Завіса. Олівець [Реймонд Чандлер] (fb2) читать постранично, страница - 4

дощ.

— Дад — це мій зять. Дадлі О'Мара. Гадаю, ви можете дещо розповісти про нього.

— Тільки чутки, — сказав я. — Мені б не хотілося втручатись у цю справу без вашої згоди, генерале.

Гіпнотичні очі втупилися в мене.

— Ви приватний детектив. І, думаю, хочете, щоб вам заплатили.

— Така в мене робота, — відповів я. — Одначе це зовсім не означає, що мені треба платити за кожне слово. Дещо я чув. Можливо, ви самі схочете передати ці відомості у відділ розшуку осіб, що пропали безвісти.

— Розумію, — спокійно мовив генерал. — Адже це — своєрідний скандал.

Не встиг я відповісти, як повернувся слуга. Він викотив з густих заростей чайний столик на коліщатах, поставив його переді мною, налив мені бренді з содовою і пішов.

Я зробив маленький ковток.

— Очевидно, тут замішана дівчина, — сказав я. — Він знав її ще до того, як познайомився з вашою дочкою. Тепер вона одружена з одним пройдисвітом. Здається…

— Все це я вже чув, — перебив мене генерал. — Мені на це начхати. Я тільки хочу знати, де він і чи все з ним гаразд. І чи він щасливий.

Я здивовано звів на нього очі й по хвилі мляво проказав:

— Може, я б розшукав дівчину… Або хлопці з міста завдяки моїм відомостям.

Старий обсмикнув край пледа й ледь помітно ворухнув головою — я подумав, що то він нею кивнув. Потім генерал повільно промовив:

— Мабуть, я говорю надто багато як для мого стану, проте хочу дещо з'ясувати. Я каліка. У мене хворі ноги й вирізана частина шлунка. Я мало їм і мало сплю. Я гидкий навіть самому собі й смертельно всім набрид. А тепер ще й утратив Дада. Він бував зі мною багато часу. Бог знає чому.

— Що ж… — почав був я.

— Помовчте! Проти мене ви ще хлопчисько, тож я можу сказати вам і грубе слово. Дад зник, не попрощавшись зі мною. Це на мого зятя не схоже. Одного вечора він кудись поїхав своєю машиною, і відтоді про нього ніхто нічого не чув. Якщо він утомився від моєї дурноверхої дочки та її вилупка, якщо йому сподобалась інша жінка, то все це нормально. На Дада щось найшло, і він поїхав, не попрощавшись зі мною, а тепер шкодує. Тому про нього нічого й не чути. Розшукайте бідолаху, скажіть, що я його розумію. От і все. Якщо тільки в Дада не скінчилися гроші. Якщо скінчились, він може одержати скільки йому потрібно.

Його свинцеві щоки нарешті трохи порожевіли, а чорні очі заблищали ще дужче, якщо це взагалі можливо. Генерал стомлено відкинувся на спинку крісла й заплющив їх.

Одним духом я вихилив майже все бренді й сказав:

— Припустімо, він ускочив у халепу. Скажімо, через чоловіка його подруги. Того ж таки Джо Мізервея.

Старий розплющив очі й підморгнув.

— Хтось інший ускочив би в халепу, — промовив він. — Тільки не О'Мара.

— Гаразд. То мені повідомити у відділ, де шукати ту жінку?

— Ні в якому разі. Вони ж нічого не зробили. Хай собі працюють далі. Розшукайте його самі. Я заплачу тисячу доларів — навіть якщо для цього вам доведеться лише перейти вулицю. Скажіть йому, що тут усе гаразд. Старий, мовляв, почуває себе добре й вітає його. Ось і все.

Я б не зміг відкрити йому всю правду. Отак зненацька не зважився б розповісти генералові про те. що повідомив мені Ларрі Бетцель, а також про те, що сталося з самим Ларрі. Допивши бренді, я підвівся, надяг піджака й промовив.

— Це надто великі гроші за таку роботу, генерале. Поговоримо про це потім. Ви дозволите мені представляти ваші інтереси на власний розсуд?

Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.

— Тільки не забудьте йому сказати! — попросив старий. — Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.

Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.

Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:

— Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.

4

У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки — такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.

Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.

— Чим, власне, я можу тобі допомогти? — спитала вона. — Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?

— Мабуть, що так, — відповів я. — Я всього лиш скромний приватний детектив.

Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.

— Я познайомилася з ним у підпільному барі, — промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. —