З моїх споминів про Симона Петлюру [Василь Королів-Старий] (doc) читать постранично, страница - 5

більшовицькі кати над В. Д. перед його смертю, він, спотворений, заживо-мертвий, зо всіма повиламуваними зубами став під рушницю убивці з вигуком: «Нехай живе самостійна Україна! Слава Симону Петлюрі!»...
Не диво, що Петрушевський всі ті передвиборчі дні зник з «Часу»: він агітував, створив відповідну атмосферу і категорично запевняв усіх, ніби він може остаточно ствердити, що Петлюра на виборах свою згоду дасть. Не знаю, чи він впливав також особисто і на Петлюру, але фактом є, що на передвиборчих зборах в Губерніальній Управі з’явився Петлюра і виступив з програмовою промовою. Його промова викликала ентузіазм та голосну овацію, а другого дня він був обраний мабуть чи не одноголосно. Тепер ми вже здибувалися з ним мало не щодня, бо я й Петрушевський і Синицький вважали за свій обов’язок негласно допомагати йому увійти в курс нового для нього оточення й нової чинності. Наші взаємини стали далеко тісніше, інтимніше. Але треба тут зазначити кумедну рису своєрідного етикету, що виробився за цю добу межи нами: ніколи ні один з нас, «Часовиків» не перся до кабінету голови земської управи, не подавши попереду через кур’єра своєї візитної картки, ніколи й Петлюра, прийшовши до «Часу», не входив у наші кабінети, не пославши нам попереду своєї картки через «Часову» придверницю....
Хоч головним мотивом відмови взятися за земські справи у Петлюри була його повна неознайомленість з цією установою, проте, з перших же днів він зумів опанувати ситуацією. Правда, цьому помагав готовий вправлений апарат земства з одного боку, з другого — грала роль і та популярність, що її вже мав Петлюра. Але ж за кілька день Петлюра вже почав провадити й власну організаторську лінію. Вона була задумана дуже широко, а саме в напрямі всеукраїнської земської організації. Ця його ідея, з якою він прийшов у «Час» порадитись, викликала з нашого боку повне захоплення. Ми розуміли, що власне тільки Петлюра, з огляду на свою популярність у масах народних, цим кроком врятує цінні земські установи, проти яких була тоді шалена й цілком не виправдана зненависть в селянстві, котре жадало знищення земства за всяку ціну тільки тому, що платило остобісілі «земські податки». Селянська логіка того часу була дуже нехитра: не буде земства, не буде й земських податків. А що не буде й лікарів, шкіл, агрономів і т. ін. — то сількість, на те була філософічна Купер’янівська відповідь: за наших дідів не було та й жили, якось то буде й з нами...
В скорому часі проект було блискучо переведено в життя. Але ж я не буду спинятися на цьому моменті, сподіваючись, що хтось з ближчих співробітників Петлюри на цім полі згадає про ту добу його чинності більш докладно, ніж я, що спостерігав зазначені факти лише зокола і збоку, маючи повну голову власного клопоту.
Тут же зазначу лише один епізод, що вийшов з моєї ініціативи.
Перед Шевченківськими днями спало мені на думку, що при даній ситуації є надзвичайно добра нагода заопікуватись Тарасовою Могилою на Чернечій Горі. Крім моїх ближчих «Часових» друзів на це пристав і Є. X. Чикаленко, що мав відношення до порядкування могилою. Отже, недовго думаючи, я написав законопроект для внесення в Центральну Раду руками Петлюри від імені Всеукраїнського Земства. Законопроект складався, здається, з двох чи трьох коротких пактів, а саме, щоб Рада визнала Святу Могилу національною власністю, щоб вивласнила в радіусі п’яти верст, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола Могили, й установила сталу парламентську комісію, на обов’язку якої було б організувати опікування Могилою. З цим законопроектом я забіг до Петлюри.
Наша розмова не тривала й п’ятьох хвилин.
— Більш як повна згода,— сказав Петлюра,— тільки при одній неодмінній умові, що ви тримаєте в своїх руках весь догляд за ходом справи, аж поки вона не буде регламентована законом. Отже, я прошу вас одсьогодні взяти на себе опікування Могилою в порядку призначення від Київського Губерніального Земства.
— Пане голово, не можу прийняти вашого наказу,— напівжартом відповів я,— бо ж місяць перед тим я вже відмовився від служби в земстві і вам не підлягаю.
— Але ж?
— Але ж завтра дам вам відповідь, як приватна людина, порадившись з товаришами. Як буде їхня згода та Євгена Харламповича (Чикаленка),— я тимчасово приймаю посаду «старшого двірника на Тарасовій Могилі», бо це не тільки мені приємно, а й зручно, понеже я цілком висилений працею й потребую виїхати на село. Там у мене буде чинний відпочинок.
Петлюра щиро стиснув мою руку:
— Гроші, спеціалісти — до ваших послуг.
— Я ще буду розмовляти з вами в цій справі.
— Згода: коли ви схочете чи потрібуватимете зо мною говорити, я перериваю всяку іншу працю.
«Часовики», чухаючи потилицю, дали мені безтермінову відпустку.
На чолі Округи Шляхів тоді вже стояли українські люди та й мої особисті зв’язки з цією установою були добрі,— з огляду на це, досить легко повелося випросити черпальну скадру, котра й розчистила фарватер. Але ж на самій Могилі