Собор Паризької Богоматері [Віктор Гюго] (fb2) читать постранично, страница - 3

особливими політичними й фінансовими привілеями, і це давало змогу великим феодалам чинити опір королю, створювати проти нього союзи і навіть перемагати в окремих битвах. Таким чином, незважаючи на активні дії французької монархії, яка спиралася на дедалі зростаючу міську буржуазію, великі феодали ще не склали зброї і лишалися найнебезпечнішими ворогами об’єднання країни. Проти них виступали маси закріпаченого селянства, що вже не могло зносити тягаря феодально-церковних податків, а також ремісництво й буржуазія у містах, розвиткові яких заважали старі економічні відносини.

Ведучи запеклу боротьбу з непокірними феодалами, Людовік XI охоче використовував у своїх корисливих цілях вороже ставлення народу до аристократії. В. Гюго вдало підмітив двоєдушність у діях короля і зобразив її у сцені розмови Людовіка XI зі своїм лікарем Жаком Котьє про напад паризьких низів на будинок головного судді Палацу правосуддя. Спочатку король схвально поставився до цих подій — адже завдяки їм він звільнявся від одного з тих, хто домігся надто великих прав і, за словами Людовіка XI, став «лжевладикою». Прагнення стати єдиновладним монархом країни примушує Людовіка XI розкрити свою таємну мрію: «Пора вже настати дню, коли у Франції буде один король, один владар, один суддя і один кат, як у раю є лише один бог».

Монарха не хвилювало саме повстання — він ніколи не вважав народні маси серйозним супротивником і завжди ставився до них з відвертою зневагою. Він знав, що, виконавши своє завдання і виправдавши його, короля, приховану надію, «юрба простолюду» відразу буде розгромлена силою зброї вірних йому найманців. Та як змінюються наміри Людовіка XI, коли він дізнається, що парижани штурмують не будинок судді, а Собор, щоб визволити якусь дівчину-чаклунку! Короля вражає висловлена кимось із придворних думка, ніби облога Собору означає виступ проти нього самого, адже Паризька богоматір — його особиста покровителька. Тоді він починає діяти рішуче й велить виконавцеві своїх найжорстокіших наказів Трістанові-Самітнику «хапати отих мерзотників», «знищувати простолюд», «чавити голоту».

У романі В. Гюго Людовік XI, а також його похмурий поплічник, начальник придворної варти Трістан-Самітник, — персонажі історичні. В постаті цього монарха письменник підкреслює лише негативні риси, змальовуючи його носієм тиранії і зла. Історичний Людовік XI був значно складнішим. Передбачливий політик, тонкий і вправний дипломат, він сприяв розвиткові міського ремесла й економіки держави, об’єднанню країни.

Своє ставлення до нього В. Гюго висловив дуже чітко. Це деспот, який за найменшу провину чи навіть без неї, скориставшися слушною нагодою, відсилає людей на катування або страту, жорстоко розправляється з народом. Фламандський посол Гійом Рім так визначив політику французького короля: «… він хоче покарати народ за його бажання, а потім виконати це бажання». З неприхованою іронією змальовує В. Гюго жалюгідну особу скупого короля, який ходить у старому капелюсі «з найгіршого чорного сукна», у «брудній ярмулці» і старому каптані, «отороченому облізлим хутром», і водночас витрачає величезні суми на пенсії вірним йому аристократам та на утримання двору. Для того, щоб підкреслити вбогість одягу Людовіка XI, письменник протиставляє йому розкішне і вигадливе вбрання королівського радника метра Олів’є. Вичерпну характеристику французькому монарху автор укладає в уста П’єра Гренгуара, якого той мало не повісив: «Це якась губка для висмоктування грошей з народу… Під владою цього благочестивого святенника пшениці тріщать від тисяч повішених, плахи гниють від крові страчених, в’язниці тріскаються, мов переповнені утроби. Однією рукою він грабує, другою — вішає».

У конфлікті «король — народ» В. Гюго беззастережно стає на бік останнього. Щоправда письменник не показує виступів народу проти феодальних вельмож. Та й поняття народу він обмежує зображенням мешканців Двору чудес або «королівства Арго», — найбіднішого і найбезправнішого міського населення. Однак у романі досить чітко виучить переконання автора в тому, що саме народ є головним творцем історії, всіх матеріальних і культурних цінностей. Надзвичайно показовою в цьому плані стає розмова Людовіка XI з ремісником із міста Гента Жаком Копенолем, який пророче попереджує короля, що народ з часом все одно здобуде перемогу, стане тією силою, яка зруйнує королівську владу разом в її оплотом — Бастілією. Мабуть, Копеноль висловив думку самого В. Гюго, котрий вважав народні маси вирішальною силою в боротьбі з монархічним ладом. Сам Копеноль, представник нідерландської буржуазії, змальований письменником як виходець з народу. Не випадково його перемога після сутички з кардиналом Бурбонським викликає захоплення серед натовпу парижан, котрі вітають його як близьку людину. В. Гюго розглядав третій стан як силу, що вже в ті часи боротьби короля з феодалами ставала найбільш революційною, хоч і не розрізняв у ньому