Остання орбіта [Володимир Шитік] (fb2) читать онлайн

Володимир Шитік ОСТАННЯ ОРБІТА Науково-фантастична повість та оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад Віталія Геника, 2008.}

ОСТАННЯ ОРБІТА Науково-фантастична повість

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Рясний весняний дощик, що налетів цілком раптово, загнав Павла Гущу під дашок найближчого під’їзду. Щоб не змокнути, хлопець притиснувся плечима до закритих дверей. Вулиця відразу спорожніла, стала сірою, нудною. Павло враз засумував, в серце закралася неясна тривога. Вона росла, міцніла. Чому б це?

Дощик скінчився відразу, як і почався. Пустун-вітер шпурнув на прощання в Павла жменю бризок і стих. Знову засяяло сонце, тепле, ласкаве. Павло вийшов на тротуар і зупинився. З будинку навпроти квапливо вибігла дівчина. І хоча від дощу залишився лише спогад, вона чомусь розкрила над головою парасольку. Це було смішно. Але у Павла раптом защеміло серце. Дівчина була чимось схожа на Валю, і Павло раптом зрозумів, що саме турбувало його ці декілька хвилин, поки він ховався в під’їзді. Валя. Познайомилися вони минулої осені. Тоді він також ховався від дощу на чужому ґанку, і вона, зовсім незнайома ще, несміло прикрила його своєю парасолькою. Якби знав, що чекає його пізніше, нізащо не заговорив би з Валею, не пішов би за нею. Але хіба він міг знати, що виберуть саме його…

На вулиці перехожих було мало. За останні роки колись галасливий і жвавий проспект якось принишк, ніби подорослішав. Шум і пожвавлення переселилися в нові райони і квартали, де виросли величезні магазини, державні установи, гарні кінозали і театри. Та все ж Павло як і раніше любив цей старий куточок міста, міг годинами гуляти тут, милуватися його красою.

Машинально обходячи калюжі на асфальті, Павло цілком віддався спогадам. Ось біля цього магазину він купував Валі квіти, в цьому кафе вони не один раз пригощалися морозивом, а в тому кіоску вибирали книгу…

Щоправда, все це стосувалося того недавнього часу, коли він ще був звичайним, хоча, як подейкували, й талановитим кандидатом наук, що зробив відкриття в галузі астрофізики. Відкриття це для науки про космос має важливе значення: Гуща першим виявив радіовипромінювання, що линуло з сузір’я Індійця, і висловив припущення, що його посилають розумні істоти.

А як розшифрувати сигнали? Відповідь могла бути одна: найкраще підібратися ближче до сузір’я. І Гуща без вагань подав у Всесоюзний Космічний центр заяву з проханням, щоб його зарахували учасником чергової експедиції в міжпланетний простір. Відверто кажучи, не вірилося серйозно, що відповідь буде позитивною. Дуже вже багато подібних заяв йшло в Космічний центр зі всієї країни. І ось трапилося те, на що у Павла було зовсім мало надій. Він затверджений кандидатом в члени космічної експедиції. Восени експедиція надовго залишить Землю і вирушить до іншої планети. Ось що повідомив йому півгодини тому відомий астронавт академік Бурмаков, який був призначений начальником експедиції.

У бібліотеці, старій «Ленінці», Павло відчув на мить полегшення. Безтурботною юністю повіяло на нього тут, від цих безмежно дорогих і знайомих коридорів, залів, кабінетів. Павло попрямував до свого столика. На ньому лежали пожовклі від часу підшивки старих газет. Павло замовив їх по телефону відразу після розмови з Бурмаковим.

Гіпотеза про космічних гостей Землі хвилювала колись багатьох учених і дослідників, навколо неї точилися гарячі дискусії. А потім поступово про неї забули. Мабуть, подібне видалося неймовірним навіть найнаполегливішим її прихильникам. Бурмаков же порадив Павлу ще раз перечитати все, що друкувалося з цієї проблеми, і висловити свою думку.

Павло не зовсім ясно уявляв, навіщо це знадобилося Бурмакову. Можливо, гіпотеза мала якесь відношення до майбутнього польоту, про маршрут якого Павло ще не знав?

Він почав читати. Давня суперечка учених несподівано захопила його. Павло відчув, що його симпатії все більше й більше схиляються на бік тих, хто, можливо, іноді й помилявся, але мислив сміливо.

Гостей з космосу на Землі не було, говорила наука. Здавалося б, все зрозуміло. А Павло не міг з цим погодитися, як не погоджувалися ті, хто подав ідею. Чому? Швидше за все, тому, що не хотілося визнати людину Землі самотньою серед безлічі мертвих світів, залишити її без надії зустріти колись побратима по розуму.

Павло перегортав газетні сторінки, вів уявну суперечку зі своїми супротивниками. Несподівано чиїсь м’які і теплі пальці ніжно прикрили його очі. Він обережно відвів руки, озирнувся і побачив Валю.

Валя нахилилася до столу, прочитала назву статті.

— Павлику! Ти і фантастика? Дивно!..

Павло трохи розгубився:

— Набридли формули, ось і потягнуло до фантастики.

— А я потягну тебе зараз на стадіон. Досить мізки сушити.

Літак відлітав завтра удень, квиток у Павла лежав в кишені. Вільний час був. І Павло погодився. Тільки попросив бібліотекаря не відносити в сховище підшивки. Дещо потрібно було ще дочитати.

На вулиці він ніби між іншим сказав:

— Завтра лечу до Москви, о чотирнадцятій двадцять.

Два дні тому вони домовилися цей тиждень провести удвох. У Валі якраз заняття були перенесені на другу зміну, а в нього з нагоди екзаменаційної сесії у студентів, яким він читав астрофізику, додалося вільного часу. І раптом сюрприз…

Валя вже знала: якщо Павло сам не розповість що до чого, питати марно. І тому промовчала. У душі ворухнулася образа: все зривається…

Валя спохмурніла, відвернулася. Павло міцніше стиснув її руку. Сказати про майбутній політ він їй поки не міг, просто не мав права.

— Вийшло, Валю, несподівано. Викликають більш ніж на тиждень.

Валя зітхнула. Якщо викликають, треба їхати.

Електробус, зроблений з прозорої пластмаси, світлий і просторий, безшумно мчав широким проспектом Комунізму. Забудовувати проспект закінчили не так давно — років п’ять тому. Невисокі, на вісім-десять поверхів, житлові будинки тягнулися уздовж проспекту на декілька кілометрів. Кожний квартал мав своєрідну архітектурну зовнішність. Людям тут жилося добре. Великі вікна, засклені прозорим пластиком, пропускали не тільки звичайне світло, але й ультрафіолетові промені. А це означає, що, навіть не виходячи з будинку, можна було засмагати. Спеціальні автоматичні установки підтримували постійну температуру і вологість повітря в кімнатах. Тепер скрізь будували такі будинки, реконструювали старі.

Павло несподівано відчув себе наче стороннім в цьому чудовому місті. Він ще жив тут, ходив вулицями, алеями, а в голові раз-у-раз проносилася думка про те, що його чекає в недалекому майбутньому. І, напевно, вона, ця думка, піднімала його над повсякденням, робила здатним по-філософськи розсудливо оцінити цю красу, яку потрібно було залишити незабаром…

— Ти не слухаєш мене, професоре? — В голосі Валі прозвучала іронія.

— Розумієш, кожного разу я тут знаходжу щось нове, хоча, здається, знаю все до дрібниць, — відповів Павло.

А сам подумав: «Розумниця Валя. Турбується, а виду не подає».

Електробус зупинився на площі, в кінці якої за високою ажурною аркою починався Центральний стадіон. Павло вистрибнув першим, допоміг вийти Валі. Автоводій, підкоряючись сигналу механічного кондуктора, повів електробус далі.

— Подивися на вхід. Мені завжди здавалося, що арка дещо занизька. І знаєш чому? Площа перед нею простора. А зараз бачу, що помилявся. Ген ті списи над середніми колонами… — показав Павло. — Вони рвуться вгору і ніби підносять до неба всю конструкцію.

— Фантазер, — засміялася Валя. — Не можеш ти без неба.

— Ми народжені одне для одного!.. — почав Павло, думаючи пожартувати, але не витримав тону і, сконфузившись, пояснив: — Це означає — я і небо.

— Я так і зрозуміла. То, може, ці списи допоможуть тобі одержати нові таємничі сигнали цього разу з Сіріуса?

— Знущаєшся? — Павло зупинився. — Ось зараз скупаю!

Підхопивши дівчину на руки, він підбіг до фонтану, що викидав високо над площею каскади бризок, і, опускаючи Валю до самої води, сказав:

— Проси вибачення!

Валя відбивалася, прагнучи вирватися, і нарешті здалася:

— Гаразд. Твоя взяла.

А коли він поставив її на землю, трохи відбігла і крикнула:

— Я помилилася, не з Сіріуса, а з Лебедя!..

Павло махнув рукою: мовляв, що з такою зробиш…

Вони зайшли на стадіон. Там розігрувався Великий кубок республіки з багатоборства серед юнаків. Але перш ніж подивитися змагання, вони повернули на тенісний майданчик. Обидва любили теніс, віддаючи йому багато вільного часу.

З роздягальні Павло вийшов раніше і, не чекаючи Валі, почав розминку. Його рухи були пластичні, красиві, як у гімнаста-фігуриста, і Валя, випадково подивившись у вікно, замилувалася. Високий, стрункий, м’язистий, Павло був справжнім спортсменом. Свого часу не один тренер пробував спокусити його кар’єрою чемпіона. Павло любив спорт. Але ще більше любив фізику, а чемпіоном не став тільки тому, що не вистачило часу для тренувань. Зате став сильним. Товариші навіть жартували, що невідомо, чого в Гущі більше — спортсмена чи вченого. Це була правда, яка відіграла, мабуть, не останню роль в тому, що Всесоюзний Космічний центр ввів Павла до складу експедиції. Валя про це ще не знала. Вона просто, як завжди, захоплювалася своїм другом, хоч сьогодні чомусь було сумно: не такий, як завжди, був Павло — він якийсь збуджений, незрозумілий.

Ракетка так і мелькала в руках Павла, але Валя знову і знову з тривогою помічала, що він робить більше, аніж раніше, помилок, що його удари втратили звичайну точність. Вона легко розгадувала комбінації Павла і вигравала одне очко за другим. Програвши три сети підряд, Павло схилився перед Валею:

— Визнаю, о непереможна, свою поразку…

— Якщо думки тенісиста ширяють поза кортом, йому важко розраховувати на успіх, — в тон йому відповіла Валя, чекаючи, що Павло зрозуміє натяк і розповість про свої клопоти.

Павло промовчав.

Трибуни величезної чаші Центрального стадіону, повні глядачів, гули. Років тридцять тому багатоборство вважалося дуже складним видом змагань і було під силу тільки дорослим. Потім воно стало і спортом юних.

У фінальних змаганнях брало участь двадцять хлопчиків у віці до п’ятнадцяти років. Сильні, рослі, вони показували відмінні результати. Це і викликало таке бурхливе захоплення на трибунах.

Особливий успіх припав на долю хлопця в червоній майці. Він легко пробіг півтори тисячі метрів, зайнявши перше місце, а через чверть години перестрибнув планку на висоті два метри і двадцять сантиметрів. Не встигли змовкнути аплодисменти, як фотоелектронний суддя гучним голосом проголосив, що в сумі десяти видів програми хлопець встановив новий рекорд республіки.

За традицією переможець піднявся на п’єдестал пошани і вклонився всім чотирьом трибунам. Спеціальні проекційні ліхтарі збільшили зображення його фігури у декілька разів, і Павло впізнав чемпіона. Це був брат Валі, восьмикласник Вітя Осадчий. Павло знав, що Вітя здібний математик. Але що він такий чудовий спортсмен, дізнався вперше. Це було приємне відкриття.

Після змагань Вітя розшукав Павла і Валю. Додому поверталися утрьох.

Вечір був теплий, тихий. Від квіткових клумб віяло ароматом ранніх квітів. Збуджений Вітя все згадував про змагання. Павло і Валя, зайняті своїми думками, зрідка недоладу підтакували.

Нарешті Валя запитала:

— Павлику, розкажи, навіщо тобі знадобилося читати сьогодні старі газети?

2

Вони зупинилися біля Валиного будинку. Павло прихилився до дерева, подивився вгору. Густа крона сріблястої тополі майже закривала небо. Але крізь листя проник тремтливий блакитний промінець — звістка якоїсь далекої зірки. Павло впізнав Кассіопею. Подумалося, — а раптом це звідти прилітали ті, хто залишив нерозгадані сліди на нашій Землі?

— Ну! — Валя торкнулася руки Павла. — Ти чув, про що я питала?

Дивачка! Хіба він може не слухати, коли вона говорить? Чув. Але чи так просто про все розповісти, коли тобі самому ще багато що невідомо і незрозуміло?..

— Просто не знаю, з чого почати, двома словами тут не розповіси.

— А нам поспішати нікуди, — Вітя сів на лавку.

— Дітям спати пора! — незадоволено сказала Валя.

— Ще чого! — Після перемоги на стадіоні Вітя відчував себе майже рівнею сестрі і зручніше всівся на лавці.

Павло підморгнув Валі: мовляв, хлопчисько, не розуміє. А сам навіть зрадів. Він не хотів залишитися з Валею віч-на-віч, знав, що наодинці з нею неминуче виникнуть питання про майбутню поїздку, а відповідати на них поки що не можна. Він міг просторікувати зараз на загальні теми. То чом би Віті не послухати його?

Павло був людиною з тією фантазією, яка допомагає узагальнювати явища, аналізувати факти повно і глибоко і, врешті-решт, приводить до наукових відкриттів. Природно, що його не могла не зацікавити гіпотеза про космічних гостей Землі. А зараз у нього до всього з’явилася ще й зацікавленість космонавта.

Питання Валі принесло Павлові полегкості. Нарешті він зможе поділитися своїми, хоча ще і невизначеними думками:

— Можливо, це звучить безглуздо у наш час, але ми, люди, які навчилися будувати складні машини, розкрили численні таємниці природи, не можемо пояснити деяких зовсім простих явищ… Ці явища здавалися ще незрозумілішими людям п’ятдесятих років минулого століття. Ось і придумали вони фантастичні гіпотези про гостей з космосу. Гіпотези ці були сміливі до неймовірності і ґрунтувалися більше на припущеннях, аніж на науковій основі. Звичайно, критикувати їх було легко, тому що вони просто не витримували критики. Це і дало можливість швидко їх поховати. А мені вони чимось сподобалися. Ось послухайте і скажіть, як ви це розумієте?

У горах Антилівану знаходиться відома Баальбекська веранда. Скоріше, це не веранда, а майданчик на декілька квадратних кілометрів. Він викладений величезними гладко обтесаними кам’яними плитами. Саме по собі це не дивно. Стародавні єгиптяни без допомоги баштових кранів споруджували піраміду Хеопса, яка донині вважається одним з семи чудес світу. Але Баальбек дивує. Він будувався набагато раніше, і якщо в пірамідах плити важать по дві-три тонни, то там — до двох тисяч тонн кожна.

Жоден історик не сказав поки що, коли саме побудована Баальбекська веранда і з якою метою. Люди знають її з того часу, відколи пам’ятають себе. І тут напрошуються питання: чи могли побудувати наші далекі предки таке технічно довершене диво, та і навіщо? Адже вони, як відомо, були людьми практичними і самі навряд чи будували б таку махіну, бо потреби в ній не було. Тож подумайте, чи не варто зробити інший висновок? А що, як це був стартовий майданчик космічного корабля, що прилітав на нашу Землю?

І в Болівії були знайдені не менш цікаві стародавні пам’ятки. Біля витоків Амазонки, недалеко від села Тіагуанако, в Андах знаходиться озеро Тітікака. На його березі знайдено залишки великого міста. Будинки, храми, укріплення зроблені з великих каменів і блоків, які важать десятки тонн. Але місто знаходиться на висоті чотирьох тисяч метрів. Яким чином доставлялися туди будівельні матеріали? Вони відрізняються від тих, що є поряд. Легенда інків розповідає, що будували місто білі бородаті люди і що вони втекли потім під час паводку на човнах. Ці бородаті люди більше вже не поверталися в своє недобудоване місто.

— Здорово! — Вітя не відводив від Павла захопленого погляду.

А Валя сиділа на лавці і задумливо креслила носаком черевичка по піску.

— Але і це ще не все, — продовжував Павло. — Є інша легенда. Хоча, швидше, це наукова теорія. Геологи вважають, що декілька сотень тисяч років тому озеро Тітікака було морською затокою. Залишки міста на його берегах — це залишки морського порту. Серед них — руїни циклопічних споруд. Але «Ворота Сонця» в храмі Колососава вціліли. На них збереглися ієрогліфи, які в 1949 році вдалося розшифрувати. Вони є найстародавнішим календарем на Землі. Рік його, проте, не схожий на земний: має всього 290 днів — десять місяців по 24 дні і два по 25. Ми знаємо, скільки варіантів календаря перебрали наші предки, перш ніж зупинилися на сучасному. Рік у них також у свій час був меншим, аніж наш сучасний. Проте предки у той час не володіли довершеною наукою і технікою, не вміли створювати такі споруди. Значить, ті, кому належав календар на «Воротах Сонця», не могли помилятися. Хто вони? Пришельці з планети, де рік має 290 днів? А можливо, це не річний, а місячний календар? Ще в шістдесятих роках, досліджуючи за допомогою радіотелескопів Венеру, наші учені висунули припущення, що ця планета обертається навколо своєї осі трохи менше ніж за десять земних діб. Венеріанський місяць, таким чином, має приблизно (або точно) 290 наших днів. То, можливо, це були гості з Венери?

Павло замовк, підсів до Валі. Вона повеселіла, засміялася:

— Раптом звідти хто-небудь зараз на мене дивиться… — І пересмикнула плечима.

— Нічого йому більше робити! — обурився Вітя і звернувся до Павла: — А чим тоді пояснити, що пізніше ніхто до нас не прилітав?

— Пояснити просто, якщо повірити в сам факт. Уяви, що це були пришельці з далекого світу, звідки світло зірок доходить на Землю через багато тисяч років. Навіть якщо вони летітимуть із швидкістю світла, то підрахуй, скільки часу на це знадобиться. А скільки часу мине у нас, поки корабель буде в дорозі? Ти ж знаєш теорію відносності…

Валя подивилася на годинник:

— Зайдімо, Павлику, до нас. Посидимо трохи на прощання.

У затишній вітальні Павло роззирнувся, ніби був тут уперше. Кожна річ в цій кімнаті викликала сум. Щоб дещо розвіятися, Павло сів за рояль. Пробіг пальцями по клавішах. Кімнатою попливла мелодія. Але Павло, мабуть, не помічав, що саме грає.

— «Місячна соната», — сказала Валя. — Бетховен. Сьогодні ти полонений космосом, Павлику.

Павло подивився на Валю, не відразу вловлюючи сенс її слів. А Вітя глянув на сестру:

— Завела — полонений… соната. — Потім, почекавши трохи, запитав: — Павле Костянтиновичу, то, по-вашому, були вони у нас?

Павло перестав грати, обернувся до Віті і сказав:

— Не думаю. Але як хочеться, щоб це була правда!

— А я упевнений — були, — гаряче заговорив Вітя. — Просто люди погано знають поки що історію Землі. А я хоч на Марс, хоч далі куди полетів би, щоб знайти тих космонавтів і зустрітися з людьми інших планет.

— Підрости ще, — засміялася Валя. — Людина поки що думає про політ до Марса, і то як про серйозну проблему.

Павло знову нахилився над клавішами і, беручи акорд, закінчив думку:

— Упевнений, що скоро люди побувають і на Марсі, і навіть далі.

— Чуєш? — Вітя зверхньо подивився на сестру. — Ось почекай, закінчу школу — піду в училище космонавтів. Я знайду сліди пришельців на інших планетах.

— Хлопчисько, — відмахнулася Валя. Неясна тривога знов охопила її. — А скажи, Павле, навіщо тобі знадобилося ритися в старих підшивках? Це тобі доручили, так?

Павло кивнув головою.

3

Важлива зміна, коли вона відбувається в житті, до певної міри впливає на кожну людину. Іноді вона виводить з рівноваги навіть флегматичних людей. Сильно схвилювала і Павла новина, яку повідомив йому академік Бурмаков. Навряд чи знайшлася б така людина, яка сприйняла б її спокійно. Польоти в космос, хоч і приносили великі успіхи, залишалися все ще дуже складними і часто небезпечними. Людина досягла Місяця, ступила на його поверхню. Але не завжди це обходилося без жертв. Павло добре пам’ятав імена космонавтів, що не повернулися на Землю. Всю ніч перед від’їздом до Москви він ні на хвилину не приліг. Поки не розвиднілось, стояв біля вікна і думав, думав.

Серед учених ходили чутки, що нова експедиція попрямує вже до інших планет.

Відверто кажучи, Павло не вірив цьому. Він знав технічні можливості космічних кораблів і розумів, що відправляти їх на мільйони кілометрів у безмежжя космосу щонайменше ризиковано. Але ж комусь потрібно бути першим з людей, які спробують побувати на Марсі або Венері, навіть при всій небезпеці такої подорожі.

Ні, Павло не боявся. Страх — не те слово, яким можна було визначити його душевний стан. Побувати на іншій планеті! Це не лякало, а вабило. Думка, що можна загинути, навіть не приходила йому в голову, як не приходила, напевно, і тим, хто колись відкривав невідомі материки, шукав спосіб уперше розщепити атомне ядро, першим на кораблі «Восток» летів у космос. Ними керувала любов до науки і прагнення жити. І якщо хтось з них не досягав мети, то не тому, що зупинявся на півдорозі з власної волі. Тих людей з сідла вибивала тільки смерть. Лише вона могла зупинити тепер Павла. Але про смерть Павло не думав: він був молодий, повний сил і енергії. Навіть безсонна ніч з роздумами і переживаннями не залишила більш-менш помітного сліду на його обличчі. Після ванни він, як завжди, став веселим і бадьорим.

Двадцять хвилин у дорозі, і рейсовий літак, на якому знаходився Павло, приземлився в Московському аеропорту. Перестрибуючи відразу через декілька приступок пересувних сходів-трапу, Павло збіг на злітну пластикову доріжку. Вона була гладкою і блищала, мов чорне дзеркало.

Боячись посковзнутися, Павло обережно зробив крок, другий. Ноги не ковзали, і Павло підняв голову, відшукуючи вхід до світлої, цілком зі скла, будівлі аеропорту.

— Павле Костянтиновичу? — Хтось доторкнувся до його ліктя.

Павло озирнувся. Перед ним стояв академік Степан Васильович Бурмаков.

Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Бурмаков подався вперед і міцно обійняв Павла.

У машині Бурмаков розпитував Павла про останні роботи, про Мінськ, де академікові ніяк не вдавалося побувати. Павло відповідав, розуміючи, що це тільки прелюдія. Головна розмова, яка остаточно вирішить його долю, відбудеться, мабуть, пізніше.

Не заїжджаючи до Москви, Бурмаков повернув на дорогу, що вела до академічного наукового містечка. Машина долала більше двохсот кілометрів на годину. Така швидкість була можлива не тільки завдяки потужному двигуну. Машина мчала по прямому шосе, що мало односторонній рух, автоматичні сигнальні знаки. Швидка їзда імпонувала настрою Павла, нетерплячості. Тільки, на жаль, розгледіти щось обабіч дороги не було ніякої змоги.

Півгодини запаморочливих перегонів, і вони опинилися у великому сосновому лісі, де знаходилося містечко. Поїхали тихіше. Нарешті машина підкотила до невеликого білого котеджу.

— Тут житимемо, — показав рукою Бурмаков і зняв темні шоферські окуляри.

Нове житло не дуже сподобалося Павлу, хоча все тут було передбачено, щоб людина відчувала себе зручно. Просторі, повні чистого лісового повітря кімнати, м’які меблі, стелажі і шафи з книгами, радіоприймач, телевізор, телевідеофон. Користуватися всім цим дуже зручно і просто. Не підводячись з крісла або з дивана, можна натиснути відповідну кнопку і послухати передачу, переговорити по телевідеофону з кимось, опустити або підняти штору на вікні, отримати, нарешті, стакан води, чистої або з будь-яким сиропом. Взагалі, зручності, що оточують тут людину, нагадували ті, що повинні бути в каюті космічного корабля. Але чи була потреба завчасно відмовлятися від земного способу життя?

Бурмаков здогадався, що обстановка в котеджі не дуже припала до смаку Павлові, і посміхнувся:

— Думаю, колего, ви з часом належним чином оціните цей комфорт, особливо, коли почнете підготовку до експедиції. А зараз, даруйте, я на якийсь час залишу вас.

Нова обстановка, невідоме майбутнє, вимушене очікування тільки збільшували нетерплячку. Павло вийшов у ліс. Заросла зеленим мохом, давно неходжена стежина вела в гущавину. Гілки чагарника стьобали по обличчю, дряпали руки. А Павло все йшов і йшов і незабаром наткнувся на лісове озеро, з якого витікала крихітна річечка. Біля її витоків стояв курінь, поряд був прив’язаний човен. Павло сів у човен, вставив у кочети весла і раптом пригадав, що два дні тому вони з Валею збиралися провести його тижневу відпустку на Березині. На серці відразу стало важко. Павло виплигнув на берег і, не розбираючи дороги, навпростець рушив до котеджу.

— Занудьгували? — Бурмаков був уже вдома.

Його привітність, співчутливий тон викликали на відвертість, і Павло відповів:

— Скоріше б!

— А прийде час, Павле Костянтиновичу, і ви згадуватимете сьогоднішній день, як один з найкращих.

Павло глянув на Бурмакова. Степан Васильович задумливо перебирав в пальцях листя черемхи, що заглядала у кімнату через відкрите вікно, і, здавалося, в цю хвилину не помічав ні Павла, ані кімнати. Напевно, відчувши німе запитання Павла, він сказав:

— Завтра, можливо, нам не вистачить часу милуватися красою природи. А потім… Потім ми зможемо про неї лише згадувати. І це будуть найприємніші спогади, повірте мені.

Йому можна було повірити. Бурмаков — один з тих космонавтів, які побували в тривалих експедиціях на Місяці.

4

Тиждень, як і передбачав Бурмаков, пролетів, немов один день. З’їздити до Мінська, як Павло планував раніше, не вдалося. Увесь час забирали лікарські обстеження. Обплутаний густою мережею дротів, Павло годинами то лежав нерухомо, то займався гімнастичними вправами, то сидів за столом і робив складні математичні розрахунки. Його поведінка і стан реєструвалися спеціальними приладами і нарешті, мабуть, задовольнили лікарів. Одного разу вони сказали:

— Придатний!

Тепер Павло міг вже вважати себе членом експедиції. Залишилося тільки зустрітися з керівниками Космічного центру. Напередодні зустрічі відбулася нарешті важлива розмова з Бурмаковим. Степан Васильович познайомив Павла з наміченим для їх подорожі маршрутом.

В той час, коли ухвалювалося рішення про нову далеку космічну експедицію, припускали досягти Марса, не роблячи, проте, на ньому посадки. Відомі тоді реактивні двигуни не мали ще достатньої потужності для цього. Корабель, опустившись на Марс, не зміг би відірватися від його поверхні, щоб повернутися назад. Та й пального, потрібного для цього, узяти з собою в достатній кількості було неможливо.

— Витративши приблизно три роки, — говорив Бурмаков Павлові, — ми могли б долетіти до Марса або Венери, наших найближчих сусідів. Проте погляньте, що буде, коли ми спробуємо досягти інших планет Сонячної системи. До Юпітера доведеться з такою швидкістю добиратися декілька років, а до Плутона — півстоліття. І стільки ж — назад. Розум людини не може миритися з майже земними темпами пересування в космосі. Учені пропонували ідеї, розробляли проекти космічних кораблів, швидкість яких відповідала б нескінченним відстаням Всесвіту. Згідно з одними теоріями, космічний корабель потрібно було обладнати вітрилом діаметром у декілька сотень метрів. Тиск сонячного світла «надимав» би це вітрило. Зроблене з легкого і міцного матеріалу, воно повинне було розкриватися після того, як корабель за допомогою ракетних двигунів виведений вже на потрібний курс. Інші пропонували використовувати атомну енергію. Але коефіцієнт корисної дії створених атомних двигунів був відносно невеликим. Не вдавалося належним чином використовувати енергію, що звільняється в результаті розпаду атома. Такі двигуни, природно, не можуть задовольняти нас у великій подорожі: і швидкість не та і палива потрібно багато. Тому найперспективнішими слід вважати фотонні ракети…

— І наш корабель матиме фотонний двигун? — загорівся ентузіазмом Павло.

— На жаль, ні. Згідно з законом природи, в кожному грамі речовини зберігається потенційний запас енергії, рівний 28 мільйонам кіловат-годин. У одному грамі — шість годин роботи Братської гідроелектростанції! Якби ми змогли цю енергію добути, вона допомогла б нам створити величезної потужності реактивний струмінь, рівний за швидкістю світлу. Тоді і швидкість ракетного корабля в космічному просторі можна було б довести майже до світлової. Але людина поки що не вміє отримувати цієї, так званої повної енергії.

— А пошуки ведуться?

— Безумовно. І хоча результати пошуків поки що незначні, сам принцип навів нас на цікаву думку. Ви знаєте, що роботи в області великих енергій здавна цікавлять мене. Я віддаю їм майже весь вільний між польотами час. Мене захопила ідея побудувати двигун, який міг би забезпечити швидкість в десятки і сотні тисяч кілометрів на годину. Фотонна ракета — справа майбутнього. А що ще має подібну швидкість розповсюдження?

— Сила тяжіння, гравітація, — сказав Павло.

— І кванти, — додав Бурмаков, — потік частинок у квантовому генераторі, так званому лазері або мазері. Якщо їх перетворити на механічну енергію і надати їм потрібний напрям, то можна створити певну тягову силу. У космосі, куди корабель буде виведений за допомогою звичайних двигунів, її цілком вистачить. Там корабель не має ваги, і, щоб розігнати його, потрібне зовсім незначне механічне зусилля. Ось приблизно такими установками і оснащується наш з вами зореліт. А нові ядерні двигуни дозволять нам, зберігаючи заданий курс, підлітати до планет, астероїдів і, не зважаючи на їх сильне тяжіння, здійснювати там посадки.

Ідея була настільки проста, що Павло не відразу повірив.

— Неймовірно, — сказав він.

— А між тим, факт, — відповів Бурмаков. — Ви пам’ятаєте останній штучний супутник Венери? Так от, увесь шлях від зовнішнього поясу земної атмосфери до своєї заданої орбіти — по кривій більше двохсот сорока мільйонів кілометрів — він летів за допомогою такого двигуна. Це було його випробуванням.

— А й справді. Ми ще тоді дивувалися з швидкості супутника, — пожвавішав Павло. — Значить, наша подорож буде не дуже тривалою?

— Так, — відповів Бурмаков.

— Але при чому тут стара дискусія, матеріали про яку ви звеліли мені прочитати?

— А раптом на Марсі ми зустрінемо щось подібне? Якщо космічні гості були у нас, то вони, можливо, побували і там. Звичайно, на всі ці земні загадки найкраще було б подивитися власними очима, а не обмежуватися читанням газет, але у нас, на жаль, немає на це часу.

— Я дуже радий, Степане Васильовичу, що мені випала честь вирушити в космос разом з вами. — Павло сказав це сердечно і просто.

Бурмаков підвівся з крісла і міцно обняв свого майбутнього супутника.

— І я радий теж. Ми побуваємо на Марсі. Але це тільки початок, пробний політ. У перспективі — зовнішні планети Сонячної системи, найближчі сузір’я, які ви знаєте дуже добре.

То он воно як! Марс — це тільки початок. Ні, Павло ніколи не думав, що в недалекому майбутньому він зможе спостерігати зірки та планети не тільки з Землі, хоч би навіть в найпотужніший телескоп. Він побачить їх зблизька, а можливо, навіть ступить на їх поверхню.

Павло подивився на Бурмакова. Очі хлопця горіли радістю. Бурмаков підійшов, сів поряд.

— Наша подорож буде складною і, безумовно, небезпечною. Вірю, вірю, — зупинив він протестуючий жест Павла, — ви не відступите. Але ще важчими, — продовжував Бурмаков, — будуть польоти у напрямку далеких світів. Для цього знадобляться досвідчені астрольотчики. Тому Космічний центр планує послати з нами ще одну людину, юнака з видатними математичними здібностями, щоб він зараз, в менш напружених умовах, набув досвіду космічних польотів. Звичайно, якщо погодяться батьки, бо навряд чи знайдеться школяр, який би відмовився від такого польоту.

— Степане Васильовичу! — пожвавішав Павло. — Я знаю такого хлопчика. І математик, і чемпіон нашої республіки з легкої атлетики.

— Добре знаєте?

— Добре. Брат моєї… нареченої. — Останнє признання у Павла вирвалося несподівано, і він розгублено подивився на Бурмакова.

Степан Васильович хитрувато примружив очі:

— Матиму на увазі. А зараз поїхали. До Москви. Теж з часом згадувати будемо.

— Я гадав… — Павло не договорив до кінця.

Степан Васильович відразу зрозумів його думку:

— Що я не згадуватиму Землю? Буду. І жаліти буду. Але не летіти не можу. Цей політ — мрія всього мого життя. Звичайно, через якийсь час людина побуває біля далеких зірок, глибше пізнає закони руху матерії, існування органічного або іншого життя. Ті експедиції принесуть людству такі знання, про які ми і мріяти поки не насмілюємося. А втім, нам належить зробити ще один крок на довгому і важкому шляху завоювання космосу…

Цей вечір запам’ятався Павлові на все життя.

5

Для людини будь-якої епохи подорож в космос буде завжди забарвлена романтикою, що межує з мрією. Тому що дуже довго людина не могла вирватися з полону земного тяжіння. Але, мабуть, самі лише космонавти знають, що, окрім романтики, є ще важка праця, яка починається вже з найпершого дня підготовки до польоту.

Першу ніч в академічному містечку Павло, як і напередодні в Мінську, спав погано. Але потім… Потім він засинав, ледь торкнувшись головою подушки.

Будинок, що ховався в березовому гаю дещо збоку від головної дороги, спочатку не привертав уваги Павла. Йому якось і на думку не спадало, що тут він проведе не одну годину, займаючись напруженою і, можливо, трохи одноманітною роботою.

І ось його запросили сюди.

На порозі будинку Павла зустріла жінка в білому медичному халаті.

— Заходьте, — як маленького узяла вона Павла за руку.

Павло слухняно пішов за нею. Жінка підвела його до групи незнайомих людей, що стояли у великій, подібній на цирковий манеж, світлій і несподівано високій для цього приземкуватого будинку залі. Кожен привітався з Павлом за руку, назвавши своє ім’я. Павло з цікавістю роззирнувся.

Посеред зали стояла центрифуга. Напевно, така ж, як і та, на якій колись тренувалися перші космонавти і про яку Павло багато чув і знав. У саму стелю впиралася сталева вісь, від якої розходилися дві стрілоподібні руки-ферми. До однієї була прикріплена противага, до іншої — щось схоже на кабіну пілота в надзвуковому реактивному літаку.

Жінка, яка привела Павла, сказала:

— Здоров’я у вас відмінне. Але для космонавта це ще не все. Він повинен звикнути до тих умов, які, можливо, зустрінуться під час експедиції.

Павла переодягнули, посадили в кабіну, обвили добрим десятком дротів, які тягнулися до численних приладів.

— А руки тримайте ось на цих кнопках, — попросив один з операторів.

«Навіщо?» — запитав Павло поглядом.

— Таким чином перевіряється ваша здатність бути уважним під час перевантажень. Ліву кнопку натискайте, коли ось на цьому табло почнуть спалахувати червоні вогники, — оператор показав на лампочки, прикріплені перед очима Павла. — А праву, навпаки, відпускайте, коли відчуєте себе погано. Тільки не соромтеся, прилади все одно самі нам розкажуть, що з вами відбувається.

У залі згасло світло, коромисло плавно рушило з місця і, набираючи швидкість, понеслося по колу.

Засвічувалися червоні вогники, Павло натискав ліву кнопку, відповідав на питання, а самому згадалося дитинство.

… Старші хлопчаки з їх дитячого будинку, коли підмерзло сусіднє болото, притягнули звідкись звичайне колесо від воза і довгу жердину. Декілька хвилин — і карусель була готова. Він, Павлик, змерз, поки дочекався черги на санчата, прикріплені до кінця жердини. Йому було і весело, і страшно, коли санки поволі рушили з місця. А незабаром вже все навколо злилося в одну смугу, до горла підступив клубок. Щоб не закричати — друзі не пробачили б боягузтва, — він заплющив очі і що було сили вчепився в жердину. Коли його зняли, він переможно посміхнувся і, хитаючись, поплентався в сніговий замет. Сніг був м’яким і холодним. Трохи полежавши в ньому, Павлик побрів додому. Потім він довго боявся підходити до каруселі.

— Як ви? — почув Павло голос оператора.

Він хотів відповісти, що йому добре, і раптом відчув, що тіло починає дерев’яніти. Але все-таки відповів:

— Нормально!

Ще через мить тіло немов налилося свинцем, а груди здавило так, ніби на них наступив слон, спочатку однією ногою, потім другою… До слуху долинуло: «Шість «g». У затьмареному мозку промайнуло: «Ого! Я важу вже чотириста п’ятдесят кілограмів». Він хотів зняти праву руку з рятівної кнопки і не міг. Рука здавалася важкою кам’яною брилою. І раптом все закрутилося, застрибало, полетіло в різні боки. Мелькали різноколірні вогники-сигнали, щось тривожно гриміли навушники, кабіна провалювалася вниз. Павло чекав, коли нарешті він удариться об стінку або стелю…

«Спуск!» — якось підсвідомо промайнуло в голові. Павло з полегшенням зітхнув і винувато поглянув на операторів, лікарів, асистентів. Але ті й не думали дорікати йому. Навпаки, в їх очах було здивування: уперше таке перевантаження може витримати далеко не кожен.

— Ну й серце! — сказав лікар, показуючи Павлові кардіограму, на якій осцилограф викреслив рівні риски, майже такі ж, як і перед тренуванням. — Молодець!

Звідки лікареві було знати про ту карусель!

Заняття на центрифузі незабаром закінчилися. Через деякий час Павло міг вже досить довго витримувати дванадцятиразове перевантаження. Вестибулярний апарат космонавта звик до раптових змін ваги і положення тіла.

А попереду Павла чекало куди серйозніше випробування. Одного разу його привезли в приміщення, де знаходився макет кабіни космічного корабля.

На Землі у людини звичний розпорядок життя. Вона знаходиться серед друзів і знайомих. А в безмежних просторах космосу? Один або з невеликою групкою таких же, як і він, відірваних від рідної Землі на довгі-довгі місяці, космонавт весь час знаходитиметься під враженням своєї віддаленості від рідної Землі. Воно пригнічуватиме його психіку з кожним днем все сильніше і сильніше. Яку волю повинна мати людина, щоб витримати і перемогти!

Випробування сили волі в макеті-кабіні і чекало на Павла. Спочатку він провів в кабіні декілька годин, потім — добу, потім — тиждень. Сам, без будь-якого заняття, не чуючи жодного звуку. Як це важко — сидіти і нічого не робити, навіть знаючи, що ти тренуєшся і через деякий час знову будеш серед людей.

Особливо важким був тиждень самоти. Три кроки туди, три — назад. Крісло. Ліжко. Невеликий стіл, в шухлядах якого тільки пакети з їжею. У нього був час знову і знову обдумати все своє життя, проаналізувати всі свої вчинки. Єдиного він не дозволяв собі — думати про Валю, а думки про неї якраз і були найбільш хвилюючими, не давали йому спокою.

До сурдокамери Павло звик тільки на п’яту добу. Допомогла фізика. Без паперу і олівця він став обчислювати рух в космосі найдрібніших атомних частинок, що набули швидкості великих енергій. Це була титанічна праця. Скільки разів Павло, забувшись, мацав кишені, сподіваючись знайти олівець і папір, і, не знаходячи, у відчаї скрипів зубами. Він боявся, що забуде тільки-но обчислену складну формулу.

Минув тиждень. Медики не знайшли в психіці якихось істотних відхилень. Павлові дозволили відпочити.

Він повернувся у свій котедж і сів за письмовий стіл, щоб відновити розрахунки, зроблені в кабіні-макеті. Закінчивши роботу, він раптом відчув втому і пішов до лісу.

Був тихий літній вечір. Сутеніло. З озера тягнуло вологою. Павло довго бродив лісом, із задоволенням вдихаючи прохолодне терпке повітря. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.

Він не відразу засвітив світло, а постояв ще біля вікна, милуючись рожевим розливом заграви. Скоро настане час, коли сонце для нього не заходитиме… Незнайомий смуток, велика любов до Землі вперше потривожили душу. Він відвернувся від вікна і помітив на столі записку: «Буду увечері. Зустрічайте гостей. Бурмаков».

Стрілки настінного електричного годинника показували майже одинадцяту ночі. Якщо не порушувати встановлений для тренувань режим, час уже лягати спати. Але ж гості…

Він прислухався, чи не йде Бурмаков, і… не зміг підвестися відразу з крісла. Валя! Чому вона тут?

Вітя, Валя і Бурмаков з Валиною валізкою в руці увійшли до кімнати і зупинилися біля дверей.

— Валя! — тихо покликав він.

— Ось ти де! — щасливо засміялася Валя. — В хованки граєш? — Вона підбігла до Павла і на мить притиснулася до нього. — Досить вже, досить ховатися від мене.

Останні слова трохи спантеличили Павла.

— Ховаюся? — розгубився він.

— Ну звичайно. Спочатку сам потайки від мене зібрався в космос, а зараз і Вітьку за собою тягнеш. — І Валя ніжно обняла брата.

— Пусти, — м’яким баском вимовив хлопець, вириваючись з обіймів.

Це розвеселило Бурмакова. Він став заспокоювати Вітю:

— Жінки завжди, Вікторе, були сентиментальні, потрібно пробачати їм цю слабкість.

— Нічого, скоро ми позбудемося їх опіки. — З незалежним виглядом Вітя зробив крок до столу і відразу забув і про сестру, і про все на світі: перед ним лежала карта неба, на якій пунктиром була прокладена траса космічного корабля.

Валя теж поглянула на стіл, зблідла і, щоб приховати хвилювання, сказала:

— Як тут гарно у вас.

— Дача, Валентино Аркадіївно, — відповів Бурмаков. Потрібно ж було якось підтримувати розмову. — На дачі повинно бути гарно…

Павло підійшов до Валі:

— Я винен тобі все пояснити.

Валя спокійно обернулася до нього:

— Не треба, Павлику. Я все вже знаю і все розумію, все. І давай домовимося: ніколи не говорити один одному про розлуку. Жодного разу, ні за яких обставин.

Павло міцно потис їй руку.

— А я дізналася про все від Степана Васильовича, коли привезла Вітю, — продовжувала Валя. — Степан Васильович зустрічав нас. А втім, я не ображаюся, що відразу не сказали. Напевно, так потрібно було.

— Потрібно, потрібно, — втрутився Вітя, — а сама всю дорогу…

— Вітьку! — ляснула Валя долонею по столу. — Пробачте, але він такий базіка, що все життя вам отруїть в подорожі, повірте мені.

— Дуже добре, — засміявся Бурмаков. — Буде хоч одна балакуча людина серед нас.

— Степане Васильовичу, — звернулася до Бурмакова Валя, — я знаю, що Павло шукав в газетах матеріали про сліди космічних гостей. То, може, ви летите шукати їх на інших планетах?

Бурмаков, здавалося, чекав цього питання. Він узяв зі столу карту неба і повісив на стіну.

— Якийвисновок зробив Павло Костянтинович з тих пошуків, ви знаєте. Я можу додати тільки одне: звичайно, ми летимо на Марс не тому, що на Землі, можливо, побували марсіани або хто інший. Хоча, ви розумієте, хотілося б зустріти розумне життя десь там, — він показав рукою у відкрите вікно, за яким чорніло густо всипане зірками нічне небо. — Але у Павла Костянтиновича з’явилися цікаві думки у зв’язку з цими гіпотезами. Він, наприклад, вважає, що стародавній календар, знайдений у Перу, може відповідати не тільки нашій Венері, але і одній з планет сузір’я Індійця, звідки ми іноді приймаємо незрозумілі радіосигнали. Наш політ дасть можливість познайомитися з іншими планетами, а також відповість на питання: чи зможуть люди нашого часу досягти найближчих сузір’їв, де, як ми припускаємо, є умови для життя, подібні до земних. Упевнений, що Павло Костянтинович і сам ще встигне перевірити свої гіпотези.

Похопившись, що сказав зайве, Бурмаков додав:

— Але я не думаю, що на його частку випаде стільки цікавого. Потрібно ж і іншим подивитися на чужі світи.

Валя зрозуміла і пожартувала:

— Тільки прошу вас, Степане Васильовичу, не відхиляйтеся від головного напрямку в польоті, бо не встигнете повернутися…

— Справді, чого це я, — сконфузився Бурмаков. — Ось туди, до Марса, ми і попрямуємо. Вилетимо в листопаді. Це пов’язано не тільки з тим, що Марс буде тоді ближче до Землі. Восени навколо нашої планети блукає менше метеоритів. Чому саме перша мета польоту — Марс? Просто дуже багато загадок загадав нам Марс. Пам’ятаєте, яка думка висловлена була свого часу про його супутники Фобос і Деймос? Що вони — штучні. Ви гадаєте, мені не кортить, щоб це було правдою? Я також хочу, щоб штучними були канали і моря. Але як воно там насправді — хтозна. Злітаємо, подивимося і про все розповімо вам, Валентино Аркадіївно. Вірите?

— Вірю, — задумливо відказала Валя. — Хіба можна жити без віри?

6

Настала осінь. Одного разу Павло прокинувся і не впізнав своє житло. Завжди світла і простора кімната цього разу здавалася підземеллям. Навіть стеля неначе опустилася нижче. Небо за вікном було затягнуте важкими хмарами. Вони повзли низько, повільно, кидаючи похмурі тіні на землю.

Павло піднявся, але не відчув звичайної бадьорості: тіло звикло вже до напружених тренувань, а попереду знову був вільний день: основна підготовка до відльоту закінчилася.

Знехотя Павло став робити зарядку, обдумуючи, чим би зайнятися. Можна було б побувати в Мінську. Він з радістю злітав би туди, але невідомо було, коли покличуть виїжджати на космодром.

У двері постукали.

Увійшов Бурмаков.

— Таке самопочуття, ніби цілу добу проспав, — поскаржився Павло.

Бурмаков співчутливо похитав головою.

— Скоріше б вже дали якусь роботу, Степане Васильовичу, а то зовсім розледачію.

Бурмаков хитрувато примружився:

— За годину їдемо на космодром.

— Ура-а-а! — закричав, вбігаючи в кімнату, Вітя.

Мабуть він чув, про що тут говорили.

Бурмаков спіймав Вітю, посадив поряд з собою на диван.

— Наш корабель споруджений. Сьогодні почнемо його приймати.

— А це довго? — Віті не терпілося чимскоріше вирушити в політ.

— Майже місяць.

— Місяць? — розчарувався Вітя.

— А ти що думав? Ось побачиш, як і чим наш корабель оснащений, — зрозумієш, що це не так вже і багато. Нам всю техніку потрібно не тільки перевірити і прийняти. Ми повинні вивчити її, щоб ніяка випадковість в дорозі не застала нас зненацька.

… Швидкісний висотний ракетоплан ліг на крутий віраж. Потім зробив ще один і почав стрімко знижуватися з двадцятикілометрової висоти. Притиснуті до спинок крісел, Павло і Вітя шукали очима землю. Десь там, схований хмарами, лежав космодром. Який він?

Прорвавши хмари, ракетоплан пірнув до посадочної смуги.

— Тут? — Вітя сподівався побачити велике місто, величні ангари ракетопланів, броньовані бункери спостерігачів.

Але навколо було рівне поле.

— Ех ти, романтик… — Бурмаков ласкаво поплескав Вітю по плечу. — Найголовніше знаходиться під землею. І корабель там. У закритому приміщенні з постійною температурою надійніше було вести збірку і монтаж, оскільки робота ця вимагає дуже високої точності.

Але Вітю це не особливо втішило. Звідси у Всесвіт вирушить перший корабель, а хто побачить його в ту урочисту хвилину!..

Коли на посадочному майданчику їх зустріла велика група людей, що невідомо звідки з’явилися, Бурмаков підморгнув Віті.

— Ну як? Пустеля?

Машина повезла їх у степ. Коли зупинилися, густий бас Бурмакова прозвучав по-молодому дзвінко:

— Приїхали!

У Павла і Віті від хвилювання сильніше забилося серце: десь тут повинен бути корабель, який понесе їх в космос.

Зробивши декілька кроків, вони зупинилися біля невеликої споруди із золотистим шпилем.

— Сюди, — показав на вхід начальник космодрому і запросив всіх зайти до ліфта.

Секунда, і кабіна ліфта опинилася у величезній залі, залитій рівним спокійним світлом.

Його не можна було не помітити відразу. Красень, величний і строгий, він, здавалося, чекає тільки команди, щоб зробити свій гігантський стрибок в зоряний простір.

Павло і Вітя стояли, приголомшені видовищем. Ось він, їх корабель, притулок на довгі місяці в холодному космосі.

Бурмаков, який тут бував раніше, теж відчув, що і для нього політ уже не план, а реальність, і з цієї хвилини немає, не буде у нього ближчих друзів, ніж Павло і Вітя. Схвильований Степан Васильович підійшов до них, обняв за плечі і довго не зводив очей з корабля, що сяяв холодним сріблом.

Хтось з присутніх навів на космонавтів фотоапарат. Пізніше, після відльоту корабля, цей знімок облетів всі газети світу. А поки що на людей чекала робота.

— Ходімо, товариші, займемося ділом, — зовсім буденно сказав начальник космодрому.

Скоро Павло зрозумів, що двадцять чотири години на добу — це зовсім небагато. Йому потрібно було не тільки вивчати будову корабля, але і придивлятися до кожного вузла критично, уявляти його під час польоту, у дії. Коли Павло нарікав, що для нього доби замало, Бурмаков жартував:

— Потерпіть трішки. Знайдемо вам планету, де доба буде — сорок годин.

Як не дивно, подібні жарти заспокоювали, і Павло зі ще більшою впертістю брався до роботи, іноді лише не розуміючи, звідки беруться сили у Віті, щоб нарівні з ним лазити по трапах, перевіряти схеми, порпатися в з’єднаннях тисяч проводів.

Щоправда, від Віті не вимагалося таких знань, як від його старших товаришів, але хлопець був сповнений нетерплячки прискорити годину відльоту. І навіть в рідкісні вільні хвилини відпочинку він не міг мовчати, засипаючи і Павла і Бурмакова безліччю всіляких запитань.

Минали дні. Корабель переставав бути незнайомим, таємничим. Він ставав близьким, зрозумілим і від цього ще привабливішим.

Нарешті настала і та довгождана хвилина, коли головний експерт державної комісії, поставивши свій підпис, подав акт Бурмакову.

Космічний корабель був готовий до відльоту.

7

Космонавти отримали коротку передстартову відпустку. Можна було відпочити, відіспатися за всі дні. Але нікому з них витрачати час на сон не хотілося. Вони їздили в столицю, ходили в театри, гуляли парками і бульварами. Павло сумував за Валею, часто стаючи мовчазним, задумливим. Бурмаков спочатку не заважав йому: хай, мовляв, жива ж людина. Але коли Павло зажурився зовсім, він запросив його погуляти садом.

Вночі мороз підсушив стежини. Під ногами шелестіло жовте листя. Голі дерева стояли мовчазно, самотньо.

— Ніби марсіанське літо, — відзначив Павло.

Бурмаков кивнув головою, проте було видно, що не про це він думає. Пройшовши ще декілька кроків, він заговорив:

— Чомусь я пригадав давню історію. Напевно, перед серйозною справою у людини виникає потреба сколихнути минуле, особливо, коли людина ця старіє… Не сперечайтеся, мені вже сорок п’ять, а для людини моєї професії — це багато. Так от, мені згадалося, як ми готувалися до першого польоту на Місяць. Тоді мені було стільки років, скільки вам зараз, і був я вже одружений. Моя дружина була геологом.

Бурмаков розповідав поволі, часто замислюючись.

— Ми домовилися, що в експедицію вирушимо разом, нам був потрібен геолог. Ви добре знаєте, які тоді були ракети. Перша могла узяти тільки одного пілота. Ним був я. Друга ракета, на якій летіла дружина, повинна була стартувати через два дні. Ми розлучилися, навіть не попрощавшись. Навіщо? Через два дні ми повинні були зустрітися.

Мій політ був вдалим. Опинившись на Місяці, я передав докладне повідомлення на Землю і став розвантажувати ракету. І ось, коли дружина повинна була приєднатися до мене, раптом прийшла радіограма з категоричним наказом повернутися. Я просив, доводив, що мій політ коштував дуже дорого, щоб повертатися, не зробивши нічого, але ніхто не звертав уваги на мої прохання. Я повернувся і в першу мить подумав, що краще б не повертався. Друга ракета, на якій летіла моя Галя, вибухнула і згоріла. Скільки я дорікав собі за те, що дозволив їй летіти! І зараз, коли я вирушаю в космос, мені не вистачає її очей і руки, яка махнула б на прощання…

Павло узяв Бурмакова за руку і мовчки міцно стиснув її. Він пригадав Валю і здогадався, навіщо Бурмаков розповів йому цю трагічну історію. Він тим самим ніби сказав Павлу: яке це щастя, якщо ти знаєш, що тебе чекає дорога і близька людина. Павло хотів подякувати Бурмакову, але не наважився: той ішов спокійний, тихий, напевно, увесь ще в спогадах про той проминулий, незабутній час.

8

Другу половину дня напередодні відльоту космонавти присвятили прощанню з Москвою. Від Красної площі вони пройшли через усе місто до Пантеону Володимира Ілліча Леніна і потім повернулися до музею Космонавтики. Ті, хто залишав Землю, завжди складали данину пошани своїм попередникам, життя багатьох з яких стало історією.

На узвишші, на околиці Великої Москви, десять років тому з’явилася будівля музею. Вона зовсім не нагадувала космічний корабель, як це пропонувалося авторами багатьох проектів. Архітектура її була строгою, сповненою математичної логіки. Правильні геометричні ансамблі створювали враження чогось неземного, і це найкраще відповідало призначенню будівлі.

З хвилюванням увійшли вони в музей Космонавтики, в просторих залах якого знаходяться багатющі експонати, що розповідають про шлях, пройдений людством в завоюванні космосу.

Наша країна — батьківщина астронавтики. Тому все, що стосується завоювання людиною неба, спочатку виходило від нас. Перший літак Олександра Федоровича Можайського, моделі якого він демонстрував в 1876 році і який в 1882 році піднявся в повітря. Перше креслення першої ракети, призначеної служити двигуном літального апарату, створене непохитним революціонером Миколою Івановичем Кибальчичем в казематі Петропавловської фортеці за декілька днів до страти в березні 1881 року. Геніальні праці Костянтина Едуардовича Ціолковського, що розробив теорію космічного польоту…

Наукові подвиги цих великих людей не були марними. Четвертого жовтня 1957 року в небо був запущений перший, саме радянський штучний супутник Землі. Другий супутник з живою істотою — собакою на борту — вийшов на орбіту менш ніж через місяць — третього листопада. П’ятнадцятого травня 1958 року в космічний простір навколо Землі вилетів третій радянський супутник. Їх було запущено багато, великих, досконалих, чудово обладнаних. Вони викликали захоплення всього світу і заздрість наших недругів. Слово «супутник» стало тоді міжнародним.

Але все це було тільки прелюдією до головного. Нова Космічна ера на Землі почалася 12 квітня 1961 року. Цього дня радянський пілот Юрій Олексійович Гагарін здійснив одвічну мрію людей: на радянському космічному кораблі «Восток» він піднявся на трьохсоткілометрову висоту і облетів земну кулю. Багато хто після нього побував в космосі, але той політ не забувся — він був першим.

Принишклі, навіть не думаючи, що і їх імена завтра будуть поряд з іменами інших героїв космосу, Павло і Вітя оглядали один стенд за другим.

Бурмаков не ходив з ними. Він одразу попрямував у той зал, де були зібрані матеріали про завоювання Місяця. Там знаходилися і документи, що розповідаюли про життя і смерть його дружини. Відвідини цього залу стали у нього звичкою. Він зазвичай приходив сюди перед кожним польотом в космос.

Щоб не заважати йому, Павло і Вітя зупинилися біля стенду Гагаріна. Так, нелегко бути першим в новому, незвіданому. Можливо, тому так цікавило їх все у польоті Гагаріна. І те, що він думав, коли сідав у кабіну, і як відчував себе, коли піднявся в космос, і з якими думками йшов на посадку, відповідав на вітання, поздоровлення. Але найбільше схвилювали слова листа, написаного першим космонавтом перед відльотом:

«Через декілька хвилин могутній космічний корабель понесе мене в далекі простори Всесвіту. Що можна сказати вам в ці останні хвилини перед стартом? Все моє життя здається мені зараз однією чудовою миттю… Я відчув велике щастя. Бути першим в космосі, вступити в небувалий поєдинок з природою — чи можна мріяти про більше?.. Але я подумав і про ту величезну відповідальність, яка покладена на мене. Першим зробити те, про що мріяли покоління людей… Це відповідальність перед всім радянським народом, перед всім людством, перед його сьогоденням і майбутнім… Я зроблю все, що зможу, для виконання завдання Комуністичної партії і радянського народу».

Так писав Юрій Гагарін. Але так — Павло міг чесно сказати собі про це — міг би написати і він. І, звичайно, Бурмаков і Вітя. Це не тільки їх політ — це політ представників людства, радянських людей, що не пошкодували ні сил, ні засобів для спорядження космічного міжпланетного корабля.

Схвильовані, повні рішучості з честю виконати завдання Батьківщини, поверталися космонавти в цей вечір на підмосковну дачу.

9

Всі радіостанції світу передали повідомлення Всесоюзного Космічного центру: «21 листопада о 16 годині стартує перший радянський міжпланетний корабель «Набат»».

Неймовірне збулося! Людина прямувала в далекий шлях до інших планет.

На стартовому полі космодрому було тихо. Проводжати космонавтів приїхали члени урядового комітету, учені, рідні і близькі космонавтів. Зовні спокійні, урочисті, вони в ці останні хвилини намагалися добрим словом, жартом підбадьорити тих, кого не побачать довгі місяці, кому зустрінуться в дорозі важкі випробування.

Павло був з Вітею. Даючи Віті різні поради, корисні в повсякденному житті і непотрібні в космосі, Валя тільки зрідка кидала погляди на Павла, і він був вдячний їй за це. Він хотів багато що сказати дівчині, і в інших обставинах сказав би обов’язково. А зараз не міг. Та й навіщо? Він щасливіший від Бурмакова, хоч і трохи сумний. Він подивився в той бік, де стояв Бурмаков. Оточений натовпом відомих учених, багатьох з яких Павло знав тільки з портретів, Бурмаков зовсім не виглядав нещасним. Навпаки, він здавався щасливішим за тих, хто залишався на Землі.

Час минав. Репродуктори повідомили: «15 година 30 хвилин, час прощатися». Потім знову невблаганний металевий голос оголосив: «До старту залишилося п’ятнадцять хвилин».

Троє космонавтів відокремилися від натовпу, за традицією піднялися на підвищення, хвилину постояли там, далекі вже в думках від всього, що відбувалося поряд.

З напутливим словом виступив голова Космічного центру. Павло помітив Валині очі, повні зліз, і її руку, підняту на прощання. Він помахав у відповідь. Ще мить, і вони вже тільки утрьох — Бурмаков, Павло і Вітя — попрямували до корабля. Металевий голос залишився десь далеко позаду, попереджаючи присутніх не наближатися до стартового майданчика.

Павло побачив прикріплені до корабля ракети. Вони повинні були вивести «Набат» за межі атмосфери. Схвильований урочистістю моменту, він увійшов у люк корабля, механічно, ніби робив це щодня, перевірив показання приладів, опустився в рубці у своє крісло. І раптом відразу повернулася ясність думки. Земля і те, що там залишилося, віддалилися. Тут життя йшло своїм ладом. Павло натиснув кнопку, і прозорий запобіжний антигравітаційний ковпак, який повинен був зменшити дію сили прискорення, опустився над кріслом. Його товариші встигли це зробити раніше. До старту залишалося тридцять секунд. Павло поглянув на екран телевізора, що показував підземну залу космодрому, де зібралися всі, хто проводжав їх, хотів знайти Валю в натовпі, але не встиг. Пролунав глухий гул, на телеекрані замигтіли блискавки. Неприємний тягар притиснув Павла до пружної поверхні крісла. А коли на екрані посвітлішало, поле космодрому виглядало на ньому маленькою крапкою.

Бурмаков звільнився від запобіжного ковпака, підійшов до пульта управління, покликав до себе Павла і Вітю. Численні прилади мерехтіли червоними, синіми, зеленими лампочками, гуділи, наспівуючи свою нескінченну і лише їм зрозумілу пісню.

— Вітю, — наказав Бурмаков, — відкрий бічні ілюмінатори.

Хлопець повернув чорний важіль, і яскраве сонячне світло залило рубку.

— Земля! Дивіться, Земля! — закричав Вітя, вдивляючись в ілюмінатор.

Земля, оповита хмарами, голубіла в чорній безодні неба праворуч від корабля. Десь там, на невиразно видимому звідси материку Європи, знаходилася Москва. Трохи далі космодром, де ще стояли їх друзі, рідні, близькі. Вони чекали повідомлення з ракети. Бурмаков подивився на земний годинник, що висів поряд з астрономічним. З моменту старту минуло п’ятнадцять хвилин. Корабель уже виведений на тимчасову орбіту навколо Землі. Час подавати про себе звістку. Степан Васильович увімкнув телевізор прямого зв’язку. Матовий екран ожив, промайнули контури зали, космодрому і нарешті на ньому з’явилося обличчя голови Космічного центру.

— Вітаю з вдалим стартом! — сказав він. — Як почуваєте себе?

— Нормально, — лаконічно відповів Бурмаков.

Решту за нього передали прилади, які відзначали їх поведінку після старту і в перші хвилини підйому.

Голова задоволено кивнув. Зображення попливло, на екрані крупним планом з’явилися обличчя тих, хто знаходився в залі. Це було традиційне останнє прощання. Потім знову з’явився голова. Підвівши руку, він урочисто сказав:

— Вам час виходити на курс. Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!

Невидимий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу. Бурмаков, Павло і Вітя встали і обернулися до ілюмінатора, в якому було видно Землю.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1 З щоденника Віті Осадчого

25 листопада

Іноді я забуваю, що знаходжуся не на Землі, а на кораблі в космосі. Як тут добре, як продумана кожна дрібниця! Ось я зараз сиджу в невеликому кабінеті-бібліотеці. Це — затишна каюта із столом, шафами і полицями уздовж стін. Можна читати, писати (що і роблю), і ніхто й ніколи тобі не перешкодить. Степан Васильович і Павло Костянтинович не знають про мій щоденник. Не кажу їм не тому, що хочу від них що-небудь приховати. Ні. Але раптом вони подумають, що мені захотілося додому, і стануть жаліти: навіщо брали мене з собою. А я дуже не хочу, щоб ці люди, кращих за яких я ще в своєму житті не зустрічав, подумали про мене погано. Їм вистачає турбот і без мене, тож хай мій щоденник буде поки що для них таємницею.

Ну, от і все. Головне сказано, можна записувати свої враження. Почну з того, як по телевізіофону попрощалися з Землею. Це була така мить, що у мене навіть гіркий клубок до горла підступив. Здавалося, ось-ось заплачу. Але добре, що втримався, було б дуже соромно. А так, здається, ні С. В., ні П. К. не помітили цієї моєї слабкості. Я вважаю, що її не можна пробачити справжньому космонавтові, хоча, мабуть, і їм було тоді не дуже весело.

Через цю свою слабкість я мало не прогавив хвилину, коли наш корабель ліг на курс до Марса. Було це до образливого буденно. Спочатку здалося, що руки і ноги ніби свинцем налилися, як під час вправи на центрифузі. С. В. узяв мене за чуприну, немов я маленький хлопчик, і сказав заспокійливо:

— Десять хвилин невеликого прискорення.

А я і сам розумів, що це виникла підвищена сила тяжіння через увімкнення ядерних двигунів. Поглянувши в ілюмінатор, я побачив, що Земля попливла від нас убік, зменшуючись буквально на очах.

До Марса летітимемо з швидкістю сімдесят тисяч кілометрів на годину, і наша подорож триватиме два з половиною місяці. Я поцікавився, чом би нам не збільшити швидкість, адже наші двигуни дозволяють це. Мені пояснили, що Марс у цей час знаходиться в найближчій точці від Землі, на відстані по прямій приблизно в шістдесят мільйонів кілометрів. Якщо ми розженемо корабель до більшої швидкості, то у нас не буде часу для поступового гальмування. «Набат», чого доброго, ще пролетить мимо планети.

Слід сказати, що С. В. І П. К. поки не втручаються в роботу механізмів корабля. Ними управляє автопілот — з вигляду невелика скринька, усередині якої знаходиться компактна обчислювальна машина. У нас їх чотири. Вони працюють одночасно, контролюючи одна одну. П. К. розповідав мені, що перші електронно-обчислювальні машини були дуже складні і громіздкі. Якби тоді була створена машина такої потужності, як наші, то вона мала б дуже складну схему і більше сотні тисяч електронних ламп, які, як відомо, часто виходили з ладу. Звичайно, на такий обчислювач у польоті, на кшталт нашого, сподіватися годі. Тому зараз обчислювальні пристосування для космічних кораблів цілком збирають з керамічних пластинок, на які методом друкарського монтажу нанесені вузли схем. Замість електронних ламп поставлені кристали напівпровідників. Енергії для живлення цих машин потрібно небагато. Одна сонячна батерея дає її досить. А їх на кораблі знаходиться більше десятка. Коли ж ми віддалимося від Сонця, електроенергія стане поступати від уранових батерей.

Словом, наш корабель ведуть автомати. Тут може виникнути питання: а що тоді робить черговий пілот? О, у нього теж обов’язків вистачає. Над центральним пультом управління встановлений екран. На ньому завжди світиться та частина неба, де ми в цю мить знаходимося. Серед зірок відкладається наша траса, що біжить за мініатюрним космічним корабликом — копією нашого. Час від часу черговий перевіряє, чи правильний курс. А якщо треба відхилитися, доручає машинам обчислити новий.

Але головне заняття чергового — спостереження. З ілюмінатора корабля Всесвіт виглядає зовсім інакше, ніж із Землі. Тому і П. К. І С. В. весь час біля приладів. Обидва вони дуже цікавляться астрономією. Шкодую, що поки нічим не можу допомогти їм. Не вмію. Вчитимуся!

Для мене, між іншим, була складена спеціальна навчальна програма ще перед стартом. Потрібно обов’язково виконати її. Підручників тут вистачає. Всі полиці в бібліотеці заставлені. Правда, це не такі книги, якими ми звикли користуватися на Землі. Простягнеш руку до одної з шухляд, і у тебе маленька коробочка, разів у два менша, ніж з-під сірників. Відкриваєш — маленький кристал. Навіть у лупу на ньому нічого незвичайного не помітиш. Проте якщо вставити кристал в електронний мікрознімач звуків, то можна почути або на спеціальному екрані побачити текст книги, концерт, кіно, спектакль. За допомогою цих кристалів я можу прослухати лекцію, отримати наукову або технічну довідку, яка може мені знадобитися під час навчання або пізніше, за роботою. Здорово!

Небо мені не дуже подобається. Воно чорне-чорне, а на ньому — яскраві, нерухомі зірки, ніби намальовані. Ось якби ми були близько до них або висадилися поряд, тоді інша справа, а дивитися просто так — здається, дарма час марнувати.

Головну частину корабля займають склади пального для атомних двигунів. Воно надійно ізольоване від відсіків, де зберігаються запаси концентрованих продуктів харчування, води, рідкого кисню. Є ще і спеціальні елінги, в яких знаходяться допоміжні машини і пристрої. Вони нам знадобляться, коли ми висадимося на Марсі. Господарські приміщення розмістилися в центральній і задній частинах корабля. Передня ж, значно менша за площею, призначена для житла і систем управління. Спимо ми всі в одній каюті. Є у нас гімнастичний зал, проте С. В. все одно примушує нас під час зарядки бігати по трапах, що тягнуться майже уздовж всього «Набата». Працюємо ми або в бібліотеці, або в ходовій рубці біля автоматів.

Якось на третій день після старту я вправлявся на п’ятій, запасній, обчислювальній машині, намагаючись самостійно вирахувати, чи не перетнеться орбіта блукаючого астероїда Гермес з трасою нашого «Набата». Розв’язавши цю задачу, я захотів обчислити, на скільки часу нам вистачить запасу кисню. Відверто кажучи, зробивши розрахунки, я розгубився. Виходило, що всього на півроку. Я показав відповіді машини С. В. Він посміхнувся:

— Давай разом перевіримо.

Ми задали машині нову програму, в якій поставили питання так: «На який час в наших умовах вистачить наявних запасів кисню». Відповідь отримана вмить: «На рік, не враховуючи хлорели».

— Ти брав тільки те, що ми маємо. А машина «пригадала» ще дещо. Повітря, яке ми видихаємо, очищається від вуглекислого газу двома способами. Перший — механічний, регенерація. До речі, за допомогою складних процесів регенерації ми відновлюємо і воду. І другий — хлорела, зелена одноклітинна водорость, кілограм якої дає в добу десять кубометрів кисню — в чотири рази більше, ніж потрібно одній людині. Це джерело у нас практично невичерпне. Але автомат «не знає», скільки проживе хлорела, і тому не враховує її.

Дійсно, як це я забув про оранжерею, де ми вирощуємо хлорелу! Вона йде нам в їжу, використовується на корм для нашої кролівничої ферми. Так, і така у нас є. Ніколи раніше не думав, що в космосі у нас буде свіже м’ясо!

Автомати стежать за чистотою повітря, станом нашого здоров’я, можуть вибрати кожному з нас меню на сніданок, обід, вечерю, враховуючи не стільки бажання, скільки потреба організму. Навіть, якщо попросиш, порадять, чим тобі найкраще зайнятися в цю мить.

Якось мені захотілося дати машині саме таке завдання. Вдягнув на руку спеціальний браслет, в який вмонтовані прилади, що визначають самопочуття людини. Всі дані за допомогою С. В. переклав мовою цифр. І ось з динаміка приємний голос, зовсім такий, як у лікаря в академічному містечку, порадив: «Подивіться пригодницький фільм».

С. В. голосно засміявся. А через хвилину прийшла моя черга сміятися. Йому машина наказала прогулятися по високогірній дорозі. У наших умовах — це верхні трапи, де вмикається установка, що іонізує повітря.

— Так, вочевидь, перепрацювався, — винувато промовив С. В.

Ось які у нас рахункові машини!

Утім, чого це раптом заблимала лампочка?

А-а, вона нагадує, що я засидівся тут.

Ось іще одна якість автомата — справжня нянька. Нічого не вдієш, треба слухатися.

26 листопада

Яке все-таки диво ці наші автомати! Від якої біди нас врятували! Але — по порядку.

С. В. був біля пульта. П. К. займався зі мною астрономією. Ми якраз спостерігали Венеру, намагаючись за допомогою телескопа проникнути крізь густий шар хмар, що оточують планету. Венера — дуже таємнича планета і разом з тим багато в чому схожа на нашу Землю. І я дуже шкодую, що ми прямуємо не до неї. Ще нікому з астрономів не вдалося побачити хоч крихітну частинку її поверхні. Припускають, що Венера розвивається так, як розвивалася Земля, тільки відстає приблизно на п’ятсот мільйонів років. Як багато цікавого ми могли б побачити там! Можливо, не знадобилося б шукати життя на Марсі. Бо він, за твердженням більшості учених, мертвий. Про все це я говорив П. К., як раптом завила сирена. Тривога! Ми, як по команді, поглянули на екран локатора. На його чорній блискучій поверхні засвітилася маленька цятка.

— Метеорит! — спокійно сказав С. В., але так міцно зціпив зуби, що побіліли щелепи.

Цятка росла прямо на очах, перетворюючись на невелику кульку. Сирена вила, наганяючи жах.

— Зіткнемося? — запитав я, прагнучи не думати, що в цьому випадку нам загрожує катастрофа: метеорит був чималенький.

П. К. нічого не відповів, тільки його рука, що лягла мені на плече, сильно притиснула мене до крісла.

Але нічого страшного не трапилося. Кулька на екрані несподівано спалахнула вогненною плямою, і сирена замовкла.

— Чому сигнали тривоги завжди подаються цим мерзенним завиванням? — запитав С. В.

— Щоб не було легковажного ставлення до небезпеки, — відказав П. К.

— Як хочете, — не погодився С. В., — а я заміню сирени чимось приємнішим.

— Моцартовським «Реквіємом»? — засміявся П. К.

— А де метеорит? — Це мене цікавило більше, ніж конструкція сирен.

— Знищений, — сказав С. В. І пояснив: — Вірогідність зустрічі корабля з космічним тілом дуже мала в звичайних умовах. Проте вона існує. Можна її уникнути простим відхиленням від курсу. Це важливо, коли метеорит великий. Але зміна курсу досить копітка справа, тому в помічений метеорит ми просто випустили невеликий атомний заряд. Метеорит згорів. Це було хорошою перевіркою на практиці протиметеоритного захисту корабля.

Ого! З такою технікою не пропадемо!

Кожний з нас знову зайнявся своєю справою.

Все-таки мені здорово пощастило, що я знаходжуся серед таких чудових учених. Здавалося б, наша бібліотека, або, по науковому, фонотека, дасть найповніше роз’яснення на кожне питання, а послухаєш С. В. або П. К. І бачиш, що вони знають навіть більше за неї.

П. К. раптом перестав цікавитися Венерою і несподівано перекинувся на Крабовидну туманність. Він встановив на кораблі антени радіотелескопа і зараз цілими днями слухає сигнали цієї далекої галактики. Гадаю, що це марне заняття. Ну, що з того, якщо дізнаєшся, як йдуть радіохвилі від туманності. Хай цим займаються на Землі. Ми ж можемо в хороших умовах спостерігати Венеру так близько, як нікому ще не вдавалося. Спостерігатиму Венеру сам.

30 листопада

Ніяких результатів спостережень, і моїх і П. К., поки що немає.

1 грудня

Нарешті отримали звістку з Землі — раніше заважало сильне випромінювання сонячної хромосфери, в смугу найбільшої активності якого ми, напевно, потрапили. Земля турбувалася про нашу долю, тому що ми мовчали майже десять діб підряд. Отримавши радіограму, С. В. сказав:

— Поки десять. Адже буде їх набагато більше, таких мовчазних днів…

Нам, мабуть, краще, ніж тим, хто залишився на Землі. Ми знаємо, що живі, що у нас все гаразд і що Земля існує без нас. Вона існуватиме і тоді, коли ми віддалимося за Марс, і наші радіосигнали не зможуть подолати простір і не досягнуть Землі.

— Ми обов’язково повернемося! — це сказав в мікрофон П. К., розмовляючи з Валею.

Через декілька хвилин крізь шум і тріск пролунала ледве чутна відповідь:

— Чекатиму. Чуєш?

П. К. аж засяяв з радості. А нас чомусь цілий день потім переконував, ніби радісно йому тому, що вдалося записати незнайомий сигнал. Дивак. Можна подумати, що я не бачив кольорового фотопортрета Валі, який він ніколи не прибирає з свого робочого столу.

8 грудня

Сьогодні було весело. Вранці крізь сон я чув, що С. В. обіцяв П. К. викликати Землю, щоб передати цікаву новину. Передачі ми ведемо лише в крайньому випадку — кожна вимагає стільки енергії, що її вистачило б нашим двигунам, щоб долетіти до Марса. Значить, новина — важлива. Я швидко вискочив в ходову рубку.

П. К., не відриваючись, дивився в окуляр телескопа і говорив:

— Виразно бачу тверду поверхню. Ніби циклон якоїсь неймовірної сили розігнав багатошарові хмари і відкрив нам материк Венери. Ген вода. Апарат! Плівку!

Справа в тому, що ми не збиралися проводити візуальних спостережень і відключили синхронізовану з телескопом фотоустановку.

Миттєво був зроблений знімок. П. К. віддав плівку С. В.

Командир довго вивчав її і нарешті сказав:

— Схоже на те. Але…

— Що «але»? — образився П. К. І забрав плівку. — Тут добре видно.

— Вітю, — попросив мене С. В., — подай мені, будь ласка, світлофільтр для збільшувача.

Крізь збільшувач, оснащений світлофільтром, ми побачили могутнє завихрення, динамічно схоплене об’єктивом фотоапарата. Але те, що на плівці для ока, озброєного тільки лупою, уявлялося поверхнею, виявилося ще одним шаром хмар, темно-сірих, грозових.

П. К. зніяковів і відійшов від столу. Весь день він відчував себе ніяково, бо ми іноді кепкували з нього. І коли його допекли, сказав:

— Я сам бачив. Апарат не встиг. Упевнений, що ми помилилися, вибираючи маршрут! На Венері є життя. Дуже шкодуватиму, що не я побачу його першим.

Чому не вирушили ми на Венеру?

11 грудня

Вираз «Дайте світлофільтр» прижилося. Якщо хтось з нас висловлює щось неймовірне, йому нагадують: «Дайте світлофільтр».

2

«Набат» летів до Марса. Життя космонавтів після перших днів, трохи невлаштованих через новизну обстановки, пішло нарешті розмірено і нормально.

Венера залишилася далеко обабіч траси корабля, і космонавти перестали спостерігати за нею. Труба головного телескопа «Набата» тепер була націлена на червонувату кульку, що вже яскраво засвітився в чорній безодні неба.

По-різному чекали космонавти зустрічі з Марсом. Павло вважав цю планету мертвою, без ознак високоорганізованого життя. Бурмаков же схилявся до думки, що там навіть є розумні істоти. Можливо, тому Павло майже не дивився в телескоп. Навіщо, якщо все встигне побачити зблизька, навіть руками помацати. А Бурмаков, що б не робив, ні-ні та й загляне в окуляр: а не чи з’явилося там щось нове?

Нового не було. Марс ріс, збільшувався і як і раніше залишався загадковим, ховаючи від людей деталі свого ландшафту.

Але так не могло довго тривати. Вони повинні були нарешті щось помітити. І, як не дивно, першим це «щось» помітив Вітя. Байдужий спочатку до зір, він став незабаром пристрасним прихильником Бурмакова і іноді заступав його біля телескопа

— Бачу! Мерщій фотографуйте! — закричав Вітя.

Бурмаков припав до окуляра, намацав важіль перемикання і натиснув його. Телевізійний екран, сполучений з лінзами телескопа, засвітився. Поволі, ніби на фотопапері, що лежить в проявнику, на ньому стали проступати контури одного з куточків марсіанської поверхні. Ніхто ще ніколи не бачив Марс так близько, не милувався його пейзажем, схожим і не схожим на земний.

На екрані, який став жовто-червоним, прямою лінією пролягла вузенька сірувата стрічка. Щось подібне вони вже спостерігали неодноразово. Але уважно вгледівшись, Павло зрозумів, що вразило Вітю і схвилювало Бурмакова. На сірій стрічці з’являлися і зникали маленькі іскорки. Так могла поблискувати тільки вода на сонці.

— Те-че, — роздільно промовив Павло.

— Ось вам перший доказ. Де є вода, там повинне бути життя.

На знак згоди Павло схилив голову. Бурмаков мав підстави для такого висновку. Марс, що має воду, цілком міг виявитися схожим на Землю.

Витоки каналу, який побачили космонавти, починалися десь в полярній зоні, а сам він закінчувався поблизу екватора, в районі, позначеному на земних картах Марса як озеро Сонця. Бурмаков порівняв карту зі знімками і сказав:

— Цей канал — Нектар. Так його назвав колись Скіапареллі. Старий сам не припускав, що по Нектару насправді тече волога життя — вода.

Космонавти довго ще вивчали озеро Сонця, поки Марс не повернувся пустельним боком. Але нічого більше не помітили. Чи то там дійсно нічого не було, чи то перешкодив той самий фіолетовий шар, що знаходиться в атмосфері над поверхнею планети і заважає спостереженням. Від цього поверхня планети виглядала гладкою і одноманітною. Проте настрій у людей був піднесеним.

— Я впевнений, що суворі умови марсіанського клімату, — говорив Бурмаков, — не є перешкодою для вищих форм життя. Марс — набагато старший від Землі. Шлях його розвитку не обов’язково був таким самим, як і в Землі. Наша планета знаходиться в кращих умовах, оскільки вона ближче до Сонця — наймогутнішого джерела енергії. Марсіанин повинен був постійно боротися за своє існування: і з холодом, і з розрідженістю атмосфери, і з бідністю фауни і флори. Ця боротьба повинна була допомогти йому досягти вищих форм розвитку. Хай марсіани зовсім не схожі на нас, та, врешті-решт, це і найімовірніше. Природа не терпить одноманітності. Але я вірю, що марсіани повинні бути… — Бурмаков зупинився, щоб перевести подих, поглянув на Павла. — Ви не згодні?

— Просто у мене менше упевненості… Можливо, це не вода, хоча навіть її наявність зовсім не категоричне ствердження життя.

— Даремно ви так думаєте. Чим ви можете пояснити, що напрям і прямизна каналів не змінюються впродовж сторіч? Такими їх могли зробити тільки розумні істоти. А чому Фобос і Деймос, або в перекладі з грецької мови — «Страх» і «Жах», поводяться не як природні супутники, а як штучні. Ще на початку століття було помічено, що вони поступово наближаються до своєї планети. — Бурмаков опустився в крісло і тихо додав: — Врешті, це моя мрія — знайти розумне життя поза старенькою Землею.

Павло сердечно сказав:

— Я дуже хочу, щоб вийшло по-вашому. Дуже!

— Розумію. І скажу вам, дорогі друзі, — боюся. Не віриться, що людина нарешті зустрінеться з подібною до себе істотою. Це дуже фантастично і тому здається неймовірним. А у землян пов’язано з Марсом стільки надій!

З того дня Бурмаков неначе став ще строгішим, зібранішим. Він тільки зрідка підходив до телескопа, дивився в нього хвилину-другу і відходив.

«Набат», почавши гальмування, описував велику криву навколо Марса, щоб врешті-решт підійти до нього зовсім близько. Так було вирішено ще тоді, коли складався план експедиції. Важкий корабель недоцільно садовити на планету, тому що для старту з неї потрібно буде витратити досить значну частину запасів пального. Але це зовсім не означало, що люди так і не побувають на Марсі. «Набат» мав невеликі одномісну і двомісну ракети, на яких космонавти могли злітати на поверхню планети і повернутися назад.

Невдовзі настала мить, коли Бурмаков запросив екіпаж в рубку і урочисто проголосив:

— Через вісім діб, 3 лютого об 11 годині за земним часом, вийдемо на свою постійну орбіту навколо Марса. З сьогоднішнього дня вступає в силу наказ номер три: «Дослідження досягнутої планети».

Відповідно до цього наказу про майбутню висадку на Марс космонавти зібрали легкі ракети, всюдихід, знову приміряли космічні костюми, востаннє випробували прилади для досліджень. Все, що потрібно і можна було зробити, було зроблено. Залишалося лише чекати моменту, коли «Набат», що став вже штучним супутником Марса, вийде до озера Сонця.

Рахункові машини швидко обчислили час, коли це відбудеться. У космонавтів в запасі виявилося майже сорок годин. Але перечекати їх було неймовірно важко. Люди не полишали рубку навіть для короткого відпочинку, весь час проводячи біля приладів. Дуже хотілося знати, що чекає їх, перших землян, на цій червоній планеті.

Але минули й ці сорок годин. Автомати увімкнули екран кольорового телевізора, сполученого з телескопом. На екрані червоніла куля Марса, два кружки його супутників і позначалася замкнута крива — шлях космічного корабля.

Бурмаков підвівся.

— Вітаю вас, товариші, з прибуттям на Марс.

Космонавти підбігли до ілюмінаторів. Поверхня чужої планети поволі пропливала під ними, хвилюючи своєю невідомістю, таємничістю. І кожен думав: кому випаде першому залишити затишні каюти «Набата», щоб зробити крок у невідоме?

Ніби відповідаючи на ці думки, Бурмаков м’яко сказав:

— Павле Костянтиновичу, приймайте командування кораблем!

— Степане Васильовичу, дозвольте, краще я, — попросив Павло.

— Ні. Ми не знаємо ще, що нас там чекає. Тому мій обов’язок висадитися першим. До того ж, — сумно посміхнувся Бурмаков, — космос — мій дім.

Павло зрозумів його: все колишнє життя Бурмакова давало йому право на це.

— Мої дорогі! — командир обійняв Павла і Вітю. — Ви також побуваєте на Марсі, якщо перебування там не загрожує небезпекою. Побуваєте ви і в інших місцях. Чи не так?

— Коли вирушите? — запитав Павло.

— Рівно о восьмій за московським часом. Так і передайте на Землю.

Вирушаючи вперше на Марс, Бурмаков не збирався проводити широкі дослідження. У його завдання входило зібрати відомості про атмосферу, рослинність, якщо вона зустрінеться, узяти проби повітря, ґрунту, визначити радіацію і відразу ж повертатися на корабель.

Павло і Вітя дуже сильно турбувалися про свого командира, навіть більше, напевно, ніж він сам. Тільки він, старший і досвідченіший, краще умів давати раду своїм почуттям.

Перш ніж увійти до герметичної камери, що вела до виходу, Бурмаков, вже в космічному костюмі — легкому, пластичному і дуже міцному, сказав:

— Давайте за старим нашим звичаєм посидимо перед дорогою.

На хвилину сіли. Потім підвелися. Бурмаков одягнув на голову гермошолом. Маленький радіопередавач, вмонтований у шолом, працював на однаковій хвилі з корабельною рацією. Це було зроблено для того, щоб екіпаж міг постійно підтримувати з космонавтом прямий зв’язок.

Почувши голос Бурмакова, трохи змінений мікрофоном і динаміком і тому якийсь чужий, Вітя закліпав очима.

— Не журіться, хлопці, — бадьоро говорив командир. — Стежте за мною і пам’ятайте, що наступного разу — ваша черга.

— Скоріше б! — пожвавився Вітя.

— Скоро! — Бурмаков підняв на прощання руку і зник в дезокамері.

Павло з Вітею поспішили в рубку. Декілька хвилин потужні компресори відкачували повітря з перехідної камери. Потім корабель ледь здригнувся, і за ілюмінатором, залишаючи димний слід, промайнула маленька ракета. Крізь шум і тріск долинули ледве чутні слова:

— Я у польоті.

3

Ракета йшла зі швидкістю звичайного реактивного літака. Та це, власне, і був літак, тільки своєрідної конструкції, спеціально пристосований до перельотів в безповітряному просторі. Запасів пального вистачало на декілька десятків тисяч кілометрів.

Коли ракета вийшла на вільний політ і перевантаження зменшилося до мінімуму, Бурмаков роззирнувся. Кабіна пілота з міцних прозорих пластиків дозволяла бачити все, що робиться навколо.Марс був попереду, і, здавалося, його увігнута чаша з кожною миттю все більше і більше оточує ракету. Тільки зверху було видно фіолетувате небо. Ліворуч, над обрієм, повним попелясто-сріблястим кругом виділявся на небі Фобос. Бурмаков поглянув на прилади: сорок тисяч кілометрів. Дав іще завдання приладам, і вони повідомили, що ракета може зустрітися з Фобосом менш ніж за годину. Промайнула думка: досить захотіти, і через якихось шістдесят хвилин одна з найбільш хвилюючих для людей загадок Марса буде розгадана. Навіть заради одного цього варто було летіти сюди. Спокуса змінити курс була такою великою, що Бурмаков навіть заховав руки за спину, щоб мимоволі не вхопитися за штурвал і не спрямувати ракету до супутника. «Дійде і до тебе черга», — прошепотів Бурмаков, проводжаючи очима Фобос, що віддалявся.

— Степане Васильовичу, Степане Васильовичу, що з вами, що з вами?..

Бурмаков не відразу зметикував, чому його викликає стурбований Павло. Давно б пора дати звістку про себе, а він розмріявся, як юнак. Друзі, певно, почули його «розмову» з Фобосом.

— Даруйте, — відповів він, — замислився. Ось погляньте на причину. — На телевізійному екрані корабля з’явилася та сама картина, яку бачив він сам. — Зліва — Фобос. Ось він мало мене й не спокусив.

— Розуміємо, — здогадався Павло. — Фобос майже поряд. — І, не витримавши, сказав: — А раптом він порожнистий?

Очі Бурмакова блиснули з-під окулярів гермошолома, і в динаміку прохрипіло спантеличене: «Гм-м».

Проте жартувати часу не було. Ракета мчала з надзвуковою швидкістю, і на екрані все більш виразно вимальовувалася пустеля, що наближалася. Ні височини, ані низини, ані річки. Тільки пісок. Першу висадку було вирішено зробити саме сюди, де не передбачалося зустріти більш-менш розвинене життя. На зустріч з ним люди хотіли прийти вже озброєними певними знаннями про Марс.

Невдовзі екран стало затягувати туманом.

— Висота тисяча кілометрів, — повідомив Бурмаков по радіо.

Ще через півтори години польоту Бурмаков передав:

— Йду на посадку.

У репродукторі відразу почулися схвильовані вигуки Павла і Віті. Вони вимагали повідомлень, вражень. Бурмаков відповідав коротко: «Потім, потім» — і все уважніже вдивлявся вниз, ледве встигаючи наводити об’єктиви автоматичних кіноапаратів.

З вісімдесятиметрової висоти поверхня Марса виглядала голою і твердою, ніби спеціально зроблений посадочний майданчик. Бурмаков плавно посадив ракету. Легкий поштовх, і вона зупинилася.

Перша людина зробила посадку на Марс! Майже неймовірна, чудова подія, яка, безумовно, вже вразила людство, не викликала у Бурмакова майже ніяких емоцій. Він відчував себе дослідником. А голова дослідника повинна бути ясною, нерви спокійними.

Ракета стала вертикально, оточена молочним туманом, а сам Бурмаков лежав на спині. Увімкнувши механізми, які повертали ракету в горизонтальне положення, він задав роботу приладам. Вони показали, що туман знаходиться тільки навколо ракети і поступово розпливається на всі боки, з деяким відхиленням на північ.

— Дивно… — задумався Бурмаков.

Його почули на кораблі.

— Що трапилося? — запитав Павло.

— Сів у туман. Здається, хвилину тому було чисто, ні хмарки на десятки кілометрів навколо. Звідки він узявся?

— Від ракети, Степане Васильовичу, від ракети! — радісно закричав Павло. — В розрідженій атмосфері завжди так буває. Пригадайте, як ми із Землі спостерігаємо інверсійні сліди висотного польоту реактивного літака.

— Тьху ти, сушу голову, — розсміявся Бурмаков. — Здалося, що марсіани на мене туман напустили. Ну, готуюся до виходу.

— Будьте обережні, — попросив Павло.

Поки Бурмаков збирався, навколо ракети посвітлішало. Але проби марсіанського повітря брати поки що було не можна: у нім знаходилися залишки газів реактивного двигуна. Сидіти склавши руки, чекати? На це не вистачало терпіння. Перевіривши герметичність костюма, Бурмаков відкинув люк і вибрався назовні. Ґрунт під ногами був, мов земний. А ось в тілі відчувалася незвична легкість. Та воно так і повинно бути — тут все у два з половиною рази легше, ніж на Землі. Бурмаков зробив декілька кроків. Ноги почали провалюватися в дрібний пісок, залишаючи на нім відбитки слідів. Колупнувши носаком черевика, Бурмаков відчув під ногами твердий, схожий на камінь ґрунт. Верхній, сипкий шар піску був завтовшки не більше двадцяти п’яти — тридцяти сантиметрів.

Прилади показували, що з півдня дме слабкий вітер. Бурмаков пішов в південному напрямі, щоб подалі від ракети узяти пробу чистого повітря.

Туман остаточно розсіявся. Стояв марсіанський полудень. На дивовижному, синьо-фіолетовому небі — маленьке, незвичного вигляду тьмяне сонце — якась неправильна куля з короткими і товстими жовтими променями. Його тепло погано відчувалося навіть тут, в екваторіальній зоні. А навколо, скільки сягав погляд, тягнулася мовчазна, плоска, цегляного кольору мертва пустеля.

Бурмакову стало сумно. Хіба про таке він мріяв? Засмучений, він забув, що спеціально вибрав зону великих пустель, що вже одне те, що він знаходиться тут, — факт, що граничить з межею людської фантазії. І навіть якщо він не знайде тут більше нічого, то цього, досягнутого і побаченого, цілком досить, щоб пізнати величезну частину природи чужої планети.

Але слід було щось робити. Бурмаков зібрав зразки піску, в декількох місцях відламав шматки кам’яних порід, наповнив повітрям колби і пішов до ракети. Підійшовши до люка, він обернувся. Ті ж нескінченні піски…

З досадою закрив за собою люк.

Незабаром ракета стрімко злетіла вгору.

4

— Гадаю, зневірюватись рано, — заговорив Павло, вислухавши Бурмакова, коли той повернувся на корабель. — Ми самі бачили, що на Марсі є не тільки мертві піски. Шукатимемо.

Бурмаков посміхнувся:

— Ви умовляєте мене, наче я відмовляюся. Я знаю: нас чекають такі цікаві знахідки, що навіть уявити їх не вистачить фантазії. Багато що ми знайдемо. Тільки в одному я якось втратив упевненість: не сподіваюся, що тут є розумне життя. Якби ви побачили цю мертву тужну пустелю!..

— Ви це стверджуєте, навіть не дочекавшись результату аналізів? — показав Вітя на автоматичні лабораторії.

— Так. Але що б вони не показували, слід готуватися до наступних відвідин. Полетимо ми з Вітею.

На шкалі пульта автоматичної лабораторії заблимав зелений вогник. Дослідження було закінчене. Бурмаков зібрав таблиці і діаграми, що виповзали з-під пера осцилографів, і розклав їх на столі.

— Подивимося і зробимо висновки!

Комусь іншому ці графіки і діаграми з різноколірними прямими і ламаними лініями не сказали б нічого. Бурмаков же читав їх, як звичайну книгу. Через декілька хвилин він відсунув стрічки з результатами досліджень на край столу.

— Ну? — в один голос запитали Павло і Вітя.

— Втішного мало, — сказав Бурмаков і замовк.

— Степане Васильовичу! Не тягніть!

Бурмаков нахмурив брови:

— Атмосфера складається з тих самих компонентів, що й земна. І, уявіть собі, щільніша, ніж ми очікували. Особливості марсіанської атмосфери такі, що вона поглинає сині промені, тоді як земна їх відбиває, тому ми і помилялися у визначенні її щільності.

— Це ж здорово! — зрадів Павло.

— Не дуже, — Бурмаков з сумнівом похитав головою. — Концентрація — приблизно як на п’ятикілометровій висоті над Землею. Кисень і азот в тих пропорціях, що і на Землі, вуглекислого газу — більше вдвічі. Наразі ми не помітили, є мікроби чи ні. Проте, можливо, є і мікроби, і віруси, які важко розглянути іноді і в потужніші мікроскопи, аніж наш. Пісок дещо відрізняється від земного. Швидше за все, він лесового походження. В ньому багато заліза.

— Чому заліза? — запитав Вітя.

Бурмаков пояснив:

— Мабуть, мільйони років тому залізо знаходилося глибоко. Але час робив свою справу. Різкі переходи від тепла до холоду, ураганні вітри оголили поклади, і залізо опинилося на поверхні. — І додав: — Це моя думка. Подальші, ретельніші дослідження допоможуть знайти і точнішу відповідь.

— А яка температура на поверхні? — не вгавав Вітя.

— Температура піску — біля плюс 16 градусів за Цельсієм, повітря на метровій висоті — плюс 10. Так показують прилади. Можу доповнити розповідь, так би мовити, власними враженнями! — Бурмаков повеселів: — Земні рекорди Віті тут майже нічого не означають. Ходити, бігати незвичайно легко, навіть на піску. А якби ще гравійну доріжку, у-у-у, показав би я тоді клас! Шкода тільки, костюм зняти не можна. А так хочеться цей пісочок руками помацати, пересипати пальцями…

Тим часом були проявлені фотоплівки, кінострічки. Довго розглядали космонавти незнайомі пейзажі, прагнучи знайти в них схожість із земними і в той же час добре розуміючи, що тут усе своєрідне, все інше. А на столі, немов ілюстрація до знімків, поблискував під скляним ковпаком жовто-червоний марсіанський пісок.

Другу вилазку вирішили зробити ґрунтовнішою. Було намічено досягти озера Сонця, в районі якого вони помітили воду і рослинність, і пробути на Марсі понад добу, щоб дізнатися, які зміни відбуваються там за цей час. У ракету завантажили маленький всюдихід і одномісний літак спеціальної конструкції. Зазвичай він поміщався у валізі. А коли потрібно було летіти, його крила наповнювалися повітрям. Легкий, стійкий, цей літак у високогірних умовах розвивав швидкість до двохсот кілометрів за годину.

Павло спостерігав за зборами. Йому хотілося вирушити разом зі всіма. Але не можна: одна людина повинна завжди залишатися в кораблі. І цим одним міг бути або він, або Бурмаков.

— Хоч розповідайте, що бачите, — просив він, коли Бурмаков і Вітя, вдягнувши космічні костюми, виходили до ракети.

Незабаром ракета була вже над заданим пунктом. Екватор перетнули на мінімальній швидкості — шістсот кілометрів за годину, на висоті восьмисот метрів. Летіти на меншій висоті при такій швидкості над незнайомим марсіанським рельєфом було ризиковано. Під ракетою плив одноманітний пейзаж — жовто-червона пустеля.

— Чи пустеля? — з сумнівом запитав Бурмаков після того, як вони пролетіли вже близько двох тисяч кілометрів.

— Опустимося і на літаку розвідаємо місцевість, — запропонував Вітя.

— Тільки обережно, — затріщав репродуктор.

Це Павло включився в розмову.

— Гаразд, гаразд, — відповів Бурмаков Павлові, не звернувши, проте, уваги на те, що радіоперешкоди в порівнянні з попереднім разом посилилися.

Ракета пішла на посадку. Бурмаков правив майстерно. Вітя відчув тільки слабкий поштовх, а альтиметр, призначений для визначення марсіанської висоти, показував вже нуль. Перш ніж вибратися з ракети, визначили координати, знову узяли проби повітря. Аналізи не показували нічого нового. Навколо стояла мертва тиша.

Зібрати літак було справою декількох хвилин.

— Вітю, залишайся біля ракети, — наказав Бурмаков. — Будь уважний. Як тільки помітиш небезпеку, ховайся. Спостереження веди з ракети. Я повернуся через дві години. Ось напрям мого маршруту. — Бурмаков накреслив на піску пряму лінію.

— А я за цей час всюдихід підготую, — відповів Вітя.

Літак узяв курс на північ. Надівши поверх окулярів гермошолома бінокль, Бурмаков добре бачив, що робиться внизу. Якийсь час пейзаж не змінювався. Потім раптом попереду пісок неначе потемнів. Бурмаков повністю витиснув педаль акселератора, шкодуючи в цю мить, що він на тихохідному літаку, а не на ракеті. А темна смужка все росла, збільшувалася, поки не перетворилася на безмежне поле. Літак пірнув униз, торкнувся колесами поверхні, зупинився. Бурмаков вистрибнув, кинув у відкриту кабіну бінокль і побіг. Під товстими підошвами черевиків було щось м’яке і слизьке, схоже чи то на плісняву, чи то на дрібний мох.

— Вітю! Вітю! — радісно закричав Бурмаков. — Передай на корабель: знайшов першу форму життя.

Мембрани навушників затріщали у відповідь.

— Вітю, ти чуєш, чуєш? — затурбувався Бурмаков.

Навушники тільки шипіли. Бурмаков спрямував антену точно в той бік, де знаходилася ракета. Крізь шум і тріск пробився слабкий голос Віті:

— Погано чую… мене…

Бурмаков обернувся, відшукуючи очима, що б це могло порушити радіозв’язок, і нічого такого не знайшов. Блідо-фіолетове марсіанське небо як і раніше залишалося чистим…

Далі роздумувати було ніколи, і він почав брати проби. Незабаром заплічна кишеня-мішок була повна.

Бурмаков пішов до літака, спорожнив там мішок і спробував ще раз зв’язатися з Вітею. Сигнали від ракети доходили з перебоями. Що було робити? Повертатися, полишивши справу на півдорозі, чи летіти далі? «Врешті-решт, у Віті повинно бути все гаразд, — вирішив він. — Адже він у ракеті. А тут ще може зустрітися багато цікавого».

І полетів далі.

Мох ставав більшим, густішим. Він слався під літаком суцільним покровом. Бурмаков, зменшивши швидкість до мінімуму, опускався зовсім низько, мало не торкаючись колесами поверхні Марса. Мох і мох. Сірий, одноманітний. Ця одноманітність стала нарешті дратувати. Захотілося чимскоріш перестрибнути її. Адже десь там, далі — Бурмаков був майже упевнений в цьому — повинно бути щось інше, нове, можливо, річки, можливо, рослинність, можливо… На шкалі приладів спалахнула червона лампочка. Автомат попереджав, що половину пального витрачено, — потрібно повертатися назад.

Бурмаков розвернув літак і вжахнувся. Там, на півдні, де залишилася ракета, швидко росла яскраво-жовта хмара. Йшла буря. «Так от чому зникають радіохвилі, — промайнула думка. — Ще одна загадка Марса. Буря, пов’язана з електромагнітними вихорами». Бурмаков пошкодував: таке цікаве явище, а тут треба думати не про те, що воно являє, а про порятунок. Подолати стіну піщаного бурану зверху не вдасться: літак не піднімається на таку висоту. Залишається одне: притиснутися до самої поверхні або навіть сісти. Тільки ось де? На піску чи на моху?

Згодом він ніяк не міг пояснити, чому саме вибрав мох. Але як би там не було, це його і врятувало. Буран, який насувався суцільною стіною, дійшовши до краю мохового болота, раптом втратив силу: на літак насувалася біляста імла з дрібних піщинок. Навколо посвітлішало.

Буря стихла, і через мить Бурмаков був уже в повітрі, поспішаючи до ракети.

Радіо заговорило раптово, передавши з півслова стривожені вигуки Павла:

— … відайте, відповідайте!

— Здається, можна і відповісти, — пожартував Бурмаков. — Буря відступила…

— Відступила? — глухо пролунав голос Віті.

— Так. Але де ти?

— Біля ракети.

— А де ракета?

— На місці.

— На місці? Гм. А де ж тоді те місце? Я скоро вимушений буду сісти. Дай пеленг. О, ти, виявляється, тут.

Пеленг показав, що літак знаходиться прямо над ракетою, але її не було видно. Внизу, скільки окинути поглядом, розстилалася марсіанська пустеля. Вийшовши з літака, Бурмаков навіть почухав потилицю: не розумів, що трапилося.

— Міраж, чи що? — запитав він.

— Степане Васильовичу, — почувся голос Віті, — мене засипало. Але я зараз увімкну мотор всюдихода. Дозволяєте?

— Давай. — Бурмаков зрадів: всюдихід був розрахований на те, щоб вибиратися з піщаного полону.

Через деякий час ґрунт під ногами у Бурмакова заворушився, і він мимоволі відступив убік. З вирви, що утворилася, поблискуючи сріблом, виповз всюдихід. Легко розвернувшись, він зупинився біля літака. Вітя вискочив і відразу опинився в обіймах Бурмакова.

— Розкажіть, що трапилося? — наполегливо питав Павло.

— Зараз, Павле Костянтиновичу, зараз. Потерпіть трохи, про все розповімо…

Всі були цілі, все виявилося гаразд, і Бурмаков заспокоївся.

— Так. Вочевидь, вся загадка в невідомих електромагнітних завихреннях. Ви помітили, що сьогодні ми чули один одного дуже погано, тоді як минулого разу радіо працювало бездоганно. Так от, ні ви, ані я не звернули на це уваги. Не знаю, чи є тут взаємозв’язок. Незабаром почався буран. Страшно було, га, Вітю?

— Ні. Наповзло якесь місиво, я навіть не відразу відчув, — вступив у розмову Вітя. — Та й вітру, здається, не було, тому що пісок не сильно бив в стінки всюдихода, а так, шелестів тільки. Але його був багато. Ракету засипало відразу.

— Дивно, — задумався Бурмаков, — мені здавалося, що буря насувається з величезною швидкістю.

— А може, це просто оптичний обман? — висловив думку Павло.

— Ні, вітер був ураганний, я міряв, — відповів Вітя. — Мені здається, справа тут в іншому. На Марсі все легше, ніж на Землі, в два з половиною рази. Тому ми і не відчуваємо ні сильних ударів порошинок, ані тиску вітру.

— Очевидно, ти маєш рацію, Вітю. Молодець, — похвалив його Бурмаков.

— Значить, ці бурани не такі небезпечні, як ми думали раніше?

— Поки що рано робити висновки, Павле Костянтиновичу, — сказав Бурмаков. — Ми не знаємо ні характеру буранів, ні їх сили, ані природи. Ні, краще бути від них якнайдалі, Павле Костянтиновичу. Зараз я вам пошлю радіонаведеним зондом зразки моху, який тут зустрів. А ми покочуємо ще. Робіть там аналізи.

— Охоче, а то занудьгував без роботи.

— Нічого, нічого. Вистачить Марса і на вашу частку.

Поки відкопали ракету, довелося попітніти. Бурмаков вирішив перевести її кудись на моховий покрив, щоб випадково буран не засипав знову. Посадку вирішили зробити на північ від того місця, де Бурмаков вже побував.

Мохам не було кінця, ніби морю. Ракета вже не раз, випускаючи свої сталеві ноги-опори, опускалася на поверхню, а характер пейзажу не мінявся. Бурмаков і Вітя брали проби, посилали їх Павлові для аналізу і мчали далі. Мох помалу ставав схожим на якусь папоротеву рослину і слався низько над ґрунтом.

— Ви помічаєте, Степане Васильовичу? — сказав на одній із зупинок Вітя. — Рослини витягуються в одному напрямі, з півночі на південь.

— Так. Але яка життєва сила направляє їх так? Ураганні вітри чи волога, що поступає від снігового покриву полюса?

— Ми побуваємо на полюсі?

— Обов’язково. Тільки з південного зараз сповзає крижана шапка. Там літо.

А сонце тим часом опускалося все нижче. Щоправда, воно було, за земним розумінням, ще досить високо над обрієм. Але, незважаючи на це, вже стемніло. Сутінки насувалися зі сходу. Вони були якісь чорні, заквітчані яскравими зірками-намистинками. Сонце тут не мало земної сили.

Вітя подивився на чорне небо і пересмикнув плечима:

— Не хотів би я ночувати тут самотою.

Бурмаков пригадав, як залишався наодинці на пустельному мертвому Місяці, і зітхнув, нічого не відповівши.

Цілу ніч вони просиділи у всюдиході, прислухаючись до нічної тиші. Мікрофони, віднесені на десятки метрів від всюдихода, не вловлювали жодного шереху. Марсіанська ніч була такою ж мовчазною, як і день. Екрани інфрачервоних локаторів весь час були порожні. Тільки десь удосвіта Віті здалося, що на одному з них промайнула тінь.

Зійшло сонце. Потрібно було повертатися на корабель, так і не знайшовши нічого нового.

Павло зустрів їх радісно. Тепер була його черга летіти з Вітею на Марс.

5

Вони просунулися ще майже на тисячу кілометрів по екватору на захід від тієї точки, де напередодні побував Бурмаков. Ракета стрімко йшла на посадку. І раптом — о несподіванка! — одноманітний пустельний пейзаж, яким він здавався з висоти десяти кілометрів, почав змінюватися просто на очах.

— Минули фіолетовий шар, — немов боячись злякати краєвид, що відкривався, шепнув Павло.

— Краса яка! — відповів Вітя, припавши до оглядового пластикового ілюмінатора.

Внизу під ракетою, що украй зменшила швидкість, пропливали відроги якогось гірського хребта, що тягнувся далеко за горизонт. Павло узявся було за штурвал, щоб попрямувати до гір, як несподівано побачив ущелину. Вона починалася на порівняно рівній платформі і тягнулася кудись на південь, поступово поглиблюючись і розширюючись.

Ракета пройшла над ущелиною. Поступово вона перетворилася на широку западину, дно якої пішло вниз в порівнянні з поверхнею планети майже на дві тисячі метрів.

— То он він який, цей Нектар, — сказав Павло і тут же запитав: — Тут сідатимемо чи далі?

— Тут, — відповів Вітя, не відриваючись від вікна.

Вони дивилися тільки вперед, а коли, посадивши ракету, озирнулися, то навіть скрикнули від захоплення. Позаду ракети виднілося справжнє озеро. Сонце світило по-південному яскраво, і вода в озері видалася зеленкуватою. Лише гребінці хвиль були піняво-білі. А вдалині, звисаючи до води, ліниво погойдувалися голі прутики — гілки невідомого чагарника.

Схвильований, Павло довго не міг відкрити люк, щоб вибратися з ракети. А вийшовши нарешті, сягнистими кроками помчав до озера, не відповідаючи на вигуки Віті. Вітя докірливо подивився йому услід і, стримуючи свою нетерплячку, спочатку вивів всюдихід, а потім зачинив вихідний люк ракети. На всюдиході він опинився на березі майже одночасно з Павлом.

— Сюди, йди-но сюди, — махав Павло рукою.

Біля берега озеро було неглибоким, прозорим і нагадувало земне. Тільки жодної травинки не росло тут. Гілочки чагарника, голі і довгі, здавалося, були принесені звідкись з іншого місця і навмисно застромлені в пісок, щоб хоч цим прикрасити сумну одноманітність берега. Павло спробував витягнути одну гілочку. Потягнув раз, другий. Вона не піддавалася. Тоді Вітя сів навпочіпки і став обережно розгрібати пісок. Коріння йшло досить глибоко. Там ґрунт був вологим.

— Напевно, якісь поживні речовини надали йому такого забарвлення, — сказав Павло, пом’явши в руках грудочку ґрунту. — Облиш, Вітю, ми наберемо його, коли повертатимемось, а зараз ходімо у воду.

Вітя забив у пісок залізну палицю і причепив до пояса Павлові кінець капронового тросу, намотаного на неї. Павло незадоволено фиркнув. Навіщо трос, коли дно озера гладке і тверде, мов гранітна набережна Москви-ріки? Він перевірив уже це, як тільки прибіг сюди. Проте, якщо Віті так хочеться, хай прив’язується.

Вони увійшли у воду: попереду Павло, постукуючи перед собою палицею, за ним — Вітя. Дно поступово понижувалося. Вода, що доходила спочатку тільки до кісточок, досягала вже колін. Йти стало ще важче.

Кам’яне дно раптово закінчилося, і Павло провалився мало не по горло. Вода довкола помутніла. Вітя натягнув трос, допомагаючи другові вибратися на тверде місце.

Минуло кілька хвилин, поки вода стала як і раніше чистою і прозорою.

— От так штука, — розгублено сказав Павло. — Звичайнісінька трясовина. Потримай міцніше трос, я попливу.

Під час тренувань ще на Землі Павло вчився лазити по скелях, стрибати з парашутом, довго висів униз головою, цілодобово знаходився в стані невагомості. А ось підготувати його до такої простої справи, як плавати одягненому в космічний костюм, нікому не спало на думку. І даремно. Павло зрозумів це, як тільки відштовхнувся ногами від дна. Костюм на поверхні був дуже легким, зручним, майже не заважав ходити. А у воді тягнув униз. Павло зробив ще одну спробу попливти, але знову тільки скаламутив воду і, знесилений, повернувся назад.

— Може, на всюдиході попливемо? — порадив Вітя.

— Ні, треба на човні, всюдихід скаламутить воду більше, ніж я.

Повернулися до ракети, де був гумовий човен. Поки напомповували його повітрям, сонце піднялося в зеніт.

— Жарко, — Павло подивився на Вітю і побачив, що у нього теж на лобі виступили крапельки поту.

Термометр показував на сонці плюс двадцять градусів. Спека ніби розморила природу. Над озером тремтіло марево. Коричневі гілки чагарника нижче схилилися до води. Але що це? Вони вже не були голими. Маленькі, вузенькі голубувато-зелені листочки, що з’явилися на них, жадібно тягнулися до сонця.

Павло націлив на чагарник мікроплівковий кіноапарат, здатний прослідкувати щонайменші зміни в рості рослин. Налаштувавши локатор, який повинен був подати сигнал, якщо в зоні його огляду з’явиться новий предмет, вони сіли в човен. Вітя обережно правив, Павло, лежачи на кормі, раз у раз брав проби води. Вони пропливли вже з кілометр, а другого берега все ще не було видно навіть у бінокль.

Зупинилися. Підготувавши кіноапарати, застигли на своїх місцях. Не говорили один одному нічого, але кожен сподівався, що ось зараз до човна підпливе яка-небудь риба або, можливо, інша марсіанська істота.

Минуло більше години. Зігрітий сонцем, Вітя мало не задрімав, перелякано труснув головою і не повірив своїм очам. Течії неначе зовсім не було, а їх віднесло далеко на південь від ракети.

— Повертаємося, — рішуче сказав Павло. — На всюдиході вирушимо на північ. Потрібно дізнатися, де починається це озеро.

Навколо ракети все було як і раніше. Тільки знову здивував чагарник. На його гілках з’явилися гострі колючки.

Повечерявши, Павло з Вітею сіли біля ілюмінатора. Захотілося поділитися враженнями.

— Я переконаний, — сказав Вітя, — що в озері є життя.

— А мене ось що цікавить: чому на кущах колючки? Від кого захист?

Вони говорили багато і заснули тільки удосвіта, так і не побачивши нічого незвичайного.

Вранці, поки Павло готував всюдихід, Вітя вирішив зробити зарядку. Він і в польоті прагнув підтримувати хорошу спортивну форму. Ґрунт був рівним і твердим, і він бігав уздовж берега, не дивлячись під ноги. За ніч листя на чагарнику підросло, потемніло. «Якщо так піде далі, — думав Вітя, — через день-два з-за чагарника вже не побачиш озера».

Раптом Вітя, підвернувши ногу, впав на пісок. Підвівшись, він здивовано подивився назад і відзначив ямку, в яку потрапила нога. Це було так незвичайно, що Вітя навіть помацав пісок, що обсипався під його каблуком. Досі на піску він бачив тільки свої сліди. То, можливо, і це його слід. Або ж Павла Костянтиновича? Але тут-таки помітив ще одну ямку, потім ще… Вони знаходилися одна від одної на однаковій відстані і вели від чагарника до озера.

— Павле Костянтиновичу! Павле Костянтиновичу!

Вітя кричав так дико, що Павло, кинувши все, побіг до нього.

Сумніву не було. Сліди, знайдені Вітею, залишила якась незнайома істота.

— Воно в озері, — висловив припущення Вітя.

— А може там? — Павло показав у протилежний бік, на піски.

— Зробіть зліпки і фотознімки слідів, — підказав Бурмаков, що слухав їх розмову.

Павло з Вітею визначили, що істота йшла до озера. Але звідки і навіщо?

— У озері, певно, знову не вдасться нічого виявити. Подамося краще в протилежному напрямку, по слідах, — вирішив Павло.

Через декілька хвилин всюдихід узяв курс на південний захід.

Місцевість незабаром стала змінюватися. З’явилися горби. Минули кілька поворотів між крутими височинами, і перед очима відкрилася рівнина. Вона здалася мандрівникам казковим куточком. Посеред рівнини поволі несла свої сріблясті хвилі широка спокійна річка, а по обох берегах її стояв ліс. У ньому росли, зовні схожі на земні сосни і ялиці, дерева. І навіть трава, зовсім як земний осот, вистилала суцільним килимом невеликі лужки і узлісся.

Зачаровані несподіваною картиною, люди довго не могли відвести від неї очей. Хай таких оазисів на бідній марсіанській землі мало. Але вони є. І хто зна, що за істоти знаходять тут притулок.

Всюдихід повз униз до лісу. На галявині мандрівники зупинилися. Дивними здавалися ці ліс і луг. Мікрофони не вловлювали ні співу птахів, ані сюрчання коників, в траві не видно було квітів. Тільки грізний шум чувся з гущавини.

Не випускаючи кіноапаратів, Павло і Вітя рушили до лісу. Трава-осот плуталася під ногами, заважала йти. Вона була висока і міцна, мов шпагат.

Серед дерев трави стало менше. Тут росла папороть. Наповнюючи сумку-гербарій, Павло незадоволено фиркнув. Йому не подобалася ця рослинність, характерна для стародавніх геологічних епох Землі.

— Яка різниця? — Вітя не розумів, чим незадоволений Павло.

— Різниця є, — відповів Павло. — Наука вважає, що Марс старший за нашу планету. Отже, він давно повинен був пройти цю фазу розвитку…

Люди довго бродили по марсіанському лісі, потім вийшли до річки, але так і не зустріли жодної живої істоти.

Берег і дно річки були такі ж тверді, як і озерні.

— Тут, певно, не обійшлося без каменярів, — сказав Вітя.

— Так. Мимоволі пригадаєш наші гіпотези про штучне походження марсіанських каналів, — погодився Павло. — Але ж іноді переконуєшся, що кращого майстра, аніж сама природа, не знайдеш. Хіба мало доказів цьому ми зустрічали на Землі?

— То — Земля. А тут все інше, — тепер уже і Вітя налаштувався на серйозний лад.

Павло розумів, що вони не зможуть пояснити всі ці явища. Зроблять це спеціальні експедиції, які проведуть фундаментальні дослідження. Він так і сказав Віті:

— Наше завдання реєструвати факти. І що більше їх наберемо, тим легше буде тим, хто прийде після нас.

А час не стояв на місці. Наближалася ніч, і потрібно було поспішати до ракети.

Вони не відразу знайшли свій всюдихід. Орієнтири тут були незвичні.

Виїжджали з таким відчуттям, немов якусь важливу і потрібну справу кинули недоробленою.

Сутеніло швидко. Жоден з двох марсіанських місяців не встиг ще піднятися над обрієм. Яскраві прожектори-фари всюдихода вихоплювали з темряви низини і горби. Павло ледве встигав вибирати дорогу.

— Там, на Землі, люди уявляли собі, як прилетять на Марс, побачать його фантастичні пейзажі, оповиті холодним сріблястим блиском зірок або якогось загадкового випромінювання. А тут дивишся на ці горби, і здається, що ти де-небудь в районі Поволжя. Такий же горбистий степ і нічого таємничого… — Павло замовк на півслові.

Попереду, трохи лівіше від їх напрямку, промінь прожектора ковзнув по чомусь чорному і блискучому.

Павло різко повернув машину і додав газу. Але тепер попереду вже не було нічого. До болю в очах вдивляючись в дорогу, Павло вів всюдихід на повній швидкості. Через хвилину на піску затемніли в світлі фар знайомі ямки.

— Я наздожену! — крикнув Вітя, хапаючи рушницю.

— Сиди, — наказав Павло. — Ти знаєш, хто це?

— Але ж і ви не знаєте.

— Ось тому ми і не маємо права стріляти, навіть захищаючись. Рушниця — це тільки на крайній випадок. Ми з тобою тут не просто Гуща і Осадчий, ми представники людей, і з нашої поведінки марсіани, якщо вони є, судитимуть про людину Землі. Розумієш?

Той, кому належали сліди, зник. Люди переслідували його кілометрів п’ять, потім повернулися.

— Ех, невдача!.. — Вітя був у відчаї.

Павло засміявся:

— Навпаки, успіх. Ми дізналися, що тут є життя. А це — головне!

6

Бурмаков дуже зрадів їх поверненню. Навіть не розпитуючи, допоміг роздягнутися Віті, потім став готувати вечерю. І лише нагодувавши, вислухав їх.

— Його шукатимемо, Степане Васильовичу? — запитав Вітя.

— Марсіанина? Будемо, обов’язково будемо. А ти, Вітю, не втомився? Ні? Ну, то завтра знову полетимо удвох.

… За ілюмінатором, у нескінченній пітьмі, в тисячі кілометрів звідси проносилися марсіанські пустелі, крапки водойм, невеликі ліси, населені якимись загадковими істотами. А тут, на кораблі, овальні плафони випромінювали рівне штучне світло, що містить ультрафіолетові промені. Воно освітлювало людей, меблі, стіни з усіх боків, не даючи тіні. Затишно і хитрувато підморгували контрольні лампочки на пультах, м’яко гуділи реле автоматичних лабораторій. І не потрібно було ховатися в скафандри, смоктати з трубки рідку їжу. Можна було взяти склянку і напитися, відламати і пожувати шоколадного концентрату, звичайною ложкою поїсти смачного борщу, в якому плавають зірочки жиру.

Павло перейшов у м’яке крісло, що стояло біля стіни, і з насолодою відкинувся на спинку. Позначилася дводенна напруга. Свідомість, отримавши перепочинок, із задоволенням відключилася від довкілля. Бурмаков і Вітя про щось тихо розмовляли, а він лише вловлював окремі слова. Марс. Із Землі він здається червоним мідячком. Земля… Павло мимоволі подивився на годинник, що показував московський час. У Мінську зараз був ранок. Павло закрив очі і побачив знайому вулицю, третій під’їзд десятого будинку. Відчинилися двері. Але ще раніше почувся дрібний перестук каблучків блакитних черевичків. Обов’язково блакитних, тому що Валя була модниця, а зараз, під час космічних польотів, блакитний колір вважався у жінок наймоднішим. Зробивши крок на асфальт тротуару, Валя, як завжди, озирнулася. Це вона чекала його, Павла!

Павло зітхнув. Бурмаков і Вітя з тривогою подивилися на нього.

— Задумався, — винувато сказав Павло.

— … космонавти! — раптом захрипів динамік прямого зв’язку із Землею, і вже виразно почулося: — Незвичайні обставини примусили викликати вас не за графіком.

Космонавти перезирнулися. Позачергова передача могла означати перш за все біду.

— … Нам вдалося встановити, що Марс входить у густу метеоритну зону. Відсутність щільної атмосфери навколо Марса створює для вас серйозну небезпеку. Метеорити в більшості своїй досягнуть поверхні планети. Радимо негайно покинути район Марса. Підтвердіть прийом.

Бурмаков відразу ж написав відповідь, передав її в машину, яка повинна була закодувати радіосигнал і короткими імпульсами посилати на Землю, поки приймальні станції не підтвердять, що повідомлення прийняте.

— Земля чекає, що ми скажемо, — якимсь урочистим голосом заговорив Бурмаков. — На космічних кораблях така традиція: важливі рішення ухвалюються після обговорення. Першим починає наймолодший. Давай, Вітю. Хочу попередити, що якщо хтось з нас захоче, ми відразу ж повернемося на Землю. І нам ніхто не дорікне. Ми зробили чимало.

— У нас поки що достатньо часу, — Вітя встав. — Ми винні ще хоча б раз побувати на Марсі.

— Вірно. — Павло став поряд з Вітею.

— Згоден! — обняв їх Бурмаков. — Але я хочу попередити: це — небезпечно.

— Нам не вперше ризикувати, — відповів Павло. — Залишаємося.

7

І знову Марс показав себе з несподіваного боку. Цього разу Бурмаков і Вітя, досліджуючи відкриту минулого разу западину, прилетіли в гори. Під ракетою попливли дикі вершини, обривисті, глибокі ущелини.

— Дивися, Вітю, — показав Бурмаков, — ці гори, мабуть, на багато сотень мільйонів років старші від нашого Уралу.

Тут все мало свій вимір, і Вітя не здивувався цифрам, які назвав командир. Але гори не викликали в нього захоплення. Скелясті, без єдиної ознаки рослинності… На них, очевидно, немає нічого живого, як і в тих пісках, що засипали майже всю поверхню Марса.

— Мені здається, що тут ми знайдемо ту істоту, яка втекла від вас вночі.

— Чому ви так думаєте? — запитав Вітя. — Певніш за все марсіанин живе десь в лісі.

— Ні у лісі, ані в воді його немає. Інакше ви обов’язково наткнулися б на ознаки його житла. Не вміючи будувати, він повинен ховатися в печерах.

Ракета опустилася в самому центрі гір. У космонавтів був досконалий всюдихід. Він не мав ні коліс, ні гусениць. У нього були ноги — шістнадцять пар ніг, які несли його плавно, без поштовхів на дорозі будь-якого рельєфу. Електронне управління, сполучене з локаторною системою, миттєво вловлювало будь-які нерівності і так само миттєво давало команду ногам. Всюдихід міг і бігати, і ходити, і повзати, і навіть перелазити через невисокі перешкоди. Але використовувати всюдихід тут годі було й думати. Скелі і гори були крутими, високими. Узявши альпіністське спорядження, Бурмаков і Вітя стали спускатися в найближчу ущелину. Йти було легко, значно легше, ніж у горах Кавказу або Алатау. Коли на дорозі траплялася перешкода, м’язи землян дозволяли без особливих зусиль стрибати на п’ять-шість метрів.

Години через півтори, знайшовши зручний рівний майданчик, Бурмаков і Вітя зробили привал. Навколо стриміли скелі, міцні, голі, мов скелети.

— Може, повернемося? — запропонував Вітя. — Дуже вже мертво тут.

— Повернемося? — Очі Бурмакова загорілись. Йому пригадалася перша подорож на Місяць, роки юності, надій, відкриттів. Він вірив, що і тут зустрінеться багато цікавого. І цю віру академік хотів передати Віті. — Повернемося, звичайно. Але спочатку зійдемо на ту вершину. Бачиш?

Гора, на яку вказував академік, панувала над всією навколишньою місцевістю. Вони підійшли вже близько до неї, як раптом затремтіло повітря, немов хтось почав відпомповувати його небаченим могутнім компресором. Бурмаков і Вітя притиснулися до скелі. А гори вже ревли, гуркотіли, тремтіли. Мить, і величезна вогняна куля, залишивши за собою широку виблискуючу смугу, описала дугу і впала в ущелину. Незвичайної сили вибух потряс гори.

Через хвилину все замовкло. А люди ще довго лежали і дивилися, як поволі згасали розкидані вибухом різноколірні вогники на фіолетовому небі, що ще більше потемніло.

— Що це? — перелякано прошепотів Вітя.

— Здається, перша ластівка, метеорит. Якраз час тікати. — Бурмаков з жалем подивився в той бік, де підносилася гора.

— Не зволікатимемо, — підхопився Вітя. — Вже небагато зосталося. Не впаде ж ще один метеорит саме сюди.

— Молодець! — похвалив хлопця Бурмаков.

Небо раз у раз спалахувало. Прилади, що визначали радіоактивність середовища, тривожно гули, і їх стрілки наближалися до крайньої червоної риски. Бурмаков стурбовано поглядав на індикатори і мимоволі поспішав. Напевно, вони потрапили майже в самий епіцентр космічного атомного вибуху, який щойно відбувся на їх очах. Бурмаков подумував уже, чи не краще повернутися, коли радіація стала поступово спадати… Костюми могли поки що захистити людей від шкідливих випромінювань.

Поблизу гора не здавалася такою високою. До вершини залишалося метрів двадцять, але з того боку, звідки вони прийшли, не можна було підступитися. Кам’яний схил був гладким, неначе відполірованим.

Вони поволі пішли навколо гори. Бурмаков заліз на невеликий виступ, подивився в ущелину, де впав метеорит. На місці падіння зяяла величезна глибока вирва.

— Ось, напевно, таким був і Тунгуський метеорит, про який склали стільки легенд, — задумливо сказав він. — Ось вона — велич природи, могутня і незвідана сила Всесвіту. Чи не ці спалахи ми іноді бачимо на Марсі з Землі?

Вони трохи постояли в задумі.

— Ну, ходімо до ракети, — сказав Бурмаков, хоч самого страшенно вабило вперед. І, поправивши за плечима мішок, він не витримав: — Тільки обійдемо спочатку гору з того боку.

— Вітю!.. — закричав раптом академік, не зробивши й десяти кроків, і щосили затряс хлопця за плечі. — Вітю!..

Наляканий Вітя подивився на гору і… обімлів. На вершині, рвонувшись до неба, застигла незрозуміла чи то постать, чи то дерево.

— Схоже на пам’ятник, — сказав Вітя, націлюючись кіноапаратом.

— Кому? Чий? — Щохвилини зриваючись, падаючи, Бурмаков поповз угору.

Це, очевидно, був пам’ятник. Але незвичайний, загадковий. З блискучого ясно-жовтого постаменту, який, здавалося, глибоко і міцно вріс у кам’яне ложе гори, тягнулися вгору переплутані спіралевидні гілки, унизані сріблястими листочками.

Щось знайоме раптом промайнуло в цій фігурі, коли Бурмаков, розгублений і збентежений, обійшов її. Галактика? Так, це дуже схоже на астрономічний макет. Але що хотіли цим сказати ті, хто створив його — величний і непохитний, здатний вистояти нескінченно довго перед натиском всіх можливих сил стихії? Поглинений цією думкою, Бурмаков не відразу помітив металеву плиту внизу. А помітивши, здивувався ще більше. На чорній блискучій плиті була зображена схема… Сонячної системи. Тільки чогось в ній не вистачало? Бурмаков навіть притулився до скелі, у нього затремтіли ноги. На схемі було вісім планет і два сонця. Одне — наше, друге — ледве жевріюче, згасаюче — на місці Юпітера.

Думка Бурмакова гарячково закружляла. Два сонця — неймовірно, але, мабуть, збагненно. Не дарма ж висловлюються припущення, що на поверхні Юпітера і досі температура складає сотні тисяч градусів, а в його бездонних надрах під фантастичним тиском у мільйони атмосфер відбуваються ядерні процеси. Це можливо, тому що Юпітер остигає. Але, здається, в схемі чогось не вистачає. Так, так. Першим від Сонця йде Меркурій, потім Венера, ось Земля, далі Марс, за ним Юпітер… Ні, між ними планета. Ага, це, напевно, міфічний Фаетон, а тут горить Юпітер, там Сатурн в кільці, Уран, Нептун. Дев’ять… Невже?..

— Вітю! Перерахуй всі планети Сонячної системи! — закричав академік.

Здивований хлопчик назвав їх.

— А де Плутон? — задихаючись, перепитав Бурмаков.

— Після Нептуна.

— Ні, немає, кажу тобі! — кричав Бурмаков, забувши, що Вітя не бачить схеми і не розуміє його.

Спантеличений Вітя попросив:

— Опустіть трос, я вилізу до вас.

— Га?.. — зрозумів нарешті Бурмаков. — Давай швидше. Бо, певно, думаєш, що збожеволів старий. Є від чого…

— Люди? — прошепотів, піднявшись, Вітя. — Коли?

— Якби я знав! — Бурмаков вже відчув себе спроможним аналізувати факти, дивитися на них холодними очима дослідника.

Ті, хто ставив пам’ятник, врахували все, або майже все. Минуло, мабуть, багато-багато часу, а він стояв як свідчення безмежної сили розуму, посилаючи нащадкам звістку з далекого минулого. Ні час, ані що інше не здолали його. Він тільки глибше вростав в своє кам’яне ложе, стаючи стійкішим і могутнішим. З чого він зроблений? Бурмакову не вдалося відколоти ані від постаменту, ані від плити жодного шматочка матеріалу, що встояв цього разу і проти зусиль людини.

— Найобразливіше, Вітю, що ми з тобою не знаємо, коли він був поставлений. Ясно тільки одне: після тих невідомих космонавтів Сонячна система пережила одну з найстрашніших трагедій. На друзки розлетівся Фаетон.

— Зате з’явився Плутон, — відзначив Вітя.

— Так, Плутон. І це ще загадковіше. Коли? Звідки?

Це питання не давало спокою Бурмакову і в ракеті, коли, вдосталь надивившись на творіння рук братів по розуму, поверталися на корабель. Навіть квапливу втечу з Марса в безпечніший космічний простір, що не дозволила шукати нові сліди перебування чужих космонавтів на цій планеті, він сприйняв без особливого засмучення. Одна думка оволоділа ним, і він повинен був довести її до кінця.

Цього вечора радіостанція «Набата» зробила позачергову передачу. На Землю було відправлено повідомлення з фотознімками пам’ятника.

Незабаром Земля підтвердила, що сигнали прийняті, і попросила чекати рішення Космічного центру.

«Набат» примінімальному прискоренні став описувати циклічну криву навколо заданої точки у просторі, не віддаляючись і не наближаючись до Землі.

Прилади лабораторії методично повідомляли результати аналізів зразків, доставлених з Марса. Були виявлені мікроорганізми у воді, визначено склад деревини, а також — як і чим живляться марсіанські дерева і трави. Але космонавти розуміли, що Марс для них — пройдений етап, і чекали наказу Землі.

Наказ прийшов на другу добу, точніше, через 36 годин 17 хвилин 25 секунд, як зафіксували флегматичні прилади. При перших звуках Землі космонавти встали і стоячи вислухали всю передачу.

— Дорогі друзі! — дзвенів динамік ультракороткохвильової атомної радіостанції. — Космічний центр вітає вас з відмінно виконаною першою частиною завдання. Ваша знахідка пам’ятника, встановленого невідомими істотами, відкриває безмежні перспективи. Майже добу всі астрономи нашої планети вивчали фотознімок, надісланий вами. Одностайна думка — це макет нашої Галактики, такої, якою вона була приблизно два мільйони років тому. Таким чином, саме за цей час загинув Фаетон і з’явився Плутон. Слухайте ваше завдання. Ви повинні невідкладно взяти курс на останню планетну орбіту Сонячної системи, до Плутона, і спробувати з’ясувати його походження. Майте на увазі, що нові космічні кораблі, побудовані за вдосконаленим проектом «Набата», в майбутньому календарному земному році попрямують до Марса і продовжать роботу. Привіт вам від рідних і близьких, від усіх нас, від усього людства! Бажаємо щасливої подорожі і повернення на Землю!

Знову, як і тоді, коли вони стартували з Землі, далекий оркестр заграв Гімн Радянського Союзу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

П’ятий день тривожно ревла сирена. Бурмаков увімкнув глушник, але і приглушене завивання, здавалося, вривалося у всі закутки корабля, виводячи людей з рівноваги. А вимкнути сирену не дозволяла обов’язкова інструкція технічної експлуатації корабля в космосі. «Набату» не вдалося уникнути зустрічі з метеоритним потоком, і екіпаж постійно знаходився в стані аварійної готовності.

П’ятий день не припинялася ні на хвилину боротьба за життя корабля, що зменшив хід до п’ятдесяти тисяч кілометрів за годину. Люди вибилися з сил. Автоматичні гармати не встигали розстрілювати атомними зарядами метеорити, що траплялися на шляху «Набата». Маленькі частинки, заряджені за довгий час блукання в космосі великою енергією, бомбардували корпус корабля, залишаючи свої сліди на першому захисному шарі, іноді навіть пробиваючи його. І лише пінопластикова ізоляція, що знаходилася під ним, миттєво затягувала отвори, уберігала від серйозніших наслідків.

— Якщо й далі так піде, — невесело пожартував Бурмаков, — ми продовжуватимемо подорож у решеті.

Жартуючи, він не думав, що близький до істини. Тільки-но він устиг закінчити фразу, як могутній поштовх потряс корабель. Клубок сліпучого полум’я, що миттєво затьмарило світло каютних ламп, вирвався з лівої дюзи і повис за бортом. Ще через мить «Набат», давши різкий крен вліво, закрутився, весь час віддаляючись, навколо поволі згасаючого маленького Сонця, що з’явилося хтозна звідки.

Автомати відразу ж доповіли: несправна ліва дюза.

— Невже вирвалося пальне? — Стурбований Павло поглянув на лічильник витрати палива.

Ні, там було все гаразд.

— Вибух відбувся в самій дюзі, — вирішив Бурмаков, проглянувши показання контрольних приладів, — але чому? Доведеться виходити.

Одягнувши важкий скафандр, командир корабля вибрався за борт. У телевідеофон Павло і Вітя спостерігали, як він поволі, насилу відриваючи від поверхні корабля магнітні підошви, бродить навколо дюзи, що вийшла з ладу, задумливо мацає порвані вибухом місця, раз у раз поглядаючи на показник потужності радіоактивного випромінювання. Його наказ був несподіваним для товаришів:

— Підведіть «Набат» до того місця, де відбувся вибух. Треба взяти проби.

Повернувшись, Бурмаков довго чаклував біля приладів, не помічаючи запитальних поглядів Павла і Віті. Нарешті, мабуть, все закінчивши, оголосив:

— В результаті вибуху виникло якесь нове випромінювання.

— Але що вибухнуло? — запитав Павло. — Не будете ж ви стверджувати, що це відбулося само ро собі, в результаті якихось вад у конструкції.

— Не буду, — Бурмаков потер долонею скроню. — Щось потрапило в дюзу ззовні. Можна було б ще пояснити, якби це виявився метеорит з антиречовини. Проте вірогідність, що він залетить в такі глибини нашої Галактики, навряд чи існує. Думатимемо над цією загадкою. А зараз треба ремонтувати дюзу.

— Н-да-а, — невизначено протягнув Павло.

Ремонтувати. Це було легше сказати, аніж зробити в умовах космічного польоту. Виготовлені з жаростійких матеріалів дюзи не плавилися навіть під вогняним струменем кисню, температура якого сягає трьох тисяч градусів. А тут ще сирена. Не замовкаючи ні на хвилину, вона повсякчас нагадувала, що небезпека нового зіткнення не минула.

— Маневруватимемо, — незадоволено поглядаючи на сирену, сказав Бурмаков, — поки не вийдемо з цієї клятої смуги. Одягайте скафандри, як цього вимагає інструкція, — і першим натягнув захисний костюм.

Одягнені в скафандри, космонавти ходили по своєму кораблю, немов по чужій планеті. Навіть засинаючи на якусь годину, вони не знімали шоломів.

Починалася шоста доба майже безперервної вахти екіпажу. Прилади показали, що в навколишньому просторі метеоритів стало менше. І хоча сирена як і раніше не замовкала, проте вже не викликала колишнього роздратування.

Павло, здавши чергування біля пульта, пішов у бібліотеку. Обов’язки штурмана були доручені йому, і він вирішив прокласти новий курс, оскільки від колишнього корабель за ці дні значно відхилився. Мікрофільмів з найостаннішими даними про метеоритні пояси навколо великих планет на місці не було. «Ох, цей Вітько, — з досадою подумав Павло. — Знову кудись їх засунув. Треба сказати, щоб навів тут лад». А сам нахилився до нижньої полиці, відкинув на плечі шолом. Мікрофільми були тут. Павло зарядив їх в проекційний апарат. Без скафандра дихалося легко. Павло подивився на двері, які вели в рубку до Бурмакову, і сів у крісло навпроти екрана, так і не одягнуши шолома. Він натиснув кнопку проекційного апарата і…

Оглушливий гуркіт обрушився на нього. Над головою в стелі утворилася дірка. Непритомніючи, Павло потягнув за шворку шолома…

Удар страшної сили знову потряс корабель. Бурмакова кинуло на стінку каюти, але він одразу ж підхопився на ноги. Стався той випадок, коли пілоти-автомати не могли нічого зробити, і була потрібна рука людини, сильна і досвідчена. Голова від удару сильно боліла, і, щоб не застогнати, Бурмаков міцно стиснув зуби, сідаючи за важелі управління.

— А де Павло Костянтинович? — запитав Вітя.

Він сидів у м’якому кріслі і тому від зіткнення зовсім не постраждав.

— У бібліоте… — почав було Бурмаков і, випустивши важелі, кинувся до дверей.

Він лише зараз зміркував, що Павло повинен був знаходитися там.

Двері не відчинялися. Автоматичні реле після удару герметично ізолювали бібліотеку від решти приміщень. Увійти до неї можна було тепер тільки за допомогою автогенного різака або після того, як буде закрита пробоїна, і автомати створять там нормальні атмосферні умови.

— Павле Костянтиновичу! Павле! Павле! — закричав у мікрофон Бурмаков.

Відповіді не було.

Вітя спробував подзвонити по внутрішньому телефону. Бібліотека мовчала. Не працювала і телевідеофонна установка.

— Задача, — сказав Бурмаков. — Слід залатати пробоїну.

— А що з Павлом Костянтиновичем?

— Одне знаю: трапилася біда. Ми не можемо зламати двері, тому що вийдуть з ладу прилади в рубці, і корабель загине.

Ковтаючи сльози, Вітя корпався біля телекамери. Бурмаков подивився на нього, зітхнув і повернувся до важелів. Робота допомогла хоч на мить забути горе.

Поволі тягнувся час. Коли перестала вити сирена, ані Бурмаков, ані Вітя не помітили. Не до цього було. Нової зустрічі з метеоритом або астероїдом вони вже перестали боятися. Як там Павло? Ось що турбувало космонавтів найбільше.

— Раніше ніж через десять годин ми не зможемо вибратися з корабля. — Бурмаков кинув на стіл олівець, яким писав завдання рахунковій машині.

Десять годин. Він не сказав, що це означає. Але Вітя знав і без нього. Ще десять годин Павло повинен знаходитися в бібліотеці, де панує космічний холод, майже абсолютний нуль, при якому жива людина в частку секунди може перетворитися на крижинку. Хлопець ще швидше запрацював пальцями, замінюючи пошкоджені кристали.

Їх були багато, тих кристалів, що від удару вирвалися з своїх гнізд. І йому довелося чимало потрудитися, поки з’єднання замкнулися, пропускаючи струм.

— Є, — коротко доповів Вітя, вмикаючи телевідеофон.

Невидимі промені проникли через сталеві двері, занишпорили в приміщенні бібліотеки.

— Він! — зрадів Вітя.

Розкинувши руки, Павло нерухомо лежав на підлозі.

До болю в очах вдивлялися Бурмаков і Вітя в екран, сподіваючись помітити хоч якісь ознаки життя на обличчі Павла, і не помічали їх.

Якби раніше хтось сказав Бурмакову, що він зможе більше шести діб — сто п’ятдесят годин — не спати, він не повірив би. Навіть тоді, літаючи на Місяць, коли сам космос був йому в дивину, він спав. А зараз ось стільки часу він на ногах, не приймаючи ніяких штучних збудників! Вітя, той он дивився-дивився на екран телевізора і заснув. Та це і зрозуміло: він ще дуже юний, хоч і голова у нього по-дорослому розумна. Будь-які незгоди в п’ятнадцять років легше переносити, аніж у сорок п’ять. А йому тепер не заспокоїтися вже, якщо з Павлом трапилося щось лихе. Адже він командир. Повинен все знати, все передбачати. І як образливо, що не маєш права на ризик. Ти відповідаєш за корабель, долю експедиції. І хоча друг, що потрапив у біду, за півметра від тебе, ти повинен чекати і чекати…

Що трапилося з Павлом? Могло просто оглушити. Скафандр на ньому ніби цілий, а в скафандрі не страшні ні холод, ні підвищена радіація. Але могло статися і що-небудь гірше. І тоді…

Бурмаков відняв руки від обличчя. Зелена стрілка індикаторів, що вказувала швидкість «Набата», тремтіла поряд з нульовою позначкою. Бурмаков з жалем подивився на змарніле в останні дні обличчя Віті і доторкнувся до юнакового плеча:

— Вставай, Вітю, мені треба виходити.

Вітя винувато закліпав віями.

— Нічого, добре, що відпочив. Мені більше допоможеш. Я піду сам. Ну-ну, не ображайся. Корабель без людей не можна залишати. А раптом щось зі мною трапиться. Хто врятує? Хто поверне «Набат» на Землю? Зрозумів?

Захопивши інструменти, металевий пластир для закриття пробоїни, Бурмаков попрямував у дезокамеру. Вітя стежив за ним по телеекрану, і йому здавалося, що Степан Васильович дуже зволікає. А той важкими кроками підійшов до зовнішнього люка, відчинив його. Вал лебідки закрутився спочатку поволі, потім все швидше і швидше. Вітя повернув телекамеру. Бурмаков був вже на корпусі і, зігнувшись, підбирався до пробоїни. Із спритністю професіонала-покрівельника академік став латати обшивку корпусу корабля.

Нарешті робота була закінчена.

— Повертаюся, — сказав Бурмаков, — стеж, Вітю, за приладами.

Він встиг уже повернутися, роздягтися, а двері в бібліотеку все не відчинялися.

— Вдягнути скафандр, — наказав командир. — Різатимемо замки.

Зашипіла тонка вогняна цівка кисню, розрізаючи неподатливі запори. Ризикуючи потрапити під цей полум’яний ніж, Бурмаков з силою натиснув плечем на двері.

Павло лежав у попередній позі. Бурмаков мигцем відзначив про себе, що в бібліотеці підвищена радіація, і тому, мабуть, автомати не відчиняли двері, і підхопив Павла на руки. Його перенесли в спальню, роздягли. Травма була несерйозна, і через кілька днів Павлові дозволили вставати.

2

Крива траси «Набата» була прокладена так, що по дорозі до Плутона космонавти повинні були пройти на відстані близько мільйона кілометрів від уявної поверхні Юпітера. Павло попросив зробити «невеликий гак» в сорок мільйонів кілометрів, щоб побувати поблизу Сатурна, але Бурмаков запротестував.

— Досить з мене метеоритів, — пояснив він, — а біля Сатурна ми ризикуємо потрапити в таку кашу, що й не виберемося. Одне його кільце, мабуть, зібрало їх стільки, скільки мають решта всіх планет, разом узяті.

— Степане Васильовичу! — заблагав Павло. — Кільце Сатурна — вузенький крижаний диск, я впевнений у цьому. Там нам ніщо не загрожує.

— Можливо, — м’яко відповів Бурмаков, — але у нас завдання. Хіба по дорозі назад…

Павлові довелося погодитися з цим доказом.

«Набат» ішов з подвійним прискоренням. Його швидкість щосекунди збільшувалася і незабаром досягла астрономічної цифри — близько мільйона кілометрів за годину. Вперше за час польоту астронавти відчули, що таке тривале перевантаження. Було важко дихати, рухатися, хотілося спати. А вахти щодня ставали цікавішими.

Блискучий диск Юпітера, що нагадував спочатку розфарбовану сервізну тарілку, не поміщався вже в ілюмінаторі. І чим більше він ріс, тим більше змінювався. Аміачна і метанова атмосфера гігантської планети безперервно пульсувала, спалахувала тьмяним полум’ям і затухала.

— Здалека досить нешкідлива і навіть красива планета, — подивившись в телескоп, задумливо сказав Бурмаков. — Боюся, що ми дуже близько від неї йдемо.

— Мільйон кілометрів — це близько? — здивувався Вітя.

— Не забувай, що в об’ємі Юпітера вміщається тисяча триста земних куль. І хоча середня щільність його дорівнює 1,34, він має велику силу тяжіння. Уяви собі на мить, що людина в своєму звичайному костюмі ступила на поверхню Юпітера. Знаєш, що з таким сміливцем буде? Його сплющить, мов млинець. Ось який Юпітер!

Побоювання Бурмакова мали підставу. Не минуло й двох днів після цієї розмови, як швидкість корабля раптом стала знижуватися. Двигуни працювали немов на гальмування. Ще через день прилади відзначили відхилення від курсу. Юпітер, як мовиться, гнівався. Його щупальця-протуберанці простягалися на десятки тисяч кілометрів, ніби силкуючись захопити корабель із зухвалими людьми, які наважилися залетіти в його володіння. Не дістаючи, вони згущувалися, зникали, залишаючи після себе лише сіруваті хмарки. Прилади-пастки, які безперервно аналізували склад навколишньої космічної речовини, стали вловлювати отруйні суміші, характерні для атмосфери Юпітера.

А потім космонавти відзначили, що в просторі стало тепліше. Тепло випромінював Юпітер. Воно виходило звідкись з його, здавалося, бездонних надр, в яких відбувалися, не стихаючи ні на мить, якісь складні ядерні процеси.

Щоб подолати зростаюче тяжіння Юпітера, довелося пустити атомні двигуни на повну потужність. Становище поступово стало поліпшуватися, стрілка, що вказувала прискорення, зрушила з нуля. Астронавти зітхнули з полегшенням, аж раптом трапилося непередбачене: прорвало пластир, накладений на дюзі, пробитій недавно загадковим вибухом. «Набат» відразу втратив швидкість, став важкокерованим і почав лягати на еліптичну орбіту, яка з часом повинна була закінчитися десь з другого боку Юпітера, якраз в центрі диска. Це за декілька секунд обчислили електронні машини.

— Скільки у нас залишилося часу? — Бурмаков був на диво спокійним, немов відбулася звичайна затримка.

Машини миттєво зробили нескладний розрахунок. Павло подав командирові перфострічку, поцятковану знаками.

— Ого! Цілий тиждень. Ну, скажімо, шість, навіть п’ять днів. За цей час ми повинні відремонтувати або замінити дюзу. Тоді ми ще зможемо посперечатися з нашим сердитим богом. Доведемо йому, що людина сильніша.

— У космосі, в умовах все зростаючої сили тяжіння Юпітера і підвищення навколишньої температури дюзу не заміниш, — сумно посміхнувся Павло.

— Але іншого виходу немає.

— Є. Потрібно знову накласти пластир. На це знадобиться менше часу. Зі всіма відключеннями і очищеннями — сорок-п’ятдесят годин. Ну, найбільше, шістдесят.

— А що гарантує від нового розриву?

— У нас буде в запасі декілька діб, і ми зможемо не вмикати відремонтовану дюзу на повну потужність.

Бурмаков погодився не відразу. Тричі давав він роботу рахунковим машинам, поки ухвалив остаточне рішення.

3 З щоденника Віті Осадчого

31 березня за земним численням

А у нас переплуталися всі дні. Якось не щастить нам після Марса. Природа ніби мстить, що ми зазирнули в одну з її найпотаємніших таємниць. Ми, звичайно, доб’ємося свого, не відступимо. Але бачу, як це важко. Був поранений П. К. І напружено працював С. В. І коли нарешті можна було б відпочити, — нова біда. Вона лягла на плечі С. В. І П. К., який — хай не приховує від нас — ще не видужав. Я намагаюся допомагати чим можу, проте мені мало що доручають. Диваки, вигадують різні причини, аби мені було легше. Наче я й справді маленький. А про себе не думають. Я сьогодні навмисно проглянув кінострічки, зроблені незадовго до нашого вильоту. І можу прямо сказати, що С. В. І П. К. виглядають на десять років старшими. А як вони схудли — просто шкіра та кістки. Котру ніч вже не сплять, особливо С. В. Та що вдієш. Становище наше дуже небезпечне. Ми навряд чи вирвемося з обіймів Юпітера. Мені про це не кажуть, приховують, наче я сам не розумію. Хай гадають, що я нічого не знаю, якщо їм легше від цього.

Ремонтувати пошкоджену дюзу неймовірно важко. Все навколо заражене радіоактивними частинками, які випромінює другий двигун. Нас оточує хоч розріджена, але все одно отруйна атмосфера Юпітера. С. В. сказав, що наші костюми, в яких ми виходили на Марс, тут непридатні. С. В. І П. К., коли виходять тепер на поверхню, одягають інші, спеціально зроблені для таких умов. Подивилися б ви на них в тих костюмах. Справжні малорухливі механічні роботи. У скафандрах не тільки працювати, обернутися незручно, не кажучи вже про те, яке зусилля потрібне, щоб підняти, наприклад, руку. Так, наші спеціальні скафандри, зроблені з свинцевих сплавів, напевно, дуже важкі (я не одягав ще такий костюм). У місцях з’єднань, відповідних суглобам людини, вони так точно підігнані, що одна частина ніби прилипає до іншої. Але і це ще було б півбіди. У наших скафандрах незвичайно жарко. Виявляється, мали рацію ті, хто стверджував, що Юпітер — остигаюче сонце.

П. К. І С. В. зробили вже три виходи на поверхню. Кожного разу вони повертаються знесилені, мовчазні. Посидять нерухомо годину, другу, перекусять і знову за роботу.

Чому мене не беруть з собою на поверхню? Я б теж працював. А так, залишаючись наодинці, не можу ні читати, ні дивитися кінофільми. Все валиться з рук.

Чи встигнемо? Невже не вирвемося? Ні, бути такого не може. Я дуже хочу жити, я боюся згоріти або задихнутися газами. Невже з нами помре все, що ми дізналися про космос, про Марс, про Юпітер? Як я хочу повернутися на Землю!

4 квітня

Якось ніяково читати минулий запис. Хіба іншим не було страшно? А вони не розкисали, знайшли в собі сили, щоб працювати навіть тоді, коли раптом здалося, що все це — марна трата сил. У розрахунки, очевидно, вкралася помилка, або ми не зовсім точно знаємо будову Юпітера. «Набат» несподівано знову почав відхилятися убік від тієї кривої, яку розрахували нам обчислювальні машини. Я бачив, як зблід Павло Костянтинович, яким упертим вогнем зажевріли його очі, як спохмурнів Степан Васильович, коли я показав їм карту нашого шляху. Вони не стали навіть відпочивати, а відразу ж повернулися в космос, повний метанової отрути. Вони працювали не покладаючи рук і перемогли! Оце люди!

Дюза запрацювала тридцять шість годин тому. Але все одно про відпочинок годі було й думати. Ми знаходилися за півмільйона кілометрів від Юпітера, чи від того, що називають Юпітером. Бо, як стверджують прилади, там, окрім дуже щільних газів, нічого немає. Проте й тих газів вистачало, щоб тримати нас на міцному ланцюгу. Добу працювали дюзи на повну потужність, і за цю добу ми зуміли лише повернути ніс корабля убік від Юпітера. Потім стали рухатися — сантиметрами, метрами. Тремтіли від сильної вібрації навіть переборки. Але ми вирвалися!

6 квітня

Небезпека залишилася позаду. На екрані телескопа злий Юпітер, як і десять днів тому, здається всього лиш кумедним кошлатим клубком. Як добре, що від нього нас відділяють вже мільйони кілометрів. Це найрадісніше, що я можу записати.

Але наші випробування на цьому не закінчилися. Сьогодні вранці С. В. сказав:

— Пального для ядерних двигунів залишилося стільки, що його вистачить або повернутися звідси додому, або долетіти і зробити посадку на Плутоні. Решту втрачено в боротьбі з Юпітером. Що робитимемо?

Як і минулого разу, вирішувати повинен був кожен самостійно, і рішення ухвалювалося тільки одноголосно. Я мовчав, бо розумів, що говорити можна тільки тоді, коли слова можеш підкріпити знаннями. Але мені дуже хотілося, щоб мої старші товариші знайшли можливість летіти далі.

— Пальне слід знайти на Плутоні, — сказав П. К. — Шукатимемо і знайдемо, — повторив він. — Можна навіть спробувати виготовити його штучно. Неважливо, якщо на це знадобиться рік-другий. У нас вистачить запасів харчів і кисню, і — я впевнений, — терпіння.

— Та-а-ак, — промовив Бурмаков і звернувся до мене: — А ти, Вітю, що думаєш?

— Згоден з вами! — відповів я.

— Хитрун! — перший раз після Марса Бурмаков засміявся весело, невимушено. — Ох і хитрун. Значить, нікого з нас не хочеш образити? Ну що ж, друзі, в такому випадку летимо далі!

4

Суворий, небагатослівний, як кожен, на чию долю випало чимало труднощів, Бурмаков був проте привабливою людиною. Духовна сила командира викликала у Павла і Віті бажання бути схожими на нього. І, напевно, тому замкнутість Бурмакова з часом передалася і їм. Вони рідко говорили про свої переживання, не згадували про минуле. Обом здавалося, що це буде неприємно Бурмакову, в особистому житті якого було, мабуть, більше трагічного, аніж щасливого. Вони берегли спокій командира, не знаючи, якого болю завдають йому цим. Зайнятий довгі роки наукою, він не вмів говорити про інтимне, хоча, як і кожна людина, потребував таких розмов.

І зараз Бурмаков повсякчас піклувався про Павла і Вітю, турбувався, коли не бачив на їх обличчях усмішки, сумував, коли сумували вони, готовий був веселитися, якщо було весело їм. Він був щасливий, коли вдавалося викроїти від спостережень декілька годин і всім разом посидіти в бібліотеці, подивитися кінофільм, послухати записаний на плівку концерт, почитати.

Після недавніх напружених днів, повних боротьби за життя корабля, космонавти тепер збиралися частіше. Спільно пережиті труднощі ще більше зближували їх, і в таких зборах була потреба у кожного. А можливо, почала позначатися глибоко прихована туга за Землею. Вони летіли вперед і думали про той час, коли повернуться додому. Як скоро це відбудеться?

Того вечора вони, як завжди, сиділи в бібліотеці, слухали концерт. І вочевидь, у цю мить не одному Віті згадалася Батьківщина. Проте лише він не витримав і сказав, зітхнувши:

— Як там наша Земля?

Нічого не відповівши, Бурмаков вимкнув проектор, з’єднав екран з телевізором. На екрані з’явилося зображення тієї частини неба, де знаходилася Земля. Маленька блакитна зірочка, до якої линули їх думки, зараз нічим не відрізнялася від інших зірок. Люди мовчки дивилися на екран, і кожен за цією далекою блискучою зірочкою бачив щось своє, заповітне, незабутнє.

Вітя відчув себе винним, що своїм питанням зіпсував товаришам настрій, і запитав:

— Цікаво, а який він, Плутон?

Бурмаков клацнув кнопками перемикача. Екран засвітився новим куточком Всесвіту. Неяскравий, невеликий Плутон показався з далекого зоряного розсипу.

— Він майже поряд з нами, — сказав Бурмаков.

— Невже він новак у Сонячній системі? — запитав Вітя, радіючи, що Павло і Бурмаков раптом пожвавішали.

— Про це тобі Павло Костянтинович краще розповість, а я не дуже розбираюся в астрономічних таємницях.

— Степане Васильовичу, — відказав Павло, — адже ми за вашими підручниками вчилися, нічого особливого я не зможу сказати. Та раз так, то слухайте. Я почну здалеку. В кінці минулого століття найдальшою, останньою планетою в Сонячній системі вважався Нептун. Проте вже тоді астрономи помітили, що його теоретична орбіта не відповідає дійсній. Це могло означати лише одне: на рух Нептуна впливає якась інша, невідома і ще віддаленіша планета. На той час математики вже вміли, знаючи орбіту і масу планети, визначити силу впливу, який вона може чинити на сусідні. У цьому ж випадку потрібно було розв’язати задачу із зворотною умовою. І коли вона була математично вирішена, в 1878 році астрономи почали пошуки.

Але минали роки, — Павло перевів телескоп на Нептун, — а ця планета як і раніше залишалася крайньою з відомих людині планет Сонячної системи. Тільки в 1930 році на фотознімках ділянки неба, задовго до цього визначеної математиками, була помічена невідома зірочка. А незабаром підтвердилося, що це і є нова планета, за якою астрономи полювали стільки років. Її назвали Плутон — за традицією дали ім’я міфічного римського бога. Більш як півстоліття минуло відтоді, а люди дуже мало знають про цю планету, до якої ми зараз наближаємося. У 1950 році було проведено вимірювання діаметра Плутона. Він складає 0,46 земного, або 5870 кілометрів. Таким чином, Плутон — невелика планета: дещо більша від Меркурія і менша від Марса.

Тим більш дивно, що, згідно з обчисленнями, його маса дорівнює земній. Це означає, що середня щільність Плутона дуже висока — близько 50 грамів на кубічний сантиметр, а це в шість разів більше, аніж у заліза.

Щоправда, наші відомості про Плутон досить приблизні. — Павло помовчав, уважно вдивляючись в екран телескопа, на якому знову поблискував Плутон. — Ми знаємо, що він знаходиться від Сонця на відстані, рівній в середньому сорока астрономічним одиницям, або шести мільярдам кілометрів. Це крайня, остання орбіта планет Сонячної системи. Далі вже, мабуть, починаються володіння інших світів. Блиск Плутона не постійний. Іноді він здається яскравішим, іноді тьмянішим. Це зазвичай буває у планет, що обертаються навколо своєї осі, як і Земля, наприклад. Значить, на Плутоні є і день і ніч, залежно від того, яким боком він повернений до Сонця, що і для нього є єдиним світилом. Доба на Плутоні за своєю тривалістю дорівнює 6 земним, 9 годинам, 21 хвилині і 30 секундам. Це так звані об’єктивні дані. Аналіз їх, та й деякі інші спостереження дозволяють вважати, що Плутон не схожий на решту великих планет Сонячної системи.

— А які це ще спостереження? — поцікавився Вітя.

— Даруй, я забув їх назвати, — відповів Павло. — По-перше, площина його орбіти нахилена до площин орбіт інших планет під великим кутом — 17 градусів, чого немає в жодної іншої планети Сонячної системи. По-друге, доба на великих планетах дорівнює 10–15 годинам, а на Плутоні, як я вже казав, вона у багато разів довша.

Павло перевів подих і попросив:

— А зараз дозвольте мені трішки пофантазувати. Перше, що ми зробимо, опустившись на Плутон, — це подивимося на його небо. Воно повинно виглядати одноманітною чорною безоднею, всіяною зірками. Сузір’я там такі ж, як і ті, що ми бачимо з Землі. Сонце здається яскравою зіркою. Воно дає Плутону тепла в дві з половиною тисячі разів менше, аніж Землі, і все ж освітлює його поверхню в двісті разів яскравіше, ніж Землю повний Місяць. Без телескопа ми побачимо звідти тільки дуже яскравий Нептун, а також Сатурн, Уран і, можливо, Юпітер. Атмосфери на Плутоні, мабуть, немає, в усякому разі, якщо і є, то вона повинна бути дуже і дуже розрідженою, нічим, певно, не відрізняючись від звичайного космічного середовища. Наші висновки про масу Плутона можуть бути спростовані лише одним — існуванням далі за ним ще однієї планети. Тоді маса його буде нормальною, властивою іншим планетам Сонячної системи. Але наразі її не знайшли. І зупинимося на наявних даних. Отже, Плутон має велику масу. Нам дуже важко буде пересуватися його поверхнею.

— Ну й картину ви намалювали, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так і назад захочеться повернути.

— Так, — зітхнув Вітя, — дуже сумно. Єдина надія, що ми знову, як і відносно Марса, помиляємося.

У бібліотеці «Набата» було тепло, по-домашньому затишно. І лише зеленкуватий екран, до якого Бурмаков підключив електронний телескоп, нагадував про нескінченну безодню, що поглинула маленький корабель.

5

Минуло декілька місяців. Життя людей у кораблі текло розмірено, без пригод і подій. Космос немов змилосердився над людьми і визнав за ними право після суворих випробувань заглибитися в його надра. Нарешті прийшов час почати гальмування. Автомати працювали точно. Бурмаков і Павло майже зовсім не контролювали їх і самі годинами не відривалися від телескопа. Але не Плутон був об’єктом їх спостережень. Вони в окулярі телескопа, а Вітя на картах головної обчислювальної машини шукали заплутонову планету. Не вірилося, не хотілося вірити, що її немає. Вона повинна була бути. Інакше…

— Інакше посадка на Плутоні буде дуже скрутною. «Набат» або розіб’ється, або, якщо ми зуміємо нейтралізувати тяжіння під час посадки, воно завдасть нам чимало клопотів, коли ми захочемо вирватися з його полону.

— Але тоді, Степане Васильовичу, — Павло схвильовано закрутив ручку, націлюючи телескоп на Плутон, — напрошується неймовірна думка…

— Я вірю тому пам’ятнику, — підняв голову Бурмаков, — Плутон чужий в нашій Сонячній системі.

Слово було сказане. Висновок напрошувався давно, але ні Павло, ні Бурмаков не зважилися його раніше зробити. Вітя здивовано дивився на вчених.

— Так, Вітю, найімовірніше чужою, — пояснив йому Бурмаков.

— З іншого світу?!

— Можливо.

— Розкажіть детальніше, Степане Васильовичу, — попросив Вітя.

— Боюся. Боюся розчаруватися. Пам’ятаєш, на початку нашої подорожі я стверджував, що Марс населений розумними істотами. А ми їх не знайшли.

— Але ми і зараз не впевнені, що їх немає, — сказав Павло. — Ми бачили сліди.

— Я хотів би побачити не сліди…

— Значить, ви думаєте, що на Плутоні існує життя? — по-своєму зрозумів Вітя Бурмакова.

— Що може існувати на мертвій планеті в мертвому просторі? — сумно відповів той. — Буде успіхом, якщо ми хоча б переконаємося в правильності нашого здогаду.

— А раптом? — загорівся Павло. — Що б ви не доводили, а я хочу вірити. Ви кажете, що Плутон чужий для нас. Так от. Люди далекої галактики вирішили вирушити в подорож. Їх наука була такою досконалою, що їм не потрібно було будувати космічні ракети. Вони попрямували у Всесвіт на своїй планеті і таким чином потрапили в Сонячну систему.

— Чим ви поясните, що вони зупинилися так далеко від нас? — Гіпотеза-жарт чимось захопила Бурмакова. Не чекаючи, що скаже Павло, він відповів сам на своє питання: — Мешканці Плутона живуть в іншому вимірі часу. Те, що нам уявляється століттям, у них — секунди або хвилини. Тому їм зовсім не набридло жити в провінційній області Сонячної системи. Вони поки придивляються до нас.

— А який у них суспільний устрій, Павле Костянтиновичу? — запитав раптом Вітя.

— Не знаю. Але якщо вони досягли такого високого рівня розвитку техніки, то, напевно, і живуть в дуже високоорганізованому суспільстві.

— Я думаю, у них — комунізм! — безапеляційно сказав Вітя. — Як у нас. Тільки побудований давно, і по сусідству немає імперіалістів. От здорово! Правда, Степане Васильовичу?

— Мрійники! А раптом Плутон — це уламок Фаетона, і тому його не було на пам’ятнику? — похитав головою Бурмаков.

Мрії молоді схвилювали його. Але йому не хотілося, щоб товариші це помітили. Він усе життя вчив себе визнавати тільки ті мрії, які випливають з певних наукових висновків.

Довго цієї ночі лежав він без сну, прислухаючись до рівного дихання Віті, що спав поряд. Третє ліжко було порожнім: Павло ніс вахту. Вітя з Павлом сьогодні розтривожили його думки, і Бурмакову вперше захотілося пофантазувати просто так, не вдаючись до науки.

Зустріти людину іншої цивілізації… Він цьому присвятив своє життя. Невже надія так і залишиться надією, невже це зробить не він, невже відкрити населені планети призначено комусь іншому? Кривдно. Але ж він і так багато зробив, що ж йому ще не вистачає? Зустрічі? Але не можна ж, щоб все діставалося одному. Йому годі нарікати на долю. А та зустріч на Марсі? Пам’ятник, який він побачив, — це ж свідчення Розуму, чужого, неземного, проте близького людині. Як він не подумав про це раніше? Можливо, він стояв біля витоків зустрічі з тими, хто залишив свої незрозумілі сліди не тільки на Марсі, а й на Землі?

Думки йшли далі. Він бачив чудову планету, залиту яскравим сонячним світлом, прекрасні міста з широкими вулицями, повними машин, і багатоповерховими будинками, великі зелені ліси, населені різними звірями, птахами. А над усім цим панувала людина — схожа і не схожа на земну: сильна, вольова, розумна. Вона підпорядковувала собі сили природи, вона проникла в космос. Її посланці залишили по собі макет Галактики на Марсі, Баальбекську веранду на Землі…

Ні, в такому стані Бурмаков заснути не міг. Він встав, поправив ковдру на Вітіному ліжку і ввімкнув телескоп.

У телескопі попелястим сяйвом світилася сіра маса Плутона. І Бурмаков раптом відчув, що йому хочеться повірити в жарт Віті й Павла.

6

«Набат» ліг у дрейф на орбіті штучного супутника Плутона. Позаду залишилися мільярди кілометрів, важкі випробування, перевантаження, пов’язані з розгоном і гальмуванням корабля. Перед вирішальним штурмом планети екіпаж отримав невеликий перепочинок. Стомлені довгою дорогою, люди насолоджувалися невагомістю, на якийсь час забувши, що вони знаходяться майже біля мети своєї багатомісячної подорожі.

Першу вахту поблизу Плутона Бурмаков узяв собі. Ні Павло, ні Вітя не протестували. Космос за цей час втратив для них новизну і незвичність, і те, що поряд чужа і загадкова планета, раптом стало само собою зрозумілим і таким, що не викликає гострого інтересу. Вони не припадали до окуляра телескопа, до ілюмінаторів, не обмінювалися думками і припущеннями, як це було поблизу Марса. Вони підкорилися рішенню командира і спокійно пішли спати.

Дивною була ця планета. Шість її радіусів відокремлювали поки людей від неї, але здавалося, що вона вже тримає їх біля себе невидимими і міцними узами. Час від часу «Набат» здригався, на якусь частку секунди напружувався, немов роздумуючи, продовжити свій біг чи повернути до похмурої чорної поверхні кулі, що закрила собою половину неба, потім знову мчав далі.

Щось схоже було, коли пролітали Юпітер. Там теж повсякчас відчувалося могутнє тяжіння вируючого гіганта. Але там воно було постійним. А тут?..

Бурмаков пригадав, як плавно і легко кружляв корабель навколо Марса, і зітхнув. Які не схожі вони — Марс і Плутон. Один — світлий, сонячний, веселковий, такий, що здавався зараз навіть рідним. Другий — похмурий, чомусь розсерджений, і тому незрозумілий, тривожний.

А висаджуватися доведеться. Просто неможливо не побувати на Плутоні, знаючи про його таємницю. І, крім того, без достатніх запасів пального для зворотного шляху не досить, мабуть, і життя, хіба що Вітя при сприятливому результаті повернеться старезним дідом. Ні, про це і думати годі. Він, Бурмаков, зобов’язаний знайти дорогу назад, виправдати перед людьми, своєю країною ті надії, які покладалися на їх експедицію.

Досадуючи на себе за цю хвилину слабкості і сумнівів, Бурмаков дістався до крісла перед головним пультом, пристебнувся міцніше, ковзнув поглядом по приладах. Різноколірні вогники-сигналізатори світилися заспокійливо. На них не вплинули ні відстань, виміряна траєкторією в сотню астрономічних одиниць, ані час.

Вони також упевнено повідомляли про курс, температуру, рівні радіації і про багато іншого, що визначало становище і умови людей в космічному просторі. Математична впевненість розумних приладів завжди немов додавала спокою самому Бурмакову.

На екрані — над пультом — маленький кораблик описував дугу над ледь жевріючою півсферою. Він не змінив свого напряму і тоді, коли Бурмаков раптом відчув, що багатошаровий могутній корпус «Набата» знову на мить напружився. Степан Васильович встиг відзначити, що стрілка, яка показувала висоту щодо Плутона, здригнулася і потім знову завмерла.

Навколо планети було звичайне космічне середовище, практично порожнє. На шляху корабля в цей час прилади не відзначали ніяких перешкод. То чому виникала ця незвичайність в поведінці «Набата»?

Бурмаков довго роздивлявся в телескоп поверхню планети. Але навіть дуже збільшені деталі її губилися у вічних сутінках, що панували навколо. Сонячне світло приходило сюди ослаблене величезним мертвим простором.

То що ж все-таки впливало на хід корабля? Степан Васильович увімкнув потужний локатор. Його промені, відбившись від Плутона, розсипалися по зеленкуватому екрану незліченними мерехтливими іскорками, так і не пояснивши нічого Бурмакову.

Тим часом рахункові машини почали видавати перші результати дослідження планети і її середовища. Знімки в інфрачервоному світлі розповіли про великі скелясті масиви, що займали дві третини площі. Аналізатори не виявили магнітного поля, а отже, і поясів радіації навколо планети. Лише біля поверхні Плутона сигнали радіозондів зустрічали якусь перешкоду і поверталися невпізнанно спотвореними.

Чи не в цьому крилася причина невдач локаторної розвідки? Бурмаков почав порівнювати дані, отримані двома аналізаторами, і несподівано спіймав себе на тому, що не пам’ятає, показання яких приладів він узяв. Щось наполегливо відводило думку вбік, турбувало, ніби було втрачено дещо важливе. Бурмаков потер чоло і здригнувся разом з кораблем. Ідея, ще невизначена, але вже існуюча, все більш владно захоплювала його. Примружившись, він секунду дивився на нерухому стрілку висотоміра і рішуче натиснув кнопку рахункової машини, що контролювала курс корабля. На блакитній стрічці, що виповзла, графік шляху нагадував частокіл, в який через певні проміжки хтось вбив вищі палі.

Бурмаков склав завдання запасній обчислювальній машині, а сам узяв чистий аркуш паперу і став креслити на ньому дві півкулі, наносячи на них паралелі і меридіани. Отримавши з машини результати обчислень, він розставив на півкулях крапки. Карти стали нагадувати мережі з крупними вічками, тільки багатьох вічок чомусь не було. Ще один розрахунок машини, і Бурмаков визначив, що вічок немає на тих місцях планети, над якими «Набат» ще не пролітав.

Бурмаков увімкнув ручне управління. Корабель плавно змінив курс, Бурмаков, не відриваючись, стежив за стрілкою висотоміра.

— Степане Васильовичу, — стурбований Павло увійшов до рубки. — Ми відлітаємо геть?

Стрілка ворухнулася і завмерла.

— Тихше! — шепнув Бурмаков, немов голос міг вплинути на ті невідомі сили, що мацають в цю мить своїми щупальцями корабель.

Павло мовчки узяв зі столу графіки і запитально поглянув на командира. Замість відповіді Бурмаков обвів червоним олівцем на карті місця передбачуваних вічок і знову змінив курс. Колишнє явище повторювалося: над очікуваним вічком корабель здригнувся.

— Зрозуміло? — нарешті запитав Бурмаков.

— Нічогісінько! — признався Павло.

— І мені теж, — розсміявся вголос Бурмаков, поглядаючи на товариша задоволеними блискучими очима. — Доведеться задати роботу приладам. Вони розумні, нехай розгадують.

Проте минуло декілька годин, а прилади так і не повідомили нічого нового. У певних, наперед відомих місцях корабель струшувало, і це було все, про що дізналися поки люди.

— Сказав би, що повітряні ями, але ж нічого щільного навколо нас немає, звичайне космічне середовище, — говорив Павло, укотре проглядаючи свідчення обчислювальних і аналітичних машин.

— Павле Костянтиновичу! — Бурмаков відсунув карту плутонових півкуль, потер праву скроню, що означало у нього крайнє хвилювання. — Всі відомі нам сили впливу ми можемо визначити і обчислити. Але це щось нове. Наші найдовершеніші установки тільки фіксують його існування і не можуть уловити суть. То, може, це…

— Гравітація?! — схопився Павло.

— Власне. Спрямована гравітація. Невидимий, націлений промінь гравітонів, — хвилюючись, відповів Бурмаков. — Я передбачаю безліч ваших питань. Але кажу наперед: я знаю не більше за вас. Припускаю — і тільки.

— А знаєте, Степане Васильовичу, — задумливо розкладаючи перфокарти рахункових машин, сказав Павло, — джерела цих променів розташовані так правильно, що нам і не віриться в їх природне походження.

— Мабуть, мабуть, — неуважно погодився Бурмаков, зайнятий якийсь своєю думкою.

Павло очікуюче втупився в нього. За неуважністю Бурмакова завжди крився несподіваний висновок. Степан Васильович перехопив його питальний погляд, усміхнувся і нерішуче відзначив:

— Маяки? Для космічних кораблів?

— Пастки? Для непрошених гостей? — підхопив Павло.

— Такі слабкі?

— Хто знає, скільки часу вони випромінюють свою силову енергію в простір, — відстоював свою точку зору Павло. — Може, тих, що створили пастки, і немає вже давно на світі. Залишилося лише творіння їх розуму — джерела штучних гравіполів, що направляються автоматами за раз і назавжди заданою програмою.

— Згоден навіть на ваш здогад, — сказав Бурмаков, — хоч він знову залишає мені тільки сліди, а не самих розумних істот. Невже ми їх не зустрінемо?

Не чекаючи відповіді на своє питання, Степан Васильович увімкнув екран телескопа, націленого на одне з місць, що випромінювало невідому енергію. Зображення було сірим, невиразним. Нечітко мелькали якісь тіні, що нагадували перисті хмари, крізь які просвічує чорне нічне небо.

— Нічого ми звідси не дізнаємося, — в голосі Бурмакова звучала гіркота. — Лише побувавши на місці, можна визначити, наскільки ми маємо рацію в своїх припущеннях.

— Є ще один спосіб випробувати, — нерішуче запропонував Павло.

Він знав, що Бурмаков дуже не любив, як це не дивно для навченого досвідом космонавта, ризику. А те, що Павло збиравсязараз запропонувати, було саме ризиком.

— Загальмувати в зоні дії променя? — Бурмаков здогадався сам про задум Павла. — Але ми ж не можемо зміряти його силу. Раптом її досить, щоб вже не випустити корабель із своїх чіпких обіймів.

— Ага, повірили в мої пастки, — Павло поспішив перевести все жартома.

— Повірив — не повірив, а мені дуже не хочеться садити корабель у невідомість. Як добре було на Марсі!

Павло промовчав, розуміючи тривогу командира. Більше до цієї розмови не поверталися.

Виток за витком намотував «Набат» навколо Плутона. Здавалося, що вже на ньому не залишилося жодної точки, над якою не пролітав корабель. А Бурмаков усе зволікав, вичікував, сподіваючись хоч частково підняти запону, що вкриває цю таємничу планету. Але нарешті і його терпінню прийшов кінець. Зібравши екіпаж, Бурмаков віддав наказ:

— Розташовуйтеся по аварійних місцях. Будемо сідати.

7

— Все! — Бурмаков випустив з рук штурвал і розтиснув бліді від напруги пальці.

Надривний гул ядерних двигунів, що проникав навіть крізь багатошарову обшивку корабельного корпусу, оснащеного звукоізоляцією, втих, залишивши у вухах безперервний дзвін.

— Плутон біля наших ніг! — жартівливо піднесеним тоном доповів Бурмаков.

Вітя підвівся, щоб першим побігти до виходу. Але зробив один крок і, ніби наткнувшись на невидиму перешкоду, спіткнувся. Павло ледве встиг підхопити його. Хлопчик розгублено подивився собі під ноги.

— Гостинний Плутон, — продовжував тим же тоном Бурмаков, — хоче нагадати людям, що вони забули про тяжіння. Як доповідають прилади, воно тут майже вдвічі більше, ніж на нашій рідній планеті. А якщо врахувати, що ми за останній час трохи відвикли, щоб нас обмежували сили гравітації, то на перших порах доведеться важко. Проте не засмучуйтеся. Ми скоро звикнемо до своєї нової ваги, наші м’язи зміцніють, і бігатимемо не гірше, ніж на Землі.

Сутулячись, проте рухаючись без помітних зусиль, Бурмаков підійшов до ілюмінатора. «Набат» опустився на невеликий майданчик, розташований серед скель. Вони громадилися зліва, справа, попереду, позаду, зникаючи за близьким обрієм. До командира, важко дихаючи, підійшли Павло і Вітя, поглянули на пейзаж чужої планети, що відкрився перед ними.

— Ого, — стиснув губи Павло, — всюдихід можна було залишити на Марсі або переплавити в дюзах.

— Є ракета, — підказав Вітя.

— І немає пального, — закінчив Бурмаков.

— Зовсім? — здивувався Вітя, поглядаючи то на Павла, то на Бурмакова. — А як же ми?

Павло відвернувся до пульта, немов раптом зацікавився свідченнями манометра внутрішнього тиску.

— Залишилося мало. Тільки на наші внутрішні потреби — опалення, освітлення, приготування їжі, регенерацію повітря, води… — Він натиснув клавіші рахункової машини і показав карту-відповідь. — Його нам вистачить на півроку.

— Планета з такою щільною матерією дасть нам пальне значно раніше, — сказав Павло.

— І тоді ми знайдемо місце, де знадобиться всюдихід! — Бурмаков сказав це серйозно, упевнено, і ця упевненість підбадьорила інших.

Вітя запитав:

— Коли ми зможемо вийти?

— Думаю, за годину, не раніше. Потрібно зробити аналізи. Так, Степане Васильовичу? — звернувся Павло до Бурмакова.

— Вийдемо, якщо умови будуть сприятливі, — підтвердив Бурмаков. — Але вже зараз ми можемо з повною упевненістю сказати, що четверта із зовнішніх планет не схожа на своїх сестер. Якщо ті складаються головним чином з газів, то Плутон, як і планети «земної групи», утворився, мабуть, з кам’янистої, щільної речовини.

Прилади нічого небезпечного не показували. Навколо корабля був безповітряний простір із звичайною в космосі кількістю радіоактивних часток, від впливу яких людей надійно могли захистити скафандри. А страшний холод — мінус двісті двадцять градусів — був їм не в новину. З ним вони вже зустрічалися раніше.

Мов середньовічні лицарі в кольчугах і латах, вони попрямували до виходу. Бурмаков штовхнув дверцята люка. Вони здригнулися, проте не піддалися. Бурмаков натиснув плечем, червоніючи від зусилля. Кришка раптом відскочила, відкриваючи вихід. Бурмаков трохи не полетів у люк. Подивившись вниз, повідомив:

— Метри чотири до поверхні. Будьте обережні.

— Степане Васильовичу, — сказав Павло, — тут першим піду я.

— Гаразд. Підемо разом. Вітя залишиться біля корабля. Не крився, Вітю. Можеш багато що побачити й тут, тільки далеко не йди. Ми ще не знаємо, що нас чекає на цій планеті.

— Значить, вірите в наші фантазії хоч трішки? — пожвавішав Вітя.

— Зараз вже ні. Але тобі більше, ніж нам, потрібно звикнути до подвоєної ваги.

Вітя послухався і мовчки стежив, як, насилу відриваючи ноги, човгаючи і порошачи, Бурмаков і Павло йшли від корабля все далі й далі. Незабаром вони сховалися за виступом скелі.

Прожектор поволі і методично описував жовті кола навколо «Набата». Уламки скель спалахували іскорками.

Вітя набрав під ногами дрібного піску. Пісок був сірий, твердий. Вітя підніс його до мікрофону і потер в долонях. Хрускоту не було. Безповітряний простір звукових хвиль не розповсюджував.

Вперше Вітя був сам, і не в кораблі, де міцні стіни і надійні розумні машини, а на чужій планеті, оточений густим мороком, який невідомо що таїв. Фантастичні скелі, невиразно окреслені навіть на світлішому, сонячному боці, здавалися таємничими, населеними невідомими істотами, страшними і сильними. Вітя з острахом поглядав на них, довго не наважуючись відійти від корабля. Нарешті цікавість узяла гору над страхом. Озирнувшись ще раз на корабель, він поволі поплентався до найближчої гори. Власне тіло здавалося важким. Він швидко втомився, було важко дихати. Тоді Вітя сів на камінь, витягнув ноги. Але невідома сила тиснула на плечі, на серце, стискала легені. Вітя збільшив подачу кисню, роззирнувся. Вихоплюючи з пітьми одну картину за іншою, наближався промінь прожектора. Коли він опинився поряд, Вітя скомандував: «Стоп!» Промінь рвонувся і зупинився.

Камінь, на якому сидів Вітя, був круглим, мов польовий валун, і пористим, наче вапняк. Такий самий вигляд мали і скелі. Вітя зрозумів, що пори утворили космічні частинки і метеорити. Він пригадав розповіді Бурмакова про Місяць, який теж не був оповитий атмосферою, і тому навіть найдрібніші космічні тіла досягали його поверхні, поступово руйнуючи і перетворюючи верхній шар на порох.

Вітя поглянув на небо. Білі, блакитні, жовті, зелені, червоні зірки висіли нерухомо. Звідкись звідти, з глибин Галактики, змагаючись у швидкості і силі, величезним віялом розлітаються міріади частинок. Щоденно незліченна кількість їх зустрічає на своєму шляху Плутон. Вони падають на ці камені і скелі зі всією силою інерції, що накопичилася в них упродовж мільйонів років блукання в космосі, ламають все, що трапляється на шляху, і, знесилені, гинуть. А на якому-небудь камені залишається ось така маленька щербинка. Вітя навіть колупнув її геологічним молотком. Молоток відскочив, не залишивши на камені й подряпини. Хлопець з повагою погладив твердий бік валуна.

У скелях замигтіли промені ліхтариків. Вітя поспішив назад, щоб зустріти Бурмакова і Павла біля корабля. Вони підійшли, згорблені під вагою заплічних мішків, мовчазні, втомлені. Навіть у дезинфекційній камері, звільнившись від незграбних скафандрів, вони мовчали. Неохоче поївши, вони лягли відпочивати під антигравітаційні ковпаки, якими не користувалися з моменту старту із Землі.

Сили до людей повернулися досить швидко: під ковпаками вони не відчували тяжіння Плутона. Бурмаков і Павло знову приступили до роботи. Часу не можна було втрачати. На екранах осцилографів автоматичних лабораторій замигтіли електронні промені, викреслюючи різноколірні криві. Мінеральні сполуки, зразки яких Бурмаков і Павло принесли з собою, виявилися схожими на земні. Проте їх молекули були складнішими, невідомими на Землі. Тому навіть автомати, які, здавалося, знали все, не змогли дати відповідь, чи можна створити таку молекулярну сполуку в земних умовах.

— Ось вам перша загадка, — Бурмаков недовірливо крутив у руках записані свідчення осцилографів.

— З одного боку — ствердження єдності матерії, з іншої — неможливість з’ясувати її походження, — закінчив його думку Павло.

— Туманно, Павле Костянтиновичу, — посміхнувся Бурмаков. — Так Вітя нічого не зрозуміє. Бачите, в чому справа. Ці мінерали утворилися не в межах Сонячної системи, інакше ми могли б синтезувати їх. Значить, вони мають інше походження, космічне. Але молекули їх складаються з атомів, таких самих, як і ті, що містяться в елементах, характерних для Сонячної системи. Отже, і у нас, і на планетах інших зоряних систем є речовини, в основі яких лежить одна і та ж матерія.

— І ви кажете про це так спокійно! — Від хвилювання Вітя навіть замахав руками.

— Єдність матерії — давно відома річ!

— Та ні, Степане Васильовичу, я не про матерію. Виходить, Плутон дійсно залітний?

— Я в цьому не впевнений настільки, щоб стверджувати категорично. Могло трапитися, що тут були якісь своєрідні умови в той час, коли відбувалось утворення планети. Завдяки їм з’явилися невідомі нам раніше молекулярні сполуки. Так, Павле Костянтиновичу?

— Згоден з вами, Степане Васильовичу. У нас немає особливих підстав вважати Плутон залітним чужинцем, — відповів Павло.

8

Плутонова ніч змінилася днем. Але навколо як і раніше було похмуро.

Люди обстежували планету. Вони подолали вже гірський хребет і вийшли до широкої долини. Покрив її був м’якший. Долина вела кудись далеко, на сотні кілометрів, як свідчили інфрачервоні локатори. Якраз час було використати всюдихід. Павло двічі говорив Бурмакову, що непогано було б полегшити собі пересування. Але той вдавав, що не розуміє його. Пального, а отже і життя, на кораблі залишалося вже тільки на п’ять місяців — 150 земних, або близько 24 місцевих діб. І він не наважувався скоротити цей і без того короткий термін, оскільки не знав, чи принесе поїздка на всюдиході користь. Перш ніж вирушити у подорож, потрібно було вирішити паливну проблему.

Павлові здавалася дивною така розсудливість. Його все частіше долала нетерплячка, він не міг спокійно стояти на порозі таємниці і чекати невідомо чого. Він не дуже переймався пальним, будучи впевненим, що обов’язково знайде його під ногами, якщо піде в долину.

Бурмаков був старшим, досвідченішим, виваженішим. Навіть якби залишалися лічені хвилини життя, він навряд чи зважився б на якийсь необачний вчинок. Він шукав би виходу і боровся б за життя до самого кінця. Але йому з кожним днем все важче було витримувати Павлів натиск.

Одного разу, коли Павло був особливо наполегливий, Бурмаков уважно вислухав його і несподівано звернувся до Віті:

— Ти пам’ятаєш, хто такий Плутон в міфах давніх римлян?

— Плутон — брат Юпітера, бог підземного царства, володар…

— Про те, що Плутон володів душами мертвих, — зупинив його Бурмаков, — говорити поки не будемо, рано. А ви, Павле Костянтиновичу, зверніть увагу на таку його якість: «Бог підземного царства». Тож давайте спробуємо зазирнути у це царство. На Землі теж корисні людині матеріали рідко лежать під ногами. А ми все на поверхні шукаємо. Ну, а якщо тут не пощастить, підемо в долину.

Люди, що володіли найдосконалішою технікою розвідки надр, з перших кроків відчули себе беззбройними. Прилади не реагували на тутешні копалини.

— Ось і добре — не тягатимемо їх з собою. — Павло згріб докупи магнітні, електричні і радіаційні шукачі, склав їх знову в мішок.

— Навіщо кривдити розумні прилади? Вони нам послужать ще. Це зараз вони безсилі, бо нас оточують метали і мінерали, не схожі на земні. А якщо ми знайдемо елементи в чистому вигляді? Тоді без їх допомоги нам ніяк не обійтися.

Але минали дні. Були зрушені великі скелі, пробиті штольні, і нічого, що могло б придатися, космонавти не знаходили. Здавалося, що природа пошкодувала для Плутона різноманітності, створивши його тільки з кременю і його сполук.

Настав день, коли Павло обережно сказав Бурмакову:

— Нам час розділитися. Я піду в долину. Сам. Візьму з собою більше кисню, харчових концентратів і піду. Годин на двісті.

Бурмаков стисло відказав:

— Завтра.

Наступного дня Павло пішов. А Бурмаков і Вітя не припиняли роботи. Степан Васильович не вірив, що похід Павла допоможе їм вирішити головне завдання — знайти пальне, і поспішав. Після вибуху, що розколов на дві половини високу гору, Бурмаков схилився над приладами. Стрілки магнітних вимірювачів тремтіли на нулі, лічильники відзначали тільки радіацію, створену вибухом і космічними частинками. Нічого нового.

— Спробую пронести прилади уздовж розрізу, — сказав Віті Бурмаков. — Піду сам. Навіщо обом витрачати сили.

Вітя, щоб хоч чимось зайнятися, став крутити лімб інфрачервоного локатора.

Заломлене відображення хаотично розкиданих гірських порід поволі пливло по екрану. Воно було схоже на морські хвилі, які розлючено кидаються одна на одну. Вітя підкрутив тумблер настройки. Щось чорне, схоже на човен промайнуло серед сірих хвиль. Але що це? Мабуть, просто якась скеля опинилася на шляху локаторного променя. Адже судно може бути тільки в справжньому морі…

— Гм!

Вітя обернувся і завмер від здивування. Бурмаков, що нечутно підійшов до нього, уважно вдивлявся в екран. Ось його рука потягнулася до шкали. Екран перестав тремтіти, чорна пляма, схожа на контур човна, застигла і стала збільшуватися, випливаючи на передній план.

— Це якась скеля, — спробував пояснити Вітя.

— Не думаю. Ходімо подивимося. Тут недалеко.

Вони попрямували до гори.

Біля її підніжжя зяяв вхід до печери.

9

Це був похід у невідоме, без певного маршруту. Павло міг піти вліво, міг повернути направо. Тільки тому, що Бурмаков і Вітя були в горах, він вибрав рівнину, яка, як показували інфрачервоні локатори, тягнулася на південь від нього кілометрів на триста.

Йти було легше, ніж в перші дні. Павло натренувався вже ходити в умовах Плутона, та й дорога цього разу була рівною. Спочатку він раз у раз давав про себе знати по радіо. Потім перешкоди почали перебивати сигнали, а незабаром і зовсім стали глушити. Зв’язок урвався. Павло ще раз перевірив напрям, відзначив місце, де залишився корабель, і вимкнув ліхтар. Потрібно було економити електроенергію.

Стомившись, він заживав через трубки рідку їжу і лягав відпочивати просто на шляху. Спочатку це йому навіть подобалося. Але він ішов, ішов, навколо ніщо не мінялося, ніщо не обіцяло близької знахідки — пального чи чогось іншого, заради чого варто було вирушати в цю подорож. Він забував, що знаходиться на Плутоні. Він сердився і на довгу, запорошену дорогу, і на яскраві зірки, які незмигно стежили за ним зверху, і на сірий морок, що не розсіювався ні на хвилину. Павло розумів, що це від утоми і самотності, і боявся, що довго так не витримає.

Колись він легко переніс випробування в сурдокамері. Там самота не пригнічувала так сильно. Навіть у хвилини туги підсвідомо відчувалося, що поряд, за товстими захисними стінами, рідна обстановка, друзі. Тут же він був зовсім один, і це було вже не тренування, і ніхто не міг прийти на допомогу. Але він не міг відступити, повернутися, нічого не зробивши корисного для товаришів. Йому це не спадало навіть на думку, хоча часом відчай захльостував серце. Він ішов. Уперто. Вперед.

На що Павло сподівався? Чому вибрав саме цей напрям? Якби його запитали про це, він відказав би: «Просто так». Але він збрехав би перш за все самому собі. Десь у глибині душі таїлася впевненість, що саме на цій планеті, чужій у Сонячній системі, повинно було бути колись життя. Марно залишки його шукати в горах, де Бурмаков і Вітя висаджують скелі. Мешканці Плутона, якщо вони були, перебували тільки на рівнинах. Чому? Закони єдності життя. Речовина Плутона створена з елементів, які підкоряються законам періодичної системи Менделєєва. Живі істоти, відрізняючись від людини багатьма зовнішніми і внутрішніми якостями, обов’язково мали бути схожі на неї в головному — в розвитку розуму. А людина завжди прагнула в долини, де життя було легшим, зручнішим.

Ця думка мала нестійку основу — вона була до певної міри правильною тільки для органічних форм життя. Але, зупинившись на ній, Павло намагався не думати про інше. Кажуть, для вченого важлива інтуїція, що дозволяє відкинути зайве. Так от, тепер Павла вела інтуїція.

Він давно вже не відпочивав. Підгиналися ноги, паморочилася голова. Сон в жорсткому скафандрі став великою насолодою. Павло посвітив ліхтариком, шукаючи, де б прилягти, і помітив якийсь виступ край дороги. Не роздумуючи, він сів на нього, силою примусив себе випити поживного бульйону і, витягнувши ноги, заснув глибоким сном.

Прокинувся він від голоду. Хотів було за звичкою зробити зарядку, але пригадав, де знаходиться, і спохмурнів. Встаючи, поклав руки на своє кам’яне ложе і підскочив від несподіванки. Пальці намацали кант гладкого, ніби відполірованого прямокутника. Павло миттєво змахнув з нього рукою пил, увімкнув світло. Правильної форми паралелепіпед відливав чорним холодним блиском. Не подумавши навіть про те, як міг опинитися тут предмет винятково правильної геометричної форми, Павло став шукати хоч якісь позначки, які обов’язково повинні були залишити на ньому століття, і не знаходив.

Паралелепіпед був ніби зроблений вчора.

Декілька хвилин Павло дивився на нього і раптом застрибав. «Люди, люди! — закричав він. — Зустрів, зустрів!» Потім знову нахилився і вже спокійніше почав вивчати паралелепіпед. На одній з площин він відзначив риски-заглибини. Вони з’єднувалися, перетиналися, утворюючи щось схоже на зашифрований напис. Чим більше вдивлявся Павло, тим більше міцніла впевненість, що поява цих знаків не могла бути випадковою. Вони зроблені рукою когось розумного. Кого? Не займаючись пошуками розгадки їх появи тут, Павло сфотографував напис, паралелепіпед. Спробував було відбити шматочок матеріалу, з якого був зроблений паралелепіпед, але незабаром відступив. Речовина виявилася надзвичайно твердою.

Коли минули перші хвилини захоплення, Павло знову сів на свій паралелепіпед, щоб зібратися з думками. Перш за все хотілося з’ясувати, що означала знахідка і що вона змінювала в його пошуках. Він посвітив ліхтариком навколо. Могутній промінь світла, що проникав на сотню метрів в навколишні сутінки, не зустрів нічого незвичайного. Той предмет, на якому він сидів, здавався єдиним на цій запорошеній і гладкій рівнині.

Павло спробував уявити своє місцезнаходження відносно всього району і схопився від радісного збудження. Як це він забув?

Неслухняними пальцями в товстих пластикових рукавичках він витягнув карту. Її вони склали того вечора, коли зафіксували невідомі промені, що впливали на «Набат» з Плутона. Ще тоді з’явився задум посадити корабель поблизу цього джерела енергії. Але в розрахунки вкралася помилка — не знали точної маси планети — і сіли на значній віддалі від наміченого пункту.

Місце посадки на карті позначили червоною фігуркою корабля. «Скільки ж я пройшов, — в думках прикинув Павло, — кілометрів шістдесят-сімдесят. А якщо так… — він провів лінію на папері. Палець зупинився поряд з крапкою, що відзначала місце джерела енергії. — Тепер я знаю, куди йду».

Але перш ніж вирушити в подальший шлях, він довго намагався зв’язатися з Бурмаковим і Вітею. Сигнали спрямованої радіопередачі гасли, не доходячи до мети. Доводилося до часу тримати відкриття при собі.

Незабаром рельєф почав змінюватися. З’явилися пагорби, нагромадження каменів. Павло вибрав якнайвищий пагорб, піднявся на нього. Десь неподалік мало знаходитися те джерело, але де? Світло ліхтарика, пропущене крізь збільшувальну лінзу, не поступалося щодо дальності дії потужному прожектору. Це дозволяло трохи краще розгледіти околицю. Поки сягав погляд тягнулися кам’яні уламки. Павло хотів було вже спускатися зі свого пагорба вниз, як раптом несподіване порівняння спало йому на думку. Всі ці горби і нагромадження нагадували павутинну мережу, і він стояв якраз в її центрі. Рівні, прямі промені-дороги розбігалися між каменями на всі боки, немов вулиці у зруйнованому місті. Від цієї думки захопило дух. Хай мертве, безконечно стародавнє, але все-таки місто — свідчення існування якоїсь невідомої інопланетної цивілізації.

Він не міг більше зволікати і побіг до найближчих руїн. Орудуючи топірцем як важелем, Павло намагався розхитати камені. Вони були важкі, міцні і трималися один за одного, ніби зцементовані. Через півгодини він зрозумів, що у нього не вистачить фізичних сил, щоб проникнути всередину руїн. Тоді, видовбавши щонайглибший отвір, він встромив туди атомний заряд.

Могутній вибух, що викинув сотні тонн породи, оголив шматок гладкого каменя, схожого на плиту. Під нею, мабуть, щось ховалося. Нетерплячка Павла була такою великою, що він не став пробувати очистити плиту руками, а заклав свій другий і останній атомний заряд. Знову вибух, і на місці, де щойно лежала плита, утворилася чорна порожнина.

Закріпивши трос портативної механічної лебідки, Павло стрибнув у отвір. На глибині п’яти метрів ноги стали на твердий ґрунт. Засвітив ліхтарик. Під ногами були такі самі плити, як і та, яку він щойно висадив. Але що це? Підвал, один з поверхів багатоповерхового будинку, похованого часом або якимось стихійним лихом?

У приміщенні, як Павло відразу ж назвав про себе це місце, було порожньо. Ніщо не свідчило про те, що тут раніше стояли меблі чи устаткування, ніщо не вказувало на призначення цієї величезної споруди. А що це творіння рук когось умілого і розумного, Павло вже не сумнівався. І він узявся за пошуки хоч якихось слідів, що підтвердили б його здогад.

Дальня стіна була напівзруйнована. Павло вирішив зазирнути в сусіднє приміщення. Короткий трос не пускав, і він відчепив його. За стіною виявилося щось схоже на коридор. Павло витягнув кіноапарат і, увімкнувши його, зробив крок в коридор.

Сигнал аварійної електронної установки пролунав не до речі. Вона повідомляла, що запасів кисню і харчів залишилося на сто годин. По-доброму, то слід було повертатися. Але хіба міг він зупинитися на порозі таємниці, не зазирнувши у неї. Павло сів, підкріпився рідким обідом і, відпочивши трохи, перевів важіль подачі кисню на три чверті норми, ослабив світло ліхтарика. Він почав економити: дослідження тільки починалися.

Коридор метрів через сто розділився на два ходи. Павло вибрав правий. Потім з’явилися поперечні ходи. Павло пішов навмання. Спочатку він умикав світло, але коридор усюди був однаковим: плити внизу, плити зверху, плити з боків. Заощаджуючи електроенергію, він довго брів у темряві, минаючи якісь переходи, поки не вперся в глухий кут. Павло спробував уявити зворотний шлях — і не зміг. Заблукав? Загинути тут, де тебе ніхто і ніколи не знайде? Страх на мить паралізував волю, і Павло ледь не закричав. Але він примусив себе засвітити ліхтарик, озирнувся. Від електричного світла стало легше. Павло навіть знайшов у собі сили посміхнутися: «Оце так сурдокамера. Така й не снилася, либонь, нікому на Землі».

Приміщення, куди він потрапив, було порівняно невеликим, приблизно на сто метрів квадратних. Уздовж стін, під ногами лежали купи трухняви — все, що залишилося від чогось, що знаходилося тут колись. Вмить забувши про своє становище, Павло увімкнув кіноапарат, водячи ним навсебіч, прагнучи не пропустити жодного сантиметра простору, що оточував його. Потім він присів над однією з куп, — розворушив її топірцем. Трухнява була не схожа на навколишній порох. Павло обережно насипав її в скляночки і сховав їх у заплічний мішок. Потім випростався, відійшов до виходу, озирнувся. Ні, все-таки це було житло тутешніх розумних істот. Тепер у цьому він переконаний. Онде, мабуть, стояло ліжко, поряд з ним друге, третє. Купи тут мають вигляд довгастих горбиків. І, можливо, ці істоти так і залишилися на них лежати після своєї загибелі. А ліворуч горбики круглі, можливо, це стільці, столи… Як шкода, що він не може зробити на місці аналізи цих решток. Треба набрати їх якнайбільше. І Павло знову почав наповнювати свій заплічний мішок.

Шукати вихід він почав лише після другого нагадування аварійної установки. Запасів залишалося тільки на сімдесят годин.

Ще двадцять годин він блукав по цьому підвальному лабіринту, поки знову не потрапив у ту саму, як він назвав її, житлову кімнату. У відчаї Павло притулився до кута біля входу. Хвилину-дві постояв, переводячи втомлене дихання, і кинувся з кулаками на протилежну стіну, що закривала глухий кут. Руки, одягнені у важкі захисні рукавички, несподівано ковзнули, і він осунувся на підлогу. Падаючи, Павло встиг помітити, що після дотику його рук залишилися прозорі смуги. Він швидко підхопився, почав стирати пил зі стіни.

Промінь ліхтаря освітив ще одне приміщення, що знаходилося за прозорою перегородкою. Павло побачив виблискуючу увігнуту чашу, відкриту догори. Вона стояла на тонкій і довгій підставці-ніжці, що основою ішла кудись униз.

Павло довго дивився на диво, що відкрилося, здогадуючись, що це, очевидно, і є один з тих самих маяків-пасток, які вони відзначили ще до посадки. Джерело енергії. Павло більше вже не думав ні про що. Він зобов’язаний був дістатися до цього джерела і принести звістку про енергію товаришам.

Бічні плити виявилися податливими, і незабаром Павло вже вирубав собі заглиблення-приступки, по яких дістався до стелі. Закріпившись там, він почав довбати верхню плиту. Раптом молоток встромився в щось м’яке, плита розкололася, завалилася, і услід за нею лавиною полетіли камені. Невідома сила підхопила Павла і шпурнула убік. Опам’ятався він на поверхні, на краю величезної вирви, що залишилася на тому місці, де нещодавно стояла чаша.

Павло був врятований. Але він навіть не відчув радості. Джерело енергії загинуло. Апатія охопила Павла. Похід закінчився безрезультатно. Машинально він звірив напрям зворотного маршруту і, байдужий до всього, навіть до тривожних нагадувань аварійної установки, побрів назад.

Він втратив уявлення про час. Зникла з неба зірка, яка називалася тут Сонцем, а він байдуже йшов і йшов.

Настала мить, коли Павло, знесилений, осів у м’який порох. Стомлене тіло ослабло, вії склепилися самі собою. Він не розумів потім, що це було: короткий сон чи непритомність. Та це і не мало значення. Потрібно було йти, не зупинятися, щоб донести звістку.

А так добре лежати! Він полежить ще зовсім трішки і потім піде. Він зовсім не спить, хоч вії ніби налиті свинцем. І це зовсім не марення…

Павло сів. Навколо було світло, як вдень на Землі. Яскраве сонце сліпило очі. Павло увімкнув світловий захист. Сонце, що висіло в тій стороні, де був їх «Набат», вистрілило блискавкою і розпливлося.

Павло підхопився на ноги. Промайнула думка, що з його товаришами щось трапилося. Апатію немов рукою зняло. Потрібно йти, поспішати! І він йшов, падав, повз, підводився, знову падав, задихаючись від слабкості.

10

Павло не помилився: він справді бачив вогняну кулю, яка своєю яскравістю не поступалася Сонцю…

Широкий промінь прожектора увірвався в печеру і уперся в якусь перешкоду далеко в глибині. По рівній, немов відшліфованій кам’яній підлозі, на якій після вибуху лежали залишки породи, Бурмаков і Вітя підійшли до стіни. Вона була чорна і блискуча, не схожа на жоден матеріал, який вони досі зустрічали на Плутоні. Бойок механічного бура, який здатен був пробити товсту броньову сталь, відскочив від стіни і зламався.

— Одне з двох, — розглядаючи скалки наконечника, сказав Бурмаков, — або ми зустріли незвично тверду породу, або вона має штучне походження.

Замінили бойок, стали підкопувати м’якші шари біля основи стіни. Перед ними виявилося щось схоже на ящик. Внизу, вгорі, по боках цього великого ящика були такі ж гладкі чорні стіни. Комбіновані ультразвукові і електронні вимірювачі визначили, що він має форму куба. Плазмовий промінь з температурою двадцять тисяч градусів не зміг розрізати стіну. Бурмаков зміряв температуру того місця, де щойно намагався зробити розріз, — вона була такою ж, як і до дотику плазмового вогню. Чорна речовина не нагрілася ані на градус. Більше того, вона не пропускала ні електричних, ні магнітних хвиль. Локатори виявилися безсилими в спробі зазирнути за стіну.

Ті ж таки вимірювачі повідомили вражаючу цифру. Вага куба заввишки в три людські зрости, якщо перекласти на земні одиниці, становила декілька сотень мільйонів тонн.

— Іграшка, — постукав Бурмаков по чорній дзеркальній поверхні. — Ідеальна інертність.

— А якщо він суцільний? — Вітя ще раз включив вимірювач.

Невидимі хвилі полинули в ґрунт навколо куба, намагаючись пробитися крізь його непроникні стіни. Стрілки циферблата заметушилися і поповзли убік від середньої позначки. З-під пера осцилографа виповзла ламана крива.

— Куб порожнистий! — урочисто промовив Бурмаков. — Він штучного походження.

— Люди? Правда, Степане Васильовичу, люди? — Вітя торсав Бурмакова за руку.

— Розумні істоти! Коли це зроблено, ким і де вони, ми поки не знаємо. Але бачимо результати їх творчої праці. Цей куб, здається, — сховище. Воно надійне, його стіни не піддаються звичайним силам, які самі по собі можуть виникнути в природі. Я розумію, тобі, Вітю, хочеться почути відповіді на безліч питань: з чого куб зроблений, навіщо, що там всередині? Але я можу тільки здогадуватися. Схоже на те, що стінки виготовлені з нуль-речовини, яка не має атомів і електронів і складається з самих нейтронів. Вона дуже щільна, один кубічний сантиметр нуль-речовини важить сто тонн. Жоден земний механічний інструмент не в змозі розрізати її. Вона в півтора мільярди разів міцніша, ніж сталь найвищих марок.

— А як ми проникнемо всередину? — Вітя був розчарований.

Стояти на порозі чужого світу і відступити від нього! Пролетіти мільярди кілометрів і раптом визнати свою безпорадність!

— Спробуємо, — сказав Бурмаков і подумав, що навряд чи є в цьому особлива необхідність. Вони знову відхиляються від головної мети — пошуків пального. Але який учений може втриматися від спокуси пізнати нове, навіть ціною власного життя, якщо тримає в руках хоч тоненьку нитку, яка повинна вивести його до великого відкриття? І вже упевнено пообіцяв: — Проникнемо.

Він не мав на увазі нічого певного, коли говорив це Віті. Просто згадалися досліди в лабораторії відомого фізика, які йому доводилося спостерігати. У лабораторних умовах фізикові вдалося отримати дещицю нуль-речовини. Досліди ледве не закінчилися катастрофою, бо у вакуумну кулю, де знаходилося нуль-речовина, потрапив спрямований промінь негативних мезонів. Вибух зруйнував лабораторію, добре, що отриманої речовини було мало.

Ось у Бурмакова і з’явилася думка спробувати розрізати куб мезонним променем. Декілька годин просидів він біля обчислювальної машини. Теоретично наче підтверджувалася така можливість. Ще кілька днів він конструював мезонатор, здатний випромінювати спрямований постійний потік негативних мезонів. На Плутоні не потрібно було турбуватися про вакуум. Тут він був замість атмосфери.

І ось настав день, коли знесиленому Павлові здалося, що він побачив сонце.

Йдучи на дослід, Бурмаков не зміг умовити Вітю залишитися в кораблі, а наказувати не став.

— Загинемо, то разом, — по-дорослому відповів йому хлопчик, — все одно без вас ми не зможемо повернутися на Землю.

Вітя був весь час поряд з командиром. Вони удвох встановлювали мезонатор, потім мовчки чекали, поки осяде невидимий пил, піднятий, очевидно, їх вовтузінням.

Блакитний промінець блиснув в одвічній пітьмі печери, яку цього разу не освітлював корабельний прожектор. Ніби прозора пара заклубочилася у місці його дотику до чорної поверхні куба, мікрофони уловили легке шипіння. Бурмаков обережно провів промінцем униз, поволі описав ним коло. Робота була закінчена, якщо тільки вона дала що-небудь. Вимкнули мезонатор, засвітили ліхтарики. У печері стало світліше, але люди не наважувалися зрушити з місця. Потім Вітя не витримав, підбіг до чорного куба і вдарив по обпиляному місцю. Коло хитнулося, повернулося і, випавши в печеру, відкотилося вбік. Вітіна рука безперешкодно просунулася в порожнечу.

— Степане Васильовичу! Степане Васильовичу! Там, там… Нічого не видно.

Він забув, що тримає в руці ліхтарик і може ним освітити куб всередині. А Бурмаков не рушав з місця і не здогадувався підказати йому зробити це.

Вирізати прохід було вже зовсім простою справою. Стінки куба виявилися тонкими, не більше п’яти міліметрів. Бурмаков не помилився в своїх припущеннях: тут був склад. Приблизно сотня невеликих циліндриків, завдовжки з півметра і діаметром у десять сантиметрів, лежала, складена біля задньої стінки.

— Яке їх призначення? — покрутив Бурмаков циліндрик. — Цікаво.

— Ага, — Вітя схопив один з них і виніс у штольню. — Він не дуже важкий.

Спалахнув прожектор. При яскравому світлі циліндрик здавався коричневим. Вітя попрямував до виходу, щоб краще роздивитися знахідку.

— Погляньте, — закричав він, — ось щілинка, напевно, ковпачок відкручується!

Бурмаков узяв циліндрик, що лежав ближче від інших, зняв ковпачок. Циліндрик був порожній.

— У них нічого немає, — Бурмаков не приховував свого засмучення.

Витратити стільки часу і сил, а навіщо? Упевнений, що циліндрики порожні, він узяв наступний і не дивлячись почав згвинчувати ковпачок. Один оберт, другий… Яскраво-синя маса поповзла з циліндрика, на очах змінюючи свій колір, збільшуючись у розмірах.

Бурмаков рвонув Вітю за плече, підминаючи під себе.

Звільнившись з циліндра, золотиста куля на мить повисла над ним, загрозливо потріскуючи і витягуючись. Ковзнувши по нозі Бурмакова, куля вилетіла з штольні і там, на просторі, засяяла сліпучим сонцем.

Все це тривало не більше хвилини. Коли Бурмаков і Вітя схаменулися, навколо них було вже так темно, що промінь прожектора в двісті тисяч ват здавався тьмяним світлом гасниці.

Що у нього пропалений скафандр, Бурмаков помітив не відразу: під скафандром був ще і звичайний, легкий космічний костюм. Степан Васильович раптом відчув, що замерзає нога. Він поглянув і вжахнувся. Лічильник, проте, не показав небезпечної радіації, і Бурмаков трохи заспокоївся. Проте, нічого не кажучи Віті, він пішов на корабель і зробив собі укол протирадіаційної вакцини.

11

Вони обнишпорили в кубі всі закути, перекопали печеру. Бурмаков був упевнений, що поряд повинно бути щось іще. Не могли ж ті, хто зберігав тут циліндри з конденсованою енергією для якихось транзитних космонавтів або для своїх буденних потреб, не залишити ще що-небудь. Таке, що розповіло б про них більше, допомогло б розкрити призначення цієї енергії.

Проте, окрім циліндрів, більше нічого вони не знайшли. Колишні невідомі мешканці Плутона, мабуть, були економними і не розкидали даремно свої речі. А, можливо, час стер сліди? Незважаючи на знахідку, Бурмаков і Вітя поверталися до «Набата» незадоволені. Вона не наблизила їх поки ні на йоту до мети. Турбувала і доля Павла, який вже десяту добу не давав про себе звістки. Не змовляючись, вони повернули в той бік, куди він вирушив на розвідку. Йшли мовчки, не вірячи, що зустрінуть його, але і не наважуючись повернутися назад. Бурмаков прикидав уже, як пристосувати всюдихід, коли несподівано почулися короткі сигнали-виклики. Це був Павло, але працювала чомусь тільки його автоматична станція-пеленгатор. Вона подавала сигнали з району «Набата». Бурмаков і Вітя щосили побігли назад і біля корабельного підйомника зіткнулися з Павлом.

Оброслий бородою, виснажений, Павло незмигно дивився на своїх товаришів.

Його довгий погляд міг видатися божевільним, якби в ньому не палало саме життя. Воно немов світилося крізь пластикове скло скафандра.

— Він знайшов щось, — шепнув Вітя Бурмакову, під’єднуючи до скафандра Павла запасний кисневий балончик.

Павло, мабуть, почув шепіт. Його губи здригнулися, беззвучно заворушилися. Він показав пальцем на кіноапарати, що висіли на поясі.

— Проявити? — запитав Вітя, підтримуючи його за плечі.

Щось схоже на «угу» вирвалося з вуст Павла, і він поволі став осідати, непритомніючи.

Його підхопили на руки, внесли до дезокамери. Після довгих лікувальних процедур несвідомого Павла напоїли поживним розчином, зробили уколи і вклали на ліжко під антигравітаційний ковпак. Потім зайнялися кінокамерами.

Не відриваючись, дивилися люди на залишки чужої цивілізації…

— Це тільки один слід, один куточок, — заговорив Бурмаков, коли закінчилися стрічки зі скупими кінокадрами. — Які відкриття чекають тут нас і тих, хто прийде сюди опісля! Як чудово, що людина змогла вирватися за межі Землі!

— Ми побуваємо там? — Вітя збирав плівки, і весь його вигляд говорив, що він готовий рушити в дорогу хоч зараз.

— Повинні. Але не раніше, ніж дізнаємося про природу енергії циліндрів. Знову пішки туди йти користі мало, та й нікому. Павло Костянтинович зовсім слабкий і, мабуть, не скоро видужає. А я поки, як бачиш, зайнятий.

Вітя хотів було запропонувати свою кандидатуру, але, зустрівшись з суворим стурбованим поглядом командира, промовчав.

Для Бурмакова почалися дні безперервної праці, мабуть, найнапруженішої за всі його роки. Вітя, сидячи біля Павла, бачив, як маленькими сонцями сліпуче спалахували вогняні кулі, які Бурмаков, проводячи досліди, випускав з циліндрів, а потім довгі години не відходив від рахункових електронних машин. Рахував, перераховував, а назавтра починав все спочатку. Командир став похмурим, нервував, чого раніше ніколи з ним не було. Вітя гадав, що це від невдач у роботі.

Але з Бурмаковим було інше: він раптом відчув, що швидко втомлюється. Спочатку він ще бадьорився, переконував себе, що це від перенапруження. Потім відчув, що його починає нудити. Хороший лікар, як і багато з тих, хто присвятив своє життя вивченню космосу, він незабаром зрозумів, що доля його вирішена. Чи не той це випадок з пропаленим скафандром?.. Чи не ті невідомі випромінювання, яких не зміг відзначити лічильник Гейгера, проникли в організм крізь легкий спідній космічний костюм і зараз роблять свою справу? Якби хоч знати, які вони? Тоді можна було б ще боротися. А так — тільки витрачати час. Попереду все одно смерть. Але не можна допустити, щоб разом з ним загинула експедиція.

Бурмаков упрягся в роботу зі ще більшим злом і упертістю. А коли вже відчував, що вичерпуються сили, робив собі тонізуючий укол. Це на деякий час допомагало, бадьорило і, здавалося, повертало здоров’я.

Трапилося так, що саме його хвороба, яка коштувала йому життя, допомогла розгадати таємницю циліндрів. Одного разу, коли він працював на обчислювальній машині, запобіжні індикатори головного пульта застережно заблимали. Бурмаков здивовано озирнувся, але нічого небезпечного не помітив. Проте індикатори не вгавали. Тоді він підійшов до бічного ілюмінатора. За вікном не було нічого нового. Він обернувся і завмер, відчуваючи, що ноги ніби приросли до пластикової підлоги. Індикатори не світилися. Витираючи з лоба крапельки поту, він зробив крок, другий, і… червоні вогники замигтіли знову. Сумнівів бути не могло. Він випромінював сам. На мить цікавість ученого виявилася сильнішою за страх перед фатальною невідомістю. І це було щастям для його товаришів. Абсолютно точні прилади відповіли: жорстке випромінювання.

Тепер отримати його повну характеристику було не так уже й важко.

Якби він знав це раніше, то, імовірно, можна було б нейтралізувати дію радіації. Тепер уже було пізно. Бурмаков сів за пульт, спробував зібратися з думками, але вони стрибали, немов ті індикаторні вогники. Степан Васильович навів телескоп на Землю.

Далеко-далеко, за шість з половиною мільярдів кілометрів від «Набата», засвітилася срібна зірочка в блакитному ореолі. Десь там була Москва, місто, в якому він народився і виріс. Бурмаков напружив зір, і йому здалося, що на екрані з’явилися контури Євроазійського материка, Батьківщина. А може, лише здалося? Та чи це головне? Головне, що вона, Батьківщина, є. Вона зігрівала його серце в кожному польоті і зігріває зараз. Вона чекає від нього, свого посланця і сина, що він і це завдання виконає обов’язково, розповість людям про життя на чужих планетах. Вона переживатиме, якщо він загине. А чи хоче він цього? Ні. Він хоче, щоб Батьківщина у будь-якому випадку могла пишатися своїм вірним сином.

Нелюдським зусиллям волі Бурмаков примусив себе думати про циліндри. Один компонент їх енергії зараз був йому відомий. А другий, третій, четвертий? Йому раптом згадався вибух лівої дюзи і маленьке сліпуче сонце, що вирвалося з неї. А що, як..? Ідея, що спала раптом на думку, була дуже простою. Складний розрахунок електронної машини підтвердив її. Бурмаков швидко одягнувся і пішов до печери.

Назавтра він сказав Віті:

— У циліндрах знаходяться захищені сильним магнітним полем оголені атоми речовини і антиречовини. Як тільки магнітна оболонка слабшає, починається процес анігіляції — той процес, який повністю перетворює речовину на енергію.

— Те, що ми намагаємося зробити на Землі? — перепитав Вітя, якому Бурмаков показав і пояснив свої розрахунки.

— Так, — підтвердив Степан Васильович. — Хоча багато що мені наразі незрозуміло. Але гадаю, що енергію, приховану в атомах речовини, ми зможемо використовувати у своїх двигунах. Звичайно, якщо вдасться ці атоми відокремити від антиатомів.

Знову майже добу Бурмаков не відходив від рахункових машин. Всі вони працювали з граничним навантаженням.

Через 23 години Бурмаков отримав відповідь, яку шукав багато тижнів. Пальне для двигунів було знайдене.

— Шкода, що Павло Костянтинович не поїде з нами на руїни міста, — упевнений, що ось тепер вони з командиром нарешті поїдуть до плутонового міста, Вітя щиро поспівчував своєму старшому другові.

— Ти поїдеш сам, мій хлопчику, — сумно і ласкаво сказав Бурмаков і втомлено відкинувся на спинку крісла. — Але спочатку я повинен виготовити перетворювач. Ось дані, зроби розрахунки. — Він пішов до спальні іліг під антигравітаційний ковпак поряд з Павлом.

«Зовсім виснажився», — співчутливо подумав Вітя.

Бурмакову ставало все гірше й гірше. Вже не допомагали навіть тонізуючі і антирадіаційні уколи. І коли Вітя вирушав до відкритого Павлом міста, командир, всупереч звичаю, не пішов його проводжати. Він тільки попросив:

— Не затримуйся, Вітю.

Якби він сказав хоч слово про свою хворобу, Вітя не поїхав би. Але Бурмаков змовчав.

12 З щоденника Віті Осадчого

15 січня за земним численням

«Набат» проходить орбіту Марса. Ми повертаємося на Землю. Багато подій відбулося з того часу, як почалася наша експедиція. Про деякі з них я писав вже. І зараз мені залишилося розповісти тільки про найостаннішу. Минуло вже декілька місяців, як не стало С. В., але наше горе не забувається.

Я не здогадувався, що С. В. безнадійно хворий. Вважав, що він просто дуже втомився. Я повернувся через три земні тижні і ледве впізнав нашого командира. Він був схожий на П. К. Правда, П. К. видужував, а С. В., як з’ясувалося, вже видужати не міг.

Моє повернення підбадьорило С. В. Я привіз декілька кілометрів відзнятої плівки, і він, не відриваючись, проглядав її, раз у раз коментуючи окремі кадри. Так, П. К. відкрив поселення, залишки якого, завдяки надзвичайно твердому ґрунту Плутона і великому холоду, збереглися на багато тисячоліть. Так, зокрема, сказали прилади, які досліджували уламки стін і порох, що залишився від предметів.

Дивна цивілізація була на цій планеті. Нам її навряд чи вдасться зрозуміти. Повне торжество геометрії. В усякому разі, все те, що ми бачили, мало строго визначену геометричну форму. Хто прокладав прямі вулиці, будував багатоповерхові будівлі, схожі на кулі, куби, конуси, паралелепіпеди? Хто, нарешті, запас ту енергію, яка дозволила «Набату» вирватися з полону Плутона? Ми ніде не знайшли слідів їх самих, розумних, сильних істот. Що ж, це не дивно, минуло дуже багато часу, який стер всі сліди органічного життя.

Але С. В. був зі мною не згоден.

— Вони повинні бути, — упевнено казав він, — у вигляді відбитків на викопних породах, на фотознімках або ще якихось знімках, здатних зберігатися нескінченно довго.

Як бачите, ми вже не сумнівалися, що тут колись були розумні істоти. Ми бачили їх житло, користувалися їх енергією. Могли будувати різні припущення, навіть фантастичні, про їх життя. Тільки С. В. припущення не задовольняли. Він немов поспішав кудись і вимагав доказів, щохвилини примушуючи мене розповідати, де і за яких обставин я знімав той чи інший кадр. Я відповідав і дуже шкодував, що чогось у моїх відповідях для С. В. не вистачає. Сам він, напевно, помітив би значно більше, і його висновки були б куди ґрунтовнішими.

Ми багато фантазували, намагаючись скласти більш-менш обґрунтовану гіпотезу про існування життя на Плутоні. Коли б не хвороба С. В., ми обов’язково привезли б на Землю щось більш певне, бо, і фантазуючи, він науково обґрунтовував свої припущення.

Я, здається, все йому розповів і гадав, що на цьому закінчиться його інтерес до моїх кінострічок. Але помилився. С. В. став переглядати їх удруге і раптом зупинився на кадрі, знятому в самому кінці пошуків. Недалеко від міста був дивно рівний майданчик. Це пізніше з’ясувалося на плівці, оскільки його помітив не стільки я, скільки інфрачервоні локатори. С. В. довго вивчав цей кадр. Навіть з лупою досліджував кожен сантиметр екрана, на якому була збільшена проекція того кадру. Потім, стримуючи хвилювання, запитав:

— Ти нічого там не знайшов?

— Сміття і кам’яні уламки я залишив у мішку в дезокамері.

Мені останнім часом було не до експонатів, які я зібрав. Я турбувався про С. В. І П. К. І, крім того, нічого незвичайного не чекав від своїх знахідок, щоб віддавати їх в автоматичні лабораторії. Таке саме сміття приніс і П. К., і ми його досліджували якнайретельніше.

С. В. вдягнув легкий космічний костюм і вийшов у дезокамеру. Він пробув там декілька хвилин і повернувся, тримаючи в руці дві маленькі чорні коробочки. А я ж гадав, що це звичайні камінчики.

Не пам’ятаю точно, чому спало мені на думку спрямувати на коробочки електронні промені. Напевно, тому, що інші спроби дізнатися, в чому їх призначення, не дали нічого. Так от, не встигли ми це зробити, як раптом ожила наша приймальна радіостанція, що працювала на хвилях довжиною до одного міліметра. С. В. відразу ж синхронізував її з телеекраном і знову почав опромінення. Екран засвітився, на ньому замигтіли різної довжини прямі і ламані лінії, як на погано відрегульованому телеприймачі.

О, які це були дні! Ми пробували сотні, тисячі варіантів налаштування — і все безрезультатно. І в той же час відчували, що рішення десь поряд.

Ми могли тепер летіти далі або повертатися додому. У нас вистачало енергії. Я сказав про це С. В. Але він зволікав. Тепер мені зрозуміло, чому, а тоді я дивувався, гадав, що він хоче сам поїхати до руїн міста, відкритого П. К.

Ні, у С. В. такого наміру не було. Він працював з коробочками і нарешті багато чого досяг. Лінії на телеекрані стали повторюватися в строгому порядку, набули замкнутості. Це були знаки. Нам ще треба буде розгадати їх значення. С. В. стверджував, що він, настроюючи екран якось уночі, помітив картину з краєвидами чужої планети. Ми тоді з П. К. спали, і поки він розбудив нас, з екраном щось трапилося. С. В. був дуже збуджений, говорив квапливо, уривчасто, і очі його гарячково блищали.

Це був останній день життя С. В. Він все повторював:

— Ось і збулася моя мрія: я побачив нарешті чужий світ.

Мені стало трохи ніяково. Якась відчуженість лунала в його голосі. Щоб розвіяти його невеселі думки, я запитав:

— Звідки ви, Степане Васильовичу, здогадалися, що я там, на майданчику, знайшов щось цікаве?

Він погладив мене по голові, зовсім як колись на Землі, і сказав:

— Той майданчик нагадав мені знаєш що? Баальбекську веранду. Я подумав: там були неземні істоти. Вони і залишили пам’ять про себе. Тут теж хтось побував. Тому важко сказати, що зі знайденого нами на Плутоні місцеве, а що — чуже. Але й одне і друге свідчать про життя.

Я знову запитав:

— А що ви побачили, Степане Васильовичу, на екрані?

Він стомлено заплющив очі, посидів так мовчки декілька хвилин і почав розповідати. Я записав розповідь на магнітну плівку і наводжу її повністю. П. К. каже, що тут важко відрізнити фантазію С. В. від дійсності. А я упевнений: С. В. все це не вигадав.

«За допомогою електронних обчислювальних машин мені вдалося розшифрувати зміст сигналів, випромінюваних знайденими Вітею передавачами. Даруйте, що я не встиг записати код, який допоміг мені прочитати сигнали. Пізніше ви зрозумієте, чому я не зробив цього. Але я спробую розповісти про все побачене своїми словами.

На відстані одинадцяти світлових років від Землі (сто десять трильйонів кілометрів) знаходиться сузір’я Індійця. Астрономи Землі давно помітили, що зірка Епсилон цього сузір’я схожа на Сонце і що навколо неї обертаються планети. Пам’ятаєте, коли Павло Костянтинович прийняв звідти невідомі радіовипромінювання, то у багатьох учених виникла думка: чи не розумні істоти послали їх до нас? Тоді це була тільки смілива здогадка. Тепер я стверджую, що це так. Планети навколо Епсилона населені високоорганізованими істотами.

У своєму розвитку мешканці Епсилона набагато випередили нас, землян. Вони навчилися повністю перетворювати речовину на енергію, зуміли побудувати чудові космічні кораблі, а потім навіть по-своєму перебудувати планетну систему Епсилона. На жаль, мені не вдалося зрозуміти, чи наш Плутон — це одна з їх планет, колись перетворена в своєрідний космічний корабель, чи це вони побували на Плутоні, і тут ми знайшли їх сліди.

Ви — молоді. Ви ще дізнаєтеся про те, про що не встиг дізнатися я. Шукайте нові сліди невідомих космонавтів, і ви зрозумієте таємницю Плутона, дізнаєтеся, яка катастрофа спіткала цю планету».

А за годину С. В. одягнув скафандр і сам вийшов на Плутон, заборонивши йти за ним.

На телеекрані ми бачили, як він стояв на сусідній скелі, довго дивився на небо і потім пішов. Спочатку швидко, потім повільніше, поки не захитався. Коли я прибіг до нього на допомогу, С. В. був вже мертвий. У руці він тримав мікроплівку. Вона виявилася його наказом-заповітом.

Виконуючи волю покійного, ми поховали його на Плутоні в печері, поряд з кубом. А самі повертаємося на Землю. Але С. В. весь час з нами. Це за його програмою автомати ведуть наш корабель. Це його розрахунки, зроблені від нас крадькома, допомогли нам уникнути неприємних космічних зустрічей з великими планетами і астероїдними поясами. Вмираючи, він пам’ятав буквально про все. Навіть про те, що обіцяв Павлові повернути до Сатурна. Він вибачався, що не включив це в програму автоматів-пілотів. Він не хотів піддавати нас додатковому ризику.

Нещодавно радіо із Землі повідомило, що на Плутон відправлена нова експедиція. Серед її екіпажу і Валя. Вони поспішали нам на допомогу, тому що ми довго не подавали про себе звісток. Що ж, я радий. А П. К. засмучений. І це зрозуміло. Адже він знову розлучається з Валею. Скоро ми зустрінемося з екіпажем нового корабля. Тут, у космосі. Потрібно буде передати їм те, що ми дізналися. Їм буде легше. А ми повернемося на Землю. А потім…

Степан Васильович Бурмаков мріяв побувати на планетах, населених розумними істотами. Ми з П. К. присягнулися зробити це за нього.

Ми ще повернемося в космос!

СТРИБОК У НІЩО

Сліди обривалися, неначе у Корзуна раптом виросли крила і він злетів у фіолетову безодню безхмарного неба Сирени. Цього, звісно, бути не могло. Але все ж цікаво, куди дівся Корзун? Шабанов повторив питання вголос, глянув на Саватєєва. Той не відповів, і Шабанов знову подивився на сліди. Чіткі, як на м’якій глині, з рубчиками і смужками від важких черевиків скафандра, вони починалися відразу під скелею, на якій зараз стояли Шабанов і Саватєєв зі свитою роботів і з якої годину тому зістрибнув униз Корзун. Він точно не поспішав — сліди були акуратні, навіть в останній ямці стінки обсипалися не більше, аніж у решті. А далі жовтів незайманий пісок, аж до самої води, до якої залишалося ще метрів десять.

— Хвилі змили?.. — Саватєєв сказав це невпевнено, швидше щоб порушити мовчанку.

Шабанов зрозумів товариша і невесело посміхнувся: море було на диво спокійним, мов лісовий ставок десь на Землі. За ті хвилини, що минули від миті, коли з Корзуном припинився зв’язок, воно не встигло б угамуватися. Тай постійні багатоденні спостереження свідчили, що море бушує тільки вночі. І Шабанов сказав:

— Тут щось інше, хоча, здається, окрім моря він не міг ніде подітись.

— А що, коли… — здогад був недоречним і страшним, і Саватєєв не відважився висловити його до кінця.

Знову Шабанов зрозумів його і заперечно похитав головою:

— Ні! Прибережний пісок — не трясовина.

— А яма, зсув чи ще щось?! Не могла ж людина зникнути серед білого дня, нічого по собі не залишивши.

— Сирена — не Земля, який вже тут білий день.

Флегматичність і логіка, які лунали в словах Шабанова, вивели Саватєєва з рівноваги.

— Біда трапилася! Біда! Чуєш?! — закричав він.

— Не кричи, — поклав йому руку на плече Шабанов. — Криком тут не допоможеш. Я ж сперечаюся з тобою, щоб себе переконати і швидше з’ясувати істину.

Саватєєв трохи зм’як і запропонував:

— Давай перевіряти варіанти.

Два роботи, схожі на людей, одягнутих у незграбні скафандри, підійшли до урвища. Обережно, мов старі діди, почали злазити вниз.

Нетерплячого Саватєєва завжди дратувала ця поважність у рухах роботів, які навіть у небезпечних обставинах ніколи не втрачали свого механічного спокою. Він знав, що саме так вони запрограмовані, їх електронний мозок не розуміє емоцій, але не міг не сердитися. І зараз, не стримавшись, крикнув:

— Гей ви, хутчіш ворушіться!

Роботи на мить завмерли, мов по команді повернули голови, наче справді здивувалися несподіваній вимозі і образливому тону, і дружно відповіли:

— Степінь небезпеки 0,4. Працюємо в граничному режимі.

Саватєєв трусонув головою, а Шабанов усміхнувся.

— Та ну вас! — крикнув Саватєєв і зістрибнув на пісок до роботів.

— Далі не можна! Далі не можна!

Незворушний голос робота тільки підстьобнув Саватєєва, і він, зірвавшись з місця, кинувся до берега. І відразу ж засмикався в безвільному пориві, схоплений роботами за руки.

— Далі не можна! Далі не можна! — неспішно і монотонно лунало в шоломофоні.

— Кинь, Павле! — сказав Шабанов згори. — Ти ж сам настроїв їх на небезпеку.

Саватєєв зрозумів недоречність своєї поведінки. Переставши опиратися, він буркнув:

— Гаразд, гаразд уже, буду стояти.

Роботи відразу випустили його зі своїх міцних залізних обіймів і закрокували далі, буцімто нічого не сталося. Вони дійшли до останнього сліду, постояли, зробили ще один крок уперед і ввімкнули апаратуру.

Шабанов дивився на екран, який світився рівним зеленкуватим світлом, і чекав, що ось зараз виправдається міркування Саватєєва і під шаром піску вони побачать Корзуна. Шабанов не хвилювався. Це був би не такий уже поганий варіант — Корзун хоч і в легкому герметичному костюмі, але міг би протриматися і більше години, кисню вистачало ще годин на десять.

Жодна іскорка не потривожила однорідне мигтіння екрану. Пісок був суцільним, без сторонніх предметів на багато метрів углиб. Роботи ще покрутилися навколо, щоразу досліджуючи більшу площу, і повернули назад.

Либонь тільки тепер Шабанов у повній мірі усвідомив, що трапилося. Раніше йому здавалося, що це якийсь жарт з боку Корзуна, або якщо і є тут якась таємниця, то вона безпечна. Він подивився на море. Воно було, як і раніше, спокійним, а йому вже уявлялося грізним. Що він може сказати певного про цю могутню й непередбачувану ворожу силу, яка сконденсована в величезній масі води? Нічого. А ця ж бо сила може просто підім’яти людину, не залишивши ніякого сліду. Можливо, ось так, як сталося з Корзуном. І що, врешті, вони знають про Сирену?

Місяць тому зореліт «Памір» зробив посадку на Сирені. Планета мала атмосферу з доволі високим вмістом кисню, воду, близьку за своїми хімічними властивостями до земної, і разом з тим була позбавлена складних форм органічного життя. Дивно було дивитися на високі голі гори, піщані пустелі, оточені з усіх боків морями.

Мертва планета, цікава своїми атмосферними явищами. Єдина в своєму роді у системі Альтаїра. Люди вивчали її будову, шукали причини, які пояснили б різкі зміни в довкіллі. І раптом випадок, який погрожував обернутися трагедією. Слід було налагоджувати пошуки, а люди не знали, звідки їх починати.

Шабанов відчепив від пояса бінокль, підніс його до очей. Море було пустельним, лише відблиски далеких брижів раз-по-раз виникали в полірованих лінзах.

— Не довіряєш локаторам? — спитав Саватєєв.

Шабанов опустив бінокль, глянув на чистий екран локатора і спитав розгубленим голосом:

— Павле, де Корзун?

Залишивши про всяк випадок двох роботів на березі, Шабанов і Саватєєв повернулися на «Памір», щоб підготувати гідроплан. Вони вирішили в морі пошукати відгадку цієї таємниці.

Розвідка нічого не дала. На добру сотню кілометрів море було тихим, спокійним, без ознак навіть внутрішнього руху, просвічувалося до самого дна.

Вони повернулися, коли срібне сонце розпеченим краєм торкнулося видноколу. Надходила ніч, коротка, темна і така дощова, що носа не виткнеш. Природа в нічні години наче повертала морю всю ту воду, що забирала у нього в гарячий день.

Розчаровані, пригнічені, Шабанов і Саватєєв спинилися біля зорельота. Корзун міг бути ще живий, але хвилин через сорок кисень мав закінчитися. І тоді… Вони не говорили, що буде тоді. Про це краще було мовчати, щоб не проганяти надію, маленьку і трепетну, яка, незважаючи ні на що, не полишала їх.

І раптом космонавти перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. У шоломофонах не змовкав голос робота, який буденно, мов про щось звичайнісіньке, раз за разом повторював:

— На березі людина! На березі людина!

Незворушний робот з механічною душею, однак, виявився кмітливішим від людей. Повідомляючи новину, він одночасно викликав всюдихід. Не встигли космонавти отямитись, як всюдихід вже стояв поряд з ними. Вони відразу ж ускочили в машину і помчали до урвища.

Корзун стояв на тому самому місці, де обривалися його попередні сліди. Він задумливо дивився на море і чомусь несміло посміхався.

— Василю! Василю! — Шабанов трусонув його за плече.

Корзун спокійно глянув на товариша і здивовано спитав:

— Ти чого? Що трапилося?

— Він ще питає! — Шабанов у відчаї повернувся до Саватєєва, який також прибіг уже на берег. — Чуєш, Павле?

— Де ти був? — Саватєєв зробив крок до Корзуна.

Корзун наморщив чоло, подумав трохи і, нічого не розуміючи, відказав:

— Ту-ут…

— Увесь час? — обережно уточнив Шабанов.

— Який час, я ж лише прийшов сюди. — До Корзуна нарешті дійшло, що товариші в чомусь сумніваються… — Чого ви причепилися?

— Поглянь! — Шабанов показав спочатку на Альтаїр, який вже сховався наполовину, потім на спорожнілі кисневі балони. — Бачиш, скільки часу минуло?

Корзун широко розплющив очі і знесилено опустився на пісок.

— Як же це, хлопці?

— Дізнаємось, — безтурботно сказав Саватєєв і запропонував: — Поїхали додому. Скоро лине? дощ.

Згодом, уже сидячи в затишному салоні зорельота, Корзун знову попросив:

— Скажіть, хлопці, що трапилося?

— Спочатку трохи відпочинемо, а потім спробуємо вже відповісти на твоє питання. Нам вистачило на сьогодні. А тоді, може, і ти, Василю, щось згадаєш.

Корзун згадав небагато: як прийшов на берег, приваблений земним виглядом моря, і як пізніше його зустріли роботи. Що було поміж цим, він знав не більше від інших.

— От тільки… як би вам сказати…

— Ну, Василю, ну, — Шабанов подався до нього.

— Ні, це не піддається опису. Певно, я просто засумував за Землею. На березі було… Це й радість, і туга, і щастя, від якого навіть стало боляче — таке воно велике і всеоб’ємне. Вони охопили мене там, на березі, і не відпускали, допоки не прийшли ви.

Очевидно, все справді було так, бо, згадуючи, Корзун знову став таким, яким його бачили друзі на березі, — зм’яклим, з несмілою посмішкою.

Зовні Корзун не змінився. Тільки тепер частіше замислювався, наче приглядався чи прислухався до чогось незрозумілого, але приємного, що було відомо лише йому одному. Працював же він, як і раніше, старанно. Факт його зникнення можна було б прийняти за комічну недоречність, якби за ним не стояло щось невідоме, незбагненне, що межувало з дивом і тому виглядало загрозливим і небезпечним для кожного з космонавтів, для корабля на весь той час, поки вони будуть на Сирені. Це викликало нервозність, заважало нормально працювати. І нарешті Саватєєв не витримав.

— Я більше не можу, — поскаржився він Шабанову, коли вони зосталися з ним удвох. При Корзуні таких розмов уникали. — Або ми стартуємо, або не знаю що.

— Не з’ясувавши, що сталося з Корзуном?

— Ми безсилі тут.

У якійсь мірі Саватєєв мав підстави так говорити. Минуло вже біля двох тижнів, а вони все ще не мали кінчика тієї ниточки, яка дозволила б розкрити таємницю. І справді, треба було приймати якесь рішення. Шабанов був капітаном їх невеликого екіпажу і розумів Саватєєва. Він довго стояв біля ілюмінатора, з якого виднілося море — тихе, ласкаве.

— Оманлива краса, — Шабанов відвернувся від ілюмінатора, і Саватєєв помітив в його очах крижинку холоду. — Зробимо, Павле, ще одну спробу. Коли не підтвердиться моє міркування, покинемо Сирену.

— Ти що надумав? — занепокоївся Саватєєв.

— Повторю Корзуна. Тільки на берег піду не сам, а з роботами.

— Боюся я цього стрибка у ніщо.

— І я, Павле, — Шабанов нахмурився. — Але інакше не можна. Так, не можна. Хочеш сказати, що у нас інше завдання? Згоден. А тепер завдання змінилося. Такий вже закон житя, що на всі випадки заздалегідь не придумаєш програми. Ти не хвилюйся. — Він підійшов до Саватєєва, обняв його. — Василь же повернувся, і, здається, нормально.

— Хіба що здається, — буркнув Саватєєв, знаючи, що Шабанов все одно зробить по-своєму.

— А може, нічого зі мною не трапиться.

— Якби хоч, — щиро побажав Саватєєв.

Збори були недовгими, і назавтра Шабанов з Саватєєвим вирушили до моря. Біля виходу вони зустріли Корзуна. Він збентежено потупився, заступаючи прохід, і сумно промовив:

— Я знаю, що ви не хочете турбувати мене. Може, й правильно робите. Тільки я весь час думаю про це. Мені здається, Сергію, що там були риби, — і пішов згорблений, ніби в чомусь винуватий перед друзями.

Шабанов наздогнав його, притиснув до грудей і попросив:

— Коли що, ви тут з Павлом не гайтеся, повертайтесь на Землю.

Корзун кивнув.

Море зустріло людей звичним спокоєм. Альтаїр щойно показався над обрієм, і його диск світився на сірій водяній гладіні довгою пурпуровою смугою. Шабанов на хвилину спинився, прислухаючись до неспокійних ударів серця, і потім рішуче стрибнув униз.

За ним сповзли роботи. Утрьох — людина і два роботи — вони залишали багато слідів. А Саватєєв бачив тільки ямки, які зосталися від важких черевиків Шабанова.

Через якусь хвилину Шабанов спинився. Від моря його відділяла вузька смуга жовтого піску. Він чекав чогось неймовірного, а довкола було мов на земному пляжі — ось коли б іще поруч росли дерева та кущі і не треба було вдягати герметичний костюм. Щоб заспокоїти Саватєєва, Шабанов озирнувся і весело крикнув:

— Бачиш? На мене духи не діють!

І тут у нього запаморочилася голова. Шабанов глянув на море. На його поверхні нічого незвичайного не було. Це він устиг ще відзначити, бо через мить перед очима попливли кола. Втрачаючи рівновагу, він махнув руками. Роботи зрозуміли це як сигнал про допомогу і кинулися до Шабанова. Але перш ніж вони підхопили його, він побачив перед собою якісь кільця, промені. Усе це вигадливо перепліталося, перехрещувалося, миттєво змінювало забарвлення, створюючи нові й нові неймовірні геометричні фігури. І начебто яскраві зірки падали навколо густим осіннім дощем. У Шабанова вже не було ні тіла, ані уявлення про те, де він.

Капітан опритомнів на кам’янистому урвищі, і перше, що побачив, — це стурбоване обличчя схиленого над ним Саватєєва. Шабанов покрутив головою.

— Тобі зле? — з тривогою спитав Саватєєв.

— Тепер уже ні.

Шабанов сів, поворушив плечима, руками, відновлюючи втрачену владу над своїм тілом. І розповів, що йому здалося.

— Гадаєш, з Корзуном було так само?

— Впевнений.

— Але чому він не розказує? Приховує чи не пам’ятає? — спитав Саватєєв і аж зморщився, так неприємно йому було підозрювати друга. Похопившись, він додав уперто, переконано: — Не пам’ятає.

— Так! — Шабанов прийняв його останнє міркування без сумнівів. — Значить, має ще відбутися щось таке, що стирає сліди з пам’яті. Я повинен повернутися на берег, Павле. Сам. Без роботів.

— Не поспішай. Треба підготуватися. У костюм вмонтуємо декілька мініатюрних кіноапаратів і передавачів. Якщо щось і забудеш, вони зафіксують. І, можливо, повідомлять твої координати, коли сигнали зможуть пробитися крізь товщу води.

Все повторилося спочатку. Тільки тепер за Шабановим наглядав і Корзун. Почавши заточуватись, Шабанов устиг крикнути: «Вимкни робота!» Затим він закружляв у неймовірному танці. В шоломофонах було чути його уривчасте дихання, немов він боровся з кимось. Потім знесилів і впав ниць. Море пестливо обмивало його прозорий гермошолом. Корзун було поткнувся на допомогу, але Саватєєв стримав його і шепнув:

— Дивись!

Близько від берега море раптом викинуло султанчик. Він постояв на місці, схожий на фонтан, потім ворухнувся, мов під подихом вітру, і перетворився на вихор, з кожною хвилиною набираючи сили і глибше угвинчуючись у воду. Невдовзі на місці вихору утворилася вирва метрів двадцять у діаметрі. Її стінки продовжували крутитися зліва направо, аж поки не оголилося дно. Тоді один бік вирви, ближчий до берега, витягнувся вузьким довгим язиком, лизнув пісок і повернувся на місце, захопивши з собою розпростерту людину.

Здобич ніби задовольнила море. Воно почало заспокоюватися і хвилини через три зовсім стихло, немов і не крутився щойно в ньому потужний вир.

— Що скажеш? — спитав Саватєєв і пошкодував про це.

Корзун стояв, мов остовпілий, зі зблідлим лицем.

— Га? — здригнувся він. — Все вилетіло з голови.

— Скоро про все дізнаємося. — Саватєєв говорив навмисно бадьоро. — Мені здається, що море хвилювалося лише з цього боку, щоб забрати Сергія.

Станції спостереження невдовзі підтвердили думку Саватєєва.

— Це дуже важливо, — пожвавився Корзун. — У всьому цьому є якийсь сенс.

— Не будемо поспішати з висновками, — спинив його Саватєєв.

Тим часом працьовиті роботи пригнали гідроплан. Затим зібрали будиночок, де люди могли б відпочити, встановили там пульти і екрани приладів спостереження.

Хвилини текли повільно, складаючись у ще більш повільні години. І жодних звісток від Шабанова.

— Не пробиваються радіосигнали, — констатував Саватєєв.

— Я про це думав, — Корзун глянув на годинник. — Хвилин через двадцять сигнал має бути. Автозонд вирветься на поверхню.

— Ти молодчина, Василю!

— Один строк уже минув, — зітхнів Корзун.

Саватєєв збентежено притих.

Звістка надійшла з запізненням у п’ять хвилин. Коротка, проте змістовна. Пильні автомати «Паміра» і радіомаяків запеленгували автозонд. Він здійснив передачу з відстані в сто вісімнадцять кілометрів.

Через лічені хвилини гідроплан був уже над районом, визначеним пеленгаторами. Однак Корзуна, який вирушив на пошуки, чекало розчарування. Ні на поверхні, ані в глибині йому не вдалося помітити нічого істотного. Товща води ховала в собі таємницю.

— Кепсько, — сказав Саватєєв, вислухавши Корзуна. — Сергій десь глибоко, дуже глибоко, там страшенний тиск. Людина не витримає.

— А як я? — заперечив Корзун.

— Будемо чекати, нічого іншого не залишається.

Сутеніло. Небо вкривалося хмарами, чорними, як сама ніч. Подув вітер. Слабкий спочатку, він повільно розгулювався, виносячи з тіснин хмари куряви. Почався дощ, він стьобав водяними каскадами по тонких металічних стінках тимчасового притулку космонавтів. Надходила ніч, шквальна, зливна.

Саватєєв збільшив яскравість екранів, що слідкували за берегом. Він побачив вузьку берегову смугу, нерухомих роботів, прикріплених тросами до стовпа на урвищі, а за кілька кроків від них — вируюче море, яке посилало на берег хвилю за хвилею.

Видовище було жахливим, і Саватєєву за надійними стінками стало неспокійно. А як Шабанову, якщо він ще живий?

— Мій строк минув, — Корзун наче прочитав думки товариша.

— У нього аварійний запас кисню. — Заспокоєння було слабке, і сам Саватєєв йому не вельми вірив. Але іншого не було. — Відпочивай, Василю, пізніше зміниш.

Пориви вітру почастішали, перейшли в безупинний гул. Приглушений звукоізоляцією стін, він був монотонним, наганяв сон. Саватєєв увімкнув метроном. Дзвінкі секунди наповнили кімнату тривогою. Це хвилювало, примушувало постійно бути насторожі. Саватєєв, сидячи в кріслі, втупився в екран.

Стихія лютувала. Хвилі вже захльостували сумні самотні постаті роботів, пробуючи зірвати їх з місця. Але вони, ворухнувшись, знов стояли, мов укопані. І так годину, дві… Щоб не заснути, Саватєєв раз-по-раз кліпав очима.

Напевно, він щось все-таки прогавив. Бо коли розплющив очі, то лівого робота на місці не було. З динаміка різко стьобнуло: «Людина у морі!» І вже другий робот кинувся у хвилі.

Вони вибралися з води разом з Шабановим. До помешкання він дійшов сам, тримаючись за роботів. Він був знесилений, кинув одне: «Потім, потім» — і осів, заснувши на ходу.

Прокинувся Шабанов годин через двадцять. Знову була ніч. Знову за тонкими стінками їх тимчасового житла лютував вітер, з гір котилися водяні вали. Але це вже на людей не впливало, здавалося неістотним. Вони були знову разом. Космонавти зібралися біля проектора. Плівки вже були проявлені.

— Коли я пішов на берег удруге, — почав Шабанов, — то був хитрішим. Я приблизно знав, що мене чекає. Коли запаморочилася голова, я не став опиратися чужому впливу, тому швидше впав на пісок, намагаючись не ворушитися. Не знаю чому, але це виявилося правильним. Голові стало трохи легше, і через силу мені вдалося дещо побачити. Тямлю, як змила хвиля, як потягнула по поверхні, як почав провалюватись глибше. Ось тоді у воді я відчув якийсь рух, не течію, а щось інше, обмежене вузькими рамками. Ти, Василю, згадував про риб. Може, це були вони. А може, якісь інші істоти. Навколо мене увесь час бурунився вир, і хоча в костюмі було повітря, воно не тримало мене, я продовжував опускатися все нижче. Мене здивувало, що вже досить глибоко, а тиску води не відчуваю. Я злякався. Зробив спробу вирватися і припустився цим самим помилки. Знов запаморочилася голова, я провалився в небуття, з якого вийшов, тільки опинившись на березі. Якби не кіби, поплавав би іще. А тепер давайте подивимося плівки.

У костюм Шабанова були вмонтовані шість маленьких кінокамер. Коли він повернувся, їх залишилося п’ять. Шоста десь зникла.

— Зачепився за щось, а може, роботи, коли тягнули, відірвали, — сказав Шабанов.

Але вистачило й решти. Вони увімкнулися в ту мить, коли море ринуло на берег.

Саватєєву вдалося синхронізувати зафіксоване плівками, щоб на екрані одержати цільну і об’ємну картину. Море було таким самим, яким люди бачили його щодня, на глибині навіть ще спокійнішим. Тим більше було дивно, що Шабанов рухався ривками.

Камери з автоматичним наведенням швидко звикли до навколишнього середовища. У воді вони помітили тіні, які кружляли наколо Шабанова. Автомати збільшили різкість, вибрали відповідну підсвітку, і тіні перетворилися на незвичайних… риб. Довгих, завбільшки з людину, вузьких і гостроносих.

— Василь не помилився, — зрадів Шабанов.

Косяк, говорячи земною мовою, був немалий — риби оточували людину щільно, час від часу доторкаючись до її тіла ребристими плавниками.

— Навіщо я ворушився, — пошкодував Шабанов.

— Апарати розкажуть, що треба, — заспокоїв Корзун.

— Ні, я помітив би більше. Хоч повторюй дослід.

Показалося жовте дно. І тут воно нагадувало берег — піщане, без ознак якоїсь рослинності. Риби, не спиняючись, пливли далі з великою швидкістю.

Нарешті рух риб сповільнився. На екрані з’явилися нагромадження каменів, які зблизька виявилися гротами. Чи то риби жили тут, чи щось інше було, кіноапарати не вловили. Очевидно, риби перестали підтримувати Шабанова, і він опустився на дно, бо по екрану в цей час пробігли темні смуги. Потім знову проясніло.

Шабанов лежав біля входу у грот. Риби трохи покружляли біля нього і попливли кудись. І знову смуги пробігли по екрану.

— Навіщо було тебе нести? — посміхнувся Корзун.

— Ти також, певно, побував на цьому дні. Хоча!.. — Шабанов здивовано подивився на товаришів. — Здається, згадав. — Він відвернувся від екрана. — Зараз мене перенесуть до іншого грота. Там біля входу буде купка чи то водоростей, чи то місцевих актиній.

— Справді! — підхопився Саватєєв.

По екрану втретє пройшли смуги.

— Згадав! Га? — дивувався сам Шабанов.

Перенісши його, риби довго не поверталися. Майже цілий день. І стільки біля екрану просиділи космонавти, боячись пропустити якусь деталь.

— Шкода, що не видно мого тіла, — сказав Шабанов задумливо. — Що-небудь іще згадав би.

— Дивись, дивись! — зупинив його Саватєєв.

Підпливла риба, повисла нерухомо, поводячи плавниками, мов сом вусами. Очі — вузькі щілини — поблискували червонуватими вогниками. Через деякий час риба ворухнула носом купку водоростей і знову завмерла. Незабаром до неї приєдналися ще дві. Звівши голови докупи, вони буцімто радилися. Шабанов аж засміявся, таким недоречним здалося йому це міркування. І раптом риб побільшало. Вони знову утворили кільце. Шабанов відірвався від дна, і риби рушили в дорогу.

Море хвилювалося. Повертався Шабанов уже вночі. Риби поводили себе тепер неспокійно. Частина їх відокремилася, закружляла все швидше і швидше. Посеред кола виникла вирва, яка все збільшувалася. І тоді у вир кинулися решта риб. А на екран з великою швидкістю став напливати чорний берег.

Коли Шабанов опинився на гребені хвилі, ані вирви, ані риб апарати вже не помітили. Лише хвилі, мов оскаженілі, одна за одною накочувалися на берег. А звідти, перебираючи механічними ногами, виходили роботи.

— Мандрівка закінчена! — Шабанов підвівся і жартівливо вклонився.

— Облиш, — скривився Саватєєв, — тобі ж самому не до жартів. Краще скажи, ти зрозумів, що це?

— Життя!

— Сам бачу. А яке життя — розумне, нерозумне?

— Можу сказати, — посерйознів Шабанов. — Рівень розвитку — невисокий, на мою думку, ними керує інстинкт, як і в земних риб. Так, так, — перебив він Корзуна, який хотів заперечити. — Самі поміркуйте, як усе сталося. Риби прийняли мене за свого побратима, якого море викинуло на берег. Це загрожує загибеллю. Вони спробують налагодити з ним контакт, підбадьорити, чи що. Звідси мої видіння. Вочевидь, ми користуємося приблизно однаковими біострумами. Самі вони на берег вийти не можуть, але вміють, внаслідок тривалого розвитку, використовувати силу моря. Бачили, який вир утворили? А потім, коли я не очуняв і під водою, не доторкнувся до їжі, вони зрозуміли свою помилку, викинули мене назад. Що на те саме місце — випадково.

— Ага! — вигукнув Саватєєв.

— Не лови на слові. На Землі ж є істоти, у яких така поведінка викликається інстинктом. Ті ж таки дельфіни.

— На Землі є. А тут інше. — Саватєєв від хвилювання не міг всидіти на місці і закрокував по тісній кімнатці, лавіруючи поміж кріслами й приладами. — Давайте згадаємо все з самого початку. Риби вміють підпорядковувати собі море. Вони помітили, що ти не торкнувся їжі. Тоді що вони роблять? Збираються і обмірковують становище. Власне обміркували і понесли тебе назад. Вони знали, що ти чужий. Лише цим можна пояснити, що ти нічого не пам’ятаєш — звичайна пересторога. Ти тепер не зможеш, якби й хотів, привести когось чи прийти назад сам. Певно, у риб є вороги, бо вони постійно пильнують нас.

— Гадаєш, вони не єдині мешканці Сирени? — пожвавився Корзун.

— Все може бути. Проте не це головне зараз. Ці риби, я переконаний, минули вже стадію інстинкту.

— Але ж це означає… — почав було Шабанов.

— Так. У них розум — слабкий, але вже розум.

— Вода не те середовище, де може розвиватися розумне життя. — Шабанов не міг згодитися з Саватєєвим.

— Земна логіка. Життя на Сирені так і не змогло вибратися з води на сушу. Але ж це не означає, що воно спинилося в розвитку. Сили життя могутні, і воно знайшло собі свої шляхи. Тож чому не могло воно наділити розумом рибоподібних? В усякому разі, іншої гіпотези у нас немає.

— Повторити перевірку? — запропонував Корзун. — Я готовий знову…

Після довгих роздумів Шабанов похитав головою:

— Тепер ми не можемо. А що, коли Павло не помиляється, хоча багато на що він не навів доказів, як і я? Що тоді про нас подумають господарі планети? Як ми виглядатимемо в їх очах? А якщо вони знаходяться на низькому щаблі розвитку, що найбільш вірогідно, то невідомо, як буде наступного разу. Зроблять з тебе ідола і залишать в своєму гроті, щоб молитися. Ми закінчимо свою роботу, не чіпаючи моря. А колись пізніше, коли риби досягнуть вищого рівня розвитку, люди налагодять з ними зносини. Почавши розвиватися, життя не відступить. Тепер Сирена буде під наглядом.

— Дав же хтось планеті таку назву, неначе знав, — зазначив Корзун.

— Не пам’ятаю хто, — відказав Шабанов, — назва існує з минулого століття. Мабуть, і тоді люди знали про цих риб. Ну, як, згодні з моїм рішенням?

Заперечень не було.

До світанку космонавти лишилися на спостережній станції.

Сон у кріслах був не вельми зручним, але вони прокинулися бадьорими, посвіжілими. Шабанов ходив по кімнаті й повторював:

— Хлопці, а я, здається, щось пригадую.

Саватєєв не витримав і буркнув:

— Та пригадай уже.

— А що, візьму і… хлопці! — він вибіг у перехідний тамбур і повернувся, тримаючи в руках якусь паличку. — Ось, вона сама.

— Водорость?!

Ледь відчутний запах озону, змішаного з чимось іще, поплив кімнатою. Шабанов щасливо посміхнувся і сказав:

— Сідайте. Розмова не закінчена!

Заінтриговані, товариші посідали в крісла.

— Вчора ми не розуміли, що за смуги порушували видимість на екрані. Тепер я згадав усе, — наче й не було провалу в пам’яті. — Хвилювання Шабанова передалося іншим. Вони сиділи, не зводячи з нього очей. — Перший раз я здригнувся, коли відірвав один кіноапарат. Ось він, був у кишені. — Шабанов розняв пальці. — Вдруге, коли робив знімки грота, і втретє — коли ось цей мінерал, — він показав на водорость, — клав у кишеню. А зараз подивимось, що на останній плівці.

Спалахнув екран, на ньому з’явилося підводне царство, точніше, його маленький куток — грот. Біля задньої стінки грота стояли полиці, схожі на соти. І в кожному стільнику лежали водорості.

— Інкубатор? — здивувався Саватєєв.

— Щось схоже на нього, — відказав Шабанов.

Але найдивовижніше було попереду. До полиць, звідкись збоку, зі стін гроту, тягнулися дроти. Інакше назвати ці товсті нитки було годі. Зображення тривало лічені хвилини, але й за цей час у кількох стільниках зблиснули червоні іскри. А коли апарат трохи змістився, космонавти побачили постать у… скафандрі.

— Що ви тепер скажете, друзі? — хитрувато зблиснув очима Шабанов.

Товариші розвели руками.

— Тоді я скажу. Ці риби — роботи, певно, навіть біологічні. Я пам’ятаю їх поведінку, тому переконаний. Вони діють логічно, проте без емоцій. Їх створили такі ж пришельці, як і ми, з іншого світу. Навіщо? Під водою багато цього мінералу. Його вплив на людину надзвичайно сприятливий. Поки ми переглядали плівку, наші роботи зробили аналіз моєї крові. Вона чиста, немов у ній не відбуваються процеси окислення. Ось як подіяв на мене мінерал. Ось чому я згадав усе до дрібниць про моє перебування під водою.

— Припустимо, — згодився Саватєєв, — а біоструми?

— Мені здається, пояснення доволі просте. Наші біоструми приблизно такі самі. Риби-роботи настроєні на них. Тому вони відразу з’являються, варто комусь з нас опинитися на березі.

— А видіння?

— Це свого роду нейтралізатор. У його природі треба буде розібратися, бо завдяки йому людина може плавати, як глибинна істота, не боячись тиску. Почувши сигнал, риби-роботи беруть господаря, переносять його до гротів, де вже заготований мінерал. Звісно, мінерал роботи можуть доставляти на поверхню й самостійно. Але, певно, там потрібна присутність господаря.

— Але де доказ, що риби — це роботи?

В запереченні Саватєєва була логіка.

— Є такий доказ, — сказав Шабанов, — зараз ми його наведемо. — Він вставив у проектор плівку, на якій були сфотографовані риби біля гротів, під’єднав екран до лічильної машини. — Пригадуєте, — пояснив він, — існують формули руху для живих істот і для кібернетичних. З їх допомогою було доведено існування життя на четвертій планеті Проціона. Ось зараз машина й застосує їх. Програму я вже склав.

Через тридцять секунд після того, як скінчилася плівка, машина виштовхнула стрічку з відповіддю. Риби, згідно з твердженням математики, не могли бути живими.

— Дивно, — зітхнув Корзун.

— Чудово! — сказав Шабанов. — Люди скоро зустрінуться ще з одним представником розуму і, як мені чомусь здається, дуже схожим на людину. — І не втримався, весело вколов Саватєєва: — А ти казав — інстинкт.

УЧИТЕЛЬ

Школа стояла на високому піщаному березі великого озера. А довкола шумів гарний парк. Липи, клени, ясені були акуратно підстрижені. Садівник казав, що саме в цьому й полягає краса.

А я, коли дивився на посипані жовтим піском стежки і яскраві, мов вогонь, клумби, згадував картину, що висіла в шкільнім вестибюлі. Гарна, вона все ж ні в кого не викликала бажання побувати на тій галявці, що раптом відкрилася серед лісу, чи занурити руку в сріблястий джерельний струмок.

Картина є картина, у ній не вистачає життя, а може, просто руху. Так і з парком. У своїй підстриженій красі він втратив головне. Нам чомусь більше подобався острів на озері. Ліс там зберігся у своєму первісному вигляді. Кущі були густими, мов зарості в джунглях. Неприбрані корчовані нагадували у присмерку силуети якихось доісторичних тварин.

Кожний клас мав на острові свій улюблений куток. Там збиралися, гуляли, мріяли, сперечалися. Нашим місцем була оточена густою ліщиною галявина, посередині якої росла срібляста тополя. Вона була дуже старою, бо, навіть узявшись за руки вп’ятьох, ми ледве могли обхопити її стовбур. Метри за два від землі в усі боки відходили товсті галузи. Ми любили сидіти тут надвечір’ям, сховані сутінками і густолистом від усього світу.

Хлопці з інших класів приходили на острів зі своїми вчителями. Ми ж майже завжди самі. Не тому, що не любили свого вчителя. Він був добрий, ласкавий. Але часом він не розумів або не хотів розуміти нас. Ми, як і всі в нашій школі, марили космосом. Вихователі старших груп розказували дітям про подорожі до планет і зірок, возили їх на космодроми, а вирушаючи на екскурсії в Австралію чи на Вогняну Землю, обов’язково замовляли місця на ракетоплані. Від нашого ж вчителя ми чомусь ніколи не чули ані слова про найцікавіші польоти. Навіть коли під час одного уроку надійшло повідомлення, що повертається експедиція з Тау Кита, він, як звичайно, не прокоментував новину.

Вся Земля раділа, і лише він один, здавалося, зоставався байдужим. Це нас дивувало і, що приховувати, ображало. Бо ми любили й поважали свого вчителя. Він був уважний до кожного з нас, розповідав багато цікавого. А знав він стільки, скільки, як нам часом думалося, на Землі не міг знати ніхто. Проте байдужості до космосу ми не могли пробачити нікому. І в нас з’явилася від учителя таємниця…

Чи знав учитель про це? Напевно. Він розумів нас краще за нас самих. Ми часом забували, що йому вже десь під дев’яносто — таким він був вигадником і заводієм. Тільки ніби навмисно не хотів помічати наші космічні мрії і плани. Коли навіть на уроках траплялося проходити теми, пов’язані з історією освоєння космосу, він обов’язково кидав фразу:

— Штурм космосу — не романтика, друзі. Це важко навіть дорослим.

— Навіщо вчитель нас лякає? — найбільше за всіх обурювався Сашко Шарай.

Розважливий Мишко Потупчик заспокоював його:

— Щоб зрозуміти космос, треба побувати в просторі.

Ми погоджувалися з Мишком. Звідки було нашому вчителеві знати, що таке політ до зірок, коли він зовсім земна людина. Ну хто ще в наш час, окрім нашого вчителя, міг узяти патерицю й піти на цілий день у степ? Він кликав і нас з собою. Одного разу ми було пішли. І що побачили? Безконечне одноманітне поле, на якому колосилася оксамитна пшениця, і жайворонків у небі. Що тут незвичайного? Тільки наш учитель захоплювався усім цим. Він спинявся на якомусь пагорбку, підставивши обличчя сонцю, і слухав, як шепотіли хліби, як звідкись з синьої безодні неба лилася жайворонкова пісня весни й тепла. Обличчя вчителя ніби помолоділо, і на вустах блукала трепетна довірлива посмішка. А ми сумували. І додому повернулися стомлені, мовчазні. Вчитель подивився на нас з якимось жалем і, прощаючись, зітхнув.

Незабаром надійшли іспити. Мова і фізика, література й математика… Вчитель був увесь час з нами, допомагав нам, і ми знову дивувалися, як він багато знає.

А потім був іспит з історії. Щоб зробити вчителеві приємність, я вирішив написати про Давню Русь, про гарячі битви наших предків зі степовими кочовиками. Мені хотілося, щоб учитель побачив любий своєму серцю широкий степ, повний сонця і простору.

Твір, певно, сподобався вчителеві. Він слухав, заплющивши очі, кивав часом, ніби на знак згоди, головою, а коли я закінчив читати, він не став, як робив це часто, доповнювати. Він не похвалив мене, не в його правилах було хвалити людину, яка виконала свій обов’язок. Степінь свого задоволення він виказував лише оцінками. Мені найвищий бал не поклав. Чому? Щось, либонь, було не так. Але треба продумати це спочатку самому, що було «не так».

Трохи розчарований оцінкою, я не відразу почув, про що розповідає Сашко. А прислухавшись, обурився. Ще завчасу ми домовилися не зачіпати у своїх роботах того, що має відношення до космічних польотів. І раптом Сашко порушив договір. Навіщо цей виклик учителеві? Вочевидь, про це подумали і решта хлопців. Бо в класі запала незвична тиша. Я не зводив погляду з учителя, шукав на його обличчі образу, обурення чи щось подібне. І не знаходив. Він і Сашка слухав, як нещодавно мене, — уважно, зосереджено.

Сашко був розумним хлопцем. Я слухав і думав, де він назбирав стільки даних? Але найголовніше нас чекало, виявляється, попереду. Сашків голос раптом задзвенів, мов струна, яка ось-ось порветься.

— У житті було чимало випадків, коли космос підкорявся юним!

Це було гарно сказано. Проте в мене особисто не було впевненості, що так було насправді. Що не кажіть, а в космос вирушають тільки дорослі. Бо треба спочатку школу закінчити, і фах здобути, і підготовку пройти. Чи ж мало років на це піде? Певна річ, і мені і Сашку не хочеться чекати, поки ми виростемо. Це ж коли ще буде!.. Однак є на світі речі, які, на жаль, від нас не залежать. І я подумав, що Сашко даремно зробив цей свій випад.

А Сашко підійшов до вчителевого столу і натиснув кнопку. На вікна опустилися чорні штори. У класі на секунду стало темно. Ми не встигли навіть крикнути Сашкові, щоб не дурів, як засвітився екран. На цьому екрані кожен учень може писати, креслити схеми, зостаючись за своєю партою.

Я подумав, що Сашко повернеться зараз до своєї парти і намалює якусь ілюстрацію до доповіді. Та я помилився. Сашко минув свою парту і підійшов до проекційного апарата, щось вставив туди, покрутив, і екран ожив. Ми побачили рубку космічного корабля, центральний пульт, над яким схилився літній сивий чоловік, а поряд з ним стояв… хлопчик. Йому було трохи менше, аніж нам, років десять або одинадцять.

З наших грудей вирвалося дружне захоплене і, певно, заздрісне зітхання. Бо про те, що випало цьому хлопчику, ми не насмілювалися навіть мріяти вголос, коли збиралися біля своєї тополі.

— Тихше ви! — крикнув Сашко.

Він назвав експедицію, зірку, біля якої вона побувала, рік, коли повернулася на Землю. Мабуть, це були цікаві дані. Але для мене їх в той час ніби не існувало. Я не міг відірвати очей від маленького астронавта. Я уявив себе на його місці, і в грудях зробилося гаряче.

За мить я відчув, що нічого не розумію. У рубці чимало приладів, на екранах світяться чужі зорі, у телескоп, напевно, можна побачити і планети цих зірок. А хлопчик ніби нічого цього не помічає. Він позирає кудись убік, і вся його постать виказує покірну терплячість. Може, він хворий?

Тим часом Сашко закінчив свій виступ. Він знову підійшов до столу вчителя, натиснув кнопку. Штори поповзли вгору. У клас ринуло веселе сонячне світло.

— Ти більше нічого не додаш, Сашко? — спокійно, як завжди, коли ми, на його думку, сказали не все, що повинні були сказати, спитав учитель.

— Було обмаль часу, щоб докопатися в архіві до подальших подій. Але впевнений, що хлопчик, коли виріс, став славетним космонавтом, найкращим з-поміж інших. У нього ж така практика!

Ми чекали, що вчитель зараз покладе оцінку і викличе наступного. Ми помилилися.

Вчитель несподівано попросив:

— Увімкни проектор, Сашо, — а сам затемнив клас.

На екрані знову з’явилася рубка зорельота, штурман і хлопчик.

Якийсь час учитель мовчав. А коли заговорив, у класі відразу стало тихо, аж до дзвону в вухах.

— У той час, коли хлопчик почав пам’ятати себе, — говорив учитель, — «Алтай» вертався в Сонячну систему. До дому залишалося шість незалежних років. Для вас ці слова «незалежні роки» — ніби музика. Вони ж вживаються тільки у просторі, де довкола горять незнайомі зірки, існують невідомі планети, де можна очікувати зустрічі з чужими цивілізаціями. Усе це існує і для космонавтів. Але для них окрім цього іще є час. Той самий, незалежний, у самій назві якого криється все. Його не можна ані прискорити, ані сповільнити. Він такий, який є.

Це знали дорослі. А хлопчику тоді було ще все одно. Йому на кораблі було цікаво усе: і як самі собою відчиняються двері, варто тільки підійти до них, і як робот-нянька ходить за ним услід, не даючи залізти по східцях у машинне відділення, і багато іншого. Хлопчик народився на кораблі. У нього було багато іграшок: йому їх робили і дорослі, і робот. Іграшки були продовженням корабельного життя. Це були маленькі ракети, всюдиходи, роботи і багато іншого, що, тільки більших розмірів, використовувалося дорослими. Хлопчик не дивувався. Він вважав, що так і повинно бути. Дорослі більші, тому у них і іграшки більші. Він тільки часом запитував, чому дорослих на кораблі багато, а він завжди один.

Нарешті (а сталося це після довгої дискусії дорослих, про це хлопчик довідався значно пізніше) йому показали фільм про Землю.

Першого разу рідна планета не вразила його. Він дивився спокійно, а опісля спитав: «Земля — це як дендрарій?» На кораблі був такий куток, де росли справжні дерева. Йому нічого не пояснювали, тільки фільмів більше не показували.

А йому чомусь дуже захотілося подивитися хоча б ще один такий фільм. І одного разу, підмовивши робота, хлопчик пішов у бібліотеку. Роботу цього не заборонили, не ввели в програму, і він хутко знайшов якийсь фільм, знятий на Землі.

Хлопчик знову побачив те, що він вважав великим дендрарієм. «Для дорослих», — подумав він, вражений розмірами. І тут-таки схаменувся: серед дерев ішов такий самий хлопчик, як він, а може і ще менший. Це було незвичайно, дивно і чомусь викликало незрозуміле бажання кудись побігти. Хлопчик зостався на місці, він знав, що звідси можна побігти тільки в дендрарій. А цього йому не хотілося зараз. Він уперше подумав, що дендрарій — така ж іграшка, але для дорослих.

Поки він так міркував, дітей на екрані побільшало. Вони бігали, стрибали, ловили один одного. І сміялися — голосно, весело, як ніхто не сміявся на зорельоті. Хлопчик перестав дивитися на екран і сказав роботові: «Хочу до дітей». На кораблі більше дітей не було, і робот повів хлопчика до батька.

Батько уважно вислухав його плутану розповідь про фільм, затим поклав йому на голову велику й теплу руку і якось через силу сказав: «Зосталося шість незалежних років. Тоді…» Він не пояснив, що буде тоді.

І хлопчик спитав: «А коли буде це тоді?» Батько мовчки повів його в каюту, почаклував над електронною машиною, і з неї виповзла біла стрічка з безліччю чорненьких рисочок. Батько попорпався у своїх кишенях, потім у шухляді і нарешті знайшов маленьку паличку. Цією паличкою він зробив на стрічці з першої рисочки хрестик і віддав її синові. «Кожного дня, — почав було він, але згадавши, що хлопчик не уявляє собі день, виправився: — Кожного разу, як пролунає велика сирена, будеш класти тут один хрестик. Коли поставиш усі, тоді ми прилетимо на Землю, і ти підеш до дітей». Він ще раз погладив сина по голові і вийшов.

А хлопчик почав розглядати стрічку. Він хутко наклав би на ній хрестиків і побіг би на Землю у великий дендрарій. Але батько звелів чекати сигналу сирени. Хлопчик знав, що старших слід слухатися. Він лише раз поставив зайвий хрестик. Усі решта рази робив, як казав батько, хоча врешті йому вже набридло чекати.

Рисочок залишалося так багато, що він не міг їх навіть перелічити, і не вірив, що їх колись не стане. Рисочки снилися йому, коли він вкладався спати. І, вставши, кликав робота й вирушав до бібліотеки. Тепер там був лише один фільм, той самий, що він дивився колись без дозволу. Проте іншого хлопчикові й не треба було. Він міг і цей дивитися багато разів поспіль, щоразу знаходячи щось нове, жадане й цікаве…

Учитель змовк. У блакитних сутінках ми бачили лише його постать, високу, широкоплечу, і горду голову з посивілим волоссям.

Мовчали й ми, захоплені розповіддю, здивовані тим, що, виявляється, наш учитель знає і цю не любу для нього тему. Нарешті Мишко порушив тишу:

— Він потім зустрівся з дітьми?

Вчитель обернувся до екрана, і ми побачили, як він похитав головою. Затим почули:

— Зореліт повернувся пізніше. Була аварія. А хлопчик… Він тоді вже виріс.

Нам стало шкода хлопчика, який жодного разу не погуляв зі своїми ровесниками. Лише Сашко сказав:

— Ну то й що? Зате йому легше було повернутися в космос.

— Він зостався на Землі, — відказав учитель. І мені здалося, що його голос затремтів. Але мені це, напевно, тільки здалося. За мить учитель додав: — Бо що може бути кращого за нашу чудову, чудову Землю!

— А той хлопчик, — вихопилося в мене, — де він зараз?

Фіранки поповзли вгору. Знову стало світло. Вчитель стояв за столом, дивлячись поверх наших голів. І мені здалося… Мені здалося, що наш учитель дуже схожий на того штурмана, батька хлопчика… І на самого хлопчика…

ЛИСТОК СРІБЛЯСТОЇ ТОПОЛІ

За озером, що плюскотить зовсім під нашими вікнами, починається ліс. Ми мало там бували, не знаходячи для себе нічого привабливого. Ліс був доглянутим, розчищеним і нагадував шкільний парк. Інша справа — острів на озері. Там усе було так, ніби рука людини ніколи не торкалася цього кутка природи. На острові нам було цікаво, в лісі — ні.

Але одного разу, після бурі, Мишко Потупчик натягав на берег ломаччя і зв’язав пліт. Це було щось надзвичайне, і ми оточили Мишка, жалкуючи, що нікому з нас не прийшла така думка раніше. Повторювати ж зроблене кимсь було не в правилах учнів нашої школи.

А Мишко ніби не помічав нас і нашу заздрість. Він зіпхнув пліт у воду, протягнув його за прив’язану мотузку кроків на п’ятдесят убік, якраз туди, де починалася глибинна течія, і стрибнув на хисткі кругляки.

— Весло, Потупчику, весло забув, — побіг у воду Сашко Шарай.

Мишко тільки всміхнувся. А я подумав, що він, певно, уявив себе одним із стародавніх мореходів, які на плотах перетинали цілі океани.

Вочевидь, Мишко розвідав усе наперед. Течія виявилася стрімкою, і незабаром він був уже далеко. Ми постояли ще трохи на березі, прикладаючи час від часу долоні до лоба, щоб подивитися, як він там. А коли вже пліт з Мишком став як маленька коричнева цятка, розійшлися.

Повернувся Мишко перед самим смерком. Сонце підсмалило його, і в Мишка були яскраво-червоні руки й ноги і лущився вкритий веснянками кирпатий ніс. Ми робили вигляд, що нічого надзвичайного не сталося, а самі ледь стримувалися — так хотілося знати, що ж такого було з Мишком?

Він мовчав. І лише, коли вже вечеря підходила до кінця, непомітно для решти і вчителя підморгнув мені з Сашком. Це означало, що ми повинні перед сном таємно пробратися в його кімнату. Звісно, нас не треба було запрошувати двічі. Більше того, ми ледве дочекалися призначеного часу.

— Ну як? — хрипким шепотом спитав Сашко, як тільки Мишко, виглянувши попередньо в коридор, зачинив за нами двері.

— Озеро, — відказав Мишко.

— І тільки?! — ми були розчаровані.

Про озеро ми знали й без нього. Навіть зараз, в цю саму мить, воно глухо шуміло, лижучи високими хвилями піщаний берег.

— Лісове.

— Здивував! — Сашко навіть обурився.

І я не розумів, навіщо було ховатися сюди, щоб довідатися про звичайну річ.

— По-перше, воно чорне-чорне, а по-друге, з’явилося нещодавно. Лісник казав, десь був землетрус, і воно з’явилося.

Колір — дрібниця, а що поряд є озеро, про яке навіть решта хлопців не знають, — це вже справді надзвичайна подія.

— А ти не помиляєшся? — не повірив Сашко.

— Самі побачите.

Назавтра після занять ми знову були на острові. Я пропонував узяти човен, проте друзі не підтримали. Човен — не для першовідкривачів. Для цієї мети найкраще — саморобний пліт.

Нас трьох для вутлої Мишкової споруди було забагато. Разів зо два хвилі заливали пліт, і ми опинялися у воді. Але врешті досягли другого берега. Витягли пліт на пісок і пішли в ліс.

На перший погляд у цьому лісовому озері нічого особливого не було. Велика водойма посеред зарослої мохом галяви. Навколо ростуть кущі ліщини, сям-там коло берега видно широке листя і квіти калюжниць. Ось тільки поверхня… Мишко не помилився: вона була темна, буцім промені світла зникали в ній без сліду.

— Як сажа! — вигукнув Сашко.

— А що я казав? — зрадів Мишко.

А мені подумалося, що це озеро подібне на шматок глибокого космосу, де все навколо чорне і до найближчих зір довгі роки шляху. Але я не сказав друзям про це порівняння. Вони були впевнені, що я байдужий до космосу. А як я міг говорити, що колись піду у простір, коли навіть фізкультурою займався за спрощеною програмою? Тому я ніколи не мріяв з хлопцями вголос про мандри до зірок. Я ніс свою мрію в собі.

— Треба нанести на карту, — сказав Сашко. Неспокійна його натура потребувала дії. — Стійте тут, я зроблю виміри, — і він пішов, широко крокуючи, вздовж озерного берега.

Мишко тим часом зорієнтувався за сонцем, щоб визначити координати озера. Напевно, це була даремна праця. Координати школи ми визначали багато разів — і вночі за зірками, і вдень за сонцем. А звідсіля до школи було кілометрів десять просто на схід. Так що потрібні розрахунки можна було зробити без олівця. Але я знову змовчав. Хай роблять як хочуть. Я ж знаю одне: я прийду сюди ще раз, сам, і принесу акваланг. Я нарешті відчую, що це таке — чорний і мовчазний космос.

В цей час повернувся Сашко. Периметр озера дорівнював тисячі шестисот двадцятьом крокам або приблизно півтори кілометрам. Хлопці хутко накреслили картографічну сітку, затим нанесли на неї обриси озера.

— Повертаємось, — сказав Сашко, задоволено оглядаючи свою роботу.

— Час уже, — згодився Мишко, — скоро стемніє. Ти що, ночувати тут збираєшся?! — крикнув він, побачивши, що я залишаюся на місці.

— Ходімо, Вітьку, — підбіг до мене Сашко, — ми ж разом усе робили, — по-своєму зрозумів він мій настрій.

Я засміявся і приєднався до хлопців.

Коли через декілька днів я сказав, що піду до лісу, це не викликало ні в кого питань. Раз не запрошую нікого в супутники, значить, так мені краще. Ми звикли поважати справи й бажання товаришів.

Надворі було похмуро, і вода в озері здалася ще більш темною. Я добре плавав і не боявся ні глибини, ані чорториїв. А тут мені раптом стало страшнувато. Подумалося, що це просте багнисте болото, дно якого встеляє звичайний торфяний пласт. Але саме тому, що відчув страх, невпевненість, я пристебнув балони з повітрям, вдягнув маску і підійшов до води. Земля під ногами була м’яка, мов канапа, — прибережне дно було вкрите мохом. Ноги не провалювалися, і я вже більш впевнено закрокував далі.

Так, у чорному забарвленні води було, напевно, винне дно, бо сама вода мала цілком нормальний вигляд, з-під моїх ніг і рук вилітали великі прозорі бризки. Можна було повертатися додому. Про всяк випадок я ще пройшов далі, щоб повернути і звідти подивитися на небо, і раптом послизнувся і провалився кудись вниз. Я встиг тільки побачити затягнене хмарами сіре небо, воно чомусь виднілося трохи збоку від мене, а ще за мить все навколо окутала пітьма. Дивно, але це відразу заспокоїло мене. Темрява ж була моєю метою. Я поворушив руками, відчуваючи, що тіло слухається мене, і, отже, варто лише захотіти, я можу відразу повернутися. До того ж у мене на спині між балонами з повітрям був маленький водоструменевий двигунець. В крайньому випадку я міг скористатися ним.

Під водою, вочевидь, була течія. Я відчув, що мене повільно тягне кудись далі. Але ліхтарик не вмикав: мені потрібна була лише пітьма, а все решта не мало значення. Мені здавалося, що я зовсім не у воді, а в просторі. Тіло було легким, ніби невагомим. Я міг лежати, розкинувши руки, пірнути, злетіти вгору. Мені подобався мій стан, і шкода було тільки, що навколо не видно сузір’їв. Без них не було справжнього космосу.

Але й темрява підманула мене. Очі швидко призвичаїлися, і тоді я помітив, що смуги денного світла пробиваються крізь водяну товщу і доходять сюди, викликаючи до життя тіні водоростей і риб. Однак над головою світла не було. Це означало лише одне: значна частина озера знаходилася під землею.

Поки я роздумував, чи не час повертатися, мене віднесло до берега. Він був кам’янистим, гладким, мов стіна. Помацавши його руками і не знайшовши нічого особливого, я відштовхнувся і повернув назад. Але не встиг проплисти яких десять кроків, як знову опинився на старому місці. Чи то течія виявилася сильнішою, ніж я сподівався, чи з напряму збився. Під руками, здалося, була та ж сама кам’яна твердь. Щоб даремно не блукати, довелося засвітити ліхтар.

Обриси навколишніх предметів були непевні, хисткі. Але що більш я вдивлявся в них, то сильніше мене охоплювало здивування. Підводні скелі нагадували… будинок. Час і вода зруйнували його. Лишилися тільки рештки стін з проймами вікон і дверей.

Певно, затопленим виявилося ціле поселення. Поруч з цим будинком були і ще споруди. Такі ж старі, обліплені водоростями й черепашками. Час не пошкодував цього колишнього людського житла. В будинках не зосталося нічого з предметів чи меблів. Очевидно, це була епоха, коли люди ще не вміли робити собі знаряддя з заліза, а користувалися дерев’яними й кістяними речами. Це, щоправда, не надто відповідало архітектурі споруд. Але тоді мені було не до ґрунтовного аналізу і висновків.

Я пошукав якихось речей — не вертатися ж із порожніми руками, — обходив кімнату за кімнатою, розгрібав намул під ногами, мацав стіни. Нічого не було.

Нарешті мені надокучили ці блукання, та й перший балон з повітрям спорожнів. Я вирішив повертатися і просто так, востаннє, провів променем ліхтарика по стіні, що стояла на моєму шляху. Чорне, замшіле каміння. І раптом серед нього щось зблиснуло.

Мені здалося, що це був листок сріблястої тополі, яких багато росло на березі. Він потонув і зачепився за кам’яний уламок. Його перебування тут було настільки неймовірним, що я не втримався і помацав листок. Він ворухнувся, наче на гілці, — його ніжка якимсь чином втрапила між каміння — і знов повернувся на своє попереднє місце. Але це був не справжній листок. Пальці виразно відчули метал. Було тільки дивно, що ні вода, ані час не відбилися на цьому металі. Скільки я не крутив листок — не помітив на ньому жодної плямки. Таку знахідку варто було показати хлопцям.

Вже вечоріло, коли я повернувся до інтернату. Як на те, в коридорі ніс до носа зіткнувся з учителем. З ним були Сашко і Мишко.

— Де ти пропав?! — закричав Сашко.

І я згадав, що в нас у цей час лабораторні заняття з фізики. Мені стало ніяково перед учителем.

— Йди попоїш, — спинив мене вчитель, коли я почав було виправдовуватись, — потім розкажеш.

Я розсердився на друзів: от базіки, треба було їм говорити, де я! Тепер доведеться, може, іще цілу доповідь робити, а я ж, по-суті, нічого не знаю. Ні про озеро, ані про рештки того поселення.

Проте я помилився. Вчитель до моєї розповіді поставився цілком спокійно, а вислухавши, сказав:

— Іди в лабораторію.

Тільки відійшовши, я згадав, що забув показати йому листок. Однак не повертатися ж назад, я й без того спізнювався.

Сашко з Мишком корпалися біля телеприймача з електронною автоматичною настройкою. Це була наша новинка. Приймач міг не реагувати на найпотужніші сигнали, коли вони не відповідали заданій програмі по темі. З мільйонів передач він повинен був вибрати лише ту, яка нам потрібна, Мишко навіть сумнівався, чи прийме вчитель фізики нашу роботу. Такі телеприймачі, стверджував Мишко, більш подібні на кібернетичного робота. Мені ж із Сашком таке поєднання приймача і робота сподобалося. Робота наша підходила до кінця. Залишалося, власне, відрегулювати блок настройки. Коли я увійшов, Сашко якраз цим і займався. Блок був підключений до приладного щитка, де всі дані узагальнювалися і у вигляді спокійної хвилеподібної лінії лягали на довгу паперову стрічку осцилографа.

— Готово? — спитав я, нахилившись до Сашка.

— Пора… — Сашко затнувся.

Я зиркнув на нього, потім на паперову стрічку, яка повільно повзла, закручуючись у вигадливе кільце, і здивувався сам. Перо осцилографа ніби кинулося в дикі скоки.

Кілька миттєвостей Сашко дивився на смугасту змійку-стрічку, затим схаменувся і глянув підозріло на мене.

— Слухай, Вітю, ти часом не проковтнув генератор сигналу?

— Скажеш…

— Ні, справді, вийди на хвилину.

Сашко вже сердився, коли я повернувся. Бо, виявляється, це я впливав на наші прилади.

— Витрясай кишені, — звелів мені Мишко.

І ця Мишкова підтримка Сашка зовсім збентежила мене. Я подивився на одного, на іншого і раптом згадав про листок. Нічого іншого в моїх кишенях не було.

— Ось, — простягнув я Мишкові знахідку.

— Там? — спитав він, кивнувши головою в бік вікна.

— Під водою, з розваленої стіни витягнув.

— Давай, — вихопив листок з моїх рук Сашко, — ставте блок.

Як йому спало на думку, що листок випромінює і що це випромінювання треба спробувати спіймати телеприймачем, не знаю. У нього завжди в голові повно найнеймовірніших думок. Траплялося, за них нам навіть перепадало. Було ж, що ми спалили енергокабель, і школа кілька годин сиділа без електрики. Або іншим разом, повіривши, що Сашко відкрив новий, телепатичний метод впливу на тварин, ми вночі проникли у вольєр до тигра (це було на екскурсії в Індії) і наробили переполоху на всю околицю. Але, так чи інакше, цього разу він придумав здорово.

Сашко поставив листок поряд з антеною і ввімкнув приймач. Електронний настроювач відразу вибрав потрібну хвилю. Вона була якоюсь незвичайною, не властивою нашим телеустановкам.

— Космічного походження, — аж загорівся Сашко.

А ми з Мишком здогадалися, що тепер він нас не підпустить до приймача й близько. Космос був його цариною.

Екран блимнув, не оживаючи, однак, зовсім як тоді, коли не працює передавач. Але він працював. Ми це самі бачили. Сашко підсунув листок ще ближче до антени і вимкнув у лабораторії світло.

Деякий час екран не мінявся, потім у ньому щось зворухнулося і… я протер очі. А коли відняв від них пальці, на екрані був… той самий будинок, який я бачив під водою, тільки цілий.

Зображення недовго було нерухомим. Скоро будинок почав ніби відступати на задній план, відкриваючи перед собою чистеньке подвір’я. Деякий час воно було порожнє, потім з тіні від огорожі вийшов чоловік. Високий, стрункий, хоч і не молодий. Він був вдягнутий у легкий зручний костюм на кшталт наших сучасних спортивних. Кілька секунд чоловік мовчки озирався, ніби справді бачив нас, і нарешті заговорив.

Приймач, однак, не передавав чомусь звуків його голосу. Сашко крутив листок і так і сяк — нічого не було чутно.

Тишу порушив стук у двері.

— Гей, ви, ніч уже, — почули вони вигук чергового, — зараз вимикаю світло!

— Ходімо, Сашо, — Мишко взяв друга за руку, — завтра дізнаємось.

Той знехотя підкорився.

Чи треба казати, що сон довго не міг узяти мене. Я перевертався на ліжку, і картини, одна неймовірніша за іншу, стояли перед моїми очима. Я ніби бачив невідомих космонавтів, які прилетіли на Землю тоді, коли наша цивілізація тільки починалася. Потім мені той чоловік уявлявся зовсім не чужинцем, а мешканцем міфічної Атлантиди… Я не встиг нічого додумати до кінця. Певно, черговий почув, що я вовтужуся, і ввімкнув електросон.

Вранці, ледь розвиднілось, я помчав до Сашка. Він довго не відчиняв і все щось невдоволено бурчав.

— Хутчій ти, — розізлився я.

— А куди поспішати? — Сашко навіть не зрушив з місця.

— Мишко, ти чуєш?! — закричав я на весь коридор, хоча Мишкова голова вже стриміла з дверей сусідньої кімнати.

— Давай, давай! — напосілися ми удвох на Сашка.

Він знехотя зібрався і поплівся за нами услід.

У лабораторії було тихо й напівтемно. Мишко, не засвічуючи світло, увімкнув телеприймач. Екран замигтів у сутінках сотнями зеленкуватих іскорок. Минали секунди, можливо, хвилини. Вчорашньої картини не було.

— Посунь листок, — шепнув я, ніби, сказавши це вголос, міг сполохати того невідомого диктора.

— Не треба, — раптом сказав Сашко, — він уже нічого не покаже.

— Що-о?!!

— Я був тут уночі… Не міг же я спати, як ви. Тут цивілізація, а ви… — напав він на нас з Мишком.

— Ну!

— Не кричи, — огризнувся Сашко, — самі проспали. Я лише хотів посилити заряд цього залізного уламка, який ви називаєте листком, і поклав під промінь телекамери. Хто його знав, що він зовсім розрядиться.

Не знаю, що зробили б ми з Сашком, якби не вчитель. Він почув наш крик і прийшов у лабораторію.

— Бешкетуєте? — усміхнувся вчитель, і ми відразу охололи.

Він вислухав нас мовчки, не промовивши ані слова осуду, буцім так і треба було Сашку чинити. Затим сказав:

— Нічого страшного не сталося. Думайте, шукайте, може, Вітьків листок знову заговорить. А невдачі бувають навіть у видатних дослідників…

Коли вчитель пішов, ми ще деякий час постояли, поки у нас з Мишком зовсім не зникла злість на Сашка. І тоді заприсяглися один одному:

— Будемо шукати, навіть коли для цього знадобиться все наше життя.

ГЕРМЕС ПІДКАЗУЄ НАПРЯМ

Два дні ходив Сашко Шарай насуплений, похмурий, з нами майже не розмовляв. Напевно, на його місці ми були б не кращими: металічна пластинка, схожа на листок сріблястої тополі, так і не ожила, і навіть та передача, що уявлялася нам ледь не звісткою з глибин Всесвіту, здавалася зараз міражем. Коли б я сам на власні очі не бачив на екрані того дивного чоловіка посеред підводного подвір’я, нізащо не повірив би, що це правда. А все Сашко. Треба було йому зіпсувати всю справу. Що за людина? Ніякої витримки!

Зайняті цими клопотами, ми якось забули, що наближається кінець навчального року. З усіх основних предметів — математики, фізики, мови, історії — заліки вже склали раніше, ще перед весною. Але залишався іспит на вільну тему, вельми серйозний, як і має бути у сьомому класі. Теми ми не знали, її повинен був дати вчитель. А він нам не потурав досі, і з усього було видно — не збирався робити скидок і надалі. З того часу, коли він, вислухавши нашу розповідь про неймовірні сигнали з космосу, загадково посміхнувся, ми його чомусь не зустрічали: не інакше розробляв на наші голови якусь складнющу екзаменаційну тему.

Сашко, як звичайно, не здужав довго носити образу в собі, прийшов і сказав:

— Потрібен інший листок.

Я ледь не розсердився. Який розумака! Треба ж було аж два дні уникати нас, щоб це придумати.

— Давай завтра сходимо, — продовжував Сашко, — поки вчителя нема. Я цікавився, він кудись поїхав.

— Куди це ми повинні з тобою йти? — я не міг приховати іронії.

— На озеро, — неначе я вже згодився, спокійно пояснив Сашко. — Можу сам піти, не бійся. Але разом обов’язково щось знайдемо.

Я знав, що він не боягуз. Я ніколи не забуду, як він одного разу заліз у вольєр до тигра й ані крапельки не злякався. А тут то й зовсім нема чого боятися. Однак мені не подобалася Сашкова манера вирішувати все за інших.

— Накидали там, — огризнувся я, — бери велику торбу.

— Пурхавка ти, Вітьку, те й береш, що само в руки лізе.

Це було несправедливо. Бо якщо казати по-щирості, то саме Сашку ніколи не вистачало терпіння. Як ось з моїм листком. І я крикнув:

— Сам ти верхогляд!

Ми встигли вже сказати один одному декілька приємних слів, як раптом відчинилися двері. У коридорі стояв учитель, з-під його руки виглядав Мишко Потупчик, а позаду виднілася ще якась постать.

Ми з Сашком перезирнулися, і тут я впізнав третього. Це був робот Гермес. Той самий, якого ми бачили на екрані проектора, коли вчитель розповідав нам про свою єдину космічну мандрівку. Я мимоволі порівняв їх — вчителя і Гермеса. Як не дивно, постаріли обоє — людина і машина. Людина більше, хоча у той час, коли вони були зняті на плівку, людина була маленьким хлопчиком.

— Сідайте, — сказав учитель, — є важлива розмова.

Ми сіли. А Гермес тільки прихилився до одвірка, зовсім як людина, космонавт у скафандрі. Навіть голова, кругла, з отворами у пластику — для очей, вух і рота — нагадувала гермошолом.

— Про листок нічого не довідалися? — спитав учитель.

— Таж Сашко… — почав був Мишко.

— Не будемо шукати винних, — спинив його вчитель, — займемося іспитом.

— Ура-а! — підхопився Сашко.

Все-таки він дуже невитримана людина. Гадаю, у космонавти його не візьмуть, там нервових не люблять.

Учитель почекав, поки Шарай заспокоїться, глянув на мене і сказав:

— Тема іспиту, Вітю, пов’язана з твоєю знахідкою на дні озера.

Я також зараз міг закричати «ура», я мав на це більше підстав, аніж Сашко. Але я промовчав. Астрольотчик повинен бути стриманим у своїх почуттях, а я сподівався, що, незважаючи ні на що, буду ним. Я лише глянув на вчителя.

— Завдання, — пояснив він, — розкрити таємницю листка. Увідна наступна: «Ви на невідомій планеті. Планета — це озеро. Листок — сліди, можливо, розумної цивілізації. Задача — підтвердити це чи заперечити». Термін — три дні. Для допомоги вам додається кібернетичний робот Гермес.

Зраділі, ми навіть не здивувалися, чому наш учитель нарешті порушив своє правило не говорити про космос. Нам подумалося, що він повірив у сигнал з Галактики, який потрапив на Землю через той листок сріблястої тополі.

Коли, давши завдання, вчитель пішов, ми ще трохи посперечалися. Мишко хотів вирушити на озеро не інакше як на своєму хисткому плоті. Мовляв, повинен бути елемент небезпеки. Я, і тут мене несподівано підтримав Сашко, вважав, що справу слід класти на більш солідну основу. Ми — космонавти і тому повинні бути технічно озброєними, як справжні підкорювачі простору. Слід узяти катер з каютою і радіостанцією. Можливо, Мишко не здався б так швидко. Але зараз нас було четверо. Гермес, певно, перебравши не один десяток варіантів, став на наш бік. А Гермесу, який допомагав космонавтам у справжньому польоті, Мишко перечити не наважився.

Слідопитом був я. На тому місці, де я минулого разу входив у воду, спинив хлопців і звелів усім підготувати акваланги. Сашко зареготав.

— І Гермесу?! — аж захлинався він, так йому стало смішно.

Тільки-но я відкрив рота, щоб висміяти його самого, як подав голос робот:

— Мій корпус герметичний.

Сашко перестав сміятися. А я подумав, що так йому й треба. Молодчина Гермес. Це ж кожен початківець знає, що космічний робот не боїться ніякого шкідливого середовища.

Без пригод наша невелика експедиція дісталася до того підводного поселення, яке я знайшов минулого разу. Довго блукали поміж зруйнованих двориків, заходили в руїни, де колись було людське житло. Я уявляв собі ці будинки — невеличкі, на три чи дві кімнатки, і чомусь заздрив їх колишнім мешканцям. Було у цій стародавності щось хвилююче, таємниче.

Я не здивувався, коли Сашко ніби здогадався про мої думки і сказав: «Антична епоха». Тільки зазначив, що ми раптом почали думати однаково.

У нас були прилади для розмови у воді, і ми почали обмірковувати загадки.

— Тепер я розумію, — гарячкував Сашко, — чому ніхто не чув про чужинців, які прилітали на Землю. Це було дуже давно, до нашої ери, коли люди не могли їх зрозуміти. Але вони залишили про себе знак для наступних поколінь. І Вітько знайшов цей знак.

Супроти цього мені перечити не хотілося, та й Мишко, вочевидь, погоджувався з Сашком. Бо гіпотеза була надто привабливою. Ми так захопилися нею, що геть забули за Гермеса і не слідкували за його поведінкою.

А робот не витрачав часу, наші здогадки його не цікавили, йому потрібні були тільки факти. Незабаром він попередив нас, що заряд балонів зменшився наполовину. Ми відмахнулися. Але через кілька хвилин він раптом приголомшив нас. У шоломофонах пролунало:

— Листок сріблястої тополі.

Ми повернулися і, здається, між тих самих замшілих ослизлих каменів побачили, як під світлом Гермесового ліхтаря щось зблиснуло. Я впізнав свій листок. Око в Гермеса було проникливе, точне, а пам’ять іще, певно, краща: він не забув моєї розповіді.

Звісно, ми більше не могли тут залишатися. Ми повинні були мчати до свого телеприймача з автоматичною настройкою. Гермес щось бубнів до себе, ніби хотів нас затримати. Але його ніхто не слухав.

Через якусь годину Сашко вже налагоджував приймач, сполучаючи антену з сріблястою металічною пластинкою, яка мала форму тополиного листка. Ми з Мишком, звісно, були поруч, а Гермес, як напередодні, стояв, прихилившись до одвірка.

Це була хвилююча хвилина. Ми тремтіли від нетерпіння, від остраху, що знову буде невдача.

Нарешті екран засвітився, ніби повернувши нас на дно лісового озера. Показалися знайомі руїни підводного поселення. Ось-ось повинен був з’явитися, як тоді, чоловік. І раптом екран згас. Цей листок мав, напевно, ще менший запас інформації. Нас охопив розпач.

— Візьми! — пролунало в кімнаті.

Ми ще не звикли до голосу свого кібернетичного помічника і нерозуміюче крутили головами: хто це тут?

— Візьми! — Гермес відірвався від дверей і зробив крок до столу, тримаючи на розкритій долоні ще один листок.

Сашко схопив його, рвонувся до телеприймача, але затримався і сказав:

— Ти хороший хлопець, Гермесе!

Робот нічого не відказав, його не програмували, щоб реагувати на похвалу. Але все одно він був молодчина.

Знов світився екран. Знову на ньому виднівся чоловік, вдягнутий у простий і гарний костюм, схожий на сучасний спортивний, і щось говорив.

Певніш за все інформаційний вміст нашого листка був обмежений. Бо незабаром і ця передача скінчилася майже на тому ж кадрі, де чоловік починав говорити.

— Але я тебе перехитрю, — Сашко пожбурив листок від себе і нетерпляче крикнув роботові: — Дай іще один! — думав, певно, що в того їх невичерпний запас.

— Не треба, — несподівано заперечив Гермес. — Джерело випромінювання на південному сході, відхилення три градуси від меридіана, відстань п’ятдесят кілометрів.

— Що ти там плетеш, — розізлився Сашко.

І я ладен був приєднатися до нього, подумавши, що недарма робота списали з космічного флоту.

Лише Мишко, здається, все ще вірив Гермесові.

— Де, де? — перепитав він і раптом випалив: — Археологічна станція!

Гермес уточнив:

— Треба перевірити.

Без натхнення вирушили ми в нову подорож. Вона не обіцяла нічого цікавого. Мишко відразу розбив Сашкову гіпотезу про космічних пришельців і сказав, що археологи, напевно, допомагають кіношникам знімати фільм про стародавню Землю. Либонь, він мав рацію. І я спробував заспокоїти друзів — ми ж бо здамо іспит, адже завдання вчителя виконали.

Я не помилився щодо іспиту. Тільки даремно так песимістично дивилися вперед мої хлопці. Те, про що ми довідалися в археологів, виявилося не менш цікавим, аніж космічні гості.

Озеро справді утворилося п’ять років тому після сильного землетрусу. Вчені зацікавилися рештками стародавньої цивілізації, які після тривалого перебування в землі відкрилися на дні. Проте вони зараз зовсім не допомагали кіношникам робити історичний фільм. Вони працювали для себе. Нещодавно був винайдений спосіб знімати зображення того, що колись давно «бачили» предмети неживої природи. Ось, використовуючи цей спосіб, археологи й примусили заговорити камені давнього поселення. Хвилі з зображенням і приймав наш телеприймач. Археологи обіцяли показати нам після канікул фільм.

А листки?.. Вони не мали до цього ніякого стосунку. Хоча у свій час і прикрашали портали місцевих будинків. І вони зовсім не випромінювали, як ми гадали. Гермес про це швидко здогадався. Але на те він і мав електронний мозок, щоб враховувати всі можливі варіанти…

Учитель поклав нам на іспиті найвищу відзнаку. Але не це втішило нас. Вітаючи з переходом до восьмого класу, він раптом сказав:

— Мені дозволили з вами екскурсію на Місяць.

Це було чудово і несподівано. Але навіть Сашко того разу не закричав «ура». Лише сказав:

— А Гермеса візьмемо?

— А що, хіба він засумував за простором? — посміхнувся вчитель.

А мені відчувся якийсь прихований біль у цій його посмішці. Вочевидь, за космосом сумують не лише роботи.

У СТРОК НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ

Від провожатого Балачан відмовився. У присутності незнайомих людей він завжди відчував себе ніяково. Прогнозисти гарантували на найближчий час погоду без пилових бур і метеоритних дощів. І був саме час, щоб поїхати самому. Сам він буде відчувати себе вільніше і зможе відразу й більш повно увійти в цей допоки невідомий і тому ваблячий світ чужої планети. Йому вельми хотілося цього, бо він вперше покинув Землю, не побувавши за свої двадцять два роки навіть на сусідньому Місяці. Все ніяк не випадало, не було потреби.

Зрештою і тут, на Марсі, він опинився зовсім несподівано. Цього року закінчує університет, спеціалізувався на рінній космічній історії. Коли ж надійшла пора братися за дипломну роботу, Касай, його керівник, несподівано запропонував йому змінити тему, взяти більш пізній час — перші польоти до зір. Тема в історії була зовсім не розроблена. І не дивно. Епоха польотів до зірок почалася якихось півтора столітя тому.

Власне кажучи, це була не та історія, яка вабила Балачана. Вона майже не мала здобутків. Бо навіть перші зорельоти не повернулися ще зі своїх подорожей, час і відстані яких вимірювалися світловими роками. Тільки окремі і часто непевні звістки про ті зорельоти дійшли наразі до Землі. Але Балачан поважав свого викладача, який навчав його з першого курсу. І щоб не засмучувати доброго вчителя, згодився змінити тему.

Очевидно, керівник зрозумів, що у цій згоді не вистачає душі, зацікавленості, яка єдина примушує людину жити улюбленою справою. Бо, переглянувши план роботи, він задумливо сказав:

— Я гадав, що в дитинстві всі мріють про зорі.

Балачан здивувався. Цей висновок навряд чи витікав з аналізу плану дипломної роботи, складеного згідно наукових вимог. Але разом з тим керівник не помилився. Балачан, коли навчався в школі, справді ніколи не мріяв стати астрольотчиком. Щоправда, він був винятком у своєму класі. Космос тоді для школярів був як поезія. Бо хто в тому віці не пише віршів! Балачан не писав, і Касай це зрозумів. Що, однак, привело його до цієї думки?

Балачан знав, що викладач сам мріяв про далекий космос не тільки в дитинстві. Навіть був близький колись до того, щоб мрія стала явою. Перешкодив недоречний випадок — Касай на тренуванні зламав ногу. Зореліт «Червона блискавка», екіпаж якого складався в основному з однокашників Касая по космічній школі, стартував без нього. З того часу минуло більш як півстолітя. Касай усі ці роки виховував молодь, вів в університеті спецкурс з ранньої космічної історії, і ніхто не чув від нього бодай слова про польоти до зірок. Тоді чому він раптом порушив мовчанку? Наболіле ж треба віддавати тому, хто здужає його прийняти.

Балачан не переоцінював себе, не знаходив у собі якостей, які б обіцяли успіх у дослідженнях з нової теми. Більше того, він відчував, що вона не захопила його. Ну що ж, він виконає роботу, коли того хоче наставник. А потім повернеться до пори Гагаріна і Армстронга. Але, розмірковуючи так, він не міг позбутися неспокою. Він не любив неясностей.

І ось відрядження на Марс. Тут знаходиться найпотужніша в Сонячній системі станція далекого зв’язку і при ній — Центральний космічний архів. У ньому збергігаються всі матеріали про освоєння і завоювання космосу. Починаючи з першого штучного супутника Землі і аж до нерозшифрованих сигналів, які прийшли в Сонячну систему — чи від земних зорельотів, спотворені відстанню і перешкодами, чи, найімовірніше, від безконечно далеких галактик або пульсарів.

Балачан не вірив у сигнали, які ніби-то прийшли від інших цивілізацій. Ще ніхто не зустрів їх досі навіть у далекому Всесвіті. Усе, що не піддається розшифровці, — породила мертва природа.

Попрощавшись з диспетчером в космопорту, Балачан сів у електромобіль. Він не міг заблукати. До Центрального архіву вело добре шосе. Здалеку воно було схоже на ріку, що текла між червоних пісчаних барханів.

Електромобіль міг розвивати фантастичну швидкість, але Балачан не поспішав. Він увімкнув автоматичне керування, а сам, не відриваючись, дивився, як насувається на нього з близького обрію сутінкова від фіолетового неба, безкрая пустеля. Одноманітність пейзажу не розчарувала його. Він бачив багато телепередач про Марс і був готовий до будь-якого видовища. Однак чи можна неживе зображення порівнювати з самою природою! Навіть крізь сферичне скло кабіни пустеля не була подібна на свою кінокопію. Вона жила, вона була поряд, її можна було торкнутися, на ній можна було залишити свої сліди.

Балачан зупинив електромобіль, вийшов на шосе.

Сонце стояло в зеніті. Незвично маленьке, яскраво-золоте, воно не пекло, як на Землі в пустелях, а якось сумно й лагідно гріло обличчя, ледь пробиваючись крізь скло гермошолома. І світла давало мало. Навіть у ясний марсіанський полудень на небі було видно зірки йсузір’я.

Балачан переступив білий захисний бордюр і закрокував у глиб барханів. Спинився тільки тоді, коли зникло і шосе, і електромобіль, а пустеля лежала перед ним такою, якою вона була: інопланетною, чужою.

Він не був досвідчений у аерології^[1], ніколи не вникав у її деталі. В історії завоювання космосу його цікавив філософський, моральний бік. Балачан розглядав це явище як черговий етап у еволюції людства. У цьому його погляді не було місця умовам існування на інших планетах. Бо, врешті, вони — в одному випадку менше, у другому більше — не мали істотного значення. Важливим був сам факт виходу людини за межі Землі і ті наслідки, які це дало для розвитку науки, економіки, всієї цивілізації.

Тепер же усвідомлення того, що він знаходиться віч-на-віч з чужою природою, відрізаний від усього, що було на Землі, подарувало раптом йому впевненість. Запізніле почуття романтики, якою віяло від розповідей космонавтів про свої пригоди, торкнулося серця. Балачан подумав, що все-таки це добре — ступити ногою на пісок іншої планети, постояти під променями її сонця.

— Балачан, де ти? Чому спинився?

Він здригнувся, почувши цей голос, і відразу ж засміявся. Йому стало трохи сумно. Марс, виявляється, став уже досить цивілізованим. Балачан зітхнув, шкодуючи, що романтика так швидко скінчилася, і пішов до дороги.

Будівля архіву знаходилася на краю великого кратера. Перш ніж увійти всередину, Балачан довго стояв над крутосхилом. Видовище було ні з чим не зрівнянне. Вибух великого метеорита, утворивши кратер, оголив глибинні породи. Навідь в далині вони не ховалися за обрієм, за напівтінями. Різнобарвні, вони мерехтіли під сонячними променями, як далекі зорі. Чітка, до болю в очах контрастна картина. Балачану подумалося, що він починає розуміти тих, хто, побувавши в просторі, прагне повернутися туди знову. Таїлася в чужих планетах могутня приваблива сила.

Відверто кажучи, Балачан не чекав надто багато від своєї роботи в архіві. І на Землі, і тут опрацюванням повідомлень зоряних експедицій займалася велика група вчених, фахівців. Час від часу вони знаходили дещо цікаве, важливе. На такий успіх Балачан не розраховував. У нього було більш вузьке завдання, обмежене польотом «Червоної блискавки».

Деякі матеріали про цю експедицію Балачан вивчав ще на Землі. Чимало, особливо про її екіпаж, розповів Касай. Маршрут зорельота лежав до Поллукса. Тридцять п’ять світлових років туди, тридцять п’ять назад. Балачан знав команду «Червоної блискавки» так добре, що іноді йому здавалося, наче він особисто був знайомий з кожним. Худорлявий Шарепа, який ніколи не втрачає рівноваги, — недарма його обрали капітаном. Веселун і жартівник Гай, який ще студентом зробив значне відкриття в астрономії, і, напевно, за це йому віддали посаду штурмана експедиції. Найращий друг Касая — Жвінакас, флегматичний, мовчазний і чудовий знавець корабельних технічних систем. Чара Чарава — біолог, лікар, дівчина, в яку, як здогадувався Балачан, був закоханий його наставник.

Їх було двадцять п’ять, вірних космосу, відважних і самовідданих. Касай пишається ними. А Балачан сприймав їх подвиг якось двояко. Він складав їм шану, як людям, які, можливо, віддали все, що мали, для користі людства. І він часом ловив себе на думці, що не впевнений, чи була потрібна їх жертва людству.

Балачан не випадково вибрав ранню космічну історію. У той час люди вперше здужали вирватись із земного тяжіння, досягнули сусідних планет. Простори Сонячної системи, як колись земні океани, перетинали кораблі нових космічних Колумбів. Напевно, чимало з сучасних знань людини про природу було здобуто саме тоді. Але вже і в той час людину повинна була насторожити одна особливість. Люди дісталися навіть до Плутона. І всюди бачили одне й те ж: мертву пустелю. Планети відрізнялися лише за будовою чи зовнішнім виглядом. Розжарений пісок, холодний газ або чорні непривітні скелі. Варіантів багато — суть одна.

Ентузіазм двадцять першого століття, коли техніка дозволила людині тривалий час перебувати в космосі, Балачан пояснював одвічною мрією людей про зустріч з подібними до себе. Відсутність життя на планетах своєї системи не зменшила цього піднесення — попереду були польоти до інших сонць і інших планет. Тоді вірили, що там буде інакше. Але минали десятиліття, а Земля залишалася єдиним світлим кутком серед чорного безгоміння простору, який з кожною новою експедицією відсував свої межі все далі й далі. Тож чи не варто спинити ці пошуки! Вони надто дорого коштують людству, забираючи і видатних учених, і великі матеріальні ресурси. Балачан десь читав, що перетворення Марса в придатну для життя планету на кшталт Землі еквівалентне за витратами спорудженню й оснащенню двадцяти зорельотів. Можливо, це й перебільшення, проте доля істини в цьому є. Балачан знав, що цю його думку не поділяє більшість землян. Тому і продовжують відправлятися з місячних космодромів зорельоти. Однак був упевнений, що колись люди схаменуться. Він буде одним з тих, хто врешті доведе їм необхідність цього. І частину таких доказів він збере тут, працюючи над дипломною.

Сховища Центрального архіву вразили Балачана величезним об’ємом найрізноманітнішої інформації. І він не втримався — перш ніж почати роботу над своєю темою, витратив цілий день на перегляд записів, які стосувалися передуючих «Червоній блискавці» експедицій. Це був величний і драматичний гімн людині та її розуму. Перед Балачаном на екрані проходили сцени буденного життя на зорельотах, записані й переслані сюди з далекого космосу. Як на те, йому трапилися щоденники саме тих екіпажів, які перестали повідомляти про себе. Тоді вони жили й вірили, що повернуться, принесуть на Землю великі таємниці Галактики. Балачан бачив їх саме такими — спокійними, впевненими. Але він уже знав, що вони не повернуться. І було до болю в серці тужно від лаконічних коментарів до світлин: «Планета, подібна на Марс», «А ця як наш Сатурн, тільки без кільця»… Життя для них там ішло, наче зореліт і не відривався від рідної планети.

Згодом, коли Балачан зайнявся «Червоною блисковкою», він не міг забути проглянуті повідомлення. Вони наче пригнічували його, наперед забарвлюючи нові матеріали похмурим відтінком.

Останній рапорт «Червоної блискавки» станція далекого зв’язку прийняла ще три роки тому. Експедиція наблизилася до Поллукса. Балачан дуже хотів зрозуміти, чому ця передача була останньою. І він почав з неї, сподіваючись, що, можливо, вже тоді астрольотчики передбачили щось небезпечне.

Ожив екран, і хтось промовив: «Яскраве жовте світило має одинадцять планет. Три з них обертаються майже по круговій орбіті. П ’ ять мають атмосферу». Балачан механічно відзначив, що там можуть бути умови для життя, а сам думав: чий це голос? Трохи стомлений, спокійний, розважливий. Як у Шарепи, коли він виступав перед землянами напередодні старту свого корабля. Балачану він запам’ятався стриманістю, яка так не відповідала урочистому й хвилюючому моменту. Буцім не людина говорила, а кібернетичний робот. Невже він не змінився за цей час? Невже навіть близька мета не викликала в ньому емоцій? Балачан слухав і дивувався, поки раптом не зрозумів, що це не Шарепа, а Гай. Астроном і штурман. І тоді здивувався ще більше. В голосі Гая зникли жартівливі нотки. Або він подорослішав і посерйознішав, або вони там розучилися сміятися?

Балачан перервав передачу і поставив попередню, яка прийшла за півроку до останньої, пробуючи в ній знайти причину переміни в харатері штурмана. Однак ніщо не давало навіть натяку на це. Передача була звичайною. У звіті про життя і діяльність екіпажу не згадувалися ніякі конфліктні події.

Відчуваючи, як у ньому наростає неспокій — ніби, розгадавши причину, він міг би чимось допомогти команді «Червоної блискавки» — Балачан повернувся до останнього повідомлення.

Знову на екрані заблищали планети-зірочки, розкидані навколо свого сонця.

«Ми почнемо з восьмої. Три останні нагадують Плутон».

«Як завжди», — з розчаруванням відзначив Балачан, бо ще тільки вчора чув це з інших джерел декілька разів. Він знав, що після цієї обіцянки з корабля вирушать ракети. Спочатку з роботами, потім, якщо дозволять умови, — з людьми. А що вони там побачили, так і зостанеться невідомим.

Балачан довго вглядався в екран, спинивши показ на кадрі з щоденника. На ньому була хімічна лабораторія. Чара сиділа за столом. Щойно вона задумливо, ніби говорила сама з собою, розповідала про новий метод впливу на спадковий механізм клітини, який їй вдалося відкрити. Балачан не міг вислухати її до кінця. На Землі це відкрили раніше від Чари років на двадцять. Можливо, Чара сама не виключала, що її новина вже не новина, тому і не було в її голосі задоволення від зробленого.

Вночі Балача не міг заснути. Він уперше подумав, що роки, які астрольотчики провели у просторі, засуджені, по суті, на вічну відірваність від Землі, примусили їх зрозуміти правду. Їх подвиг врешті буде тільки їх подвигом, а не всього людства. Адже що б там вони не побачили і не знайшли, все одно звістка про це прийде на рідну планету з запізненням.

Напевно, ніколи раніше Балачан не працював так напружено. Він написав дипломну. Але не так, як думав, складаючи план, як очікував від нього вчитель. «Червоній блискавці» був присвячений лише один розділ. Решта три, насичені численними прикладами, слугували доказом його думки про марність польотів до зірок. Балачан знав, що розчарує свого наставника. Більше того, подавши у світлі своїх висновків останній звіт з «Червоної блискавки», зробить наставнику боляче. І не міг поступитися своїми переконаннями. Його висновки стосувалися не тільки їх обох.

Можна було повертатися на Землю. Але Балачан був сумлінним студентом, навіть занадто педантичним. Там, де інші обмежувалися рекомендованим списком книг та довідників, йому обов’язково треба було знайти ледь не все, що стосувалося теми. Ця риса заважала навчанню, бо, відволікаючись на дріб’язок, він відставав від однокурсників. Однак переламати себе не міг. Такий вже був у нього характер.

Цей самий характер примусив Балачана затриматися. Хтось з працівників архіву в останню мить сказав йому, що є ще один сигнал, нерозшифрований, який, можливо, належить «Червоній блискавці», бо прийнятий на її хвилі. А чи міг він поїхати, не впевнившись, що сигнал не має ніякого відношення до його зорельота? Звичайно, ні. І хоча до відправлення рейсового планетольота «Марс-Земля» залишалося небагато часу, він пішов у сховища.

Навряд чи можна було назвати це сигналом, посланим рукою людини. Якби не хвиля, на нього ніхто не звернув би навіть уваги. На екрані металися хаотично розкидані рисочки, в динаміку чулося потріскування, як від звичайних випромінювань з космосу. Оператор співчутливо поглядав на Балачана, але допомогти не міг. З жалем утішив:

— Хіба мало в просторі джерел енергії? Ще встигнеш на планетоліт.

Це була слушна порада. Тільки не для Балачана. Оператор, певно, не чув легенди, яку ось уже чотири роки, як дотепний жарт, передавали старші покоління студентів першокурсникам. Буцімто Балачан відмовився складати залік з механіки. А на здивоване запитання викладача зауважив: «Мені дісталися двигуни внутрішнього згорання». Викладач не зрозумів. Тоді Балачан пояснив: «У нашому музеї їх немає. Не можу ж я говорити про те, чого ніколи не бачив». Викладач стримав усмішку і спитав: «А як нам бути?» Балачан відказав: «Днів через два я закінчу діючу модель двигуна, тоді й складу залік». Залік він справді склав. Блискуче. Але з запізненням, коли його однокурсники були вже на екскурсії в підводній Антарктиці.

Забравши запис цього нерозшифрованого сигналу, Балачан рушив у лабораторію.

Він працював добу, другу, третю… Спочатку співробітники архіву поблажливо і трохи іронічно посміхалися, потім здивовано хитали головами, мовляв, упертість не до речі. А на четвертий день в Балачана з’явився помічник — той самий оператор, який радив йому поспішити з від’їздом. А незабаром з Балачаном працювали всі, хто був вільний від вахти і основної роботи. Вони повірили йому.

Однак минали дні, а результатів не було. На екранах щораз виникали вже добряче набридлі всім хаотично розкидані рисочки. Двічі просив Балачан дозволу в Касая затриматися. Наставник знав свого учня і, не задаючи питань, дозволяв.

І раптом рисочки заговорили. Сталося це, коли Балачан якось уночі вирішив розбити сигнал на частини, чергуючи кількість рисочок по групах від нуля до дев’яти.

Це був випадок. Але, кажуть, випадок любить наполегливих. Балачан був наполегливий. І на екрані він побачив ту саму планетну систему Поллукса. Тільки поряд з п’ятою планетою світилася ще одна цяточка, наче супутник. Балачан спробував збільшити зображення. Цятка заблищала яскравіше, стала світлішою від планети і ледь помітно зрушила з місця. Дуга, яку вона описала, була частиною правильного кола… А потім екран згас. Сигнал був прийнятий не повністю. Очевидно, не збагнувши, оператор не записав його до кінця.

Балачан розбудив своїх добровільних помічників і ще раз з ними переглянув фрагмент цієї передачі, що прибула з чужого світу. У цьому він не сумнівався. Шарепі чи Гаю не було потреби загадувати співвітчизникам загадки. Але що означала ця передача? Здогадки змінювали одна одну. Найбільше йому сподобався висновок, що це гуманоїди з системи Поллукса, використавши хвилю «Червоної блискавки», передали на Землю звістку про себе і зореліт, який дістався до них і став супутником п’ятої планети, населеної розумними істотами…

Одначе Балачан не був би самим собою, якби прийняв цю привабливу думку за аксіому. Він не міг собі відповісти на багато запитань, і серед них на найголовніше: чому мовчав Шарепа? А без цього не відчував за собою права робити бодай приблизний висновок.

Не відповідаючи на привітання товаришів, він прийшов на вузол зв’язку і викликав Землю. Касай слухав його.

— Учителю, — сказав Балачан, — я не написав дипломну. — Він почекав, чи не скаже щось Касай, і тоді додав: — Я не буду істориком. — Касай мовчав, і Балачан дозволив собі ще одну фразу: — Колись людина повинна перехворіти космосом.

З вузла зв’язку Балачан пройшов до своєї кімнати, дістав з портфеля кристалики з записами дипломної роботи і вкинув їх у трубопровід, що вів до анігілятора.

ШУРХОТИ ЧУЖОЇ ПЛАНЕТИ

Все навколо було одноманітне, понуре: голі, зруйновані часом гори, кратери з оплавленими схилами, пісчані плато, звивисті, мов річища колишніх рік, сухі долини. Щось середнє між Місяцем і Марсом. Вдивляючись у цей сумний пейзаж, Балачан іноді сам дивувався, чого це він потрапив сюди, хоча саме через його наполегливість і відкрили тут спостережну станцію. Однак на Землі йому все уявлялося інакшим.

Експедиція Туровця, яка повернулася з простору півстоліття тому, помітила на цій планеті системи Лаланда щось незвичайне. Начебто, як тільки далекий і яскравий Лаланд ховався за небосхилом і на небі блакитним розсипом спалахували зорі, у вузьких тіснинах, що були поблизу стоянки зорельота Туровця, виникали таємничі шурхоти.

Тоді Туровцю не надто повірили. Від планети, яку попередні експедиції назвали Кам’яним М’ячиком, ніхто нічого незвичайного не чекав. Повідомлення поклали в архів, і там воно пролежало аж до того часу, поки на нього не наткнувся він, Балачан.

Хтось інший навряд чи звернув би увагу на ці рядки серед величезної за об’ємом і різноманітністю інформації, яку доставила експедиція. Балачан же любив космічні загадки, вважав, що кожне явище повинно мати пояснення. Це не мало.

Балачан відшукав Туровця, який уже не ходив у простір, і попросив розповісти про ті шурхоти більш докладно, аніж було у звіті. Начальник експедиції нічого особливого не додав. Сказав, що їх вразило відчуття якоїсь переміни в нічному житті планети, і хоча вони її не зрозуміли, в щоденнику, однак, зробили запис. Чому не проникли у суть? Пошкодували часу, бо нічого певного не бачили. Балачан, коли вже йому щось вбивалося в голову, робився напористим. Він цілий день доймав питаннями Туровця, і врешті в густому тумані, який окутував таємницю шурхотів, ніби зблиснув непевний промінчик. У одну з ночей, як згадав Туровець, в них двічі зникав радіозв’язок між зорельотом і пошуковими групами, які працювали в тіснинах. Ненадовго, хвилини на три щоразу. Причину з’ясувати, однак, не вдалося.

Фахівці зорельота тоді висловили міркування, що в усьому було, вочевидь, винне перемінне силове поле планети, яке на той час могло різко посилитися. І хоча ніхто раніше цього поля не помічав, слово «перемінне» відіграло свою роль і з висновком фахівців погодилися. Тому й потрапило повідомлення Туровця на полицю у сховищі. А Балачана збіг насторожив.

Після розмови з Туровцем Балачан розгорнув бурхливу діяльність. Ходив по комітетах Академії наук, доводив, переконував, вимагав. І домігся свого. Разом з двома добровольцями, такими ж шукачами космічних таємниць — Камаєм і Тарасевичем, — він опинився на Кам’яному М’ячику. З того дня минуло вже сорок земних діб, а він усе ще не міг по щирості сказати, даремно чи ні летіли вони сюди. Коли й була таємниця, то планета міцно тримала її, поспіхом ховаючи від чужих очей і вух. Здавалося, не вистачить того року, який був відміряний Балачану і товаришам на пошуки таємниці планети.

Щовечора один з їх трійки вирушав до тіснин, де люди Туровця відзначили нічні шурхоти. Там була створена спостережна станція. В затишнім будиночку, обладнаному досконалою технікою, можна було, не боячись нічого непередбаченого, спостерігати за тим, що відбувається на схилах гір і в долинах. А спостерігати, власне, не було за чим. Щоправда, шурхоти виникали. Чутливі прилади вловлювали щось схоже на рух, немов хтось спритний і обережний крався повз стіни спостережної станції. Принаймні, так лунали в навушниках ці шурхоти. Але коли їх залишали істоти, то були вони, певно, невидимками, бо на екранах жодного разу не майнула навіть тінь. І Камай з Тарасевичем все частіше зауважували Балачану, що шурхоти певніше за все виникають внаслідок значної різниці денних і нічних температур, які породжують певні електричні явища.

Це було вельми схоже на правду, і в Балачана після таких розмов починало тривожно нити серце. Він напружено думав тоді, чи не припустився помилки, піддавшись уявній загадковості випадку. Затим переконаність брала гору. Шурхоти ж бо існували, а силове поле — ні. І навіть коли він з хлопцями з’ясує, чому переривався зв’язок, звісно, якщо це явище має стосунок до планетних умов, то й тоді вони не даремно прибули сюди. Але, як на те, зв’язок працював бездоганно, і Балачан губився, що йому розгадувати — шурхоти чи провали в з’язку.

— Послухай, Балачане, — сказав якось Тарасевич, повернувшись з нічного чергування, — давай відкладемо наше полювання за шурхотами. Все одно, коли їх видають привиди, ми їх не зауважимо.

Настав ранок їх сорок першого дня на Кам’яному М’ячику. В далекій високості засвітилися непевні золотисті відблиски.

— Обман, бутафорія, — протягнув Тарасевич, киваючи на посвітліле небо. — Ця символічна атмосфера не містить ні тепла, ні холоду. Тому й тріщить все довкола.

— Вночі? — несподівано почулося з сусідньої кімнати, де спав Камай.

Балачан прислухався. У цьому питанні-репліці майнув якийсь прихований сенс.

— Тобі мало нічних? — Тарасевич зазирнув до кімнати товариша.

— Мало! — Камай вийшов, не вдягнувшись, в трусах, наче були вони на рідній Землі, а не за трильйони кілометрів від неї. — Ти мені скажи, чому вдень ми нічого подібного не чуємо?

— Бо не слухаємо, — стенув плечима Тарасевич і підійшов до столика, на якому черговий Балачан готував йому сніданок. — Бика з’їв би.

— Учора слухав, — не відставав Камай.

Тарасевич насмішкувато глянув на нього і відправив до рота добрий шматок смаженого м’яса. Не прожувавши до ладу, в’їдливо спитав:

— Тріщить?

— Мов тонкий лід під ногами…

Камай був серйозним, і Балачан раптом відчув неспокій.

— Поки ти вартував примар, я порівнював записи шумів…

— І що? — не витримав Балачан.

— Є різниця. Точніше, вночі виділяються інші шуми, вочевидь, ті, які ми умовно називаємо шурхотами. — Він заскочив у лабораторію і приніс стрічку, на якій перо осцилографа залишило хвилеподібні сліди. — Ось погляньте самі.

Балачан ладен був розцілувати Камая. Але стримав емоції, побоявся кпин гострого на язик Тарасевича. І ще йому було ніяково, що ця проста ідея про порівняння шумів спала на думку не йому, старшому в їх маленькій групі, а Камаю, хлопцю, який тільки-но закінчив університет. Взявши стрічку, він нічого не сказав товаришам і зачинився в лабораторії.

— Що це зі старим? — здивувався Тарасевич.

Балачан був старший від них років на десять, не більше. Однак їм, двадцятип’ятирічним, він здавався літнім. До того ж, вони не забували, що за його плечима відкриття долі зорельота, який вирушив колись до Поллукса. Тому й називали Балачана поміж собою старим.

— А ти спокійний? — не відповідаючи, спитав Камай.

— Парсеки — не та відстань, яку міряють задля забави. Я також хочу знайти щось нове. І ні ти, ані старий не можете дорікнути мені, що я роблю щось не так. Але хіба моя вина, що ми женемось за міражем?

— Не віриш Балачану?

— Я не на відпочинку і буду робити все, що він накаже.

— Ти ніби перекладаєш відповідальність.

— Дивак ти, Камаю, у нас одна доля. Але я віддаю перевагу надійній ідеї.

Камай хотів щось відповісти на це. Тарасевич перебив його:

— Даруй, я стомився.

Камай почекав, поки він піде, і підійшов до вікна. Їх база була розміщена на терасі, яка утворилася на південному схилі старої гори. Тераса була рівною, наче спеціально пригладженою, нависала над широкою долиною, і з неї добре проглядалися навіть віддалені на десятки кілометрів гори. Найкраще місце для бази на планеті, де немає зручних доріг.

Вікно було широке, на всю стіну, і пропускало стільки світла, що часом Камаю здавалося, ніби він фізично відчуває, як хвилі фотонів нестримним потоком вриваються в помешкання і ось-ось зметуть на своєму шляху слабку прозору перешкоду, якою була шиба з тонкого пластику. Світла доходило стільки, що без темних окулярів неможливо було довго дивитися крізь вікно — навіть близькі предмети постійно зливалися і в очах з’являлася різь.

Але люди не хотіли затінювати своє вікно. Після довгих років, проведених у чорному просторі віддалік від рідного Сонця, їм і чужий Лаланд з його нестерпно яскравим промінням раптом видався близьким. Вони не могли натішитися з його світла.

Десь там, унизу, де від долини, мов пропиляні, відгалужувалися три вузькі кам’янисті тіснини, притулилася спостережна станція. Звідсіля її простим оком не розгледіти — маленький, на одну операторську залу будиночок без вікон. Вночі, коли ведуться спостереження, вони непотрібні. Їх замінюють екрани, пов’язані з гравіметрами, інфралокаторами, сейсмографами, енерговловлювачами і іншими приладами, які потрібні, щоб навіть молекула, чужорідна для цього середовища, не лишилася непоміченою.

Камаю згадалося його перше чергування на спостережній станції. Балачан пропонував тоді побути разом. Він відмовився. З упертості. Хоча на добрий лад варто було згодитися. Бо та ніч далася йому взнаки. Він був увесь в напруженому чеканні чогось таємничого, що ось-ось мало відбутися за стінками будиночка. Не відривав очей від екрана, прислухався до мовчазного динаміка. Невдовзі в нього почало темніти в очах, і він уже не розумів, чи то йому здалося, чи то насправді на екрані локатора попливли непевні, мінливих обрисів тіні. Він навіть прогавив перший шурхіт. До нього дійшло, що динамік ожив, тільки тоді, коли шурхіт повторився. Однак шурхоти були його єдиним здобутком, коли висвітився ранок. І не лише його, як виявилося згодом…

— Яким здається світ крізь чорні окуляри?

Камай озирнувся. Балачан стояв поруч.

— Щось ми не так робимо.

Балачан відвернувся від вікна, оглянув кімнату — простору, майже без меблів — два столи і декілька крісел, усміхнувся:

— Живемо, як на Землі.

— А працюємо, як у космосі.

Знов щось тривожне для себе почув Балачан у цих словах Камая. Посерйознів, спитав:

— Набридло?

Камай помовчав, ніби перевіряв себе, просто відказав:

— Ні.

Балачан задоволено кивнув головою, запропонував:

— Побуваємо в тіснинах, зараз?

Гравіліт опустився поряд зі станційним будиночком. Лаланд уже сховався за гори, і в долині зробилося темнувато. Балачан вистрибнув з кабіни, із задоволенням розправив м’язи. На припорошеній тонким шаром пилу кам’яній долівці виднілися сліди, залишені ним у минулі приїзди. А далі простягалася неходжена цілина.

— Іще один доказ на користь Тарасевича, — зазначив Камай.

Балачан нічого не відповів і, схиливши голову, закрокував до входу в найближчу тіснину. Камай, спостерігаючи за відбитками його підошов на поросі, постояв, аж поки він не сховався за скрутом, і тоді пішов за ним. Кам’яний М’ячик був менший від Землі, і вага людей тут була відповідно менша. Однак ноги, відвиклі від тривалого навантаження, човгали, чіплялися за сховані під порохом затверділі брили, підгиналися на рівному місці. Камаю подумалося, що їм треба більше рухатися, частіше робити вилазки в околиці. Це і для справи буде корисно, бо вони по суті нічого про планету не знають, у всьому довірилися висновкам експедиції Туровця. А є ж тут, напевно, і інші цікаві кутки.

Коли Камай повернув у тіснину, Балачан був уже далеченько. Він крокував більш впевнено, легше, аніж Камай. На відстані навіть не помічалося, що він одягнутий у скафандр, і якби не гермошолом — прозора блискуча куля на голові, можна було б подумати, що людина у звичайному земному вбранні.

Тіснина була довгою та вузькою. Її гранітні боки майже не розширювалися угорі, були гладкими і рівними, мов облицьованими. Камай вже зазирав сюди, коли ставили станцію. Тоді в нього не вистачило часу, щоб по-справжньому оцінити цю красу. А в час нічних чергувань Балачан не дозволяв виходити назовні, та у темряві нічого цього й не помітиш.

Незабаром Балачан спинився, звів голову, щось розглядаючи на стрімкому схилі.

— Що там?! — крикнув Камай.

Балачан почекав на нього, тоді пояснив:

— Тут починається зона найбільшої активності шурхотів.

Камай ковзнув поглядом по кам’яній стіні. Нічого особливого. Така ж, як і на початку тіснини. Навряд чи могли шурхоти виникати десь тут.

— Ге-ей, туристи, де ви блукаєте?

Голос пролунав несподівано. Камай з Балачаном здивовано повернулись обличчями один до одного і засміялися. Ні, це була не звістка від того, хто човгає невидимими підошвами по планеті вночі. Це був знак від Тарасевича.

— Скоро повернемось, — пообіцяв Балачан товаришеві, який викликав їх з бази.

— Як завжди, нічого нового? — шоломофон точно передав іронію, яку вклав у свої слова Тарасевич.

— А що б ти хотів? — спитав Кмай.

— Нічого, бо я нічого не чекаю.

— Ха, Балачане! Давай-но доведемо маловірові — знайдемо живу істоту ген на тій горі! — Камай раптом розвеселився. — Я вірю Туровцю.

— Яка патетика! — не вгавав Тарасевич. — А ти що скажеш, командоре?

— Обід готовий?

Тарасевич затнувся, а Камай зареготав.

Згодом, коли вони утрьох сиділи за обіднім столом, Балачан сам повернувся до цієї розмови.

— Ми припускаємось помилки, — несподівано для товаришів сказав він, — надто довірилися приладам.

— Вони досконалі, — заперечив Камай.

— І безпорадні без людини, — зауважив Балачан.

— Як і людина тут, — вставив Тарасевич.

— Тобі аби сперечатись, — дорікнув йому Камай.

— Хто заперечує? — не звернув уваги на Камаєву репліку Балачан. — Проте ще нема штучного мозку, потужнішого за людський…

— Ти хочеш сказати, що нам слід розширити пошуки? Облазити всю планету? Так? — пожвавішав Камай. Його самого не надто влаштовувала роль реєстратора при екранах спостережної станції. — Марнотратство — сидіти цілий день на базі.

— І вночі також.

— Інструкція… — розгубився Камай. Він знав, що в інструкціях, складених для космічних розвідників, було чимало від формального. Але разом з тим він знав, що цей формалізм необхідний, бо заздалегідь всього не передбачиш, а необережність часто призводить до біди. Тому він нагадав: — Пункт п’ятий восьмого параграфу говорить: «Поки не з ’ ясована суть явища, не можна вважати, що людині нічого не загрожує».

— У інструкції є додаток, пам’ятаєш? «За винятком випадків, коли явище безпосередньо загрожує життю людини», — посміхнувся Балачан.

— Не можу з тобою сперечатися, — відмахнувся Камай, — ти, либонь, знаєш усі параграфи і додатки, починаючи з епохи раннього космосу. Однак у даному випадку нашому життю нічого не загрожує.

— Коли б не ти підкинув мені там, у тіснині, цю ідею, я б сказав, що ти занадто правильна людина для дослідника, — Балачан хитрувато зблиснув очима. — Так що не прикидайся. І не притлумлюй у собі, коли вона часом навідує тебе, ту божевільну іскорку, яка одна обіцяє великі відкриття. Не бійся її!

— Мудрагелі! — Тарасевич демонстративно позіхнув, посунув на край столу брудний посуд, почекав, поки робот прибере, і підвівся: — То я піду підготую гравіліт. Так, командоре? І проб’ю дірку в корпусі, щоб створити оцю саму загрозу, — він засміявся і вийшов.

— Заздрю Тарасевичу, — сказав Камай, — ніяких сумнівів.

— А ти не вважаєш, що це занадто просте пояснення? — задумливо відказав Балачан.

— Мудрагель, — тоном Тарасевича повторив Камай і спитав: — Мені на станцію чи з тобою?

— Твоя черга чергувати, отже, на станцію. А я спробую порушити твою інструкцію. Як ти дивишся на це?

— Тебе не переконаєш. Але хоча б не покидай гравільота, — він зі студентської лави з повагою ставився до імені Балачана і тому не відчував за собою права оскаржувати його рішення, навіть несподіване, нелогічне.

Балачан мовчки кивнув головою. Не міг він сказати турботливому товаришеві, що його порада марна. Бо яка різниця — сидіти на станції чи в кабіні гравільота? А йому було важливо на власні очі побачити нічну долину, доторкнутися до каміння пальцями, відчути ледь вловимий посвист вітру у вузьких тіснинах. І шурхоти. Коли б можна було почути їх власними вухами, без посередників-приладів. Саме почути, а не розглядати їх перекладеними на мову цифр і графіків, наче препарованих. Але про це він може лише мріяти. Залишкова атмосфера Кам’яного М’ячика не лише дуже розріджена, але й відрізняється від земної. Так що, можливо, даремно він ломиться у відчинені двері — навіть вийшовши з кабіни, він, позбавлений тих самих приладів, які поступаються людському мозкові, побачить і зрозуміє ще менше.

Це був не надто оптимістичний висновок, і все єство Балачана протестувало проти нього. Погодитися з ним — значить визнати, що є межа, за яку людині не переступити.

Опівночі Камай повідомив, що прилади знову відзначили появу шурхотів. Балачан відразу ж виїхав з бази. Опинившись над долиною, він безшумно опустив гравіліт, притулив його під скелею. Потім схаменувся, засміявся. Все-таки діє інстинкт самозбереження: хіба не можна було залишити гравіліт посеред долини? Повеселілий Балачан легко перестрибнув через борт.

Нічна долина виявилась такою ж гарною. Скупе відбите світло, яке посилала на Кам’яний М’ячик сусідня планета, не давало напівтіней, і це створювало ілюзію звичності, натуральності. Неначе знаходився Балачан у Гімалаях, а з неба світив звичайнісінький Місяць. Далекі скельні нагромадження уявлялися хвойними лісами, окремі гігантські валуни — хмарочосами, з вікон яких зовсім недавно лилися яскраві електричні струмені. Прагнення на чужій планеті завжди шукати земної подібності, притаманне, наскільки було відомо Балачану, всім космонавтам, дивувало його. Однак і його самого, виявляється, воно не оминуло. Невже він мимоволі сумує за Землею? А може, це просто внутрішня переконаність, що нема у Всесвіті нічого кращого, досконалішого, аніж усе земне? І чи не перешкоджає це людям на чужих планетах, де багато що не вкладається у готові мірки? Напевно, Тарасевич, підслухавши його думки, не стримав би єхидної репліки: «Мудрагель». Далебі, це було б справедливо. Зараз не час для самокопирсання…

У тіснині, куди Балачан повернув, було темно. Він засвітив ліхтар, скерувавши промінь під ноги, прислухався. Дув вітер, певно, за тутешніми мірками шалений — його ледь помітний опір Балачан відчув з великою приємністю. Виник в шоломофоні й посвист, майже нечутний, але все одно жаданий, немов долинав з димаря якоїсь опалюваної хатки, які залишені на Землі для аматорів природи. Знову його мозок шукав і знаходив звичні аналогії, і це почало сердити Балачана.

Він перейшов тіснину аж до наступної долини, затим звернув у сусідню, в останню, третю. Десь поряд з ним у цей час народжувалися й жили шурхоти, Камай про них відразу повідомляв. А йому здавалося, що в пітьмі тіснини нічого стороннього не існує. Певно, він подумав про це вголос, бо Камай спитав:

— Ти щось сказав?

— Як там у тебе?

— Як завжди, — невпевнено відказав Камай.

— А точніше? — Балачан помітив його вагання.

— З твоїм наближенням шурхоти начебто зникають і потім виникають вже за твоїми плечима. Але я не впевнений…

Не встиг Балачан обдумати цю особливість, як у шоломофоні пролунало:

— Гей, ви, мисливці за привидами! Пильнуєте?

Тарасевич не спав. І Балачан одразу пробачив йому і скептицизм, і насмішкуватість.

— Послухай, — тим часом гудів Тарасевич, звертаючись до Камая, — прикрий свої локатори, дай людині потішитися справжньою природою.

Балачан уявив собі, як увесь простір тіснин пронизують зараз, немов павутинням, невидимі випромінювання встановлених на навколишніх вершинах приладів, і подумав, що в пораді є сенс. Сподіватися на людські здібності, то вже до кінця. Хоча навряд чи це щось могло дати.

— Вимикай, — на всяк випадок підтримав він Тарасевича, — не треба мене страхувати.

— Слухаю, — коротко підкорився Камай.

А Балачан ніби відчув наяву, як раптом опали незримі промені-павутинки. Аж у голові задзвеніло від уявної порожнечі.

— Не барися, одначе, — наостанок порадив Камай, — скоро світанок.

Балачан глянув на годинник. Справді, вже минуло чимало часу, невдовзі пора вертатися, а він усе ще не придумав, як йому діяти, що шукати у цих тіснинах. Усе навколо було ходжене-переходжене. Але й стояти на місці не випадало, і він загасив ліхтарик. Пішов у другий кінець долини, вирішивши, що більше не буде заходити в тіснини. Він оминув одну, другу, а перед третьою спинився, дивуючись, чому раптом йому так кортить повернути туди. І несподівано для себе таки повернув.

Планета-сусідка перемістилася на небосхилі і тепер висіла вже над головою. У тіснині трохи посвітліло, її стіни холодно поблискували, мовби вкриті сріблястим інеєм.

Дала про себе знати втома. Балачан відшукав невеликий кам’яний виступ і присів. Довкола лютував мороз, а йому було тепло, затишно. Ніби знаходився він не в горах, а в салоні зорельота. Такого ж, на якому летів сюди. Новітнього галактичного лайнера. Цього дива сучасної техніки. Навіть забуваєш, що ти у просторі. Часом здається, що невелике земне містечко накрили куполом, підрізали знизу і зрушили з місця. Саме такими уявляються коридори-вулиці зорельота, пишний сквер на центральній площі, що поруч з командирською рубкою, басейн-озеро з протічною водою. І тут Балачан піймав себе на думці, що бачить перед собою зовсім не зореліт, хоча намальована подумки картина вельми схожа на справжню, а тихе селище на балтійському узбережжі, де він провів цілий місяць перед стартом з Землі. Вочевидь, спогад був таким приємним, що Балачан ледь не почав снити. Те ж таки знайоме містечко раптом змінило свій вигляд, набув деяких фантастичних рис. Наче в одне злилися вулиці і будівлі, витягнулися вгору, і були вони не збудовані, як звичайно, а витесані в кам’яній горі, що нависла над широкою зеленкуватою затокою. А трохи віддалік у затоку впадала повноводна ріка. Малюнок був таким яскравим, що аж засвітився в очах. Балачан навіть подумав, що він щось подібне вже десь бачив, інакше звідки така виразність, і тоді захитав головою, закліпав віями, мов відганяючи ману. І знов побачив вузьку тіснину і блискуче коло планети-сусідки над головою. Все стало на свої місця.

— Треба ж! — засміявся Балачан.

Товариші, які мовчки слідкували за ефіром, відразу відгукнулися.

— Що ти? — спитав Тарасевич.

— Задрімав, чи що, — весело відказав Балачан, — прихилився і… Може, навіть хропака дав, га, не чули?

Посміялися, і все. А коли назавтра Балачан знову зібрався в долину, Тарасевич пожартував:

— На кам’яному сінничку м’ягше спиться.

— Візьми подушку, — додав Камай.

Балачан тільки посміхався. Кпини товаришів мали підставу — йому доведеться не спати ще одну ніч. Тренування — тренуванням, а голова буде не вельми ясною. Разом з тим він не міг послати когось іншого. Він почав уже вживатися в середовище, і йому буде легше помітити будь-яку переміну, коли вона трапиться. От тільки — не було в нього певної думки: вести одночасно спостереження зі станції чи ні. Хоча Тарасевич так і не пояснив, чому він порадив Камаю вимкнути прилади, Балачан чомусь був упевнений, що в пораді є певний сенс. Тому сказав Тарасевичу:

— Побудь сьогодні на базі.

— Містика! — обурився Камай.

— Де примари, там завжди чортівня, — зберігаючи серйозний вигляд, вставив Тарасевич і гаряче, може, трохи гарячіше, аніж вимагав момент, пообіцяв: — Відісплюся…

Він більше нічого не додав. Балачану дуже хотілося спитати, що він зараз думає. Але не відважився. Цей хлопець спочатку сам упевниться, а тоді вже скаже. Інакше слова з нього не витягнеш, усе на жарт оберне. А то й що-небудь в’їдливе вліпить. Ось і доводиться чекати, поки його думка сама визріє.

— Я там буду, — коротко сказав Балачан товаришам на прощання, махнувши рукою в бік станції.

— Адреса стара, — не втримався Тарасевич, — долина Шурхотів, тіснина Сновидінь.

— Не забудь записати в Атлас, — залишив за собою останнє слово Балачан.

Але, діставшись на місце, все ж згадав вигадку Тарасевича. Влучно сказано, може прижитися. Ось так, напевно, і з’являються назви у географії та астрономії, а ми потім довго шукаємо в них якийсь особливий сенс. А його найчастіше нема, назва — дитя хвилини, плід фантазії жартівника.

В долині все було як учора. За винятком одного — спокою Балачана. Раз за разом обходив він тіснини, присідав на той самий кам’яний виступ, на якім напередодні мало не заснув, нетерпляче підводився і крокував далі. Він чогось чекав, сподівався, що саме сьогодні відбудеться з ним щось незвичайне.

Світанок застав його поблизу гравільота. Спочатку над базою окрайчик чорного неба налився теплом, посвітлів. Затим у проміжку між гірськими вершинами зблиснув серп Лаланда. Він повнився на очах, і разом з цим день з гір спускався в долину.

Балачан зрушив з місця гравіліт, стрімко злинув увись. Долина з її трьома тіснинами зосталася далеко внизу. Він, ніби прощаючись з нею, востаннє глянув униз, і раптом у нього тривожно закалатало серце. Щось до болю знайоме привиділося йому в цих обрисах. І тоді прийшло відчуття чогось приємного, значного, що незабаром відбудеться з ним. На базу Балачан повернувся заспокоєним, у доброму гуморі.

Товариші вже знаходилися в лабораторії. Камай чаклував над дешифратором електромагнітного сигналу. Тарасевич сидів віддалік, зберігаючи на обличчі байдужість. Балачан лише посміхнувся до себе: Тарасевич був у своєму амплуа скептика.

— Кого ловиш? — спитав Балачан у Камая.

— Твій досвід переймає, ввижається йому другий Поллукс, — замість Камая відповів Тарасевич.

— Ти тоді прочитав чужу передачу, — Камай уже звик до вибриків Тарасевича і не звернув на нього уваги, — а що, коли наші шурхоти також чиясь передача? Хіба цього не може бути?

— Гадаєш? — непевно промовив Балачан, а самому раптом з дивовижною виразністю пригадалася долина і тіснини. — Гадаєш? — повторив він і пожартував: — Ми не все вміємо читати, — спіймавши напружений погляд Тарасевича, додав: — Наприклад, думки. Що думає зараз наш лікар?

Тарасевич, який виконував у їх експедиції обов’язки доктора, насмішкувато відпарирував:

— Ну, це ще древні уміли. Я думаю, що ви на моїх очах божеволієте. Просто, чи не так?

Балачан, однак, подумав, що зовсім не так просто. Йому знову здалося, що Тарасевич щось має на увазі, тільки не зважується сказати вголос. Очевидно, його думка може видатися абсурдною, а він нічого так не боїться, як здатися смішним. Біда з молоддю. Скільки цікавих ідей, напевно, ось так залишається в тіні через амбіції і умовності. І не підійдеш до людини навіть з теплим словом, не прийме. Балачан зітхнув: мало йому шурхотів, то ще і Тарасевич зі своїми недомовками.

Електросон діяв швидко. Балачан устиг вловити лише початок якоїсь дивної, як йому здалося, розмови товаришів, як його огорнув глибокий сон.

Балачан спав рівно шість відміряних їм для відпочинку годин. Однак, прокинувшись, ще довго лежав і думав. По-перше, йому відразу згадалася остання почута ним фраза, сказана Тарасевичем: «У старого є нюх, він словами не кидається». І по-друге, сон. Зазвичай, засинаючи з допомогою електросну, їм нічого не снилося. Сьогодні це порушилося. Сон привидівся виразно, немов ява. Хоча наяву нічого цього, звісно, не було. Гора, порізана тіснинами, не мала нічого спільного з хмарочосами, які він побачив уві сні. Схоже на те, що в нього розгулялися нерви. Бо коли в сні бачиш те, що хотів би побачити насправді, слід звертатися до лікаря. Балачан усміхнувся, піднявся з ліжка, почав одягатися. Він би звернувся до Тарасевича, коли б не його слова про нюх. Певно, Тарасевич з Камаєм вельми вірили у непогрішність свого командора, а в такому випадку об’єктивності чекати важко. Треба позбавлятися сумнівів самому, знайшовши якусь цікаву гіпотезу, що захопила б і його, і товаришів.

Однак, коли Балачан висловив цю свою думку, сказавши, що в долині більше робити нічого, хлопці несподівано для нього вперлися.

— Метушишся, — зазначив коротко і в’їдливо Тарасевич.

— Давай доведемо до кінця почате, — не згодився і Камай, — хочеш, я поїду замість тебе.

— Результатів ж бо нема, — спробував переконати Балачан.

— У нас попереду багато часу, щоб дозволити собі не поспішати, — сказав Камай.

Можна було скористатися своїм становищем керівника експедиції і наказом змінити напрям роботи. Але Балачан нехотів застосовувати владу — не було вартої альтернативи тому, що вони робили досі.

Камай повернувся до дешифратора, Тарасевич поїхав на спостережну станцію, а Балачан почав готуватися до чергового блукання по долині.

Ночі в екваторіальному поясі Кам’яного М’ячика були подібні одна на одну. І Балачану швидко здалося, що він ніби й не повертався на базу, а як прийшов сюди позавчора, так і зоставався усі три дні. Це було кепсько. Не можна ж очікувати, що ти побачиш щось там, де тобі все уявляється однаковим, знайомим і навіть обридлим. А ноги самі несли його до того кам’яного виступу, на якім він відпочивав напередодні.

Втоми не було, проте він все одно сів. Яскрава сусідка Кам’яного М’ячика повисла над головою. Вона виглядала більшою, аніж з Землі здається Венера, і навіть сліпила очі. Балачан зажмурився і тоді знову згадав те прибалтійське містечко. Думки потекли повільно, ліниво, як у людини, яка починає засинати. Балачану було нехіть противитися цьому стану. Він уявляв жовтий пляж, на який накочувались піняві сірі хвилі, людей, що вибігали разом з хвилями на берег і з ходу кидалися на нагрітий гарячим сонцем пісок.

На мить Балачан ніби збоку подивився на цю картину і тоді побачив серед засмаглих тіл себе. Ось він повернувся до сусіда, заговорив з ним. «Мій останній день», — повідомив сусід. «Куди?» — спитав він. «Додому, на Марс». На Марс то й на Марс. Більше вони ні про що не говорили, Балачан це добре пам’ятає. Але йому раптом уявилося продовження тієї розмови, ніби сусід розповідав про Марс, а він, Балачан, бачив усе це, тільки не зі слів сусіда, а так, неначе все було на Марсі з ним особисто. До деталей. І при цьому він увесь час дивувався, що ніби сам собі задає питання: яка будова планетольота, як виглядає марсіанський ландшафт. Від цих спогадів думки непомітно перекинулися на Кам’яний М’ячик. І як тоді, гори почали набувати обрисів фантастичних споруд. Потім кам’яний виступ, на якому він зараз сидів, здався зовсім не виступом, а приступкою високого ґанку перед зачиненими дверима…

І тут Балачан схаменувся, потряс головою, відганяючи надокучливу ману. Глянув на годинник. Вісім хвилин на третю. До світанку ще довго. Він підвівся, відійшов на декілька кроків, постояв, знову зиркнув на годинник. Час тягнувся дуже повільно. Минуло всього п’ять хвилин. І раптом його мов повело сісти на виступ знову.

Супутниця Кам’яного М’ячика опустилася за гори, у тіснині стало зовсім темно, і Балачан навпомацки знайшов свій виступ. Це було до речі, бо голова зробилася важкою, як після напруженої, тривалої праці. Він спробував розслабитися. Голова полегшала, але зате повернулися попередні фантастичні видіння. Незнайоме, неземне поселення дивної архітектури. Будинки, подібні до скель, що нависли над широкою рікою, вкритою легкими брижами. Над ними сяє блакитне небо. А потім почалося щось незрозуміле. Вода в ріці заклубочилася парою, небо потемніло, і на ньому проступили зорі, яких не могло загасити навіть денне світло. Лаланд? Балачан подумав, що вельми схоже, і тоді зауважив нові подібності: висохла ріка нагадувала вже знайому йому долину.

«Знову те ж саме!» — майнуло в голові. Балачан аж розсердився, хотів підвестися й піти і… зостався. Бо раптом подумалося, що варто було б подивитися, чим усе це скінчиться. І справді, у долині тим часом почали розгортатися нові події. В одній зі скель-споруд з’явилася щілина, і в ній показалося щось кругле, мов людська голова в гермошоломі. Балачан мимоволі напружився, буцімто міг розгледіти, хто це там вилазить зі скелі. Дивно, але він побачив очі. Немов людські. Вони дивилися крізь оболонку гермошолома з неприхованим смутком. Балачан аж здригнувся під цим поглядом. Гермошолом повернувся туди-сюди і сховався у щілині, а затим зникла і сама щілина. Балачан відчув, що його полишають сили. Але перш ніж він втратив свідомість, йому ще уявився незнайомий космодром, стрімкий зліт ракети і маленька зірочка у невідомому сузір’ї.

— Балачане? Гей, Балачане! — цей поклик почувся Балачану далеким, нереальним, адресованим комусь чужому. — Я зараз! — цього разу він впізнав голос і здивувався, чого захвилювався Тарасевич.

І раптом згадав усе, що йому нещодавно привиділося.

— Ти заснув? — питав Тарасевич, саджаючи гравіліт поблизу від Балачана.

Балачан окинув його невидющим поглядом, він усе ще не міг вирватися з-під влади своїх сумнівів.

— Ходімо, — м’яко, як до хворого, звернувся до нього Тарасевич і узяв під руку.

Балачан слухняно встав і несподівано для себе, і тим більше для Тарасевича, попросив:

— Я хочу переглянути твій сьогоднішній щоденник.

Тарасевич уважно глянув на нього і повернув до станції.

— А знаєш, — сказав Балачан, коли вони увійшли в будівлю станції, — я вже добре себе почуваю.

Тарасевич мовчки підвів його до столу, де знаходилися записи про сьогоднішнє чергування. Балачан взяв їх до рук і опустився в крісло.

— Так воно й є. З другої восьми до другої тридцять ти просвічував тіснини.

— То й що з того? — Тарасевич знову ставав сам собою. — Як я розумію, ти на мене за це не кривдуєш?

— Навпаки…

— Он як! — задоволено сказав Тарасевич. Він перевірив, чи увімкнений зв’язок з базою, і спитав: — Ти нас чуєш?

— Чую! Що там у вас?! — нетерпляче крикнув Камай.

— Зараз приїдемо, Балачан проінформує.

Камай ледве дочекався їх.

— Такі справи, — сказав Балачан, коли вони з Тарасевичем, скинувши скафандри, всілися у затишнім салоні бази. — Ці шурхоти, за якими ми ганялися стільки часу, певніш за все сигнали. Ти, Камаю, вірно вловив суть проблеми. Так, сигнали, — продовжував він, — залишені для нас чи нам подібних колишніми аборигенами планети. Вдала імітація біострумів. Гадаю, що передавач знаходиться десь поблизу, в районі долини. Можливо, навіть схований над виступом, на якому мене огортали спогади про Землю і опісля приходили видіння. А можливо, передавачі розкидані по всій планеті, це навіть більш вірогідно. Відчувши наші біоструми, вони потім примушують нас подумки відповідати на питання про нас, людей, про наші міста, уклад життя. Навряд чи автомату це потрібно як інформація. Найімовірніше він повинен переконатися, що склад думок, принцип мислення і в його господарів, і в істот, що потрапили у поле його дії, однаковий, що ми можемо розуміти один одного. І тоді передавач «розказує» розумним пришельцям про долю планети і цивілізації, яка тут колись була. Природно, все це загально, штрихами. Але головне є — зникла цивілізація послала звістку собі подібним.

— Що за користь з тієї звістки? — промовив Камай, вражений неймовірністю повідомлення Балачана. — Їх самих давно немає.

— Хтозна! — не згодився Балачан. — Коли я вірно зрозумів, усе не так просто, як ти вважаєш. Історія цієї планети нагадує мені марсіанську — та ж поступова втрата атмосфери, зневоднення, зникнення умов для життя. Але мешканці Кам’яного М’ячика підготувалися до такого повороту подій. Мені здається, вони переселилися в інше місце. Те сузір’я, яке я бачив, а точніше зірочка в ньому, очевидно, і є цим місцем. Сузір’я мені не знайоме, але так і повинно бути. Ми ж знаємо зірки тільки за земним уявленням. Звідсіля сузір’я виглядають інакше. Однак, гадаю, я зможу намалювати його, і наші астрономи, знавці космосу точно скажуть, де це. Ну, та то вже клопіт фахівців. А ми своє завдання, здається, виконали, розгадали суть шурхотів.

— Цікаво… — промовив Камай і глянув на Тарасевича: — А ти чого мовчиш?

Той стенув плечима.

— Якби не наш доктор, — засміявся Балачан, — я певніш за все пройшов би повз це відкриття. Просто думав би, що мені вся ця фантасмагорія привиділася.

— Приший-пристебни, — буркнув Тарасевич, ховаючи ніяковий погляд.

— Кинь, не блазнюй, — з прикрістю сказав Балачан, — ми славу не ділимо. Але саме ти непомітно підштовхував мене до єдино правильних дій. Я надто добре знаю тебе, щоб пропустити твій навіть маленький натяк. Ти сумнівався, вірно, тому й не говорив прямо, але ти не виключав, що справа прийме такий поворот. Чи не так?

— Вигадник!

— Помовч ти, — обурився Камай, — дай дослухати. Згоден, Балачане, шурхоти — це біоструми, які ані ми, ані Туровець не могли розшифрувати. Але чому зникав зв’язок?

Балачан подумав і відказав:

— Цього я не знаю. Спитаєш, як повернемось, у інженерів. Бо до нашого випадку, сподіваюся, це відношення не має. — Він підвівся і сказав: — Ходімо, друзі, складемо повідомлення на Землю.

Балачан вийшов першим, за ним рушив Тарасевич. Обидва спокійні, буденні, немов нічого надзвичайного не сталося. Камай подивився їм услід і обурено й разом з тим із захопленням сказав:

— Кремені!..

БАЖАННЯ ЗБУЛОСЯ, АЛЕ…

З тієї миті, як Раїса Федорівна увійшла до класу, Слава відчув тривогу. Вчителька не повинна була викликати його, він відповідав тільки недавно. А в грудях все одно щеміло. Від їх Раїси Федорівни можна було очікувати всього — і чого хочеш, і чого не хочеш. Слава не хотів, щоб його сьогодні викликали, не вивчив урок. Та хіба в житті буває так, як тобі треба? Ось і сиди, тремти. І чому це людина не вміє вгадувати своє майбутнє? Ну хоча б трішечки, на яку годину або навіть на півгодини наперед…

А вчителька не поспішала. Вона уважно, ніби оцінюючи кожного, провела поглядом по партах і знову схилилася над класним журналом. «Ну що вона там корпається, — занепокоївся Слава. — Кіл то й кіл. Аби швидше вже». І тоді уявив собі, як стоїть перед вчителькою і як вона запитує: «Селівонік, за який час обидві труби наповнять басейн?» Наче це так уже важливо. У батька в інституті електронно-обчислювальна машина за кілька хвилин підрахувала, скільки води принесе ріка в ціле водосховище за рік, за два… А знадобиться, то й на десять років наперед підрахує. Але сцена ганьби була такою яскравою, що Слава аж стрепенувся.

— Ти чого? — штовхнув його в бік сусід Костик Манцевич.

— Викличе тебе, тоді будеш знати, — прошипів роздратовано Слава.

— Біда велика! — Костик був відмінником, і для нього цієї проблеми не існувало.

Славі стало кривдно, що є люди, які не бояться вчителів, і він вирішив під’юдити товариша.

— А ти знаєш, що тобі покладуть? — шепнув він, косуючи, чи не чує Раїса Федорівна.

Костик відкрив рота, хотів, певно, сказати, що не сумнівається. Але він був сумлінним хлопцем, і тому завагався.

Слава помітив на його обличчі розгубленість, переможно подивився і сказав:

— Бачиш…

І тут вчителька нарешті зробила вибір. Викликала Костю.

Манцевич щось писав на дошці. Що — Слава не бачив і не чув. Як і нещодавно, він знову побачив себе біля дошки. Буцімто розв’язує і ніяк не може розв’язати задачу, і крейда кришиться, обсипається на підлогу, мастить пальці. Слава навіть потер пальці об коліно, щоб очистити їх від крейди, і… на штанах зосталися білі плямки. Слава покрутив головою, відганяючи ману. Плямки зникли.

— Селівонік!

«Діждався! — майнула думка, і він покірливо підійшов до дошки. — Але все одно штани не замащу!» — з незрозумілою для себе впертістю вирішив він.

А далі було, мов уві сні. Він стояв, вода не хотіла текти з тих злощасних труб, кришилася крейда, сипалася на підлогу…

— Ой, Селівонік, Селівонік, — дорікнула вчителька, — не вчиш і на уроках розмовляєш…

Вона говорила щось ще. Слава не слухав. Він, як зачарований, дивився на коліна, де красувалися три білі плямки від брудних пальців. І тоді пригадалося: сцена, яку він уявляв, і сцена, яка сталася з ним насправді, були цілком однаковими. Навіть смуги, хоча він не збирався їх робити, були такими ж.

Раз-по-раз поглядаючи на плямки-смужки, Слава зітхав: він безвільна, нікчемна людина. А що буде, коли його спіткає справжнє випробування. Потім подумалося, що ніяких таких випробувань у нього на найближчий час не передбачається, і Слава повеселів. Усі ці клопоти — дрібниці. Подумаєш задача! Він, коли захоче, розв’яже її сьогодні… або завтра.

На великій перерві Слава перший вибіг з класу. На цій перерві мав відбутися їх матч з шостим «а». Слава ж центр нападу. Він підбігав уже до спортивного майданчика, де було футбольне поле, як раптом якийсь голос спитав: «Чого ти, власне, поспішаєш?» Слава хотів відповісти, навіть озирнувся, шукаючи цього нахабу, і тоді відчув, що голос лунав ніби в ньому самому. «Ви програєте», — провадив голос. Слава спинився, стиснув кулаки. Ось воно, безвілля! Але він доведе усім. І собі самому, і шестикласникам. А перед очима стояв один і той же епізод матчу. Слава аж плюнув. Треба ж: він, Селівонік, найкращий футболіст класу, у якого такий сильний і точний удар лівою, виходить сам на сам з воротарем шостого «а» Петьком Масальським і… пускає м’яч поряд зі штангою. Петько навіть не ворухнувся, а потім ще й язика показав…

— Ну я тебе! — Слава зірвався з місця і, минаючи хвіртку, перестрибнув через паркан. На ходу скидаючи светр, під яким у нього надіта майка з номером дев’ять, він крикнув: — На поле, час не жде!

Ніщо не виправдовувало Славиних передчуттів. Вже з першої атаки він забив гол. Щоправда, шестикласники незабаром заграли краще, але Слава і товариші по команді зберігали перевагу в рахунку.

— Зосталося п’ять хвилин, — повідомив Костик, пробігаючи повз Славу.

— Угу, — задоволено кивнув Слава і підняв руку, просячи пас.

М’яч до нього не дійшов. Більше того, він зрізався з ноги захисника і влетів у ворота їх команди. Слава нахмурився. Починаючи з центра, він віддав пас назад Костикові, а сам рвонувся вперед. І знову м’яч до нього не потрапив, заплутався в ногах на їхній половині поля. Потім, мов знехотя, викотився з-під купки хлопців і спинився. Найшвидше біля м’яча опинився шестикласник. Слава аж зажмурився. За дві хвилини до кінця матчу вони програвали уже з рахунком один — два.

— Відіграємось! — крикнув він своїм хлопцям. — Пасни, Манцевич!

Костик паснув. Вдало. Так, як тільки він умів: прямо навпроти воріт, під ліву ногу. Удар!.. М’яч летить поряд з боковою штангою, а Петько… показує язика.

Залунав свисток судді. Заплескали в долоні, запищали дівчата, засвистіли хлопці… Слава мов не чув усього цього. Він дивувався з себе, що так точно передбачив, як скінчиться матч.

І футболісти, і глядачі довго не затрималися на майданчику, побігли до класів. Слава зостався. Він понуро брів шкільним подвір’ям і картав себе за промах. На мить подумалося, що зараз урок класної керівнички і вона неодмінно спитає, де це Селівонік, чи не захворів часом? А завтра напише батькам записку, і він сам віднесе її. Слава за звичкою спробував уявити собі, що зараз відбувається в класі, але нічого не вийшло. Приверзлася якась дурниця. Треба ж, буцімто не класна, а сам директор — він живе у сусідньому з їхнім будинку, — зустрівши батька на автобусній зупинці, поскаржився на нього, Славу.

Слава аж помацав свого лоба: таке може примаритися лише хворому. Один, навіть два уроки — дрібниці, в найгіршому випадку на раду загону потягнуть. Директор тут ні до чого. Слава зітхнув з полегкістю і додав ходи.

— Мазило, мазило!

Слава озирнувся: цікаво, кого це так дражнять?

Декілька першачків — диви, дрібнота! — нахабно дивилися на нього і повторювали:

— Селівонік мазило!

— Я вам дам мазила, — розізлився Слава і рушив до малих.

Хлопчики кинулися хто куди. Лише один, найменший, дещо загаявся, і Слава дав йому штурхана. Не надто сильного, більше щоб налякати. Малий виявився незграбою, зачепився ногою за ногу і плюхнувся обличчям в пісок. Він відразу ж підхопився і помчав за рештою, а Слава зауважив, що у хлопця з носа показалася кров. «Цього ще не вистачало», — подумав Слава. І тут його мов потягнуло звести очі. Він побачив директора, який, стоячи біля вікна, розмовляв по телефону і строго дивився на нього. «Цього мені не вистачало!» — ніяково повторив собі Слава і поплівся додому.

А далі знову було так, як йому уявлялося. Директор зустрів на автобусній зупинці батька і розповів, що Слава не лише пропускає заняття, а й кривдить малих.

Слава опісля не спав цілу ніч. Не тому, що дісталося від батька. Це траплялося не вперше. І в таких випадках, як би гірко не було, він засинав хутко. Сьогодні ж він на батькові слова навіть не звернув уваги. Його голова була зайнята іншим: невже збулося бажання, яке прийшло до нього раніше на уроці, невже тепер він зможе зазирати в майбутнє? І чому саме в нього, Слави Селівоніка, з’явилася така здатність, а не, скажімо, у Костика Манцевича, найкращого учня їх класу?

Нічого певного Слава так і не придумав. Тим не менш був вельми радий: він не схожий на інших, він уміє передбачати майбутнє, йому тепер будуть заздрити. І не підозрював Слава, що очікують його тепер не щасливі хвилини, а самі неприємності…

Раніше Слава ніколи не переймався, що буде потім. Буде, і край. Тепер же став боятися навіть думати про це «потім». Бо як задумається, то неодмінно справдиться, і не добре, а, навпаки, погане. А головне, нема йому ніякої користі від цього.

Ну, чому б, здається, не попередити йому себе самого: цього не роби, туди не ходи, бо буде так і так. Але ж ні. Як вже сидиш у класі, не вивчивши урок, то тільки тоді довідаєшся, чим скінчиться твоє гультяйство. А що в фізичному кабінеті трапилося! Навіть соромно комусь сказати, що вмієш передбачати майбутнє. У той день керівник фізичного гуртка чомусь спізнився. Усі хлопці сиділи тихо, чекали. Одному Славі мов хто колючок на стілець понакидав. То туди поткнеться, то сюди. Доки не зачепив ногою якийсь провід і не вирвав його з клеми. У кабінеті ніби блискавка блиснула, а тоді стало темно-темно. Тільки тут Славі уявилося: входить, нібито, керівник гуртка, питає, що трапилося, і каже: «Порушникам техніки безпеки не місце в нашому гуртку. Так, друзі?»

І ніхто не поспівчував йому, Славі Селівоніку, найкращому футболісту в класі: одностайно постановили виключити його з гуртка.

Хоча Слава й знав, що у своїх передбаченнях не помиляється, цього разу лише посміхнувся сам до себе. Не можуть хлопці винести йому такий суворий вирок. І зрадів: нарешті він помилився.

На жаль, не помилився. Виключили, одностайно. Що-що, а зазирати наперед він, виявляється, вмів. І тут, уперше, Слава злякався цього свого вміння. Він став мовчазним, обережним. Кличуть хлопці на футбол, а він вигадує якусь причину, щоб відмовитися, бо краще не піти зовсім, аніж завчасно знати, коли ти по воротах схибиш. Не вивчить урок — з класу втече. Щоб не потрапити в аварію — у автобус не сяде…

І Костик, і решта друзів спочатку запитували, що з ним. Він відмовчувався. Як ти їм скажеш, коли і сам не надто розумієш, що це і звідкіль узялося, коли ніяких доказів не маєш. Ну, і пішов про Славу поголос як про людину несучасну, нетовариську. Слава навіть почав чекати, що його незабаром на раду загону покличуть, щоб там відзвітувався. Одним словом, життя пішло туди-сюди, і він скорився цьому. З занять, щоб не потрапити в якусь біду, поспішав додому і зачинявся у своїй кімнаті.

Афішу, яка повідомляла, що до школи приїде космонавт Павло Іванович Гуща, Слава прочитав ще напередодні. На перерві, коли всі учні були на подвір’ї, він знову підійшов до оголошення. Йому дуже хотілося побувати на зустрічі з людиною, яка першою з людей ступила на Марс, коли вдасться, поговорити навіть з ним, порадитися. Бо про космос Слава мріяв ледь не з першого класу, хотів, як виросте, стати космонавтом. Ще недавно він був упевнений, що стане. А тепер уже — ні. Що з того, коли він навіть і поговорить з Гущею? Варто тому тільки поспитати, як Слава вчиться, як поводить себе, чи добрий він друг, і відразу все скінчиться. Кому потрібні двієчники і недисципліновані? Слава, мов наяву, уявив собі результат можливої розмови з космонавтом і відвернувся від афіші.

— Ти чого такий засмучений? — почув він збоку чийсь тихий голос.

Слава подумав, що це знову його сумнозвісне передбачення нагадує про себе, і не відповів.

— А все-таки? — не вгавав голос.

Слава про всяк випадок скосив очі. Поруч стояв незнайомий чоловік і уважно дивився на нього. Слава вирішив, що це хтось з батьків, і стенув плечима.

— Давай пройдемося ген до того вікна, — чоловік показав на другий кінець коридора і поклав на Славине плече руку. — Ти хто?

— Слава Селівонік, — відкритий ласкавий погляд чоловіка сподобався йому, викликав довіру.

— А я — Павло Іванович. Ось і познайомилися. Так? То що в тебе за біда, Славку?

У Слави аж перехопило горло. Ну, звичайно ж, він знає цього чоловіка. Кілька разів бачив його портрети в газетах, журналах, по телевізору. Як це він не впізнав одразу!

Гуща дивився на нього, посміхався, і веселі промінчики-зморщечки в усі боки розбігалися від його очей. Затим Павло Іванович посерйознішав і сказав:

— Коли це таємниця, я прошу вибачення.

Від розпачу, що ця людина візьме зараз і піде, у Слава на очах виступили сльози. Він ледь не крикнув:

— Ні. Ні…

— Ти, напевно, хочеш стати космонавтом?

Слава лише кивнув головою, боячись словами порушити своє щастя.

— Усе залежить від тебе… — почав було Гуща, але запнувся і спитав: — Не все, так?

— Ага, — витиснув з себе Слава і раптом відчув полегкість: з цією людиною не треба таїтися. — Я став би космонавтом. Але я… передбачаю.

Павло Іванович, ніби йому було все зрозуміло, згідно кивнув головою і попросив:

— Будь ласка, докладніше.

На мить Славу знов охопив відчай: раптом Гуща не зрозуміє. Однак вагався недовго. Павло Іванович не абихто, космонавт, він все зрозуміє. І почав розповідати, боячись одного: щоб раптом не задзвенів дзвінок і не перешкодив їм.

Гуща слухав уважно, серйозно. Коли Слава закінчив, деякий час задумливо мовчав. Потім спитав:

— Передбачення бувають лише погані?

— Згадувати боязно.

— Хочеш їх позбутися?

— Дуже…

— Так, так, — заклопотано промовив Павло Іванович. — Який у вас наступний урок?

— Фізика.

— Що каже твоє передбачення?

— Я ж у космонавти збираюся, — з докором відказав Слава.

— Значить, вивчив? Так. Звісно, коли вивчив, то ніякі передбачення не страшні. А інші уроки ти не пробував щодня вчити? Ні? А ти спробуй.

Слава посумнів. Він, зрештою, і чекав такого напрямку їх розмови, не треба було починати…

Павло Іванович, ніби не помітивши переміни в його настрої, запропонував:

— Ось тобі мій телефон. Давай домовимося про одне. Ти цілий тиждень будеш вчити не тільки фізику, але й решту предметів. А через тиждень подзвониш до мене. Подивимося, що вийде. І на футбольні тренування ходи, відпрацьовуй удар лівою. Ну, а малих… Розумію, це випадково. Але ти намагайся все ж спочатку думати, а потім робити.

І тут задзвенів дзвінок, коридор відразу наповнився гамором — вигуками, сміхом, тупотом.

— Піду в учительську, — сказав Гуща. — Подзвониш, га?

— Неодмінно! — крикнув Слава.

ДУБЛІ

На червонувату пустелю лягали довгі тіні близьких гір. Золотистий кошлатий клубок Сонця вже висів над самим обрієм. І без того густо-фіолетове небо потемніло цілком. Ще кілька хвилин, і марсіанська ніч, майже така ж раптова, як земна в тропіках, огорне все навколо.

— Де міг подітися Борис? — вголос подумав Янко, невдоволено позираючи у вікно.

Янко був сам, і йому ніхто не відповідав. Тоді він засвітив вогні маяка, що височів на добру сотню метрів над дахом їх випробувальної станції. І відразу, наче у відповідь, зліва заблимали фари всюдихода.

Янко придивився. Борис морзянкою запитував: «Ти на базі?»

Посміхнувшись, Янко так само, поблимуючи світлом маяка, іронічно відповів: «Рація зіпсувалася?»

У динаміку радіозв’язку почулося зітхання, сопіння, затим прохрипіло:

— Зовсім забув.

Почувши голос Бориса, Янко зенепокоївся:

— Ти чого?

— Дурниці. Приїду — розповім.

Янко усміхнувся, буркнув: «Таємниці марсіанського двору» і пішов до канапи трохи розчарований. Нічого не трапилося, та й не може трапитися у цьому звичному, як на Землі, становищі. Зручні меблі, затишна кімната. Навіть радіо й те, як зазвичай у цей час там, вдома, передає останні повідомлення. Усе звичайно, усе йде своїм ладом, наче ти й не залишав Землю.

Але ось голос диктора став більш дзвінким, схвильованим. Він заговорив про підготовку галактичної експедиції, і Янко раптом згадав: «Наступні ми». І вже іншими очима, з голодною цікавістю поглядав навколо себе. А в серце заповзло невдоволення.

Вони з Борисом були основними кандидатами в наступну галактичну експедицію. Цей їх політ на Марс був останнім тренуванням. Їм давали можливість пожити в неземних умовах і тим самим певним чином підготуватися до того несподіваного, що може зустрітися на далеких і чужих планетах. Задум був правильним, проти нього Янко не перечив. Але результати… Він чекав більшого. Хіба це підготовка, коли вони тут оточені звичними речами і, навіть виходячи за поріг станції, більше відчувають себе десь у Гобі, аніж на Марсі? Єдине, що нагадує про космос, — костюм, однак і він такий легкий, що його майже не помічаєш…

Знадвору почулося гудіння, затремтіли стіни. Повертався Борис. Янко пішов зустрічати товариша.

— Мана якась, — сказав Борис, вилазячи з кабіни.

— Що таке?

— Мені здалося, — Борис трохи зам’явся, але докінчив, — ніби ти напівзасипаний піском. Тільки шолом стримить.

Янко здивувався, мовляв, чого тільки не придумає людина, потім насупився:

— Треба було подивитися.

— Таж ти озвався, а тим часом і стемніло.

— Тоді завтра, — вирішив Янко.

На тому й погодилися, а вранці, коли прокинулися, над пустелею бушував ураган. Червонуваті смерчі, звиваючись на тонких ногах, мов криваві створіння, петляли навколо станції.

— Ет, вчора мені здалося, нічого не було, — махнув рукою Борис. — Піду краще підремонтую всюдихід.

По закритому проході він пішов у гараж. Пробувши там деякий час, Борис прибіг до Янка схвильований. Відчинивши двері, крикнув:

— Зник Ганімед!

— Справді?

— Усе обшукав, — він опустився на підлогу, приголомшений пропажею.

— Значить, учора був Ганімед. Зіпсувася і впав.

— Он як буває. А куди ти його посилав? — звів голову Борис.

— Вчора — нікуди. Він повинен бути на місці, — відказав Янко.

— Значить, утік.

— Ну, знаєш! — обурився Янко. — Це не вовк.

— Але ти його не посилав, ні? І я також. То що тоді?

— Гм… — Янко відкинув гермошолом і почухав потилицю.

Опівдні піщаний буран стих. Космонавти одягнулися і вийшли з помешкання. На південний схід від станції, поки сягав погляд, гребенями хвиль застиглого моря тягнулися бархани. Було тихо-тихо, і від цього порівняння з морем робилося більш переконливим. Сонце світило на всю свою марсіанську силу.

— Де тобі здалося? — спитав Янко.

Вони не взяли всюдихід, бо дорога була близька. А ходити пішки тут було навіть більш приємно, ніж на рідній планеті, — людина на Марсі важить майже в два з половиною рази менше. Перестрибуючи з гребеня на гребінь, ховзаючись на сипучому піску, космонавти врешті дійшли до передгір’я.

— Десь тут, — сказав Борис. Зробивши ще кілька кроків, впевнено повторив: — Тут, — і для певності окреслив рукою у повітрі коло.

Але чи то він помилився, чи все засипав недавній шалений вітер, та знайти нічого не вдалося.

Янко крикнув у шоломофон:

— Ганімеде! Ганімеде!

Він зробив це радше для очистки сумління і навіть повернувся, щоб іти назад. І раптом у навушниках щось запищало і крізь тріск розрядів долинули довгожданні слова:

— Р-10, названий Ганімедом, повертається на базу. Р-10, названий Ганімедом…

Почувши робота, люди засміялися. Неспокій відразу зник, поступившись місцем веселості, для якої, до речі, були підстави. Хтось з конструкторів, прагнучи підкреслити дисциплінованість свого творіння, увів у його програму оце «названий Ганімедом», і робот тільки так завжди заявляв про себе. І Янко і Борис чули це неодноразово, проте ніколи ще не відчували такого задоволення.

Невдовзі показався і сам Ганімед. Він ішов поважно, схожий на людину, переконану у своїй високій гідності, задираючи механічні ноги, які грузли в піску і залишали на ньому глибокі сліди.

У інформації, яку приніс робот, не було нічого істотного. «Бачив гору, заходив у грот, відчув електророзряди». Не зміг він пояснити і того, за чиєю командою вийшов з бази.

— Вочевидь, недавно вибрався з піску. Доки лежав, щось у схемі розладналося, — вирішив Борис.

Це було схоже на правду, і Янко з ним погодився.

Настала ніч. Тиха, морозяна. Вкрита інеєм пустеля холодно поблискувала під мінливим світлом Фобоса і Деймоса, які ніби наперегони поспішали яскраво-зоряним небом.

Зачаровані незвичайним видовищем, космонавти не могли відійти від вікна, хоча стрілки годинників вже давно проминули цифру дванадцять. Раптом Ганімед, який знаходився у гаражі разом з іншими роботами, промовив: «Р-10, названий Ганімедом, бачив у пустелі скафандр людини».

Фразу прийняла система внутрішнього зв’язку і передала у динамік, що був встановлений у салоні.

— Ти щось втямив? — обернувся Янко до товариша.

— Н-ні, — розгублено відказав той. — Певно, робот зовсім зіпсувався. Гей, Ганімеде, зайди до нас.

Через хвилину робот увійшов до салону.

— Де ти бачив скафандр? — запитав його Борис і напружено слідкував, як у скляних очах-лінзах спалахують різноколірні іскорки.

Ганімед потупцював, як чимось збентежена людина, і слово в слово повторив те, що говорив раніше.

— Треба перевірити його. — Борис повернувся до робота.

— Зачекай, — спинив його Янко. — Ганімеде, де ти бачив скафандр? — зробив він наголос на слові «де».

Ганімед поблискав очима-лінзами і сказав координати.

— Південний схід, тридцять секунд від контрольного меридіана.

— Там, — шепнув Борис, відступаючи назад і переводячи розгублений погляд то на Янка, то на робота.

— Не дивися на мене так, я й сам нічого не розумію, — розвів руками Янко.

— Р-10 не розуміє також, — програма робота, здатна до аналізу того, що відбувається довкола, спрацювала.

Механічний голос пролунав приглушено і, як здалося, більш байдуже, аніж завжди, ніби робот щось знав і не хотів сказати.

Янко підійшов до Ганімеда, відключив його від зовнішнього чередовища і викдикав роботів-ремонтників. Вони перевірили всю схему, проте ніяких відхилень від норми не знайшли.

— Ви обидва бачили щось одне й те ж, що прийняли за скафандр. Але це, певно, було щось інше, — сказав Янко, вислухавши доповідь ремонтників. — Слід пошукати.

— Один день вже витратили.

— Викроїмо ще декілька годин.

— Але ж ніч, — не здавався Борис.

— Ганімед орієнтується в темряві, — рішуче сказав Янко і почав збиратися.

Одягнувшись тепліше, космонавти вийшли зі станції. Мороз наче посилився, висмоктавши останню вологу з і без того сухого й порожнього вітру. Іній лежав навколо, мов сніг, ноги ховзались. І лише Ганімед ішов ніби по рівному й твердому асфальті. Люди ледь встигали за ним.

Нарешті робот спинився, постояв трохи, давши навантаження своєму електронному мозкові, і в шоломофонах космонавтів пролунало: «Тут».

Дві маленькі лопатки, які люди спеціально прихопили з собою, вгризлися в сипучий пісок. Під метровим пластом лежав… шолом. Прозорий спереду, металічний з потилиці й тімені. Якраз такий, які були зараз на головах космонавтів. Вони навіть глянули один на одного, подумавши, чи не забув друг одягнути свій шолом. Але все було гаразд. Янко взяв знахідку в руки, покрутив, оглядаючи з усіх боків. З усього видно, що це була їхня річ, яку вони, однак, ніколи не губили.

На базу повернулися мовчки, думаючи кожен про знахідку.

Нарешті Борис запропонував:

— Повідоммо на Землю.

— Про що?

— Про шолом.

— Ти ж не знаєш, чий він. А що, коли і там не знають? На Марсі експедиції бувають рідко, особливо в цьому районі. Туристи так само. Навряд чи нам щось певне розкажуть. Давай будемо шукати господаря шолома.

Того ж дня Борис на всюдиході вирушив на дві доби до Південного полюса. Відклавши поточні справи, яких назбиралося чимало, Янко засів у бібліотеці. Вона була не такою багатою, як на далеких космічних кораблях, але все ж у ній можна було знайти доволі повні відомості про планети Сонячної системи і експедиції до них. Шолом був новий, можливо, вчорашньої моделі. Тому углиб років Янко вирішив не забиратись, а обмежився лише останньою половиною століття.

Нічого, що хоча б якимось чином натякало на походження їхньої знахідки, він, однак, не знайшов. У минулі роки Марс відвідувався дуже мало, і про втрату тут речі не могло бути й мови. До того ж за цей час у районі, де знаходилися космонавти, не ступала нога жодної іншої людини.

Проте шолом існував. І якщо його не загубили люди, то… Янко усміхнувся. Так можна додуматися дідько знає до чого. Щоб трохи розвіятись, він вирішив прогулятися і захопив з собою Ганімеда. Хоч і робот, а все ж супутник, з яким можна, занудьгувавши, перекинутися словом.

Місцевість поступово підвищувалася. І коли Янко, відпочиваючи, озирнувся, будинок станції був далеко внизу. Білий, обнесений легкою металічною огорожею, він виглядав мов казковий. Як згадка про нездійсненну мрію дитинства. Янкові стало навіть сумно.

Ганімед, якому були недоступні емоції людини, заворушився першим. Янко з цікавістю глянув на свого механічного помічника. Його завжди цікавила реакція точного математичного мозку на те, що захоплювало людину. Робот не зауважив краси. Він зробив крок і спокійно сказав:

— Бачу сліди.

Янко здригнувся, підніс до очей бінокль. Праворуч від станції, приблизно на півдорозі до перших відрогів, вився ланцюжок чорних цяток. Вони ішли звідкись з-за бархана, описували петлю і ховалися в скелях. Сліди були свіжі, бо ураган бущував ще вчора. Роботи їх залишити не могли. Після випадку з Ганімедом гараж замикали. Однак Янко запитав у Бориса по рації, чи не блукав той сам довкола бази.

— Я не вилазив з машини, — повідомив Борис і в свою чергу поцікавився: — А що?

— Бачу сліди чиїхось ніг, — пояснив Янко.

— Мені повертатися?

— Еге ж, — сказав Янко і доторкнувся до Ганімеда, мов до живої істоти: — Ходімо.

Біля ямок, які виявилися слідами робота такого ж класу, що і Ганімед, спинилися.

— Р-10 слід повернути, — зробив висновок Ганімед, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

— Одну хвилинку, — як людині, сказав Янко і викликав станцію.

Автоматичне реле увімкнуло телезв’язок. На маленькому похідному екрані виник вигляд гаража зсередини. Усі роботи були на місці. Для певності він перелічив їх двічі. Помилки не було. Янко нахмурився і сказав:

— Будемо шукати.

Людина і робот пішли по сліду.

Янко мовчав, приголомшений новою загадкою. Щиро кажучи, він не сприймав її всерйоз. Здавалося, що в наступну мить ця мана зникне і все виявиться міражем, галюцинацією. Але минали хвилини, і разом з ними текли ямки-сліди, залишені одним з роботів, якого, однак, ніхто не випускав на волю.

Ганімед, навпаки, виглядав надзвичайно дієвим, навіть заклопотаним. Він часто нахилявся долі, мацав землю й каміння, черпаючи для себе інформацію, і його бурмотіння весь час чулося в Янковім шоломофоні.

— Що там в тебе, старий? — нарешті спитав Янко.

— Р-10 пройшов тут три години тому. Швидкість чотири кілометри на годину.

Янко вже давно перестав дивуватися зі здатності Ганімеда помічати й аналізувати факти. Але зараз скептично, навіть з деяким злорадством подумав: «Хоч раз ти помилився, механічна душа!»

Ганімед не помилився. Коли Сонце почало вже ховатися за далекими вершинами гірського хребта, на одній з терас на різнобарвному тлі вечірнього неба Янко помітив темну постать. Це міг бути лише… робот. Янко покліпав очима. Привид не зник. Він існував наяву, точна копія Ганімеда.

— Борисе, Борисе! — захриплим голосом заговорив Янко. — Я, здається, божеволію.

— До ночі буду, чекай мене. Можливо, це небезпечно.

— Небезпеки не бачу, — втрутився у розмову людей Ганімед.

— Чуєш? — нервово засміявся Янко. — Повертайся. А тепер бувай, хочу подивитися, поки не стемніло.

Зблизька робот був схожий на Ганімеда ще більше. Янко аж розізлився. Він вирішив, що це їм хтось навмисно наготував різних загадок, щоб перевірити, чи здатні вони орієнтуватися і розгадувати таємниці. Він підійшов до робота і наказав:

— Йди за мною!

Робот здригався, у його телеочах спалахували вогники. Він був діючий, Янко це бачив, але зостався глухим до сигналу людини. Одне з двох: або щось зіпсувалося в ньому, або він не розумів.

— Перевір, Ганімеде! — Янко відійшов убік.

Ганімеж зробив крок до свого побратима. Чужинець, наче боронячись, виставив уперед руки. Ганімед, наткнувшись на перешкоду, спинився.

Тим часом усе наколо залила ніч, темна і густа, непідвладна навіть яскравим зіркам. За три кроки не було нічого видно. А чужий робот і далі не дозволяв підійти до себе. Янко не знав, що робити.

— Не стерегти ж його до світанку, — сказав Борис, довідавшись про це. — Поставте вішку з пеленгатором і йдіть додому.

— Розігрують нас, — всміхнувся Борис, коли вони зустрілися з Янком на станції.

— Дуже вже недоречно, — задумливо зауважив Янко.

Ображені космонавти послали на Землю телеграму. Відповідь отримали під ранок. Земля їх не розуміла і запитувала, чи здорові вони.

— Що скажеш? — стурбований Янко спинився перед Борисом.

— Може, послати цього клятого робота до його творців і зайнятися справами? Нам не так багато лишилося бути тут.

— Далебі, вірно, — згодився Янко, — цікаво тільки, звідкіля він узявся?

— Приведи сюди, тоді довідаєшся, — пересмикнув плечима Борис.

Сигнали пеленгатора раз-по-раз відбивали такти в динаміку. Янко одягнувся, покликав Ганімеда і, вже виходячи, поглянув на стрілки координатора. Вони показували, що вішка знаходилася вже в іншому місці.

— З ногами вона, чи що? — здивувався Янко.

На терасі не було ні робота, ані вішки.

— Де вони? — Янко безпорадно роззирнувся.

— Сліди ведуть у гори, — підказав Ганімед, за якимись лише йому відомими ознаками визначивши напрямок, в якому зник чужий робот.

— Ходімо навздогін, — сказав Янко.

— Я з тобою, — повідомив йому по рації Борис.

Минали години, Ганімед усе вів і вів людей. Нарешті вони потрапили в скелясті скупчення, подібні до міфічного лабіринту, з якого людині ніколи не вибратися. Коли люди стомилися, Ганімед, ніби здогадавшись про їх страждання, пірнув під кам’яну арку і вийшов у вузьку долину. Праворуч вона тягнулася кудись в далечінь, пряма, мов вектор. А ліворуч вихід з неї закривала невисока, гостроверха гора. Ганімед повернув ліворуч, зробив декілька кроків і спинився, задерши круглу пластикову голову. Люди так само задерли голови.

Вершина гори нагадувала достиглу соснову шишку, з якої ось-ось висиплеться бурштинове насіння.

— Борисе! — Янко схопив товариша за плече.

Кам’яні пелюстки шишки ворухнулися, і з-під них на самому вершку зблиснуло скло.

— Об’єктив фотоапарата?! — Янко міцніше стиснув плече Бориса.

Об’єктив з хвилину подивився на них і знову сховався.

— Нас помітили, — голос Бориса тремтів від хвилювання, — чуєш, помітили!

— Хто?

— І ти ще питаєш? Тут, вочевидь, ховаються пришельці з чужого світу.

— Навіщо їм ховатися? — не згодився Янко з товаришем.

— Це ж дуже просто. Вони не знають наших намірів.

— Власне що просто. Це мені й не подобається. — Янко подумав трохи і закрокував вузьким проходом, який вився поміж базальтових нагромаджень.

Але не встиг він пройти й десяти метрів, як почувся гул звідкись з глибини планети. Янко на мить завмер, прислухаючись, потім уперто хитнув головою і закрокував далі. Гул посилився. Від нього дрижали навколишні гори.

— Вернися! — крикнув Борис.

Янко не встиг відповісти, як Ганімед перепинив йому шлях.

— Людині не можна, — без емоцій промовив він.

Від несподіванки Янко відступив. Гул поменшав.

Захисні установки, які погрозливо реагували на появу в полі їх дії людини, робота пропустили безперешкодно.

Ганімед повернувся через годину. Космонавти відразу проявили плівку і серед скель, у затіненому кутку, почали проглядати її.

Ганімед попрацював сумлінно, проте це була сумлінність машини, а не людини. Він фотографував усе, що бачив, і тому вилучити з важливого неістотне було важко. Кам’яний хаос раптом змінився просторою залою. Не встигли люди її роздивитися, як на екрані з’явилися двері. Потім екран посвітлів, і обриси вже знайомої зали відобразилися на всю його ширину. Цього разу Ганімед зорієнтувався добре. Зображення почало рости, і космонавти побачили, що перед ними пульт.

— А може, в нього інше призначення? — засумнівався Янко.

— Шкала, циферблати, індикатори. Вони поблискують вогниками. Ясно — це пульт. Може, тут зосереджені всі канали, по яких хтось керує діяльністю?..

— Чиєю? — спитав насмішкувато Янко.

— Хоча б тих, хто тебе спинив, — відпарирував Борис. — Одначе геть жарти. Ми ще не переглянули все.

Проектор ніби тільки й чекав цих слів. У наступну хвилину космонавти побачили вже знайомого робота, а поруч — цілком такого самого, тільки без голови. Довкола нього сновигало безліч членистих механічних рук.

— Майстерня, — не приховував захоплення Борис, — ось він, чужий розум!

Янко не відповів. Він стояв задумливий, зосереджений, ніби хотів щось зробити.

— Я піду, — нарешті тихо сказав він.

Перш ніж Борис встиг відповісти, його й слід прохолов.

Раптом могутній гул, все наростаючи, вирвався з надр, сколихнув гори. Миттєві поштовхи, мов штормові хвилі, накочувалися один на одний. Переляканий Борис покликав:

— Янку! Янку!

Минула хвилина, яка здалася Борисові вічністю. І коли почали валитися гори, з-за скелі, щось тримаючи в руці, вибіг Янко. Схопивши друга, він помчав геть від цього страшного місця. Янко встиг ще помітити, як услід їм знов розплющилося оптичне око. А потім в повітря здійнялася сіра стіна вирваних з гнізд каменів. Янко й Борис упали. Хвилини через дві все було скінчено. Там, де щойно стояла вежа, лежала купа уламків.

— Ех, ти! — тільки й сказав Борис Янкові, коли вони повернулися додому.

— Що я?

— З чужою цивілізацією зустрілися, а ти… Тепер все загинуло.

— Дещо залишилося.

— Користі від нього… — Борис не міг заспокоїтися. — Розумієш, яка цікава цивілізація. Вони послали сюди своїх роботів, машини. І ті вивчали Марс.

— А чим ти поясниш, що їх роботи були схожі на Ганімеда?

— Пригадуєш, Ганімед зникав? Вони його схопили, вивчили будову і виготовили декілька таких самих роботів.

— Чому ж Ганімед нічого не повідомив про це?

— О, вони обережні. Знаючи його будову, розрядили певний сектор електронної пам’яті. —Борис трохи заспокоївся, підбадьорений власною ідеєю. — Що, скажеш невірогідно?

— Вірогідно, і навіть дуже.

— Тоді радируй на Землю. — Побачивши, що Янко не ворушиться, вигукнув: — Не зволікай, бо інакше я сам!

— Борисе, зачекай хвилину, — попросив Янко і покликав: — Ганімеде!

Важко ступаючи, ніби стомлений від недавніх подій, Ганімед увійшов до кімнати.

— Дай мені ту річ, що я захопив з собою.

— Будь ласка, — Ганімед простягнув руку, на долоні якої лежав чорний циліндрик.

Янко узяв його, покрутив перед очима і, здивований, ніби вперше бачив, запитав:

— Це той?

— Той, — у тон відказав робот.

— Гляно-но, Борисе.

Борис подивився на циліндр, потім схопив ніж і розпоров металічну обгортку. На підлогу посипалися кристалики.

— Тріоди… — сказав він.

— Так, тріоди, якими користувалися люди років сто тому, — підтвердив Янко. — Нічого не розумію.

— Може, все ж дамо запит у космічний центр? — нагадав Борис.

— Давай спочатку розберемося самі, — запропонував Янко. — Ганімеде, принеси дані структурного аналізу пластику знайденого шолома.

— Ти про щось здогадуєшся? — пожвавився Борис.

Янко не відповів. Він уважно вдивлявся у цифри, які були написані на папірці, принесеному роботом.

— Нічого не розумію, — повторив Янко свої недавні слова, — структура недосконала. Ми тепер виготовляємо кращий пластик. Ні, тут щось не те. Або нас водять за ніс, або… Це, напевно, земного походження. Радируй, Борисе!

Відповідь надійшла цього разу на диво швидко й так само на диво невиразна. Земля зажадала подробиць.

Янко закодував текст і вставив повідомлення в передавач. Декілька хвилин у кімнаті було чути попискування рації. Коли воно скінчилося, Борис сказав:

— Ходімо спати. Тепер вони не так швидко розберуться.

Заснути вони не встигли. Хвилин через тридцять приймач прийняв сигнал, і на стіл поповзла паперова стрічка. Янко ледве дочекався кінця передачі. Схопивши стрічку, побіг до Бориса.

— Що? — підхопився той.

— Ти не помилився, — сміявся Янко.

— Цивілізація?

— Так, — Янко трохи почекав, милуючись збентеженим обличчям товариша, і нарешті закінчив: — Земна. Суть ти вгадав. Сто тридцять років тому, коли люди ще тільки мріяли про свої подорожі до зір, до Альфи Центавра була відправлена автоматична станція. Вона була влаштована так, що могла вступити в контакт з імовірною цивілізацією на одій з планет цієї зірки, зібрати необхідну інформацію й повернутися на Землю. Але зв’язок зі станцією перервався незабаром після її старту. Причина була невідома аж до цього часу. Поки ми з тобою випадково не набрели на неї. Очевидно, щось пошкодило станцію, і вона замість Центавра потрапила на Марс.

— Тьху ти… — Борис відчував себе ображеним.

— Не журися, друже, — засміявся Янко, — десь нас з тобою ще чекає незнайома цивілізація…

НА ЧАРГОН? ЧИ НІ?

Тиша не заспокоювала. Вона дзвеніла у вухах, заважаючи зібратися з думками, гнала із затишної кімнати, повнила серце ще більшою тривогою. Хотілося кудись мчати, щось робити, лише б знову знайти душевну рівновагу.

Але куди кинешся, куди побіжиш, що зробиш? За дверима — коридор, по обидва боки якого розташовані такі ж каюти, а в кінці — рубка, де половину сферичної стіни займають екрани локаторів, телескопів і масдетекторів.

Відчай, злість на себе переповнювали душу. Кар гуркнув кулаком по столу. Твердий пластик відповів на удар — руку немов пронизували тисячі гострих голок. Кар потер кулак і опустився в крісло. Він віддав космосу майже всі зрілі роки, з них більшу частку був капітаном. Він звик до відповідальності і за себе, і за інших. Проте ніколи ще йому не було так важко.

Годину тому він дізнався про думку екіпажа. Дев’ять за, двоє проти. І це був не той випадок, коли можна було покластися на просту арифметику. Він не знав, хто проголосував проти, — цього разу кожен ухвалював рішення незалежно від інших і не називаючи себе, — та якби і знав, що він міг вдіяти?.. Адже перш ніж товариші висловилися, минула доба — час достатній для серйозних роздумів і висновків.

Сигнал був прийнятий вчора вранці на аварійній хвилі, приймачі якої за давньою традицією ніколи не вимикалися.

Земних зорельотів поблизу бути не могло — принаймні, так вважали Кар і його товариші. Сигнал прийшов звідкись з далеких глибин Всесвіту. Він був спотворений простором і від того невиразний. Кодоване повідомлення звучало всього декілька секунд і більше не повторилося. Пеленгатори не зуміли навіть засікти напрям, звідки він йшов.

Проглядаючи розшифроване повідомлення, більшість членів екіпажу погодилися в одному: найімовірніше, сигнал могли відправити тільки з планети зірки Чаргон, до якої було не менше парсека.

Кар простягнув руку до невеликого пульта, вмонтованого в стіну, і натиснув червону кнопку. У каюті стало темно, лише на пульті блимали контрольні індикатори. Потім засвітився невеликий екран. Почалася передача…

Початок передачі приймачі «Геракла» не захопили, — напевно, вона велася вузьким спрямованим променем. На екрані відразу виник край якоїсь планети. А через мить стривожений голос скупо констатував:

— Посадка неминуча…

Пізніше у того, останнього, космонавта, мабуть, не вистачило часу, щоб послати спеціальне повідомлення — прохання про допомогу. А може, він знав про «Геракла» і просто відправив у простір частину запису бортжурналу, який, фіксуючи все, що відбувається на кораблі, служить своєрідним звітом.

Планета наближалася. Показалися гори. Пропливла сіра одноманітна пустеля, на якій місцями виднілися якісь нагромадження, — чи то рослинні, чи то кам’яні. Корабель знижувався по спіральній орбіті.

Той же голос знову сказав:

— Ніяких слідів життя…

На якийсь час об’єктив зазирнув всередину корабля, ковзнув по приладах. Над пультом світився напис: «ДЕБРАЛ». Назва корабля, проте, нічого не говорила людям з «Геракла». Незнайомими були і два астрольотчики, що схилилися над столом штурмана. Мабуть, зореліт стартував із Землі набагато пізніше за «Геракла».

Немов між іншим прозвучали слова, які вперше примусили здригнутися всіх, хто бачив передачу: «Нас тільки троє…»

Що відбулося з «Дебралом», куди поділися інші, в яку катастрофу вони потрапили, чому вимушені сідати на чужу, невивчену планету, — запис не повідомляв. Космонавтів залишилося тільки троє, але вони сподівалися, що на цій планеті полагодять двигуни корабля, які чомусь втратили свою потужність.

Ще проглядаючи передачу вперше, Кар запитав інженерів, чи можна відремонтувати двигуни. Вони дружно відповіли, що на це потрібні фахівці і час. Проте невідомо, чи залишилися живими інженери «Дебрала».

Зараз Кар спробував дивитися передачу немов уперше. На якийсь час це йому вдалося. Проте десь підсвідомо пульсувала гірка думка, що «Геракл» безсилий допомогти, змінити хід подій…

«Дебрал» зробив посадку. Навколо лежала все та ж сіра піщана рівнина, на далекому краю якої у фіолетових променях місцевого світила вимальовувалися голі чорні гори. День на планеті тільки починався.

Наступні кадри були зняті вже надвечір. Може, між ними і попередніми минув день, а може, тиждень. Поряд із зорельотом виросли ангар, гараж для всюдиходів. Між будовами, оточеними огорожею, діловито снували роботи. Мирна, загалом, картина. Але ось огорожа…

Два космонавти стояли біля виходу з огорожі і дивилися у бік гір. Нарешті там виник стовп куряви. Він рухався до зорельота, і незабаром об’єктив вихопив блискучий корпус всюдихода. З досадною лаконічністю хтось промовив:

— Клам повертається.

Потім, уже втрьох, космонавти сиділи в салоні корабля. Похмурі, стурбовані, вони радилися, не вимкнувши мікрофон.

— У горах, як і в пустелі, — нічого цікавого. Припинимо пошуки.

— Ти геолог. Ми обійдемося без тебе, — сказав наймолодший.

— Вам з Гердом буде важко, Сіне, — заперечив Клам.

— Мене турбують нагромадження, — похитав головою той, кого Клам назвав Сіном. — Іноді там відчувається якийсь рух.

Він сказав це дуже невпевнено, а Кар прошепотів: «Молодець, блискуча інтуїція».

— Я піду туди, — помовчавши, вимовив Клам.

— Візьми усюдихід.

— Це недалеко…

— Ризиковано, — спохмурнів Сін.

Клам засміявся, — нервово, уривчасто, невесело.

— Тут немає життя!

Сін знову похитав головою і з гіркотою сказав:

— Шкода, що командир загинув.

По екрану забігали хвилі. Кар знав, що наступної миті об’єктив покаже розгублених Сіна і Герда серед пустелі, на поверхні якої будуть лише сліди від черевиків Клама — його самого вже не побачить ніхто…

Деяку частину журналу Сін не включив у передачу.

У наступних кадрах були ті ж самі нагромадження. Поблизу вони виглядали якось дивно і не хаотично. Кару впала в очі певна закономірність в їх оманливому безладі. Окремі ділянки групувалися, нагадуючи величезні тетраедри. А все разом, подане зверху, було схоже на тіло якоїсь гігантської кристалічної структури.

Недавня загибель товариша вибила Герда з рівноваги, і він не довірив розвідку чужої природи роботові, як того вимагали і правила, і логіка, а пішов до нагромаджень сам, пішки.

Кар вимкнув екран. Не було сил дивитися на те, що відбулося далі. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж все-таки трапилося?

… Герд не відчув небезпеки, не звернув уваги на поведінку свого механічного помічника — робота, який раптом завагався, ніби вибираючи, йти за людиною чи відступити. Кар здогадався, що робот, знову ж таки всупереч інструкції, був налаштований на самозбереження. Але навіть якщо б і не це — чим би він допоміг людині?

Остання сцена була страшною. Чи дивився Кар на яскраве світло лампи, чи мружив очі, а перед ним стояло одне і те ж.

Герд, який досі йшов спокійно, раптом почав здивовано озиратися навсебіч. Схоже, щось його збентежило. У своєму незграбному скафандрі він і сам був схожий на робота. Потім… Потім фігура його стала світліти, втратила виразність, рельєфність, немов на неї наплив туман.

А через мить… Герд зник.

Коли вони дивилися передачу вперше, Кару здалося, що Герд справді сховався в тумані. Проте в наступну мить, він це пам’ятає добре, всі сумніви розвіялися — на екрані можна було розгледіти всі деталі пейзажу до дрібниць, виразно було видно і те місце, де щойно знаходився Герд. І дещо пізніше — нове диво: з роботом, що йшов за людиною, нічого не трапилося.

Тільки залишившись наодинці з невідомою і страшною загрозою, Сін зважився послати сигнал про нещастя.

Якби Кар був сам, він не замислюючись спрямував би корабель на Чаргон. Але він очолює експедицію, відповідає за долю і життя кожного члена екіпажу. Навіть якщо б вони проголосували одностайно, він не мав права не зважити всі «за» і «проти», послухавшись серця, а не розуму. А в даному випадку двоє вважали ризик невиправданим.

Кар не засуджував їх. Він не сумнівався, що ними керував не страх за себе. Зважуючись залишити приреченого космонавта без допомоги, вони, безумовно, мали якісь інші, також варті уваги міркування.

Поворот на Чаргон означав, що тривалість експедиції збільшиться приблизно на десять незалежних років, які підуть на гальмування, політ до планети, повернення на колишню трасу і новий розгін до субсвітлової швидкості. Це плюс до двадцяти двох років, які «Гераклу» і без того належало пробути в просторі. А на Землі мине більш як півстоліття. Чи не виявляться непотрібними відкриття, які вони везуть з собою і за які вже заплатили життям троє з команди «Геракла»? Кар розумів, що арифметика тут — доказ не дуже переконливий, але не згадувати загиблих теж не міг. Може, про них думали і ті двоє, що сказали «ні»?

Проте хіба тільки цими трьома жертвами вони обійдуться, продовживши час своєї подорожі? Кар подумав про біолога Габу. Незабаром вони збираються відзначити його столітній ювілей. Габа постарів у космосі. Чи вистачить у нього сили, щоб протриматися додаткові десять років? Інженер Верс молодший, але він був поранений на третій Лебедя. Чи здолає він додаткові роки?

Та все ж Кар був упевнений, що саме ці космонавти, які, напевно, більше від інших мріють про зустріч з рідними, не сказали свого «ні». Люди його часу вимогливіші до себе. Але це зовсім не означає, що він, капітан, має право забути про них.

Кару знову здалося, що на нього стала опускатися стеля. Стало нестерпно тісно і задушливо. Він підставив груди під пружний струмінь холодного повітря, але полегшення не прийшло. Кар насилу піднявся і вийшов з каюти.

Невидимі плафони лили м’яке світло, що не давало тіні. Його звична м’якість зараз чомусь дратувала. Кар квапливо попрямував до рубки, де на штурманському екрані вже другу добу виднівся один і той самий сектор неба. Кар сподівався, що в рубці нікого не буде, і він зможе без перешкод вивчити район Чаргона. Не хотілося, щоб хтось став свідком його болісних сумнівів, коливань.

За пультом, задумливо дивлячись на миготливі індикатори, сидів штурман Рехва. Він не помітив капітана, і Кар тихо влаштувався ззаду. Рехва був наймолодший з них — йому ще не виповнилося п’ятдесяти. Кар раптом подумав, що коли вони змінять курс, то штурман може вже не застати на Землі свою дружину, і його дочка, чий портрет — маленька дівчинка з синім бантом у світлому кучерявому волоссі — стоїть в каюті штурмана на столі, буде вже старша за свого батька.

Штурман почув, як зітхнув капітан, і озирнувся. Кар поклав одну руку Рехві на плече, а другою спробував підсилити різкість телескопа.

На екрані спалахнув Чаргон — фіолетовий кудлатий клубок. Він пульсував, викидаючи в простір згустки плазми. А на віддалі, немов прив’язана, висіла маленька блакитна цятка — єдина планета цього могутнього світила.

Що стане з Сіном? Напевно, про це думав і штурман, тому що він знову підняв питальний погляд на капітана. Кар не витримав і, не вимовивши ані слова, повернувся в каюту. Він втік від Рехви, який, мабуть, не випадково сидів весь час за пультом, готовий будь-якої миті змінити курс. Кар не сумнівався, що і відповідні розрахунки вже проведені. Потрібна була тільки його команда. А капітан, Залізний Кар, як його вже давно прозвали космонавти, не знаходив в собі сил, щоб подолати сумніви.

Повернувшись в каюту, Кар зажадав останні дані дешифрувальних апаратів. Проте нічого нового не було.

Пролунав сигнал внутрішнього зв’язку. На екрані виникло похмуре обличчя штурмана. Він мовчки дивився на капітана, стримуючи готовий зірватися з язика докір. Кар поглянув на екран, що дублював штурманський, потім на хронометр. Наставав оптимальний час для повороту. Потрібна лише команда — і за годину машини виконають все необхідне для нового маневру.

Потрібна лише команда…

ВОГНИК У ТЕМРЯВІ

Можна було очікувати, що станеться землетрус, налетить сніговий буран, урешті, випаде метеоритний дощ. Усе це могло статися, хоча, як свідчили дослідження, планета була старою і подібні явища, у тому числі метеорити, для неї були надзвичайно рідкісними. Але це?..

Скрут заплющив очі, щоб відігнати ману. Та коли він відкрив їх, то в нічній темряві, якраз під яскравою блакитною крапкою Сиріуса, що висів над самим небосхилом, світився червонуватий вогник.

Наче щоб подражнити Скрута, він зблиснув раз, другий, третій — і згас. Скрут простояв, певно, цілу годину, чекаючи, чи не з’явиться ця червона цятка знову. Однак темрява ніби ще більш погустішала, і він навпомацки, не наважуючись чомусь засвітити ліхтар, зібрав декілька каменів і склав їх у купку, щоб завтра, коли розвидниться, знайти це місце.

На планеті зовсім не було життя. Навіть якщо б упав метеорит, йому не було тут що підпалити — каміння та пісок не горять.

Скрут похапцем повернувся усім корпусом, озирнувся. Позаду була така ж темна і синя ніч. Над головою, як і раніше, блищали спокійні, нерухомі зорі. Скрут зітхнув, зціпив зуби і, намагаючись не прискорювати ходи, пішов униз, де біля підніжжя пагорба стояв його всюдихід.

Вогні всюдихода трохи заспокоїли. Скрут сів, поклав руки на пульт. Він уже хотів було віддати команду електронному водію, як раптом, цілком несподівано для себе, вимкнув освітлення кабіни. Навколо, одначе, нікого не було. Ніхто не стояв поряд і не свердлив йому потилицю кровожерним поглядом. Скрут нахмурився, пустив всюдихід. Але й віддалившись від того місця, не ввімкнув світла. І всю дорогу не міг позбутися відчуття, наче хтось незримий пливе поруч.

Повернувшись, Скрут розповів усе Балашу. Той зітхнув. Самотність, відірваність від Землі, від усього живого, могли викликати і більш сильні галюцинації. А для Скрута це була перша експедиція. І Балаш знічев’я сказав:

— Оптичний обман.

Скрут не став перечити. В затишному салоні, в звичній обстановці йому тепер і самому почало здаватися, що він, вочевидь, помилився. Але пізніше раптом стривожила думка: а коли помилки не було?

— Сходи, подивися ще, — дозволив Балаш. Помітивши, як Скрут пересмикнув плечима, додав: — Разом підемо.

Наступного дня купку, складену Скрутом, вони знайшли легко. Звідсіля, з самого верху пагорбка, було видно далеко. Місцевість була гориста. І в тому напрямі, де вночі висів Сіріус, поки сягав погляд, так само тягнулися скелі, обривисті, голі.

— Туди не дістатися, — Балаш сказав це м’яко, співчутливо.

Він усе ще думав, що Скруту все привиділося, і не хотів його розчаровувати.

— Давай пустимо ракету, хай сфотографує той район. А потім подивимось знімки.

Балаш посміхнувся:

— Дій.

Через деякий час робот доставив плівку на пагорбок. Космонавти уважно проглянули її. Нічого особливого — той же кам’яний хаос.

Вогник спалахнув у той же час, що й учора. Декілька секунд він горів рівно, потім блимнув — раз, другий, третій, наче хтось подавав якийсь умовний сигнал, і зник, мов розчинився, у чорному просторі. Вони знову не встигли зафіксувати його приладами, уточнити напрям — надто неймовірним виявилося його існування. Вони просто упевнилися, що він є.

Збентежений Балаш тільки хмикнув. А Скрут відверто поскаржився:

— Мені страшно, Павле…

— Боятися нам нема чого, — відказав заклопотано Балаш, але й сам відчув себе ніяково. — Певніше за все це якийсь мінерал.

В усіх космічних довідниках планета значилася як позбавлена життя. Їх дослідження, спостереження також підтвердили це. І раптом, коли термін їх перебування тут підходить до кінця, планета вирішила підкинути загадку…

— Завтра піду в гори, — після довгого роздуму промовив Скрут.

Балаш не відповів. Він відчув за цими словами маленьку перемогу Скрута над собою — йому ж бачилося у всьому цьому щось незбагненне і тому страшне. Балаш розумів, що невпевненість Скрута у своїх силах, у собі, можливо, іде від надмірної нервової напруги, пережитої за останні роки. У експедиції Скрут був не наймолодшим. Однак, очевидно, справа не у віці. Інші більш мужньо переносили незгоди і час тривалої мандрівки. А Скрут — людина занадто вразлива, схильна до захопливої, активної діяльності — невдовзі після старту почав страждати від одноманітності. Він не захотів, щоб його поклали до анабіозної камери — вважав неприпустимим витрачати марно хоча б часинку свого життя. Але не знайшов себе і у вахтенній команді. Щоправда, поскаржитися на те, як він виконує свої обов’язки, друзі не могли. Просто вони зауважили, що ще зовсім недавно енергійний, неспокійний Скрут зробився надто флегматичним. Певно, простір справив гнітючий влив на нього більше, аніж на інших.

Коли надійшов час першої розвідувальної вилазки, товариші відразу запропонували послати у неї Скрута. А в напарники йому дали досвідченого Балаша.

Попервах здавалося, що до Скрута повернувся попередній стан. Але рецидиви космічної хвороби зосталися. Балаш давно не пригадував, щоб ось так, зіткнувшись з невідомим, навіть загрозливим, космонавти виказували острах. Зазвичай було навпаки. Небезпека мобілізувала душевні сили, примушувала діяти. Щоправда, і Скрут не ховався, навіть боячись. Однак тут, вочевидь, справа в тому, що він прагне знайти себе і тому не ховає своїх почуттів від товариша. І, може, знайде, коли відпустити його на пошуки вогника. Хай переконається, що це хоча і невідоме наразі, але всього лиш якесь звичайне явище природи.

Балаш уже ладен був відповісти на слова Скрута згодою, однак передумав. У нього не було впевненості в тім, що той вогник можна знайти. Найшвидше тут винен який-небудь кристал. У певний час на нього потрапляє зоряне світло, і тоді він починає пломеніти у нічній темряві. Удень його, зрозуміло, не зауважиш.

Це принесе Скруту розчарування, відчуття, що існує щось нерозгадане, розгадати яке у нього не вистачило вміння. І, можливо, крізь усе життя він пронесе в собі почуття вини, що міг, проте не відкрив для людей одну з загадок природи. Балаш зітхнув і сказав:

— У нас вельми мало часу.

Балаш не обманював. Через дві доби надходив найкращий момент для старту. Тільки у цьому випадку вони зможуть зустрітися з експедицією у визначеному пункті простору. Будь-яке спізнення призведе до того, що доведеться наздоганяти зореліт, а це означає, доведеться гальмувати, змінювати курс і знову розганятися, що не виключає інших непередбачених неприємностей. Знадобилася ж їм ось тут вимушена посадка, коли раптом невідомо чому прискорився режим роботи двигунів. Силове поле планети ще будуть вивчати, з цього боку деякі дослідження, які вони провели, принесуть користь. Але зараз головне для них — повернутися назад.

— У нас два дні, дві ночі і ще декілька годин, — уточний Скрут.

І це була правда. Трохи часу вони справді мали, і не було потреби, щоб Скрут обов’язково знаходився ці дні на кораблі. Подумавши, Балаш врешті здався.

— Поговоримо вранці, — пообіцяв він.

Світанок прийшов похмурий. Шалений вітер ніс звідкись з півдня хмари дрібного піску. У цій рухомій сірій мішанині було так само важко орієнтуватися, як і в тумані.

— Може, почекаємо погоди? — сказав Балаш.

— У нас тільки два дні, одна ніч і декілька годин, — повторив свої слова Скрут.

Балаш усміхнувся і дозволив виїжджати. Врешті, локатори бачать і в більш щільному середовищі.

Однак ні Скрут, ні Балаш не врахували одну особливість — у горах, де треба було шукати вогник, довелося ходити пішки, покинувши всі прилади в кабіні всюдихода. Скрут повернувся ні з чим.

Над вечір вітер стих. Осів пісок. На потемнілім небі заблищали зірки.

— Не журися, — втішав Балаш товариша, — сьогодні ми його обов’язково спіймаємо.

Ще звечора вони розставили прилади, настроїли їх. Тепер, коли з’явиться вогник, вони не тільки довідаються напрям, але й відстань до нього з точністю до одного метра. Коли стемніло, вони зайняли позицію на вершині пагорбка.

Час, здавалося, до неможливості сповільнив свій біг. Вони раз-по-раз позирали на годинники, не довіряючи електронному секретарю. Але навіть секундна стрілка наче перетворилася в хвилинну — так мало обертів зробила вона по круглому циферблаті.

Скрут відійшов убік, покинувши Балаша біля приладів. Він хвилювався і відчув потребу зараз побути на самоті. Присів на камінь. Після цілого дня блукань було приємного випростати стомлені ноги. Скрут прихилився плечима до скелі, з задоволенням відчуваючи під еластичним костюмом її земну твердість.

Ніч, передостання для них на цій планеті, нечутно накрила все довкола. Густу непроглядну темряву не могли перемогти ані Чумацький Шлях, ані яскравий Сіріус, що у своїй статичності виглядав намальованим. І все решта було таке ж далеке від реальності — нерухоме, неживе. Єдине, що здавалося живим, це та червона цятка, яка неначе сигналила їм про щось невідоме і, може, необхідне для людей. Скоро вона з’явиться знову. Він довідається, де вона, і прийде завтра на те місце. Чому він вірить, що за цим вогником щось є? А раптом, справді, сподіватися на щось незвичайне може лише такий новачок, як він?

Він пам’ятав випадок, який став уже хрестоматійним для багатьох поколінь учнів космічних шкіл. Якось два стажери надіслали з Марса повідомлення, що натрапили на рештки невідомої цивілізації. На знімках, які вони передали, люди побачили щось вельми подібне на знаряддя праці, химерної форми фігурки, які були або породженням фантазії їх творців, або, навпаки, розповідали про вигляд самих творців.

Це була сенсація. На Марс відправили велику експедицію. І перше більш-менш детальне дослідження показало, що знайдені фігурки — рештки не загиблої цивілізації, а метеорита. Потрапивши у атмосферу Марса, він вибухнув, а осколки, оплавившись, набули такої дивної форми.

А це повинні були встановити самі стажери. Вони не зробили цього, бо таке вже велике прагнення в кожного молодого космонавта бути першовідкривачем. Чи не схожий він чимось на тих стажерів?

Стало холоднувато. У розрідженій атмосфері планети перепади температур були вельми значними. Скрут увімкнув електрообігрів скафандра. Тепло розлилося по тілу, налаштовуючи на спокійний, розважливий лад.

Врешті все має свій початок і кінець. Ця стара істина для Скрута зараз звучала, як відкриття. Мине ще доба-друга, і він знову буде на зорельоті. Забудуться ці нічні години напруженого чекання, і почнуться роки, обмежені каютою, салоном і обсерваторією. Усе одноманітне, розмірене, буденне і тому ніби загальмоване, як життя в анабіозі. Працюють двигуни, підтримуючи на зорельоті власну силу тяжіння. Лічильники відзначають мільйони пройдених кілометрів. А ти не бачиш цього руху, не живеш ним. В ілюмінаторах усе та ж чорнота, сям-там проштрикнута блискучими цятками. Вона була вчора, позавчора, місяць тому. Зореліт і разом з ним ти ніби висите в просторі на одному й тому ж місці. І цьому висінню не видно кінця. І вже не віриш навіть у те, що щось, що має початок, матиме кінець.

Скрут розумів усю недоречність своїх думок. Бачив, що вони накладають відбиток на його поведінку, переживав, ловлячи тривожні погляди товаришів. І не міг нічого з собою вдіяти. Йому здавалося, що він раптом став на кораблі зайвим. У той час, як решта працювали, він, зайнятий самокопирсанням, нічого корисного не зробив. Повільно і марно текли його дні. Навіть астрономічні спостереження, найулюбленіше його заняття, не приносили того задоволення, яке він відчував, знаходячись на заатмосферних станціях Землі. Він складав карти, сумлінно, старанно, як курсант космічної школи на першому році навчання. А в глибині мозку весь час пульсувала гадка, що це, либонь, міг би зробити й автомат. Знімки потім проаналізував би будь-який фахівець. І часом думалося, чи не краще було бути в анабіозі?

Він зрадів цьому розвідувальному польоту. Зіткнення з невідомим, нехай і неживим світом, — мрія кожного космонавта. До того ж це не нерухомість зорельота у дрейфі, яка, між іншим, нічим не відрізняється від польоту з субсвітловою швидкістю: відстані Всесвіту були більшими за людське уявлення про простір і час. Але чи буде він радіти, коли повернеться? Чи здолає парсеки, яких не видно і які все ж існують, бо виявляються в безконечних і нудних роках. Кажуть, що найкращий лікар від нудьги — праця. Безперечно, це так. Тільки йому ще треба, щоби праця давала відчутний результат, щоб вона, задовольняючи його, знаходила відгук у інших, була корисною.

Непотрібності людям він боявся понад усе з того часу, як почав задумуватися над сенсом свого існування. Він сподівався, що саме тут, у космосі, не лише народжуються великі відкриття, але й перевіряються людські якості. І, певно, переоцінив сам себе. Космос виявився не скарбницею, повною наукових відкриттів. У першу чергу — це буденність і терпіння, якого в нього, як виявилося, вельми мало.

Він і зараз, коли залишалося всього декілька хвилин, підганяє час. А Балаш зовсім спокійний. Балаш навчився чекати — він уже двічі був у просторі. На Землі минуло століття. Багатьох, з ким Балаш починав, уже нема. Багатьох не застане, коли повернеться звідсіля. А скажи, і Балаш іще раз покине Землю, хоч разом з цим він покине останніх своїх близьких. Балаш не сумує в космосі, повсякчас рівний, зібраний — згусток енергії та розважливості. Певно, таким і повинен бути мудрець, який звідав владу над собою і часом.

Ніби здогадавшись, що Скрут думає зараз про нього, Балаш озвався:

— Увага!

Скрут зиркнув на годинний. Тридцять секунд, двадцять. Він напружився і відчув, що не вистачає сили звестися на ноги.

Сигнал електронного секретаря пролунав зненацька. Скрут його чекав — і все одно здригнувся. Потім покліпав віями, відганяючи ману. Під Сіріусом, як і хвилину або годину тому, була непорушна чорнота. Вона різала очі, наганяла сльози, і не було в ній колишнього вогника. Приголомшений Скрут не ворушився і все чекав, чекав…

Напевно, минуло багато часу, коли Балаш нарешті сказав:

— Ходімо…

Повернення було сумним. Балаш відключив електронного водія і сам крутив штурвал всюдихода, вибираючи дорогу серед каміння. Скрут був удячний йому за це. Чому ж не стало вогника, який до того з’являвся з дивовижною точністю? А може, правда на боці Балаша? З цим не хотілося погоджуватись. Скрут думав, думав, і йому весь час здавалося, що він не може зрозуміти чогось істотного, вельми важливого.

Скрут заснув тільки з допомогою електросну. Аде й уві сні якась думка, знайома й невловима, свердлила мозок.

Цю думку Скрут майже зрозумів, коли прокинувся вранці. В ілюмінатор зорельота били різнобарвні промені тутешнього сонця. У їх світлі, як і на Землі, кружляли дрібнюсінькі порошинки. А вчора їх не було. Не було, не було…

— Павле! Павле!

Динамік розбудив Балаша.

— Що таке? — спитав він. — Дав би виспатись.

— Це не мінерал, павле! — вже радісно кричав Скрут.

— Ти що, знайшов його? — іронічно промовив Балаш.

— Зараз! Зараз! Чекай, я прийду!

Через кілька секунд Скрут увірвався в каюту Балаша і плюхнувся у крісло поряд з ліжком.

— Небо було чисте? — спитав він у Балаша.

— Вночі? Чисте.

— Але вогник не світився?

— Ні.

— Значить, це… ну те, що ти називаєш мінералом, світиться не відбитим світлом якоїсь зірки. За одну ніч, ти це знаєш не гірше за мене, вони не могли помітно переміститися на небі. Вони практично нерухомі. Отже, це щось світилося або само по собі, або завдяки якомусь енергетичному джерелу. Перше відпадає, бо інакше ми бачили б вогник учора. Згоден?

— Слушно… — Балаш сів на ліжку.

— Залишається друге — щось живить той вогник. Є якесь джерело. Так?

— Припустимо.

— Таким джерелом може бути ось що, — Скрут показав рукою на веселковий зайчик, який застиг на стіні. — Учора, до речі, увесь день було хмарно.

— Але ж це означає… — вражений Балаш не закінчив фрази.

— Що ми маємо, можливо, справу з чимось подібним на сонячну батерею. Удень вона набирає променисту або теплову енергію. А опісля віддає, — закінчив його думку Скрут.

— Сміливе припущення… — зараз Балаш вже не іронізував. Він відчув у міркуваннях Скрута деяку правоту. І він сказав: — Якщо сьогодні ми помітимо вогник, я затримаю відліт. На добу. Інакше…

Балаш не договорив. Але Скрут і так знав, що він міг сказати, і був вельми вдячний товаришеві. Тільки тепер його вже не мучили сумніви. Що б там не ховалося за тим вогником, він, безумовно, був цікавим явищем чужої природи. Вартим, щоби з ним познайомитися ближче.

Скрут не помилився. У певний час під Сіріусом засвітилася червона цятка. Потім вона блимнула три рази і згасла. Але тепер її місце було запеленговане. І ледь розвиднілось, Скрут з Балашем вирушили до гірського хребта. Озброїлися зовсім по-земному — альпенштоками, черевиками з гострими шипами. І лише прилади, які могли допомогти їм помітити у довкіллі металічні предмети, робили їх більш схожими на геологів, аніж на альпіністів.

Вони йшли, перестрибуючи розколини, обходячи неприступні піки, спускаючись у тіснини і здираючись на обривисті скелі. У земних умовах вони навряд чи здолали б таку дорогу. Але на планеті, меншій за Землю, була меншою і їх вага.

Вони спинилися відпочити біля невисокого плато. Там, за підйомом, повинен бути той самий вогник. До нього вже рукою подати.

Скрут пройшов декілька кроків, вибираючи зручне місце, щоб присісти. І в цей час заблимав індикатор металошукача. Десь близько був метал чи поклади руди. Однак те, що вони відповідали координатам вогника, насторожило.

Скрут був легшим, і Балаш підсадив його на плато.

— Кидай мені трос, — попросив він, коли Скрут опинився нагорі. Скрут чомусь не відповідав. Балаш крикнув уже нетерпляче: — Допоможи!

Тільки тоді озвався Скрут. Він говорив пошепки, і Балаш не відразу втямив, що до чого.

— Який корабель? — перепитав він.

Не відповідаючи, Скрут нахилився на урвищем і опустив трос. Балаш поглянув догори і жахнувся: навіть крізь пластик гермошолома було видно, як зблідло лице товариша. Поспіхом перебираючи руками, він стрімко злетів угору. З плато відкрився широкий краєвид. Балаш крутив головою, дивуючись, що могло вразити Скрута. Він нічого не зауважив — ті ж скелі, що вони бачили внизу, хіба тільки більші.

Тоді Скрут нарешті заговорив виразно:

— Дивися! — і простягнув руку.

Балаш поглянув і ледь стримав вигук. Там, серед кам’яних стін тіснини, присипаний обвалом, лежав довгий сигароподібний корпус зорельота. Вони, космонавти, у цьому помилитися не могли, навіть розглядаючи його здалеку.

Балаш і Скрут підійшли ближче. Зореліт був старий, такі будували ще в позаминулому столітті. Тепер це була купа металічного брухту.

— Треба було б подивитися всередині, — сказав Балаш, позираючи на порожні отвори деформованих ілюмінаторів і вхідних люків.

— Навряд чи знайдемо там щось, — відказав Скрут. — Вогонь, мов смерч, пронісся по відсіках.

Балаш бачив і сам, що рубка, де повинні були знаходитися матеріали експедиції, лежала збоку від основного корпусу, почорніла, сплющена.

Вони походили навколо мертвого гіганта, намагаючись визначити, що це за зореліт, аби принести на Землю останню звістку про його трагічну долю. Але й цього не вдалося зробити. Корпус оплавився, наче крига під весняним сонцем.

Вони мовчки постояли трохи і пішли назад, вражені страшною картиною загибелі. І коли відійшли вже далеко, Скрут раптом спинився.

— Але що тоді світилося? — спитав він.

— Справді, — згодився Балаш і спинився так само. — А ти впевнений, що це точно тут.

— Ні… Хоча вогник повинен мати якийсь стосунок до корабля. Тепер я в цьому не сумніваюся.

Балаш роззирнувся навкруги. Гори, скелі, каміння, серед яких уже не видно і зорельота. І зорі зверху не такі яскраві, як раніше, однак помітні в розрідженім атмосфернім покрові планети.

— Візьми орієнтир, — порадив він Скруту, який так само спробував щось помітити у довкіллі.

Скрут здивовано сказав:

— Це в боці, бодай, з кілометр…

— Ходімо хутчіш, — відказав Балаш. — Боюся, не встигнемо до смерку.

Дорога була покрутиста. Минуло ще з півгодини, коли Балаш сказав:

— Десь тут.

Кам’яний хаос, здалося, став ще більш непрохідним. Навряд чи можна було в ньому щось зауважити, і Скрут недовірливо спитав:

— Тут?

Цього разу вони не помилилися. Випадково глянувши на вершину обривистої, наче стятої, скелі, Балаш скрикнув. Там було щось схоже на печеру. Вхід, ніби засклений, тьмяно поблискував, віддзеркалюючи скупі різнобарвні промені надвечірнього світила.

Знадобилося ще з півгодини, поки Балаш зі Скрутом досягли місця, від якого можна було дістатися до печери. Угору вела вузенька стежка, порівняно чиста від завалів і, здавалося, сям-там підправлена — на схилі були ніби вирубані в скелях приступки. Мовчки люди лізли на гору. А їй не було кінця.

Печера відкрилася раптово — дорога вивела Скрута і Балаша на невеликий майданчик перед входом у неї.

— Будівля… — шепнув Скрут.

— Житло… — сказав Балаш.

Перед ними стояла стіна. Гладка й рівна, овальної форми, вона поблискувала відбитим світлом, ніби відшліфований агат.

Стомлені крутою дорогою, люди стояли перед дивною спорудою, не розуміючи, що це.

— Маяк, — висловив здогад Скрут.

— Для кого? — Балаш у всьому хотів бачити сенс. Либонь в маяку він його не помітив. Тому повторив питання: — Для кого? До корабля не менше кілометра, і його не видно звідсіля. Хто ставить знаки, які нічого не говорять?

— Може, маяк був поставлений кимсь раніше? Астрольотчики помітили його сигнали, повели сюди зореліт і несподівано потрапили в аварію. Гадаю, це слушно.

— Швидше романтично. А слушно?.. — Балаш похитав головою. — Нагадує старий космічний детектив.

Зазвичай небагатослівний, Балаш раптом зробився балакучим. Скрут зі здивуванням відзначив цю переміну в поведінці товариша. Вочевидь, і його знахідка вивела з рівноваги.

— Що гадати, — Скрут постукав по чорній стіні кулаком, насторожено прислухався, недовірливо поглянув на свою руку, яка в рукавичці скафандра виглядала товстою і короткою, і невпевнено сказав: — Пустота.

Балаш підійшов до стіни, сам постукав.

— Будемо ламати? — запитав Скрут.

— Зламати просто. А що там? Хто робив, навіщо? Ти можеш мені сказати? Ні? Тож чи маємо ми право руйнувати?

Скрут відчув, що логіка Балаша почала його дратувати. Коли так думати, то не можна навіть на чужі планети опускатися. Раптом щось пошкодиш. І, стримуючи злість, Скрут повільно, намагаючись так само бути логічним, заговорив:

— Маємо. Маємо право. На планеті нема життя. Тільки рештки земного зорельота. Ця стіна має до нього якесь відношення. Коли це навіть чужий маяк, то він міг послужити причиною загибелі землян. Ми просто зобов’язані довідатись, що це таке!

Балаш слухав не заперечуючи. Коли Скрут закінчив, він, погоджуючись, сказав:

— Відійди, сховайся.

— Давай я, — запротестував Скрут. — Тобі вести планетоліт. І врешті… Я помітив вогник.

— Право першовідкривача? — посміхнувся Балаш. — Згоден.

Стіна справді виявилася скляною. Тільки скло було спеціальне. Тверде, міцне, здатне витримати сильний удар. Ультразвуковим ножем Скрут вирізав прохід і просунув голову. Вже настав вечір, і всередині печери панував морок. Скрут покрутив головою. Відзначив, що крізь це скло промені світла йдуть тільки в одному напрямку — зсередини, і коли очі звикли, він у дальному кутку помітив якесь підвищення. А на ньому… У Скрута сильно забилося серце.

— Балаш, — покликав він друга і увійшов у печеру.

Він не помилився. Це було ложе, а на ньому в скафандрі лежала… людина. Вона була неживою і, видно, давно. Скрут хотів було розстебнути скафандр на чоловікові. Балаш спинив його:

— Не треба…

Скрут подумав, що, справді, цьому землянину вже нічим не допоможеш. Він постояв, потримав руку на його плечі, ніби прощаючись назавжди, і пішов оглядати печеру.

Стало вже зовсім темно. Балаш увімкнув ліхтар.

Печера була майже порожня. Нерівні кам’яні стіни, такий же кам’яний лежак. Поряд щось подібне на стіл. Сям-там Скрут зауважив розкидані інструменти, деталі, вузли приладів, машин.

— Тут має бути сховище… — вголос подумав він.

— Так, — згодився Балаш. — Чоловік прожив у печері немало. Він десь тримав свої припаси. Ще повинна бути десь регенераційна установка. Без неї він довго не витримав би.

Сховище було поряд з ліжком. Знайшовши його, Балаш знову підійшов до землянина. Довго-довго стояв над ним, потім простягнув руку і доторкнувся до його ніг. Під нечутливими від товщини захисного костюма пальцями виявилася порожнеча. Балаш відійшов і довго дивився крізь прозору звідси стіну в чорну ніч. Затим, не обертаючись, попросив:

— Пошукай… Повинні бути щоденники.

Скрут не здогадувався, що так вразило товариша, і, оглядаючи ніші, раз-по-раз кидав на нього нерозуміючі погляди.

— Ось, — нарешті знайшов він касети з кристаликами, на яких космонавти зазвичай записували все, що вважали вартим уваги.

Скрут потримав їх у руках, ніби зважуючи, ще раз зазирнув у ніші і закутки печери і спитав:

— Почитаємо на кораблі?

— Тут, — уривчасто кинув Балаш.

Скрут подивувався незвичайній суворості, яка пролунала в його голосі. Але згодився і сів на камінь, який, напевно, колись служив господареві столом. Потім вставив кристалики в звукознімач, який за багато десятиліть істотно не змінив своєї конструкції, підключив рацію, щоб можна було чути запис в шоломофонах, і сказав:

— Готово…

Тільки тоді Балаш обернувся до світла — різко, рішуче.

— Вмикай! — наказав він і пішов до ліжка.

Там і стояв він весь час, поки землянин неспішно розповідав про своє життя.

А у Скрута забракло відваги стати поряд з ним — він не міг дивитися на рештки цієї людини, чий задумливий голос приглушено й повільно лунав у шоломофоні.

Нестерпно повільно текли хвилини, розкриваючи велику трагедію зорельота і того, хто зостався один з великого екіпажу.

«… Переді мною вибір, — ніби радячись із співбесідником, говорив астрольотчик, — померти зараз чи спробувати жити… Я не обмовився. Саме — спробувати. Це життя не принесе мені радості. Я не зможу колись повернутися на Землю. Про мене, напевно, ніколи ніхто навіть не довідається — навряд чи якийсь корабель забреде у цей район. Я не зможу навіть вибратися з печери — кості обидвох ніг розтрощені в час катастрофи. Я не можу сам собі зробити операцію, бо коли зміг би витримати біль, то треба мати ще герметичну камеру — її також нема. Таким чином, моє майбутнє — самотність, нерухомість, безнадія. Але я не приймаю смерть. Доки я можу — я повинен жити. Не тому, що інстинкт сильніший за волю і я чіпляюся за життя. Я повинен жити, бо я — людина, і в мене ще працює мозок…»

Скрут слухав і уявляв собі розбитий вибухом зореліт, мертву планету і самотнього скаліченого чоловіка, якому щасливий, а радше нещасливий випадок подарував життя і якому належало страждати від безпомічності і безсилля довгі-довгі дні, місяці, роки.

Чи може таке витримати людина? Скрут не таївся перед собою. Для нього це була не проста цікавість. Він ніколи не забував, як гнітила його обмеженість простору у зорельоті. Він був ніщо в порівнянні з просторами Всесвіту. І в цій невідповідності йому ввижалося щось неприродне, вороже людині. Це пригнічувало. Скрут розумів свій стан і нічого не міг з собою зробити. Але йому було легше. З ним повсякчас знаходилися товариші з чергової зміни, його захищала міць могутнього зорельота. Де брав стійкість цей космонавт? Що додавало йому сили? Почуття людської гідності? Але ж про це і Скрут ніколи не забував…

«Ох, як це нестерпно, коли працює мозок. Раніше мені здавалося це щастям, а зараз хочеться пошукати якусь там кнопку, щоби хоч на мить вимкнути мозок, забутись іпозбутися свого становища».

Звівши очі в час одної з пауз, коли чулося лише потріскування рації, Скрут зауважив поряд з ліжком корпус робота. Він був латаний і перелатаний. Клепки і шви на обшарпанім металічнім корпусі робота, можливо, ясніше за все розкрили Скруту жахливу картину останніх місяців життя людини, яка намагалася подовжити існування свого єдиного помічника. Це робот розчистив чоловікові дорогу до печери, надійно облаштував її, щоб людина могла жити там стільки, скільки вистачить енергії у вцілілих акумуляторах і сонячних батереях. І, напевне, чоловік ділився з роботом, віддаючи йому більшу частку енергії, не зважаючи на свій холод і голод.

Але робот не мав людської витривалості. Він знерухомів раніше за людину. Скрут уявив собі розпач, який оволодів тоді чоловіком…

Ніби знаючи наперед про ці думки Скрута, чоловік сказав: «Сьогодні я зостався без Атіли».

Одна фраза, і ні слова більше, жодної скарги, незважаючи на те, що для нього це було початком кінця.

Скрут подумав, що йому не так легко буде зрозуміти цю людину, замуровану у скелі далекої планети і непохитну у своїй волі. Чоловік не сподівався, що його коли-небудь, хай навіть і після смерті, знайдуть. Він розмовляв сам з собою, бо мав, певно, єдину слабкість — потребу в співрозмовникові.

— … Ти чуєш?

Скрут здригнувся. Задумавшись, він вже не слухав. Звірився на Балаша.

— Скруте, ти чуєш? — повторив Балаш.

Скрут прислухався, однак не відразу зрозумів, чим викликаний вигук товариша.

«Я весь час думаю, де була наша помилка? Чому вибухнули двигуни? Перші симптоми неполадок в них з’явилися, коли ми тільки увійшли в силове поле планети. Ми сподівалися полагодити двигуни, опинившись на твердій поверхні. Але спинити реакцію вже не вдалося. Дивно, вона йшла начебто поволі, не стихаючи і не наростаючи. І раптом стрибок, вибух…»

У шоломофоні стало тихо. Скрут нетерпляче глянув на звукознімальний апарат. Балаш тримав руку на вимикачі.

— А нам вдалося, — з гіркотою сказав він, наче відчуваючи вину за те, що у їх попередників-космонавтів було менше знань.

Скрут відчув, як його охоплює неспокій. Що з того, що на Землі вже знають, як спинити таку реакцію? Для цього чоловіка це вже не має значення. Йому важливо було самому дійти до істини, повністю використати свій іще живий і, вочевидь, могутній розум, вирішуючи велику загадку. Тільки цим він, помираючи, міг перемогти смерть. Чи віднайшов він причину? Скрут махнув рукою:

— Увімкни…

«Але повинно бути вирішення цієї задачі, якого ми тоді не бачили».

— Звичайно, звичайно, — шепнув Скрут, думаючи, що їх апарат вельми повільно відтворює звук.

Він тривожився: невже доля не пошле цій відважній, сильній людині успіх, невже даремними були його страждання?

Скрут хвилювався, як ніколи ще в житі. А голос у шоломофоні лунав рівно, непідвладний ніяким невдачам. З дня в день чоловік коротко кидав у мікрофон: «Нічого нового». Він, очевидно, багато працював, бо все рідше й рідше траплялися в записі роздуми. А може, він беріг енергію батерей — вони ж, як і робот, не були невичерпними.

— Більше не можу! — нервово вигукнув Балаш і пішов до виходу.

— Ми мусимо дослухати, — сказав йому Скрут. — Для нас має значення не суть його відкриття, а сам факт.

Вони вже нічого не чекали від засудженого на повільну смерть. Вони думали віддати йому належне як людині. А він здивував їх знову.

«Здається, все. Я знаю формулу».

Треба бути великим математиком, щоби запам’ятати з одного разу цей довгий ряд інтегралів, чисел і знаків. Чоловік прочитав формулу, затим, подумавши, повторив більш повільно, ніби даючи слухачам можливість вдуматися в її сенс. І раптом промовив з сумнівом: «Чи усе це?»

— Усе! Усе! — крикнув Балаш, ніби чоловік міг його почути. — Люди на Землі вивели твою формулу…

Довге шипіння в навушниках було відповіддю Балашу. Чоловік мовчав. Може, думав, може, у нього не стало вже сили, щоб сказати останнє, прощальне слово, а може, вже вважав це слово назагал неістотним, непотрібним.

Мовчання щоломофонів було нестерпним. Але ні Скрут, ані Балаш не зважувалися вимкнути апарат. Їм здавалося, що тим самим вони дочасно обірвуть життя цієї мужньої людини. Минула, певно, година. Вершини гір посвітліли — починався день.

— Треба повертатися, — сказав Балаш, — ми безнадійно спізнюємося.

— Іще трошечки… — попросив Скрут.

Балаш похитав головою, відчуваючи й сам, що не можна піти звідси, не дочекавшись кінця.

Загасили ліхтарі. Вранішнє світло, легке, свіже, проникло крізь зроблений Скрутом вхід у печеру. Промінь сонця торкнувся гермошолома людини, і обличчя його ніби ожило, розгладилися стражденні складки. Скрут похопився, навів кіноапарат. І тут шоломофони ожили.

«Ось тепер, здається, все».

Знов прозвучала довга формула, після паузи чоловік повторив її. Для цього він знайшов сили. І це, видно, були його останні потуги. Апарат дав сигнал, що запис скінчився.

— Хто він? — спитав Скрут, думаючи над тим, чому це просвітліло обличчя Балаша. — Невже ми не знайдемо десь тут його ім’я?

— Не знаю. Але він врятував нас. Він зазирнув глибше, аніж ми. Не знаючи його відкриття, ми на зворотному шляху повторили б долю його корабля.

Скрут не був ні фізиком, ані математиком. Він не міг зрозуміти формули, знайденої цією людиною. І його зовсім зараз не хвилювало, що вони могли не повернутися. У далекому космосі люди готові і до цього.

Він зібрав батереї, долучив до них аварійну батерею зі свого скафандра і підключив до установки, яка вночі світила червоним вогником. Потім заварив прорізаний напередодні вхід у печеру і побіг доганяти Балаша.

ЗУСТРІЧ

На стук відповіла тиша. Пасько почекав хвилину і знову підніс руку до дверей. Але, не дотягнувшись до них, опустив. Він уявив собі високу постать капітана, схилену над столом, нахмурене чоло, погляд, затуманений болем втрати, і відступив.

Їх лишилося п’ятеро — Пунтус і Марцаліс на «Валдай» не повернулися, усі строки скінчилися ще вчора. І тоді четверо з екіпажу прийшли до капітана і попросили послати їх на пошуки.

Капітан вислухав їх і сказав, що думає. Пасько знав, про що він буде думати: ситуація ж бо повторилася. Коли не повернувся Пунтус, до капітана вони ходили уп’ятьох. На пошуки був посланий Марцаліс. І він також не повернувся. Двоє з семи та ще аварія двигуна — це вже либонь катастрофа. Пасько розумів вагання капітана — той хотів полагодити двигун і повернути «Валдай» на Землю. Проте він розумів і інше: ніхто з них, в тому числі й капітан, не пробачить собі, якщо не дізнається, що сталося з товаришами.

Виклик до капітана пролунав по внутрішньому зв’язку як сигнал тривоги. Він застав Паська на тому ж місці — біля дверей. Зачекавши секунду-другу, Пасько рішуче переступив поріг.

— Сідай, — не починаючи розмови, капітан показав на крісло.

Увійшли й решта членів екіпажу.

Капітан звів голову і довгим пильним поглядом обвів своїх товаришів.

— Що будемо робити? — спитав він.

— Шукати!

Капітан на знак згоди схилив голову. Оглянувши свій поріділий екіпаж, сказав:

— Поїде Пасько. — Подумавши, додав: — Він — останній.

Лише зараз Пасько зрозумів, чого коштувало капітанові це рішення. Він якось аж постарів за останню добу, його довготелеса постать здавалася іще довшою, а навколо очей густою сіткою залягли зморшки.

З каюти капітана всі виходили мовчки. І Пасько знав причину. Кожен з них віддав би життя, рятуючи товаришів, і тому ніхто не міг погодитись, що у випадку ще одної невдачі їм доведеться повертатися. Проте вони розуміли й те, що, приймаючи рішення, капітан брав на себе не лише велику відповідальність. Рятуючи їх, живих, він вже ніколи не зможе виправдатися і перед тими, мертвими, які, може, живуть і чекають допомоги, і перед своїм сумлінням.

Збираючись у дорогу, Пасько думав, що, певно, капітан усе ж припустився помилки. Не зараз. А тоді, коли відрядив першого розвідника — одного, а не двох. Можливо, удвох вони краще орієнтувалися б, зустрівши небезпеку, що чекала на них в улоговині. Капітан поклався, мабуть, на охоронні функції автоматів, бо, повагавшись, категорично сказав, що поїде один розвідник. Але автомати, здається, не виправдали його сподівань.

Улоговина починалася з рівнини, на якій зробив посадку «Валдай». Від корабля до неї було біля чотирьохсот кілометрів. Сама по собі вона не зацікавила б космонавтів, як і весь Бальдар — ця синя планета, позбавлена атмосфери і будь-яких ознак життя. Для них він був тільки тимчасовим посадочним майданчиком. Але, облітаючи Бальдар, в улоговині вони помітили сигароподібне тіло, яке дуже нагадувало земні зорельоти ранньої космічної епохи.

Пасько виїхав на всюдиході, коли ще була ніч.

Електронний водій вів всюдихід плавно, майже без поштовхів. Навіть здавалося, що навколо немає ніякого руху. І тоді Пасько, поглядаючи на яскраві одноманітні зорі чужого неба, уявляв себе в кабіні космічного корабля, який загубився в безконечному просторі. Вибираючи зручну дорогу, електронний водій робив поворот, всюдихід здригався, і тоді Пасько повертався до думок про своє становище.

Він не боявся. Йому лише хотілося швидше розібратися, що ж все-таки трапилося з товаришами.

Перед виїздом він разом з капітаном ще раз переглянув знімки улоговини. Все те ж саме: у неприступних скелястих горах, що нависли над урвищем, височів блискучий сигароподібний предмет з куполом зверху.

— Гадаєш, земний? — спитав тоді Пасько.

— Певніш за все, — відказав капітан. — Подібність велика.

Паськові здалося, що він хотів щось сказати ще, але не сказав і, прощаючись, лише кивнув головою.

Вершини гір світліли — починався день. А тут, в улоговині, безпросвітна пітьма на кожному метрі ще опиралася холодним променям вранішнього бадьорого сонця, які ніби стікали з гір.

Сріблястий купол був на старому місці, витикаючись з-за кільця скелястих піків. Від входу в улоговину до цього купола залишалося кілометрів п’ять. Пасько навів телеустановку. На екрані рожевими іскрами спалахнули скелі і серед них — купол. Непорушний, мов монумент, наче пам’ятник. Пасько подумав, що, напевне, і його друзям цей зореліт здавався своєрідним пам’ятником злету людського розуму. І раптом перший сумнів, ще неясний і слабкий, ворухнувся в його голові, посіявши у серці тривогу.

Далі дороги не було, бо поряд стояли ще два всюдиходи, Залишені тут Пунтусом і Марцалісом. Пасько вимкнув двигун, зрозумівши, що далі доведеться йти пішки.

Перш ніж піти, він знову подивився на купол. Малюнки подібних зорельотів він пам’ятав з підручників, за якими колись вчився у штурманській школі. Це, безберечно, був зореліт, споруджений на Землі. Одна з перших моделей, здатна розвивати субсвітлову швидкість, побудована майже двісті років тому. Двісті років! Холодні мурашки побігли в Паська по спині. Він ніби доторкнувся до сивої давнини, яка випадково привідкрила перед ним одну зі своїх трагічних сторінок.

Першим прагненням було кинутися до знахідки. Він уже було зробив кілька кроків, але опанував себе і спинився. Цей самий купол бачили і Пунтус з Марцалісом. Вони, мабуть, так само відразу ж кинулися до зорельота, не радирувавши попередньо на «Валдай». Чому? Один з них був пілотом, другий — інженером. Вони, вочевидь, впізнали зореліт, може, навіть щось про нього знали і не повважали за потрібне повідомити капітану. Що їм було відомо про зореліт?

Пасько повернувся до машини, закодував питання і, вистріливши ракетою, яка винесла вгору зонд-антену, передав депешу на «Валдай». Відповідь-радіоімпульс прийшла рівно через три хвилини. А ще через п’ятнадцять секунд Пасько прочитав: «Зореліт системи КЗСХ. Два не повернулися відповідно 186 і 172 роки тому. Перший летів до Альфи Центавра, другий — до Сіріуса».

Ці звістки не вельми прояснили обстановку. Те, що зореліт не повернувся на Землю, очевидно й так. Слід було сподіватися тільки на себе. І Пасько знову почав міркувати, що ж робили його товариші далі. Швидше за все, впізнавши земний зореліт, вони поспішили дійти до нього. Це цілком зрозуміле поривання, проте саме в ньому, можливо, й таїлася власне небезпека.

Гори, стрімкі й велично спокійні, височенною стіною дибилися на тому боці улоговини. Ані Пунтус, ні Марцаліс не встигли б до них навіть дістатися за такий час, та в цьому й не було потреби. Їх шлях, безумовно, лежав до зорельота — через плато, покраяне скелями і розколами. Лише тут їх і слід шукати.

Згромадивши на плечі скриньку з радіопередавачем і запасом зондів-антен та пристебнувши до пояса плазмовий ніж, який при нагоді міг послужити і зброєю, Пасько з локаторним шукачем у руках вирушив навпростець через плато до улоговини.

На деякий час сріблястий купол зник з очей, заступлений кам’яним ескарпом. Пасько опинився у темряві, притишив ходу і з заздрістю дивився на рожеві вершини. Ліхтар приносив мало користі, він освітлював лише маленький кружечок під ногами. Пасько подумав, що, може, десь поряд, у якомусь розколі і знайшли свій останній притулок його товариші, поспішаючи, як і він, до зорельота.

Нарешті світло проникло і в улоговину. Навколо все заіскрилося міріадами крапельок-веселок. Пасько аж зажмурився. Коли його очі під окулярами світлофільтрів звикли до яскравого світла, він здерся на найближчий виступ і уважно оглянув довкілля. Товариші могли йти лише цим шляхом, бо узбіччя були цілком непрохідними. Але ніщо йому не нагадувало, що тут коли-небудь проходила людина, — ніким не займана цілина, мовчазне суворе каміння…

Пасько перелічив запас зондів-антен і, подумавши, послав на базу сигнал: «Нічого нового». Отримавши відповідь, зітхнув і пішов далі.

Зореліт відкрився раптово, як тільки тіснина перейшла в улоговину. До нього залишалося метрів шістсот, либонь, іще більш нерівного й небезпечного шляху. Пасько не відриваючись дивився на гордий профіль зорельота, що схилився ген там, над безоднею, і, навіть нахилений, зберігав стрімкість своїх ліній. Яка краса! Пасько мимоволі захоплювався творінням людського генія і відчував, як раптовий напад туги стискає серце.

Зореліт виглядав як живий, але смертельно поранений велетень. Блискуча металічна обшивка подекуди не витримала випробувань простору — чужа атмосфера, метеорити залишили свої відбитки на її колись дзеркальній поверхні.

Пасько перебрався на сусідню скелю, панорама огляду збільшилася. Зореліт став видимий майже до корми. І Пасько помітив те, що досі було сховане від нього і що вразило його до глибини душі. Вузька тріщина чорною змією повзла по корпусі знизу мало не до половини тіла корабля. Це, напевно, і означало катастрофу. Може, давню, а може, і зовсім недавню.

Знову його першим пориванням було бігти якнайшвидше до корабля. І знову Пасько примусив себе стриматися. Пунтус і Марцаліс ніби стояли в нього перед очима. Подумалося, що вони, напевно, побігли до зорельота навпростець. Це було логічно. Але вони не знали, що не повернуться. А він це знав і зобов’язаний був зважувати кожен крок.

Пасько присів на камінь, зменшив потужність електричного обігрівача в скафандрі. Свіжий струмінь холодного кисню обсушив спітніле чоло, стало трохи легше. Пасько почав думати більш розважливо. Він допускав, що з обома його товаришами могло випадково трапитися нещастя. Одначе їх рації, забезпечені міцним захисним панцирем, маючи автономне енергетичне живлення, повинні діяти ще декілька сотень годин. Хвиля — відома. Така сама, як і в нього. І на ній тепер нема жодного звуку. Невже щось затримує хвилі?

У Паська було дві можливості, щоб розпочати пошуки. Одна, більш певна, — піти до зорельота, друга — оглянути місцевість навколо корабля. Він був переконаний, що з зорельота починали товариші, принаймні, один з них, швидше за все Пунтус, перший. Пунтус не повернувся. Це повинно було насторожити Марцаліса, і той, остерігаючись чогось невідомого і небезпечного, певно, не пішов навпростець, а вибрав кружний шлях — більш довгий і більш надійний. І також не повернувся. Отже, будь-яка дорога ховає рівну частку загрози. Пасько зітхнув і пішов навпростець.

Нелегко було помітити сліди когось з космонавтів у цьому кам’яному хаосі. Погляд мимоволі скерувався в бік гірського хребта. Зараз під яскравим промінням він здавався набагато красивішим, аніж тоді, коли Пасько бачив його з рівнини. У безповітряному середовищі скелі були на диво рельєфними, без напівтіней, забарвлені в дивовижні кольори. Милуючись ними, Пасько, однак, не забував, що за цією красою ховалося щось іще, і про це він не мав права забувати.

До зорельота було недалеко. Щоб не бачити тріщини в корпусі, яка нагадувала про аварію, Пасько трохи збочив ліворуч. Звідсіля корабель здавався майже цілим, готовим до стрибка в безмежні простори Всесвіту. Пасько закрокував швидше, ніби й справді боявся спізнитися на старт.

Кам’яні нагромадження зустрічалися все частіше, переходили в суцільні завали. По виступах у скелях, щохвилини зісковзуючи, він ледве видерся на вершину кам’яної гряди. Віддихавшись, обережно висунув голову і не втримався, підхопився. Зовсім неподалік, тулячись до підніжжя високого крутосхилу, ніби ховаючись, лежала людина, зодягнута в скафандр. Пасько бачив лише її ноги.

Не вибираючи дороги, Пасько скотився вниз і підбіг до людини. Це був Марцаліс. Як живий, хоча шолом його був відкинутий. Пасько перевернув товариша на спину. На обличчі, в широко розплющених очах Марцаліса застигли біль, раптовий страх і ще щось таке, чого ніяк не можна було зрозуміти. На тілі ніяких слідів, які могли б пояснити, чому відкинутий шолом.

Знесилений, Пасько прихилився до скелі. Тисячі питань блискавицями перетинали мозок. Виходило щось неймовірне: спочатку Марцаліс помер, а потім узяв і відкинув шолом і тим самим автоматично вимкнув рацію. Але цього, безперечно, він сам зробити не міг. Тоді — хто?

Лише тепер Пасько звернув увагу на запасні кисневі балони, які лежали поруч з Марцалісом. Вони були з відкрученими вентилями — без газу. Схоже на те, що комусь знадобився кисень, і він перегнав його по шлангу в інші балони.

Думка обпалила Паська, налякала неймовірністю. Він гнав її геть, а вона лізла в голову, виростаючи, заступаючи собою все інше. Пунтус пішов раніше на цілу добу. Його кисень уже скінчився. Пунтус? Пасько аж зубами заскреготав від люті на себе. Як він міг хоч на мить припустити таке? Хіба Пунтус, з яким пройдено стільки космічних шляхів, його друг, який завжди підставляв плече допомоги товаришеві, міг зважитися на таке? А коли не він, то хто? Їх тут було лише двоє — Марцаліс і Пунтус. Відчуваючи, що скоро і він заплутається в цій чортівні, що навалилася на нього, Пасько присів біля тіла Марцаліса, постарався зосередити думку на побаченому.

Надія, з якою він вирушав на пошуки товаришів, зменшилась наполовину. Один загинув. А другий, можливо, ще живий. Може, він, Пунтус, натрапивши на труп Марцаліса, забрав його повні балони і тепер десь близько, поряд і чекає допомоги? Пасько знову вилаяв себе: як це не спало йому на думку раніше? Він навіть закричав: «Пунтусе! Пунтусе!»

В шоломофоні у відповідь не почулося ані звуку. Це трохи охолодило збудженого Паська. Він постояв хвилину над тілом товариша, потім, щоб не загубити це місце, поклав на скелю порожній кисневий балон і пішов далі.

День увійшов у силу. Сонце світило яскраво і, напевно, гаряче, бо там-сям тріскали скелі, беззвучно сповзаючи вниз стрімкими стінами тіснини. Пасько йшов обережно, стримуючи увесь час бажання перестрибнути через розколи, які один за одним траплялися на його шляху. Вони здавалися вузькими, протилежний край — близьким. А кинеш камінь, щоб перевірити, і лише тоді зрозумієш справжню відстань і глибину — в безповітряному просторі все виглядало оманливим.

Невдовзі знов показався корпус зорельота, до часу схований горою. Сам не знаючи чому, Пасько насторожився. Потім здогадався — Марцаліс лежав лицем до зорельота.

З того місця, де стояв Пасько, можна було спуститися вниз, у долину, якою закінчувалася улоговина. Можна було дістатися так само і до зорельота, до якого вів вузенький карниз, навислий над урвищем. Пасько вже вирішив іти карнизом, як раптом помітив, наче на затіненому боці спалахнув і відразу згас слабкий вогник. Пасько покліпав очима, боячись, що це йому здалося, і поліз униз.

Він був упевнений, що Пунтус там, і не дуже слідкував за дорогою. І тільки озирнувшись, спинився як укопаний. Під скелею, на якій височів зореліт, лежав Пунтус. Він наче оступився і покотився, затримавшись на мить на гострих каменях. Але… І в нього був відкинутий гермошолом, як у Марцаліса.

Паська охопив жах. Все, що він бачив тут, було схоже на якусь страшну казку. Останні сумніви зникли: поряд з зорельотом має бути хтось третій. І, ніби підтверджуючи його думку, приймач, автоматично налаштувавшись, вихопив з тиші уривок фрази — невиразне бурмотіння. Голос був незворушним, мовби неживим.

Пасько послухав іще і з полегкістю зітхнув: робот. Все пояснювалося дуже просто. Автомати надовго пережили екіпаж і привели зореліт на цю планету — вона трапилася на їх шляху випадково. Запрограмовані на діяльність, роботи покинули корабель і розбрелися. Один з них вцілів досі. Тільки, вочевидь, щось у ньому зіпсувалося, бо, спочатку вбивши людей, він потім спробував допомогти їм і зривав з них гермошоломи, пускав у обличчя струмінь кисню.

У голові Паська ворухнулася думка — чи не повернутися назад? Оглянути зореліт — і на базу. А зіпсований робот хай уже доживає свій вік тут, у кам’яній пустелі. Це було б найпростіше і найлегше, проте Пасько все життя боявся саме таких рішень.

Тим часом робот знову дав про себе знати. Його голос пролунав майже виразно. Очевидно, він був уже десь поряд. Пасько впізнав англійську мову, йому здалося, він навіть розібрав два знайомих слова: «… знайду тебе…» Він не був до кінця впевнений, що це саме так. Але ж йому треба було говорити зараз з роботом, якому не крикнеш: «Що за система оптимізаторів у твоєму мозку?!» І Пасько, покорпавшись у своїх небагатих мовних запасах, знайшов тільки:

— Хелло, френд!

Бурмотіння стихло, наче робот прислухався чи думав, хто б це міг його покликати. І раптом, роздираючи вуха, в шоломофоні загуркотіло:

— Га-га-га! Почвара!

Здивований Пасько не відразу знайшовся і лише після заминки вимовив:

— Роботе, я людина! Лю-ди-на!

— Хелло, старий! І давно?

— Що давно?.. — Пасько розгубився знову.

— Це саме… Людина… Людина!.. Га-га-га!

Пасько подумав, що робот геть зіпсований, і обережно виглянув з-за каменя. Робота він побачив відразу. Помітив його і робот, бо миттєво підніс руку. Зблиснула блискавиця, і Пасько відчув, як по скафандру затарабанили кам’яні скалки. Від несподіванки він подався вперед і, втративши рівновагу, розпластався на відкритій терасі.

До робота було метрів п’ятдесят, не більше. Він стояв спокійно, трохи заклопотано і дуже уважно розглядав пістолет, з якого щойно вилетів смертоносний заряд. Поруч з могутньою скелею він виглядав нікчемним, навіть безпомічним. Пасько тихенько, щоб не помітив робот, випростав руку з плазмовим ножем. Ризикувати більше не хотілося. Пасько вирішив рубонути цього механічного розбійника по руках.

Робот, покрутивши пістолет, звичним рухом засунув його в кобуру і повернувся до Паська. Пасько глянув і похолов від жаху. Крізь пластик на нього дивилися… живі очі. Постоявши з хвилину, ніби в задумі, робот зробив крок, другий…

Пасько лежав і думав, що йому робити, бо натиснути кнопку ножа він уже чомусь не відважувався. А робот, пробігши трохи, раптом застрибав на одній нозі, вигукуючи щось незрозуміле. Потім, крутнувшись, зірвав шолом скафандра…

Пасько закричав. Це була… людина. Блиснули і завмерли, осклівши, божевільні очі. Голова декілька разів судомно пересмикнулася, відкритий рот хапав іще порожнечу, а ноги підкосилися, і тіло осунулося вниз. Пасько не встиг навіть підхопитися, як усе скінчилося.

Він загинув, забравши з собою таємницю загибелі Пантуса і Марцаліса. Загинув безглуздо, хоча й пережив, завдяки субсвітловій швидкості зорельота, свою епоху. Його смерть була завершенням його безумства. Найімовірніше, з команди того корабля він був останнім. Пасько припускав, що людина, втративши надію повернутися на Землю, може збожеволіти. Але чому безумство набуло таких людиноненависницьких, кровожерних форм? Пасько відчував, що не зможе повернутися на базу, не з’ясувавши цієї особливості.

Кришка вхідного люка зорельота була відкинута — ще одне свідчення загибелі екіпажу. Пасько трапом піднявся в дезокамеру. Переступивши поріг, він опинився в темній кабіні. Постояв, ніби проходив там дезінфекцію, навпомацки знайшов двері й перебрався в коридор. Аварійна електростанція, напевно, вже також не працювала. В коридорі пітьма здавалася ще густішою. Пасько посвітив ліхтариком. Вузький, довгий коридор нахиленого зорельота круто підіймався вгору.

Тримаючись за поруччя, Пасько зробив крок і спинився. Йому здалося, що вся багатотонна громада зорельота буцімто затискала його сірими металічними стінами.

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви двері кают, які тягнулися вздовж коридору. Пасько пройшов до рубки в самому носі корабля, відкриваючи одну за одною каюти і не наважуючись заходити до них.

Двері рубки були зачинені. Це його здивувало. Подумавши трохи, він підняв плазмовий ніж.

Червонувата ниточка неначе обмотала ручку дверей, ворухнулася і зникла. Автоматичний замок нечутно вивалився на підлогу, ковзнув по ній і покотився вниз, блимаючи жаром. Пасько натиснув на створки і увійшов до рубки. Ілюмінатори були завішені нещільно. Вузькі смужки світла лилися в помешкання, створюючи враження, ніби всі предмети навколо перисті. Пасько відсунув фіранки. В рубці посвітліло, на нього дихнуло запустінням.

У кутку лежав на кріслі зім’ятий светр. На столі і під столом були розкидані плівки, карти, з ними поряд — консервні бляшанки, якась їжа… Ходова рубка, вочевидь, була останнім пристанівком останнього члена екіпажу.

Короткий сигнал нагадав, що в балонах залишилася рівно половина кисню. Це повернуло Паська до дійсності. Досить споглядання! Належало діяти, і він підійшов до пульту. Тільки тут ще жевріло життя, самостійне, незалежне від колишніх господарів. Блимали різноколірні індикатори, тремтіли стрілки на освітлених циферблатах, живлячись від якогось джерела енергії. І не було їм ніякого діла до того, що вже ніхто не поверне стартовий тумблер, не пролунає по всьому зорельоту закличний наказ: «Готовність номер один!»

Перед пультом два крісла — пілота і штурмана. Пасько сів у штурманське. В ньому йому видалося більш звично, він навіть помацав деякі кнопки, ніби там, у себе, на «Валдаї». Швидше випадково, аніж свідомо, натрапив пальцем на потрібну кнопку. Штурманський екран раптом засвітився. Декілька секунд на ньому чорніло нерухоме небо Бальдара, знайоме Паськові з недавніх спостережень, потім попливло, неначе зореліт зрушив з місця. Одне за одним на екрані виникали невідомі сузір’я, крізь які тягнулася тонка синювата лінія з мініатюрним зорельотом на кінці. Із його руху Пасько здогадався, що кадри з трасою польоту пливуть у зворотному напрямку. Тепер це не мало істотного значення. Шлях можна було прослідкувати.

Зореліт ніде не робив посадки. Лише зовсім небагато не долетівши до системи Сіріуса, він на деякий час спинився і чомусь повернув назад. Напевно, трапилося щось непередбачене, якщо команда прийняла таке рішення, не виконавши завдання. Пасько став шукати вахтенний журнал — може, він пояснить причину.

Звукозаписи спостережень чергових він знайшов у невеликій скриньці з полицями, вмонтованій у стіну поряд з пультом. Журнал був звичайним, схожим на ті, які здавна вели на морських, а потім і на космічних кораблях. Дата. Координати. Покази приладів. І жодного слова, яке виказувало б емоції або давало якусь оцінку подіям.

Повільно крутився диск, різними голосами повідомляючи майже одне й те ж. Пасько слухав, поступово втрачаючи уважність під впливом безлічі абстрактних для нього чисел і кодів. І раптом одна фраза повернула його до дійсності. В шоломофоні, підключеному до звукознімача, почулося щось нове:

«Помер Майкл. Тепер нас лише троє».

У голосі відчувалася розгубленість. Пасько прискорив рух диска. Через тридцять записів знову:

«Здоровило Бент, непохитний Бент не прокинувся. Не розумію».

Паськові стало не по собі: стільки відчаю було в цих словах. А пізніше той самий космонавт сказав:

«Непокоїть Ральф. Чому на планетах повинні бути почвари в подобі людини?.. А додому так далеко».

Очевидно, автор запису був сильною людиною. До кінця плівки Пасько не почув більше жодної скарги. І цього сильного чоловіка, мабуть, так само не стало. Запис обірвався, нічого не повідомивши про посадку. Значить, вижив тільки Ральф, той самий збожеволілий Ральф?

Пасько уявив себе на місці Бента і того, другого, що зостався з Ральфом віч-на-віч, і здригнувся. Невже їх також спіткала доля Пунтуса і Марцаліса? Він поклав на місце плівку, зачинив скриньку і, кинувши останній погляд на пульт, вийшов з рубки. Відчував, що більше вже ніколи не зможе повернутися сюди. Таке видовище йому не під силу. Але перш ніж назавжди попрощатися з кораблем, він повинен був пройти через ще одне випробування — відвідати каюту Ральфа. Він не хотів вірити, що космос може довести людину до такого стану, і переконати себе в цьому йому було надзвичайно важко.

Знайшовши замкнену каюту, Пасько спинився, впевнений, що це власне і є житло Ральфа. На підлозі купою лежали старі скафандри, порожні балони з-під кисню, светри космонавтів. Буцімто Ральф натягав їх сюди з різних кают. Пасько пройшов до столу — він, цей стіл, либонь, з усього й заслуговував тут на увагу. Це навіть був не стіл — масивний, стальний, він більше скидався на сейф. Пасько стенув плечима: який же реальний сенс у такому сховищі на космічному кораблі, де життя кожної людини відкрите перед іншими? І все ж поведінка Ральфа свідчила про відсутність здорового глузду. Може, між ними був зв’язок? Пасько спробував відкрити сейф. Дверцята не піддавалися. Ключів також ніде не було. Певно, Ральф тримав їх при собі. Пасько полоснув по сталевій стінці сейфа плазмовим променем.

Сейф відкрився. У лівій тумбі лежали плівки мікрофільмів. Космічні війни, зустріч з потворами на інших планетах, нашестя чужинців на Землю. Читаючи ці назви, Пасько скривився, наче взяв до рота щось огидне. А колись же люди всерйоз знімали такі фільми. Але причиною божевілля вони навряд чи могли стати, навіть якби Ральф дивився їх день-у-день. Тож навряд чи для їх зберігання встановлювали на зорельоті сейф.

Біля самого верху правої тумби стола-сейфа Пасько випадково намацав невелику кнопку. Натиснув і відчув, що звідкись з глибини тумби висувається невелика шухляда. Він скерував на неї промінь світла і від здивування ледь не випустив ліхтар. У шухляді лежав пістолет. Стародавній, такі тепер на Землі зустрінеш хіба в музеї: безшумний, здатний стріляти хімічними кулями. Ці кулі, потрапивши в організм, викликали миттєву смерть, не залишаючи, однак, слідів убивства. Чи не після такої кулі не прокинувся Бент? Інакше навіщо було ховати цей пістолет від очей екіпажу?

Пасько покорпався в паперах, накиданих у шухляду, і раптом йому до рук потрапила невеличка книжечка, посвідчення з витиснутими на обкладинці золотистими літерами: «Служба безпеки».

Про ту епоху, коли зореліт стартував у простір, Пасько знав тільки з книжок. Чимало в поведінці людей того часу йому здавалося дивним, незбагненним. І ось він ніби зіткнувся з самою історією, нерозумною, дикою. Йому стало боляче й кривдно за тих людей, які готували в дорогу «Техас». Їх мрії були світлими, щирими, і не їх вина, що результат виявився таким жахливим. Були тоді, певно, ще сили, які хотіли спинити нове у житті. Вони не довіряли екіпажу, вони хотіли від цієї експедиції мати якісь свої особливі вигоди. Тому й послали з зорельотом свого ставленика, доручивши йому, вочевидь, слідкувати за всіма діями екіпажу.

За час блукань у Всесвіті, бо «Техас» чомусь, повернувши від Сіріуса, обминув Землю і опинився мало не в протилежному боці простору, щось порушилося у психіці наділеного особливими повноваженнями Ральфа. Він поставив себе над усіма, і ось результат…

Пасько відчув себе розгубленим, знесиленим. Напевно, і Пунтус з Марцалісом також не чекали нічого поганого, не знаючи про порушену психіку Ральфа.

Пасько вийшов із зорельота. Йому хотілося якомога швидше бігти звідси. Але він ще знайшов у собі сили, щоб полагодити автоматичний замок у вхідному люкові. І лише відчувши, як здригнувся під рукою замок, зітхнув з полегкістю. Він ще поховав своїх мертвих товаришів. Повагавшись, завалив камінням і тіло Ральфа.

Капітан, як і перед відправленням Паська, сидів за столом, стомлений, зі ще більш суворим виразом обличчя. Він довго мовчав, немов роздумував — питати чи ні? Пасько сам сказав:

— Обвал…

— А зореліт?

Відвівши очі убік, Пасько відповів:

— Загинули всі. — Після паузи додав: — Посадку зробили автомати. Дюзова частина розбита.

Капітан подивився на нього, чекаючи, чи не додасть він щось іще. Не дочекавшись, тихо порадив:

— Іди відпочинь. Завтра старт…

Пасько підвівся і вже з-за плечей почув:

— Ти пробач мене. Я розумію, це нелегко…

Пасько вийшов, переконаний, що капітан зробив усе ж правильно, пославши до зорельота його самого. І ще, пригадавши його останню фразу, подумав: «А капітан, напевно, з самого початку чимало про що здогадувався».

ЗМІСТ

Остання орбіта

Стрибок у ніщо

Учитель

Листок сріблястої тополі

Гермес підказує напрям

У строк не повернулися

Шурхоти чужої планети

Бажання збулося, але…

Дублі

На Чаргон? Чи ні?..

Вогник у темряві

Зустріч

Примітка

1

Аерологія — наука про Марс.

(обратно)

Оглавление

Володимир Шитік ОСТАННЯ ОРБІТА Науково-фантастична повість та оповідання

ОСТАННЯ ОРБІТА Науково-фантастична повість

  РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

  РОЗДІЛ ДРУГИЙ

    1 З щоденника Віті Осадчого

    2

    3

    4

    5

    6

    7

  РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

    1

    2

    3 З щоденника Віті Осадчого

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12 З щоденника Віті Осадчого

СТРИБОК У НІЩО

УЧИТЕЛЬ

ЛИСТОК СРІБЛЯСТОЇ ТОПОЛІ

ГЕРМЕС ПІДКАЗУЄ НАПРЯМ

У СТРОК НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ

ШУРХОТИ ЧУЖОЇ ПЛАНЕТИ

БАЖАННЯ ЗБУЛОСЯ, АЛЕ…

ДУБЛІ

НА ЧАРГОН? ЧИ НІ?

ВОГНИК У ТЕМРЯВІ

ЗУСТРІЧ

ЗМІСТ

*** Примечания ***