Завіса. Олівець [Реймонд Чандлер] (fb2) читать постранично, страница - 3

таки половину обличчя можна розгледіти.

Він звертався не до мене. Молочник похитав головою і знов скоса глянув у мій бік. А двірник відповів:

— Він тут не жив. Може, приходив до когось у гості. Але ж для гостей надто рано, чи не так?

— Одягнений як на прийом. Ви свою нічліжку знаєте краще за мене, — сумно проказав полісмен і дістав записника.

Другий полісмен теж випростався, похитав головою і попростував до будинку. Двірник подавсь услід за ним.

Полісмен із записником показав на мене великим пальцем і суворо промовив:

— Ви з'явилися тут одразу після цих двох хлопців. Можете щось додати?

Я подивився на молочника. Ларрі Бетцелеві тепер однаково, а людині треба заробляти на життя. В кожному разі це історія не для патрульної машини.

— Я тільки почув постріли й прибіг сюди, — сказав я.

Полісмена ця відповідь задовольнила. Молочник звів очі до похмурого сірого неба й не промовив жодного слова.

Трохи згодом я повернувся до себе в квартиру й як слід одягся. Потім підійшов до вікна й узяв зі столу капелюха. Поруч із пляшкою віскі я побачив невеличку троянду, що лежала на аркуші поспіхом списаного паперу.

У записці говорилося:

«Ти славний хлопець, але я вирішив поїхати сам. Троянду, як випаде нагода, віддаси Моні.

Ларрі».

Аркуш та троянду я сховав до гамана і, щоб підбадьорити себе, ковтнув віскі.

3

Годині о третій того ж таки дня я стояв у головному передпокої заміського будинку Вінслоу і чекав, коли повернеться слуга. Від самого ранку я намагався не з'являтися поблизу своєї контори чи помешкання, щоб не зустріти когось із убивць. Я ще не отямився від цієї події і спершу хотів побачитися з генералом Дейдом Вінслоу. А потрапити до нього було нелегко.

Довкола на стінах висіли намальовані олійними фарбами картини, переважно портрети. На постаментах із чорного дерева стояли дві статуї і лежали потемнілі від часу бойові обладунки. Високо вгорі над величезним мармуровим каміном я побачив під склом два пробиті кулями чи поїдені міллю кавалерійські прапори, а під ними — портрет бравого худорлявого чоловіка з чорними вусами та бородою. Він був у парадному мундирі часів, мабуть, мексіканської війни. Напевне, батько генерала Дейда Вінслоу. Сам генерал, хоч був уже геть старий, у ті роки служити в армії не міг.

Нарешті повернувся слуга й сказав:

— Генерал Вінслоу чекає на вас в оранжереї з орхідеями. Будь ласка, ідіть за мною.

Ми вийшли крізь засклені двері надвір і попростували моріжком до великого скляного павільйону, що стояв на чималій відстані від гаражів. Слуга відчинив двері до такого собі наче вестибюля і, коли я ввійшов, замкнув їх. Навіть тут було вже тепло. Тоді він відчинив внутрішні двері, і стало по-справжньому жарко.

Повітря було насичене вологою. На стінах і стелі оранжереї позбиралися краплі води. Майже все напівтемне приміщення заповнювали квіти й гілля величезних тропічних рослин, а їх запаморочливі духмянощі могли б забити навіть запах спирту, доведеного до кипіння.

Старий слуга, сивий, худорлявий і дуже прямий, відводив набік гілки, щоб пропустити мене, і ми пройшли в глибину оранжереї, де було вільне місце. На підлозі, викладеній шестикутними кам'яними плитками, лежав великий рудуватий турецький килим. Посеред килима у кріслі-візку сидів дуже старий чоловік, закутаний у плед, і дивився на нас.

На його обличчі живі були тільки очі — глибоко посаджені чорні, блискучі й непроникні. Решта лиця нагадувала свинцеву маску смерті: запалі скроні, гострий ніс, відвислі мочки вух, а замість рота — вузька біла щілина. На чоловікові був рудуватий, вельми поношений халат. Руки із синюватими нігтями нерухомо лежали поверх пледа. На голові стирчали пасма сивого волосся.

— Генерале, це містер Кармеді, — відрекомендував мене слуга.

Старий пильно поглянув на мене. Трохи згодом різкий голос невдоволено промовив:

— Подай містерові Кармеді стільця!

Слуга підтяг плетеного стільця, і я сів, поклавши капелюха на підлогу. Слуга підняв його.

— Бренді, — наказав генерал. — З чим ви любите бренді, сер?

— Мені байдуже, — відповів я.

Старий голосно засміявся. Слуга пішов. Тоді генерал, не кліпаючи, подивився на мене і знову засміявся.

— А я завжди беру з собою шампанське, — промовив нарешті він. — Третину склянки бренді, а зверху шампанське, і щоб шампанське було таке холодне, наче воно з вічної мерзлоти. Навіть холодніше, якщо вам пощастить зробити його холоднішим! — І з його горла вихопився звук, схожий на хихотіння. — Ви можете закурити, сер.

Я подякував і сказав, що недавно курив. Потім дістав носовичка й витер обличчя.

— Скиньте піджака, сер. Дад завжди скидав. Орхідеям потрібне тепло, містере Кармеді, — як і хворим старим людям.

Я скинув піджак, а плаща тримав у руках. Вологе повітря навіювало думку про дощ. Уранці Ларрі Бетцель казав, що збирається на