www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Любченко Аркадій
Чужі
І
Кошлатий будяк... Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скручених листочків.
Глянеш — жалко... Але як доторкнешся — вколе, добре вколе.
Отакий Кіндрат, батько.
У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик на герць.
...За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дрова носив, та й куточок нікому не потрібний.
Колись, як ще крутився біля церковних будинків і попівської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп'ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.
Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома...
Але всі про це знали.
На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря рукою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться.
Був випадок:
— Молодой человєк, згляньтеся, дайте на пропитаніє... «Молодой человєк», стрункий, в насунутій на очі кепці,
здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:
— У бляшанку, в сундучок...
«Ах, ти ж...» — майнуло старому в голові, і сині губи роз'їхалися від несподіванки — Михась... Ач, хлюст який! Рідному батькові подав... В бляшанку, в сундучок... Погань...
Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп'явся гострий біль і тоненько-тоненько заквилив.
Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч-ка, підкидаючи його на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув...
— Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль тоненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Михась.
Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:
— Через тебе паскудо, гріха ще наберуся. Довідався батько й теж побив.
Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.
— Даром хліба не дадуть. Треба працювати. І запрягли, працював.
Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим, що не давали їсти.
— Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.
Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись... Боязко було: куди ж потім?
Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:
— Гей, ви, дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все викричать.
Так росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест. Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:
— Чудак... Покинь.
А Михась вагався... не знав...
Через деякий час повторилося старе. Але, як тільки вес-нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очима по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.
Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показувався, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й нарешті попав на завод. Там і зостався.
Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому синові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав...
Нащо?
Може, і сам не знав.
Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.
І знову потяглися дні...
В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, коптіли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.
В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж загни-валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.
І Кіндрат...
Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.
II
Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з'явився й Михась.
У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.
Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіли, згасали дні...
Плюнуло на мозолі рук, ухнуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець...
Попи й монахи казали, що то антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.
... Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви й зробити трус.
Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тапчані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри-стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будинку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:
— Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!
Кіндрат хитнув головою.
— Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?
Пустив руки.
— Ну?
Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:
— А ти, значить, з цими?
— Ніколи зараз вам усе пояснити... Я потім... ви зрозумієте...
— А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?
Михась рвонувся, хотів відповісти...
Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його батько. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, проклинало й відрікалося — його батько.
І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.
Михась одвернувся.
Попа так і не знайшли.
— Взять старого! — І тихенько: — може, скаже... а як ні — випустить.
Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло трясло-
ся. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпалерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.
Що це? Антихрист? Де це?..
Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.
Темно й страшно.
Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.
Бум! Бам!
Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.
Бум! Бам!
Невже край?
Майнула думка: признатись — виказати... Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.
Признатися?
Ні.
Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.
— Господи Сусе... Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.
III
Палали бурхливі дні — і задиміли...
Тоді сторожко насупились димарі.
А внизу — метушня... Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.
Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть —тільки не каяття.
Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.
...Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина.
Шарудів напружений шепіт...
Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них?
— Товариші, може, мене той... уб'ють, так ви...
— Тсс... Ти й думати не смій...
Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.
Нудьга й нервування... День. Два.
Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що «наші» далеко втекли. А Михась сердився:
— Дурниці мелеш!..
Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.
Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:
— Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!
Другого дня Йось пошепки доложив:
— Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба... Я дам, що маю, але цього мало... Скажіть, може, піти куди?
Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення.
— Ще треба... небагато. То ж задаток... Стало сумно.
Місто... тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих... кілька золотих...
— У-у ! Попадись!..
Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:
— Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся! А над вечір передягнувся й пішов.
Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!
— Аа... Наплювать!
Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся:
— Чи ти не здурів? Зайшли до підвалу.
— Тату, я тікаю... Дайте грошей.
— Ага... Тепер «тату». А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато? Нема.
— Дайте.
— Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома... Може, він дасть...
— Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.
— Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.
— Дайте, бо сам візьму!
Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком.
— Ну?
— Вон!
Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка.
— У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп'явся над ним. Скочив — у Кіндрата в руках сокира.
— Покиньте!
— Вон!
— Покинь!
Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче... Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти.
— Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи... Стогнали, сопіли, качалися по підлозі. Втомилися...
Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров'ю...
Харків, 1923
Последние комментарии
11 часов 31 минут назад
18 часов 41 минут назад
19 часов 48 минут назад
20 часов 53 минут назад
21 часов 15 минут назад
21 часов 21 минут назад