Останнє літо [Костянтин Симонов] (fb2) читать постранично, страница - 3

посади командармів. Між ними знову встановилась та дистанція, яка дозволяла Батюкові, не силуючи свого самолюбства, згадувати той час, коли вони служили разом і Серпілін був його підлеглим.

— Як твоє господарство? — спитав Батюк. — Багатьох замінив, коли прийшов після мене?

— Я майже нії міняв, війна поміняла. Кого під Харковом, кого на Курській дузі.

Він назвав Батюкові кількох старших офіцерів, убитих чи тяжко поранених, які вже не повернулись до армії.

— Член Військової ради ще й досі Захаров?

— Ще й досі він, — кивнув Серпілін. — А начальника штабу армії з Москви дали — якийсь Бойко, був полковником, тепер генерал-майор.

— Невдаха, чи що? — спитав Батюк, мовби відчувши неприязнь у слові «якийсь».

Але Серпілін ужив це слово не через неприязнь, а за давньою звичкою, що лишилася ще з царської армії.

— Чому невдаха, навпаки, — заперечив він. — А про Пікіна, мабуть, сам знаєш, у наказі було.

— Читав. Підвів він тебе, сучий син. Добре, що так минулось.

— Підвів, — погодився Серпілін. — Хоча в те, що він сучий син, не вірю.

— А чому ж не вірити? В наказі ясно сказано, що попав у полон, маючи при собі карту з обстановкою.

Серпілін скривився. Спершу не хотів згадувати цієї тяжкої історії, що тільки чудом закінчилась для нього самого щасливо. Але потім пересилив себе й сказав те, що думав і писав у своїх поясненнях тоді, в березні сорок третього, під Харковом: знаючи Пікіна, він не вірить, що той, через помилку пілота приземлившись на зв’язковому У-2 в розташуванні німців, міг здатися в полон, не знищивши карти з обстановкою, яка була при ньому. Гадає, що було навпаки: не встиг застрелитись і потрапив у полон тому, що насамперед поспішав знищити ту карту.

— У наказі по-іншому було. Що здався в полон з оперативними документами.

— Було, — згодився Серпілін.

— Самі німці в себе про це писали. Від них ми й дізналися.

— Справді, писали, — сказав Серпілін. — Але могли написати й для дезінформації, щоб сплутати нам плани.

Коли попав у полон начальник оперативного відділу штабу армії, чому ж не написати, що з документами? Хіба ми не користалися з нагоди й не писали таких речей?

— Все може бути, — згодився Батюк. — А ти не припускаєш думки, що не випадково заблудились? Що не кажи, а таки в тридцятому році з кадрів його вичищали — мали на те причини; до самої війни в запасі був…

— Не припускаю. Стільки разів бачив його в боях, що не можу припустити.

— Так чи не так, а підвів він тебе добряче, — сказав Батюк. — Поспішив ти його взяти на оперативний відділ.

— Це правда, поспішив.

Хвилину, а може, й дві вони ще йшли поруч і мовчали, якісь відчужені, Батюк, з роздратуванням згадуючи про минуле, подумав, що Серпілін, як завжди, надто високої думки про себе: «знаю», «бачив», «не припускаю»… все «я» та «я». Вважає й досі, що розумніший за всіх.

А Серпілін ішов і думав про себе й про Пікіна: «Що вірив йому і досі вірю — це правильно. А що, одержавши армію, зразу ж узяв до себе Пікіна начальником оперативного відділу — тут справді поспішив. Начальник штабу був новий, незнайомий, захотів мати біля нього свою людину, виявив упередженість, певніше, слабкість, у якій потім каявся. В дивізії Пікін був на місці, а на оперативному відділі розгубився від масштабів, тим більше в несподівано скрутній обстановці під Харковом. Сам був винен, що спізнився довести до двох дивізій наказ про відступ, а потім, коли зовсім втратили зв’язок, напросився полетіти туди: особисто виправляти становище». І Серпілін на свою голову дозволив.

Потім йому хотіли поставити це в провину. А закінчилося навіть без догани в наказі. Серпілін і досі всього не знав, чому так сталося. Звичайно, подіяло те, що Захаров, як член Військової ради, написав у фронт, що думав, і, як завжди, не намагався вгадувати, який гам у кого настрій. Та тільки цього замало. Мабуть — Серпілін уже не раз думав про це, — коли доповіли на самому верху, в Москві, Сталін, тільки недавно висунувши тебе в командарми, не відступився й не дозволив зразу ж зняти. А що зняти пропонували, сумніву немає. Відповідальність на плечах лежала важка. Самою тільки вірою в Пікіна її не знімеш, а інших доказів, крім віри, нема.

— Барабанова пам’ятаєш? — раптом спитав Батюк.

— Пам’ятаю, — відповів Серпілін, підводячи на нього очі.

У запитанні Батюка йому вчувся виклик. І даремно: Батюк просто згадав про Барабанова, який колись теж, хоч і по-іншому, підвів його, як Пікін Серпіліна.

— Написав мені минулого літа, після госпіталю, просив пробачення за те, що накоїв. Знав мою душу, що візьму його знову.

— І взяв?

— Узяв. Прибув до мене на фронт тихше води, нижче трави, старшим лейтенантом — за те, що хотів покінчити життя самогубством, двох звань як не було. А тепер знову майор.

— Ад’ютантом?

— Ад’ютантом. Просився в розвідку, та я лишив у себе. Звик. Повір, сумував без нього, ад’ютант він чудовий.

— Напевне, — сказав Серпілін. — Коли б не нав’язав мені його тоді