Строк минає на світанку [Вільям Айріш] (fb2) читать онлайн

Вільям Айріш СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ Повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З англійської переклав Володимир Митрофанов}

_{Перекладено за виданням: WILLIAM IRISH. DEADLINE AT DAWN. NEW YORK, 1949}

За десять хвилин перша

Для неї він був усього лиш рожевий квиток на танець. До того ж квиток зужитий, розірваний навпіл. З кожного такого десятицентового квитка вона мала два з половиною центи заробітку. То була просто одна з незліченних пар ніг, що ганяли ЇЇ по всій залі цілісінький вечір, аж до глупої ночі. Аніщо, нуль, але той нуль мав право попихати нею, як хотів, доки минали його п'ять хвилин. П'ять хвилин гримких, пронизливих, оглушливих синкоп, мов навальний буревій серед купи порожніх бляшанок — там, на естраді, де грає джаз. А тоді — нагла тиша, неначе хтось нараз вимкнув рубильник. І кілька секунд якоїсь дивної глухоти. Кілька секунд, коли можна звести дух, коли її ребра не стискав чиясь чужа рука. І знову все спочатку — ще один буревій, ще один рожевий квиток, ще одна пара ніг, що женуть її по залі, ще один нуль, що попихає нею як хоче.

Атож, оце і все, що вона про них думала. О, вона дуже любила свою роботу! Дуже любила танцювати… а надто — за гроші!.. Часом вона шкодувала, що не народилася крива. Або ж глуха — тоді б вона не чула тромбона, що задирав свого довгого носа до стелі. Тоді б вона прала чиїсь брудні сорочки у пральні чи мила посуд десь у кав'ярні. Та чи варто мріяти? Однаково нічого не справдиться. Але ж як трохи й помріяти — хіба це кому вадить? Втрачати однаково нема чого…

В усьому величезному місті вона мала одного-однісінького друга. Він завжди був там, де йому належало. До того ж він не танцював, і це була найбільша з його чеснот. Він весь час був напохваті й кожного вечора, здавалося, казав їй: «Тримайся, дівчино, лишилася тільки година! Ти витримаєш, ти завжди витримувала!» А трохи перегодя знову: «Тримайся, тримайся, дівчино! Тепер уже тільки півгодини. Я працюю на тебе». І нарешті: «Ще одне коло, дівчино! Тільки одне коло. На той час, як ти знову побачиш мене, буде вже рівно перша».

Він казав їй таке щовечора. Він ніколи не зраджував її. Єдиний в усьому Нью-Йорку він стояв за неї. І єдиний мав серце в ті нескінченні вечори.

Вона могла бачити його лише з двох вікон — з тих, що виходили на бічну вулицю, — і кожного разу, минаючи їх у танці, поглядала на нього. Вікна в залі завжди були трохи прочинені, щоб припливало свіже повітря і щоб перехожі на вулиці чули музику: може, хтось і заверне потанцювати. Перед іншими вікнами, застуючи небо, стриміли високі будинки, а з отих двох крайніх вона бачила свого друга. Він лагідно дивився на неї крізь вузький просвіток між двома будинками. Іноді позад нього видніла купка зірок. Ці зірки були ні до чого, а от він таки допомагав їй. Що ти візьмеш од зірок? Яка користь з усього сущого взагалі?..

Він був досить далеко, але вона мала гострі очі. Він нечітко вирізнявся на тлі чорної завіси неба — світляне кружало з дванадцятьма рисками всередині обода. І з двома світляними стрілками. Ті стрілки ніколи не задлявались, ніколи не спинялися, ніколи не збиткувалися над нею. Вони працювали на неї і неухильно, дюйм по дюйму, посувалися вперед і вперед, щоб визволити її, відпустити додому.

То був годинник — так, годинник на вежі «Парамаунт» у протилежному кінці Нью-Йорка, на розі Сьомої авеню та Сорок третьої вулиці. Як і всі годинники, він скидався на людське обличчя. Але то було обличчя друга. Незвичайний друг для стрункої двадцятидвохрічної дівчини з вогненно-рудим волоссям! Однак він таки справді допомагав їй, хоч як це дивно…

Того друга можна було побачити і з вікна її кімнатки в мебльованому будинку, коли стати на стілець і витягти шию, хоч звідти до нього було ще далі. Але там у безсонні ночі він видавався байдужим спостерігачем, котрого її життя анітрохи не обходило. А тут, у цьому білячому колесі, в цій божевільні, він щоразу допомагав їй — з восьмої вечора до першої ночі.

Через партнерове плече вона з надією позирнула на свого друга, і той сказав їй: «Ще десять хвилин. Найгірше вже минулося. Зціпи зуби — і навіть незчуєшся…»

— А тут у вас людно…

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки долинули ті слова, бо думки її занеслися десь далеко. Відтак звернула увагу на нуля, що тим часом кружляв її у танці.

Он як, йому ще й балачок заманулося? Е ні, з цим вона дасть собі раду. Он він скільки часу не наважувався обізватись, не те що більшість із них. Танцював-бо з нею вже третій, а то й четвертий танець поспіль; принаймні їй здавалося, що костюм такого кольору вже досить довго манячить перед її невидющими очима. А втім, хто його знає — вона ніколи по придивлялася до них, не намагалася відрізнити одного від одного. Цей один, либонь, надто мовчазний або просто сором'язливий, отож і заговорив не так скоро.

– ’Ге.

Вона не змогла вимовити це слово коротше, бо тоді зовсім не було б чого вимовляти. Він зважився на нову спробу:

— Тут завжди так багато людей?

— Ні, коли зачинено, нема нікого.

Атож, нехай собі витріщається. Вона не зобов'язана бути привітна. Єдиний її обов'язок — танцювати. Він заплатив свої десять центів тільки за роботу її ніг, а не за теревені.

У залі пригасили світло, як робили завжди перед останнім танцем. Вимикали горішні лампи, й пари човгали по підлозі у півтемряві, наче привиди. Це мало розчулити відвідувачів — нехай ідуть додому з таким враженням, ніби вони перебули цілий вечір на самоті з партнеркою. І все це — за ті ж таки десять центів і склянку лимонаду…

Вона скорше відчула, ніж побачила, що він трохи одхилив голову й пильно роздивляється її, силкуючись збагнути, чого вона така. Тоді відвела очі й незворушно, байдуже втупилась у нескінченний коловорот мерехтливих блискіток на стінах, що їх розкидала, обертаючись під стелею, велика дзеркальна куля.

Ти ба, він вдивляється їй в обличчя, хоче знати, чого вона така! Там однаково нічого не написано. Нехай би ліпше поникав по театральних агентствах, де, напевне, й досі витав її тінь, нетерпляче дожидаючи з раннього рання на найближчому до дверей стільці. Там неодмінно ще зостався її дух — адже вона змарнувала стільки часу в тих агентствах!.. Або заглянув би до поганенького кабаре на Джамайка-роуд — єдиного місця, де вона таки знайшла роботу, але мусила покинути її ще до початку репетицій ревю: була така необачна, що пристала на шефову пропозицію залишитися після того, як усі інші дівчата пішли додому… А ще нехай би зазирнув у щілину автомата на Сорок сьомій вулиці, у ту саму щілину, що одного незабутнього дня поглинула її останню монетку — найостаннішу, яку вона мала. Автомат клацнув і викинув дві пухкі пампушки; але відтоді він уже не клацав для неї, бо вона не мала більше монеток. А скільки разів по тому вона стояла перед ним голодна!.. Та насамперед нехай би кинув оком на стару, пошарпану валізу під ліжком у її кімнатці. Вона не важка, одначе повна. Повна вкритих цвіллю, спаплюжених, нікому не потрібних надій…

Ось де треба шукати пояснення, а не на її обличчі. Адже обличчя — це тільки маска.

Він знову спробував заговорити:

— Я ще ніколи тут не був.

Вона не спускала очей з сріблястих блискіток, що танцювали на стіні.

— Без вас було так нудно…

— Ви, мабуть, стомлюєтесь танцювати цілий вечір?

Цього вимагала його гідність — пояснити її грубощі якоюсь іншою причиною, а не особистою неприязню до нього.

Вона знала, добре знала, які вони всі… Цього разу її очі звернулись на нього, в них палала лють.

— Та що ви! Я ніколи не стомлююсь. А цих танців мені просто замало. Я ще й дома ночами вправляюся.

Удар був влучний, і він ураз опустив очі. Тоді знову подивився на неї.

— Е, то ви на когось сердита!..

Він вимовив це не як запитання, а як відкриття.

— Так. На саму себе.

Отже, він не хоче вгамуватися! Невже нездатен зрозуміти натяку, навіть коли йому це втовкмачують навпростець?

— Вам тут не подобається?

Далебі, це запитання немов вінчало всі ті безглузді теревені, що ними він так незграбно пробував утягти її в розмову!

Вона відчула, як їй стиснулось у. грудях од люті. Тепер уже вибух був неминучий. Та, на щастя, відповідати не знадобилося: скрегіт і гуркіт бляшанок нараз урвався на якійсь відчайдушній ноті; мерехтливі блискітки на стінах вгасли, а натомість засвітилися лампи під стелею; труба вивергнула останню руладу, що правила тут за сигнал: «Час додому!» Примусова інтимність скінчилася, ще десять центів відроблено…

Вона спустила вниз руку, що безживно лежала на його плечі, й водночас примудрилася не грубо, але рішуче зняти його руку зі своєї талії. По тому зітхнула з величезною полегкістю, якої навіть не намагалася приховати.

— На добраніч. Уже зачиняємо.

Обернулась іти і вже була ступнула вбік, та в останню мить спинилася, помітивши подив на його обличчі. А він заходився нишпорити в кишенях, раз по раз видобуваючи звідти зібгані жмутки кпи і кін на танці. Ось він уже ледве держить ту купу обома руками.

— О боже, значить, мені не треба було стільки купувати! — мовив безпорадно, більше сам до себе, аніж до неї.

— Ви що, хотіли отаборитися тут на цілий тиждень? Скільки ви їх купили?

— Не пам'ятаю. Доларів на десять. — Він звів на неї очі. — Просто я хотів сюди потрапити і навіть…

— Он як, просто хотіли сюди потрапити? — глузливо перепитала вона. — Сто танців! Та в нас ніколи стільки й не грають за вечір. — І кинула оком на двері, що вели до фойє. — Не знаю тепер, що й робити, касирка вже пішла. Грошей вам не повернуть.

Він усе ще держав у руках ті квитки, але вигляд мав скорше розгублений, аніж засмучений.

— Та я й не прошу, щоб мені їх повернули.

— Квитки дійсні й на інші дні.

— Навряд чи я зможу ще коли прийти, — стиха озвався він і раптом простягнув квитки їй. — Візьміть. Адже ви маєте з них якусь частку, правда?

Її руки мимоволі потяглися були до тої купи квитків. Але ту ж мить вона опанувала себе й відступила.

— Ні! — мовила з викликом. — Я не розумію… Але однаково не треба, дякую.

— Мені вони ні до чого. Я ніколи більше сюди не прийду. Краще б ви їх узяли.

Там було багато відсотків, що самі йшли до рук, але, навчена гірким досвідом, вона вже давно поклала собі не поступатися ніколи й нікому, нехай би навіть це й не вело до якихось прикрих наслідків. Якщо поступишся раз, хоч у чомусь, то поступишся і вдруге, а там — іще, уже й легше, а відтак, дивись…

— Ні! — рішуче повторила вона. — Може, я й дурна, але мені не треба грошей, яких я не заробила.

І пішла, тепер уже зовсім: крутнулась на каблуках і подалася через спорожнілу залу до своєї убиральні. Обернулася тільки біля дверей, та й то цілком випадково, коли їх відчиняла. Обернулась і побачила, як він зібгав у руках свої квитки, байдужно кинув той безформний жмут на підлогу і рушив до виходу.

Він протанцював з нею щось із шість танців; отже, викинув квитків більш як на дев'ять доларів! І то був не просто показний жест, щоб її вразити, — адже він навіть не бачив, що вона дивиться на нього. Нічого не скажеш, легко розкидається грішми! Ніби не знає, куди їх подіти, як швидше їх позбутися. А коли це щось і означає, то тільки одне: він не звик мати гроші. Авжеж, на таких речах вона тепер уже розуміється. Ті, що мають гроші, завжди знають, куди їх подіти…

Вона знизала плечима й причинила за собою двері.

Тепер їй треба було дістатися на волю. Та це випробування її вже не лякало. То стало для неї однаково, що перейти брудну калюжу: потерпи якусь хвилю — і все минеться, і ти вже на тім боці.

Коли вона вийшла в залу, там стояв присмерк. Прибиральниці, яка мила підлогу, вистачало й однієї лампи.

Вона рушила через ту похмуру, схожу на велетенську печеру, пустку. Світло й темрява неначе помінялися місцями. Тепер надворі стало видніше, ніж тут, у залі. Проходячи повз два крайніх вікна, вона знову побачила його — свого друга й спільника. Він був, як завжди, на тому самому місці, і його круглий світляний циферблат звично вирізнявся на темному небі. Вона штовхнула обертові двері й вийшла у фойє, де ще горіли всі лампи. Там було двоє. Один сидів на диванчику, закинувши ногу на бильце, і, певне, на когось чекав: він ледве позирнув на неї. Другий був той самий, що танцював з нею останні декілька танців. Проте дивився він не на двері зали, звідки вона вийшла, а у вікно, на вулицю. Скидалося на те, що просто не знав, куди податись, і навіть у думці не мав когось очікувати.

Вона хотіла пройти повз нього мовчки, але він торкнувся рукою капелюха — був уже в капелюсі — й спитав:

— Ви додому?

Коли в залі вона була гостра, мов оцет, то тепер обернулася на сірчану кислоту. Тут не було розпорядника, що в разі потреби міг би прийти їй на допомогу, і вона мусила боронитися сама.

— О ні, я оце допіру прийшла. Я завжди піднімаюся сходами задом наперед.

Вона спустилася вкритими гумовою доріжкою східцями й вийшла на вулицю. Він лишився там, нагорі. Як видноти досі не знав, що йому далі робити. Але ж дивно — він, безперечно, ні на кого не чекав… Е, та що їй до того! Що їй до нього й до них усіх!..

На вільному повітрі було хороше; та після тої душогубки хоч де було б хороше. Одначе справжня небезпека чигала саме тут, на вулиці. Оті двоє, що походжали туди й сюди, ховаючись у затінку попід стінами будинків, аж ніяк не викликали довіри. В темряві жевріли тільки вогники їхніх сигарет, що звисали в обох зі спідньої губи. Вона не пам'ятала такого дня, щоб їх тут не було. Мов ті коти, що чатують біли йори, полюючи на мишу. Ті, що стовбичили там, нагорі, здебільшого дожидали якоїсь знайомої дівчини, а ці, що тинялися коло входу, підстерігали першу-ліпшу…

Повернувши на тротуар, вона рушила своєю дорогою. Вона знала наперед, як усе буде. Могла б написати про те цілу книжку. Та тільки не варто бруднити чистий білий напір. Далебі, не варт. Усе це просто брудна калюжа, що її треба переступити, йдучи додому.

Цього разу почалося з посвисту — до такого способу вони вдавалися нерідко. То не був щирий, відвертий, лункий посвист, а умисне приглушений, таємничий. Вона знала, що свистять до неї. А тоді почула й словесний додаток:

— Куди це ми так поспішаємо?

Та вона навіть не пришвидшила ходи, бо то означало б надати справі більшої ваги, ніж вона того варта. Коли вони думають, що ти боїшся, то стають іще нахабніші…

Чиясь рука вчепилась їй за лікоть. Не пробуючи випручатися, вона зупинилась і подивилася на ту руку, а не в обличчя.

— Забери, — мовила крижаним тоном.

До тротуару під'їхала машина. Її дверцята були гостинно прочинені.

— Ну гаразд, нас треба довго умовляти. Я вже повірив. А тепер ходімо — таксі чекає.

— Я з тобою і в одному автобусі не поїду.

Він намагався підштовхнути її до машини. Та їй вдалося зачинити позад себе дверцята і прихилитися до них спиною.

Навпроти зупинився якийсь перехожий. Вона позирнула через напасникове плече і впізнала того самого молодика, котрий стовбичив там нагорі, у фойє, коли вона виходила. Та вона ніколи й ні в кого не прохала допомоги на тих вулицях — так принаймні ніколи не помилишся. Та й однаково за хвилину все скінчиться.

Молодик підійшов ближче і невпевнено спитав;

— Може, мені слід щось зробити, міс?

— А вас, мабуть, треба запросити, як запрошують охочих виступити по радіо в «Годині добрих діянь»? Коли вам одібрало руки, покличте поліцая!

— Не треба нікого кликати, міс, — відповів він з дивовижною сумирністю, що аж ніяк не пасувала до обстанови.

Він підтягнув напасника до себе, і вона почула глухий звук удару в кістку — певне, в щелепу. Той заточився, вдарився об задній буфер машини і, втративши рівновагу, гепнувся спиною на брук. Якусь хвилю ніхто з них трьох не зрушував з місця. Потім той, на бруківці, квапливо порачкував убік, кумедно перебираючи ногами, — певне, боявся, що відлетів не досить далеко. Як і годиться людині, що має доволі здорового глузду, аби не гаяти часу на запізнілі прояви хоробрості, він мовчки, без погроз чи лайки, підхопився на рівні й накивав п'ятами. Машина теж поїхала геть: шофер зрозумів, що поживи тут не буде.

Не можна сказати, що її вдячність була надміру палка.

— Ви завжди отак баритеся? — спитала вона.

— Але ж я не знав… То міг бути якийсь особливий ваш друг, — промимрив він.

— Ви гадаєте, що особливі друзі мають право чіплятися до людини, коли вона йде додому? І ви сам так робите?

Він усміхнувся.

— Я не маю особливих друзів.

— Можете вважати, що висловилися за двох, — сказала вона. — А мені вони й не потрібні.

Він зрозумів, що вона хоче урвати розмову і зараз же піти.

— Мене звуть Квін Вільямс, — мовив хапливо, намагаючись затримати її ще трохи.

— Дуже рада.

Ці слова прозвучали далеко не так приємно, як вони виглядають на папері.

Вона знову намірилась іти. Він обернувся 1 позирнув у той бік, куди подався її напасник.

— Як ви гадаєте — може, мені пройти з вами один-два квартали?

Вона не дозволила й не заборонила йому цього.

— Він не повернеться, — тільки й сказала.

Узявши її невиразну відповідь за цілковиту згоду, він рушив у ногу з нею на поважній відстані в один-два кроки. До кінця кварталу обоє ішли мовчки. Вона — тому що твердо поклала собі й пальцем не кивнути, аби підтримати розмову; він — тому, що був надто боязкий і не знав, про що говорити тепер, коли йому дозволено провести її. Перейшли вулицю. Вона помітила, як він озирнувся, але не сказала й слова. Так само мовчки поминули й другий квартал. Вона дивилася просто себе, так, наче була сама.

Підійшли до другого перехрестя.

— Мені ліворуч, — коротко кинула вона і повернула за ріг, неначе залишаючи його без зайвих церемоній.

Він не зрозумів натяку і, якусь мить повагавшись, повернув слідом за нею. Вона помітила, що він знову озирнувся.

— Можете заспокоїтись, — мовила глузливо. — Він утік зовсім.

— Хто? — здивовано спитав він. І тільки тепер зрозумів, про кого йдеться. — Та ні, я про нього й не думав.

Вона зупинилася, щоб оголосити ультиматум.

— Ось що я вам скажу, — почала рішуче. — Я не просила вас проводжати мене до самого дому. Хочете йти — справа ваша. Тільки затямте одне: нічого собі не уявляйте і не забирайте в голову ніяких дурниць.

Він вислухав її мовчки. Та й перед тим, коли вона хибмо витлумачила його настороженість, теж нічого не заперечив. То було чи не перше, що їй у ньому сподобалося, відтоді як він трапив їй на очі з годину чи дві тому.

Вони попростували далі, все так само осторонь одне від одного і все так само мовчки. То було незвичайне проводжання. Та коли вже хтось мав її проводжати, то вона воліла б, щоб саме в такий спосіб.

Тепер вони йшли провулком, темним, наче тунель, — над ним була естакада надземної залізниці.

Нарешті він заговорив. Їй здалося, що то перші його слова після сутички коло таксі.

— Невже ви ходите отут серед ночі сама?

— А що ж такого? Тут не страшніше, ніж там. А коли хто й нападе, то тільки щоб забрати гаманець.

Вона вже стомилася весь час тримати свої кігтики напоготові. Непогано було, хоч би задля переміни, сховати їх туди, де їм належало бути.

Він знову озирнувся — вже в котрий раз, — неначе в тій пітьмі, що крізь неї вони йшли, можна було щось угледіти.

— Ви що, боїтеся, щоб він не накинувся на вас із ножем? Він цього не зробить, не тривожтеся.

— Я й не помітив, що озираюся. Мабуть, така вже в мене з'явилася звичка…

«Щось його непокоїть, — подумала вона. — Без причини отак щоразу не озираються». Згадала його дивну поведінку в дансингу: спочатку набрав цілу купу квитків, а потім викинув їх, наче вони втратили всяку ціну, тільки-но минув вечір. Згадала й ще дещо і спитала:

— Коли я виходила, ви стояли там у фойє нагорі, пам'ятаєте? Ви когось чекали?

— Ні, нікого, — відповів він.

— Тоді чого ж ви там стояли? Адже було вже зачинено.

— Не знаю, — сказав він. — Просто ще не надумав, куди піти й що робити.

Чому ж тоді він не стояв на вулиці коло дверей? Відповідь напрошувалася сама: людини, що стоїть у фойє, з вулиці не видно. Поки вона там, їй ніщо не загрожує, а внизу, коло дверей, її легко помітити тому, хто підстерігає.

Та вона не спиталася в нього, чи правильний її здогад, бо ту ж мить у її свідомість з лунким скреготом — неначе впали залізні грати у фортечній брамі — вдерлась інша думка: «Не смій співчувати! Яке твоє діло? Що тобі до того? Навіщо тобі про те знати? Хіба ти нянька в цих нетрищах? Хіба про тебе саму хто коли потурбувався? Тебе й досі ще не навчили. До синців побили, а ти все подаєш руку кожному, кого здибаєш на дорозі. Що тобі зробити, щоб ти нарешті порозумнішала? Хряпнути тебе по голові шматком свинцевої труби?..»

Він знову озирнувся. Та вона не сказала нічого. Вони дійшли до Дев'ятої авеню, темної, широкої і похмурої. Червоні та білі намистини автомобільних фар не розганяли темряви. Раптом течія світляних намистин сповільнилась, а тоді й зовсім спинилася, перетворившись на блискучу діадему.

Вона вже була стала на бруківку, та він нараз відсахнувся назад.

— Ходімо. Зелене світло, — сказала вона.

Він одразу ж пішов за нею, але ця зупинка виказала його: дівчина зрозуміла, що причиною був не світлофор, а самотня постать на протилежному боці, що поволі віддалялась од них, — то черговий поліцай обходив свою дільницю.

Вони перейшли вулицю і вступили в безодню нового кварталу, де ледь мерехтіли три острівці світла. Тепер у повітрі відчувалася вогкість і гіркуватий дух нафти. Десь попереду розлігся хрипкий гудок буксира, до нього Озвався ще один — здалеку, з боку Джерсі.

— Уже недалеко, — мовила вона.

— Я ніколи не був у цьому районі, — признався він.

— За п'ять доларів на тиждень далі від річки житла не знайдеш.

Вона розкрила сумку й намацала рукою ключ. То був підсвідомий, майже інстинктивний порух — наперед упевнитися, що ключ на місці. Коли дійшли до середнього світлого острівця, вона зупинилася.

— Тут.

Він звів на неї очі. Вона подумала, що дивиться вія якось ніби дурнувато. Проте в його погляді не було нічого схожого на любосні заміри.

Вони стояли майже навпроти дверей її будинку, як завжди, розчинених навстіж. Раніше на сходах було зовсім темно, і вона страшенно боялася заходити в будинок уночі; та коли за дверима когось зарізали, там з'явилася маленька тьмяна лампочка. «Тепер принаймні буде видно, хто штрикне тебе ножем у спину, якщо це вже має статися…» — похмуро кепкувала вона в думці.

Вона не стала гаяти часу на прощання, щоб швидше опинитися на відстані, недосяжній для його простягнутої руки.

— Усе гаразд, — мовила коротко і в наступну мить була вже у дверях, а він лишився на тротуарі.

Досвід навчив її чинити саме так, а не стояти поруч і слухати умовляння та заперечення.

Та, перше ніж піти, вона ще помітила, як він знову озирнувся в темряву, звідки вони щойно вийшли. Ним володів страх.

Хто він був для неї? Просто рожевий квиток на танець, квиток, розірваний навпіл. Два з половиною центи заробітку з кожних десяти. Пара ніг, ніщо, нуль…

Чверть на другу

Вона пішла до сходів. Тепер вона була сама. Нарешті сама, уперше від восьмої вечора. Її не обіймали чоловічі руки. Чужий віддих не торкавсь її обличчя… Вона не дуже добре уявляла собі, яке життя в раю, але гадала, що воно має бути тільки таке: коли ти сама і поруч тебе — жодного чоловіка.

Бліда й зморена, вона поминула оту єдину лампочку над сходами. Спочатку йшла хоча повільно, проте цілком упевнено, та, здолавши два переходи, неначе охляла: її почало хитати з боку в бік, і мусила триматися то за стіну, то за дерев'яні поруччя.

Нарешті видобулась на саму гору і, тяжко дихаючи, прихилилася до своїх дверей. Ще трохи, зовсім трошки — і все. Все — до завтрашнього вечора…

Вона дістала ключ, встромила його в замкову щілину, обернула; відтак штовхнула двері й, вийнявши ключ, причинила їх за собою. Не рукою, не за клямку, а просто плечем, хитнувшись назад.

Намацала вимикач і засвітила світло.

Ну от! Це — твоя оселя. Оця кімната. Задля цього ти спакувала валізу і приїхала сюди. Про це ти мріяла в свої сімнадцять років. Для цього виросла гарна на вроду, ніжна, зваблива. Виросла…

Тут ніде й кроку ступити, щоб не спіткнутися на уламки. Вони громадяться по всій кімнаті, сягають кісточок, колін. Невидимі уламки — рештки потрощених мрій, розбитих сподівань, зруйнованих надхмарних палаців…

Тут ти іноді плакала ночами, плакала тихо, безгучно. Або ж просто лежала з розплющеними очима, нічого не відчуваючи, до всього байдужа. І міркувала: чи скоро постарієш? Либонь, уже скоро…

Нарешті вона відхилилась од дверей і, знімаючи капелюшка, кинула оком на тьмяне дзеркало в кутку. Ні, ще не скоро. Та й буде дуже прикро, коли це все-таки станеться.

Вона важко впала на стілець і скинула туфлі. Ноги даються людям не на те, що мусить ними робити вона. Хіба може людина отак без кінця танцювати!..

Вона встромила ноги у м'які пантофлі з безформними закотами і сиділа все так само нерухомо, безсило зронивши руки.

Попід стіною стояло старе, продавлене ліжко. Посеред кімнати, під лампочкою — стіл і стілець. На столі — конверт з маркою і надписаною адресою: «Місто Глен-Фолз, штат Айова. Місіс Енн Колмен». А поруч — аркуш поштового паперу. На ньому всього три слова: «Вівторок. Люба мамо!» — і нічого більше.

Закінчити листа — дрібниці, вона вже написала безліч таких листів. «У мене все гаразд. Вистава, в якій я граю, має великий успіх, і на неї важко дістати квитки. Вона зветься…» Можна поставити першу-ліпшу назву з газети. «Роль у мене не дуже велика, просто трохи танцюю, але в наступній виставі мені обіцяють роль із словами. Отже, бачите, мамо, за мене тривожитись нема чого…» І далі: «Прошу вас, не питайте, чи потрібні мені гроші. Це ж просто смішно. Самі бачите, я й вам трохи посилаю. Мала б посилати більше, бо платять мені цілком пристойно, але я трохи витратилася. В нашому ділі треба піклуватися своєю зовнішністю. А до того ж моя квартира. Вона дуже гарна, але коштує досить дорого. Та й негритянці, моїй служниці, платити доводиться. Але наступного тижня я неодмінно постараюся прислати більше…» І два доларових папірці ляжуть у конверт — папірці, невидимо зрошені її кров'ю.

Отак вона завжди писала. І цього листа могла б закінчити з заплющеними очима. Можливо, допише його завтра, коли виспиться. Так, треба буде дописати — він уже три дні лежить на столі. Тільки не сьогодні. Часом людина так стомлюється, що її охоплює зневіра. Буває несила навіть збрехати. І тоді між рядків може прохопитися…

Вона підвелась і пішла до ніші в задній стіні. Там стояв газовий таганець. Вона витерла сірника, повернула кран — і над конфоркою спалахнув голубуватий вінчик полум'я. Тоді взяла з полиці й поставила на таганець старий бляшаний кавник. Каву засипано ще вранці, коли не так тяжко рухатися. Перш ніж розстебнути й зняти сукню, вона підійшла до вікна запнути фіранку. І — прикипіла до місця.

Він усе ще стояв унизу. Там, на вулиці, біля будинку. Той, що проводжав її. Стояв край тротуару, наче не знав, куди йти далі. Був нерухомий, але, видно, не спокійний.

А проте, він зостався не через неї, бо не дивився вгору, не шукав її очима у вікнах і не заглядав у двері, в яких вона зникла. Він поводився так само, як і тоді, коли йшов з нею, — озирався на всі боки, напружено вдивляючись у темряву. Авжеж, почуття, що володіли ним, неважко було вгадати навіть з височини третього поверху. Він таки чогось боявся.

Його поведінка ще дужче роздратувала її. Чого йому треба? Чому він не йде звідси? Вона хоче здихатися їх усіх, хоче забути про них — усіх, хто хоч трохи причетний до тієї божевільні, до її пастки! А він — один із них.

Їй хотілося напастися на нього: «Забирайся геть! Чого ти там стовбичиш? Ану мерщій ходу, поки я не гукнула поліцая!..» О, вона знала, що казати, аби примусити людину піти!..

Та не встигла вона розчинити вікно, як…

Він глянув уздовж вулиці, в напрямі Десятої авеню. І вона побачила, як він здригнувся й зіщуливсь.

Ще мить — він метнувся вбік і зник з очей. Певне, сховався за дверима будинку.

Але що ж його так наполохало? Вулиця внизу, як і раніш, була безлюдна й темна, мов револьверне дуло; тільки світло поодиноких ліхтарів скісно лягало на тротуар.

Вона стояла, притулившись обличчям до шибки: вичікувала й спостерігала. Нараз у темряві замаячіла невиразна біла пляма. Ще кілька секунд, і все стало зрозуміле — то був патрульний поліційний автомобіль. Він їхав тихо, з вимкнутими фарами, щоб застукати злочинців на гарячому. Не мав на меті нічого певного, нікого не вистежував. Просто їхав собі й завернув сюди, цілком випадково.

Ось він уже поминув будинок. Їй раптом схотілося відчинити вікно й гукнути їм, щоб зупинилися, сказати: «Отам, за дверима, ховається якийсь тип. Спитайте його, що він замислив». Та вона не зрушила з місця. Навіщо? її анітрохи не обходили його справи, та, зрештою, так само не обходили її і справи поліції.

Автомобіль поїхав далі й зник за рогом.

Вона почекала хвилин зо дві, щоб побачити, як він вийде з будинку. Та він не виходив. На тротуарі перед дверима нікого не було. Отже, він ховався десь на сходах. Певне, зовсім перелякався.

Нарешті вона запнула фіранку й відійшла од вікна. Але роздягатися не стала. Наблизилася до дверей і прислухалась. Відтак поволі відчинила двері. Вийшла на сходову площадку й, нечутно ступаючи у своїх м'яких пантофлях, рушила до поруччів; обережно нахилилася і поглянула вниз, у тьмяно освітлений глибокий колодязь, на саме його дно.

І там, унизу, побачила його. Він сидів згорбившись на долішніх східцях. Був без капелюха. Мабуть, зняв його і поклав поруч себе. Сидів спокійно, тільки раз у раз куйовдив рукою волосся.

Сама не знаючи навіщо, вона раптом засичала — не дуже голосно, але так, щоб він почув.

Він здригнувся, схопивсь на ноги й злякано подивився вгору. І побачив над бильцями її обличчя.

Вона подала йому знак піднятися. Він зараз же зник з очей, але вона чула, як він швидко йде нагору, переступаючи через східці. А невдовзі показався на останньому переході й от уже, відсапуючись, стояв проти неї. Дивився на неї запитливо і водночас неначе з якоюсь надією.

Він був молодший, ніж їй спершу здалося. Молодший, ніж у тій душогубці. Там, либонь, сама обстановка надає їм лиховіснішого й бувалішого вигляду, ніж насправді.

— Що скоїлося, хлопче?

Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:

— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.

— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо не тривожить, завжди відпочивають на чужих сходах о другій годині ночі. Я знаю. То цілком природна річ. Недарма ж ви всю дорогу озиралися. Невже ви думаєте, що я нічого не помітила? І того, як ви гаялись у фойє, коли я виходила з свого хліва?

Втупивши очі в дерев'яне поруччя, він тер долонею по одному місцю, ніби хотів, але не міг стерти якийсь бруд.

Він ставав дедалі молодший на вигляд. Тепер йому було років двадцять п'ять. А там, коли вона вперше його побачила, він мав… Е, та хіба пацюки мають якийсь вік? В усякому разі, їхні літа нікого не цікавлять.

— То як вас звуть? Ви мені казали на вулиці, але я забула.

— Квін Вільямс.

— Квін? Ніколи, не чула такого імені.

— Це дівоче прізвище моєї матері.

З кімнати долинуло якесь шипіння, і вона метнулася туди. Хутко закрутила кран на таганці, зняла з конфорки кавник і перенесла на стіл. Двері лишилися відчинені, й вона підійшла зачинити їх.

Він не зрушив з місця і все так само тер поруччя, втупивши очі в підлогу…

Вона різко і владно сказала:

— Я оце зварила кави, то ви зайдіть на хвилину, поп'ємо разом. — І ту ж мить подумала: «Яка ти дурепа! Невже ніколи не порозумнішаєш? Чи ти не знаєш, що цього робити не можна? І все-таки робиш!..»

Він ступнув уперед, але вона стояла у дверях, немовби обороняючи вхід до кімнати.

— Тільки з однією умовою, — попередила крижаним голосом. — Я запрошую вас випити зі мною чашку кави — і нічого більше.

— Та ж я бачу, що ви за людина, в мене очі на місці, — сказав він напрочуд скромно — вона ще не чула такого від чоловіків.

— Ви собі не уявляєте, скільком чоловікам треба лікувати очі, — невесело пожартувала вона.

По тому оступилася набік, і він увійшов. Вона причинила двері.

— Говоріть тихо. У кімнаті поряд живе одна вреднюща баба… Візьміть собі отого стільця, а я присуну цей, якщо він не розвалиться.

Він поштиво сів на вказаний стілець.

— Можете кинути капелюха на ліжко, — великодушно дозволила вона. — Якщо дотягнетесь…

Обоє подивилися, як капелюх перекочував на ліжко, і невпевнено усміхнулись одне до одного. Та вона тут же схаменулася і притьмом споважніла; його усмішка теж згасла.

— В цьому баняку просто неможливо зварити одну чашку кави, — сказала вона, ніби вибачаючись за те, що покликала його до себе.

Потім дістала ще одну чашку та блюдце.

— У мене таких дві, бо їх продавали в крамниці по п'ять центів за пару. Мусила або взяти обидві, або переплатити, — пояснила вона. — Оце її вперше дістаю. Мабуть, треба обполоснути. — І пішла до позеленілого мідного крана, що був у тій-таки ніші. — Ви пийте, — мовила, стоячи до нього спиною, — не ждіть мене.

Вона почула брязкіт покришки на кавнику, коли він підняв його, щоб налити собі кави. І раптом покришка грюкнула об стіл, та так, що аж чашка задзвеніла.

Вона швидко обернулася.

— Що таке? Ошпарилися? Розлили на себе?

Їй здалося, що обличчя його поблідло. Він похитав головою, але не підвів на неї очей. Скидалося на те, що був чимось надто вражений. В одній руці тримав кавник, а в другій — конверт. Той самий конверт з адресою її матері. І зачудовано дивився на нього.

Вона підійшла до столу.

— Що з вами?

Він поглянув на неї, не випускаючи з руки конверта.

— Ви когось знаєте у Глен-Фолзі, в штаті Айова? Адже ви туди посилаєте цього листа?

— Так. Ну то й що? — спитала вона різко. — Це я пишу своїй матері. — У її голосі бринів виклик. — Хіба що? Ви маєте що-небудь сказати з цього приводу?

Він похитав головою й підвівся з стільця, але зараз же знову сів, не спускаючи з неї здивованого погляду.

— Не може бути! — вигукнув нарешті й провів долонею по лобі. — Адже я звідти приїхав! Це моє рідне місто. Я приїхав звідти десь понад рік тому… Ви хіба теж звідти? — недовірливо спитав він.

— Колись там жила, — мовила вона обережно.

Вона не сказала «теж». Таку вже собі виробила вдачу. Навчилася нікому не вірити, ніколи й ніде. То був єдиний спосіб не дати себе ошукати…

Цікаво, куди це він хилить?.. Стривай-но! Він, здається, послабив пильність. Добра нагода звалити його з ніг прямим ударом.

— То ви, кажете, з Глен-Фолза? — Вона дивилася йому просто у вічі. — А на якій вулиці ви там жили?

Він відповів одразу, перше ніж вона встигла сісти.

— На Андерсон-авеню, недалеко від Пайн-стріт. Другий будинок за рогом, між Пайн-стріт та Оук-стріт. Майже біля самого рогу…

Вона пильно стежила за його обличчям. Авжеж, так упевнено називає людина своє ім'я.

— Ви ходили в кіно «Перлина», що на майдані біля суду?

Цього разу він трохи загаявся з відповіддю.

— Коли я там жив, — відказав розгублено, з подивом у голосі, — там не було ніякої «Перлини». У Глен-Фолзі було тільки два кінотеатри: «Штат» і «Стандарт».

— Я знаю, — стиха мовила вона й поглянула на свої руки. — Я знаю, що там нема такого кіно. — Руки їй злегенька тремтіли, і вона сховала їх під стіл. — А як зветься та вулиця, де перекинуто місток через залізницю? Пригадуєте, місток над видолинком, де проходить колія?

На це запитання міг відповісти лише той, хто народився там, хто прожив там півжиття.

— Та хіба ж то вулиця? — просто мовив він. — Місток збудовано в дуже незручному місці, між двома вулицями, і до нього треба добуватися вузькою стежкою. Усі на це нарікають, сама знаєте.

Так, вона знала. Але річ у тім, що й він це знав!..

— Боже мій, ви погляньте лишень на себе! — сказав він. — Он як зблідли. Я й сам допіру був не менше вражений.

Отже, все це правда? І їй випав такий дивний жеребок?..

Вона обізвалася майже пошепки:

— Знаєте, де я жила? На Еме-роуд. Пам'ятаєте, де це? Так? Це наступна вулиця після Андерсон-авеню. Власне, навіть не вулиця, а завулок. Стривайте, таж задні стіни наших будинків мають бути зовсім навпроти! Ну, чи бачив хто таке!..

Вона помовчала. Тоді здивовано спитала:

— Як же вийшло, що ми не знали одне одного?

— Я виїхав у Нью-Йорк рік тому, — сказав він.

— А я тут уже п'ять років.

— А ми переїхали на Андерсон-авеню після батькової смерті. Більше двох років тому. А раніше жили на фермі під Марбері…

Вона швидко кивнула головою, рада, що ілюзія не розвіялась.

— Он воно що! Коли ви приїхали в місто, мене там уже не було. Тепер мої родичі вже напевне знайомі з вашими. Сусіди ж бо…

— Мабуть, що так. Я оце наче зараз бачу їх перед собою. Мати завжди любила… — Він затнувся і сказав: — Я й досі не знаю, як вас звуть.

— Мене звуть Руді. Руді Колмен. Цебто, справжнє моє ім'я Рут, але всі казали на мене Руді, навіть удома. Ой, як я ненавиділа колись це прізвисько! А тепер мені його наче бракує… То все через…

— Я розумію, через ваше волосся, — докінчив він за неї.

Його рука потяглася до її руки, повільно, несміливо, ладна миттю забратись, якщо її відштовхнуть. Її рука показалася з-під столу теж не дуже впевнено. Руки зійшлися, на мить з'єднались і знову роз'єдналися.

Вони зніяковіло всміхнулись одне до одного через стіл. Офіційне знайомство відбулося.

— Ну от… — мовив він нерішуче.

— Ну от… — стиха озвалася вона.

Здавалося, вони уклали угоду на грунті спільних інтересів.

— Я певен, що наші родичі там уже познайомились. Як ви думаєте? — спитав він.

— Постривайте-но! Вільямс… Щоправда, це дуже поширене прізвище… А чи нема у вас брата, з ластовинням?

— Є. Менший братик, Джонні. Але він ще хлопчисько, йому всього вісімнадцять.

— Б'юсь об заклад — він дружить з моєю племінницею! їй самій недавно минув шістнадцятий. Вона мені пише іноді, розповідає про свої сердечні справи. Саме тепер у неї нове захоплення — якийсь Вільямс, пречудовий хлопчина, коли не зважати на ластовиння. Та вона сподівається, що воно з часом зникне.

— А в хокей він грає?

— Так, у команді Джеферсонової школи, — відказала вона.

— Значить, це Джонні. Авжеж, це він!

Вони вражено похитали головами.

— Який тісний світ!

— Так, ваша правда.

Тепер вона вже безбоязно дивилася на нього. Та ще й як дивилася! Неначе вперше побачила. Неначе хотіла розглядіти кожну рисочку його обличчя, закарбувати в пам'яті… Звичайний собі хлопчина, щиросердий і простий, як бавовняна тканина. Нічого в ньому особливого — просто хлопець із сусіднього будинку. В житті кожної дівчини з невеликого містечка буває такий хлопець. І от він тут. Її хлопець! Той, що мав би стати її хлопцем, що став би її хлопцем, якби вона лишилася вдома, почекала ще трохи. Нічого особливого в ньому немає. Та й загалом у хлопцях із сусідніх будинків ніколи не буває чогось особливого — надто звикаєш до них…

Вони тихо розмовляли про своє рідне містечко, й очі їх мрійливо туманилися. Рідне містечко було тут, з ними, у цій кімнаті, а Нью-Йорк відступив за двері, в ніч. То вони змусили його відступити.

Обоє забули, хто вони, забули про все. Говорили вже не одне до одного, а кожен сам до себе. Та слова їхні зливалися в один швидкоплинний струмок, у безперервний потік спогадів.

— Отой дерев'яний хідник перед універсальним магазином… Там одна мостина завжди перекидалася, коли стати скраю. Либонь, її і досі не полагодили…

— А кав'ярню Грегорі пам'ятаєте? Які він вигадував назви! Морозиво «Східні ласощі Делюкс»…

— А Джеферсонова школа! Ви теж в ній училися?

— Аякже! Всі вчилися в Джеферсоновій. Там Іще перед ґанком обабіч сходів кам'яні укоси. Я завжди з'їжджала з них на ногах, коли йшла зі школи.

— Я теж. І англійську вам напевне викладала міс Еліот? Правда ж? У вас була міс Еліот?

— Авжеж. Англійську у всіх викладала міс Еліот.

На мить їй стало трохи боляче. Це хлопець із сусіднього будинку, а вона зустрілася з ним десь за дві тисячі миль і на п'ять років пізніше! Хлопець із сусіднього будинку. Той, котрого вона мала б знати, але ніколи не знала!..

— А в кінці головної вулиці — аптека, там теж непогано… — сказав він.

— А кручені паничі на вікнах…

— А ввечері на всіх верандах гамаки. Гойдаєшся собі, а поруч на підлозі — склянка лимонаду. Ви теж пили лимонад? Я — завжди…

— А вночі — ніякої музики. Тиша…

Голова її раптом упала на руки, так, наче їй підітнулися в'язи.

— Додому… — глухо долинув до нього її голос. — Додому!.. Як мені хочеться знову побачити маму…

Коли вона підвела голову, він стояв поруч. Не доторкнувся до неї, та вона відчувала, що хотів це зробити. Вона ховала від нього очі, повні сліз.

— Дайте мені сигарету, — мовила хрипко. — Я, коли плачу, завжди курю. Не знаю, що це таке зі мною. Я не плакала на людях уже хтозна-відколи.

Йому це не сподобалося. Сигарети він не дав.

— Чому ви не вертаєтесь? — спитав тихо.

Тепер їй знову здалося, що він набагато старший. А може, за цей час вона сама стала молодша? Тут, у великому місті, людина швидше старіє. От удома ти завжди молодий. І навіть коли думаєш про дім, то наче трохи молодшаєш на часинку.

Вона мовчала. Він спитав удруге:

— Чому ви не вертаєтесь? Чому не поїдете додому?

— Ви думаєте, я не пробувала? — сердито відказала вона. — Я давно підрахувала, скільки грошей треба на дорогу, і знаю все напам'ять. Не раз ходила в довідкове бюро… Прямий автобус є тільки один, відходить з Нью-Йорка о шостій ранку. Можна ще виїхати вечірнім автобусом, але тоді треба ночувати в Чікаго. А якщо заночувати в Чікаго або ще десь, то хтозна, чи не завагаєшся й не вернешся назад. Одного разу я навіть дійшла до самої автобусної станції і спаковану валізу при собі мала. Вже сиділа й чекала автобуса. А тоді не змогла. Втекла в останню мить. Здала квитка і знову притяглася сюди.

— Але чому? Чому ви не можете поїхати, коли хочете? Чому?..

— Тому що з мене нічого не вийшло. Вони там думають, що я неабияка зірка на Бродвеї, а я всього-на-всього платна партнерка в дансингу, лантух з тирсою, що його наймають, аби тягати по залі. Бачите оцей аркушик, на якому написано «Люба мамо»? Ось одна з причин — мої листи додому весь цей час. А тепер менібракує сміливості повернутися, глянути їм у вічі й признатися, що я невдаха. На це треба чимало сміливості, а я її не маю.

— Але ж то ваші рідні! Ваша сім'я! Вони зрозуміють. Вони перші постараються розрадити вас, підтримати.

— Я знаю. Матері я можу розповісти все. Мова не про неї. А от сусіди, знайомі… Певне, вона всі ці роки хвалилася мною. Читала їм листи. Знаєте ж, як це ведеться… Звичайно, мати й сестри мені допоможуть. Вони й слова не скажуть. Але однаково їм буде боляче. А я цього не хочу. Я завжди хотіла повернутися так, щоб вони могли пишатися мною. А тепер, якщо я приїду, вони мене жалітимуть… — Вона позирнула на нього й похитала головою. — Та це тільки одна причина. До того ж не головна. Далеко не головна…

— А в чому ж річ?

— Я не можу вам сказати. Ви будете з мене сміятися. Не зрозумієте.

— Чого б я сміявся? І чому не зрозумію? Адже я й сам звідти і теж чужий у цьому місті, як і ви.

— Ну гаразд, слухайте, — сказала вона. — Причина — саме це місто. Ви думаєте, це просто кружальце на карті? Еге? А я вважаю його за свого особистого ворога і певна, що маю рацію. Це місто — лиходій. Воно змагає людину. Воно схопило мене в свої міцні лабети й не відпускає. 1 я не можу виїхати.

— Але ж будинки — це тільки бетонні стіни, що не мають рук. Вони не зможуть затримати вас силоміць, якщо ви надумаєте поїхати!

— Я ж казала, що ви не зрозумієте. Будинкам не потрібні руки. Коли їх так багато, коли вони громадяться купою, вони отруюють повітря. Я не знаю складних і мудрих слів. Я знаю лиш одне: у цьому місті є якийсь особливий дух, що йде від усіх цих будинків. Поганий, лиховісний, мерзенний. І коли людина дихає ним надто довго, він потрапляє їй під шкіру, входить у кров — і та людина вже пропаща. Місто її здолало. А тоді лишається тільки сидіти й чекати. І через деякий час місто оберне її п те, чим вона ніколи не хотіла й не думала стати. Тоді вже пізно. Тоді вона може їхати куди завгодно, хоч би й додому, але все одно довіку залишиться тим, у що обернуло її місто…

Тепер він дивився на неї мовчки.

— Вам здається, що все це дурниці. Ви не вірите мені, але я певна, що це справді так. Місто — підле. Якщо людина трохи слабкіша від інших, трохи повільніша, якщо її треба злегенька підтримати, допомогти їй переступити через прірву — оцю людину воно й хапає. Отут воно й показує своє нице обличчя. Місто — підступне й боягузливе. Воно б'є тільки тих, що впали, тільки їх, тільки їх!.. Так, це мерзенне місто! Може, для когось воно й хороше, але той «хтось» — не я. А для мене воно мерзенне. Я ненавиджу його. Воно — мій ворог.

— Тоді чому ви не їдете? — знову спитав він. — Чому?

— Бо не маю сили розірвати пута, що їх наклало на мене це місто. Я переконалася в цьому того раннього ранку, коли сиділа на автобусній станції. Тоді я зрозуміла. Що дужче ти хочеш поїхати, то сильніше воно тебе тягне назад. Воно підкралося до мене нишком, нашіптувало мені: «Ти зможеш поїхати в першу-ліпшу мить. Чому б не спробувати ще раз, не почекати ще один день? Чому б не почекати ще хоч тиждень?» І коли кондуктор автобуса гукнув: «Рушай!» — я вже йшла назад, зі своєю валізою в руці. Йшла знесилена, переможена. Я не жартую, йшла, і мені вчувалося, як тромбони й саксофони насміхаються наді мною десь згори, з-під дахів будинків: «Ага, попалася! Ми знали, що тобі забракне сили! А-та-та! Попалася!»

Вона похилила голову на руки.

— Може, я не здолала розірвати ці пута тому, що була сама. Сама я надто слабка. Якби зі мною був хтось іще, хто міг би схопити мене за руку й не дати втекти… Тоді, може б… Тоді я не піддалась би.

Він увесь напружився. Вона це помітила.

— Шкода, що я не зустрів вас учора, — почула його голос. Він говорив скорше сам до себе, аніж до неї. — Який жаль, що ми познайомилися сьогодні, а не вчора!

Вона зрозуміла, що це означає. Вчора він зробив щось таке, чого не слід було робити. І тепер не може повернутися додому. Нічого нового вона не почула. Догадалась-бо одразу: щось його непокоїть.

— Ну, мені пора, — глухо мовив він. — Треба йти.

І підійшов до ліжка взяти свого капелюха. Вона помітила, як він одгорнув край подушки, а другою рукою шаснув до внутрішньої кишені.

— Заберіть! — мовила різко. — І не смійте… — Тоді трохи пом'якшила тон: — Я маю гроші на дорогу. Відклала ще вісім місяців тому. Навіть щоб купити бутерброд на зупинці.

Він надів капелюха і рушив до дверей. Ішов повільно, нерішуче. Минаючи її, злегка торкнувся рукою її плеча, ніби справляв обряд посвячення в лицарі. Спільне горе і взаємне співчуття єднали цих двох людей, нездольних допомогти одне одному, людей, що їх спіткала та сама біда.

Вона почекала, доки він дійде до дверей, а коли віл узявся за клямку, спитала:

— Вони шукають вас? Правда?

Він обернувся й поглянув на неї, анітрохи не здивувавшись. Навіть не спитав, як вона здогадалася.

— Ще ні. Почнуть шукати десь о восьмій ранку, найпізніше — о дев'ятій, — відказав просто.

За двадцять хвилин друга

Він мовчки повернувся до столу, розстебнув піджак, засунув пальці за підшивку і, наче показуючи фокус з картами, видобув звідти пачку грошей — п'ятдесятидоларові банкноти. З другої поли з'явилася на світ ще одна пачка — ця вже по сто доларів.

Так він чаклував кілька хвилин. Гроші були сховані за підшивкою піджака, з обох боків і позаду, — щоб не впадало у вічі. І в кишенях також були гроші. На стіл одна по одній лягли сім пачок банкнот: шість — дбайливо перетягнуті гумовими стьожечками й остання — розпочата.

Її обличчя було незворушне.

— Скільки тут? — спитала вона рівним голосом.

— Тепер — не знаю. У всякому разі, більше як дві чотириста. Було рівно дві з половиною.

Обличчя її лишилося незворушне.

— Де ви їх узяли?

— Там, де не мав права брати.

Хвилину обоє мовчали, наче на столі між ними й не було ніяких грошей.

Нарешті він почав розповідати, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Та він не міг далі мовчати. Адже вона — його землячка, дівчина з сусіднього будинку, і, якби вони були там, у рідному місті, він неодмінно звірився б їй зі своїм лихом. Звісно, там йому просто не довелося б говорити про такі речі. Але тут з ним це скоїлось, і він повинен їй тут-таки про все розказати.

— Донедавна я був помічником електромонтера — це щось ніби підмайстер. Ми робили всяку роботу: лагодили радіо, електричні праски, пилососи, ставили штепсельні розетки, справляли замки у дверях, — одне слово, різні дрібниці…

Звісно, я приїхав у Нью-Йорк не для того. Думав, знайду добре місце, буду вчитися, стану інженером. Авжеж! Дурень думкою багатіє… І все-таки це було краще, ніж першого місяця, коли я спав у парку на лаві. Отож я й не ремствував. Та десь місяць тому я втратив і цю роботу. Не те щоб мене звільнили — просто роботи не стало. Старий, якому я підсобляв, нездужав на серце, і лікарі сказали йому покинути працювати. Ну, він і покинув. Ніхто його не замінив, а я йому не родич. Він просто зачинив свою майстерню, і я знову лишився ні з чим. Цілими днями никав по місту й нічого не міг знайти. Щоправда, час від часу мене брали мити посуд у ресторанах та їдаленьках, де обідають автобусні кондуктори. Нічого кращого мені не траплялося…

Коли я зрозумів, що йду прямісінько на дно, мені слід було зараз же вернутися додому, написати своїм, щоб прислали грошей на дорогу. Вони б це зробили. Та, мабуть, зі мною було те саме, що й з вами. Я не хотів показати їм, що зазнав поразки, що не бути мені інженером. Адже я приїхав сюди з власної волі, хотів багато чого досягти. О, тоді я був хвацький хлопець!..

Засунувши руки в кишені, понурий і зсутулений, він мляво походжав по кімнаті й не відривав очей від підлоги. А вона уважно слухала його розповідь, сидячи боком на стільці і обхопивши руками плечі.

— А тепер я повинен розказати вам, що сталося минулої зими, за кілька місяців перед тим, як я лишився без роботи. Певне, це видасться вам негожим і ви навряд чи повірите мені, але все було так, як я кажу.

Нам нагодилася одна робота, яка не часто трапляється. Майстерня наша була на Третій авеню, але якраз там, де проходить, сказати б, кордон між бідняцькими кварталами та Золотим берегом. І от одного разу нас покликали в розкішний дім на Сімдесятій вулиці. Господар купив якусь ультрафіолетову лампу, щоб загоряти взимку дома й не їздити для цього на Флоріду. Отож, нам загадали поставити у ванній розетку, щоб вмикати ту лампу. Прізвище господаря — Грейвз. Воно вам про щось говорить?

Вона заперечливо похитала головою.

— Мені воно теж ні про що не говорило, та й тепер не говорить. Але мій хазяїн казав, що про цього Грейвза часто пишуть газети, у великосвітській хроніці. Звісно, він сам тої хроніки не читав, але якось знав про всі ці речі.

Робота була неважка. Правда, ми ходили туди три дні, але тільки тому, що працювали по годині на день, аби не заважати господарям. Треба було пробити дірку в стіні ванної на другому поверсі, видовбати жолобок під провід і прикрутити розетку.

Будинок той давній, і стіни в ньому товстелезні. Я ніколи не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я працював сам — мій хазяїн пішов по щось до майстерні, —. я довбав ту стіну і раптом ударив у якусь ніби дошку. Я не знав, що там таке, і взяв трохи вбік, щоб не пошкодити дерева. Ото і все…

А другого дня, — так, здається, це було другого дня, — коли не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я кімнати. Там у них щось подібне до бібліотеки чи кабінету. Той один пробув у кімнаті всього хвилини зо три. Двері були відчинені, і я побачив його, бо якраз проти дверей до ванної висить велике дзеркало. Він стояв біля тої самої стіни, в котрій з другого боку я видовбував жолобок. Він одхилив частину дерев'яної панелі,— стіни там до половини обшито панелями, — і повернув ручку на дверцятах сейфа у стіні. Такий собі невеличкий сейф… Тоді відчинив дверцята, витяг скриньку і став виймати звідти гроші.

Далі я не дивився і знову взявся до роботи. Я зрозумів, що задня стінка сейфа має виходити у ванну. Ото на неї я і натрапив першого дня. Більше я про це не думав. Не хочете — не вірте, ображатися на вас я не стану.

Вона промовила:

— Коли ви сказали, що ви з Глен-Фолза, я спершу не повірила. Та коли вийшло, що це правда, то чому не повірити, що ви й тепер кажете правду?

— Далі повірити буде важче. Сам не знаю, як це сталося. Знаю тільки, що сталося. Наче то був не я…

Так от, слухайте. Внизу, у вестибюлі, обіч надвірних дверей стояв невеликий столик. Я звичайно залишав біля нього свою скриньку з інструментом, а з собою брав тільки те, що було потрібно. І от, коли ми скінчили роботу й повернулися до майстерні, я почав діставати із скриньки інструмент і раптом побачив… Може, хтось упустив його туди?.. Служниця, що відчиняла нам двері, була якась чудна. Може, то вона недогледіла, коли прибирала на столику… Клянуся вам, я не знаю, яким чином він опинився у моїй скриньці!

— Що саме? — спитала вона.

— Ключ від надвірних дверей.

Вона подивилася на нього довгим допитливим поглядом.

Він заговорив знову:

— Я не знаю, як він туди попав. І не знав про це, доки не побачив у майстерні… — Він безпорадно розвів руками. — Та мені, звісно, ніхто не повірить.

— Годину тому я б не повірила, — призналася вона. — А тепер… Не знаю. Ну, розповідайте далі.

— Розповідати лишилося небагато, можете й сама здогадатися. Я хотів віддати ключа хазяїнові, але той уже пішов додому. Можна було віднести його туди, в дім, і повернути служниці. Та година була пізня, я стомився і хотів їсти. Отож і вирішив однести ключа на другий день, неодмінно. Але того дня я від восьмої ранку і аж дотемна працював, не мав ані хвилини вільної. А на третій день — просто забув. Забув, та й годі!..

Ну, а потім, я вже казав вам, робота скінчилась, і я опинився на вулиці. Трохи грошей, що в мене були, швидко розійшлись, і… Одне слово, вчора я взяв свою скриньку з інструментом, щоб подивитися, чи нема там чого продати або заставити. Все, що я мав окрім цього, я вже поспродував раніш. Я зазирнув у скриньку — і побачив той ключ. А побачивши, згадав, звідки він у мене.

Я поклав ключ у кишеню, трохи причепурився і подавсь до того будинку на Сімдесятій вулиці. Думав, поверну ключа, а там, може, знайдеться для мене яка робота — ну, хоча б перегорілі лампочки позаміняти…

Біля дверей я подзвонив. Але ніхто не вийшов. Я дзвонив ще і ще… Було це вдень. Я ходив перед дверима туди й сюди і не знав, що мені робити. А потім із сусіднього «будинку вийшов якийсь хлопчина і побачив мене — помітив, що я дивлюся на ті двері й ніби дожидаю. Він підійшов і сказав, що там нікого нема, поїхали у свою віллу за місто. Я здивувався, що на першому поверсі не зачинено віконниць, як це звичайно буває в таких випадках. Та хлопчина пояснив, що хтось із господарів зостався ще на кілька днів, а як він поїде, отоді, либонь, усе й позачиняють. Тоді я спитав, коли мені найліпше прийти, щоб застати його вдома. Хлопець не знав напевне, але порадив навідатись увечері.

І от я повернувся у свою комірчину і став чекати вечора. І поки я чекав, у мене виникла одна думка. Навряд чи треба казати яка — ви, певне, сама розумієте…

— Розумію, — кивнула вона.

— Ця думка дедалі міцнішала. Дуже погана думка. Такі думки — мов бур'яни, їх важко вирвати, коли вони вже пустили коріння в грунт, цебто людині в душу. А тут іще все, можна сказати, живило ті бур'яни. Я не мав жодного цента. Вже два дні я нічого не їв, анічогісінько. Коли нічого нема, і нема грошей, і ні на що купити навіть кави та булку… Тоді почуваєш себе дуже кепсько, — сказав він просто.

Відтак трохи помовчав і став розповідати далі:

— Уже два тижні я не навертавсь на очі хазяйці, щоб вона не вигнала мене з кімнати. Таке могло статися щохвилини, і я лишився б безпритульний… Отож, ця думка й росла, мов бур'ян. А я цілий день сидів на ліжку і вертів у руках отого ключа…

Десь близько сьомої, коли вже зовсім посутеніло, я вийшов з дому і знову подався туди… — Він невесело посміхнувся. — Більше на своє виправдання не скажу ані слова. Решту можете слухати без будь-якої поблажливості…

Я підійшов до будинку й побачив, що у вікнах на першому поверсі світиться. Отже, я не спізнився — адже йшов туди, щоб застати господаря вдома. Коло під'їзду чекало таксі. Й поки я стояв і роздивлявся, світло в будинку згасло. А ще за хвилину звідти вийшли двоє, чоловік і жінка. Вони рушили до таксі.

Вони не квапились. Я міг підбігти до них або гукнути, і вони зупинились би… Та я наче прикипів до місця. Стояв мовчки, спостерігав і вичікував, поки вони поїдуть. Вони відправлялися на цілий вечір: жінка була в довгій сукні, чоловік — у смокінгу. Так зодягнені, люди не повертаються скоро.

Вони сіли в машину й поїхали. Я теж попростував геть. Ішов, і обмацував у кишені ключа, й опирався тій причепливій думці. Я наблизився до будинку з другого боку, а тоді повернув назад і обійшов квартал знову.

Слово честі, я опирався щосили! Та, певне, сили було обмаль. Два дні я не мав у роті ані ріски, а натщесерце опиратися важко…

Я не взяв із собою скриньки з інструментом, але мав у кишені дві невеличкі викрутки — саме те, що треба. Скажу вам одразу: вони опинились у мене в кишені не випадково.

І все-таки я ще силкувався встояти проти спокуси і навіть був викинув ключ у вуличну смітницю. Але марно: за хвилину я повернувся й витяг його звідти. І рушив просто до дверей. Одне слово, таки не встояв. Ви не думайте, спочатку я почував себе пречудово і саме тому, що не встояв. — Він засміявся, але сміх той був гіркий. — А про решту вже годі й казати, і так усе зрозуміло… Одначе я все ж таки подзвонив біля дверей — востаннє, про псяк випадок. Хоч і знав, що там нема нікого. Потім відімкнув ключем двері. Вони подались одразу — господарі не поміняли замка. А може, навіть і не помітили, що ключ загубився, хтозна.

Я піднявся сходами, перейшов кабінет, чи що воно там у них таке, і опинився у ванній. Світло ввімкнув без усякого побоювання — вікна там нема, отже знадвору не видно. Дурнячий сейф — певне, лиш один такий і є! Тільки дверцята й рама залізні, а все інше — дерев'яне. І коли я одірвав задню стінку, все відкрилося: досить рукою сягнути — і скринька ось вона!.. Може, з кімнати в той сейф і справді нелегко залізти, адже ніхто й гадки не мав, що до нього добиратимуться ззаду.

Там було повно паперів та всіляких коштовних речей, але мене цікавили тільки гроші. Усі коштовності, прикраси та акції, що там були, я залишив на місці. Не чіпав нічого… Потім засунув скриньку назад і трохи навів лад у ванній — прибрав з підлоги штукатурку, запнув завіску над душем, щоб закрити діру в стіні. Якщо він зайде до ванної сьогодні ввечері, то, мабуть, нічого й не помітить, Він нічого не помітить до ранку, доки не відсуне завіски, коли ставатиме під душ.

От і по всьому… Я погасив світло, спустився вниз, вийшов, замкнув двері і мерщій ходу.

І одразу ж почалася кара. О боже, як мені довелось каратися! Не встиг я витратити й п'яти центів з тих грошей, не встиг пройти кварталу від того будинку, як уже карався. Раніш я не мав роботи, не мав грошей, але міг не ховати очей перед людьми. На вулицях я почував себе господарем — хоч не мав нічого іншого, зате вулиці принаймні були мої. А тепер і їх у мене відібрано. Надто довго перебувати на вулиці стало небезпечно. Мені здавалося, що люди поглядають на мене з підозрою, що вони зичать мені лиха, що треба бути обережним. А оті, що позаду!.. Мені аж спину судомило — от-от чиясь рука вхопить за плече!..

Тепер, коли я мав гроші, я не знав, що з ними робити. Ще півгодини тому мені ґвалт як потрібні були сотні всяких речей, за першу-ліпшу з них я ладен був віддати руку, а тепер — не міг пригадати жодної. Навіть їсти мені перехотілося. Я зайшов у найрозкішніший ресторан, який мені трапився, — то був насправді розкішний ресторан, — і замовив усі страви, що були в меню. Давно про таке мріяв. Поки ще замовляв, усе було добре, а коли передо мною почали ставити наїдки, мені подіялося щось дивне. Я нічого не міг проковтнути. Коли підносив їжу до рота, мене щоразу шпигала думка: «Це твоє майбутнє, ти проїдаєш літа свого життя». І шматок ставав мені поперек горла…

Я посидів ще трохи й не витримав. Не чекаючи решти страв, витяг із пачки грошей п'ятидоларову купюру, поклав її на стіл, устав і вийшов на вулицю. Там я подумав, що раніше, коли мав якихось десять центів, але своїх власних, чесно зароблених десять центів, мені не застрягали в горлі кава та булка, що я на них купував. Правду кажучи, після тієї кави з булкою мені однаково хотілося їсти, але на більше не вистачало…

І знову я ішов вулицею. Зустрічні кидали на мене підозріливі погляди. Зачувши позаду чиїсь кроки, я злякано сахався…

Уже два квартали слідом за мною дибав якийсь тип. Це занепокоїло мене ще дужче. Він тягся по п'ятах за мною, не відставав ані на крок… Та в цей час я почув музику, що долинала з прочинених вікон якогось будинку. Вибравши момент, коли мій переслідувач обернувся, я перебіг вулицю і шмигонув у двері дансингу. Мені здавалося, що то цілком безпечне місце, де можна спокійно перебути яку часинку, замість привертати до себе увагу на вулицях. Я набрав цілу купу квитків — щоб вистачило надовго. Тоді розглянувся по залі, й перша дівчина, що впала мені в око… — Він наморщив лоба й глянув на неї. —… То були ви.

— То була я… — повторила вона, замислено поводячи рукою до краю стола — звільна, без упину, сюди-туди.

Обоє довго мовчали.

— І що ж ви думаєте робити тепер? — спитала вона врешті.

— А що маю робити? Чекатиму. Чекатиму, доки мене злапають. Вони завжди знаходять злочинців. Усе випливе на світ годині о дев'ятій чи о десятій ранку, коли господар піде вмиватися. А тоді отой хлопчина, певне, згадає, що напередодні коло будинку вештався якийсь один. І який він із себе, той один. Потому мій колишній хазяїн скаже їм, хто я такий і де мешкаю. Це не забере багато часу, і, коли вони знатимуть усе про мене, вони мене злапають. Завтра, позавтра, в кінці тижня — хіба не однаково? Вони завжди досягають свого. Раніш я про це не подумав, про це починаєш думати потім. Тепер це «потім» настало, і я думаю…

Виїхати з міста або десь переховатися — марна річ, пуття з цього не буде. Не може бути в таких, як я, маленьких людей, що вчинили це вперше. Так чи інак знайдуть. Знайдуть скрізь — хоч тут, а хоч деінде. В них руки довгі, -і даремно намагатись утекти від них. Мені треба просто почекати тут, у Нью-Йорку…

Він сидів, утупивши очі долі, з сумною усмішкою переможеної людини. Неначе силкувався збагнути, як усе те скоїлося. Однак збагнути не міг.

Було в ньому щось таке, що зворушило її. Якась безпорадність — безпорадність людини, котрій опустилися руки, — і це зворушувало.

«Хлопець із сусіднього будинку! — гірко думала вона. — Ось хто він такий. Не злодій, не пройдисвіт, не завсідник дансингів — просто хлопчина, що стоїть на сусідській веранді, коли ти виходиш із дому. Той, якому ти махаєш рукою, ідучи до хвіртки. Той, що, бува, притулить до штахетника велосипед і, приязно та щиро усміхаючись, трохи погомонить із тобою… Він приїхав сюди, щоб стати інженером і вершити великі справи, приїхав завоювати місто, але місто здолало його самого».

Вона підвела голову і присунулася ближче до нього. Немовби переступила якусь невидиму межу, що доти їх розділяла. Відтак пильно подивилася на нього, зважуючи те, що надумала сказати.

— Слухайте, — мовила нарешті. — В мене є одна ідея. Що, як ми обоє повернемося туди, де нам і належить бути, — додому? Поїдемо туди, звідки приїхали? Ще раз спробуємо щастя? Поїдемо отим ранковим автобусом, що ним я сама ніяк не можу поїхати?..

Він мовчав. Вона нахилилася до нього.

— Невже ви не розумієте, що це конче потрібно — тепер або ніколи? Невже не бачите, як нівечить нас це місто? Невже не уявляєте собі, що з нами станеться через рік, навіть через півроку?.. Тоді вже буде пізно, вже нічого буде рятувати. Просто житимуть двоє інших людей, вони матимуть наші імена, але то будемо вже не ми…

Він скинув очима на пачки грошей перед себе.

— Для мене й тепер уже запізно. Я опізнився на кілька годин, усього на один вечір. Але це все одно що ціле життя…

Тоді помовчав трохи і повторив те, що вже казав раніше:

— Шкода, що я зустрів вас лише сьогодні, а не вчора!.. Чому я не зустрів вас учора, коли всього цього ще не було?! А тепер уже нічого не вдієш. Вони просто чекатимуть на мене коло автобусної зупинки, там, у Глен-Фолзі. Поки ми приїдемо, вони вже знатимуть, хто я і звідки, а коли побачать, що тут мене нема, шукатимуть там. Якщо я поїду з вами, я тільки втягну і вас у цю справу. І ті люди — там, удома, — котрим не слід про це знати, побачать усе на власні очі… — Він похитав головою. — А ви їдьте. Я втратив свою нагоду, а ви її ще маєте. Їдьте сьогодні ж таки. Ваша правда — тут недобре, і ви неодмінно їдьте сьогодні, поки знов не завагалися. Коли хочете, я піду з вами до автобуса, проведу вас, догляну, щоб ви поїхали.

— Не можу! Я ж вам казала: я не можу поїхати сама. Місто надто дуже, і мені несила з ним боротися. Я вийду на першій зупинці й повернуся назад. Я не можу поїхати без вас, так само, як, мабуть, і ви не можете без когось — от хоч би без мене. Ви — моя остання нагода, а я — ваша. Тепер, коли ми познайомились, я це зрозуміла. Зректися цієї нагоди — однаково що вмерти, коли ще можна жити…

Її очі вп'ялись у нього, в них було благання.

— Але ж вони мене там чекатимуть! Я знаю це напевне. Мене схоплять, перше ніж я зійду з приступки.

— А як нічого не вкрадено, за що ж тоді вас арештовувати?

— Та ж украдено! Ось вони, гроші, перед вами.

— Я знаю. Але ще є час усе залагодити. Ось у чому моя ідея! Ви не візьмете їх з собою, і тоді не треба буде ховатися.

— Ви хочете сказати… Ви гадаєте, я міг би…

Він зірвався на ноги. Боявся вірити, сподіватися.

— Ви казали, що він сам у домі, що повернеться пізно, що до ранку нічого не помітить… — Вона говорила не спиняючись, одним духом. — Той ключ у вас? Ключ від надвірних дверей?

Він гарячково нишпорив по кишенях — швидко, так само швидко, як вона говорила.

— Не пригадую, щоб я його викинув… Може, залишив у дверях?.. — Короткий вигук, злетівши з його уст, сповістив, що ключа знайдено. — Є!.. — Він витяг ключа з кишені. — Ось він, осьде!..

Нараз обоє здивувалися, що ключ таки знайшовся.

— Дивно, що я його залишив у себе, правда ж? Це щось ніби…

— Еге… — Вона зрозуміла, що він хотів сказати, але так само не могла дібрати відповідних слів.

Він знову сховав ключа до кишені. Вона підхопилася я місця.

— Ви встигнете туди перше, ніж він повернеться додому. Зайдете і вийдете. Покласти гроші назад — хвилинна справа. А більше вам нема чого там робити. За дірку в стіні вас не переслідуватимуть — нічого ж бо не вкрадено…

Вона швидко зібрала розкидані по столі пачки грошей. І враз в обох сяйнула та сама думка. Вони з розпачем подивились одне на одного.

— Скільки ви потратили? Скільки взято з цих грошей?

Він потер лоба.

— Не знаю… Стривайте, зараз пригадаю… П'ять доларів за обід, що я не з'їв… Доларів з п'ятнадцять — оті квитки на танці… Двадцять. Доларів двадцять, не більше.

— В мене є, — різко кинула вона. — Зараз я сюди покладу.

Метнулася до ліжка, підняла край, матраца і, застромивши руку у його надра, витягла звідти гроші, такі пожмакані, наче їх катовано.

— Ні, що ви! — спробував заперечити він.

Вона знову напнула на себе залізний панцир, що був на ній у дансингу.

— Ну от що. Я роблю те, що визнаю за потрібне, і не хочу слухати ніяких заперечень. Повернути треба все чисто: якщо там не вистачатиме хоч одного долара, по закону це крадіжка, і вас можна арештувати. — І трохи лагідніше додала: — Вважайте, що я позичила вам ці гроші. Оддасте, як вернемося додому і ви станете до роботи. Тут вистачить і на квитки. — Вона тицьнула гроші йому в руку. — Отак! Тепер це наші спільні гроші: ваші й мої.

Він поглянув на неї.

— Не знаю, що й казати…

— Нічого не кажіть. — Вона знову сіла. — Найголовніше — сьогодні ж вибратися з цього клятого міста. Заждіть хвилину, я тільки перевзуюсь і покладу речі у валізу. В мене їх не багато…

Він рушив був до дверей.

— Ні, не виходьте! — квапливо мовила вона. — Я боюся, щоб ви десь не запропали.

— Я ніде не дінусь, — пообіцяв він ледь чутним голосом. Вона застебнула туфлі, підхопилася на ноги й легенько притупнула підборками.

— От дивина — втоми наче й не було!

Він дивився, як вона жужмом кидає речі у стару пошарпану валізу, видобуту з-під ліжка.

— А що, як він уже повернувся?

— Не повернувся! Ви повинні весь час твердити собі це, молитися про це. Вас не заскочили, як ви йшли туди взяти ці гроші, то чому ж мають заскочити тепер, коли ви йдете покласти їх назад?.. Він, певне, гуляє десь зі своєю дівчиною і не вернеться до пів на четверту, а то й до четвертої — адже проводжатиме її додому.

Вона сіла на підвіконня і, притулившись обличчям до шибки, подивилася кудись убік, вдалину.

— Куди ви дивитеся?

Вона зіскочила з підвіконня.

— На єдину порядну річ, що є в усьому цьому місті. На єдиного друга, що я маю. То годинник на «Парамаунті», отам, — він ніколи мене не зраджував, і я певна, що не зрадить і сьогодні. Звідси його можна побачити, якщо дивитись у просвіток між отими двома будинками. Ходімо, Квіне. Він каже, що ми можемо встигнути. А він мене ще ніколи не обманював.

Вона закрила валізу. Він одчинив двері і дав їй дорогу.

— Усе взяли? Нічого не забули?

— Замкніть двері, — стомлено мовила вона. — Я не хочу більше бачити цієї кімнати. Ключа залиште, він мені вже не потрібний.

Вони рушили вниз вичовганими сходами. Він ніс її пошарпану валізу, зовсім легку — адже там не було майже нічого, окрім розбитих мрій…

Біля надвірних дверей вони на хвильку задлялися. Він простяг руку до клямки, але її рука опинилася там на мить раніше. Відтак їхні руки зіткнулися. Кілька секунд обоє стояли нерухомо. Тоді подивилися одне на одного і всміхнулися — щиро й просто, мов діти. Він сказав:

— Я страшенно радий, що зустрівся з вами, Руді.

Вона сказала:

— Я теж дуже рада, Квіне.

Він забрав руку й дав їй відчинити двері — зрештою, до останньої хвилини це був її дім…

Друга година

Вулиця була безлюдна — ніде ані звуку, не чути навіть котів на смітниках.

Ідучи сюди, вони були чужі одне одному, і кожен думав про своє. Тепер вони простували поруч. Він узяв її руку і стиснув у своїй, немовби хотів захистити. Тоді насмішкуватим жестом торкнувся капелюха, хоч і не здолав приховати хвилювання.

— Прощавай, Нью-Йорку!

Вона швидко затулила йому рота рукою.

— Цитьте!.. Не треба! Місто ще може нас обхитрувати.

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ви кажете це майже серйозно.

— Куди серйозніше, ніж ви собі гадаєте, — мовила вона.

На розі вулиці він спинився і поставив валізу на тротуар.

— Вам краще почекати мене на автобусній станції. Я піду сам. А на станції зустрінемося.

Вона рвучко схопила його за руку — так, наче злякалася, що він раптом щезне.

— Ні, ні! Якщо ми будемо порізно, місто знову почне свої підступи. Мене обсядуть сумніви: а чи можна вам вірити? Вас теж непокоїтиме думка: чи варт на мене здаватися?.. А там і незчуємось, як… Ні, ні, нам не можна розлучатись ані на мить.

— А що, як він уже вернувся? Ви тільки… Вас арештують як мою спільницю…

— Для вас ризик однаковий, хоч би й без мене. Ми підемо разом. Подивіться, чи нема де таксі, — що пізніше ми туди дістанемося, то небезпечніше…

— На ваші гроші?

— Пусте, — відказала вона.

Вони побачили дві світляні намистини, що котилися до них. То було таксі. Обоє враз підняли руки й побігли назустріч, не чекаючи, доки машина під'їде ближче.

— На Шістдесят дев'яту, — швидко кинув він водієві. — Я скажу, де зупинитися. Їдьмо навпростець, через парк, так буде швидше.

Машина рвонулася вперед, на північ, і, поминувши най-розкішні квартали П'ятдесят сьомої вулиці, повернула на Сьому авеню.

— Чого ви забилися в самий куток? — спитав він.

— Нью-Йорк пильнує за нами. Щоразу, як виїжджаємо на перехрестя, мені здається, що за рогом, десь у темряві, є вороже око — ми його не бачимо, а воно стежить… Місто знає, що ми хочемо втекти від нього, і перешкоджатиме нам як тільки зможе.

— Яка ви марновірна, — поблажливо мовив він.

— Коли маєш ворога і знаєш про це, то стаєш не марновірний, а просто обачний.

Трохи перегодя вона обернулась і, примруживши очі, подивилась у заднє віконце. Там, на заході, лиховісно стриміли темні громаддя будинків — наче велетенські чорні кактуси на тлі низьких хмар, підсвітлених жовтавими вогнями міста.

— Погляньте-но, яке воно лихе й безжальне. Хіба не схоже на лютого звіра, що чатує на здобич?

Він усміхнувся, проте відповів уже не так упевнено, як раніш:

— Усі міста вночі однакові на вигляд — темні, похмурі й неприязні… Я відчуваю майже те саме, тільки ніколи не думав про нього, як ви, — немов про живу істоту.

Вони проїхали через Центральний парк і опинилися в Іст-Сайді. Водій недогледів і проскочив аж до Сімдесят другої вулиці, отож мусив повернути назад, П'ятою авеню. Квін, звелів йому зупинитися на квартал далі, ніж треба, — на розі Шістдесят дев'ятої, — щоб той не знав, куди вони підуть.

— Ми висядемо тут, — мовив різко.

Вони заплатили водієві й почекали, доки машина зникне з очей. Відтак рушили назад, до рогу Сімдесятої вулиці. Завернули за ріг і спинилися.

Їй дуже не хотілося залишати його самого, навіть на недовгий час. Та годі було й сподіватися, що він дозволить їй піти з ним, тож вона про це й не заговорювала.

— Звідси видно… Онде, за другим ліхтарем… — тихо мовив він, озираючись, чи не стежить хто. — В усякому разі далі не ходіть. Стійте тут. Я скоро вернуся. І не бійтеся, чуєте? Все буде гаразд.

Вона справді боялася, але не так, як він гадав, — не за себе. Вперше в житті вона відчувала страх не за себе, а за іншу людину — за нього.

— Не ризикуйте даремно. Як побачите світло, як зрозумієте, що він повернувся, то не заходьте — просто киньте гроші за двері, а вранці він забере. Не доконче класти їх у сейф. І взагалі будьте обережний. Може статися, він уже спить і там темно, а ви й не знатимете, що він удома.

Він рішуче насунув капелюха на лоба і рушив безлюдною вулицею…

Блиснули скляні надвірні двері. Він зайшов у дім…

Зараз же по тому вона підняла свою валізу і спроквола потяглася туди, хоч він і звелів їй стояти на місці. Хотіла бути якнайближче до нього. Він ні на мить не йшов їй з думки — ніби мовчки молилася за нього. Завважила побіжно, що несамохіть переплела пальці на руці, як колись на екзаменах у школі…

Ось вона порівнялася з тим будинком. Пройшла далі, не спиняючись, щоб нікому не впало в око. У невеличкому тамбурі між надвірними та внутрішніми дверима нікого не було — вона те добре бачила при світлі вуличного ліхтаря. Отже, він увійшов у дім і зачинив за собою другі двері…

«А що, як господар таки повернувся і спить зараз там, нагорі?.. А Квін не помітить цього вчасно… і той прокинеться й заскочить його?..» Вона силкувалась одігнати від себе цю страшну думку. Адже того разу, як він зайшов туди, нічого не сталося. Чому ж би щось мало статися тепер, коли він прийшов з чесним наміром?..

«Але ж місто… О, воно тільки й жде такої нагоди!.. Місто, дай йому спокій, чуєш? Дай йому спокій! Ти чуєш, що я тобі кажу?..»

Вона зайшла вже досить далеко. Повернула назад. Нічого не сталося — все тихо, в горішніх вікнах не світиться, — отже, нічого не сталося… Сплетені пальці затерпли. Вона була наче вартова, що стояла тут сама, перепиняючи дорогу місту, — вірна й хоробра вартова, проте зовсім беззбройна, коли не зважати на легеньку валізу в руці.

Заспокоювала себе як могла, та в серці їй однаково буяла тривога. Він давно вже мав би вийти. Скільки там потрібно того часу — піднятися нагору, на другий поверх, і спуститись униз, — навіть якщо не засвічувати світла. Він мав би вже вийти, він давно мав би вийти!.. Адже він убрався в чужий дім незаконно, хоч би й задля того, щоб повернути гроші, і коли його застукають там, ніхто однаково не повірить, що він їх приніс, а не вкрав. А може, краще було послати гроші поштою, ніж знову йти туди самому? їм такого не спало на думку, ні йому, ні їй. Який жаль, що вони не додумалися до цього…

Раптом на розі попереду з'явилася темна постать. То поліцай обходив свою дільницю…

Вона сахнулася вбік, у якусь заглибину в стіні. Надто підозрілий у неї вигляд — блукає по вулицях о такій порі, та ще з валізою. Якщо він поверне на цю вулицю… Або якщо Квін вийде, поки він стоїть отам, на розі… Серце їй не просто калатало — воно кидалося з боку в бік, підскакувало вгору, переверталося, мов якийсь божевільний маятник.

Брязнув метал — поліцай відчинив дверцята стінного службового телефону. Ось, виходить, що він робитиме!.. Серед нічної тиші було чути окремі слова. «Доповідає Ларсен… Дві години п'ятнадцять хвилин…» — долинуло до неї. Далі вона не розібрала. Знову брязнули дверцята. Вона притислася до стіни, не наважуючись визирнути, подивитися, куди він піде, — боялася, щоб не рушив просто до неї… Потім почула його кроки — він начебто переходив вулицю. Аж ось усе затихло, навіть і ті легкі звуки завмерли вдалині. Вона виглянула із своєї схованки. Вулиця була безлюдна…

Вона вийшла на тротуар.

Що там скоїлось? Що таке, чому його так довго нема? Він давно вже мав би вийти!..

Коли вона знову порівнялася з тим будинком, надвірні двері безгучно розчинились, і Квін вийшов на ґанок. Двері зачинились, але він чомусь не рушав з місця: стояв і дивився на неї так, ніби не бачив або не впізнавав… Нарешті він ступнув униз.

Щось там сталося. Надто вже повільно він спускався. Надто повільно і якось байдужно, наче не тямлячи, де він. А втім, ні, не так — наче… наче йому однаково, вийшов він звідти чи ні… Двічі він спинився і озирнувся назад, на двері. Здавалося, йому підтинаються ноги.

Вона підскочила до нього. Навіть поночі було видно, який він блідий і приголомшений.

— Що таке? Чому ви озираєтесь?

Він дивився на неї невидющими очима. Вона упустила валізу й струснула його за плечі.

— Кажіть, не стійте отак! Що там скоїлось?

Він мовчав. Нарешті вимовив через силу:

— Його там… убито… Він мертвий… Він лежить там мертвий…

Вона захлинулася.

— Хто? Той чоловік… господар будинку?

— Так, мабуть, той самий, що виходив звідси увечері… — Він провів рукою по лобі.

Вона прихилилася до кам'яної балюстради.

— Це все воно накоїло, — сказала безживним голосом. — Я передчувала, що воно утне якусь капость. Знала наперед, що нам не втекти — воно не випустить. А тепер воно тримає нас ще міцніше, ніж раніш…

Та безнадія охопила її лише на мить: адже місто вчить і боротися. Воно вчить людину багато чого лихого, але може навчити і одної корисної речі — постояти за себе. Воно повсякчас прагне занапастити тебе, а ти мусиш боротися за своє життя.

Нараз вона рвучко обернулась і рішуче ступнула до дверей. Він схопив її за руки.

— Ні, я не пущу вас! — Він потягнув її вбік. — Мерщій ідіть звідси! Вам нема чого тут робити! Мені взагалі не треба було приводити вас сюди. Йдіть на станцію, купіть собі квитка, сядьте в автобус і забудьте про мене…

Вона силкувалася випручатись.

— Руді, послухайте мене! Тікайте звідси мерщій… поки вони…

Він помалу штовхав її перед себе, але вона таки випручалась і підступила до нього ще ближче.

— Я хочу знати одне: адже це не ви?.. Коли ви були там увечері — ви цього не зробили?

— Ні! Я тільки взяв гроші, оце і все. Його там не було, я зовсім його не бачив. Мабуть, він повернувся, коли я пішов… Руді, ви повинні мені вірити!

Вона сумно всміхнулася до нього у півтемряві.

— Ну годі, Квіне, я знаю, що це не ви. Не треба було й питати.

Хлопець із сусіднього будинку… Хіба ж він здатен когось убити!..

— Тепер мені не можна їхати додому, — глухо сказав він. — Я пропаща людина, вони, звісно, подумають на мене. Всі докази говорять за це, і вони чекатимуть мене там, як ми приїдемо. Та коли вже таке має статися, то нехай краще тут, а не там, де всі мене знають. Я залишуся й дожидатиму. А ви… — Він знову спробував підштовхнути її. — А ви йдіть звідси, Руді, дуже вас прошу! Будь ласка!..

— Але ж це не ви зробили, правда? То й дайте мені спокій, не штовхайте мене, Квіне! Я піду туди разом з вами!..

Вона рішуче випросталась, немовби кидаючи виклик, але то був виклик не йому — вона повела очима довкола.

— Ми ще дамося йому взнаки! Хай не думає, що воно нас здолало, ми ще маємо час — наш строк минає на світанку. Зараз іще ніхто нічого не знає, а то кругом було б повно поліції. Ніхто не знає — тільки ми і той, хто це вчинив. Ми ще маємо час. Десь тут, у цьому клятому місті, є. годинник, мій друг. І хоч його звідси не видно, він заодно з нами і він каже, що ми маємо час — не стільки, як раніш, але трохи маємо. Треба боротися, Квіне, боротися! Ніколи не буває запізно — до останньої години, до останньої хвилини, до найостаннішої секунди!.. Ходімо! Зайдемо в цей будинок і побачимо, чи не можна чимось зарадити. Ми повинні піти, це наша єдина нагода. Нам потрібно вернутися додому. Ви ж знаєте, як нам це потрібно, Квіне. Ми боремося за своє щастя, боремося за життя і, щоб узяти гору в цій борні, маємо час тільки до шостої ранку.

Вона ледве розчула його відповідь:

— Ходімо, Руді…

Інстинктивним порухом вона просунула руку йому під лікоть — і щоб додати сміливості йому, і щоб сміливіше почувати себе. І отак, на диво урочисто, вони рушили вперед, — повільно, твердо й дуже рішуче, — до будинку, де витала смерть.

Двадцять хвилин на третю

Тамбур між дверима скидався на домовину. Коли Квін стромляв ключа в замок — уже втретє того дня, — руки його тремтіли. Брешуть ті, що кажуть про себе, ніби вони ніколи не боялися…

Замок клацнув. Вони ввійшли. Квін придержав двері рукою і обережно, безгучно зачинив їх.

— Він там, на другому поверсі, — прошепотів він. — Я не хочу тут засвічувати: буде видно з вулиці.

— Ви йдіть уперед, — обізвалася вона, — а я триматимуся за вас. Зараз, тільки поставлю валізу.

Навпомацки знайшла стіну й приставила до неї валізу, так щоб потім легко було знайти. Відтак узяла його за руку. Вони пішли вперед.

— Обережно, тут східці, — пошепки попередив він.

Вона намацала ногою східець, і вони стали підніматися нагору.

«Чи є хто ще в будинку? — думала вона. — Можливо, що і є. Нічні вбивства часто виявляють лише вранці…»

— Поворот, — прошепотів він.

Ще один перехід лишився позаду. Нарешті сходи скінчилися.

— Сюди…

Він повів її праворуч. Тепер вони йшли горішнім коридором. Тут пахло дорогою шкірою і деревом. Вона вловила легкий, ледь відчутний дух сигарного диму. Був у повітрі ще якийсь невиразний запах, навіть скорше не запах, а його слід, — щось ніби пудра… Чи, може, парфуми…

Вони переступили поріг і спинилися. Квін простяг руку, і вона почула, як двері зачинилися. Спалахнуло світло — нестерпно сліпуче після довгої мандрівки в темряві.

Стіни в кімнаті були зеленкуваті, панелі — з горіхового дерева. Вікон не було. Як видно, кімната належала не всій родині, а одному її членові: те, що молодики з заможних родин звуть «моя хата». Дві чи три полиці з книжками — отже, це наче бібліотека. Тут-таки письмовий стіл — можна вважати, що це й кабінет. Кілька зручних шкіряних крісел, шафка з пляшками, попільниця. Загалом — своєрідна парубоцька вітальня.

Кімната була продовгувата. Дві коротші стіни — глухі, у третій — двері, в котрі вони щойно зайшли, а в четвертій — ще двоє дверей: до спальні й поряд — до ванної. Квін подався до спальні. Вона побачила, як він запинав важкі завіси на вікнах, щоб з вулиці не видно було світла. До ванної він не пішов — певне, там теж не було вікон. Найперше впадав в око мрець.

Вона вважала, що багато звідала в житті й усе знає. Та цього вона не знала. Ніколи не бачила мерців.

Подивилася на обличчя. На вигляд років тридцять п'ять чи десь близько того. Мабуть, за життя то було гарне обличчя. Та смерть зрівнює і ангелів, і чортів. Зморшки, що рухаються і грають на обличчі живої людини, перетворилися на застиглі шви. Рот, що виказує силу чи слабкість людини, запальну чи спокійну вдачу, був тепер просто зяючим темним проваллям. Очі, суворі або лагідні, розумні або дурні за життя, стали блискучими безживними скельцями. Смерть зупинила думку й рух.

Одягнений він був бездоганно: на сніжно-білій крохмальній сорочці — ані брижечки, в петельці смокінга так і лишилася бутоньєрка. Підошви черевиків злегка вилискували — від навоскованої підлоги. Отже, він сьогодні танцював? Але який сенс про все це думати!..

Підійшов Квін. Вона відчула це й зраділа, що він поруч, — так було безпечніше.

— А ви знаєте, якйого… — спитала вона тихо. — Як це зробили… чим?..

І трохи нахилилася. Він також.

— Мабуть, десь тут…

Її рука потяглася до ґудзика на смокінгу.

— Заждіть, я сам, — швидко мовив Квін.

Він розстебнув ґудзика, і поли смокінга розійшлися.

— Осьде… — Він глибоко зітхнув.

На білому пікейному жилеті зліва, під серцем, вирізнялася маленька червонувато-чорна плямка.

— Певне, з пістолета, — мовив він. — Авжеж, куля. Дірка кругла. Від ножа була б не така.

Він розстебнув жилет. Під ним теж була червона пляма, тільки більша — сорочка ввібрала кров.

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..

Та вона відігнала од себе ці думки.

У стіні зяяла велика квадратна діра. Квін зняв дерев'яну задню стінку сейфа, тоді поволі витягнув залізну скриньку з грішми. Розібрати той сейф було не важче, ніж відрізати ножем шматок масла.

— Не дуже надійний сховок, — зауважила вона.

— Мабуть, його зроблено багато років тому…

Він осікся і почервонів. Його вогнем пік сором, вона добре бачила, — сором за свій вчинок. Усе його єство бунтувало. От і гаразд. Саме так і має почувати себе хлопець її сусіднього будинку, коли вже він накоїв лиха.

Вони поставили важку скриньку на триногий стільчик і відчинили її. Зверху лежали гроші — ті самі, що він повернув. Вони відклали їх і заходилися перегортати папери — їх там була ціла купа, старих, пожовклих від часу.

— Ось духівниця. Може, це якось пов'язано з нею.

Він перебирав папери далі, а вона стала проглядати духівницю.

— Це духівниця його батька. А він, — кивнула головою в бік кімнати, — був його заповітний виконавець. Його звуть Стівен…

Тоді перебігла очима ще сторінку і сказала:

— Навряд щоб це стосувалося нашої справи. Все відписано вдові. Діти нічого не дістануть, поки вона не помре, але ж убито не її, а сина.

Вона згорнула духівницю і поклала на місце.

— Ви казали, що тут були якісь коштовності. Я їх не бачу.

На мить у неї сяйнула надія, що вкрадено їх.

— Вони у другій скриньці, зараз я покажу. Та, здається мені, вони не такі вже дорогі. Тобто вони, звісно, дорогі, але це не діаманти абощо…

Він витяг другу скриньку. Разок перлів, старовинне топазове намисто, аметистова брошка.

— Перли коштують, либонь, тисяч зо дві.

— Усе це я бачив. Звідси нічого не взято, відколи я…

Він знову осікся і замовк, похнюпившись.

— Це не пограбування, — розважливо мовила вона. — Тут справа серйозніша.

Вони швидко поскладали все назад у скриньки. Зверху поклали гроші. Він зиркнув на них з ненавистю. Вона все розуміла, вона його не звинувачувала.

Зачинили скриньки й поставили їх на місце. Затуляти діру в стіні завіскою не було рації. Коли поруч лежить труп, чи варто намагатися приховати ще один злочин? Та й взагалі даремна річ відділяти одне від одного: тільки-но виявлять убивство, як його напевне пов'яжуть із зламаним сейфом.

— Ну, з цим усе, — мовила вона збентежено.

Вони повернулися до кімнати, зупинились і розгублено подивились одне на одного. Що діяти далі?..

— Бувають і інші мотиви, такі ж прості, — сказала вона. — Ненависть або кохання. Тепер нам треба…

Він зрозумів. Ступнув до трупа і присів навпочіпки. Переборовши огиду, вона також підійшла і уклякнула поруч.

— Доведеться пошукати у нього в кишенях, — мовила тихо. — Я вам поможу.

— Не треба, не доторкайтеся до нього. Я вийматиму речі з кишень, а ви дивіться.

Вони усміхнулись одне до одного, вдаючи, ніби те, що вони мали робити, не таке вже й бридке.

— Почнемо звідси, — сказав він.

Нагрудна кишенька. Нічого, крім тонкого полотняного носовичка.

— Подивимось у лівій бічній кишені. — Він мусив трохи підняти тіло. — Тут взагалі нічого нема. — І вивернув шовкову підбійку кишені. — А тепер у правій…

— Теж нічого?

Вивернуті кишені скидалися на риб'ячі плавці.

— Ну що ж, перевіримо внутрішні.

Цього разу йому довелося торкнутись рукою мертвих грудей.

— Виймайте все, що там є, — прошепотіла вона.

Він видобував з кишені речі й подавав їй, а вона розкладала їх на підлозі. Вони сиділи, незручно зігнувшись. Квін мовчав, але по його очах було видно: він не вірить у порятунок, — надто мало часу лишалося до світанку.

Позад них, на книжковій полиці, стояв годинник. Зусиллям волі — тільки зусиллям волі! — вони примушували себе не обертатись, але не могли не чути його цокання. «Цок-цок, цок-цок, цок-цок», — безперервно дріботіло серед тиші, так глумливо, так безжально, так невпинно. Воно не сповільнювалось, не затихало, а поспішало все далі, далі, далі…

— Портсигар. Срібний. На ньому напис: «С. від Б.» Усередині — три сигарети… Його звали Стівен? Подарував хтось, чиє ім'я починається з літери «Б». — Вона закрила портсигар і поклала на підлогу. — Сірники. Гаман, шкіряний. Дві купюри по п'ять доларів і одна доларова. Два зужитих квитки на вечірню виставу у «Вінтер-Гардені». Третій ряд, місця сто тринадцяте і сто чотирнадцяте. Що ж, принаймні ми знаємо, де він був з пів на дев'яту до одинадцятої.

— Дві з половиною години із тридцяти п'яти років, — похмуро обізвався він. — Виходить, нам треба простежити щось дві чи дві з половиною години від того часу, як скінчилася вистава. А ще що-небудь там є?

— Візитні картки, ділові, — сказала вона. — Якийсь Стафорд, якийсь Гоумз, якийсь Інголдзбі… Здається, все… Ні, стривайте, в маленькому відділку теж щось є. Фотографія. Аматорська. Якась дівчина і він сам, обоє верхи.

— Покажіть-но! — Він поглянув і кивнув головою. — Це та сама, що виходила з ним увечері з будинку. В спальні теж є її фотографія, у срібній рамці. Там написано: «В ід Барбари».

— Отже, це вчинила не вона. А то б фотографії у срібній рамці не було. Рамка, може, й лишилась би, але фотографії там не було б. Здоровий глузд підказує.

— Оце і все у внутрішніх кишенях. Тепер подивимося в штанах. Тут чотири кишені — дві з боків і дві позаду. Ліва задня — нічого… Права задня — ще один носовик. Ліва бічна — нічого… Права… Ключ від надвірних дверей і дрібні гроші.

Вона зосереджено полічила дрібняки, хоч і розуміла, що це нічого не дасть.

— Вісімдесят чотири центи, — мовила сама до себе й поклала гроші на підлогу.

— Кишені всі. А ми й не зрушили з місця.

— Ні, зрушили, Квіне, ще й як зрушили! Даремно ви так кажете. Зрештою, ми ж не сподівалися, що побачимо тут аркуш паперу з написом: «Мене вбив отакий-то». Ми вже знаємо одне ім'я — Барбара. І знаємо, яка та Барбара з виду. І що вони разом провели вечір. Знаємо і те, де вони були приблизно до одинадцятої. Як на мене, то це дуже багато. І про все це ми дізналися, тільки оглянувши кишені.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Вона стиснула його руку, щоб заспокоїти його, підбадьорити.

— Я теж чую, — сказала пошепки. — Не дивіться туди, Квіне, не обертайтеся. Ми встигнемо, Квіне, ми встигнемо!..

Вона підвелася.

— Покласти все назад? — спитав він.

— То байдуже. Залиште як лежить.

Він також звівся на ноги.

— Тепер давайте оглянемо кімнату, — запропонувала вона. — Ви починайте звідти, а я подивлюся тут.

— А чого ми шукаємо? — похмуро спитав він.

Їй хотілося крикнути: «О боже, хіба я знаю!..» «Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Проходячи повз годинник, вона спустила очі, щоб не глянути на циферблат, — наче страус, що ховає голову в пісок. А то була неабияка спокуса. Годинник цокав зовсім близько і дивився просто на неї. Він стояв на полиці, у проміжку між книжками.

— «Зелене світло»… — тихенько проказувала вона, ідучи вздовж полиці. — «Китайські ліхтарики»… «Історія…» — І знову швидко спустила очі.

«Цок-цок…» Ще одна і ще одна мить їхнього часу збігла в небуття!

Вона окинула поглядом другий ряд книжок, праворуч годинника.

— «На північ від Сходу»… «Трагедія Ікс»… Небагато, мабуть, він читав, — дійшла висновку.

— Чому ви так думаєте?

— Так мені здається. Коли людина багато читає, у неї книжки більш-менш однакові… Ну, подібні, чи як це скапати. А тут — якісь зовсім, зовсім різні. Мабуть, він читав одну книжку десь по півроку, коли не спалося.

Вона перша підійшла до столика.

— Квіне! — обізвалася по хвилі роздуму.

— Що?

— Коли чоловік курить сигарети, — адже ми знайшли м нього сигарети, — він сигари також курить?

— Цілком можливо, багато хто курить і те й те. А що, ми знайшли недокурка від сигари?

— А чи міг він скурити дві сигари? Тут у попільниці два недокурки.

Він підійшов і подивився.

— Мені здається, тут був хтось іще, — сказала вона, — якийсь чоловік. Столик стоїть між двох крісел. І недокурки лежать на протилежних краях попільниці.

Він нахилився і придививсь пильніше.

— Е, та й сигари зовсім різні, так ніхто не курить. То, виходить, з ним і справді хтось був. І ще, погляньте-но, один з них дуже нервувався. Осьде цей недокурок — він цілий. А ось другий — він геть увесь пожований. Один курець дуже нервувався, можете мені повірити! — Він глянув на неї. — Це найприкметніше з усього, що ми знайшли, иайприкметніше!

— А хто нервувався і хто був спокійний? Грейвз або другий чоловік? Цього ми не знаємо.

— Дарма! Ми знаємо, що тут був ще один чоловік. Вони курили різні сигари, і саме тільки це свідчить, що розмова не була дружня. Один відмовився курити сигари другого, або просто його не почастовано, і він витяг свою. Вони курили водночас, але кожен сам по собі, — ви розумієте, що я маю на думці? Була якась напруженість — незгода чи суперечка.

— Так, це важливо, — кивнула вона. — Але цього замало. Ми не знаємо, хто був той другий.

Він обійшов одне з крісел.

— А ось келих. Котрийсь із них поставив його на підлогу біля себе.

— А коло другого є? — квапливо спитала вона.

Він обійшов друге крісло, подивився вниз.

— Ні.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Атож, розмовляли вони не як друзі. Я навіть почала хвилюватися… До того ж це означає, що Грейвз сидів отут, де стоїть порожній келих. Він господар. Собі він налив, а гостеві ні. Чи, може, запропонував, але той був сердитий на нього і відмовився.

— Цілком імовірно. Певне, ви маєте рацію. Коли господар не радий гостеві, то не буде його частувати. Отже, з цього боку сидів Грейвз. І він був спокійний.

— Нам однаково, де він сидів, — з досадою промовила вона. — З ким він сидів — оце важливо.

— Заждіть-но хвилинку!

Він швидко засунув руку між бильцем та подушкою крісла, в котрому, як вони гадали, сидів гість.

— Картонні сірники, відривні, — мовила вона розчаровано.

— Еге, я теж був подумав, що це щось цікавіше, — признався він. — Я помітив кінчик… Грейвз мав свої сірники, я їх знайшов у кишені. А ці, як видно, залишив той, другий. Мабуть, нервувався і стромив їх сюди…

Він одгорнув обкладку, тоді згорнув і хотів уже був кинути сірники геть, аж раптом розкрив знову. Обличчя його споважніло.

— Ідіть-но сюди, — покликав, не відводячи очей від сірників. — Ви помічаєте що-небудь?

— На обгортці — реклама жувальної гумки…

— Та ні, не на обгортці! Придивіться до самих сірників.

Вони розглядали ті сірники, немов яку дивовижу.

— Ну, тут лишилося п'ять сірників — два у першому рядку і три в другому. Він спалив більш ніж половину сірників на одну сигару… ви це маєте на увазі?

— Ні, ви не розумієте. От дивіться — ці п'ять сірників, що лишились, усі з правого боку.

— Авжеж, — сказала вона. — Я це з самого початку бачила.

— Іще не все! Осьде мої… — Він витяг з кишені сірники й подав їй. Одірвіть одного, витріть і погасіть. Не думайте про те, що ви робите, просто витріть сірника, так ніби хочете, приміром, зварити каву. Ну ж бо! Не думайте!

Вона витерла сірника, погасила його і непорозуміло звела очі.

— Ну, то з якого боку ви одірвали сірника? З правого. Кожен, хто вживає такі сірники, тримає їх у лівій руці й видриває одного по одному з правого боку. А тут — навпаки. Тепер ви розумієте? Той чоловік, що сидів у кріслі навпроти Грейвза, був лівша.

Вона розтулила уста й немов прикипіла до місця.

— Я не знаю, хто то був, — провадив далі Квін, — який мав вигляд і чи він убивця, але я певен: він чогось нервувався, зжував сигару, між ним і Грейвзом була якась суперечка, й він лівша.

Вона простягла руку й взяла сірники. І раптом він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього.

— Пробачте мені, Квіне… — мовила вона співчутливо.

— Про що це ви?

— Усе це не те.

— Як, чому?..

— То була жінка, — сказала вона. — Ось понюхайте. Просто піднесіть ці сірники до носа.

Він розсердився.

— Ви хочете сказати, що й цю сигару зжувала жінка? В цьому кріслі сиділа жінка?!

— Я нічого не кажу ні про крісло, ані про сигару — тільки прошу вас понюхати ці сірники. Ну як?

З виразу його обличчя було видно, що він завагався.

— Парфуми, — сказав знехотя. — Дуже легкий запах парфумів.

— Сірники із жіночої сумки. Вони лежали там довго. А сумка напахчена. Це безперечно. Сумку відкривали тут раз чи два. Я відчула запах ще в коридорі, в темряві. В цій кімнаті сьогодні була жінка.

Та він не хотів поступатися.

— А сигара? Хто скурив дві сигари — одну міцну й одну легку, одну спокійно, а другу — нервуючись? По-вашому, виходить, що він сам?

— Можливо, сьогодні тут був і чоловік — перед жінкою або ж після неї. А може, й разом з нею.

— Ні, такого не може бути, — рішуче заперечив він. — Недокурок свідчить, що чоловік сидів у цьому кріслі проти Грейвза, а коли вірити сірникам, жінка також сиділа тут. Не могли ж вони сидіти удвох!

— А може, він попрохав її дати сірники. Він сидів тут у кріслі й розмовляв з Грейвзом, а вона — десь осторонь, слухала.

— Не годиться! Якби в нього скінчилися сірники, десь тут була б порожня коробка чи обгортка. Ні, вони були не разом.

— Ну гаразд, нехай не разом, але ж нам від того не легше. Хто прийшов перший? Адже вбивця був тут останній.

— Так ми дуже скоро докопаємось істини! — мовив він з похмурою іронією.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Стоячи коло крісла, обоє втупили очі в підлогу — щоб не подивитися на годинник. І, може, саме тому, що так пильно розглядали підлогу, помітили це, хоч килим був брунатного кольору. Нараз вона нахилилась і підняла щось з підлоги біля крісла, на якому вони знайшли сірники.

— Щось іще? — стрепенувся він.

— Погляньте, — відказала вона.

Половина маленького брунатного кружальця, з двома дірочками та зубчиками, що лишилися від інших двох дірочок. У цілих дірочках — закруток брунатної нитки.

— Ламаний ґудзик, — прошепотів він.

— Це від жилета?

— Ні, від піджака, з манжети. Знаєте, збоку на рукаві… Мабуть, він давно вже вломився, а сьогодні, нарешті, одірвавсь… — А може, це Грейвзів ґудзик? Може, він лежав тут уже давно?

— Ну що ж, давайте оглянемо його костюми, перше ніж діяти далі. Хвалити бога, це річ цілком можлива. Ґудзик від костюма брунатного чи кавового кольору. Не треба бути чоловіком, аби знати, що на сірих і синіх костюмах брунатних ґудзиків не буває. А він лежить у смокінгу. Отже, треба подивитися в шафі.

Вона пішла в спальню, відчинила шафу і простягла руку до вимикача.

— З вікнами гаразд?

— Так, я запнув завіси. — Він глянув через її плече і зачудовано витріщив очі. — Ти диви! Скільки ж це людина має прожити, щоб позношувати таку силу одежі!

Обоє воднораз подумали про те саме: адже він прожив небагато, — але нічого не сказали.

— Ось брунатний костюм, до нього такий ґудзик мав би підійти. — Вона зняла плічка, підняла один рукав, тоді другий, провела пальцем по ґудзиках на жилеті. — Ні, всі є. — І повісила костюм на місце. — А ось іще один. — Зняла його, почала оглядати.

— Дивіться й на штанах, на задній кишені, — порадив він. — Вона звичайно теж застібається на ґудзик.

— І тут усі ґудзики цілі. — Вона сховала костюм у шафу. — Ну от і все. Ні, стривайте, онде ще якийсь піджак висить, просто на кілочку. Мабуть, дуже старий. Він теж брунатного відтінку. — Поглянула й повісила його назад. — ІІі, тут не такі ґудзики: вони без дірочок, з вушком зісподу. — Вона зачинила дверцята шафи. — Отже, це ґудзик від піджака того чоловіка, що приходив сюди, жував сигару, нервувався і, можливо, був лівша. Вони повернулися до кімнати.

— Тепер, Квіне, ми знаємо про нього дещо більше. Ви розумієте? Він одягнутий у брунатний чи кавового кольору костюм, на рукаві якого бракує одного ґудзика. О боже, якби ми були справжні детективи, то знаєте, що могли б а усім цим зробити! Нам би й половини цих відомостей вистачило.

— Таж ми, хвалити бога, не детективи, — сказав він.

— Сьогодні мусимо ними бути.

— Нью-Йорк — найбільше місто у світі.

— Дарма, можливо, це тільки полегшить нам пошуки. Якби це було маленьке містечко, майже село, як от у нас дома, вони б знали, що їх можуть знайти, і сховались би. Годі б вони були обережні, й нам би ніколи їх не здолати… А Нью-Йорк такий величезний, що вони почувають себе в безпеці. І, може, навіть не критимуться. Адже можна трактувати це й так, правда?

— Все марно, Руді! — тяжко зітхнув він. — Навіщо обдурювати себе? Це не дитяча казка, де від єдиного помаху чарівної палички діються чудеса.

— Не треба… — мовила вона тихо. — Прошу вас, не треба. Не змушуйте мене боротися за двох. — І похилила голову.

— Я боягуз, — сказав він. — Пробачте мені!..

— Ні, ви не боягуз, а то б ми не були зараз тут.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Я зараз обернусь і погляну, котра година, і ви тож, — сказала вона. — І тоді нам буде потрібна справжня підвага. Але спершу підсумуємо все. Отже, що ми знаємо? Двоє людей… Точніше — дві тіні, а проте вони існують. Один з них убивця — один, не обоє! Нам треба знайти його, бо вони подумають, що це ви…

Він хотів був щось докинути.

— Ні, дайте мені скінчити, Квіне! Я кажу це не тільки для вас, а й для себе. Отже, ми повинні знайти його, вистежити, куди він подався, а тоді приперти до стінки й вирвати в нього признання. Така наша мета. І нам треба осягти її, доки спливе ця ніч. На світанку, о шостій, відходить автобус додому, останній автобус. Затямте це, Квіне, — останній! Байдуже, що там написано в розкладі. Для нас цей автобус останній, найостанніший у світі. Автобуси ходитимуть і надалі, та тільки не для нас. Ми повинні видобутись із Нью-Йорка до світанку. А тепер до роботи, — мотнула вона головою. — Ми не маємо змоги разом узятися до них обох…

Він здивувався.

— Ви ж самі воліли, щоб ми були разом, через те й пішли сюди зі мною, а не на станцію.

— Тепер у нас обмаль часу. Доведеться розійтися, хоч би як ми цього не хотіли. Тепер слухайте: є два сліди — чоловіка й жінки, що були тут сьогодні у різний час. Один з них не винен, другий — убивця. І нам треба це з'ясувати. Ми не маємо змоги шукати спочатку одного, а тоді другого. Переслідувати обох одночасно — ось єдина рада. Помилитися можна тільки раз, отож якщо ми помилимось удвох — це загибель. А якщо підемо порізно за тим і за тим, то матимемо однакові шанси. Нехай один з нас шукатиме даремно, зате другий — ні. На це вся надія. Ви беріть на себе чоловіка, а я — жінку. І завважте: доказів у нас мало, і треба цілковито використати все, що ми знаємо. Ви повинні знайти чоловіка в брунатному або схожого відтінку костюмі, на якому бракує ґудзика. Можливо, він лівша, але це не доконечне. Ось і все, що ви маєте. А я шукатиму жінку, яка напевне лівша і вживає різких парфумів. Я не знаю, як звуться ті парфуми, але впізнаю їх, тільки-но почую знов.

— У вас іще менше шансів, ніж у мене, — заперечив він. — Ви взагалі нічого не маєте.

— Дарма. Зате я жінка, а це зрівнює наші шанси — мені допоможе інтуїція.

— Але що ви зможете вдіяти голіруч, навіть коли й вистежите її? Хіба ви знаєте, що то за жінка?

— Ми не маємо часу на міркування. Його вистачить тільки на те, щоб хутчій узятися шукати і спробувати знайти. Зустрінемося знову тут, у цьому будинку, не пізніш як за чверть до шостої. Може статися, з порожніми руками, а може, й з удачею. Треба зробити все, аби встигнути на автобус о шостій.

Вона підійшла до мерця й нахилилася.

— Я візьму ключа, що був у нього в кишені, а у вас залишиться той. — Відтак перевела дух. — Ну, а тепер обернімось і погляньмо…

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Боже мій! — Голос їй осікся! — Третя година!..

Третя година

Нараз тиша урвалася.

— Що це?!

Жах наринув на них, мов шалена хвиля крижаної води. Вони були наче двоє мишенят у затопленому льосі, що борсаються на поверхні: ще мить — і їх поглине вода. Жах дзвенів довкола тихим дзвіночком, м'яким і тоненьким: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Він дзвенів і дзвенів, не знати звідки, але стосувався до них, до цього будинку, в якому вони були.

У першу мить вони заціпеніли й тільки поводили очима, шукаючи місця, звідки лине той жах. Марно силкувалися збагнути, де і що це дзвенить. А дзвеніло скрізь — «Дзелень-дзелень-дзелень!..» — тонкий сріблястий невгамовний дзвіночок.

— Може, це сигналізація від злодіїв? — прошепотіла вона. — Ми нічого не зачепили?

— Це звідти, із спальні — певне, будильник…

Вони кинулися до спальні — гнані страхом мишенята. Там, на туалетному столику, направду стояв маленький будильник. Квін схопив його, труснув, притулив до вуха.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Дзвеніло не ближче, ніж доти, дзвеніло скрізь.

Він поставив будильник на місце, сів навпочіпки й, мов те звіря, почав заглядати в усі кутки.

— Ага, стривайте, там щось біле, за ліжком, попід стіною. Та це ж телефон! — Він схопився на ноги й метнувся до ліжка. Нахилився, простяг руку і підняв телефонний апарат. — Ось він, біля самого узголів'я. Щоб узяти трубку, не треба й підводитись. Дзвінок приглушено, щоб не різало вуха. Мабуть, основний телефон унизу, а це паралельний. Тим-то нам і здавалося, що дзвенить скрізь.

А телефон усе дзвенів у його руках, безугавно, благально: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Квін безпорадно зирнув на неї.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Та чи буде коли цьому край!

— Дзвонить людина, яка ще не знає, що з ним сталося. Ану спробую обізвуся.

Вона схопила його руку, холодну як лід.

— Глядіть, щоб не накликати сюди поліції. Той, хто дзвонить, розпізнає, що голос не його.

— Якщо я говоритиму тихо й невиразно, то не розпізнає. А ми, може, про щось і довідаємося. Можливо, якесь слово підкаже нам що-небудь. Станьте ближче до мене. Ну, починаю…

Він підніс трубку до вуха так обережно, наче боявся, щоб його не вдарило струмом.

— Алло, — мовив глухо.

Вона ледве розрізняла звуки — так тихо він говорив. Серце її калатало. Понахилявши голови впритул одне до одного, вони слухали, що принесе цей дзвінок із ночі.

— Любий, — почулося в трубці, — це я, Барбара.

Руді скинула оком на фотографію на туалетному столику: Барбара, дівчина в срібній рамці.

«Боже мій! — жахнулася в думці. — Можна обдурити кого завгодно, тільки не закохану жінку. Вона ж бо знає його, як ніхто, і нам нізащо не…»

Квінове обличчя зблідло від напруження, і їй здавалося, що вона відчуває, як пульсує кров у нього в скроні.

— Стіве, любий, чи не зосталася в тебе моя золота пудрениця? Я не могла її знайти, коли вернулася додому, і це мене турбує. Подивись, може, вона в тебе. Може, ти ненароком поклав її до кишені?

— Твоя пудрениця? — перепитав він мляво. — Зажди-но хвилинку… — І затулив трубку рукою. — Що казати, як відповісти?..

Руді гайнула у першу кімнату й зараз же повернулася, тримаючи в руці щось блискуче.

— Скажіть «так» і розмовляйте далі, тільки говоріть зовсім тихо, якнайтихіше. Поки що все гаразд. Адже їй насправді не це потрібно, не пудрениця. Якщо ви будете обережний, то зможете про щось дізнатися.

Вона знову припала вухом до трубки. Квін забрав руку з мікрофона.

— Так, — промимрив ледь чутно. — Вона в мене.

— Я не могла заснути, через те й подзвонила. Не через пудреницю.

Він промовисто поглянув на Руді: «Ви мали рацію». Тим часом голос у трубці чекав. Тепер була Квінова черга щось казати. Руді підштовхнула його ліктем.

— Мені теж не спиться.

— Якби ми були одружені, все було б зовсім інакше, правда ж? Тоді б ти просто дістав мою пудреницю з кишені й поклав її на наш туалетний столик у нашій спальні.

Руді на мить приплющила очі й мерзлякувато повела плечима. «Вона освідчується мертвому», — подумала вражено.

А голос у трубці говорив далі:

— Ми ще ніколи не розходились отак, посварившись, як сьогодні…

— Мені дуже прикро, — озвався він тихо.

— Може, якби ми не пішли туди, в той ресторан «Пероке», нічого б і не сталося.

— Еге, — згідливо потвердив він.

— Хто вона?

Цього разу він нічого не сказав. Та голос не вгавав.

— Хто вона, Стіве? Ота висока руда жінка в ясно-зеленій сукні?

— Я не знаю, — відповів Квін.

То було єдине, що він міг сказати. Але виявилося, що відповідь була цілком слушна.

— Це я вже чула. Через те ми й посварились. Якби ти не знав її, то чого б вона до тебе підійшла?

Він мовчав — не знав, що казати.

— Ще й дала тобі якусь записку. — Мабуть, голос вважав, що його мовчанка означає заперечення. — Я ж бачила, як вона це зробила, коли ти відійшов до прилавка бару. Бачила на власні очі! А потім, коли ми вернулися до нашого столика, чому ти кивнув їй? Так, і це я бачила — у дзеркальці пудрениці, ти й не помітив, що я дивлюся. Кивнув, наче хотів сказати: «Я прочитав вашу записку і зроблю те, що ви хочете».

Запала мовчанка. Голос давав нагоду щось сказати, але Квін не міг з неї скористатися.

— Стіве, я переборола свою гордість і зателефонувала тобі. Невже ти не хочеш поступитися?

Він мовчав.

— Ти відразу тоді змінився, неначе хотів швидше віднести мене додому, позбутися. Я плакала, Стіве. Плакала, як ти пішов, і зараз плачу. Стіве! Стіве, ти мене чуєш?

— Так.

— Ти наче десь далеко. Це що, телефон?

— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.

— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.

— Та ні, — промимрив він.

— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.

«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.

— Вона відчуває! Що казати?

Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.

— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.

— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?

Він міцніше затиснув рукою мікрофон.

— Вона догадалася, ми пропали!

— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:

— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..

Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.

— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…

У трубці щось клацнуло, і запала тиша.

— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.

Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.

— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?

— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.

Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.

— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.

— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…

Вони повернулися до своїх справ.

— Ну, тепер ми знаємо трохи більше, ніж раніш, — сказав Квін. — Заповнено ще одну прогалину в їхньому часі. Спершу вони пішли в театр, а потім у ресторан і там посварилися. Яка, вона казала, назва?

— «Пероке», — Руді добре знала нічиє життя ненависного міста. — Це на П'ятдесят четвертій вулиці. Там сталося найголовніше. Він, мабуть, і справді одержав записку.

Вона підійшла до фотографії.

— Погляньте на неї — вона досить вродлива і певна себе, їй нема чого вигадувати якісь нісенітниці й тривожитися через них. Коли вона каже, що бачила, — значить, бачила. Записка була. Тепер треба дізнатися, куди вона поділась. Якби ми тільки могли з'ясувати, що він з нею зробив!

— Порвав на дрібні клаптики.

— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…

— Ми повивертали всі його кишені — там записки нема. Вона замислено постукувала пальцем по спідній губі.

— Поміркуймо знову, Квіне. Ось ви чоловік. Мабуть, за таких обставин ви всі поводитесь однаково. Так от, ви сидите в ресторані з вашою нареченою, якась незнайомка щойно дала вам записку, і ви хочете приховати цю записку від своєї нареченої. Що ви зробите? Куди її подінете? Відповідайте хутчій, не думайте!

— Ну… можна просто впустити на підлогу.

— Вона може це помітити, нахилитись і підняти записку. Адже найістотніше те, що Барбара не бачила, як він це зробив, а вона ж стежила за ним. Він одержав записку, і записка зникла.

— Тоді він тримав її згорнуту в руці.

— Та ні, подумайте добре: ви сидите за столом, і вона вже пробує заговорити з вами про це. Отак вас закриває стіл. — Вона провела рукою трохи вище його пояса. — Записка у вас в руці, й вам треба швидко її збутися. Сховати в горішню кишеню, в гаман чи в портсигар не можна — буде видно, бо це над столом.

— Я кинув би її під стіл.

— Ні, ви прочитали її похапцем, один раз, і хочете прочитати ще, на самоті. Після цієї записки у вас одразу погіршав настрій — вона ж казала про це по телефону, — отже, записка важлива, і вам треба подумати, щось обміркувати. Таких записок не викидають, раз перебігши очима. Він напевне сховав її, але куди?

— Може, підсунув під скатертину з того боку, де сидів?

Вона мить помовчала, наче зважуючи це припущення, тоді сказала:

— Ні, не думаю. Навряд, щоб він міг зробити це непомітно. Не забувайте: він заспокоює свою наречену, що сидить поруч, — вона розсердилась і має на те причину, а в жінок за таких обставин не двоє очей, а шестеро, і не п'ять чуттів, а всі десять.

Він силкувався винайти що-небудь іще, але все намарне.

— Ні, я не знаю… Не уявляю собі, куди він міг її сховати.

— Квіне, Квіне, — похитала вона головою. — Щаслива буде ваша жінка — у вас нема й крихти лукавства.

— Таж я ніколи не одержував ніяких записок у ресторанах і не сидів там з жінками, — пробурмотів він, немовби вибачаючись.

— Цілком імовірно, — сухо зронила вона.

Вони перейшли із спальні до кімнати. Руді зупинилась і поглянула на труп. Їй здавалося, що вони цілу ніч дивляться на нього.

— При ньому записки нема, я цього певен, — сказав Квін. — Може, він десь тут її поклав, коли повернувся? Чи не в письмовий стіл? Ми там ще не дивилися.

— Боже, та тут вистачить шукати до ранку, — мовила вона, підходячи до письмового столу. — Гляньте-но, скільки всяких паперів. Ось як ми зробимо: ви перевірте шухляди, а я пошукаю нагорі.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…» Вони шукали так зосереджено, що, здавалося, годинник цокає удвічі гучніше.

— Квіне! — раптом гукнула вона.

Він підвів голову.

— Щось знайшли?

Та вона стояла спиною до письмового столу.

— Ні, Квіне. Але я оце обернулась, і мені впало в око — у нього дірочка на шкарпетці, збоку, над краєм черевика. Це дивно — він же так добре вдягнений. На лівій нозі, Квіне.

Він підійшов до Грейвза.

Черевик упав, легенько стукнувши об підлогу. І дірочка зникла.

— Записка! — сказав Квін.

Записку писали поспіхом, олівцем, на клаптику паперу, одірваному від більшого аркуша, й літери подекуди були нечіткі. Певне, писали на скатертині чи на якійсь нерівній поверхні.

«Ви — містер Грейвз. Мені треба поговорити з вами віч-на-віч, у Вас дома, неодмінно сьогодні, коли Ви проведете свою супутницю. Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена Вашої сім'ї. Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома».

Підпису не було.

Руді тріумфувала:

— Розумієте, вона була тут, була! Вона приходила до нього. Це та сама жінка, котра залишила тут сірники. Ми не помилилися!

Та Квін не був такий упевнений.

— Авжеж, він одержав записку і сховав її в черевик, однак це ще не доводить, що та жінка приходила сюди.

— Вона була тут! Можете мені повірити.

— Звідки, ви знаєте?

— Ця жінка — не лагідна голубка. Якщо в неї вистачило духу написати таку зухвалу записку й привселюдно, майже не криючись, передати її такому поважному добродієві, як Стівен Грейвз, хоч вони й не були знайомі, завважте це, та ще й мало не перед очима в його нареченої, — ні, таку жінку ніщо не спинить! Коли вона вже надумала прийти сюди, до нього, — вона це зробила. Ось погляньте лишень: «неодмінно сьогодні». І вона таки була тут, іду в заклад на свій останній долар.

Руді трохи помовчала й додала:

— А якщо вас не перекопують мої докази, згадайте про інше.

— Що ви маєте на увазі?

— А ось що: парфуми, якими пахли сірники, пасують саме такій жінці. Коли ми ще тільки зайшли в цю кімнату, мені здалося, що тут була жінка трохи вульгарного штибу. Саме така написала цю записку, і саме в таких звичайно напахчені сумки. Вона тут була! — вперто повторила Руді.

— Нехай так, але це зовсім не означає, що вона його застрелила. Може, вона й справді була тут, а потім пішла. А вже тоді з'явився чоловік, що пожував сигару.

— Цього я не знаю. Я знаю тільки те, що в записці сказано цілком досить, аби запідозрити цю жінку в чому завгодно.

— Так, у ній відчувається погроза, — визнав Квін.

— Відчувається? Та вся ця записка — чистісінька погроза, від першого й до останнього слова. Дивіться, як вона починається: «Ви — містер Грейвз», — і он як кінчається: «Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома». Хіба це не погроза?

Він прочитав записку ще раз.

— Мабуть, це шантаж. Як ви гадаєте?

— Звісно, шантаж. Коли люди погрожують, вони здебільшого вимагають грошей, а надто коли жінка погрожує чоловікові.

— «Я тепер вважаю себе за. члена вашої сім'ї». Що вона хотіла цим сказати? — здивовано спитав Квін.

— А він догадувався, що вона має якісь підстави, тим-то й піддався так легко. Ви розумієте, що я маю на думці? Барбару непокоїло інше: вона ревнувала, боялася, що то любовна цидулка, що він приховує од неї якийсь романчик. І він міг дуже просто її заспокоїти — показати записку. Одначе не показав, хоч вона з ним через це посварилася. Чому він не схотів показати їй записку? Або, скажімо, так: чому не встав із-за столу й не підійшов одразу до тієї жінки? Адже міг би спитати її: «Хто ви така і чого вам треба? Кажіть прямо».

Вона похитала головою і додала:

— Ні, він відчував, що в записці щось таїться, що це не пусті слова. Та ми знаємо головне — ця жінка була тут. І я певна, що ми її знайдемо. Зараз я піду її шукати.

— Але ж ми не знаємо, як її звуть, яка вона з виду і де її шукати.

— Ми знаємо, що близько півночі вона була в ресторані «Пероке». Там її хто-небудь напевне запримітив. Барбара нам дещо підказала. Висока на зріст, з рудим волоссям, у ясно-зеленій сукні. Навряд, щоб усі жінки в тому ресторані були рудоволосі і в ясно-зелених сукнях. — Руді розвела руками. — От бачите, скільки прикмет ми маємо!

— Ресторан уже зачинений.

— Люди, які можуть нам допомогти, ще не пішли — офіціанти, гардеробниці, служниця в туалетній кімнаті. Я буду шукати цю жінку і знайду!

— Я піду з вами.

Він перейшов у спальню і погасив там світло. Тоді подався до ванної.

— Заждіть хвилину, — мовив звідти. — Я тільки нап'юся.

Руді вийшла на сходи й, спустившись на кілька східців, стала його чекати. Та він чогось забарився. Вона повернулася до кімнати, де ще горіло світло.

Квін був там — стояв уражений біля дверей до ванної. З першого погляду вона зрозуміла: він щось знайшов.

— Що там таке?

— Подивіться, що лежало у ванні. Завіска від душу закривала його, а коли я відкручував кран, вона одхилилась. І це лежало там, на дні ванни.

Він тримав у руках невеликий голубенький аркушик паперу.

— Чек, — сказала вона. — Що це за чек? Дайте-но гляну.

То був чек на дванадцять з половиною тисяч доларів, на ім'я Стівена Грейвза. Внизу стояв підпис: Артур Гоумз. А через весь чек навскіс великими літерами виведено:

«Підлягає поверненню. На поточному рахунку коштів немає».

Вони спантеличено позирнули одне на одного.

— Як цей чек опинився у ванні? — здивовано спитала Руді.

— Це не так важливо. Певне, він лежав у сейфі, а коли я витягав скриньку — впав у ванну, і я не помітив. Потім я запнув завіску і побачив його тільки тепер. Але не в тім річ. Невже ви не розумієте, що це означає?

— Здається, розумію. Ви гадаєте, Гоумз — це той самий нервовий гість, що жував сигару?

— Ладен закластися, що це так. Убити людину за дванадцять з половиною тисяч… А чом би й ні? Дехто й за тисячу…

— Виходить, цей Гоумз був тут десь після півночі — хотів розплатитися з Грейвзом чи попрохати його не порушувати справи, доки він не збере потрібних грошей. А що Грейвз не міг знайти чека, то Гоумз, можливо, подумав, що той уже подав на нього в суд. Виникла суперечка, і Гоумз його застрелив…

— Гоумз, — повторила вона, замислено покусуючи палець. — Десь я сьогодні вже чула чи бачила це прізвище. Стривайте-но! Чи не на одній з візитних карток, що були у нього в гаманці?

Вона присіла біля трупа, взяла гаманець і стала перебирати картки. Тоді швидко підвела голову.

— Ну от, я ж казала! Гоумз — це його маклер. Ось подивіться.

Квін підійшов до неї, усе ще тримаючи в руці чек.

— Дивно. Я не вельми знаюся на таких речах, але мені здається, що звичайно клієнти дають чеки своїм маклерам, а не навпаки. Та ще й такий чек, якого не приймають до оплати.

— Значить, була якась причина. Цей Гоумз міг привласнити акції, що їх мав пустити в обіг для Грейвза, а той несподівано зажадав од нього звіту, і він, аби затягти час, дав йому цей чек. А коли чек повернули з банку і Грейвз пристрашив його судом…

— А адреса на картці є?

— Ні, тільки назва контори.

— Ну, й це добре. Я його відшукаю. — Квін підтяг пояса. — Ходімо. Ви можете йти на автобусну станцію і дожидати мене там.

Вона не зрушила з місця. Він спитав:

— Адже ви згодні, що це був Гоумз?

— Ні, — на превеликий його подив відказала Руді. — Ні, не згодна. Я й тепер вважаю, що це вчинила жінка з ресторану.

Він помахав чеком їй перед очима.

— Але чому? Ми ж знайшли оце.

— З кількох причин. Насамперед, якщо Гоумз і справді вбив його, то тільки задля того, аби забрати чек. Хіба не так? Ну, а якщо він уже вчинив убивство через цей чек, то шукав би його, аж поки б знайшов, бо розумів, що це певний слід, який приведе до нього.

— А що, як він шукав і не міг знайти?

— Але ж ви знайшли? — тільки й сказала вона. — І ще одне наводить мене на думку, що остання тут була жінка. Я знаю, ви будете з мене сміятись, але… Грейвз був у смокінгу, коли його вбили.

— Та ну ж бо, Руді… — заперечив він.

— Я ж казала, що ви не схочете на це зважити. А от у мене чогось склалося враження, що він не міг приймати жінку, хай би навіть і шантажистку, абияк одягнений. Не такий він був чоловік, мені здається. Якби останній був Гоумз, ми знайшли б господаря або в жилеті, або ж і в сорочці. Так мені здається, і я навіть не пробую вас переконати. Просто інтуїція підказує. І я певна, що маю слушність: остання тут була жінка.

Обоє трохи помовчали, тоді Квін невесело засміявся:

— То не було жодних слідів, а то аж занадто!

— Нам треба розділитися, часу в нас зовсім обмаль. Один із них — злочинець, другий — ні. Ми не маємо права помилитися. Треба вгадати з першого разу. Через те й не можемо піти спочатку одним слідом, а тоді —другим.

— Це вчинив Гоумз! Більше ніхто не міг. Усе говорить за те, що це він!

— Так, Гоумз мав досить підстав застрелити Грейвза, — погодилася вона. — Цілком досить. Але ми навіть не знаємо напевне, чи він був тут сьогодні… Тепер щодо жінки. Грейвз одержав від неї записку, де сказано, що вона прийде сюди. І тут справді була жінка. Та чи можна твердити, що це та сама жінка? А може, якась інша?.. Чоловік на прізвище Гоумз дав йому чек, і той чек повернуто з банку. 1 якийсь чоловік був тут цієї ночі, сперечався з ним, жував сигару. А може, це також різні люди?

— Ну от, тепер уже, виходить, четверо.

— Ні, так само двоє: один для вас, один — для мене. Я піду за жінкою, а ви — за чоловіком. А за чверть до шостої ми повинні вернутися сюди.

Згасло світло, і темрява сховала труп. Вони спустилися вниз.

— До зустрічі, Квіне, — тільки й мовила вона, спинившись поряд нього у темному вестибюлі.

Кілька хвилин вона стояла перед дверима, щоб не йти слідом за ним. А коли вийшла, він уже зник з очей. Зник, наче його ніколи й не було. Чи, скорше, наче їй не судилося більше його побачити.

А Нью-Йоркне зник. Нице, зловтішне, мерзенне місто…

Двадцять хвилин на п'яту

Квін знав прізвище і професію того чоловіка, та не тільки прізвище, але й ім'я, і тепер йому треба було дізнатися про одне — де його шукати. Проте, коли згадував, як мало залишилося часу, мимоволі думав, що не встигне нічого вдіяти.

Він зайшов у маленьку кав'ярню — з тих, куди ночами забігають підживитися шофери, — і взяв телефонну книжку. Там значилося три Артури Гоумзи. А втім, радіти ще рано. Адже він подивився тільки в одному районі Нью-Йорка, в Манхеттені. А є ще Бруклін, Кінс, Бронкс, Стейтен, не кажучи вже про околиці — Лонг-Айленд та інші місця. Той чоловік — маклер. Квін мало що знав про маклерів, але йому чомусь здавалося, що всі вони повинні мешкати у приміській смузі.

Один із тих трьох Гоумзів мешкав на Дев'ятнадцятій, вулиці, другий — на Шістдесятій, а третій — на вулиці, що мала не число, а назву. Квін ніколи раніш не чув такої.

Він заходився дзвонити. Набрав номер і терпляче ждав, розуміючи, що о такій порі навряд чи хто відразу підійде до телефону.

Нарешті в трубці обізвався хрипкий і заспаний жіночий голос (то був телефон на Дев'ятнадцятій вулиці).

— Кого треба?

— Мені містера Гоумза… Артура Гоумза.

— Он як! — зневажливо промовив голос. — То ви трохи опізнилися, хвилин на двадцять.

Жінка вже намірилася повісити трубку — Квін зрозумів це з її тону, — повісити різко, із злістю.

— А ви не могли б мені сказати, де його знайти? — скоромовкою випалив він, мало не похлинувшись словами, аби тільки вона не повісила трубки.

— У поліції. Там його й шукайте. З якої це речі ви дзвоните додому?

Отже, він пішов і сам здався? Пішов сам!.. Невже вони даремно мучилися цілу ніч?..

Та він хотів знати напевне. Тільки як про це довідатись? Ця жінка, либонь, і сама не знає. В усякому разі, по голосу цього не помітно. Говорить так, наче зовсім не хвилюється. А може, це якась служниця чи економка?..

— Він маклер, правда ж? Ну, розумієте… він грає на біржі?

— Хто? Він? — Кільканадцять років тамованого невдоволення вчувалося в тому голосі. Ціле життя, сповнене сварок, було за тими двома коротенькими словами. Здавалося, від пекучого гніву жінки трубка в Квіновій руці от-от розтане і перетвориться на клейку чорну масу. — Авжеж, маклер! Може, йому й хотілося б бути маклером… Сержант поліції — ось він хто! У десятому відділку, на Двадцятій вулиці. І нічим іншим ніколи не буде, бо на більше йому глузду не вистачить. Можете переказати йому мої слова. І ще, коли будете з ним розмовляти, скажіть, нехай не бреше, нібито він маклер. Певне, лазить по всіх пивничках і вдає з себе казна-кого! Якось був вигадав, ніби він охоронець губернатора. А ще одного разу наплескав, що він таємний агент. Ну, а тепер уже маклер! Мені набридло, що йому по ночах дзвонять усякі п'янюги…

Вона різко повісила трубку.

Один із них! Квін не хотів мати справ з жодним із тих людей. Навіть на віддалі двох миль, по телефону. Силкувався як міг, аби тільки не мати з ними справ.

Поки він отямився, минула ціла хвилина. Треба дзвонити далі. Хоч би як не хотілося, але треба.

Шістдесята вулиця…

Там обізвалися відразу — певне, чекали біля телефону. То був молодий жіночий голос, років десь на двадцять, чи, може, таке враження справляла щира, невимушена мова жінки. Адже є голоси, які ніколи не звучать по-дорослому. А скільки в тому голосі бриніло нетерпіння! Квінові здалося, що те нетерпіння змішане зі страхом.

Скидалося на те, що чекали саме його дзвінка: хто ж бо ще міг подзвонити в такий час. Жінка не слухала, що каже Квін, — їй було потрібно почути лише чоловічий голос. Цього було досить. Вона заговорила швидко-швидко, наче й не існувало у світі розділових знаків:

— Ох, Біксі, я думала, що ти вже ніколи не подзвониш! Чому ти так довго? Я чекаю вже кілька годин. Усе спаковано, і я сиджу на валізах. Кілька разів пробувала дзвонити тобі, але сталося якесь непорозуміння. Мені сказали, що там такого немає. Дурниця яка, правда? Біксі, я так була злякалася!.. — Вона засміялась. — Адже в тебе всі мої гроші й усі коштовності. Що б я тоді робила?.. Я тільки зараз про це подумала. А я ж уже послала йому телеграму. Я знаю, ти казав не посилати, але мені здалося, що так буде чесніше. То тепер ми вже просто повинні зробити те, що надумали…

І раптом цей потік слів урвався. Жінка зрозуміла. Хоч Квін нічого не сказав, вона збагнула свою помилку.

— Хіба це не… — її голос згасав. Не замовк одразу, а якось неначе осів.

— Пробачте, може, я не туди потрапив, — лагідно мовив Квін. — Мені потрібний… я хотів би поговорити з Артуром Гоумзом.

Голос був уже неживий. І цей неживий голос проказав:

— Він у Канаді. На риболовлі. Поїхав минулого вівторка. Можу дати вам адресу…

— Минулого вівторка?.. Пробачте.

— Будь ласка, повісьте трубку. Я чекаю дзвінка.

Він повісив трубку.

Тепер зостався ще один Гоумз — той, що мешкав на вулиці з назвою.

Телефоністка на комутаторі зрештою сказала:

— Ніхто не відповідає.

— Подзвоніть іще, — попрохав Квін.

Вона знову заходилася дзвонити.

Нарешті гудки в трубці замовкли. Квін подумав, що телефоністка перестала дзвонити, і тільки за хвилю зрозумів. Вона не перестала. Просто трубку знято. Хтось зняв трубку і мовчав. Слухав і мовчав. Той «хтось» боявся!..

Так воно почалося. Обоє мовчали. Квін вичікував. Один мав поступитися. Поступився він.

— Алло, — сказав півголосом.

Той, другий, злегенька пирхнув і тихо промовив:

— Слухаю.

То був чоловічий голос, дуже низький і дуже обережний. Обережний навіть у тому короткому «слухаю».

— Це містер Артур Гоумз?

Треба затримати його біля телефону. Дізнатися, чи це він, і затримати. А тоді… А тоді… Та спершу треба почати…

— Хто це?

Не признався, що він Гоумз. І Квін вирішив узяти це за безперечне.

— Містере Гоумз, ви мене не знаєте…

Та голос не спіймався на цей гачок.

— Хто питає містера Гоумза?

Квін зробив новий захід:

— Ви не знаєте мого прізвища, містере Гоумз.

І знову голос обминув пастку.

— Я не казав, що я Гоумз. Я спитав, кому він потрібний. Якщо ви не назвете свого прізвища, я не зможу сказати вам, чи підійде містер Гоумз до телефону. Не знаю, чи він схоче розмовляти в такий час. Якщо ви не скажете, хто ви і навіщо вам потрібний містер Гоумз…

Саме оцього «навіщо» Квін і чекав. Тепер він міг почати.

— Гаразд, — мовив удавано згідливим тоном, — я скажу вам. Мене звуть Квін. Містер Гоумз не знає мене, а я хочу повернути чек, котрий йому належить.

— Що? — швидко перепитав голос. — Що ви сказали?

— Я сказав, що маю чек, котрий належить містерові Гоумзу. Але мені треба знати, чи з тим містером Гоумзом я розмовляю. Це містер Гоумз… містер Артур Гоумз, із маклерської контори «Ведербі і Додд»?

— Так, — швидко відповів голос. — Той самий.

Перший раунд виграно. Він попався. Тепер треба думати лише про те, як змусити його підійти ближче. Він попався.

Квін повторив те, що казав уже двічі:

— Я маю чек, котрий належить вам.

Він закинув цей гачок і чекав, доки той клюне. Голос був дуже обережний.

— Я вас не розумію. Ви кажете, що я вас не знаю, то як у вас може бути мій чек? — Голос зазвучав певніше. — Боюся, що ви помиляєтесь.

— Та ні ж бо, містере Гоумз, ось він у мене в руці!

Голос неначе затнувся і через силу спитав:

— А на чиє він ім'я?

— Зараз, хвилинку… — Задля більшої переконливості Квін трохи помовчав, а тоді проказав так, ніби читав уголос: — Стівен Грейвз…

Нехай Гоумз думає, що чек потрапив до нього випадково і що він нічого не знає. Адже їх іще розділяє надто велика відстань.

Голос захлинувся, немов застряг у горлі. Квін чув, як він силкується видобутись звідти.

Це він! Він. Коли вже він так хвилюється на віддалі, то можна собі уявити…

Аж ось голос заговорив знову:

— Дурниці. Я не виписував чека на це ім'я. Слухайте, голубе, я не знаю, чого ви хочете, але раджу вам не…

Квін старався говорити спокійно.

— Якщо ви порівняєте його з корінцями вашої чекової книжки, то побачите, що я кажу правду. Збоку тут є число двадцять. Отже, це двадцятий чек у вашій чековій книжці. Виписаний він на банк «Кейз Нешнел». Датований двадцять четвертим серпня на суму дванадцять тис…

Квінові здалося, що чоловік на тому кінці проводу розпадається, — ось там грюкнуло, брязнуло, неначе він упустив з рук трубку.

Спіймався! Тепер уже спіймався!..

— А яким чином… яким чином цей чек опинився у вас?

— Я знайшов його, — просто відказав Квін.

— А чи ви не скажете… чи не скажете, де ви його знайшли?

Ага, нервується! Он як часто дихає, а то раптом зовсім затихає. А тоді знов починає дихати часто-часто. Квін чув усе це так, наче тримав біля вуха не телефонну трубку, а стетоскоп.

— У таксі, на сидінні. Мабуть, хтось там розкривав у темряві гаманця й загубив чек.

Нехай думає, що то Грейвз.

— А хто з вами був, коли ви його знайшли?

— Нікого. Я був сам.

Голос удав недовіру, немовби спонукаючи Квіна признатися.

— Е, так-таки сам? У таких справах дві голови завжди краще. Ну, скажіть, хто був з вами?

— Та кажу ж вам — нікого не було. Вам що, ніколи не доводилося бути самому? Нікого зі мною не було.

Голос хотів почути саме це. Відповідь йому сподобалася. Квін це зрозумів.

— А кому ви його показали? З ким розмовляли після того, як знайшли його?

— Ні з ким.

— А хто з вами зараз?

— Нікого нема.

— Чого ви раптом вирішили подзвонити мені о пів на п'яту ранку?

— Я подумав, що, може, він вам дуже потрібний, — відказав Квін так простодушно, що той не міг йому не повірити.

Голос помовчав — нехай співрозмовник думає, що він зважує його слова.

— Ну, припустімо, що це правда. Теоретично. Але припустімо й таке: цей чек мені не потрібен, він для мене нічого не важить. Що ви зробите в такому разі? Викинете його?

Неначе на це запитання могло бути дві відповіді!

— Ні, — спокійно мовив Квін. — Тоді я спробую розшукати того, на чиє ім'я виписано чек. Стівена Грейвза. І постараюся його знайти.

Коли досі супротивник іще зберігав самовладання, то тепер він подався. А втім, як добре подумати, він подався уже раніше. Здавалося, в трубці чути, як стукоче його серце. Наче от-от вискочить із грудей.

Раптом їхню розмову перепинили.

— Ваші п'ять хвилин скінчилися, — обізвалась телефоністка. — Вкиньте ще одну монету, будь ласка… — Вона зверталася до Квіна.

Він подивився на монету, котру держав у руці на той випадок, якщо перший дзвінок буде марний. На хвильку загаявся, аби випробувати того, другого.

Голос відчайдушно заволав:

— Хвилиночку! Не роз'єднуйте, дуже вас прошу!..

Квін кинув монету. Телефон клацнув — вони могли розмовляти далі.

«А я ще боявся випустити його! — подумав Квін. — Це він боїться мене випустити».

Голос неабияк перелякався. Він визнав за краще припинити комедію.

— Ну гаразд, я хотів би поглянути на той чек, що ви маєте, — поступився він. — Правда, він ні для кого анічогісінько не вартий. Просто вийшло непорозуміння і…

Квін не попустив йому.

— Чек повернуто з банку, — мовив гостро.

Голос і це проковтнув.

— Дозвольте мені спитати вас… Ви казали, ваше прізвище Флін?

— Квін. Та це не має значення.

— Розкажіть мені трохи про себе. Хто ви? Де робите?

— А яке це має відношення до нашої розмови?

Голос правив своєї:

— Ви одружені? Маєте сім'ю?

Квін зволікав з відповіддю. Навіщо він про це питає? Щоб прикинути, скільки заплатити йому за мовчання? Ні. Тут якісь інші мотиви. Може, хоче дізнатися, чи буде хто розшукувати його, Квіна, якщо… якщо з ним щось станеться…

Він відчув, як йому на потилиці дибиться волосся.

— Я одинак, — сказав нарешті. — Живу сам-один.

— І не маєте хоч би сусіда по квартирі? — вкрадливо допитувався голос.

— Нікого. Як самотній вовк.

Голос, здавалося, примірявся. Ходив довкола, обнюхував капкан і, нарешті, потягнувся до принади. Квін відчув, що принадою був уже не чек. Нею було його життя.

— Ну, то слухайте, Квіне. Я хочу побачити чек і, може, спробую щось для вас зробити.

— Авжеж, це справедливо.

— Де ви зараз?

Квін подумав, чи можна сказати правду. Мабуть, можна.

— Я на П'ятдесят дев'ятій вулиці. Знаєте, така маленька кав'ярня… На П'ятдесят дев'ятій вулиці. Я дзвоню звідти.

— Зараз я одягнуся… Розумієте, коли ви подзвонили, я був уже в ліжку. Я одягнусь і вийду, а ви йдіть… Стривайте, я подумаю…

Голос намагався щось обміркувати. Не тільки, де їм зустрітися, а щось іще. Квін спокійно чекав.

— Так от, я вас прошу: ідіть до Колумбової площі… знаєте, де Бродвей збочує від Центрального парку? На розі побачите кафе, воно відчинене цілу ніч. Зайдіть туди і… Ви маєте при собі гроші?

— Ні.

— Ну дарма, однаково зайдіть туди. Вас там ніхто не потурбує. Скажете, що чекаєте на когось. Сядьте біля вікна, біля самого вікна, що виходить на Бродвей. Через п'ятнадцять хвилин я дам вам знати.

«Навіщо йому знадобилося, щоб я перейшов в інше місце? — думав Квін. — Чому не хоче зустрітися зі мною тут? Певне, боїться пастки. Боїться, що тут зі мною хтось є. Він не сказав: «Я прийду туди». Сказав: «Я дам вам знати». Хоче побачити, чи я справді сам. Він веде хитру гру, та хоч би яка хитра вона була, це його не врятує. Чек у мене. І він хоче дістати його, хай би навіть це забрало цілу ніч і йому довелось би обійти весь Нью-Йорк…»

Квін і далі удавав з себе простодушного недотепу.

— Гаразд, — погодився він.

— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив голос.

Розмова скінчилася.

Квін одійшов від телефону і подався до чоловічої вбиральні. Там він прихилився до стіни й скинув одного черевика. Вийняв із кишені чек, загорнув його в клаптик паперу й поклав у черевик. Тоді знов узувся. Він наслідував Грейвза.

Повернувшись до зали, він спинився біля прилавка з посудом. У кав'ярні, крім нього, нікого не було, а офіціант за прилавком дивився в інший бік. Квін узяв ножа і спробував пальцем лезо. Ніж був тупий. А втім, згодиться хоча б на те, щоб налякати. Він обмотав ножа паперовою серветкою і засунув у внутрішню кишеню піджака. Потім через парк пройшов до Колумбової площі і хвилин за дванадцять був уже в кафе. Сів за стіл біля вікна, що виходило на Бродвей, і чекав. Разів зо два озирнувся на протилежне вікно, з боку Центрального парку, йому здалося, що під вікном спинилася машина. Постояла трохи й повільно від'їхала. А може, просто стояла перед світлофором.

Минуло п'ятнадцять хвилин. Минуло вісімнадцять… Двадцять…

Квіна охоплював неспокій. «Може, я не зрозумів? А що, як він просто вигадав час, щоб утекти? Можливо, він дужче боїться мене, аніж хоче здобути чек? Я певен, що Грейвза убив він. Безперечно, він. А я сам усе зіпсував і випустив його!»

Чоло йому зросив холодний піт. Квін витирав його, та піт виступав знову.

Раптом позаду нього, в касі, задзвонив телефон. Квін озирнувся, тоді знову втупив очі у вікно. Позаду хтось стукав у скло. Він озирнувся ще раз і побачив, що касир робить йому знаки підійти.

Квін підійшов до каси, і той сказав:

— Тут просять до телефону чоловіка, що сидить біля вікна. Слухайте, сюди ж не можна дзвонити… — І все-таки передав Квінові трубку.

То був Гоумз.

— Це ви, Квіне?

— Так. Що там у вас?

— Я чекаю на вас у барі Овена. Це на П'ятдесят першій вулиці.

— Що це за вигадки? Ви ж сказали мені прийти сюди. Чого ви крутите? Навіщо я маю гасати по місту?

— Нуте, йдіть сюди. Можете взяти таксі, я заплачу за вас. Скільки часу вам треба?

— А може, ви знову крутите?

— Та ні, я вже тут.

— Гаразд. Побачимо, чи ви там є.

Двадцять сім хвилин на п'яту

Ресторан уже був зачинений. Її туди не пустили. З дверей один по одному виходили люди й зникали в темряві. Люди, що заробляли там собі на прожиття. Для ресторанної обслуги то була немов п'ята година пополудні — адже. день у них починався не тоді, коли в інших.

Руді походжала по тротуару перед дверима.

Там, у цьому ресторані, рудоволоса жінка в ясно-зеленій сукні передала Грейвзові записку. Так-так… Тепер поміркуємо. Щоб написати записку, їй потрібні були папір і олівець. Жінки її типу не носять у сумках таких речей. Вони радніше подають звістки очима або стегнами. А може, все-таки в цієї були папір і олівець? Не виключено. Тоді справа ускладнюється. Та будемо виходити з того, що вона їх не мала. Отже, мусила десь узяти. Навряд, щоб вона зупинила когось під час танцю і спитала: «Чи нема у вас олівця й паперу?» Так само навряд, щоб підійшла до якоїсь парочки чи компанії за столом і попрохала в них. Хто ж тоді лишається? Офіціант, котрий її обслуговував, — якщо вона сиділа за столом. Бармен — якщо стояла біля прилавка.

Тож Руді й далі походжала перед зачиненим рестораном.

Навіть тут, на вулиці, вона могла пізнати, хто виходив з дверей. Оця метка малявка, досить вибагливо убрана, певне, працює в гардеробі.

Руді зупинила її.

— Ні, жодна жінка не брала в мене олівця. Та в мене його й немає.

І вона пішла собі вулицею — тендітне пташеня на малесеньких ніжках.

А оця молода негритянка, мабуть, з жіночої туалетної кімнати.

— Якого олівця? — спитала вона. — Для брів?

— Ні, звичайного, яким пишуть.

— Е, любонько, хіба ж туди для того ходять! Ви не там шукаєте.

— І ніхто за весь вечір не попрохав у вас олівця? — не вгавала Руді.

— Ні. То, мабуть, єдине, чого в мене не прохали. Та й не маю я там олівців. До речі, треба буде завтра принести. А що, як хто спитає?..

Вийшов чоловік. Бармен.

Він спинився і похитав головою.

— Ні, біля мене ніхто не просив олівця. Спитайте Френка, коли він вийде. Він працює з другого боку.

Він пішов.

Ще один… Потім іще…

— Так, я Френк.

— У вас не брала олівця жінка… висока жінка з рудим волоссям, у зеленій сукні? Пригадайте, хто-небудь просив у вас олівця?

Він ствердно кивнув головою.

— Так. Я пам'ятаю. Руда. Пам'ятаю. Десь близько півночі.

— А ви не знаєте, як її звуть?

— Ні, не знаю. Здається, вона працює в якомусь ресторані тут поблизу.

— А в якому, не знаєте?

— Ні. Мені так здається, бо хтось запитав у неї: «Що ти тут робиш? Хіба у вас уже зачинили?»

— Але ви не знаєте…

— Я не знаю, хто вона й звідки. І взагалі нічого про неї не знаю. Вона взяла в мене олівець, щось написала, тоді віддала олівця назад.

Він постояв ще трохи. Більше розмовляти не було про що.

— З охотою допоміг би вам…

— Якби ж то ви могли!.. — мовила вона глухо.

Він повернувся й пішов. А вона стояла на тротуарі зовсім розгублена. Мабуть, нічого їй більше не дізнатися. До мети було так близько і водночас так далеко!..

Вона підвела голову. Френк обернувся. І раптом пішов назад, до неї.

— Я бачу, ви дуже засмучені?

— Дуже, — призналася вона.

— Може, оце вам стане в пригоді? Я не знаю, чи ви сама робите в ресторані, але ті, що там роблять, мають чудні звички. Тут недалеко є кав'ярня, де вони завжди збираються, коли ресторани вже зачинені. Я кажу про всяких акторочок. То їхнє улюблене місце. Вони там збираються і їдять морозиво або вершковий крем. Загляньте туди, може, про що дізнаєтесь. Я думаю, є рація спробувати.

«Є рація спробувати!»… Руді пустилася бігом. Френк здивовано провів її очима. Вона бігла всю дорогу — два невеликих квартали.

Звичайно, вони не стояли гуртом коло прилавка, як вона собі уявляла. Було надто пізно, і більшість уже порозходилась по домівках. Лишалися тільки троє, одна — з великим хортом на повідку. Певне, вийшла прогулятися з ним перед сном: з-під її накинутого на плечі пальта видніла піжама, а на голих ногах були пантофлі. Всі троє оточили собаку, годували його рештками їжі із своїх тарілок і сміялися. Жодна з них не була руда.

Жінки дали спокій собаці й звернули погляди на Руді.

— Мабуть, вона питає про Джоан, — сказала одна. — Адже це вона вам потрібна?

Якби ж то Руді сама знала!

Вони не могли назвати прізвища тої Джоан.

— Вона сюди заходить. Через те ми її і знаємо.

— Я теж її знаю, — докинула друга.

— Сьогодні її не було, — обізвалася третя. — Підіть до неї в готель, поспитайте там. Це тут недалеко. Готель зветься «Конкорд», чи «Комптон», чи щось подібне. — І по хвилі додала: — Не знаю, чи вона й тепер там мешкає, але днів зо два тому ще була там. Я одного разу йшла з нею до готелю, коли гуляла зі своїм собачкою.

Вони знов повернулися до хорта. Руді їх більше не цікавила.

Готель був із тих, де знаходять притулок «нічні метелики», картярі, дрібні шахраї та інша міська потолоч. Руді не боялася таких готелів, бо щовечора бачила їх мешканців у себе в дансингу.

Вона спокійно підійшла до нічного чергового, як людина, впевнена, що її не вирядять за двері. Нічний черговий — миршавий чоловічок з більмом на оці, в заношеній сорочці, від котрого тхнуло задавненим перегаром, — трохи підвівся їй назустріч.

Руді зручно сперлася ліктем на його стойку і весело кинула:

— Привіт!

Він розтулив рота і показав їй рідкі почорнілі зуби. Певне, то мало означати усмішку.

Вільною рукою Руді крутила за ремінець свою сумочку.

— То де тут живе моя подружка? — спитала вона, з незалежним виглядом озираючи вбогий вестибюль. — Мені треба піднятися до неї, дещо розказати. Це — Джоан, така, в зеленій сукні. Ми з нею щойно були в кав'ярні, але… — Вона грайливо підморгнула. — Цього не можна не розказати зараз же. — І ляснула себе по коліну. — Така чудасія! Вона просто помре від сміху!

— Це хто? Джоан Брістоль? — спитав черговий, розглядаючи її своїми тьмяними очицями й тихенько підсміюючись, неначе вона мала розповісти свою кумедну історію і йому.

— Еге ж! — мовила Руді й, пирснувши, тицьнула його ліктем у бік. — Слухай-но, тобі, либонь, теж сподобається. — І нахилилася до нього.

Він витягнув шию.

Раптом з непослідовністю легковажної дівулі, яку вона з себе вдавала, Руді передумала.

— Зажди, спершу я розкажу їй, а тобі потім, коли вертатиму назад. — Намірившись іти, вона поплескала його по плечу. — А ти почекай мене, любчику. Нікуди не йди. — І нарешті, між іншим, так наче все ще думала про оту чудасію, недбало зронила: — То який її номер?

І він клюнув на цю принаду. Руді дуже старалась і зіграла свою роль чудово.

— Чотириста дев'ятий, дівчинко!

Він навіть поправив свою засмальцьовану краватку, немовби стверджуючись у тій атмосфері, яку принесла сюди з собою Руді, — в атмосфері легкої інтимності й невимушеної безтурботності, де немає потреби зважати на час, коли хочеш навідати друзів. Потім він підвівся й ступнув до дошки з дзвінками в номери. Певне, то була вся його робота.

— Не треба! — весело гукнула Руді вже від ліфта. — Їй нема чого прибиратися для мене. Навіть краще, як наскочу несподівано.

Він засміявся і не став попереджати Джоан Брістоль, що до неї хтось іде.

Руді зайшла в кабіну ліфта. І ліфт звільна поповз угору.

Повільно, дуже повільно піднімався ліфт. Нарешті спинився, і вона вийшла.

Ліфт так само повільно поповз униз.

Вона рушила вперед ледь освітленим коридором. Там тхнуло цвіллю, а старезна килимова доріжка, здавалось, от-от розлізеться під ногами. Обабіч тяглися двері, темні й непроникні. На них було моторошно дивитися. Неначе згинула всяка надія. Неначе немає надії в жодного, хто заходить у ті двері. Ще один ряд чарунок у велетенському стільнику — Нью-Йорку.

Люди не повинні заходити в такі двері, не повинні жити в таких кімнатах. Туди не промикується навіть місячне світло. Ті кімнати гірші від домовин, бо в домовині людина вже нічого не відчуває. І коли домовини для нас усіх сотворив бог, то ці ряди дверей у третьорядних нью-йоркських готелях — аж ніяк не його витвір…

Здавалося, тому коридорові кінця-краю не буде. Чи, може, то її думки линули надто швидко. Вони навзаводи поспішалися вперед, а сама вона дуже повільно простувала коридором, з кожним кроком наближаючись до розв'язання загадки.

«Як мені туди дістатися? А коли й дістануся — як я дізнаюсь, чи то вона його вбила? Та нехай я навіть і це здолаю — а як примусити її піти зі мною туди, на Сімдесяту вулицю? Як зробити це без галасу, без поліції? Я сама, і ніхто мені не допоможе. А якщо втрутиться поліція, нас із Квіном засадять до тюрми, з підозри в убивстві, триматимуть там хтозна-скільки…»

Ні, вона не знала, не знала, як їй діяти! Знала тільки, що піде туди, бо іншої ради немає. І немає в кого просити допомоги. Хіба що тільки у її єдиного в цьому місті друга…

«О годиннику на вежі «Парамаунт»! Тебе звідси не видно, але ти почуєш мене. Ніч кінчається, і автобус скоро відходить. Допоможи мені й цього разу!»

З обох боків її обступали числа на дверях: шість — ліворуч, сім — праворуч. Ще вісім — за поворотом. А далі — глухий кут. Коридор упирався в двері, в останні двері з табличкою «409».

Ті двері нічим не різнилися від інших. Але за ними — все її майбутнє. Від цих дверей, від цих старих, пошарпаних дощок залежить її доля: або вона знову стане людиною, або ж довіку лишиться найманою лялькою в дансингу. І чого б це якісь двері мали стільки важити в її житті!..

Вона подивилася на свою руку так, наче хотіла сказати: «І ти насмілилася це зробити? Яка ж ти хоробра!» Рука вже сама постукала в двері, не дожидаючи, поки їй звелять.

Двері відчинилися, та перед тим Руді ще мала час подумати, що їй казати. І ось вони опинилися лице в лице, дивлячись у вічі одна одній, — та жінка і вона. Гостре, вкрите шаром косметики обличчя було зовсім близько, так близько, що Руді бачила забиті пудрою пори. Неприязні, насторожені очі були так близько, що вона могла розглядіти тонюсіньке павутиннячко червоних жилок на білках.

Нараз їй пригадався коридор у Грейвзовому будинку. І те, як вона йшла там у темряві разом з Квіном. Аж тепер вона збагнула, що знову чує запах тих самих парфумів.

Тим часом очі вже змінилися. Неприязна настороженість обернулася на відверту ворожість. Почувся низький хриплуватий голос. Люди з таким голосом не полюбляють жартів.

— Ну, чого вам? Ви що, прийшли позичити цукру чи помилилися дверима? Вам тут чогось треба?

— Так, — тихо відказала Руді. — Треба.

Певне, перед тим як відчинити двері, жінка глибоко затяглася сигаретою, і тепер з її ніздрів раптом вихопились дві сердиті струминки диму. В цю мить вона скидалася на сатану.

Вона підвела руку, щоб грюкнути дверима у Руді перед носом.

Руді так і тягло повернутися й піти. Повернутися й хутко піти геть. Милий боже, як їй хотілося піти! Але вона не могла собі цього дозволити. Знала, що зайде туди, хоч би це й означало для неї неминучу загибель. Ні, двері мають лишитися відчинені!

— Забери ногу! — люто просичала жінка.

— Ми одна одної особисто не знаємо, — сказала Руді тим грубим голосом, яким часто говорила в дансингу. — Але в нас є спільний знайомий.

Джоан Брістоль труснула головою.

— Стривай, стривай! А ти хто така? Я тебе вперше в житті бачу. Який іще спільний знайомий?

— Я кажу про містера Стівена Грейвза.

На обличчі жінки промайнула тінь занепокоєння. Та вона могла точнісінько так реагувати і тоді, якщо тільки намагалася шантажувати Грейвза, а потім пішла собі.

Весь цей час у кімнаті, на стіні, котру бачила Руді, манячила невиразна, ледь помітна тінь. Тепер тінь почала швидко рухатись, — дуже швидко, але безгучно, — і зникла.

Жінка кинула оком у той-таки бік, тоді, немов уздрівши якийсь наперед умовлений знак, обернулася до Руді. В її напруженому голосі вчувалася погроза:

— То, може, ви зайдете і розкажете?

І розчинила двері. То не був жест гостинної господині, а різкий і владний рух, що, здавалося, говорив: «Або ти зайдеш сама, або я втягну тебе силоміць».

Ту мить Руді була ще вільна. Позад неї простягся довжелезний коридор. Вона подумала: «Так, зараз я ввійду. Дай боже, щоб вийшла жива…»

І — ступнула вперед.

Неквапно пройшла повз ту жінку в поганенько умебльовану, пропахлу тютюновим димом кімнату. Грюкнули двері. Двічі клацнув замок.

«Двері замкнуто. Тепер я повинна взяти гору, а ні — то не видобутися мені звідсіль». Ось що подумала Руді.

Бій почався. Бій, у якому за зброю їй мали правити розум, нерви, жіноча інтуїція.

У кімнаті нікого не було. Та, подивившись на зачинені двері до ванної, Руді помітила, що клямку з того боку тільки-но відпущено і вона ще не встигла стати на місце. Коли виявиться, що вона, Руді, знає не так уже й багато, двері зостануться зачинені. Якщо ж вона знає забагато… Як довідатися, де межа між тим, що їй можна знати, і тим, що вже забагато? Це їй можуть сказати двері до ванної. «Нас тут троє», — попередила її ота клямка. Ну, а решта? Шухляди старого комода засунуто на місце нерівно, ніби з них щойно виймали речі. Біля ліжка — валіза, уже спакована. На комоді — жіноча сумка, рукавички, зібганий носовичок. Сумка розкрита, неначе в ній похапцем чогось шукали і не встигли закрити.

Джоан Брістоль одсунула від столу стілець і поставила спинкою до дверей ванної.

— Сідайте.

Руді сіла так обережно, немов той стілець збитий абияк і от-от розвалиться під нею. Жінка сіла навпроти.

— То як, ви казали, вас звуть?

— Я нічого не казала, та ви можете звати мене Керолайн Міллер.

Жінка недовірливо посміхнулась, але промовчала.

— Отже, ви знаєте якогось чоловіка на прізвище Грейвз, еге? А звідки ви взяли, що я теж його знаю? Він щось казав вам про мене?

— Ні, — мовила Руді. — Він нічого не казав.

— Тоді чому ж ви гадаєте, що я…

— Але ж ви його знаєте, хіба не правда?

Джоан Брістоль облизнула яскраво нафарбовані губи.

— Скажіть, ви давно його бачили?

— Ні, недавно.

— Коли?

Руді відказала навмисне безвиразним голосом:

— Я щойно від нього.

Брістоль ледве стрималася, щоб не зрадити себе. Це не важко було помітити. Її очі втупилися кудись повз Руді. Руді силкувалася не зважати на той погляд. Адже там, позаду, не було нічого, крім дверей.

— Ну, і як він?

— Мертвий, — тихо мовила Руді.

Брістоль неприродно здивувалася. Так, вона здивувалася, але то був жорстокий, погрозливий подив. Власне кажучи, її здивувала не сама звістка, а те, хто її приніс.

Заговорила вона не одразу. Як видно, хотіла порадитися з тінню, що її Руді бачила перед тим на стіні. Чи, може, тінь сама хотіла дати їй пораду. З-за причинених дверей ванної раптом долинуло легеньке булькання води, що текла з крана. Певне, то був сигнал.

— Пробачте, я на хвилинку, — підхопилася Брістоль. — Забула закрутити кран.

Вона обминула поставлений із стратегічним задумом стілець, на якому сиділа Руді, швидко пройшла до ванної і відразу ж причинила за собою двері.

Вона сама дала Руді нагоду. Сама дала її — нагоду знайти що-небудь, коли в тій кімнаті можна було щось знайти. Руді мала всього з півхвилини — стільки часу знадобиться Джоан Брістоль, щоб дістати вказівки, як діяти далі. А більше такої нагоди не буде.

Тільки-но причинилися двері, як Руді була вже на ногах. Вона мала час оглянути лише одну річ — відкриту сумку, що лежала на комоді. Підскочила до сумки і засунула руку всередину. Розуміла, що прямих доказів там не знайде. Та нехай хоч би що-небудь, хоч би що!.. А там нічого не було. Губна помада, пудрениця, інший дріб'язок. Під її швидкими напруженими пальцями зашелестів якийсь папірець. Вона хутко витягла його, розгорнула й перебігла очима. Так само нічого. Несплачений рахунок за готель на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. Рахунок цього ж таки готелю. Нащо б він міг придатися? Жодного зв'язку з тим, задля чого вона сюди прийшла. А проте якесь підсвідоме чуття підказувало: «Візьми цей рахунок. Може, й згодиться».

Руді швидко сіла назад на стілець, зробила щось із своєю панчохою, і рахунок зник.

Зараз же по тому двері з ванної відчинились, і до кімнати, діставши вказівки, повернулася Джоан Брістоль. Вона знову сіла проти Руді.

— А там, у Грейвза, ви були сама чи ще з ким-небудь?

Руді зміряла її поглядом людини, котрій давно вже перейшло за сімнадцять.

— Може, ви гадаєте, що я беру з собою бабусю?

Співрозмовниця почула саме те, що хотіла почути.

— О такій порі ви ходите без бабусі?

— Атож.

— Ну, то й що?.. Хтось зупинив вас перед дверима й розповів, що сталося, сказав, що в будинку поліція? Там уже повно люду? Як ви дізналися, що він мертвий?

Руді мусила відповідати на її запитання. Це скидалося на ризикований танець на туго натягненому дроті, без балансира й без сітки.

— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.

Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.

— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»

Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.

— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!

— А коли ви там були?

— Я щойно звідти.

— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…

— І вас.

Вона відчула позаду якийсь рух. Може, там колихнулося повітря або щось легенько рипнуло.

— Ви прийшли сюди сама?

— Авжеж. Я все роблю сама. Більше нема кому.

Дзеркало на комоді показало, що двері позад неї повільно прочиняються. Руді не могла повернути голови. Могла тільки подумати: «Двері позаду відчинилися. І зараз хтось… Значить, це таки їхня робота. Я вгадала. Значить, я пішла правильним слідом, а Квін — хибним».

Тепер вона все знала. Та яка їй була з того користь? Вона сама напитала собі лиха і вже не могла його уникнути.

Тим часом Джоан Брістоль поставила ще одне запитання — радше для того, щоб відвернути її увагу, аніж почути відповідь.

— А чому ви приплутали до цього мене? Чому прийшли сюди?

Руді не було потреби щось казати — відповіді ніхто не чекав. Ті вже самі зметикували, що до чого, без її пояснень.

Нараз щось цупке й пухирчасте затулило їй обличчя. Напевне, махровий рушник. Вона шарпнулася, але ту ж мить п руку затиснуло немов у залізних лещатах. Джоан Брістоль зірвалася з місця і схопила її за другу руку. І от уже руки їй відведено назад, схрещено за спиною і зв'язано.

По тому груба рука, більша й важча від жінчиної, трохи посмикала рушника й спустила його до половини обличчя, відкривши очі й ніс.

Джоан Брістоль, стоячи перед Руді, сказала до того, хто був за стільцем:

— Пильнуй, щоб не закричала, Гріфе. Крізь ці стіни геть усе чути.

Чоловічий голос буркнув:

— Зв'яжи їй ноги. Вона б'ється каблуками.

Жінка нахилилася. Руді відчула, що їй затягують литки. Тепер вона була зовсім безпорадна, уся зв'язана, мов сніп.

Джоан Брістоль підвелася.

— Ну, а далі що? — спитала вона.

Чоловік сказав:

— Як ти вважаєш, чи не краще нам…

Він не докінчив. Та Руді зрозуміла, що він мав на думці, з того напруженого виразу, який з'явився на жінчиному обличчі. Він промовив це так спокійно, ніби казав, що треба запнути завіси або погасити світло.

Руді похолола.

Жінка теж перелякалася. Не за Руді. Вона боялася за себе. Певне, добре знала того чоловіка. Знала, на що він здатний.

— Тільки не тут, не в цій кімнаті, Гріфе! — попрохала вона. — Адже всім відомо, що ми тут були. Потім біди не минути.

— Та ні, ти не зрозуміла, — мовив він просто. — Я зовсім не хотів…

Він одійшов до вікна, спокійно розчинив його і, нахилившись, замислено подивився вниз. Тоді повернувся й сказав півголосом:

— Четвертий поверх. Либонь, досить буде. — І зробив промовистий жест. — Ми втрьох сіли випити, а потім вона захотіла відчинити вікно, провітрити кімнату. А потім… Адже таке нерідко трапляється.

Руді здавалося, що серце її палає, як смолоскип.

— Усе воно добре, але ж такі справи завжди розслідує поліція, а нам це ні до чого, Гріфе.

— То що ж тоді робити? Залишити її тут? — спитав він різко, гавкучим голосом.

Джоан Брістоль поправила зачіску.

— Ось бачиш, у яку халепу ми через тебе вскочили, — пробурчала вона. — Навіщо було…

— Не ляпай язиком! — грубо сказав чоловік.

— Таж вона знає. А то чого б їй сюди йти, подумай? і — Якого ж біса ти не робила все як слід? З самого початку, як ми умовились!

— Не могла я сама його укоськати! Я відчинила тобі двері, щоб ти пристрашив його, змусив дати грошей. І гадки не мала, що ти його застрелиш.

— А що я, по-твоєму, мав робити, коли він ухопився за оцю штуку? Віддати її, га? Ти ж бачила, як усе було. Я мусив його застрелити — то був просто самозахист. Та й до чого тепер узагалі про це теревенити? Сама все зіпсувала. Того, що зроблено, однаково не вернеш. А тут іще маєш клопіт з оцією… Як на мене, то найрозумніше все-таки…

— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.

Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.

— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.

Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.

— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.

Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.

Джоан Брістоль спитала:

— А там є чим дихати? Може, її довго не…

— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.

Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.

— Давай мені валізу, Джоан.

— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.

— Ну, з ним я легко впораюся. Де пляшка віскі, що я сьогодні купив? Почастую його на прощання. Він, коли п'є, завжди відходить за поштові скриньки. Поки він буде там, ти швидко вийдеш за двері й щось говоритимеш сама до себе, наче ідеш з нею. Ну, ходімо. Ти готова?

— Стривай-но! Десь подівся рахунок за номер. Треба заплатити, бо нас почнуть шукати. Мабуть, упав, на підлогу.

— Дарма, нема коли шукати! Черговий напише ще один…

Грюкнули двері. Вони пішли.

Одна хвилина на шосту

Ідучи в таксі, Квін обмірковував Гоумзів хитрий маневр. Той боявся пастки і, щоб уникнути її, примусив його перейти звідти, звідки він телефонував, до нічного кафе. Відтак і собі під'їхав туди й нишком роздивився на нього крізь вікно. І все ж він не був цілком певний, що Квін сам, хоч усе начебто говорило за те, — отож і призначив йому зустріч у третьому місці. В такий спосіб він дістав змогу приїхати туди раніш і пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує. Якби Квін і мав спільників, йому довелось би розставляти їх перед очима в своєї жертви.

Таксі довезло його до П'ятдесят першої вулиці за п'ять-шість хвилин, не більше. Бар Овена скидався на ті старомодні нічні клуби, які існували зо три десятки років тому. Він містився на першому поверсі великого кам'яного будинку, а вхід був через підвал. Над дверима висіла неонова вивіска, але година, о котрій мали зачиняти бар, давно минула, і через те вивіска не світилася. Майже всі відвідувачі вже порозходилися. Та Квін вискочив із таксі й зайшов. Йому було все одно.

У невеличкому відділку обличчям до дверей сидів у самотині якийсь чоловік. Волосся в нього на скронях були сиве, а окуляри без оправи надавали йому ще поважнішого вигляду — надто поважного, щоб сидіти отак самому в барі десь о п'ятій годині ранку. Перед ним стояв повний келих, і він злегенька притримував його рукою. Другий такий самий келих стояв навпроти.

Коли у дверях з'явився Квін, чоловік за столиком зробив йому ледь помітний знак рукою. Квін підійшов, спинився й поглянув на нього. Той сидів, дивлячись ізнизу вгору. Якусь хвилю обидва мовчали. Чоловік за столиком заговорив перший.

— Ви — Квін, коли не помиляюся?

— Я — Квін. А ви — Гоумз?

— Скільки ви винні за таксі?

— Шістдесят центів.

— Ось гроші.

Він викотив монети з долоні, неначе то були краплі якоїсь рідини. Квін вийшов до таксі й зараз же повернувся. Гоумз показав йому на стілець.

— Сідайте.

Квін невпевнено сів, присунувши стільця впритул до столу, далі від стіни. Вони знов подивились один на одного — молодик років двадцяти п'яти і доходжалий добродій, котрому було всі п'ятдесят, а може, й більше. Гоумз був досвідченіший. Це виявилося майже з самого початку. Він став господарем ситуації, навіть тієї ситуації, що склалася далеко не на його користь. Далебі, ніякі чесноти не замінять життєвого досвіду.

— Випийте, — сказав він. — Я мусив замовити наперед, щоб мені дозволили тут зостатися. Бар уже зачинений.

Кумедна річ — а що, як він насипав чогось у келих? Це було б наче десь на початку століття. Гоумз, як видно, вгадав його думку.

— Візьміть мій, — мовив спокійно. — Я ще не пив.

Він узяв келих, що стояв перед Квіиом, і надпив із нього.

— Коли ж ви заговорите? — спитав насмішкувато.

Квін оглядівся довкола. Не те місце, щоб тут його злапати. Тут з ним нічого не вдієш. Не треба було давати йому права вибору.

І знову Гоумз ніби прочитав його думки.

— Хочете піти звідси? То, може, сядемо в машину, га?

— А я й не знав, що ви маєте машину. Чого ж ви тоді не заїхали по мене відразу, а змусили гасати сюди-туди?

— Хотів спершу дещо про вас дізнатися.

«І досі нічого не знаєш», — зловтішно подумав Квін.

Гоумз допив свій келих, підвівся і, знявши з кілка сірого капелюха, надів його так дбайливо й ретельно, наче був на діловому сніданку десь серед дня, а не на вимушеному побаченні майже перед ранком. У капелюсі він мав не такий поважний вигляд, але різниця не дуже впадала в око. Однаково то був статечний і пихатий добродій, бізнесмен з голови до п'ят. Він рушив до дверей, усе так само впевнено тримаючи в руках невидимі віжки ситуації.

Квін також устав і подався слідом за ним, полишивши свій келих незайманий. Тоді озирнувся на столик. «Може, все-таки випити, це мене трохи підбадьорить, — подумав він. — А то всередині наче якась порожнеча».

Він повернувся до столика, двома ковтками спорожнив келих і пішов за Гоумзом. Йому одразу ж прибуло снаги, і він відчув, що не схибить. Машина стояла недалеко від входу. Гоумз був уже коло неї.

— Я не мав наміру квапити вас, — ґречномовив він.

Квін дав йому зрушити машину з місця, тоді вимогливо спитав:

— Куди це ви їдете?

— Просто трохи покатаємось. Я подумав, що незручно розмовляти, коли машина стоїть біля тротуару о такій порі. Так і дивись, що надійде поліцай і почне стромляти носа.

— Ну то й що? — не вгавав Квін.

Гоумз посміхнувся сам до себе, неначе побачив на дорозі попереду щось смішне, хоч там нічого й не було, крім звичайнісінького асфальту. Машина мчала на захід. Обидва мовчали. Квін подумав: «Нехай починає перший. Чого це я маю полегшувати йому розмову? Він мусить сам її розпочати, так чи інак. Це — гра. А в моїх руках карти, що ведуть до тюрми або й страти, — принаймні так воно має бути».

Хоч би що собі думав Гоумз, на його обличчі це не відбивалося. Він повернув на північ, на Шістдесяту вулицю. Вони проїхали її, тоді навмання повернули на схід. Усе робилося навмання. Квін міг здогадатися про це з того, як рвучко Гоумз обертав кермо в останню мить. Вони проїхали навпростець приблизно до П'ятої авеню, відтак знов повернули на північ. Гоумз, як видно, щось таки надумав і поїхав вулицею, що впиралася в схил біля мосту через Іст-рівер. Вони під'їхали до самого краю, майже до води. Ніякої огорожі там не було. Просто такий собі ніби» причал, що нависав над темною поверхнею річки. Машина зупинилася тільки тоді, коли передні шини ткнулися в низеньку кам'яну приступку.

Квін мовчав. Він думав: «Гра, яку ти затіяв, — це двобій, і нас таки двоє».

Гоумз вимкнув мотор і загасив фари. З води зникли мерехтливі блискітки, проте залишився вогкий дух річки, та ще раз у раз долинало уривчасте хлипання, немов десь плакала маленька дитина.

— Мало не заїхали в річку, еге?

— В мене добрі гальма. Ви не злякалися, ні?

— Ні, не злякався, — спокійно відказав Квін. — А що, мені є чого лякатися?

Гоумз трохи схилив голову.

— Чого ви дивитеся на годинник?

— Хочу прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми зустрілися з вами в барі.

— Хвилин двадцять, — сказав Квін. — І все вже мало б скінчитися.

— Так воно й буде. Чек при вас? Скільки ви за нього хочете?

«Щось не так, — подумав Квін. — Я повівся неправильно, десь у чомусь схибив. Дивно, як це він зумів так повернути розмову?»

Гоумз торкнувся пальцем перенісся, нахилився вперед і зашелестів якимось папірцем попід самим кермом.

— Ось двісті доларів, — сказав він. — Давайте чек.

Квін нічого не відповів. Гоумз обернувся й поглянув на нього.

— Двісті п'ятдесят.

Квін мовчав.

— Скільки ви хочете?

Квін заговорив повільно, тихо — настала його черга ходити.

— Чому ви думаєте, що я хочу за нього гроші?

Гоумз допитливо подивився на нього.

— Я хочу за нього ось що: дістати од вас письмове признання, що ви сьогодні вночі вбили Стівена Грейвза. Якщо я його не дістану, то я і вас і чек, обох, приставлю в поліцію.

Гоумзова спідня щелепа силкувалася зімкнутися з верхньою, та все було намарне.

— Ні, постривайте, — затинаючись, повторював він. — Ні, постривайте…

— Ви були там цієї ночі, містере Гоумз?

І раптом щелепи міцно зімкнулися — так міцно, що крізь них не могло вихопитись ані слова.

— Він лежить там мертвий, і це вчинили ви. Невже ви й справді повірили, що цей чек їздив по місту в таксі і я його там знайшов? Невже ви так думаєте? Там, де я його знайшов, лежав труп Стівена Грейвза.

— Ви брешете! Ви хочете спіймати мене на тому, чого аж ніяк не можете знати!

— Я там був.

— Ви були там? Брешете!

— Ви з ним сиділи один проти одного в шкіряних кріслах, у кімнаті на другому поверсі, в кабінеті. Він налив собі випити, а вас не пригостив. Потім закурив сигару, а вам не запропонував. Ви закурили свою і зжували її на шмаття. Можу навіть сказати вам, якої марки була та сигара, — «Корона». Скажу вам навіть, як ви були вдягнені, — в брунатний костюм. Ідучи на побачення зі мною, ви надягли сірий костюм, а тоді на вас був брунатний. І на лівому рукаві там бракує ґудзика. Не треба хапатися за задню кишеню!.. Ну що, я брешу? Тепер ви вірите, що я там був? Вірите, що я бачив його мертвого і знаю, що це ви його вбили?

Гоумз мовчав, тільки знову похилив голову.

— Нема чого дивитися на годинника, ваш годинник вас не врятує.

Нарешті Гоумз обізвався:

— Ні, мій годинник мене врятує. Ви ще хлопчисько, ось що я вам скажу. Боже мій, мені вас аж трохи жаль. Не думав я, що ви такий молодий, коли розмовляв з вами по телефону.

Квін закліпав очима.

— Щось негаразд з очима, чи не так? Якісь там ніби кола, правда ж? Неначе великі мильні бульбашки? Отож-бо.

— Що «отож-бо»?

— Ви забагато балакали. І добалакалися до загину. Якби ви тримали язика за зубами, я й справді повірив би, що ви знайшли цей чек у таксі. Ви заснули б у мене в машині й години за дві прокинулись би на березі річки, отут-таки, без чека, але цілий-здоровий і, може, навіть з десяткою в кишені… Що, голова важкувата? Не держиться на в'язах, еге? Весь час донизу хилиться, мов кам'яна, правда ж?

Квін тицьнув себе в підборіддя — голова відкинулася назад. Гоумз по-батьківському всміхнувся.

— Якби ви пили із свого келиха, нічого не сталось би, все було б гаразд. Ви були обачливий, але не досить. Узяли не свій келих, а мій. Я — шахіст, а ви, мабуть, ні. Грати в шахи — це значить розгадати хід супротивника ще до того, як він його зробить.

Він помовчав і знову подивився на Квіна.

— Що, краватка давить? Авжеж, попустіть вузол. Розірвіть комір. Отак! Та від цього вам не полегшало, правда? Нічим не можу зарадити. Ви заснете тут, у машині, а тоді гулькнете в річку, так що од вас і сліду не зостанеться. А перед тим я заберу у вас чек — не втішайтеся, я знайду його, адже він у вас тут. Ви не прийшли б, якби не мали його при собі. Певне, сховали в черевик, еге? Адже це якраз те місце, що його таке хлопча, як ви, має за надійну схованку.

Квін одхилився від спинки сидіння і став намацувати ручку дверцят, але тут-таки втратив рівновагу. Гоумз схопив його за барки і відтягнув назад.

— І куди б то я хапався? Якби ви навіть і вилізли, то однаково не вдержались би на ногах. Упали б на землю, ото і все.

Квінова нога ще раз чи два сіпнулася, намагаючись підвести тіло. Гоумз крутнув ручку і спустив бічне віконце.

— Хочете розбити скло? Та вже й на це немає сили!

Раптом він обернувся і схопив Квіна за руку.

— А це що таке? Столовий ніж? Та яка ж із нього користь? — Він викинув ніж у віконце. — Чули, як булькнуло? Там, попереду, вода — ота темна смужка над радіатором, бачите?

Він одхилився вбік і немовби чогось дожидав.

— Ну що, тепер уже й поворухнутися важко? Отож-бо. Ледве руку підводите, наче хочете відігнати комара. Оце, мабуть, і все, що ви можете ще вдіяти.

«І все ж я дізнався… — подумав Квін. — Я таки мав слушність… Тільки тепер уже надто пізно…»

— Нічого не вийде, шановний наче! — пробурмотів він крізь сон, і голова його востаннє впала на груди. — Руді знає все… Нас двоє, я не сам… тепер…

Двадцять одна хвилина на шосту

Руді стояла в темряві стінної шафи, зв'язана й безпорадна. Тепер їм уже ніяк не встигнути до автобуса. Бідолашний Квін! Чекатиме на неї там, у Грейвзовому будинку, в товаристві мерця, аж поки настане день і хтось поткнеться туди. Відразу ж зчиниться галас, його заарештують… І на цьому все скінчиться. Йому ніколи не стане сили здолати місто. Зрештою, ані ця жінка, ані її спільник не лишили нічого такого, що могло б їх викрити. Нічого й схожого на зламаний сейф — слід, що його залишив по собі Квін. І нехай вона потім звинувачує їх скільки завгодно — якщо, звісно, зостанеться жива. Однаково це все буде надаремно. Її слову ніхто не повірить…

Спливали неоціненні хвилини — хвилини, що їх можна було порівняти хіба з краплинами крові з серця. Певне, тепер уже пів на шосту. За десять хвилин вони з Квіном мали податися на автобусну станцію. Тепер цього вже не буде. Та й хіба вона не знала, що Нью-Йорк усе одно їх перехитрує? Він завжди бере гору. Адже вони всього-на-всього хлопець і дівчина з невеликого містечка. Хіба вони можуть змагатися з таким ворогом? Квіна посадять на електричний стілець, а вона назавжди залишиться грубою і злою найманою партнеркою в дансингу — в закладі, що скидається радше на заводський конвейєр, аніж на місце розваг. Назавжди. Без мрій, без сподівань…

Спливали неоціненні хвилини, хвилини, що їх не можна було зупинити…

Нараз двері до кімнати відчинилися, і хтось зайшов. У свідомості Руді блискавкою сяйнула нестямна надія. Ось воно — щасливий кінець, як у романі чи кінофільмі! Хтось прийшов, щоб вирятувати її в останню мить. Може, п'яничка черговий надумав подивитися, чи не сталося чого, бо завважив, що вона не вийшла разом з тими двома. Чи, може, це навіть сам Квін, котрого привело сюди незбагненне шосте чуття…

Аж ось почувся голос, хрипкий від люті. І всі її сподівання вмить розвіялись. Це був Гріф, спільник Джоан Брістоль. Вони повернулися, щоб рішити її тут-таки, на місці…

— Чому ти не подумала про це раніше, дурепо?! Глузду тобі забракло, чи що?

— Зараз я все з неї витрушу! — з погрозою мовила Джоан Брістоль. — Я б іще тоді про все дізналась, аби ти не вийшов із ванної так скоро. Адже щось таки її напоумило — звідки вона взяла мою адресу?..

Дверцята шафи розчахнулись, і Руді на хвильку приплющила очі, засліплена яскравим світлом. Вона відчула, як послабли пута, котрими її припнуто до стіни. Її витягли з шафи й шарпнули рушника з рота, щоб вона могла говорити.

— Спробуй мені крикни, то я зараз тобі заціплю! — пригрозила Джоан Брістоль і звела руку.

Та Руді не могла кричати, хоч би й хотіла.

Джоан ухопила її за волосся і смикнула голову назад.

— Ну, тільки не крути! Ти ось що мені скажи: як ти дізналася про мене? Звідки вивідала, де я живу? Я рватиму на тобі волосся, аж поки ти скажеш усю правду!

Руді відповіла здавленим, але твердим голосом:

— Ви загубили там рахунок за готель. Я знайшла його в кімнаті, де лежав Грейвз.

Удар! Вона почула такий звук, неначе паперовий мішечок з водою впав із третього поверху. Але вдарили не її, вдарили Джоан.

— Ач, ти!.. — прохрипів Гріф. — Так я й знав, що ти утнеш якусь дурницю! Було б іще залишити у нього в кишені свою візитну картку. Це одне й те саме.

— Вона бреше! — вереснула Джоан Брістоль. Одна щока її поволі багровіла, немовби вкриваючись екземою. — Я ладна заприсягтися, що бачила його в своїй сумці, коли повернулася сюди.

— Ти виймала рахунок із сумки, показувала йому? Кажи — виймала?

— Авжеж, виймала! Ти ж сам знаєш: ми вирішили, що я покажу йому, як мені потрібні гроші. Але я поклала його назад, Гріфе! Принесла його сюди!..

Руді похитала головою.

— Мабуть, він випав. Рахунок на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. А на ньому написано чорнилом: «Прострочений». І навіть номер кімнати є.

Гріф смикнув Руді за волосся.

— Ти принесла його сюди? Що ти з ним зробила? Де він?

— Я залишила його там, де він лежав. Я боялася щось чіпати і залишила все як було.

Джоан підступила ближче.

— Не вір їй. Вона могла забрати його з собою. Обшукай її.

— Обшукуй сама. Ти краще знаєш, де ви, жінки, щось ховаєте.

Руки Джоан стали швидко й ретельно обмацувати Руді, не минаючи ані дюйма. Ноги Руді були зв'язані докупи. Рахунок лежав у панчосі з внутрішнього боку ноги. Джоан обмацала панчохи іззовні.

— При ній рахунку нема.

— Тоді мусимо йти туди й забрати його. Не можна, щоб він там зостався. Це нас викаже. Ах ти ж дурепа!

— Зажди-но, Гріфе! — швидко мовила Джоан Брістоль, ледь розтуляючи уста, але Руді почула. — Давай візьмемо її з собою і залишимо там, разом з ним. Зробимо все так, щоб скидалося, ніби вона сама… — Вона мотнула головою в бік Руді й провадила далі ще тихіше, та Руді однаково почула, бо все в ній було напружене до краю: — Ти зможеш зробити те, що хотів із самого початку, але не тут, а там. І нехай вони спробують розплутати цю справу! А ми собі лишимось осторонь.

Гріф з хвилину розмірковував. Очі його палали.

— Це єдина рада, Гріфе! Вони подумають, що це вчинила вона, а потім заподіяла смерть і собі.

Він кивнув головою.

— Гаразд. Тільки треба буде провести її повз чергового так, немов вона п'яна, розумієш? І доводиться її підтримувати. Я таки змушу його вийти з-за стойки, як казав спершу. А ми ніби просто проводжаємо її додому, оце і все. Рук не чіпай, нехай будуть, як є, а ноги розв'яжи, щоб вона могла йти.

Джоан Брістоль узяла своє пальто й накинула на плечі Руді, сховавши зв'язані руки.

— Зніми їй з шиї рушника, — сказав Гріф. — На, візьми. — Він передав жінці щось чорне, з металевим полиском. Певне, з цього револьвера й застрелено Грейвза.

Револьвер опинився під пальтом, і ліва рука Джоан Брістоль притиснула його до спини Руді, неначе хотіла проштрикнути її тим чорним тупоносим револьвером.

— Тепер зачекай тут. Я спущуся вниз, виведу з гаража машину й задурю голову черговому. Це забере хвилин десять. А тоді виходь і ти.

Двері за ним зачинились, і жінки лишилися самі.

Вони не розмовляли. Не обізвались одна до одної ані словом. Мовчки й напружено стояли поряд, і ззаду на пальті випинався ніби невеличкий наметик — там, де ліва рука Джоан Брістоль притискала до спини Руді револьвер.

«Цікаво, — подумала Руді, — чи вистрілить вона, якщо я раптом ступну вбік, щоб відсунутись од револьвера?»

Та пробувати вона не стала, і не тільки через те, що боялася. Адже вони намірялися везти її туди, куди вона сама весь час хотіла їх заманити, — на місце злочину. То чом би й не поїхати? Інша річ, що, може, їй більше не випаде нагоди втекти. Тут така нагода нібито є. І все ж чому б не заждати? Адже туди прийде і Квін.

Нарешті Джоан Брістоль заговорила:

— Ну, годі. Тепер ходімо. Тільки хочу тебе попередити: якщо ти хоч писнеш на сходах, або коли будемо йти через вестибюль, або ж на вулиці, біля машини, — я вистрілю. І не думай, що я жартую. Я ніколи не жартую Зроду не мала почуття гумору.

Руді нічого не сказала. Тільки подумала, що так воно мабуть, і є. І що це жахливо — завжди бути злою, злою на весь світ.

Вони вийшли з кімнати й рушили затхлим коридором.

Зненацька десь за дверима задзвонив будильник. І обом здалося, ніби поміж них пробіг електричний струм, передавшись від одної до другої через револьвер. Руді почула, як Джоан Брістоль тяжко звела дух у неї за спиною. І зрозуміла: тільки чистісінька випадковість урятувала її від пострілу, коли та здригнулася, нараз почувши дзвінок…

Вони повернули до бічних сходів. Звідкись ізнизу до них уже долинав Гріфів голос. Лункий, безвиразний голос.

— Та хильни ще трохи! Не манірся!

— Стій! — прошепотіла Джоан Брістоль на долішніх східцях.

Стойки чергового звідти не було видно.

Хтось похлинувся, закашлявся. І знову почувся Гріфів голос:

— Стривай, стривай, не видудли всієї пляшки!

— Ну! — шепнула Джоан і підштовхнула Руді револьвером, неначе то був важіль, що керував її рухами.

У вестибюлі видно було самого Гріфа: він навалився на стойку, підперши голову руками.

На якусь дивовижну істоту — двоголову, чотириногу, з чудернацьким горбом на спині, — скидалися ці дві жінки. Дві жінки і револьвер. Гріф навіть не обернувся.

Вони були вже біля машини, коли він наздогнав їх. Машина стояла недалеко від готелю. Джоан Брістоль звеліла Руді сісти ззаду і сама сіла поруч неї. Гріф сів за кермо. Вони не сказали одне одному ані слова. Джоан пересунула револьвер, і тепер він упирався Руді п бік. Руді сиділа тихо, зовсім не пручаючись.

Доїхали швидко. Коли повернули на Сімдесяту вулицю, Джоан сказала:

— Якщо не будеш упевнений, не зупиняйся.

Вони поминули будинок, наче їхали не сюди, а кудись далі.

Будинок надійно зберігав таємницю. Він був такий самий, як і минулого ранку, о цій порі. Минулого ранку… Ще перед тим, як усе це сталося…

Коли проїжджали повз будинок, усі троє звернули очі на нього.

«Квін уже, певне, повернувся. Він уже там. О боже! — Тільки тепер, саме в цю мить, Руді почав охоплювати страх. — А що, як його ще нема?..»

Трохи перегодя Гріф повернув назад і під'їхав до будинку з другого боку. Нарешті він загальмував. Усі знову втупили очі у віконця машини.

Ніде ані душі…

— Можна зайти, — прошепотів Гріф крізь зціплені зуби. — Ходім.

Серце Руді було мов сполоханий птах, коли її витягли на тротуар, затиснули з обох боків і квапливо повели до будинку. Вони підійшли до дверей, сторожко озираючись довкола: чи не бачить хто.

Ніде не було нікого.

— Все гаразд, — сказала Джоан Брістоль з полегкістю.

— Де ключ, що був у неї? Швидко!

Вони штовхнули її через поріг і знову замкнули за собою двері. Руді слухняно виконувала все, що їй наказували. Та тепер уже справа доходила кінця. Тепер, коли двері замкнено, кінець насувався з кожною секундою. Навіть якщо К. він повернеться через п'ять хвилин, він однаково спізниться. І побачить її мертву, так само як побачив Грейвза. Навіть якщо він повернеться цю ж мить — однаково буде пізно. Просто тут залишаться ще два трупи. Ці люди озброєні, а в них з Квіном нічого нема…

А може… а може, він і зовсім не повернеться? Може, й з ним скоїлося якесь лихо?..

Темрява в будинку була непроглядна, як і раніш. І Джоан Брістоль сказала Гріфові майже те саме, що сказав К. він, коли вони вперше прийшли сюди разом:

— Не засвічуй світла, доки не піднімемося нагору.

І Руді здалося, що відтоді минуло багато-багато років. Але того разу тут не було вбивць. Тільки двоє молодих людей, що намагалися розпочати життя наново.

Гріф витер сірника, затулив його долонями й рушив попереду. Руді йшла слідом за ним — у пальті наопаш, з револьвером, наче припнутим до спини.

А що, як Квін дожидає там нагорі, в темряві? А що, як він зараз вийде і скаже: «Руді, це ви?» Тоді вона буде призвідницею його смерті. Вона принесе йому загибель. Якщо ж його там немає — загине вона сама. З цих двох можливостей вона віддавала перевагу другій. А втім, яка різниця? Тепер уже однаково пізно — жоден з них не встигне до автобуса. Місто взяло гору. Як завжди…

Вхід до кімнати, де лежав мрець, при тьмяному світлі Гріфового сірника видавався моторошним чорним проваллям. Потім у кімнаті спалахнуло світло, і Руді штовхнули туди. До мертвої людини. В порожнечу, де не було Квіна, що став би їй на допомогу.

Гріф сказав:

— Ну, мерщій шукай рахунок, і забираймося звідси.

Джоан Брістоль подивилася на підлогу і погрозливо обернулась до Руді.

— То де ж він є?

Вона й досі тримала в руці револьвер, але тепер він уже не впирався Руді в спину.

— Там, біля нього, я ж казала, — обізвалася Руді безживним голосом. І, трохи помовчавши, додала: — А ви мені повірили.

— То ти, виходить… — зойкнула Джоан і повернулася до свого спільника. — Ось бачиш, хіба я не казала!

Перед очима Руді майнув кулак.

— Де рахунок? У тебе? — ревонув Гріф.

Руді заточилася від удару, тоді криво посміхнулась.

— А це вже доведеться з'ясовувати вам самим.

Гріфів голос нараз став цілком спокійний. Спокійний голос убивці.

— Ану дай його сюди, — мовив він до Джоан. — Я сам…

Револьвер опинився у нього в руці.

— Одійди-но від неї.

І Руді зосталася сама — зовсім сама, загнана в куток.

Він підступав усе ближче до неї. Певне, хотів вистрелити впритул, щоб скидалося на самогубство.

Минуло всього дві чи три секунди, поки Гріф підійшов до неї, але Руді здалося, що спливли години. Зараз вона помре. Може, це й на краще. Все одно тепер надто пізно. Автобус поїхав. Автобус додому. А на годиннику вже…

За чверть шоста

То було останнє, що вона побачила. Потім заплющила очі й чекала… чекала…

Звук пострілу примусив її розплющити очі. Їй здалося, що вона ніколи в житті не чула гучнішого звуку. Незрозуміло тільки, чому їй зовсім не боляче. А може, смерть завжди така — якесь заціпеніння й безшелесна тиша?..

Гріф чудно хитався в неї перед очима. Цікаво — це він хитається чи вона сама? Чому в нього так багато рук, так багато ніг?.. Так багато Гріфів… Револьвер, з якого ще цідиться димок, тремтить у його піднятій руці. А її тримає інша рука. І ще одна рука схопила його за горлянку. Обличчя в нього спотворене, багрове. А за ним — ще якесь обличчя, також спотворене, але не настільки, щоб його не впізнати…

Хлопець із сусіднього будинку бився за неї! Бився так, як і годилось битися хлопцеві з сусіднього будинку…

Раптом підлога здригнулася. Щось важке повалилося додолу. Вже не було Гріфа. Не було рук, ніг, облич перед нею. Не було нічого. На підлозі звивалися двоє тіл.

Повз неї метнулася Джоан Брістоль і, схопивши біля каміна кочергу, підняла її над головою.

У Руді були зв'язані руки. Та коли хлопець із сусіднього будинку міг з порожніми руками стати проти револьвера, то вона стане зв'язана проти кочерги.

Вона підставила ногу.

Джоан Брістоль гепнулася долілиць, а кочерга відлетіла вбік і грюкнула об стіну.

Руді кинулася на Джоан і притисла її коліньми до підлоги. Вона не могла розглядіти, що діється між чоловіками. Чула тільки звуки ударів. Один, другий, третій…

Раптом ті двоє на підлозі роз'єдналися. Один підвівся, а другий зостався лежати. Той, що підвівся, тримав у руках револьвер.

— Зараз я поможу вам, Руді, — мовив він одсапуючись.

І вона побачила: на підлозі лежав Гріф. Він злегка здригався. Тоді звів руку, доторкнувся до голови, одначе з місця не зрушив. Квін не спускав з нього очей. Револьвер був у нього.

— Я держу її, — сказала Руді.

Він обернувся до Грейвзового письмового столу, щось там узяв, а відтак підійшов до неї і розрізав її пута. Обоє так засапалися, що й досі не могли розмовляти.

Потім Квін позв'язував ті стяжки матерії і скрутив руки Джоан Брістоль за спиною.

— І йому теж, — важко дихаючи, сказала Руді.

— Аякже!

Він пішов до спальні, приніс простирадло з Грейвзового ліжка і, розірвавши його на кілька довгих стяжок, став на коліна біля Гріфа.

— Я побачив у вікно, як вони вели вас сюди. Ви йшли так напружено, що я відразу догадався: вони погрожують вам зброєю. Тоді я сховався у ванній…

— Це вони, Квіне. Цього разу ми не помилилися.

— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.

— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…

— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж одірвалися від асфальту на крутому повороті — і ось вони на Тридцять четвертій вулиці. А там, попереду, за два квартали від них, між Восьмою та Дев'ятою авеню, — там, попереду, вже їхав великий міжміський автобус. Він щойно виїхав з воріт автобусної станції, повернув і почав набирати швидкості — на захід, до річки, до тунелю, в напрямку Джерсі… Додому…

Так близько й так далеко! Якби на хвилину раніше, вони б іще встигли. У Руді вихопився легенький болісний вигук. Однак вона зараз же погамувала його. Вона не питала Квіна, що їм робити. І він нічого не питав. Він просто натиснув на газ.

Ні, він не змирився з поразкою. Зусиллям волі він пустив легку, слухняну машину навздогін за автобусом. Вони помалу наближалися до нього. І ось уже порівнялися з ним. Автобус уповільнив швидкість, щоб повернути до тунелю, і Квін загальмував поряд нього. Їм допоміг приязний червоний вогник світлофора: він зупинив і громіздкий автобус, і невеличкий автомобіль.

Вони вискочили з машини й стали біля автобуса, благально стукаючи в двері.

— Відчиніть, пустіть нас! Будь ласка, пустіть! Не залишайте нас тут… Квіне, покажіть йому гроші!

Водій похитав головою і насупився. З виразу його обличчя та з жестів вони зрозуміли, що він лається. А червоний вогник усе світився. І той не міг поїхати. Мусив сидіти й дивитися в їхні стражденні очі! Жодна людина, що має серце, не встояла б перед тими очима. А він, певна річ, мав серце. Він поглянув на них іще раз, похмуро озирнувся — чи не дивиться хто, — а відтак смикнув важіль, і двері з шипінням розсунулись.

— Чому ви не сідаєте там, де треба? — закричав водій. — Думаєте, це вам трамвай, що зупиняється на кожному розі? — І всяке інше, що звичайно кажуть люди, аби їх не вважали добрими.

Руді, злегка похитуючись, пішла проходом і знайшла два вільних місця. За хвилю поруч неї сів і Квін, а покинута машина лишилася біля тротуару. В руках у Квіна були автобусні квитки, він міцно держав їх. Квитки до самого кінця. Квитки додому.

Автобус рушив.

Вони їхали полями Джерсі. Позаду був тунель. Позаду був Нью-Йорк. І тільки тепер Руді змогла заговорити.

— Квіне, — мовила півголосом, щоб ніхто їх не почув, — як по-вашому, чи поліція визнає їх винними, чи не зможуть вони якось відкрутитися? Адже нас там не буде, щоб розказати, як усе сталося.

— Нам і не треба там бути. Будуть інші й розкажуть усе так добре, що їм не вдасться викрутитись.

— Інші? Ви хочете сказати — свідки?

— Ні, свідків убивства нема. Ніхто цього не бачив. Але є в сім'ї Грейвзів одна людина, що її свідчень буде цілком досить, аби їх засудити.

— Звідки ви знаєте?

— Там, у Грейвзовому письмовому столі, є лист від його молодшого брата Роджера, що вчиться десь у коледжі. Пригадуєте, я вам казав про нього? Як видно, Грейвз одержав цього листа учора. Я знайшов його, коли чекав на вас. Так от, той хлопчина пише Грейвзові, що коли до нього звернеться жінка на прізвище Брістоль і спробує його шантажувати, нехай він на те не здається.

— А він як дізнався?

— Він був з нею одружений.

У першу мить Руді не могла й слова мовити з подиву.

— Он воно що, — обізвалася нарешті. — Тепер зрозуміло, чому вона писала в записці: «Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена вашої сім'ї».

— Атож. Ви, мабуть, чули: трапляється, що хлопців підпоюють і обкручують. Але тут навіть і шлюб не справжній — усе було розіграно. В неї десь є законний чоловік, тому вона боялася, що її викриють і притягнуть до суду за двоємужство. Усе це була чистісінька комедія, а не одруження.

— А як він взагалі злигався з тими покидьками?

— Вона виступала в невеличкому кабаре, десь недалеко від його коледжу. І він ходив туди по суботах з товаришами. Там і познайомився з нею. Він же ще хлопчисько. Закохався в неї, освідчився. А вона і її коханець дізналися, що він із поважаної родини і що Грейвзи мають гроші. Тож і влаштували фальшиве одруження, розіграли його.

— Такі штуки вчиняли хіба що в минулому столітті!

— Саме на такі давні штуки часом і ловляться простаки. Ось послухайте, як воно все було. Її полюбовник колись грав у водевілі, вдавав провінційного мирового суддю. Йому довелося тільки знову зіграти ту свою роль. А хлопчисько повірив, ніби й справді взяв шлюб. Певно, не обійшлося й без доброї чарки.

— І ви хочете сказати, що він не догадувався…

— У листі він пише, що здогадався десь місяців за два. Вони нікому не казали про своє одруження. Хлопець і далі вчився, а вона так само виступала в кабаре.

— Які ж бо ниці люди є на світі!

— Вони бачилися тільки по суботах і неділях. Ця Джоан висотала з нього все, що він мав.

— Ну, і все те, звісно, до часу…

— Авжеж, так воно, зрештою, і сталося. Певна річ, від самого початку всі гроші йшли від Стівена Грейвза. Ну, а далі можете й сама догадатися.

— Так, загалом догадуюся.

— Одного разу хлопець випадково побачив того типа біля її вбиральні, впізнав його і нарешті все зрозумів. Але вони хутенько чкурнули геть.

— Ще б пак!

— Та цього їм видалося замало. Видно, шкода було покинути ласий шматок. І вони вирішили, що можна спробувати ще раз урвати грошенят, перше ніж Роджер напише старшому братові й застереже його. І отут усе й сталося. Роджерів лист випередив їх на кілька годин, і Грейвз був готовий до зустрічі з ними.

— Решту я собі уявляю. Чула, як вони розмовляли між собою. Замість здатися на шантаж, він їх пристрашив. Жінка пішла туди перша, а чоловік лишився на вулиці. Грейвз сказав їй, щоб вона забиралася геть або він викличе поліцію. Вона розгубилася, кинулась до дверей і впустила свого спільника. Той витяг револьвера. Грейвз намагався відібрати його. І наклав життям.

— І я був мало не наклав життям, і ви також.

— Це тоді, коли ви билися там із ним?

— Ні. Перед тим. Коли зустрівся з Гоумзом.

— Як? Що сталося?

— Гоумз!.. Він був, звісно, непричетний, але так злякався через той чек, що коли дізнався про Грейвзову смерть і зрозумів, що звинуватити можуть його, то мало сам не став убивцею.

— Він намагався?..

— Мало сказати «намагався». Він трохи не загнав мене на той світ. Підсипав чогось у мій келих і намірявся кинути мене в річку. Здається, навіть витяг був мене з машини, не пам'ятаю. Я тоді вже наполовину знепритомнів. Мене врятувало ваше ім'я. Я пробелькотав, що ви знаєте про нього і що навіть коли він мене вб'є, це йому не допоможе. Отоді все й змінилося. Ну, він, звісно, перелякався ще дужче. Проте, замість штовхнути мене в річку, з чверть години лив мені на голову холодну воду й примушував ходити навколо машини. Ходити й ходити — щоб розвіяти силу снодійного. Тоді притьмом одвіз до себе додому й узявся відпоювати чорною кавою…

Ну, а потім… Не знаю… Потім ми ніби відчули довіру один до одного. Не питайте мене чому. Певне, стомилися вже від обопільної підозри. Я повірив, що то не він убив Грейвза, а він повірив, що я не мав наміру його шантажувати. Він просто опинився в скруті — не мав грошей і, щоб хоч якось це приховати, дав Грейвзові недійсний чек. Та вчора він уже розжився на гроші й пішов до Грейвза повернути борг. А там виявилося, що цю справу доведеться відкласти, бо Грейвз ніяк не міг знайти чека. Він перевернув усі папери, та так і не знайшов. Мабуть, дуже хвилювався, бо мала надійти ота Брістоль, і він хотів швидше вирядити Гоумза. Адже з ним усе було ясно. А той, звісно, тривожився. Дуже тривожився. Проте він зрозумів, що Грейвз — людина порядна і не стане правити з нього зайвого за той чек, ані звертатися до поліції. Правда, Грейвз повівся з ним досить суворо, але вони не сварились, і Гоумз пішов заспокоєний. Вони домовилися, що Грейвз не буде переслідувати його судом і що він прийде іншим разом, а Грейвз тим часом знайде чек. Грейвз саме чекав на Брістоль, Гоумз був там незадовго перед нею.

Одне слово, я віддав йому чек. А то його неодмінно приплутали б до цієї справи. Ну, а я вже переконався, що він непричетний до вбивства. Він при мені виписав новий чек, позначив його тим самим числом, що й перший, і послав поштою на Грейвзове ім'я.

Квін вийняв щось із кишені й показав Руді. Вона аж зблідла, побачивши стільки грошей. На мить у неї майнула думка…

— Ні, не бійтеся, — мовив Квін. — Тепер це чесні гроші. Мені дав їх Гоумз. Він наполіг, щоб я їх узяв, коли дізнався про нашу історію, вашу й мою. А він відчув таку полегкість, коли видобувся з цієї халепи, що дав мені грошей. Двісті доларів. Сказав, що як я схочу, то зможу повертати йому потроху. В усякому разі для початку тут досить. У нашому містечку двісті доларів — це неабищо. Вистачить хоч би на перший внесок за…

Та Руді не чула. Вона вже не чула його. Її голова схилилася йому на плече й ритмічно погойдувалась у такт руху автобуса. Очі її були заплющені.

«Ми їдемо додому… — думала вона крізь сон. — Я і хлопець із сусіднього будинку. Нарешті ми їдемо додому…»

Далеко на вежі «Парамаунт» годинник вибив чверть на сьому.

Оглавление

Вільям Айріш СТРОК МИНАЄ НА СВІТАНКУ Повість

За десять хвилин перша

Чверть на другу

За двадцять хвилин друга

Друга година

Двадцять хвилин на третю

Третя година

Двадцять хвилин на п'яту

Двадцять сім хвилин на п'яту

Одна хвилина на шосту

Двадцять одна хвилина на шосту

За чверть шоста