У снігах [Олег Шинкаренко] (fb2) читать онлайн

У снігах

Кажуть, ніби у загалом бідній мові ескімосів існує декілька десятків а то й сотень найменувань для різних видів снігу. Звичайно, сніг буває не тільки м’який та пухнастий, але й затрамбований численними перехожими сніг-лід, який так підступно слизько раптово зикочується з-під ніг. Для цього снігу в ескімосів є, мабуть, декілька гострих лайливих слів, схожих на вигуки тих, що не змогли втриматись на ногах. Буває також сніг брудний, перемішаний із піском та грязюкою, що й на сніг зовсім не схожий — так, на якесь скрижаніле сміття. Цей сніг ескімоси звуть довгими та нудними словами, які чути неприємно та навіть небезпечно, бо вони нагадують хворобу чи поломку невідомої у їх краях машини. У довгі зими буває сніг, що лежить височенними купами, вище людського зросту. Його нагромаджують машинами та лопатами цілий день, бо інакше неможливо проїхати, а то й пройти. Ескімоси звуть такий сніг захопленими словами, подібними до гір, але на відміну від гір, у цих словах немає стійкості: букви зіставлені таким чином, що вимовляти їх вкрай незручно і весь час виникає прикра плутанина — кажеш одне, а здається зовсім інше.

Ескімоси хоча й плутають слова, розмовляючи один з одним про сніг, але ми їх взагалі зрозуміти не можемо, бо слів таких не маємо. Для наших широт сніг занадто нетривке явище, аби залишити якийсь істотний слід у словнику. Коли він зникає влітку, то саме слово перетворюється на означення, покликане характеризувати якусь зовсім далеку від нього річ, наприклад, «сніжно-білі зуби», або взагалі стає часткою абсурдно-гумористичного прислів’я «у нього взимку снігу не допросишся». У всіх випадках сніг розуміється як щось позитивне і навіть необхідне, але не зараз, коли я йду по ньому вулицею вже півгодини. Я відчуваю, як у мене змерзли пальці на руках, а як на ногах

— уже не відчуваю. Треба зняти черевики та добряче роэтерти ноги. От тільки дійду до Олени.

Вона зателефонувала мені, коли я був ще на радіо, де перед тим давав інтерв’ю. Я трохи невдало підбирав слова, та якщо чесно сказати, то — зовсім невдало. Думки, котрі раніше здавалися такими доречними і дотепними, кудись зникли, а замість них я промовляв якісь перші-ліпші банальності. Моя промова була схожа на балаканину розгубленого ескімоса, тимчасово влаштованого гідом до субтропічного атракціону. Цей бідолаха спочатку силувався би, як я, знайти якісь неологізми для щойно побачених див, але потім, зрозумівши всю свою безпорадність, повів би довгу розповідь про сніг. Не дивно, що слухачів в нього було б небагато. Але як же ж я змерз! Х-х-ху! Це я на руки дмухнув. Чи до магазину зайти погрітися?

Олена зателефонувала мені і сказала, що чекає, і назвала адресу: вулиця Рефрижераторна 25/1. Це зовсім близько від станції метро Дрижаківської. Я нещодавно в цьому місті живу, сяк-так влаштувався, але у географії місцевій ще не вільно почуваюся, тому розгорнув карту. В принципі в мене є ноутбук із дуже докладною комп’ютерною картою, але його ще треба вмикати, тож я подивився у паперовій. Є декілька варіантів, як дістатися до вулиці Рефрижераторної, що напівкільцем обіймає Морозівський острів. Найпростіше — це пройти від метро вулицею Марії Крижаненко, яка скінчується мостом, а потім, перейшовши на той бік Морозівського каналу, звернути ліворуч. Таким чином я б опинився спочатку на Морозівській набережній, а потім, звернувши, потрапив би на Рефрижераторну. Ну, а далі — це вже, як то кажуть, справа техніки. Я накреслив собі схему, аби не забути, і вирушив у путь.

Вихід із станції метро Дрижаківська...

Я був стопроцентно впевнений, що йду вулицею Крижаненко. Вже стемніло, стало ще холодніше, вітер так завивав і прагнув потрапити мені у всі закамарки пальто, що я геть увесь зіщулився, майже не роздивляючись навколо і думаючи лише про те, аби не впасти. Більш темні ділянки на білій засніженій дорозі майже завжди означали лід. Коли ступити на нього з розмаху, то нога одразу швидко від’їжджає у далеку путь із непередбачуваними наслідками, і можна навіть не встигнути з нею попрощатися.

Поки я думав про ногу, либонь, пройшов міст на острів.

У принципі, це не страшно. Можна повернутися. Для певності я спитав у перехожого, де саме треба повертати на міст.

— То вам треба міст на Морозівський острів? — перепитав мене старий із довгою бородою, на якій встигло намерзнути декілька товстих бурульок.

— Так, мені треба потрапити на острів, — підтвердив я. — Але чому ви прямуєте туди вулицею Ганни Бурульковської? — спитав дід, відламавши від бороди одну з бурульок і закинувши її у сніговий кучугур.

— А хіба це не Марії Крижаненко?

— Та ні. Що ви! Аби потрапити на Крижаненко вам треба було від метро Дрижаківської одразу через проїзд Петра Мерзлячука чухати, а ви чомусь на Бурульковську звернули... — дід замислено відламав ще одну бурульку і вручив її мені, потім хекнув на бороду, аби вона хоч трохи відтаяла, але стало ще гірше — борода вкрилася іскристим інеєм.

— То що мені тепер робити? — розгублено спитав я.

— Найкраще дворами вийти просто на Крижаненко, але я вам не раджу, бо з дахів іноді валяться гострі бурульки...

— Але ж увечері в такий холод вони навряд чи зваляться!

— Для мене це загадка, але можливо їм хтось допомагає. Хтось прицільно скидає їх з дахів просто на перехожих. Ви чули про Івана Петровича Ожеледицю? Це був мій напарник на заводі фірми «Айс». Ми вдвох ремонтували холодильники, Іван Петрович саме став жертвою такого скидувача бурульок. Найжахливіше, що після поранення не запишається ніяких слідів — просто дірки. Бурульки тануть безслідно. Йдіть дворами до Крижаненко, а там ще у когось спитаєте.

Історія з бурульками-вбивцями мене злякала. Я читав у газетах про численних жертв цьогорічного морозу. Це були здебільшого люди, які від надмірного переохолодження впадали у якийсь загальмований стан: мислення та й загалом всі процеси у організмі уповільнювалися у декілька разів. Як наслідок, вони нагадували наркоманів, що непевно рухаються вулицею у довільному напрямку, а на всі запитання здатні видавати лише якісь окремі звуки: їх думка не встигала сформувати цілі слова, не кажучи вже про речення. Деякі взагалі, розпочавши промовляти якусь голосну, не здатні були її скінчити, і вона тяглася у повітрі мов ревіння тварини. Приголосні змерзлих перехожих нагадували судоми остуди, особливо тверді, типу «т» та «д», були схожі на стукання зубами. Найгіршими наслідками переохолодження вважалося тимчасове порушення мовлення. Але про падіння бурульок я ще не чув. Тож я йшов дворами, оминаючи то тут, то там розставлених снігових баб, які після розповідей спеціаліста по холодильниках ніби невимовно загрожували мені чимось невідомим і через те ще більш жахливим.

Дуже скоро я опинився на вулиці, яка, згідно із дороговказом, звалася вулицею Івана Ожеледиці. Одне з двох: або дід надурив мене, або вулицю назвали на честь загиблого тут нещодавно героя.

Мандри вулицею Івана Ожеледиці...

Я набрав номер Олени, щоб хоч якось в неї розпитати, куди мене винесло, і майже одразу, ще з її тону зрозумів, що кудись не туди.

— Вулиця Ожеледиці зовсім у іншому боці знаходиться! -сказала вона. — Хто тобі сказав туди йти?

— Якійсь дід із бурульками на бороді. Тобто він мені цього не казав, він вказав мені напрямок, як найкраще навпростець дістатися до вулиці Крижаненко, а Ожеледиця — це був його приятель чи колега...

— Слухай, яка ще Крижаненко? Ти про що? Ти так сто років йтимеш! Давай краще повертай Із Ожеледиці просто у провулок Снігуренка, а потім трішки пройдеш повз гаражі, там темно, світитимеш собі телефоном, і опинишся одразу на виході до Рефрижераторної.

— А де треба звертати у провулок Снігуренка?

— Ну дивися, там такі високі будинки стоять із шпилями на дахах. Як до них дійдеш, одразу шукай «Прокредитбанк», бо він стоїть на самому повороті. Давай, не барися. Чекаю на тебе!

Олена, як завжди, все дуже докладно пояснювала, але складна картина просто не вкладалася у мене в голові. Найгірше, що високих будинків ніде не було видно. Я йшов майже навпомацки через якісь старі п’ятиповерхівки, постійно натикаючись на кришки льохів і дроти приватних городів. Поодинокі ліхтарі мляво висвітлювали засніжені ослони, на яких давно не було жодної бабці — їх посадкові місця вкривав товстий та незайманий шар снігу. Цього снігу аж до відлиги не торкнеться жодна рука, він розтане безслідно, і на вулицю знов вийдуть Ганна Петрівна із Оленою Іванівною і сядуть на цей ослін, а Наталя Демидівна не вийде і не сяде, бо розтане разом із цим снігом так само безслідно, мов Снігуронька.

— Стійте! — гукнув я до тіні, що раптово промайнула десь у напівімлі. — Скажіть, де тут повертати у провулок Снігуренка?

Але тінь, мабуть не почувши мене, й далі хрустіла снігом попереду. Оскільки нікого поруч не було, я вирішив іти за нею, щоб розпитати про дорогу. Тінь була якась нечітка але рішуча, вона швидко лізла пробоєм крізь дитячий майданчик, де послизнулася на каруселі й мало не впала. Я знав, що тут небезпечне місце, і тому йшов тримаючись за гімнастичні сходи та турніки, а між пісочницею та гойдалкою пробрався майже навколішки. Це був момент нашої найбільшої близькості, щось на зразок перигелію, і я навіть відчував його гаряче дихання, одразу зрозумівши, що це ВІН, бо дихання було важке і грубе.

— Гей! Чекайте! — знов гукнув я, не гаючи часу. — Мені треба провулок Снігуренка! Не підкажете шлях?

Він озирнувся, і я впізнав того самого діда із бурульками на бороді. Хоч він їх постійно обламував, бурульок не поменшало. Вони холодно блищали у примарному освітленні, мов кустарні, примітивні ножі. Так само виблискували очі діда. Він подивився на мене недовірливо, з-під лоба.

— Що вам треба? — сказав він, змагаючись із задишкою. — Навіщо ви мене переслідуєте? Хіба я не сказав вам, як краще вийти до Крижаненко?

— Так. Дуже вам дякую, але я кінець кінцем опинився на вулиці Ожеледиці, і моя подруга порадила мені звернути з неї у провулок Снігуренка, який саме й веде до Рефрижераторної...

— Що?! — спитав дід та закашлявся. — Що?.. Кхе-хе-хо! Сні... кхе! Кхо! Снігуре... кхо-кхе-кхе! Оже... кхи-кхо-о-о-о-о!!! Ожеледиці... Кхххху-у-у-у! Ой-гей!

На останньому слові він мало не зігнувся навпіл. Жахливі напади кашлю мучили його декілька хвилин, і я не знав, що мені робити — якось йому допомогти або, може, краще не хвилювати його та піти собі, куди йшов. Найгірше, що я не знав, як саме можна допомогти дідові. Якби він вдавився, я б постукав його по спині, а так взагалі невідомо, що робити. Врешті дід замовк і поліз до кишень. Повільно він дістав звідти люльку, засипав туди тютюну, закурив і сів на карусель, запрошуючи мене до себе поглядом. Я дуже здивувався, як після такого нападу можна ще й курити, але він і справді якось заспокоївся.

— Знаєш, мені треба трохи попалити. Як не палю довго, то починається така задуха із кашлем — просто назовні вивертає! Оце така звичка дурна: колись ще у молодості почав палити і тепер не можу зупинитися. Я тобі не раджу починати, якщо ти ще не почав. Ти не почав?

— Ні, я ще не почав.

— От і добре. Я тут подумав, що ти мені розповідав про якусь вулицю Ожеледиці. Так?

— Так, я вам казав. Я опинився на ній після вашої поради йти...

— Але не Існує ніякої вулиці Ожеледиці. Це в мене був такий приятель Ожеледиця Іван Петрович. Ми з ним удвох працювали на фірмі «Айс». Ремонтували там холодильники. Одного разу він заліз у холодильник перевірити, чи немає там внутрішньої течі хладагенту, а робітники зачинили за ним двері. Іван Петрович порушив техніку безпеки аж два рази: по-перше він працював без мене, а по-друге — не вивісив спеціальну табличку-попередження «Не вмикати — працюють люди!» Саме це й призвело до фатальних наслідків. Вранці його знайшли геть скам’янілого. Кажуть, коли йому стукали по спині, то чувся такий дзвінкий звук, немовби він був скляним горщиком. Івана Петровича не стали ховати, а замість цього залишили у холодильнику, бо так порадили у лікарні. Вони сказали, що у недалекому майбутньому медицина знайде засоби для безпечного розмороження людини, і таким чином Іван Петрович потрапить у це недалеке майбутнє, на відміну від мене. Я йому спочатку дуже заздрив, коли провідував. Але десь через місяць помітив, що у нього не вистачає пальців на руках. Потім кудись зник ніс. Потім — вуха, спочатку — одне, за ним — друге. Хтось пустив чутку, що замерзлого розбирають на сувеніри. Виявилося, що відламати від крихкого тіла шматочок дуже легко. Я сам не вірив, а потім спробував, і ось тобі — маєш.

Дід багатозначно подивився на мене. Помовчав. Потім затягнувся люлькою і випустив струмінь сивого диму. У цей час він страшенно був схожий на Діда Мороза, лише люлька псувала все враження. Звичайно, що у Діда Мороза немає поганих звичок.

— Розумієш, яка штука вийшла, — сказав дід. — Я просто хотів трошки торкнутися його лоба і не розрахував зусилля. Щось коротко так хруснуло, як воно буває, коли йдеш по скрижанілій річці, І його голова відвалилася від плечей, впавши до ящику з морозивом. Ось така штука вийшла. Ніхто ж цього не сподівався. А воно отак от повернулося. Дід помовчав, хотів щось далі сказати, але не зміг відкрити рота. Спочатку нерозуміння, а потім дикий жах промайнули в його очах. Я теж не розумів, що сталося. Чи може, це в нього на додачу ще й якась нервова судома щелепи? Але потім я придивився і зрозумів, що то довгі вологі вуса намертво примерзли до верхньої частини бороди. Хоч дід як не намагався їх відірвати, дихав крізь них, тер, але все було марно — вуса примерзали ще міцніше. Бурульки з бороди простягалися вже до самого носа, все швидко вкривалося інеєм та памороззю. Дід, вирячивши з переляку очі, стукав по роту трубкою, але нічого не допомагало. Тоді він відчайдушно простягнув мені коробку сірників. Я одразу зрозумів його німе прохання. Я відкрив коробку і побачив, що там лишився лише один сірник. Якщо спритно його підпалити і одразу піднести до бороди, то вона може трохи відтаяти. Що вона займеться, я не боявся — надто вже було холодно. Я чиркнув сірником і обережно, прикриваючи його рукавичкою, простягнув до дідового рота. Полум’я лизнуло йому під носом і одразу згасло. Мабуть щось крапнуло, бо сірник майже не димів. Дід подивився на мене із сумом, сховав люльку до кишені, встав з каруселі та пішов собі світ за очі. Коли не можеш навіть рота відкрити — яка вже тут розмова?

У пошуках провулка Снігуренка...

Отже на Рефрижераторну мене може вивести лише провулок Снігуренка. Головне — знайти його! Я озирнувся навкруги і побачив, як люди задоволено несуть великі пакунки їжі із супермаркетів, у пакетах був не лише зелений горішок для олів’е, але й ковбаса, і горілка, і печиво, і цукерки, і хліб, і презервативи для закоханих. Ніхто з них нічого не шукав, бо вони вже давно все знайшли, і хоча знайшли небагато, але тримали його міцно і впевнено, бо знали, що воно їм належить по праву. На зупинці люди чекали автобуса і вже і очно знали, скільки платити за квиток, де їм виходити та що вони потім будуть робити у залишок цього вечора. Повз зупинку їхали люди в машинах, і вони навіть знали, з якою швидкістю пересуваються і яка тепер температура навколишнього повітря! Я гадаю, вже мінус двадцять десь — страшенно холодно. Я йшов повз рибальський магазин і бачив сотні різноманітних вудок і всякого причандалля для рибалок. Дніпро давно замерз, і по ньому цілий день ходили натовпи. Вони свердлили у кризі ямки й витягали звідти зголоднілу напівпритомну рибу. Також кригою ходили численні фотографи, сподіваючись упіймати високохудожній ракурс. Вони вже одразу знали, що ракурсів на них чекає чимало, бо така вже сприятлива натура.

Провулок Снігуренка, як мені казала Олена, знаходиться десь поміж гаражами. Я бачив гострі далекі зірки, але гаражів ніде не було. В мене тепер лишилося два варіанти: або йти навмання, сподіваючись, що кудись-таки дістануся, або знов подивитися на карті, де я. Доведеться вмикати ноутбук, бо паперова карта лишилася на радіо. Не знаю, як у кого, а в мене «Windows ХР», звичайно, піратська версія — я ж не мільйонер ліцензійну купувати! На робочому столі ніяких картинок немає, аби не відволікатися, лише лежить фільм «Криголам «Північ». Це стара класична картина у жанрі снігореалізму. Головний герой, капітан криголаму Василь Завірюха, закоханий у північну красуню на прізвисько Сніжинка. Він мріє одружитися з нею та взяти з собою у далеку арктичну подорож, де довгими вечорами вони б сиділи у рубці і під тріск та гуркіт криги, що розходилася в різні боки від важкої маси судна, пили каву та дивилися б фільми про пригоди субтропічних мешканців, а також мелодрами із життя південно-австралійських філістерів. Іноді Завірюха вдягав би теплий бушлат та йшов до капітанського містка віддати черговий важливий та несподіваний наказ. Команда б дуже дивувалася його словам. Знаходилися б і такі, що піддавали сумніву їх обґрунтованість. Серед людей зчинялася б суперечка, найбільш агресивних доводилося б замикати на гауптвахті, але кінець кінцем, навіть вони розуміли б далекоглядність Завірюхи, навіть вони б бачили, як стверджуються його найсміливіші прогнози щодо ситуації, і як вчасно він віддавав ці накази. Потім він повертався б до рубки й казав Сніжинці: «Які дивні ці люди! Все робиш для їхнього блага, а вони тебе ж і засуджують, не бачачи власної вигоди». Сніжинка обіймала б Завірюху, і вони разом продовжували б передивлятися документальні фільми про життя на островах Океанії.

Але Сніжинка не кохала Завірюху. Їй не подобались криголами і взагалі життя на Півночі. Сама ідея кудись плисти їй здавалася смішною. Більш за все Сніжинці подобалося ходити різними магазинами та розмовляти з подружками по телефону. В цьому немає нічого поганого: це всім подобається. Тож, коли Завірюха, героїчно заломивши капітанського кашкета із величезною золотою кокардою (хоча насправді вона була пластикова і лише зверху трошки позолочена, і позолота вже здиралася), коли він прийшов до Сніжинки просити її руки, вона йому відмовила. «Ви хочете лише моєї руки? — спитала вона його, знущаючись. — А чому не мене всю? Бо на всю мене у вас не вистачить грошей? Як взагалі можна просити лише шматок від людини? Це якась новина! Ви мабуть начиталися дешевих романів? Читайте ті, що дорожчі! Це виховає ваш смак, і тоді ви навчитеся просити мене як слід».

Капітан, почувши такі слова, дуже засмутився, бо його міцне серце раптом тріснуло від цих крижаних слів, що впивалися в нього мов бурульки, випущені якимось Анти-амуром. Завірюха засмутився, але гідно вийшов з кімнати і попрямував до порту, де вже чекав на нього «Криголам «Північ». Він піднявсь на капітанський мостик та віддав наказ, з яким на цей раз погодилися всі. Корабель поплив у район, де вже давно чекала на нього вмерзла у льоди наукова експедиція. Серед її учасників була дівчина-науковець на прізвисько Заметіль. Хоча красою вона й поступалася Сніжинці, але вже давно і віддано кохала капітана Завірюху, ще відтоді як побачила його фотографію у газеті, де він стояв, нагороджений багатьма орденами та медалями за винятковий героїзм, і замислено вдивлявся у обрій, де чекали на нього надзвичайні пригоди. Завірюха зрозумів тепер, що саме там його чекає справжня доля, хоча він і не знав про існування Заметілі. Але все вже поєдналося між собою так, що вони обов’язково зустрінуться і кохання виникне всупереч усім можливим перешкодам, а воно й завжди так виникає. Отакий у мене був фільм на робочому столі ноутбуку, і я його ще весь не бачив — лише до цього місця, до якого розповів! Але я, звичайно, не стану його зараз додивлятися, бо так холодно, що я не можу пальцями навіть набрати назву вулиці Снігуренка у комп’ютерній карті. Нарешті це мені вдається, і я бачу, що ніякої вулиці Снігуренка не існує. У примітках до карти сказано, що тепер ця вулиця перейменована на Хуртовинну. Тож і шукати треба саме її, але потім з’ясувалося, що ця Хуртовинна зовсім не виходить ні на яку Рефрижераторну, і взагалі на Морозівському острові таких вулиць не існує! Те, що могло б бути Рефрижераторною, бо воно було схоже за роэташуванням, тепер називалося вулицею імені Січневого заледеніння, тож і шукати мені тепер треба саме цю вулицю із такою дивною, майже фантастичною назвою.

Я вимкнув ноутбук і сховав його. Тепер треба спитати в когось місцевого. Ось якийсь дід чеше просто назустріч.

— Гей, добродію, скажіть, будь ласка, де тут можна знайти вулицю імені Січневого заледеніння? Вона облямовує майже весь Морозівський острів і з обох боків перетинається Морозівською набережною?

Дід уважно подивився на мене, відламав з бороди бурульку і заходився пояснювати.

13 січня 2009

Оглавление

У снігах