Собор Паризької Богоматері [Віктор Гюго] (fb2) читать постранично, страница - 2

як виразники передових ідей. Нові принципи творчості знайшли своє втілення у віршах, драмах і повістях 30-х років. Поетичні збірки «Осіннє листя», «Пісні присмерків», «Промені й тіні», повість «Клод Ге» мають виразно політичний зміст. Історичні драми цього періоду — «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз» — несуть у собі риси демократизму і об’єктивно були революційними. В історії письменника найбільше цікавить боротьба знедолених мас із темними силами феодальної реакції, які знайшли художнє втілення в його образах монархів, придворних і церковників.

З 1841 року, коли В. Гюго був обраний членом Французької академії, почався найменш плідний період його творчості. Власне, він пережив досить глибоку кризу, викликану спадом народного руху, кризу, що тривала до початку революційного 1848 року, коли письменник цілком поринув у політичну боротьбу.

Він стає палким прихильником республіки. Того ж року його обирають в Установчі збори, наступного — в Законодавчі. В. Гюго веде сміливу кампанію проти кліки Луї-Бонапарта, який готував криваву розправу з Другою республікою. Після грудневого перевороту 1851 року реакція починає переслідування активних республіканців, під репресії підпав і В. Гюго. Він змушений був залишити батьківщину й емігрувати. Двадцять років провів письменник у вигнанні, невтомно борючись з деспотією Луї-Бонапарта, і повернувся до Франції лише після встановлення республіки.

1852 року з'явився знаменитий памфлет «Наполеон Малий», в якому В. Гюго різко засуджує Луї-Бонапарта, вбачаючи в ньому єдину причину падіння буржуазної республіки і встановлення диктатури. Проте письменник не спромігся дати правильний аналіз політичних причин перевороту, розкрити соціальний характер бонапартизму. Помилки В. Гюго відзначив К. Маркс у праці «18 брюмера Луї-Бонапарта». Шедевром політичної лірики В. Гюго був цикл віршів «Розплата». Гнів і ненависть до «бандитів грудневого перевороту» звучить у кожному рядку поета. Водночас він співає гімн усім тим, хто наклав головою, захищаючи республіку, усім, хто зберіг мужність для дальшої боротьби.

На початку 60-х років, після майже тридцятирічної праці, В. Гюго завершив свій найкращий роман «Знедолені». Широке епічне полотно відтворило епоху гострих класових конфліктів і революційних вибухів, страшних злиднів французького народу першої половини XIX ст. Він став свідченням того, що письменник вже досить чітко уявляв причини соціальної несправедливості. Саме тому цей твір набуває такого політичного спрямування і викривального пафосу.

В інших романах цього періоду В. Гюго, і далі порушуючи насущні суспільні проблеми, шукає образи своїх героїв серед трудівників. Його роман «Трударі моря» (1866), присвячений боротьбі з морською стихією, героїзує працю простих людей. Дно суспільства, безодня горя й злиднів розкриваються в романі «Людина, що сміється» (1869).

У період вигнання до В. Гюго приходить слава палкого захисника пригноблених народів. Як тільки з найвіддаленішого кутка земної кулі долинав заклик про допомогу, стогін придушеного колонізаторами народу, у відповідь звучали гнівні слова великого гуманіста, що таврували ганьбою злочинців, збуджували прогресивну думку різних країн на захист скривджених. «Віддамо йому належне, — писав про нього один із засновників Французької компартії Марсель Кашен, — він боровся за права пригнічених усього світу — негрів, «кольорових» народів, пролетарів Європи».

5 вересня 1870 року, після оголошення франко-прусської війни, В. Гюго повернувся до Парижа й поринув у боротьбу проти ворога. Він пише цикл віршів «Грізний рік», у якому звучить ненависть до загарбників, до зрадників на зразок кривавого Тьєра, звеличує стійкість захисників Парижа, з пошаною згадує подвиг паризьких комунарів. У роки другої світової війни, у трагічні часи окупації Франції гітлерівцями майже вся підпільна преса друкувала патріотичні вірші цієї збірки.

Діяльність Гюго-романіста закінчується появою «Дев’яносто третього року» (1874), в якому письменник аналізує найвищий етап розвитку Великої французкої революції 1789–1793 років. На першому плані — повсталий народ, що захищає свої завоювання від контрреволюції. Останній великий твір В. Гюго — поетична збірка «Легенда століть» (1883) — має глибоко оптимістичне звучання. У фіналі поет висловлює впевненість у кінцевому визволенні людства від гніту і рабства.

22 травня 1885 року В. Гюго помер. Він був похований у Пантеоні, поруч із великими співвітчизниками — Вольтером і Руссо.

* * *

Події роману «Собор Паризької богоматері» відбуваються протягом шести місяців, з 6 січня до липня 1482 року, тобто за рік до смерті французького короля Людовіка XI. На той час, після завоювання Франш-Конте, як тоді називалося розташоване на сході Франції Бургундське герцогство, завершувалося об’єднання країни в національну державу з централізованою королівською владою. Але ще залишились окремі області, які користувалися