Я. До вас. Не хочу. Совісні стоять на заваді проґресові.

Моральні засади - колодки на ногах бігуна і наручники на руках плавця. Ти зміг їх скинути, мені - не судилося. Якщо можеш, позич сотню, зроби це зараз, завтра може бути запізно…

Катерина Коханець тримала в руці листа, обклеєного закордонськими марками, поквецяного закордонськими штемпелями. І вагалася. Під портретом Міністра, увінчаним збляклими вже паперовими квітами, купами лежали стоси паперів Романа. В цілій хаті вже не було вільного од них місця. Катерина притулила листа до портрета, потім знову взяла його. Нарешті зважилася. Вона - дружина і мати, має право. З конверта випало фото. З нього сміялися на тлі вілли з басейном дід у шортах і брилі та молодиця з дитинкою на руках. Катерина впізнала Василину. Дитинка була вбрана у рожеве.

«Я не хотіла тобі писати, але мій дядько Тиміш Огірок наполіг, - повідомляла Василина. - У тебе є доня. Я назвала її Романою-Богданою. Дядько Тиміш - її хрещений батько.

Він каже, що таких гарних бебі він ще не бачив. І красно дякує тобі. Він виконав свою обіцянку і записав мене до заповіту. А також сказав, що візьме всі витрати на себе, якщо ти, Романе, допровадиш до нас, у Канаду, вчитися своїх синів. У нас освіта гарна. І гарні для хлопців перспективи.

Дядько Тиміш уже надибав їм тут майбутніх наречених».

Лист закінчувався незрозуміло. «А тобі хтось іще казав, що ти схожий на Івана Богуна?».

Катерина сіла на ослін, кинула листа й фото на стіл, наче вони пекли їй руки. Подумала. Тоді взяла папірці і жбурнула у піч, яку щодня топила, щоб зварити їсти свині, корові і курям. До приїзду Романа з столичної роботи часу залишалося обмаль.

На традиційному карнавалі «Людина нівроку» приз було вручено поетові Ониськові Ониську за текст ораторії «Янгол - Божий космонавт».

Поблизу села Тихі Води, на вигоні біля ресторану «Розслабон», розпочалося незвичайне будівництво, яке дало роботу усьому районові. З біґбордів довкола посміхався зеленоокий Занадтий, який особисто опікувався будівництвом видовищ для народу - аби вони ставали дедалі видовищнішими. Уже можна вирізнити велетенську постать Гулівера, що лежить, обплутаний безліччю канатів, прип’ятий ними до землі. До його рота вже веде вузькоколійка, незабаром вона повезе цікавих унутрощами безпомічного велета. І тоді для загалу все допіру таємне стане явним.

Володимир Занадтий за соціологічним опитуванням інформаційного голдінгу «Мій сад» міцно тримав першість у відповідях респондентів на питання: «За кого б ви проголосували, якби вибори відбулися сьогодні?».

Сумовитий Янгол спересердя смикнув з неба сніжно-білу хмаринку та затулив нею земний овид. Він зробив усе, що зміг. Нехай самі для себе зроблять більше. Янгол контролював політ Міністра-бульбашки до комети Хелейопси. Бо їй уже нетерпеливилося гайнути вкотре космічними світами, прошиваючи простір і час сліпучим діамантом ядра. В її мереживному хвості вже вмощувалися згідно Вищої Ухвали грішні душі обранців, аби транспортуватися на очищення, вдосконалення і духовне збагачення. Хтось з’явився вчасно, хтось запізнювався. Як у людей і націй. Хелейопса терпляче виглядала останню душу, бо знала: щойно та вчепиться до хвоста, якір земного тяжіння зникне, і космічний вітер наповнить вітрила.

Міністр підлітав до Хелейопси. Він усотував у себе Всесвіт. Минуле мізерніло десь далеко долі. Він увімкнувся в зв’язок часів і в свою прийдешню місію. Міністрова бульбашка вже не гасала марнотно, не шукала знайомств з земними кумирами, що відслужили своє і здатні були лише на довічне резонерство. Линув до вказаного Янголом місця на хвості Комети. Хелейопсі закортіло придивитися, на кого ж вона з сонмом обраних так довго чекала. «Зістикувався!» - доповів Міністр. Обранці інших націй визирнули кожний зі своєї капсули. І сказали водночас, воднораз: ТЮ!

Відчуваючи нову незнану енерґію, Міністр толерантно і дипломатично відіслав їм свого імпульса:

- Самі ви ТЮ!

Нижча Дубечня, 1999 - 2002 рр.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.04.2009

Оглавление

ПРЕПРОЛОГ

(З пісні слова не викинеш)

ПРОЛОГ

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 1

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 2

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 3

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 4

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 5

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 6

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 7

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 8

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 9

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 10

РЕКЛАМНА ПАВЗА № 11