З моїх споминів про Симона Петлюру [Василь Королів-Старий] (doc) читать постранично

З книги «Збірник пам’яті Симона Петлюри», Прага, 1930
В. КОРОЛІВ-СТАРИЙ
З моїх споминів про Симона Петлюру1.
У середині серпня р. 1869-го мене привезено до Полтавської Бурси, що за тих часів звалася «Полтавським Духовним Училищем». Першого ж дня мене було нещадно бито, нову парусинову одежинку майстерно вимальовано, за комір накидано шипшинового насіння і т. ін. — одно слово, було зроблено все, що вимагав бурсацький ритуал відносно новачка. В потьоках сліз я вийшов з своїм телячим ранцем за плечима, щоб іти додому.
Разом зі мною вийшов ще один бурсачок, в такому ж парусиновому одягу й такий же білявий та малий, як я.
Між нами відбулася приблизно така розмова:
— Як тебе звать? — спитав мене мій новий супутник.
— А тобі яке діло? — відповів я, лихий на цілий світ.
— Тю, дурний, я ж тебе не зачіпаю. Мене зовуть Петлюра Симон, а тебе?
— Королів Василь,— відказав я, втираючи сльози.
— Коли будеш ревіти, то тебе зватимуть «бабою»,— поінформував мене Петлюра.
— Як я малий, а вони мене б’ють! — відповів я.
— Я теж малий, але мене не б’ють! — була гордовита репліка.
— А чому ж то так?
— Бо бояться: в мене брат — «второкласник»!... Нехай тільки попробують, то він їм так накладе, що ого-го!..
Я з заздрістю подивився на Петлюру. У мене, правда, теж був брат по других, але той вже вчився в семінарії, отже з нього не було жодної користі.
Ми швидко розлучились: минувши семінарію, Петлюра пішов просто, як мені здалося, кудись на «Кобіщани», а я повернув у напрямі до Монастирської вулиці.
Ми заприятелювали з Симоном. Та дитяче приятельство дуже не стале. Тому то майже не можу пригадати якихсь видатніших деталей з перших наших взаємин. Але одну сцену пригадую дуже добре. Коли ми щасливо витримали переходові іспити з першої класи до другої, то, здибавшись після канікул, я й Симон (причому до цього імені автоматично додавалось «Зилот» не як дражливе прізвисько, але з асоціації суміжності), обнявши один одного за плечі, як «дружки», пішли до того покою, де просиділи минулий рік, тобто до першої класи, відчинили двері й скільки можна було наплювали в середину.
Але ж наплювати спільно на другу класу нам вже не довелося: я перейшов далі, а Петлюра зістався «для більшого удосконалення в науках», як стереотипно жартували в таких випадках вчителі. На цьому й скінчилося наше приятелювання, бо у нас вже були інші інтереси та й бурсацький bon ton не рекомендував підтримувати відносини з тими, що зістались позаду. Таким чином, Симон Петлюра на якийсь час зник з кола моїх знайомостей.
Перейшовши до семінарії, я наздогнав Симонового брата, що також не поспішав закінчувати богословську освіту. Приятелювали ми й з ним, хоч і досить мало, бо він був в другому («паралельному») відділі тієї класи. Але ж він часто навідувався до нашого відділу, бо за його товариську веселість і прекрасний дзвінкий голос його дуже любили товариші. Та за кілька років і цей Петлюра знову відстав і я, стративши його з свого обрію, здибався з ним аж в 1905 році на службі в Полтавському земстві, де я був участковим ветеринаром, а він — участковим агрономом. В Мало-Перещепинському участку мене захопила перша революція. Сидячи потім у Полтавських арештантських ротах, я довідався, що агронома Петлюру саме в нашій Малій-Перещепині було трагічно заморено в сільській «холодній» реакційними елементами на початку 1906 р...
Але вертаю трохи назад. Перебуваючи вже у Харківському Ветеринарному Інституті, я знов почув про Симона Петлюру. Розповідалося, що в Полтавській семінарії стався один з чергових «бунтів», в якому провідну чи дуже видатну роль грав Симон. Заколот був не звичайного «кашоварного» порядку, а мав під собою політично-національний підклад. Це був широко відомий потім інцидент з поводу запрошення до семінарії М. В. Лисенка. Отже, Симона, з огляду на його наявний революційний та «мазепинський» дух, було вигнано з старших класів семінарії. При чому, як тоді розповідалося, сталося це не так з волі семінарської адміністрації, як з волі архієрея. Оповідали, що архієрей закликав Петлюру до себе, вихваляв його хист та здібності й умовляв «пожаліти старого батька», покинути свої «заблужденія» і «смиренно» визнати свої провини та взятись до науки. Певно, на багатьох однолітків Симонових це «архипастирське внушеніє» зробило б величезне вражіння, бо вже самий факт особистого покликання до такої важної особи, якою видавався семінарам архієрей, кожного повинен би був довести до «трепетання». Але Петлюра, вислухавши «внушеніє», не виявив найменчого зворушення. І коли архієрей поставив йому категоричне питання, чи він обіцяє «ісправитись»? — то юнак також категорично заявив, що йому нема в чому «ісправлятись», бо він певен свого шляху й що йому «ідеї дорожчі за родинні відносини».
Справа скінчилась на тому, що Петлюру «для примера прочим» було вигнано з богословських класів (таке траплялося дуже рідко), а батько так розгнівався на сина, що цілком переуступив Симона його ідеям. Отже, Симон з того часу