Дядько Никін [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 2

навпроти,—поночі, і він

був би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах не

світилася між голим віттям червона кулька на пам’ятникові полеглим

воїнам —звичайний плафон, пофарбований у червоне, під яким

горить лампочка. То —Вічний вогонь. Коли електрики чогось там

вимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь —немовби на

відпочинок...

Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотити

тачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту,

повівши фарами по верхів’ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін,

за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить на

асфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:

— Двох... до Полтави... підкинь... що тобі... трояк на дорозі

валяється?

124

Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою,

лінькувато питають:

— Куди?

— До Полтави, кажу...—рипить протезом дядько,—трояк даю... А

як до базару підкинеш, то ще й на «Біломор» доточу!

— Давайте, тільки вкабіну хай сідає хтось один, більше місця нема.

Там у кузові соломай кожух, то непробере. Апроте —дивіться.

Вжена ходу дядько Никінподаємені зкабіни через вікно свою

товстувату цупку діжурку й гукає:

—За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесло

вітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!

Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще й

дядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ноги

вкриваю водієвим кожухом —він міцно пахне бензином та холодним

хутром —і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишком

гуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; що

дорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях —од села до

Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах від

стовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують через

дорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повз

машину жовтолисті дубки та осокори —печальні знамена осені... А ще

в мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як по

всьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні проти

сипього-пресинього неба стовписька полум’я, поміж дворами тягло

уже напівзабутим, аж солодким околотяним димом —колійське свято!

—а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем об

брусок і наспівував, мов тойязичник:

Зарізали,

зарізали,

зарізали кабана...

У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром,

йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись або

шукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од «зажигання», він

неодмінно приспівуватиме:

Поїдемо,

поїдемо,

поїдемо в магазин...

І то не тому вінтакий веселий, аж на пісню зривається, що купить

у магазині якусь там абищицю,—ні: тому, що поїде... Урочисто отак

вийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (зцього

дядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і...

Ні, одразу вінне заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо,

125

зосереджено осмислюючи, що за чим маєробити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля напотилицю, кидає взуби лавошну

цигарку і каже:

«Одчиняй, Ільку, воротá —їдо пансирота!»

Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робить

кілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червоним

оком «лівого повороту», і мчить селом з таким ревом, що кури та гуси

не біжать з-поперед неї, а летять...

Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тоді

ми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємо

перехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:

«Ні, він таки своєю смертю не вмре... Мислимо, га, як в о н о отак

прудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!»

Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чи

вузликом в багажнику.

«О, а то що?» —одразу ж накидається на нього дядина, киваючи на

вузлик.

«Мак!» —весело одказує дядько.

«Де ж ти його взяв?»

«Та де —заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува!

Під’ їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках