На уходах [Андрiй Якович Чайковський] (fb2) читать онлайн

Андрій Чайковський НА УХОДАХ Історичні повісті

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Упорядник серії Юрій ВИННИЧУК}

_{Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ}

НА УХОДАХ

I

уло це якраз під Пилипівку. Уходник Трохим Партика, канівець, вернувся з канівського замку, де його старостинські урядовці обшукали і забрали вить (данину) з його цьогорічного здобутку на уходах. Сів кінець стола насуплений, мов хмара. Навіть з жінкою та дітьми не привітався, його дуже гнітило і гнівило те, що взяли з нього більше, ніж мали право взяти.

Жінка Олена не питала його про причину смутку, ждучи, аж поки він сам заговорить. Те саме помітив його найстарший синок, п’ятнадцятилітній Тарас, що вернувся тепер зі стайні. Ціле літо батька не бачив і радів при згадці про ту хвилину, коли батько вернеться, а він похвалиться, як цього літа під час його відсутності сам господарював. Цікавий був теж почути від батька, як йому на уходах жилося, — а тут застав батька сумним та мовчазним. Поглянув на маму, та вона теж не знала причини. Згодом батько вдарив кулаком об стіл і заговорив сердито:

— Обдерли мене гірш татар… і треба мені було ціле літо так тяжко працювати та виставляти своє життя на небезпеку, щоб староста зі своїми посіпаками моєю працею поживився! Стільки, що мені лишилося з моєї праці, можна було мати з городу, і нічого мені було татар боятись.

Навесні нікуди не йду. Хай пан староста сам іде, коли хоче!

— Ой, не говори так, Трохиме. Не гаразд людей на уходи виганяє. Того поля, що ми маємо під городом, замало, щоб дітей виживити. Його я сама з дітьми оброблю, а те, що ти придбаєш на уходах, то таки щось значить.

Прийшлось би нам без цього дуже бідувати, і ніколи не вистачило б хліба до нового.

— Я все це розумію, та мені серце кривавиться від такої кривди.

— Може, тебе старостинські підручні так дуже не злюбили?

— Чи мене одного. Нас усіх, усю валку так само обдерли.

— А не можна б піти до самого старости та пожалітись, ачей є якесь княже право?..

— От вигадала. Жалітись перед ведмедем на вовка…

Хотіли ми піти, — а чи пустили нас? Кажуть: нема пана старости дома. А ми добре знаємо, що є, бо нікуди не поїхав.

— То зійтися б усім уходникам, порадитись, а відтак послати вибраних до князя зі скаргою.

— Одне, що ти, Олено, добре порадила, то зійтись би громаді і діло обрадити. Але щодо другого, то воно нічого не поможе. Бог високо, а князь далеко. Хіба вже не було такого, що уходники скаржились князеві. Князь, правда, видав наказ, щоб людей не кривдити, а староста таки не послухався і своє робив далі, та ще більше дер. «Це, — каже, — буде тобі за дорогу до князя нагорода».

— Треба якийсь спосіб придумати, але уходництва кидати не можна.

Від тієї розмови Трохим трохи заспокоївся, розказував про свої пригоди, поки не посідали вечеряти.

У Трохима Партики було четверо дітей. Найстарший Тарас, відтак Андрій, третій Микола і мала п’ятилітня Маруся.

Заспокоївся батько, та не міг заспокоїтися Тарас. Він відчував глибоко батькову кривду. Хоч було йому лише п’ятнадцять літ, вважав себе парубком, бо заступав батька в господарстві, наказував молодшим братам, що котрому робити. Як почув від матері, що уходництва не треба покидати, а придумати раду проти старостинського здирства, задумався над цим дуже. Вже й спати полягали, а він все перевертався на своїй лежанці і не міг заснути.

Різні думки в голову приходили, але жодна не видалась йому доладною. Заснув аж геть по півночі, та, прокинувшись рано, пішов до своєї звичайної роботи, і знову перебирав у голові одну думку за другою.

Як посідали обідати, він каже до батька:

— Тату. На уходи я ще не ходив, то й не бачив, як там, і хіба знаю те, що від людей чув. А чи не можна б так зробити, щоб покинути Канів і, вийшовши на уходи, не вертатись, а таки там у степу зажити?

— І так люди роблять, сину, це не така новина, та, бач, на таке годі самому пускатися, бо ми пропали б там, мов пташенята від шуліки.

— То можна б зібрати до такого більше людей і піти цілою валкою.

— Ой, гірко воно, моя дитино, — каже мама, — покидати певну свою батьківську хату та й мандрувати в світ на непевне, — та коли не можна інакше, то що робити?

— Мамо, а хіба ж тато не виходить щороку на непевне?

Хіба ж ми тут не дрижимо за його життя і здоров’я? А так завжди були б ми разом, та й що сталось би одному, те й усім нам…

— Добре ти кажеш, Тарасе, — каже весело батько, — за таку мову люблю тебе. Я поговорю з людьми таки завтра. Може, щось путнє з того вийде.

На другий день від самого ранку ходив Трохим поміж сусідів, котрі жили з уходів, і скликав до себе на пораду.

Увечері зійшлось повна хата людей. Вони віталися з господарями, і кожний сідав де попало. Старші міщани сідали за столом під образами, молодші — на лавах, стільцях, на постелі і на запічку, дехто таки стояв.

Кіндрат Муха, сивий уже чоловік, коли вислухав, про що річ, каже:

— Ось ми, сусіди, зійшлися на раду над нашою бідою. Я сам через свій вік на уходи не ходжу, але посилаю моїх синів і зятя. А ця кривда, якої зазнають уходники від княжого старости, і мені дошкуляє. Тямлю добре, що наказує княжий закон, яка вить належиться старості від уходника: якраз восьма частина від усього здобутку. А тепер беруть з нас половину, та, крім того, беруть від кожної ватаги по два бобри понад те. В давнину вить була виправдана, бо вона йшла на потребу замку. Але в тих часах була людям з замка користь, бо було де захиститися. А нині, як ми наважимось іти в далекий степ, то замок нічого нам не поможе.

— І пан староста не підвезе його нам на возі, як татарва набіжить: нате, люди, ховайтесь, — сказав Степан Журавель.

Усі засміялись, Муха говорив далі:

— Виходить так, що чим тяжче нам на уходах, тим менше староста зі своїм замком нам поможе, а тим більше йому треба платити.

— Та коли б усе на замок ішло, то можна б десь далі в степу другий покласти, — докинув хтось з гурту, — а то все топиться в кишенях старости та його підручних.

— Нічого нам не залишається, — каже Данило Гриб, — як збройно оборонятися від старостинського грабежу.

— Не встоїмо, — каже Муха, — прийшло б до бунту проти княжої влади, а з цього нічого б путнього не вийшло, а навпаки. Ми зі старостою будемо чубитись, а тим часом підглянуть це татари — таж вони мало що нам до печі не зазирають — та й наскочать і всіх нас разом застукають.

— Тож ходімо зі скаргою до самого князя, — каже Максим Дуб.

— Го-го-го! До князя дуже далеко, — каже знову Муха, — ми вже посилали скарги, та нічого з цього не вийшло.

— То хіба нам покинути уходи і сидіти дома…

— Та як? А ту пшеницю, що ми восени посіяли під зиму, хіба горобцям лишити? Ні, панове, нам щось би краще придумати, — каже Журавель.

— А от послухайте, панове громадо, — каже Партика, — що мені підказав учора за обідом мій синок Тарас. Він хоч молодий і зелений, та розумець у нього не хлоп’ячий, хоч це моя дитина і хвалити не годиться мені, а таки скажу. Він каже, щоб ми, пішовши в степ, вже не вертались, а там свою оселю заснували…

— Хай тобі, Трохиме, твій Тарас здоровий росте, — каже Журавель, — бо це недурна думка. Я чував уже, що люди так роблять, і так, здається, було б добре. А коли ми, йдучи на уходи, не боїмось татарина влітку, то тим менше нам його треба взимку боятися, бо зима нас захистить так само, як би і старостинський замок.

— Далебі, що добре говорить кум Журавель, — каже Дуб, — я йду і вже більше сюди й носа не покажу, а панові старості дуля!

— Воно не новина, і таке вже бувало, — каже Муха, — але нам треба затямити, що за малою силою нема нам чого на таке пускатись, а треба зібрати велику валку.

До того ж треба підібрати людей дебелих, відважних і нелінивих. Особливо лежнів нам не треба. Воно дотепер так бувало, що лежень на уходи не ходив. Але тепер може бути інакше. Може який дармоїд причепитись до нас, щоб жити з нашої праці…

— Певно, що так, кого-небудь скраю до валки не приймемо.

— Подумати б і про наші потреби. Там немає базарів і нічого купити. Треба своє мати.

— Та й те, що з собою заберемо, не вічне, і треба буде новим замінити.

— Нам би своїх ремісників треба.

— О, це буде найтяжче, бо ремісник знайде собі в місті роботу на прожиток.

— А я таки громади не кину, — каже коваль Кузьма Молот, — куди люди, туди і я. Який мені тут буде заробіток, як ті, що мені роботу дають, помандрують?

Лише дасте мені, люди добрі, воза, щоб міх та ковадло та ще дещо перевезти, бо в мене ні коней, ні воза немає.

— Здоров будь, брате Кузьмо, — каже Журавель, поплескуючи його рукою по плечу, — що громади не лишаєшся. За свої струменти не журися, дамо і більше возів, коли буде треба.

Заява Молота зробила на всіх враження. Таке почуття громадського обов’язку всім сподобалось.

— Піду й я, — каже Матій Горошко, швець.

— Та ти без мене, Матію, нічого не зробиш. Як я шкури не виправлю, то з чого чоботи робити будеш? — каже кожум’яка Павло Дмух.

— Я теж пристаю до вас, — каже кравець Панько Голка.

— Але тобі, Паньку, хіба не треба буде воза на твої струменти, — жартував собі Журавель.

— На струменти ні, але таки мені треба буде воза або й два, бо знаєте, скільки мені діток Бог дав, а я їх, сиріток, не лишу тут…

І так один за одним зголошувалися різні майстри, ремісники, що їм у Каневі важко було жити. Зголосилися ткачі, колоди, теслярі, бондарі, й усі з цього були раді.

— Діточки мої, — каже Муха, зраділий, — не ходив я на уходи, але тепер піду і на старості літ не залишусь сам, хоч доведеться громаді мене, немічного, годувати; а я саме щойно говорив, щоб нероб не брати.

— Це вже, тату, наше діло, — промовив найстарший його син Андрій Муха. — Ми, твої діти, не лишимо тебе, хоч би довелося й силою на віз посадити, а при нас голодувати не будеш.

— А твоя стара досвідчена голова, батьку, стане нам за двадцять робочих рук, — казав Журавель.

— Так воно і справді, панове громадо, — каже Прокіп Пастернак, — от найкраще буде, як ми виберемо собі Кіндрата Муху нашим головою, а вже ми не дамо йому з голоду вмерти, хоч би в нього і своїх дітей не було.

— Згода, згода, порядкуй нам, батьку, як сам знаєш, а ми тебе, мов рідні діти, слухати будемо.

— Спасибі вам, дітки, за честь, та ви поміркуйте, що я вже старий, безсилий, а там треба ватажка молодого та дужого. Доведеться ставати проти хижого татарина зі зброєю, а вона мені в дрижачих руках не вдержиться.

— Не турбуйся. Ми до військового діла виберемо іншого отамана; нам треба такого старшини, щоб про все пам’ятав і в усьому лад заводив, а до цього якраз твоя розумна досвідчена голова.

Старий Муха прийняв вибір, і всі були з того раді. Він славився своїм розумом на весь Канів, і жодна важливіша справа в місті без його ради не вирішувалась. У нього були два, мов тури, дужі сини і такий самий зять та кілька гарних онуків. Сини і зять були досвідчені, бо вже близько десятка років на уходах промишляли. Зараз вибрали йому і прибічну раду.

Всі почали розходитися з тим, що кожний мав якнайбільше людей до ватаги схиляти.

З цієї ради і рішення хтозна чи не найбільше радів Тарас. Та ж то він таке видумав, громада його за це похвалила, і все пішло за його думкою. А на уходах то він уже покаже, що вміє. Хоч він там не бував, та з того, що чув від батька й інших людей, з'ясував собі, як там треба жити, щоб татарам не датися, — а в цьому найбільша штука.

От над чим він тепер увесь час думав.

II

Від того дня старий Кіндрат Муха задумувався частенько, як до цього діла приготуватися. Він казав:

— То, мої діти, на таке діло пускатися не так, як ми тут у місті живемо: це моє, а це твоє, того не доторкайся, не можна. Там мусить бути все наше, а що здобудемо, тим і поділимося по-братньому. Не можна теж говорити: це я зробив, і це моє. Бо ти зробив одно, а інший зробив таке, чого ти і не вмієш зробити, а може, воно буде якраз для тебе. У нас там мусить стати одне гасло: усі для одного, один для всіх.

— Так воно повинно бути, бо лише на такому станемо певною ногою.

— Отож, як ви з тим згідні, то скидаймо в одну скарбону гроші ~ ні більше, ні менше, а по рівній пайці.

За це купуймо, чого нам треба на уходах, а то буде наше.

Перед усім купуймо зброю. У кого є своя, то складайте до гурту, це йому почислиться, і він менше грошей дасть на свій пай. З цими грішми треба послати людей хоч би аж до Києва. Відтак треба накупити пил, сокир та доліт, кіс та серпів і готового заліза, щоб наш Кузьма не дармував. А як зробимо зі скотом, чий він буде, як забере його уходник з собою?

— Я гадаю, — каже Дуб, — що й скот хай буде спільний.

Треба пам'ятати про наших ремісників, котрі йдуть за нами на гаразд і горе, а то бідні люди, худоби своєї не мають, а для діток треба молока. Так само щодо грошових паїв. Багато пристало до нас людей дебелих, роботящих та бідних. Хіба ж їм не йти тому, що в них грошей нема?

Рада не знала, як це вирішити. Багатшим здавалося, що це їм кривду роблять. Тоді каже Журавель:

— Що тут багато говорити. Багачі на уходи не підуть, їм і тут добре. А та біднота, що йде на непевне, то трохи чи не вся однакова. У одного там трохи більше, а в другого нічого. Та коли там поталанить, то вони за рік, за два доробляться настільки, що зрівняються з іншими, і всі паї будуть однакові. В тім діло, щоб ми всі допомогли їм з бідноти вилізти до кращого. А без нашої помочі вони ніколи не доробляться, а будуть увесь час попихачами у багачів — і вони, і їх діти з роду в рід.

— Далебі, кум Журавель добре говорить, — каже Гриб, — складаймо гроші та посилаймо людей за покупками.

Вибрали зараз таких, що мали збирати гроші, а потім послати кількох досвідчених купувати все, що потрібно.

А тим часом Тарас не дармував. Йому особливо засіла в голову думка, що на уходах треба буде частенько від татар відбиватися. Отож він позбирав докупи своїх ровесників — синів тих батьків, які вирішили йти на уходи, — і ну ж муштрувати їх. Наробили собі луків та стріл, наладили списів, понастругували дерев’яних шабель, виходили за місто і вчилися. Розуміється, що вся зброя, всі обороти і муштра мусили бути такі, як у княжих вояків у замку, бо інших зразків не було. Відтак розділювались на татар і хрещених і заводили одні з одними такі завзяті бої, що не один прийшов додому подряпаний до крові або з розбитим носом. Найбільша штука була в тому, хто кого краще підійде та перехитрить.

На всі штуки і хитрощі Тарас був митець. Він найкраще вмів ворога вислідити або заманити в засідку, або сам з засідки вибитися. Старші люди дивились на це і дивувались з його вправності.

— Цей то певно отаманом буде, коли виросте, — казали люди. — Його батько теж неабиякий уходник, а вже син, то певно його перейде.

— А воно таки добре, що наші діти в такому вправляються. Хто його знає, що їх у житті стріне?..

А хлопці, коли їм ніхто цього не забороняв, вправлялись далі. До них почали приставати і дівчата, і вони теж училися стріляти з лука. Щоб себе не калічити стрілами, то Тарас порадив закладати на кінці стріл кусники буряків, яблука тощо. Така стріла, хоч і поцілила кого і вдарила, то не скалічила. От і зробилося незадовго хлоп’яче військо, що ганяло полями та по міському майдані.

Старий Кіндрат Муха цього не забороняв. Навпаки, він цими вправами зацікавився. Частенько виходив до дітвори, спостерігав усе і деколи їй радив, як що краще робити. І діти були з того раді, що старий чоловік, якого вважали за найрозумнішого в Каневі, ними цікавиться. Коли воно так, то це вже не дитяча іграшка, а серйозна справа.

Дивлячись на старих, молоді почали в усьому їх наслідувати. Вони теж вибрали своїх старшин, свою раду.

Прислухалися, що старші радять, і собі те саме робили.

— І це добре, — говорив Кіндрат, — що молодь звикає до громадських справ. Підросте, то як знайде. Ми не вічні, вони стануть на наше місце. А під нашим оком то можна не одного спрямувати на добру дорогу. — А до хлопців він казав: — Такі іграшки вийдуть вам на добре. Ви не думайте, що воно і там, у степу, буде іграшкою. Перед татарином ніхто тебе не заступить, і там яблук на стрілу не треба застромлювати.

Тарас, що його всі вибрали своїм отаманом, каже:

— Ми татар не боїмось.

— Та знову ж таки не думайте, що там не буде вам іншої роботи, як по степу гуляти.

— Ми й це знаємо, дідусю: там треба буде коло хліба робити, а тут нема ніякої роботи.

— Навпаки, дітки, і для вас робота знайдеться. Ану, заходьте ви до наших ремісників, придивляйтеся та вчіться.

І це вам у житті здасться. Приповідка говорить: «Бодай би все вміти, та не все робити». Наші ремісники мають тепер багато робити на запас, особливо ковалі та колодії, бо нам цього добра багато треба, — а ви от пішли б у ліс та нарубали доброго дерева на стріли, луки та списи. Ану, Тарасе, якщо ти вже отаман, розпорядись як знаєш. До весни вже недалеко, а ще багато дечого не зроблено.

Тарас дуже зрадів, що його дід Кіндрат назвав отаманом.

Він зараз зібрав свою молоду громаду.

— Слухайте, товариші, ми тепер хіба дуже рано будемо вправлятись, коли дома з товаром упораємось, а тоді до ремісників на науку. А інші підуть у ліс придатних прутів на стріли нарізати, та грабини на луки, та деревець на ратища. Це така робота, що кожний з нас може зробити, а старші часу на те не мають. Я вас зараз поділю на гуртки, щоб мінялись і не робили все те саме, бо надокучить.

III

Як лиш почав танути сніг, уходники заворушилися в дорогу. Деякі хотіли ще відсвяткувати Великдень, та Кіндрат Муха настоював на тому, щоб таки вирушати в дорогу, бо час не стоїть, а поки зайдуть на місце, то багато часу минеться. Добре було б розташуватись на місці та отаборитись, поки татарва рушить зі своїми стадами. Дві роботи тяжко робити: і коло заснування оселі заходжуватись, і від татар відбиватись.

Всі згодилися з думкою Кіндрата.

— Як нам Господь поможе, що розживемось, тоді відсвяткуємо Великдень як слід, і церкву свою поставимо, і свого попа матимемо.

Коли всі уходники почислилися, то вийшло їх п’ятсот душ. З них було дужих, робочих людей — чоловіків, таких, що і за зброю братись могли, — не більше двох сотень. А решта — то жінки, діти і старі, які вирішили йти в степ зі своїми рідними. Та це була така велика валка, яка досі з Канева ще не виходила.

По дозвіл до старости пішов Кіндрат Муха з кількома ще міщанами.

— А знаєте ви, добрі люди, скільки доведеться вам дати на замок, як вернетеся? — питає староста.

— Знаємо, на те ж є княжий закон. Маємо дати вить, як усе водилося.

— Ай, не так, мої любі. Те, що було давніше, минулось, а тепер інший час настав, замок має більші потреби, як раніше. Вить тепер більша. І, крім того, треба з усієї ватаги дати окремо бобрів. Мала ватага дає два, а ваша така велика, що за десять років стане, дасть двадцять бобрів, крім виті.

— Та воно все на те виходить, що ми перед неводом рибу ловимо. Господь знає, хто з нас живий вернеться, бо не на весілля ми йдемо, та й який сьогорічний здобуток буде.

— Ну, тож ідіть уже, здорові, а тоді вже й побачимо.

Муха взяв дозвіл і вийшов, а як уже були за ворітьми, каже до своїх:

— Побачить він нас тоді, як своє вухо, — от добре, що ніхто з наших не пробалакався…

Тепер почали збиратись у дорогу. Заїжджали вози перед хати, де було складене добро, і забирали. Все понакривали полотном, приладженим на шатра на той час, поки поставлять хати.

Чого тут тільки не було! Плуги, борони, заступи, сокири, граблі, серпи, коси та пили, неводи на рибу, залізо на більшого звіра, то знову ж таки порох та кулі, луки, стріли, списи, бердиші, шаблі, ножі. Все це було на запас, бо кожний, хто дужий, брав шаблю, рушницю або лук та спис у руки. Набрали ще всяких харчів, щоб стало до нового. Набрали борошна, крупи, пшона, сухарів, вудженої та посоленої риби, набрали посуду, одежі, полотна. Вони йшли з тим, щоб сюди більше не вертатися. Свої хати і оселі або попродали сусідам, або полишали на свояків та знайомих. Забирали і товар, який хто мав: коней, волів, корів та овець. З того зробилася велика валка.

Старому Кіндратові начеб років убуло. Він випрямився і заходився коло всього від ранку до темної ночі. Мусив знати про все, що робиться, усьому лад давати, а в такому великому зборищі людей утримати лад уже тяжче. Люди як люди. Одному не подобається одне, другому друге, виходять з цього сварки, що деколи і до бучі доходить. Такого тут не було. Старий Кіндрат скаже слово, ніхто не перечить, хоч би йому воно не подобалось. Усе робилось у згоді.

У дорогу вибралися на саме Середопістя. Найняли ще службу Божу з молебнем, священик покропив усіх свяченою водою, поблагословив у далеку дорогу. І вони вирушили.

Звичайно, коли нашому чоловікові доводиться покидати рідну хату і йти в світ за очі на непевне, йому стає важко на серці, жаль рідної батьківської хати, серце кривавиться. Та тут було не так. Усі йшли веселі, кожний мав тверду віру, що йде до кращого, що заживе так, як досі йому не снилося. Таж там, куди вони йшли, була гарна земелька і всього доволі, а решту треба здобути працею. А до того ж вони там житимуть на волі, і жоден староста не буде їм наказувати, йшли бадьорі і веселі. А вже Тарас Партиченко то не знав, на яку ногу ступити.

Свою ватагу держав при собі, начеб те військо.

IV

Хоч то була ще зима, а вже сонце йшло високо. У повітрі під хмарами чути було курликання журавлів, уночі геготіли стада диких гусей, що, прочуваючи весну, верталися на свої літні місця. Вдень гріло сонце, лід розмерзав, сніг танув. Проміння сонця відбивалось яскравим світлом від ожеледі, аж в очах різало. Старі люди ворожили, що цього року можна сподіватись ранньої весни.

Уходники мандрували широким безкраїм степом.

Шляхів тут не було, йшли широкою валкою. Вози їхали поряд. Журавель був досвідчений ватажок. Він знав про те, що води ще не розлились, і за біду не тяжко. Якийсь татарський загін може наскочити, а тоді всім треба бути вкупі. Журавель порадив, щоб спереду їхали вози рядком один побіч одного, і так само ззаду. По боках їхали вози один за одним. Всередині гнали скот і коней. Тут були і ті вози, на яких під полотном сиділи старі люди і діти.

При крайніх возах ішли озброєні люди. Крім того, частина уходників їхала попереду на конях і розглядала дорогу, куди найкраще проїхати та де найліпше зупинятись на ніч. Худобу годували спершу готовим сіном, яке везли на возах. Згодом, як сіна поменшало, тварини живились сухою степовою травою. До тої розвідницької служби зголосився зараз Тарас Партиченко з кількома товаришами. Вони раді були, що можуть їхати на конях.

В степу стрічали глибокі балки, порослі високим лісом, потоки та струмочки, що дзюрчали весело, забираючи невеличкі криги льоду, води в них щораз ставало більше. Стрічали невеликі байраки.

Коли під вечір роз’їзди показали, де треба ночувати, зараз туди заїжджала валка. Туди стягали вози і розміщували їх колом, так, що один стояв коло другого. Коней забирали всередину. Люди їхали кількома возами до найближчого лісу, рубали дерево, привозили до табору та розводили вогні, на яких варили страву. Тоді в таборі роїлося, мов у мурашнику. З возів вилазили діти і грілися коло вогню. В таборі гомоніло від веселого дитячого сміху, бо дітвора, що висиділася на возах під полотном, давала собі тепер волю. Люди збиралися гуртками, балакали і співали пісеньок. Поволі надворі робилося тьмяно, сходили ясні зорі, поки не вкрили цілого неба. Зараз по вечері лягали спати, лише сторожі ставали на свої місця з довгими списами та рушницями. Вони цілу ніч перекликалися, щоб не заснути.

Тарас і слухати не хотів, що він ще замолодий стояти на варті, і його мусили поставити на чергу.

А рано, як лише почало на світ збиратися, заворушився цілий табір — варили їсти і лаштували вози в дальшу дорогу.

Тарас підбадьорював без угаву своїх товаришів:

— Не даймо, хлопці, себе засоромити, бо ми вже не діти і даремно хліба не будемо їсти. Особливо не дай, Боже, котрому на варті заснути, бо такого зараз проженемо з-поміж нас до дітей.

Однак Журавель висилав хлопців на варту не самих, а разом із старшими.

Одної ночі вартував Тарас з двома товаришами, Трохимом Жмуренком і Прокопом Жилом, на розі обозу.

Небо вкрилося хмарами, було дуже темно. Згодом зірвався холодний вітер від півночі, почало мести густим снігом.

Видно було, що зима не хоче ще вступитися, хоче ще раз показати свою силу. Так воно звичайно буває, поки весна при помочі сонця не поборе зиму відразу.

В обозі все поснуло. Товар і коні позбивались докупи і полягали на степовій траві, те саме зробили і вівці.

Панас Жмуренко каже до Тараса:

— Поганий час, нічого не видно. Коли б хоч у таборі більший вогонь розвели, а то зовсім погасне.

— Годі, щоб увесь час була погода. На уходах треба до всього звикати. Ти, Трохиме, піди до інших сторожових стоянок, а коли б котрий заснув, то перехрести його прутом, або краще йди ти, Прокопе, та зараз вертайся.

Прокіп як стій поплівся поміж вози. Сніг падав щораз більший, і холодний вітер проникав через одежу до самого тіла. Хлопцям ставало холодно, вони почали бити руками по плечах, щоб розігрітись.

— Хіба повлазьмо під віз, — каже Трохим, — а то промокнемо від снігу та ще холодніше нам буде.

— Можна й так, та лише не засни.

— Ні, не засну, хоч спати дуже мені хочеться. Треба себе в руку вщипнути. Та полізьмо разом, то побалакаємо.

— Бачиш, що воно й балакати недобре, бо забалакаємось і не встережемо, і так через вітер нічого не чути.

Тарас почав наслухати. З вітром долітав до їх вух якийсь далекий гомін.

— Чуєш, Трохиме. Ось і договорились…

— Чую. Та що це таке могло б бути? Тут, у степу, людей немає.

— От я чую, — каже Тарас, — як коні форкають… О! Ти тут підожди, а я піду за тим голосом у степ, може, що помічу. А коли б я свиснув у пальці, то знай, що я в небезпеці. Тоді стріляй на сполох. А коли б тобі на пістолі порох підмок і не можна стріляти, то ти вже знай… свисни тричі в пальці.

Трохим налякався. Йому стали скакати зуби, мов у пропасниці. Вже не залазив під віз, а стояв нагорі і дивився в пітьму. Тарас пішов у напрямі, звідкіля чути було гомін. Він втупив очі в темряву, роздивлявся й прислухався. Почув тупіт коней. Ішов навпростець. Згодом помітив якусь темну масу, яка ворушилась. Завернув до табору, біжучи щосили.

— Або це яка валка уходників, таких самих, як ми, — каже до Трохима, — або це татари.

— Я гадаю, що татари, бо уходники вночі не мандрували б так, як і ми. Що ж ми тепер зробимо?

— Якось воно ніякою тривожити табір, як не знаємо певно, що воно. Може, то лише який табун диких коней блукає.

Будуть потім з нас сміятися. Підождім, поки впевнимось.

— А тоді може бути запізно. Краще б сказати це отаманові, а це вже його буде голова, що робити… От дивись. Хтось до нас іде.

Це був якраз Прокіп, що вертався від другої варти.

Він розповів Тарасові, що на сусідній стоянці хлопці добре тримаються.

— Чи чув, Прокопе, гомін з цього боку?

— Чув, та гадав, що мені так на вітрі причулося.

— Тихо, хлопці, — каже Тарас, — дивіться сюди: там хтось іде. Ходімо під віз.

Повлазили під віз та почали прислухатися і дивитися.

Справді, з цього боку якась постать наближалась до табору.

— То татарин, — шептав Тарас товаришам.

— Я вистрілю, — каже наляканий Трохим і сягнув по пістоль.

Тарас стримав його руку:

— Лиши! Ми його піймаємо живого. От я візьму мотуза з петлею і засяду на возі, а відтак засилю йому на шию.

А ви тоді хапайте з-під воза другим мотузом за ноги й тягніть під віз щосили, поки не впаде. Тоді ми його зв’яжемо і заткаємо рота, щоб не кричав.

— А дамо раду? — питає Прокіп. — От я покличу ще кількох товаришів з найближчої стоянки.

— Не треба. Самі дамо раду. Потім ті чванились би, що без них ми нічого не вдіяли б.

Все це говорилося дуже швидко, а постать щораз наближалась. Хлопці не спускали її з ока, міркували, до котрого воза вона піде, щоб і їм туди йти. Тарас з петлею виліз на віз, Трохим з Прокопом поповзли під віз. Татарин прийшов обережно до воза і почав мацати по ньому руками, саме намацав Тараса і піймав його за ногу.

Хлопець аж задерев’янів. Татарин замуркотів щось і став Тараса тягти до себе. Та в ту мить Трохим з Прокопом обмотали йому мотузком ноги і шарпнули так, що татарин пустив Тарасову ногу і вивернувся горілиць.

На нього скочив, мов кіт, з воза Тарас. Поки татарин міг зміркувати, що з ним, поки підвівся на хвилину з землі, то Тарас закинув йому петлю на шию і так затягнув, що він не міг крикнути. Тепер хлопці волокли його по землі до того місця, де був Журавель.

— Вставай, батьку, — сказав Тарас, — ми татарина піймали.

Приволокли спійманого до вогню, Журавель сів йому на груди, зняв петлю з шиї і зв'язав цим мотузком руки.

— Як ти, хлопче, його задушив, то шкода, бо нічого не довідаємося.

Справді татарин лежав мов неживий. Журавель почав йому терти шию і розминати груди. Татарин зітхнув важко і отямився.

— Побіжи котрий до старого Ониська, він знає татарську мову, хай зараз приходить. Я сам не розмовлюсь.

— Біжи ти, Прокопе, а я з Трохимом вертаюся на своє місце, — каже Тарас.

— Звідкіля ви його взяли?

— Прийшов сам до нас. Я ходив у степ і помітив якусь ватагу, це, певно, татари.

— Гарний з тебе хлопець! Іди і пильнуй далі, а ми за той час, може, про щось довідаємося.

Прокіп, ідучи за Ониськом, побудив багато людей, що зараз-таки схоплювались і хапали зброю та сходились до отамана.

— Не робіть гамору! — каже отаман. — Хто з вас знає татарську мову, ходи сюди, бо старий Онисько, либонь, залежався.

— Не залежався, а прийшов, — каже з гурту старечий голос.

Це був Онисько, що зараз приступив до татарина.

— Говори, небоже, правду, а то будемо вогнем припікати.

Татарин закашлявся, бо йому горло ще не відійшло від мотуза.

— Що ж. Я все скажу, лише мене пощадіть і віку та здоров'я не псуйте. Я й служити вам буду, коли на те. А що я цьому винен? Послали мене в розвідку, то я пішов.

Намацав на возі якусь ногу. Хотів забрати його живим, язика добути. Та мені тепер соромно, що мене, старшого чоловіка, перемогли дітваки. Я б їх хотів побачити…

— Не побачиш, бо їх тут нема, та ти не забалакуй баляндрасами, а кажи толком, де татарський загін і скільки вас буде.

— Наш загін стоїть тут недалеко. Нас не більше як п’ятсот, а вийшли ми з Криму. Вашу валку не спускаємо з очей вже більше як три дні, а цеї ночі постановили собі на вас наскочити. Нас кількох послали роздивитись, з котрого боку найлегше до вашого табору добратись. Мурза розпорядився так, щоб коні залишити віддалік у степу під доглядом кількох татар, а до вашого табору добратись пішки і тут кого треба різати, а здорових і весь табір забрати.

— Чи це було б цього року перша ваша здобич?

— Ні, ми вже одну валку розгромили, вона менша за вашу. Трохи ясиру маємо.

Татаринові розв’язали руки і дали їсти вчорашньої каші.

Журавель поставив біля нього вартового з рушницею, а сам скликав всіх уходників і такий дав наказ:

— За зброю і на свої місця! Як татари підійдуть, привітати їх рушницями і стрілами, та близько їх підпустити, щоб не марнувати стріл. А ти, Максиме Жило, візьмеш двадцять людей, зайдеш непомітно ззаду, де стоять татарські коні.

Переріжете вартових і заберете їх коней та визволите бранців з обозу. Стережіться, щоб вас не зустріли ті татари, яких ми звідси проженемо. Ну, тепер на місця, та без гамору!

За той час сніг перестав падати, а той, що на землі, розтанув. Люди порозходились до возів, одні повлазили попід вози з рушницями та луками, інші стояли за возами зі списами та бердишами. «Одно мені дивно, — подумав собі Журавель, — татарин каже, що їх пішло більше в розвідку, а наша сторожа нікого не помітила, — що воно може бути?»

Тим часом Жило вибрав собі тридцять уходників, щоб підступити до татарського обозу. Його взяв за руку Тарас:

— Візьми нас, батьку, з собою.

— Тарасе, воно гарно, що ти такий відважний, та мені годі. Там, куди я йду, треба буде не одного татарина вислати на той світ, а ви, хлопці, цього не подужаєте.

Хоч би у вас була й сила помірятися з дужим татарином, то рука задрижить. Ти ще крові не бачив… З вас ще мають вирости люди…

— Ей, батьку, ти помиляєшся. Ніхто інший, а ми, хлопці, піймали живого татарина, я сам як ходив у розвідку, то вже близько від татарського обозу був; я знаю, де вони, я вас проведу. Нарешті, ми татар не будемо різати, а лише коней та бранців переведемо в наш табір. А ви старші, то собі ріжте татар, скільки схочете.

— Може, юно й добре буде… А скільки буде цього твого війська, Тарасе?

— Я маю двадцять певних хлопців. Є їх і більше, та то ще дітваки, і їх я не візьму, — сказав самовпевнено Тарас.

— Добре. А де ж вони?

— Ось тут ми всі.

Жило оглянувся, а біля нього стояв гурт хлопців. Один стояв віддалік і хлипав.

— Ти чого?

— Бо Тарас не хоче мене взяти, каже, що я ще малий.

— Ну-ну, вибачай, підеш іншим разом, а поки що рости здоровий та великий.

Зараз після цього Жило зібрав своїх і повів під проводом Тараса у той бік табору, де треба було обійти місце, куди мали надійти татари. Тут вони поховались за возами, дожидаючи хвилини, коли татари вирушать на табір.

Довго тут ждали. Дехто почав куняти, а декотрий таки заснув.

Було вже геть по півночі, як з протилежного боку табору почулися рушничні постріли. Туди побіг Журавель. Очевидно, татари вважали цей бік за найслабший, бо обійшли довкола, щоб туди увірватися всередину. Уходники принаїлися попід возами і аж тоді привітали ворога стрільбою, як він наблизився до возової стіни. Стріли падали густо з рушниць і луків. Татари заревли: «Аллах! Аллах!» — і кинулись у наступ. Журавель думав, що вони ще й в іншому місці будуть наступати, та всюди було тихо. Тут розпочався гарячий бій. Татари з ножами в руках стали дертися на вози, деякі повзли по землі і хотіли попід вози перелазити.

Настала велика метушня. Уходники били бердишами і дишлами від возів по татарських лобах. Та таки кілька татар встигло тою дорогою перелізти досередини, і тепер оборонцям стало небезпечно.

— Гей, світла нам! — кричав Журавель. Він боявся, що в такій пітьмі можуть оборонці самі своїх рубати. Жінки кинули на вогнища оберемки сіна. Спершу стало ще темніше, та згодом бухнуло велике полум’я, і стало всюди ясно, мов удень. Тепер кинулись жінки на тих кількох татар, що попали всередину, і повбивали всіх до одного.

Тривало так довго. Вже почало світати. Небо очистилось від хмар, показалися бліді зорі, татари зміркували, що не дадуть ради і стали відступати.

Побачив це Журавель і крикнув на своїх:

— Ану, у кого добра шабля або спис, сідайте на коні та доганяйте ворога.

Самі татари боялись погоні і тому втікали щосили до свого табору, щоб чимскоріш забрати своїх коней та й утекти.

Та зараз помітили, що прийшли запізно.

Жило підкрався до татарського обозу саме тоді, коли татари вдерлися до уходницького табору. Тарас ішов з Жилом попереду і показував дорогу.

Татарська сторожа цього не сподівалася. Вона ждала спокійно на повернення своїх, пильнувала коней і бранців, що лежали зв’язані на мокрій землі. Коні стояли осідлані, на припонах і відгрібали суху степову траву. Дехто з татар, як побачив, що до них якісь люди наближаються, думав спершу, що це свої вертаються. Аж тут накинулися на них уходники і почали колоти та рубати.

А тим часом Тарас і його товариші крадькома забралися в те місце, де лежали бранці і стали розтинати ножами пута.

— Ходіть до коней, — говорив їм Тарас, — ми всіх заберемо в наш обоз.

— А хто ж у вас отаман? — питали бранці.

— Потому знатимеш, тепер роби те, що тобі кажуть.

Він же ж сьогодні був теж отаманом над своєю ватагою.

То вже не хлоп’яча іграшка на канівських полях, а справжня війна. Він цієї ночі справився он з яким ділом, а тепер узяв на себе таке важливе завдання, як забрати в татар коней, поки вони вернуться, і визволити бранців.

— Вважайте, хлопці, і не псуйте припонів, вони нам потрібні. Як не можна вирвати з землі колика або розв’язати, відрізуйте при колику. Припонами зв’язувати по четверо коней, і так їх поведемо. Не даваймо осоромити нашого товариства тим, що погано діло зробили.

Робота йшла жваво. Хлопці з бранцями кинулись поміж коні, зв’язували їх по чотири і зганяли докупи. І Жило, як перебив татар, прийшов сюди зі своїми. Всі посідали на коней саме тоді, як татар від табору було відбито. Тарас вибрав собі гарного татарського карого коника і дуже цим гордився: це була його перша воєнна здобич.

— Батьку Жило, я знову веду.

— Веди, сину, та гляди, щоб не попасти татарам у зуби.

Тарас погнався попереду, за ним віддалік їхало кілька товаришів. Тарас помітив татар, які тікали, і зараз помчав у інший бік. Усі пішли слідом за ним.

Поки татари досягли того місця, де був їхній обоз, то не застали вже нікого. Це сталось умить. Татари помітили валку, що втікала, та зміркували, що не могли б її пішки догнати.

— Благословить тебе Бог, люба дитино, — говорив до Тараса Жило. — Ти веди валку далі, а я вернуся. Наші зробили з табору вилазку.

І справді почувся в степу страшний крик. Це уходники з Журавлем з бойовим окликом догнали татарських утікачів і почали бити. Тепер Жило наскочив на них збоку і добив дорешти. До табору верталися Журавель і Жило дуже раді, бо не втратили ні одного чоловіка.

— Знаєш, отамане, що з того Тараса великий чоловік вийде. Розумець у нього, що подай Господи!

— Я вже це давно помітив, гарний хлопець.

— Як він швидко з кіньми та бранцями впорався, то дивне диво…

А тим часом Тарас кружляв далеко степом, щоб де татар не зустріти. Розіслав хлопців розшукати табір, бо його з очей втратили. Першим Трохим помітив табір та став шапкою давати знаки. Усім хотілось до своїх поспішати. Тарас привів здобич і бранців до табору.

Журавель вернувся сюди раніше. За той час порядкував тут Кіндрат Муха. Між уходниками було двоє вбитих, серед них і Тарасів батько Трохим Партика. Татарин потягнув його по голові кінською щокою, прив’язаною до довгого костура, так, що аж мозок вискочив. Про це довідався Журавель аж тепер, як вернувся.

— Бідний хлопець — як йому це сказати?

А Тарас в’їжджав у табір як ватажок. Відкрили один бік возів і туди впустили тих, що приїхали. Тарас сидів на коні і слідкував, поки всі не пройшли. Він аж горів з радості.

До нього прийшов старий Кіндрат.

— Гарний ти хлопець, Тарасе, добре ти послужив нашій громаді, і від усіх нас я дякую тобі.

— Бідна дитино, тепер на твоїй голові вся твоя сім’я, бо твого батька вже немає.

Тараса начеб по голові вдарили. Спершу не зрозумів, до чого старий це говорить, бо таке йому і на думку не спало б.

— Що з батеньком сталося? — Він побілів наче полотно.

— Поліг лицарською смертю.

— Де ж він? Боже мій, Боже, за що ж на мене така важка кара? ІЦо ми, сироти, тепер робитимемо?

Він почав плакати і так знесилів, що не міг з місця поступитися, начеб задерев’янів. Старий узяв його під руку і повів до батькового трупа. Батько лежав на в’язанці сіна, його голову прикрили рядном. Біля нього стояли навколішки жінка Олена і діти та гірко плакали.

Тарас припав до батька, цілував його в руки та голосив:

— Батеньку мій рідненький, на кого ж ти нас, сиріт, лишаєш? Не довелось нам зажити щасливо там, куди ми зібралися, і то я сам подав таку думку громаді, а тепер за це тяжко караюся.

Він відкрив рядно і глянув на закривавлене лице.

Не міг на таке дивитися, закрив обличчя знову і знову плакав, аж заходився. Усі, що на це дивились, плакали теж. Тепер Тарас, угамувавши плач, став навколішки і сердечно молився за батькову душу. Вся громада зробила те саме. Потім наблизився до мами і обняв її.

— Сину мій любий, — каже мама, — тепер ти наш опікун, на тебе вся наша надія.

Молодші діти обняли їх разом, навіть мала Маруся, — усі сплелися в обіймах.

— Годі, мої ріднесенькі, так судилось. Поховаємо батенька в степу, висиплемо могилу, та й хреста поставимо, а вже я вас не лишу, і життя своє, як треба буде, за вас віддам…

Тарас почав усіх цілувати, а Марусю взяв на руки.

— Моя лебідко, сирітко, ти ще не можеш зрозуміти добре нашого горя, хоч ти найбільша сирітка з-поміж нас усіх, та Господь нас не залишить.

— Не залишить вас, мої діточки, — говорив крізь сльози Кіндрат Муха, — і громада, бо і твій покійний батенько, і ти, Тарасе, вже на першому ступені нашої тернистої дороги послужили громаді.

— Не кинемо вас, сиріток, — загула громада.

Таке саме робилось в іншому місці табору, де поліг другий уходник Андрій Береза.

Кіндрат Муха розпорядився, щоб обидвох убитих занесли в одно місце. Люди заступами викопали глибоку яму, щоб дикі звірі трупів не відгребли й благородного тіла не розшматували. Настелили в ямі сухої степової трави, поклали трупи один побіч одного, вкрили рядном і стали молитися. Кіндрат покропив їх свяченою водою і промовив урочисто: «Вічний упокій подай їм, Господи, вічная їм пам’ять…»

Тепер почали засипати яму землею, поки не висипали високої могили, на якій поставили дерев’яний хрест. Громада стала розходитися. Рідні залишилися ще, оплакувати вбитих, поки їх силою не забрали. Тараса взяв за руку Кіндрат Муха:

— Годі, дитино, живий живе гадає. Твій батько гарний був чоловік і з славою схилив голову, його добре ім’я і його слава перейшли на тебе. Маєш чим повеличатися, що ти Партиченко. А коли так далі вести себе будеш, як дотепер, то й твоєму батькові любо буде з того світу на тебе дивитись; ти ще славнішим станеш.

В таборі горіли вогнища, стомленим людям роздавали теплу страву.

V

На цьому місці простояли уходники ще два дні. Треба було відпочити і все до ладу привести. Всі визволені бранці були теж уходники, вони теж вибралися в степ і тепер радо приєдналися до канівців. Тепер табір збільшився.

Журавель не заспокоївся перемогою. Він не переставав розсилати кінні виїзди в степ. Ще багато коней наловили на аркани і зловили кілька татарських недобитків, що блукали по степу. Але тих Журавель не велів убивати, а привести до табору. Тут треба було робочих рук.

— Хай шельми відслужать нам за те, що накоїли лиха, — говорив Журавель, — і хліба-соліми їм не пожаліємо.

Так само пощадили того першого татарина, що його впіймали хлопці. Він розповів уходникам, що в Криму біда, що люди часто з голоду умирають, бо в них хліба мало, а вони живляться бараниною та конятиною. А як настане засуха, то коні і вівці гинуть. На господарство татари мало звертають увагу, а тільки в них роботи, що коні та вівці пасти. Він називався Мустафа і знав добре кушнірство. Крім того, він був веселий і до праці охочий.

Заявив, що хоче з уходниками залишитися, бо йому тутешнє життя більш подобається. Просив, щоб дати йому українську одежу, і охоче вчився української мови в старого Ониська. Старий почав йому говорити про християнську віру.

За той час, як обоз стояв, рідні полеглих приходили щодня на могилу покійників молитися.

За ті два дні Тарас дуже змінився. Він споважнів, начеб йому десять літ віку прибуло. Розмовляв мало, прислухався до старших, та коли сам говорив, то так мудро, що всі дивувались його розумові.

По двох днях вирушили в дальшу дорогу. Спершу хотіли йти на те місце, де минулого року працювали, та потім вирішили інакше.

— Ми там поселимось, де буде найліпше, а те, що торік засіяли, можна буде і так зібрати уходницьким способом та привезти, — сказав Кіндрат Муха. — Тут, у степу, панів немає, межі нікому не переоремо, нікому кривди не буде.

А що ми перші в це місце прийдемо, то й наше щастя; так скрізь водиться.

На кожному місці, де ночували, обмірковували, чи недобре було б тут поселитися. Частенько переходили річки — більшу або меншу, та це не було тяжко, бо лід ще не пустив.

Звертаючи на схід сонця, натрапили на ріку Інгулець, що до Дніпра вливається, а до того Інгульця вливається з правого боку ріка Висунь. Вони, не знаючи про це, мандрували поміж тими ріками, аж поки не прийшли до кінця Висуня. Це місце всім дуже сподобалося. Від татарщини і сходу розливався Інгулець, від заходу — Висунь. Далі на захід простягались узгір’я, порослі великим лісом. Хіба що це місце між обома ріками здавалось їм занизьким. Коли б так розіллялась вода, то було б їм недобре, хоч правий берег ріки був високий.

Роздивившись добре, вони вирішили, що треба б перевезтися на правий берег Висуня і там оселитися. Крім того, недалеко від того місця ріс ліс і не важко було б звозити дерево.

— Кращого місця не знайдемо, — говорив Кіндрат Муха, — воно буде нашою вимріяною землею. Земля тут добра, родюча, звіра в лісі буде доволі, добре місце для бджіл.

Он там близько ріки стане село, тут буде наше поле, між ріками будуть наші левади і пасовисько для худоби.

Наступного дня перебралися цілим обозом на другий бік.

Тут усі гуртом помолились, а Кіндрат покропив місце свяченою водою. Зараз поставили вози в чотирикутник і окопали їх землею, залишаючи у двох місцях прохід — від півдня і заходу.

Місце видалось затишне, бо узгір’я заслоняло його від північного вітру. Люди порозходилися зараз по лісу. Було тут грубого дерева для будівель доволі, познаходили дупла, повні меду. Інші ходили до ріки по рибу, якої тут було дуже багато. Лід став уже колотися, крига пливла з водою.

Кіндрат Муха у всьому порядкував, поділив уходників на гуртки, кожному призначав певну роботу. Люди звозили дерево на хати й інші будівлі. Старий ходив по площі з мотузом, хлопці носили за ним коли. Розділяв землю на рівні частини під садиби і межу значив колами. Кожний пай був рівний. Посередині, поміж садибами, залишив великий майдан.

Тут мала стати церква, а згодом і школа. Коли уходники почали шукати когось із старших людей, щоб котромусь з них віддати під хату певну площу, то такий старий сердився:

— Нема вибраного, всі ми рівні, однакові хати будуть, а котра кому дістанеться, то побачимо потім, це визначить жереб, а не моя воля. Ніхто сам собі не буде хати ставити, а всі гуртом, за порядком поставимо. На це ми згодились іще в Каневі, і я від того не відступлюся.

Для покрівель косили на другому боці ріки очерет та звозили сюди. В березі ріки знайшли потрібну глину для мащення хат і ліплення печей.

Як лише степ зазеленів, перегнали через Висунь товар і коней на випас поміж ріками. Товар доглядали хлопці.

Перед тим як взятись до плугів, вирішила старшина у степ завезти дерево та поставити три високі фігури. А що не було в них багато смоли, то не ставити бочок зі смолою, лише в’язанки степової трави, облитої смолою. Коло цих фігур стоятиме вартовий, бо саме надходила пора, коли татарва з Криму та з-над берега Чорного моря виходить на грабунок. До городків понаносити багато стріл, луків, в’яленої риби, бочок на воду, сухарів.

Аж згодом, як городки були готові, уходники вийшли з плугами орати степ.

На варту до фігур Журавель посилав людей по черзі.

Йшли туди старші люди, хлопці та дівчата. Вартовий припинав під фігурою свого коня на довгому припоні, а сам вилазив по драбині на стовп і звідсіля зорив по степу. Коли б помітив татар, зараз мав запалити солому, сідати на коня і втікати до табору. Те саме мали робити і всі інші.

Кіндрат Муха все напучував людей:

— Бережімся добре, бо не знати ні дня ні години, коли з’явиться татарин і нас застукає, а тоді всі пропадемо: одних повбиває, других сирівцем пов’яже, в неволю пожене. А коли ми будемо добре берегтися і заздалегідь про небезпеку дізнаємось, тоді ми певно оборонимося.

В самому таборі порозпинали полотняні шатра, поставили на стовпах піддашшя на майстерні для своїх ремісників, де йшла робота без упину від ранку до ночі. Татари, що були між. ними, виявились добрими ковалями: виковували залізця, стріли, робили міцні луки. З ними поводились уходники по-людяному, хіба що часом сміялися з їх української мови. Онисько лише над тим думав, як би їх охрестити.

Згодом у таборі сталося те, чого давно не бачили. Жінки на однім піддашші виліпили дві великі печі і напекли хліба, бо сухарів уже небагато залишилося, а то вже скучили люди за хлібом. Борошна були ще повні бочки, що з Канева привезли. Люди раділи, мов малі діти. Кіндрат цілими днями був на ногах. Ходив скрізь і не давав нікому ні одної хвилини дармувати.

Тарас був правою рукою отамана Журавля. Йому передали отаманування над пастухами і над сторожею, цілий день ганяв на коні то на пасовисько, то до фігур, а вночі наглядав за сторожею в таборі, чи пильнує свого діла. Хоч декому зі старших не сподобалося, що молодий над ними отаманує, та за Тараса заступались Муха і Журавель. Вони обидва проголосили в громаді, що хто не схоче старшини слухати, того не будуть карати, лише проженуть з табору в степ. І цього кожний боявся, пам’ятаючи, скільки всі набідилися, поки сюди примандрували, і які небезпеки грозили їм по дорозі. Для одної людини степ може бути дуже небезпечним.

Велику послугу робили уходникам собаки, що їх забрали з собою. Пес — то споконвіку найвірніший чоловікові товариш. Такого-то товариша, Гривка, взяв з собою і Тарас.

Він був дуже розумний і ходив всюдн за Тарасом. Коли той куди-небудь їхав, то Гривко чвалав поперед нього і завжди, було, вгадає, куди він пустився їхати.

Одного дня Тарас поїхав до варти на фігурах. Під’їжджає до одної, що стояла найближче лісу, чує несамовитий жіночий крик. Гривко загавкав наляканим розпачливим голосом, підібрав під себе хвіст, наїжив шерсть і наблизився до коня. «Ов, тут щось сталося», — подумав Тарас, потиснув коня і почвалав у той бік. Незадовго побачив фігуру. Нагорі сиділа жінка і вимахувала руками та кричала на весь голос.

Тарас гнався щосили; коли приїхав близько, побачив таке, що і йому страшно стало. Під фігурою великий ведмідь пив кров з забитого коня. На фігурі сиділа Маруся Судаківна, страшно налякана. Побачивши Тараса, ще дужче стала кричати.

Одначе Тарасів кінь, як побачив неживого свого товариша, та ще як почув свіжу кров, почав страшно форкати, ставав дуба і не хотів далі йти. А ведмедеві, очевидно, замало було одної жертви, як засмакував свіжої крові. До того ще його дражнив крик дівчини. Він покинув коня і став лізти по драбині до Марусі. Тарас скочив з коня, пустив його, зняв з плеча рушницю, оглянув запал та побіг під фігуру.

Прийшов якраз тоді, коли ведмідь витягнув лапу, щоб зловити дівчину за— одежу. Тарас прицілився і вистрілив.

Ведмідь, поцілений у серце, звалився з драбини з ревом та витягнув ноги. Маруся держалася судорожно кінця стовпа, вся задерев’яніла від страху.

— Ну, Марусю, злазь, нічого вже лякатися.

Він був неабияк схвильований, бо то був його перший постріл на великого звіра. Перший раз ведмедя бачив, не те що. Насамперед зарядив рушницю і поставив під стовпом.

— Я не можу зрушитись, — каже Маруся крізь плач. — Мені здавалося, що це остання година прийшла. Вийшов з лісу ведмедище, спершу довго ганявся за конем, який не міг з припону зірватися, поки його не зловив і вбив та перегриз горло.

Вона почала заспокоюватись і поволі злазити по драбині вниз.

— Мені треба зараз і шкуру з ведмедя стягнути, — зрадів Тарас, — а то і не повірять, що це правда, і старші мені позавидують на таке щастя.

Він оглянувся по степу за конем. Кінь, бачачи, що ніхто за ним не гониться, перестав тікати і пасся. Тарас свиснув.

Кінь підвів голову, заіржав весело, підняв високо хвіст, вдарив угору задніми ногами і причвалав до Тараса. Тут знову зупинився, бо йому страшно стало, що ведмедя побачив.

Тарас підійшов до нього, дав шматок хліба, поцілував його в оксамитові ніздрі та приговорював пестливими словами:

— Гарний з тебе товариш, коли мене не покинув, а тепер вернешся додому і відвезеш Марусю, добрий мій гарний конику.

Він гладив його по голові і обняв руками за шию.

Кінь начеб розумів ті слова, бо дивився Тарасові в очі і потирав своїм лобом об його плече.

— А коли б ти, Марусе, збилась з дороги додому, то пусти поводи, щоб він міг перед себе нюшити, він певно не заблудить і повезе просто.

Відтак підсадив дівчину на коня, а сам, мов кіт, поліз по драбині на фігуру. Роздивившись, добре, знову зліз, витяг ножа і почав знімати з ведмедя шкуру. «Краще було б убити його під осінь, тоді. б і хутро густіше було», — подумав та сам зараз почав з цього сміятися, бо восени минулого року він ще жив у Каневі і не знав, як ведмідь виглядає.

І так навперемінно то вилазив на фігуру і роздивлявся по степу, то злазив і порався коло ведмедя, поки не здер шкури і не повісив її на щаблях драбини.

Вже сонце зайшло з полудня, а з табору ніхто не приїздив. Тарас відчував голод, а тут, окрім шматка хліба, в кишені не було нічого. Тарас згадав собі, що, як чув від людей, ведмеже м’ясо можна їсти. От він розведе багаття і спече собі шматок м’яса. Назбирав сухої трави, викресав вогню, відрізав кусень з хребта, настромив на кілок і почав припікати. Але часто треба було роботу припиняти та вилазити на фігуру. Здавалось йому, що м’ясо вже спеклось. Та ще раз треба роздивитися. Сонце вже зайшло і на заході зарожевіло небо. Та тепер Тарас помітив у степу щось таке, що його стривожило. Геть далеко на обрії зачорнів степ. Мов велетенський баран посувався від південного сходу. А далі зауважив, що з тої валки відірвалось кілька шматочків і погналось наперед. «Еге ж чи не орда? — подумав. — Коли б хоч добре роздивитись та даремно людей не тривожити».

У Тараса був соколиний зір. Він напружив його з усіх сил. «От вражі сини, чорт їх приніс… Не знати, чи з інших фігур їх помітили. Та нічого мені гаятись, запалю фігуру. Не дали спокійно повечеряти. Та що я зроблю без коня? Ну, нічого, доб’юсь до лісу, а там уже Гривко проведе. Треба шкуру забрати, а то не повірять. Скажуть, що я з Марусею таке вигадав та змовився. Коли б хоч дівчина не пропала… Чому так довго з табору нікого немає?»

Роздивився ще раз, потім узяв з землі віхоть сухої трави і підпалив сніп. «А тепер давай ногам знати, щоб татари не спіймали».

Він узяв на плечі рушницю, ведмежу шкуру і поспішив щосили до лісу. Тут іще раз оглянувся. Всі фігури горіли.

— Чейже в таборі побачать, інакше було б велике лихо.

Тепер ти, Гривку, покажи, що вмієш, — говорив до собаки.

У лісі вже стемніло зовсім. Шкура була дуже важка, він знемігся, але не хотів її кинути, бо не повірять… «Хіба йти б нам краєм лісу, щоб не заблудитись», — думав Тарас, розглядаючись.

Гривко біг попереду, нюшкував землю і часто оглядався за Тарасом. Тарас прикликав його до себе і погладив по голові.

— До табору веди, Гривку, до табору, може, ще встигнемо, поки татари добіжать.

VI

Маруся їхала певна себе, покладаючись на проворність Тарасового коня. Він порскав весело і чвалав розлогим степом. Маруся не могла ще заспокоїтись від того страху, що набралась. Прибула до табору і зараз розповіла Журавлеві про свою пригоду з ведмедем.

— Маєш щастя, дівчино, що якраз Тарас там з’явився, то мудрий хлопець і в кожній біді дасть собі раду. Та хай він постоїть на варті при фігурі, під вечір я пошлю його зміняти.

І вже призначений був до того парубок, і вже ладився їхати, як з табору помітили палаючі фігури. Люди налякались, Журавель послав зараз кілька вершників. Недалеко вони від’їхали, як зустріли вартових, що втікали від фігур.

Кожний казав, що побачив вогонь на фігурі під лісом і тому запалив свою, але татар ніхто не бачив.

— Значить, — підсумував Журавель, — перша фігура загорілась, де був Тарас. То не дурень, не страшків син, без причини нас не тривожив би. Біжіть зараз у той бік, де фігура під лісом, і то зараз, бо ще Тараса піймають, він же коня не має.

Вершники поїхали, а Журавель готувався зустріти непроханих гостей. До табору пригнали з-за ріки товар.

Люди, що працювали в полі і в лісі, поприбігали теж. В таборі стало гамірно. Ніхто не лягав спати, хіба малі діти.

Татарам, що були в таборі, не довіряли: їх поприв’язували ланцюгами до возів та поставили коло них сторожу.

Геть по півночі вернулися вершники. Вони були аж під фігурами, де вовки доїдали вже вбитого коня та ведмедя, але Тараса не знайшли і татар ніде не бачили.

— Пропав хлопець, — казали уходники, — шкода його.

— Не говоріть котрий перед Оленою, — казав Журавель, — ми підождемо, може, ще з’явиться… Такі проворні здужають і з дна моря виплисти.

VII

Тим часом Тарас, якого вів Гривко, мандрував краєм лісу, пріючи під вагою ведмежої шкури. Він дуже зголоднів і згадав собі тепер, що має печене ведмеже м’ясо.

Почав їсти, та воно було недобре спечене, ликувате, бо звісно, що ведмідь навесні дуже худий. Але голодному все смачне, навіть те, на що ситий чоловік і не поглянув би. Аж раптом Гривко заскавулів, прибіг переляканий до Тараса і почав поза його ноги ховатися. «Щось воно недобре», — подумав Тарас, вдивляючись у пітьму. Та від того, що побачив, налякався ще більше.

В кущах лісу помітив зеленкуваті вогники, і то аж у трьох місцях. «От чортові вовки». Він якраз стояв під розлогою крислатою деревиною. На неї неважко було самому вилізти, — та хіба ж можна вірного Гривка лишити вовкам на поталу? А бідний Гривко, начеб відгадуючи його думку, ще ближче припадав до його ніг і скавулів стиха, начеб словами промовляв: «Не лишай мене, я тобі так вірно служив, та й ще послужу».

Тарас, не задумуючись довго, розв’язав довгий вовняний пояс, що ним був підперезаний, обв’язав Гривка попід передні ноги, взяв на плечі і прив’язав до себе.

Рушницю повісив на галузку, а сам поліз на дерево.

Гривко не пручався, а навпаки, лизав його по обличчі, наче дякував.

Тарас спинався по грубих галузках, поки не знайшов такого місця, де кілька гілляк росло вкупі. Тут він прив’язав Гривка, а сам підліз до рушниці і взяв її до себе. Хотів іще раз вернутися по шкуру, та вже було запізно, бо саме прискочили під дерево три вовки і почали шкуру рвати.

Тарасові стало жаль шкури. В першій хвилині хотів вистрілити між вовків, та раптом подумав собі, що так ще й татар накличе. До того ж йому, було незручно. Він підтримував одною рукою Гривка, якому зле було на дереві (пояс його давив, боявся впасти між вовків і дрижав усім тілом) і який час від часу лизав Тарасове обличчя.

— Годі, бідний Гривку, — потерпи, небоже, якось переночуємо.

А вся його журба була в тому, що діється в таборі, чи знають там про татар, чи приготувалися до оборони. А коли б так татари не мали думки зачіпати уходників і пішли собі далі? Що йому тоді старшина скаже, що непотрібно людей потривожив і фігури попалив… Ото ж би він набрався сорому, його могли б страхополохом назвати, і вся його слава розвіялася 6…

Чого він мав собі бажати в цю хвилину? Його слава вимагала, щоб татари таки зачепили табір, тоді б виявилося, що він не помилився і зробив діло як слід. А серце бажало собі іншого: наскочать татари, то хтозна, що з цього може вийти. Поллється кров, може хтось загинути, як його батько при першій зустрічі з татарвою. А коли б так татари взяли табір приступом, а там стільки земляків, його сім’я, бідна мама, брати, мала Маруся. Згадав собі те, що погнали б їх у сирівцях у Крим і розпродали б у світ по базарах, йому стало важко. Хотів таки злізти з дерева і чимскоріш бігти до табору на поміч. Та під деревом знову загарчали вовки.

Нічого було робити. Тарас почав молитися до святої Покрови та до святого Миколи. Молитва його заспокоїла.

Татари ще на табір не напали, бо чув би рушничні постріли та крики. Серед таких думок йому зовсім сон відлетів.

Тим часом вовки зжерли шкуру, почали ласо дивитися вгору на дерево та світити зеленими сліпаками. Тривало це так довго, поки звірі пішли в ліс, либонь, погнались за якоюсь іншою здобиччю, бо відразу пропали. Гривко довго нюшкував у повітрі, та згодом повеселішав, перестав дрижати і знову лизнув Тараса.

— Як так, то злазьмо, товаришу, і мандруймо до своїх.

Прив’язав собі знову Гривка на плечі і зсунувся з дерева. З ведмежої шкури залишилася подекуди кудлата шерсть. Він похитав головою: «Хтозна, чи мені повірять, що я ведмедя вбив…»

Тарас, вийшовши иа край лісу, міркував по зорях, що вже день близько. Від сходу небо злегка зарожевіло, зорі блідли, лише ранішня зірка блищала мов золото, зустрічаючи сонце. Пішли знову краєм лісу. Гривко біг попереду, не виявляючи страху. Тарас був дуже стомлений і сонний. Йому хотілося де-небудь лягти і відпочити, та думка про своїх гнала його далі, мовби йому крила виросли.

Йшов так, аж геть розвиднілось. Сонце вже підійшло високо, як він побачив табір. Був такий охлялий, що ледве ноги волік. А ще як нагадав собі відповідальність перед старшиною, то ноги його мов у землю застрягли.

Його зустрів Журавель сердито:

— Що ти, хлопче, наробив, які татари тобі привиділися?

Попсував фігури і весь табір стривожив. Я цього від тебе не сподівався, це тобі так легенько не мине.

Тарас збентежився, що отаман його так прийняв, га ще й перед усіма. Спершу не міг слова промовити, а розсердився:

— Мені нічого не привиділося. Татари показалися у степу, а що сюди не прийшли, то не значить, що їх не було. Може, ще будуть…

На те надійшов старий Кіндрат Муха, йому шкода стало хлопця:

— Не гримай на нього, отамане. Ще покажеться, чия правда, я радив би, щоб сьогодні люди з табору не виходили.

Та цієї ради уходники не послухали.

— От, старі люди та однаково думають. Жовтодзьобові привиділись татари, а старий повірив у це. Боятися вовка та й у ліс не йти? Втратили ніч, та ще й день утрачати? Але люди і так уже пішли в ліс і в поле.

Тарас поцілував Кіндрата в руку:

— Спасибі, дідусю, що за мене добре слово сказали. Я ще раз кажу, що татари були на нашому степу, мені не привиділися, я так буду говорити, хоч би мене і вбили.

— Цього, синку, не буде. Не тоді запалюють фігури, як татари мають наскочити, бо цього ніхто не вгадає, а тоді, як татари покажуться. Може, вони тепер тому на нас не наскочили, що народ фігурами був остережений. Іди, сину, спати, бо ледве на ногах стоїш.

Тарас пішов у шатро до матері, щось трохи перекусив і зараз міцно заснув.

Крізь сон почув гамір, крики та рушничні постріли. Зараз прокинувся, протер очі і вибіг з шатра. З усіх боків гомоніло:

— Татари! Татари! До зброї!.. «Отож не привиділось», — подумав Тарас. Його взяла така досада, що в цю хвилину був радий тому, що сталося.

Та ось як юно сталось.

Татари вирішили було напасти на табір вночі. Та зміркували: коли фігури горять, то люди знають про них і приготувались до оборони. Тому поганці відклали наступ до дня, як люди підуть у поле. Татари ждали за лісом.

Ополудні посідали люди відпочивати, повипрягали з плугів коней та волів і пустили пасти. Тоді татари вийшли прожогом із схованки і з великим криком «Аллах! Аллах!» кинулися спершу на тих, що були в полі. Люди побачили це і, покинувши все, поховалися до городків, де кому було ближче. Поки татари надлетіли, вже всі поховались, позамикали двері, при віконцях поставали з луками і рушницями. Татари позлазили з коней і кинулися городки здобувати. Уходники звідсіля прийняли їх стрілами та кулями. Підпустили їх на близьку відстань і не змарнували ні одної стріли. Тепер уходники робили так, що одні стріляли, а другі підносили їм стріли та лаштували рушниці. Татари кілька разів намагалися взяти городки приступом, але кожного разу мусили відступати, залишаючи на місці вбитих. Інші ганяли по степу, ловили коней, брали волів, зганяли їх докупи. Опісля хотіли городки підпалити. Рвали суху степову траву, звивали віхті, запалювали і силкувались кидати їх на покрівлі городків. Уходники не допускали татар навіть близько, і з їхнього задуму нічого не вийшло, бо віхті не долітали до покрівель. Тепер татари зупинили свій наступ, згуртувались оддалік і про щось радилися. З городків стежиш за їх рухами. Татари посідали на коні і вирушили на табір.

— От і лихо нам буде, коли табір здобудуть. Добре радив дід Кіндрат, щоб сьогодні в поле не виходити.

— Найкраще було б зробити вилазку та наскочити на них ззаду.

— Нас замало для цього. Обернуться та й нас розгромлять, у нас і коней катма. Воно б краще відбити наших коней, вартових татар небагато, і з цими певно дамо раду.

— А що з кіньми робитимемо? До городків не заведемо.

Краще почекаймо. Коли їх від табору проженуть, ми їм заступимо дорогу і переб’ємо.

— А що буде, як вони наш табір здобудуть. Тоді, вертаючись, так довго держати нас будуть в облозі, аж ми через брак води здамося. Найкраще буде, коли ми звідсіля виб’ємось, відіб’ємо наших коней і втечемо в ліс.

Всі з цим згодились. Кілька сміливіших вийшли з городка, та раптом татари, що лежали в траві, почали на них стріляти і декого поранили.

— От прокляті, яке вигадали! Треба сидіти без діла і вичікувати кінця.

Головна татарська сила підступила під табір. Тут уже знали, які гості йдуть, бо чути було рушничні постріли з поля. Ті, що працювали в лісі, покинули все, поспішили в табір, юзи поховали в лісі в кущах. В обороні багато помогло уходникам те, що понавозили вже чимало дерева на будівлі.

Цим деревом вони зміцнили боки табору. Поки татари сюди наспіли, він був захищений з усіх боків. За цими стінами стояли уходники з рушницями та луками. Татари з бердишами, списами, а то і з ломаками та дрючками. Вони позлазили з коней, підійшли під табір та пускали хмару стріл, які запинались у грубому полотні шатер. Потім бігли в наступ. Їх привітали густою стріляниною, поки не відбили.

Вони завертали, гуртувалися знову і летіли з великим криком. Потім спинились на віддалі рушничного пострілу і, либонь, загадали виждати до ночі.

Саме серед тої стрілянини, яка довго продовжувалась, вийшов Тарас з шатра з рушницею. Його зустрів отаман.

— Образив я тебе, сину, вибач мені, ти казав правду.

— Де мені ставати, батьку.

— Я мав би для тебе іншу роботу, Тарасе, та мені тебе шкода, тільки що ніхто цього так не зробить, як ти, бо ти найпроворніший.

— Я слухаю.

— Це дуже небезпечно. Треба б дати знати на городки, щоб зробили вилазку і вдарили на татар ззаду. Такий удар їх найбільше збентежить. Я знаю, що вони городків не взяли, бо вони би зараз горіли, а то стоять цілі.

— Добре, я піду, але коли б я не вернувся, то заопікуйтеся моєю сім’єю, бо вона вже нікого не буде мати.

— Про це нема що й говорити, — хіба ж ми не піклуємося про них, хоч би для пам’яті твого батька?

— Отож я йду. Лише нічого мамі не кажіть, бо я знаю, що мене не пустила б. Для громади треба все зробити.

— Хай тебе Господь супроводжує.

Тарас поклав рушницю і пішов з одним ножем, що в нього стирчав за поясом. Роздивився, де стоять татари, непомітно вислизнув з табору другим боком та зараз зник у траві. Йшов хильцем, то знову повз по землі, підводився обережно, розглядався, то знову падав на землю і прямував у поле до городків. Коли так відпочивав, почув у траві шелест; за ним показався Гривко і приліг біля нього.

— Добре, Гривку, що ти побіг за мною. Тяжка робота нам випадає, та, може, ми й не пропадемо.

А Гривко дивився і наче розумів, що Тарас говорить.

Відпочили трохи й пішли далі. Тарас думав над тим, як добратися до городків, він бачив, як там крутилися татари.

Тарас зайшов у таку високу траву, що не треба було схилятися. Для безпеки він зняв шапку. Та відразу побачив перед собою тільки що зоране поле, де вже не можна було сховатися. Поля цього було кілька гонів. «Тепер уже бачу, що лише Гривко до городків добереться, а я хіба в мишу перекинуся», — подумав Тарас.

Він присів у траві на краю левади і прикликав до себе собаку.

— Ти, Гривку, розумна тварина, — казав, гладячи його по голові.

Він прив’язав свою шапку Гривкові до шиї.

— З цим підеш он туди, до городків, проберешся поміж татар.

Гривко лизнув Тараса по лиці і помчав стрілою борознами зораного поля. Він обминав гурти татар, поки не добіг до першого городка. Став під дверима, дряпав кігтями і скавулів. Уходники відчинили двері, і пес скочив туди та почав до всіх ластитись.

— А от дивіться, та же це Тарасова шапка. Він десь тут недалеко.

— Нам конче до нього добратись.

— Треба зважитися на вилазку.

— А може, Тарас уже в неволі у татар.

— То тим більше, треба негайно відбити. Коли б тільки не лише ми самі вирвались, мов Сень з конопель. Даймо знак іншим городкам.

— Та як?

— Послати Гривка з тією самою шапкою.

Відчинили двері і випустили Гривка, показуючи йому найближчий городок. Гривко не гаявся, обійшов так усі городки. Тоді на покрівлях городків показалися голови уходників, які перекликалися:

— Зараз вилазка, б’ємо татар! Коли почуєте свист, виходьте!

Вже було геть пополудні. Сонце дуже пригрівало. Татари куняли, сидячи на землі. Почувся з усіх городків свист у пальці, повідчинялися двері, і відразу всі висипали, почали бити татар, які перелякалися і пустилися навтікача.

Уходникам вдалося захопити коней і тоді гнали татар, мов отару овець. Виявилося, що татари лише у великій громаді небезпечні.

Тарас побачив з трави, що твориться, і побіг щосили до своїх.

— Отаман наказав, щоб звідсіля напасти на татар ззаду.

Там вони припинили наступ і ждуть ночі.

Залишили слабших у городках, а інші посідали на коней і рушили на табір. Але там не було вже спокійно. Розлючені уходники примусили Журавля зробити вилазку. Журавель, зібравши щонайсильніших борців, казав розібрати стіну табору і з цілим розгоном ударив на татар. Вони цього не сподівались і навіть на коней не посідали. Уходники, під’їхавши до татар, вистрілили з усіх рушниць, а далі стали колоти списами та рубати шаблями. Татари спершу розскочились, а відтак хотіли їх обійти і розчавити. Але татари без коней дурні. Уходники розбивали їх щораз більше. Татарва пішла врозтіч. Одні скакали з берега в ріку, а головна частина, де був їх отаман, бігла в степ на городки. Там гадали захопити коней і втекти. Коли уходники, що вийшли з городків, згуртувалися до походу на табір, побачили, як звідтіля втікали татарські недобитки.

— Не лізьмо їм навпроти, бо нас мало, і вони нас розіб’ють. Ми краще сховаймося тут за городками, а тоді вдаримо збоку, як отаман Журавель наблизиться.

— Доброї ради я послухаю, так справді буде краще. Нуте, люди, ховайтесь за городки, а як татарва надбіжить, тоді враз!

Уходників зараз наче мітлою змів. Поставали на конях поза городками, держачи напоготові рушниці та луки. А там від табору гнався Журавель за татарами, наступаючи їм на п’яти. Як уже татари опинилися поміж городками, їх привітали звідсіля стріляниною, а відтак з великим криком кинулися на них зі списами.

Татар розбито. Ще дехто ганявся за втікачами, поки Журавель не наказав вертатися. Того дня забрали у татар багато коней.

VIII

Від того часу уходники мали спокій. Недобитки, що вернулися після розгрому до своїх, розказували, що уходників над Інгульцем небезпечно зачіпати.

Зараз-таки уходники взялись справляти те, що попсувалося. Поправили надпалені фігури і прибрали побоєвище.

Всі визнали, що до перемоги спричинився найбільше Тарас Партиченко. Він першим помітив татар і запалив фігуру, хоч за це вислухав догану. Він згодився піти до городків, наражаючи себе на велику небезпеку.

Тараса поважали і високо цінили його розум та дотепність.

— Як шкода, що покійний Партика не живе, а то він радів би і гордився б такою дитиною.

Але Тарас не гордився тими похвалами. Він знав, що виконав лише громадський обов’язок, і так повинен кожний зробити. Він радів, що при цих двох сутичках з татарами багато чого навчився. Тепер обдумував свій досвід. Що бачив своїми очима — то не те, що думав про боротьбу з татарами, що знав про неї від людей. Тарас вирішив, що найкраща зброя проти татар — це добрий спис. Але списом треба вміти орудувати, а цього канівці не вміють. Хто їх цьому навчить? Тарас вибрав собі з-поміж своїх ровесників Трохима і Прокопа, вони почали вправлятися в орудуванні списом. Дійшли до того, що спис у їх руках був легеньким мов пір’я, що вміли ним управляти на всі боки — відбиватися, наступати. Коли вже почували себе певними, почали вчити того самого й інших хлопців, і опісля Тарас наважився заговорити про це з отаманом Журавлем.

— Я б думав, отамане-батьку, щоб у нас завести своє військо. Без цього ми не можемо бути безпечні, не можемо певно в нашому таборі сидіти. Я придивився, як наші уходники з татарами б’ються — у них є добра воля і завзяття, та нема вправності. Через те боротьба непевна, і дарма люди дають себе калічити, а то й убивати.

— А як би ти, сину, хотів військо завести? Скажи, не соромся. Ти мудрий, хоч ще молодий, ну, кажи!

— Це повинні б старші, а не я. Я б за дозволом старшини хотів зробити це з ровесниками та парубками, а то й старшим не завадило б навчитися…

— Чи так, як ти робив у Каневі та й тут на пасовиську?

— Так самісінько. Ось, коли ласка, подивись, батьку, що списом можна зробити і як він у мене в руках ходить.

Він узяв спис у руки і показав, що вміє.

— Еге ж. Митець ти, небоже, і небезпечно проти тебе кому-небудь зі списом ставати.

— Те саме можна робити шаблею, а тоді одна сотня вправних козаків розіб’є дві тисячі татар.

— Добре, синку, я розпоряджуся, що ти маєш навчити воєнного ремесла і молодших, і старших, всі мусять тебе слухати, наче мене самого. Дай нам, Боже, таких уходників більше, а тоді орди не злякаємося. В тому лише біда, що в нас тепер багато праці і не буде на це часу.

— Я думаю лише про неділі й свята.

— Це вже інша справа, і так воно зробиться.

Справді, роботи було багато. Цілими днями від ранньої зорі до вечора чути було в таборі стукіт сокир та дзижчання пил. Такий же стукіт по лісу, де рубали дерево на будівлі, яке відтак звозили волами.

Багато хат було вже в зрубі, на інших клали вже і пошивали покрівлі; жінки місили глину і мастили стіни, ставили печі. На великій площі копали криниці і ставили високі журавлі.

Полонені татари пристали до громади і працювали разом з усіма. Вони ходили вільно, а на ніч збиралися в окремім великім шатрі. Їм і на думку не приходило тікати. А той татарин Мустафа, що його зловив Тарас, дуже з Тарасом заприятелював, учився пильно української мови і християнської молитви, його звали тепер Максимом, і він цим дуже гордився. Максим, як уже було сказано, вмів шити кожухи, робити стріли, луки, а до того ж знав добре орудувати арканом і ловити коней. Цієї штуки він учив хлопців, коли ходив з ними коней пасти.

Нетерпляче ждав Тарас найближчої неділі, коли то він розпочне вчити старших. Журавель додержав слова і наказав старшим учитися орудувати зброєю в Тараса і його молодої сотні хлопців. Уходники це прийняли і від того дня кожної неділі і свята пополудні вправлялися. Тарас поділив людей на сотні і спершу підучив вибраних сотенних отаманів.

Наближалася осінь. Звезли хліб з полів, поскладали скирти. Сіно лежало в стіжках. Урожай був добрий, не було чого голоду боятися. Але хат збудували не більше як половину, і люди мусили тиснутися взимку в них. На зиму обіцяли собі звезти увесь будівельний матеріал з лісу…

Тарас думав увесь час, як би селище забезпечити так, щоб його татари не могли здобути. Про те саме думав Журавель зі старшиною.

— Ну, що ж, Тарасе, — спитав раз Журавель, — як там з твоїм військом? Оборонимось від орди?

— Того всього замало, батьку. Ми мусимо подбати про те, щоб перед більшою силою захиститися. Максим розказував мені, що татари виходять не раз з силою і в двадцять тисяч. А тоді вони нас змели б відразу, мов порошинку, ми б не витримали.

— Чи не хочеш ти збудувати тут замок?

— На це в нас сили нема. Замку нам не треба, але окопати селище глибоким ровом та обгородити вал частоколом, то це було б нам під силу і було б добре.

— І я над цим думав, — та звідкіля стільки робочих рук узяти? Ледве що зробиш жнива, ще б під зиму сіяти, та, дивись, молотити пора. Та й з млином не знати що робити, бо ми лише жорна забрали, ще й коло будинків є робота.

— Треба, батьку, частину часу відвести на копання валів.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли напасть може трапитись, а тоді хліб, який ми зібрали, нічого не поможе. Зима ще не зараз, а до морозу можна б багато зробити. Взимку наколемо частоколів у лісі, а навесні наб’ємо. А потім уже вали обсадимо терниною та шипшиною. Ми поки що обороняємося возами. Та все так не може бути, бо погниють на сльоті. До копання треба брати всіх зранку, поки підуть до іншої роботи.

Це, я вважаю, потрібно перш за все.

Журавель порадився з старим Кіндратом. Зараз скликали раду. Рада на це згодилася, та громада прийняла це неохоче. Всі здогадувалися, що це Тарасова думка. Тому молокососові все щось у голову набреде, чогось нового забагається, а всім уже руки від праці вмлівають. А хіба він що робить, працює? Ганяє цілими днями на коні або хлопців муштрує. А в тому вся біда, що як лише він що придумає, то старшина зараз приймає. Навіщо валів? От уже два рази татари змагалися, та й поломили собі зуби.

Уходники почали на Тараса ремствувати і таке між собою балакати. Те, що Тарас недавно для громади зробив, що батька втратив, відразу забулося. Вони мусили тепер копати глибокі рови, і це їх злило.

— У Каневі під старостинського владою не було нам так важко, як тепер на свободі. Спасибі за такі гаразди. Один дурень вигадає якусь дурницю, а старі дурні зараз слухають.

Так говорив Грицько Кабиця, викидаючи заступом землю з глибокого рову.

— Що ж порадимо, як наша старшина так наказала?

— Начхати мені на таку старшину, — крикнув знову Кабиця і, викинувши землю геть угору, далі, як треба, зараз виліз з рову. — Добре їм старшувати, як нічого самі не роблять, лише проходжуються та людям голови морочать. Хто їх старшиною вибрав, як не ми. Ми можемо їх скинути і вибрати інших.

Він кинув заступом об землю і спинився. За його прикладом пішли й інші, і робота відразу зупинилася.

Всім здавалося, що Гриць мав рацію, ніби старшина їх кривдить.

На це надійшов Тарас. Почув крики і побачив, що робота припинилася. Цікавий був знати, що сталося. Кабиця побачив його і скипів гнівом: «Ось причина всього лиха». Він схопив Тараса за обшивку сорочки і потряс ним з усієї сили.

— Добре, що ти з’явився, паничу! Поміряємо, чи досить вал високий висипали, щоб на ньому тебе випарити та дурних джмелів з голови прогнати.

Тарас не знав спершу, що це, — чи часом Кабиця не жартує? Але такий жарт був надто болючий, бо стягнув йому обшивку так, що трохи не задушив.

— А дайте мені, люди, добру попругу, хай випарю пана отамана.

Один приніс справді здорову лозу, і Кабиця намагався покласти Тараса на вал.

Це вже не були жарти. Тарас скипів увесь. Така зневага перед громадою ні за що. Він рвонувся так сильно, що обшивка від сорочки геть відірвалась і залишилася в руках Кабиці. Він почервонів від гніву, мов буряк, ступив крок назад, схилив голову і з усієї сили вдарив Кабицю лобом у живіт. Кабиця вивернувся горілиць на землю і зсунувся з валу. Тоді Тарас узяв ту саму лозу і почав його бити з усієї сили куди попало.

— А дивись, як щенюк кусає, — крикнули інші і кинулися Тараса спиняти та виривати з його рук лозу.

Та це не з дурнем була справа. В його руці мигтіла лоза, мов блискавка, а він сам увихався, мов в’юн, і не дав себе взяти в руки. Хто наставив руку, зараз її завертав з добрим синцем, що аж кров підбігла. Люди розлютились.

— Вбити того щенюка, то буде в селі спокій, — кричав Кабиця, що підвівся з землі і взяв у руки заступ.

Заворушились і ті, яких Тарас побив лозою. Тарас встромив палець у рот і свиснув так, що всім аж у вухах залящало, а сам почав оглядатися, куди б йому втекти. Він вискочив на високий вал. Та в цій хвилині почувся в селищі такий другий, третій і десятий свист, і за хвилину надбіг цілий десяток Тарасових товаришів зі списами, а за ними прибували інші. Це був умовний знак на сполох, на який усі мали хапати списи і збиратись там, звідкіля почувся перший свист. З першим гуртом прибіг Трохим.

— Пустіть Тараса, — крикнув люто, — а то побачите! Списи вниз!

Хлопці стали в лаву і наставили списи, мов гадючі язики.

Люди збентежились і не знали, що робити. Тоді Тарас кинувся між збентежену юрбу, збив одного лобом і вискочив поміж товаришів. Зчинився великий галас. Старий Кіндрат і Журавель прибігли сюди. Тарас, страшно схвильований, приступив до них і поскаржився на напасть, показуючи на обірвану сорочку. Він не знав того, що перше Кабиця говорив. Журавель прикликав першого скраю уходника, і той розповів йому все до ладу.

— Що за мара? Ми тут бунту не стерпимо. Хлопці! Окружити всіх і нікого не випускати, поки суду не зробимо! Хто наважився б утекти, то списом у груди!

Зараз зійшлася старшина. Тепер Кіндрат почав розпитувати людей. Усі виправдувались тим, що всьому винен Кабиця.

— Як ви вибрали старшину, — сказав Кіндрат, — то маєте її слухати, бо до цього зобов’язалися ще в Каневі, і хто був би проти, то були б того до громади не прийняли.

Хто не хоче підкорятися волі старшини, цього з табору геть! Ти, Грицьку, бунтував людей, та й ще накинувся на невинного хлопця і трохи віку не вкоротив, забуваючи про те, що він два рази врятував нас своєю проворністю від смерті або татарської неволі. За те я присуджую тобі півкопи палиць, а потім ти зразу забирай свою мізерію і рушай з табору ік чортовій мамі. Такий мій присуд, і зараз має бути виконаний. Чи згідні, панове старшино?

— Згідні! Так цьому бути! Ми бунту не стерпимо!

Зараз ухопили Кабицю, поклали на землю і всипали півкопи. Над цим стояв Кіндрат Муха. Був дуже схвильований. У нього дрижали руки і губи.

— А тепер, звироднілий сину, геть звідсіля, щоб твого духу тут не було! Одна паршива вівця цілу отару псує, забирай, що твоє, що сюди привіз, і зараз їдь собі. А ти, отамане, припильнуй, щоб присуд був виконаний як слід.

Він не наш і не сміє тут ночувати.

Кіндрат був такий грізний, яким його досі ніхто ще не бачив. Декому з уходників стало жаль Кабиці. Почали у старого просити вибачення, мовляв, він уже й так досить покараний.

— Ніколи! — гримнув старий. — Я не віднині знаю його бунтарську роботу. Він не лише сам незадоволений, а ще й інших бунтує. Якби ми тепер йому пробачили, то ніхто суду нашого не буде боятися. Дотепер не було потреби нікого судити, бо всі слухали з доброї волі. Всі знали, що кожна наша праця не для примхи, а для нашої безпеки.

Кабиці за те, що влітку з нами працював, видамо його пай зараз або заплатимо з нашої скарбниці. Його кривди ми не хочемо, але він — не наш.

Нічого було робити. Журавель поставив зараз певних людей, що мали Кабицю припильнувати.

— А вам, голуб’ята, — говорив далі Муха, — що послухали диявольської намови, не обійдеться теж без кари, на цей раз легенької. Маєте до завтра викопати по сажневі рову так глибоко, як було виміряно. А коли б вам знову бунтарські джмелі в головах загуділи, то проженемо так, як Гриця. Чи згідні, панове старшино?

— Згідні! Бо де нема послуху, там нема ладу!

— А де ж ми здужаємо до вечора таку роботу зробити?

— Робіть уночі. Вам сьогодні місяць посвітить.

Люди почали розходитися. Тарас помарширував зі своєю сотнею. Він був дуже з того радий, що товариші так його обстоювали і що старшина виявилася такою твердою і рішучою.

Того самого дня Кабиця з жінкою і сином вибралися в степ із табору. Жінка плакала, бо не була певна, чи доїдуть до Канева. Гриць затискав зуби зі злості і погрожував кулаком таборові. Він не вважав себе винним у своєму вчинку.

IX

З того часу життя в таборі пливло своїм спокійним річищем. Всі працювали невпинно, ніхто не ремствував. У кожного була надія, що згодом усе впорядкується, тоді всі відпочинуть і заживуть своїм життям. Половина хат стояла готова, вимащена і пошита. У вікна повставляли оболонки з заячих шкірок, виправлених на сирівець. Згодом треба їх буде заміняти міхурами, що їх тепер ще не було.

Довкола селища стояв досить високий вал з глибоким ровом. З весною треба було поставити частокіл, а поки що восени насадили на валу тернини і шипшини. Та цього Тарасові видалось замало. Треба на чотирьох кутах поставити городки, начебашти, з яких можна б обстрілювати рови вздовж. Та тепер не можна було цього зробити, бо вже пізня осінь настала. В одному місці під валом збудували великий льох, де складали бочки з медом, назбираним у лісі, порох тощо. Тепер Тарас ходив до лісу з товаришами на полювання. І так минав час. Ніхто й не помітив, як наблизилася зима. На святу Покрову випала погода. Уходники зібралися на майдані і тут відчитали собі молебень. Тоді сивоголовий Кіндрат Муха промовив до громади:

— От лише півроку минуло, як ми з Божою допомогою поселились у цьому раю. Ми здобули те, що маємо і що нам ще Господь поможе придбати своєю невсипущою працею без нічиєї кривди. Бог нас поблагословив, і ми можемо спокійно зимувати у цім затишнім кутку. Згодом ми доконаємо решту. Та кажувам, мої діти, що не було б нам Божого благословення, коли б не було між нами взаємної братньої любови, до якої нас Ісус Христос, наш Спаситель, покликав. Моє серце кривавилося, коли мені довелося прогнати звідсіля Кабицю. Не так мені його було шкода, як його жінки та дитини. Але Бог мені свідок, що я так мусив справу вирішити. У Святому Письмі написано, що коли око твоє спокушає тебе і на гріх наводить, то виколи його, бо краще тобі втратити око, як мало б твоє тіло піти в пекло. Кабиця був непослушний бунтар, хотів усю громаду роз’єднати і до нещастя привести. А вже два рази мали ми нагоду переконатися, що лише слухняністю старшині і єдністю ми обминули татарської неволі. Тепер ми безпечніші, як були спершу, але це нам нічого не поможе, коли не будемо пильнуватись. Ось ми тепер трохи спочинемо, та недовго. Нам треба молотити та молоти.

— Ми з весною млин поставимо, — обізвався Петро Книш, перший тесляр між уходниками, — коли не на річці, то поставимо вітряк.

— Боже помагай, — каже Муха, — ми звеземо взимку дерева на решту будівель, щоб у кожного була хата, але перша наша робота буде поставити fia цьому місці, де ми тепер молимося, церкву. Коли б я до цього не дожив, бо мені вже небагато належиться на цьому світі, то це я сам складу на серце, мої діти, як святий обов’язок. Церква мусить бути, а до неї привеземо собі панотця з Канева. У нас родяться діти, старші доростають, вінчати пора, а так жити новобранцям без Божого благословення, то не дай Господи.

— Добре, діду, поставимо церкву.

— Тепер, мої діти, коли так загосподарювались, коли ми тут не маємо над собою ні старости, ні пана і ми всі рівні, то зараз виберемо собі старшину. Ви нас вибрали ще в Каневі. Може, ми вели діло не до ладу, то ось ми всі перестаємо старшувати, вибирайте інших.

— Не треба нам інших, — каже один, — старшуйте ви й далі, а що ви добре вели діло, то видно з того, що ми починали з нічого, а тепер ось що придбали! Без вашої мудрої голови були б пропали в степу, мов мишенята.

— Згода! Згода! — гукали уходники в один голос.

— Мені б уже спочити пора та за піччю полежати. У мене вже ні голова, ні руки не ті, що були раніше, та коли вже така воля громади, то я послухаюся і послужу вам, якщо не руками, то старою головою.

— Здоров будь, діду, і орудуй далі! Ми всі слухатимемось!

Уся громада розійшлася по домівках, рада і бадьора.

Тарас ходив часто зі своїми товаришами в ліс. А звіра всякого у лісі було багато. Тепер, під зиму, стягався він із степу до лісу, де було безпечно. Були тут ведмеді, лиси, рисі, куниці, дикі коти. Все це — дороге хутром, на яке був великий попит у торговців. Тарас вибирав щораз іншу смугу лісу, розставляв своїх хлопців рядом, і так переходили ліс з рушницями і луками. До того вибирав Тарас таких, що добре стріляли й кидали ножем у ціль.

Хто, було, не вцілить з лука на тридцять кроків, а ножем на десять в «око», то такого не брали, хоч би й як просився. Такі полювання були дуже корисні. Зараз на місці здирали з убитого звіра шкуру, приносили до села і сушили на вишці. Але такі лови не обходилися й без пригоди, не раз і кривавої.

Ведмедя, рись, дикого кабана небезпечно було поранити. Вони, коли відразу не гинули, то кидалися люто на мисливця, і горе тому, хто не вмів з дороги зіскочити.

Одного разу лучник поцілив на дереві рись, та лише її поранив. Рись, незважаючи на те, що в її боці стирчала стріла, скочила з дерева на сміливого ловця і вчепилась кігтями в його кожух, а зубами добиралася до горла. Ловець кричав несамовито і оборонявся щосили. Піймав звіра за горло і намагався держати його якнайдалі від себе. Рись вхопила його кігтями за обличчя, а зубами зловила за руку. Ловець почув, як кров залила йому лице. Інші прибігли на поміч, та не знали, як оборонити, бо стріляти і кидати ножем було небезпечно, а приступити близько таки боялися. Аж прискочив Тарас, схопив рись ззаду за потилицю і проколов ножем. Ловець аж зомлів з болю, йому перев’язали рани і повели додому. Довго мусив він від того лікуватися. Кіндрат Муха хотів після того заборонити хлопцям ходити на полювання. Тарас насилу переконав старого, що до такого мусить кожний звикнути і навчитися, а опісля будуть обережніші. Але Кіндрат наполягав, щоб кожного разу з молоддю йшло кілька старших досвідчених уходників.

Настали довгі зимові ночі. То ж то було весело. Молодь сходилася з усякою роботою до кількох хат на вечорниці. Тут оповідали собі всячину, гарні цікаві казки, загадували загадки, то знову пісеньок співали навперемінно, геть аж опівночі серед жартів та сміхів розходилися по домівках. А як прийшло Різдво, то ходили колядувати і вигадували всяку сміховину: переодягались за ведмедів, оленів та лисів, за татар і турків, яких у Каневі бачили.

До цього окопаного чотирикутника вели двоє воріт зі сходу, від річки, і від заходу, від лісу. При воротах стояла сторожа, котру посилав Журавель по черзі. Уходники знали, що деколи і взимку татарва набігає. Ворота були зроблені з сильних колод. Стояла тут також бочка зі смолою. Вона була від села закрита так, що коли б її запалити, то село було б у сутіні, а світло йшло б назовні та освічувало те, що за воротами.

Наближалась весна, якраз роковини, коли уходники примандрували сюди з рідного Канева. Тоді нічого тут не застали, а тепер вони забезпечені оселями, куди старостинська рука не сягає.

Ще було морозно, як сокирники взялись обрубувати дерево, що взимку понавозили. Треба було поспішати, поки ще весняні роботи не настали. Насамперед поклали основу під церкву і попівство. Цього домагався Кіндрат Муха. Попідправляли по степу фігури і позавозили все потрібне до городків. Того було треба, як лише вийдуть люди в поле орати. В Середопістя послали людей до найближчих міст для закупівлі того, чого їм не вистачало.

Вони мали заглянути і в Канів, щоб намовити панотця та закупити приладдя церковне. Поїхала ціла валка з возами. Треба було привезти каменю до млина, який Книш брався поставити.

X

Тарас узявся знову вчити свою сотню і гарцював з нею по степу.

Одного дня зустріли в степу якогось чоловіка. Він був обдертий, аж голе тіло через діри сіряка світилось. На ньому не було зовсім сорочки, на ногах подерті постоли. Вдавав з себе знеможеного і скаржився на голод. Зараз обступили його хлопці, дали хліба та в’яленого м’яса, яке взяли для себе. Чоловік розказував, що втікає з татарської неволі, що не може знайти ніде захисту, що доведеться в степу загинути.

Хоч як жаль було Тарасові бідного чоловіка, та чогось не злюбив він його. Гривко, лиш чоловік поворухнеться, їжив шерсть і вискалював зуби. Це наводило Тараса на підозру.

До того ще в незнайомця було руде розкуйовджене волосся на голові і щетиниста борода. Але годі було такого бідного кидати в степу, то вони й запросили його до селища, поки не вибереться в дальшу дорогу. Тарас помітив у нього «недобрі» очі, які завжди косив, як з ким балакав.

Чоловік назвав себе Максимом Недоїдком з Канева. Як хлопці сказали, що його не пам’ятають, бо там зовсім нема Недоїдка, то він поправився, що, мовляв, він не з Канева, а з Кременчука. Як він наситився, то став дуже говірким. Радів дуже, що йому селище по дорозі трапилося, і почав пильно про нього розпитувати. Питав, скільки душ живе, як люди забезпечилися від татарських набігів, чи є в них зброя.

Добродушні хлопці почали наввипередки йому розповідати, поки Тарас цього не заборонив:

— Мовчіть, не ляпайте язиком. Цього невільно перед сторонніми людьми говорити.

Недоїдок поглянув люто на Тараса:

— Хіба ж я сторонній, не свій, не такий хрещений, як і ви?

Тарас помітив цей страшний погляд, але не злякався.

— Чоловіче добрий, не говори багато і не допитуйся. Ми тобі дали їсти, і коли хочеш, то і в наше селище поведемо. А поки старшина не вирішить, чи тебе можна прийняти до громади, то ти не наш.

Недоїдок змовчав. Тарас помітив у нього за мотузяним поясом ніж.

— Можеш, чоловіче, ще проспатися, бо ми ще не зараз вертатимемось.

Недоїдок таки зараз ліг на траві і заснув. Хлопці вели далі своє навчання.

— Навчіться вже раз держати язика за зубами, — говорив Тарас до товаришів, — хтозна, хто це? Хіба ви не чували, скільки то харцизів, пройдисвітів вештається по степу.

Може, його хто послав до нас як шпига, щоб усе розвідав та навів на нас уночі непроханих гостей.

— То найкраще було б лишити його тут, поки спить, і вертатися нам самим.

— Я міркую, що ні. Як він має які лихі задуми, то краще його не спускати з ока і пильнувати на кожному кроці так, щоб він цього й не помітив, а в слушну мить його накрити.

Вже час було вертатися, і Недоїдка збудили.

— Дайте мені якого коня, — сказав він, — бо я не можу йти.

— Вибачай, зайвого коня ми не маємо, а свого ніхто не віддасть.

І Недоїдок мандрував пішки. Він знову почав розпитувати, та всі хлопці наче води в рот набрали, — ні словечка.

Недоїдок був недобрий, ішов пішки поряд з кіньми, а Гривко, скільки разів той на нього глянув, скалив зуби і гарчав, їхали дуже поволі і дуже довго, поки наблизилися до табору.

Вже сонце ховалося за лісом. Недоїдок немало дивувався, як побачив високий вал, порослий терниною, що тепер зеленіла, а на валу густий частокіл з прорубами для стріляння.

— А це що? — спитав Тараса.

— Побачиш, то й знатимеш.

— Воно справді дуже для мене цікаве, треба б до цього дива ближче придивитися.

Як хлопці в'їжджали в ворота, Недоїдок відстав від них і пустився обходити селище довкола. Тарас його спинив:

— Гей, свате, а ти куди? Не бачиш воріт? Не будь надто цікавим, а то передчасно у пекло попадеш.

— Я лише хочу обійти та подивитись.

— Не підеш! — гримнув Тарас. — Заверни зараз у ворота, а то, далебі, зв’язати накажу.

— Гострий ти, хлопче, на язик, — розізлився Недоїдок, ~ вважай, бо зашвидко постарієш.

Він пішов у ворота. На майдані увихались уходники коло будівель.

— Де старшина? — питає Тарас.

— А ти, Тарасе, де такого прочанина знайшов?

Недоїдок поклонився громаді і мовчки придивлявся до їх роботи, як саме підійшов Кіндрат Муха.

— Діду, — сказав Тарас, — цього чоловіка зустріли ми в степу. Каже, що з татарської неволі втікає, був дуже голодний, і ми його нагодували та запросили до нас, щоб відпочив.

— Християнське діло ви зробили, діточки, а решту ми обміркуємо. Ти, чоловіче, звідкіля?

— Та вже сказали за мене інші.

— Куди ж ти мандрувати хочеш? Де твій народ?

— Я в Черкасах народився, давно вдома не був, — хтозна, що з моїм родом сталося. Я б радо залишився між вами, коли б ласка мене до громади прийняти.

Він поклонився Мусі низенько.

— Ну, ми побачимо, до чого ти здатний, в нас лежаного хліба нема. Поки що залишайся, тепер можна де-небудь у повітці на сіні переспати, а хліба в нас доволі.

Тарас стояв з Трохимом збоку і все чув.

— Чуєш, Трохиме, як бреше? Спершу казав, що він з Канева, потому — то з Кременчука, а тепер вигадав Черкаси.

Ми зробімо так: ти візьми його до вас у повітку, пильнуй його, з очей не спускай, а як що помітиш, то зараз давай мені знати. Я б його взяв до себе, та я не впильную, бо він має на мене око і мене пильнувати буде. Тебе ж він не знає.

А ти, коли б з тобою дуже розбалакатись хотів, то вдавай з себе недотепу, дурного. Ти це знаєш. Пам’ятаєш, як ми на Різдво забавлялися?

Недоїдок дуже дякував за ласку, ходив поміж людей і розглядався, буцімто шукаючи, де йому примоститись. Тарас не зводив з нього очей.

Надворі вже стало смеркати. Трохим приступив до Недоїдка, і сіпнув його за одежу:

— Не ходи, дядьку, по селу, мов сновида, а ходи до нас у хату. Мама дасть тобі повечеряти, та й підеш у повітку спати. Може, тобі й подушку дадуть, я не знаю.

При тім Трохим дивився на нього виряченими очима та так по-дурному всміхався, що справді був схожий на дурнуватого. Повів Недоїдка у батьківську хату. Він привітався з усіма, як чоловік бувалий, і присів на лаві під мисником, йому дали вечеряти. Тепер став дуже говірким, як побачив, що в хату більше цікавих насходилося.

Розказував усячину, плів баляндраси, говорив приказки, був веселий. Людей сходилося щораз більше, хата наповнилася вщерть. Усім Недоїдок припав до вподоби. Трохимова мати вийняла зі скрині чисту білизну й одежу чоловіка і дала йому, щоб переодягнувся. Недоїдок дуже дякував і став ще веселіший. Поряд з тим умів так зненацька у людей дещо випитати і багато довідатися такого, чого хлопці не хотіли йому раніше сказати.

— У вас, бачу, і татари є, — кивнув на відчинене вікно.

Татари якраз верталися з роботи біля Трохимової хати, і Недоїдок почув їх говірку. Він пильно дивився, як вони попленталися до свого шатра.

— От коли б так, — сказав по хвилині, — ви мене поставили над ними наглядачем, то вони б не так робили, а я мав би нагоду їм помститися за мою кривду та горе, якого я натерпівся в моїй довголітній неволі.

— Вони і без цього добре роблять, — сказав один з уходників, — не треба їх підганяти. Люди добрі! Татарин лише в степу небезпечний, а тут наче овечка.

— Не вірте їм, я їх краще знаю. Їх треба добре держати в руках і пильнувати.

— Та ми не знаємо, що старшина на це скаже, не наше діло.

На печі сидів тихо Трохим і слухав. Відтак непомітно зліз і вийшов. Узяв у сінях мішок з сіном і кожушину та пішов за хату на призьбу. Примостився так, що повітку мав на видноті. «Коли б хоч не заснути… Та годі, мусить так бути, а коли б мене сон ломив, то вщипнуся».

А тим часом Недоїдок продовжив:

— А це у вас, бачу, і дітвацьке військо завелось. Ну, хай бавляться, коли вам робочого дня не шкода. Я дивуюся старим людям, що таке дозволяють, щоб хлопці замість роботи цілими днями байдики били.

Люди не знали, що казати. А були тут і такі, що минулої осені при Кабиці по руках від Тараса дістали і не могли йому цього забути.

— Нащо таке жовтодзьобе військо здалося? Десяток татар усіх їх у пута піймає та в ясир пожене.

— Підростуть то й знатимуть, — обізвався котрийсь.

— Але справді їх отаман, що його Тарасом кличуть, то дотепний чоловік, а язик у нього колючий, мов шило.

— Проворний хлопець, нічого казати, — говорив один старший уходник, — минулого року то так нас вчасно остеріг перед ордою, що коли б не він, то всі ми були б пропали.

— Справді, мудрий і хитрий, мені дуже сподобався, і я таких люблю. Якби ви знали, люди добрі, як високо цінують таких хлопців бусурмани… на вагу золота купують. То справді гарний хлопець. Чорні очі, гарне лице, чорне волосся, а сам складний та гнучкий.

— Що ж вони з такими хлопцями роблять?

— Переводять їх на бусурманську віру, а потім до великих почестей такі доходять. У Царгороді мені показували одного великого пашу турецького, що саме з таких вийшов, як лише турецьку віру прийняв.

— А коли б не хотів хреста зректись?

— Чому би ні? То ще молоде, і з таким не важка справа.

А коли б ні, то доти б його мучили, доки б цього не досягли.

Інакше воно, бачите, зі старими, ті дуже пручаються і краще йдуть на смерть… Ой, що вони зі мною робили! Я п’ять літ на турецькій галері, цебто на великому судні, мучився, мене били таволгою, залізними прутами, а опісля перепродували, мов тварину, з рук до рук, поки не вдалось мені втекти.

Недоїдок аж заплакав, та опісля став розказувати про лиху долю бранців, аж поки господар не сказав:

— Пора нам спати, люди добрі, бо завтра жде нас важка праця.

Всі почали розходитися, а тоді й Недоїдок побажав усім доброї ночі, узяв клунок з одежею і пішов у повітку спати.

Трохим лежав на призьбі під кожухом і вже було задрімав, та як почув, що люди розходяться, зараз прокинувся. Він бачив, як Недоїдок пішов у клуню і замкнув за собою двері. «Чому я не маю такого розумного пса, як Гривко. Він би мене пильнував, а я б виспався. От я собі завтра Гривка візьму, бо так щоночі не видержу».

Трохим ліг знову і знову задрімав. Раптом крізь сон почув, як двері від повітки скрипнули, і зараз відкрив очі.

Недоїдок виходив з повітки потихеньку, мов дух, та ступав, мов кіт по болоті. Трохим зараз устав і пішов вслід за ним, ховаючись у сутінку. Він також ступав обережно, щоб і стеблина не зашелестіла. Недоїдок пішов на майдан і почав роздивлятись, а потому подався до шатра, де спали татари. Трохим крадькома підійшов аж під шатро й почав наслухати; чув, як Недоїдок балакав щось по-татарськи. «Ні, нічого не дослухаюсь, треба Тараса прикликати».

Він вискочив зі схованки і побіг до Тарасової хати.

Його теж застав на призьбі під хатою. Гривко, що лежав поряд, зірвався і загарчав, та як пізнав Трохима, заспокоївся. Тарас уже прокинувся і сидів на своєму мішку.

Трохим розказав йому, що помітив.

— Добре, я йду зараз. Я вже настільки вмію по-татарськи, що розумітиму їх розмову. Ти, Гривку, залишишся тут і пильнуватимеш, поки я не вернуся.

Він погладив пса і покивав йому пальцем. Тарас узяв ножа і встромив собі за пояс.

— Ти, Трохиме, йди до вартових коло воріт і накажи від отамана Журавля, щоб нікого з селища за ворота не випускали до самого ранку. Я йду. А ти йди додому і дивись, коли Недоїдок, вернеться.

Зараз розійшлись. Тарас пішов поміж хатами до татарського шатра, ліг на землю і підслухав таку неголосну розмову:

— Кажу вам іще раз, що ваше визволення недалеке, найбільше за два тижні. Орда недалеко стоїть, а таке багате селище, то дуже ласий шматок. Он тих хлопців, котрих я в степу зустрів, то дуже дорого можна б продати.

А скільки тут молодиць та дівчат, то самі добре знаєте, а все гарне, мов мальоване. А скільки тут худоби! Я приведу наших уночі. Пам’ятайте, як почуєте тричі голос пугача, то зараз переріжте вартових і відчиніть ворота. Потому треба вам підпалити кілька хат, як уже наші будуть в селищі, щоб ясно було…

— Я тобі, Ібрагіме, кажу, — відізвався якийсь татарський голос, — що з цього нічого не вийде, бо вони себе добре бережуть. Я придивився, які тут порядки: в полі фігури, при воротах сторожа, в селі повно зброї, пороху та стріл, отаман хитрий.

— Начхати на фігури. Я так зроблю, що мене самого пошлють на фігуру вартувати, а я тим часом у степ до наших. Ви знаєте, який шмат дороги встигне наш брат перебігти. Отож я їх поведу якраз в те місце, де моя фігура стояти буде, інші навіть нічого не будуть знати, а ми, вертаючись звідсіля, заберемо їх, мов голопупих пташенят з гнізда.

— На фігуру вони чужого чоловіка не пустять.

— Дурний ти, Османе, я так до них піддобрюся, що мене до громади приймуть і за свого вважати будуть. Коли б ти чув, як я сьогодні, а то лише перший раз, почав їм плести баляндраси та приказки говорити, то зараз і білизну й одежу подарували, і я багато про що довідався. Я їх перехитрю.

— Тут є один такий, що хитріший за тебе. Він, здається, пильнує за всіх.

— Знаю, ти думаєш про того хлопця, що його Тарасом звуть. Ну, не бійся, того я зроблю нешкідливим.

— Що, штрикнеш його?

— Ні, його шкода. За нього я де-небудь на базарі великі гроші візьму, але я його трохи скалічу, і він за той час полежати мусить.

— Зроби так, то тебе уходники розірвуть на шматочки!

Не знаєш, як того хлопця всі шанують і люблять?

— Ти, Османе, своїм дурним лобом цього не розбереш.

Ну, спіть уже і думайте над тим, що я вам казав, а завтра я до вас знову прийду.

Тарас, слухаючи таке, задрижав від злості: «От собака, що він задумує. На базар мене поведе, та я його перший ножакою штрикну».

І справді у Тараса така думка зародилась, і він вийняв ніж з-за пояса, коли Недоїдок-Ібрагім виходив з шатра. «Ні, так не буде добре. Може, не зможу, злодій крикне, і тут мене татари замотлошать. А коли б і зміг, то свої можуть не повірити і візьмуть мене за душогуба. Та й це було б недобре, щоб не взнати, коли ця орда наблизиться.

Краще буде так, що я за ним далі стежити буду, а в слушну мить його накрию. Поки що ніхто про це не сміє знати, хіба я і Трохим. Старшині говорити ще не час».

Недоїдок пішов до повітки, а Тарас — до своєї хати.

Гривко лежав на своєму місці.

На другий день Тарас пішов до свого діла. Усе те, що тої ночі пережив, здавалось йому якимсь прикрим сном.

Може, це справді був сон. Зараз прийшов до нього Трохим.

— Що ти, Тарасе, підслухав?

— Слухав, та й до путнього кінця дослухався. Тут тобі не можу всього сказати, щоб нас хто не підслухав.

Скажу десь у кутку, а поки що пильнуймо свого діла.

Тарас пішов на майдан, де працювали теслярі, і тут побачив Недоїдка, якого не міг відразу пізнати. Обголив бороду, підкрутив вуса, причесав кудлату голову, надягнув чисту білизну. Він ходив по майдану, здоровкався з усіма, прохав Журавля, щоб його де-небудь призначив до роботи.

Та як він робив! В його руці сокира увихалась, мов пір’я.

При тому він показував ведмежу силу. Колоду підносив, начеб то був лише дрючок. Був веселий, плів баляндраси на втіху всім. Своєю поведінкою привернув до себе всіх відразу. Книш говорив:

— Гарного робітника прислав нам Господь, і до праці, і до поради добрий, і людей уміє повеселити. Аби лише хотів у нас лишитися.

До того всього прислухався Тарас і посумнів. Тепер хоч би і сказав кому, що то насланий юда, то ніхто б цьому не повірив.

Настала неділя, і після обіду вийшли й старші уходники та парубки на воєнне навчання. Прийшов сюди й Недоїдок і придивлявся, як Тарас учить. Недоїдок лише згорда посміхався.

— Воно зі списом ще так-сяк, але шаблею, то не так люди орудують, — ось я вам зараз покажу.

Він узяв шаблю в першого скраю і почав нею викручувати блискавкою та з такою силою, що, мовляв, перерубав би людину надвоє. Те, що їм Тарас показував, виглядало на дитячу іграшку.

— Зелений у вас отаман, — сказав, — та вчить вас того, чого сам ще не розшолопав. А може, хто між вами буде охочий зі мною помірятись?

Але тут нікого такого не було і ніхто не наважився виступити. Тарас дуже засоромився. Та що він тому був винен? Вчив, як знав, того, що сам своїм розумом видумав.

Тарас, бачачи раптом таку штуку, сам цим захоплювався і був би його попросив навчити, та пам’ятав, що то юда прийшов людям туману пускати, щоб відтак легше їх зрадити та татарам продати. Ех, коли б він умів так шаблею орудувати, отож би його провчив!

— А ти, пане отамане, — казав до Тараса, — не ласкавий?

Попробуй. Приповідка каже, що не святі горшки ліплять.

Ти й не повинен цуратись мого визову. Не бійся, я такого гарного дітвака не вб’ю, ти на щось інше призначений.

Тих глумливих слів інші не розуміли, але розумів їх добре Тарас, згадавши те, що вчора підслухав.

— Не сором хлопця, — казав старий Кіндрат, — у нього була найліпша воля послужити громаді. З нього справді неабиякий чоловік вийде. Чейже з хлопцем не будеш на шаблі битися.

За ту хвилину Тарас вирішив як стій, що йому робити.

Такого сорому він би не пережив. Не в тім справа, щоб він такого митця у двобою переміг, але він його не злякається і не втече, краще йому загинути, ніж упокоритися перед тим ледарем, потурнаком Ібрагімом. Він добув шаблю і став перед ним:

— Ставаймо.

— Що ти робиш, Тарасе? — кричали уходники. — Ідеш на очевидну смерть, з вогнем граєшся!

— Не бійтесь, добрі люди, — казав Недоїдок, усміхаючись, — я його не вб’ю.

— Я ні перед ким не злякаюсь, — говорив самовпевнено Тарас. — Ну, починаймо.

Уходники стали колом і стежили за кожним рухом.

Тарас, червоний на обличчі, мов буряк, напер сміло на Недоїдка, а той, усміхаючись, лише відбивався ніби для іграшки. Десь-колись махнув шаблею, але Тарас умів кожного разу відскочити, мов горобчик, набік. Коли в Недоїдка була велика сила і вправність, то Тарас перевершив його меткістю. Скільки разів намагався Недоїдок вибити йому шаблю з руки, та Тарас встигав вчасно відскочити набік. Люди залюбки дивилися на цей двобій, котрий тягнувся досить довго. Аж ось зараз сталося щось неждане.

Недоїдкові вже надокучило воловодитися з дітваком. Він вирішив вибити хлопцеві з руки шаблю і трохи його скалічити, — аби лише не по обличчі, бо такий невільник втрачає на базарі ціну. Недоїдок намахнувся вдарити по Тарасовій шаблі. Та хлопець смикнув свою шаблю набік.

Недоїдкова не знайшла опору і сковзнула по Тарасовій шаблі аж до землі, підніс її блискавично і рубонув харциза по лиці, з якого хлинула кров, заливаючи очі.

— Таки вкусив, — сказав.

І вже було по двобою.

— Славно, Тарасе! — кричали уходники.

Але Тарас такий був схвильований і стомлений, так серце билось, що аж душило в горлі. У нього зашуміло в вухах і почорніло в очах. Трохи не впав, та Журавель піддержав його, взяв в обійми і міцно поцілував.

— Давайте води! — крикнув.

Тарас напився води, і йому полегшало. Його повели під руки в хату. Недоїдком ніхто не турбувався, і він сам придержав рукою рану, поки хтось не дав йому шматок полотна.

— Чудо Боже, — казав Кіндрат, знімаючи руки до неба, — переміг, як Давид Голіафа.

Надійшов Клим Сокирка і перев’язав Недоїдкові рану.

Олена, побачивши сина таким знеможеним, дуже налякалася. Люди їй розказували, що сталося.

— Ой Тарасику, з вогнем ти граєшся. На кого б ти нас, сиріток, лишив, якби тебе не стало?

— Годі, мамо. Я йшов рятувати честь усієї громади перед цим пройдисвітом!

Всі дуже раділи, що Тарас, їх дитина, не дався, а втер носа чванькові, зайді. Про Тараса говорило все село, а вже найбільше радів з цього його побратим Трохим, котрий трохи не вмер зі страху, як Тарас став до двобою з харцизом. «От і добре сталося, — думав Тарас, лежачи на постелі, — поки та шельма вилежиться з рани, будемо мати спокій». Він послав брата Андрія по Трохима. Але Трохим пішов сам Тараса провідати.

— Усе село про тебе, Тарасе, говорить та славословить, аж любо слухати!

— Я знемігся дуже і, либонь, треба буде якийсь час перележати. Але ти пильнуй і не спускай його з очей. З того, що я вчора почув, видно, що над нашим селищем висить велике нещастя.

Тарас прикликав Трохима ближче і розповів йому все.

— Треба зараз старшині сказати.

— Саме не треба. Я мушу щось більше довідатись. Не знаю ще, що інші татари думають, чи підуть за його намовою. Ти наглядай за ним, а як що помітиш, давай мені знати. Чи вчора і передучора не було нічого?

— Ні, ходив лише тоді, як тебе кликав. Здається, що й тепер не піде, поки з рани не вилежиться, і я матиму спокій; напевне цієї ночі він у степ не піде.

Недоїдок ходив з перев’язаним лицем до вечора, потім повечеряв і пішов у повітку спати. А коли Трохим підвівся на своїй лежанці, то побачив, як Недоїдок поплівся до татарського шатра. Трохим збирався бігти до Тараса, як той саме йшов до нього.

— Я тобі, Трохиме, ще одне маю сказати.

— Скажеш опісля, а тепер іди слухай, бо юда знову пішов до своїх.

Тарас не говорив уже більше нічого, а, обережно ховаючись, пішов до шатра. Він іще побачив, як перев’язана рушником голова Недоїдка схилилася при вході до шатра і там пропала. Кілька стрибків — і Тарас досягнув шатра та приліг скраю. В шатрі був гамір, поки татари не пізнали, хто прийшов.

— Чого так довго не приходив?

— Не було потреби. Ви вже знаєте все.

— Подряпав тебе котик… Я б з ним так не церемонився, а від першого разу роздер би його, мов жабу.

— Я його шкодував. Вбити його — це значить, що яких двісті дукатів у болото викинути, та й своє життя наражати, бо тоді уходники мене певно вбили б… Те, що я йому пообіцяв, його не мине, а тоді моя рана буде добре заплачена.

— Як же ти думаєш робити далі?

— Коли Аллах нам поможе, то буде нам з цього велика користь. А поможе він, коли ви добре будете держатись. Ви подумайте, що тут без великого труду така буде користь: здобудемо худобу, вівці, коні, хліб, а найбільше ясир. І кожний з нас, вернувшись додому, не буде в Криму горювати. Я незадовго видужаю з рани, а тоді піду вартувати на фігуру і зроблю так, як вам уже казав. З нашими я вже домовився: половина здобичі для них, половина для нас, а нею то я з вами поділюся. Ну, згода?

— Ми тут усі були б згідні. Ми, що тут є, бо тому псові, що його Максимом прозвали, цього говорити не можна. Той уже став джавром душею і тілом, полюбив їх, мов своїх.

— Не так їх, як молодицю Настю-вдову. Він хоче на ній женитися, — каже Осман, — і ми це знаємо від нього самого.

— З Максимом я сам справлюсь, і то незадовго!..

— Коли ні, то й так йому не жити, як ми село візьмемо.

За те, що він відрікся пророка, жде його люта смерть.

— На це я не можу чекати. Я й так мусив змінити своє лице, щоб він мене не пізнав. Добре, що його тут не було, як мене привели.

— Коли ж це має статися?

— Тоді, як я цілком піддурю цих християнських цапів, як мене приймуть до громади. Для того в мене є трохи золота. Тоді я почну ходити на фігури вартувати. Це вже за кілька днів станеться. Я вже показав їм свій хист, я пощадив того хлопця. Всі знають, що моя рана — то тільки через неувагу. Побачите, що мене незабаром приймуть, та ще і яку дівчину або вдову засватаю. Отож нема чого довго говорити. Скажіть іще раз, чи всі ви згодні?

— Ми були б згодні. Те, що ти нам призначив робити, то невелика штука, але я, правду кажучи, не дуже тобі вірю, ти можеш легенько і нас зрадити, а тоді нам неминуча смерть…

— Як ти смієш таке говорити? Хіба я не правовірний муслем? Хіба ж ти, Османе, не бачив, як я на хреста плював?

— Все воно гарно, але я вже тут бачив, як ти хрестився. Може, ти так нас заманюєш? Поки я не переконаюся, що наші недалеко і що вони тебе сюди вислали, то таки не повірю. А коли б ти нас хотів зрадити, так пам’ятай, що не жити тобі, ще поки мене на кіл настромлять. Я мушу бути в степу і бачити наших… Це хіба аж тоді можливо, як я буду вартувати на фігурі. Попробую взяти і тебе з собою, а ні, то ти якось прокралися за ворота непомітно в степ.

— Я ще не вірю, щоб тебе на фігуру пустили. Ти називаєш їх цапами, та вони справді хитрі і пильнуються. Ти ще вважай, щоб той щенюк Тарас не шпигував тебе. Його б також треба заворожити, щоб кілька днів у хаті полежав.

— Цього не бійтеся. По тій його перемозі він ще зі мною заприятелює. Я його почну вчити на шаблю битись, і цим його візьму, а при тій науці я можу його нехотячи дряпнути…

Татари почали ворушитись, дехто виходив надвір. Тарас поміркував, що йому небезпечно тут далі ждати. Він почав повзти по землі, поки не перескочив через найближчий пліт і погнався додому. «Отож, значить, на Максима можна покластися, він нам вірний, не зрадить».

Тарас довго не міг заснути. Думки роїлись у голові.

Що тут вигадати, щоб зрадника-пройдисвіта перед громадою показати і село від загибелі врятувати? Заснув твердо десь над ранком і устав пізніше, ніж звичайно. Як же ж він здивувався, коли на майдані застав Недоїдка за роботою.

Хоч як він не хотів зустрітися з цим харцизом, потурнаком, зрадником, то він таки пішов у те місце, де люди оправляли дерево. Недоїдок помітив Тараса і почав приязно до нього махати рукою. Прикликавши його до себе, він заговорив:

— Ну, молодий лицарю, здоров був! Чи гаразд виспався по вчорашньому. Тепер будьмо приятелями, наша приязнь назначена кров’ю, і так усе на світі водиться.

Він простягнув Тарасові руку. Хоч як Тарас тої руки бридився, та таки поборов відразу і простяг свою руку: він не хотів виказати того, що знав.

— Жарт жартом, але я тебе, Тарасе, хочу навчити, як шаблею орудувати… по-лицарськи. Ти не дуже тим величайся, що мене вчора дряпнув, то лише через мою неувагу. Але легенька в тебе рука, бо коли б я кого в те місце зачепив шаблею, то не ходити б йому вже по світі. А я, бачиш, відпочив одну ніч і вже при праці.

— Я рад би справді дечого навчитися, — пробурмотів Тарас.

Він не міг терпіти такого лицемірства, та щоб часом не видати себе якимсь випадковим словом, пішов далі. Хотів конче поговорити з Журавлем, щоб потім не брати на себе завеликої відповідальності.

— Потерпав я вчора за тебе, хлопче, — подав йому руку Журавель. — Ти гарно справився, далебі! Ангел-хранитель стояв за тобою, тепер той Недоїдок не буде вже такий чванько.

Тарас оглянувся, чи його хто не підслухує, і попросив Журавля до себе в хату. І тут розповів йому все, що знав.

Журавель слухав уважно, нарешті сказав:

— Передусім ти мовчи і слідкуй за ним далі. Він і мені не подобався, а вчора то вже забігав до мене з проханням, щоб його прийняти до громади. Навіть віддячити обіцяв.

З таким самим ходив, либонь, і до діда Кіндрата.

— А що ж ви йому сказали?

— Я казав, щоб трохи підождав, щоб ми краще роздивилися, хто він.

— Мені здається, що такого прийняти не можна.

— Все одно, чи його приймемо, чи ні, він усе буде в нас вивідувати, і ми завжди будемо непокоїтися, навіть коли б його прогнали в степ.

— Ой, цього вже ніяк не можна. Його не можемо випускати з рук живим. Я буду за ним слідкувати… Тільки щоб не дуже довго, бо я хіба згорю або видам себе перед ним. Краще б з усім цим поспішити і вже раз покінчити з тою ордою, яка нам на шиї висить. Хай уже раз станеться, що має статися. Тому я гадаю, що його треба до громади прийняти, він упевниться, що ми таки справді цапи, що йому повірили. Та ще скажіть, батьку, що то я просив, щоб його прийняти, бо я маю надію багато від нього навчитися. І воно буде правда: я ж прошу за нього, я вже й так багато дечого у нього навчився. А коли він це почує, то зовсім заспокоїться, бо він мене вважає за дуже небезпечну людину.

— Добре ти, сину, кажеш. Ми так і зробимо, а за кілька днів я його пошлю на фігуру.

І так воно сталось. Недоїдка прийняли. А коли він опісля зустрів Тараса, подякував йому, що за нього у старшини просив. За те він навчить його всіх штук на шаблі, — от хоч би й зараз починати.

— Зараз не можна, — каже Тарас, — хоч я аж горю до цього. У мене рука болить іще від нашого двобою. Ти мене так парнув по шаблі, що мені рука донині дерев’яніє.

Недоїдок мусив цьому повірити і видумати інший спосіб на Тараса. Видно, хлопець його любить, коли за нього просив. Буде найкраще, коли його заманить у степ самого. Там його зв’яже і передасть татарам. Тарас наче відгадав його думку і не пішов би з ним сам поза ворота села! З тої причини, що буцімто рука боліла, Тарас перестав учити інших.

Як Недоїдка прийняли до громади, він почував себе безпечним і просив старшину, щоб його зробила наглядачем над татарськими дармоїдами, котрих він страх не любить, і коли їх стрінув, то плював їм услід.

— Не можна цього, — казав йому Журавель. — Ти був би для них надто суворий і нелюдяний, і вони певно повтікали б, а нам треба тепер багато робочих рук…

Та це не перешкодило Недоїдкові частенько заходити вночі до татарського шатра на пораду. За ним пильно слідкували Трохим з Тарасом, бо обидва спали у Трохима на призьбі. Гривка не брали, щоб часом їх не видав. Тарас увесь час підслухував їхню розмову і добре собі запам’ятав, що почув. Він хотів ще поговорити з Максимом татарином та остерегти його перед задумами Недоїдка.

Татаринові доручили тепер пасти табун коней на межиріччі, і він рідко коли бував у селі. Одного разу Тарас уранці таки його стрів і покликав набік.

— Ти, Максиме, добрий чоловік. Чи скажеш мені правду, коли тебе питати буду?

— Максим завжди говорить Тарасові правду, бо його любить.

— Як тобі подобається цей Недоїдок?

— Що ж тут багато говорити, я його знаю з Криму. Це потурнак з ваших. Він, як став муслемом, пішов на службу до одного багатого купця в місті Козлові. Там він наглядав за християнськими бранцями, яких зводили сюди на продаж, а той купець ними торгував. Він знущався над ними, мов сам чорт. Аж купець мусив його прогнати, бо йому невільників калічив. Потім десь зник мені з очей. Та я його впізнав, як лише він сюди з хлопцями зі степу прийшов. Потім як поголив бороду, то вже трудніше його було впізнати. Він звався, вже як муслем, Ібрагімом.

— Так його кликав і один з наших татар, я це підслухав.

А ще я зачув, що його вислала сюди орда, щоб усе підглянув і в певну пору сюди впустив татар. Тутешні татари мали на умовний знак перерізати сторожу при воротах. Була там і про тебе мова. Татари тебе не люблять, а Недоїдок, чи там Ібрагім, узявся тебе знищити. Бережися, Максиме!

У Максима блиснули очі вогнем, він вишкірив білі зуби, мов вовк.

— Я його швидше знищу. Тепер скажи мені, Тарасе, де ти все це слухав?

— Під татарським шатром. Туди Ібрагім трохи не щоночі закрадається, а я за ним, та й підслухую.

Максим дуже зрадів.

— Тож візьми мене хоч раз з собою.

— Ходи хоч би й нині. Я ночую у Трохима, то й ти будеш з нами. Заходь сьогодні ввечері до мене.

Та якраз тої ночі Ібрагім не виходив. Аж на другу ніч вийшов з повітки, і Тарас з Максимом підкралися за ним.

— Маю вам щось сказати, — сказав півголосом до татар. — Цієї ночі я викрався з мого логовиська, переліз через частокіл і гайда в степ. Взяв собі одного коня з табуна потай від конюхів і махнув до наших. За два дні орда перебереться за ліс і тут буде ждати. На третю ніч я буду на фігурі і тоді проведу їх непомітно. На другу ніч я мушу зарізати того зрадника Максима. Чи ви не знаєте часом, де він тепер, що я його вже кілька днів не бачу.

— До табунів ходить з хлопцями.

— Ну, там я йому нічого не зроблю, бо там є свідки.

Але його застукаю тут, у повітці, де він спить, і так запроторю, що й сам чорт його не знайде…

XI

Тарас і Максим зараз вийшли зі схованки і мали йти додому. Максим був дуже схвильований.

— Йди, Тарасе, додому. Я тут залишуся сам. Обіцяв він мене запроторити, то це зроблю з ним — так штрикну ножем, що ані не квікне. А потім заховаю так, що його й чорт не знайде.

— Не роби цього, Максиме, бо наробиш біди. Хоч і як би ти ховав його, то залишаться сліди крові. Ну, а з ордою ми ніколи не покінчимо, і все вона буде нам на шиї. Ходім. Та завтра вночі не будеш спати в повітці, а в мене в хаті. От і зараз ходи, та ще побалакаємо.

Поки Ібрагім вийшов з шатра, їх уже не було. Лежали в Тараса в повітці на сіні й балакали про те, що робити далі. Максим почав:

— Я зробив би це по-татарськи: при воротах поставити певних людей. Як на поданий знак наші татари підійдуть до них, то перерізати усіх до одного і відчинити ворота.

Опісля впустити сюди орду і зачинити ворота знову. Я там буду і повідомлю уходників, що все готове. Люди сховаються між хатами. А я пильнуватиму Ібрагіма. Він буде їх вести, мене він не пізнає, бо я переодягнусь по-татарськи. Я піймаю Ібрагіма живого, сховаю та пильнувати буду. Мені небезпечно було б показуватись на майдані, як уходники битимуть татар, а то б і мені дісталось. А потім то вже старшина вирішить, що зі зрадником зробити.

Рано пішли обидва до Журавля і розкрили Максимів план.

— Заходь до мене, Максиме, звечора і в мене переночуєш безпечно, а вранці я зараз вишлю Недоїдка в степ.

— Цього ще мало, батьку, — сказав Тарас. — Ми з Максимом загадали обидва піти в ліс, щоб побачити, яка у татар сила. Ми туди підемо, поки ще Недоїдок піде в степ. Краще було його тут здержати, а ми вийдемо непомітно. Може, буде їх стільки, що небезпечно буде пускати їх в село.

— Не так, Тарасе. Я кажу, що може їх бути стільки, що в нашім селі не помістяться, а то треба б щось інше видумати.

— А ти, Тарасе, не боїшся на таке небезпечне діло пускатися? — спитав Журавель. — Не забувай, сину, що на твоїй голові мама і сироти.

— Якби я пропав, то громада їх не забуде, бо для громади жертвую своїм життям. Але Господь не лишить мене в біді, я вернуся.

Журавель обняв його і почав цілувати.

— Боже тебе спаси і здоров’я дай! Коли б у нас більше таких смільчаків, то не страшна б нам була орда. За Недоїдка будьте спокійні. Я його при собі так довго задержу, поки не вернетесь.

Максим мав готову татарську одежу для себе і для Тараса, якому намазав руки й обличчя сажею. Прокрались поміж хати і непомітно помандрували в ліс. Журавель ходив по майдані, держачи при собі Недоїдка, все про щось його питав, радився, а то й роботу давав одну за одною. І все хвалив його за вправність, якої між уходниками ніхто не має.

Тим часом Максим з Тарасом ішли лісом дуже обережно, розглядаючись на всі боки. В лісі чути було щебетання птиць. На високих деревах крякали ворони та круки. Деколи показався з кущів олень і зараз ховався знову в гущавину.

Тарас з розповіді Ібрагіма знав добре, де знайти татар.

Нарешті почули гамір. Максим держав Тараса за руку.

— Аж тепер треба бути обережним.

Ліс ставав щораз густішим і непрохіднішим, значить тепер наближалися до краю. Максим пустив руку Тараса і пішов наперед, а Тарасові дав знак, щоб ішов за ним. Коли Максим опинився на краю лісу, Тарас необережно зламав галузку ліщини, і юна затріщала. Максим прискочив до нього:

— Я йду до них, бо вони нас уже помітили, довше ховатись не можна, ми видали б себе, а коли б нас обох зловили, то ми пропали б.

— Вони тебе схоплять, — стривожився Тарас, помітивши на обличчі Максима хвилювання.

— Полізь на дерево і дивись. Коли б мене схопили, то ти зараз утікай, хай тебе Христос і Його Свята Мати охороняють.

По цих словах Максим став розвертати ліщину і йшов навпроти татар, які, почувши тріскіт у лісі, йшли туди розглянутися.

— Салем алейкум! — гукнув Максим з лісу. — Іду з привітанням від Ібрагіма, та ледве вас відшукав. Переказав вам, щоб завтра увечері були готові. Він до вас прийде і проведе вас мимо цієї фігури, яку має стерегти. Пам’ятайте добре, що як прийдете вночі під вал села, то дайте знак: тричі голос пугача. Тоді ми переріжемо вартових при воротах, у нас обізветься сова, і тоді під’їжджайте під ворота, вони будуть відчинені. В’їздіть усередину і до роботи.

— Ібрагім казав, що для нас буде знаком голос пугача теж.

Максим збентежився, але зараз-таки зміркував, що йому робити.

— Тому-то я прийшов вам сказати, що треба буде змінити знак, бо з нас ніхто не вміє пугача наслідувати.

— А Ібрагім?

— Таж Ібрагім буде з вами.

Максим згадав собі, що Осман хоче прийти вночі до татар. «Чи він уже був, чи лише прийде?»

— А сказав тобі Ібрагім наше гасло, коли тебе до нас посилав?

— Не будь смішний. Удень не треба, хіба не бачиш мене, що я татарин.

Вони бачили перед собою справжнього татарина, а що все співпадало з тим, що говорив раніше Ібрагім, то й повірили. Щоб знову не попасти в підозріння, Максим забалакував чимсь іншим.

— Ібрагім казав, щоб убивати лише старих і малесеньких дітей, а решту брати в пута. Ви не знаєте, що то за народ, самий вибраний, здоровий, мов горішки. А скільки там коней та худоби! Як упораєтеся з людьми, то ми поведемо вас туди, де стада пасуться. Таке одне селище більше варте, ніж якесь там християнське містечко. І все це здобудете без великого труду, завдяки проворності Ібрагіма і нашій. І ще раз кажу, що половина здобичі буде наша, бо без нас нічого ви не зробите.

І тим часом, говорячи те, він пильно розглядав татарську силу та придивлявсядо татарської зброї. А щоб переконатися в силі татарської ватаги, він сказав:

— Гадаю, дамо раду джаврам?

— Ще би! Нас п’ятсот, самих вибраних: Ібрагім не брав кого-небудь.

— Та я знаю, він мені казав. Добре, що уходники по праці сплять мов убиті, а зі сторожею впораємось вмить.

— А як ти називаєшся?

— Осман. Ібрагім мене послав, бо ми не дуже вірили, що ви тут. Ми боялися якої зради. Тепер мені вертатися пора, а то все пропало б.

— Лишись між нами, а завтра проведеш нас.

Максим засміявся.

— Оце вигадали! Я вирвався від праці, і товариші — нас є чотирнадцять — мене прикривають. Та увечері при перевірці, як ми з роботи вертаємось, моя відсутність виявилася б. Тоді здогадалися б про якусь зраду, і ви села не здобули б.

— Правда, — казали татари. — Як хитрощами села не здобудемо, то не вдіємо нічого. Минулого року дві тисячі наших нічого не вдіяли.

Максим був певний, що з ним нічого не станеться.

Попрощався з татарами і зник у лісі. Прийшов під дуба, де сидів Тарас.

— Ходімо, все добре.

— Чи мені так здавалося, чи ти справді налякався спочатку.

— Не здавалось тобі, а я справді боявся за тебе. Якби так були татари пішли в ліс і знайшли тебе, то ти пропав би.

— А хіба ж я по-татарськи погано балакаю?

— А все ж не так, як татарин, і зараз тебе пізнати.

Треба вродитись у татарському улусі, щоб добре по-татарськи говорити.

— А ти за себе чого боявся?

— Бо я подумав собі, що тут уже міг бути Осман, а тоді я б сам себе зрадив.

— А скільки їх?

— Казали мені, що п’ятсот. І я так думав, бо більша сила не могла б так довго у степу ховатися, щоб її не помітили. А що їх так мало, тому не зважаються здобувати села силою, лише хитрощами. Тепер подумай, що то буде, як вони вийдуть на майдан і почнуть злазити з коней, а тут з усіх хат та закутин посипляться на них стріли, кулі й каміння, а потім ударять на них списами та дрючками…

— А каміння звідкіля візьмемо?

— Ну, буде й каміння, побачиш.

Вони вернулися до села аж надвечір. Зайшли непомітно поза хати і сховалися в хаті Журавля. А коли той вернувся додому, то дуже радів з того, що почув. Аж руки потирав.

— От ми їм справимо празник, що надовго відхочеться на нас нападати… Тепер скажи мені одне, Максиме: чого ти такий завзятий на своїх земляків, що аж вірити не хочеться?

— Мені ніколи не будо до серця грабіжництво і тяганина. А тут між вами я побачив ваше тихе хліборобське життя, і воно мені сподобалось. І ваша віра мені сподобалась.

— І вдова Настя, — докинув Журавель.

— А хоч би й так. Якби ви йшли з грабежем на Крим, то я б вам не допомагав. Але як тут у вашому тихому селі грабіжники не дають вам спокою, то хай їм усячина.

— Я бачу, що ти вже наш, Максиме, душею і тілом.

Лиш допильнуй, щоб потурнака живого впіймати, то вже буде з тебе.

— Зараз на хрест побожуся, що не втече.

— Ідіть спати, а завтра не показуйтеся, поки я потурнака на фігуру не пошлю.

Даремно шукав Трохим Тараса. Недоїдок тої ночі знову ходив до татар змовлятися. Трохим не бачив Тараса цілий день і був за нього неспокійний. На його лежанці лежав Гривко і махав хвостом. Відтак помітив Трохим, що Недоїдок ходив до тої повітки, де звичайно спав татарин Максим, відтак лазив на оборіг з сіном і там його не знайшов. «Я тебе завтра буду мати — не втечеш», — подумав собі харциз і погрозив кулаком.

На другий день Журавель устав дуже рано і ждав Недоїдка на майдані.

— Сідай, небоже, на коня, візьми харчів на два дні, поїдь у степ геть аж за фігуру і роздивись гаразд, чи нема де близько орди. Ти чоловік бувалий, то й найкраще це зробиш, бо всі татарські штуки знаєш, а з нас нема нікого кращого за тебе. Коли б дещо помітив, то зараз вертайся й забери з собою вартових від фігур. Коли ж буде все спокійно, то лишись на фігурі, поки тебе не змінять.

— Я поїду, але сам боюсь, бо не дам ради. Та й як воно буде, як я зміню одну варту на фігурах, а інші залишаться! Хай би так поїхали зі мною ще Тарас і Максим, обидва вони хитрі, як чорти, можна на них покластися.

— Еге ж, еге ж, я тобі забув сказати, що вони, лише на світ заносилося, поїхали в степ з тим самим, що й тебе посилаю. Ти їх певне в степу зустрінеш…

— Певно, ми зустрінемось… Далебі! З такими людьми вартувати аж любо. — А собі подумав: «Я там зараз одному скручу в’язи, а другого в пута та й передам татарам на задаток. Хай посмакують, які в цьому селі гарні горішки ростуть».

Він був дуже з цього радий, сів на коня, взяв рушницю, ножа і вихором погнався в степ. Він розглядався по всіх усюдах, гнався, мало коня не заморив, розпитував у вартових при фігурах, та ніхто тих двох сьогодні не бачив. «А що, як вони погнались за ліс і там татарам у зуби попалися», — думав собі Недоїдок і поскакав до орди.

І тут їх не було. Вчора приходив сюди татарин Осман, а більш нікого не було. «Шельма той Осман, — думав Недоїдок, — таки не повірив мені. Ну, хай йому, воно й ліпше. Але вчора не згадав мені про це ні слова». І вже голосно мовив:

— Я не питаю про вчора, а про нині.

— Таж чуєш, що сьогодні не було тут нікого, може, ще хто прийде.

— Коли б тут з’явився який татарин з села, та ще з молодим хлопцем, то татарина зараз зарізати, бо це зрадник, що нашої віри зрікся і вихрестився, а хлопця брати як бранця. То буде моя здобич поза пай, — розумієте? А того татарина не лишайте живим, бо це наш тяжкий ворог і за джаврами руку держить. Я прийду ввечері і вас безпечно проведу. «Де вони пропадають? — думав собі Недоїдок. — Тут я поставив на них пастку, але ще погляну, може, вони до села вернулися».

Він почвалав до села.

Журавель, знаючи його погані задуми, чатував на нього.

— Ну? Звідкіля небезпека? Багато орди? — питав Недоїдка.

— Ніякої небезпеки немає. От я з’їздив степ, мало коня не заморив, а нічого не помітив. Неспокійний я за Тараса, чи часом той татарин Максим не зрадив хлопця, не заманив куди і не повіз його, зв’язаного, між татар. Там він його за добрі гроші продасть, я це знаю.

— Чи ти забув, який я дав наказ? — гримнув Журавель і тупнув ногою. — Ти мав лише тоді вернутися, як помітиш небезпеку, а так, то ти мав змінити варту при фігурі.

Запам’ятай собі, що як я накажу, то так має бути, а то палицями вибити накажу і в степ прожену. Зараз марш, куди тебе послав!

Недоїдок збентежився. Не сподівався, щоб його так вилаяли. Хотів виправдовуватися ще, та Журавель не дав йому говорити, погрозив палицею і прогнав за ворота.

Журавель не хотів, щоб він бачив, що в селі робилося і як підготовляв він табір до прийняття гостей.

В чотирьох місцях поміж хатами поставили бочки зі смолою на стовпах. Поміж хати зносили уламки каміння.

Недалеко від села, під лісом, стояв великий камінь бозна відколи. Журавель наказав налупати уламків молотами та залізними долотами, розбивати дрючками, і того гострого лому наносити поміж хати, щоб було чим шпурляти на татарські лоби. В кожній хаті були під вікном стріли та луки, бердиші, списи, ломаки. Кожному сказав, де має стояти і що робити. Понаставляв отаманів і десятників до кожного гуртка. На варту до воріт призначив найметкіших людей з гострими ножами. Все, що жило, повинно було ставати до оборони. Лише діди і діти мали сидіти в хатах.

На той час відправив Книша з татарами до роботи геть за село, казав узяти харчів, щоб не вертатися аж до вечора, щоб вони нічого не бачили. Всі знали, що цієї ночі буде напад. Ніхто не смів про це голосно говорити. Максим і Тарас чули з-за хати розмову Журавля з Недоїдком і дуже сміялись з цього, аж до землі присідали.

А тим часом татарин Осман, що йому не вдалося викрастися вночі до побратимів за ліс, думав, як за дня це зробити. Він таки Ібрагімові не конче вірив, а не хотів так нізащо наражати себе на небезпеку з боку уходників. Він встиг знайти вигідну хвилину і зникнути з гурту, в чому земляки мали йому посприяти. Коли Книш пішов у другий бік, Осман махнув у степ. Спершу йшов хильцем, поміж травою, деколи повз по землі, поки добрався до лісу. Тепер ішов випроставшись, дуже поспішаючи. Вирішив, що краще залишитися при орді до ночі і разом з нею в село вернутися. Так собі думав і дуже радів, що вже не буде служити. Нарешті зачув гомін за лісом і прожогом мчався туди, щоб мерщій до земляків добратися. Може, якраз зустріне там своїх знайомих. Не ховався, ламав ліщину та наробив багато шелесту. Татари його почули.

— Салем алейкум! — кричав на радощах і біг татарам назустріч.

— Ти з цього села?

— Так.

— І називаєшся Мустафа. Ти вихрестився і тебе прозвали Максимом…

— То не я. Той Мустафа справді став джавром, але йому Ібрагім уже, певно, скрутив в’язи. Я звуся Османом.

— Що? Ти ще брешеш? Осман тут був учора, а сьогодні отаман Ібрагім ось як казав тобі зробити!

Осман перелякався дуже, та в цю мить татарин різонув його ножем по горлі, що ані не крикнув. Його заволокли в ліс і там покинули.

XII

Приготування до оборони тривали до самого вечора.

Щоб усе відбулося непомітно, кілька теслярів стукало сокирами, оправляючи дерево. Аж над самим вечором усе замовкло, і люди пішли вечеряти. Кожний був приготовлений, що треба буде цілу ніч не спати, а може не одному судилося завтра не бачити вже світу. Але всі були веселі й бадьорі. Раділи з того, що дадуть орді доброго прочухана, а Недоїдкові добре відомстять за свої турботи про нього та за його зраду, якою відплатив їм за те, що хліба не жаліли йому та до громади за свого прийняли.

Вже смеркало, як Книш повернувся з татарами. Він знав, що Осман утік, та чорт його бери! Без одного татарина громада не пропаде.

— Ідіть, люди, спати, — сказав до татар, — бо я вас завтра ранесенько знову заберу до роботи.

Татари обернулись і пішли під своє шатро.

— Чому Осман не вернувся? — говорили між собою.

— Прийде з усіма.

Цим вони і заспокоїлися. В селі почав стихати гамір, здавалося, що всі люди поснули по праці. Стало тихо, мов у могилі.

Аж десь близько опівночі за валами села почувся тихий гомін, а опісля тричі закричав пугач. У кожного живіше забило серце, кожний хрестився і шептав молитву. Тепер мало настати щось страшне — боротьба на життя і смерть.

На той знак повиходили татари зі свого шатра.

Розділились на два гуртки і подались до обох воріт, шукаючи в пітьмі сторожу. Та ті лише ждали на них. З ножами в руці кинулися на чорні постаті. На одного йшли два або й три. Не було часу й крикнути. Тепер відсунулись засуви, і важкі ворота відчинились навстіж. В селі почувся голос сови. Тут уже стояв татарин Максим. За валами почувся рух. Максим кликав їх по-татарськи. У ворота почали в’їжджати татари. І попереду їхав потурнак Недоїдок. Йому показували дорогу Максим та кілька уходників, що перевдяглися за татар. Максим насунув собі шапку на очі, щоб його потурнак не впізнав і час від часу щось бурмотів по-татарськи, узявши коня за поводи.

Він повів його аж у другий кінець майдану, а за ними пливла густа татарська юрба. Як проїхав останній татарин, ворота відразу зачинились. Тепер від воріт закричав пугач, і в ту ж мить загорілись бочки зі смолою жовто-бурим полум’ям. Потурнак наказав злазити з коней, але в ту саму мить почув на шиї петлю. Його звалив Максим з коня. Та поки харциз отямився, Максим його схопив поперед себе, потягнув, мов барана, до найближчої повітки і тут міцно зв’язав йому руки і ноги.

— Хотів ти мені віку вкоротити, собако, та я тобі відплатив.

А тим часом, як бочки добре розгорілися, татари позлазили вже з коней, з усіх сторін почувся пронизливий свист у пальці, на татар посипався град стріл і гострого каміння, почулись рушничні постріли. Татари кричали: «Зрада, зрада, Ібрагім нас зрадив!» Вони хотіли оборонятися, та не бачили ворога. Стрілянина не вгавала.

Поранені коні почали іржати і гнались по майдану, мов скажені, розбиваючи татар. Татари кинулись до воріт, але тут почали їх колоти списами та бити бердишами і колами. До котрої б хати не наблизились, із темних вікон сипались на них стріли. З-поза загород між хатами відбивалися списами та колами, рубали сокирами, кидали на них каменюками. Все, що жило, стало до оборони села. Ворог не знайшов кутка, де б можна було сховатися.

Дехто скочив у зруб церкви, бо там ще було найбезпечніше сховатись від стріл і наляканих коней. Ціле страшне побоїще щораз більше освічувало полум’я палаючих бочок. Так тривало до ранньої зорі. Люди повиходили зі схованок і аж задерев’яніли, побачивши стільки трупів кінських і татарських. Хтось заглянув у зруб церкви і побачив гурток татар. Цим також не було пощади.

А за той увесь час Максим сидів у клуні і пильнував зв’язаного Ібрагіма Недоїдка. Той уже зовсім очуняв і прислухався до криків на майдані. Як почув, що його називають зрадником, то аж задрижав.

— Слухай, Мустафо, я знаю, чия це робота. Знаю, що мені не вийти звідси живим, що мене дожидають страшні муки. Я в тебе одного прошу. Заклинаю тебе на Аллаха або, коли хочеш, на Христа, скажи мені: звідкіля уходники дізналися про цей напад?

— Чому тобі не сказати? Спершу Тарас підслухав твою розмову з татарами, а потім і я.

— Тарас не міг підслухати, бо ми говорили по-татарськи.

— Він навчився вже татарської мови від мене.

— Проклін на тебе!

— Ну-ну, я цього не боюся, проклинай мене, скільки хочеш.

— Ні, не буду, але ще одного буду я в тебе просити.

Візьми ніж і заріж мене, хай я не йду на муки.

— Цього вже не буде. Легка смерть була б для тебе.

Побачиш, що уходники для зрадника вигадають… Коли тебе кіньми не розірвуть, то настромлять на кіл.

— Щоб тебе спалив вогонь гегенни, щоб ти магометового неба не побачив!

— Спасибі тобі. Але я до цього неба не спішу. Мені ліпше подобається християнське небо, в якому ти певно не будеш.

— Чого ти на мене так заповзявся?

— Бо ти хотів мені віку вкоротити, я сам чув, як ти нахвалявся перед татарами.

Ібрагім закляв сердито і напружив усі сили, щоб порвати пута, та не подужав.

— Лежи тихо, собако, а то ще ланцюгом зв’яжу.

Тепер Ібрагім ані не поворухнувся.

Надворі розвиднілось. Уходники перев’язували свої незначні рани. Не було ні одного вбитого.

— А чи лишили живим хоч одного татарина? — питав Журавель. — Нам треба свідка, зараз судитимемо потурнака за зраду. Гей Максиме, озвись!

На порозі повітки показався Максим.

— Чи прийдеш сюди, отамане, чи принести тобі туди Ібрагіма Недоїдка? Він живий і такий радий, що танцював би, коли б не був зв’язаний.

— Давай його сюди, він потанцює поміж нами!

Максим завернув у повітку, а за хвилину виніс на плечах, мов барана, зв’язаного Недоїдка і тут бебехнув ним перед старшиною.

— Гарно ти нам відплатився за хліб-сіль, — похитав старий Кіндрат Муха головою, — диявол заволодів твоїм серцем.

— Шкода, діду, слів, — говорив Журавель, — він уже певно не виправиться. Ми зараз його судитимемо.

— Ні, діти, так годі! Спершу зробімо лад на майдані, серед такого страхіття годі думки зібрати.

— Нащо нам суду? — каже один уходник. — Ось ми зараз убиймо його каменюками та виволочимо стерво за ворота вовкам на жир.

— Так не можна, — каже Журавель. — Такої смерті йому замало буде. Але батько Муха добре каже, щоб спершу це падло прибрати. Недоїдка поки що де-небудь сховайте. А тепер до праці. Там за валом викопайте велику яму.

— Шкода роботи! — кричали уходники. — Досить буде виволокти все за вал або до лісу вовкам та й гайворонам на жир.

— Говорите, мов діти, — обізвався Кіндрат. — З того настане такий сморід, що ми подушимось, та ще яка пошесть від того прокинеться. Заступи нас, Господи! Та ще нащо нам заманювати сюди вовків. Поїдять трупів, та опісля на нашу худобу кидатимуться.

Зараз вийшло кілька десятків людей з заступами копати ями. Одні здирали шкуру з убитих коней, інші вивозили трупи на возах. Ця робота протяглась геть пополудні, поки вичистили майдан. Окривавлене каміння позбирали діти.

Може, ще колись воно здасться, а в степу знайти камінь трудно.

Зараз пополудні Кіндрат Муха скликав суд над Недоїдком. Привели кількох поранених татар, прикликали і татарина Максима, Тараса і Трохима.

— Давайте сюди Недоїдка, — каже Муха.

Пішло кілька людей до повітки, де був замкнений Недоїдок, та зараз звідти почувся крик. По Недоїдку і місце застигло. Він встиг розв’язати собі руки і ноги та втекти через стріху. Усі аж охнули. Найбільше лютував Максим.

— Я таки його знайду, хіба би крізь землю провалився. — Він узяв аркан і ніж, шукав коня.

— Я йду з тобою, — каже Тарас, — бо і я не хочу, щоб він звідсіля вийшов живим. Він тепер захоче помститись нам і приведе таку орду, що не встоїмо.

— І я йду, — сказав Трохим.

— А я ще візьму такого товариша, без якого ми нічого не знайдемо. — Тарас свиснув, і зараз прибіг Гривко. — Ходи, мій добрий Гривку, я тобі щось покажу.

Тарас пішов з Гривком до повітки, де лежав в’язень, і дав йому обнюхати мотуз, котрим Недоїдок був зв’язаний.

Пес загавкав радісно, побігав по повітці і обнюхував стіну, дивлячись на діру в стрісі. Його викликав Тарас на другий бік, пес знайшов слід і відразу побіг до валу. Але через частокіл не міг перескочити і знову почав гавкати. Тарас провів його через ворота на те саме місце. Пес знову знайшов слід, перейшов рів і погнався просто до лісу.

— В лісі буде тяжче піймати, — сказав Максим, — але Гривко поможе.

Вони посідали на коні і помчали. Їхати треба було далеко, але тому, хто втікає, нічого далекого нема. Недоїдок, очевидно, був уже в лісі. Гривко гнався попереду, весело гавкаючи. Він усе оглядався, наче просив їх поспішати.

— Та ми не взяли ні одної рушниці, — спохватився Максим. — Ібрагім не дасть узяти себе живим, його треба вбити на місці.

Як зайшли в ліс, то Гривко забігав довкола розлогого дуба, почав завзято гавкотіти, відтак підвів голову вгору і спинався лапами на дерево.

— Певно, звіра почув, — сказав Максим.

— Він тепер за звіром нюхати не буде, побачиш.

Вони всі три подивились угору, і Максим перший помітив між галуззям схованого чоловіка. Це був Недоїдок. Максим, побачивши його, закляв сердито і крикнув по-татарськи:

— Ібрагіме, прийшла твоя остання година, пошлю тебе у гегенну ік шейтану, так, як ти на моє життя зазіхав.

— Ану підлізь до мене, — гукнув Недоїдок, — то я тобі зроблю те, що обіцяв.

Він так страшно засміявся, наче чорт, аж відголос по лісі пішов.

Максим дуже розізлився і хотів лізти з ножем на дерево. Тарас і Трохим його зупинили.

— Ви тут пильнуйте, — сказав Трохим, — а я скочу до села і прикличу людей. Ми його таки живого піймаємо.

Трохим пішов до коней, а Максим з Тарасом присіли під дубом. Гривко стежив за Недоїдком і гавкав. Спершу було спокійно. Ібрагім не рухався. Аж раптом заворушилось галуззя. Пес загавкав дужче. Максим і Тарас поглянули вгору. Недоїдок просувався грубою дубовою гіллякою до того місця, де вона сходилася з гіллякою сусіднього дуба.

Йому вдалося перелізти на друге дерево. Він так пересувався далі. Розгойдувався на одній гілці і чіплявся за другу.

— Нічого тобі не поможе, — сказав Максим, — підемо за тобою слідом.

Але Недоїдок на них не зважав і пробирався з великою наполегливістю з дерева на дерево. Він уже збирався перейти п’яте дерево, як сталося щось неждане: гілляка, якої він тепер учепився, затріщала і зламалася, і він упав на землю з висоти якихось п’ятнадцять сажнів. До нього миттю прискочив Гривко, ще поки Максим з Тарасом встигли прибігти, і почав його завзято шарпати.

Ібрагім не міг поворухнутись і важко стогнав. В ту хвилину затупотіли коні, приїхали уходники з мотузами й рушницями. Позлазили з коней і йшли на голос собаки.

Журавель сказав:

— Змайструйте ноші з ліщини, ми таки завеземо його до села, і кара його не мине.

Сплели ноші. Їх треба було прив’язати до двох коней.

Та коли приступили до Недоїдка, він уже не жив.

Виявилося, що в нього був переламаний хребет і розбита голова: під ним стирчав з землі грубий пень.

— Собаці собача смерть! — гукнув Журавель і плюнув на нього з огидою. — А суд засудив його посадити на кіл!

— Тепер з нього вовки матимуть вечерю. Залишімо його тут і вертаймося. Скоро вже і смеркне.

Уходники залишили труп на місці і вернулися додому.

По тій пригоді, про яку люди довго балакали, жилось уходникам спокійно. Ті, що особливо відзначились у перемозі над татарами, були у великій пошані.

Максима вважали всі за свого чоловіка, і вдова Настя не відмовлялась вийти за нього заміж. Тараса та Трохима люди любили. Навіть Гривка так усі полюбили, що кожний, хто його лише здибав, гладив по голові і частував тим, що знайшов у кишені.

Старшина вирішила вже тої осені добудувати церкву і попівство, привезти з Канева все, що для церкви було треба, а також умовленого панотця з дружиною. А Тарас усе роздумував, як би село укріпити перед ворожими набігами. Він ходив до Журавля та все йому пропонував, що треба було б зробити.

— Хоч би навіть, батьку отамане, довелося ще одну зиму тулитися в тісній хаті, то якось перемучимось, але коли орда застукає нас незабезпеченими, то вся наша праця пропаде!

— Я це, сину, добре розумію, робимо, що можемо, та вже й рук не вистачає до праці, ти подумай.

— Та ти подумай, батьку: у нас є вали з частоколом і ровами, а придивись до них ближче, — чи вони нас справді охороняють?

— Нема такого валу чи частоколу, через котрі не міг би ворог перелізти.

— Як — його зупинити не можна?

— То, на твою думку, і рів, і вал, і частокіл ні до чого?

Шкода було стільки праці! — докоряв Журавель.

— Я цього не кажу, та як уже стало на юшку, то стане і на петрушку. Поставили ми частокіл, з таким трудом копали рів і вал, то треба його забезпечити. Ми його обставимо людьми, то кожний боронитимете місце, де його поставили, а як не буде стільки людей, щоб усі місця обставити, то у прогалини влізе ворог безпечно, і нікому буде його здержати.

— Щось я не розумію, куди ти прямуєш.

— Річ проста. Треба на кожному розі села високо над валом поставити чотири городки. З них можна буде на два боки обстрілювати увесь рів і валом з частоколом.

— Ага! То ти думаєш, щоб покласти чотири башти так, як це по замках водиться?

— Я не знаю, чи воно баштами називається, я називаю це просто городками, трохи міцнішими, як ті, що в степу.

Це для нас пильніше за все.

— То вже з Книшем про це побалакати б. Він майстер над теслярами.

— Ходім таки зараз, поки ще звезеного дерева не використали на будівлі. Опісля його не буде, справа затягнеться, а хтозна, чи ще восени татари нас не провідають. Вони, певно, захочуть помститися за останнє.

Мусив хтось з них утекти до своїх. Вони підозрюють того проклятого Недоїдка в зраді, то, певно, прийдуть його тут шукати. Я знаю від тих татар, яких ми пощадили, що цю останню напасть вигадали торговці невільниками з Козлова. Вони дали на це і гроші, і коні, і зброю. Хіба ж не пам’ятаєте, скільки дукатів випороли ми з лахміття потурнака, в якому він сюди прийшов? Вони тепер можуть на нас наслати таку силу, що не витримаємо.

— То ходім до Книша зараз.

Книш вислухав усе, подумав трохи і сказав:

— Коли тих городків треба, то й поставимо. Та я з того скористаюсь і поставлю на одній башті ще й вітряк.

Міркував я над будовою млина. Десь близько від нас на річці немає пригожого місця на млин. Можна б далі, та все ж небезпечно так розпорошуватися, бо при першому наскоку татари його спалять. Роздивлявся я по степу за місцем на вітряк, і знову не знайшов нічого близько. А так високо над баштою вітряк буде, він башті не завадить.

Ну й добре ми зговорились. До осені будуть городки і буде свій млин.

Всі були з того раді, робота почалася зараз. По жнивах послали цілу валку возів до Канева. Повезли на продаж хліба та меду. З того треба буде дати старості вить, та Бог з ним! Треба там умовити покупців, котрі два рази на рік сюди приїздили б, а тоді старості дуля…

По трьох тижнях валка щасливо вернулася. До неї приєдналось ще кілька канівських родин. Правда, староста забрав з того, що привезли, аж половину. Та уходники не перечили — аби їх тільки не зупиняв, вони обіцяли, щоб його задобрити, щороку привозити не те що хліба та меду, але й дорогих кожухів, бо звіра тут доволі. З тою валкою приїхав ще й молодий священик з дружиною. Для нього була вже готова хата з обстановкою. Як уже церква була готова, поставили всередині престол, навішали образів, поставили іконостас і все, що треба. Все це було просте, невибагливе, але всі раділи, що воно своє, а згодом заміниться кращим. Відразу всього не робиться. Змовилися посвятити церкву на святої Покрови і завести на той день кожного року Храм. Того дня загадали охрестити новонароджених дітей, а з ними і татарина Максима. Того дня треба було освятити церкву та омолитвити ціле село.

Старі люди радились, як його назвати? Вигадували різне, а старий Кіндрат Муха сказав громаді таке:

— Ми поки що не можемо вирішити, як його назвати, бо нема між нами згоди. Отож я гадав би, щоб цю справу ще відкласти, а ми станьмо на таке: без назви наше село не знівечиться, а хто найбільше послужить для нього, іменем того його назвемо.

— Добре говориш, діду, хай тепер кожний старається, щоб дав назву селу на вічну пам’ять майбутніх поколінь.

На святої Покрови було багато роботи в селі. А вже панотець Атанасій стільки напрацювався від ранку до ночі, що ледве переводив дух. Того-таки дня звінчались татарин Максим з Настею — вдовою по Андрієві Березі.

XIII

Минуло так чотири роки. Село, не маючи над собою іншого пана, крім своєї виборної старшини, працювало само на себе. Щороку зорювало більше степу під посів.

Множився товар, два рази на рік приїжджали покупці по хліб, мед та шкури. Вони привозили на обмін залізо, зброю, порох, сіль. Все інше, як полотно, сукно, ремінь на взуття, робили уходники самі для себе і були цим задоволені. Щороку приїздили до них нові уходники.

Треба було село розширити та вал посунути далі. Ще кілька разів намагалися татари напасти на село зненацька, та жодного разу їм це не вдавалось. Уходники пильнувалися добре. Скінчилось на тім, що деколи татарам щастило вкрасти трохи товару або коней. Село прославилось. Про нього знали в Каневі, Черкасах та Кременчуку, а то й далі на північ. Його називали сторонні по-всякому. Здебільшого називали його «уходом з Канева» та й годі. Татари село обминали, воно було для них страхом. Розуміється, що нікому й на думку не спадало посилати старості вить. Зрештою канівський староста не мав над ними влади, бо сюди вона не сягала.

За той час багато дечого в селі змінилось. Старші люди повмирали. Один Кіндрат Муха держався ще, і його щороку вибирали головою. Уходникам жилося добре. Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів. Правда, кількох прогнали з села — хто не хотів старшині підкорятися.

Але про село довідався черкаський староста, бо йому було сюди ближче; він вирішив накласти свою руку на уходників та брати з них вить. До села приєдналось також декілька родин з Черкас, а це вже його люди. Вони звали себе козаками, славились тим, що воювали з татарами і аж у Крим забігали.

Та як це зробити? Він радився з підстаростою.

Підстароста був не проти і для себе дещо від уходників видурити і сказав:

— Послати до них когось і зажадати виті, а коли не послухають, то налякати їх княжим військом. Я знаю, що вони на таке не схочуть задиратися і дадуть вить по-доброму. Правда, що всього не дістанемо, але бодай що-небудь. Там дуже багаті люди.

— Ану, попробуймо, — каже староста, — поїдь до них ти, пане підстаросто, зі значною частиною війська, і таки наступи їм добре на шию. Четвертина з того, що здобудеш, дістанеться тобі.

Тепер підстароста почав шкодувати, що піддав таку думку. Одна справа — взяти готове, а друга — їхати за цим самому, їхати в далекий степ, де можна зіткнутися з якимсь татарським загоном і попасти в сирівці, — це не проста справа.

Та їхати таки треба було, коли наказали, і він поїхав.

Довго він намучився в дорозі, набідився в стену, наблукався, поки добрався до села. Якось пощастило татар не стрінути. Ідучи понад річку Висунь, він бачив великі стада, що паслися на межиріччі, і з цього визначив, що село мусить бути дуже багате. А далі побачив село, оточене валом, оброслим терниною. Здалека воно було схоже на ліс. Побачив, що це село, як аж до воріт під’їхав. «Якого тут добра мусить бути по льохах та коморах!» Намагався проїхати у ворота.

— Стійте! — крикнув вартовий і наставив списа. — Зачини, Миколо, ворота! — гукнув до товариша.

— Зараз пускай! — крикнув підстароста. — Ми приїхали сюди з наказу пана черкаського старости до вас брати вить, котрої ви не хочете платити… Ви злодії!

— Ми тут жодного старости не визнаємо, а ти, пане, не лайся, щоб бува не дісталося тобі!

— Я з тобою інакше буду говорити! Гей, хлопці, — крикнув до княжих вояків, — відчиніть ворота, а того зухвальця — палицею.

Вояки почали злазити з коней. Та в цю мить вартовий свиснув тричі так, що підстарості аж у вухах залящало.

Прибігло кілька уходників з бердишами та списами, а за ними йшли інші, бо свист почали повторювати по цілому селу. Прибіг сюди і Тарас.

— Що тут сталося?

Вартовий пояснив йому кількома словами, і він сам побачив, як якісь вояки бралися відсувати ворота, а за воротами стояла ціла валка людей з кіньми.

— Ставай у лаву! — крикнув Тарас на своїх.

Уходники настовбурчили списи і посунули вперед.

Перед такою силою вояки покинули ворота і відступили до коней. Підстарості стало ніяково. Такого опору він не сподівався.

— Чи тобі, пане, надокучило жити, що зачіпаєш спокійних людей? — каже Тарас. — У нас така постанова, що чужому без дозволу старшини сюди невільно входити, ми не знаємо, хто ви і чого хочете.

— Я тут не з власної волі, а з наказу пана старости, пустіть нас.

— Ходи сам до старшини, а як дозволить, то пустимо всіх.

Він казав відчинити ворота настільки, щоб пройшов один чоловік. Підстароста мусив лишити коня за воротами, і так його пропустили на майдан. Тарас пішов з ним до Кіндрата Мухи. В селі зчинився рух. Почули люди знак на сполох і позбігалися, хто вдома був. Вони оточили хату Мухи. Підстароста дуже налякався: як скаже що про вить, то люди готові його вбити. Він почав дрижати перед сивоголовим Мухою та виправдувався, що він не приїхав сюди з уходниками воювати, а лише так поговорити з ними про їх повинності. Він дуже м’явся, і як сказав яке слово, то зараз жалкував, що воно вирвалось і може йому наробити лиха. Муха запросив людей заходити.

— Маємо гостя з Черкас. Сідайте, пане, та побалакаємо, бо не дуже-то я слухав те, що ви говорили.

— Я не приїхав сюди з власної волі, мене прислали по вить для замка в Черкасах. Ви живете на просторі нашого старости.

— По-перше, ми вийшли з Канева, а не з Черкас. Ми ні там не платимо нічого, ані нікому платити не будемо. Нам черкаського замку не треба, він нас перед бідою не заступить, самі мусимо оборонятись. Ви, пане, побачите, що ми побудували свій замок з великим трудом і на нього наша вить іде, та й іще більше, бо ту вить ми платили нашою важкою працею і нашими потом та кров’ю. На цім нашім замку поломили собі татари не раз зуби, а ніхто не прийшов з Черкас нас рятувати. По правді, то нам від пана черкаського старости належалася б вить, бо ті татари, котрих ми нашими грудьми, нашою кров’ю здержали, могли на вас наскочити або деінде пограбувати. Ось тому-то ми кажемо, що даремно ви турбувались, бо ми не дамо нічого…

— Справді так, добре кажеш, пане голово! — гукала громада.

— Так не може бути, панове, бо такий княжий закон, що люди, які живуть на княжих землях, мають князеві платити.

— А хто князеві ту землю дав, що вона його? Бог сотворив землю для всіх, і хто на ній засяде, того вона і є.

Ми засіли на тому степу, що про нього князь не знав, і він тепер наш. Ми нічого не дамо.

— Зважайте, князь може прислати військо і забрати те, що йому належиться, силою.

— Що ти нам про силу говориш? — гукнув Журавель. — Князь навіть не знає, чи ми живемо на світі. То лакомство старости. Ми вас добре знаємо. Який канівський, такий черкаський. Обидва одним миром мазані. Коли буде на нас яка напасть з того боку, то певно не княжа, а таки старостинська. Та хай попробує прийти з військом!..

А до того докинув Тарас:

— Як ми відбивали цілі тисячі татарської орди, що тепер нас обминає, мов чорт церкву, то і старостинських посіпак не злякаємося. Хай лише попробує перейти степ, а тут ми його привітаємо, що десятому буде заказувати не зачіпати наше село.

Підстароста поглянув на Тараса, що, мов той дубок, стояв випрямившись. Згадав собі розмову з ним при воротах і зараз пом’якшав.

— Я, панове, так зле не думав. Певно, ніхто не схоче воювати зі своїми людьми. Я лише так прошу, дайте бодай на знак, що ви до черкаського староства належите. Я знаю, що ви не відмовитесь.

— Ми б не відмовились, — сказав Муха, — бо, слава Богові, у нас усього доволі. Та коли ти, пане, кажеш, що це мусить бути знак нашої приналежності, чи залежності, чи там підданства, то ми не дамо ні стебла. Ми жодного пана над собою не визнаємо, хіба Бога, та й нашого старшину. Вертайся, пане, звідкіля приїхав.

Підстароста зміркував, що по-дурному вибалакався і програв справу.

— Та чейже мені і моїм людям не відмовите в гостинності та дасте шматок хліба, не проженете нас у степ, мов собак.

— Це вже інша справа. Будьте нашими гістьми, відпочиньте, скільки вам схочеться… Накажи, Тарасе, відчинити ворота та розмісти гостей по хатах. А ми поки що поїмо хліба-солі, бо ти, пане, либонь, голодний, та поговоримо про таке, за що не треба сперечатися.

Тарас пішов порядкувати, а тим часом у хаті Мухи пригощали підстаросту, і зав’язалась мирна розмова.

Тарас пропустив старостинських дружинників і почав пригощати. Тут була невидана річ приймати гостей з далекого світу. Посходились черкасці, що восени переселились сюди, і почали розпитувати про своїх знайомих.

XIV

На другий день рано зробився в селі великий рух, коли втомлені гості ще спали. Саме поприбігали вартові від фігур з недоброю вісткою, що в степу показався великий татарський загін і сунеться в цей бік. Журавель з Тарасом вийшли на вітряк і там з-під покрівлі побачили, як один за одним горіли їх городки в полі. Під цю пору нікого там не було. Степ закрила орда чорною плахтою, аж страшно було глянути.

Старий Кіндрат Муха увійшов у кімнату, де спав підстароста.

— Вибач, пане, що я не дав тобі виспатись. У нас пригода сталася. Яке щастя для тебе, що ти не спізнився, бо був би ти вже й не доїхав сюди. На наше село велика орда наступає.

Сьогодні будемо мати гарячий день, а ти зі своїми людьми не відмовиш нам у помочі.

Підстароста спав твердим сном і довго не міг отямитись, що з ним робиться і де він. Та як зрозумів, про що йдеться, дуже злякався. «Ох, халепа!» Нащо йому було на таке пускатися? Тепер доведеться або пропасти, або в путах у ясир мандрувати. Він зараз схопився і вибіг надвір.

— Не знаєте, де мої люди? — питав уходників.

— Не турбуйся, вони зараз посходяться, а ти, пане, накажи, щоб ставали разом з нами.

— Усе я зроблю… Та скажіть, чи не здобудуть татари села?

— Дотепер не взяли ні разу. Нас свята Покрова заступає, та й тепер нас не лишить. — Муха показав на церкву, де зійшлись люди, і звідсіля чути було спів: «Під твою милость».

— Роз’їздів не треба вже розсилати, — каже Журавель до Тараса.

— Певно. Хіба ми звідси погано бачимо? Ти, батьку, залишишся тут, стеж за рухом орди, в котрий бік піде наступ, а я йду порядкувати внизу. Пришлю сюди дітваків, а ти перекажи мені, що помітиш. Я стояти буду під церквою, там мене знайдуть. От що: ми забули про наші стада на межиріччі. Треба б їх захистити, а то хижаки заберуть. Я пережену стада в ліс.

— А може б у село?

— Не можна. Падатимуть стріли, поранять, все налякається і бешкету наробить. А в ліс підуть татари аж тоді, коли візьмуть село, — та тоді нам уже нічого не треба.

— Роби, як знаєш. Я тут пильнувати буду, а коли татари почнуть наступати, то і я піду в бій, а тут поставлю когось іншого.

Тарас зійшов по драбині з верху вітряка і побіг на майдан. Зараз послав до пастухів і наказав заганяти стада в ліс з півночі. До лісу було найближче, і він лежав з другого боку села, куди татари не могли бачити. «Бог буде для нас милостивий, — думав собі Тарас. — Хоч першого разу орда була менша, ніж тепер, — та що ми тоді мали?»

Підстароста, коли побачив той спокій та порядок на майдані, як уходники збирались, озброєні, в гуртки під проводом десятників, як кожний гурток відходив спокійно на своє місце, не мало здивувався. Такого порядку і спокою не було в Черкасах, коли орда підступала. Ніхто тут не кричав, не голосив, не метушився. Він побачив, що й молодиці допомагали виносити стріли, бердиші, порох та кулі. А підстароста дрижав, мов у пропасниці, та сік зубами.

Став посеред гуртка своїх дружинників, які перелякались теж, і радився з ними, що йому робити. Приступив до них Тарас:

— Ви, люди добрі, станете за тим частоколом. Добре, що у вас є рушниці. Туди піднесуть вам пороху і куль.

Стріляйте на малий приціл, а певно, щоб куль не марнувати. А коли б татари видряпались на вали, то бийте чим попало і не дайте перелізти через частокіл. Коли б татари сюди ввірвались, було б нам дуже гаряче.

— Мої люди є для моєї оборони, я ними розпоряджуюсь і нікуди їх від себе не пущу.

— Пане, не будь дитиною, — крикнув Тарас, — як сюди, всередину, прийдуть татари, то ніхто тебе не оборонить, і всі ми коли не поляжемо, то підемо в пута.

— Я вже краще знаю, що я роблю, — відворкнув підстароста вперто.

— Ти дурень! — крикнув Тарас спересердя. — Наказуй собі в Черкасах, а тут ми наказуємо. Зараз мені рушайте на призначене місце, а коли не послухаєте, то проженемо за ворота в степ. Тоді поміряйтеся з татарами самі! Тепер марш!

Старостинські люди побачили, що небезпечно перечити, бо Тарас говорив так різко, що погрозу міг вмить виконати, а тоді не побачити їм своїх Черкас. Пішли зараз під частокіл, а підстароста відразу кудись зник. Але Тарас не довіряв княжим людям і порозставляв їх гуртками поміж своїми людьми.

Прибіг хлопець від Журавля:

— Казав батько-отаман, що татари підступають під південний вал.

В ту мить надійшли стада, їх завертали пастухи в ліс.

— Поспішайте, хлопці, в ліс, бо татари вже близько.

Заженіть їх далеко і пильнуйте, щоб не порозбігались! — гукав Тарас, стоячи при воротах.

Погнали стада далі. Від південної сторони доходив гомін і перегукування.

Прибіг іще другий хлопець від Журавля:

— Головна сила йде від півдня, менша частина заходить від лісу на західний вал.

— Хлопче, поклич мені швидко татарина Максима.

Хлопець побіг. Незадовго прийшов Максим.

— Максиме! Йди до Журавля на вітряк і там його заміни. Дивись, звідки татари будуть наступати, і присилай сюди хлопців із донесенням. А отаман Журавель хай сюди приходить.

Татари підступили під вал так, що їх з лука не можна було досягти. Частина позлазила з коней. Кожний брав у руку ніж і ставав у лаву. Друга частина стала за тою лавою з луками. З бойовим кличем «Аллах! Аллах!» вони почали бігти щосили. Тепер загриміли рушниці, посипались кулі, а за ними стріли. Те саме зробили і татари, і хмара стріл полетіла на вал. Та нікому нічого не сталося, бо оборонців прикривав частокіл. Багато стріл упало на майдан, на церкву та на покрівлі хат. Татари бігли, мов нетлі до світла. Щораз нові лави наступали. Вони стали над ровом і почали перелазити. Тепер уходники привітали їх градом каменюк. Звідсіля не можна було стріляти з луків та рушниць, зате з обох наріжних городків падали густі рушничні постріли і клали ворогів у рів. Та це татар не спиняло. Щораз підходили нові лави. Вже рів заповнився пораненими і вбитими. Татари йшли по трупах і дерлись на вал. Тут отаманував Журавель. Він послав до Тараса на підмогу. Прийшли свіжі сили зі списами, бердишами та дрючками. Напевно татари почнуть через частокіл перелазити, а тоді хтозна-що буде. Менший наступ був на західному валу, де отаманував Дуб.

— Давай, Тарасе, ще підмогу, — переказував Журавель, — татари вже на валу!

Знову пішла підмога. На майдан почали знову падати стріли. А як татари перестали стріляти, хлопці та дівчата бігали майданом, витягали з землі стріли і носили своїм лучникам. Інші визбирували каміння. Тарас спитав Трохима:

— Чи є у нас в селі які коні?

— Є ті, що мали йти в роз’їзд, є і княжі.

— Ти тут пильнуй, Трохиме, а я піду на вітряк роздивитись. Роби те, що отаман накаже.

На вітряку застав Максима. У нього горіли очі вогнем.

— Чого я тут сиджу без діла, Тарасе? Не буде тому кінця, і вони можуть увірватися в село. Дивись, уже на частокіл деруться. Розпорядись, щоб люди оборонялися з хат, коли б татари сюди попали. Ми зробім вилазку, Тарасе. Татари нічого так не бояться, як напасти на них ззаду. І то робім це швидко, щоб запізно не було.

Вони вмить позлазили з вітряка. Саме тоді почали показуватися татарські голови над частоколом, їх кололи списами та били дрючками. Тарас підійшов до Журавля, що, закачавши рукави, бігав з одного місця в друге і гатив дрючком по лобах. Котрого зацідив, той злітав з частоколу, розвівши руки. Тарас сказав:

— Отамане, держіться тут щосили, я роблю вилазку, а то ми не встоїмо!

— Боже тобі помагай! — і побіг в інший бік. Тут був страшенний крик.

Тарас послав Трохима по коні. Зібрався гурток з п’яти десятків і осідлав миттю коней.

— Беріть рушниці та списи, а в кого шабля, то візьми теж.

Сховались за церкву, бо ще деколи стріла на майдан падала. Відчинили ворота, погнались до річки та сховалися там під берегом. Ніхто їх не помітив. Ворота засунули знову. Уходники їхали по одному стежкою. Попереду гнався татарин Максим з довгим списом у руці. Відтак під’їхав під берег і висунув обережно голову. Стали якраз позаду татар, де ті залишили коней. Тепер виїхали на берег, Тарас поставив усіх у клин, і зараз пустилися спершу бігцем, а потім почвалали щосили поміж татарських коней і татар, що наступали. Таким чином відгородили татар від коней. Тепер зупинилися, повернулись направо і гримнули з усіх рушниць. З великим бойовим кличем «З нами Бог!» ударили списами ззаду. Татари дуже збентежились, не мали чим оборонятись. Вони йшли в наступ з ножами, та нічого ножем не вдієш проти довгого списа. А такий спис, коли конем розженешся, проб’є людину наскрізь, що годі потім його витягти. Але Тарас навчив своїх людей такої штуки, що вершник, не випускаючи списа з руки, проїжджав мимовбитого і витягав спис з тіла, наче голку. Багато списів при цьому зламалося, тоді або били уламками, або кидали їх і бралися за шаблі.

Татари, побачивши ворога позад себе, припинили наступ і почали завертати назад. Тепер Журавель згуртував своїх людей. Вони перелізли через частокіл, зсунулися з валів через колюче терня і вдарили на татар. Прийшли саме вчасно, бо татари вже оточили Тарасових людей великою силою. Вони відбивалися шаблями, але татар було стільки, що хапали коней за поводи руками, і не можна було оборонятися. Тепер Журавель прийшов виручати. Настала страшна рукопашна битва. Уходники роз’їлись, мов оси.

Нікому не було пощади. Татари пішли врозтіч. А ще до того і татарські коні, налякавшись крику і розгону Тарасової сотні, повиривались з рук і розбігались степом.

Настав повний розгром орди. Тарасові вершники гнались по степу за недобитками. Тоді почувся тривожний голос: «Татари в селі, вертайтеся!»

Журавель повернувся. Він пригадав, що частина татар наступала з заходу, і погнався туди зі своїми людьми. Тарас скликав своїх і помчав туди ж. Виявилось, що тут по вилазці мало людей залишилось, і татари перемогли. Вони захопили ворота, відсунули їх і вдерлися всередину. В селі залишились майже самі жінки. Вони поховались поміж хатами і кидали на татар каміння, стріляли через вікна з луків, кололи списами. Татари встигли запалити дві будівлі. В таку страшну хвилину влетів, мов вихор, у ворота Тарас. Настало страшне пекло. Уходники боролись, мов поранені леви. Тарас літав майданом з окривавленою шаблею. З’явився саме тоді, як татарин підкладав горючий віхоть під церкву. Одним махом відрубав йому руку. Далі побачив, як старий Кіндрат оборонявся бердишем від татарина. Він був без шапки з розкуйовдженим сивим волоссям. Тарас визволив його і крикнув:

— До хати, дідусю, сховайтесь, ми їм дамо раду, зараз надбіжить Журавель.

Потім погнався під свою хату. Його мама стояла коло зачинених дверей з сокирою. Двоє татар виважували дрючками двері. І тих Тарас зарубав, що й не зчулись коли.

Тарас був страшний. З затисненими почорнілими губами ганявся базаром, мов ангел смерті. Тепер він не був отаманом, що іншим наказує і за порядком дивиться.

Він боровся мов звичайний козак. І кожний робив так само, кожний був сам для себе отаманом! Аж примчав Журавель зі своїми людьми, які зараз засунули за собою ворота.

— Ні один не втече, — кричав до своїх, — бийте їх, собачу віру, хай нас не зачіпають!

Різня тривала якої півгодини, а далі почали вгамовуватись, начебуря, коли вже добра злива пройде. Тепер обшукували всі закутки, виволікали татар на майдан і нещадно вбивали. Зараз відчинилися двері церкви, з неї вийшов панотець Атанас у ризах з хрестом.

— Молімося, брати, та дякуймо Господові за перемогу, за те, що охоронив нас від загибелі.

Начебуйний колос доспілого збіжжя, коли подує вітер, похилились голови уходників, вони стали навколішки на майдані і заспівали в один голос: «З нами Бог, розумійте, язици, і покоряйтеся всі, яко з нами Бог».

Старий, сивий, мов голуб, Кіндрат Муха протиснувся через громаду до Тараса і обняв його.

— Боже тебе благослови, люба дитино, всі знають, що ти зробив для громади, а мені ти життя врятував, спасибі, сину! — Кіндрат побачив на руці Тараса кров. — Ти поранений, моя дитино, — давайте йому рану перев’язати.

— Не страшна ця рана, — усміхнувся Тарас, — коли ще ходжу, загоїться.

Принесли зараз платину та води, розірвали рукав і перев’язали. Тепер відчув він у тілі велике безсилля, його відвели в хату до матері.

Журавель порядкував далі. Треба було поховати трупи, бо спека була велика. Люди трохи відпочили, поживились чим було і взялися за заступи та лопати. Інші вивозили трупи за село. Цього разу не обійшлось уходникам так дешевенько. Було вісім трупів, а поранених дуже багато.

Майже кожному другому щось дісталось.

Під час метушні підстароста сидів на дзвіниці і звідти стежив за боєм та молився Богові, готуючись на смерть.

Він не раз бачив бої татар під Черкасами, не раз треба було із замку відбиватись, та такого бою, як тут, він ще не бачив.

Такої хмари татар він налякався і був певний, що село не встоїть. Та ось що вийшло: повний розгром орди через нечуване завзяття уходників, їх жінок і дітей. Тепер, як переконався, що нема небезпеки, зліз вниз і кланявся низенько всій громаді.

— Слава вам, уходники! Коли б наш князь мав у своєму війську таких борців, певно завоював би ввесь Крим.

— На Крим ми не підемо, — сказав Журавель, — але тут нікому не дамо собі в кашу дмухати.

— Ваша правда, пане отамане.

— От і бачите, вашмосць, на що наша вить іде: татари попалили наші городки, повивертали фігури, багато лиха накоїли, народ покалічили, чимало повбивали, а нам тепер про їх жінок і сиріт дбати слід. Треба буде нові городки ставити, поки підемо під озимину орати. Та й тут у селі кілька будівель згоріло з усім достатком. Ще хтозна, чи не буде шкоди в наших стадах, що в ліс загнали. А ще подумайте, що коли б орда на нашім селі не зупинилася, то хтозна, чи не застукала б до воріт черкаського замку.

— Свята правда у ваших словах. Це я вже розкажу панові старості, і князя про це повідомлять. Я бачу, що ваше село справді охороняє наші Черкаси. Я б лише хотів говорити ще з тим вашим молодим героєм, що робив вилазку.

— А хіба ж ти з ним не говорив учора на воротах? То той самий. Вчора вважав ти його нахабою, тепер він лежить поранений.

Підстароста хотів ще щось сказати, та в цю хвилину привів Максим молодого татарина з зав’язаними позаду руками.

— Ти де його взяв, Максиме?

— Сховався в мене у повітці.

— А це також татарин? — питає підстароста, вказуючи на Максима.

— Так, — відповів Журавель, — та це вже наш чоловік, хрещений, оженився з нашою землячкою і зжився з нами усією душею. Дай, Боже, більше таких гарних громадян.

Спійманого татарина взяли на допит і від нього довідались, що орда має великий страх перед тим селом, що обминає його здалека. Але воно заважає татарам у походах в Україну, і тому вони вирішили за всяку ціну його знищити. За те взявся один мурза, щоб відтак перед ханом повеличатись. Село татарам не на руку, особливо тоді, як вони вертаються з походу із здобиччю. Вони все побоюються, що уходники можуть перейти їм дорогу і розгромити.

Ніхто не помітив, як Тарас уже був тут і слухав, що татарин говорив. Він у хаті довго не посидів. Умився, вбрав чисту сорочку, перекусив трохи, випив чарку меду і зовсім підкріпився. Та, почувши, що Максим привів ще одного татарина, цікавий був подивитись.

Як почув, що татарин згадав про побоювання орди, щоб її, бува, уходники не розгромили при поверненні, лише усміхнувся. «Як воно гарно, що вони нас бояться…

Нам цього якраз і бракувало». І гукнув громаді:

— Цього татарина пощадіть для мене. Я його знаю і його батька теж. З нього ще люди будуть…

Народ почав розходитись. Всюди в домівках оповідали собі про сьогоднішні бої. Вбитих товаришів позаносили по хатах, їм треба було влаштувати величний похорон.

Підстароста пробув іще кілька днів у селі. Дали йому всячини на дорогу і провадили до Черкас, та багато людей з його дружини заявило, що хочуть лишитися тут. Даремно підстароста вмовляв і погрожував їм старостинською карою. Вони йому ясно відповіли, що нікому не хочеться вертатися з ліпшого до гіршого. Підстарості було не до смаку, що його дружина поменшала, а в степу не завжди може бути безпечно.

В Черкасах заявив старості, що на вить від тих уходників треба покласти хрестик, бо нічого він не дістане.

XV

Тарасові засіла тепер у голову інша думка. По тім, що почув від татарина, та по тім останнім розuромі орди він був певний, що зараз орда їх не зачепить і довший час буде спокій.

За той час їх село зміцніє і побільшає. Але як татари сюди не прийдуть, то треба їх пошукати, а до того найліпша буде нагода, як орда буде вертатися колись із здобиччю. Вона десь тут, недалеко від Інгульця, проходить, значить, треба на неї засісти при переправі. Але про те, як орда зі здобиччю вертається, треба добре розвідати між своїми татарами. Трохи скаже Максим, трохи розвідає від того молодого татарина.

Він говіркий, мов сорока на плоті, і все скаже.

Той татарин звався Османом, походив з багатого купецького роду з Козлова, його батько перепродував невільників. Тепер він був під рукою Максима, котрий почав його вчити української мови та багато говорив йому про християнську віру. Він казав Максимові, що батько його дав би за нього викуп, щоб міг додому вернутися. Це Максим переказав Тарасові.

— Тобі, Османе, бачу, між нами не подобається, — каже Тарас.

— Я до такого не звик, та й за батьком мені скучно.

— А що ти вдома робив?

— Помагав батькові в купецтві, ми скуповували в татар бранців і продавали далі. Скільки їх через мої руки перейшло!

— І тобі не сором в тому признаватися? Це ж погано торгувати людьми, мов худобою.

— Чого ж соромитися, що в цьому поганого? Це ж вигідніше, ніж торгівля худобою. У татар-хижаків купують за що-небудь, а продають з великим баришем. А брати ясир — це воєнне право.

— Ти розумій, що нам, християнам, цього невільно, це в наших очах гидке.

Татарин похитав головою.

— Ти не кажеш правди. Я знаю, що й християни людьми торгують, таки християнськими. До мого батька приходять по невільників різні християни: вірмени, греки, генуезці.

Тарас аж сплюнув спересердя. Та не мав причини татаринові не вірити. Він говорив щиро і з переконанням, що так воно є.

— А що б ти робив, коли б ми тебе пустили?

— Те саме, що й раніше. Я одинак у батька і нічого іншого не можу робити, як те, що й батько робить.

— Чого ж тебе батько пустив на таку небезпеку?

— Я сам пішов потай від батька. Я хотів побачити той край, де такі виводяться гарні дівчата, де такі рослі та дужі чоловіки.

Тарас не знав, що йому далі на це сказати.

— Знаєш, Османе, це буде важко, щоб ти додому дістався. Хоч би ти й викуп за себе дав, — то хто з нас по нього поїде?

— Це пусте. Ви впіймаєте якого татарина в степу — шкода, що ви декого не пощадили, їх можна було перепродати як християн, — тоді я послав би до батька листа, батько прислав би сюди своїми людьми гроші, а мене забрали б додому.

Тарас подумав, чи справді так могло б бути.

— А чи ти приймеш нашу християнську віру, охрестишся?

— Чому ні? Охрещуся. Годі мені бути самому муслемом поміж стількома християнами.

— А як ти вернешся додому, то що буде?

— Е! Вдома я знову буду муслемом, бо інакше не можна.

Мені батько не дозволив би.

— А можна б так зробити, щоб тебе проміняти в батька на християнських бранців?

— Чому, можна й так. Тих прислав би батько сюди, і десь у степу їх обміняли б, і ви мене туди вивели б.

— Яка була б умова?

— Кращих дав би менше, а звичайних більше, хоч би й сто.

Тарас мовчав і думав над тим, що почув. Виходить, не треба спійманих татар нещадно вбивати. Отже, шляхом обміну можна багато християнських душ з неволі визволити. А він сам убив знатного якогось татарина, який обіцяв дати за себе викуп. То лише розпитати б добре, чи татарам можна вірити на слово. Ось привели б полонених для обміну в призначене місце, а вони зрадять, нікого не приведуть, та ще й цих заберуть.

Тарас почав розпитувати відтак у Максима. Той запевнив його, що муслеми в таких справах додержують слова.

Але і перед ними треба слова додержати. Вони вважають викуп і обмін за купецьку річ, що її треба додержати. Так завжди там водиться.

— Але я не міг би бути посередником, — додав.

— Чому?

— Бо мені не повірили б, я ж відрікся Магомета і повірив у Христа. Як що до чого, мене міг би хтось убити.

— А ходив ти коли походом у християнські краї?

— Ходив, грабував, брав ясир, перепродував. Ну, але це вже для мене не гріх, бо я охрестився, а панотець мені сказав, що як хто охреститься, тому всі попередні гріхи прощаються.

— А ти, Максиме, коли б попав ще коли між муслемів, покинув би християнську віру?

— Неможливо. Я туди не попаду живим, бо мене певно вбили б. Та Настя б мені очі видряпала, не то… Я вже не татарин. Усе, що було, пропало.

Тарас тепер почав розпитувати, які звичаї в татар у походах, яку вони беруть здобич, як повертаються… Максим розказував усе докладно.

— А як вони вертаються, навантажені здобиччю, то такі неповороткі, як та скотина, що об’їсться. Тоді легко їх розгромити і здобич відібрати. Татарин небезпечний у великій масі на коні, коли не має нічого, крім коня, списа, лука, ножа або дрючка з кінською щокою. Зі здобиччю він неповороткий. Татари беруть здобич усередину. Самі йдуть попереду, позаду, по боках. Коли б удалося розбити їм бік, то вони вже дурні.

— А як вони річку переходять?

— Коли вони самі, значить без здобичі, то пускаються в річку вплав. Роздягнеться, прив’яже клунок коневі до хвоста, сам учепиться гриви і пливе, хоч би вода найглибша.

Татарські коні вміють добре плавати. А коли зі здобиччю вертаються, то вже не так. Тоді вони збивають плоти, стягають туди вози зі здобиччю і так переправляються.

Звичайно приходять на переправу надвечір, тут ночують, а зранку лаштують плоти. Часом плоти готові лежать десь у комишах, бо переправи є в одних намічених місцях. А коли нема, то треба влаштувати. Одна частина орди переходить на другий берег і там жде. Часто заступає їм дехто дорогу, і та частина має ворога відбити. А коли вже все готове, тоді перевозять попереду бранців, бо це найцінніше, потім вози з награбованим добром, опісля худобу, а наприкінці і друга частина пускається вплав.

— А де такі переправи?

— Найважливіша переправа через Дніпро. Там є більше таких місць, де можна переправитись, — ну, а відтак інші річки — Інгулець, Буг, Дністер, теж велика річка…

— А в якому місці є переправа через Інгулець?

— Звідсіля досить далеко. Треба їхати понад Висунь, перейти його. Відтак лежить велика та широка балка. За тою балкою переправа.

— Колись мені покажеш.

— Чому ні, покажу.

Максим зараз здогадався, чого Тарасові треба.

— Я знаю, Тарасе, що ти думаєш, — усміхався він. — Воно справді можна. І вдалось би та добре окупилося б. Я був разом з загоном аж на Покутті. Добре ми тоді поживились. Скільки ми золота та срібла набрали!.. Уся біда в тому, що звідсіля до переправи далеко, і ми не знатимемо ані коли татарський загін на грабунок їде, ані не знатимемо, коли вертатися буде. Треба сидіти комусь у тій балці і пильнувати. А там, у тій балці, сидить якийсь старий татарин, сивий, мов голуб, нічого не затаїться перед його оком і перед його злючою собакою.

— А той татарин помагає своїм?

— Певно, що помагає, вони ж його там на те держать, щоб їх добра пильнував, йому дають всячину, а в нього купують цілюще зілля та мед.

— Я мушу з цим дідом познайомитись.

— Цього я тобі не радив би, бо певен, що він з нечистою силою знається.

— Зараз, Максиме, поїдемо туди з кількома товаришами.

— А балка? Я не мав би охоти туди заходити.

— Ми її обминемо куди-небудь.

— Хай буде й так.

На цьому розійшлись. Тарас зараз сказав це Трохимові і ще двом товаришам та взяв з них слово, що нікому про це не розкажуть. І справді другого дня поїхали, узявши харчів на дорогу. Журавлеві сказав Тарас, що відправляється на роз’їзд у степ. Вони їхали берегом річки до того місця, де Висунь впадає в Інгулець. Опісля побачили вершки дерев, що росли в балці, спустились над берег Інгульця, туди проїхали самим краєм балки. Максим пояснював, що дідуган живе вище, і нічого його боятися.

Вкінці добрались до переправи. Тут обидва береги були такі плескаті, що й юзом можна на воду з’їхати. На другому боці простягся широко розлогий степ і кінчався десь далеко на обрію. Тарас розглядався пильно і все добре запам’ятовував. На берег не радив Максим виїжджати, бо там, певно, побачить їх той самий чорт. Але Тарас не втерпів, щоб не вийти на берег пішки і не роздивитись. Він помітив, що в тому місці не росла трава така, як у степу. Тут було місцями повно високого хабаззя, місцями не було нічого. Запримітив тут попелища. Значить, татари ставали тут обозом, і то ще недавно. Зайшов, ховаючись поміж високий бур’ян, аж над берег балки. Вона була дуже велика, поросла старим лісом.

Цей берег був стрімкий, з нього виступали каменюки, великі, наче хати. «Найкраще було б сховатись у балці, як татари вертались би, а вночі на них наскочити. А що з дідом зробити? Авжеж, коли покажеться, що він татарський поплічник, треба буде його кудись запроторити».

Розглянувши все гаразд, Тарас відправився на переправу під берег Інгульця і зараз вернувся з товаришами до села.

Ця думка не виходила Тарасові з голови. Але він ні перед ким її не видав.

Була вже пізня осінь. Замість спалених, з’явились нові городки. В полі обробили все, хліб звезли до села і поскладали в скирти.

Зараз у Пилипівку взялись морози і нападало доволі снігу. Зима почалася раніше, як собі люди міркували.

Тепер звозили з лісу дерево на паливо вже саньми.

Одного такого дня вибрався Тарас з Трохимом до тої балки пошукати того татарського чорта, про якого говорив Максим. Вибралися дуже рано, бо днина була коротка.

Приїхали прямо над балку менш-більш навпроти місця, де мав жити той дідуган. Вони роздивилися по балці.

Безлисті дерева стояли, мов мертві, вкриті млою і снігом.

Долом було повно снігу, так що не можна було зміркувати, куди б перейти на другий бік. Ніде не було сліду. Вони почули під другим берегом гавкіт собаки.

— Як тут є собака, то буде й людина, — сказав Трохим, — ану роздивімся.

Дивились, як би з’їхати з берега, та це здалося неможливим. Берег був стрімкий, мов стіна. Вони поїхали далі, та потім роздумали. З ’їдуть з берега, та хтозна, чи конем переїдеш. Лишити б тут коні і піти пішки, але ж небезпечно самих коней лишати.

— Ні, Трохиме, добре, що ми слід знайшли. Приїдемо сюди ще з іншими, тоді залишимо тут коней і підемо обидва пішки… А дивись лишень — там під берегом видно смужку диму.

Дим справді виходив десь щілиною і здіймався вгору.

— Отож ми вертаймося, а незабаром, може, і завтра, приїде нас більше.

Та на другий день настала відлига, почав іти дощ. Так тривало кілька днів. Тарас розповів Максимові, що відшукали місце в балці, де живе дідуган.

— Я б вам був сам показав, та я його боюся, бо він з чортом руку держить, і татари мають перед ним страх. Я б вам радив покинути цю думку.

— Вдень хрещеним людям нічого чорта боятися, — сказав Тарас, — а з людиною, коли б того треба, дамо собі раду. Нас піде туди двоє.

Як знову погода поправилась, Тарас узяв іще двох товаришів, і вони поїхали ранісінько до балки. На тому самому місці почули гавкіт собаки і побачили смужку диму.

Тарас з Трохимом узяли списи в руки і пістолі та зсунулися з берега вниз. Тут загрузли в сніг вище пояса, а треба було пробиватися далі. Місцями йшли поверх примерзлого снігу, місцями загрузали. Вони пробували списом промостити собі дорогу, поки не зійшли до дна балки. Тепер почали йти вгору. Два товариші, що стояли коло коней, бачили їх крізь безлисті галузки дерев. Нарешті, як добре вже попріли, дісталися на другий берег. Тут з-під берега стирчало велике каміння, наче скелі, присипане снігом. В тім березі побачили чорну щілину до якоїсь печери. Звідси вискочив великий собака і почав до них прискакувати. Хлопці обганялися списами.

— Який там чорт швендяється? — почувся з печери старечий голос по-татарськи.

— Чорт удень не ходить, — відповів йому Тарас теж потатарськи. — Та ти, чоловіче, краще зробиш, як вийдеш та уговкаєш собаку, а то, далебі, списом проколю цю влізливу тварюку.

Тепер вийшла з печери чоловіча постать. Був це старезний дідок у високій татарській шапці, з сивою головою та бородою. Був він одягнений увесь в овечий білий кожух догори вовною. Здавалося, що те волосся виростало з його тіла, бо одежа щільно прилягала. В руці держав короткий спис, з-за пояса стирчав такий гострий ніж, що аж блищав.

Старий заслонив долонею очі від світла, котре його разило, і дивився на них.

— Ходи сюди! — замимрив беззубим ротом по-татарськи.

— Ходімо! — сказав Тарас до Трохима по-українськи.

— Як ти хрещений, — обізвався дідок по-українськи, — то говори до мене хрещеною мовою, якої я вже давно не чув.

— Здорові були, діду! — сказали обидва і поклонилися шапками.

Дід заспокоїв собаку, наблизився і почав до них уважно придивлятися.

— Здорові, хлопці! Ви, певно, будете з того села уходників, що тут недалеко в степу розляглось…

— А хіба ви знаєте про наше село? Ми вже тут п’ять років живемо, а ви, діду, до нас ні разу не заглянули.

— А хіба мені вас треба? Про село я знаю від татар.

Знаю, що вони кілька разів хотіли вас загорнути, та не вдалося. Ви здорово б’єте, і вони мають перед вами страх.

Але ви таки не встоїте, як прийде їх велика сила. І сліду по вас не останеться.

— Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось.

— Та чого ви в цю самітню до мене забрели?

— Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть.

— У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі.

— Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо.

Старий махнув рукою і замимрив:

— Ходіть.

Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь, і було тьмяно. Дід підкинув скіпок, і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне. Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів.

Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево та скіпки. На столі були два глиняні горщики, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами.

— Коли вам хочеться сідати, то сідайте на ослоні, я на пеньку присяду. А як ви голодні, то дам вам по кришці меду та в’яленої риби. Тепер, либонь, піст, тому не даю вам вудженини. Більше в мене нічого немає, вибачайте.

— Спасибі, діду, у нас є дещо в торбі, що на дорогу взяли, ось ми вас почастуємо горілкою та пшеничним хлібом.

Тарас добув з торбини пляшку, хліб і поклав на стіл.

— Дай, Боже, дідусю! — перехилив Тарас чарку та зараз налляв і подав дідові.

— Спасибі, що пошанували мене, старого.

Випив чарку і взяв хліб. Він його понюхав.

— Як гарно пахне, справді. Вже й не тямлю, коли такий їв. Еге ж! І ковбасу привезли. Та тепер піст. Ну, спасибі!..

Видно було, що старий був з цього дуже радий.

— То ви, діду, знаєтеся з татарами? — спитав згодом Тарас.

— Як не знатися? Я сиджу при їх дорозі, і щороку ті грабіжники проходять мимо туди й назад.

— Переходять через балку впоперек?

— Куди пак! Можна б місцями переїхати одинцем, але вся орда не перейде.

— І нічого вам не роблять злого?

— Якби так було, то я б уже давно не жив, бо вони не вміють церемонитись, — відріжуть башку, мов горобцеві, — засміявся дід, — але вони мене вважають за свого, за татарина, бо я так по-татарськи говорю, наче їх брат. Я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос.

— А не скучно вам, діду, без людей?

— Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю.

В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю.

— Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.

— Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.

— А довго ви, діду, в цій балці живете?

— Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай.

— Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.

— Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.

— У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.

— Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба Бог та я.

Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться.

— Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш.

Старий під чаркою повеселішав і лише підморгував на слова Тараса.

— Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ, та ще і стільки коней чи худоби.

— Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду.

— А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев’яносто літ зроду.

— Пусте! Ми коня приведемо, або й возом чи саньми приїдемо.

— Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте.

— Ще чарочку, діду, потім добре спати будете.

Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку.

— Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть.

От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли.

— Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзало. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі.

— Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо.

— Е! Ще є час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть.

— Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости.

— От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під Божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь.

— Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під Різдво до нас привеземо. Почуєте колядок.

— Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене. — Він вивів їх з печери та просльозився. — Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти.

Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав:

— Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар, та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться.

— Шкода, що він нам зараз не показав тої печери, — зітхнув Трохим. — Хто знає, чи дід нас не обдурив?

— Чи це правда, то ми цього не вгадаємо, поки не побачимо, але так відразу не можна було наполягати.

Дід зараз став би сторчаком, і нічого з цього не вийшло б. Старих людей треба знати.

— Хто цей дід може бути?

— Господь його знає. Якийсь степовик-пустельник.

Може, за великі гріхи покутує. Але помалу ми розвідаємо, лише старого треба задобрити. От ми найближчим часом привеземо такого гостинця, що старий буде радий. Лише ви, хлопці, запам’ятайте собі добре і ні перед ким ні словечка, де ми були і про що довідались.

На другий раз привезли старому барильце горілки з медом, пшеничного хліба, буханців, медяників, сала, ковбаси, борошна на галушки і куліш, а також білизну, бо помітили, що дід ходив без сорочки, лише в кожусі.

Дід, як побачив такі дива, дуже зрадів.

— А Бог би вас благословив, мої діти, от обдарували старого, буде й у мене свято. Та от ви останнього разу забули забрати пляшку з горілкою. Вона стоїть на тому самому місці. Я не чіпав, бо це не моє.

— Діду, — сказав Тарас, — та ми навмисне для вас її залишили.

— Я цього не знаю, а чуже для мене — святе.

Старий випив чарку, повиносив з комори що мав та почав їх пригощати. І зараз розбалакався.

— То у вашому селі ви все це маєте — і борошно, і полотно?

— Дідусю, у нас два млини-вітряки та ще й млин на річці. Ми все маємо, чого нам треба, чого душа забажає. От, дідусю, переберіться до нас у село та заживете на старості літ, нічим не турбуючись. Ми для вас не пожаліємо хліба-солі.

— Е! То ви так від себе говорите, а інша річ, чи ваші батьки захочуть непотріба годувати.

— У мене батенька давно немає. Я сам собі господар і прийму вас, діду, в хату. Я буду радий, як ваша досвідчена голова мене при нагоді порятує.

— Спасибі, синку, ми ще про це побалакаємо.

— Але на Різдво таки вас перевеземо, діду, в наше село. У нас дуже весело: колядок послухаєте, в церкві побудете.

— Ой, то, то! Цього я дуже бажаю… таки поїду, коли візьмете.

— Поїдемо саньми. Діду, ви казали нам про ту велику печеру. Чи не можна б її тепер побачити?

— А нащо тобі її треба?

— Я собі таке подумав: коли б нам скрутно стало перед ордою, то щоб було де сховатись… Ну, дідусю, ще чарочку.

— Сховатись було б де, — сказав дід, обтираючи губи, — але це дуже далеко від вас. Поки сюди встигли б утекти, то татари б вас геть порозбивали.

— Це пусте. Можна б заздалегідь сюди перебратися, тільки я не знаю, чи ціле село помістилось би. Мені здається, що це неможливо, щоб така велика печера знайшлася.

— А що ти скажеш на те, коли в мене не одна така печера?

— Не можу цьому повірити, поки не побачу.

Старий почав сміятись.

— Хитрий ти чоловік, та не на такого натрапив. Я знаю, що ти печеру хочеш побачити, й тільки так мене випробовуєш. Та я тобі і без цього покажу. Ходімо зараз, коли хочеш.

Тарас досягнув, чого хотів. Дід узяв смолоскип, кресало та віхоть соломи. Він повів хлопців трохи далі від своєї печери. Прийшли в таке місце, де було просторіше. Тут росли кущі ліщини. Поза тими кущами була щілина, через яку просунулись. Йшли так довго якимись сіньми, аж вийшли на просторе місце. Дід викресав вогню і запалив смолоскип. Хлопці опинились у великій печері, краю її не було видно. Стеля була дуже високо. Тут звідкілясь дув вітерець, бо світло смолоскипа хиталося, і чути було свіже повітря. Дід почав обводити хлопців попід стіни, з яких стирчало каміння, наче в мурі. Вони так довго ходили.

Звідсіля вели різні печери в сторони, так що можна було заблудитись.

— Дивіться! По цих закутинах можна всього добра наскладати, що й цілий рік прожив би.

— А звідкіля взяти води? — зауважив дехто.

— Є й вода, та трохи далі. Тут джерельце випливає, а куди воно пливе, то ніхто не вгадає цього.

— А татари до вас, діду, заходять?

— Кожного разу. Вони вважають мене за свого і нічого передо мною не ховають.

— І говорили кожного разу, як ішли наше село добувати?

— Говорили, і кожного разу я потерпав за вас. Тому чотири роки буде, як привів їх сюди якийсь потурнак, його Ібрагімом кликали. Він тут у мене переодягався за нашого в лахміття та й пішов вас зрадити. А потім мені татари казали — ті недобитки, що то він їх зрадив і в таку матню завів, що ваші уходники всіх побили. Не знати, що з ним сталося? Татари погрожували, що як його впіймають, то з живого шкуру злуплять.

— Ні, діду, то не так було. Він сам себе зрадив, бо заходив у шатро до тих кількох татар, що в нашому селі жили. А мій товариш, от цей Трохим, вислідив, а я підслухав, та й ми все знали наперед і обдумали всю оборону. Ібрагіма ми спіймали живого і присудили на кіл посадити.

— І посадили?

— Відай, Бог того не хотів, бо він утік на дерево, та й упав, і так поламався, що сам здох.

— Це дуже цікаве для мене. Та, голубе, скажи мені, де ти навчився татарської мови?

— Я не був, діду, в Криму, а таки навчився від одного татарина, що до нас пристав, вихрестився і одружився з нашою молодицею Настею. Вже й діти є…

— От які штуки ви вмієте. Тепер мені дуже цікаво побачити ваше село та й вас усіх пізнати. Не дивно, що вас орда не могла взяти. Скільки разів верталися ті недобитки, то я дуже з цього радів. Тепер вас обминають.

— А коли б так, діду, вони ще коли захотіли нас застукати, ~ чи ви б нас не остерегли?

— Та як? Це далеко, не забіжу, послати не маю кого, а фігури таки в мене не може бути.

— На це ви видумаєте спосіб. Коли тут є де у вас сховатися, то ми посилали б кожного літа на зміну до вас одного з наших, щоб коло вас жив, а в слушний час — на коня і дав нам знати.

— Це гарно ти придумав. У мене є де сховатися, мені самому було б веселіше і вам безпечніше, не треба б людей по фігурах томити.

— А коли б так татари верталися зі здобиччю, а нас можна про це звістити, то чи могли б ми попробувати їх розгромити та здобич відібрати, і християнських невільників визволити?

Старий почав крутити головою.

— На це треба б зо дві сотні добрих лицарів. Правда, татари, вертаючись зі здобиччю, дуже неповороткі, лізуть рачачним кроком, але все ж таки з чим-будь не можна їх зачіпати.

— Не турбуйтеся, діду, в нас може бути три сотні добре вишколеного і озброєного війська, у нас уже козацтво завелось.

— А ти мені говорив, так щось собі пригадую, що у вашому селі не буде більше як триста душ. Хіба у вас ні жінок, ні дітей немає?

— Чому я так говорив, то я потім поясню. А тепер, дідусю, бувайте здорові, перед Різдвом ми приїдемо сюди саньми з кожухами, повеземо вас у село на свята, та заколядуємо. Та скажіть іще, дідусю, як вас кликати?

— Я Гараськом звусь. А як ваше село величають?

— Ми його ще не назвали. Старшина вирішила, що його назвуть іменем того уходника, що для села найбільше послужить.

— Дай, Боже, щоб воно назвалось Тарасівною.

XVI

За три дні перед Різдвом приїхав Тарас з двадцятьма хлопцями на конях та ще великими саньми, вистеленими сіном. Вони об’їхали балку довкола, поки не стали над самою печерою, де жив Гарасько. Була морозна погідна днина. Всі дерева та кущі в балці вкрились інеєм, який блищав до сонця сріблом, аж очі разило. Гарасько, почувши гамір і веселі оклики, вийшов з печери нагору, де його привітали в один голос:

— Здорові були, дідусю, помагай Біг! Беремо вас силою в ясир, коли не схочете по-доброму їхати.

— Спасибі вам, діти, що ви не забули, та ви почекайте, хай я трохи переодягнусь у кращу одежу, бо таке гороб’яче опудало не повезете, а то всі пси на мене брехали б…

— Там для вас приготували вже кращу одежу — шкода часу втрачати.

— Ні, вже вибачайте, в мене своя одежа. Ось я зараз.

Він пішов у печеру і довго не виходив, аж надокучило чекати. Хлопці позлазили з коней, стали гуртом і заколядували, аж луна балкою йшла. Тарас з кількома зійшов униз. Старий порався довго, а опісля як вийшов, то його не впізнали. Надів чисту сорочку, причесав волосся й бороду, вбрав смушеву сиву шапку і суконний жупан, підперезався кольоровим шовковим поясом, на ноги взув червоні сап’яні чоботи. Він випрямився, наче помолодшав.

Хлопці радісно його привітали.

— От стільки мого добра. Та найгірша моя турбота — що мені з моїм псом робити? Брати його — погано, бо буде з псами в селі заїдатися, а лишу його тут — якийсь звір зжере або з голоду здохне, а мені його дуже шкода.

— Заберіть його, діду, з собою на сани. З нашими псами він умить познайомиться та заприятелює.

— То знову погано, бо не буде кому моєї печери пильнувати.

— І на це ми порадимо. Нуте, хлопці, назгортаймо снігу та засиплемо вхід до печери.

Посходились ще й інші і почали згортати руками сніг до щілини. При тому не обійшлось без жартів і молодечих пустощів. Хлопці кидали один на одного грудками снігу, штовхали один одного. По балці лунав веселий сміх… За хвилину перед печерою стояла велика купа снігу, ніхто й не догадався б, що туди пройти можна. Гарасько покликав пса і поліз на сани. Його одягли в кожух і добре вкрили ноги. Пес не знав, що з ним робиться, як Гарасько узяв його за шерсть на сани і прикрив кожухом. Зараз зрушили з місця. Хлопці на конях переганялись, співали, сани гнались вихором по широкому степу.

Гарасько немало здивувався, як побачив село. Його обвозили довкола валу, який був укритий снігом, що присипав густу тернину. Заїхали у ворота на майдан просто перед хату голови Кіндрата Мухи. Тут старому запропонували мешкати. Гарасько зліз з саней, оглянувся, перехрестився на церкву і сказав:

— Аж тепер мені ясно, чого татари не могли вашого села здобути.

Муха привітав Гараська, як свого гостя, і попросив у хату. Всі, що сюди посходились, не могли надивуватися.

Після того, що їм хлопці розповіли, сподівалися побачити якогось дикого степовика. Та ось перед ними стояв поважний міщанин, що схожий на святого Миколу своєю сивою бородою і довгим волоссям.

Відтепер щодня обидва сивоголові дідусі сиділи й розповідали один одному про свої довголітні переживання.

Того року відсвяткували уходники Різдвяні свята дуже весело. Гарасько ще перед Святвечором висповідався й запричащався і з того був дуже радий. Вже на свята мусив ходити від хати до хати в гості. А молоді що тепер робили, то й описати годі! Ходили з колядою, і то неабияк, а з музикою, бандурами та решетом. А за ними йшли парубки, переодягнені у звірів, татар, турків, міщан, вояків, і точили різні баляндраси.

Особливо Трохим був митець. Він прикидався за дурного і таке вигадував, що люди аж боки зривали зі сміху.

Усім святкувалося добре і весело, як людям, що не знають над собою пана, ніхто не потребує у багатшого шматка хліба просити.

Дід Гарасько наче помолодів. Зараз по святах хотів повертатися до себе, та його не пустили. Він аж плакав на радощах, дякуючи людям за щире серце.

— Як вам, діду, подобалось між нами, то залишайтесь тут, і не пожалкуєте, а коли нам своєю мудрою головою порадите, то це вже буде для нас ваша послуга.

— Ще не час, мої добрі люди, я не проти того, щоб до вас переселитись і тут по-християнськи віку дожити, та в мене одна велика думка на умі. Я ще хочу християнському мирові послужити. Що це таке — знає ваш молодий лицар Тарас Партиченко.

Тарас, відчувши, як очі всіх на нього повернулись, почервонів:

— Панове громадо! Те, що задумав і перед дідом Гараськом відкрив, я ще нікому виявити не можу. Та, дідусю, пробі, залишіться в нас іще поза Йордань, то й на Водосвятті будете та Йорданської води візьмете собі у пляшку.

— Спасибі, синку, за добре слово, Господь тебе благословить. Я залишуся.

Усі були з того раді, бо Гарасько поводився так, що нікому не надоїв, його всі полюбили. Він багато розказував, що цікаво було слухати. Люди сходилися в одну хату, а дід розказував всячину. Лише про себе не говорив ні слова, хто він і звідкіля тут узявся.

— Добре б мені жилось у моїй печері, бо я малим задовольняюсь. У мене й садок свій, і пасіка, тільки через тих клятих татар життя мені немає. Вони мене не чіпають, та я мучуся, коли дивлюся на те, як вони над християнськими бранцями знущаються. Як надженуть того ясиру, як все це почне голосити — і жінки, і діти, — то мені серце крається, рад би я від щирої душі помогти, — та що я вдію?

А поганці знущаються над ними, мов над худобою, або ще гірше… Знеможеться хто, не може йти далі, то його вбивають на місці. Скільки я таких бідних поховав, щоб християнського тіла гайвороння та дикі звірі не шматували.

Декому поталанить втекти до мене, то такого і переховаю, але втекти нелегко, бо кляті добре пильнують.

— А яким чином ви, дідусю, у цю пустелю потрапили, та ще й один живете?

Старий махнув рукою і важко задумався. Він довго так сидів та лише губами ворушив, наче жував.

— Біда мене туди загнала, мої діточки, не від гаразду я туди втік. Та не питайте мене про це, не ятріть старої рани…

Вона ніколи не загоїться… Як бачите по моїй одежі, я з міщанського роду. Мій покійний батько був купець, і я до цього приучувався, по світу їздив, у Крим та й у Царгород.

А опісля таке скоїлось, що не було чого додому вертатися.

Він більше не говорив нічого, і люди більше нічого не питали. Всі бачили, що таким одним питанням йому начеб рота зав’язав. Люди почали розходитися по домівках, хата опустіла.

Другого дня по Йордані старий просив, щоб його відвезли. Тарас приготував сани, взяв кількох товаришів, і старого відвезли. До печери ніхто не заходив. Хлопці відгорнули сніг і промостили дорогу.

— Слухай, синку! Як ти справді щось думаєш, то приготуйся заздалегідь, а коли сніг почне танути, пришли кого сюди, бо як лише степ обсохне, то татарва рушить на Україну.

— Ми, дідусю, готові хоч би й зараз. Сюди ми будемо навідуватись, а коли настане та пора, то один з наших тут лишиться.

— Добре! Ти пам’ятай, що татари погано озброєні, вони не звичні до того, щоб їх зненацька застукати. Добрий спис та шабля, кілька рушниць, а при тім порядок у війську, то, наскочивши зненацька, можна малою силою велику орду розбити.

— Так ми, діду, беремось за діло з найближчою весною.

Все залежить від того, щоб ми заздалегідь знали, коли орда піде на Україну і коли вертатись буде.

— Слухайте, товариші, — казав Тарас, як уже верталися, — нікому про це ні слова. Ми самі діло обміркуємо, і вся слава з того буде за нами. А коли скажемо це старшим, то певно, нас не пустять.

XVII

Настала нарешті нетерпеливо очікувана весна. З весни найбільше радів хлібороб. Так було і в давнину. Та не радів з неї той, кому довелось жити на татарському шляху.

Недарма той страшний шлях назвали Чорним. За бузьками, дикими гусьми та ключами журавлів надлітали ключі татарських яструбів, котрі не щадили ні малого, ні старого, ані людської праці.

Трохи інакше було між канівськими уходниками.

Вони, хоч і при шляху жили, та своїм завзяттям відбивали всі дотеперішні напасті і були певні, що так буде і далі.

А молодь таки раділа тій весні, бо постановила собі зробити таке діло, що піде від нього слава широко по світу.

Як лише степ підсох, а вода в річках спала, Трохим засів у печері Гараська і вижидав татар. Він виходив обережно на берег балки і оглядав далекий степ по той бік Інгульця.

Аж одного дня почувся з того боку гомін, а вночі заясніли в степу великі вогні. Гарасько запевнив його, що це орда йде.

— Тобі, сину, пора вертатися. Добре було б, щоб зі схованки придивився до їх сили, але хтозна, чи не захочеться їм ваше село застукати. Береженого Бог береже.

Таки зараз Трохим сів на коня і поїхав у село. Журавель наказав залишити роботу в полі. Не ставили вже вартових на фігурах, лише посилали в розвідку.

Та не було чого лякатись. Татари переправились через річку та пішли далі, і все вернулося до давнього ладу.

Як тепер їх не чіпали, то, вертаючись зі здобиччю, певно їх не зачеплять.

Зараз поїхав Тарас з Трохимом до Гараська порадитись.

— Заходили сюди гості, діду?

— Як би не заходили? Вони кожного разу заходять, то й тепер…

— Великий загін пішов?

— Яких десять тисяч. Не страшний. Борців озброєних буде не більше двох тисяч, а решта все йде на грабіж.

Ця голота на здобич ласа. З того багато пропаде по дорозі. Як буде вас добрих три сотні, то розіб’єте їх напевно, відберете здобич та визволите ясир.

— Коли ж вони вертатися будуть?

— Звичайно вертаються за чотири тижні. Тепер пішла більша сила, то, либонь, заженуться далі в християнську землю і повернуться, може, за шість тижнів або й пізніше. Вони, мов градова хмара, йдуть уперед. Перед чотирма тижнями нема чого сподіватися. За чотири тижні повинен би тут хтось з ваших бути. А як орда буде вже вертатися, то ви прийдете, сховаєтесь спершу в балці, а потім у печері. Але до печери дуже вузький прохід, коневі пройти важко. Треба його розширити.

— Я вже завтра приведу своїх з лопатами та сокирами.

Треба буде потому і харчів привезти. Тільки не знаю, чим коней за той час годувати.

— Привезіть з собою косу одну-другу, то накосимо в балці та в степу трави. Вона за той час гарно вже підросте.

На другий день від ранку працювали тут уходники.

Треба було розширити не лише вхід, але й цілий коридор до печери. Вони відлупували велике каміння і скидали в балку. Воно за кілька тижнів вкриється буйною травою, що й сліду не буде.

З того часу між балкою і селом настали живі зносини.

Уходники переконалися, що з берега балки найкраще стежити за ордою, що не заступлять цього ні фігури, ні роз’їзди, на які йде багато часу.

Про татар не було чути аж до святої неділі. Раптом дали знати в село, що орда вертається. Її наближення відчув Гарасько. Тарас пішов з роз’їздом і почув у степу великий гомін, побачив вогні.

Він таки боявся брати це на свою відповідальність і довірився Журавлеві.

— Може, ліпше не чіпати їх, коли вони нас не чіпають, а то розтривожимо осине гніздо.

— Не в тому справа, батьку. Якщо вони почуватимуть себе в силі, то підуть на нас, незважаючи на те, чи ми їх зачепимо, чи ні. Орді таки треба хоч раз показати, що ми не лише оборонятися можемо, але й наступати.

— Та чи дамо ми їм раду?

— А хіба ви не чули, що казали Гарасько і наш Максим, що орда зі здобиччю — то мов перегодована товарина. Я певний у тому, що нам поталанить, що ми відберемо награбоване добро, відіб’ємо християнських бранців, а наше село вкриється славою, яка і до Києва дійде.

— Боже тебе благослови, але я не піду. Навіть і не можна. Хтось мусить лишитися тут порядкувати, бо хтозна, що ще може з цього вийти.

— Я не візьму всієї сили, а хочу мати від тебе, батьку, отаманський дозвіл.

— Дозволу я тобі не можу без старшини дати. А коли старшині скажу те, що ти задумуєш, то не дозволить, і ти мусиш-таки підкоритись. Роби сам, що знаєш, і навіть нікому зі старшини не кажи. Я знаю, що перший Кіндрат не схоче, а за ним підуть усі, бо нікого шкура не свербить.

— Хай буде й так, а я від своєї думки не відступлю і надіюсь на Бога, що нам поможе в доброму ділі.

На цьому й розійшлись. Тарасові було ніяково діяти без дозволу старшини, та між його козацтвом було таке завзяття і самовпевненість, що годі їх спинити.

Зібравши свої три сотні, виїхав під ніч з села. Вартовим при воротах говорив, що їде в степ, бо там щось непевне робиться. Нарешті, це не була новина, бо Тарас робив таке часто. Їхали поодинці попід берег Висуня і заїхали в балку прямо від річки. Здалека в степу чути було гомін і крики, а це був знак, що орда вже недалеко.

Старий Гарасько вже ждав на них.

— Діти мої, моліть Бога, щоб нам допоміг, і таким одним ділом я вже всі свої гріхи спокутую. Тепер, діти, попасіть коней у балці, бо робота почнеться аж на другу ніч, як татари стануть над річкою ночувати, бо вони завжди так роблять. Сюди прибудуть завтра ввечері. А зранку ви накосіть трави для коней і знесіть у печеру. Надвечір і коней туди заведіть. Та тут іще одна робота. Треба прокопати берег у верхньому кінці балки, щоб коням можна було вийти.

— Та чи не надбіжать вони раніше? У степу вже чути гомін.

— Ні, сину, вони ще дуже далеко, лише тепер у степу роса, тому і голос чути далі, а татарин зі здобиччю повільний, мов рак.

Гарасько вийшов рано з Тарасом на берег балки:

— Ви таки ховайтесь зараз у печері. Я знаю, що вони приволочуться з табором аж надвечір, але, може, яка група надбіжить раніше роздивитися.

— Як прийде така група, — сказав самовпевнено Тарас, — то ні один з неї не вернеться.

— Це добре, та ти роби так, як я кажу.

Зараз почали проводити коней у печеру, а інші косили траву та зносили коням. Десь до полудня все було готове.

Трави поназносили цілі копиці, і самі сюди повлазили.

Вхід до печери засунули камінням.

Виявилось, що старий радив добре. Вже було пополудні, як почули гул кінських копит берегом балки, а згодом Гарасько побачив, може, десять татарських шапок.

Один виїхав наперед, над самий берег, і покликав:

— Гей ти, старий! Чи живеш ти ще? Виходь сюди!

Гарасько вийшов з печери і привітався.

— Слухай, старий, як маєш що проміняти, то приготуй. Ми веземо багато такого, що, може, тобі пригодиться.

Гарасько вдавав з себе веселого.

— Ану ходіть ближче. Я таке приготував, що облизуватись будете. Поки ваші прибудуть, то часу буде доволі.

— Прибудуть надвечір. Стільки здобичі набрали, що лізуть, мов слимаки. З тими гарбами годі швидко пересуватись, хоч нас мурза примушує поспішати, щоб чимскоріш за рікою опинитись.

— А чого ж вам боятись? Тут живої душі немає.

— А хіба ти не знаєш про тих уходників, що тут недалеко поселились.

— Нема чого боятись. То селюхи. Вони лише тоді відбиваються, коли їх зачепити, самі певно не зачеплять.

Чому ж ви не йдете. У мене славна горілка, я для вас приготував.

— А що з кіньми?

— Приведіть їх теж, тут-таки є доступніший берег.

— Ходімо, — сказав ватажок. — Магомет заборонив пити вино, але горілку можна. А звідкіля ти її взяв?

— Викурив з овочів. Як знаєш, у мене винограду немає.

Татари почали з’їжджати в балку тою дорогою, яку тільки що промостили уходники. Вони придивлялися до того підозріло, як уже були внизу.

— А це хто зробив? Відкіля тут стільки кінських слідів, і то свіжих. Старий! Кажи правду, а то башка не твоя.

— Хай мені Аллах милостивий буде свідком! А хто ж тут інший був, як не наші? Позавчора переправився через річку на цей бік цілий загін і побув тут весь день, та лише під вечір від’їхав.

— Чому ж ми його не зустріли.

— Бо вони пішли просто на північ. Здається, вони щось задумали, та не хотіли мені сказати. Чого ж ти до мене причепився, чи я міг їх спинити? От ми вип’ємо по чарці.

Татари почали оглядати сліди. Їх справді було дуже багато, і це справді виглядало на більший загін. Вони заспокоїлися і пустили коней, щоб паслися. Гарасько частував їх горілкою з медом і запросив у печеру перекусити. Горілка їм подобалась.

— Ви тут лишитесь до завтра?

— Лишимося, бо треба місце під обоз розмежувати. Тут над балкою стануть гарби. За ними далі — бранці, позаду — худоба. А багато того є, багато. Особливо ми багато волів понабирали. Такої дрібноти, як вівці, брали мало, хіба що на м’ясо в дорозі.

Гарасько припрошував їх, частував. У печері посідали на землі, забравши під себе ноги. Насередині горіли скіпки.

Тарас сховався в щілину великої печери за кущем ліщини і прислухався. Коли татари пішли за Гараськом у печеру, він зараз прикликав десяток своїх хлопців і наказав їм, що робити: треба мерщій поганців знищити.

— Ножі в руки, лишити мені одного живим, решту перерізати. Язика нам треба, бо я не все чув. А лишати їх не можна, бо почнуть лазити та ще нас вислідкують, — за мною!

Він увійшов у печеру і крикнув до татар:

— Салем алейкум!

Гості не стямились, як хлопці кинулись на них з ножами і порізали. Гарасько присвічував скіпками. Одного залишили живим.

Зараз виволокли трупи надвір і заволокли в найближчу яму, де ще стояла вода від снігу. Коней завели у велику печеру. Татарин під загрозою, що будуть його пекти залізом, коли не схоче говорити, а як скаже всю правду, то його пощадять, говорив усе, що знав. Його орда, як перейшла річку Буг, з ’єднавшись з буджацькими ординцями, перебралась відтак через Дністер і, ніким не спинювана, загналась аж на Покуття. Тут татарам поталанило.

Пограбували та попалили багато містечок і сіл та набрали здобичі, яку відтак з буджацькими земляками поділили.

По дорозі ніде не зустріли опору, бо народ поховався по городках і замках, а решта не боронилась.

— А багато ясиру ведете?

— Вибраного — близько п’ятисот. Ми чого-будь не брали, а хіба людей здорових і гарних. Все інше перерізали, бо з таким ясиром багато клопоту по дорозі.

Далі Тарас довідався, що менша частина татар піде зараз на той бік річки і там отабориться. Бо прийшла до них вістка, що їм мають заступити дорогу війська литовського князя на Дніпровій переправі.

— Чи маєте ви, діду, яке місце, щоб цього татарина сховати?

— Не турбуйтеся. У цій коморі буде безпечно, сам чорт його не знайде.

Оглянули ще раз мотузи, занесли татарина та зав’язали платком рота, щоб не міг кричати. Тепер хлопці поховались усі у велику печеру, де стояли коні.

Вже сонце хилилось до заходу, як у степу показалась велика чорна плахта. З неї виходив спершу глухий, а опісля щораз то виразніший гомін людських голосів, плачу та диких окликів. Відтак одна частина відірвалась від гурту і посунула вперед. Незадовго можна було розрізнити постаті вершників у кінчастих шапках. Вони щораз наближались, а кілька прискакало над берег балки. Тут стояв Гарасько і привітав їх.

— Чи не проїжджала туди наша чота?

— Авжеж проїжджала, та тут зустрілась якраз з іншим татарським загоном, що сидів у балці три дні. Коли не вірите, то подивіться, скільки тут слідів. Люди з вашої чоти говорили, що малу здобич здобули, а їм хочеться більшої, і тому пішли на північ. Вони казали, що вернуться, поки ваш загін прийде до Дніпрової переправи.

— От собаки! Ще їм мало того, що здобули. У нас тепер така здобич, якої давно не було. Аллах нас благословив.

— Хай буде ім’я Аллаха прославлене! — підняв руки вгору Гарасько та поклонився на схід сонця. ~ Поталанить вам і далі.

— Не конче так мусить бути, бо нам донесли, що на Дніпровій переправі зустріне нас княже військо.

— То йдіть на іншу переправу.

— Не можна. Бо в нас завеликий табір, і треба брати найкоротшу дорогу.

— Та коротша дорога, котра певніша, — сказав дід.

Татарин зліз із коня і побачив сліди, хоч уже було по заході сонця, і тут було тьмяно. Татар з’їжджалося щораз більше. То була та частина, котра ще нині мала переправитись на той бік Інгульця. Вони пішли далі, а за годину загоріли в степу за річкою табірні вогні.

Надворі зовсім стемніло. На голубому небі замерехтіли золоті зірки. Вони виринали одна за одною, поки не засіяли цілого неба золотими світелками. Вся природа замовкла.

Те, що томилось удень, пішло спочивати, а його місце займали істоти, що вночі ширяють. Далеко від річки доходило веселе кумкання жаб, гукав пугач, у траві перекликались перепели, у степу заревів тур, завив вовк, загавкала хриплим голосом лисиця.

Та всі ті голоси вмить замовкли, як наблизилась орда з криком та галасом. Почулось галайкання татар, плач та голосіння невільників, рев худоби та блеяння овець. Татари їздили по степу і визначали місце, де кому ставати. Та насамперед пішли до пійла. Над балкою поставили вози, зараз слідом пригнали ясир. Далі стали татари, а ззаду виганяли волів у степ, щоб паслися. Татари розклали вогні і почали пекти баранину та конятину. Дід Гарасько ходив поміж вози та поміж бранців, роздивляючись, чи нема чого купити або проміняти. Потім зсунувся раптом з берега і підкрався до великої печери.

— Як тричі сова озоветься, то час буде виходити вам.

— Воно трохи не так сталося, як ми собі обміркували, — сказав Тарас, — там, де ми собі промостили дорогу, вони заклали возами.

— Цим нема чого журитись. Я вас проведу далі, а ви вдарите на татар ззаду. Лише там натрапите на стадо волів.

— Чи там справді воли пасуться?

— Напевно, це буде вам перешкода.

— Ні, діду, це якраз на нашу користь. Тільки вам треба ще раз піти поміж бранців і переказати їм, що як почують ззаду стрілянину, крик і метушню, то хай зараз утікають поміж вози. Скажіть першому скраю, та хай перекаже іншим.

Гарасько вийшов знову на берег і пройшов поміж возами. Його ніхто не спиняв, бо він був одягнений потатарськи. Підкрався так поміж бранців і приліг коло найближчого. Бранець уже спав. Гарасько приклав губу до його вуха і забалакав:

— Христос з нами! — та сіпнув його за руку.

— Це що?

— Мовчи! Поміч близька. Я тобі розріжу пута, а ти зроби те саме сусідові і перекажи таке: як почуєте стрілянину і крик, утікайте всі поміж вози, ховайтеся де можна. Вози випряжені та нікого не переїдуть. Пам’ятай, щоб цей заклик перейшов до всіх. Хто залишиться, той певно пропаде.

— Хто ж нас врятує? О! Господи!

— Мовчи, не охкай, роби, що тобі кажу. Завтра довідаєшся про все.

Гарасько поповз далі і роздав іще кілька ножів. Відтак перейшов знову поміж вози, побалакав зі сторожею і пішов у печеру. В таборі почало втихати. Татари засинали при вогнищах. Гарасько підліз знову на берег і прислухався.

По зорях пізнав, що вже, певно, буде північ. Табір заснув, огні пригасли. Тепер озвалась сова…

Тарас сидів перед входом до печери і слухав. У нього дуже билося серце від хвилювання. Він молив у Господа помочі. Почувши умовний знак, пішов у печеру. Хлопці порозміщувались так, що кожний держав свого коня за поводи і куняв.

— Хлопці! Пора! Виходьте. Лише тихо! Без гамору.

Усі заворушились. Кожний виходив, ведучи коня за поводи. В печері була така пітьма, що хто вийшов надвір, жмурив очі, бо й того світла було забагато. Тут уже ждав Гарасько. Він узяв Тараса за руку і повів попід берег балки. Інші йшли за ним. Йшли так довго. Аж раптом Гарасько зупинив усіх:

— Тут можете виїжджати.

Тарас обернувся до Трохима:

— Ти тут лишишся з двадцятьма. Коней всі припнете в балці. Як почуєте в таборі крик, виходьте на берег і переріжте вартових татар коло возів. Лише зважайте, щоб бранців не порізати, бо вони поміж вози ховаються.

Щоб ти знав, що я йду ззаду, там стоять воли, я їх налякаю та на табір нажену. Побачиш, який бешкет буде. Бувай здоров! Держись добре!

Пішов зараз до свого коня і вивів його на берег. Як уже повиходили всі, посідали на коней і поїхали далеко в степ. То було геть за татарським табором. Завернули вліво і їхали навпростець, поки не натрапили на волів.

Одні ще паслися, інші лежали в траві. Тепер уходники наїхали на них, почали штурхати списами та підняли страшний крик. Заводили різними голосами. Воли посхоплювались і збилися докупи. Хлопці напирали і вимахували списами та безнастанно кричали: «Аллах! Аллах!»

Тепер воли справді налякались і почали гнатись щосили на табір.

Татари посхоплювались спросоння, не знаючи, що сталося. На них налетіло стадо наляканих волів, що, піддерши хвости, гнались мов скажені, розбиваючи все на дорозі. А за волами мчали на конях уходники та кололи татар списами. Настала нечувана метушня. Татари втікали разом з волами і кіньми до річки та скакали в воду.

А Трохим, як почув метушню і крики, вийшов на берег.

Вартові задивилися в табір, не сподіваючись від балки нападу, їх різали одного за одним.

— Гей, бранці, — кликав Трохим, — а сюди! А давайте там якого світла, бо люди позабиваються.

На березі показався палаючий смолоскип, яким світив дід Гарасько.

— До світла, люди, до світла! — кликав Трохим.

А люди йшли на світло, мов нетлі. Жінки вели за руки заспаних дітей. У тому місці, де уходники розкопали прохід, сходили вниз, і Гарасько повів їх у велику печеру.

Там лишив світло і за хвилину, при допомозі Трохимових хлопців, приніс із своєї комори поживу, яку лише мав.

Надворі почало світати, як Тарас добивав решту. Ганяючись за татарами степом, зганяли їх до річки. Над водою нависла густа мряка, в яку западали втікачі, і це їх спасло.

Тарас став над берегом і перехрестився.

— Слава ж тобі, Господи! Вертаймося, товариші! — Хлопці почали з’їжджатися, а опісля поїхали до балки. — Запрягайте коней до возів та й додому!

Над берегом балки стояв старий Гарасько і благословив їх:

— Тепер, діти, беріть і мене з собою. Нічого мені тут дожидати, коли б сюди орда повернулася. Славні ви хлопці, гарно повели діло.

— Та скажіть, дідусю, хто розбив татар — ми чи воли?

Всі почали сміятися.

— Твоя голова, а волячі роги та й ноги, — відповів дід.

Тарас пішов до великої печери і кликав:

— Виходьте, люди добрі, поведемо вас у наше село.

Хоч ви з далекої сторони, та ви свої люди і нам брати.

Знеможених бранців посадили на вози, об’їхали балку і степом попрямували до села серед веселого гамору та пісень.

А в селі, крім Журавля, ніхто не знав, куди пішло з села військо. Дехто ремствував, що тому Тарасові забагато дають волі, що він робить, як йому захочеться, та людей від роботи відриває. Журавель ходив занепокоєний тим, що сталося. Не дай, Боже, їх розіб’ють татари, тоді не буде його совісті спокою до смерті, що до такого небезпечного діла допустив. Аж ось причвалало до воріт кілька посланців з радісним окликом: «Перемога! Ми розгромили орду і здобич відбили. Тарас наказав, щоб готували обід і приміщення на триста п’ятдесят душ відбитих бранців».

По селу наче запалив. Кожен хотів знати дещо більше.

Люди оточили хлопців і випитували на всі лади.

Тарас вертався позаду цілої валки. Був дуже знеможений і сонний, треба було йому негайно відпочити, а валка з возами волоклася дуже поволі. Тарас дрімав на коні.

Як лиш в’їхали на майдан, оточили церкву. Отець Атанас правив молебінь, з церкви лунав спів. Бранці стали навколішки і плакали на радощах, що Господь визволив їх з тяжкої неволі. Усі благословили Тараса. Старий Гарасько поплівся до хати Кіндрата і зараз ліг спати.

Тепер Тарас поклонився низько Журавлеві.

— Повелось, батьку-отамане, як не може бути краще.

Журавель обняв його міцно.

— Здоров будь, пане отамане, ти наша надія, під твоєю опікою ми можемо бути безпечні.

Те саме зробили Муха і вся старшина. Тарас говорив:

— Панове громадо! Буде час веселитися потім, а тепер приймайте гостей та нагодуйте цих бідних бездомних сиріток, що з татарського сирівця вирвались.

— Не пожаліємо їм хліба-солі… — гула громада.

— І щирого серця, — додав старий Кіндрат.

— Ми вас приймаємо, мов братів наших, — промовив Журавель до бранців, — годі вам вертатися до ваших зруйнованих осель. Залишайтесь між нами. Поля в нас досить, хатки вам побудуємо, всім поділимося з вами… А коли в нас збільшиться люду, то так заживемо, що і Каневу стане заздрісно.

— Ми згідні, хай залишаються, коли хочуть, — загула громада.

— Та ще одного не можна забути, панове громадо. Нині святкуємо велику перемогу над грабіжниками. Тепер ми не ждали, поки вони нас зачеплять, а застукали їх на переправі. Значить, у нас є сила. А в цьому заслуга одного чоловіка. Він перший почав вишколювати військо, ще як у Каневі дітваком був. Ми вважали це спершу за дитячу іграшку, а воно от яке велике діло з цього вийшло. Нині, як це говорив недавно підстароста з Черкас, у нас краще військо, ніж князівське, і ми це самі, здорові, знаємо. А останнє Богу угодне діло. І хто ж це зробив? Певно, не ми, бо на таке були б і не зважились. Це зробив наш брат, наша добра дитина Тарас Партиченко.

— Слава Тарасові! Хай здоров буде! — гула громада.

— Я був вашим отаманом, та признаюся, що я дав собою кермувати цьому молодчакові, бо я переконався, що в нього розум, статечність, мов у старого. Нащо ж нам далі у жмурки гратись. Так не годиться! Оберім за отамана таки зараз, не дожидаючи виборів, Тараса Партиченка. Я відмовляюся і радо в його руки передаю отаманство.

— Слава тобі, Тарасе! — ревла громада, мов грім. — Орудуй нами, веди наше військо і проживи нам довго!

Тарас був дуже схвильований, бо такого не сподівався.

Червоний на обличчі, соромився на людей дивитися. Він кланявся громаді, почав відмовлятися, та всі його закричали і не дали говорити. Тепер Тарас скочив на пеньок, випрямився і підніс шапку вгору.

— Панове громадо! — заговорив дзвінким голосом. — Корюся вашій волі і вибір приймаю. Та хочу подякувати моїм хоробрим, щирим товаришам, що стали міцним муром за мною!

— Слава нашому козацтву! — кричали уходники.

Забрався на купу дерева старий Кіндрат Муха і говорив, а голос його тремтів від зворушення:

— Мої діти! Велике свято ми сьогодні святкуємо. Отож і при цій нагоді довершім ще одне діло. Наше село ще немає досі свого ймення. А ми вирішили, що назвемо ім’ям того, хто найбільше для громади послужить, — ну, що ж ви гадаєте?

— Нема що багато говорити! — гукнув Журавель. — Хай називається Тарасівка.

— Добре! Славно! — кричали уходники. — Ми всі з тим згідні, кращого ймення не вибереш. Тарасівка та й годі.

А ось крізь юрбу протиснулась Олена Партичиха, Тарасова мати. Вона обняла сина і говорила крізь сльози:

— От слави я діждалась твоєї, мій Тарасику, хай тобі Господь помагає, — чому ж то наш батенько цієї слави не дожив…

Тарас пригорнувся до материних грудей і цілував її в руки. Аж раптом згадав собі щось і вдарився долонею по чолі.

— От я був би забув! Гей, Андрію, — гукнув до брата, — візьми десяток людей і скачи в балку. Та я забув, що ми в коморі в діда Гараська залишили зв’язаного татарина.

Розв’яжи і пусти його в степ.

— Кинь його, Тарасе, — говорили уходники, — не варто такою марницею забивати собі голову.

— О, ні! — відповів Тарас. — Я обіцяв його пощадити…

А яка ж би то була пощада, коли б він згинув голодною смертю. Отаман Тарасівки не сміє не додержати слова, хоч би і ворогові.

XVIII

З того часу три роки підряд уходники вибирали Тараса Партиченка військовим отаманом. Нікому й на думку не спадало висувати когось іншого до вибору, ніхто б навіть не наважився мріяти про визначне становище серед уходницького війська, бо і справді не було нікого кращого. З усіх великих пригод за той чималий час, які доводилося уходникам переживати, Тарас виходив завжди переможцем, все йому вдавалося, все виходило на користь селу.

До того часу Тарас мало займався працею в полі. Його виручала сім’я. Та не тому, що соромився хліборобської праці (бо він її добре знав), а тому, що в нього на це не вистачало часу. Не раз, бувало, підійде сонце високо, а Тарас ще спить, але всі знали, що тоді, коли село безпечно спало, отаман з кількома товаришами ганяв степом довкола, наглядав за вартовими, пильно дивився, чи не загрожує небезпека, і вертався над ранком.

Так само мало коли брав він участь у молодечих забавах своїх ровесників. Хоч до всіх щирий та привітний, він не раз серед веселої забави молоді сідав у кутку і впадав у задуму, а тоді забував про цілий світ. Він тямив добре, що орда не вибачить уходникам своїх невдач і розгромів.

Коли інші люди забували про татар, то Тарас сподівався кожної хвилини набігу. Він без упину непокоївся думкою, коли це станеться і яка буде тоді сила у ворога.

Тарасівка прославилась на ввесь далекий простір.

Напливали нові уходники. Число людей збільшувалось з кожним роком. Село треба було щороку розбудовувати, як розпорядився Тарас, у бік лісу, бо другий бік вважав небезпечним. Тому уходники мусили рубати ліс для своїх потреб не зараз під селом, а далі, щоб коло села лісу не проріджувати, бо його вважав Тарас найкращим захистом перед ворогом.

Та надто широкого села не можна було окопати валом.

Це була б зайва праця, бо не було стільки війська, щоб такий розлогий вал обставити оборонцями. Згодом почали будуватися за валами. В разі небезпеки всі мали ховатися за вали, хати залишати на риск, або вони устоять, або підуть з димом.

Журавель, що його вибрали по Кіндраті Мусі головою села, слухав у всьому Тараса і ніколи йому не перечив.

Старий Кіндрат Муха охляв зовсім і не мав уже сили такою великою громадою керувати.

Одначе у важливих справах рада зверталася до нього по розумне слово, і він їй ніколи не відмовляв, його слухали всі — від малого до великого. Доживаючи свого пізнього віку, він тільки мав розради, що всі його шанували і любили.

У нього жив старий пустельник Гарасько. Були обидва і однолітки, то тепер, сидячи взимку біля печі, а влітку на призьбі під хатою, гріючись на сонці, або під яблунькою в садку, розмовляли про давнину.

Про минуле Гараська ніхто не знав, бо він про це нічого не згадував.

Якось на третьому році його перебування в Тарасівці старий важко занедужав. Збирався вмирати і говорив кожному, що години його життя вже почислені і що вже не довго людям заважати буде.

Прикликали панотця. Висповідав його та відправив маслосвяття. А проте він не заспокоївся, і що ближче до смерті, то дужче непокоївся і не міг собі знайти місця.

Видно було, що в нього щось на сумлінні важке лежить, що він не хоче того брати з собою на той світ.

Вістка про близьку смерть Гараська розійшлася селом, кожний хотів побачити його востаннє. Люди почали його провідувати. Він так підтоптався, так змарнів і виснажився, що годі було його тепер пізнати. Залишилася сама тінь від колишнього чоловіка.

Аж раз він не видержав і заговорив до свого приятеля — старого Кіндрата:

— Важко мені, брате, сходити з цього світу, поки не скину з моєї душі важкого каменя, що стискує мою душу.

Будь ласка, приклич людей, хай я перед усіма голосно висповідаюся і розкажу те, чого ніхто не знав і не знає.

Кіндрат задовольнив його просьбу, і незабаром наповнилася хата уходниками.

Підперли старого подушками, і він продовжив:

— Я вже вам казав, мої добродії, що я з купецького роду, та не з Черкас, а таки з самого Києва. Мій покійний батько, Михайло Сищук, провадив широку торгівлю між Сходом і Заходом. Сім’я в нас була велика, я був наймолодший. Батько привчав мене теж до купецтва, виручався мною, як я вже дещо розумів, та посилав мене з крамом у світ. Я їздив до Вільна, в Москву, до Львова, а по тім боці в Бахчисарай, ханську столицю, в Кафу, а то й до Царгорода. Цей великий світ поміряв я, ведучи цілі валки возів з товаром. Вдома я побував узимку… Я мав товариша Ониська, трохи не побратима, однолітка. Його батько теж крамарював, і ми частенько разом наш крам перевозили з одного кінця в другий. Нещастя хотіло, щоб ми обидва влюбилися в одну дівчину, влюбилися на смерть, один не хотів другому поступитися. З тої причини я з приятеля став йому завзятим ворогом. Гафійка (так називалася дівчина) схилялася більш до Ониська. Я любив її до одуріння і вирішив, що хоч би це коштувало життя моєму суперникові, та вона мусить бути моя. Між нами розпочалася така завзята ворожнеча… Тоді і піддав мені диявол думку прибрати Ониська з цього світу. Ця страшна думка не покидала мене ні вдень ні вночі. Я любувався нею, розбирав її на всі лади, придумував способи і радів, яким то я буду щасливим, коли Ониська не буде вже між живими, а тоді нічого мені не стане на заваді одружитися з Гафійкою. Та на явне душогубство я не міг зважитися.

Тому-то я все вдавав перед Ониськом приятеля і нічим не зрадив себе, хоч це коштувало мені багато зусиль. Тривало це так довго, поки не трапилася нагода. Наші батьки послали нас обох з валкою краму в Крим. Я з того дуже радів, бо знав Крим добре і навчився по-татарськи говорити, а Онисько — ні. Там він мусить пропасти, а я, вернувшись, неодмінно одружуся з Гафійкою.

А сердешний Онисько нічого не догадувався, радів, що поїде зі мною і побачить ті дива, про які я йому розказував, щоб його заохотити. Він, сердега, не догадувався, що їде з Каїном, який його погубить. Заїхали ми без пригоди до Козлова, по-турецьки він Геславе називається. Тут іде на велику руку торгівля, і тут перепродують і людей. По дорозі я обміркував свій чортівський план добре і був певний, що мені пощастить. Там я мав знайомих між татарами, котрі мені допоможуть. Я й досі проклинаю годину, коли на татарську землю ступив. Чому я не пропав де в степу?

Бо, кажу вам, найтяжче степ проїхати, а вже купцеві в Криму зовсім безпечно. І там, під ханською владою, купців шанують. Отож зараз, як ми приїхали, я потай пішов поміж торговців невільниками і просто продав брата невірним. Я умовився з ними, що заведу Ониська в тісну вулицю увечері, коли вже смеркне, а вони його спіймають та між християнських бранців заволочуть. Вони мені зараз заплатили половину юдиного гроша, другу обіцяли дати опісля… Чуєте, люди? Я продав християнську душу невірним, продав на важкі муки і неволю!

Старий почав по тих словах страшно ридати, бив себе немічними руками по голові, дряпав кігтями лице. В одну мить страшно перемінився.

Люди хрестилися. Їм здавалося, що бачать самого чорта у людській подобі. Згодом старий трохи заспокоївся і говорив далі:

— Мені легко було вмовити Ониська, щоб він пішов зі мною оглянути місто, якого не знав. Він мав цікаву вдачу і радо придивлявся до всього нового. Ми ходили до самого вечора. Я, щоб не видати мого хвилювання, розказував йому дуже багато, я хотів сам себе заговорити. Вже геть смеркло, коли ми верталися на квартиру. Зайшли в умовлений провулок. Там вискочило з сутіні кілька розбишак, впіймали Ониська і зв’язали. Він оборонявся щосили, та його перемогли. Я стояв, мов закам’янілий. Його поволокли далі… Не забуду ніколи його розпачливого крику: «Рятуй мене, брате мій, Гараську, не дай пропасти!»

Це були останні слова, які я чув з його уст. Вони безперестанку бринять у моїх вухах, вони деруть мою душу, мов чортяки кігтями… А при тім я чую ще другий голос: «Ти — юда, братопродавець, проклін на твою голову!»

Я втікав з того місця, мов окаянний… На квартирі сказав нашим людям, що сталося. Вони всі Ониська любили і жалкували за ним.

Ліг я спати, та мені лише так здавалося, що буду спати.

Моє сумління не давало мені хвилинки спокою. Та ніч була для мене гірш пекла. Мені здавалося, що легше тим грішникам у пеклі, що з них чортяки шкіру деруть, ніж мені тоді було. Усю ніч бігав, мов скажений, по своїй кімнатці, стогнав, кричав, мов божевільний. Люди гадали, що я так за побратимом побиваюся, бо ніхто не знав того, що я зробив.

За цю ніч я пізнав всю гидоту свого гріха. Пізнав я, що на все життя не буде мені спокою, що вимріяне в моїй душі щастя в подружжі з Гафійкою — це лише мана… І я вирішив усіма силами, хоч би ціною свого життя, спокутувати заподіяне зло, допомагаючи бідним невільникам.

Зараз зранку я пішов до своїх спільників, торговців невільниками. Вони гадали, що я по гроші прийшов і хотіли мені виплатити. Та коли я їм сказав, що удвоє їм стільки заплачу, коли мені повернуть Ониська, та при тім як побачили мене схвильованого, мов божевільного, не могли зрозуміти, що зі мною сталося. На жаль, не могли мені Ониська повернути, бо того-таки вечора перепродали його іншим купцям, а ті повезли його зараз у Кафу… Я почав страшно плакати, та не лише не взяв решти грошей, а ще покинув їм і ті, що взяв учора. Мені здавалося, що мене ті гроші пекли вогнем, і я хотів їх мерщій позбутися.

Вернувся я на кватиру, казав своїм людям вертатися додому, я, мовляв, лишуся, щоб відшукати Ониська. Я забрав усі гроші, що взяв за крам, з собою. Я знав, що без грошей нічого не вдію між невірними.

Погнався я в Кафу, розпитував скрізь, та дарма. Ониська зараз перепродали і повезли далі, навіть ніхто не знав куди.

Я впав у відчай. Я знав, що не лише брата продав, але і свою душу чортові, і для мене немає вже більше вибачення в Господа-Бога.

Поїхав я потім у Синоп, до Трапезунта, аж до Царгорода забрів, і все це було даремно. У цих містах я перешукав усі невільницькі базари.

Та коли я не міг спасти проданого брата, треба було придумати, як спасти свою окаянну душу… Зайшов я на Афонську гору до святих ченців. Та й тут моя душа не знайшла спокою. Я страшно мучився, хотів спокутувати свій гріх, та ніхто не міг мені сказати, куди дорога до мого спасіння, коли моя покута стане повною.

Та мені все якийсь добрий голос нашіптував, що я таки попаду на слід жертви мого гріха. Частенько я покидав святу гору і сходив на цей мерзенний світ, що його зненавидів, та все даремно робив розшуки. Тоді я знову вертався до святих ченців. Тепер натрапив я на старого ченця-земляка, таки з Києва, і перед ним висповідався. Він мене потішив, що Боже милосердя більше від гріхів усього світу, і коли грішник кається і хоче гріх виправити, то йому не закрита дорога до спасіння. Порадив мені піти між татар і там з усіх сил помагати невільникам.

Тоді я взявся знову до купецтва, бо інших засобів у мене не було. Мені велось добре, і я свій увесь прибуток з торгівлі повертав на рятування невільників. Багато я їх викупив з неволі, багатьом допоміг утекти. На Україну я не міг вертатися, навіть не посмів розпитувати про моїх рідних.

Це вважав я для себе теж за кару, яку сам на себе наклав.

Аж одного разу мені поталанило. Мене ограбували до нитки, мало що не вбили. Та мені не було шкода мого ледачого життя, лише я боявся вмирати, тому що я ще свого важкого гріха не спокутував. Тому я втік з розбишацьких рук. У цім моїм спасінні я бачив палець провидіння, що воно не хоче моєї смерті. Аж тоді я побачив, що без грошей на бусурманщині нічого не зроблю, я подався з татарами на Україну, тут поселився пустельником у вашій балці та жив там, поки мене ваші юнаки не знайшли. От тут я багато дечого доброго зробив. Скільки бранців я перевів уночі в свою печеру, про яку татари нічогісінько не знали!..

Тепер скажіть мені, люди добрі, чи не варто мене гидитися, мов гнилого стерва, і чи не варто мене ще поки сконаю викинути геть за вал, щоб вовки живцем пожерли, щоб не зогиджував я вашого богомільного села.

Він знову почав каятись, бив себе кулаками в груди, кричав, мов навіжений. Слухачам пішов мороз поза спину.

Старий Кіндрат сказав:

— Заспокойся, чоловіче! Боже милосердя справді більше, як нам здається. Коли б його над тобою не було, ти вже давно не жив би, а так Господь умисне держав тебе на світі, щоб тобі дати час до покути і покаяння.

— Заспокойтеся, діду, — говорив і собі Тарас. — Тим одним ділом, що ви нам допомогли зробити — орду розбити та стільки християнських невільників визволити, ви завершили свою покуту, і Господь прийме вашу очищену від гріхів душу.

Ці розумні слова молодого парубка, що його всі в селі поважали, справді заспокоїли грішника. У хаті стало тихо. Усі задивилися на діда, що вмирав. Почали розходитися. Зчинився в хаті рух. Тоді Гарасько відкрив очі і хотів підвестися. Йому поміг Тарас.

— Я бачив ангела Божого… Мої гріхи прощені, простіть і ви мені, мої друзі. Хай Господь благословить ваше село. Прощавайте!

Він знов ліг на постіль горілиць, зітхнув глибоко і перестав жити… Тарас поклав руку на його серце. Воно перестало битися.

— Помолімся, брати, за його душу… — сказав поважно Тарас і став коло постелі навколішки. Інші пішли за його прикладом.

Гараськові справила громада величний похорон і поставила на його могилі високого хреста.

XIX

— Тарасику мій любий! — озвався якось старий Кіндрат до Тараса. — Я тобі б міг дідом бути, тож послухай моєї ради, що тобі скажу. Ти вийшов між нами на великого чоловіка, а все ж таки ти ще не повний, не цілий чоловік.

Тобі женитися пора… Ти що, хочеш стати підтоптаним парубком, якого згодом люди перестануть поважати? Пора свою сім’ю завести, тоді й повага до тебе в селі покращає…

— Женитися мені, дідусю? Коли ж бо я боюся свою увагу роздвоювати поміж добром своїм власним, гараздом моєї сім’ї і добром громади. Я дивлюся далі, як мої земляки, і бачу, що наше село все ще в небезпеці, мов на волоску висить. У цьому вся моя турбота, а про жінку немає в мене часу думати.

— А треба подумати і про це. Через твоє гаяння і твоя сім’я терпить, бо не може перед тобою заходити у подружні зв’язки. Ти найстарший і перший на черзі, а що ти не якийсь каліка, то й обминути тебе звичай не велить. У нас дівчат дебелих — мов макового цвіту, і, правду кажучи, не вітряниць, і є в чому вибирати. Повір мені, що наші сімейні уходники хоч і слухають тебе, і поважають, проте скоса дивляться, що ти досі не цілий чоловік.

— Як це воно: «не цілий»? — засміявся Тарас.

— А так. Парубок чи дівчина — не цілі люди. У Святім Письмі читають, що Господь ще в раю так розпорядився, щоб люди жили парами, а не кожний для себе.

Це й переконало Тараса, і він почав роздивлятися поміж дівчатами, котра підходила б йому до пари. На диво всій громаді, Тарас став заходити на вечорниці, весілля та танці, і тут дав себе знати, що він не лише до шаблі, але й до танцю митець.

А дівчата, що дотепер дивилися на Тараса, як на дикуна, бо він ніколи з жодною не пожартував і держався осторонь, почали до нього тепер не так придивлятися.

Між ними була і Маруся Судаківна, котру він вирятував від ведмедя. Вона виросла на гарну струнку дівчину, та хоч не один парубок завертав на неї очі, вона і слухати про це не хотіла, всім відмовляла. Бо ніде правди діти — серденько її таки тьохкало до Тараса. Так, це був найкращий юнак на все село, мов вимріяний у казці князь. Та, на її превеликий смуток, він не звертав на неї особливої уваги, так як і на інших.

Тепер зустрілись на вечорницях, Тарас узяв її в танець, і коли вже протанцювали, посідали збоку, він заговорив першим:

— Не сниться тобі коли, Марусе, той лютий ведмедище, що тебе на фігурі за одежу хапав.

— Ведмедище мені не сниться, а сниться мені не раз той козак, що мені життя врятував.

— Невже ж сниться? Ти його не забула?

— Його ніколи не забуду, бо коли б не він, мене давно не було б на світі.

— А хіба ж ти його не бачиш наяву щодня?

— Та що мені з того? Він такий гордий та пишний, що й глянути на мене не хоче.

— Ані не гордий він, ані не пишний, та, бач, у нього без перестану турботи за безпеку села, всі його думки за цим ходять. Тож не дивуйся, бо ви всі того не бачите, що мені не дає спокою.

— Яка ж це небезпека?

— Гадаєш, що татарва довго нас так терпіти буде, як досі?

Вона не раз поламала собі на нас зуби, ми їй заважаємо в грабіжницьких походах. Вороги бояться тепер, та не перестають за нами стежити, і коли підглянуть слушний час і застукають нас так, що не зможемо встояти! Ось де моя турбота, і я без упину думаю над тим, що б тут таке видумати, аби раз назавжди забезпечитися.

— Треба їх знову колись при переправі розгромити, а тоді певно на цю переправу не підуть, знайдуть собі якусь якнайдальшу.

— От славна ти, Марусе, дівчина, — зрадів Тарас. — Далебі, треба твоєї думки послухати. Шкода, що ти дівчина, не козак, тебе варто хоч би сотником призначити…

— А чому б мені сотником не бути? Чому ви, козаки, вважаєте нас за помело? На коні вмію їздити, списом і шаблею можна навчитися орудувати. З лука я теж умію стріляти.

— А чому я цього не бачив?

— Бо я стріляю лише потай від людей, а то з мене сміялися б.

Тарас подумав над тим, що почув від бравої дівчини. «Чому б воно не могло так бути, щоб і жінки вчилися військової справи?»

Та не лише сама думка подобалася Тарасові, але й дівчина, що таке говорила. Козир-дівка та й годі. Згадав собі й свою розмову з Кіндратом і впевнився, що Маруся йому призначена. Та треба було поговорити про це ще з мамою. Хоч мама бажала собі невістки, та не насмілювалась про це Тарасові говорити. Вона дивилася на свого хлопця, мов на образок, у всьому його слухала, бо вважала себе перед ним такою маленькою, що не посміла б йому радити, хоч він і дуже її любив.

— Матусенько, — промовив одного разу, — дідусь Кіндрат сказав недавно, що мені женитися пора та що чоловік без жінки — то не ціла людина. Чи добре він казав?

— Кіндрат розумна людина і пустого говорити не буде.

Я сама це кажу. Та ти лише про громадські справи думаєш, а про себе забув. Так, Тарасику, тобі вже пора… роки минають. Не кайся рано встати, а замолоду оженитися, та тобі не так уже дуже замолоду, вже куди молодші женяться.

— Котру дівчину з нашого села радили б ви мені, матусенько, за дружину взяти?

— Про це вже, сину, свого серця спитайся. Вона тобі, а не мені дружиною має бути.

— Та воно так, мамо, але все ж вона житиме тут з вами, і коли б вона вам не сподобалась, тоді й мені була б гірка година.

— Воно так, сину, та я тобі кажу, що котру ти полюбиш, то до тої і моє серце ляже.

— А що ви, матусю, сказали б про Марусю Судаківну?

Замість відповіді мати обняла його і пригорнула до грудей.

— От, дитино, ти вгадав мою думку. Кращої невісточки і не сподіватися мені. Тільки щоб вона за тебе вийшла по серцю, а не тому, що ти отамануєш над нашим козацтвом.

Боже, благослови!

— Силуваної жінки я не візьму, мамо, а по серцю… Тому-то я, поки ще пошлю старостів, побалакаю з нею, розвідаю.

Незадовго зустрілися обидвоє на вулиці ввечері, коли Маруся йшла по воду.

— Здорова, Марусе! Не прогнівайся, що тебе проведу, поговоримо.

Маруся почервоніла мов рак і сказала:

— Як пану отаманові не соромно з простою дівчиною йти та балакати, то я не проти.

— Так, Марусе, не можна говорити. У нас тут рівність, і нічого соромитись. Ти пам’ятаєш, Марусе, як ми на вечорницях розмовляли? Ти казала, що могла б стати сотником, коли б тебе навчити військовій справі. Ну, а я тебе спитаю: чи не хотіла б ти, замість сотником, стати отаманихою?

Він узяв дівчину за руку і дивився їй любо в очі. Вона поставила коновки, обидвоє стали одне проти одного.

Маруся перебирала в пальцях мережку фартушини, схиливши голову.

— Ну, як же, Марусе, я хочу від тебе почути слово, бо покохав тебе, Марусенько…

— Подумай, Тарасе, як воно було б? Ти славний козак, на все село перший, твоїм іменем село назвали, а я проста собі дівчина.

— Не говори таке, Марусе, бо у нашому селі нема ні простих, ні бідних — всі ми рівні, всі вийшли з однакової біди з-під старостинської кормиги, а тепер своєю працею надбали всього доволі. Хіба ти думаєш, що мені б десь у місті дружини шукати? Або, може, мене не хочеш, бо вже другого полюбила…

— Нікого я, козаче, не полюбила, лише тебе одного! Я тоді ще була дитина, коли ти мене там, на фігурі, від смерті врятував, а коли я згадала, що й мені пора вийти заміж, то про тебе одного думала, ніде правди діти…

— Коли так, то й гаразд, люба, кохана Марусе, коли ми зговорилися, то я зараз старостів посилаю. Нащо відкладати?

Знову йшли далі. Тарас хотів від неї забрати коновки з водою і піднести, та вона не дала.

— Як же воно! Отаман козаків буде воду носити!

— Ні для кого я б цього не зробив, а для тебе…

Прийшли під хату. Маруся віднесла воду і вийшла знову.

Не могла не зробити цього. Її мрії збулися. Її любить найкращий козак. Її магнітом тягло до нього. А до того була ще літня гарна погода. Ясне українське небо вкрилося рясними зірками. З поля несло пахощами дозрілої трави, з городів — пахощами квітів. А соловейки в кущах щебетали, аж заливалися. Найкраща музика любові — це соловейків спів.

Стояли так довгенько під вербою, не говорячи ні слова.

Обоє розмовляли без слів, хіба за руки держалися.

— Марусе! — кликала крізь вікно мати. — А ходи вечеряти.

Вони стрепенулися, наче з чарівного сну прокинулися.

Маруся пустила руки Тараса і хотіла бігти в хату. Тарас обняв її міцно і поцілував на добраніч… Розійшлися, стривожені… Маруся стрибнула в хату, Тарас повагом пішов додому.

Кілька днів пізніше Журавель з Жуком мандрували до хати Судаків, несучи під пахвою чималий буханець хліба.

Маруся була засватана. Все село з того раділо, бо кращої пари не знайдеш. Лише тим парубкам, що теж гадали Марусю сватати, не було це до душі.

Свати верталися від Судаків вже добре хмільні, тримаючись під руки. Журавель Жука спитав:

— Скажи мені, брате, хто їх засватав?

— А хто ж би? Ми обидва — ні я сам, ні ти сам, лише ми обидва.

— Неправда, брате, — відповів Журавель, — ні ти, ні я, ні ми обидва.

— Чудасія! А хто ж саме?

— Кажу тобі, що їх засватав ведмідь, якому Тарас так гарненько кулею подякував. От що!

— Справді! Ти правду кажеш. Ведмідь, аби здоров був, — хе, хе, хе!

— Ха, ха, ха!

Так сміялися свати, аж голос по селу лунав.

Незадовго і весілля відгуляли — та ще й яке! Цілий тиждень водилися з музиками, всім селом відгуляли весілля свого отамана, подарунків повну хату поназносили.

Тарас зробив добрий початок, бо за його прикладом пішли всі, що дотепер, теж за його прикладом, парубочили.

XX

Хоч Тарас зажив тепер родинним життям, хоч у хаті панувала згода і любов, та він не змінив ні в чому своєї дотеперішньої поведінки. Без упину турбувався про своє військо і не попустив нікому. Він добре знав, що коли б перестав держати над військом сильну руку, не згадував йому про важливі обов’язки, то воно знівечилося б.

Особливо могло б це статися тепер, коли всім жилося добре і в достатку, коли села ніхто не зачіпав. Такий стан буває найнебезпечніший: він присипляє увагу людей, а заспану людину трудніше розбудити.

Та уходники думали інакше. Пощо всього цього, пощо морочитися вправами, коли ніяка небезпека не загрожує?

Вже три роки татари їх не чіпають. Краще б пролежати в холодку та виспатися добре замість іти на вправи, замість ганятися, ставати в ряди та вимахувати списом чи шаблею, забавлятися по-дитячому.

Тарас на такі розмови не зважав. Увесь вільний від праці час проводив на вправах, на навчанні в степу, або таки на майдані серед села. Та лінивство уходників дуже його турбувало. Він відчував, що уходники скинуть його з отамана. Тарас ще в Каневі наслухався був від старих людей про славні в старовину міста, які тепер не мали ніякого значення. Роздумуючи над цим, він розумів, що і було причиною їх занепаду. Люди забагатіли, розледачіли і в першій сильнішій сутичці з сусідом впали і знівечилися.

Тому він боявся за Тарасівну. Від такого нещастя може врятувати село якийсь новий татарський наскок, і цього він собі дуже бажав.

Але татари, мов заворожені, не показувалися. «Як вони не приходять до нас, то треба їх пошукати», — думав собі Тарас і чекав весни, коли орда вирушить за своїм звичаєм на Україну, Польщу та Литву.

У Тарасівці було вже п’ять сотень добре вишколеного війська, яке п’ять років не мало ніякої військової роботи.

Передусім він порадився із своїм однодумцем, вірним побратимом Трохимом.

— Який чорт зачарував орду, що не показується під нашими валами, а так свербить рука помірятися з нею. У всьому цьому я передбачаю якусь хитрість. Вони хочуть, щоб ми поснули, а тоді дадуть нам такого прочухана, що хто не по ляже, то певно піде в сирівці.

— Я знаю, — відповів Трохим, — що вони нас висліджують і добре відають, що в нас робиться. Потурнаки-харцизи не повиводилися, а ми приймали в наше село, не зважаючи, хто він і звідкіля він. Навіть поміж визволеними бранцями можуть такі знайтися.

— Таке може бути, — та як його перевірити? Через таке міг би і не один невинний потерпіти, а підозрілих не викрили б. Знаєш, Трохиме, що нам робити? Йде весна.

Орда знову піде на грабунок. Нам тепер було б ліпше знову їх вислідити та на переправі застукати.

— Тільки перед громадою про це ані словечка, бо я знаю, що не схочуть.

— Тому-то я насамперед хотів з тобою справу обговорити. Як знатимемо, коли орда вертатися буде, тоді занепокоїмо громаду, що орда на нас напасти замишляє.

Тоді всі підуть.

— Хто ж буде на варті?

— Я вже таких знайду.

На цьому зупинились. Знайшли охочих і послали їх з харчами у дідову балку.

Незадовго по тім дали знати, що орда переправилася через Інгулець у тому самому місці і пішла далі. Козаки висилали вартових у балку. Вони вилазили на високі дуби і звідтіля стежили, що діялось в степу. Вони придивилися, яка в татар сила та яке озброєння, скільки боєздатних ординців.

— Значить, їх не буде більше, як будуть вертатися, а певно поменшає, — сказав Тарас.

Рознеслася по селу вістка, що татари з’явилися. Тарас запевняв, що вартові піймали язика і від нього дізналися, що ординці замишляють, вертаючись, напасти на Тарасівку.

Кількість татар також перебільшили удвоє. Село заворушилось. Піднялося завзяття.

— Наші уходники ще не перевелися, — каже Трохим до Тараса. — Піде знову слава про нашу Тарасівку на всю Україну.

Тепер уже охоче йшли козаки на вправи, готували зброю і воєнні припаси. Тарас не мав тепер і хвилини спочинку.

— Знаєш, Марусе, — казав до жінки, — за кілька тижнів вертатимуться татари з походу із здобиччю, і ми їх застукаємо при переправі. У мене вже руки сверблять.

— Як я тобі завидую, Тарасе. Чому і я не можу з вами піти?

— Може, ми дійдемо до того, що і наше жіноцтво у військовій справі вишколиться… та таки, моя кохана, жінок у похід брати не можна. Буде з вас досить, як навчитеся оборонятися на валу з-поза частоколу та з-поза будівель.

То вже буде для козацтва велика поміч, як, виходячи в степ, знатимемо, що не залишаємо села без оборони. Тож ми незабаром вийдемо з нашими сотнями татарам назустріч, а ти тут не тривожся за мене.

— Я це знаю і непокоїтися не буду. Я твоя дружина й отаманиха і соромилася б показувати перед іншими жінками та матерями неспокій. А коли б Господь допустив інакше, то ти не бійся за мене. Як це переживу, лишуся тобі вірною, лишуся чесною вдовою і нікого знати не хочу. Ціле моє старання буде виховати нашого синка на бравого козака, щоб став гідним свого батька, і коли підросте, щоб помстився за тюю смерть.

— От жінка! — крикнув зраділий Тарас, обнімаючи її. — От вірна дружина, козачка! Та я всього війська з собою не заберу, частину козаків залишу в селі на всякий випадок.

Хтозна, що татари задумують… хитрий народ.

— Що ж би вони задумували?

— Частина піде зі здобиччю на переправу, а головна сила може обійти наше село з другого боку і несподівано напасти.

Ми будемо возитися зі здобиччю, а вони наберуть у нас удвоє стільки і пропадуть у степу. Тоді був би нашій Тарасівці кінець…

— Добре, що ти мені це сказав. Про таке я й не думала. Тепер і ми, жінки, можемо стати у потребі Журавлеві… Там, на переправі, ви переможете. Бо де мій сокіл ясний отаман, там не може бути без перемоги!

— Ах, ти моя кохана! Спасибі за слово добре.

Тарас пішов до колиски, вийняв малого Трохимка, підніс на руки високо, гойдав його та приспівував. А немовлятко сміялося та хапало батька за чорні вусики маленькими рученятами…

Тих кілька тижнів жили всі у великому напруженні.

Все було до походу підготовлене. Тарас посилав раз у раз розвідку у степ. Вибирав для цього найпроворніших, наказував поводитися так, щоб на татар не наскочити, не показуватися на очі, обминати їх. Розвідники йшли великим колом, вилазили в лісі на високі дерева, засідали вночі в траві. Завдання і було нелегке. Татари дуже обережні й меткі, всюди вештаються. Як їх вислідити і обминути? Треба було прислухатися до кожного руху в степу і не дати себе помітити. Але орда не могла легко сховатися. Стільки людей та возів зі здобиччю, товару та овець! До того ще голосіння та стогони бранців, вигуки татар не могли пройти непомітно. Дозори повертались з усіх сторін до села. Тарас переказав тим, що вартували в дідовій печері, щоб не верталися, аж поки орда не розляжеться табором. Йому хотілося розвідати, з котрого боку найкраще вдарити. До печери послав уночі кілька десятків з одними ножами. Вони мали вийти аж тоді, як боротьба розпочнеться, щоб розтинати сирівці.

Довго волоклася по степу орда від того часу як її помітили, і нарешті стала над річкою. Козаки засіли на високих дубах у балці і роздивлялися. Татари йшли обережно, розіслали на всі боки розвідку. Посилали її так, щоб з Тарасівни не можна було помітити. Заходили і в Гараськову балку, і до його печери. Але козаки сиділи у великій, татарам невідомій печері, позамітавши за собою всі сліди.

Опівночі відсунули важкі ворота села, і Тарас на чолі добірних чотирьох сотень виїхав у степ. Їхали попід берег Висуня. Аж уже недалеко від балки виїхали на берег, і тут зараз зустріли козака, що обережно підвівся з трави.

Повели його до Тараса.

— Я тому припізнився, отамане, що треба було ждати ночі. Нас татари не знайшли. Вся орда стоїть по цім боці ріки, ніхто не переходив на той бік. З того боку, звідкіля ми останнього разу наступали, стоять вози і татарські гарби.

Перед ними від річки поставили бранців. Від самої балки над берегом стоять татари, а від півдня поставили худобу, щоб паслася. Не можна наступати з того самого боку, що й тоді, бо порозбивалися б на возах.

— Нам так і ліпше, — сказав Тарас. — Зайдемо з другого боку, від півдня, наженемо знову волів на татар та скинемо їх з високого берега. Ти вертайся зараз до Трохима, хай перебереться з людьми до дідової печери, щоб стояв ближче та дожидав нашого наступу. Тоді хай виходить і йде на вози бранців визволяти.

Козак зник у нічній пітьмі.

— Сотнику Остапе! Пошли п’ятдесят людей з мушкетами із своєї сотні на берег ріки в долині балки. Туди, певно, втікатимуть до річки ті татари, які не скрутять собі шиї, впавши з берега балки. Їх треба вистріляти з засідки… А тепер, хлопці, тихесенько за мною!

Мов духи тих незліченних наших предків, що споконвіку заселяли наші широкі степи України, їхали тихесенько Тарасові лицарі за своїм отаманом. Об’їхали великим колом балку аж у те місце, де стояла награбована татарами худоба.

Вона тепер лежала і пережовувала з’їдену траву. Козаки розгорнулися півмісяцем у довгу лаву і почали списами зганяти худобу. Її кололи, а далі підняли страшний татарський оклик «Аллах! Аллах!»

Тепер посхоплювалися татари, не знаючи, що робиться.

Хіба ж козаки по-татарському балакати навчилися? Аж надбігла на них налякана худоба. Вона ревіла несамовито, гналась щосили і розбивала все по дорозі. Хто з татар не встиг утекти, того воли розбили рогами, розмісили ногами.

Татари рушили навтікача над стрімкий берег балки і скакали з берега. За ними скакала оскаженіла худоба. Настала страшенна метушня. Частина татар скочила в річку, частина пішла попід берег у долину балки. Тут привітали татар Остапові козаки, з рушниць стріляли в тих, що скакали у воду.

Тепер вийшов із засідки Трохим і погнався зі своїми до возів. Кинулися на вартових, та тут зустріли завзятий опір татар. Виявилося, що ворог поставив коло возів більшу силу. Татари повилазили з-під возів і кинулися на Трохима.

Він був у великій небезпеці, бо не мав іншої зброї, тільки ніж. А татари напирали списами та ломаками. Трохим почав відступати до печери.

— Хлопці! Ховайтеся у печері! — кричав на своїх, а сам намагався заступити їх.

Та хоч би одного списа видерти у ворога з руки! На нього насідали щораз більше. Аж ось почув дошкульний біль у правому боці. Кров жбухнула, і він повалився на землю. Татари лишили його і погнались за втікачами, які вже скочили в дідову печеру і заклали швидко вхід камінням. У печері було темнувато, так що один одного не бачив.

Татари почали добуватись до втікачів, усуваючи каміння.

Козакам надходила остання година.

Тарас, як змів татар з табору, подався до юзів. Бранці позалазили попід вози і почали рвати на собі сирівці.

Знайшовся між ними один ніж і ним користувалися. Тарас помітив раптом, що помилився у своїх міркуваннях: бачив, як більша сила татар добиралася до печери. До неї був добрий доступ ще здавна, і Тарасовим людям легко було на конях туди добратися. Татари побачили, що козаки їм заступили дорогу, і перестали добуватися до печери. Тарас вчасно з’явився на виручку. Боротьба тривала не довго, незважаючи на завзятий опір оточених татар. Деякі поскакали в балку, а решту покололи. Козаки вийшли з печери.

— Де Трохим? — питає Тарас.

— Поліг, сердега, — сказали козаки, — він нас заступав перед ворогом.

Тарас зараз завернув на берег. Тут лежало вісім козачих трупів, між ними сердечний його друг Трохим з раною у правому боці. Був увесь у крові. Тарас скочив з коня і припав до нього.

— Бідний мій побратиме, на смерть я тебе сюди послав.

Припав до нього і поклав руку на серце. Воно билося.

Трохим ще жив. Тарас казав його роздягти, промив рану горілкою і цупко обв’язав, бо кров усе ще текла. Взяли зараз юзи, вистелили степовою травою і на них поскладали поранених та неживих.

Козаки перемогли, але зазнали чимало втрат. Полягло восьмеро уходників, поранених було близько півсотні.

Тарас не був задоволений такою перемогою. Перший раз стільки людей утратив. Це сталося через помилки, яких допустив у цім поході. Не треба було розпорошувати сили, пускати людей лише з ножами. І так опісля сам мусив це зробити. Того зовсім не треба було, бо можна було зробити це потім. І здобичі не було великої, бо худоба знівечилася.

Під скелею лежала копиця побитої худоби разом з татарами.

Тарас вертався сумний. До того ще турбота про побратима гнітила його душу. Лежав сердега Трохим на возі мов неживий. Кілька молодців заскочили в село звістити про перемогу козаків і розгром татар. Вони зовсім не відчували того, що терпів отаман. Люди в селі дуже раділи.

Зараз ударили в дзвони, і народ сходився до церкви, щоб відправити молебінь. Потім вийшли всі привітати переможців.

Тарасові, коли це побачив, здавалося, що люди глумляться з нього, бо він знав найкраще, що не пішло так, як він бажав.

Та й тарасівчанам стало ніяково, як через ворота в’їхали вози з пораненими і вбитими. Рідня вбитих почала голосити, і те голосіння ранило душу бідному Тарасові.

Такий був сумний, що й з жінкою не привітався, а зараз пішов до старого Кіндрата шукати розваги на свій смуток.

Привітав, але похнюпив голову.

— Що з тобою, сину, хіба незадоволений перемогою?

— Не лише незадоволений, а то наказав би собі голову відрубати на майдані за те, що стільки людей збавив, стільки поранених привіз.

— Говориш, Тарасе, мов маленька дитина. Де дрова рубають, там тріски падають. Без утрат не можна обійтися. Та ти порівняй ці втрати з тим, що ми через те виграли. Передусім цього було треба, щоб козаки не залежувалися і не розледачіли. Я вже давно помітив, що таке безділля доведе до того, що людям надокучить вправлятися. Покинуть зброю, а це небезпечна річ у нашому становищі. По-друге, ми помірялися з татарами і нагадали їм, що ми щораз дужчі та небезпечно нас зачіпати. Тепер знову матимемо якийсь час спокій. Чого ж тобі сумувати?

— Мені сумління не дає спокою, що не одне зробив не так, як треба було, що можна було запобігти втратам.

— А хіба ж ти робив це навмисне? Не все складається так, як людина собі бажає. Ти хотів зробити найкраще, та і з того ти скористав, бо вдруге такої самої помилки вже не зробиш. В іншому разі з такої помилки могло б вийти велике нещастя, а так тепер малим обійшлося. Заспокойся, сину, не мордуй твоєї молодої душі… Ти хочеш, щоб завжди тобі таланило? Пам’ятай, що ми тільки люди, а людина живе не тільки для радості.

Тарас подякував старому за розраду і вийшов від нього заспокоєний. Решту договорив собі сам. А хіба ж йому не могло таке саме статися, що й покійникам? Він же себе не щадив, не ховався за плечі інших, а йшов попереду всіх.

Поки зайшов додому, вступив до хати Трохима. Біля нього заходилися мама та жінка, старий знахар Прокіп, а найбільше татарин Максим. Той знав добре, як з ранами поводитися. Перев’язали рану наново. Татарин запевняв, що Трохим видужає.

Так само провідував Тарас інших поранених і для кожного мав слово розради. Зайшов провідати і полеглих, їх уже повмивали, поприбирали і повкладали на лавах.

Сім’ї їхні голосили, та ніхто на Тараса не ремствував: усі знали, що цей похід був потрібний. Аж пізно вночі прийшов Тарас додому і привітався зі своїми. Він виправдувався:

— Не міг я раніше прийти, бо треба було зайти скрізь, до всього придивитися, хоч я такий знеможений, ногами ледве волочу. Сьогодні забагато було праці.

— А що з Трохимом? — спитала Маруся.

— Глибоко проколений, та Максим запевняє, що видужає. Тільки крові забагато зійшло з нього, не зараз буде здоровий.

Якраз зайшов у хату Журавель:

— Добрий вечір вам! Вибачте, що так пізно прийшов, та не міг ніде Тараса знайти.

— Пане голово, — сказала Маруся, — чи не можна б завтра, бо Тарас дуже знеможений, треба б йому трохи відпочити?

— Нічого, хай ляже і спочиває, а я присяду, коли мене не проженете, та й поговоримо.

— Сідайте, батьку, — сказав Тарас. — У мене лише тіло знеможене. Голова на своєму місці і язик здоровий.

— Велика була орда?

— Господь відає. Ви знаєте, татарський загін, хоч би найменший, до тисячі налічує… А бойових татар і одної третини з нього не виходить. У бою я не міг цього розглядіти. Так само ті козаки, що на дубах сиділи, не могли їх полічити, бо все мішалося, мов у мурашнику. Та вони на те були поставлені, щоб розглянути розміщення табору, з котрого боку можна вдарити. Це вони зробили дуже добре… Нам знову воли помогли.

Журавель почав сміятися.

— Може, тепер татари наберуться розуму і не будуть з волами возитися.

— Цього вони певно не зроблять. Чи видав хто, щоб тхір пощадив курку, хоч він і неголодний? Але може бути й таке, що вони покинуть цю переправу через річку і підуть на іншу. Тоді мали б ми спокій на всі часи.

— Цього, Тарасе, не сподівайся. Вони хоч би й пішли на іншу переправу, то не покинуть думки, щоб колись заскочити нас несподівано і розбити. Не бояться вони нападати на великі міста, підходять під наш Канів та аж під самий Київ, забігають далеко на захід у чужі багатолюдні землі, то не злякаються і нашого села. Кажуть, що кримський хан живе в згоді з литовським князем — та що з того? Крим жаліється перед князем на козаків, а князь перед ханом на татар. Тоді хан скидає з себе вину на ногайців і буджацьких татар, степовиків. А ніхто не розчовпає, де правда. Бо по чім ти пізнаєш, чи він кримець, чи ногаєць. Всі чорти однакові.

— Скажіть мені, батьку, що це такс гармата? Про це я чував від наших черкасців. Казали, що староста привіз з Києва аж дві. Це таке важке, що треба аж волами везти.

Воно з заліза. Сиплять іуди багато пороху, вкладають залізне або кам’яне велике стрільно, а коли його підпалити, то такий видає страшний гук, що оглухнути можна…

— Я про таке не чував. Та нащо б воно нам здалося?

Шкода і думати про це.

— А я кажу, що воно і нам придалося б, якби так одну, другу таку штуку здобути. Ви подумайте: ставимо гармату на нашій, як ви кажете, башті. Підступає орда. Ми сидимо тихо і підпускаємо ЇЇ близько, а тоді одна іскорка — і куля летить у збиту юрбу і мостить собі страшну дорогу. Між татарами заколот, а годі вилазка.

— Чи ти справді думаєш таку гармату роздобути?

— Так, — вирішив твердо Тарас, — у нас мусить така гармата бути, і то не одна.

— А що скажуть на це наші тарасівчани? Знову почнуть балакати, що тобі забагнеться печеного льоду.

— Ніхто не посміє, — сказав Тарас і вдарив кулаком по столу. — Поки я отаман, жодного опору не стерплю, хоч би довелося декому голову з плечей зняти.

Тарас говорив з такою самовпевненістю, що й Журавель почув над собою перевагу молодого отамана.

— Як же ти хочеш це зробити?

— А ось як: тепер від орди буде спокій. Я з цього скористаю і виберуся до Черкас, поклонюся старості, а він мені певно поможе. Вже чейже переконався, що наша Тарасівка відбиває напади поганців на Черкаси. На цю дорогу не треба мені більше як чотири неділі, а в тім часі я певний, що нічого не станеться. От шкода тільки, що Трохим нездужає. Мені без нього, наче без рук. За той час, пане голово, ви будете отаманувати. Я мушу це зробити, бо мені не було б спокою ніколи. Привезу старості подарунки, ним його піддобрю, а при ній нагоді продам дсіцо з наших запасів. Може, справді можна буде купити яку гармату, куль та пороху.

— От я згадав. Мені казали, що козаки на Запорожжі вміють самі добрий порох робити. Коли б лише знати, з чого саме.

— І це мені добре знати, і я про це розвідаю.

По цих словах так Тараса зломив сон, що він схилив голову на стіл і міцно заснув. Журавель посидів іще якийсь час, побалакав з жінками і пішов додому. «От юнак, — думав собі Журавель, ідучи додому, — послав нам його Господь, бо, ніде правди діти, якби не він, уже давно не було б нас тут, а може й не дійшли б сюди».

XXI

На третій день після того в селі вернулося все до давнього порядку. І Трохимові стаю легше. Тарас дуже радів з цього й заходив до нього. Хотілося розказати Трохимові, що задумав, та Максим-татарин казав, щоб нічого такого не говорити, що його могло б хвилювати.

— При такому хвилюванні кров починає швидше в людині рухатись, а з того може відкритися рана. З нього і так багато крові зійшло, було б небезпечно.

Тарас узявся збиратися в дорогу. Лаштували найліпші вози, вибирали коней, виймали з льохів дорогі хутра, шкуру, виносили бочки з медом та й усе те, що можна було легко продати та обміняти. Зібрали харчі для сорока душ. Коли Тарас вважав, що те чи інше може в дорозі пригодитися, — усе те забирали на юзи, вкриті мазаними плахтами.

Нарешті виїхала з села валка з двадцяти возів по троє коней. По боках їхали козаки на конях, озброєні списами, шаблями і мушкетами. Попереду чвалали черкасці, що показували дорогу. Тарас попрощався зі своїми, перехрестився на церкву, скочив на коня і погнався за валкою.

Незадовго опинилися в степу серед високої трави.

Яка розкішна така подорож влітку серед українського райського степу! Він замаєний різноманітними пахучими квітами, у ньому бринить бджілка — використовує пору і погоду. Перепелиця б’є, деркач передражнює її, гомонять степові пташки різними голосами. Часом зірветься стадо диких кіз, яким і не снилося, що над’їдуть такі створіння, які їх виполошать з безпечного пасовиська. То знову заколихається степова трава. Це стадо турів занепокоїлося. Чути приглушений рев тура, отамана стада.

То знову стрінеться табун диких коней. Кінь-ватаг підносить високо голову, стриже вухами, а далі видає з себе голос перестороги, зрозумілий усій дружині. Вдаряє задніми копитами об землю, підкидає ними високо вгору, піднімає хвіст і втікає вихором, аж земля дудонить. За ним летить увесь табун. Кобили іржуть жалібно, прикликаючи лошаток, а ті і собі піднімають хвости і біжать за табуном.

Якби тим малим загрожувала небезпека від кровожерного звіра, старі коні не лишать їх на поталу, а стануть завзято обороняти своїх дітей.

А небо? Яке ж може бути українське небо, як не синє, чисте, аж душа в радощах розпливається. Сонце, те невсипуще джерело всього життя, простирає на ньому своє панування, огріває своїм блискучим промінням усю землю, наповнює радощами все живе — від людини до манюсінької комашки — усе, що живе на землі і живиться її матірними соками. Під небом повис, мов цяточка, жайворонок і виспівує свою одноманітну, але таку гарну пісеньку. А ще вище орел кружляє великими крилами, мов човен по спокійних хвилях моря пливе. Здалеку чути крукання журавлів. Попереду найсильніший могутніми крилами розбиває повітря. За ним летять двоє, а за кожним з них — два шнурочки, мов ластівчин хвіст. Повагом літають відомі всім бузьки, літають парами.

І бистрий шуліка дає себе знати. Не так-то високо він літає, не йде в перегони з орлом. Підлетить угору настільки, щоб здобич на землі з очей не втратити, та й повисне в одному місці, наче його на шнурочку прив’язав, і зорить бистрим оком. А помітивши здобич, відразу, мов камінь, спадає на землю… і вже піймав, що помітив.

А повітря чисте, дихаєш і не можеш налюбуватися доволі.

Подорожні їдуть травистим степом навпростець. Коні весело форкають і на ходу скубуть вершки росистої травиці та квітів.

Наближається південь. Коні і люди пріють. Обганяються від мушви, яка не знати звідкіля взялася і обсідає дошкульно, що годі обігнатися.

Пора спочити, бо коні таки добре потомилися. Люди возами заїжджають у чотирикутник і стягають їх докупи.

Випрягають коней і пускають на пашу. Вони насамперед лягають у траві і качаються на хребті з одного боку на другий. Люди добувають з возів сухе дерево, розводять багаття, добувають казанки і варять страву. Відразу степ стає людним, йде мішана балачка. Лише вартові козаки стоять довкола обозу на конях, з довгими списами в руках, зорять на всі сторони. Вогонь палахкотить, розкидаючи іскри навкруги ватри. Люди розстелюють кожухи і лягають на них. Небезпечно в степу лягати просто на траві, а хоч би необачно в траву руку встромити або босоніж стати. В степу ще один ворог людину приховано чатує — це гадюка.

Особливо тепер, як сонце добре землю нагріє, гадюка дуже злюча й небезпечна. Як укусить людину, то вже їй і амінь, коли нікому рятувати. А козаки, що зі степом зналися, пам’ятали про те, що гадюка не любить овечого духу і на кожух не поповзе.

А сонце припікає щораз дужче, наводить на людей сонливість. Кожному очі злипаються.

Та ось і каша зварилася. Знімають казани з вогню.

Сходяться люди з мищинами. Куховари роздають кожному великим черпаком. Кожний добуває ложку і береться їсти поволі, повагом, продуваючи гарячу кашу. Хто з ’їв швидше, сідає на коня, щоб змінити вартових. А ті, що залишилися, не можуть побороти сон. Хто з’їв, закушує хлібом і шукає холодку, бо жара така, що всю воду з людини смокче. А холодку хіба під возом шукати, бо ніде деревини не видно. Лягають на кожусі, дрімота огортає всі голови. Спершу почуваєш якусь любу втому, опісля в голові морочиться, дивишся в повітря і бачиш, крім мушви, що скрізь шниряє, як воно дрижить у промінні пекучого сонця. Заплющуєш знеможені повіки, тоді чуєш бриніння комах, десь далеко птиця озветься, форкне кінь… Потім пропала вся пам’ять, людина засинає, мов мертва.

Тарас поліз під шатро на возі, та тут було душно, що годі заснути. Він відчував, що голова не видержить, кров б’є у скроні, ледве їх не рознесе, і він і собі ховається під віз, щоб трохи поспати.

Вартові дають знак, що в дорогу час. Почувся свист у пальці. Всі прокидаються, вилазять із сховищ, протирають очі.

Спека поменшала. Сонце вже стало пополудні. Сідлають коней, запрягають вози. Збирають усе, що повиймали, і вози рушають у дальшу дорогу.

Спочинок зміцнив усіх. Люди починають розмовляти, а далі і пісеньок затягають — розходиться голос далеко по степу.

Тепер здається степ безпечним. Одна біда, що кожному хочеться пити, а коні таки добре похнюпили голови.

Даремно в траві роси шукають, гаряче сонце всю воду випило. Ті, що знали дорогу, запевняють, що під вечір, певно, доїдуть до води, багато потічків зустрінуть по дорозі, а що трава ще не висохла, то і води буде доволі. Кожний хотів би знати, чи далеко ще до тих Черкас, та соромиться допитуватися, бо лише малі діти та жінки раді б наперед усе знати.

Сонце хилиться до землі. Повітря холодніє. Під небом щораз більше перелітних птиць показується. Вони на нічні лігвища поспішають. Лише комарі літають роями і дуже дошкуляють.

Відразу передні коні весело заіржали, інші відізвалися на те іржання. Починають щосили поспішати. Десь уже недалеко почули воду. Передні козаки таки женуться вихором наперед, годі коней стримати. І коні, і люди зраділи. Ось-ось річка буде, а хоч би і потічок, аби лише вода була.

Видно, коні почули добре. Перед валкою впоперек дороги простягається зеленою смужкою потічок. Тут і трава буйніша, і верба над водою росте, свої гнучкі віти до води простягає, наче русалочка свою гарну довгу косу.

— Тут і заночуємо, — каже Тарас.

Знову робиться чотирикутник з возів. Насамперед випрягають прожогом коней і пускають до води. Коні рвуться, біжать до потічка і жадібно п’ють. То знову підводять угору голови, знову смокчуть воду, ніби любуючись нею. А декотрим і цього замало: вони лягають у воду і купаються. Трохи вище товпляться люди, п’ють воду, черпаючи долонями. А хто напився, миттю роздягається — і шубовсть у воду. Треба спрагу з себе вимочити. Один Тарас стоїть нероздягнений на березі.

Йому як отаманові не годиться показуватися невитриманим. Коли вже більша частина одяглася на березі, Тарас теж роздягся і скочив з берега. А він неабиякий плавець!

Хіба ж можна над Дніпром провести дитинство і не вміти плавати? Виринає з води, розбиває її руками, висуває то одну, то другу руку з води наперед, і посувається мало що не на сажень. А далі перевертається горілиць і лежить нерухомо, мов кусник дерева. Спочиває і любується водою.

Вона холодна, чиста. З усіх боків напливають до нього малі рибки і починають щипати біле тіло. Один рух — і вони йдуть урозтіч.

Нарешті всі задовольнилися, напилися і викупалися.

Коні скубуть смачну траву, люди заходяться вечерю варити.

— Гей, хлопці! — гукнув Тарас. — Ану пошукайте на юзі волока! Чи не поїсти б нам на вечерю свіжої риби?

Зараз знайшовся волок. Кілька козаків роздяглося і скочило в воду. За недовгий час протягли волок до берега, і на радість усім витягли кільканадцять більших риб, які зараз почистили і вкинули у казани варити. Почало вечоріти.

Від заходу широко рожевіло небо. Ще деякі птахи верталися поспішно до своїх гнізд. У степу почало стихати, поки не почувся десь далеко голос гупала, у потічку квакали жаби.

Над потічком знялася мряка. І зараз з’явилися цілі рої комарів, що не давали ні коням, ні людям спокою. Козаки розклали кілька вогнищ, на котрі наклали потім накошеної трави. Від цього було багато диму, що низько стелився.

Тепер коні посходилися до вогнищ і паслися в димі, від котрого комарі геть пропали. Крім вартових, усі посідали довкола вогню, дожидаючи вечері. А вечеря була неабияка!

Юшка з риби, а в ній каша. Кожному слинка на язик набігала.

На блакитному небі почали виступати ясні зірки одна по одній, наче хто діамантів насівав. На степ налягла мряка і вкрила траву густою росою. Десь далеко в дуплі верби озвалася сова.

— Пропала б ти зі своїм скиглінням, — гукнув один козак, хрестячись, — ще якої біди нам накличе.

— Не бійся! Чого від неї хочеш? Звісно, сова соловейком щебетати не буде.

Та якраз почувся голос одного, другого соловейка над потічком у кущі калини. Вони аж заливалися співом, наче питали людей: «Ану, добрі люди, скажіть, котрий з нас краще співає?»

Вже по вечері пішов один козак до води.

— Бережися, Остапе, — кликали за ним інші, — щоб часом русалка у воду не заманила та не залоскотала, а то пропадеш і Черкас не побачиш.

— Нема чого сміятися, — сказав один старший уходник, — бо русалки справді є і вже не одного позбавили віку молодого. Тільки ж вони щойно опівночі з води виходять, як і вся нечиста сила. А тепер то вони ще сплять.

— А де вони сплять?

— Звісно: під водою. У них там свої кришталеві палати.

У них своя княгиня лад заводить, у світ Божий посилає, а коли котра з них погубить людську душу, то вона у великій ласці у своєї княгині ходить.

— А ви, Охріме, бачили коли русалку?

— Та що з того, що я не бачив? Бо я не люблю вночі понад водою тинятися. Чи ти одного на світі не бачиш, а воно таки є? Я не бачив, та від старих людей чував, що русалки таки є.

— Тож розкажіть і нам дещо з того, що від старих людей чували, розкажіть, та не дуже-то брешіть, а то не повіримо.

— Я й без того бачу, що ти не віриш, а таки розкажу таке, що й не повіриш у те, що мені моя покійна бабуся розказувала. Вона раз, як ще дівчиною була, наслухавшись багато оповідань про русалок і мавок, захотіла побачити їх і в одну місячну ніч пішла над річку. Довго так блукала берегом, мов сонна. Місяць був уповні, було ясно мов удень. Так вона зайшла над кручу. З другого боку був берег низький, а з нього — наче яка скеля. Дивиться вона, а на тій скелі мов якісь люди вештаються. Підходить ближче, а то голісінькі дівчата. Кожна розпустила волосся, побралися за руки і колом крутяться, гуляють. Коли б хоч однісіньке слово котра промовила, пісню заспівала, а то мовчать, наче води в рот понабирали. Бабуся вийшла до них на скелю теж, а тоді всі з берега та й у воду. Бабуся хотіла придивитися ближче згори, а вони знову, як перше, гуляють по воді. А в другому колі малі діти побралися за рученята і танцюють собі. Таке то малюсіньке, така жива дитина навіть на ногах не стояла б. Задивилася бабуся на таку чудасію, а тоді помітили її русалки та давай на берег вилазити. «До нас ходи, дівчино, — гукали до бабусі, — не пожалкуєш, бач, як у нас весело. А якби ти побачила ті хороми, де ми живемо… Там розкіш. А ми безжурно собі живемо, і так буде завжди. Ходи з нами. Треба лише з цієї скелі у воду скочити, а тоді увесь світ забудеться». «До нас ходи, дівчино», — закричали знизу ще й діти в один голос.

Русалки почали оточувати бабусю, за руки чіплятися, хотіли її в танцювальне коло захопити. Але бабуся отямилася вчасно, давай хреститися та молитву вголос читати. Тоді всі русалки повідскакували і знову з берега у воду шубовснули. Бабуся так злякалася, що аж задубіла на тій скелі, та щойно рано її знайшли люди без пам’яті.

Як вона про це потім розказала людям, то одна старісінька жінка каже: «Щаслива ти, доню, з тобою, бачиться, гріхів немає, бо якби ти грішна була, були б тебе русалки напевно у воду затягли та й залоскотали на смерть. А другий раз ти бережися і русалок не підглядай, бо то все нечиста сила».

— А скажіть нам, будь ласка, звідкіля русалки беруться?

— Хіба ж ти цього не знаєш? Звісно, з утоплениць, з таких, що самі на себе руки наклали, або таких, що через гріх без покаяння втопилися. А ті малі діти — то все нехрещені. Так вони будуть томитися аж до страшного суду Божого, а тоді вже Бог розпорядиться, що з ними зробити та куди їх послати… Русалки мене не заманили, та я впіймав щось таке, що ви ще не бачили.

Остап вийняв з кишені малесенького бобрика. Звірятко, випущене з рук, не знало, що робити, куди йому дітися.

Видавало з себе якийсь голос тривоги і, скулившись, сховалося в траві.

— Звідкіля ти це взяв? — питали козаки.

— Зайшов я з берега до річки води набрати та таки руками піймав.

— Знаєш, Остапе, занеси його знову у воду. Хай підросте.

— Мені здається, — сказав Тарас, — що у нашому Висуні є теж бобри, хоч ми їх досі не помічали. Варто за ними буде роздивитися. Таке хутро має більшу ціну, як куниця.

Довгенько так балакали про всячину, поки їх сон не зміг, і всі твердо поснули.

Наступного дня треба було перебратися на другий берег потічка та мандрувати далі, бо в тому місці, де ночували, було заглибоко.

Відтепер таких потічків зустрічали дуже багато, за воду неважко було.

Погода була гарна, то й мандрувати не було тяжко, і пригода ніяка не трапилася. Нарешті одного дня пополудні побачили на обрії вершки черкаських церков. Усі зраділи, що вже добилися до мети. Поїхали просто на місто. Черкасці придивлялися до них — звідкіля взялися такі прочани в степу? Та між ними були й уходники з Черкас. Зараз рознеслася вістка, що приїхали уходники з тої славної Тарасівки, що так гарно відбивалася від татарви. Довідалися про це староста і підстароста, той самий, що кілька років тому в них гостював під час татарського набігу. Підстароста хотів скористатись тою нагодою, взяти з тарасівчан вить за всі роки.

Тарас, не відчуваючи нічого, пішов насамперед поклонитися підстарості. Сподівався, що від нього довідається, що йому треба було знати.

Підстароста привітав його так:

— Так ви, добрі люди, таки надоумилися привезти свою вить на замок панові старості. Трохи запізнилися, бо вже багато років минуло, як ви нічого не давали.

— Пане підстаросто, ми виті не давали і не дамо, — відповів Тарас, — хіба ж ми не роз’яснили вам як слід, що за нами немає такого обов’язку? Ви самі, здорові, бачили, на що наша вить іде. А коли ми маємо заслуги перед цілою Черкащиною, то шкода про це і говорити. Я приїхав сюди з моїми людьми, як до своїх, і зараз вам розкажу чому.

— Це мене анітрохи не цікавить, чому ви приїхали, а мені хочеться лише знати, скільки ви привезли, чи якраз стільки, скільки нам належиться.

— Для пана старости і для вас привезли ми гостинця, а все інше ми тут продамо, бо нам грошей треба.

Підстароста розсердився.

— Вважай, хлопче, що тут Черкаси, а не якась там Тарасівка. Тут ми пани і не дозволимо так широко розкладатися з ногами, як там. Пам’ятаєш?

— Насамперед я не ваш хлопець, а вільний, непідлеглий нікому козак. Я отаман нашого війська уходницького… Я, правда, тоді на вас нагримав, бо так треба було. Ви самі бачили, яка тоді була для нас скрутна година. За таке нема чого гніватися, бо і ви так само зробили б на моєму місці. Кажу ще раз: не говоріть про вить, бо ми п не дамо. Якщо не зможемо поладнати цього діла, по яке ми приїхали, то їдемо далі, а по цім слові будьте здорові.

— А як я вас не випущу з міста? Не дуже-то сторчаком ставай, а то у в’язницю запроторю, а тоді побачиш свою Тарасівку, як своє вухо.

— Ну, я бачу, що це подяка за нашу щиру гостинність…

От чого я дослухався! І це добре знати. Але вашої погрози я не злякаюся. Я канівець — треба вам, пане підстаросто, знати — і ви не маєте до мене ніякого права.

— Я зможу послати тебе і до Канева в кайданах, коли захочу.

Тарас аж скипів.

— Хіба мого трупа повезеш у кайданах, — гримнув і вдарив по рукоятці шаблі. — Я не хочу з вашмосцем більше ні слова говорити, йду прямо до пана старости.

Підстароста кивнув на службу, а сам сховався за стіл.

Він знав, з яким сміливцем говорить, і боявся, що той, як щось до чого, може його зарубати. Зараз прибігли гайдуки.

— Взяти того зухвальця в кайдани та до льоху!

Тарас усміхнувся згірдно, дивлячись на лякливого підстаросту, схрестив на грудях руки.

— Якби ви бачили, добрі люди, як цей чоловічок тому три роки тремтів у нашій оселі, коли ми ординців відбивали, як увесь час пересидів у мишачій дірі на дзвіниці, то ви б його не пізнали. Який він відважний, коли тепер сховався за столом і стоїть від мене далеко, і вас має до помочі…

— Беріть його! — кричав підстароста і тупав ногами. — Чого поставали?

Тарас скочив під стіну, і в його руці блиснула шабля.

— Люди, не слухайте того боягуза, що не знає права гостинності пошанувати, хоч недавно сам у нас нею користувався… Досі я спускав поганську кров, не щадячи свого життя в обороні християнських бранців. Тепер, бачу, доведеться боронитися і проти християн. Геть мені з дороги! Я йду до самого пана старости! Хто хоче жити, вступайся!

Він махнув шаблею в повітрі, і всі розступилися та пропустили його в сіни.

— Покажіть мені дорогу, будь ласка, де тут староста живе.

Його провели.

Староста був цікавий побачити того юнака, що про нього підстароста, вернувшись із Тарасівни, стільки чудес розказував. Тоді пан підстароста одне перебільшив, щоб показати себе, в якій то страшній він був небезпеці. При тім не забув і про себе згадати, як він хоробро поводився.

Староста прийняв Тараса дуже гарно, зовсім не так, як той його підвладний.

— Чолом б’ю вашій милості, — сказав Тарас від порога.

— Здоров, козаче, чи пак, пане отамане. Приступи ближче, хай добре до тебе придивлюся, бо я багато про тебе доброго чував і рад тебе бачити. Прошу, сідай собі і будь моїм гостем.

Який вітер пригнав тебе з далекого світу до нас?

— Ще поки говоритимемо про мою справу, я підношу перед вашою милістю свою скаргу на вашого підстаросту.

Він забув, що якби ми, уходники, не були заступалися за нього, то вже протягом трьох років жував би конятину в татарській неволі. Знаючи, кого він заступає, ми його прийняли з щирим серцем і угостили по-братньому. Все це він сьогодні забув і тепер, як я став перед ним, визвірився на мене, мов на свого пахолка, наказав мене в кайдани закувати і до льоху запроторити. Така невдячність показує, що він недобра людина. А по тім, як він у нас під час татарського набігу поводився, як у найгарячішу годину пересидів на дзвіниці в норі, то я йому в вічі сказав, що він негідник і боягуз…

— Заспокойся, отамане, говори холодніше. Це якесь непорозуміння. Кувати в кайдани і замикати до льоху — то лише я маю тут право. Не бійся, юначе, тобі волос з голови не впаде.

— Міг би впасти, ваша милосте, та хіба разом з головою, — відповів Тарас, усміхаючись.

— Отож ти, мій любий, розкажи мені спочатку, в якій справі до нас приїхав?

— Я приїхав до вашої милості з поклоном від нашого уходницького села і з проханням…

Тарас відчинив двері, і козак, що чекав у сінях, приніс десять вибраних куниць, що їх Тарас поклав перед старостою.

— Це подарунок для вашої милості від нашого села, яке вже три роки як Тарасівкою називається, і я гордий з того, що село по мені назвали. Тоді якраз мені пощастило засісти при переправі і кілька сотень християнських бранців визволити. За це громада мене вшанувала.

Староста простягнув до Тараса руку і слухав цікаво його слів.

— Дуже радий, що з таким славним чоловіком говорю.

За дарунок дуже дякую, і подякуй від мене твоїм односельчанам, усім славним тарасівчанам. Ну, що — маєте тепер спокій від орди?

— Ми від них маємо спокій, та вони від нас не мають.

От не більше як три тижні тому ми засіли на них на переправі і знову розбили дощенту. Не обійшлося і в нас без втрат, бо восьмеро бравих козаків полягло, з півсотні було поранених, але орда розбита і небагато татар на той бік Інгульця встигло втекти.

— Дуже я цьому радий. Мушу визнати, що в тому ваша заслуга, що вже шість літ, як татари не показуються підЧеркасами.

— Так, справді, ваша милосте. Від Дніпра не дають їм заходити низовці. Могли б перейти туди, де ми сидимо, та знову на нашій Тарасівці зуби собі ламають. Та коли ваша милість ласкаві нам це визнати, то ми дуже просимо допомогти нам у справі, для якої я в Черкаси забрів.

— Яка ж це така ваша справа?

— Ми живемо на татарській дорозі. Коли б нас там не було, то з того вийшла б велика шкода для України. Ми їм заважаємо, і я відчуваю, що вони зберуть колись велику силу, підуть на нас і зметуть наше село, мов мітелкою. Нам треба добре забезпечитись, а для того треба зброї та не такої, яка в нас є. Ми маємо трохи мушкетів, а здебільшого стріляємо з луків. Отож ми зачули, що наш князь прислав до Черкас таку зброю, що зветься гарматою. Ми хотіли б таку гармату і для себе добути, і за цим ми сюди приїхали.

Староста розвів руками.

— Годі, отамане, я в цьому тобі нічим помогти не можу.

Прислали мені всього дві гармати, і їх я позбуватися не можу. Може б роздобув їх де у Києві, я цього не знаю.

— До Киева нам задалеко. Так, будь ласка, ваша милість, дозвольте нам бодай придивитися до цього дива, може, ми собі самі таке змайструємо. У нас є всякі майстри.

Староста усміхнувся.

— Добре, придивляйтеся досхочу. Все накажу вам показати, та ще накажу вистрілити, щоб ви чули. Та ледве чи ви самі з цим дасте собі раду, бо все це з заліза зроблене. — Тарас дуже сподобався старості своєю сміливістю і дотепом. — Ти, отамане, не дав себе взяти слугам підстарости.

Чи ти такий певний себе і своєї сили?

— Я взяв з собою тридцять вибраних юнаків, добре озброєних, і я певен, що вони пішли б за мною на смерть.

Коли б мене справді брали в кайдани, то не одна голова злетіла б, і мої хлопці наробили б в Черкасах такого бешкету, що не доведи Господи! І нащо цього? Я приїхав сюди, як до своїх людей, я досі хіба бусурменську кров проливав, боронячи християн. Ми ж одної віри. А тут на першому кроці мене зустрічають лайкою та погрозами, — і то хто?

Той, що ми його пригощали і своїми грудьми заступали. Та правда, що тоді в Тарасівці я повівся з ним гостро і погрозив, що в степ прожену. Та подумайте, ваша милосте, такий нерозум: татарва преться до наступу, ми добуваємо останніх сил, боронимося, нам треба озброєних рук якнайбільше, а він не хоче своїх людей на вал пустити… І що ж він потім зробив, як я таки його людей на валах порозставляв?

Сховався на дзвіниці в темний кут і ждав кінця.

— Про це він нічого не згадував.

— Певно, бо соромився. А тепер присікався до мене і кайданами погрожує.

— Заспокойся, отамане, мені самому за нього соромно.

Тепер будь моїм гостем, і як довго тут будеш і до всього гаразд придивишся, то заживи у мене на замку.

Тарас злякався цього. У нього пробудився інстинкт дикої пташки, яку хотять заманити і в клітку замкнути, а потім зроблять з нею, що їм захочеться. Чорт його знає, чи правду каже староста, чи, може, він таким самим миром мазаний, як і його підстароста?

— Спасибі, пане старосто, за ласкаве слово, але цього не може бути. На моїй голові вся валка, і я за неї перед громадою відповідаю. Ми попривозили багато дечого на продаж, щоб бодай одну гармату купити. Підстароста хоче усе це забрати на вить. А яку ж вить ми повинні давати, коли ми її даємо нашою кров’ю і життям? Таж це була б для нас велика кривда.

Я того добра мушу сам доглядати і пильнувати. Коли б я вернувся ні з чим, то громада мені цього не вибачила б, бо вони всі тої самої думки, що і я, і з цього вийшла б велика небезпека для мене, а для Черкас велике нещастя.

— Яке ж таке нещастя?

— Нещастя. Громада, скинувши мене з отаманства, і не без того, щоб не покарала, могла б піти на мир з татарвою, що, мовляв, ми вас зачіпати не будемо, а ви нас не зачіпайте, і ми не будемо вам заступати дороги на Україну. Тоді пропустили б орду понад Висунь аж до Черкас. Татари пристали б охоче на таку згоду. Та ще могли б наші корисну торгівлю з Кримом вести.

— Не турбуйся, отамане, до такого, певно, не дійде. Я в тебе одного стебла на вить не візьму. Продавай собі все, що привіз, і роби собі, як тобі буде треба.

— Спасибі, пане старосто, то ми довго тут засиджуватися не будемо, бо нам ніколи. Ми вірно та певно стоятимемо на варті, як і досі було. Тільки я ще одного просив би: як мені бути з тим, що пан підстароста мене так тяжко образив і зневажив?

— То ти хочеш, щоб його за це покарати?

— Ні, цього я не хочу, але я вимагаю, щоб він став зі мною до лицарського двобою. Таку зневагу можна лише кров’ю змити.

— Славно, юначе, от таких я люблю. Давай сюди свою руку, бо ти вартий цього. Тільки я не знаю, чи він на таке зважиться. Побачимо.

Староста казав прикликати зараз підстаросту, якого він дуже не любив.

Підстароста чимало здивувався, побачивши Тараса при столі в старости.

— Пане підстаросто, — казав староста, — ти образив того юнака, отамана збройної сили в Тарасівці, він тебе на двобій кличе.

— Що? Я — з хлопом на двобій ставати? І за що? Я казав йому заплатити вить, а він до мене нечемно поставився, казав, що не дасть нічого, та ще й зневажив мене!

— Як довго я тут наказую, то такого без мого дозволу робити не можна. Нічого не поможе, приймай, вашець, виклик, я сам хочу придивитись, які ви лицарі.

Підстарості зробилося ніяково. Цей вовчик може його на смерть закусати.

— Я думаю, що урядовця не можна на двобій за те викликати, що він у своєму уряді зробив, — відмовлявся підстароста.

— А я думаю, що можна. То не був уряд вашмосці, що ти без мого наказу велів таку людину в’язати і до льоху замикати. А врешті… Хіба що він дозволить себе перепросити. Не знаю.

Підстароста вертівся, мов кіт, якому на хвіст наступили, староста дивився на нього залюбки.

— Чого будемо битися так нізащо, — сказав підстароста, — і кров християнську проливати?

— Так не йде, — відповів староста. — Треба приступити ближче, сказати: «Пробачте, пане отамане» — і подати йому руку…

Підстароста скривився, наче кислицю розкусив, але мусив зробити так, як казав староста.

— Чи ти задоволений, пане отамане?

— Так, пане старосто, спасибі! Та ще накажи, ваша милосте, щоб відчепився від мене з тою виттю, бо я таки не дам.

— Це ж я тобі вже казав, і без моєї волі не сміє ніхто забрати у тебе ані одного стебла. Тепер іди з Богом, а коли поладнаєш свої справи і захочеш вертатися, зайди до мене попрощатися.

Відійшли обидва. В сінях підстароста сказав:

— Нащо це було того? Я так собі згарячу вибалакався, та більше жартом, — нащо було до пана старости йти?

— А могло б дійти до пролиття крові, — відповів Тарас, — бо я відрубав би кожному руку, хто б до мене доторкнувся.

Тараса повели на башту замка, де стояла гармата.

Він до неї пильно придивлявся. От штука! Не знати, як воно стріляє? Гармаші показали Тарасові, як гармату обслуговувати, він її зміряв очима і все собі добре запам’ятав.

Крам свій продав добре і збирався вже вертатися, як до нього привели старого черкасця, який виявив охоту йти до Тарасівки. Корній Клик (так звався), запорожець, розказав, що довший час був на Запорожжі, вернувся потім додому, а що тут не застав уже нікого зі своєї рідні, то нічого йому більше в Черкасах робити. Притім він признався Тарасові, що вміє робити порох, бо запорожці самі собі порох роблять, і то дуже добрий.

З цього Тарас дуже радів, бо такий досвідчений чоловік може бути в селі корисним:

— Ну, гаразд, поїдемо, батьку, до нашої Тарасівки, бо в нас таких досвідчених людей мало… Можемо зараз їхати.

— Як же ти гадаєш, отамане, що я з піску порох робитиму? Треба всього закупити, з чого порох роблять: сірки, селітри.

— Господь знає, що ти говориш. Я цього не розумію.

Ходімо та купимо, гроші я маю.

Пішли між крамарів і купили кілька бочок селітри, кілька каменів сірки. Тарас закупив іще багато заліза, з якого гадав зробити гармату. Набрали ще солі для села, Тарас накупив дарунків для своєї сім’ї, попрощався зі старостою, і всі вибралися в дорогу. Ті подарунки, що були призначені для підстарости, Тарас продав.

Підстарості показав дулю.

Та тепер не такою легкою виявилася дорога, якою була тоді, як їхали сюди. Настала сльотава пора. Небо засунулось густими хмарами, з них без упину падав дощ.

Усі похнюпилися, промокли до тіла. На щастя, таке тривало лише три дні. Але й від цього степ розмок, в річках та потічках прибуло багато води, переправи стали дуже тяжкі. Треба було далеко об’їжджати та й зважати, щоб не замочити селітри та солі. Усе понівечилося б.

Вода порозливалася, вози грузли в болоті, треба було кілька пар коней запрягати та дрючками колеса підважувати, щоб витягти віз із грязюки на краще місце. Не раз проходив цілий день на одній переправі. Бувало й таке, що треба було все з воза повибирати та на плечах переносити, і аж тоді можна було віз з місця зрушити.

Люди роздягалися догола і бродили в болоті та грязюці по коліна.

Для нічлігів і відпочинку вишукували горбовини, не раз кілька днів мусили перестояти на одному місці, поки води не поспливали та сонце землі не підсушило. Через ті перешкоди дорога протяглася так довго, що й рахунок дням забули. Та вже, як степ просох, поспішали щосили.

Тарас непокоївся, що за той довгий час у Тарасівці могло щось статися. І вже здавалося, що недалеко їм їхати, як трапилася нова перешкода, яка їх зупинила.

Сонце заходило криваво. Запорожець віщував з цього велику бурю, і то незадовго. Люди були цьому не раді.

Здавалося всім, що ось-ось доб’ються до свого села, а тут треба буде знову дорогу припинити.

І справді над ранком насунули густі хмари, зірвався сильний вітер. Синьо-чорні хмари клубочилися, наче їх хто великим макогоном мішав. Зараз дуже похолодніло.

Валка спинилася. Вози з’їхались у чотирикутник. Коней позаганяли всередину і поприпинали до возів. Люди повлазили під полотно. Ударив страшний грім, пішов гуркіт по широкому степу. Люди почали хреститися та промовляти молитву. Потім ще кілька разів ударив грім, злившись в один страшенний пекельний гук, — слова не було чути. Відтак зірвався вихор. Хвиля вихру гналася степом, виривала траву, розкидала її на всі боки. Шарпала і рвала плахти на юзах.

А при тому вихор видавав з себе страшні голоси. Там ніби вили тисячі вовків, ревли тисячі сердитих турів, свистали якісь дивовижні велетенські сопілки, грали величезні сурми.

Люди прилягли на возах і держалися драбин, бо вихор підносив їх угору, і, здавалося, геть змете.

Нарешті хлинув дощ. Та це не був дощ, а наче грубі водяні шнурки, що зв’язували густі хмари з землею. На якому возі зірвало плахту, то все промокло до дна. Коні збилися вкупу, похиливши голови, і дрижали всім тілом.

Тривало так трохи не півгодини. Людям здавалося, що Господь новим потопом землю карає.

Аж відразу прошумів вихор, погнався світами інших людей лякати. Лише деколи повіяло легеньким вітерцем. І дощ перестав. Люди зітхнули з полегшенням. Коні струшували з себе воду.

Погнав вітер хмари геть. Спершу повисувалися на небі голубі плями з-поміж хмар, згодом вони щораз більшали, аж показалося ясне животворне сонце. Воно почало все дужче пригрівати. Промоклі люди роздягалися догола і сушили мокру одежу.

Тарас оглядав вози. На щастя, полотно, яким прикривали селітру і сіль, було цілим. Сонце підійшло вже високо.

Уходники розклали вогонь і почали варити обід.

Було геть пополудні, як пустились в дорогу. Надвечір добралися до своєї річки Висуня і тут заночували. Відтепер вставали дуже рано та й ішли, поки сонце добре не припекло.

Після обіду мандрували до пізньої ночі.

XXII

В селі вже почали непокоїтися за долю своїх людей.

Тарас обіцяв за чотири тижні вернутися, а вже шість минуло, і про них нічого не чути. Вже і сінокоси минули, а їх немає.

Може, яке нещастя скоїлося? Може, вороги в полон забрали? Журавель після чотирьох тижнів посилав вершників у той бік, звідкіля їх сподівалися, та все даремно.

Аж на сьомому тижні примчав козак з доброю вісткою, що всі здорові вертаються.

— А везуть гармату? — питає Журавель.

— Якось я не придивився, — сказав козак, — я рад був, що їх побачив.

Від тої вістки заворушився народ в селі, бо кожний був цікавий побачити гармату. Аж тепер було б безпечно від татар. Нікому не хотілося виходити в поле, кожне хотіло привітати тих, що повертаються. Тож коли валка наближалася, всі тарасівчани вийшли за ворота. Привітанням та запитанням не було кінця.

— Привіз, Тарасе, гармату? — спитав Журавель.

— Не привіз, батьку, та до неї добре придивився, ми собі самі таку штуку зробимо, побачите. Зате привезли ми черкаського запорожця, що вміє порох робити, і по це одне варто було їхати. А що тут чувати?

— У нас гаразд. Татарва не показувалася, сіно вже в копицях, лише звезти б.

Тарас пішов додому, привітався з сім’єю, почав роздавати гостинці. Не забув ні про кого. Навіть вірному Гривкові дістався великий білий колач. А вже вірний Гривко страх як тішився паном. Скавулів з радості і спинався йому на груди, щоб хоч раз лизнути по обличчі.

— Погано я зробив, мій дорогий Гривку, — сказав Тарас, — що не забрав тебе з собою, був би мені не раз допоміг у дорозі.

Найбільше радувало Тараса те, що коли в’їжджав у ворота, помітив Трохима, що сидів на призьбі і грівся на сонці. Значить, його любий побратим видужав.

Відпочивши одну днину, Тарас пішов з запорожцем до кузні Молота. А це була чимала кузня. Дули тут п’ятьма міхами, й увивалося з молотами десяток помічників. Молот, здоровенний чолов’яга, якраз гатив молотом по розжареній залізній штабі.

Коли привіталися, Тарас промовив:

— Коли у вас, батьку, немає надто пильної роботи, то вислухайте мене, що скажу.

Коваль передав помічникам роботу і вийшов з Тарасом надвір, де стояв запорожець, з яким познайомився.

— Я приїхав сюди, — сказав Корній Клин, — щоб навчити вас робити стрільний порох, а до цього треба мені буде деякого залізного приладдя. Мені треба трьох добрих жорен, та не таких, як на них муку мелють, значить, не з рябим каменем, а гладеньких. В одних розтиратимемо сірку, у других — селітру, у третіх — вугілля. Опісля треба мені здоровенної ступи з добре набитими обручами і ступернака дерев’яного.

— Це вже зроблять наш мірошник і тесляр, а я скую що треба.

— Чи є у вас вільха, або верба, або тополя? — спитав запорожець. — Їх треба зрубати, наколоти і добре висушити на сонці. З такого дерева якраз добре вугілля на порох.

— Знайдеться, — відповів Тарас. — А мені треба зробити гармату з самого заліза.

— А хіба ти не привіз з Черкас?

— Захотів ти! Гармат на базарі не продають. Хіба в Києві, може, купив би. Ми собі самі зробимо.

— Ага, роби, як я її ніколи не бачив! — сказав коваль.

— Слухай! Не святі горшки ліплять. Це така залізна груба цівка, на однім кінці твердо заткана. Нагорі є округлий проріз. Всередину насиплеш пороху, а за тим вкладеш залізну або кам’яну кулю. Потім підсиплеш у дірку пороху, і коли гармата виділена — підпалиш порох розжареним дротом…

— Та як нею ціляти, як вона на землі лежить, та ще вона, здається, така важка, що її в руках не вдержиш?

— Вона стоїть на двох колесах так, наче задня частина воза, і нею можна кермувати на один або другий бік, вверх і вниз.

— Як же я таку цівку зроблю і з чого?

— Я над цим думав, — відповів Тарас. — Ми привезли багато заліза в штабах. Кожну треба з одного боку склепати на тонше. Тоді як поскладаєш усе докупи, то вийде з цього колесо, начеб з клепок склав бочку. Все це треба сильно оббити обручами. Потім треба добре обдивитися, чи немає де щілини, котра б продувала і яку треба було заклепати нагаряче. А заднити в однім кінці і провертіти дірку вже не буде важко.

Коваль слухав уважно.

— Усе розумію. Ти мені скажи, якої довжини вона має бути?

— Першу зробимо коротку, так на півсажня, а коли вдасться, тоді робитимемо більші.

— Гаразд! Ось дивися, як я гармату бачу… — Взяв шматочок вугілля і рисував на дверях кузні. — Це проріз.

Так мають сходитися штаби. Ці краї зсередини мають бути тонші. Треба тільки добре обміркувати, скільки кожну треба склепати.

З того дня коваль без упину думав над гарматою. Багато коліс нарисував на дверях кузні і на одвірках. Потім викував рівнесенький обруч, вкладав у нього кусники однаково склепаної штаби та примірював, скільки вони одна від одної відставали зверху. Те саме робив потім з кусниками штаби, на півсажня порозтинаними, і складав їх в обруч, поки не вийшла рівна цівка. Все те зв’язав разом мотузом. Потім став виковувати міцні обручі і, поки ще були гарячі, набивав на цівку. Вони згодом холодніли, корчилися і ще дужче стягали цівку. Тепер викував окремо дно, розігрів цівку і вклав дно в одному кінці. Цівка, остигаючи, стягалася і держала твердо дно.

Тепер на дуло цівки заткнув ковальський міх, цівку обклав листками і почав міхом дути. Де була щілина, там листя відпадало. Ті місця поназначував. Потім цівку вклав у вогонь і розпік до червоного. Назначені місця склепав молотом. Так пробував кілька разів, поки листя не перестало відпадати. Цівка була готова. Тепер провертів діру на підпал. До цівки прикував на меншій частині два вуха і так прикріпив її до осі воза. Дуло можна було повертати на всі боки, підводити вгору і опускати.

Тарас приходив щоднини і придивлявся до робота. Він аж горів від нетерплячки побачити, що з цього вийде.

Нарешті по двох тижнях гармата стояла на двох колесах.

Припняв ще керму ззаду, наче дишель, щоб можна гарматою повертати на всі боки.

— Коли б лише не лопнула від пороху, — сказав Тарас.

— Попробуємо. Та не знати де.

— Тут не можна. Як лопне, то людей покалічить. Треба за валом в обкопаному місці. Залишимо хіба малий проріз, щоб досягти дротом до підпалу.

— А дріт за той час охолоне і не підпалить, поки шукатимемо навмання діри. На те я маю інший спосіб, — сказав запорожець, — що і без дроту обійдеться. Ви лише обкопайте місце і приготуйте все.

Обтесали з каменю кулю за розміром дула, обкопали місце з трьох боків і повезли поза вали гармату. Запорожець її налаштував і підсипав у дірку пороху. Все село бігло дивитися на цю чудасію-невидальщину, та Тарас прогнав усіх. Треба берегтися, бо хто його знає, що з цього вийде!

А запорожець розпечений дріт, який справді використовували на замку в Черкасах, замінив ось чим: розмочив порох і намочив у цьому розчині клоччя. Як клоччя висохло, сплів з нього шнурок і обмотав ним патик. Шнурок цей підпалив з кресала. Шнурок горів з шипінням і розкидав іскри на всі боки.

Як уже гармата була налаштована, пропхав шнурок через прогалину в окопі і так довго ним обертав, поки не натрапив на порох. Пролунав такий страшний вистріл, що людей оглушило. З цівки вилетіла куля і полетіла в степ. Тепер перескакували окіп і почали придивлятися до гармати. Вона була ціла, тільки колеса подалися назад.

Радості не було кінця. Тарас, коваль Молот і запорожець Клин взялися в обійми.

— Тепер нам татар нічого боятися, — казав Тарас, зраділий. — Скажи, голубе Молоте, скільки з того заліза, що я привіз, можна буде викувати гармат?

— Буде п’ять, може й більше.

— Тепер ми придивімся, як далеко кулю понесло. Ану, діти, біжіть та пошукайте.

Дітвора побігла цілою юрбою шукати в траві, а Молот іще раз уважно оглянув гармату.

— От й не обійшлося без шкоди. Дивіться!

Він показав на передній і задній обруч. Оба обручі лопнули.

— З такої гармати удруге стріляти вже не можна.

Видно, що в тих місцях найбільший тиск пороху. Тут треба обручів утроє сильніших.

Раптом почувся радісний дитячий крик спереду. Діти відшукали кулю. Вона теж розкололася. Зміряли віддаль. Куля пролетіла триста сажнів, якраз утроє більше, як мушкетна.

Цікаво було бачити, як тепер уходники верталися до села. Козаки тягли гармату, позаду йшли Тарас, Молот і Клин, а довкола ціла юрба людей, дітей і старших чоловіків та молодиць.

— Тепер ти, Корнію, роби порох, бо я не дам запасів псувати, небагато їх маємо.

Та запорожець уже не віднині коло пороху порався.

Сушили осичину, приладили добре оковані жорна і велику ступу, оковану при дні обручами. На жорнах мололи селітру і сірку окремо і ждали на вугілля, яке треба було добути з м’якого, добре висушеного листового дерева. Особливо велику увагу запорожець звертав на вугілля, — щоб дерево висохло «на перець» і добре перегоріло. Брав сімдесят частин селітри, по п’ятнадцять — сірки і вугілля, підливав води і мішав так довго в ступі, аж поки не вийшло чорне тісто, в якому не можна було пізнати ні сірки, ні селітри, ні вугілля. Це тісто пропускали через густе сито, з нього виходили чорні зернята. Їх просушили добре на сонці.

Запорожець був задоволений, казав, що перша проба вийшла добре. Зараз насипав частину на дошку і став кресати вогонь. Впала іскра, і порох спалахнув в одну мить.

Робота йшла далі. Зроблений порох зсипали в бочки і заносили до сухого льоху.

— Тепер буде в нас своє Запорожжя, — казав самовпевнено Тарас.

За той час Молот змайстрував ще дві гармати і тепер розпочалося випробування їх в тому самому місці. Тепер уже обручі не тріскали, можна було відважитися вистрілити з відкритого місця. Запорожець прилаштував ще квачі на довгих дрючках, їх мочили у воді, по кожнім вистріл і вимітали дуло гармати, щоб його прохолодити.

Кулі витісували таки з каменюк, а коли треба було стріляти дробом, то вживали до того жужелі з заліза, котрого під кузнею лежала ціла копиця.

За тим пішли вправи з гарматою. Виїхали в степ.

Цього вчив уже запорожець сам.

Тепер бажав собі Тарас, щоб татари чимскоріш з’явилися, — дістануть доброго прочухана.

— Чого нам дожидати їх, аж вони вертатимуться з грабунку, як уже багато шкоди людям накоять?.. Ми краще пильнуймо їх, коли йтимуть на грабунки, не пустім їх через переправу і розбиймо.

Та від села до переправи було далеко, треба було хіба ціле літо ставити сторожу в дідовій печері, яка б за татарвою без упину зорила.

І вони так зробили. Тарас посилав щотижня інших людей у балку. Ці вартові пасли коней у балці, а на ніч заводили їх у велику печеру. На високому дубі в балці зробили гніздо, в якому сидів один та дивився на той бік Інгульця по степу. Вночі лежав один вартовий над берегом ріки.

XXIII

Тривало так аж до Спаса. В селі вже було по жнивах, тепер звозили снопи з поля, складали в стіжки. Тут ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім'ю стільки хліба, скільки було душ у сім, ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом'яних плетінках. Те саме зробили з медом і шкурами диких звірів.

Решта була призначена на продаж або обмін, із цього припадало на сім’ю стільки, скільки було треба. Але і кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра. Журавель дбав, щоб ніхто не їв даремно хліба, а коли цього було треба, то, бувало, і вибили. Найбільше боялися нероби того, щоб їх не прогнали з села в степ, бо траплялося й таке.

Все йшло в селі, мов у годиннику, ніхто не питав уранці, що йому робити. Кожний робив для всіх, всі для кожного.

Далеко від інших сіл, під безупинною небезпекою татарського наскоку, залишені на власні свої сили, всі любилися взаємно і один одному допомагали, а що всього було досить, то не було причини до сварок і колотнечі.

Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.

Сторожа коло переправи щотижня змінялася. Про татар не було чутки. Тепер не було потреби вартувати на фігурах, бо одна сторожа на переправі заступала все. Так само не дбав ніхто про городки. Вони опустіли і занепали.

Пасовиська були на межиріччі між Інгульцем і Висунем.

Було тут гарної трави доволі, і худоба нікуди не розбігалася та від дикого звіра була забезпечена.

Під Спаса здавалося вже, що цього літа орда не покажеться, і тарасівчани хотіли забрати сторожу з переправи. Тарас не хотів цього робити. На його думку, поки надворі літо, татари можуть кожної хвилини з’явитися. А знову не хотів пропустити нагоди помірятися силами з татарами і випробувати свої гармати.

Аж прискакав на запіненому коні гонець від переправи з вісткою, що по той бік річки, далеко в степу, показалися татарські загони, а за ними велика орда. По селі залунав умовний знак на сполох. Свист у пальці подався з одного кінця в другий. Кожний кидав роботу, хапав з хати зброю і ставав на майдані. Пригнали зараз коней з пасовиська, викотили три гармати, впрягли до них коней. Цим разом ішла в похід кіннота і гармати. Поспішали чимдуж вийти в степ, поки ще орда не встигне перейти річки. Відчинилися ворота, і сотні виїхали в степ. За військом їхали вози з порохом, бочками з водою і кам’яними кулями.

Було вже геть пополудні. Тарас вів їх так, щоб від переправи було непомітно. На хвилину зупинялись, щоб дати коням відпочити, бо гнались галопом. Об’їхали великим колом вершок балки і тут спинилися. Вже вечоріло. Від переправи прийшла звістка, що татари отаборилися по тім боці річки. Можна було здогадуватися, що там і переночують. Це було тарасівчанам на руку. Коли вже цілком стемніло, Тарас під’їхав над річку з кількома уходниками. Позлазили з коней і пішли над самий берег.

Татари порозкладали вогні, але поводилися тихо, щоб не звернути на себе уваги. Вони знали, що іул по воді може зайти аж до села і накликати їм на голову шайтанів з Тарасівки. З Тарасом пішов і запорожець, чоловік досвідчений, якому не раз доводилося з татарами боротися.

Розглянувши вогнища, він визначив силу татар — яких дев’ять до десяти тисяч. З такою силою не було б безпечно зачіпатися в чистому полі.

Вони бачили добре з берега, що татари робили, як ладили вечерю, пекли м’ясо, пили кумис з козячих мішків і вешталися один поза одного.

— Нічого гаразд не будемо знати, — озвався запорожець до Тараса, — поки не піймаємо язика.

— Тож бо й є, — відповів Тарас, — та як його здобути?

— Звичайно в них водиться, що вони ще сьогодні пішлють сюди шпигів роздивитися, — сказав запорожець. — Вони не почувають себе безпечно, бо були б зараз частину орди переправили на наш бік.

— То ти думаєш, щоб з них язика піймати? А коли він не вернеться до своїх, то зараз знатимуть, що ми тут.

— Твоя правда. Ми їх таки не будемо зачіпати; коли б котрий ліз таки на нас, то вступімся йому з дороги. До вогню то ми їх бачимо, а вони нас ні. Тільки, коли б їх чорт заніс аж до нашого війська, тоді їх з рук не випустимо.

Підождемо до ранку, а вранці привітаємо їх гарматою «на добрий день». Ми їх і так не переб’ємо всіх, хіба що перейти сюди не дамо і проженемо.

І зараз побачили, що кілька татар пороздягалися, поприв’язували собі клунки з одежею на голову і пустилися з кіньми через річку вплав. Під берегом поодягалися знову, посідали на коней і повиїздили обережно на берег. Тим часом Тарас вислав козака до війська з наказом, щоб як до них прийдуть татари, піймали всіх на аркан. Стріляти не можна. Сам вступився татарам з дороги і сховався в бур’ян.

Довгенько так лежали, коли почули знову голоси татар, що верталися. Вони їхали тепер вкупі і розмовляли між собою. Тарас почав прислухатися.

— Можемо і забожитися перед мурзою, що нікогісінько не стрінули.

— Досі нам ще не доводилося, щоби ті чорти з Тарасівки заступили дорогу. Тепер ми безпечні, а коли вертатимемось, тоді їх тут певно зустрінемо. Тільки цим разом не так зробимо, як раніше робили. Я чув, як вирішила наша старшина. Пожалкують тарасівчани, що нас зачіпають… Отож ми частину здобичі повеземо туди на приману, а решта сховається в лісі. Коли хитрий отаман Тарасівки наскочить на нас при переправі, тоді головна наша сила піде лісом, і ми застукаємо їх з того боку, де нас не будуть сподіватися. На те нас і вибралося п’ятнадцять тисяч, ми і не підемо далеко в глибину християнських країв, і швидше повернемося, ніж вони нас будуть сподіватися.

— В такому разі вони й не будуть знати, коли вертатимемось.

— Ну, ні. Ми навмисне будемо так шуміти, що й глухий почув би. Знати тобі, що ми цим разом лише на Тарасівку йдемо.

Тарас розказав запорожцеві, що почув.

— Тепер треба нам вибрати з двох одне — або не пропустити їх і перебити тепер, як саме ми вибралися, або не чіпати зовсім і дати їм пройти і, замість тут на них нападати, засісти там, де вони на нас збираються. За той час можна б добре приготуватися їх привітати, покопати в лісі рови і засіки, понарізувати дерева тощо і потрощити їх.

Села вони не здобудуть, як ми будемо вдома.

— Ти говориш, Тарасе, як лицар. І я був би такої думки, якби був молодший. Та ти подумай, яка з того вийде шкода для села. Наступ буде від лісу. Там лежить Нова Тарасівка, нічим не — забезпечена. Вона певно піде з димом. Багато добра понівечиться. А коли татар не випустимо, щоб вийшли на нас з лісу, тоді нічого їм не зробимо. Ти кажеш про засіки і вовчі доли. Як татари їх там помітять, то, певно, не підуть далі, і вся наша робота пропаде. Вони завернуться і прийдуть знову колись. Тож краще ми залишимось при попередній думці і не пустимо їх сюди.

Тарас довго вагався, що робити.

— Завертаймось до своїх та ще поміркуємо. Пішли над балку, де були заховані коні, і поїхали.

— Хай буде по-твоєму, — сказав Тарас, — я не хочу брати на свою голову такої великої відповідальності. Зараз під’їжджаємо на берег.

— Не під’їжджаймо, а підходьмо, — заперечив Клин. — Підемо з кіньми, то зараз видамо себе. Наші коні, почувши коней з того боку, почнуть іржати, ті озвуться. А як видамо себе, то певно нічого з цього не вийде, нічого не вдіємо.

На тім і стало. Всіх коней залишили тут. Уходники тягли гармати і всі пристрої аж над берег і тут очікували ранку.

Почало розвиднятися. Над річкою стояв густий туман, але запорожець помітив собі добре ще звечора, в котрому місці був татарський обоз, і в те місце направив гармати.

На тім боці річки татари вже прокинулися і збиралися до переправи. Гармаші держали запалені льонти в руках і чекали знака. Тарасові не терпілося, та не казав нічого, бо отаманування над гарматами передав запорожцеві.

— Ще не час, — обізвався запорожець, — хай трохи туман уступиться, а то ми стрілятимемо навмання в одне місце, де вже нікого не буде. Вони, коли куля між них попаде, розбіжаться з того місця. Чекаймо сонця або вітерця.

— А вони, кляті, не ждучи ні сонця, ні вітерця, будуть перепливати до нас.

— Я цього хочу. Ти держи в руках мушкетників та лучників, а гармату залиш уже мені.

I так стояли на березі, аж поки не почули по той бік Інгульця гомін.

Татари перекликалися та сідлали коней. А далі чути було, як коні заходили в воду. Гомін доходив щораз ближче. Нарешті чути було, як коні перепливли річку, струшували з себе воду. За ними пливли інші. Перші забовваніли на березі, ведучи коней за поводи. Тепер заторохкотів мушкетний вогонь, ревнула гармата. Пішов гул повітрям, чути було, як важка кам’яна куля прорізувала повітря, а далі впала у збиту юрбу в таборі. Почувся страшний крик і прокльони. Татари заметушилися, не знали, що їм робити. Ті, що перепливли, хотіли таки пробитися і лізти на берег. Тоді Клин звернув гармати під берег і почав стріляти дробом, дрібним камінням і жужелем. На татар падав цілий град каміння. Багато їх було ще голих, не встигли одягтися. Кілька таки вийшло на берег, та тут зараз зафуркотіли аркани, і їх піймали живими. А запорожець стріляв з гармати важкими кам’яними кулями в татарський табір по тім боці річки.

Зійшло сонце. Повіяв вітер, розніс туман. Тоді татари, побачивши козацьку силу на березі, кидали коней і скакали з берега в воду. І з табору почали втікати в степ. Та тепер уже було видно, на кого стріляти. Кулі летіли слідом за ними і творили великі спустошення. На тих, що пливли у воді, стріляли з мушкетів і луків.

— Вони вже, певно, не вернуться, — сказав Тарас.

— Певно, що ні. Та нам не можна відступати від берега, поки з очей не зникнуть.

— Це вже третя перемога на цьому місці…

На другому боці річки бачили тепер страшну картину.

Багато побитих татар та коней, багато поранених. Коні з поламаними ногами намагалися вставати. Вони жалібно іржали. Далеко на обрії степу видно було втікачів.

Піймані на аркан татари казали те саме, що Тарас звечора підслухав.

Як татари зникли з очей, уходники підраховували свої сили. Виявилось, на велику радість усіх, що не поліг ні один уходник.

— Гармати нам помогли, — сказав Тарас. — Коли б ми їх були мали попереднього разу, не втратили б восьмеро гарних козаків.

— Тоді б нам гармата нічого не помогла, — каже один козак, — бо годі ж було нам між бранців з гармати стріляти.

Тоді татари позаду найкраще себе забезпечили, бо тут їх найбільше було. Я тоді був з Трохимом, а потім відбивався з дідової печери. Одне ми погано тоді зробили, що списів не брали.

Запорожець за той час придивлявся до полонених:

— На якого біса ти, отамане, возишся із спійманими татарами? Ми, запорожці, ні одного живим не лишаємо.

Завезеш їх до села, то будуть шпигувати, а як утечуть, то нам тих чортових синів на голову приведуть.

— Ні, брате, в нас так не водиться. Нам робочих рук треба, даремно вони хліба не будуть їсти. А опісля їх можна обміняти на християнських бранців. Ми одного разу за одного знатного татарина тридцять невільників виторгували.

Привели коней під гармати, вози тепер верталися всі на місце.

— Я голодний, мов вовк, — сказав запорожець.

— Ми харчів не брали, бо знаєш, як нагло ми виходили.

— Це правда. Признаю тобі, отамане, що гарне у вас військо, кращого і на Січі немає. Ти служив у княжому війську?

— Куди пак! Я сюди прийшов малим хлопцем. Та я вже тоді розумів, що нас тут жде, і тому все придумував способи, щоб не датися біді. Біда — найкращий учитель. Я збирав таких самих дітваків, як і я сам, і вчив їх того, що сам надумав, і вчився сам.

В’їжджали у ворота з сильними вигуками. Тараса спитав зараз Журавель:

— Велика в нас утрата?

— Немає зовсім. Ми, сказати б, не билися, а лише били. А били здорово — і з гармат, з мушкетів, і з луків. Мені здається, що вони аж тепер цей шлях покинуть. А що в селі чувати?

— Старий Кіндрат вмирає. Вже маслосвяття було. Так якось нагло вчора надвечір занедужав.

Ця недобра вістка дуже немило вколола Тараса. Він старого дідуся любив, мов рідного, бо старий був до нього прихильний. Здавалося йому, що зі смертю цього найстаршого уходника щось дуже важне в селі убуде, щось дуже зміниться. Тарас зараз передав свого коня і пішов до хати Кіндрата Мухи. Тут стрінув повнісінько людей, нічим було дихати. Тарас шепнув людям, щоб повиходили, а то заморять старого передчасно. Приступив до постелі. Старий лежав горілиць, заплющивши очі, і важко дихав.

— Здорові були, дідусю, — сказав стиха і чув, як його душить за горлянку і сльози до очей напливають.

Старий відкрив очі і повернув голову до Тараса.

— Здоров, мій любий Тарасику. Я чекав тебе, хотів востаннє тебе побачити. Як вийшов похід?

— Добре, дідусю, на славу нашої Тарасівки. Розбили орду таки з берега, відігнали та добре змотлошили. Вони тепер наш шлях поза десяту межу обминати будуть. Ми не втратили ні одного чоловіка.

Здавалося, що старий від цієї вістки ожив. Він хотів підвестися. Йому поміг син, і він сів на постелі. Тепер побачив Тарас, як від учора неміч його зломила. Лице наче хто сірим болотом обмастив, очі поблякли і глибоко у голову запалися, ніс закарлючився і понад сивим вусом пригнувся до бороди, що тепер стирчала, мов сокира. На поморщених руках понабігали сині жили.

— Що у вас болить, дідусю?

— Нічого, сину. Костомаха насілася мене забрати. А вже й пора до того. Дев’яносто літ минуло, годі далі людям заважати та даремно галушки їсти. Приходить мені кінець.

— Ще час, дідусю, минеться, одужаєте, ще поживемо, — втішав Тарас, хоч і сам цьому не вірив, бо вже не було кому жити.

— Говори, здоровий, та воно не так. Коли б у мене що боліло, то я б знав, що я хворий. А то не болить нічого, тільки моя сила вся пропала, минулася… Слухайте, мої діти, а хто не почує мого голосу, то хай тим інші перекажуть. Я служив громаді вірно весь мій вік, нашому селу добра і гаразду бажав. Та коли я де в чому прогрішив або кому несвідомо кривду зробив, то прошу, вибачте мені. Вмираю, чуючи, що Господь простив мені мої гріхи. Вмираю тихо, не мучуся. Востаннє хочу вам один заповіт передати, мої діти: любіться взаємно, слухайте вибраних старшин. Якщо ми на цій пустелі дотепер не пропали, то лише тому, що стояли один за одного. Кажу вам, що коли б цього не було, то по Тарасівці і сліду не залишилось би. Так буде і далі. Кожний хай громадське добро ставить понад своє власне життя. В громаді сила.

У хаті стало тихо-тихесенько. Чути було, як мухи на вікнах бриніли.

— Не згадуйте мене лихим словом, моліться за мою душу.

Тарасе, підійди до мене. Мій любий хлопче, спасибі, що ти мене в усьому слухався, я на тебе всю надію покладаю.

Живи так далі на добро і славу нашій Тарасівці. Та чому я тебе не бачу?..

Він почав мацати руками. Тарас підклав свою голову під його руку.

— Любіться, дітоньки… Я вас… благословляю.

Хотів іще підвести руку, та вже не міг. Рука впала йому на груди. Перехилив голову на груди сина і перестав жити.

Обережно поклав син батька на подушку і закрив розплющені мертві очі.

— Боже! — насилу стримував сльози син. Внуки та правнуки почали за дідусем голосити.

Тоді Журавель, який теж прикусив губи, щоб не заплакати, промовив:

— Тихо, діти, не голосіть, не викликайте душі з того світу. Усім нам прийде кінець, та дай же, Господи, щоб так безболісно…

І всі стали навколішки — і ті, що в хаті були, і ті, що стояли довкола хати надворі.

Тарас не витримав. Пропхався крізь юрбу до сіней, спер голову на одвірок і заплакав так, що дрижав усім тілом. Він дуже любив старого Кіндрата. Аж тепер згадав собі, що не був у своїй хаті.

— Наче частина моєї душі убула, — сказав крізь сльози до мами і жінки, — тепер уже не буде з ким щиро порадитися, лише на свій розум покладатися треба.

Два дні лежав Кіндрат у своїй хаті, обставлений свічками. Лежав у дубовій домовині, зробленій ще за життя.

Люди заходили в хату, молилися стиха та перешіптувалися, наче боялися мерця збудити. Не було в усьому селі ні одної людини, яка б його лихим словом згадала.

А він, сердешний, лежав, наче тільки що заснув.

Здавалося, що ця поважна голова старого і тепер думає над добром і безпекою громади, якій віддав себе всього на послуг.

Щодня приходив панотець з дяками і правив над мерцем парастаси.

Нарешті прийшов день похорону. Все село зійшлося святково одягнене. Принесли корогви і обіперли їх до хатньої стріхи. Заїхав перед хату віз, запряжений чорними волами. Прийшов у хату панотець, надів ризи, розпочалася відправа, люди шептали молитви. Та коли заспівали «Со духи праведні», всі заголосили. Чути було в усіх закутках великого майдану один сердечний плач. Повезли домовину в церкву, поклали на марах. Останню ніч на землі переночував Кіндрат у тій церкві, яку сам поставив і яку увесь свій вік, тут у степу пережитий, так сердечно любив.

На другий день уранці задзвонили дзвони, люди поспішали на майдан коло церкви. Відслужили службу Божу, відправили панахиду. Відбулося «посліднєє цілованіє». Усе село пройшло плачучи. Тепер несли домовину сини і внуки, поклали її на віз, замаєний зеленню. Та в цю хвилину примарширувала сотня піхотинців з мушкетами, за ними над’їхала сотня кінноти. Вона стала попереду, за нею йшов священик з дяками, за ним везли домовину. По боках ішли піхотинці, за домовиною — рідня і люди.

Уходницьке кладовище було за валами. Тут уже висипано чимало могилок з малими низькими хрестиками.

Тепер прибував до товариства того світу новий громадянин, колишній голова і провідник; там привітають його як свого.

Бо тут місця доволі для всіх тих, кому не доведеться полягти головою десь далеко в полі або в далекій татарщині свої кості скласти.

На кладовищі знову відправа, молебні та співи. Та коли відспівали «Вічную пам’ять», відразу почулася команда, опісля ~ мушкетний вистріл.

Так уходницьке військо віддало честь старому Кіндратові, який своїм високим розумом вивів бідних канівців з-під старости на тихі води, на ясні зорі, у край веселий.

XXIV

— Що воно таке, яка тому причина, — говорили між собою уходники, — що цього літа стільки нагнало, навіяло дичини в наш степ? Цілі стада диких кіз, табуни коней, а то й турів з’явилися в нас як ще ніколи. Чабани казали, що таки між наші стада пхаються.

— Либонь, щось їх вистрашило звідтіля, де паслися. Може, вовки або ведмеді.

Так пояснювали між собою люди це незвичайне явище, не догадуючись про іншу причину. Та ось незадовго причина показала себе.

Цього року заповідався гарний урожай. Усе оброблено вчасно, погода була гарна, про татар не було чутки, ніхто їх не бачив.

Якось перед Петрівкою показалися зі сходу якісь дивовижні чорні хмарки. Вони йшли не дуже-то високо, а з них виходило якесь шелестіння, нікому невідоме досі.

Хмари ті, чорні, мов смола, погнались далі, люди заспокоїлися.

Аж одної днини вранці, коли вже сонце значно підійшло вгору, надігналась така сама чорна хмара, більша від тих, що досі бачили, з великим шумом. Вона геть заслонила сонце, а далі впала великою плахтою на землю якраз у тому місці, де паслися стада. Худоба почала розбігатися і ревіти, а там, позадиравши хвости, гналася щосили до села.

На хребти худоби та коней і на вовну овець чіплялися якісь великі комахи. Худоба прожогом кинулася в воду, тоді ті крилаті комахи попливли з водою. А ті комахи, що впали на землю, гризли все під собою, мішалися, вкривали землю на кілька пальців завтовшки.

Це була сарана.

Старші уходники чували про неї від старих людей, чували, яке спустошення вона на людей та худобу наводить, і всім тепер стало страшно.

Худоба, перепливши ріку, ще не заспокоїлася, гналася з таким ревом у село, що трохи не подушилася в воротах.

Щойно на майдані заспокоїлася. За нею чимдуж бігли налякані чабани. Вони бродили в такій погані, яка чіплялася до їх ніг і одежі. Перебігли місток, як з поля почали втікати ті, що там працювали, а з левади — косарі.

Із степу пригнався з козаками Тарас. Тепер побачили з берега, як Максим-татарин з кількома чабанами поспішно розривав подення містка, що йшов через ріку. Татарин кричав щось, та цього не можна було сюди почути. Нарешті вийшли всі на берег. Татарин, страшно схвильований,показував на схід сонця і кричав:

— У дзвони бийте, стріляйте, он нова хмара йде, пропадемо!

І справді, від сходу сонця сунула по небі інша чорна плахта, більша від усіх. Тарас не знав, що йому робити.

— У дзвони бийте, стріляйте, ~ кричав він вслід за татарином, не розуміючи, нащо воно здалося.

Зараз задзвонили в дзвони. Почулися рушничні постріли. Аж тепер Тарас здогадався, що йому робити. Свиснув у пальці на сполох. Козаки хапали з хат рушниці, ставали сотнями.

— Гуртом, братіки, гуртом, сотнями без куль стріляйте.

Стріляли сотнями відразу. Ішов від того гул по околиці.

До Тараса прибіг татарин.

— Отамане! З гарматою в поле! Обороняймо наші нивки, а то велике нещастя буде!

Тим часом сарана, що впала на пасовисько, миттю пожерла все, лишаючи за собою чорну землю, та почала розлазитися на всі боки. На трьох сторонах була вода. Сарана клубилась густою лавою, мов чорна погана гноївка, пливла по землі, котилася аж до води і тут пропадала. Тепер стало ясно всім, чого татарин розірвав подення моста. Сарана не могла перейти на цей бік до села, а підлетіти їй було важко.

А ця чорна плахта, котру татарин помітив, летіла просто на село. Рушничні постріли та голос дзвонів, від яких дрижало повітря, схвилювали її — вона заколихалася. Тоді татарин почав страшенно кричати різними голосами. За ним і інші почали кричати, всі підняли такий вереск, ніби вже кінець світу. Це справді помогло, сарана завернула на північ.

— Боронімо ліс, — кричав татарин, помчав туди, а інші за ним.

Знову почувся страшний лемент і постріли.

Тепер помітили нову плахту, що сунулась південним краєм по обрію саме туди, де лежали лани доспілого збіжжя, готового вже під серп. Та тут стояли вже налаштовані до вистрілу звернені дулами вгору гармати. Тепер почули в селі рев гармат. Від того хвиля сарани заворушилася; ціла плахта прорвалася, частина полетіла далі, а частина таки сіла на землю. Безпорадні гармаші дивилися з розпукою, як буйне колосся золотої пшениці погнулося під сараною, що спадала. Вона сікла все на ходу на дрібну січку, відтак сунула далі по землі. Один гармаш побіг у село скликати людей. Ціла юрба уходників з заступами, лопатами, а то і з мітлами бігла сюди. Почали копати широкі рови. Сарана дійшла до того місця, стала напливати у рів, а тоді люди засипали рів землею. Сарану, яка лізла на другий бік рову, згортали лопатами. Та цього було замало. Треба було ще другий і третій рови копати.

Зате врятували одну третину нивок.

А левади вже не було кому рятувати. Там сарана знищила і ту траву, що ще стояла, і ту, що вже лежала в покосах. Люди з розпукою дивилися на чорну землю.

Такого ще не бачили, як довго тут жили, — ні одного стебельця.

Цілорічна праця пропала за кілька годин. Тепер усім стало ясно, чого дичини та звірини стільки сюди набігло.

Втікали перед голодною смертю; здається, що сарана й інші околиці навідала.

В селі стало сумно, наче тільки що мерця з хати винесли. Всі розуміли, що не буде з чим пережити року, ані чим засіяти. Розмовляли між собою про важкі часи, які доведеться переживати. Журавель сказав:

— Наслав Господь на нас нещастя, та нічого нам у відчай падати. У нас по льохах стільки хліба на запас, що і два роки буде чим прохарчуватися. Не журіться, брати.

Аж тепер люди нагадали собі, що ще з часів головування Кіндрата Мухи зсипали щороку в бочки та плетінки збіжжя на запас. І люди справді заспокоїлися.

Та чим прогодувати худобу? Все понівечиться та вигине марно. Вернувся татарин з лісу.

— Ліс урятований, буде де попасти худобу, а свині будуть живитися жолудями.

— Тепер нам небагато залишилося роботи, та Господь відає, чим худобу перезимувати.

— Є трохи в нас запасного сіна та соломи у стіжках, — згадав Максим-татарин. — Тепер пастимемо в лісі, за той час трава підросте, бо сарана коріння не повигризала. Але нам треба подбати, щоб сарану чимскоріш винищити. Коли б вона нанесла нам яєчок, то з весною мали б свого домашнього гостя. Отож зараз піти б на пасовисько і все гарненько згорнути в ріку.

— Ти, видно, знаєш добре цю погань, — сказав Журавель.

— Як мені з нею не знатися? Не раз доводилося нам і у татарщині з нею боротися. Це в нас там частий гість. Не раз довелося з голоду пухнути цілим татарським селам, бо там мало хліба родить, ціла сила в паші та худобі. Не стане паші, чи від сарани, чи від посухи, тоді й худоба вигине, і людям ні з чого жити. Це було не раз причиною, що орда йшла на грабунки в християнську землю.

— Звідкіля ця погань береться?

— Вона виводиться геть далеко від нас, на схід сонця.

Та ви до неї ще гаразд не придивилися, я зараз вам її покажу.

Пішов Максим над ріку і за якийсь час вернувся, несучи за крила здоровенну сарану. Люди почали придивлятися до неї. Зверху була вона темно-зеленої барви, під животом темно-жовтавої.

— Тож бачите, — пояснював Максим, — вона наче старша сестра тих мавок, що інколи цілим роєм налітають. Та цього нам нічого лякатися, бо мавка нічим нешкідлива, хіба що горобці та інша птиця мають празник. А тут придивіться до рота сарани — яка пащека. — Максим підсунув до її рота кусник тріски, і вона зачепила її сильно кліщами. — Сарана дуже пажерлива, — продовжив Максим, — летить великими гуртками з далекого світу. У нас, на татарщині, кажуть, що вона ніколи не полетить проти вітру, а все з вітром.

Тому-то татари так дуже бояться східного вітру, бо він нам нещастя може принести. Ви, певно, почули дивне шелестіння, як вона летіла? Це вона так на тих твердих крильцях грає.

— А в нас вона не виводиться?

— Вивелась би, коли б її гнізда не винищили та коли б такого морозу в нас не було. Вона загрібає свої яєчка в землю. Тому треба те місце, де сарана налетіла, переорати.

Тоді яєчка будуть зверху, а вже наш мороз доїде їм кінця.

Та поки що нам треба всю цю погань вимести. Треба, пане голово, піти з заступами, лопатами та мітлами і все дочиста позгортати. Сарана тепер не буде мати що жерти і виздихає, від цього буде сморід гірш стерва. Від цього смороду прокидаються пошесті на людей і на худобу. Нема жарту.

— От раділи, що не буде нам роботи, — казав уходник, — а то треба буде добре зіпріти, поки все поприбираєш.

Тепер уходники працювали від ранку до ночі, згортали кляту мушву. Де було ближче до ріки, там згортали у воду, далі від ріки треба було копати глибокі рови та доли і туди згрібати погань та присипати землею. Як згорнули сарану в яму, то вона шипіла, мов гуща.

Люди почали вже заспокоюватися, та ось настала нова турбота. Щодня убувало по декілька штук худоби, і чабани не могли упильнувати овець. Де-небудь скочить з лісу хижак, мов той шуліка на курчатко, задушить тварину, висмокче кров і залишить пошарпане м’ясо. Треба було і цьому покласти край. А хижаків було в лісі дуже багато.

Зараз можна було доміркуватися, що це робота рисей та диких котів. Згодом знаходили вбитого вола або корову.

Це вже ведмідь господарював. На ніч не можна було залишати худоби в лісі. Яку худобину загризли за дня, та над ранком знаходили одні кістки. Це вже вовки доїдали решту і робили собі свято.

Зібралася громадська рада і вирішила, що треба перетрусити ліс і шкідників винищити або прогнати.

Назначеного дня не виганяли худоби в ліс, а годували в селі торішнім сіном і соломою…

Рано-вранці зібралися сотні на майдані. Одні залишилися в селі, другі пішли в ліс. Поставали в довжелезний ланцюг і рушили з місця, йшли з рушницями, луками, ножами. Набрали харчів з собою на цілий день і кілька добрих собак, які нюшили звіра на деревах, ставали і завзято гавкали. Зайшли так у ліс, де вже не було кущів, а самі великі дерева. Та недовго йшли без діла. Гавкали собаки, люди дивилися вгору і, де лише помітили хижака, стріляли. Від тієї стрілянини, вигуків і гавкання собак лунав гомін у лісі. Хижаки тікали щораз далі, а погоня просувалась за ними.

Уходники не знали ще добре того лісу, бо не мали раніше потреби далеко заходити. Тепер помітили, що лісові ще далеко до краю. Вбили кілька рисей і котів та два ведмеді. Тарас хотів конче зайти до краю, бо хижаки знову вернуться. Вже й вечоріти стало. Загадали тут заночувати і вранці йти далі. Зійшлися разом і розвели велике багаття.

Та тепер Тарасові було ніяково, що так залишив село саме.

Хтозна, що може там статися? Правда, про татар не було чути, але їм не можна вірити, біда не спить, а на людей скрізь чатує. Тож коли люди позасипляли при вогні, він один не міг заснути: турбота не давала йому спокою.

Над ранком почули всі гарматний постріл від села і посхоплювалися на ноги.

— Вертаймося зараз додому, — гукнув Тарас, — там щось недобре робиться.

Вся громада заворушилася. Рушили тою самою дорогою, що й сюди йшли. Гарматні постріли чути було щораз частіше. Люди поспішали, аж дух запирало. Добилися до краю лісу ще перед полуднем. Тарас пішов наперед зі сторожею та, прийшовши на край лісу, побачив таке, що його аж заморозило. Нова Тарасівна горіла вся. З боку Старої Тарасівки йшов мушкетний вогонь, час від часу відзивалася гармата. В селі залишили Трохима, і він тепер відбивається від якогось ворога, якого звідсіля не було видно.

— Наші в облозі, ~ сказав Тарас, — поспішаймо виручати.

Трохи забагато на нас за одне літо. Та, може, не дамося.

Люди обтирали спітнілі лиця і дихали важко. Кожному не терпілося, кожний рад був поспішати, хоч би і дух з нього виперло, та без наказу отамана ніхто не смів сам іти. Тарас хотів, щоб люди дух перевели, бо так нічого не вдіють. Як прийшли на край лісу, Тарас поліз на високе дерево, щоб роздивитися.

— А то чортові сини, ~ каже один уходник, — як вони за нами пильно стежили, поки не настала пригожа хвилина.

Нова Тарасівка вже догорала. Наступ ішов з двох боків, лише ту сторону, що від лісу, ніхто не зачіпав. У Новій Тарасівці не видно було нікого. Здається, уходники заздалегідь попереходили та поховалися за вали. З наріжних городків стріляли вздовж ровів з гармата. Становище було таке, що ззаду не можна було до ворога добратися. Треба було добратися до села і з-поза валів допомагати оборонцям.

Не мали тут ні коней, ні списів і небезпечно було з одними рушницями та ножами виходити в чисте поле, та ще й пішки, проти такої татарської сили. Ховаючись поміж кущі, вони вийшли з лісу на цей бік села. Їх пропустили зараз через ворота. В селі люди дуже стривожились, що з малою силою не встоять, бо татари, мов оси, вривались на вали, і не було кому гаразд відбиватися. Найбільше мали клопоту з товариною, її не було де подіти. Сюди залітали татарські стріли. Голодна худоба мішалася, кусала одна одну, кололась, билась, ревла, іржала та блеяла, що нічого не було чути та нікуди було перейти.

Тарас послав частину війська на вали, іншим наказав брати шаблі та списи і сідлати коні.

Вістка про прибуття Тараса рознеслась по селі блискавкою. Всі підбадьорилися, були певні, іцо переможуть.

Тарас виїхав зі своїми юнаками тими самими воротами і поїхав у ліс. Переїхали кущі і стали під високими деревами.

Тепер їхали на південь, щоб обійти татар.

А поки що боротьба на валах не вгавала. Оборонцям уже руки вмлівали. До боротьби стали всі, що в селі жили.

Ремісники кидали свої верстати, хапали, що в руки попало, бігли під вал. Татари чіплялися кущів тернини та шипшини, кривавили собі руки і, незважаючи на це, дерлися вгору.

Тоді почали вже підрубувати частокіл. А під самим частоколом козакам не можна було нічого зробити, бо коли хто висунув голову понад частокіл, зараз із задніх рядів фуркотіла татарська стріла. Частокіл почав у кількох місцях тріщати.

Тарас, як зміркував, що він уже позаду татар, виїхав з лісу і вихром мчав у степ, поки не догнав усіх інших.

Завернули вліво і вдарили списами в задні лави татар. Це, як завжди буває, збентежило їх, вони помітили, що козаки вернулися з лісу на виручку. Настала метушня. Татари завернули назад, щоб зайняти оборону. Тарас так розмахнувся, що відразу розбив татарську кінноту, яка стояла позаду, розігнав її і вдарив на піших. З окривавленою шаблею заганявся в найгустіші купи і рубав по лобах, аж рука вмлівала. Його козаки робили те саме. Ніхто не слухав уже команди, робив сам, що було треба.

Тарас стрінувся з якимсь знатним татарином. Той, побачивши Тараса, потиснув коня і, скрегочучи зубами та вигукуючи якісь прокльони, погнався просто на нього.

— Пропадай, проклятий джавре! — крикнув і замахнувся шаблею.

Тарас відбив шаблею удар і рубнув з усієї сили по лівій руці та відрубав її так, що рука з поводами лишилася на шиї коня. Кінь, не чуючи поводів, завернув убік і почав втікати з татарином, який умлівав. По дорозі козаки зарубали татарина шаблями. Але і Тарасові не обійшлось цим разом гладко. Якийсь татарин зайшов ззаду і вдарив його кінською щокою на довгому дрючку по голові.

Тарасові затуманилось у голові, він розвів руки і впав з коня. Козаки, що це побачили, лише охнули. Та це не зменшило завзяття юнаків. У кожного народилася думка криваво помститись за смерть отамана. Мов ті злі оси, що їм гніздо розіб’єш, мов розлючені вовки, яким убили вовчицю, мов та поранена ведмедиця, що несе при грудях немічне ведмедя, козаки кинулися на татар: кололи списами, рубали шаблями, а коли б було треба, то боролись би нігтями та зубами. До того ще Трохим зробив вилазку з пішими, — всі кинулися на татар, розбили їх дощенту і ганялися за недобитками по степу. Не щадили нікого, не брали в полон, — кого догнали, то тому й амінь.

Між полеглими і важкопораненими почали шукати Тараса. У тому місці лежала ціла купа трупів. Почали їх розкидати і тут знайшли бідного Тараса. Він жив.

Врятувало його те, що лежав під трупами, а то були б його копитами розмісили. З голови йшла кров. Взяли його обережно на руки і понесли в село. Те саме зробили з іншими пораненими.

Окривавленого отамана занесли до хати. Прибігли зараз Максим-татарин і знахар, обидва почали біля нього поратися, промили рану, вгамували кров. Груба смушкова шапка врятувала Тараса. Над ним почали вже голосити мама і сестра. Тільки Маруся не плакала. Вона, бліда, мов полотно, із закушеними трохи не до крові губами, поралася мовчки біля недужого. Але видно було по її обличчі, скільки коштувало їй зусиль, скільки вона терпіла, дивлячися на безтямного свого любого Тараса.

Отаманувати після Тараса почав його щирий побратим Трохим. Тараса всі жаліли та довідувалися про його здоров’я. Допитувалися то в Максима-татарина, то у знахаря.

— Нічого йому не буде, видужає. Його приголомшило та крові трохи зійшло.

Тої днини мали тарасівчани багато роботи, заки поховали трупи. Всі тямили осторогу покійного Кіндрата, щоб не дати трупам розкластися в літній час, бо з цього може прокинутися пошесть.

— Якось нам після смерті того праведника не таланить, ~ говорили між собою уходники. — За якісь важкі гріхи Господь нас карає, а він один міг відвернути від нас біду. Тепер його не стало, і нам пішло як з Петрового дня.

— Як Кіндрат за нас молився тут, то й на тому світі за нас молитися буде. То не в цім справа. Нам досі велося добре, і вам здавалося, що ми в рай попали. Але мусимо знати, що по погоді мусить настати туча.

— Забагато нам тієї тучі на один раз. Ось і Нова Тарасівка згоріла дотла.

— Збудуємо другу. Такого нам іще не раз дожити буде треба. Слава Богу, що хліба доволі та риби в річці… От добре, що всього села татари не взяли, тоді б ми пропали.

Коли б Бог дав, щоб Тарас видужав, бо без нього було б нам дуже погано. Та й коли б до нового діждати. Чейже рік за роком сарани не буде, а на татар Тарас щось таке видумає, що їм свічки в очах покажуться.

Поміж пораненими татарами таки одного залишили в живих, щоб дізнатися, яким чином воно сталося, що якраз тепер вони напали на Тарасівку.

Від татарина довідалися, що татари без упину слідкували за тим, що в селі діється. Вдень ховалися в дідовій печері, а вночі шпигували довкола села. Вони докладали до того всі сили, щоб Тарасівку знищити, бо їм дуже заважала в походах за здобиччю. Татарські мурзи постановили собі за всяку ціну цього доконати, хоч би довелося з усією ордою проти неї вийти.

Погроза була неабияка, Журавель промовив:

— А не могли 6 ми з татарами погодитися так, що ні ми їх, ні вони нас не будуть зачіпати?

— А хіба вже такого не було? — відповів татарин. — Вже кілька років ми вас обминали, та ви нас ніколи не пропустили.

І декому справді прийшло на думку, що було б на таку згоду піти, а тоді Тарасівка була б безпечна, не треба б війська держати. Хіба ж їм треба турбуватися про тих десь там, у далекому світі, що на них татари нападають? їм ані не в голові, що якась там Тарасівка є на світі. Хай кожний про себе самого дбає.

А отаман, сердега, лежав недужий і довго не міг очуняти. У нього боліла дуже голова, шуміло в ній, гуло, мов у млині, та заверталося. Лікування йшло дуже поволі.

Маруся щоднини виводила його під руку надвір, саджала на призьбі проти сонця, обкладала подушками. А він дивився сумними очима на світ Божий, на ясне небо, на людей, що по майдані проходили, йому так дуже хотілося жити, а тут відчував, що з нього вся сила вийшла, пропала, та хоч і буде він жити, то не буде тим, чим перше, не виїде на вороному коні в степ з поганцями помірятися, бо його тепер і мала дитина поборола б. Нагадавши собі таке, він зітхав, та ще треба було з зітханням ховатися, щоб часом Маруся не побачила. Вона, сердешна, так побивалася біля нього, ночей недосипала, так змарніла, що й половини не стало від колишньої Марусі. Біля ніг Тараса сидів вірний Гривко. Сяде було та у вічі сумно дивиться своєму господареві, покладе голову на його коліна і просидить так півднини. Опісля виповзе надвір маленький синок Трохимко, прирачкує через поріг, не раз і перевернеться та й заплаче, а все до тата тягнеться. Тоді Гривко встає і стає біля дитини. Немовля чіпляється його кудлів рученятами і випростується, а розумний собака ступає поволі, крок за кроком. Хлопчина дуже з того радіє, показує два передні зубки, які тільки що прорізались, і так вчиться ходити та все щебече на втіху батькові: «Тятя, тятя!» Батько забуває своє горе і гладить дрижачою рукою кучеряву голівку дитини.

Навідувалися до нього уходники, та це дуже його стомлювало, бо не міг багато говорити. Думки плуталися, а це його ще дужче мучило.

Ллє згодом молодість перемогла. Тарас уже сам міг виходити, вже й синка міг на руки взяти. В голові щораз ставало ясніше. Потім уже міг ходити сам по селі.

Найбільше заходив до майстерні і придивлявся до роботи Молота, що увивався коло нових гармат, трохи менших, як попередні.

Погорільців з Нової Тарасівки порозміщували по хатах, худобу пасли в лісі до пізньої осені. В степу, де сарана не знищила, косили траву і возили до села.

Люди повеселішали, не втрачали надії, що буде краще жити, бо в громаді велика сила, яку не легко зломити.

Журавель заходив часто до Тараса і раз згадав про мир з татарами. Ллє Тарас і чути про це не хотів.

— Це означало б, що ми для своєї вигоди даємо грабувати й нищити хрещений народ. До цього я, як довго житиму, не допущу. З цього і так не було б користі для нас, а навпаки, вийшла б велика шкода. Люди зледачіють, повииасають собі животи і робити їм не схочеться. Татари — народ хитрий, вони цього й хочуть, щоб нас приспати.

Кілька років, поки в нас буде ще давньої сили, вони умови додержать, дадуть нам спокій. А після, як побачать, що ми стали гнилою колодою, розгромлять нас, в ясир позабирають. Поганцям я віри не йму. Отож нам, пане голово, треба без упину працювати, треба без упину гартувати себе, мов крицю, до всякої боротьби, на всякі невигоди і небезпеки. Лише така людина може зватися людиною, а не гнилою колодою чи голодним кабаном.

Коли б до цього прийшло, то татари в пригожу хвилину позабирають нас, мов сліпих котенят, і тоді паші діти і внуки будуть нас проклинати, коли їх татарва в ясир пожене, і наша славна Тарасівка ніде з димом. Жодної згоди з ними, лише боротьба на життя і смерть! Хай наша Тарасівка працює, як і досі, хай наставляє вуха на кожний шелест з того боку, хай працює з шаблею при боці в полі, а тоді ми наберемо такої сили, що не обмежимось лише переправою, але застукаємо їх на Дніпрі, об’єднаємося зі славним військом запорозьким і битимемо невірних разом.

Не знаю, пане голово, чи ви прислухалися до того, що наш запорожець Клин розказує. Варто послухати, які там порядки, яка дисципліна у війську, яке завзяття, які лицарі на Запорожжі виводяться. Мені не раз аж сниться князь Дмитро Вишневецький-Байда. Я тим запорожцям заздрю через їх славу, і коли б справді наше село пішло на згоду з татарами, тоді я відвезу свою сім’ю до Черкас, а зі своїми братами, — та ще й інші юнаки знайдуться і пристануть до мене, — кидаю Тарасівку її власній долі і йду на Запорожжя.

— Там, кажуть, не можна жінкам жити, — сказав Журавель.

— Тому-то я й кажу, що завезу сім’ю до Черкас. Але чи воно добре, що на Січі немає сімейних козаків? Я цього не сказав би. Врешті, інша річ Запорожжя, а інша — Запорозька Січ. То не одно. От і в нас живуть жінки, і вони нам ні в чому не перешкоджають. Виявилося з останніх подій, що наші жінки не гірше вміють відбивати ворога, як і ми, козаки.

І коли б були, не дай того, Господи, татари сюди ввірвалися, то я певний того, що оборонялися б славно, так, як і на валах оборонялися. І кожний уходник знає, за кого і за що б’ється. Знає, що в селі його сім’я, яка дісталась би лютому ворогові на поталу. Тому ніхто в нас не скаже: моя хата скраю, бо небезпека для всіх однакова. Хіба я не люблю своєї сім’ї, мов свою душу, а я не ховаюся поза плечі інших.

Ви, пане голово, і думки про згоду не майте, і не говоріть про це нікому, бо я знаю, що є між нами такі, що їм лежаний хліб краще подобався б, що воно краще у неділі та свята полежати в холодку, замість вправляти списом та шаблею. Як вони б це від вас почули, могли б інших підмовляти, а тоді вийшла б у нас незгода. А що я до цього не допустив би, то могла б не одна голова з плечей злетіти, бо я не поступлюся ні перед ким. Тарасівка з моїм іменем стала славною, і я її честь і славу до останньої краплі крові боронити буду.

Журавель побачив, що Тарас твердо стоїть на своєму, та й зрозумів, що він добре говорить. Вже більше про це не згадував.

Від цієї розмови Тарас наче віджив. Він почував, що давня його сила вертається, що він ще не одно докаже.

Тепер знову почав думати і складати різні плани на майбутнє. Він невпинно випитував запорожця про устрій на Січі. Хотів і тут таке не одно позаводити та ще кращим зробити.

Найближчі до Тараса люди, особливо Трохим, помітили в Тараса по цій недузі одну велику зміну, якої перше не бачили. Раз сказав Трохим до нього:

— Знаєш, Тарасе, що в тебе тепер інші очі, як бувало.

Признаюся, що я не можу тепер тобі у вічі дивитися, як раніше. Вони мене проколюють наскрізь, мов голки. Мені несила їм заперечити і сказати: «Ні, я цього не зроблю, не хочу!»

— То, певно, кінська щока, якою мене татарин по голові вдарив, такого чуда натворила, — сміявся Тарас. — Та ти не бійся, мій коханий побратиме. Ми ніколи не будемо сперечатися та наперекір один одному ставати!

Порадився Тарас із запорожцем, щоб узимку придбати доброго дерева, а на весну побудувати дебелі судна на Висуні, ними можна б заплисти до Інгульця, опісля Дніпром до Хортиці і там дати про себе знати Січі та ввійти з нею у зв’язки. Може колись вийти таке, що і частина тарасівчан пішла б разом з запорожцями турецькі городи воювати та християнських бранців з неволі визволяти. Далека це дорога, та при твердій волі всього можна доконати.

Та не тією дорогою судилося Тарасові на Запорозьку Січ попасти.

XXV

Гірко доводилося тарасівчанам ту зиму перезимувати.

Мусили тіснитися у своїх хатах з погорільцями. Хліба було доволі, але пашні для худоби було мало. Вона почала чахнути, а то й здихати. До того цілі тічки вовків підходили під вали, страшно вили, людям не давали спати, бо й собаки, чуючи близько вовка, гавкали по цілих ночах.

Виходити вночі за ворота було небезпечно. Удень вовки блукали по лісі, та лише тому не кидалися на тих, які рубали дрова, що було їх багато і мали рушниці під рукою.

Тої зими не було в селі так весело, як колись. Люди відвикли вже від біди, і ті нестатки, які доводилося тепер терпіти, здавалися страшними. Потішали себе тим, що до весни було щораз ближче.

Нарешті і вона прийшла на радість усім.

Треба було братися за відбудову спаленого села. Праця розгорілася з усією силою, ніхто не дармував, й ще здавалося, що мало рук до праці. А тут ще можна було сподіватися щодень непроханих гостей від сходу. Тарас, щоб не відривати людей від праці, сам їздив у степ висліджувати ворога. Сідав на коня, брав з собою вірного Гривка, об’їжджав степ, інколи доїжджав аж до дідової балки. Тривало так довго. Минув Великдень, наближалися і Зелені свята, а про татар не було чути. Трава виросла вже висока. У тих місцях, де торік сарана налетіла і наче спалила степ, також зазеленіло.

Люди працювали невпинно і вже перестали хвилюватися через татар та на недолю нарікати.

Одного дня вранці Тарас осідлав коня, попрощався з жінкою, поцілував Трохимка, що ще спав, і виїхав за ворота, їхав спершу берегом ріки, а потім завернув у степ.

Була гарна погода. Сонце ще не зійшло, тільки небо від сходу зарожевіло. Над рікою і в степу стояв низький туман.

Степова птиця щойно прокидалася зі сну і відзивалася на різні голоси. Високо під небом вже виводив жайворонок свою пісеньку — рай та й годі!

Гривко біг попереду, нюшив у повітрі і час від часу оглядався за своїм господарем, наче питався, чи на добру дорогу потрапив. Раптом загавкав тривожно і прибіг до Тараса. Що це таке? Нічого не було видно, а собака затривожився.

Це вже було недалеко від балки. Тарас спинив коня, розглядів на всі боки і помітив, що в кількох місцях висока трава захвилювала. Може, дикі кози? Та бо ні! Хвилювання трави замість віддалятися, наближалося. Раптом, наче з-під землі вийшли, попідіймалися татари. Тарас був оточений з усіх сторін. Завернув коня і почав тікати. З усіх боків зафуркотілн аркани, і один попав Тарасові на голову.

Кінь погнався далі, а Тараса стягнули на землю, йому затягло шию так сильно, що втратив пам’ять. Отямився, коли йому зняли петлю з шиї, та зате був він пов’язаний сирівцями. Попав, сердега, в руки своїх завзятих ворогів.

Осідланий кінь і вірний Гривко гнались до села, мов очманілі. Стремена били коня по боках, і він мчав, аж дух випирало. Гривко підібгав хвіст під себе і вряди-годи загавкав захриплим голосом. У селі гуртувалися саме до щоденної праці, як перед воротами раптом загавкав тривожно Гривко і заіржав кінь так пронизливо, тривожно, що всі аж задрижали. Гривко хотів перескочити ворота, та вже не міг.

— Гей, люди! — почувся голос першого уходника, що це побачив. — Тарас пропав.

Почувся свист на сполох, Трохим вибіг з хати з шаблею і рушницею.

— На коні, братіки, на коні, отамана визволяти!

Минув якийсь час, поки сідлали коней; дві сотні козаків виїхали за ворота і помчали в степ. За ними їхали інші, поки всі сотні не рушили. Гнали щосили, вірний Гривко показував дорогу. Нарешті Гривко зупинився й почав жалібно вити. Погоня затрималася. Помітили витолочену траву, ні сліду крові. Від того місця йшов слід, куди понесли бранця, — просто на балку понад ріку.

Гривко показував слід, нюшив по землі, аж став над водою.

Тут знову почав Гривко вити: він загубив слід. Значить, Тараса піймали живого, поволокли в Татарщину, звідкіля не буде йому вороття. Козаки пустилися вплав через річку, таки не роздягаючись. Про Гривка забули, а він, сердешний, не відчував у собі сили переплисти річку на той бік і залишився тут, бігав з одного місця на друге і сердито гавкав, що його не перевезли.

На другому боці уходники ще ніколи не були і не знали того степу. Але мчали за слідом кількох коней у невідому далечінь. Ополудні дали коням трохи відпочити і мчали далі. Але на обрію нічого не було видно.

— Що нам, братіки, робити? — питав у відчаї Трохим, який не вагався б віддати своє життя за вірного побратима.

— Нічого не вдіємо, — відповіли козаки. — Не знати, чи під ніч вернемося додому, а може на нас в невідомому нам місці наскочити татарва і всіх у полон забрати. Тоді і Тараса не визволимо, і ми всі пропадемо.

Трохим не заперечував. Він був такий сумний, що втратив усю волю, почував себе безпорадним, мов мала дитина. Пропав їх любий отаман, їх опора та надія.

Верталися сумні, мов з похорону, на охлялих конях.

У селі всіх огорнув смуток, мов градова хмара. А в хаті Тараса судний день. Голосила стара мати, рвучи собі сиве волосся на голові, бідна Маруся ламала руки у відчаї.

Малий Трохимко дивився наляканими очима на всіх і собі ж почав плакати.

— Бідне моє голуб’ятко, — голосила над ним Маруся, — ще й до розуму не дійшов, а вже й осиротів, не стало нашого дорогого татуся. І не довелося йому полягти лицарською смертю в полі, пішов на важкі муки до поганців, не побачать уже його наші очі… Та ти, синку, як виростеш, то помстишся за батька. Я тобі пригадуватиму про це, поки мого життя.

Взяла плачуче немовля на руки і вийшла з хати між громаду. Здавалося їй, що в хаті, де все нагадувало велику втрату, серце її лусне. На майдані всі обступили її, кожне хотіло потішати як знало, хоч ніхто й не вірив у те, що говорив, бо не знав, як Тараса рятувати. Того дня ніхто не виходив у поле. Уходники блукали по майдані, заходили до хат, обговорювали нещасну подію на всі лади. Журавель скликав раду.

— Ми не сміємо дати Тарасові пропасти. За всяку ціну його визволимо, аби лише подумати як. Збройною силою не зробимо нічого. Наше військо замале, щоб іти на татар геть у Крим. Треба або хитрощами, або золотом. Можна б і обміном, коли б нам поталанило якого знатного татарина взяти в полон, — та на це чекати нам задовго.

Треба його викупити. На це мусимо віддати все, що надбали, бо гроші ми знову нашою працею надбаємо, а другого Тараса ніколи.

У Журавля затремтів голос так, що й говорити далі нездужав.

— Ми для Тараса нічого не пожаліємо! Розпорядись, пане голово, як знаєш, і бери з нашої скарбони, скільки треба буде.

Усі з цим згодились і почали міркувати, кого б з викупом вислати в Крим.

Як в селі про це довідалися, зголосилися зараз Максим-татарин і Корній Клин.

— А безпечно буде тобі, Максиме, туди лізти? Тебе татари не випустять живим! — остерігав його Журавель.

— Це нічого. Між нами ж немає іншого, хто б знав, куди за цим ходити. Я знаю, що татари шанують послів, котрі йдуть викупляти невільників. Це ж ніщо інше, як торгівля. Було б мені небезпечно, коли б мене хто пізнав.

Але цього нема чого боятися, бо я переодягнуся так, що й рідна мати не пізнає. Врешті, Тарас вартий того, щоб і життям за нього ризикувати. Він усе виявляв до мене свою приязнь, і я його полюбив.

Усі з подивом поглянули на татарина. Журавель простяг йому руку.

— На вас, панове громадо, — сказав татарин, — я залишаю свою жінку та дітей. Опікуйтеся ними, як рідними, поки я вернуся, а коли не вернуся, то лишаю їх, сиріток, на вашу голову.

Пішли зараз з ключами в церкву, де під престолом у льоху захована була громадська скарбниця. Запорожець казав, що передусім треба взяти від черкаського старости письмо, хто вони і пощо в Крим їдуть. Без цього в Татарщині небезпечно.

Посли переодяглися за купців і під охороною трьох козаків поїхали в далекий світ через Канів.

В селі йшло далі спокійне хліборобське життя. Трохима вибрали отаманом, поки Тарас не вернеться.

Тарас отямився в сирівцях. Заволокли його над берег ріки, розпутали ноги, висадили на коня і знову прив’язали. Так його перевезли на той бік і скоком погнали в далекий світ.

— За цього джавра візьмемо гарні гроші, — говорили татари між собою. — Виплатилося нам кілька днів пересидіти в траві. Чоловік здоровий, мов дубок, багато видержить та ще й гарний на вроду.

— Тільки треба берегтися, щоб його не скалічити, бо зараз би ціна йому впала.

На велике здивування татар, Тарас промовив до них по-татарськи:

— Як вам іде про гроші, то завертайтеся зі мною зараз в наше село, я вам удвоє стільки виплачу, скільки зажадаєте.

— Еге ж! Ти і балакати по-нашому знаєш. Це також свою ціну має. Та ми тебе не послухаємо, бо тобі не віримо.

Замість викупу, ми пішли б на шнурок, а може б і кіньми нас розірвати наказали. Ті твої поселенці в Тарасівці, то самі чорти.

Один татарин почав до Тараса пильно придивлятися.

— Знаєте, кого ми веземо. Я його добре пізнав. Це отаман Тарасівки, того клятого війська, що не дає нам через річку переправитися. За нього дістанемо стільки золота, скільки він сам важити буде.

Тарасові було не до смаку те, що його пізнали.

— Ти у цьому певен? — спитав другий татарин. — Коли б виявилось, що це — неправда, то мурза не дасть нам нічого та ще й покарає за обман.

— Присягну на Коран, що це правда. Ємін едерім біллагі.

В останньому нашому наскоку він відрубав руку нашому агові, а потім один з наших ударив його ломакою по голові.

Я гадав, що він уже пішов до чорта, він, на наше велике щастя, видужав і нам у руки попався. Отож зрадіє перекопський мурза, як такого гостинця йому привеземо!

— Даю вам лицарське слово, що коли мені волю повернете, то вам волос з голови не спаде, а золото вам виплатять.

— Не віримо. А врешті, ти нам стільки не даси, скільки ми за тебе візьмемо, бо ти не знаєш, скільки цекінів призначено за тебе живого.

— То чого мене мучите? Розв’яжіть мені руки. Я ж з-поміж вас не втечу. Зараз розв’яжіть! А то скажу вам: прийде такий час, що навколішках просити будете в мене ласки і вибачення… Я вас кіньми розірвати накажу.

Татари почали сміятися, а тим часом Тарас став придивлятися до сирівців на руках. Рвонув руки, що аж кості затріщали, і сирівець порвався.

Татари не могли надивуватися його силі. В першій хвилині спало Тарасові на думку завернути коня і втекти, та згадав собі, що в нього немає ніякої зброї, та ще, певно, татари впіймають його знову на аркан.

— Ти, цапина бородо, не дуже-то і смійся, бо сам ти бачив, що варті твої дурні сирівці для мене. А я тепер кажу вам, що як лише приведете мене перед мурзу, то я зараз перейду на турецьку віру, а то й мурзою або пашою стану. А тоді від одного кивка мого пальця позлітають ваші дурні лоби. Тепер тобі зрозуміло?

Розбишаки збентежилися. Про того-то отамана і в Стамбулі знають. Кожний мурза, кожний турецький паша вважати собі буде за честь послати такого гостинця великому візирові і за це взяти великі гроші. З другого боку, вони знали, що з таких потурчених джаврів великі люди виходять.

Тепер Тарас пригадав собі про ті свої «колючі» очі, про які йому Трохим згадував, — хотів конче на татарах випробувати їх.

— Та ти від нас не пробуй утікати, — сказав один.

Тарас зиркнув на нього, подивився йому грізно у вічі і довго не спускав погляду.

— Мовчи, собако: ти не вартий того, щоб я з таким стервом, як ти, балакав!

Відповіді не було. Розбишаки не могли на нього дивитися: наче яскраве сонце їм у вічі світило.

І вони мчали щосили. Аж надвечір зупинилися, розв’язали бранцеві ноги і пустили коней пасти. Тарас роздивлявся на всі боки: один безкраїй степ. Він згадав свою любу Тарасівку, і такий огорнув його жаль за втраченим раєм, що ледве не заплакав. Молився стиха, і від цього йому полегшало. Згадав рідню свою, маму стареньку. Вона і всі вони, певно, про нього думають, і він не пропаде.

Татари почали вечеряти і подали Тарасові шматок конятини.

Він узяв м’ясо в руки, понюхав і з усієї сили шпурнув ним у голову найближчого татарина.

— Що мені даєш! Дай це такому самому псові, як і ти!

Ця рішучість і небоязкість ще більше збентежила розбишак. Замість розсердитись, татари почали виправдуватися:

— У нас іншої їди немає.

— Убий дику козу і спечи мені, бо я голодний і далі не піду. А вже мурза тобі подякує, як мене голодом замориш!

Але коза так зараз не з’явилась і не було чого стріляти.

— Сідлайте коней, — наказував Тарас, — зараз їдемо далі!

Татари його послухали. Тарас сів на коня. А як татарин хотів йому зв’язати ноги попід кінський живіт, Тарас копнув його чоботом у зуби з усієї сили, і татарин заточився. «От клятий джавр, — думали собі татари, — ми його піймали, а він нам наказує».

І жоден не посмів йому у вічі поглянути. «Які у нього страшні очі! Як подивиться, то начеб вогнем пече!»

— Він, певно, з шайтаном знається, — казав один татарин товаришеві збоку, — як він наших мотлошив, і по голові дістав, і не подох.

— А тепер розірвав сирівці, мов нитку.

Вухо Тараса вловило цю мову.

Саме заколихалася трава, надлетіло стадо наляканих кіз.

— Давай лука і стрілу! — наказував Тарас.

І його татарин послухав. Тарас, сидячи на коні, прицілився і випустив стрілу. Цап, що летів попереду, простягся. Тарас натягнув лука вдруге і поцілив задню козу. І зараз-таки передав лук татаринові. Розбишаки не могли надивуватися такому мистецтву стріляти.

— Тут заночуємо, — наказав Тарас. — Розвести зараз вогонь, справити кози і спекти м’ясо для мене, решту можете собі взяти!

Тарас пронизував татар очима, а вони аж вертілися, наче їх справді пекло.

Палахкотів вогонь, пеклося м’ясо. Тарас ліг біля багаття.

Він був певний, що тепер запанував над тими дикунами. І прийшло йому на думку, чи не можна б уночі, коли татари позасипляють, скочити на коня і майнути в степ. Та ба! Степ розлогий, дороги не знає. По дорозі може стрінути інших розбишак, а ті будуть відпорніші на його зір. А можуть у степу і вовки налетіти, і що ж тоді він зробить без зброї на охлялому коні. Не було виходу. Можна ще в степу заблудити і пропасти від голодної смерті. Треба ждати вигіднішої хвилини. Тарас помолився і зараз заснув міцним сном.

Над ранком збудили його татари. І знову їхали розлогим одноманітним степом.

А далі почали стрічати татарські табуни коней і їх напівдиких чабанів. Вони цікаво придивлялися до джавра і дивувалися, чому його ведуть незв’язаним. Справді, не знати було, хто кого веде. На погоню і поміч з села Тарас втратив усю надію.

Нарешті на обрії показались мінарети перекопських джамій. Це вже Перекоп.

— Еге! Ти його не знаєш. Там сидить мурза Менглі, до нього ми тебе ведемо.

— Ви мене чи я вас? — спитав Тарас згорда і подивився знову у вічі розбишаці. — Добре, що вже кінець, що я не буду дивитися на ваші дурні пики. А хто ваш мурза: лицар чи такий самий пес, як і ви?

— Наш мурза великий лицар. Сам побачиш.

— Лицаря пізнають у боротьбі, а не на подушках. Та що тобі, цапина бородо, про це говорити!

Розбишаки і це стерпіли. Ніхто не став заперечувати.

Коли в’їхали в Перекоп, Тарас роздивлявся на всі боки, щоб запам’ятати собі добре дорогу.

Нарешті привели його до мурзи. Він сидів на подушці, підібгавши під себе ноги.

— Це отаман того клятого села Тарасівки, що нам не дає спокою, — говорив один з розбишак, низько кланяючись. — Ми впіймали його на аркан у степу і до вашої милості привели. За нього живого визначена нагорода…

— Спитай його, як називається, — кивнув мурза свому перекладачеві.

— Я називаюся Тарас Партиченко, з Канева, — сказав Тарас татарською і схрестив руки на грудях.

— Ти був на Татарщині, що знаєш нашу мову?

— Я жив з татарами в нашому селі і, ще як малим хлопцем був, татарської мови навчився.

— Чого так гордо стоїш передо мною? — гримнув татарин. — Ти повинен упасти передо мною на обличчя і мені вклонитися, бо я твій пан, а ти мій раб. Я можу тобі зараз наказати відрубати голову за те, що з татарами воював, або висікти тебе різками.

Він дивився грізно на Тараса. Тепер Тарас вдивився в нього своїми палючими очима.

— Коли ти, пане мурзо, лицар, то цього не зробиш, щоб мене, вільного лицаря, різками сікти. Я до вашого краю не приходив воювати з вами. Ви на нас нападали — ми оборонялися. А коли я піймав у полон татарина, то поводився з ним, як з людиною, не наказував його сікти різками ні за що.

Але татарин уникав уже його погляду і, закривши очі рукою, закричав, мов несамовитий:

— Чортові в нього очі! Закрити йому голову і висікти до крові.

Наказ умить було виконано. Якийсь чорномаз накинув Тарасові полотно на голову, його схопили сильні руки, зв’язали й зараз вивели.

Тарас сказав йому на відході:

— Я відразу побачив, що ти не лицар, а баба, коли моїх очей злякався!

Його вивели на подвір’я і тут висікли різками до крові.

Тарас ані не застогнав. Потім завели до якоїсь шопи між інших невільників.

Татари-розбишаки, що його сюди привели і сподівалися за нього взяти великі гроші, тепер дуже потерпали. Мурза так роз’ївся, що й говорити з ними не хотів. Тарасові очі так його запекли, що він хотів його чимскоріш позбутися.

Видав наказ, щоб Тараса призначити до тої партії невільників, що мають іти на султанські галери до весел.

Його мали при найближчій нагоді відвезти до Козлова, а там передати до Стамбула.

Тарас страшно страждав, його за все життя ніхто ніколи не бив, а тут спарили так, що аж шкіру поперетинали, та він зціпив зуби і не видав із себе ні одного стогону. Розбишаки боялися за нього, щоб не задубів, а то нічого не дістануть. З допомогою хабаря добралися до нього і принесли йому мазі на рани та дали трохи грошей.

Самі вирішили пильнувати його і поїхати з ним аж до Козлова.

У невільницькій шопі Тарас стрінув багато нещасливців — таких самих, як і він. Вони походили з різних країв і народів, по-всякому балакали. Зустрів тут і кількох українців, між ними одного запорожця, Петра Бідолаху.

Цей сидів тут уже довше, дожидаючи своєї долі.

Коли розбишаки принесли ще Тарасові і чисту білизну, щоб переодягнувся, він до них сказав:

— Бачиш, цапина бородо, чого своїм дурним розумом доробився. Не краще було мені дати волю і взяти гроші, а тепер дулю дістанеш. Поки мене до Козлова доведуть, то я пропаду, а за трупа вам нічого не дадуть. Краще зробите, коли мене зараз визволите і завезете на місце, а я, що обіцяв, то певно заплачу…

— Ми самі тепер це бачимо, та вже запізно. Мурза наказав би нам голови відрубати, якби ми на таке зважились. Уся біда в тому, що ти його так роз’їв. Ми боялися, щоб він тобі тих палючих очей не наказав виколоти, бо в нас часто так водиться. Але ми тобі не дамо загинути, може, тебе в Козлові зможемо визволити.

Тарас розповів Бідоласі, за що його мурза казав висікти різками, а той сказав:

— Твоє щастя, що не казав тебе зараз убити або осліпити, бо тут людське життя не варте й соломини.

Коли за кілька днів довелося вести бранців до Козлова, то сталося так, що Тараса скували одним ланцюгом з Бідолахою, їх вели пішки. За валкою йшли татари-розбишаки. Вони простовважали себе його слугами, у всьому йому догоджали. Він причарував їх своїми очима і своєю сильною волею. Інші бранці не могли надивуватися, що ті дикуни так у всьому підкоряються Тарасові. Тим, що вони його постачали, Тарас ділився зі своїми товаришами по неволі. Через те й дорога не здавалася такою надто прикрою.

Місто Козлів, по-турецьки Геславе, лежало над морем.

Мало свою пристань, було важливим торговельним пунктом на Криму. Сюди з’їжджалися купці з Татарщини, з Туреччини, з Венеції й Генуї, з північних країн. Тут була велика торгівля невільниками. Як їх вели через місто, зараз сходилися з усіх боків купці, яких дуже манили зріст і кремезність невільників. Та отаман валки сказав їм зараз, що це не на продаж, і вони відступали.

Тарас нагадав собі Мустафу, сина торговця невільниками, що побував у Тарасівці, і навіть вихрестився, та опісля його виміняли за тридцять християнських невільників.

— Слухай, татарине, — сказав він до свого опікуна-розбишаки, — у Козлові живе один купець невільників Мустафа. Перекажи йому, що я хочу з ним говорити. Як ти йому скажеш за Тарасівну, то він пригадає собі і буде знати, хто я, то певно прийде. Він мене викупить, і ви на цьому заробите без великого труду.

— Я його добре знаю, — кивнув татарин, — і зараз до нього піду.

Невільників повели аж у пристань і завели до якогось великого поганого будинку. Тут аж кишіло від невільників різного віку і стану. Всі дожидали своєї нещасної долі, бо ніхто не знав, що з ним станеться, куди ним вітер завіє. З усіх закутків того пекла розходилися стогони тих нещасливців, аж серце кривавилося, слухаючи.

Бранців з Перекопу тримали окремо, бо вони не були призначені на продаж.

Щодня приводили нові гурти, нові жертви, інших, знову, виводили. Тарас придивлявся з болем серця, як не раз розлучали рідних братів, матерів від дітей, батьків від синів. Вони у відчаї ридали, не давалися, треба було їх силою розводити і виносити на руках. Тарас бачив тепер на свої очі страхіття, про які доводилось йому не раз слухати від старих людей про татарську неволю. Тепер він зрозумів, які великі заслуги мав той, хто бився з бусурманами за визволення бранців. Це сповнювало його надією, що за його працю над переправою біля Тарасівки йому доля допоможе визволитися.

Аж на третій день з’явився татарин Мустафа. Це був уже не той татарський дітвак, якого козаки вивели з церкви, що так без великих роздумувань дав себе охрестити. Це був чоловік у силі віку, одягнений добротно, в турецькій чалмі на голові. Він привітався ввічливо з Тарасом, бо зараз його пізнав, та почав розпитувати, яким чином він сюди потрапив. Тарас розповів коротко і зараз почав говорити про діло.

— Ти пам’ятаєш, Мустафо, як я в Тарасівці заступався за тебе і як у нас було тобі добре. Я допоміг тобі визволитись.

Тепер визволи ти мене, я тобі всі кошти поверну, на це даю тобі своє лицарське слово.

— Я все пам’ятаю добре, і зроблю що зможу.

Тарас дуже зрадів. Він вирішив, щоб іще й запорожця Бідолаху визволити, і тоді обидва вертатимуться додому.

Та недовго тривала його радість. Мустафа довідався від наставника того дому, що ввесь той гурт, приведений з Перекопу, призначений до султанських галер і що цих викупити не можна. Він може хіба зробити так, що Тараса обміняє на іншого невільника, а тоді його візьме до себе.

За це треба буде добре заплатити, та він це зробить. Тарас спершу зрадів, та потім завагався. Він знав, що на турецькій галері найтяжча неволя. Може, якраз тому якомусь іншому невільникові легше живеться, а він через Тараса пішов би на тяжче, отже, він зробив би йому кривду. Тарас відмовився від такої заміни, на велике здивування татарина.

Тоді татарин, прощаючись з Тарасом, всунув йому гаманець з дукатами і радив добре сховати, щоб у нього не забрали.

З його відходом Тарас почував себе дуже пригніченим.

У тій нужденній будівлі, серед плачу і стогонів бідних невільників, Тарас пересидів цілий тиждень. Стільки в нього й було розради, що з товаришем Бідолахою балакав про рідний край, про любу Україну. Вони взаємно потішали себе, що доля допоможе їм визволитися.

Невільників харчували дуже погано, коли б не допомога тих розбишак, котрі Тараса й тепер не лишали, довелося б дуже бідувати. Та незабаром і їх не стало. Опікуни, як переконалися, що нічого не вдіють і Тараса не визволять, вернулися до Перекопу.

Лихий дух нашіптував йому, щоб перейшов на муслемську віру, а тоді може зайти дуже високо, не одному християнському невільникові допомогти. Та таку думку відганяв він молитвою, наче самого чорта. Що ж би тоді з ним сталося? Чи не була б справді воля, чи ще важча неволя? На Україну не було б йому вороття, бо земляки гидяться перевертнів-потурнаків. Значить, треба було б вічно залишатися тут між невірними, терпіти безнастанну гризоту сумління, та ще й душу запропастити, бо такому Христос ніколи не вибачить, хто його відцурався і зневажив. Ні! Він і без цього визволиться. Наділив же його Господь відвагою і розумом. Це допоможе йому певно.

Цієї думки Тарас учепився, мов той, що потопає, дошки, і це його підбадьорило.

Не так було з його товаришами по неволі. Вони втратили всю надію, впали в розпуку. Кілька збожеволіло. Тих повиводили дозорці і повкидали в море. Кілька наклали на себе руки. Інші без упину плакали і голосили, і тим діставалося від дозорців, їх били до крові. Були такі, що хулили християнському богові і прославляли Магомета. Тим зараз ставало краще, їх визволяли. Тих, що були у відчаї, підбадьорював Тарас як міг:

— Не будьте ж, люди, дітьми. Поки вам не повідрубували голів, то надія ще не пропала. Хіба ви не чули такого, що і з галер невільники визволяються?

По тижневі невільникам об’явили, що приїхали турецькі судна з Царгорода і заберуть їх. Так і сталося. Рано вивели їх закованих до пристані. Тут стояло вже велике турецьке султанське судно, і туди почали їх перевозити. На тому судні зустріли інших старих невільників-галерників. Під помостом судна вони були приковані ланцюгами до лавок, на котрих сиділи, по двоє до кожного весла, довгого і важкого. Страшно було на них дивитися. Обдерті, мало що не голі, виснажені, з покаліченими плечима від побоїв дротяними малахаями і таволгою. На ті рани насідали роями влізливі мухи і пили теплу кров. А бідний невільник не мав змоги покрити зраненого тіла або бодай відігнати влізливу муху. Бо як лише на хвилину припинив би веслувати, то зараз з’являвся безсердечний стражник-дозорець і пригадував йому його обов’язки. Живили їх якоюсь падлиною, що можна було зомліти від самого смороду. А до того така в цьому місці була духота, що доводилось загибати. А коли який невільник так уже знемігся, що й биття йому не помогло, зараз посіпаки розковували, виносили нагору і викидали через борт у воду.

На такі страхіття надивився Тарас доволі, поки його привезли до Царгорода. Не раз спадало йому на думку видушити руками дозорців і запанувати над судном. Про таке перешіптувались собі під вухом з запорожцем, та це поки що здавалося неможливим. На судні була велика чота добре озброєних яничарів. Цю думку треба було відкласти до іншого часу, а поки що терпіти та молитися.

За той час кілька пар скованих невільників кинулися на очах усіх у море, їм кращою здавалася смерть, як такі муки, які бачили на інших.

Коли ще в Козлові отаман судна перебрав бранців, Тарас запитав його:

— Скажи мені, отамане, куди нас везуть і що з нами станеться?

— По тобі бачу, що ти не татарин, а по-татарськи балакаєш добре. © http://kompas.co.ua

— Я довго жив з татарами, і час було навчитися.

— Ти в неволі побував?

— Ні. Я в степу з татарськими чабанами довго жив і від них навчився.

— Навчишся ще й нашої віри, і буде тобі добре, коли муслемом станеш. Яким чином ти в неволю попав?

— Через зраду. Ті самі чабани, з котрими я кілька літ жив, взяли мене, як я спав, до Криму заволокли та в неволю продали. Скажений мурза на мене розізлився, що я не хотів перед ним на лице впасти, казав мене вибатожити і призначив до султанських галер.

— Як бачиш, це важка неволя, і хіба тим себе визволиш, що на турецьку віру перейдеш.

— Не знаю ще, як воно буде.

— Погано буде, коли цього не зробиш. Хіба ти не бачиш, як галерникам погано живеться?

— Та я не відмовляюся, але мені треба перше турецьку віру пізнати, я від чабанів не міг її навчитися.

— На це я тобі пораджу. Як приїдемо до Царгорода, то я на тебе вкажу отаманові невільницького дому. Він теж з ваших, по-вашому потурнак. Він поставить тебе перед муфту-муллу, а той тебе навчить. І зараз за тим днем твоя доля зміниться на краще.

— Так буде добре, — погодився Тарас, — а ти, добродію, будь ласка, не заганяй мене на дно судна, а залиши нас обох на верху, нехай ми на світ Божий дивимось.

Отаман повірив, що Тарас не хто інший, як чабан, простий собі чоловік, просто говорить, без хитрощів. Тарас подобався йому, і з цього він скористав. Скористав з цього і його товариш, бо обом вільно було цілий день пересиджувати на палубі судна. Отаман часто з ним розмовляв, і Тарас був певний, що коли б попросити, то й наказав би розкувати його з ланцюга. Але Тарас не хотів цього просити через запорожця, з яким могли його розлучити, а вони обидва так зжилися, мов рідні брати.

Подорож до Царгорода тривала досить довго. Судно допливало до прибережних турецьких міст, куди розвозили менші гуртки невільників. Та за кожним разом поминали Тараса, і він так доплив аж до Царгорода.

Вивели всіх і перевезли судном на берег. Отаман судна, передаючи їх до невільницького дому, звернув увагу наставника на Тараса:

— Це один з тих, що певно прийме турецьку віру, його тільки підвести б до мулли, а наука не буде важка, бо він добре балакає по-татарськи.

Начальник невільницького дому був потурнаком. Коли отаман судна відійшов, він приступив до Тараса і сказав українською:

— Поки підеш до мулли і вчитимешся турецької віри, я тебе дам на галеру, покуштуєш саламахи і таволги, а тоді й наука піде краще.

Той потурнак не любив усіх перевертнів, хоч сам такий був. Вони нагадували йому важкий гріх, який не давав йому спокою. То й на Тараса дивився вовком, думаючи, що він справді хоче потурчитися.

Невільників помістили в якійсь старій грецькій будівлі, наполовину розваленій, вогкій і непривітній. То, очевидне, був колись склад. Це житло було гірше за те, що в Козлові.

Не було тут вікон, лиш невеличкі прорізи для продуву високо під самою стелею. Поміст був брудний, застелений перегнилою соломою. Не було тут ні продуву повітря, ні сонячного проміння, а від гнилі виходив такий сморід, що хто туди вперше ввійшов — закашлювався.

Що ж діялося бідному Тарасові, що дотепер жив на свіжому повітрі?

Та тут не було порожньо. Застали багато невільників, які тут сидять уже давно.

— Краще нам було на судні, краще буде на галері, — сказав запорожець, кашляючи, що аж очі зайшли сльозами, — як у цій клятій ямі. Ми тут подушимось.

Як дозорці позамикали двері, стало дуже темно, один одного не бачив. Невільники лягали один біля одного на брудний поміст. Чути було важке дихання і стогони, кожний своєю мовою взивав помочі в Бога. Тарас з товаришем теж полягали в це болото. Та як у цій норі стишилося, зараз почало вилазити всяке плюгавство та лазити по людях. Різні кузьки, особливо блощиці, лазили людям по обличчі, влазили за сорочку та дуже кусали.

Потім вилазили зі своїх нір щурі і розпочинали перегони.

Вони анітрохи не лякалися людей: бігали по них, а то й кусали. Треба було без упину рухатися і обганятися. А сон дуже на всіх налягав. Тоді Тарас сказав до товариша:

— Ти спи, а я від себе й від тебе проганятиму, потім я трохи подрімаю, а ти мене постережеш.

Та це багато не помогло, — бо як його від кузьок вберегтися? Їм дивно стало, що інші невільники хропли на всі голоси. «Хіба ж до них та погана тварюка не чіпляється? Ні, вони до цього звикли, то й нам так буде».

Так думав собі Тарас. Та запорожець, який мав тепер спати, таки не міг заснути. Він сказав до Тараса:

— Слухай, брате, не лише галера, а саме пекло краще від цієї нори. Я не видержу. Та я сам не можу на себе рук накласти, зроби ти мені цю ласку. Ось у мене в жупані зашитий ніж, невеликий він, та вистачить, щоб ним проколоти серце. Я помолюся, а ти візьми та штовхни мене в моє серце, хай не мучуся. Відтак вклади мені в руку, і вони, кляті, подумають, що я сам себе зарізав. Цим зробиш мені велику ласку, і я на тому світі Господа за тебе буду молити. Повір мені, що це не гріх. Ти ж відправиш мене на кращий світ з пекла. — Він почав плакати. — Коли тобі Бог поможе, — говорив він далі, — добратися на нашу Україну, то перекажи до моєї неньки, бо батька в мене вже немає. Вона вдовою живе в Черкасах, Одаркою Чіпчихою зветься, перекажи їй моє вітання.

Скажи, що я, вмираючи, про неї думав.

— Бог з тобою, брате, — відповів Тарас. — Я не дозволю тобі таке думати. Хочеш зробити з мене Каїна? Я християнської крові не проливав ніколи і не буду, а тим більше не вб’ю того, кого вважаю братом. Не гніви Бога, заспокойся. Дивись, як інші до цієї біди позвикали, звикнемо і ми згодом, а може не довго нам мучитися. Може, вже завтра завезуть нас на яку галеру, і ми вийдемо звідсіля.

Ти подумай, що інші не раз більше терпіли, як ми тепер, і в гіршому були. У тебе є ненька. Вона за тебе певно Бога благає, материна молитва з дна моря визволяє, не то що…

Від цієї щирої мови Бідолаха заснув, та Тарас не спав уже до ранку. А потім уже й не можна було спати, бо зчинився великий рух. Відімкнули двері, ввійшли дозорці й почали нагаями зганяти невільників, хто не поспішив сам встати. Принесли і почали паювати між невільниками якусь погану вонючу юшку та давати по шматкові чорного хліба. Кожний старався не думати про те, що їсть, бо кожний був голодним.

Пережили так два важкі тижні. Третього тижня прийшов старий дозорець і став розділяти невільників на гуртки, їх виводили зараз і саджали на галери. Тарас молив Бога, щоб його не розлучили з його новим побратимом, і воно так і сталося: їх взяли в одну партію і погнали на одно судно.

— Живих у могилу кладуть, — сказав Петро.

— Дасть Бог, що з цієї домовини воскреснемо, — відповів Тарас.

XXVI

Максим-татарин і Корній Клин, переодягнені за купців, помандрували до Черкас. Забрали з собою всі гроші, які знайшлися в громадській скарбниці. Черкаський староста, коли довідався, що Тараса полонили, дуже переживав. Він дав їм зараз письмо з печатками, і вони, не гаючись, поїхали в Крим. Хоч багато вже часу від того минуло, як Тарас пропав, та вони не тратили надії, що його відшукають і викуплять. Поспішали, наче земля під ними горіла, хіба що на нічлігах спинялися. Стрічні татари, довідавшись, по що вони їдуть, не спиняли їх, бо такий був тут звичай. Наші подорожні зустріли по дорозі посольство з Польщі, що також їхало з викупом у Крим.

Тепер їхали разом, бо поляків було більше. З Перекопу поляки поїхали далі, а наші тут зупинилися. Звідсіля хотів татарин почати розшукування. Та зараз у Перекопі довідалися, на великий жаль, що Тараса повезли далі до Козлова та що його призначив перекопський мурза на султанські галери. Поїхали далі туди ж, та знову приїхали запізно. До купця Мустафи боявся татарин іти, щоб його не видав. Тут і слід губився, бо невільників розвозили по берегах Азії. Аж Максим розшукав судно отамана, який перевозив Тараса в Царгород.

— Що нам тепер робити? — спитав Корній.

— Важко буде його знайти, — сказав Максим-татарин. — Скільки то султанських галер по морях вештається… Бог мені свідок, що я за Тарасом пішов би на край світу, та хай мені хто скаже, де саме той край світу, як судна пороз’їздилися на всі сторони.

Вони дуже зажурилися, та й таки вирішили поплисти в Царгород. Ходили щодня до пристані, розпитували, чи не їде в той бік який корабель, аж нарешті знайшли генуезьке судно, яке туди пливло. А що зробити з козаками, які їх супроводжували? Вони були їм тепер непотрібні, та все ж не можна було залишати необізнаних з цим чужим краєм людей на поталу долі: де-небудь можуть їх схопити та в неволю запроторити. Тому забрали їх теж з собою, а коні продали татарам. У Царгороді розпитували в невільничому домі. Той самий потурнак, що відправив Тараса на галеру, запросив їх у свою домівку і тут розказав їм таке:

— Того козака, що про нього ви питаєте, я чимскоріш відправив на галеру, бо отаман судна, що його сюди привіз, казав мені, що він хоче перейти на бусурменську віру, та радив повести його до мулли на науку. Я цього дуже боявся. Козак гарний з вигляду, здоровий, кучерявий. Я боявся, щоб людина собі душу не запропастила так, як я, окаянний. Я тепер терплю страшні муки, а терпіння на галері — це ніщо в порівнянні з цими. Я через них проходжу і вдень, і вночі, і ніколи немає мені спокою. Я знав, що коли б його поставили перед муллою і коли б він перевернувся в турка, то зайшов би високо в ласці падишаха, а опісля, потурчившись, був би або так само, як я, мучився, або став яничаром і знущався б над бранцями.

Тому-то я постановив собі: кожного християнина, що схиляється до турецької віри, не допустити до того. Я готовий такого вбити, бо це краще буде для нього, як утратити та занапастити душу.

— А я тобі кажу, — сказав Корній, — що це були лише якісь хитрощі. Тарас ніколи своєї віри не покине, а коли так перед тим отаманом говорив, то мав щось інше на умі. Може, він хотів зволікти справу, сподіваючись, що ми привеземо за нього викуп від громади. Ось ми приїхали з викупом, та приїхали запізно, і тепер його, певно, не знайдемо.

— Коли б я це знав, я був би його певно затримав. Та коли ви з викупом приїхали, то юно ще не пропало. Ваш козак — султанський невільник. Вам треба піти до уряду і скласти за нього викуп. Якщо він не шляхтич і не багатий, а простий чоловік, то багато за нього не зажадають. Завтра я покажу вам куди йти, навіть вам перекладача дам. Я пам’ятаю, на якім судні Тарас поїхав, то неважко буде його відшукати, бо воно все ж колись сюди повернеться. Вам треба залишитися до того часу, а це довго не протягнеться.

— Як так, — сказав татарин, — то пощо нам зараз викуп складати? Складемо аж тоді, як Тарас вернеться. Бо коли б він пропав, то турки не віддадуть нам того, що взяли.

— Певно, що ні. Ти добре обдумав. Ви залишіться в моїй домівці. У мене є зайва кімната, яку я відступаю приїжджим купцям, то можу і вам її відступити. Як у вас є папери, то можете собі вільно в Царгороді побувати, лиш увечері не радив би я вам вулицями ходити, щоб вас не ограбували, а то й не вбили.

Тарасівчани закватирували в потурнака і чекали повороту галери.

Пересиділи тут три місяці. Вже й осінь настала, і зима була за плечима. З усіх уходів верталися турецькі судна до царгородської пристані, а того одного не було. Нарешті одного дня прийшов потурнак додому і сказав тарасівчанам погану вість: галера, на якій поїхав Тарас, пропала безвісти.

Ніхто не міг сказати, чи юна затонула, чи яка інша пригода трапилася, але її вже певно немає: не вернулася з неї ні одна людина.

Тарасівчани дуже цим зажурилися. Значить, Тарас пропав навіки. Стільки вони натрудилися, стільки витратили грошей — і тепер доводиться вертатись ні з чим. Розплатилися з господарем, і він порадив їм, щоб не верталися морем, лише сушею — через Болгарію, Волощину та Яси, звідтіля на Львів, потім на Київ і знову на Канів і Черкаси. Ця дорога дальша, але безпечніша, бо туди йдуть купці. Він допоміг їм ще відшукати купецьку валку, що йшла з Царгорода на Львів, і вони до неї приєднались. Такі валки їздили під охороною озброєних людей, яким купці платили.

Тим часом у Тарасівці життя йшло своїм ладом.

Вибраний отаманом Трохим дотримувався того самого порядку, що був уже заведений Тарасом.

Тарасова дружина Маруся заходилася коло господарства.

Вона не могла ні на одну хвилину Тараса забути. Скрізь бачила його в своїй уяві, бачила його образ, як він востаннє виїжджав за ворота, і все мала надію, що він іще вернеться, його мати дуже постаріла, згорбилась. Вона теж не втрачала надії та ще й потішала невістку тим, що її щира молитва його визволить, а вона сама не ляже в могилу, поки його не побачить.

Тарасівчанам шкода було отамана. Як юно сталося, що нікого з них ще не взяли татари в полон, а його першого?

Вони покладали великі надії на своїх послів, які певно його знайдуть та викуплять.

Ждали і діждалися. Вже була зима. Впали перші сніги, як посли після довгої дороги добилися до Тарасівки.

Вернулися ні з чим. Тарас пропав разом з галерою, а коли галера затонула, то з нею пропали і ті невільники, що були на ній приковані до лави веслярів.

Один Корній не тратив ще надії і роз’яснював громаді так:

— Не журіться ще, добрі люди, бо я вам кажу, що ще може бути й таке: та галера могла загнатися десь у тісний кут, на неї напали запорожці, розорили і невільників визволили.

Коли б юна справді затонула, то бодай один турок врятувався б і добився до якоїсь пристані. А коли не вийшов ніхто цілим, то галеру взяли козаки, а вони не щадять нікого.

Так він потішав і сім'ю Тарасову.

Але громада в це не вірила. Відслужила за Тараса панахиду і поставила на сільському кладовищі високого хреста. А в Тарасовій хаті великий смуток панував. І Гривко дуже посумнів. З того часу, як Тараса схопили, він часто бігав у степ, ставав на тому місці і жалібно вив. Потім прибігав до хати і цілий день нікуди не виходив за ворота.

Особливо прив'язався до Трохимка, скрізь за ним ходив, наче вважав себе опікуном дитини.

Прийшли м'ясниці, і Марусі радили люди виходити заміж, бо вона вже певно вдова, самій ґаздувати ніяково.

Навіть сватів почали присилати. Та вона завжди однаково відмовлялася:

— Не зроблю я цього. Я ще не вдова! Як воно — вийшла заміж, а тут Тарас повернеться! Тоді хоч камінь до шиї та й у воду.

— Даремна твоя надія, Марусе, — умовляв її старий батько, — даремно його вижидаєш: з морського дна ніхто не вертається.

— Що ж робити? Я одному Тарасові присягала і йому залишуся вірною до смерті.

Вона зараз впадала в плач, брала дитину на руки і промовляла до неї крізь сльози:

— Пам’ятай, сину, мусиш за свого батька помститися на поганцях.

XXVII

Тарас, сідаючи на галеру, придивлявся до неї добре.

То було велике воєнне судно — на двадцять весел з кожного боку, з двома гарматами на помості і великою чотою озброєних яничар. Отаманом судна був молодий, стрункий і гарний турок з чорною, як смола, бородою, в яничарському мундирі офіцера. Він передусім придивлявся до невільників-веслярів, яких йому тільки що привели. Особливо зупинив свій погляд на Тарасові. Тарас подивився й собі на нього — їх очі зустрілися. Дивилися так довго один на одного. Турок зрозумів відразу, які в Тараса очі, і, очевидно, хотів переконатися, чий зір сильніший. Але Тарас і оком не моргнув. Турок теж. Потім турок усміхнувся під вусом, подумав собі: «Знайшов свій свого». У Тараса за той час теж виросла чимала чорна борода. Обидва були одного росту і, здається, одних років.

— Хто ти? — спитав турок по-турецьки.

Тарас уже дещо розумів і відповів татарською. Отаман знав цю мову.

— Я чабан від коней, у степу пас, з татарами стрічався, а вони мене зрадою піймали.

Турок голосно засміявся.

— Ти мене не обдуриш, ти не чабан, а козак, і то неабиякий. Краще скажи правду, чи на морі тебе піймали, чи в степу?

Тарас дуже збентежився і засоромився, що його на брехні впіймали. Він думав, що чабанові легша буде неволя, ніж козакові.

— Ти вгадав, пане отамане, я козак, але не в поході мене татари піймали, а зрадою.

— Мене це дуже дивує. По тобі бачу, що ти відважний лицар, а дав себе таким татарським голодранцям у полон узяти.

— Я отаман війська з уходницького села Тарасівки. Частенько ми відбивали наше село від татарських набігів і тому були обережні. Я вибрався в степ у розвідку, і мене татарські розбишаки зненацька на аркан упіймали.

— Мені тебе шкода, — сказав турок.

— Пане отамане! Коли мене тобі шкода, то накажи зняти з мене кайдани. Ти, бачу, лицар, знаєш, як важко людині, звиклій до волі, в кайданах ходити. Я ж не втечу.

— Цього я зробити не можу, в нас такий звичай, що невільникові без кайданів не можна.

— Так доведеться мені в кайданах зігнити там, під помостом, — сказав сумно Тарас.

— Чого зігнити? Хіба ти знаєш, який на галері порядок?

— Надивився, як сюди мене везли, доволі, яке життя галерних веслярів-невільників.

— У мене буде трохи не так.

Він пішов далі. Після огляду отаман наказав відвести всіх під поміст, тут поздіймали з них ланцюги, але прикували іншими до веслярської лави.

Зараз прийшли наставники і показали, як веслувати.

Тарас сидів за плечима Петра, обидва могли між собою перекинутися словом одним-другим.

Веслування відбувалося так: одночасно підносили всі весла над воду, потім кожний перегинався вперед, запускав весло у воду і притягав з усієї сили до себе. В тому місці стояли підпори помосту. Між ними і лавами, на яких сиділи веслярі, був прохід для дозорців. Вони походжали мовчки з дротяними нагайками і зорили за тим, щоб хто не відстав — кий зараз діставав по плечах, аж кров виступала. Це все бачив Тарас і берігся, щоб і йому таке не дісталося.

Галери виїхали в море. Тарас помітив, що частина привезених невільників залишилась на помості.

— Видно, тут не такий порядок, — шепнув до Петра, — як там ми бачили. Може, тут буде нам легше.

І повітря не було тут таке задушливе, як там, помітні були чистота й порядок. Веслували так три години. Тоді на помості постукали в дошку, і дозорці дали знак, щоб веслярі рух весел припинили. Дозорці відімкнули колодки і вивели невільників на поміст. На їх місце завели інших.

Та Тарас не мало здивувався, як побачив, що ті їх товариші прийшли повмивані і одягнені в чисту білизну. У нього аж душа зраділа. Відколи його татари піймали, він не мав нагоди обмити обличчя, одежа на ньому порвалася, сорочку аж підносили воші. Їх завели на зад корабля і казали пороздягатися. Над ними стояли яничари з рушницями, аж страшно було глянути. Показали їм залізну клітку, пришпилену до судна, казали туди влазити — скупатися та вимитися.

Боже, яка розкіш, коли людина відчує на покусаному до крові, знеможеному тілі свіжу купіль!..

Тарас бачив, як принесли чисту білизну й одежу, а їх лахміття забрали й кинули в море. Він собі пригадав, що в жупані мав заховані червінці, які дістав на чорну годину від Мустафи, і вони пішли з жупаном на дно моря.

Тарас сказав це зараз Петрові.

— Чорт бери гроші! Що за них купиш? Це пусте. Та гірше те, що не буде нам звідсіля виходу.

— Не тратьмо надії. Ти не дивуйся, що я так мало говорю з тобою. Я багато думаю, моя голова більше працює, ніж мої руки.

— Догадуюся, що ти задумуєш, та, либонь, нічого з цього не вийде. Дивись, скільки тут яничарів…

Коли переодяглися, до них наблизився отаман судна:

— А що? Бачиш, що в мене на галері не так, як на інших… Зате в мене веслярі два рази так гребуть, як там.

Добрий господар дає волам добре їсти, щоб краще робили.

У мене невільники не вмирають з утоми. Зате я пливу вдень і вночі і не спочиваю, а люди таки спочинуть. За шість годин підете ви на зміну, тепер можете спочивати.

Такий порядок давав Тарасові надію на визволення.

Вони ходили тепер без кайданів, але за ними стежили яничари з налаштованими рушницями. Здається, що в одну мить викололи б їх та вистріляли до ноги.

Невільники полягали на поміст і таки зараз позасипляли. Їх побудили дозорці і повели під поміст на зміну.

При вході стояв отаман, узявшись під боки, і підсміхався. Невільники почували себе добре, гребли завзято. Виявилося опісля, що і харч давали кращий, його можна було без огиди їсти.

— Ми тут нічого не зробимо, — шептав Тарасові Петро. — Цей отаман добре знає людську душу, знає, з чим до неї підійти, нікому не схочеться міняти того, що має, на гірше.

— А я волів би, щоб нас били і мучили. Та я не втрачаю надії, що обміркую спосіб, але ще не прийшла пора.

На ніч замикали змінених невільників у окрему кімнату на судні за решіткою і ставили біля неї вартових яничарів.

Це судно пливло попід південний берег Чорного моря і заїжджало до турецьких портових міст. Так заїхали до Синопу. Тут захотілося паші оглянути судно. Це був старший сердитий турок, що не любив і глянути на християн. Дуже їх не любив. Отаман судна був певен, що паша похвалить ті його порядки, які він позаводив. Він проводив усюди старшину та пояснював.

— Я тобою незадоволений, отамане, — сказав грізно. — Ти поводишся з тими псами так, начеб вони були справжніми муслемами. Так не може бути. Вони мусять знати, що вони не прийшли сюди гараздувати, а здихати на тім судні, до якого вони приковані. Ти не годишся на отамана. Тут буде хтось інший, а ти підеш під його руку.

Отаман дуже збентежився:

— Мої морські записки показують, що я з тими людьми пливу швидше, як інші, і це завдяки тому, що з ними по-людському поводжуся: не виснажую їх сил.

— Мовчи! Хто тобі сказав не виснажувати? Поздихають ті, то висока Порта дасть тобі інших. Того стерва в нас досить.

Не було чого більше говорити. Незабаром прийшов на судно інший отаман, злючий, мов собака. Він прикликав дозорців і наказав їм до кожного весла прикувати по двоє гребців, лише раз на тиждень розкувати, поки не пороблять порядків на судні. Наказав їм теж поводитися суворо: нікому не попускати і бити, хоч би невільник мав і здохнути.

Попередній отаман, лицарський Алі Белібег, зійшов на підвладного тому злючому, безсердечному туркові. Багато чого змінилося на всьому судні. Брали невільників парами, приковували колодками до лави. На щастя, Тараса прикували з Петром. Галера відпливла на море.

Веслували до самого вечора. Тепер дозорці увихалися з нагаями та прутами таволги, били по спині кого попало.

Ополудні припинили веслування, дали невільникам якоїсь поганої юшки похлебтати, по шматкові чорного хліба — і зараз знову до весла. Веслували так до вечора, і тоді судно спинилося. Закинули якір. Стомлені веслярі засипляли сидячи. Один одному спирався на плече. Та це не був супочинок, це була важка мука, бо в тому місці не було чим дихати. Тоді дозорці йшли спати до своїх кают, а залишався лише один на варті. Так само спали і яничари, поставивши сторожу.

— Це вода на наш млин, — шепнув Тарас Петрові на вухо. — Це мені подобається, бо невільникам незадовго урветься терпець…

— Та той млин нас потрощить, — відповів Петро, — поки ще до чого дійде, то ми задубіємо… Я маю до тебе, Тарасе, жаль, що ти там, у Царгороді, не послухав моєї просьби і не заколов мене. Я всього цього не видержу.

Здавалося нам, що буде краще, а воно виявляється, що на цьому світі нам краще не буде.

— Терпи, брате, кажу тобі, що так буде вже недовго.

Або погинемо всі під ятаганами яничарів, або визволимося.

Та не один лише Петро впадав у відчай, таких було більше. Тепер невільникам навіть заборонялось балакати між собою: хто заговорив — діставав зараз від дозорця по спині. У тому клятому місці не чути було нічого, лише важке дихання спітнілих людей, що веслували, тут було так гаряче, що всю воду з людини висмоктувало.

А вночі чути ще важкі стогони. Дехто спросоння закличе Бога своєю мовою, і знову важкий віддих і хропіння галерою то вгору, то вниз, то всім здається, що настала остання година, кожен молиться, готується до неминучої смерті. Бо як же рятуватися, коли нога прикована до лави?..

Лише раз на тиждень розковують невільників, виганяють на поміст, кажуть вичищати те плюгавство, що за ввесь тиждень назбиралося. На палубі стоять озброєні яничари, стежать за кожним рухом невільників. Держать рушниці, готові до стріляння.

На поданий знак ідуть усі вниз, і їх знову приковують на тому самому місці. Тарас мав нагоду ще раніше придивитися добре до судна, розвідати всі проходи, пізнати силу яничар, їх розміщення.

Пливли так довгенько, що вже й забули, скільки минуло тижнів. Тепер було море щораз спокійнішим. З того Петро визначив, що вже зайшла осінь. Вже й день став коротший.

За той час кілька невільників не видержали. Не стало сили веслувати, не помагало биття. Їх дозорці розкували і винесли нагору. Всі знали, що з ними зроблять, і молилися за їх душу.

— Нам треба поспішати, — сказав Тарас, — поки зима настане… Тоді заїдемо в якусь пристань, може, й море замерзне, і знову треба буде ждати весни.

Одної темної ночі по тижневім чищенні сказав Тарас до Петра:

— Будь готовий! Я вже розкований, незабаром і тебе, й інших порозковую.

— А невільники про це знають?

— Мовчи! Дізнаються, як прийде час. Годі ж нам скликати раду.

Надійшов дозорець і бачив, як Тарас, спершися на спину Петра, хропів. Пішов далі. Тарас потихеньку встав і, мов кіт за мишею, пішов услід за дозорцем, ховаючись поза підпори. Раптом скочив на нього ззаду, схопив його обіруч за шию та так здушив, що відразу проломив горлянку.

Дозорець навіть не застогнав і повалився на долівку. Тарас умиті» вихопив у нього ключі з-за пояса і передав Петрові.

Тепер, погасивши світло, почав швидко роздягати дозорця і переодягатися в його одежу.

Тим часом Петро ходив від одного до другого і розковував колодки. Коли вже всі були розковані, Тарас зашепотів на вухо найближчому:

— Передай далі: ходіть за мною на поміст!

Гасло пішло далі. Хто його не зрозумів, той догадався.

Кожний тямив, що тепер настала вирішальна хвилина: або визволитися, або пропасти.

Тарас, переодягнений за дозорця, з гострим ятаганом у руці, вийшов на поміст. Тут стояв вартовий яничар і пропустив його. Тарас, проходячи, різонув його ятаганом по горлі, що той і стогону не видав, лише захарчав і повалився на поміст. Тарас передав ганджара Петрові, а сам схопив мушкет турка.

Наче мерці з могили, виходили невільники на поміст, тихо ступаючи. І дозорці, і яничари спали на помості.

Тарас стояв на помості в турецькій чалмі з мушкетом у руці. На щоглах блимало світло, навкруги — безкрає спокійне море. Тарас розділив невільників надвоє, вказав рукою на яничарів і дозорців та шепнув:

— Душити руками і брати зброю!

Невільники кинулися на них, мов шуліки. Душили одного за одним і захоплювали зброю. Все це були воєнні люди і знали, як з нею поводитися: різали ятаганами, рубали шаблями, били прикладами мушкетів. Ні один живий не залишився.

Отаман судна, почувши крики й метушню, вийшов на поміст зі своєї каюти, побачив при світлі розкованих невільників, зрозумів відразу своє становище і зараз завернув назад та заклав двері чим попало. Тепер почувся Тарасів наказ:

— Побитих не кидати в море! Нам їх одежі буде треба.

— Побитих не кидати в море! Нам їх одежі буде треба.

Добувайтесь до пана отамана. Лише не руште мені давнього отамана! Він вартий того, щоб його пощадити.

Підважили двері до каюти отамана. Він сховався під постіль і тремтів усім тілом. Його витягли на поміст. В тій хвилині вийшов зі своєї каюти давній отаман, підійшов до Тараса, передав йому свою шаблю і ятаган.

— Тепер я твій невільник. Добре ви справилися. Пізнати птицю по пір’ю…

— Ти не наш невільник, ти наш друг, — сказав Тарас. — Тримай собі шаблю, бо ти будеш нами командувати відтепер, — але так, як ми схочемо.

Спитали про нового отамана, що лежав на помості:

— Що з ним зробити?

— Повісити на щоглі! — звелів Тарас. — Не мав він над нами милосердя, тож і його нічого жаліти.

Турок просився, та це нічого не помогло. Невільники виконали наказ залюбки.

— Коли я маю отаманувати, — обізвався молодий турок, — то ось що: передусім пороздягайте вбитих яничар і переодягніться в їх одежу. Коли б нас так тепер стрінула яка турецька галера, то треба б конче битися, а це не було б легко, бо моя галера дуже важка. Я везу амуніцію до Очакова.

— А скажи, будь ласка, чого на цім судні так мало яничарів, коли невільників було аж вісімдесят? — спитав Тарас.

— Це не було мало. Вони добре озброєні, і я добре пильнувався.

— Я вважаю це за дітвацтво, — сказав Тарас, — ми могли вас побороти кожної хвилини, коли ми змінювались.

— Ніколи! Вдень ви нам нічого б не зробили, бо яничари були б вас викололи, мов кабанів. Ти не знаєш завзяття яничарів. Я визнаю, що ти меткий, — та скажи мені, яким чином ти розкувався з кайданів?

— Як я лише сів на своє місце і ждав ключника, заклав непомітно в колодку невеличку тріску. Вона не дала замкові заскочити, а дурний ключник цього не помітив.

Врешті такому череваневі не хотілося надто згинатися. Я все обміркував добре. Як лише він відійшов, я попробував і, на свою радість, помітив, що замок не заходить. Мені не важко було підійти за дозорцем по-котячому і здушити йому хавку.

— Якби я знав, що між вами, козаками, мені можна б залишитися, я б не вертався до Туреччини. Мені надоїла вже така служба. Їздити на судні то сюди, то туди — це не лицарська, а купецька справа. Якби я вернувся, мені нічого б не сталося, бо в мене той дурний паша відібрав отаманування над судном, і я за нього не відповідаю.

Але я не хочу вертатися, щоб мною дурні паші помітували, мов помелом, і віддавали мене під руку таким цапам, як той останній.

— Не турбуйся, отамане, — сказав Петро, — у нас, на Січі, приймають усіх, не питаючи, звідкіля хто прибув.

Але треба пристати до нашої віри.

Все це Тарас переклав туркові по-татарськи.

— Про це опісля говоритимемо, тепер річ у тому, щоб прошмигнути повз Очаків до Дніпрового лиману. Якби ми зрадилися перед яким-небудь турецьким судном, то всі пропали б.

— Це вже твоя справа, — сказав Тарас. — Тому ми тобі і віддаємо отаманування над судном. В лимані нічого нам зупинятися, попливемо далі, аж до Січі.

Турок похитав головою.

— Це судно вашого лиману не перепливе. Нас іще чимала робота жде, поки тут проберемось. Я вас проведу попід Очаків — з цим ви не дали б собі ради без мене. Я вам охоче послужу, я вас люблю за вашу юність. На таке, як ви зробили, хто-будь не зважився б!

— Скидайте трупи у воду, — наказував Тарас.

— Так не можна. За кілька днів труп випливе наверх.

Стріне його який турецький байдак і зараз здогадається, в чому справа. Піде за нами погоня. Тут добре треба позамітати всі сліди. На цій галері багато залізних куль веземо. Кожному трупові, або і двом відразу, поприв’язувати залізні кулі до ніг, так напевно підуть на дно.

Насподі в судні було багато бочок з порохом.

— Привеземо запорожцям гостинця, — сказав Тарас до Петра.

— Якщо не зустрінемо яких козацьких суден у лимані, то не довеземо, те саме і турок говорив, хтозна, чи й самі доїдемо і чи не треба буде де-небудь над берегом перезимувати. Вже пізня осінь, козаки-рибалки вертаються з риболовлі, бо вода замерзає. Та коли б так якнайшвидше до лиману доплисти…

— Каже турок, що нас безпечно перевезе, — каже Тарас.

— Я не зовсім йому вірю. Все ж це чужа, бусурменська віра.

— Я його буду пильнувати, — відповів Тарас. — Зрадить, то і сам пропаде.

За хвилину галера пливла спокійно морем. Половина гребців пішла до весел. Не треба їх було тепер підганяти, бо кожний і так спішив. Турецький отаман показував напрям на Таганрог.

— Ти домовся з Очаковом, щоб нас пропустили. Тільки ж гляди, не зрадь нас, бо ми помстилися б люто.

Турок усміхнувся.

— Я не дивуюся, що ти мені не довіряєш, я б тебе вважав нерозумним, вважав би тебе за дитину, якби ти робив інакше. Ти стій ось тут біля мене з ганджаром і дивися на кожний мій рух. Тільки не гарячися, щоб зопалу не зняв мені голови.

Судно пливло стрілою. Гребці змінялися що три години.

Поживи було досить: вудженої баранини, сухарів, води.

Пливли вдень і вночі.

Нарешті одного ранку забовванів перед ними з імли Очаків. Турок став під головною щоглою, біля нього стояв Тарас з турецьким ятаганом. На щоглі майоріла турецька корогва з півмісяцем. На помості стояли переодягнені «яничари». До галери підпливло турецьке судно. Коло Тараса стояв для безпеки один бранець, який знав турецьку мову і добре мусив слухати, що турок говоритиме. Але він балакав мало. Сказав, що йому негайно треба плисти до одного з міст над лиманом, і його пропустили.

Як уже галера минула Очаків, між бранцями запанувала велика радість. Опинилися поза небезпекою. Тепер бралися в обійми і цілувалися. Однакова недоля з’єднала їх, побратала. Потім стали всі, дякували долі, кожний своєю мовою, за чудесне визволення.

Тарас стиснув руку турка, якого прийняли бранці веселими окликами, а далі взяли на руки, підняли вгору і носили по помості. А тим часом Петро Бідолаха вийняв вузлик, виліз на щоглу, скинув корогву з півмісяцем — і малиновий прапор замайорів на турецькій галері. Всі не могли надивуватися, як він цю дорогоцінну кожному українцеві річ міг так добре заховати, щоб ніхто її не помітив.

— Як нас привели на це судно, — пояснював Петро, — то я вузлик з прапором заховав під лавкою в щілині помосту, і він там зберігся. Коли турки нашу одежу вкидали у воду, коли Тарасові гроші пішли на дно моря, то я сміявся в кулак, радіючи, що я цим разом не розлучився з моїм скарбом, який я виніс цілим із стрічі з татарами.

— Слава козацькій Січі, слава славному низовому товариству! — кричали бранці. — Хай живе наш отаман Тарас, слава йому!..

Радісним вигукам не було кінця. Ніхто й не думав про те, що може статися, яка доля їх чекає.

— Ви лицарі, — гукнув турок, — з вами жити і вмирати, я ваш!..

Вони обнялися з Тарасом.

— Я не можу, ~ сказав турок, — так далі жити, дивитися на людські муки, на тих людей, що, обороняючи свою батьківщину перед такими татарськими голодранцями, попали в неволю. Ти знаєш, що я не був для вас катом, хоч за це мене паша покарав і віддав під руку того череватого йолопа, який тільки й розуміється на воєнній справі, що вовк на зорях. Тепер, отамане, треба плисти обережно, бо як запливемо на мілину, то цілу зиму перестоїмо.

Дав знак, щоб галера спинилася. Він узяв у руки льотку, цебто шнурок з олов’яною кулею, і впустив у воду. На шнурку були пов’язані вузли.

— Ще можна плисти, та не знаю, що буде по кількох сажнях далі. Треба добре дорогу значити. Тепер накажи спустити на воду човен, що до боку галери прив’язаний, посади туди людей з веслами, хай вони пливуть перед галерою і щокілька сажнів міряють глибину лиману. Скажи їм, що коли б вода не доходила до того вузла, то нам уже далі плисти тим місцем не можна.

Тепер посувалися дуже повільно вперед, бо все треба було спинятися. На ніч запускали якір, щоб вода не понесла їх назад.

Нарешті люди з човна дали знак, що вода замілка.

Міряли ще по боках — так само. Треба було стати далеко від берега. Та поки щепорадилися, побачили перед собою нову перешкоду. Над ранком повіяв холодний вітер від сходу, потім настав мороз, зима заповідала своє панування.

— Далі вже і човнами не допливемо. Як тут така студінь, то Дніпро почне незабаром замерзати. Треба нам добитися до берега і тут перезимувати, — сказав Петро.

Усі від тої вістки дуже посумніли, бо кожному бажалося чимскоріш добратися до християнського краю, між хрещений народ. Сказали про це туркові, а він відповів:

— Треба добратися до берега на човнах і там вибрати безпечне місце на зимування. Відтак розберемо частину помосту галери, зладимо собі дарабу і на ній перевеземо найцінніше і найпотрібніше на берег. Там поставимо намети і перезимуємо.

— Ти не знаєш, брате, наших степових морозів, — сказав Петро. — У наметах померзнемо всі. Нам треба козацьким побитом викопати землянки, в них перезимуємо безпечно.

Тарас розпитав між бранцями за такими, що вміють сокирами робити. Тарас з турком і кількома людьми поїхав на берег шукати вигідного місця, а тим часом застукали сокири, почали розбирати поміст галери. З тих колод і дощок збивали зараз велику дарабу, на неї накладали цінне добро і чекали, коли Тарас повернеться.

Тарас вибрав невисоку горбовину, недалеко від берега, і зараз виміряли з турком, де копати землянки, так щоб усі вони і їх добро вмістилися.

Ще одну ніч переночували на галері, насподі. Вночі віяв сильний вітер, люди добре позамерзали, бо кожухів не було. Вранці відв’язали дарабу і попливли до берега.

Тарас поділив людей — одна частина копала землю, друга їздила дарабою до галери і назад. Галеру розібрали і складали на дарабу. Треба було подбати про паливо.

Далеко від того місця побачили лісок і туди потяглись з сокирами. Нарубане дерево треба було тягти до обозу, бо іншого способу не було. Праця йшла без упину. Турок порадив, щоб і окопатися, бо це захистить їх від вітру, а з весною, коли татарські чабани вийдуть у степ з товаром та кіньми, то не без того, щоб їх не зачепили.

Землянки ставили одна коло одної. Та ще й які! Кожна викладена всередині дошками, з дощаною стелею, вкритою грубим шаром землі. У цій стелі поробили прорізи на димарі, котрі можна було на ніч заткати шматами.

Позабирали з галери двері і повставляли їх тут, у них повкладали корабельні віконця. В окремій землянці поскладали харчі, порох і кулі. Настала зима, потиснули сильні морози. В землянках було тепло, лише надворі годі було стояти, бо ніхто не мав теплої одежі. Оглянувши харчі, переконалися, що їх не вистачить на зиму. Треба було за чимсь іншим розглядатися. Тим-то ходили на полювання в степ, стріляли диких кіз і коней, а раз поталанило вбити великого тура. Лише з сухарями треба було поводитися обережно. Лиман замерзав попід берег.

Тут прорубали ополонку і затягали саки на рибу.

— Не помремо з голоду, — казав Тарас.

Із шкір убитих кіз, висушених при вогні, вшили кілька кожухів, які мав право надягати той, хто ходив на полювання. Воду брали з лиману, а солі була повна бочка на галері. Перед святим Миколою показалися близько вовки, що ходили цілими тічками. На них полювали бранці залюбки, вбивали, здирали шкури, кожухів множилося щораз більше. Та вони, сердеги, втратили зовсім лік часу, не знали, коли неділя, коли свято, не знали, коли буде Різдво, коли вже колядувати пора.

Так пережили зиму. За той час турок учився від Тараса української мови і вже міг добре з людьми порозумітися.

Цей бусурман пристав усім серцем до козаків, ділив з ними всі невигоди і не раз ставав у пригоді своїм великим розумом.

Зараз з першою весною, як уже крига попливла Дніпром у море, бранці взялися поправляти свої окопи навкруги землянок. Турок передбачав, що татари, які їх помітять, не дадуть їм спокою, а тоді і будова чайок, що ними мали добитися до Січі, піде пиняво. Степовиків татар тут досить.

Вони живуть у селах під Очаковом, навесні випасають свої стада в степу. Бранці попливли на човнах до галери, рештки якої зимували в лимані. Треба було поспішати перебрати їх сюди, бо Дніпро нанесе багато води з снігів і льоду, а тоді буде трудніше. За човнами попливла й дараба, а на ній сокирники. Поплив туди й турок. Останки галери колихалися на воді. Розібрали її до дна, підняли якір, прийняли її до дараби. Веслували щосили, бо вода в лимані справді піднялась і сильніше несла. Решту галери розібрали при березі.

— Не втратили ми ні одної деревини, — сказав турок.

Ще трохи зима боролася з весною, ще деколи і снігом сипнула, бували приморозки, падав дощ зі снігом, та весна поборола свого ворога. Настали ясні погідні дні. Летіли ключі журавлів, летіли стадами бузьки до своїх гнізд.

Сонце припікало щораз сильніше, степ ожив, почав зеленіти. Бранці працювали при суднах під рукою турка, який як добрий моряк знався на їх будові. Петра поставив Тарас обозним, і він тут тримав лад і кожному призначав роботу. Теслярі коло суден робили, одні стерегли, інші ходили полювати на звіра, ловити рибу. Позбивані чайки поливали гарячою смолою, затикали щілини просмоленим клоччям і пускали на воду. Тут, на березі, були позабивані кілки, до яких прив’язували чайки мотузками.

В той час почали татарські чабани виганяти свої стада в степ на пашу. Вони помітили незвичайну для них річ і почали під’їжджати ближче та пильно придивлятися. Та все ж держалися оддалік, а коли Тарас хотів до них підійти та поговорити, вони якомога швидше завертали коні і втікали в степ.

— Вони нас, либонь, не будуть зачіпати, — обізвався Тарас.

— Не можна їм довіряти, — сказав турок, — то дикуни, я в тому певний, що вони роздивляються, як би нас здобути. Це ж розбишаки. Тепер навіть небезпечно посилати людей на лови, їх схоплять на аркан.

Передбачення турка незабаром здійснилися.

Одного дня помітив Тарас, що в степу збираються більші татарські групи. Вони роз’їжджались в різні сторони, то знову збиралися разом і з усіх боків під’їжджали до валів.

Тарас хотів до них піти. Сподівався, що вони за гроші або шляхом обміну постачати їм будуть поживу, продадуть м’яса, але турок не пустив його.

— Дивуюся тобі, Тарасе, що ти такий легковажний. Хіба тебе ще не навчило, на що ті голодранці можуть зважитися?

І треба тобі знати, що це не кримці, а ногайці, найбільші розбишаки з усіх. Я тебе не пущу, та ще й людям скажу, щоб тебе не пустили.

— Я хочу дізнатися, чого їм треба.

— Та це ж шпиги. Закладуся, що вони за день-два оточать нас і почнуть підлізати. Та хай би вже почали, мої гармати вже готові.

Справді, турок поставив гармати на валу і зарядив їх кулями.

Ці татарські рухи непокоїли бранців, зупиняли їх роботу.

Треба було за кожним наближенням татар кидати роботу, хапатись за зброю. А їм так пильно було приготувати чайки і поплисти вверх Дніпром до Запорозької Січі. Деякі подавали думку, щоб покинути все, що тут було, сісти на ті чайки, що вже були готові, й поплисти. Але Тарас і слухати такого не хотів: він мусить усе забрати і повезти запорожцям гостинця, здобутого в турків.

— Знай, Тарасе, що якби ці собаки нас здобули, то ви всі підете в сирівці, а мене за те, що я, муслем, пристав до вас, зарубають на місці.

— Чого ж мали б нас здобути? На нашу Тарасівку не такі ватаги кримців наступали, та нічого нам не зробили!

— Бо Тарасівка не була, певне, таким курячим гніздом, як ця наша фортеця.

— Я не того боюся, а того, щоб нашим людям не надокучило. Вони перестануть нас слухати і, взявши готові чайки, попливуть уночі, а нас залишать на поталу цим розбишакам. То різноманітний народ і непевний. Я їм не довіряю. Нас, українців, тут небагато, решта — бозна, хто вони.

А степовики щоднини під’їжджали під вал на віддаль мушкетного вистрілу. Тарас став на найвищу землянку і приклав долоні до губ:

— Чого ви, люди, хочете від нас?

— Постривай, Тарасе, — гукнув турок, — у мене є до того інший інструмент.

Він пішов до землянки, де були поскладані корабельні причандали, виніс довгу трубу, з одного кінця товщу, і передав Тарасові. Це була корабельна труба, через яку на морі з кораблів між собою розмовляють.

Тарас заговорив тепер голосніше, і татари почули. Зараз один татарин під’їхав ближче до валів і гукнув через кулак:

— Віддайте нам, що маєте, і йдіть собі геть відсіля!

— Прийдіть та візьміть собі самі, коли можете! — відповів їм Тарас.

Татари від’їхали і того дня вже не показувалися.

Але треба було потім подвоїти пильність, бо турок запевняв, що вони певно прийдуть.

І справді, на другий день уранці побачили з обозу великі хмари татар. Вони з’їздилися з усіх сторін, розмістилися півмісяцем і почали наближатися. В обозі всі покинули роботу і стали на валах. Було тридцять мушкетників. Решта ставала з шаблями, бердишами, а то і дрючками. Татари почали під’їжджати, далі заревли бойовим окликом «Аллах! Аллах!» і пустилися галопом. Заревли гармати, і дві великі залізні кулі впали в юрбу татар, що наступали. Юрба замішалася, постали широкі борозни, та вони вмить злилися знову — татари гнались уперед. І поки знову налаштовано гармати, татари наблизилися на віддаль мушкетного вистрілу.

Пішли в рух мушкети, та їх було небагато, і вони не могли спинити наступу. Гармати почали стріляти дробом. Татари знову замішалися, та не спинилися. Вони познімали з плечей луки і сипнули на обложених цілу хмару стріл.

Стріли падали на вали та всередину табору. Татари спинилися над самим ровом. Дехто перескочив рів і дерся на вал. Того спихали бердишами та дрючками в рів. Турок кермував гарматою дуже зручно, стріляв в найгустішу купу.

Татари почали злазити з коней, скакали в рів і дерлися на вал, на котрому не було частоколу. Бранці, бачачи свою загибель, боронилися, мов леви. Били, рубали сокирами та шаблями. Тарас літав з окривавленою шаблею з одного місця в друге, де була найбільша потреба, де був найбільший наступ. Настала така страшна рукопашна, що описати годі. Дехто радив відступати, скакати у воду та в човни. Тарас крикнув, що кожному відрубає голову, хто б на таке зважився: поки відпливуть від берега, їх можуть вистріляти з луків. Видно було, що татари хочуть здобути гармату, бо у той бік був найбільший наступ. Та кожного разу сипав на них турок дробом і змітав цілі лави.

Бій тривав геть пополудні. Тарас побачив, що їх становище погіршало: коли сонце почне заходити, то світити їм буде у вічі, а татарам у спину, до того ще легше буде їм наступати, бо рів заповнився трупами. Тарас вирішив дорого продати своє життя…

Та ось сталося щось несподіване. Сонце відразу почало темніти. Всі оглянулися і помітили, що з одного боку щось темне на сонце наступає. Всі дуже збентежилися і налякалися. Татари почали несамовито кричати. Відразу припинили наступ і почали втікати…

Між обложеними був якийсь шляхтич з Литви. Він зараз пояснив людям, що нічого лякатися, бо це затемнення сонця, що воно незабаром минеться. Не злякався цього і турок. Він, усміхаючись, посилав кулі за втікачами, поки ті в степу не розбрелися.

Між бранцями були значні втрати, багато було поранених і двоє вбитих.

— Що нам тепер робити? — питав Тарас. — Я знаю татар. Вони на цьому не зупиняться, за кілька днів будемо їх знову мати. Шкода нам стільки добра лишати поганцям на поталу, але годі. Завтра сідаємо на човни і попливемо.

— Не бійся, отамане, — сказав спокійнісінько турок. — Я їм щось таке приладжу, що відхочеться їм нас зачіпати.

Був би я зробив це давніше, та мені на думку не спало, щоб стільки того гультяйства назбиралося. Насамперед ти розпорядись, щоб це стерво нам з-перед носа усунути та рови вичистити. Нам треба було на валу поставити частокіл, та тепер і цього не треба. Давай мені людей з заступами, ми покопаємо…

— Вовчі доли… — доповнив Тарас.

— Куди пак! Щось краще! Поробимо порохові міни, а це вже раз назавжди ту голоту відстрашить.

Він пішов зараз до складу і добув скриньку, з котрої вийняв довгі шнурки, насичені порохом.

— Це льонти. Ти, отамане, у своїй Тарасівці не знав цього, то воно тобі може пригодитися. Ми, турки, митці в закладанні мін. Підкопуємо під найгрубші мури і одною іскоркою робимо страшні діри. Ти побачиш.

Турок вийшов з людьми на вали і показав місця, де копати рови, які завглибшки, а сам пішов на берег лиману вверх по воді, поки не знайшов велику скелю. З допомогою людей насипав у скриньчину пороху, всадив її в щілину скелі та добре позбивав шматками каменя. В скриньку поклав кінець льонту, відволік його далеко та зараз підпалив. Тепер побачили, як льонт горів швидко, і вогонь наближався до скриньки. Турок з людьми вступився далеко. Зараз запалився порох і наступив страшний гул, який понісся далеко в степ. Камінь розлетівся на шматочки.

— Тепер позносьте це до табору, де рови копають.

Рови були вже готові в кількох місцях на віддаль півтора мушкетного пострілу від валу. Сюди позаносили скриньки з порохом, на це понакладали шматки каменя та присипали землею. Скриньки були сполучені одна з одною також льонтами, що йшли рівчаками. У двох місцях ішли льонти просто до валів, тепер на половині дороги між першою міною та валом заклали таку саму другу. Скриньки позавивали намащеними шматами, щоб порох не зволожився, бо не знати було, як довго там лежатимуть. А за льонти нічого боятися, бо вони такі, що й у воді горітимуть.

— Тепер ми безпечні, — вирішив турок, — хай лише прийдуть. Ми можемо працювати спокійно далі.

Три дні працювали при човнах без перешкоди. Тоді турок сказав до Тараса.

— Я дуже собі бажаю того, щоб вони прийшли. Я цієї розбишацької голоти не можу стерпіти!

— Тож вони одної віри з тобою.

— Віри. Хіба ж вони мають яку віру? То напівдикі люди, а кровожерні, мов тигри… Останнього разу спасло нас сонце, тепер спасуть нас іще краще мої міни.

— Чи ти в тому певен?

— Мені це не першина. Кажу тобі, що ми, турки, в цьому митці, а ми ж з усім світом воюємо.

Щоб можна краще в степу роздивитися, поставив Тарас в таборі фігуру. Понабивали в щоглу щаблів і закопали її серед табору. Нагорі поставили гніздо. Сюди вилазив час від часу один і роздивлявся.

Аж четвертого дня в степу помітили татар. Вони знову збиралися, як і попереднього разу, в гуртки. Турок тер руки від задоволення. Праця коло човнів припинилася.

Всі слідкували за рухами татар. Нарешті стало їх видно з землі. Збиралися цілі хмари, ставали півмісяцем.

Під’їжджали щораз ближче. Нарешті підняли бойовий клич «Аллах! Аллах» і пустилися галопом. Коні гнались так, що животами землі торкались. Вершники поприлягали до коней і їх не було видно. Вистрілили обидві гармати, та це татар не спинило. Потім вони позіскакували з коней і пустилися бігти. Турок не спускав з них ока.

Потім усміхнувся злобно і запалив обидва льонти передніх мін. Татари бігли щосили, держачи луки напоготові. Наступили якраз на мінне поле. Воно було так закрите, що годі було пізнати. Місце було вкрите дернюками. Раптом почувся страшенний вибух. Вибухала одна скринька по одній. За кожним вибухом вилітали в повітря земля, каміння, розривало людей на шматки, розкидало навкруги. Туман закрив це місце, що спершу нічого не було видно. А з туману розносилися крики, стогони, прокляття. Турок був задоволений, потирав руки. Але частина татар, що вже перебігла це місце перед вибухом, летіла далі, напинаючи луки, і наступила на друге мінне поле. Знову сталося те саме. Знову вибух за вибухом.

Тепер заторохкотіли мушкети, посипалися на татар стріли з луків, тих самих, що їх попереднього разу після вбитих татар назбирали. Татари почали щосили втікати.

— Тепер ми матимемо певно спокій! — сказав турок. — Вони повірять, що ми під опікою шайтана, і більше нас зачіпати не будуть.

Туман осів на землі, з валів можна було бачити, яку руїну зробили міни. На землі глибокі ями, скрізь трупи і поранені.

Пішли оглядати.

— Коли б я був таке вмів у нашій Тарасівці! Та вже інших мін не треба буде закладати, — сказав Тарас. — Кінчаймо судна та чимдуж звідсіля.

Всі заспокоїлися, взялися завзято до праці.

Незабаром човни були готові. Почали їх навантажувати. Турок наглядав, щоб не забагато. Розділили гребців, повідв’язували човни з припон і відчалювали від берега. Попереду на судні маяв козацький малиновий прапор. Там був Тарас з Петром Бідолахою, котрий показував дорогу.

Пливли до Січі — на тихі води, на ясні зорі, у край веселий…

Запливли з лиману в Дніпро. Тепер доводилося важче плисти проти води, бо течія Дніпра, набравши води з весняних потоків, була сильніша. Але гребцям додавало сили те, що ставало щораз ближче до наміченої цілі.

Нарешті одного дня зустріли козацькі судна. Козаки, побачивши малиновий козацький прапор, не стріляли в них. Петро почав вимахувати прапором. Судна зблизилися.

— Хто ви будете? — питали козаки.

— Турецькі бранці, з неволі визволилися.

— Ох! Та чи не Петро Бідолаха! — скрикнув козак з судна.

— Здоров був, товаришу Максиме, це ж я сам.

— Боже! Аж у воду скочити хочеться, щоб чимдуж тебе, братіку, обняти. Я вже молюся за твою душу. А це ж хто? — спитав, показуючи на Тараса.

Судно тим часом наблизилося так, що козак Максим перескочив на отаманське судно.

— Це наш отаман, Тарас Партиченко, хитрий з біса, мов запорожець. Це отаман тої славної Тарасівки, про яку ми на Січі чували.

— Здоров, пане отамане! — гукнув Максим, кланяючись. — Ми раді тебе побачити.

— Я вже давно хотів на славну Січ загостити, вже й човни у Висуні лаштували, — сказав Тарас, — та не тою дорогою до вас прийшов, як хотів, як собі міркував.

— Все одно якою дорогою, — докинув Петро, — добре, що потрапив. Тепер ми славно заживемо, а коли теє, то і кошовим тебе виберемо…

— Годі, пане брате! Я до Тарасівки спішу, ми там не гірше діло робимо, ніж ви на Січі. До того, ще в мене вірна дружина, малий синочок.

— Так ти, отамане, з сімейних, значить. Ну, гаразд.

Ось повз гирло Інгульця плистимемо. Можеш туди плисти навпростець, певно не заблудиш, — говорив Максим.

— Ні, товаришу. Хоч як спішу додому, але я мушу плисти далі, поклонитися січовому товариству і гостинця, здобутого в турків, привезти…

— Еге, то ти гостинця везеш нам! Ну, гарно…

— Турецьку галеру здобули, — сказав Петро, — та це пусте, по ній і знаку немає, бо з неї човни поробили, але ми веземо багато бочок з порохом, багато важких стрілсн до гармати, та ще й скарбницю турецьку на галері захопили.

— Як так, то і ми з вами на Січ вертаємося, — сказав Максим. — На Січі буде свято, то шкода, щоб і ми на ньому не погуляли.

Завернули всі човни і пливли тепер разом. На козацьких суднах залунала пісня, забриніла бандура. Усім було весело.

Чужинці, які вперше туди пливли і вперше бачили козаків, придивлялися до козацького побуту з великим захопленням. Придивлявся до цього побуту і турок. Все це було для нього нове. Нова батьківщина, до якої добровільно пристав, почала припадати йому до серця.

По дорозі стрічали більше козацьких суден. Всі вони верталися на Січ, бо кожному цікаво було послухати новини з далекого краю. Зібралася ціла флотилія, наче з якого великого переможного походу верталися.

Як наблизилися до Січі, Тарас наказав стріляти з гармат, що їх везли на задньому човні. З валів Січі їм відповіли на привітання. Січовики приходили на вали, лізли на покрівлі куренів, вітали гостей окликами «Слава!» і підкидали шапки вгору.

Кошовий запросив Тараса до своєї домівки як свого гостя. Тарас привів до кошового турка, розповів, як він йому став у пригоді, і просив, щоб його прийняли до січового товариства, бо він добре розуміє воєнне ремесло, поможе не раз козакам. Кошовий дав свою згоду, та тільки домагався, щоб він перейшов на християнську віру.

— Та він уже й так більш нашої віри, ніж турецької, і по-нашому говорить, — сказав Тарас.

— Це гаразд! Лишайся в нас і будь нам за брата, — закінчив кошовий усю розмову.

Турок вийшов, а Тарас залишився в кошового як його почесний гість. Здійснилася Тарасова мрія: він примандрував на ту славну Січ Запорозьку, яку бачив у своїх молодечих снах.

Зібралася до кошового січова старшина, і тут розповів Тарас про свої пригоди. Старшина ставилася до нього з великою шаною. Всі дивувались його лицарському розуму, його проворності, відвазі…

— Скажіть мені, панове отамани, — спитав Тарас, — чи не задумуєте ви в найближчий час якого походу на татар. Я дуже радо пішов би з запорожцями, бо в мене є особливі порахунки з перекопським мурзою. Він мене ще тяжче зневажив, ніж на тій турецькій галері, де мене кували до лави під помостом. Не буду мати спокою, доки йому не відплачу з баришем.

— У нас, брате, за похід неважко. Коли хочеш, то піди між січове товариство, згуртуй собі юнаків та йди з Богом.

Тарас здивувався:

— Хіба ж так можна? У моїй Тарасівці якби хто на таке зважився, я б наказав йому голову відрубати. Поки не вирішить громада, то ніхто не сміє.

— Про вашу Тарасівку і до нас слава доходила, ми радо про неї послухали б від тебе… У нас теж такий устав, що без ради нічого робити не можна, та то лише у важних справах… Ну, а похід на татар не всім кошем, а так собі частинно, то в нас хліб насущний, кожному можна. Це так само, як коли б у вас частина пішла на полювання. За це теж не познімали б їм голів. Не правда ж?

— Наше уходницьке військо своє. Ми відрізані від світу, не маємо ні з ким зв’язків, залишені серед розлогих степів самі на себе. Ми люди сімейні, кожний тямить, що він приріс коренем до землі, яку він зайняв. Коли б нам хто той корінь відрубав, то ми пропали б. Сидимо на татарському шляху, ми татарві заважаємо, а вона хотіла б нас змести. Тому наша вся сила і наша опора у війську. Тому-то й ми мусимо всю свою увагу на військо звертати. А військо лише тоді добре і вартісне, як юно добре вишколене. Дехто з наших уходників говорив, що це зайва праця, що можна б і тоді ставати під зброю, коли ворог наступає. Та я кажу, що це неправда. Не зможе оборонитися, битися той, хто цього не вміє. Така думка засіла мені в голові, коли я ще дітваком був і коли почув від покійного батька, що збираються уходники, бо старостинська влада дуже нам дошкуляла. Тоді я, дітвак, що сам нічого не розумів, почав видумувати, як учити воєнній справі моїх ровесників, таких дітваків, як і сам. Трохи я придивлявся, як княже військо в Каневі вправлялося, а решту сам видумав. Це був початок нашого війська. Ми попідростали, і тепер моїм військом я пишаюся, бо воно добре, і перед усім слухняне. Спершу ми лише оборонялися і кожного разу відбивали влізливого ворога. Татари боялися нас і перестали зачіпати. Тоді уходники почали радити, щоб покинути військо, що шкода часу втрачати на вправи, краще відпочити у холодку після праці. Я цього дуже боявся. Народ розледачиться, а тоді його легко буде побороти. Тоді я сам шукав нагоди зчепитися з татарами.

Ми на них засідали на переправі. Моїх громадян я все лякав, що вони задумують на нас наскочити, хоч це так не було. Я засідав з моїм військом, розбивав татар на переправі, відбивав здобич і невільників. Після такого одного вдалого розгрому громадяни назвали наше село моїм іменем. Тоді й отаманом мене обрали. Тепер я повів справу, як сам думав.

Ми відважилися спинити орду і не пропустити її через Інгулець за здобиччю. Наостанку мене піймали татари зрадою на аркан у степу, коли я раз сам, щоб людей від праці не відривати, виїхав у розвідку. В Криму я довідався, що татари визначили за мою голову ціну. Не знаю, чого я так мурзі перекопському не сподобався, що він мене, замість послати у Бахчисарай ханові, призначив відразу на султанську галеру. За це можна б йому подякувати, але він мене ні за що наказав висікти дротянками, і я йому за це не так подякувати хочу. Тому-то я так про похід питаюся…

— Я тобі вже казав: шукай собі товаришів та й іди, хоч би в самий Бахчисарай.

Тарас вийшов від кошового і попрямував на базар між козацтво. Тут зустрів велику юрбу козаків, яка обступила Петра Бідолаху, а він їм розказував про свої злидні і про чудесне визволення. Тараса привітали козаки гучним «Слава!»

Тарас покликав набік Бідолаху і розповів йому, що почув від кошового.

— Я знав наперед, що так буде. Тому я, пам’ятаючи нашу розмову, відразу почав намовляти козаків до походу.

— І вони згодні?

— За кілька днів зберемо такий гурток головорізів, з якими можна буде і на ханську столицю попробувати.

Петро забрав Тараса, свого побратима, у свій курінь як гостя. Тут прийняли його дуже радо.

Запорозька Січ стояла тоді на меншій Хортиці. За кілька днів Петро викликав Тараса, і вони перепливли на більшу Хортицю в байрак. Там зібралося товариство, може, шістсот чоловік.

— Придивися добре до тих козаків, вони всі з нами в Крим ідуть.

Тарас дуже зрадів. Він умів оцінити людину як бойовика, з першого погляду. Козаки його голосно привітали. Зробили зараз козацьке коло і почали радитися над вибором отамана. Петро назвав Тараса Партиченка.

Козаки з ним згодилися: почали кидати шапками вгору.

Тарас налякався вибору. Він знав, яка на ньому лежить відповідальність, а не почував себе в силі.

— Панове запорожці, що ви доброго робите? Я між вами новак, мені у вас вчитися, а не отаманувати над вами.

Прошу вас, вибирайте кращого від мене, я хочу йти з вами як рядовий товариш. Куди мені до отаманування! Я й дороги у Крим добре не знаю, бо коли мене туди розбишаки вели, я не мав часу роздивитися.

— Ми тебе проведемо, — казали, — ти певно не заблудиш.

Ти лише наказуватимеш. А коли ти такі штуки виводив у Тарасівці і галеру здобув, то і в Криму даси собі раду.

Петро теж намовляв Тараса, що так не годиться, бо коли козаки кого виберуть, то не можна відмовлятися, — хіба так, для політики. Тарас такого звичаю не знав.

Остаточно мусив прийняти вибір. Він узяв у руки малиновий прапор — той самий, що маяв на його судні, — поцілував його і заговорив сильним голосом:

— Спасибі вам за честь, панове товариство! Вона і на нашу Тарасівку впаде. Присягаю вам на це знамено козацької слави, що хочу з вами ділити долю й недолю цього походу, хочу з вами перемогти або й голову покласти…

— Слава Тарасові Партиченкові, нашому отаманові!

Тарас тепер геть перемінився. Він наказав козакам, щоб ставали по сотнях, призначав до них сотників і десятників.

Петра Бідолаху поставив обозним. Тоді почав оглядати ряди сотень. Дивився кожному у вічі своїми пронизливими очима.

— Петре! Завтра вранці стають усі сотні на майдані в Січі озброєні, я оглядатиму зброю кожного козака. У кошового батька я випрохаю харчів на дорогу, амуніцію та коней, бо всі їдемо на конях. Крім того, заберемо п’ять суден, котрі повезуть наш обоз водою, поки буде можна.

Козаки порозходилися. Тарас вернувся на Січ і пішов зараз до кошового…

— Отак, то люблю, пане отамане. Бачу, з якого гнізда птиця. Бери судна, коней, харчів, амуніцію скільки вже треба. Маю надію, що привезеш нам здобичі з Криму, що виплатиться нам позичити тобі.

— Так, батьку. Вся майбутня здобич буде належати січовому товариству. Я все пришлю сюди. Та коли я вийду живим з цього, так зараз по дорозі пливу Інгульцем до моєї Тарасівкн.

— Хай тебе Господь і Свята Покрова супроводжують. А ось, щоб ти не йшов голіруч, даю тобі козацький знак влади, цю булаву…

Тарас дуже цим утішився, бо хоч отаманував над уходницьким військом, не мав ще в руках булави.

Розпрощався з кошовим батьком і пішов у курінь.

А Петро Бідолаха не спав до ранку. Цілу ніч перевозили човнами на той бік ріки усячину і вантажили то на вози, то на судна, коней переводили вплав.

Вранці Тарас помолився Богу, переплив човном на той бік, сів на коня і поїхав до обозу. Тут привітали його козаки голосними окликами. Тарас придивлявся до кожної дрібнички, оглядав кожний віз. Оглянув ще й судна і видав такий наказ:

— До суден піде одна сотня. Частину вантажу складено на судна, щоб нам було легше їхати. Судна допливуть річкою, а потім, припливши до того місця, де Інгулець вливається в Дніпро, перепливемо на той бік Дніпра, поховаємо судна в комишах при березі, а тоді попереносимо частину вантажу до обозу, і веслярів — на коні. Сотник Струк іде першим і розішле розвідку наперед і в боки.

Перехрестився, дав знак булавою, і військо рушило з місця. Тарас їхав попереду, за ним — сурмач і кілька розсильних козаків…

Залунала пісня.

Як від’їхали далі, пісня замовкла. Треба було поводитися тихо, бо вже можна було стрінути татарських чабанів. Далі йшли лише вночі, а вдень ховалися в траві. Між соляними озерами, яких було тут кілька, Тарас залишив цілий обоз і одну сотню козаків: склали возовий табір і окопалися. Тарас пішов під вечір просто на Перекоп.

Перекоп, або по-татарськи Оркапу (золоті ворота), звався в старовину Тафлоса, в середньовіччя — Тозля. Не був тоді ще забезпечений валами і муром, не був фортецею.

Тарас ждав з військом близько від Перекопу до ранку.

Вранці місто було оповите туманом. Мешканці не сподівалися таких гостей, усе спало.

Тарас перехрестився, заткнув булаву за пояс, добув шаблю. Погнались галопом і аж на вулицях міста підняли бойовий оклик. Пробуджені зі сну татари вибігали на вулиці, їх убивали козаки нещадно. Настало пекло. Татари та турки кричали, що напали козаки, тратили голови, не знали, куди ховатися, що рятувати. Біля конаку, де жив мурза і містився уряд, приступив до оборони гурток озброєних татар. Та поки встигли натягти луки, козаки вже впали на них з шаблями та списами і вирубали всіх.

— Мурзу привести мені живого!

Гурток козаків позлазив з коней і кинувся у сіни конаку шукати мурзу. Всякий опір був даремний, та й не було кому боронитися. Мурзових слуг мов мітлою змело.

Добралися і до самого мурзи. Він не знав, що сталося, схопився з лежанки і дивився у вікно, його зараз схопили і, зв’язаного, вивели на подвір’я. Мурза налякався на смерть — ще не розумів, як воно сталося так нагло.

— Держіть його під сторожею, — гукнув Тарас, — поки я не вернуся. Обшукайте цю будівлю і виносьте все на базар.

Тарас помчав у місто. Тут уже козаки ґаздували.

Розбивали крамниці і склади, забирали все, били татар без розбору.

— Півсотні за мною, місто запалити в кількох місцях!

Тепер полетів до невільницьких приміщень. Дорогу знав добре. Невільники, що тут були, зміркували зараз, які гості прийшли. Вони розбивали кайдани, розривали зубами сирівці, били дозорців. Але тих небагато осталось, всі, знаючи, що їх жде, поховалися куди було можна.

— Люди! — кричав Тарас. — Помагайте один одному, розбивайте кайдани, беріть від татар зброю, помагайте нам! Нема часу гаятися!

Він погнався далі. Був скрізь, де лише гурток козаків порався.

Місто горіло в кількох місцях. Тарас поскакав знову до конаку і наказав сурмачеві трубити на збір. Збірне місце було призначене на базарі, куди зносили здобич.

Поки збирали здобич у вузликах на коней і віслюків, яких здобули в місті, Тарас робив справу з мурзою. Це була ціль його сьогоднішнього походу.

— Пізнаєш мене? — спитав татарською і подивився йому у вічі своїми пронизливими очима.

Мурза дивився на нього страшно наляканий, наче самого чорта побачив. Він почав собі пригадувати. Тарас пригнуздав його поглядом так, що татарин не міг від нього відвести своїх наляканих очей.

— Пізнаєш, питаю? — гримнув Тарас.

— Тебе, пане, не пізнаю, але твої очі я вже десь бачив.

— Я тобі зараз нагадаю. Рік тому привели мене до тебе розбишаки, що мене зрадою піймали. Тоді я понадіявся на твоє лицарство, просив, щоб ти зі мною поводився по-лицарськи. Ти наказав тоді своїм посіпакам без причини вибити мене нагаями лише за те, що не впав тобі в ноги, хоч я не знав цього звичаю.

— Я цього не пам’ятаю.

— Я тобі пригадаю це. Ану-те, хлопці, зніміть з того падлюки сорочку та відрахуйте йому на спині п’ятдесят малахаїв, бо мені саме стільки дали з його ласки.

Мурза не розумів того наказу, але здогадувався, що з ним робитимуть.

— Пощади мене, пане, я дам викуп, який зажадаєш.

— Не треба мені викупу. Я люблю віддавати довг у таких грошах, які мені позичено.

Козаки вмить виконали наказ, мурза аж зомлівав з болю, бо хлопці не жаліли рук.

— Я вже відплатив йому за своє, — сказав Тарас, — а тепер ви робіть з ним що знаєте.

— А ось що з ним зробити! — замахнувся якийсь козак шаблею на татарина.

— Стій! — крикнув сотник Струк, заступаючи татарина шаблею. — Кошовий батько наказав знатних татар брати в полон, за них можна взяти викуп або обміняти… Ми його на Січ повеземо.

Козаки набирали здобич на коней та ослів, забирали дорогі сукна, парчу, адамашки тощо.

— Мерщій, панове товарний, — підганяв Тарас, — нам не можна тут довго засиджуватися. Блискавкою ми прийшли, блискавкою пропадемо.

Сонце не доходило ще до полудня, як козаки, обсмалені у вогні, окривавлені татарською кров’ю, виходили з вогненного Перекопу. Зараз за містом почули гул гармат.

— Еге, — каже Тарас, — наш обоз у небезпеці. Дві сотні будуть при здобичі, а три за мною. Коли б на вас наскочили, то відбивайтесь, поки я не прийду.

Погнались галопом на табір, звідкіля було щораз більше чутно гул гармат і мушкетну стрілянину. Козаки мчали, аж коням дух запирало. Тарас дав знак, щоб зупинилися.

— Трохи спочинемо, бо потім, прискакавши на місце на охлялих конях, нічого не зробимо. Спочинемо, вони й так табору зараз не візьмуть. Їхали кроком, коні скубли по дорозі траву.

Після півгодини такої їзди поспішали знову. Вже сонце зійшло з полудня, як помітили табір, оповитий густим димом від пороху. Не можна було нічого зрозуміти.

Тепер побачили, як татари облягали обоз, як дерлися на вози, а сотня відбивалася. Виявилося опісля, що в той самий час, як козаки гуляли в місті, орда верталася з якогось походу і стрінула козацький обоз. Козакам приходила остання година. Відбивалися спершу гарматами та мушкетами, але татари не спинялися, засипали їх хмарою стріл. Стріли падали всередину обозу, калічили коней і робили замішання. Козаки мусили виходити з-поза возів і оборонятися руками. Тоді і гармата, і мушкети замовкли.

Тарас знову стримав тепер своїх, щоб коні відпочили, та недовго. Сурмачі засурмили атаку. Потім почувся бойовий козацький клич. Татари незчулися, як Тарас ударив їм у спину. Вони попали між двох вогнів. Настала страшна метушня і різанина. Тривало це досить довго. Нарешті татари пішли врозтіч, а козаки забрали їх обоз зі здобиччю і бранцями. Налічили потім двісті невільників. Тепер Тарас не спочивав. Козаки попересідали на татарських коней і погнались виручати свої сотні, що йшли позаду. Та тих не було вже кому зачіпати.

Вже сонце сховалося за обрієм, почало вечоріти, як зібралася вся козацька сила в одне місце. Треба було і коням, і людям спочити після такої важкої праці. Не обійшлося і без людських жертв. Особливо потерпіли ті, що лишилися в таборі. І коли б Тарас не приїхав вчасно, то були б усі полягли. Хоч як небезпечно лишатися в чужому краю, та неможливо було йти серед ночі далі. Треба було все впорядкувати. Виявилося, що в них замало возів, щоб скласти возовий табір. Тарас розглянув нашвидку місцевість і переправив табір в інше місце. Тут з одного боку прикривало їх озеро. З інших боків заклали возами. Довго за північ тяглося, поки все довели до ладу, поки можна було людям спочити. Ще при місяці треба було накосити коням трави на пашу, бо не було безпечно пускати їх, щоб паслися. Аж тепер, коли розставили сторожу, Тарас приліг на возі і заснув.

Рано рушили в похід. Як дійшли до гирла Інгульця, переправилися суднами на той бік. Тарас попрощався з запорожцями, залишивши їм усю здобич з походу. Багато бранців пішло на Січ. Багато підмовив Тарас до себе, між ними жінок, яким на Січі не можна було жити. З тих бранців склав дві сотні, посадив на човни і поплив угору Інгульцем до своєї дорогої Тарасівки, якої так довго вже не бачив.

З трепетом серця від зворушення прибув Тарас до татарської переправи на Інгульці, де Висунь до нього вливається. Далі годі було плисти по малій річці великими суднами. Почали все добро, що привезли, виносити на берег. Тарас оглянув печери. Усе тут було так, як колись.

Треба було дати знати до Тарасівки, щоб приїхали з возами, та ніхто з товаришів не знав дороги, тільки він сам. Замість іти пішки, він придумав інший спосіб на те.

XXVIII

У Тарасівці почули гул гармат від татарської переправи. Ніхто не знав, що воно значить. Невже татари з гарматою возяться? Якби так справді, то не давали б про себе знати.

Трохим послав зараз велику розвідку. Вона під’їхала ближче і помітила нагорі над балкою якийсь табір, звідки стріляли з гармат. Помітив розвідку Тарас, пробіг через долину балки і почав навпроти них щосили бігти, йому було дуже спішно. Потім гукнув:

— Здорові були, братіки, поспішайте сюди!

— Таж це наш отаман Тарас! Яка радість буде в селі!

Десятник, що вів розвідку, скочив з коня і кинувся Тарасові в обійми. Плакали на радощах, мов діти.

— Тарасе! Ми вже по тобі панахиду відправили, хреста на кладовищі поставили. Де це ти блукав стільки часу?

— Забагато відразу питаєш… Ти мені скажи, що в Тарасівці чувати, бо я аж горю з нетерплячки. Та давай мені коня. Ти залишайся тут, під’їдь до товаришів і роби лад, поки не приїдуть коні. Там самі чужі люди, такі самі визволенні, як і я.

— У нас в селі нічого. Твоя матуся жива, Маруся теж здорова, а Трохимко вже по майдані з ровесниками бігає.

Тарас перехрестився, йому полегшало на душі. Страшно його томила думка, що, може, Маруся вийшла вже заміж, тоді б нічого йому в Тарасівці робити. Забере синка, як він живий, і поїде на Січ. Та ось, хвалити Бога Небесного, він застане усе так, як лишив.

Тарас сів на коня, помчав вихром в село, трохи коня не заморив.

Годі описати його почуття, коли побачив вали, порослі терниною, побачив башту на кожному розі села, баню на церкві. Кінь ледве дух переводив, як став перед воротами.

Не чекаючи, коли відчинять, Тарас покинув коня і переліз через ворота. Щосили побіг до своєї хати.

Перед хатою поралася Маруся, біля неї бавився Трохимко, на призьбі грівся старий Гривко навпроти сонця.

Він перший помітив Тараса і загавкав радісним захриплим голосом.

— Марусе, моя єдина! — крикнув Тарас і почав її обнімати.

— Господи! Та це ж справді Тарас, сокіл мій ясний!

Вони забули тепер про цілий світ.

Вийшла стара мати і ледве не зомліла з радощів.

Трохимко дивився на це привітання, нічого не розуміючи.

Гривко, пізнавши зараз свого хазяїна, звівся з призьби і намагався по-давньому скочити йому передніми лапами на груди, та вже нездужав. Тарас обнімав усіх рідних.

Мати пригорнула його кучеряву голову до грудей і плакала:

— Серце моє віщувало, що ти вернешся, хоч уже й панахиду по тобі відправили.

Тарас і Гривка не забув: підняв його за передні лапи вгору.

— І ти тужив за мною, вірний Гривку! — та почав його гладити.

Гривко лизнув його раз по руці і повалився, мов неживий, на землю.

— Бідна тварина, — сказала Маруся, — як він тужив за тобою, а останніми днями і він щось відчував, бо дуже метушився, — вилазив на ворота з великим трудом, бо дуже знемігся…

Тарас узяв Трохимка на руки.

— Бачиш, Трохимку, — сказала Маруся, — це наш тато вернувся, що за ним ми всі так плакали…

— Я буду татарина бити! — лепетала дитина, обнімаючи батька за шию.

Вістка про повернення Тараса блискавкою рознеслася по селі. Люди посходилися з усіх боків, заповнили майдан ущерть. Була велика радість у селі, як ще ніколи. Тарасівчани святкували велике свято.

ВІДДЯЧИВСЯ Повість з козацьких часів

Друкується за виданням 1922 р.

Коломия

I

устий непроглядний туман оповив широкий степ лівобережної України. Дивишся на п’ять кроків — не доглянеш, що перед тобою. Куди не глянеш — і довкруги, і над головою сіро. В повітрі стоять дрібнесенькі порошинки пари. Вона зливається в грубі краплі й осідає на траві чистою росою. Червоний степовий цвіт клониться під вагою роси. В степу тихо-тихесенько. І птиця, і звір степовий кудись подівся, причахнув та заснув, дня божого, сонця ясного дожидає та лиманового вітру сподівається. Він туман розжене, усе заясніє, закрасується, і степ оживе.

Озоветься степова птиця, божий жайворонок підлетить під небо заспівати Богові небесному свою пісеньку, прокинеться звір, зареве могутнім голосом бородатий тур, засвище сусол, зірветься налякане вовком стадо степових кіз, налетить табун диких степових коней, хвилюючи високою тирсою, заживе увесь степовий світ своїм життям.

Та сонце ще не зараз підніметься, вітер не зараз повіє.

Щойно світає.

Степом їде козак-запорожець. І вся його одежа, і кінь вороний аж мокрі від роси. Козак вкрився вовняним кобеняком, покурює люльку і їде поволі, нога за ногою.

Він ще не старий. Найбільше буде йому тридцять літ з роду. Ще його літа не згорбили, не пригнули, держиться на коні прямо і голову держить високо. На нім червоний, мов маків цвіт, жупан підперезаний широким шовковим поясом. При боці висить шабля-товаришка, за поясом два пістолі. На плечах довга рушниця, яку скрив в один рукав кобеняка, мов мати малу дитину, стереже, щоб не змокла.

— Ізнемігся, вірний товаришу, — гладив козак вороного по шиї. Кінь сопів важко і постогнував, наче людина знеможена роботою. — Ще трохи, товаришу. Вітер повіє, туман розійдеться, сонце засвітить і не пропадемо, діб’ємося до шляху.

— Ух! Погано, — казав козак до себе. — Зі шляху збився, матері його ковінька, геть збився, наче п’яний. От і тверезому таке трапилося, нечистий геть попутав та на манівці повів. Хрест святий, оружіє на диявола! От нечистий, пропадай, щезай! Як живу, таке не траплялося.

Знаю степ, наче свою кишеню, та нечиста сила туман навела.

Донці, щирі товариші, угостили як слід, я трохи і випив, та все не те, щоб упився. Хіба ж я не тямив, чого приїхав, за чим мене послали? Ну, ну, прочитає мені кошовий добрий отченаш. Приказано було вертати не гаючись, діло пильне, а воно он що. Нечистий посміявся, поглумився. А панотець усе в церкві балака, що хрещеному чоловікові, доброму козакові, який у страсі Божім живе й ворога б’є, нічого чортяки боятися. А хіба ж я не по Закону Божому живу?

Свята святкую, посту додержуюся, молитви читаю, ворога б’ю. А воно чортяка таки показав на мені свою силу. Та коли б сам не зміркував, то б і не повірив. Перебіг мені дорогу цап. Ну що ж таке? Цап та й годі! А воно не цап, а справжній чортяка у цапа перекинувся, тумана навів та з шляху збив… Ні зірки не видно на божому небі, ну їдь, куди знаєш навперед себе… Погано! Він і тепер менеза ніс водить… Ху, ти поганий, щезай та відчепися! Знаменіє хрестнеє та будеть на мені!

Козак зняв шапку, перехрестився тричі і став уголос відмовляти молитви.

А поки що від сходу сонця стало щораз більше прояснюватись. А далі крізь туман стало показуватись бурожовте сяйво. Відтак показалась куля велика. На степу стало оживати. Прокинулась птиця, з-під ніг коневі зірвався заєць і поскакав у високій траві. Запорожець молився завзято, хотячи прибити в собі немиле вражіння, яке викликав заєць. Вже ж воно непевний знак, який нічого доброго не ворожить.

Та згодом стала колихатись трава. Зразу легесенько, відтак сильніше подував вітер від Дніпрового лиману.

Від того заколихався, замішався туман. Мряка збивалася в густу хмару. Одна прилягала до степу, друга підносилася вгору, густішала, то розривалась на шматки, поки вітерець не взяв її на свої крила і не поніс далеко на північ.

Горою показувалось місцями поміж хмарами синє небо.

Сонце виглядало щораз виразніше, аж поки не засяяло з усією силою. На траві блищала роса, мов діаманти. Сонце стало нагрівати. З козачої одежі йшла густа пара. Вороний запорскав весело і став на ходу скубати траву та цвіт степовий.

У запорожця повеселішало на душі. Він перехрестився до сонця і затягнув пісню. Його голос залунав по широкому степу, перебігав по росистій траві.

— Воно все гарно, — сказав козак, — коли б лише знати, у якій світ завела мене нечиста сила. Годилося б відпочити і поснідати. І коневі спочити треба, що ж удієш? Кошовий сердитий буде, вилає, коби не що гіршого, та годі! Чого доброго, а може якраз не туди попав, як треба, і доведеться завертати… Погано!

Запорожець піднісся в стременах і став розглядати степ кругом, шукаючи пригожого місця на відпочинок. Добре було б натрапити на якийсь потічок, щоб води напитися та коня напоїти.

Аж ось здалека побачив високу могилу, її вершка держалась ще хмара густого туману. Запорожець зрадів і завернув туди коня.

При могилі все ж безпечніше, чим у степу. Станеш на могилі, то й ворога здалеку побачиш і швидше до оборони приготовишся. Ніхто тебе несподівано не заскочить. Коли б лише воду знайти, бо спрага таки мучить. Запорожець став збирати долонею свіжу росу. Обмив лице та прикладав до спрагнених губ. Ставши під могилою, він зліз з коня, погладив його, поцілував, мов дитину, в голову, розсідлав та пустив пастися. Кінь потряс цілим своїм тілом і давай качатися по траві, перекидаючись через хребет з одного боку на другий. Запорожець підвів руки вгору, витягаючи кості, та взявся варити снідання. Назбирав сухого бадилля, викресав огню та завісив на кілках невеликий казанок.

— Або це не чортова омана? — сплюнув козак з досади. — Що ж я варитиму, як води нема?

Він вивернув з досади казанок ногою, аж геть в траву покотився, поклався біля огню і закурив люльку. Кінь став пастися, шукаючи поживи низько при землі поміж високою травою, де ще трава не обсохла від роси. Запорожця став морити сон. Козак кивнув кілька разів головою, очі аж злипалися. Далі випала з рота люлька, він обернувся горілиць і захропів з усеї сили.

Та раптом кінь став голосно форкати. Запорожець умить прокинувся і зовсім очуняв. Поглянув за конем. Він підвів високо голову, стриг вухами і наїжив гриву. Запорожець схопив рушницю і вибіг на могилу. Зараз побачив, як з одного боку хвилювала трава. Запорожець придивлявся пильно і побачив татарську високу шапку. Татарин гнав на коні в той бік, де стояла могила. Запорожець присів і підвів рушницю до стрілу, та зараз її понизив. Татарин держав щось перед собою на сідлі.

— Бранця везе клятий, християнську душу. Міг я накоїти лиха. Та пожди, голубе, піймаємо і так.

Він миттю зсунувся з могили і відіпняв від сідла аркан.

Узяв його у руки і зладив петлю. Тим часом вороний щораз більше непокоївся. Він ладився втікати, вже і хвіст підносив вгору.

— Не бійся, старий, — заговорив запорожець, — сюди, до мене.

Кінь справді успокоївся від того голосу і завернув до свого пана. Тим часом козак зняв шапку з голови і понизившись, підходив травою назустріч татаринові.

Татарський кінь добував останніх сил і гнав, як міг.

Татарин підганяв його нагайкою. Як порівнявся з козаком, зафуркотів в повітрі аркан і впав татаринові на голову.

Наляканий кінь скочив убік, а татарин повалився на землю з петлею на шиї. Кінь помчав далі, а запорожець тягнув татарина щосили до себе. Як козак наблизивсь до нього, лежав він у траві з розверненими руками. У жменях стирчала вирвана трава, якої зразу придержувався.

Обличчя було сине, очі так витріщив, що трохи наверх не повилазили. Петля затяглась цунко на шиї і стиснула її так, що одною рукою обнімеш. Татарин задушився на смерть.

— Лежи ж собі тут, голубе, і одпочинь, а ми подивимось на твою добичу.

Він підбіг далі і побачив в траві засинілого хлопчину.

Був се дітвак не більш дванадцяти літ, гарний, мов мальований, як той ангелок, якого на образах у церкві пишуть. У нього було гарне напрочуд личко та кучеряве волосся, мов у баранця. Хлопцеві були зв’язані позад руки сирівцем.

Запорожець добув ножа і розтяв пута. Узяв хлопця обережно на руки і заніс до вогню. Хлопець не отямився ще. Запорожець приклав вухо до його грудей і слухав серця. Воно билося поволі.

— А тут, хоч гинь, нема краплі води, — сердився запорожець, — тверези його чим хочеш.

Він узяв з ріжка трохи тютюну і наклав хлопцеві до носа.

Хлопець пчихнув раз і другий, отворив очі і став лячно розглядатися довкруги. Запорожець повеселішав, моргнув на хлопця:

— Здоров, хлопче, пчихай на здоров’я! Мій тютюн неабиякий, хоч султанові турецькому подавай, не то що.

Вмерлий би пчихнув. Ось тобі тепер, мій синку, ковток горілки, зараз і сили набереш. А коли ти голодний, то й хлібець знайдеться у мене. Добрячі донці не пустили з порожньою торбою.

Запорожець витяг кусок сала, паляницю і подав хлопцеві, який пчихнув ще раз, а від горілки дуже скривився.

— Та я тобі, небоже, горілки не дам, то лише тепер так, бо ти знемігся дуже, ну їж здоров.

— Мені дуже пити хочеться.

— Я гак і думав. Та підожди, козаче, прийде час, то й нап’ємося. От зараз і поїдемо воду шукати, а поки що ти поживись гарненько та втішайся, що ти не в татарськім сирівці.

— А де ж той татарин, що мене захопив з поля? — спитав наляканий хлопчина. Йому збиралося на плач.

— Не бійсь, він вже пропав, он там у петлі мого аркана стирчить. Тепер ми познайомимося. Ти мене зови дядьком Касяном, та ще й Бистрим за прізвищем. А тебе як кличуть?

— Мене Івасем звуть та ще й Чорноусенком по батькові.

— Ну гарно. Коли ти, Івасику, не дуже знеможений, то зараз і поїдемо далі, якщо мій кінь не пропав.

Він устав і розглянувся довкруги. Яких сто кроків далі стояв в траві вороний. Та й не сам один. Біля нього пасся і татарський кінь; він відбіг недалеко, завернув і стоваришувався з вороним.

— Кінь розумна тварина, наче чоловік, от зараз завели товариство, а мені якраз другого коня треба.

Запорожець свиснув. Вороний підвів голову і став наближатися. Татарський кінь ішов несміло за ним. Опісля станув, підвів голову і став як би з недовір’ям придивлятися козакові. А вороний прийшов до свого пана, мов пес, і наставив свою голову, дивлячись йому розумними очима в лице. Козак узяв його за шию погладив і поцілував ніжно в самі ніздрі.

Побачивши се, татарський кінь осмілився і став крок за кроком наближатися.

— Заложуся, що це козацький крадений кінь, — сказав Касян.

Івасеві се дуже подобалося. Він підвівся з землі, наблизився до коня і став його гладити по шиї. А далі, побачивши другого коня, аж скрикнув з радощів і побіг до нього. Кінь відозвався радісно і став хлопця обнюхувати, а далі поклав голову на його плече.

— Знаєш його?

— Та ж се наш буланий. Злодій татарин піймав його зразу на аркан, — говорив хлопець крізь сльози. — Я не знав, що сталося, підійшов до коня, якого татарин вже і осідлав, а той клятий схопив мене, скочив на коня і втік у степ. Я пручався щосили, а він мені на бігу зв’язав руки сирівцем. Опісля не знаю, що зі мною робилося, бо я стратив пам’ять.

— Ось як воно було, я так і думав. Тепер скажи мені, дитино, звідкіля ти.

— Я з Гаврилівки.

— А де ж та твоя Гаврилівка буде? Яке від вас найближче містечко чи город?

— Батько мій у Лубни їздив на ярмарку, то, либонь, містечко наше — Лубни.

— А батько твій, коли у Лубни їздив, то за один день повертав додому?

— Авжеж. Поїде, було, рано, а літом, коли ще сонце не сховається, було, й верне.

— Так значить твоя Гаврилівка недалеко Лубнів. А Лубни, то Яреми Вишневецького маєтність.

— А хіба ж ти, дядьку Касяне, його знаєш, себто нашого пана?

— У вічі я його не бачив та від збігців, його підданців, що на Запоріжжя повтікали, багато я про нього лихого чував, тому й знаю.

— З нашої Гаврилівки, теж багато народу на Запоріжжя втікає. Та скажи, дядьку, куди мені додому їхати, коли мій буланий знайшовся?

— Поперед усього скажи мені, синку, як тебе і звідкіля татарин піймав?

— А ось воно як було. Пігнав я з хлопцями-товаришами коней пасти за село. Вже було під захід сонця. Ми стали коней зганяти в купу, вертати треба було. Дивлюсь я, нема мого буланого. Я розглядаюся, а він стоїть в траві, мов на припоні, і не ворухнеться. Кличу його, свищу у пальці, нічого не слухає. Я підбіг до нього, та вже й знаєш, яка пригода трапилась. Я став кричати щосили. Біля мене їхали якісь два татари. Мій крик почули старші і пустились доганяти. Почулись стріли з рушниць, тамті татари попадали з коней, а мій таки втік. У нього не потрапила куля.

— Бо твої не стріляли на тебе, сину, а то не жити б ні тобі, ні твоєму татаринові. Тепер ти послухай, що скажу.

Коли ти їхав відучора звечера, то велику ти дорогу зробив.

Татарин знає, як втікати. Бачу, що твій буланий кінь добрий.

Бозна, де твоя Гаврилівка буде. Не можу я тебе самого додому пустити.

— Так відвези мене, дядьку Касяне, а батько мій спасибі тобі скаже.

— Рад би я з душі тобі пособити, люба дитино, та мені ніколи. Мене за ділом кошовий послав, треба мерщій вертати, а то достанеться мені на горіхи, бо я з шляху збився та цілу ніч по степу блукав. Треба щомога поспішати. Воно так буде: візьму тебе з собою на Січ, а відтак то якась нагода трапиться повезти тебе в Гаврилівку.

— Та на Січ мій старший брат пішов, Максим Чорноусенко, може ти його, дядьку, знаєш?

— Може й знаю, та там уже не Чорноусенко, а як-небудь інакше зветься.

— Як же воно так?

— А такий старий козацький запорозький звичай. Зови себе як хочеш, а, попавши на Січ, приложать тобі зараз інше ім’я і у список так переведуть.

— Чом же воно так?

— А ось чом. Ти знаєш, може, що на Січ до запорожців втікають підданці усяких панів. А пани страх люті за се, що їм робочого люду убуває. Вони стежать за втікачами, перед королем, перед гетьманами польськими скаржаться на запорожців, що їхніх підданих переховують. Тоді то король чи гетьман польський пише на Запоріжжя кошовому гостру грамоту. Приказується, мовляв, зараз віддати під стражею та ще й у кайданах такого а такого раба божого Івана Щербу, що втік на Запорожжя від такого а такого пана. Ну, що ж, звелено, віддати — треба, годі не слухати його королівської милості. А віддати втікача панові, значить віддати християнську душу самому антихристові.

— Я сам бачив, як мучили у нашому замку одного пійманого втікача Семена Пшеничного. Страх як мучили.

Киями на смерть вбили.

— Ти, хлопче, не перебивай, коли старший говорить, а слухай, бо воно не годиться. Коли бачив, то й знаєш, що се гріх утікача панові віддати. Але кошовий каже писареві: що ж робити? Воля короля свята, пошукай, пане писарю, того гільтая у наших січових списках і коли знайдеться, звели закувати в кайдани і під стражею віддати до рук вірних слуг такого а такого ясновельможного пана. Хай не забагається хлопові лицарювати, коли його діло панщина.

Так гукає сердитий кошовий і то у вічі ляцькому посланцеві, що з письмом приїхав. Йде писар у січову канцелярію, а згодом приходить і каже, кланяючись батькові кошовому: «Ясновельможний пане кошовий, у нас не знаходиться Іван Щерба, наприклад, з Гаврилівки, є лише Іван Перегнихвіст, Іван Розбийголова, Іван Півкожуха — вони усі з Гаврилівки, а Щерби Івана ні сліду».

А на те гука кошовий батько: «А добре ти шукав, пане писарю? Тям, що ти головою відповідаєш за недогляд, бо воля його милості короля мусить бути сповнена, ану-ко пошукай ще раз».

А ляцький післанець усе те чує. Вертає ще раз писар, приносить з помічником цілий оберемок списків і кладе кошовому на стіл. «Хрестом святим клянуся, головою відповідаю, що нема у нас Івана Щерби, а є лише Перебийніс, Півкожуха, Розбийголова, ось поглянь», — і суне пальцем поперед очі кошовому на папері.

Кошовий і собі встромить ніс у список та й каже: «Справді нема Івана Щерби, пиши, пане писарю, його милості, що такого нема, а коли той гільтай тут покажеться, ми зараз його відставимо, як було приказано».

А як писар відпише і відправить післанця, то кошовий каже до писаря: «Побачить він вражий син Івана Щербу тоді, як своє вухо. Звідсіля нікого ми не видамо.» Тепер вже знаєш, чому на Запоріжжі перемінюють назвиська?

— Знаю.

— Та ми опісля балакатимемо, а тепер в дорогу нам пора, — Касян став сідлати вороного та збирати свої причандали. Сонце вже стояло високо і дуже пекло. Обом дошкуляла спрага. Касян привик до того та боявся за хлопця. Він заговорював його чим міг, щоб тільки відвернути його увагу.

— Так у тебе, Івасю, батько-мати є?

— Батько є, його Степаном звуть. Мати давно вмерла.

Був у мене і брат, та на Запоріжжя втікати мусив.

— А задля чого мусив?

— Отамана двірського пом’яв за те, що мою сестру на лані побив. Добре пом’яв, аж ребра поломив. За те ждала його кара. У нас економ дуже лютий чоловік.

— А до самого пана не можна на нього поскаржитися?

— Батько мій каже так: скаржся перед вовком, що вовченята вівцю з ’їли. Наш князь страшний чоловік, звір. Як він деколи до села приїде, то люди криються, мов перед вовкулакою.

— Про твого пана ми чували. Колись і на нього прийде черга розплати. Чи до вас забігає татарська орда?

— Не знаю, а інколи татари забіжать та коні крадуть.

— А часом і людину.

— А так як мене вкрали…

— За тебе були б узяли гарні гроші, — сказав Касян, придивляючись до гарного хлопця.

— Невже ж? А що би вони зі мною зробили?

— Повезли б у Крим де-небудь на базар, може, до Козлова, а може, аж у Кафу, та й продали б, мов тварину, а що ти хлопець гарний, то б і гроші великі заправили…

— А опісля що?

— А що ж би? Потурчили б, присилували б відректися Христа і всіх божих угодників та хвалити, молитися до препоганого Магомета. А відтак ти став би зрадником та, може, дійшов би і до великих почестів, та своїх православних братів різав. А коли б ти сього не хотів зробити, коли б в тобі дійсно така тверда християнська душа була, то тебе б мучили, били, заморили б так, що ти б де-небудь і здох, мов та собака.

— Я чував про те від дідів старих у нашому селі, що в турецькій неволі побували, та мені не хотілося вірити, щоб так людей мучили.

— Добре в тебе, синку, серце, невинне, дитяче. Та воно так справді, а ти колись дізнаєшся, що немає лютішого звіря на чоловіка, як сам чоловік. А від кобзарів ти нічого не чував про турецьку неволю?

— У нас кобзарів нема. У нас є наказ із замку, що як тільки покажеться в селі дід-кобзар, так зараз його повісити.

Чому воно так, дядьку? Хіба ж кобзарі справді такі лихі люди?

— Ні, синку, вони люди добрі, праведні, людям добра бажають, та їх пани-нелюди дуже бояться, щоб люди не дізналися, ким їх батьки були, та не захотіли того самого, а тоді з панами було б круто. Коли б так усі закріпощені люди були одної думки, то б усіх панів шапками закрили і на усій Україні не стало б панського-ляцького духу. Ось чому вони кобзарів, неповинних старців божих вішають.

— Дядьку, чи далеко нам ще до води буде, мені страх пити хочеться.

— Нам усім хочеться. Дивись на коней, як похнюпили свої голови, аж постогнують. Привикай, серце моє, до степу, се козацький брат. Він щиро приголубить, заховає перед ворогом, а то й погодує.

Сонце страшно пражило. Ні легесенького вітерця, ні одної хмарки. Повітря ставало гаряче, що нічим було дихати. Здавалося, що сонце живу кров із тіла ссе. Коні попріли і не в силі були відігнатися від комашні, яка кружляла довкруги цілим роєм. Івась дуже терпів. Він так знемігся, що не мав сили сидіти на коні.

Касян боявся, що хлопець впаде і тому їхав близько нього та придержував під руку. Високо над їх головами показався орел. В степу стояла висока трава, так що коней закривала зовсім. Було тихо. Деколи вискочить з-під кінських ніг сполошений заєць або дика коза, іноді схопиться стадо куріпок або перепілок. Вони втікали якийсь час, поки знов не засіли в високій траві. Сонце хилилося вже до заходу, а Касян ще не міг зміркувати, де вони саме, їхали на полуднє. Касян надіявся, що вечером доїдуть до якої ріки, а тоді вони спасенні. Задля великої спраги їм не хотілося їсти.

Аж відразу коні начеб зі сну прокинулись. Вони підвели голови вгору, втягали широко ніздрями повітря, а далі зірвались самі від себе до бігу. Касян вмить пересадив Івася на свого коня наперед себе.

— Чого вони дядьку так злякались?

— Вони не злякались, а зраділи. Десь далеко відсіля почули воду і тому так поспішають. Держись, хлопче, цупко мене за шию.

Коні рвали щосили. Івасів буланий, не маючи жодного тягару на собі, випередив карого і гнав навпростець, задерши хвіст угору. Карий іржав захриплим голосом і гнав за ним.

— Як воно коні почують воду, а чоловік ні?

— Так їм вже Господь дав. Чоловікові дав мову, якої тварина не має, а за те у звірят таке чуття, якого не має людина. Та он буланий зупинився, либонь знайшов якийсь потічок.

І справді, заки до буланого приблизились, почули й самі водні випари в повітрі, а згодом побачили широку ріку, вкриту по краях густим зеленим очеретом.

— Це Дніпро, дядьку?

— Ні, синку, се Самара, теж козацька ріка. Вона в Дніпро вливається. Та воно добре, що хоч одного знакомця стрінув і тепер вже знаю, куди завернути.

Тим часом буланий стояв чотирма ногами у воді. Він підносив вгору голову і пережовував воду, яка йому з-поміж зубів витікала. Оглянувся за вороним, що заодно іржав, начеб хотів йому сказати: «Бачиш, братику, який я щасливий, я вже напився, а ти ще терпиш спрагу». Тепер і вороний кинувся прожогом у воду та став жадно пити, що ніяк було відірватися. Касян зліз з коня у воду, набрав в пригорщі і подав хлопцеві. Тоді вже і сам напився. Вода була тепла і не вгамувала спраги.

— Ліпше тиць, як нич, — сказав Касян. — Ми тут десь джерельця пошукаємо, то й студеної води нап’ємося, а поки те, щоб лиш не всмажитись на сонці.

Касян вигнав коней з води. Опісля розвів огонь, повісив на коликах казанок і став варити воду. До неї всипав пшоняної каші, а відтак помастив салом.

— Ну, козаче, сідай вечеряти, десь тут у мене є зайва ложка. Та тям, небоже, що на Січі мусиш собі зорудувати сяку-таку ложку, а то їсти не будеш. Такий то козацький звичай, що кожен свою ложку має і заодно при собі носить.

Одно ми забули: треба було татарина обібрати. Воно якийсь голодранець, конокрад, небагато з такої добичі поживишся, та все ж воно кожух би тобі став у пригоді, бо в степу по ночах і зимно буває. Та якось ми порадимо.

Касян наносив сухого бадилля і зложив біля вогнища.

Нарвав сухої трави і постелив. Потому повбивав у землю кілки і припняв коней.

Івась поклався на лежанці. Його вкрив Касян кобеняком.

Хлопцеві зразу крутилась голова, у вухах шуміло, він помалу тратив пам’ять, поки не заснув твердим сном.

А Касян лежав горілиць на траві та покурював люльку.

Стало смеркати. Коні хрупали траву. В степу вигукувала степова нічна птиця. Десь далеко крюкав журавель, передражнювалася перепілка з деркачем.

II

Як Івась прокинувся зі сну, Касян уже розвів огонь, вмився, відмовив молитву і порався коло казана. Хлопець устав відразу на ноги і став розглядатися довкруги.

— Добрий день тобі, дядьку! — сказав до Касяна.

— Здоров, козаче, виспався гаразд? Не приснився тобі поганий татарин?

— Мені нічого не снилося.

— То й гарно. Тепер, синку, перш усього молитва.

Починай днину з Богом, а добре тобі буде. Відтак викупайся у ріці, напій коней, а тоді сідай снідати.

Івась послухав, а Касян став півголосом співати: «Да воскреснет Бог…»

Касян зварив кулішу, примащеного салом.

— А коли, дядьку, на Січ наспіємо?

— Коли Бог дасть. Як не трапиться яка пригода, то під вечір повинні б ми бути дома.

— А яка ж пригода може трапитись?

— Ех, ти, дітваку! Хіба не знаєш, що під боком татари кочують та чабанують? Треба добре вважати, аби на них не наткнутися. Ну, чого ж ти налякавсь? Се ж козакові звичайна річ. Привикати й тобі до сього, та замість лякатися, треба берегти себе та на Бога уповати.

— Я не лякаюсь, та би радий Січ побачити.

— Як Бог поможе, то й побачиш, а коли ні, так хоч роби що хочеш, а не побачиш. У всім воля Божа, себто провидіння Господнє.

— А чи відшукаю я мого брата на Січі?

— Коли він живий, то певно відшукаєш. Козак не голка, а й голку можна знайти, коли під сонце за нею дивишся. Нам треба спішитися. Сьогодні хоч води матимемо доволі, а як до Дніпра доберемось, тоді ми і дома будемо.

Зараз по сніданню посідлали коней. Сонця ще не було видно, по степу повівав легенький вітерець. Тепер їхали на полудневий захід. Видно було, що Касян попав на свій шлях, бо не оглядався по сторонам. Частенько приходилося переїздити через воду, виминати невеличкі озерця. Касян убив з рушниці дику козу, з якої мали ситий обід.

По обіді Касян каже:

— Ти минулої ночі не чув нічого?

— Нічогісінько, я спав, мов камінь.

— Ми гостя мали на своїм нічлігу… вовк до коней підбирався…

— А ти, дядьку, встрілив?

— Не треба було, шкода олова. Я держав рушницю напоготові та обійшлось. Дивлюсь я, трава колихається, коні форкають, а з-поміж очерету вовк світить очима та до коней підкрадається. А коні наче б змовилися, зійшлись у купу та лиш розглядаються за вовком. Сердега думав, що з дурнем діло, підсувається щораз ближче, а я дивлюсь, та лиш підсміхаюсь: підожди, голубе, буде тобі празник. Вовк підсувається, а кінь буцімто траву скубе, та поміж ноги назад дивиться. Вовк скочив, а мій вороний, як не вдре копитами в самий лоб. Вовк йно захарчав, як не кинеться навтікача!..

— Яка шкода, що я сього не бачив!

— Пожди, ще не одно побачиш, шкода було тебе будити.

По правім боці наших подорожніх щось забовваніло край степу. Від того відбивалося ярке проміння сонця.

— Що се таке, дядьку?

— Се Кодак. Дивись, синку, яка фортеця. Мури високі та сильні, а від бляхи на баштах сонячні промені блищать.

— А Кодак, то що воно, город такий?

— Та ж, кажу тобі, фортеця, щось більше, як замок.

Його ляхи поставили, щоб українських утікачів на Запоріжжя спиняти та відгородити Січ від України.

— То ляхи навмисне таке побудували?

— Авжеж, навмисне. Кодак для козацтва, то так начеб болячка у людини на карку, нікуди головою ворухнути.

— Чому ж запорожці його не розкинуть, сього Кодака?

Я не дав би йому стояти!

— От який цікавий! Підожди і на се прийде пора, він недавно щойно поставлений. Щось воно і на нього видумається.

— Так вони з того Кодака людей переловлюють?

— Авжеж, переловлюють, коли який недотепний туди набіжить. Розумний то його певно вимине, далеко обійде.

У Кодаку стоїть ляцьке військо. Воно сторожить на усі боки і зараз, що-небудь помітивши, погоню висилає. А вже кого зловлять, не бачити йому більше сонця Божого.

Закують у кайдани, до льоху запроторять. Краще смерть, ніж такого дожити.

— А опісля панові видадуть?

— Та не кождого. Більше таких, що у кайданах і зогниє.

— Страшно воно так під землею сидіти. Коли б я так козаком був, я намовив би товаришів, ми би пішли, узяли Кодака, військо побили, а фортецю геть рознесли.

— Завзятий з тебе козак буде, — усміхнувся Касян, — та ти мені розкажи, як би ти його брав з товаришами?

Приступом? А там гармати, дотепні пушкарі, військо.

— Я би не брав приступом, а хитрістю. Ми де-небудь роздобули б такого вбрання, як вони одягаються, передяглись, підійшли до замку, а частину товариства де-небудь скрили в очеретах. А коли б ми в середину дістались, відчинили ворота і своїх впустили. Тоді був би край усьому.

— Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати. — З тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі Божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш.

— Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан.

— Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати на смерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б’є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осавула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того, що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи на смерть покарають. А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб’ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову.

— Грязюкою голову? А се нащо?

— Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю.

Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться?

— Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються?

— З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрішився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають.

— А татарина теж приймають?

— Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити.

— І можна йому коли-небудь покинути Січ?

— Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають.

— А за що карають?

— Найтяжша кара, коли вб’є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капшук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить.

— Не знати, як мене прозвуть?

— Ха, ха, ха! — засміявся Касян. — Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть.

— То може мене і не приймуть на Січ? — засумував Івась.

— Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.

— А коли б я хотів вернути додому?

— Про се потолкуємо згодом.

— Що воно, дядечку, так страшно шумить?

— Перехрестись, моя дитино, — сказав поважно Касян, знімаючи шапку, — се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б’ють.

Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.

Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку.

Івась стояв, як зачарований. Він не раз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходячого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.

— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі, — сказав Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим.

Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця, їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.

— Ось тут і заночуємо.

Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпинав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо.

І се робив він справно, начеб у степу виріс.

Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.

— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?

— Ні, нічого не знаю.

— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там, де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись!

Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.

Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні стали під димом.

— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять на смерть.

— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?

— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.

— А як полум’я не буде, то ще який звір приплентається.

— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь — розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна.

Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?

— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?

— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?

— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.

— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче.

Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.

— А до церкви він ходив?

— Ні, хіба раз на рік, у Страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише в куті навпроти престолу стояв. Люди би його були не пустили.

— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип’ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, начеб кров’ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло. Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: «Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив».

— І що ж з тим вовкулакою сталося?

— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.

— Чимось він межи ними прогрішився.

— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.

— І мурав’ї свій звичай мають, усяка божа твар.

— А з рушниці то вовкулаку можна вбити?

— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.

Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приліг вухом до землі. Івась трохи захвилювався.

— Не лякайся, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.

Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразніший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися вдалину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув:

— Пугу, пугу!

Постать здержала коня. Почувся голос:

— Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крєщоний.

— Як ти хрещений, то наблизися, чому не озовешся козацьким звичаєм?

— Бог весть, какой у тебя звичай будет!

— Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь!

Тепер невідомий під’їхав аж до вогнища.

— Бєда, брат, я із петле татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй меня, да спасі.

— Ти хто такий? — питав Касян, оглядаючи незнайомця.

На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки.

— Я донской казак. Меня, татари-сабаки паймалі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тебе слава. Нет у тебя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний.

— Злізай, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров’я.

— Спасібо брат! Ех какое счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпі. Ну, здарово, брат!

Незнайомець подав руку Касянові, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш.

— Какой у тебя превасходний кулеш, єй Богу! Сласгь!

— Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний.

— Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нічєво во рту нє било. Паслал меня атаман нашой станіци на дєлу. Ну, сел я на лошадь, еду. Єду степом, да черти не знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плетью, лошадь вскач, что сіли. Да не может утьоч. Абскочілі меня, закінулі петлю, едва не окалел. Патом связалі сировцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начєвать. Памалілся я Богу небесному, винял адную руку із сировца, асвабаділ другую, потом розрезал пута на ногах. Ну, Богу слава, я уж свабодний. Кагда татари паснул і, я падполз между лашадєй, захваті л адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться вне апасності, кагда тебя, добраво казака, нашол.

— І я гадаю, що тут безпечніше. Тут вже козацька запорозька земля і татарин не відважиться сюди забігати.

Тут уже скрізь розсіяні наші козацькі селища.

— Так лучче гдє-нєбуть в казацкую деревню паехать, чем в степе спать.

— Мені не можна. Бачиш, добрий чоловіче, у мене така вже вдача, коли я між людьми, то погуляти люблю. Зайду я у яке-небудь, хоч би маленьке сільце, так йду прямо в шинок і давай гуляти. А вже як загуляю, то хоч убий, не перестану, не попущу, хоч і цілий тиждень, поки у мене зайвий п’ятак остане. Ну, а знати тобі, що мене кошовий за ділом післав. Я до ваших донців їздив. В дорозі я із шляху збився, треба поспішати. А коли б я зайшов у шинок, так поминай як звали.

На мене кошовий жде, гострий чоловік, мене би в такому припадку за непослух убити звелів. От чому я в степу ночую.

— Так ти у нас пабивал, брат? Ну, как тебе у нас панравілось?

— А що ж, норов у вас інший, та народ добрий. Угостили мене, як слід, та ще й на дорогу дали. Та ти, небоже, багато не роздобарюй, а спати лягай. Я завтра на зорях мушу їхати. А тобі як подобається: або їдь разом зі мною у Січ, або, як собі хочеш.

— Сам я в стєп не паєду, апасно кажетса. Пусть уже паєду з табой в Сеч, там наш брат донец также будет. Как віжу, с табой товаріщ єсть, — вказав донець на Івася.

— А є, то хлопчина, я його теж по дорозі із татарської петлі визволив.

— Вот как! Здраствуй мальчик! — говорив донець до Івася, що підвів саме голову і сів.

Донець поклався горілиць, бурмотів ще щось під носом, поки не захропів з усієї сили.

— От, як здорово сердега хропе.

— Дядечку! По якому він балакав? Я ще не спав, а чув все, та мало його розумів.

— Він балака по-московському, а воно не так, як по нашому, по-українськи. Я розберу усе, бо у нас на Січі є москалі теж, та зразу я не розумів нічого. Та ти, хлопче, не балакай багато, а спи, бо вже не довго нам тут побувати.

Але Івась не міг заснути. Він лежав спокійно та дивився на Касяна, що лежав біля вогнища, покурюючи люльку. Касян устав і пішов до коней, що, разом стоячи, обганяли себе від комарів. Довкруги було тихо, навіть нічна птиця поснула.

На сході сонця стало вже шаріти. Касян та Івась не спали.

III

— Вставай, козаче, орда йде, — гукнув Касян над вухом хропучого донця.

Донець став відразу на ноги і почав протирати заспані очі.

— Какая орда? І где?

— Ну, ну, заспокійся, нема орди, я лиш так пожартував, а то ти, небоже, захріп так сердечне, що хоч з гармати стріляй. Вмийся мерщій, бо зараз їдемо.

— Вот пашутіл брат, как так можна пугать?

— От бачиш, що можна. Усякий жарт добрий, аби лише не болючий. На тобі кусок паляниці, таки вашої донської, бо ніколи їсти варити.

Зараз посідлали коней і пустилися в дорогу. Касян одмовляв півголосом молитву. Донець куняв на коні, а Івась розглядався по околиці. На небі зібралися сірі хмари, було тихо і вітрець не віяв.

Вже йшло до полудня, як Касян завернув коня направо і почвалував навпростець до Дніпра. На березі Дніпра Касян оставив коня і поліз в надбережні верболози. За хвилю заплюскала вода і Касян підплив до берега на байдаку, котрий був закритий верболозом і очеретом.

Касян кликав товаришів, що стояли на березі:

— Злізайте з коней, та розсідлайте їх. Сідла і всі причандалля давайте у човен і самі сідайте. Коней заведіть У воду.

Донець з Івасем розсідлали коней і підвели їх у воду.

Коли вже усе було зроблене, Касян заперся веслом об берег і відбив човен на воду. Він зразу колихався, а далі поплив рівно щораз віддаляючись від лівого берега. Коні пустилися вплав, їх держали легко за поводи. Касян стояв на човні з веслом в руці вдаряючи ним то з одного, то з другого боку. Човен плив навскіс ріки. На другім березі заплили в невелику річку, яка дуже крутилася, її береги порослі були комишем, верболозом, а декуди і високим деревом. Дорога була така крута і позавертана, плеса води розходилися в різні боки, що треба було добре знати місцевість, щоб не заблукати. Аж приплили до великого острова.

— Ось і Січ! — сказав Касян і прибив до берега. Відтак вискочив з човна і прип’яв його до кілка, яких тут було кілька повбиваних. Коні стали стрясати з себе воду.

Станули навпроти січових воріт. По обох боках стирчали на валах гармати. Коло воріт сторожив козак з мушкетом. Він відчинив ворота і впустив подорожніх.

Касян зоставив коні донцеві й Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового. Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав:

— Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше.

— Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. Напотемки я з шляху збився.

— Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була.

Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться.

— А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю.

— Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив.

— Добре поладив, їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора. Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод.

— Коли лише не брешуть, то воно добре було б.

Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав.

Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався.

— А він знає о нашім поході?

— Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив.

Слід би його розпитати.

— Гаразд! Максиме, — каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак, — приведи сюди донця, та й сам вертай.

Максим метнувся надвір і прикликав донця.

— Куди ти, козаче, вибрався?

— Меня паслал наш атаман в Сеч запорожскую на делу.

— Я кошовий Січі, говори.

— Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мне приказано тебе, батько, далажить, что два наші палка в сіле на пятісот человек, в неделе на святцах Петру і Павле стаять будут возле Конскіх вод. Больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада.

— Я се вже знаю, — каже кошовий.

— Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян. — Я ж тобі казав, що від донців ваших їду.

— Ізвіні, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавєк, можна лі тебе павєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш?

— Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав.

— Пачему та брат меняругаєш? Нє велено било, то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед первим з краю, как баба.

— Воно гарний звичай, нічого казать, — погодився кошовий. — Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало. Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.

— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть.

— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину, — уже геть подобрів кошовий.

— Я його приведу, — сказав Максим і метнувся прожогом надвір.

Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.

— Се мій рідний брат, — каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.

— Хіба ж, ти, Максиме, будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию.

— Нічого я тепер не дізнаюсь, — говорив кошовий, — йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою. Ми вже опісля.

— В мене сьогодні служба посильного, — каже Максим, — мені не можна відходити до вечора.

— Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь.

Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівну. Касян каже:

— От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хоче! Хитро!

— Та я з радощів забув свою повинність, — каже Максим, звертаючись до Касяна, — спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив.

Він подав Касянові руку і сердечне стиснув, а опісля обняв його і поцілував.

— За віщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б’ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти рідного брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене.

Касян обняв його кріпко і поцілував.

— Ти таки будеш мені дядьком, я ніколи не забуду, що ти для мене зробив, — він поцілував Касяна в руку.

Розійшлись. Касян, йдучи, обтер рукавом сльозу з ока і говорив сам до себе:

— Ось притча. Гадав, що собі сина придбав, що його на доброго козака виведу, що на старості літ потіху матиму, коли доживу, і не везло. Знайшовся брат, а на його боці право. Шкода! Розумний хлопець. Го! го!

Головатий. Ну, не повелось… що ж робить? Така моя доля. Ніколи у мене не було роду, та й не буде. Годі!

Касян пішов до куреня.

Тим часом Максим водився з Івасем, мов кітка з малим котятком. Водив його по січовім майдані, по куренях, показував січові вали, частоколи, показував січову церкву, канцелярію, попівство, завів під школу, в якій гуділо, мов в улію. Завів у майстерню, де січові ремісники працювали.

В саме полуднє висипалася з січової школи дітвора різного віку і росту. З сміхом, криком, розбігались по майдані. За ними вийшли вчителі, а далі показався і сам шкільний отаман. Був одягнений в довгий халат і ніс під пахвою грубу книгу. Йшов з великою повагою і поволі.

Максим зняв перед ним шапку і поздоровкався.

— Що це за младенець? — запитав Максима, показуючи на Івася. — В школі я його ще не бачив.

— Це мій брат. Припадком на Січ попав. Його татарин піймав, та добрий козак Касян Бистрий в степу відбив.

Ніяк було відвезти додому, то привіз його в Січ.

— Дуже гарно. А ти, младенче, обучен юж грамоті?

— Я ще нічого не знаю. У нас школи нема, я коні пас.

— Благо єсть і полезно младенцу, а даже отрочати премудрости науки усгивої приобрісти себі. Провидінє господнє, ізведивше тебе із татарського сировиця, указиваєт тебі путь праведний. Но к тому нужно єсть ціломудріє.

Приведи, козаче, младенца сего по імени єго послі обіда в школу, аки подобает.

Отаман пішов далі, погладивши Івася по голові, а той питає:

— Він якось так балака, що не розберу нічого?

— Вчений чоловік, то й по вченому балака. Вчись і ти, то сам так забалакаєш. Тепер ходімо на обід у курінь, а опісля тобі треба йти в бурсу між школярів.

— Хіба ж я не буду з тобою жити?

— Як би тобі це сказати? І разом, і не разом. Разом будемо на Січі, хіба що мене куди-небудь пішлють, а в курені зі мною тобі не можна жити, бо ти ще дитина. Але я з тобою буду бачитися.

По обіді в курені, де Івася вважали гостем, повів Максим свого братчика знову по Січі. Вони вийшли ворітьми у другу частину Січі. Тут жило саме військо запорозьке, уся січова старшина. За валами тої частини розложилось, так сказати б, січове місто. Тут кипіло інше життя. Довкруги майдану стояли малі домики, а далі шатра з усякою всячиною. Тут заодно ярмарка, торг. Народу всілякого, мов у муравельнику. Крамарі порозставляли свої крами. Між ними ходять покупці. Такий тут гамір, що Івасеві аж голова закружляла. А які тут різнородні люди, які одяги!

Ось зараз з краю стоїть бородатий москаль у довгому халаті, припрошує покупців та прихвалює свій крам. Побіч нього сидить мовчазливий турок над своїм крамом. У нього пістолі, шаблі, рушниці, ятагани. Турок сидить собі на землі перед своєю будою, покурює люльку і ні пари з уст: хочеш, мовляв, купити, то купуй, а ні, то йди собі з Богом.

А далі косоокий татарин продає багату одежу, пояси цвітасті, шовкові. В другому кінці вірменин носатий продає золоті персні, гаплички тощо. На протилежному кінці торгується татарин з козаком за коня. Татарин прихвалює, прицмокує та пробує з конем різні штуки.

У другій стороні цього базару якісь кумедно одягнені люди всіляку чудасію показують. Перекидають собою, мов м’ячем, через голови, на головах ходять, якийсь чародій виймає іншому з волосся дукачі, гарячі кулі на носі носить, огонь з губи пускає. Довкруги стають козаки, сміються, та скидають їм до шапок гроші. А далі грає музика. Максим з Івасем пішли туди. Троїста музика грає з огнем, а козак, скинувши жупан, у самій сорочці йде вихром навприсядки. Та ще й приспівує.

— Максиме, — каже Івась, — та ж це дядько Касян!

Справді, се був Касян. Танцює, аж піт з нього ллється, то навприсядки йде, то вгору підскочить, то паде ниць на руки і знову вгору знімається. Музикам аж руки мліють.

Скрипач затягнув шапку аж на очі, голову прихилив над скрипкою і ріже щосили. Біля нього сидить бандурист, а третій в решето б’є та ще і підспівує.

Касян пристав, сопучи тяжко:

— Хіба ж я сам танцювати буду? Матері вашій трясця!

Козацтво геть зледащіло, знівечилось, — кричить, — з ніким потанцювати.

— Не лай, Касяне, ось потанцюю, — каже якийсь козак, виступивши з гурту.

— Ставай та покажи, що козацтво не знівечилось, — Касян кинув музикам жменю дрібних грошей. — Грайте, чортові сини, а добре бо, далебі, поб’ю, або грай, або гроші віддай!

Музика вшкварила козака.

Козаки стояли навпроти себе держачись попід боки.

Зразу лише притупцювали, заходили один до одного, начеб хотіли боротися. А далі як плеснуть у руки, як підуть вихром один поперед другого, аж курява з-під ніг пішла.

Народ обступив кругом, дивиться, притупцює собі, а далі як підуть навприсядки. Загуляла ціла громада.

Касян знемігся і важко дихав.

— Гей, жиде, давай усе, що маєш, горілку, мед, пиво, я Касян Бистрий, давай небоже, а то бороду обскубу дочиста.

Касян вийняв зі своєї глибокої кишені жменю червінців і кинув шинкареві у вічі. Жид схопив червінці і сховав у кишеню, став наливати пляшки та збанки і ставити на столі.

Касян узяв збанок меду і гукнув:

— За ваше здоров’я, панове товариство, пийте, хто любить, а хто ні, цього поб’ю, далебі поб’ю.

Він випорожнив збанок до дна і кинув ним об землю.

Тоді заглянув Максима з Івасем:

— От, мої дітваки кохані, сюди хлоп’ята, напийтесь мого меду, за мої гроші, добрі гроші, цілий світ хай знає, що Касян сьогодні розгулявся.

— Ну, Максиме, братіку, випий за здоров’я, — і подав йому збанок з медом.

— Лиши трохи малому, хай привикає.

— Йому не можна, — каже Максим, — він уже школяр.

— Школяр? Ов мосціпане, а то як? Недавно татарин віз навперед себе, мов барана, я його освободив, татарина задушив на аркані, мов горобця, і вже школяр. Ну, чудасія! Аз, буки, віди, глагол… далебі забув, хоч і мене вчили та добре інколи випарили… Ну, не можна, так ні, на ж тобі, синку, червінця, йди на базар, та купи собі горішків, бубликів, медівників, чого душа забажає. Повеселись і ти.

Івась не знав, що робити: узяти чи ні.

На нього кивнув Максим, і він узяв, цілуючи Касяна в руку. Максим випив меду, та коли Касян одвернувся, він узяв Івася за руку і пішли далі.

— Не добре би було не взяти. Касян міг образитися, а він щирий чоловік.

— А довго він так гуляти буде?

— Поки усього не пропустить, така його вдача. Питиме зо три дні, відтак виспиться, а опісля заспокоїться. А вже коли його де-небудь пошле кошовий — а до того він дуже проворний — або у поході, то не дивиться у той бік, де п’ють, мов святий який.

— А тут бачу стільки чужого народу. То сюди можна і туркам, і татарам, і жидам заходити?

— А чому ж би ні? Се ж усе купці, а купців нам треба, бо і краму того всілякого нізвідки узяти. Розуміється, що у Січ їх не пустять, але тут базар, то можна.

— І ніхто їх не чіпає, не грабує?

— Борони Боже! За це страшно карають. Бачиш тих козаків, що з палицями походжають по базарі? Вони за порядком наглядають, а над ними старший є. Не дай Боже, коли б хто кого скривдив.

— А що на Січі козаки роблять?

— Що треба, та й що кому старшина прикаже. Хто знає яке ремесло, то йде в майстерню, письменні пишуть у канцелярії під рукою генерального писаря. Другі учать дітей. Одні їдуть на розвідку, інші сторожують, а є й такі, що печуть хліб, та і їсти варять. А коли хто свою роботу зробить, має волю робити що хоче.

Іще побачили, як старий сліпий дід кобзар, з лисою відкритою головою сидів та при бандурі козацьку думу співав. Його оточили довкруги і слухали. Дехто і сльозу обтер. Тут поводились спокійно та поважно.

Обійшовши так увесь базар, вернулися воротами на Січ. Максим повів зараз Івася в січову школу. Отаман шкільний записав його у список і призначив до тих, які щойно почали вчитися азбуки. Бакалавр обіцяв Максимові, що сам його заведе в бурсу, і той пішов до свого діла.

IV

Івась Чорноусенко про школу ніколи й не чував. Він виріс у закріпаченому селі, під лютим паном, якого скрізь по Вкраїні називали катом. Він з усмішкою на вустах, наче бозна-яке добре діло робив, велів своїм посіпакам людей української віри бити до крові киями, відрубувати голови, вішати, саджати на кіл або й живими четвертувати. Бо він вважав кожного українця не за людину, а за товар, який на те є, щоб на нього робив.

Розуміється, що в селі такого пана школи для хлопів не було. Хоч би навіть люди самі на школу спромоглися, як це бувало на Україні, то пан Ярема Вишневенький був би на те не позволив. У Гаврилівні, як і у всіх селах, що приналежали пану Яремі, про школу і чути не було. Люди жили в темноті. Вони родились, відтак пасли товар, помагали батькам в роботі, поки не дожили того віку, що їх вже гнали батогами на панщину. Інколи в завзятішого бунтувалася душа проти такого безправства, та такого, коли не встиг втекти у світ за очі, люто карали.

Тож і Івась був, мов дикий, та стільки людяного у нього було, що вмів говорити, молитися та пісні співати. Прийшовши у школу, він був, наче у лісі, серед такої невидальщини. Розгубився, звичайно.

Побачив себе серед юрби ровесників, а то й старших хлопців. Вони сиділи рядком на ослонах при довгих столах над книжками і мимрили упівголос задане. На переді за столом сидів учитель з прутом, прикликав по одному до столу, а то й по кількох, випитував, хвалив, або й карав за неувагу, недбалість, і так йшло заодно кругом, мов у коловороті. Івась не знав, на яку ступити і де дітися. Його посадили на ослін і звеліли дивитися в книжку. Він побачив різні дивовижні значки, що мов заморені хрущики, стояли рядком, одні над другим. Стояли мертві, нерухомі, і Івась не міг збагнути, нащо вони і яке їх значення.

Пересидів він так до кінця науки, дививсь аж очі зболіли, знемігся від сидіння і вже йому тікати звідсіля хотілося, та лише боявся кари. А коли боявся тікати, то його брав такий ляк, начеб його який чародій у камінь перекинув на тім ослоні. Того дня його ніхто не чіпав і він так пересидів до кінця науки. Уставши враз з другими, він почув біль у спині, та ноги йому потерпли, бо за цілий час боявся ними ворухнути.

Тепер дітвора, начебджоли з вулика, висипалась на майдан з криком і сміхом та пігнали до своїх домівок.

Івась стояв під школою, дивлячись чи не прийде звідкіля Максим, щоб його порятував. Та Максим не приходив.

Зате прийшов бакалавр, узяв за руку і повів у бурсу.

— Чого ж ти, хлопче, так посумнів, мов сова на сонці, не бійся, усе гаразд буде, привикнеш. Подякуй Богові, що так з тобою сталося, що ти не попав у Крим. Завтра почнуть тебе азбуки вчити.

Івась дуже дивувався, звідкіля він знає про те, що його у Крим везли. Учитель йому полюбився, і Івась став думати над тим, як би йому віддячитись. В цю хвилю нагадав того червінця, якого дістав недавно від дядька Касяна. Червінця держав він за пазухою. Ще не думав об тім, що за нього купити, а тепер той перший червоний, якому й ціни не знав, став йому в пригоді. Він вийняв його з-за пазухи, та, почервонівши мов рак, передав його вчителеві.

— Ти звідкіля його узяв?

— Дядько Касян, цей запорожець, що мене з петлі освободив, дарував мені його. Казав, щоб за це купив собі горіхів, бубликів, та я цього не хочу, а вам оддаю.

— Ні, синку, я його не візьму, бо не мені його дав дядько Касян, а тобі, заховай, може придатися. Мені не треба, заховай добре. Найкраще заший де-небудь.

Бакалавр погладив хлопця по голові і повів у бурсу, що недалеко стояла від школи. Була це доволі велика будівля загороджена хворостом, вимащена глиною, вкрита конячими невим’ятими шкурами. Подібна була зверху до усіх тих будівель, де жили запорожці, які звалися куренями. Всередині було глітно і гамірно. Молодь сходилася щойно зі школи. Усіх ще не було, бо дехто вихопився за ворота і побіг на базар подивитись на ті чудасії, які бачив Івась. Учитель повів Івася до бурсового отамана.

— Ось тобі новик-товариш, піклуйся ним, як братом, бо він був у великій небезпеці.

По сих словах вчитель оставив Івася і вийшов. Івась став перед отаманом, хлопцем може кілька років старшим від Івася, чепурним і смілим, з блискучими карими очима.

Отаман простяг Івасеві руку:

— Здоров будь, товаришу! Ти звідкіля?

— Я з Гаврилівки, з Лівобережжя.

Івась оповів свою пригоду.

— Ну гарно. Тебе треба зараз навчити, як у нас тут водиться, бо ти новик. Ось тут на цій лежанці ти будеш спати у нашому хлоп’ячому курені. Ми достоту так живемо, як і старші січовики, лиш тільки, що служби не робимо військової, у похід не ходимо, а зате вчимось у школі. У нас своя старшина вибирається усім гуртом школярів, а цього року я отаман. Зовусь Андрієм Грушкою і мене тут у всьому треба слухати. У школі, то я такий школяр, як і всі, а тут, поки я отаман, то й голова.

— Ми теж так робили у Гаврилівці, коли товар пасти гонили. У нас теж була своя старшина.

— Коли так, то це для тебе не буде новиною. Та поки нас покличуть вечеряти, ходи на майдан погратися.

Андрій повів Івася на майдан між цілу юрбу хлопців.

Івась незабаром посміливішав. Йому здавалося, що він у Гаврилівні, на леваді поміж ровесниками. Тут школярі вигадували усякі ігри. Бігали, переганялися, скакали у висоту і в довжину, гралися в «Журавля», в «Зайчика», «Панаса». Був такий вереск і гамір, що аж в ухах лящало.

Івась умів добре бігати, ходити колесом. Він і собі став заводити ігрища, яких тут не знали. Аж разом закалатали довбенькою об дошку. Відразу змовкли крики і молодий народ рушив до куреня на вечерю. Усі йшли задихані, бо хто не встиг би на час, то опісля не дадуть вечеряти. У курені поставили для них вечерю на столах у невеличких дерев’яних коритках. Кожний добував ложку і сідав на своє: місце за стіл. Отаман сів на першому місці, застукав об стіл, виголосив «Отче наш». Усі за ним повторяли уголос, а відтак узялися за їду.

— У тебе с своя ложка? — питає отаман Івася, що сидів недалеко нього.

— То ж бо й є, що ложки не маю, ніколи було роздобути.

Сьогодні в полуднє я їв у курені ложкою мого брага Максима, що у полтавському, а тепер не маю. Ну, так що ж? То і вечеряти не буду, овва! Чи то раз водилося мені цілу днину не їсти?

— Не журись, ложку тобі я сьогодні ви годжу, а завтра, або ще й нині піди на базар і купи. А с в тебе які гроші?

— Нема, — відповів Івась не задумуючися. Та зараз нагадав свого червінця, і спаленів із сорому, що не сказав правди.

— Як нема, то я тобі позичу. У мене п’ятак є. Я учора прочитав одному неграмотному козакові листа від рідні та й п’ятака заробив. Колись мені віддаси.

Цього Івась не хотів та й каже:

— У мене лиш малих грошей немає, а є в мене цілий червоний, мені його дядько Касян подарував.

— Ти червоного не рахуй, заховай його на яку другу потребу, я тобі таки п’ятака позичу.

Вони розмовляли так біля лежанки Андрія, куди він пішов за ложкою шукати.

— Ти не думай, — продовжив Андрій, — що у нас на Січі так на гроші тяжко. Куди! Тут можна інколи і червінця відразу здобути, хто лише меткий і проворний. — Андрій не докінчив, бо зараз посідали за стіл і взялися їсти.

По вечері знову помолились гуртом, отаман подякував від цілої громади кухареві за вечерю і висипалися на майдан.

— Я тобі не договорив, як тут можна грошей добути.

Треба тобі се казати зараз, бо, може, ще й нині така нагода трапитись. Ось послухай. Не раз розохотиться якийсь запорожець, прийде між нас на майдан та й скаже: «Ну-те хлоп’ята, горобчики, ось червінця кидаю, хапайте!» І справді кине червінцем угору. Всі поздирають голови і понаставляють руки. Інколи вдасться схопити його рукою у повітрі, а як червінець впаде на землю, то підуть хлопці по землі в переверти, поки хтось його не здобуде. А запорожець візьметься під боки та сміється. Поприходять ще й інші та давай червінцями кидати на втіху. Не один наш брат синців набере і нічого не здобуде, а інший то так без великого труду червінця захопить. А вже як ухопить хто в руку, то не вільно йому видирати, бо за се його покарали б. Я тобі на се говорю, щоб ти не боявся від мене позичати, що ось не буде з чого віддати. Я сьогодні завважив, що ти хлопець жвавий. Ти й за бігання гроші легко добудеш.

— А за бігання як?

— Ось як: тут знов запорожці. Прийде, вибере собі двох: ану хлопці, перебігайтеся! Хто швидше до моєї шапки добіжить, той і нагороду здобуде. А ще тобі скажу, де ложку купити. Та ти підожди. Завтра вранці підемо оба, я тобі сторгую. А вмієш ти вже азбуки складати?

— Ні, я не знаю зовсім. Що воно таке?

— Так підожди. Я впрошу завтра вчителя, щоб мені тебе віддав під руку. У нас так водиться, що початкових новиків учать старші школярі й аж опісля ти йдеш під бакалавра. Не знаю, кому би ти попався. А навіщо тобі того, щоб тебе інколи за чуба скубнули? Ми оба згодимося.

Івась був дуже радий, що знайшов такого доброго товариша і приляг до нього цілим серцем. Звичайно у хлопців з приязнею дуже не церемоняться. Так воно було й тут. Хлопці відразу полюбилися, пристали один до одного.

По вечері пішли на майдан гуляти, поки не закалатали знову, що спати йора. Андрій заорудував так, що Івасеві випала лежанка біля нього. Івась не гаючись довго, поклався спати і зараз заснув. Рано хлопці повставали, помолились і стали вчити завдану науку. Івасеві нічого було вчитися, і вони з Андрієм пішли на базар за ложкою.

— Ти не відзивайся нічого, я сам торгуватиму, а то шельма крамар зараз пізнає, що ти новик, та й заправить з тебе бозна-скільки, та ще й ложку погану підсуне, що у рот не влізе. Я вже купував не одну річ і розуміюся на тім, мене не піддурить.

Перейшли відтак січові ворота і зайшли на базар. Тут було ще тихо. Крами були ще позачиняні, шатра позатикані полотнами. Андрій підступив до одного краму і застукав до дверей.

— Ану відчиняй, чоловіче добрий, покупці прийшли.

В крамі заворушилось, а далі відхилилося віконце і виглянула розкуйовджена бородата голова:

— Какіє гюкуици? Чорт знает что! Спать нє дайот, ночью шляєтса.

— Ти, крамарю, будь ласка, не гримай, а відчини та ложку продай.

Крамар бурмотів щось, одягався, та Андрій доти гримав у двері, доки вони не відчинились. Хлопці увійшли в середину.

— За чом чорти? Пашол вон! Пажді, сам подам.

— Ти, кацапе, не гримай та не лай, а то далебі цілу школу тобі сюди приведу, побачиш, як отамана зневажати.

Москаль трохи подобрішав. Він знав, що коли б зневажив яку-небудь січову дитину, то б рушилися на нього, мов бджоли, а тоді не було йому тут що робити. Він вийняв скринчину з ложками і Андрій став вибирати.

— Отся, — каже, — скільки за неї?

Москаль заправив п’ятака, та Андрій так довго торгувався, поки не купив за три. Зараз заплатив і вони вийшли.

— По якому він балака? — питав Івась.

— Авжеж по-московському, а не по-нашому. Поганий народ! Бородатий, мов цап, а живе в болоті, мов свиня, цілком не гак, як наш брат. А вже як стане циганити, то треба добре пильнуватися, а го так тумана підпустить, що утроє зідре, що воно варто.

— А скажи мені, Андрію, звідкіля москалі беруться?

— Хіба не знаєш? Із півночі, звідкіля мороз йде та зимний вітер повіва. Вони, либонь, усі до одного крамарський народ.

— Так вони звідтіля з крамом аж на Січ заходять?

— А по цілому світу з крамом йдуть. Наші козаки говорять: вижени москаля дверми, а він вікном у хату влізе. Ось який вони народ.

— А вони якої віри?

— Православні, як ми, так і хрестяться, та не так моляться. А «Отче наш» у них такий дивовижний, що ніяк не розбереш.

— Як я їхав сюди з дядьком Касяном, то до нас прив’язався якийсь донець. Він теж по-московському балакав.

— Е, воно не те. Донці козаки, як би й наші, лицарі, а то сказано: крамар. Тепер я тобі ще одно скажу: ти зі мною приятелюй як тобі подобається, та коли при других у нашому курені, ти мені честь віддай і отаманом мене зови, а то інші мене не будуть поважати. Приязнь приязню, а старшина таки щось значить.

— Добре, я тебе шанувати буду отаманом, та ти на мене не сердись, бо я сього не знав.

— Я не серджусь, а так тільки говорю, бо такий у нас звичай, як і у козаків. Сьогодні ясновельможний, а завтра, коли виберуть іншого, то такий козак, як кожний. У нас не можна від звичаю відступати ні на крок. Я тобі ще щось скажу: коли б тобі дещо у кого подобалось, хоч би так, що гинь — не руш, відвернись, а коли що найдеш, зараз віддай, а то, Боже сохрани, як за чуже карають: виб’ють різками до крові. У нас чуже святе. А коли б тобі хто що злого зробив, або коли б ти побачив, що товариш прогрішився, то скажи нашій курінній старшині, а у школі бакалаврові або отаманові шкільному ані словечка, хоч би тебе вогнем пекли. Такого слизькоязикого у нас страх не люблять. Ми вже собі самі, то є наша старшина, справу зробимо, розсудимо по правді, покараємо. Правда, він може опісля поскаржитися у школі перед старшиною, і нас би покарали, та він сього не зробить, бо його покарають теж.

А за товаришем то й життя не пошкодуй. І козаки так роблять, і ми теж. От ти бачив, як кацап зараз пом’як, коли я йому погрозив школярами.

— Що ж би ви йому зробили?

— Що? Послухай. Тут раз один крамар зневажив школяра, за вухо шарпнув та по лиці вдарив. Товариш поскаржився перед громадою. Ми змовилися, викрались уночі з куреня, перекралися через вал і цілий крам геть рознесли, порозкидали аж у воду. Він став оборонятися, а ми його звалили на землю і зв’язали руки та ноги. Своєю чергою не одному з наших дісталося, а ми таки своє зробили. На другий день, як батько кошовий дізнався, став розвідувати, та що з того? Дізнався, з чого пішло, та й каже: «Браві хлопці! Постояли за своїм товаришем, а коли нічого не вкрали, то ніяке мені діло над дітьми суд робити. Не чіпай їх та й годі!» Робив слідство і шкільний отаман: «Хто це зробив?» — питає. «Ми усі, — кажемо, — ніхто не відстав, карайте нас усіх. Крамар зневажив ні за що товариша, а ми йому ось як…» І нічого нам не було. І крамар мусив геть забиратися. У наступну неділю кошовий батько прислав на цілу школу два мішки горіхів.

— Ось воно як. А хто тоді отаманом у нас був?

— Я, — сказав з гордістю Андрій. — Се було минулого року. Мене вже вдруге отаманом вибрали.

— А ти, Андрію, звідкіля будеш?

— Я з Київщини. Мій батько, Демид Грушка, рибалкою був. Ще я малим був, як мою маму якийсь польський жовнір зневажив, а відтак убив. Батька тоді дома не було.

Як вернув, маму вже й поховали. Заплакав сердега над могилою. Опісля батько зараз продав хату з огородцем, вишукав того жовніра, вбив на вулиці, мов собаку. Мене узяв на байдак і вночі втік, аж на Січі опинився. Кілька літ жили ми так. Я між хлопцями, а батько у курені.

Пішов раз батько у похід на турка, та й загинув. Я сам остався без нікого.

— Так ти, Андрію, сирота.

— Я сирота. Та куди пак? Дивись на усю Січ: то усі мої батьки, вони всі мене люблять, згадуючи мого батька. Його теж дуже любили. Кажуть, що батько лицар був, відважний та завзятий. Та говорять мені ще: тям, синку, який твій покійний батько був. І справді, я би хотів таким бути, та куди мені!

— А у школі ти давно вчишся?

— Вже три роки минуло. Мені тоді десять літ було.

— Чи довго треба у школі вчитися?

— Доки можна, доки не підростеш та козаком не станеш.

Та зразу треба ще молодиком-новиком побути під рукою старшого козака товариша.

— А коли ж тут учитися, козацтва себто? Стріляти, на коні їздити тощо?

— Зараз. Тут хлопців і сього вчать. Зразу вчать бігати, ходити, у лаву ставати, відтак ми граємось у війну: одні бувають то турками, то татарами, то ляхами, а другі то вже козаки, та й нападають одні на других, а ті обороняються.

— А при козаках усе?

— Як трапиться. Нас розведуть на два боки, а тоді тягнуть жереб, кому ким бути. А коли вже воювати, так усе одно по якім боці, аби лише не датися та показати проворність.

— Я би хотів усе при козаках бути.

— Смішний ти хлопець. Хіба ж тобі прикажуть зараз перейти на турка або ляха? То лиш так… буцім. Не годиться, щоб козаки поміж собою воювали.

Балакали так, поки не зайшли у курінь, де саме калатавка скликала хлопців на снідання. Відтак пішли у школу. Йшли то цілою юрбою, то по кількох. Не один, що припізнився, біг, обтираючи губи від снідання, а дехто доїдав по дорозі кусок хліба. У школі було гамірно, поки не вийшов бакалавр. Він ударив тричі прутом по столу.

Усі стишилися. Бакалавр звелів молитися і всі посідали.

— Учора прийшов сюди неграмотний новик. Його треба підучити азбуки і складів. Хто зі старших візьметься до того? Як ніхто не візьметься, то й самі такого призначимо.

Та перше хочемо добровольця.

— Я хочу його навчити, — каже Андрій.

— Гарно воно, так сьому і бути. Бери собі його і вчи.

Від того часу вони майже ніколи не розставались.

Андрій вчив Івася запопадливо. Івасеві здавалося спершу, що ніяк тому не дасть ради, що не в силі, хоч би і очі повилазили, порозуміти сих розмальованих хрущиків та комашок. Та Андрій так йому толкував, так показував, чим одне від другого відрізняється, що таки Івасеві ясно стало. За сим пішли склади букв у слова.

І тут обопільна любов хлопців доконала того, чого не можна іноді при дуже напруженій праці цілими місяцями добути. Андрій вчив Івася щиро, начеб хотів частину своєї душі у його душу вложити. Івась був кмітливий хлопець, бо він виростав серед буйної сонячної багатої української природи, серед широких, квітами замаєних, степів.

Було, оба вийдуть по школі де-небудь на січовий вал, або аж над Дніпрову кручу, сядуть під вербою і вчаться.

Козакам, що їх бачили, дуже це подобалось, і вони говорили:

— Із сих двох жовтодзьобів вийдуть побратими на усе Запоріжжя.

Івась спитав раз Андрія, що це таке побратимство, про яке козаки говорять.

— Побратимство між козацтвом — свята річ. Два козаки, звичайно ровесники, полюблять один одного, випробують вірність та характерність, а тоді йдуть у церкву і присягають собі побратимство. Тоді у них, начеб одна душа. Не мають між собою нічого тайного, та се ще нічого. Вони присягають, що один другого ніколи не полишить у злій чи добрій долі, що один другого рятувати буде в небезпеці, хоч би і своїм життям, і так аж до смерті, хіба що опісля доброхіть розійдуться. А коли б побратима зрадив, тоді ніхто на зрадника не подивиться, усі його відцураються.

— Так заведімо й ми між собою побратимство, — каже Івась.

Ми вже й завели, та воно так, що лише козакам на побратимство присягати, а ми ще хлопці. Коли б ми з таким пішли до панотця, то з нас люди сміялися б. Ти сього ніде не говори, бо нас уся школа на язики візьме, а се не в’яжеться з моїм отаманством.

По місяці науки підвів Андрій свого ученика перед учителем до екзамену. Івась був дуже наляканий та зворушений, його голос тремтів. Він читав дуже поволі, але читав добре. Вчитель аж здивувався. Похвалив обох, а Івася приставив до тих, що вже вміли без нічиєї помочі прочитати.

Дядько Касян заходив часто у бурсу, а дізнавшись про екзамен, вицілував обох і подарував півгривенника на ягоди.

V

У січовій школі ладились заздалегідь до річного екзамену. На таке свято приходила уся січова старшина, приїздили з паланок ті батьки, яких діти були у січовій школі. На такім екзамені співали хлопці кантати, говорили вірші. Присутні гості давали пильним хлопцям подарунки, а відтак забирали до себе на хутір своїх синів та їх товаришів. Звичайно ніхто зі школярів у часі шкільного відпочинку на Січі не лишався. Будь він і сирота без роду, то все-таки знайшлась щира козацька сімейна душа, що забирала його до себе у хутір на яблука. Того дня хлопці нетерпеливо дожидали і дуже з того раділи.

Цього року однак не так склалося, як ждалося. Зайшло таке, що треба було все забути, а взятись за пильніше діло.

Прийшла у Січ вістка, що донці стоять двома полками на Кінських водах табором та дожидають запорожців.

На Січі начеб огнем запалив. Кошовий видав наказ, щоб не гаялись виступати у похід та не дали гостям ждати.

По усіх закутках настала гарячкова робота. Ладили харчі, пекли хліб, сухарі, смажили кашу в салі, сушили рибу.

Ладили похідні вози, зганяли зі степу табуни коней.

Розіслано посильних козаків до козацьких паланок з приказом, щоб товариші зараз прибували на Січ. Тут роїлося, як у муравельнику. Народу сходилося з Запоріжжя щоднини сотнями. Коли вже усе було готове, приказав кошовий скликати велику раду. Довбиш вдарив на січовім майдані у котли і народ висипався з усіх куренів. Ті, що стояли табором за рікою, стали припливати на байдаках під січовий острів. На майдані було так глітно, що кому не стало місця, вилазив на дах куреня. Те саме зробили і школярі. Вони обсіли, мов горобці під осінь, дах свого куреня і дивилися на велику раду. Гомін зібраного народу розходився далеко.

З дому кошового вийшла січова старшина. Кошовий батько з булавою в руці ступав передом. За ним несли бунчучні бунчуки, держучи їх над головою кошового. Відтак ішов генеральний суддя з великою срібною печаткою та генеральний писар з срібним каламарем. За ним — обозний і курінні отамани зі своєю старшиною: осавулом і кухарем. На середині майдану стояло підвищення, і тут ступила старшина. Довбиш вдарив ще кілька разів дробом, і котел замовк. Гомін серед зібраних став утихати.

Кошовий зняв шапку і вклонився на усі чотири сторони, а ціла громада привітала його в один голос:

— Здоровий будь, кошовий батьку, дай, Боже, добрий час!

— Здорові і ви будьте, панове товариство, і гаразд вам усім.

Відтак підніс булаву вгору і всі затихли, начеб маком посіяв. Кошовий говорив голосно:

— Славне лицарство запорозьке, панове отамани і усі товариші! Прийшла на нас важка хвиля. Наші товариші з микитинської паланки скаржаться, що татарва велику шкоду їм робить. Татари не то щоб напасти загоном, вони малими ватагами підкрадаються, грабують коней і товар, а частенько у білий день, коли козаки у полі, забігають у села, хапають жінок та дітей і вивозять у свою бусурменську неволю. Люди, замість робити коло хліба, мусять збройне день і ніч сторожити свого добра, начеб у воєнне врем’я.

Наші брати скаржаться перед нами, що коли за ними не постоїмо, то прийдеться кидати все і тікати хоч би під ляцьку кормигу. Тому-то ми, старшина, загадали скликати вас усіх, панове товариство, та послухати розумних голів, що нам робити? Чи лишити наших братів на поталу поганцям, та сидіти тихо за нашими безпечними валами і спокійно жувати галушки, чи вийти нам з безпечного місця та провчити бусурменську віру, щоб нас пам’ятали та не чіпали нашого брата. Як ви гадаєте?

— Гріх би нам дати знущатися над братом! — крикнув хтось з гурту.

— Стійте, товариші! Прохор Чабан хоче говорити!

— Хай говорить, підведіть його.

На підвищення ступив старий сивий дід. Се був високий, плечистий дідуган, з довгими, мов мітли, вусами, білими, як молоко. У нього тряслась від старості голова.

Його вважали найстаршим дідом у Січі і дуже його поважали. Вийшовши на підвищення, він зняв шапку і поклонився раді своєю лисою головою:

— Здорові були, мої діти! — гукнув так, начеб з мушкету випалив. ~ Якби ми не пішли на татарина хоч би у сам Бахчисарай та не провчили поганця, то хай уся Січ у землю западеться, хай пропаде, загине усе козацтво зі своєю славою! І так треба нам благати прощення у милосердного Бога, що так довго ми ждемо не знати чого, що так довго залежались, а не зараз за першою жалобою Микитинців не пішли пригадати татаринові, що ми пани на своїй землі.

За моїх молодих літ не було одного року, щоб ватага запорожців не вскочила у Крим та не пригадала орді, що ми живемо ще. І тому то орда оминала наші села, як йшла на Волинь, на Поділля, у Польщу, а нашого брата не чіпала.

Чого тут довго радити? Або у похід на ворога хрещеного миру, або пропадайте всі!

— Добре говорить дід! — кричали козаки. — У Крим підемо та навчимо їх!

Кошовий підніс угору булаву:

— Ви порадите, і тому приказали ми, щоб ладитись у похід. Тепер, правда, не надто відповідна пора, бо треба хліб з поля збирати, але довше відкладати годі. Ми й про те міркували, що усі не можемо йти, і тому запросили до помочі наших побратимів з-над Дону. Ось саме прийшли до нас післанці з вісткою, що два полки донців дожидає нас біля Кінських вод. Через те я думаю, щоб і наших пішло не більше тисячі. Значить, що усі сімейні товариші остануть дома.

— Дайте й мені сказати слово, — підняв шапку догори запорожець Грицько Дотепа.

— Коли б пішло лише дві тисячі разом з донцями, то мало. То так, якби один чоловік пішов стадо куропаток руками ловити. Вважайте, що то не город здобувати, загнавши ворога в один кут, а то ми йдемо воювати в степу, де такий ворог як татарин, знає куди утікати. По-друге: нас повинно бути утроє стільки, що донців, бо як нас буде порівну, тоді настане суперечка, кому ватажкувати. По-правді повинно би бути двох отаманів, а се чорта варто, бо де дві господині, там хата неметена. До того треба одної голови, одної сильної руки, щоб добре держала поводи в руці. Не раз йшли ми з гетьманцями, а не було згоди, а що ж тепер, коли йдемо поруч з народом іншої, не нашої породи. Не перечу, що донці лицарі добрі, але краще буде, коли вони підуть під нашою рукою, а не ми під їхньою.

— Правду каже! — гукали козаки.

— Хай буде по-вашому, — сказав кошовий, — пішлемо три тисячі наших. У нас і припас на те є. А тепер діло у тім, кого вибрати наказним? Бо коли не йдемо цілим кошем, то генеральна старшина повинна остатися дома.

— Хай буде так, — згодився Дотепа, — ти, батьку кошовий, веди козацтво у похід. У поході такім треба ватажка поважного, а вже як будеш нашим отаманувати, то й донці присмирніють. Ми краще виберімо наказного на Січі.

— Згода! Веди, батьку, сам!

— Добре, панове товариство, я вас поведу хоч би на сам край Криму, та наказного для Січі нема що вибирати, бо по-нашому прадідному звичаю, найближчою старшиною до кошового є пан суддя генеральний, і він мене тут заступить.

— Добре, ти, батьку, веди, а тут хай пан генеральний суддя порядкує.

— Спасибі, панове товариство, що так гарно діло поладнали. Тепер, коли рада скінчена, розходьтеся на своє місце, бо завтра рано рушаємо. Поставимось на лівім березі Дніпра, зараз навпроти Січі. Ти, пане обозний, наглядай за порядком при переправі та у таборі. — Кошовий зійшов з підвищення. Народ наново загомонів, захвилювався і став розходитися до своїх куренів.

Кошовий прикликав Касяна і післав його з десятком козаків до донців завести їм розпорядок, куди їм рушати.

Касян, як вийшов від кошового, попрямував зараз до хлоп’ячого куреня. Йому хотілось побачити і розпрощатися з Івасем. Івася викликали надвір, а за ним вийшов і Андрій.

Касян каже:

— Я зараз виїжджаю, та коли верну, то хіба аж по поході, якщо не загину. Слухай мене, люба дитино. Тебе я полюбив, як рідного. Як дізнаєшся, що я пропав, так помолись за мою грішну душу, спом’яни мене так щиро, як щиро я люблю тебе… Здоровий будь, рости великий, добрим козаком будь, хай тебе Бог стереже та у своїй опіці держить. А ось тобі хрестик від дядька Касяна на спомин. Прощай, синку любий, — Касян обняв хлопця, цілував та гладив твердою рукою його чорні кучері. — Любіться хлопці, як побратими, з вас люди вийдуть на славу. — Касян поцілував Андрія теж.

Андрій помітив, що в оці Касяна блиснула сльоза. Касян відійшов швидко не оглядаючись. Оба хлопці стояли мовчки.

— Який він добрий! — сказав Андрій.

— Я його, мов батька, люблю, не знати чи доведеться ще коли його побачити.

— У тім воля Божа, ніяк не вгадаєш.

Тієї ночі у Січі мало хто спав. Цілу ніч гомоніло, начеб при пожарі. А на другий день, як тільки стало на світ заноситися, хлопці сиділи вже рядком на Січових валах і придивлялися, як козаки перевозили за ріку коней, вози з припасами на великих чайках.

— Чи ти вже бачив коли таке? — питав Івась Андрія.

— Ой, чи раз! Звідсіля й більше війська виходило.

— А чого козаки так обставили базар? Чого вони пильнують?

— Я добре не знаю. Вони, либонь, так крамарів пильнують, щоб який татарин не викрався та не звістив своїх, що похід на них буде. Я вже учора, ще далеко перед радою сю сторожу помітив.

На другому березі ріки уставились вози рядками, військо порядкувалось. Між ними чвалували на конях осавули та розсильні козаки, табор розтягнувсь далеко у степ.

На сході сонця зарожевіло небо. Тоді вийшов кошовий зі свого домику, перехрестивсь на церкву і попрямував до ріки, де вже ждав на нього байдак, котрим перевезли його на той бік. Там привели йому сивого турецького коня.

Кошовий подався зараз до війська. Заграли сурми і січовий прапор похилився перед головою козацько-запорозького війська.

Тоді з січових валів заревіли гармати. Ось так Січ-мати прощала синів своїх, благословила в далеку дорогу на непевну долю. Січовики, що стояли на валах, вимахували шапками та вигукували. На валах стояв священик і благословив військо золотим хрестом. Від нього відбивало ясне проміння сходячого сонця. На тім боці Дніпра кошовий сурмач затрубив у срібну сурму, за ним відозвались сурмачі полкові, сотенні — і військо рушило в степ.

Усі стали сходити з валів на майдан. Усі були сумні, наче живих людей похоронили. Не один попрощався з братом або приятелем, якого, може, не доведеться більше на сім світі бачити.

Найбільше сумував Івась. Не то що попрощався з дядьком Касяном, та він із братом Максимом зовсім не прощався і вже від трьох днів його не бачив. Брат не сходив йому з думки, чому він до нього не навідався?

Говорячи про те Андрієві він аж заплакав.

— Ти не сумуй. Його кудись перед походом післали, і він певно не пішов у похід. Воно не може бути, щоб так тебе кинув, — потішав Андрій.

Вже сонце підійшло високо вгору і заносилося на гарячий день. У школу стали сходитися школярі. Між ними сьогодні тільки було й бесіди, що про похід та військо. Ся подія так зайняла молоді голови, що й наука йшла сьогодні туго. Хлопці не вважали. Учителі були сьогодні теж невиспані, вони повели хлопців купатися.

Уся школа вийшла на майдан. По вчорашнім тут було пусто. Можна було пізнати, хто б і не знав, що на Січі убуло людей.

Школярі перейшли січові ворота і висипались, мов пшоно з мішка, на базар, попрямували на берег Дніпра.

Вони знали добре те місце, куди їх водили купатися. Тут була широка площа, вкрита білим піском. Декуди росла висока рідка трава, верболози, самітня билина якогось зілля, а далі плила вже вода по піщанім дні з дрібними камінцями. Хлопці пороздягались і шубовсьнули у воду.

Повстав тепер голосний хлоп’ячий вереск та сміх. Хлопці плюскалися у воді, перевертали один другого, занурювали у воду. Дехто пускався плисти, пірнав з головою, а далі йшли об заклад, хто довше під водою буде. Усі були раді.

Дніпро-батько пестив, голубив своїми холодними хвилями молоді тіла козачих дітей. Вчителі покликували, щоб далеко від берега не відбиватися.

Аж ось почувся розлучний хлоп’ячий крик так, що усі замовкли відразу й туди оглянулися. Усі дуже налякались.

Вода несла якогось хлопця. Він добував останніх сил, рятуючись. Виринав поверх води, то знов потопав, інколи показалась на верху рука або нога. Усі стояли безрадні, а далі дехто став плакати жалкуючи немічного товариша.

У той мент Андрій поплив упоперек ріки товаришеві на підмогу. Він плив широкими плесами, аж добивсь до того місця, де потопав хлопець. Як тільки показалася рука, Андрій її схопив. Зараз за тим виринула голова.

Андрій схопив за волосся і став щосили плисти до берега.

Утопленик хотів схопити Андрія руками за шию, та він відтрутив його руки. Відтак перекинувся горілиць і так пливучи, держав здалека утопельника від себе.

Від того крику, який зчинився між школярами, кілька козаків вискочило за ворота. Та то було так далеко, що ніхто не міг би впору добігти на підмогу.

А тим часом Андрій боровся з бистрою водою з усієї сили. Вода несла його щораз далі під кручу, де був великий рвучий вир. Усі побачили неминучу смерть обох хлопців.

Тоді побіг бакалавр наперед, виломив велику вербову гілляку і подав у саму пору Андрієві. Андрій, добуваючи останок сили, кинувся у той бік і схопив гілляку зубами.

Крихка галузка від тоговідломилася, та він у той мент ухопив її рукою, а вчитель тягнув її до берега. Йому на підмогу кинулося десяток хлоп’ячих рук і стали тягти.

— Поволі, хлопці, не рвіть дуже, а то урвете галузь і все пропаде.

Але Андрій намацав вже ногами дно ріки і став. Він такий був знеможений, що йому аж дух спирало. На воді біля нього лежав з розверненими руками утопленик. То був Івась Чорноусенко. Його б рятувати слід, а тут його приятель не може ногою ступити. Тоді кілька хлопців скочило у воду, держачись гілляки і притягли обох до берега. Андрій держався корчевої гілляки, що не міг пальців розняти.

Івася винесли на беріг і поклали на піску. Він був без пам’яті. Лице у нього посиніло. Ніхто не знав, що робити і як його рятувати. Аж надбіг старий козак від воріт, розтрутив юрбу безрадних школярів і узявся рятувати хлопця.

Перш усього він поклав його горілиць, прикляк на піску, узяв за обі руки коло ліктів і став ними підносити вгору, відтак спускати вниз. Робив так довго, поки хлопець не віддихнув. Відтак узяв його наперед себе лицем вниз і кілька разів сильно потряс. Івасеві жбухнула з губи вода раз і другий. Опісля поклав його знову на землю і став натирати долонями зимне тіло. Івась вже дихав, а далі отворив очі.

— Слава Богу, живе! — кликнули усі хором, а Андрій припав до тіла і став приговорювати пестливими словами:

— Івасю, Івасику, голубе, мій братчику. Обізвись до мене хоч словечком, хіба мене не пізнаєш?

— Голова мене дуже болить, шумить мені у вухах і світ вертиться.

Козак узяв хлопця, мов малу дитину, і поніс таки голого у Січ. За ним біг Андрій надягаючи по дорозі свитину. На воротах стрінули його козаки:

— Бравий хлопець з тебе, Андрію, в батька вдався.

Покійний теж знався добре з водою. Ненаситець перепливав, я сам бачив.

Івася понесли у курінь та поклали на лежанку. Він оглядався довкруги себе. Ще гаразд не отямився. Андрій від нього не відступав. Товариші принесли йому одежину.

— У нього буде ще трясця сьогодні, — сказав старий козак Панас Бодак, який вмів людей лічити. — Тоді накрийте його кожухом. Я ще зілля принесу і напою. А коли ще з нього вода жбухне, то й добре.

І справді, незадовго Івась повернувся боком. З нього вийшла вода, і він став трястись усім тілом. Хлопці прикрили його кожухом, і він заснув. Над вечером навідавсь до нього Панас і помацав рукою за чоло. Воно було мокре від гарячого поту.

— Зіпрів, то й добре, завтра вже подужає.

І справді, другого дня, коли Панас навідався до хлопця, він вже сидів під куренем і грівся до сонця.

— Здоров, хлопче! Як тобі сьогодні?

— Голова крутиться.

Івась був блідий, а губи аж посиніли.

— Ти, небоже, бережись Дніпра, поки не навчишся гаразд плавати, не йди у воду, як не знаєш броду. Наш старий дід не знає жартів.

— Я ж сам не йшов, мене вода понесла, схопила так, що не міг устояти.

— Ти гадав, що Дніпрові твої чорні кучері подобаються і він тебе пощадить? Якраз він хотів собі такого баранчика взяти.

При тих словах Панас погладив Івася по головці і вдивлявся в його очі.

В тій хвилі Івась відразу повеселішав, схопився йти, та звернувсь зараз і трохи не впав, але Панас його вдержав та посадив на призьбі.

— Ти чого так підскочив? — Панас подививсь у той бік. До них їхав на буланім Максим, брат Івася.

Він скочив з коня і підійшов до Івася:

— Що з тобою, братику?

— Пішов на глибоке, та ледве вирятували, — каже Панас. — Трохи забагато води напився.

Максим присів біля Івася і обняв його.

— Ах ти, кучерявий баранчику, не можна тебе самого нікуди пускати, няньки тобі ще треба, стидайся!

— Не гримай на нього, — каже Панас. — На другий раз він буде обережніший. Він Дніпра не знав.

Івась начеб не чув, що говорилося, він прицмокував язиком до коня. Кінь (то був його буланий) насторчив вуха, натяг шию і став поволі наближатись до Івася.

Приступивши, став його обнюхувати і злегка іржати. Івась обняв його руками за голову і поцілував в ніздрі.

— Не знать, козаче, чи він тобою більше зрадів, чи конем, — пожартував Панас.

— Та бо я його так давно не бачив, мені здавалося, що він пропав кудись, — оправдувався Івась і став коня голубити. Буланий поклав свою голову Івасеві на рамена.

— Не пропав він, бо я його зараз узяв під свою руку.

Добрий кінь! Куди я ним не об’їздив.

— Так ти, Максиме, не пішов з козаками у похід?

— Не довелося. Пан обозний послав мене по козацьких паланках козаків скликати. Насилу я нині вернувся. Цілу ніч їхав.

— Так це, Івасю, твій кінь? — питає Панас.

— Авжеж мій. Його татарин піймав, а опісля й мене.

На ньому мене татарин віз, поки дядько Касян не відбив, на ньому я сюди приїхав. А й батько казав мені, що буланий, то мій кінь буде.

— Коли ж він твій, то продай мені, — каже Панас. — Добру ціну дам, кажи, скільки хочеш?

— Я його не продам.

— Бери, небоже, гроші, коли дають, за них кращого купиш.

— Не хочу кращого, — впирався Івась. — Його би я не дав за ніякі гроші.

— Довго я з тобою буду торгуватися, — сказав Панас. — Я дужчий від тебе і візьму коня так, коли не хочеш за гроші.

— Як так можна? — запаленів Івась, аж рум’янці на лиці виступили. — То мій кінь, а як на те, то я батькові кошовому пожаліюсь. Я маю до коня право.

Панас став сердечно сміятися. Він обняв Івася, підніс його, як малу дитину, на руки і поцілував.

— Гарний ти, хлопче, козацька дитина. Ти добре робиш, що на гроші не ласий. Добрий кінь для козака краще, чим корець грошей. Я лиш так пожартував з тобою. Посадив би я тебе зараз на буланого, та він бідака ізнемігся, а в тебе ще голова не на свойому місці. Ну, здорові будьте, мені пора йти далі.

Він поцілував ще раз Івася і посадив на призьбі, а сам пішов.

— Я гадав, Максиме, що ти у похід пішов, та жаль мені було, що ти до мене не навідався. У мене був дядько Касян, прощатись приходив, та ще раз дав мені червінця і хрестик.

— Коли б я йшов, так певно не лишив би тебе так.

— Мені аж плакати хотілося.

— А що ж ти собі за того червінця купиш?

— Нічого. Я його сховаю на спомин, оба сховаю. Дядько Касян до мене такий добрий, мов свій рідний.

— Усі козаки дітей люблять. Та ти мені скажи ще, хто тебе з води вирятував?

— Наш отаман, Андрій Грушка, ми дуже любимося.

— А він де тепер саме?

— У школі. Цілу ніч біля мене просидів, то дуже гарний товариш.

— З такого роду. Його батько такий був, і всі його дуже любили. А як він з водою добре знався! Тепер я, Івасю, піду за своїм ділом, а буланого пастися пушу. До тебе зайду я ввечері, та тоді і поговоримо.

Пішов Максим у свій бік, ведучи за поводи буланого, який не дуже то хотів від хлопця відстати.

Івась залишився сам. Та він почував себе краще. У вухах ще шуміло, та голова, як мовляв дядько Панас, заходила вже на своє місце. Просидів так до полудня, поки школярі не вернули зі школи. Вони обступили довкруги Івася і стали один поперед другого оповідати, випитуватися.

— Дайте йому спокій, — уговорював товаришів Андрій, — бачите, що він ледве дихає. Краще ви йдіть обідати, а я підведу там Івася.

Як хлопці відійшли, Андрій каже:

— Сьогодні судитимемо, побачиш.

— Кого і за що?

— Не можна сего сказати, побачиш.

Андрій узяв Івася під руку і повів у курінь обідати.

Тут не було так гамірно, як звичайно. Усі були чогось подразнені, начеб чогось незвичайного дожидалися. Зараз по обіді Андрій моргнув на кількох хлопців, вони відстали від громади і пішли в другий кут. Решта хлопців повиходили на майдан. Івась поклався на свою лежанку і міг звідсіля усе чути, що говорилося. Судді посідали за стіл. Тоді один хлопець став виводити свою скаргу так:

— Я купив у Ониська скрипку за три п’ятаки і дав йому зараз гроші, а скрипку я мав собі забрати опісля. Та коли я відтак прийшов за скрипкою, то він мені не дав, каже, що спродав її Максимові Голоті за чотири п’ятаки.

Онисько хотів мені звернути гроші, та я їх не взяв. Тепер розсудіть нас, товариші, кому скрипка належиться, Максимові чи мені?

— А ти що скажеш, Ониську.

— Воно так і було. Та коли Семен не взяв скрипки зараз, то він її ще не купив і я міг її продати, як мені хотілось. Гроші то я зараз Семенові зверну, ось вони.

Він поклав на стіл три п’ятаки.

— А ти, Максиме, знав, що перш тебе купив цю скрипку Семен? — питає знову Андрій.

— Куди ж мені було знати це?

— Не бреши, Максиме, бо ти знав. Я ж тобі сам говорив і питався, чи добре я купив, — каже Семен.

— А є у тебе свідки на те, Семене? Перед судом брехати не годиться.

— Є у мене свідки. Окрім чув.

— Як воно було, Охріме?

— Та чому не знав? Се й інші чули. Максим ще казав, що Ониськову скрипку знає, бо сам грав на ній.

— А можеш ти, Охріме, на се побожитись?

— Я правду кажу, — запевняв Охрім, — і побожитись можу.

— Йдіть геть звідсіля, — каже Андрій, — ми поміркуємо.

Коли обі сторони вийшли, Андрій питається:

— Як же ви, судді, думаєте?

— А так ми думали би: скрипка того, хто її перший купив.

— I я так гадаю, — каже Андрій. — Та воно би ще не все. Такого циганьства терпіти не можна. Мені здається, що й Онисько і Максим прогрішились, до того ще Максим збрехав перед судом.

— Авжеж, що збрехав. Я думав би так, — каже один суддя. — Ониськові за те, що за п'ятака зломив слово, дати п’ять прутів, а Максимові за те, що хотів товариша перехитрити та що перед нами збрехав, дати вісім прутів.

— Так буде добре, — кажуть інші судді.

— Буде з нього сім, — каже Андрій.

— Так і буде.

— Прикличте їх.

Один зі суддів прикликав усіх трьох.

— Ми так діло розсудили, — каже Андрій. — Скрипка буде Семенова, забери собі Ониську гроші, вони твої. Та за те, що ти не здержав товаришеві слова, дістанеш зараз п’ять прутів. Ти Максиме, дістанеш сім за те, що товариша на гріх підвів, а той зайвий п'ятак піде до нашої курінної каси. Що ви на се скажете?

— Я не приймаюся, — не погодився Максим. — Я дав більше, то й купив.

— Коли, ти не хочеш, то виведемо діло перед усею нашою громадою, може ми й не по правді розсудили. А ти, Ониську, що?

— Я приймаюся. Я сього не зробив би, коли б мене Максим був не підмовив.

— Кличте усіх, — звелів Андрій.

Судді кинулись до дверей і за хвилю стали усі сходитися. Андрій розповів в чім діло.

— Ви зле розсудили, — каже один старший хлопець. — Ониськові п’ять, то добре, а Максимові десять, хай не хитрить і других на гріх не підводить.

— Так його, добре! — загула громада.

— Та я вже приймаюся, як розсудили, — погодився Максим.

— Е, голубе, — каже Андрій, — було прийматися зразу, та тепер буде так, як сказала громада. Треба зразу зробити те, що присуджено.

Судді поставили лавку і присуд був виконаний.

— Тепер віддай Семенові скрипку, а п’ятака нашому скарбникові в коробочку. Тепер, товариші, ходім гуляти!

Хлопці повиходили. Оба вибиті ані не скривились і пішли з іншими, начеб нічого не сталося. Івась, чуючи те усе, не міг з дива вийти. Та ж воно так само судила старшина у Гаврилівці. Він спитав Андрія:

— Звідкіля ви такого навчилися?

— А хіба ж ми не бачили, як січова старшина козаків судить? Лише що козаки йдуть ще від курінного отамана до генерального судді, а відтак до кошового, а у нас того нема.

У нас судді судять, а отаман каже так, або ні, а коли не хоче, то рішає уся громада, та й усьому край.

— А він мусить засуд прийняти?

— Ні… Коли не прийме, то виводять справу перед шкільного отамана, а той, не розбираючи діла гаразд, каже так, як ми розсудимо, лише що такому вліплять ще з причинком. Отаман знає, що ми по правді судимо і що громада нікого не кривдить.

VI

Спокійно пливло життя на Січі з того часу, як запорожці на спілку з донцями пішли у Крим помститися на орді за кривду своїх братів. Козаків осталося мало. Вони робили свою службу. Виїздили на роз’їзди, держали на Січі поготівлю, ловили рибу. Тепер було на Січі просторо, бо базар здебільшого опустів. Крамарі не мали багато покупців — пороз’їздилися. Мали, напевно, повернути, коли повернуться козаки з щасливого походу з добичею. Тоді можна буде добре заробити.

У школі наближався річний відпочинок. При кінці мав відбутися шкільний екзамен, на який сходилася січова старшина і приїздили батьки тих дітей, що з паланок, розсіяних на широких запорозьких землях.

Хлопцям уже навкучилася школа. Кожен мріяв про се, коли поїде звідсіля в край широкий або на який козацький хутір. Навіть ті сироти, що не мали кревних по паланках, виїздили, бо їх дуже радо брали до себе хуторні сімейні козаки. Було так, що кожен з тих, що мав батька на хуторі, брав зі собою ще одного-двох товаришів, а кому з сиріт не пощастило, того брав перший-ліпший козак, у якого був хутір.

Школярі, їдучи на село, брали з собою книжки, щоб було з чого людям прочитати. Були то переважно книжки церковного змісту. Народ слухав залюбки слова Божого і задля того школярів любили усюди. У кого на хуторі були малі діти, то тих вчили азбуки і підготовляли до школи.

Бо треба знати, що вкраїнський народ усе дуже любив науку і кожний хотів бути письменним. По селах України, де лише ляхи не поклали своєї руки, закладено при кожній церкві школу для дітей. Особливо це було на землях запорозьких, куди рука ляцька не сягала. Тільки у тих селах, що були близько самої Січі, козаки посилали своїх дітей до січової школи на науку.

Андрій їздив щороку у козацьку паланку у хутір сотника Тараса Жмута. Той знав добре Андрієвого батька, у походи морські разом ходили і тепер, як його не стало, старий сотник або сам приїздив по хлопця, або посилав по нього свого довіреного козака Явтуха Насипаного. І того року Андрій був певний, що поїде до сотника на канікули. Він дуже багато розповідав Івасеві про сотника і його сім’ю.

Та Івась замість радіти, був сумний, а раз так промовив:

— Ти, Андрію, поїдеш, а я сам остану і нудыувати буду на Січі.

— А хіба ж ти не поїдеш разом зі мною?

— Як мені їхати? Хіба мене чужого приймуть у сотника?

Тобі друге діло. Ти козацький син, твій батько лицарем був, а я син панського підданця, я се добре розумію.

— Ах ти, баранчику кучерявий! Та хто тобі такого намолов? Хіба не знаєш, що на Запоріжжі нема ні панів, ні підданих? Тут усі рівні, а коли ти сюди попався, то й ти усім рівний. А то б то гарно було. Слухай! Сотник мене любить, а коли я скажу, що ти мій приятель, то й тебе прийме щиро. Хліба у сотника досить. Минулого року я возив з собою до сотника Грицька Жука, та сього року він їде куди інде, а я тебе беру з собою. Розумно?

Та Івась ні раз не хотів на се пристати. Він був дуже на се вразливий, щоб людям у вічі не лізти, нікому не накидатися, не дивитися, де з комина куриться. Так вчив його батько змалку і так він усе робив. Тому-то він поклав — нікуди не рушатися. Приходило йому на думку поїхати до батька у Гаврилівку, та воно було страх далеко. З ким переїде через сей без краю степ, де він тільки біди зазнав.

Коли б справді попав у Гаврилівку, так певно не доведеться більше у школу вернути, а він дуже полюбив і школу, і науку, і товаришів. А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка.

Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його брат Максим і буде їм обом якось відрадніше. Усі його побоювання на випадок повороту в Гаврилівку піддав йому брат Максим. Він добре тямив порядки в Гаврилівні. Знав добре недолю своїх братів-селян, панських підданців. Від тих гараздів мусив тікати, хоч як тяжко приходилось кидати свою хату, рідного батька та сестру, котру так дуже любив.

Бувало, Максим виведе Івася на січові вали, посідають там і він йому розказує усе. А Івась хоч не одно з того бачив, та не міг тоді гаразд розуміти. Тепер йому усе прояснилось, стало зрозумілим. Жаль йому було, що нарід тільки терпів від панського лихоліття, а на се не бачив він ніякої ради. Приходило йому на думку, щоб так ще батька спровадити на Січ, та що ж зробити з сестрою? Жінкам не вільно на Січі жити, він се знав. Хіба ж її оставити самітньою без ніякої опіки? І так погано! Та хай воно буде що хоче, але вертати йому в Гаврилівну ніяк.

Тим часом зближався кінець шкільного року і дорічний екзамен. Школа ладилась до того заздалегідь. Хлопці вчились співати. Вчили їх всіляких віршів, бо шкільному отаманові дуже залежало на тім, щоб його школа показалась перед світом не гірше київської. Він знав, що ті гості, які сюди поз’їздяться, були теж на пописах київської школи, люди бувалі і чим-будь не вдоволять себе. Отаман працював сам і підганяв своїх підручних. Робота була в цілім розпалі, поки не наспів день іспиту. Гості з’їздилися з усіх поблизьких паланок. Поприїздили паланчані отамани, полковники, сотники, знатні запорожці, а кожний з десятком або й більше своїх козаків. Гості примістились по куренях, або таки на базарі порозпинали свої шатра.

На Січі стало гамірно.

В день екзамену прибрали хлопці січову школу, замаїли зеленню, висипали поміст свіжим білим піском та заквітчали зіллям.

Рано відправив січовий священик службу Божу, на якій школярі співали. У церкву посходились гості і козаки.

Гості були святочно одягнені, у червоних, жовтих, синіх, малинових жупанах, в багатих контушах, оперезані шовковими поясами, в чоботях-сапянцях на срібних підковах. Турецькі шаблі звисали до самої землі. Усі були чисто виголені з великими вусами і довгими чубами на головах. Усе то були товариші славного низового-війська запорозького. Вони побували колись у Січі та тепер, хоч поженились і жили по хуторах та зимовиках і не могли мешкати на Січі не перестали бути товаришами. Кожен мав тут свій курінь, до якого належав. Він і далі вважав себе сином матері-Січі і на кожний зазив кошового батька зобов’язаний був ставитись і робити те, що старшина наказала. Гарно було подивитись на ті лицарські постаті, на ті чубаті лицарські голови, що готові були піти під топір для добра Запорожжя, для козацької свободи, волі, рівності і братерства.

Служба Божа правилась з великою врочистістю, з двома дяконами, які мали славу гарних співаків. Коли стали читати Євангеліє, козаки виймали шаблі на голо і так перестояли увесь час на знак, що вони готові усі стати в обороні християнської віри, в обороні святого Євангелія.

Такий був козацький звичай.

По Євангелію отець архимандрит січової церкви виголосив проповідь. Він повітав невиданих гостей, вітав їх від імені Січі, розповідав про вагу освіти та науки і з тим звернувся до школярів. Наприкінці просив панів запорожців сімейних, щоб не забували про потреби школи, та щоби не цурались тих бідних сиріток січових і позабирали їх з собою на село.

Запорожцям ся мова дуже подобалась і кожний поклав собі забрати у свій хутір хоч би і половину школярів.

По службі Божій, пішли усі в школу. Тут отаман шкільний привітав гостей вченою мовою та просив прислухатись пильно до екзаменів, придивитись до тої тяжкої праці.

Гості і січова старшина посідали на почесних місцях, школярі посідали на своїх — і розпочався екзамен. Хлопці читали, переповідали прочитане, говорили вірші, співали.

Наприкінці виступив найстарший віком школяр з вченою промовою до зібраних гостей, до батьків січових, до вчительства з подякою.

Не один батько, бачучи, як його синок відповідає, аж горів з радощів. По екзамені пішли гості до січової старшини на обід. Кожний складав при тім грошевий даток на школу, який зараз записували бакалаври у реєстр для порядку. Тепер хлопці розбрелись по усіх усюдах, шукаючи своїх. Пішов і Андрій шукати за Явтухом. Він був певний, що сотник напевно його прислав. Івась хотів напослідок не відлучатися від свого доброго товариша, бо й так прийдеться їм довгий час жити окремо.

Знайшли Явтуха на базарі. Він купував усячину, що йому доручив пан сотник купити. Андрій його помітив по високій шапці з червоним верхом та по довжезних вусах, що звисали у нього, мов дві мітелки.

Хлопці пішли до нього навпростець, пробираючись крізь товпу.

— Ге-ге-ге! Здоровий був, хлопче, я саме за тобою приїхав, пан сотник жде на тебе. Еге-ж, виріс ти, небоже, за цей рік, — обертав Явтух Андрія на усі боки. — Та казав тобі пан сотник, щоб ти ще якого школяра з собою взяв, так як торік, та ще якусь книжку, підожди — забув, далебі забув… Ось старий дурень я, не вгадаю. Підожди, якось дуже по вченому… Підожди… — Явтух засунув шапку на потилицю і штовхав себе пальцем по лобі… — Ти підожди, голубе, я таки нагадаю, а то пан сотник полає… підожди… ще коли я був за воротами, пан сотник гукнув мені вслід… підожди, я нагадаю. Зле чоловікові без письма, ось геть забув… Та я таки нагадаю… Ось тобі, Андрійку, трохи грошей, купи собі на базарі, що вгодно. А я поки що заорудую своє, та й прийду по тебе, а може, й книжку нагадаю.

Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем по лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. «Осавул казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову», — закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром.

А хлопці пішли у свій бік.

— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.

Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути. Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло багатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збиратися.

Довго прийшлось їм ждати, заки з’явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою. Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія.

— Ну, що, Андрійку, знайшов товариша?

— Знайшов, от сей поїде, — і показав на Івася.

— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?

— Івась.

— Ну добре. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога неблизька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то юзом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?

Івасеві було якось ніякою і він не знав, як рішитися.

Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.

— Ге-ге-ге! — гоюрив Явтух. — Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, еге ж!

— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.

— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю. — Явтух знову ипуркав пальцем до чола. — Так якось по-вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається… от і забув… Та ти підожди, я нагадаю. — Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі. — Щось… щось начеб нагадав. Щось таке: мені ні… а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес…

— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю, — каже Андрій.

— Щось воно до чорта подібне, Господи, прости гріха невідучого, або до чести… одно з двох.

— Може «Минеї четьї?»

— Далебі, що так, — скрикнув Явтух. — Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв… На ж тобі ще п’ятаків…

Та ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу… Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов реп’ях кожуха.

— Підожди дядьку, — сказав Андрій, — мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме.

— Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника!

І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити.

Його голос чути було ще за січовими воротами.

Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро. Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже:

— Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що?

Знаєш, яке моє читання.

— А ти будеш слухати та й годі. Ну, збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати.

Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки.

Надвечір вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою.

— Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу.

І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку.

Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі.

Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив.

— Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити.

— Хай би не відміняв, — говорив Явтух, — то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як!

І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти. Але то було зайве, бо усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко.

— Хай тебе поцілую, — усміхався Явтух, — ти кучерявий, як там тебе. А що, Андрійку, книжка є? Знову забув, як називається… Максиме, брате, ще ходім на чарочку… Однуоднісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв… ге-ге-ге!

— Чарочка… Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати, — сказав Максим.

Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути.

На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити:

— Ге-ге-ге! Пора вставати, школярі, в дорогу!

Вони посхапувались і стали одягатися. Відтак забрали свою мізерію і потягли на базар. На Січі ще усе спало.

По валах та біля воріт походжали вартові козаки з мушкетами. Вартовий відчинив ворота і вони подалися на базар. І тут ніхто ще не прокинувся. Брами були позамикані. Над рікою стояли рядком вози приїжджих козаків. Коні паслися на невеличкій леваді. Деякі стояли з повислою головою і куняли. Коло коней лежали на траві візники і здорово хропіли. Явтухів віз вже був запряжений трьома кіньми. На возі куняли три козаки.

Один осідланий кінь припнятий був до воза. Надворі було ще сіро і стояв легенький туман.

— Поганяй, Степане, над ріку до переправи, ми там зараз надійдемо, — кликав Явтух.

Степан прокинувся, узяв в руки батіг та віжки, цмокнув, і коні рушили поволі з гори над берег ріки. Тут стояв на припоні великий пором. Недалеко під шатром спав перевізник.

— А ну-ко, козаче, перевези нас на той бік Дніпра, — гукав Явтух.

Під шатром перевізник замурмотів, а далі виліз і став протирати очі та голосно позіхати:

— Яка чортова мама шляє вами так рано? Не дасте людині переслатися.

— Погано, козаче; коли ти божу днину від чортової мами починаєш, замість перехреститися як слід — погано!

Коли б ти не був перевізником, я би тебе не чіпав, а так вибачай, обрали тебе грибом, дак полізь у кобелю, будь ласка, а на добрих людей не гримай. Нам теж не хотілося рано вставати та годі.

Козак видивився на Явтуха, не знаючи, що казати.

Він швидше надіявся, що Явтух почне лаятись, а може, й до чуба прискочить, а той прочитав йому проповідь не гірш попа у церкві.

Явтух підійшов до перевізника і заплатив за перевіз.

Відтак Степан заїхав возом на пором. Коні зразу лякались йти, форкали, стригли вухами і нюхали поперед себе, а далі пішли. На поромі задудоніло.

Перевізник прикликав ще своїх двох помічників.

Узялись за довгі жердки і стали помалу відбивати пором від берега. Вода була рвуча, і пігнала пором скосом насеред ріки. Пором колихався. Перевізник стояв при кермі і командував своїм помічникам, в котрий бік брати. Пором приплив до другого берега і вдарив об нього. Відтак трохи відскочив. Один помічник вискочив на берег, притягнув пором до берега вимощеного дошками і прив’язав линвою до палі.

Степан виїхав на берег.

— Здорові будьте, добрі люди, — гукав Явтух, сідаючи на віз, — не згадуйте нас лихим словом!

— Щаслива вам дорога. Боже провадь!

Тепер виїхали на берег і дали трохи коням віддихнути.

Перед їх очима простягався широкий безкраїй правобережний степ.

— Ти, Семене, сідай на свого коня і їдь передом і дорогу показуй.

Семенові не хотілося злазити з воза, де добре було куняти, та мусив. Він скочив на коня. Степан замахнув батогом і трійка рушила з місця посеред високої степової трави, з якої сипалась густо роса. У степу було свіжо.

Усюди розходився запашний запах степового цвіту. Явтух сидів біля погонича і курив люльку. Хлопці сиділи плечима до нього і розглядалися по безкраїм степу.

— Я вже не раз туди їхав, — каже Андрій, — а таки не потрапив би на слід.

— У степу можна зі шляху збитися, — каже Івась. — Дядько, який досвідчений козак, а збився з дороги серед густого туману. Та він казав, що то не через туман поблудив, а через нечисту силу, що поглузувала над ним.

— А ти як кажеш? — питає Явтух. — Чи туман, чи нечиста сила?

— Звідкіля мені це знати?

— Як звідкіля? Вчений народ, усе знаєте із сих книжок, наш брат на те сліпий, що у тих закарлючках виведено.

— Ми не знаємо, — відповів Андрій.

— Ти, Андрійку, не крути, не закривай перед нами сліпими правди Божої, вона не тільки про вас вчених у божих книжках написана. Я спитаю тебе так просто: є на світі чорт чи нема? Ну, кажи!

— Я чорта зроду не бачив.

— Не бачив? От і штука. Ти не бачив, бо ти ще дітвак, та й гріхів на твоїй душі нема великих, хіба що товариша у школі за чуба смикнув, а є такі люди, що й бачили чортяку і то не одного, а цілий чортовий курінь. Еге ж! Сліпий сонця не бачить, а воно таки є і другі його бачать, ось юно як. Коли є Господь-Бог на небесах, то мусить бути і чортяка у пеклі.

— Та ми, дядьку, не в пеклі, то й не знаємо.

— Бе-бе-бе, ти не мудруй, ось як я від старих людей чував. Чортяка у пеклі свою січ має, то правда. Його посилає Люципер, що є у них кошовий, на землю людям пакостити, та на гріх наводити. А Господь небесний сотворив таку птицю, півня, що своїм голосом чортяку проганяє.

— А ти, дядьку, бачив коли-небудь чорта?

— А коли б не бачив, то й не говорив би. Я не люблю брехати.

— Та розкажи ж нам, будь ласка, дядьку, як ти чорта бачив? — просили хлопці.

Явтух мовчав, покурюючи люльку.

— Ге-ге-ге! Слухав би, а відтак, як ніч настане, то мурашки підуть поза спину, та й лякатись будеш.

— А ти таки, дядьку, не церемонься та скажи, як ти чорта бачив.

— А ось як: пішов з товаришами на лови. Пішли у степ, аж дрохва зірвалась. Ну, велике діло дрохва, звичайно птиця, так як і журавель або ворона. Піймаємо, кажу, так піймаємо. Зайшли довкруги, обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, начеб під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та нічого з того.

— Се, дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче.

Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала.

— От матимемо обід, — сказав Явтух. — Зараз її справимо.

Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі.

Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говорити. Сходило сонце. Його яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуса вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на юзі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати.

Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. Їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце, і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза хурчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну.

Спали, як після купелі.

Прокинулись усі від того, що віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком, їм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза.

— Ну, доїхали ми, доїхали. А ти, йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана. — Такий з тебе погонич.

— А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сцділи напереді?..

— А що, хлопці, вам нічого не сталося?

А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуса і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі.

— Ось клопіт, люльку згубив. Прийдеться без люльки їхати ще півтори доби.

— Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо, — потішали його хлопці і стали в траві порпатися.

Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило.

— А ну-те, хлопці, відвернемо воза.

Усі три підперлись, і поставили воза на колеса.

Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був беріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий.

— Гарні коні, козацькі коні, — хвалив Явтух, — як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу.

Але кози на возі не було.

— От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух.

— Усі ми грішні, — сказав Семен, — та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював.

— Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове праю, і мені, і тобі, і усім належиться шмат м’яса, а він ось що вигадав: його коза!

— Візьми й мій пай, — говорив Семен, — тобі дарую.

Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було.

— Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А се ж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили.

— А ось, дядьку, твоя люлька, — сказав Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави.

— Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного, — вже зовсім подобрів Явтух. — Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати.

Варіть швидко обід!

За той час напоїв Степан коней і пустив пастися. Семен розклав огонь і завісив казанок на кілках та влив води.

Явтух узявся зараз за люльку. Усім було весело. Вода стала закипати. Всипали туди пшоняної каші. Хлопці стали качатися у високій траві.

— Йдеш ти один з другим! — гукав Явтух. — Зараз устань, хочеш гадюку натоптати, тоді й живого не довезу до хутора. Хіба в степу не бував, коли не знаєш. У степу, коли хочеш лягати, то перш усього овечий кожух простели.

Гадюка не любить овечого духу і не підповзе. Не один козак пропав від гадюки ні за цапову душу.

— А степові гадюки злючі?

— От спитав! Словеса господні читаєш, а питаєшся, чи злючі гадюки! Вкусить раз та й пропав, а знахаря, що гадюку замовляє, під рукою не маєш.

— А є справді такі знахарі?

— Певно є. То старі люди бувалі і на усіх хворобах знаються. Наш пан сотник такого держить, а він у всіх у великій ласці. В спокійну пору то він бджіл доглядає, а коли трапиться такий час, що хвороба на людей зайде, або гадюки розведуться, тоді вже йому спокою нема. Вважайте хлопці, щоб йому у чим-небудь не спротивитись. Він дуже сердитий і воркотун страшенний, але мудрий, страх мудрий, усі зілля знає, яке до чого Господь сотворив.

— А як його кличуть?

— Кличуть його Микитою, або таки просто дідом пасічником. А які він меди уміє виварювати, то лиш язиком облизуйся.

Поки так балакали, каша зварилася. Семен кинув в казанок добрий кусок сала і всипав солі до смаку. Ізняли казанок з огню і поставили його у воду, щоб каша простудилася.

— Пшоняна каша довго придержує жар, — попередив Явтух, — бережись, не жалуй вітру з-під носа, а то попечеш рота, що й цілий тиждень нездужаєш їсти.

Явтух добув з воза пляшку горілки запіканої медом і стали частуватися.

— А ви, хлопці, вибачайте та й води напийтесь. Горілка не для дітей.

— Ми би й так не пили, — відповів Андрій.

— Пили чи не пили, а я не дам. Сідайте їсти, в кого є ложка, а у кого нема, най їсть долонею або постолом.

— А може би, ми скупались? — питає Андрій.

— А купайтесь, тут ніде не глибоко, не втопитеся.

Хлопці розляглись і пішли у воду, яка в одному місці була їм у пояс. Козаки не втерпіли, і заки засіли до каші, викупалися теж.

Зараз по обіді їхали далі. Тепер змагали просто на північ.

Вже добре смерклося, як стали на ніч. Явтух запорядив, якою чергою мають вночі сторожити. Назбирали багато сухого бадилля, щоб було чим цілу ніч палити. Повпинали коней на припони і стали варити вечерю. Ніч була напрочуд гарна. Темно-голубе небо засіялось густо золотими зірками, які мерехтіли, наче свічки у церкві. Явтух порозстеляв кожухи на землі і усі полягали. В повітрі було тихо.

Недалеко перекликались перепілки, десь з болота обзивався гупало своїм грубим голосом, інколи закурликав журавель, заскиглила чайка.

— Ви, хлопці, спатимете на возі, буде вам цілком безпечно. Та заки ляжеш спати, прочитай мені вечірню молитву, знаєш? На сон грядучий. Я хочу знати, чи так воно написано в книжках, як ми, прості люди, молимось.

— Добре, прочитаємо, хоч би й зараз.

— Ти підожди, голубе, перед вечерею не слід говорити молитву на сон грядучий. А не лячно вам, хлопці?

— Чого ж лячно? Я вже ночував з дядьком Касяном у степу.

— А вовкулаки, а відьми не боїтесь? — питав Степан.

— Чого ти дітей лякаєш проти ночі? — сказав Явтух. — Що у степу відьма робила б?

— Як що? Відьми усюди заходять, куди їй завгодно. Сяде на мітлу та й їде, як вихор.

— На відьомські зборища, а більше нікуди нема в неї діла.

— Говори своє, а відьма усюди своє діло має. Мій дід таке розказував: у їхньому селі жила стара відьма, Одаркою звалася. Вона робила в селі, що хотіла, а найбільше пакостила людям через те, що відбирала коровам молоко.

Було трафиться корова гарна, здорова, з великим вим’ям, а прийдеш доїти її, то молока буде капочка. А мій дід зайшлий був, значить не з того села. Чоловік бувалий і з великим розумом. Люди йому про своє нещастя розказують, а він но підсміхається, та на ус мотає: «Побачите, добрі люди, що з весною того не буде, а відьмі усі чорти з самим люципером нічого не поможуть». Та люди не повірили, бо знали, що Одарці нічого не станеться. Вже знахарів з далеких сторін спроваджували й з іншими відьмами радились, добре їм за се платили, нічого не помогло. «Вона, — кажуть, — старша від нас і дужча».

Прийшла весна. Люди стали виганяти корів на пашу.

А дід, було, устане ще раніше і вийде на леваду. Дивиться, а Одарка цілком гола ходить по траві, де корови мали пастися, шепче свої чортячі молитви та усе якимось полотенцем по траві б’є, та все в один бік. А мій дідусь слідком за нею, шепче собі Отченаші та полотенцем по траві загортає, та усе у другий бік. Перейшли так цілу леваду. Одарка до хати, а дід став під дверми тай дивиться крізь дірку. Відьма завісила полотенце на кілок та стала скубти, начеб корову доїла. А тут не молоко, а кров у скопець ллється.

Відьма скрикнула і закляла усіма чортами: «Ото мені якийсь поганець наробив, та провчу я його, провчу!» — закричала та як кинеться у двері. Дід налякався та й на втеки. Заки відьма відчинила двері, бо дід підпер двері кілком, то вже далеко був, і відьма не помітила його. Того дня жінки надоїли повні скіпці молока, а відьма тим так зажурилась, що до вечора і околіла.

— Так твій дід знахар був, чи що? Звідкіля такої штуки навчився?

— Він козакував, під Москву заходив і там від якоїсь відьми сього навчився. Він її з якоїсь пригоди освободив, та я того добре не знаю.

— А у книжках, що про відьом говориться? — питає Явтух.

— У Святім Письмі написано так, що коли Господь потручав гордих янголів у пекло, а то ще перед Адамом було, то від того чорти на світі взялись. А коли Ісус Христос наш спаситель освободив світ від диявольської сили своєю кров’ю, то вже чортяка не має тої сили, що перше і тепер людям безпечніше жити.

— Еге ж, — каже Явтух, — воно так і є. Чорт не такий страшний, як його малюють, ніж такий сильний. От собі куцохвостий збитошник, що людям пакостить, на гріх наводить, але хто на Бога уповає і розум має, то так чорта убере в шори, як має бути, а то і цілком боки помне. Я се добре знаю.

За нашим селом є глибока балка, берегами поросла лісом. Там у землянці жив старий козак-запорожець Созон Черепаха. Йому було більше сто років з роду. Той то вмів чортяк уговкувати. Було, скачуть біля нього, мов цуцики, усе для нього роблять, воду носять, дрова рубають, їсти варять. А він лише візьметься під боки, люльку покурює та лиш приказує, воловодить ними, як турок невольниками.

А хай би котрий не послухав! Піймає за хвіст, а так випарить, що Господи! Було, йдуть люди опівночі і слухають, як старий вередує: «Ти, антипку, чи як там, чом сьогодні не скосив левади, хочеш, щоб відтак дощі пішли та й сіно замокло?» Чортяка мимрить там щось гугнявим голосом, а старий за хвіст, та за палицю, та періщить, аж лускіт йде по балці, а чортяка пищить, скиглить, мовбита собака. А Созон поки не відчислить свою сотню, чи кілько там йому присудив, то й не пустить з рук.

— Еге ж, відчистять йому по смерті чортяки у пеклі удесятеро. Він певно свою душу чортяці записав, — каже Семен.

— Не говори так, не зневажай праведника. Созон добрий чоловік був, людям помагав, у церкву ходив, богомільні книги читав, і в покаянню помер. Усі люди його знали.

— Хіба ж чортяка так ні за що, ні про що чоловіка слухати буде? Зажадає він відтак великої заплати, що не говори.

— А я кажу, що буде служити на самі побої, лише треба знати спосіб, як його приборкати.

— Я в те не вірю.

— Як собі хочеш, а я вірю, лише що мені Господь такої віри не дав, то я так не потрафлю, а другим Бог таке дав, що вміють чортяку осідлати.

Довго у ніч балакали. Степан став говорити казку. Від його одноманітного говорения хлопцям захотілося спати і полізли на віз під покривала. Довго ще чули голос Степана.

VII

До оселі сотника Тараса Жмута треба було ще один день проїхати, щоб під вечір поспіти. Тепер уже околиця змінилася. По дорозі надибали череди рогатої худоби, отару овець, табуни коней, їх доглядали чабани на конях. На місці степової високої трави простягались широкі лани пшениці, жита, вівса, баштани з солодкими кавунами.

Здибали пасіки, а далі переїздили через густі гарні козацькі оселі. Таких сіл Івась з роду не бачив. Вони не були похожі на Гаврилівку. Там було усе убоге, усе марне під панською кормигою. Там усі мусили йти на панщину, у кого лише була до праці сила. Ніхто не був безпечний, чого від нього ясновельможний пан або його помічник забажає. Тут, на вольних запорозьких землях, було зовсім не так. Хатки білі, гарні, веселі стоять собі рядком при дорозі, усі до сонця. Усі серед гарних садочків, посеред розкішних огородів з усякою яриною. Народ веселий, співучий, бо кожен робить сам на себе і не мусить своєю кервавицею з паном ділитися.

Кожний платить свій пай на громаду та й усій повинності кінець. Діти бігають собі по селу, а собаками граються і нікому на думку не прийде лякати їх паном, бо пана вони ніколи не бачили.

Бачучи таке, Івась не міг з дива вийти. Він часом сам, ще як зовсім малим був, утікав перед двораками у кропиву, добре не раз попарився, а боявся плакати. Бо не раз таке було, що дворак, йдучи селом, упоре ні за що хлопську дитину нагайкою лише для того, щоб почути, як воно плакати буде, а ніхто за ним не постоїть, бо усі двораків бояться більш самого диявола.

— Так у сих сторонах нема панів? — питав Івась Явтуха.

— Ге-ге-ге, синку мій, тут вольні запорозькі землі. Не на те наші батьки кидали свою землю, у пустий степ ішли, не на те свою кров проливали в боротьбі з ордою, землю сю своїм потом справляли, щоб панам служити. Вони ж від панів утікали. Краще їм було загибати, як коритися і на пана робити.

— А може, й сюди колись пани зайдуть. У нас говорять старі люди, що колись теж свобода була, та опісля прийшли пани, й усе загорнули під себе, а народу підданців повернули.

— Там їм ближче було, а тут вони сього не докажуть.

Хай попробують. Тоді усе Запоріжжя повстане, як один чоловік та всіх віддадуть татарам. Пробували вже того пани не раз, так поки степ перейшли, то усі погинули, як ті руді миші. Степ треба знати так, як його наш брат, козак, знає, треба навикнути до голоду, і холоду, і спраги, а без того небезпечно.

Серед тих розкішних розмаєних сіл було весело їхати.

Не можна було ніяк зі шляху збитися, ані лякатися якоїсь небезпеки. Тепер Семен міг сидіти на возі і дрімати доволі. І коли прийшла пора обідати, не треба було розкладати вогонь серед степу і варити страву. Тепер могли заїхати до якоїсь господи по дорозі і дістати усього.

Вже сонце стало хилитися до заходу, як Явтух показав рукою на село Михайлівну, куди саме вони їхали. Було видно високі верби, освітлені жовтим промінням призахідного сонця. Коні почували себе близько своєї оселі і стали гнати щосили.

В’їхали в село таке саме, як ті, що їх минули. В село вела широка дорога обсаджена деревиною. До полудня біліли веселі козацькі хати. По вулиці бігала громада дітей різного віку. Вони здоровкались з Явтухом і заглядали цікаво за хлопцями. Минули церкву і завернули в бічну вулицю, де жив сотник Тарас Жмут. Відразу можна було пізнати, що неабиякий дука. Цілий хутір обведений частоколом по високім рові. Ворота були відчинені.

Довкруги широкого обійстя стояли господарські будинки, стодоли, стайні на рогату тварину, конюшні, обороги на сіно. По середині двору колодязь з високим журавлем.

Навпроти стояла велика хата на два боки через сіни, а перед нею широкий на стовпах рундук.

Коли віз заїхав через браму у двір, зразу загавкали собаки і кинулись на них, та, пізнавши своїх і обнюхавши коней, стали веселитися. Скакали мало не на віз, підскакували і бігали довкруги. В конюшні заіржало тоненьким голоском лошатко і зараз відозвалися коні у возі.

Біля криниці крутилось стадо гусей, а в калюжі лежав здоровий підсвинок, хоч і як намагались гуси вигнати його звідсіля. Вони даремне ґеґали і щипали його за щетину червоними дзьобами з усіх боків. З конюшні виглянула голова молодого парубка:

— Здоров, дядьку Явтуше! Щасливо вернув?

— Спасибі, от як бачиш.

— Здорові школярі! — гукав парубок до хлопців. — Ге, то якийсь не той, що торік.

— Злазьте, хлопці, ми вже, славити Господа, на місці.

Ти, Семене, обійди коней, а все оба позаносіть у хату, що привезли.

Хлопці позлазили та не знали, що з собою робити, їх обскочили зараз собаки і давай нюхати. Татарка підскочила зараз і лизнула Андрія цілим язиком по лиці на привітання.

Султан якось Івасеві не довіряв і здалеку дививсь йому у вічі.

Ще хлопці не рушились з місця, як на рундук вийшов сам пан сотник Тарас Жмут. Чоловік вже в літах, кремезний та широкоплечий, з довгим вусом та оселедцем поза вухом.

Одягнений був в старий червоний жупан, підперезаний цвітастим поясом. У його роті стирчала велика турецька люлька. Хлопці познімали шапки і низько вклонились.

— Здорові були, скубенти! — гукнув пан сотник, наче з мушкету випалив. — Ну, коли здорові приїхали, так у хату ходіть. Здоров, Явтуше! Гаразд?

— Гаразд! Здоровий будь, пане сотнику, приїхали без пригоди.

Тимчасом хлопці, держачи в руках шапки, вийшли східцями на рундук і поцілували сотника в руку.

— Ну-ко, покажись Андрійку, чи великий виріс за той рік. Славно, козак з тебе буде, як твій батько покійний…

А цей якийсь інший, либонь, не торішній товариш… Та воно все одно. Ну, хлопче, скажи, хто сього року у вас в курені отаман?

— Знов мене вибрали, — каже Андрій.

— A-а, славно! Як раз виберуть, то ще нічого, можуть не пізнатись, а як виберуть вдруге, то вже не кого-будь.

Здоров, пане отамане, — підняв сотник хлопця вгору, мов перце, і кріпко поцілував. — А тебе, чи хоч хорунжим вибрали? — звернувся до Івася. — Ех, ти кучерявий, мов баранець. Твоя мама, либонь, ціле життя вовну пряла, що такого кучерявого привела… як тебе звуть?

Він потермосив Івася легенько за волосся і поцілував теж.

— Я звусь Івась, та ще й Чорноусенко по батькові.

— Його ще не вибрали, бо він тільки що сього літа у школу попав. Дядько Касян Бистрий його від татарина у степу відбив тай у Січ привіз, — говорив Андрій за Івася.

— Опісля мені розкажеш, а тепер, хлопці, у хату. Гей, там, жінки! Козаків-молодців приймайте, вином-медом угощайте! А ви, горобчики, поки що нап’єтеся молока, — підморгнув весело.

Держачи хлопців наперед себе за плечі, повів у хату, де вже сотничиха з дочкою біля столу поралась. Сотничиха, старша вже жінка, невибагливе по-домашньому одягнена, панна сотниківна, може, шістнадцятилітня дівчина з заквітчаною головою.

— Здорові були, паніматко, — вклонився Андрій від порога.

Сотничиха підійшла і поцілувала обох, те саме зробила і сотниківна.

— Та бо ти виріс, Андрійку, неабияк, — говорила сотниківна, сміючись своїм срібним голосом.

— Ти йому, дочко, так не кажи, — сказав сотник, — то неабшцо, а пан отаман.

— Вітайте, панове отамання, — говорила сотниківна, кланяючись у пояс та сміючись.

— Та що ви так розбалакались, а вони, небожата, мов вовченята, голодні, дайте їм попоїсти чого-небудь.

— А це, паніматко, мій побратим Івась Чорноусенко.

— Хіба ж я тебе питаю, хто він? Приїхав з тобою, то й добре, видно, що козацька дитина.

— Але ж кучерявий він, кучерявий! — дивувалась сотниківна, гладячи Івася по головці.

— То ви вже і в побратимство зайшли? — сказав сотник, сідаючи на ослоні. — Воно гаразд, що вже змалку придержуєтесь козацького звичаю.

— Андрій мене з води вирятував, як я потопав.

— Та їжте, опісля будете балакати, — говорила сотничиха, присуваючи їх до стола.

На столі було усячини. Хліб пшеничний покраяний в шматки, овечий сир, кисле молоко, вареники, пряники, мед в кришках.

— Ну, Андрійку, не давай проситися і товаришеві не давай дармувати.

Хлопці були голодні й уплітали усе, що їм сотничиха раз у раз підсувала. Сотник сидів на ослоні і пихкав люльку.

Кілька разів хотів щось спитати, та хлопці так завзято їли, що жаль було перебивати їм. Аж Андрій обізвався перший:

— А де ж Максим і Омелько?

— На леваду за сіном поїхали, незабаром вернуться, ще тобі добре навкучиться з ними. Вже більше місяця клопочуть нам голову, щоб Явnуха на Січ посилати.

Хлопці наїлися, обтерли губи і перехрестилися.

— Їжте ще, — припрошувала сотничиха.

— Ні, більше не хочеться і спасибі, що нагодували… — хлопці вклонилися і стали господарям дякувати.

— Тепер, Андрійку, я тебе спитаю: вернули козаки з походу?

— Як ми виїздили, то ще їх не було, а тепер не знаю.

— Проведи їх, Господи, в здоров’ї та зі славою! «Минеї четі» ти привіз?

— Привіз, пане сотнику, та ледве догадався, яка це книжка має бути, бо дядько Явтух, що не намозолився, не міг згадати.

— Добре, що ти догадався, а може отаман шкільний не хотів дати?

— Для мене може був би не дав, та я відразу сказав, що се для пана сотника Тараса Жмута, то зараз видав та ще й полотенцем обвернув.

— Спасибі, що не забув старого та шанує, не забуду і я про його школу.

За той час розглядався Івась цікаво по хаті. В такій хаті не був ще ніколи. У його Гаврилівні, хоч хатки й чисті, та убогенькі, а тут багатство аж у вічі б’є.

На стінах повно зброї: рушниці, пістолі, шаблі, турецькі кинджали, золотом та сріблом вибивані, ікони в золочених рамах, стіл та ослони, повкривані турецькими килимами.

На полиці над вікнами срібні збанки, миски, чарки та михайлики, баклаки обведені срібним дротом — усе покладене, поуставлюване в порядку.

У ту хвилю заїхала фіра з сіном у двір. Усі виглянули крізь вікно. Нагорі на сіні сторчали дві біляві головки. То були сотникові онуки-близнюки по його синові, що загинув у поході. Хлоп’ята, дізнавшись від челяді, що приїхали школярі із Січі, трохи не попадали з юза, так спішилися.

Вони зсунулися зверху по мотузці, мов ті миші, аж позіскакували на землю. А далі з криком та сміхом побігли навипередки на рундук. Андрійко вже дожидав їх серед сіней. Оба хлопці відразу схопили Андрія за шию і стали цілувати. Івась стояв недалеко і дивився на них. Оба хлопці були схожі і з лиця, і ростом.

— Тепер, мої любі хлопці, привітайте ще мого товариша Івася.

— А ци він тез такий галпий, як ти? — спитав Максим.

— Побачиш, то й сам знатимеш, що ж я тобі скажу? Для мене він добрий, то й для тебе такий буде.

Івась підійшов до хлоп’ят і звитався з ними.

— А ци ти вмієс млинка поставити?

— Трохи вмію, а втім… ти мене навчиш.

Хлоп’ята не хотіли з Андрійком розстатися, поки сотничиха не закликала вечеряти. Ні Андрієві, ні Івасеві не хотілося їсти. Вони осталися на рундуку і придивлялися, як челядь поралась коло сіна. Складали його довгими вилами на оборіг. Упоравшись з тим, пішли усі вечеряти. Перед хатою поставлено ослони. Сюди виносили з пекарні цілі казани вареної страви і стали роздавати у невеличкі корита.

Челядь сідала на землі. Кожне хрестилося, добувало сюю ложку і стало їсти поволі і з повагою, дуючи довго на гарячу страву. Були тут люди всілякого роду: парубки, чабани від коней, товару і овець, молодиці і дівчата, були люди старші, чоловіки і бабусі. Усе те держалось сотника. Івась начислив сорок п’ять голів. Під час вечері ніхто не промовив словечка.

Крізь відчинене вікно говорила сотничиха:

— Горпино, по вечері заведи хлопців у шпихлір спати, там вже постелено.

— Ми хочемо з ними спати, — лепетали малі.

— Про мене спіть і разом, коли тамті схочуть.

— Добре, паніматко, будемо разом, там місця досить.

— Клякайте ж діти перед образами, дідусь вам молитву проведе, — упоминала сотничиха.

— А коли я хочу з Андрійком, — впирався Максим.

— Ні, ви сьогодні з дідусем, а завтра вже, як хочеш.

Андрійкові спати хочеться.

— Хай буде, паніматко, я їм проведу молитву, як треба, — сказав Андрій. — Лагодьтесь хлопці спати.

Горпина встала від вечері і повела хлопців навпомацки у шпіхлір спати. Ніяк було світити світла через те, щоб не підпалити настеленого сіна.

— Лягайте, діточки мої, та спіть здорові, ось іут знайдете і заголовки, і покривала. А цих малих покладіть у середину та вкрийте добре, щоб їх не завіяло. Ну, доброї вам ночі.

— Тепер клякаймо усі рядком, будемо молитися Господові небесному.

Андрій став проводити молитву, та Максим і Омелько не в силі були наспіти з молитвою, їм захотілося спати.

Вони перестали, а відтак зараз полягали у сіно і заки Андрій та Івась скінчили, вже спали.

— Правда, Івасю, що пан сотник гарний чоловік?

— Справді, я такий зразу був несмілий, що трохи не заплакав.

— Тобі треба осмілюватись до людей. Інше діло там, де були пани та їхні підпанки, а інше діло між козацтвом.

Тут усі рівні.

— А що ми завтра робитимемо?

— Поперед усього підемо купатися. Тут є річка, хоч не така, як Дніпро, але удвоє більша, як сей потічок, над котрим ми вивернулися. Ходімо, Івасю, ще надвір. Я тобі покажу, якого гостинця я привіз сим хлопчикам.

Андрійко розвинув рушника і вийняв два коники дерев’яні, гарно розмальовані.

— Де ти се купив?

— На базарі. Хіба ти не бачив, скільки там цього добра водиться? Крамарі якраз під сю пору завозять, бо не один запорожець схоче дитині купити.

— Якби ти мені був сказав, що тут є такі хлоп’ята, я був би теж що-небудь привіз.

— Привезеш через рік.

Пішли у шпихлір і полягали на сіні. Надворі смерклося. Ще не хотілося їм зачиняти дверей, бо надворі так гарно було. До шпихліра заносило пахощами від квітника, якого завела перед хатою панна сотниківна. У дворі стало стихати. Парубки виїздили з кіньми на леваду.

Чути було, як в оборі корови жували. В ту хвилю показалося щось невелике на порозі шпихліра, та й відразу посунуло до хлопців.

— От і Татарка навідалась, — сказав Андрій.

Справді була се собака. Вимахуючи хвостом, вона пішла до Андрійка, лизнула його по лиці, обнюхала сплячих дітей, поласилась коло Івася і лягла біля порога.

— Як таку сторожу маємо, то й шкода зачиняти двері, — говорив Івась.

— І я так гадаю. Підожди, я ще вкрию малих. — Він нащупав покривала і повкривав їх. — Тепер можемо спати. Доброї ночі, Івасю!

У дворі чути було, як сторожовий козак проходжався та відмовляв молитви.

Хлопці спали до високого сонця. Пані сотничиха заходила до них кілька разів та не хотіла їх будити, поки самі не прокинуться. Аж проміння сонця заглянуло туди та засвітило їм у вічі, тоді і посхапувалися.

— Заспали ви, небожата. Вставайте, купатися пора!

Максим і Омелько протирали очі і позіхали.

— Ану, хлоп’яга, пошукайте під вашими подушками, що там найдете.

Хлопці повитягали розмальовані коники.

— А хто нам поклав? — спитали разом.

— Ану, вгадайте?

— Це ти нам пливіз із Сіці?

Вони страх раділи, що й не хотіли купатися.

— Ну, ходіть мерщій, — налягав Андрій.

Вийшли усі, та попрямували до річки через розлогий сад. Тут садовини такої, що аж галуззя позгиналось і треба було його підпирати колами. Та перед Спасом ніхто би овоча не рушив. Зараз за садом стояла велика сотникова пасіка. Тут панував старий дід Микита. Хлопці поклали собі з поворотом від ріки зайти до нього. Через леваду йшла поміж високою пшеницею притоптана стежка аж до річки.

Річка була степова з низькими берегами, поросла з краю лепехою. Хлопці роздяглись. Андрій поліз перший у воду і повсаджував з берега хлоп’ят. Вони зразу боязко держались його за шию, та відтак пішли у воду і стали плескатись та покрикувати.

Викупавшись, завернули до пасіки. Дід Микита порався перед огорожею над улиєм, який треба було поправити. Він і не зчувся, як позаду його гукнув Ацдрій.

— Добрий день, діду, чолом тобі б’ємо!

— Якого біса репетуєш та бджолу лякаєш, — відозвався сердито дід. Згодом він обернувся. — Ага! Це ти, Андрію? Коли приїхав?

— Приїхали ми учора ввечері, сьогодні прийшли тобі поклонитися, а ти сердишся, хіба так годиться?

— Чи я міг вгадати, що це ти? Давно твого голосу не чув, то й не пізнав, а тепер здоровий будь та розкажи, що на Січі нового?

Хлопці цілували старого в руку, а він гладив їх по голові.

— Що ж би нового? Січовики у похід на татар пішли.

— Які б вони запорожці були, коли б у похід не ходили.

— Пішли з донцями укупі.

— То й добре, більше їх буде, то й краще діло піде.

— А добичею треба буде ділитися.

— Така та й добича на голодранцях татарах.

— То не варто було й трудитися.

— Варто трудитися, щоб козацтво не залежалось, не зледачіло. Треба татар провчити, бо хоч вони не те, що в давнину, а все ж ся собача віра шарпне нашого брата, коли лиш нагода трапиться.

— Воно й тепер так було. З микитинської паланки приходили на Запоріжжя козаки жалуватись, що ногайці жити їм не дають.

— От бачиш, що треба було. Підождіть, хлопці, тут, я вам меду винесу. У пасіку не заходьте, бо сьогодні бджола розгулялась, то вас покусає.

Дід пішов у пасіку, а за хвилю виніс кілька кришок меду на мищині. Хлопці взялись до меду. Та зараз стали туди злітатися бджоли.

Незабаром покликано їх від хутора. Хлопці справились з медом хутенько, подякували дідові і побігли. Максим і Омелько не могли наспіти за старшими. До того ще Омелько спотикнувся і впав, а через нього перевалився Максим. Оба добре чоломкнулись і стали плакати. Хлопці завернулись, щоб їх заспокоїти. Від хутора заєдно їх кликали. Тоді Івась побіг передом, а Андрій йшов поволі з дітьми.

У хуторі помітили якусь метушню. Сотник стояв з кількома старшими козаками з села і щось з ними балакав.

— Коли ви того певні, так нічого гаятись, — говорив сотник. — Хай сурмач перетрубить по селу тривогу, то зараз рушимо.

Козаки відійшли, а сотник прикликав Явтуха:

— Зараз поїдеш на роз’їзд з двадцятьма козаками. Чабани орду помітили, я звелів трубити збір. Невеличкий, кажуть, загонець із півночі вертає та спочивати пристановився, тим ліпше для нас, та все ж воно — стереженого Бог стереже.

В тій хвилі почулась у селі сурма на тривогу. В селі заворушились, ладили зброю і тільки на коней ждали, бо вони були на пасовищі.

Явтух побіг у конюшню, а за ним з десяток сотникових козаків. За хвилю вийшли звідсіля в повній зброї і вели за собою осідланих коней. Хлопці ледве пізнали Явтуха. То вже не той балакучий, добродушний чолов’яга, який віз їх сюди із Січі. Запорожець на всю губу. При боці шабля, за поясом пістолі, а позаду довга руїнниця. Скочив на коня, мов молодик, оглянувся поза себе, чи усі готові і виїхав за ворота. В селі аж клекотіло. Жінки прикликали дітей в хату, селом гнали чабани товар, вівці, коні, аж курява йшла.

Козаки стали ловити коней та сідлати.

— Степане, виведи мого вороного, — гукав сотник, а сам пішов у хату.

Сотниківна подавала йому шаблю та пістолі зі стіни.

— Коли б татарва сюди вдерлася, так ховайтесь у кущах на річці, в хаті усе добро поховати. Я більше нікого не беру опріч тих, що пішли з Явтухом.

Сотник вийшов на рундук і скочив на коня.

— Оставайтесь під божим покровом та нічого не бійтесь.

Казали чабани, що їх не багато.

Сотник поїхав у село. Уся челядь на хуторі стала озброюватись. Сотничиха подавала з комори шаблі, рушниці, списи, сокири, з льоху винесли порох та кулі і розбирали поміж себе. Сотничиха ходила усюди, чи усе в порядку. Не видно було, щоб налякалась. Вона лиш інколи споглянула з тривогою на дітей, на дочку, видно, лише їх долею журилася.

Осавул Панько розпоряджався як і що робити. Казав посідлати коней, щоб були напоготові, коли б треба йти на підмогу. Сотничиха веліла набрати води у бодні на випадок пожежі.

За той час виїздили на майдан коло церкви щораз нові відділи козаків. Сотник розіслав сторожів на усі сторони села. Надлетів посильний козак від Явтуха зі звісткою, що татари справді рушили на південь поміж Михайлівною і сусіднім селом Сторожинцями.

— Не знати, чи Сторожинці рушились? Тоді б можна їх узяти. Та й так ніколи гаятись.

Він упорядкував свою ватагу і поїхали на край села, де й скрились поміж вербами. В селі остались жінки, старі діди та малі діти. Усі чекали кінця з тривогою. Давно вже татари не показувалися сюди. Андрійко з Івасем хотіли подивитись, та сотничиха завернула їх і приказала не відходити нікуди з двору. Тяглася довга година непевного очікування. Усе життя затихло. Хіба собаки гавкали з дворів.

Аж нараз задудніло з того боку села, начеб від великого табуна коней.

У селі відізвалась, проймаючим голосом, сурма, почулись рясні мушкетні стріли, далі воєнний оклик, крик і гамір. Люди, що осталися в селі, хрестились і молились.

Від часу до часу чути було голос сотника, що лунав аж сюди. Відтак змагався лише гамір, метушня, відірвані оклики.

Згодом надлетів посильний козак, сповіщаючи усім, що татар розбито на порох. Люди зраділи дуже від сієї вістки.

Козак пігнав на село, а за наказом сотника порозсилали на усі сторони роз’їзди, чи часом який загін татарський де-небудь не затаївся. Роз’їзди мали їхати аж до сусідніх сіл.

Тепер вже ніхто не вдержав дітвори по хатах. Хлопці пігнали в село. За ними пішли Андрій і Івась. Та на селі не багато можна було цікавого побачити. На возах з високо настеленим сіном везли ранених. Вони мали позав’язувані полотенцями голови, руки та ноги й постогнували. Кожного завезли до його оселі, знімали обережно з воза і заносили до хат. Повезли кількох убитих прямо під церкву. Сюди бігли найближчі кровні і голосили по покійниках. Усе те наводило сум на ціле село.

Аж згодом над’їхав сотник на своїм воронім. У нього була пов’язана полотном голова. На лиці засохла кров. За ним їхала його сотня. Сотник видавав розпорядки осавулі, а сам поїхав прямо у свій двір. Сотничиха, побачивши його таким, лиш руками сплеснула.

— Нічого не бійсь, жінко, — сказав весело сотник. — Трохи мене татарин подряпав, та бач, нічого мені, коли на коні сиджу. Зате він сердега вже певно нікого не вкусить більше.

Сотник віддав коня хлопцеві і пішов по східцях у хату.

Прикликали зараз Микиту з пасіки. Він узявся до свого діла, а сотничиха з дочкою йому помагали. Хлопці були на селі. Наприкінці вели пов’язаних татар по двох, їх оточили козаки з довгими списами. Іззаду йшло кільканадцять молодиць та дівчат, дітей недолітків та кремезних парубків, яких саме відбили у татар. То був татарський ясир, пійманий десь далеко на Вкраїні. Народ стояв уздовж вулиці і цікаво придивлявся походові. Люди показували собі пальцями і гуторили між собою. Похід пішов у двір сотника. Сотник обмитий і зав’язаний чистим полотном стояв на рундуку. Зібралася сільська старшина: суддя, осаул, писар, десяцькі, отамани. Сотник був веселий. Йому подали велику люльку і він закурив.

— Не довго воно, а так без люльки навкучилось, наче три дні не курив. Гей, жінко, перш усього звели бранцям дати їсти, вони бідняги, бозна відколи не їли. Татари можуть підождати, хай вибачать.

Сотничиха пішла між бранців. Вони були знеможені, голодні і спрагнені. За сотничихою йшли наймички, несучи цілі оберемки хліба, сушеної риби, винесли й бочку молока.

— Їжте, люди добрі, будь ласка, — припрошувала сотничиха, а вони, мов зголоднілі вовки, кинулись на їжу.

За той час молодиці відшукали своїх дітей між бранцями, пестили їх, голубили, та аж плакали з радощів.

Між бранцями була якась пані з гарною дочкою і малим хлопчиком. Хлопчик був так знеможений, що, мов неживий, лежав під вербою в холоді з заплющеними очима. Мати з дочкою сиділи стривожені над хлопчиком. Його лице замаране було болотом. Довге біляве волосся позлипалось, панська одежина була подерта. Так само обі пані були в подертих одежах з розкуйовдженим волоссям. Молода дівчина сиділа, мов нежива, сперши голову на колінах.

Бідна мати йшла, хитаючись до керниці за водою, бо саме хлопчина отворив очі і простогнав: води. Пані озиралась чим води набрати. Хотіла набрати в пригорщу, та руки у неї тряслись… Її побачила сотничиха.

— А дайте ж хто сій пані якого корячка води набрати.

Андрій, почувши се, метнувся у хату за корячком.

— Андрійку, приклич там Микиту, — кликала сотничиха йому услід. Сама пішла до пані. — Не журись, моя бідна, сердешна, відпочинь, про дитину не журись. Я послала по нашого пасічника, він певно твоїй дитині поможе.

Від тих м’яких слів паня заридала, вона хотіла йти з сотничихою до дитини та так заточилась, що мало не впала на землю. Сотничиха піддержала її в саму пору і повела.

Хлопчина лежав, мов неживий. Андрійко приніс корячок з водою, мати підвела йому біляву головку і напоїла.

Спеченими губами проковтнув двічі і знову поклався на землю.

— Яка вода добра, — заговорив польською.

Мати припала до нього і стала приговорювати пестливими словами. Сотничиха стояла над ними.

— Ви, мабуть, голодні, зараз звелю принести вам молока.

— Спасибі вам, хай вам Бог заплатить, бо я не в силі, нічого у мене нема, — і вона знову заридала.

— Андрійку, хай тут принесе Горпина глечик молока.

Надійшов Микита:

— Хто тут скалічений?

— Микито, голубе, — говорила сотничиха, — оглянь оце хлоп’я та порадь що-небудь.

Микита прикляк коло хлопчини і став його оглядати.

Повів рукою по грудях, руках і ногах, пощупав голову, обернув на спину, оглянув крижі та ребра, відтак послухав ухом серце і довго держав руку на чолі.

— Нічого нема зламаного, ні скаліченого. Він дуже знемігся та налякавсь… Зголоднів… панська дитина не звикла до того. Нічого йому не буде… може трясця його візьме, бо на землі спав, та на те ми порадимо, здоровий буде, не журись. Та ми його звідсіля візьмемо. Найкраще йому буде в шпихлірі, бо в хаті гаряче. Звели, пані сотничихо, принести яку сорочину чисту з Омелька або Максима, щоб його переодягти в сухе, розуміється, вмити його треба. Андрійку, подбай, щоб вода була, а я його занесу.

Він узяв обережно хлопця на руки і поніс в шпихлір, де тієї ночі спали хлопці. Сотничиха пішла між інших бранців. Пані подалась за Микитою, а її дочка остала на місці, начеб не бачила, що довкруги неї робилося. До неї прийшла сотниківна Одарка та, беручи її за плече, сказала:

— Ходи зі мною, тобі переодягтися слід, геть на тобі плаття рознесли, що голим тілом світиш.

Панночка підвела очі, мов зі сну прокинулась, та не могла своєю силою з місця рушитись. Одарка підвела її.

— Де мама? Де Стась? — питає налякана.

— Не журись, голубко, вони безпечні, а ти ходи зі мною у мою кімнату, я тобі свою одежу дам.

А тим часом сотник на рундуку допитував пійманих татар. До того прикликали козака, що знав татарську мову.

Татари заявили, що вони й на думці не мали чіпати козацьких осель, що хотіли туди перейти у свій степ, везучи частину добичі із Волині, що цей саме загін відстав від головної орди.

— Відкіля ви йдете, скажуть нам ваші бранці, а тепер ми порадимось зі старшиною, що з вами робити. Як ви гадаєте, панове товариство?

— Що тут багато говорити, — обізвався суддя. — Вони бусурмени напали на християнський край, узяли ясир, за це їх треба покарати, бо вже не поведемо їх на базар продавати, як вони нашого брата, їм треба відрубати голови та й біді край.

— Так буде найкраще, — обізвались інші, — та й найменше клопоту.

— А я би не так казав, — говорив сотник. — Подивіться, скільки їх тут. Скільки би тут голів відрубувати треба: рука зомліє. То не лицарське діло пов’язаним рубати голови.

Правда, що вони нас не чіпали, бо не чути було. Подумайте, скільки тут робочих рук змарнувалося б. Я так гадаю: розділім їх поміж громаду, на кожний двір по скільки випаде. Хай нам роблять коло хліба, бо тепер саме пора, а восени по роботі пустимо їх на усі чотири вітри. З того будемо мати ще й користь, що не зачепимо тих чортяк.

Коли їх подратуємо, то шельми прийдуть до нас цілим загоном, а тоді може бути нам халепа. Чеши дідька зрідка.

— Розумне слою твоє, сотнику, так буде найкраще. Хліба у нас доволі сього року, конячого стерва знайдеться, бо вони сала не їдять, горілки, меду не п’ють, а робочих рук треба. Півтори сотні наших пішли з січовиками. Так буде краще…

— Згода панове?

— Згода!

— Проголоси це, козаче, бранцям і скажи, що якби котрий поважився втікати, так неперемінно повисне.

Перекладач сповістив татарам присуд старшини, і вони дуже зраділи. Вони стали кланятись сотникові і присягати на Магомета, що жоден не втече. Зійшовся повен двір козаків і стали паювати поміж себе бранців. Тепер прикликали християнських бранців перед старшину. Вони стали кланятись, хапати сотника за одежу та дякувати.

— Не нам дякуйте, люди добрі, а Господові небесному, що вас визволив з неволі. Те що ми зробили, зробили б і другі козаки, бо це наше святе діло обороняти християнський народ від бусурмен, а ви мені скажіть звідкіля ви?

— Ми всі з Полонного, що близько Острога, — відповів хтось із бранців. — Нас захопила татарва у полі при сінокосах. Село спалили, народу вибили тьму, спалили і розграбували панський двір, вбили пана, його жону, дочку та дитину у полон взяли. Вони тут між нами. Наволоводили нас, Господь знає куди, ми терпіли голод та спрагу, водились ми більше тижня, та пришилося б нам пропасти, так як багато нашої дрібноти заморилось, та вас Бог прислав нам.

— Наші козаки розберуть вас як гостей до своїх хуторів, відпочиньте, відживіться, а опісля подумаємо, що робити треба. Гей, панове товариші, а заберіть тих бідних до себе у двори, у мене також якийсь десяток може приміститися.

А де, люди добрі, ваша пані?

— Нею пані сотничиха піклується.

— А який той ваш пан був? — спитав один козак, що колись теж панським підданцем був, поки на Запоріжжя не втік.

— Поганий був чоловік, панщиною мучив, карав.

— За те покарав його Бог, а тепер його жінка та діти під козацьким тином осгали, та й то ще благодать, що у Крим не попали, а то гірше було б.

— Ми б їм куска хліба не дали, бо далебі, заслуговують на те, — обізвалась одна молодиця з пійманих.

— Гріх тобі таке говорити, — гримав сотник. — Досить для неї кари, досить. Чоловіка втеряла і з пані зробилася жебрачкою. Я їй кривди не зроблю, хоч у мене їй панства не буде.

VIII

Малого Стася переодягли в одежу Омелька. Микита напоїв його зіллям і прикрив кожухом, щоб зіпрів. Від нього не відступала бідна мати. Сотничиха принесла їй свою одежу і теплої страви. Панночкою зайнялась Одарка в своїй кімнаті. Вона прибрала її в свій найкращий одяг, в мережану сорочку, зелену спідницю, наділа на неї корсетик та ще й гарне намисто на шию з великим дукачем почіпила. Її гарну голівку і гарне, мов льон, волосся причесала і квітку почепила. Панночка ще не відійшла з переляку.

Дозволяла з собою робити, що Одарці захотілося.

— Яка ж гарна з тебе дівчина, — говорила Одарка, відступившись трохи, та приглядаючись на віддалі. — Далебі, що й рідна мама не пізнає. Ой, лишенько, була б і забула. Та ж у тебе черевиків нема… твої підрались геть, підожди, голубко, є в мене зайві і черевики, і панчішки.

Усе тобі дам, лише не будь така, мов мертва. Та дякуй Богові, що тебе із татарського пута освободив, гірка б тобі доля була. Біда нашій сестрі у татарську неволю попасти.

Тебе б одлучили од матері, од братчика, та якому препоганому туркові, у гарем продали… А як тебе звуть, панночко.

— Я звусь Марилька.

— Се по-нашому Марійка, так я тебе і звати буду, бо тамто чогось мені складно вимовляти. У тебе батько є?

— Його татари вбили, — говорила Марилька та й розплакалась.

— Так йому було на долі написано, хай з Богом спочиває, та ти, сердешна, не плач, шкода твоїх сліз, ними його із мертвих не воскресиш. Скільки то наших козаків гине, та що ж діяти?.. Ну, не плач-бо, перестань, — Одарка припала до неї, обняла за шию і стала цілувати. — Надягни ще панчішки мої, черевики, я тебе до мами твоєї поведу, вона в шпихлірі, коло твого братчика. А як його звуть?

— Стась…

— Я не знаю, як юно буде по-нашому, та я поспитаю батенька, він усе знає. Ви певно ляхи будете.

— Так.

— Ну, все одно, коли ви лише хрещені, то у нас між козаками біди вам не буде. Ну, тепер, Марійко, коли ти так гарно прибралась, я поведу тебе в світлицю та батькам покажу.

Тут сидів за столом сотник і частував старшину медом.

Сотничиха припрошувала гостей.

— Матусенько, поглянь, се моя нова подруга, зовіть її Марійкою.

Усі подивились. Дівчина вийшла напрочуд гарна.

— Здорова була, панночко, — привітали її усі.

Сотничиха поцілувала її в головку.

— Були б за тебе, небого, татари узяли великі гроші, — каже суддя, дивлячись на її вроду, а сотник перебив:

— А тепер хай вибачуть, бо не візьмуть. Чи ти, дівчино, їла що-небудь сьогодні, бо від сих цяцьків, що на тебе Одарка поначіпала, ситою не будеш.

— Я б хотіла маму побачити, — сказала Марійка українською.

— Ляшка, а по-нашому добре балакає, — відозвався дядько Явтух, що сидів зі старшиною і попивав мед.

— У мене була няня українка, та я від неї і навчилася.

— Ходи до мами, — казала Одарка і повела її за руку у шпихлір.

Челядь, що стояла на дворі і не пізнала тепер тої обідраної татарської бранки. Біля шпихліра дівчата стрінули діда Микиту, що саме виходив від хворого хлопчика.

— А як там з ним? — питає Одарка.

— Нічого, здоровий буде. Вже пріє по липовім цвіту, а се знак, що й трясці не буде, — відповів дід на ходу у сюю пасіку. к Марійка від того дуже зраділа. Пані дуже здивувалась, побачивши свою доню в такім одягу.

— А ви, мамо, як переодяглись? — спитала Марійка, побачивши свою маму одягнену в убрання сотничихи та ще з пов’язаною хусткою на голові.

Обидві посміялись із себе, перший раз засміялись після того нещастя, яке їх стрінуло.

— Слухай, Марійко, — сказала Одарка. — Коли ти чого-небудь забажаєш, зайди до мене у кімнатку.

Марійка присіла біля матері на сіні:

— Які вони всі добрі для нас, як вони нами піклуються, мов рідні.

— А я страх боялася, йдучи сюди. Мені все говорили, що то народ дикий, безсердечний, що вони до нічого більше не вдались, як у полі на панщині робити, або грабувати, а воно ось що. Як ми не раз проти них грішили, що з ними пани на Вкраїні не витворюють, а воно ось що показується.

— А я передчувала, що юно не так є, як говорили про них наші. Не раз я плакала, як покійний тато казав їх за що-небудь тяжко карати, карати без серця, без милосердя.

— Про батька не пасує тобі, доню, говорити слів догани.

Він так робив, як усі пани робили, бо всі тої думки, що українців можна удержати в послуху, не попускаючи їм ні на один волос.

— Та вже ж, воно треба було перевірити, як воно є. Скільки то сліз пролито було і за се, мабуть, нас Бог скарав, — Марійка закрила лице долонями і заплакала.

— Ніхто Божих шляхів не провідає. Коли се була кара, так ми свої гріхи спокутували.

— Дай Боже, щоб се був край нашій біді.

Тим часом надворі було дуже гамірно. Бранців християнських залишилося небагато, бо їх розібрали козаки по своїх хатах. Челядь стояла гуртками і розказувала усілякі пригоди нинішнього дня. Поміж ними вертілись Андрійко з Івасем, щоб розвідати про те, чого самі не могли бачити, їм жаль було, що пані сотничиха заборонила їм віддалятись від хати. А люди розказували, як Чабан Омелько, їдучи за кіньми, помітив в стену татарський табір, як він, не показуючи нічого по собі, полишив коні на Божу волю і завернув щосили в село, щоб звістити людей про небезпеку. Оповідали відтак, як справно Явтух їх підглядав, як повз гадюкою під сам табір, поки не розвідав усього, чого йому було треба. А вже найцікавіше було, як пан сотник зі своїми козаками вдарив з боку на втікаючий татарський табір, як вгнався в середину перший на своїм воронім коні, як рубав завзято. Хлопці, чуючи се, аж горіли з радощів та жалували, чому вони ще не козаки і не можуть ворога бити.

Від того часу плило життя на хуторі сотника Жмута так одноманітно, що й говорити нема про що. Останню пригоду стали люди забувати. Лише хлопці малі вигадували по селу ігрища в татар та козаків.

Настав відтак один тиждень сльоти. Дощ падав день у день. Тоді хлопцям страх навкучилось, а сотник звелів собі відчитувати Минсї, які дуже уважно слухав. У ті дні заходили до нього козаки, сусіди, приходив місцевий священик і вчитель. Сиділи у хаті, а Андрійко читав книжку про святців божих своїм дзвінким голосом. Інколи приводив учитель кращих хлопців із своєї школи, приходили два поповичі Танас і Пархомій, яких учив батько дома, і виручали Андрія, коли змучився. Сиділи бувало цілу ніч. Надворі хлюпав дощ. Небо зайшло хмарами, а вони усі сиділи в хаті. Наприкінці сотник частував гостей медом і тоді розходилися по домівках.

Сльота тривала цілий тиждень. По вулицях стояло болото, річка мала повні береги води. Сльота дуже людям надоїла, бо то вже і хліб з поля було час збирати. Люди споглядали на небо і всіляко ворожили.

Аж по тижні став подувати вітер. Хмари рідшали.

Місцями показувались смуги голубого неба, інколи блиснуло сонце ясним промінням. У вечір хмари понесло геть і на чистому небі показались ясні зорі. Таку новину приніс козак у хату сотника, де зібрались слухати Слова Божого.

Від того усі зраділи. Кожний міркував, до якої роботи взятись йому завтра. Робога в полі дуже припізнилась.

— Не знать, як людям догодити, — сказав священик. — Іноді така посуха, що годі діждатися водиці небесної, а іноді знову таке ллється, що на цілий рік би стало.

— Все те від Бога, — обізвався вчитель, — а чоловік, щоб який мудрий, того не переіначить.

— А воно є такі мудреці, що хмару стягне або відверне.

— Не говори так, Пархоме, — упоминав панотець, — нема таких мудреців, се одному Цареві небесному таке можна.

— Що не говоріть, панотче, а такі люди є. Мій покійний дід розказував, що такого знахаря знав і його чудеса на вічі бачив.

— То сей знахар напевно з чортом покумався, се чоловікові не під силу.

— Того я не знаю, — продовжив Пархом, — за се покійний дід нічого не говорив. А каже таке: було, як наближається чорна хмара, той чоловік вийде на поле без шапки, ходить границею наших піль і якісь молитви відмовляє, руками вимахує, та такий тоді, що не приступай та не чіпай. Він начеб нічого не бачив, не чув. Ходить так, аж цілком знеможеться і таки де-небудь на межі між ланами, мов неживий впаде. А хмари колотяться, мішаються, в них клекотить, начеб вода варилася, а відтак геть завернуть і підуть боками. То сей чоловік таку працю звичайно опісля відлежав, не міг ні рукою, ні ногою рушити. А се, що ви кажете, буцімто він з чортякою покумався, то неправда. То богомільний чоловік був, у церкву, як слід, ходив.

— Молитвою щирою та твердою вірою можна усього доконати, — говорив священик. — Ісус Христос, наш спаситель глаголе до апостолів своїх: коли б у вас на стільки віри у серцю, як гірчичне зернятко, ви б одним словом цілі гори з одного місця у друге переносили та переводили.

— Вже ви за чортяку, куме, і не говоріть, він на те й є, щоб людям пакостити, а не помагати.

— А часом то й чортяка людині віддячиться, — сказав козак Прокіп Задерний. — Мій покійний батько розказував, що у давнину, під Каневом у балці над Дніпром запорожець жив. Він з чортом не знався, але знав таке, що чортяку побачив. Бо то не кожному чоловікові се можна. То є таке сало, не знаю з чого воно береться.

Помажеш ним око, так зараз і бачиш усю чортову сім’ю.

Такого сала і той запорожець звідкілясь роздобув. Йде він раз над Дніпром на рибу. Аж глянь над болотом в очереті чортяка сидить. Старий чорт був, а такий обдряпаний, аж жаль було глянути. Сидить та й задумався.

Аж гульк із очерету вовк виходить. Помітив чортяку та й закрадається. А відомо усім, що вовк чорта так схрупає, начеб ягня. Так, так. Чорта або святий Юрій громівкою вб’є, або вовк з’їсть. Без того, то вони так би на світі намножились, що нашому братові не було б де жити. А святий Юрко, то так начеб осавул над вовками. Він ними керує, а вони слухають.

— Та ти, Прокопе, договори вже раз, що з тим чортом сталося?

— А нічого не сталося. Лише що вовк ладився до скоку, а запорожцеві жаль стало, та як не гукне: «Бережись, чорте!» А чорт іно оглянувся та й гульк у болото. Вовк завернув і пішов у ліс. Згодом якось, у ту сторону ляхи зайшли. Вони тоді розбили козаків і бралися геть винищити козацький рід. Розіслали по Вкраїні команди, що за козаками усюди нюшили. Дізнались ляхи і за того запорожця. Оточили балку довкруги і вже були б його піймали. А запорожець сидить собі у своїй землянці і нічого не знає. Приходить до нього пан у хату: «Здоров, козаче!» — «Здоров!» — «Ходи на зорі поглянуть…» — «Які там зорі, на що вони мені». — «Ходи, козаче, не гайся.

Ляхи балку обступили, живого піймати тебе хочуть».

Запорожець виходить на світ, рушниця у нього в руках.

Йде в один бік балки — ляхи, у другий бік — ляхи. А панок усе за ним слідком та посміхається: «Ну, кудою втечеш, козаче?» — «Бачу, що нікуди мені втечи. Прийдеться загинути, та недешево продам я своє життя». — Він подався у землянку, щоб звідсіля оборонятись та загинуть. А панок йому: «Я тебе ізбавлю». — «Не твоя сила. Так мені і пропадати…» — «Ні, не пропадеш, сідай мені на спину».

Запорожець гадає собі: їздив я на різних конях та ще й на панові попробую. Поліз він панові на спину, ухопився руками за шию, підобрав ноги, а пан як свисне собою в гору, аж під хмари, і так заніс його аж під саму Січ і там його посадив. «Порадь собі сам тепер, моя сила на Січ не може». Запорожець бачить з ким діло, та й каже: «Спасибі тобі, антипку, що від загибелі вибавив, та коли ти гадаєш, що я за це тобі душу свою запишу, то нічого з того, краще занеси мене назад у балку, хай мене ляхи замордують…» — «Нічого я відтебе не хочу. Я лише за те тобі відплатився, що ти мене від вовка остеріг». — І з тим словом чортяка, мов під землю провалився, а Запорожець помандрував у Січ.

— Непристойно нам такі речі слухать, — говорив священик, — краще ми скажім господареві доброї ночі і ходім во свояси.

На другий день взялась дуже гарна погода. Сонце світило від самого ранку. Люди ладились з косами та серпами у поле. По цілім селі чути було клепання кіс.

Ладили юзи. Дітвора вийшла гурмою на вулиці, ступала на калюжах води, згортала свіже болото і робила буханці, вареники.

Як вже сонце підійшло вище, село опустіло. Остались лише діди, немічні і жіноцтво з дітворою. Січовим школярам не було ніякої робота. Вони зайшли на попівство і стоваришувалися з поповичами. Ходили разом ловити рибу в річці. За ними йшли слідом Максим, Омелько та малий Стась, якого прозвали Остапом. Пані зразу не хотіла хлопця від себе пускати, та він так напирався, шо годі було його здержати.

Марійка товаришувала з Одаркою. Зате пані не знала, куди дітись. Козацька простота її разила. Вона була, щоправда, до усіх приязна, та не могла зі своїм теперішнім положенням зжитися. Завважила се пані сотничиха. Зразу думала, що се задля несмілості і старалася паню осмілити до себе. Згодом пані дала її пізнати, що вона шляхтянка, не те, що козачка. Одного разу зачула сотничиха, як пані докоряла дочці:

— Ти до краю спростачієш та козачкою станеш, що ніяк тебе буде у наше товариство повести.

Сотничиха сказала про се чоловікові.

— Хіба я не бачу? При найближчій нагоді звелю відвезти їх у Київ, хай про себе самі подумають.

А хлопцям було так, наче у раю. Сотник звелів Явтухові вчити їх їздити на коні, «щоб козацькі діти не марнувались».

Тепер вже і про Січ забули і раді б тут назавжди остатися.

Кілька разів їздили у степ, возили з поля хліб, а час минав стрілою.

Наспіла пора від’їзду. Сотник звелів Явтухові відвезти хлопців. Тоді, окрім воза, на якому їхали, навантажили другий усякою провізією для школи. До того ще сотник дав Явтухові капшук з червінцями для шкільного січового отамана.

Усі дуже щиро прощалися зі школярами. Сотничиха, мов рідна, проводжала їх, а панна сотниківна понадавала повні пазухи горіхів, медівників та пряників, щоб у дорозі було що їсти. Стара Горпина аж заплакала, прощаючись з ними. Вона заодно голосила, що їх більше вже не побачить, бо їй сього року вмирати прийдеться. Навіть пані з дочкою та синком вийшли хлопців проводжати.

— Тям, Андрійку, — гукав сотник з рундука, — приїзди знову та привези зі собою того кучерявого баранчика.

Дорога на Січ відбулася без жодної пригоди. Тепер степ трохи не так виглядав. Лани блищали стернею, трава місцями покошена, а далі зісохла від сонця, встелювала степ сіро-жовтою соломою.

IX

Вернувшись на Січ, застали вже козаків, що з походу повернулися. Похід повівся, як слід, козаки навіть не йшли до Криму. Покарали добре степових татар, побили, набрали табунів коней. Відтак мурза тої орди заключив з козаками мир і поприсяг, що ніколи козацьких осель не буде чіпати.

На тім похід скінчився.

На Івася чекав нетерпеливо дядько Касян. Стрінувши хлопця, трохи його не задавив в обіймах, так дуже радів.

Для школярів почалося звичайне життя у школі при науці, серед таких самих обставин, як і перше.

Минуло так п’ять років. Щороку приїздив за ними Явтух і забирав їх у Михайлівну. По п’ятім році Андрій вийшов із школи і перейшов до новиків, себто до тих, хто ще козаками не були, а під рукою козаків старших вчилися козацького воєнного ремесла. Та мимо того він не перестав дружитися з Івасем і вони не раз нагадували собі, як то гарно буде, як вони стануть козаками-товаришами і тоді по козацькому звичаю заприсягнуть собі у церкві побратимство. Молодики ходили з козаками у недалекі походи, а коли молодикові повелось доконати щось таке, чого від нього не вимагалося, тоді товариство приймало його до гурту, і час його молодництва переривався.

Січові козаки виконували всіляку службу для Січі.

Ловили звірів, рибу, їздили на роз’їзди, на посилки, перевозили людей через ріку, Андрійка передали під руку старого перевізника Охріма Хвоста, для того, щоб він добре зазнався з водою.

Одного разу приїхало на Січ посольство московського царя. Було кілька знатних людей, а між ними думний дяк Фома Васаров. Він привіз запорожцям багаті дари і упоминки. Цар просив козаків, щоб дали йому військову поміч.

На Січі був звичай приймати послів від чужих держав з великими почестями. Тож і тепер кошовий батько вирядив їм назустріч старшину козацьку. Посли стояли на другім березі ріки. Старшина козацька зійшла на пором і перевізник відчалив від берега. При обслузі порома був і Андрійко. Він бачив усе, мав нагоду придивитися до церемонії. Московські посли були одягнені в довгі халати з шовкової, золотом тканої матерії, в великих кінчастих шапках, рамованих дорогим соболевим хутром. Козаки у гарних оксамитних кунтушах, в сап’янових чоботях на срібних підківках, з шаблями та пістолями за поясом вийшли на берег і подалися до московських шатрів. Тоді вийшли і москалі та стали собі обопільно кланятись.

Побачивши таких бородачів, Андрійко сміявся в кулак.

Москалі у своїх халатах були неповороткі. До того вони держались з такою повагою, задерши голови вгору, наче їх хто на коли настромив.

Наговоривши собі цілу копицю чемностей на привітання, всі пішли до ріки. Козаки пустили гостей попереду. Так само було, коли прийшлося входити на пором. Відтак відчалили пором від берега, і він поплив-по ріці.

Не знати звідкіля взялась на ріці велика хвиля. Вона закрутила поромом і обернула його боком. Керманич заперся кермою, але воно зломилося, а пором поплив безвпинно долі водою.

То ще нічого, та на протилежнім березі, куди саме рвуча вода несла пором, стояла над берегом камінна скеля.

Була небезпека, що коли хвиля вдарить поромом об скелю, то всі потопляться. Порома несила було здержати. Козаки поскидали кунтуші, повідпинали шаблі і ладились скакати у воду. А що зробити з москалями? Ледве чи вони знаються з водою, та чи дадуть собі раду. Москалі дуже налякалися.

Подумали, що приходить їм послідня година. До того ще один керманич, що хотів веслом здержати пором, втратив рівновагу і пірнув у воду. Заки його голова показалася поверх води, пором був уже далеко.

Тоді Андрій скинув із себе свитину, сорочку і штани, побіг на корму порома і скочив у воду. Усім здавалося, що він хоче втечи від небезпеки. Андрій показався поверх води і плив щосили до берега. На його плечах видно було линву, що одним кінцем потопала у воді, а другим була прив’язана до порома. Андрій плив дуже швидко до берега.

Діставши ногами дна, він схопив линву обіруч і з тяжкою бідою, поки линва не напружилась вийшов на беріг. Він став з усієї сили тягнути пором до берега. Та вода дужча була від нього, і могла його неперемінно потягти до себе.

Андрій йшов берегом, держачи линву в руках, поки не натрапив на березі на грубезну вербу. В одну мить обкрутив линву за вербу, та ще прив’язав кінцем до грубої гіляки.

Пором захитався так, що московські посли аж попадали.

Було се яких п’ятдесят кроків від тої небезпечної скелі.

Андрій став щосили кликати на допомогу. Козаки бачили з берега, що діється, та ніхто не знав, як зарадити біді. Усі були певні, що не минути поромові скелі, та що прийдеться їм напевно загибати. Тепер, бачучи, що сталося, козаки стали бігти до того місця. Десяток сильних рук учепилися за линву і стали притягати пором до берега.

— Як ти хлопче називаєшся? — спитав старшина Андрія, що стояв на березі голий, та важко дихав від утоми.

— Перш одягнуся, а опісля скажу, — сказав Андрій.

Він скочив на пором, трохи по дорозі не перевернув товстого московського посла і став одягатися.

— Та це Андрій Грушка, новик, щойно перед роком січову школу покинув, — сказав керманич.

— Грушка? Еге-ж, твій батько на морю загинув, славний козак був, під Очаковом, тямлю добре, ну, в батька вдався, та нам життя врятував… спасибі синку, — старшина погладив його по мокрій голові.

— Какой маладєц, спасібо Андруша. Как тебя зовут, Груша? Так лі?

— По-вашому, либонь, груша, а по-нашому таки Грушка.

— Всьо равно, любєзній мой. Панімаєш, что ти здєлал? Ти спас жизнь вєрних дітей васточнаво царя.

— Або я знаю, чиї ви діти будете, спас чи не спас, а зробив, як слід було, коли кермо зломилося.

— Харашо мальчик, ми тебе царскі пажалуєм.

— Та чого мене жаліти, коли мені нічого не сталося, — сказав Андрій, сміючись. — Коли б я був втопився, то й вам так би було, і не жаліли би.

Козаки стали сміятися.

— Как он резко вазражаєт! — говорили москалі. — Какая дьорзость!

— Не дивуйтеся, ваші милості, він не розібрав, як слід, вашої речі, — справдувався старшина.

Посли переглянулися, а далі стали скидати гроші, які один хотів передати Андрієві.

— Спасибі вам, панове, я не візьму, мені не треба, за гроші я у воду не скакав.

— Візьми, Андрію, а то можуть образитися, вони ж посли великого царя, це вони тебе нагороджують.

Андрій узяв гроші та впустив у свою кишеню.

— Спасибі вам, мої добродії, за почесне і здорові будьте, — він хотів йти, та старшина задержав його:

— Тобі слід, хлопче, поцілувати їх у руку.

Андрій обійшов усіх москалів, цілуючи їх по черзі по руках.

— Ти грамотний? — питав думний дяк.

— Я скінчив січову школу і знаю грамоту добре.

— Ми возьмьом тебя в Москву, мальчик, — сказав думний дяк.

— Спасибі, я із Січі не піду, — відрубав Андрій і пігнав до пристані.

Тут обступили його зараз козаки і стали допитуватися, що і як.

Тим часом посли пішли у Січ. Із січових валів гримнула гармата на привітання великих гостей. Назустріч вийшов кошовий батько і повів гостей у хату. Сюди позносила челядь скрині з подарунками для Січі, від московського царя. Коли кошовому розповіли сьогоднішню пригоду, він каже:

— Бравий хлопець, у свого батька вдався. Як гадаєте, панове, його б слід у козаки вивести.

— Молодий, але проворний та розумний з біса. Я тямлю, як кілька літ тому школяра товариша з топелі вирятував.

— Приклич його сюди, — каже кошовий до посильного козака.

Побігли до перевозу за Андрієм.

— Ходи, небоже, кошовий кличе.

— А то чого?

— Не бійся, бити не звелять.

Андрій пішов так, як стояв. Кошовий подивився на нього і каже:

— Мені здавалося, що то ще дітвак, а то козак, мов дубок. Слухай, хлопче, за це, що ти сьогодні зробив, людям життя врятував, і то послам великого царя православного, ми тебе в козаки-товариші переводимо.

Ти підеш до переяславського куреня. Одежу та зброю видадуть тобі з січової скарбниці, ти заслужив на це.

— Спасибі, ясновельможний пане за честь, спасибі і за подарунки, та в мене є свої гроші не то що на одежу, але ще й коня за це куплю.

— О, а звідкіля ти грошей роздобув? У похід ходив, що?

— Ні, отсі добродії мене, як вони кажуть, пожалували, та грошей багато дали за те, що трохи в воді замочився.

— Так буде, як я кажу, а гроші сховай. Тобі треба до куреня пристати та товаришів, як слід, почастувати. Ну, йди з Богом. Коня поки що тобі не треба. Твоя доля не на коні, а на байдаку, ось що. Ну, йди собі з Богом, та зайди в канцелярію, щоб тебе у список занесли.

Андрій не чув землі під собою, так радів. З канцелярії пішов у складню січову, де видали йому одяг і зброю.

Зараз і переодягнувся. Надів шкапові нові чоботи, широкі з матнею штани, надів зелений жупан, підперезався цвітастим поясом, прийняв шаблю і надів високу овечу шапку з червоним дном. Пробував покрутити вуса, та його ще не було, бо щойно мох засіявся. Перш усього, пішов у школу. Колишні зразу його не пізнали, а далі дуже зраділи, обступили довкруги та стали випитувати. Івасеві аж очі світилися з радощів:

— Така нагла переміна з тобою, Андрію, скажи, як воно сталося?

— Нічого, сьогодні я москалів з топелі вирятував.

Нашим було би нічого не сталося. Я знаю, вони були б поскакали у воду та й виплили, але довгополим москалям було б капут.

— І за це тебе в козаки перевели?

— Не тільки те, ще москалі-добряги цілу пригорщу червінців дали. Ну, тепер, хлопці, здорові будьте, я опісля до вас зайду, тепер мені до куреня пора. До Переяславського.

— Там дядько Касян Бистрий записаний.

— Я се добре знаю і тому мені би його зустріти треба.

Андрій відійшов бадьоро. Він підпустив шаблю так, що аж по землі волочилась. Хлопцям трохи очі не повилазили, гак дивились за своїм колишнім отаманом. Андрій стрінув на базарі Касяна.

— Ах ти, дітваку коханий, чував, я чував, та шукаю за тобою усюдечки, де ти пропадав? Ходи ж, хай тебе обійму.

Касян обняв кріпко Андрія та вицілував сердечне.

— Ось воно як, недавно такий дітвак, що на руках його носив, а тепер дивіться на нього. Ну, хай тебе ще раз чоломкну. Ага, у який курінь тебе записали?

— У твій, дядьку, у Переяславський.

— Я тобі тепер не дядько, а товариш, ходи я тебе проведу. Ти знаєш козацький звичай?

— Знаю.

Пішли до куреня. На дворі на призьбі сидів якраз курінний отаман Панько Кабиця з осавулом і кухарем.

— Кланяюсь тобі, батьку отамане, нового товариша привів. Сюди його кошовий призначив.

— Яке діло кошовому до нашого куреня? Сюди головусів не приймається. Йдіть собі до шкільного куреня, там вас, певно, приймуть.

— Та ти, батьку, не гнівись. У школі ми вже побували, а тепер отсей мій товариш таке гарне діло зробив, що йому старшина дальший час новицтва подарувала та в козаки вивела.

— А що ж він такого великого сьогодні зробив?

— Московських знатних людей від топелі врятував.

— Саме тому не приймається, — говорив осавула, — хай би уся Москва втопилася, не треба було рятувати.

Отаман став під вусом підсміхатися, а далі питає:

— Що ж ви дасте за це, що молодика у наш курінь приймемо? Наш курінь неабиякий, на всю Січ славний.

— Дамо, на скільки нас стане, — усміхнувся Касян, — усі гроші дамо, що від москалів добули.

— Ну, глядіть, аби чого не затаїли, а то проженемо.

Андрій знав добре, що це лише така церемонія, що його не можуть не прийняти. Він узяв усі гроші і висипав курінному кухареві у пригорщі.

Кухар пішов зараз на базар, а отаман узяв Андрія за руку, посадив біля себе, та став приязно з ним балакати.

Отаман знав добре його батька.

— У тебе, Андрію, є ще яка рідня на Україні?

— Господь святий знає, про це нічого батько покійний не згадував.

— Ти ще дітваком був, коли покійник загинув, та я знаю, що в тебе сестра була, Анною звалася. Вона була далеко старша від тебе.

— Я її не затямив у нашій хаті.

— Вона давно перед тим, заки ти вродився, вийшла заміж.

— Ледве чи я стрінуся з нею. Прийдеться лишитись сиротою та ще й без роду.

— Не ти один, така наша доля усіх. За це хай Січ заступає тобі усе — і батька, й матір, і рідню.

В ту хвилю надійшов Івась з Максимом. Івась був дуже сумний.

— Здорові були, — привітався отаман, — сідайте та гостями будьте, це певно твій брат.

— Брат, та доводиться розлучитись з ним.

— А це що? — питав Андрій.

— Ось юно що. Батенько розвідав від козаків, що я вирвався з татарського пута та на Січі живу. Він і переказував, щоб я, або Максим додому вертали. Він, сердега, нездужає, та перед смертю хоче котрогось з нас при собі бачити.

І хлопець зітхнув.

— Мені їхати не можна, — каже Максим, — бо мені ще не забули задля чого я втікати мусив, мені би пани того не подарували. Івасеві інше діло. Його поневолі татарин захопив.

— Треба мені їхати, — сказав Івась. — Батькова воля свята, і треба її вшанувати.

— Так воно повинно бути, — говорив отаман. — Четверта заповідь Господня показує батька слухати.

— Як же ти, Іване, поїдеш сам? Така дорога, степ.

— Ось як ми обміркували, — сказав Максим. — За кілька днів вертатиме московське посольство. Кошовий доставить їм якийсь десяток козаків для безпеки. До них прилучиться Івась. Коня я йому сам роздобуду. Посли поїдуть до московської границі на Путивль. Дорога вийде туди на Лубни, то до Гаврилівки вже недалеко буде і потрапить хоч би й сам.

— Ти, Івасю, вернешся? — питає Андрій.

— Як йно не загину, та ляхи мене не вб’ють, так певно вернуся, панщини робити не піду, коли хочеш так і побожусь хрестом святим. Коли б не батенько, я би звідсіля не рухався.

— А мені не судилось бачить його на сім світі, — засумував Максим.

Посли вертали аж через тиждень. Кошовий наділив їх дорогими подарунками, як тоді було в звичаю і вивів аж над ріку. Для забезпеки дав їм на сторожу двадцять козаків.

До тої ватаги пристав і Івась Чорноусенко. Максим дав йому коня та приладив харчів на дорогу.

За рікою пустилися в степ. Посли їхали на возах. Козаки їх супроводжували. Поки їхали в межах запорозьких, москалі ставилися до козаків увічливо. Та чим далі, вони ставали гордими, а козакам грубили, були непривітні, називали їх хахлами. Осавул ледве здержав своїх козаків, які збиралися при нагоді або вибити москалів, або лишити їх самих.

— Коли ж воно годі видержати. На таку зневагу то аж рука свербить, так би йно хляснути по пиці.

— Найкраще до них нічого не говорити та не відзиватись, — уговорював осавула.

— Як не відзиватися, коли ця погань сама у вічі лізе.

Ти йому подай це та те, услужи. Хіба ж справді ми їх холопи, чи що?

Напруження зростало з кожним днем. Один з московської челяді раз на нічліг став сваритися з козаком, а відтак вдарив його по обличчю. В ту ж мить козак ухопив кацапа за бороду та давай кулакувати по пиці. Інші теж кинулися до бійки і зчинилася така метушня, що Господи.

Не можна було їх розірвати, що не робив осавул. Щастя, що до шабель не взялись, а таки так завели кулачню, перемогли москалів і здорово побили. Думний дяк став козаків лаяти по-московськи, а відтак прикликав осавулу:

— Слушай ти, праклятий хахол, єслі ти не здєржіш твоїх разбойнікоф, так я тебе морду разоб’ю, галаву адсєч прикажу, панял, дурак? Тепер пашол вон!

Осавула закипів увесь і вдарив рукою по шаблі:

— Ваша милость, не важся мене лаять, бо як ти мені кажеж дурак, то я тобі скажу: ти — кацапська свиня, я тобі не хахол, а мої козаки не розбійники, а лицарі. Тепер спитаю чи ти мене зрозумів? Поки ти мені звелиш голову одрубати, то ми вас усіх кацапів рознесемо на шаблях.

Ти прикажи своїм холопам, щоб з нами краще поводились і нас не зневажали, а то далебі покинемо і вернемося, а ви їдьте собі самі.

Думний дяк не сподівався такого завзяття від простих людей. У Московщині він би приказав усіх щонайменше добре вибити нагайками, бо там самі кріпаки. А тут чого доброго, то як покинуть, не тяжко буде в пута татарські попасти. Він зараз присмирнів і став говорити ласкаво, а одного закривавленого слугу, що прийшов жалуватись, вибив по пиці.

Козаки зібралися зараз і врадили так:

— Кошовий звелів їм пильнувати послів, щоби їм до лихого не сталося. Ми так будемо робити. Та ми не є на те, щоб їм служити. Ото ж, братці, ми тепер від москалів здалека. Ми собі, а вони собі. Наша річ сторожити, розвідувати дорогу, а вони хай самі про себе промишляють.

Від того часу козаки держались здалеку. Окремо пасли своїх коней, окремо собі їсти варили. На ніч розставляли довкруги москалів вартових, а більше нічого. По довшій подорожі заїхали поміж оселі. Села траплялись щораз густіше. Тут вже розпочиналася Слобідщина. Щастя, що переїздили через Гаврилівку. Івась, прощаючись з козаками, аж заплакав.

Як йому представилося рідне село по стількох літах?

Сюди рвалось його серце і билось радісно. В’їхав у головну вулицю поміж хати. Він стрічав людей, та не міг нікого пізнати. В селі було пусто, бо то робочий день був і люди робили на панщині. Івась помітив велику різницю поміж своїм селом і Михайлівкою. Тут убожество, біднота аж кидалась у вічі. Хатки убогенькі з малесенькими віконцями, з поваленими сплітками. Не було ніде видно дітей. Івась переїздив біля великої корчми, що стояла при шляху. Під корчмою при столі сиділо кілька двораків і пили мед. Їм услугував патлатий жид. Івась нагадав свої дитячі літа і порозумів відразу, чому дітвора поховалася.

Двораки завважили Івася і почали його кликати:

— Гей ти, хлопче, що ти за один, сюди ходи!

Та Івась не послухав. Потис коня і почвалував далі.

Йому пильно було до батька. Він тямив, де батькова хата і поїхав туди в бічну вулицю. Та немало зчудувався, коли з хати вийшла зовсім йому незнайома жінка.

— Слухайте, тіточко, будь ласка, скажи, чи тут живе Степан Чорноус?

— А нащо тобі його?

— Це вже моє діло, нащо, а ви лише скажіть.

— Нема його тут, тепер тут посадив економ другого підданця, бо Степан не може панщини робити.

— Та куди ж його нелюди діли? — спитав Івась крізь сльози. — Як так можна, це ж його була хата з діда-прадіда.

— Ти не мудруй, аби чого не договорився. Це була панська хата і її оддали тому, хто може робити.

— Та скажіть, будь ласка, де Степан тепер живе?

— Їдь край села, там одинока хатчина стоїть, там його знайдеш.

Жінка була якась непривітна, воркотуха. Івась поїхав далі з розбитим серцем. Йому жаль було батька, хоч його ще не бачив. Він певно немає що їсти, коли робити не може.

Добився на край села до одинокої хатки. Вона виглядала на хлів більше, ніж на хату. Ціла у землю запалася, лише віконце виглядало над землею одно-однісеньке. Двері до сіней поколені, викривлені, стіни похилились, на обідраній, з дірами, стрісі росла буйна трава. Івась зліз з коня і припняв його до одинокого кола, який став з колишнього оплітка.

Стояв, роздумував, неначеб вагався. З б’ючим серцем відчинив двері і ввійшов до темних сіней. Звідсіля зайшов до ще темнішої хатки. Надворі було вже по заході сонця.

Як скрипнули хатні двері із-за печі обізвався слабий голос хворого чоловіка:

— Хто се?

Івась задрижав цілим тілом.

— Це тут живе Степан Чорноус?

— Тут, а чого тобі, чоловіче, треба?

— Батеньку мій сердешний, єдиний, — закричав Івась і кинувся до батька. — Я ж син твій Івась.

— Боже великий! Слава тобі! Перед смертю тебе діждався, голубе, виплакав я очі за тобою.

Старий обняв сина і став дуже плакати. Івась не міг теж сліз здержати. Держались так в обіймах довго.

— Ти певно голодний, мій синку, а я не маю тебе чим прийняти. З того й живу, що добрі люди скинуть, принесуть кусок хліба, мов старцеві. Інколи молодиця зжаліється та глечик молока принесе, мучуся, та Господа благаю, щоб змилувався та вкоротив мої тяжкі муки.

— Не журись, батечку, я трохи дечого привіз із собою.

Ось я зараз. Чи можна мені коїш у сінях примістити?

— Так ти на коні приїхав? А звідкіля?

— Усе розкажу по порядку, ти підожди!

Івась вийшов на двір і привів коня у сіни. Відтак назбирав сухого бадилля, приніс у хату, викресав огню і запалив. Старий зсунувся з печі на хату і при світлі став оглядати давно невидану дитину. Івась узявся варити вечерю.

В його торбі було трохи борошна, сіль, сало, кілька сухарів і пшоняна каша.

— Гарний з тебе козак виріс! Ти моя потіха, та таки скажи, де ти бував?

Івась розповів усе, що вже знаємо. Розповів і про Максима.

— Що ж він?

— Кланятись тобі велів, та йому ніяк було їхати, пана боявся.

— Ой люті вони препогані! Господи, пошли на них кару за наші муки.

— Чом ти, батеньку, не у своїй хаті?

— В мене ніколи хати не було, то панська хата. Поки робити міг, то й не чіпали, а коли охляв від тяжкої праці, то викинули, мов собаку, до отцеї пустки і тут здихати мушу.

— А де ж сестра?

— Померла небога, я сам остався круглим сиротою. Поки вона жила, то задля неї у тім пеклі держався, а як її не стало, то вже в мене і сили не було.

За той час поставив Івась на лавці гарячого кулішу і подав батькові ложку.

— Їж, таточку, на здоров’я.

— Спасибі тобі, люба дитино. Давно я не мав у роті теплої страви. А куліш, мабуть, добрий буде.

Старий узявся за ложку і Івась мав нагоду тепер при світлі придивитись до батька. Та він його не пізнав би. Що за тих кілька літ недоля з нього зробила. Його голова була цілком лиса, лише кілька космиків волосся висіло іззаду.

Він заріс цілий сивим волоссям. Голова і руки у нього тряслися.

— Я і вгадав, що смачний куліш, — начеб повеселішав старий.

Та від того Івасеві не полегшало на серці. Воно стискалось, мов кліщами. Та все ж змагався старого підбадьорити.

— Не журись, тату, ми тепер інакше заживемо, вже я подбаю, що їсти буде що, й до ліпшої хати переберемось.

Старий похитав головою.

— Добра, синку, у тебе воля і золоте серце, та сього ти не докажеш. Тобі ліпшої хати не дадуть.

— Коли так, то чорт з ними, з сими клятими панами, я тебе заберу і на Січ втечемо. Там тобі хліба не пошкодують.

— От вигадав! На Січ мені вже запізно, я вже ледве через поріг переступлю, не то що. Мене Господь покличе до Січі небесної. Я лише благав Господа, щоб довелось перед смертю котрого із вас, мої сини любі, побачити, а коли се сталось, так нічого більше мені не треба.

Івась не знав, що на се сказати. На душу залягав такий тяжкий смуток, начеб стояв над відкритою могилою, в яку мали його живого поховати.

— Так підожди, тату. У мене є трохи грошей. Завтра де-небудь пошукаю на селі якийсь куток супокійний, де нас у комірне приймуть. Заплачу добре, а сам зароблю стільки, що нас обох вигодую.

— Не дуже ти на ті заробітки числи. Ти панський підданець, твоя праця панові належиться.

На те слово Івась увесь спалахнув, мов підпалений порох. На Січі він був вольний, як птиця, а тут у тій нужді йому підданство нагадали. Почувши, що кінь товчеться при пустій стіні, спитав:

— Батеньку, де б тут коня трохи попасти?

— А де б? Хіба попід оплітки на селі. Ти, сину, коня тут не виживиш.

— Так його завтра продам, хоч жаль мені його, як брата.

— Ти коня не продавай, а зараз, зараз уранці тікай на Січ, тікай поки пани не дізналися, що ти тут.

— Хіба ж тебе самого немічного оставлю в такій нужді? Ніколи! Я сам себе прокляв би.

— Не турбуйся мною, мені недовго вікувати.

— Як Бог дасть, а я тебе не покину, — сказав твердо Івась. — Ти, батеньку, лягай спати, бо нічим бачу світити буде далі, я зараз лежанку тобі поправлю, порушаю трохи, ти ляжеш, а я піду трохи коня попасти.

Івась поправив лежанку, поміг батькові вилізти на піч і пішов до коня. Вивів його надвір і повів під оплітки.

Надворі стояла тиха ніч. На небі блистіли рясні зорі.

Кінь хапав траву і хрупав. Івась задивився на небо, начеб звідти помочі благав для себе, у тій тяжкій недолі. Тепер при такій тиші, серед рідного села, нагадалась йому ціла безжурна, весела молодість. Тоді у нього стільки турботи було, щоб з вовкулаком або двораком не стрінутись.

Нагадав хлоп’ячі літа, як то з ровесниками коні пас на леваді, аж до тої хвилі, коли попався татаринові. Нагадав дядька Касяна свого спасителя і почув у своїм серці велику вдячність до нього. Коли б трапилася колись нагода відплатити йому за його доброту. Нагадав товаришів шкільних, Січ запорозьку, сотника Жмута. І на хвилю забув, де він є. Йому здавалося, що стоїть на майдані січовім. Та в тій хвилі почув немічне кахикання хворого батька і знов станула перед очі сумна дійсність. Чому він тепер не на Січі з батьком, або у сотника? Як там усі піклувалися ляшкою-бранкою, а що тут ляхи з хрещеним народом не виробляють. Івась знемігся дуже, присів під плотом і став дрімати. Кілька разів шарпнув кінь за поводи, і він прокинувся. Та відтак випали поводи з руки, Івась не мав сили їх задержати, і він заснув.

Рано почув в селі якийсь гамір і прокинувся. Його кінь стояв під оплітком і куняв. На щастя уздениця замоталася у корч вербини, а то пішов би світами. Івась став прислухуватись до гомону і йому зараз нагадалось, що се двірська служба людей на панщину жене. Та як воно? Хіба ж сьогодні не неділя свята? Певно розвідає у батька. Він повів коня в сіни.

— Добрий день, тату! Чи гаразд спав?

— Яке там моє спання. От, мов птиця на гілляці: заснеш хвилинку, та й знов прокинешся. Кашель мені не дає спати.

Та ти, Івасику, такий здорожений, та не спав усю піч, коня пильнуючи.

— Я спав добре. Таки зараз під тином заснув. Чого се, тату, такий гамір у селі, хіба ж сьогодні на панщину людей гонять?

— А гонять, синку, гонять. Гонять тих, що чим-небудь прогрішились. Таке видумав наш новий економ.

— Бодай вони пропали, що таку содомію заводять.

— Побачиш, що й пропадуть. Господь Бог не дозволить жартувати із себе. Він терпеливий, а кара Божа не минеться так. Ось я тобі зараз що-небудь їсти прилагоджу. Ти, синку, нічого не їв.

— Погризу сухаря, води нап’юсь, буде з мене. Опісля піду під церкву, коня продам, тобі хатку якусь найму і туди перенесемося.

— А я тобі таки раджу коня не продавати. Коли не хочеш інакше, дай його комусь пасти, він тобі в пригоді стане.

Тобі неперемінно треба буде звідсіля тікати. Мені ти нічого не поможеш. Чейже Господь зжаліється наді мною і зробить моїм злидням край.

— Ні, таточку, що не говори, а я тебе не лишу. Я таки мушу твою долю поправити. За наймита стану у кого-небудь, у мене сила є.

— Я боюсь, що економ тебе у замок візьме, ти гарний собою хлопець, у лакеї постриже.

Старий притяг до себе Івася, дивився з любов’ю в його лице і гладив дрижачою висохлою рукою по кучерях.

— Яке панові до мене право? У мене землі нема, то я й панщини не зобов’язаний робити.

— Ого-го, тут не так. Тут нема ніякого права, а тільки панська воля. В тебе землі нема, та ти таки панський чоловік, холоп, підданець, і пан може з тобою зробити, що йому захочеться. Колись була тут свобода, та минулося. Добре було людям жиги, як мені старі діди розказували і як я сам затямив, та усе перегуло, відколи люті пани настали.

— Хіба ж і сюди пани з Польщі позаходили, так як у правобережній Україні?

— Ні, синку, тут панів ляцьких не було і нема. Тут свої собаки виродились. Ти послухай: отсі слободи князь Вишневецький у давнину позаводив. Людей закликав з-під ляцького ярма, давав їм пільги і народові добре жилося. Один з Вишневецьких, Дмитро, гетьманом козацьким був, Січ заснував, його любив народ і козаки до нього йшли, мов бджоли до матки. Бо Вишневецьких рід є стародавній український. Аж отсего теперішнього віддав батько єзуїтам на науку. І вийшов з нього яничар, кат своїх братів. Страшний чоловік. Сатана його опутав.

Він свої ляцькі Отченаші шепче, а людей на смерть, на муки відправляє. Найменший непослух, се у нього бунт значиться, а за бунт — смерть. Повідбирав нам давні слободи, права, завів панщину, віддав нас на поталу своїх посіпак, а ті виробляють у нас, що їм завгодно. І краю тому немає. Зривавсь народ кілька разів, та вдіяв тільки, що його проводирі, найкращі люди, на палі сконали.

— Скажи мені, тату, хто була моя мама покійна?

— Твоя мама з Києва була, її батько був рибалкою, на Подолі жив та рибою торгував. Його звали Грушкою, а твоя мама Ганною звалася.

— Хіба ж? Чи не Демид?

— Таки Демид. А ти звідкіля знаєш?

— У нашій Січовій школі школяр був Андрій Грушка, київського рибалки Демида син. Ми товаришували та дуже любилися. Він уже козак-товариш.

— Так, певно він і є. Він тобі дядьком доводиться, от відгадала душа свою кров.

— Тепер, тату, я тебе зоставлю, а сам піду в село, може знайду купця на коня та й пошукаю якогось житла для нас обох.

— Бережись, синку, не понадай на очі якому дворакові, щоб якого лиха з того не вийшло.

Івась вивів батька з хати на сонце, а сам пішов у село.

Люди виходили вже з церкви. Вони дивились цікаво на Івася. Він з усіма здоровкався. Люди дізналися, що то Чорноусенко, якого перед кількома літами татари піймали.

Обступила його ціла громада, найшлись ровесники, що разом з ним товаришували, стали вітатися та випитуватися.

— От ви, любі земляки, поможіть мені у двох ділах: купіть хто у мене коня та вкажіть мені та мому батькові житло яке. Годі нам у тій норі жити. Я заплачу добре.

— Як же нам у тебе коня купувати, коли ми його не бачимо.

— Так підождіть, я його зараз приведу.

Івась побіг до хатчини і вивів звідсіля коня з сідлом.

Люди стали коня оглядати.

— Скільки хочеш?

— Я кіньми не торгував, то й не знаю, а ви краще скажіть, скільки дасте, продаю з сідлом.

— Двадцять золотих даю, — каже один багатійший чоловік.

Івась вже мав згодитися, коли озвався другий:

— От дукач, дурнички йому хочеться. Купував би за двадцять, не гріх тобі кривдити чоловіка? Ти подивись гаразд: кінь добрий, міцний. Дивись, які у нього ноги, які груди, а голова? Коли б у рідного брата, так варта сорок.

— То купуй сам, я не дам більше, — каже багач.

— І не давай, удавися твоїми грішми. Я сам куплю за сорок. Ось тобі, Івапе, гроші.

Аж тепер спогадав собі Івась, що він зробив. Йому страх зробилося жаль доброго товариша. Йому здавалося, що прощається з кимсь рідним. Він обняв коня за шию, став його цілувати, пестити та сердечне розплакався.

Цілував його в очі, ніздрі та приговорював пестливими словами.

— Прости мені, не я тебе продав за юдин гріш, а моя тяжка недоля, вибач мені.

Віддавши коня, обтер очі і замішався в гурток людей.

— Тепер, земляки, покажіть мені, якесь житло, де би приміститися.

— У мене є хатчина, недалеко звідсіля. Ходи, оглянеш, — говорив Танас Чепига.

— Та чи відправа у церкві не зачнеться? — спитав Івась. — Може би аж по службі.

— Куди там ще до служби! У нас невільно зрана дзвонити, поки пан економ не виспиться — у нього до ранку гості гуляли. Хіба ходім зараз.

Оселя Чепиги була недалеко. Хата на два боки через сіни. Кімнатка невеличка з печею, двома віконцями до сонця. В середині лежанка з дощок і два ослони.

— Стола нема, та можна зробити, у мене дошки готові.

Зараз добили торгу. Івась пішов, щоб батька сюди перевести. Прийшовши у сіни, він нагадав свого коня, станув над сим місцем й заплакав. Поки у нього був кінь, йому все здавалося, що є якась нитка, яка його лучить з Січею. А тепер зв’язок прорвано навіки, а він — панський невільник.

X

Івась порядкував в новій оселі. На те мав ще гроші.

На прожиток треба було заробляти, і Івась став розглядатися за якоюсь службою. Знайшовся чоловік, що згодив його за наймита за добру платню. Івась дуже радів, що тепер батькові полегшає, що матиме теплу страву та одежину. Він зоставляв щорана батька на опіці Чепигів, а сам йшов до роботи, з якої вертав пізнім вечором. Тоді вже від батька не відступав. А старий радів з цілої душі та благословив заодно любу дитину, що відреклась задля нього ліпшої долі. Старий став поправлятися.

Та тут ще не було їхній недолі краю. Через тиждень, як Івась вернув до села, прийшов за Івасем гайдук із замку і покликав до пана, і батько, й син тільки руками сплеснули.

Не віщувало се нічого доброго. Івась відмовлявся, не хотів йти, та се нічого не помогло. Гайдук сказав, що як не піде по-доброму, то його зв’яжуть і таки поведуть або й понесуть.

У пана каштеляна княжого нема жартів. Івась ішов, як на смерть. Ноги під ним задубіли і йому здавалося, начеб у землю западали, а він не може їх витягнути. Гайдук повів його перед лице пана каштеляна:

— Ти син тутешнього підданця Степана Чорноуса.

Скажи мені, де ти блукав тільки часу?

— Мене літ тому шість татари піймали, як я коні пас. В дорозі відбив мене козак і завіз на Січ, де я досі перебував.

Аж тепер переказав мені батько, що рад би мене побачити.

Тому я і приїхав. Батька застав я у великій біді. Він немічний і я його удержую, на себе і на нього заробляю.

— Твоє щастя, бо мені здавалося, що ти старший син Чорноуса, який побив нашого слугу і втік на Запоріжжя.

Він був би тяжко покараний, коли б ми його піймали. Та ти тому не винен. З тобою ми зробимо друге діло: ти будеш у замку служити.

— Пане мій, на се я не вдався. Я вихований між козаками, в покоях я не вмію повертатися. Та я й не можу сього зробити, бо у мене батько немічний і нікому його доглянути.

Через се я й остався тут, бо у Січі мені дуже добре жилося.

— Так буде, як я тобі кажу. Ти панський підданець і тобі слухати треба. Будеш лакеєм та й годі. Я собі тебе сподобав. А коли ясному князеві сподобаєшся, то перейдеш у замок у Лубни.

— Що ж я з батьком немічним зроблю? — питав Івась крізь сльози.

— Перекажи йому, щоб швидше здох, яке мені діло до нього?

Івасеві запаморочилась голова, він закипів люттю, хотів кинутись на пана і роздерти його на шматки за сю зневагу батька. Та в пору здержався. Що ж з того вийшло би?

Його посадили б на палю, голову відрубали, а батькові через те не полегшало б.

— Взяти його зараз, обстригти кучері та перебрати в ліврею. Тобі ж, хлопче, кажу: будь послушний, вибий собі запорозькі джмелі з голови, бо за сс звелю вибатожити.

А коли б тобі захотілось тікати, то тям, що ще гірше тобі буде. Навпаки, як ти слухняний будеш, привчишся до служби, покинеш свою погану віру, то можуть з тебе вийти люди, а коли ти ясному князеві подобаєшся, то й паном будеш. Візьміть його!

Слуги узяли Івася, мов чорти християнську душу, і повели між службу. Івась ішов, мов неживий. Давав з собою робити, що їм подобалося. Він не чув, як двораки з нього глузували. У нього одна думка була: що тепер його немічний батько діятиме?

Йому обстригли буйні кучері і надягли панську одежу з блискучими ґудзиками та галонами. Від завтра мав Івась розпочати свою службу. Старший слуга теревенив йому, що йому робити, та Івась із-за великого горя не чув того.

Але пан каштелян забажав побачити переодягненого Івася і тому повели його зараз перед лице вельможного пана.

Івась, очевидно, йому сподобався:

— Будуть з тебе люди, мій хлопче, лише вижени з голови дурні думки.

Тепер Івась отямився.

— Пане, дозволь мені ще піти навідати батька. Я його зоставив без ніякої опіки, мушу щось зробити, щоб його забезпечити.

— Добре, я дозволяю, але завтра, коли не хочеш покуштувати мого канчука, то приходь вранці.

Коли Івась виходив з покоїв, старший лакей йому каже:

— Тям, йолопе, що до пана каштеляна не говориться «пан» лише «вельможний пан». Коли ще раз так необачно обізвешся, то по зубах дістанеш.

Івась побіг у село. Йому страшно соромно було з обстриженою головою, та у тім чудернацькім одязі, в якім не знав, як повертатися. Уже настав вечір, з чого Івась був рад, що ніхто його не бачив, і він міг провідати батька:

— Батеньку мій рідний, ото я попався в неволю.

Осоромили мене навіки.

— Хіба ж вони, нелюди, тебе били?

— Ще гірше, бо обстригли мене та в лакеї перебрали.

Хто ж тебе, душе моя, заходити буде, коли мене в замку держатимуть?

Івась став гірко плакати, цілуючи батька по руках.

— Того то я боявся і тому радив не позбуватися коня та втікати мерщій з сього пекла. Ти мене не послухав із синівської любові до мене, се знаю, і благословлю тебе, мій сину. Та лихі люди перебили тобі зробити добре діло, а мені тепер ще гірше, чим перше було. Я хотів лише поглянути на котрогось з вас перед смертю. І легше було би мені вмирати, знаючи, що ви, діти мої, вільні і свобідні.

Тепер моє серце гризеться тим, що через мене ти попав у неволю.

— Не гризись, таточку. Я зробив так, як повинен син зробити супроти батька. Та все ж воно, я зможу, хоч не щодень, до тебе навідатись та й помогти тобі. Під ключем мене держати не будуть.

— Не того я боюсь, мій Івасику, та ось чого: ти панам сподобаєшся. Вони будуть тебе підмовляти до злого, будуть тебе заманювати на панство, на статки, поки тебе не підмовлять відректися батьківської віри, поки тебе не зляшать, а того я дуже боюся. Волів би я тебе, моя дитина, побачить у могилі, як у панських статках. Коли б ти став перекинчиком, то я тебе прокляв би, хоч би із могили.

— Сього, батечку, не бійся. Я ж на Запоріжжі виховався.

— Говори своє, а я своє знаю. Не знаєш, моя дитино, що таке спокуса. Повір мені, що вона найбільше жниво має на молодих серцях та головах. Ти виховувався в твердій січовій школі. Там тебе вчили, що воля — то найкраще добро, яке за жадні скарби не можна проміняти. Багатство, розкоші, статки — то марна піна. Ти бачив, як запорожці грішми по вулиці кидають, як у оксамитних дорогих кунтушах у бочки з дьогтем скачуть, ти бачив там братерство, рівність, за яке запорожець не завагається свою голову під топір покласти. Серед того усього, то не штука таким бути, бо коли ні, то нічого тобі там робити. А тут, що ти бачитимеш? Що без багатства, достатків, без розкішних покоїв, чоловік не чоловік, а хто живе в убожестві, то вже худобина, яку можна дерти зі шкіри. Тут побачиш, що хто не лях, той не чоловік. Тут побачиш, що у тих людей є Богом золото, і тому кожен дереться до наживи, хоч би по трупі свого сумління, своєї честі. Тут бачитимеш панів і хлопів, першим добре, мов у раю, другим зле, мов у пеклі. І мимо волі тебе тягнутиме до того раю. І не один би туди потяг, коли б була спромога, та не кожному можна.

Але тобі можна, бо ти хлопець гарний і ти панам подобаєшся. І того я боюся, боюся гірше пекла.

— Не бійся, батеньку, я не забув звідкіля вийшов, я не дам себе зігнути. Скоріше мене зламають, ніж зігнуть.

— Добре, сину, я непокоюся, як мені присягнеш на хрест святий. Присягни, сину, що останеш козаком серцем і душею.

— Присягаю.

— Присягни, що не відступиш від батьківської віри, що не зляшишся, не будеш яничаром та катом братів твоїх.

— Присягаю.

— Тепер, синку, поцілуй хрест святий та говори за мною слово по слову:

— Коли не здержу сеї присяги, так побий мене хрест святий, щоб мене не прийняли ні в небі, ні в пеклі, щоб моє тіло батьківська земля свята викинула, щоб я не мав супокою ні на сім, ні на тім світі.

Івась повторив кожне слово. Старий батько вимовляв кожне слово твердо, начеб йому двадцять літ віку було.

Тепер батько узяв його в свої обійми, довго держав, цілував та пестив.

— Ось, синку, що я тобі ще скажу. Я вже цілком за тебе спокійний. Я вірю твердо, що ти краще пішов би на муки, а не зломиш присяги батькові. Та ти, небоже, користай з доброї нагоди та втікай звідсіля. Мною ти не турбуйся. Мені, завдяки твоїм піклуванням, дуже полегшало було за останні дні. Та коли тебе повів гайдук на замок, в мене, мов би душу заморозив, щось начеб у грудях лопнуло. Я чую мій близький кінець і я радий, що мої муки покінчаться. Господь вислухав моїх молитов, що я тебе побачив. Я від тебе узяв присягу, а ти не осоромиш нашого чесного роду. Передай ще моє благословення Максимові. Чого ж мені більше треба на сім світі? Вам я ні на що не здався. Буде з мене. Бажав я собі дожити того, що на нашій землі буде воля і усі будуть братами, та до того ще далеко, і я того не доживу. Мені вмирати пора та й годі. А ти, синку, коли тебе пани пустять замкнути батьківські очі,не засиджуйся тут довго, а тікай щосили.

Та обережно роби се, щоб собаки не піймали та не знущалися над твоїм козацьким, молодецьким тілом.

Так перебалакали батько з сином цілу літню, недовгу ніч. Надворі стало сіріти. Івась нагадав свою собачу повинність і став з батьком прощатися. Йому говорило прочуття, що се останнє прощання, що більше любого батенька не побачить, не почує його голосу, не погладить його стареча приязна рука по голові, не пожаліє.

Івась відходив начеб від домовини, в яку скрили його рідного батька. Він віддав татові усі гроші, які узяв за коня. Ще раз обняв кріпко за шию, ще раз оглянувся із-за порога і пішов. На скруті вулиці оглянувся ще раз на хату і пішов у замок панам служити. Його душу пригнітав такий тяжкий смуток, мов млинове коло.

Цілий день переходив з кута в кут, мов сновида. Лакеї гримали на нього та грозили нагаями, коли не поправиться. Увечері хотів відвідати батька, та його вже не пустили. Він остав на замку назавжди. Йому здавалося, що його живого в могилу закопали.

Через три дні дали йому знати, що батько вмер.

Додержав старий слова, що недовго людям заважатиме.

Івась начеб зі сну прокинувся. Випросився у пана і пішов на село. Батька застав вже нарядженого у чисту сорочку.

Добрячі Чепиги подбали про все, як слід, по християнському звичаю. Степан лежав, мовби спав зі зложеними навхрест руками. Івась, ввійшовши в хату, став молитися за душу бідного мученика, відтак, прикляк біля трупа і став його по руках цілувати.

— Батеньку ріднесенький, на кого ти мене оставив?

Хто мою молоду душу розважить, хто добрим, щирим словом порадить, без роду я остався круглим сиротою.

Сльози текли горохом і падали на змарніле мертве батькове лице. І так пересидів над трупом батька цілу добу, нічого не ївши. З нього він очей не зводив, востаннє хотів надивитись. Приходили люди, молилися, у сінях збивали з дощок домовину, та він на се не зважав. Нічого його тепер не займало. Чепига усі гроші, які знайшов при нім, обернув на похорон. Угодив попа та дяка, заплатив орендареві, купив, що треба було на тризну, на поминки. Не лишилося нічого.

Аж «Со святими» заспівали, тоді Івась мов зі сну прокинувся. Увесь час пересидів на однім місці, та що вже його не уговорювали, він не відзивався одним словом, наче нічого не чув.

Тепер устав, оглянувся на людей і сердечно заридав.

Припав до батька, поцілував його востаннє. Закрили домовину, забили кілками і сусіди понесли на цвинтар.

Івась йшов за домовиною та загачувався. На свіжій могилі помолився ще, зв’язав хрестик з вербових прутів та запняв на гробі, узяв грудку землі у хустину і пішов в село.

Його стрічали люди, він усім дякував. У хаті Чепигів подякував за ласку і пішов у замок. «Сталося, — думав собі, — батько в безпечному місці, йому нічого не долягає, нічого не треба, хіба молитви.

Тепер треба мені подумати гаразд, що далі робити».

Розуміється, уся його увага була відтепер звернена на те, як би звідсіля втечи, та поки що не зрадити своєї думки. Тому то він узявся до роботи. Відразу змінився, що годі було його пізнати. Прибирав у покоях, услугував панам.

Пан каштелян зауважив відразу сю переміну і став для Івася ласкавим. Інколи давав йому подарунки. Його тепер кликали Яськом. Каштелян поручив його замковому капелянові, щоб його навчив польського письма та польської віри. Каштелян повзяв думку, щоби хлопця, як слід підучити, представити ясному князеві та тим піддобритися. Князь сам був перевертнем і дуже перевертнів любив. А ще такий гарний, мов мальований, хлопець певно князеві сподобається. Так міркував собі каштелян. Івась, бачучи його ласкавість до себе, відгадав відразу в чім річ. Він вчився пильно, слухав єзуїтської науки на те тільки, щоб приспати їхню увагу.

— Як же тобі наука йде, мій хлопче? — спитав каштелян, коли Івась приніс йому меду.

— Спасибі вельможному панові, йде добре.

— Коли ж гадаєш перейти на правдиву нашу віру?

— Я ще не підготовився, як слід. Наша віра, якої мене на Січі учили, не така. Я хочу сам переконатися, що вона ліпша, тоді і сам скажу, і до костьолу піду!..

— Так воно буде й ліпше, хоч тут небагато чого переконуватися. Дивись, небоже, у твоїй вірі сама чернь, саме мужицтво, а які ваші попи погані, темні. А у нас друге діло. У нас сам король у костьолі молиться, усі пани.

— Та я се бачу, але я хочу се зрозуміти, щоб відтак не каятися.

— А коли ти перейдеш на польське, тоді покинеш лакейство, підеш межи двораків. А як ти ясному князеві сподобаєшся, тоді можеш числити на його княжу ласку і дуже високо піти. Князь кого полюбить, то вже не лишить.

Івась нагадав, що ясний князь не одного підвів дуже високо: аж на палю.

Інші лакеї дивились на Івася заздрим оком. Вони і довше служили, і були ляхами з роду, а до нічого не довели.

А сього хама так пан каштелян милує та над інших виносить. Нікому не вільно було на його насварити, вдарити. Правда, що Івась робив своє діло справно, але чи не багато таких було, а не раз їх били різками до крові.

За Івасем почали підглядати, щоб що-небудь негожого за ним найти та перед каштеляном оскаржити. Але не знайшли нічого. То хіба зауважили, що Івась у вільну хвилю сяде було де-небудь у кутику, посумує сам з собою, то яку пісеньку, козацьку думу тихо заспіває. Та пані каштелянова, почувши таку скаргу від служби, ще вилаяла донощиків:

— Ви дурні, й гарно, що співати свого не забув, хіба ж є що краще як українська пісня? Та ви сього ніяк не збагнете, тупі голови.

Відтепер закликало панство Івася до покоїв і казали козацьких пісень співати.

— Коли б ще на бандурі навчився, — говорила пані.

— На бандурі я вчився, та бандури дасть Біг.

Для Івася роздобули бандуру і тепер щовечора мусив панству фати та приспівувати. Одного разу каже пані до чоловіка:

— Яськові було би далеко краще у козацькім вбранню, як у тій Ліберії, переодягніть його за козака.

— Хай буде і так, — згодився пан і зараз на другий день переодягли Івася в козацький убір з барвами ясного князя.

Івасеві було добре, не мав великої роботи, а навіть дозволили йому проїхатись на коні. І скільки разів він виїхав на панському коні у степ, брала його охота втекти.

Ся думка не покидала його ніколи. Та він тямив науку покійного батька, щоб поступав обережно, аби не піймали.

Він ждав кращої нагоди. А поки що минали дні за днями, минуло два роки. Пан каштелян пригадував йому перехрещення, та Івась умів усе чим іншим заговорити і діло відкладалося. За той час князь не навідувався ні разу в Гаврилівку. І не знати, як довго був би Івась жив у такій непевності, палений думкою про втечу, якби несподівано не трапилась нагода.

XI

То було якось другого року, відколи Івась перебував у замку, на самого Спаса. Надворі була чудова погода. На се свято випадав в Гаврилівській церкві Храм, саме у неділю, коли дехто мусив йти робити панщину. Народ зібрався в церкві. Відслужили службу Божу. Люди повиносили під церкву святити садовину та порозкладали по траві на білих хустинах. Люди висипались із церкви.

Наприкінці вийшов священик з дяком. За ним несли кропильницю з свяченою водою і кропило. Священик пішов поміж овочі, та тільки розпочав молебень, як із-за церкви вийшов жид-орендар і вирвав священикові із рук требник:

— Як ти, попе, смієш святити, коли мені не було заплачено?

— Хіба ж я тобі, Срулю, сьогодні не заплатив? — спитав титар церковний. — Ти ж сам відчинив церкву.

— Ти заплатив лише за обідню, а се що ви тепер хотіли робити, то незаплачене.

— Та що ти, пане Срулю, вигадуєш? Се ж нічого окремого, заплатили раз і годі..

— Говори своє, а мені треба з причинком заплатити, пан мені оренди не подарує, то і я не можу свого дарувати.

— Та ж точнісінько було щороку, — говорив священик, — і ніхто заплати не брав.

— А сього року буде так, як хочу.

Народ страх заворушився. Піднеслися вгору затиснені кулаки, та ось тут за церковною огорожею показався гурток озброєних гайдуків.

Священик бачив, що може прийти до крові і знав, що нічого люди кулаками не вдіють, бо у замку є ще і драгуни, і панські козаки, усі добре озброєні. Священик став людей заспокоювати:

— Стійте, люди добрі, православні християни, не каляйте святого місця, — і, звернувшись до Сруля, спитав: — Кілько ж тобі заплатити?

— Кожне п’яте яблуко чи грушу. Я перше своє виберу, а відтак ти собі святи скільки хочеш, а ні, то дайте мені по грошу від кожної хати, але перше, заки буде свячене.

— Бодай би ти подавився нашою працею, — закричав народ.

— Ти не верещи, — розлютився жид та увесь побагрянів. — Я вас провчу, хамиї Подивись! Гайдуки стоять, закличу, то й побачиш.

Люди сим так зайнялись, що й не побачили як під церкву зближався запорожець в повній зброї. Він, побачивши людей під церквою, зліз з коня, поставив його за оплітком, перейшов перелаз і станув позаду людей, прислухаючись до розмови людей з жидом. Тепер, як жид гримав на людей і погрозив гайдуками, він закипів увесь і вже не видержав. Розіпхав ліктями людей і станув перед жидом:

— Слухай, жиде, я тобі заплачу за усіх.

Жид видивився на запорожця:

— Ну, давай!

— Ось тобі плата, собачий сину, — і в ту мить торохнув його кулаком межи очі з усієї сили.

Жидові жбурнула кров ротом і носом, він скрикнув раз, розвів руки і впав на землю. Козак копнув його ще ногою під ребра і жид неживий став. На жидівський крик перескочили гайдуки через огорожу. Народ став тікати, жінки голосили, діти пищали.

Запорожець остався сам на місці й добув шаблю.

— А ну, попробуємося, чортові сини, багато вас тут? Покажу я вам, як нашу церкву зневажати.

Козак кинувся на гайдуків. Рубав направо й наліво.

Шапку засунув аж на вуха. У лівій руці держав над головою піхву від шаблі і нею захищався від ударів, які сипалися на його голову. Зараз відрубав голову, мов маківку, першому гайдукові, другому розтяв лице.

— Живого брати! — гукав старший над гайдуками.

Гайдуки стали запорожця оточувати та заходити іззаду.

Він зміркував се, і став відступати. Недалеко того місця стояла дзвіниця з дощаними стінами. Козак дійшов до стіни і захистився нею. Годі було до нього приступити.

— А що ж? Гей, люди, не поможете мені ніхто? — гукав запорожець надармо, бо під церквою не було вже нікого.

Як тільки гайдуки рушили, народ розбігся на усі сторони та поховався, куди лише можна було. Усі знали з досвіду, що силою проти панської волі не встояти, що усі зусилля даремні, бо коли б і перебили ту жмінку гайдуків, наспіють ще драгуни, двірські козаки, подолають їх, а тоді наступлять люті кари за бунт. Ярема Вишневецький належав до тих, що такі бунти карав криваво і без милосердя, не жаліючи ні старих, ні дітей. Людям страх жаль було запорожця, що так гарно постояв за їхню кривду, та що ж було робити?

Йому й так не виминути смерті.

— Та чорт вас бери усіх, наймити погані. Я й сам за себе постою, а ви, собаки панські, чорта рогатого схрупаєте, заки мене живого візьмете.

І він так завзято рубнув якогось влізливого гайдука, що розрубав голову йому надвоє. Гайдуки трохи пристанули. Вони в тій хвилі втратили на очах свого найдужчого товариша. Через те і козак мав час відпочити, бо вже рука омлівала від рубання шаблею. Він гадав, що таки не стане ворогам терпцю і вони його уб’ють з рушниці.

— Чого поставали? Живого беріть! — гукав старший.

І знову розпочався напад десяти на одного. Козак відбивався поволі, щоб трохи заощадити свої сили. А гайдуки обсіли козака, мов ті собаки дикого кабана, якого не можуть рушити з місця. Вони чатують, гавкають, прискакують з боків, інколи шарпнуть, поки дик не зачепить котрого своїм гострим іклом і не скалічить, а тоді всі відскакують, скавулять і люто гавкають.

І так тривало довго.

Козак стояв зі своєю скривавленою шаблею і зорив пильно на усі боки, кого б зачепити. Знов на нього накинулись, знов настала метушня. Та сталося щось несподіване. Кілька гайдуків обійшли дзвіницю з другого боку, закрались в середину, підперли стіну, за котрою стояв козак і вивернули її. Вона, падаючи, впала на запорожця і привалила його до землі. На поваленій стіні лежали три здоровенні гайдуки. Козак піднісся спиною вгору, дошки порозлітались, гайдуки розкотились по землі, а козак підвівся скривавлений на лиці. Та заки міг станути до оборони, кілька рук простяглось до нього. Хапали його за руки, за одежу, за волосся.

У того козака була ведмежа сила. Він розкидав гайдуками, мов снопами. Оборонявся кулаками, ногами відбивавсь. Та, коли правда, що гуси вола переможуть, так перемогли і його гайдуки, їм повелося зв’язати йому мотузом ноги і він впав на землю. Тоді кинулись на його і зв’язали грубими посторонками. Розмотали йому відтак ноги і підвели.

— Маємо тебе, гільтаю, — сичав старший гайдук. — Ти ще не знаєш, що ти в руках вірних слуг князя Яреми Вишневецького.

Старший був такий безпечний тепер, що аж близько до козака підступив і хотів його вдарити в лице. Тепер йому вже нічого не зробить. Та в ту мить козак ухилив голову, а коліном так штовхнув його під груди, що вбив на смерть. Гайдуки аж оторопіли і кинулись старшого рятувати. З того скористав козак. Він так напружив руки, що посторонки порвались, мов нитки. Козак повалив п’ястуком найближчого гайдука і став шукати за шаблею.

Та шабля лежала десь під дошками. Тоді знову на його кинулись, повалили на землю і наново зв’язали.

Із замку наспіла підмога. Побачивши, що сталося, побачивши стільки трупів і ранених, були б порвали козака на куски, коли б не те, що тепер і пан каштелян приказав гостро через посильного узяти його живого.

Рушили тепер усі до замку. Гайдуки обступили довкруги козака, якого вели на мотузі, мов ведмедя. Вони посміхались над ним, лаяли, погрожували та жоден не посмів приступити до нього ближче. Козак ішов гордо з піднесеною головою.

— Підеш, злодію, високо, ясний князь покаже тобі далеку околицю, коли на палю застромлять, тоді знатимеш, по чім лікоть.

А козак ні пари з уст. Подивиться лише на того, що його лає, таким оком, такою погордою і завзяттям, що у того аж кров стигне. У замку вже знали, що сталося. Усі заворушились. На подвір’ї стояли всі двораки. Вони вижидали, коли приведуть харциза. Такого зухвальства в оселях ясного князя ще не було ніколи. У білий день напасти на княжого орендаря, стільки вірних гайдуків побити!

— Яку кару йому призначимо? — питали каштеляна.

— Не моє діло. За тиждень приїде сюди ясний князь, то хай він присудить. До сеї пори ми його задержимо. Ви знаєте, що князь таке любить і ніхто з нас такої смерті не видумає, як він. Харциза тим часом замкнемо на вежі, там буде найбезпечніше. З льоху може випорпатись попід землю. Ті шельми мають способи, начеб з чортом покумалися. А там високо, то не втече.

Усю розмову зачув Івась. Щоб не зрадитись з тим, що в його душі діялось, він пішов у середину і тут скрився за вікном так, що бачив усе, а його ніхто не помітив.

— Багато поранених? — питав каштелян гайдука.

— Здається, кожному дісталось, шість неживих.

— Ах, драби, старшого зараз під киї узяти, шельма стільки народу збавив.

— Старший теж неживий. Харциз як його копнув під груди, так і згинув на місці.

— То якась дужа бестія. Тим більше не будемо карати, хай підожде на князя.

— Таке зухвальство, — говорив якийсь дворак, — орендаря вбив першого.

— Чорт бери жида, вони ніколи не переведуться.

Орендарів зголоситься десять на місце одного. Мені людей шкода.

Усе те чув Івась. Тим часом перед замковим валом почувся гамір. Отеє вели пійманого запорожця. Івась виглянув через вікно у ту саму хвилю, як цілий гурт переходив ворота. Гайдуки трохи розхилились, і Івась помітив лице козака.

— Таж це — Касян! — вирвавсь Івасеві оклик, якого він сам налякавсь.

Він оглянувся кругом себе. В кімнаті не було нікого і ніхто оклику не чув. Уся двірня звернула свої очі на злочинця. Його привели перед лице каштеляна.

— Як тебе звуть? — гукнув каштелян грізно.

— Зви мене як хочеш, у мене ймен до ката, — відповів з гордою усмішкою Касян.

— Звідкіля ти?

— Зі світу.

— За чим ти сюди прийшов?

— Це вже моє діло, за чим я сюди попався.

— Чом ти жида вбив?

— Жаль тобі за ним? Пусти мене, я тобі цілий віз привезу, та ще й побожуся, що додержу слова.

— Ти, падло хамське, не жартуй, а відповідай, що тебе питають. Ти знаєш, що тебе жде?

— Знаю, хоч би й зараз, я готовий.

— Тверда шельма, зухвала, варто б його дати катові, щоб його у свої руки взяв, — говорив один дворак.

— Не можна, полишім князеві. Та шельма мені подобається.

— Слухай, нещасний, розкажи мені по правді, за чим ти тут прийшов, чи мав яких спільників в селі, визнай щиру правду, тобі легше буде.

— Ото ти вигадав! Мав би я де спільників шукати та між тими вівцями? Я за ними обстав, жида заголомшив, на мене ідуть озброєні гайдуки, а ті барани врозтіч. Коли б у мене під рукою зо два десятки товаришів із Запоріжжя, вони б усіх твоїх ледачих гайдуків перебили та ще й того дрантивого замку добули.

— Поведіть його на вежу вгору, закуйте добре в кайдани і замкніть. Хай почекає до приїзду князя. Дайте йому їсти. «Щоби я мав головою наложити, щоб мене на вогню живого спалили, я його мушу звільнити», — постановив собі Івась в душі у ту хвилю, як Касяна вели на вежу.

XII

Замок у Гаврилівні був такий самий, як усі тогочасні панські замки. То був чотирикутник окопаний глибоким ровом, у якім стояла вода. На високому валу стояв дубовий палісадник. У нім були діри для рушниць. Була одна дубова кована брама над мостом, який можна було стягнути вгору під браму. Над брамою стояла дерев’яна вежа. У ній мешкала сторожа замкова і стояла одна гармата. Попід валами були замкові будинки на збрую, припаси воєнні та харчі. Посередині двору стояв головний будинок. Усе те було з грубих дубових бервен. Будинок сей припирав одним боком до валу і тут стояла висока, в чотири кути вежа, теж дерев’яна.

Такі замки ставили скрізь по Вкраїні, спершу для оборони перед несподіваним набігом орди. Увесь народ, кому лише була спромога, ховавсь за ті вали і спільно оборонялися.

Опісля, як пани завели скрізь невольничі нрава над робочим народом, у тих замках мешкали пани або їх повновластці з військовою залогою, котра б удержувала підданців у послуху, та кожне невдоволення, кожен непослух, бунт, здавила сильною рукою відразу. Князь Ярема Вишневецький понаставляв таких дерев’яних замків усюди в своїх маєтностях. Такий поставив і в Гаврилівні.

Івась за свого дволітного побуту у замку пізнав його добре, знав усі входи і виходи, знав добре і вежу. Вона мала три невисокі поверхи. Нагорі не було даху. До вежі було два входи. Один знадвору до житла замкового ключника, якого звати бургграфом, другії таки із просторих сіней замкового будинку. Нагору вели вузькі сходи, які крутилися попід стінами вгору. Середина вежі поміж сходами мала комору з різною потребою. Аж кімната на найвищім поверсі під самою стелею була пригожа на житло і мала на усі чотири сторони по одному заґратованому віконці. У тій кімнатці були ще сходи нагору. Вихід затикався щільно лежачими дверми, які замикали колодкою. На самій горі був дубовий палісадник з дірами до стріляння. У ту вежу мали замкнути Касяна. Перед тим ще винесли грубі тяжкі кайдани, якими скували йому руки і ноги. Кайдани замкнули великою колодкою. На всю ту роботу дививсь Івась із своєї скритки. Дививсь так пильно, щоб нічого не пройшло повз його увагу. Він бачив, як ключник замкнув колодку і сховав ключ у кишеню. Відтак було чути кроки людей по сходах, як люди назад сходили, двері зачинилися і заскрипів замок. З того зміркував Івась, що Касян находиться лише за одним замком. Більше не було йому що сьогодні запам’ятовувати, і він пішов до своєї роботи. Зайшов до пана і спитав, чи прикаже сьогодні грати.

— Не треба! Треба розпорядитися, щоб гайдуків похоронили. Ти бачив розбишаку?

— Ні, я саме прибирав у покоях, бо усе порозбігалося, мов дітваки. Яка там невидальщина! Чимало їх на світі.

— І ти не був цікавий?

— Цікавий то я був, та мусив робити, бо нічого не було б зроблено. Диваки та й годі.

— Ну, йди собі.

Івась вийшов і рішився підождати до вечора. Він сьогодні мусить говорити з Касяном і обдумати втечу.

Залишився усього один тиждень часу. Коли не поспіють утекти, поки приїде князь, так усе пропало, бо тоді не жити Касянові.

Як тільки смерклося, вийшов Івась надвір. Під дверми вежі сидів старий ключник і відмовляв півголосом молитву.

— Добрий вечір, пане бургграфе, — підсів Івась біля нього.

— Здоров, синку! Розбишаку бачив?

— Банив, дужий хлоп!

— Дужий, як ведмідь, кайдани носить, мов ружанець.

— Коли добре випеститься, не буде брикати.

— Еге ж, випеститься, пан каштелян велів йому їсти давати аж до приїзду ясного князя.

— Та такі як він панської страви зроду не їли. Я певен, що вони стервом та травою живляться.

— Ще я йому не давав, та треба таки дати, бо шельма чув добре наказ пана каштеляна і може поскаржитися.

— Я би рад лише бачити, як він жерти буде.

— А так, як усі люди їдять.

— Ви, пане, не знаєте. Наші люди кажуть, що батьком степових розбишак був вовкулака. Тому-то він такий дужий і пажерливий. Отцей як наших гайдуків поторощив!

— І прості люди справді в те вірять?..

— Авжеж, і тому його так бояться. Ви чували, що говорили? Як він з гайдуками бився, то ні один чоловік не прийшов йому з поміччю. Усі пішли в розгін, бо кожне боялося за себе.

— Добре тобі говорити, а мені прийдеться ще лізти під гору, а ноги мені ломить, здається, дощ буде.

— А ви не боїтесь самі йти?

— Чого ж би? Я у ваші хлопські забобони не вірю.

Коли б він на волі, я би його боявся, та він добре скований, сам я колодку замкнув.

— Сховайте пане добре ключ, а то ще який чорт, бо він може з чортом кумається, вихопить та йому передасть.

— Чортяка не має до мене приступу. У мене біля дверей свячена вода, а в хаті реліквії, то лихе не має приступу, а ключ я саме поклав під реліквіями. Ти тут підожди, а я зайду у кухню за стравою.

Старий підвівся зі стільця і пішов у другий будинок у кухню. Івась зараз метнувся у хатчину ключника і став напомацьки шукати по стінах, — і справді, над постелею була прибита дощечка, а на ній стояв хрест. Під хрестом лежав ключ. Отже, старий говорив правду. Що робити?

Узяти ключ зараз? Небезпечно. Старий помітить, наробить крику, а тоді усе пропало. Треба підождати, а за той час обговорити діло з Касяном. Івась поклав дрижачою рукою ключ на своїм місце і вийшов надвір.

Старий вернувся згодом, несучи глек зі стравою.

— От, справді завтра дощ буде. Кості мені страх ломить. Як я там вилізу, далебі не знаю. Слухай, хлопче, може б ти мене виручив та й заніс?

Івась мало зі шкури не вискочив, так втішився.

— Батеньку, за ніщо в світі, я боюся його, він може мене з’їсть живого. Ви не знаєте, що то вовкулака, він так раз-два у вовка перекинеться, а тоді і кайдани нічого не поможуть.

— Не плети теревенів, дурню, а неси. За те тобі п’ятака дам.

— Ну добре, я понесу, але і ви ходіть зі мною.

— Осел! Маю я йти з тобою, то й сам піду.

— Та вже, пане, не сердьтеся, але як мені що лихе станеться, то буде на вашій душі.

— Ну, ну, я беру на свою душу, а ти неси.

Івась узяв глечик і став хреститися:

— Хрест на мені, хрест на спині, увесь у хрестах, як овечка в реп’яхах. Дайте ж мені, пане, якого світла.

— Дам тобі свічку.

Старий виніс з хати свічку і засвітив. Івась пішов з б’ючим серцем сходами, а старий мимрив сам до себе: «Ото дурень, він справді вірить у вовкулаків, мені такого й треба, що мене виручати буде».

Але Івась вернув зі сходів:

— Та ключа ви мені не дали.

— Чому ти не нагадав? Ось маєш.

Івась пішов знов по сходах. Станув під дверми і наслухував. В’язень ходив по кімнаті і бряжчав ланцюгами. Івась отворив замок, відчинив дворі і станув серед хати:

— Чого тобі треба? — гримнув Касян.

— Тихше, дядьку, вечерю тобі приніс, хіба мене не пізнав?

Касян приглянувся йому:

— Івасю!

— Пробі, тихше, дядьку, а то усе пропаде.

— Що ти тут робиш?

— Я тут служу, насилу взяли, та коли Господь поможе, то втечемо разом. Та ніхто не сміє знати, що ми собі знайомі. Нас може хтось підглянути. Слухай, дядьку, рідний мій. Я вже знаю, де лежить ключ від колодки до твоїх кайданів. Коли наспіє пора, я його візьму. Не журись, усе буде гаразд, лише на волю Божу здайся. Тепер вечеряй, ось глечик, мені ніколи.

Івась вийшов, замкнув замок і став навпомацки, держачись стін, сходити в долину.

— Ти чого задув світло?

— Вітер повіяв. Страх, пане, як я налякався, який він страшний, я вже знаю, що він вовкулака.

— Ну, добре вже, йди спати, а Боже тебе борони виговоритися перед паном, що ти ходив на вежу, а не я. Я б тебе убив. Ось твій п’ятак.

Сієї ночі Івась не міг заснути. Він перевертався з боку на бік та придумував способи, як би то визволити дядька Касяна від неминучої смерті.

Другої днини спитав його пан каштелян:

— І ти не цікавий подивитися на харциза?

— Я, вельможний пане, боюся його. То певно вовкулака буде. Пани не знають, що то вовкулака, але ми, простий народ, знаємо добре і не один заплатив за се своїм життям.

Я би на нього не поглянув за ніщо в світі.

— А чому ти кажеш, що він вовкулака?

— Страшна сила у нього. Він розкидав нашими гайдуками, мов сніпками. З того я бачу, що й куля його не візьметься.

Панові ця дитяча балаканина дуже подобалася. Івась говорив так щиро, що ніяк не можна було запідозрити хитрощі. Він знав теж, що народ український вірить у вовкулаків, відьом, русалок та характерників.

— А хіба сей вовкулака міг би тобі що-небудь злого зробити?

— То вельможний пан не знає? — каже Івась, а сам аж труситься цілим тілом. — Та ж він як схоче, то чоловіка перекине в яку-небудь звірюку, а опісля з’їсть. Так йому не вільно людей їсти, але тварюку вже можна. А коли б він під той час перекинувся сам у вовка, то вже може і людину з’їсти.

— Бачиш, хлопче, які то дурні забобони. А то все походить із вашої хлопської віри. У нашій вірі не знають нічого ні про вовкулак, ні про відьом.

— Я се вже знаю, мені про це вже отець капелан розказував.

— Ось бачиш, чому не даси себе перехрестити?

— Бо мені усе здається, що за вовкулаків, то є правда. Я сеї ночі заснути не міг. Усе мені цей поганець привиджувався.

Я аж боюся спогадати, що воно ще з того буде.

— Підожди, хай тільки ясний князь приїде, то розбишаку, чи, як ти кажеш, вовкулаку на наль застромлять, коли чого гіршого ясний князь не придумає. А як його на паль надінуть, то йому й сам люципер не поможе.

Пан був переконаний, що Івась говорить правду, а Івась мучився над способом визволення.

Завелось тепер так, що Івась носив Касянові їду кожного вечора і щоразу діставав п’ятака. З Касяном розмовляв тихо і гасив світло, щоб їх хто не підглянув.

Івась, швендяючи по дворі, помітив в одній комірчині довгого мотуза. Комірчини сеї ніхто не замикав. Уночі викрався Івась у двір і забрав мотуза. На його місце поскладав усіляке ломаччя, яке було у комірці. Мотуза заховав під сходами і прикрив старим полотном. Часто заглядав Івась у хатину ключника, чи ключ від колодки був на місці. Згодом про козака ніхто не згадував. Він сидів спокійно, приймав їжу і лежав цілими днями в своїм берлозі. Прийшла з Лубнів вістка, що князь приїде пізніше, з чого Івась дуже був радий: матиме можливість краще обдумати план утечі. Зразу думав Івась розкувати Касяна з кайданів, дати йому зброю, зв’язати ключника мотузом і непомітно вийти за ворота замку. Та се було небезпечно, бо тоді як би Касян міг вийти? Брама замкнена і нікого із замку не можна було випускати. Другий спосіб — спуститися по мотузі з вершка вежі в рів.

Другого вечора Івась заніс шнура Касянові, щоб через день випробував його силу. Та виявилося, що мотуз місцями спорохнявів і урвався. Івась зажурився тим дуже, та не тратив надії. Вночі закрався до конюшні і повідпинав кілька поводів від уздениць. Та тут йому не пощастило. Його якраз, як виходив з конюшні, приловив конюший. Івась миттю сховав мотузи під жупан.

— Ти тут за там? — гримнув конюший.

— Післав мене вельможний пан каштелян, чи служба на свому місці, та бачу, що не всі були дома і мушу се панові сказати.

— Кого ж нема?

— Тепер усі, та до сеї хвилі вас не було.

Конюший змішався, бо саме він виходив без дозволу на село.

— Я стояв біля воріт, — справдовувався він.

— Я там був, та якось вас не помітив, — цідив кожне слово Івась, наче крізь густе решето.

— І ти справді хочеш панові сказати?

— Я мушу, по те мене сюди прислали.

— Слухай, не говори сей раз, я тобі не позабуду.

— І стайня не була заперта, видно, конюхи на вас ждали.

— На мене, чи не на мене, а ти мовчи, а то далебі поб’ю.

— І це я панові скажу.

— Слухай, мовчи, ради Бога, ти знаєш, що пан каштелян строгий чоловік, люто мене скарає, що тобі з сього буде?

— Мені вас жаль, то й не скажу сим разом, та зараз лягайте спати і стайню замкніть. «А то панський лизун, хам собачий, як підглядає», — думав про себе конюший. «А то дурень, як легко дав себе вбрати у шори», — думав Івась, несучи цілий жмут добрих міцних мотузків.

Мотуззя сховав добре у димар, куди ніколи ніхто не заглядав. Другого дня говорили між собою парубки від коней, що хтось позабирав їм поводи від узденіщь. Але старший конюший, або як його звали машталір, насварив на них, що не пильнують і річ з мотузами зам’яв. Йому й на думку не прийшло, що се зробив Івась. Навіть боявся його поспитати, аби не розсердився і не вихляпав перед паном.

Зближалася рішуча хвиля. День був хмарний. Івась надіявся з того, що й ніч буде темна і якраз добра до втечі.

Івась нічого по собі не показував, що в його душі варилося.

Робив свою роботу пильно і був дуже веселий.

Як лише смерклося пішов до ключника:

— Вечеря готова?

— Зараз принесу, підожди тут.

Але Івась не ждав. Як тілько ключник пішов до кухні, він кинувся у його хатчину і схопив ключ з-під хрестика.

Відтак поскакав у димар, приніс шнур і сховав під сходами.

Надійшов старий.

— Пане бургграфе, ви сьогодні знеможені, буде уночі неперемінно дощ. Певно, вам у костях ломить. Ви зараз лягайте спати.

— Я ж мушу замкнути двері, як ти вийдеш звідсіля.

— А я таке придумав: з вежі є ще одні двері до замку на першім поверсі. Там я й вийду, лише, ключа дайте.

— Не треба, там незамкнено.

— То ж і гаразд буде. Бо я сьогодні трохи довше забарюся. Там у того харциза стільки нечистоти, що годі видержати, такий сморід. Я знаю, що завтра їх папство хочуть навідатись до нього. Як би воно було, якби таке застали? Знову на вас накинулись би. А так я усе те приберу, що й знаку не остане.

— Дуже добре ти вигадав справді. Пан каштелян сварив би мене.

— А куди ж я все те повиношу? Та тут такого смороду буде.

— Ну що ж робити? На те воно ніч.

— А я думаю, коли б повиносив на вишку вежі, а звідсіля вже через палісаду у замковий рів.

— Дуже добре ти придумав, так і зроби.

— Коли ж бо там у стелі двері замкнені.

— Підожди, я тобі ключа дам. — Старий пішов до хати і приніс ключа. — А харциза ти вже не боїшся?

— Мені здається, пане, що заки наш князь приїде, то він і ноги задере. Щось його дуже наші гайдуки подавили, либонь чи чого усередині не відбили. Кілька разів прийду, а він лежить у берлозі своїм, ані ворухнеться, ані слова не промовить, я вже і заговорював до нього. Такий він здається вовкулака буде як і я.

— Ну, добре, добре, йди, а я тобі за це окремо дещо дам.

Йди, а я таки ляжу під перину, бо чогось кості мені дуже ломить.

— Зараз іду, ви лише дайте яку лопату та віник.

— Ось тут у кутку, візьми.

— Добраніч панові!

Івась узяв глечик зі стравою, лопату, віник і посторонки та подався нагору.

— Ось тут, дядьку, ключ від кайданів.

Він отворив колодку, і кайдани злетіли з рук. Касян зробив решту. Тепер він випрямився і став випростовувати руки та ноги.

— От що то неволя значить, коли б так довше був закований, либонь, згорбатів би навіки.

— Ти, дядьку, позв’язуй отсі поводи, двері відчиню нагору, та поки що, аби нам хто не перебив, замкну отсі двері.

Івась вийняв ключ з другого боку і замкнув двері з середини. Поліз відтак по східцях і відімкнув двері на вишку. Звідсіля повіяло свіжим повітрям, бо в кімнаті була неможлива задуха.

— Тепер, дядьку, треба погасити світло, воно нам непотрібне і може нас зрадити. Ходім нагору. Там ти набереш сили, бо тут справді здохнути можна.

Повлазили оба нагору і полягали.

— Нам треба підождати, аж усе у замку посне.

Тепер розповів Івась Касянові, як він перехитрив ключника, та самого пана каштеляна.

— Мудрий з тебе хлопець, що й годі, а знаєш ти, що тебе жде, коли б тебе зловили ураз зі мною?

— Коли я знаю Ярему Вишневецького, то й це знаю, що мене жде: мені би щонайменше голову відрубали.

— Чого ж ти на таке наважився? Я вже своє віджив, я вже в літах, та тебе ще шкода.

— Ні, не шкода. Я тобі, дядьку, багато винен. Ти мене врятував від татарської неволі, а це мені Бог дав нагоду віддячити тобі за твою добрість. Тому-то не жаль було б мені вмирати за добре діло. Та коли воно діло добре, то й Господь Бог нам допоможе, що втечемо, я маю певність.

— Мій сину любий, — Касянові аж сльози в очах завертілись, — яке у тебе золоте серце.

Він обняв Івася і поцілував.

У замку все затихло. Чути було, як в конюшні хрупали коні сіно, а по башті над брамою ходить вартовий. Виждали ще добрий час, а тоді Івась провів навпомацки Касяна під палісадник і показав з котрого боку можна спускатися, щоб у рів попасти. Касян прив’язав мотуза і спустив у воду.

Потому перехрестився і, держачись шнура, переліз через палісадник.

Івась вижидав з б’ючим серцем, чи поведеться, чи шнур не лопне під таким тягарем. За хвилю почув, як булькнула вода. Тоді взяв рукою мотуза, він звисав вільно. «Слава ж тобі, Господи милосердний, тепер мені легше буде». Івась узяв клунок на плечі і прив’язав собі через плече, відтак обережно, мов кіт, переліз через палісадник, закрутив мотуза за ногу, зачепився обіруч і з’їхав вдолину, мов павук по павутині. А там підхопив його руками Касян, щоб не попав У воду.

— Тепер, синку, веди, я на твоїй голові.

Івась знав добре дорогу. Пішли трохи далі, де вода висохла, і перейшли рів. Ніч була така темна, хоч око виколи.

— То ще не все зроблено, — шептав Касян, держачи Івася за полу, мов сліпець. — Як юно стільки дороги пішки зайти та ще без зброї? Завтра, а чого доброго, ще раніше помітять нашу втечу, пішлють погоню, а тоді обороняйся, чим хочеш.

— Не журись, дядьку. Ось у мене за плечима дві шаблі, чотири пістолі, муніція та й харчів трохи. Усе я подбав, та налагодив. І коні у нас будуть. Я знаю, де людські коні ночують, піймаємо два та й годі.

— Що? Я би у свого брата коня крав? Вибачай, цього я не зроблю, хіба я конокрад? Я візьму татарського, панського коня, а мужицького не візьму. Вони люди бідні. Нам би добитися до якої ріки, сплести байдак хоч би з хворосту і поплисти.

— Не переч, дядьку, бо не ти провадиш, а я, і мене слід слухати. Тепер узяти що-небудь не гріх, бо ми в смертній небезпеці, так воно і у книжках святих записано.

— А у мене записано у серці, що так не можна. Як доведеться йти у пекло, то хіба книжку твою візьму з собою, а там розверну перед люципером та й скажу: читай, шельмо, як мудрі люди у книжці записали, та й пусти мене звідсіля у небо. Еге ж! То мудрагелі навмисно таке у книжку вложили, щоб зі своїми гріхами перед Богом вибрехатися, а воно так не йде. Гріх, то гріх, коли тобі смертна потреба, як ти толкуєш, так пропадай, але хай душа твоя стане перед Господом чиста від гріха такого, як людська кривда. Це найтяжчий гріх.

— Дядьку, мовчи. Ти розбазікався, мов піп на проповіді.

Чого доброго, ще хто підслухає.

Івась обійшов довкруги замок, вийшли за село і подались на леваду, де ночували коні.

— Твій кінь десь тут буде, — шептав Івась — ану, приклич його по-свойому. Як ти зчепився з гайдуками, то селяни, втікаючи, твого коня забрали.

Касян став стиха присвистувати на різні дивні способи.

Але кінь не приходив. Зате у той бік наближався хтось, хто на коня не був схожий.

— Хто це тут волочиться? — спитав якийсь голос.

— Тихо будь, коли хочеш жити, — сказав Івась, підходячи до нього. — Хто це?

— Я Свирид Патика, а ти хто?

— Іван Чорноусенко.

— А чого ж ти вночі поміж коні блукаєш?

— Бачив ти того запорожця, що на Спаса жида розімняв, а опісля його гайдуки піймали?

— Як не бачити? Усі бачили, гарний козак, та жаль мені його, що так сердега попався.

— Як тобі справді жаль, то поможи йому втечи. Де його кінь? Хто його забрав?

— Коня забрав я і він тут пасеться. Але ледве, чи конем на вежу виїде.

— Не турбуйсь, а коня зараз сюди приведи, опісля тобі усе розкажу. Лише мовчи, Свириде, коли не хочеш мене занапастити. Приведи зараз.

Свирид пішов поміж коні і за хвилю привів двоє спутаних.

— Слухай! Запорожець є тут, коня розпутай та загнуздай хоч, коли сідла нема.

Касян устав із землі і наблизився.

— Свят-Господи, це ж справді характерник!

— Коли ти чоловік добрий, то роздобудь коня ще і для мого товариша, нам тікати пора і то зараз. Знай, що цей хлопець видобув мене із кайданів.

— Коли так, то бери ось другого мого, добрий кінь.

— Скільки хочеш?

— Грошей я не візьму, — каже Свирид, — така людина варта сотню коней, цілий табун, не то що.

— Даром не хочу, ось і гроші, які у мене є.

— Держіть коней, я зараз, — шепнув Свирид і пропав у пітьмі.

За хвилю вернувся з двома узденицями і двома сідлами.

— Одно твоє, а друге я узяв чуже, завтра йому заплачу, бо значиться, хтось украв, а я недопильнував, як моя черга була.

Умить посідлали коней.

— Бери гроші, — каже Касян.

— Сказав, що не візьму, за того одного орендаря ти варта більше. Сідайте та скачіть, бо за вами певно буде погоня.

Посідали на коней, попрощалися зі Свиридом і помчали у степ. Надворі стало сіріти. Касян оглянувся по небі і зараз завернув убік.

— Нам треба добитися до Дніпра, а тоді ми спаслись.

— Доб’ємось, дядьку, а коли нас догонять, то живих не візьмуть, — говорив твердо Івась.

Коні гнали щосили на південний захід. Як розвиднілось, вони були далеко в степу серед високої трави. Біля полудня стали спочивати:

— Мені ся сторона добре відома, — сказав Касян. — Ми прямо їдемо до Дніпра, а коли досягнемо берега, то навпроти нас буде козацьке місто Черкаси. Та коли дотепер нема погоні, то вже нам нічого не зроблять. За те, Івасю, що ти мені так віддячився, повік тобі не забуду, і зараз на Січі я тебе за сина свого прийму.

З ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ

I

е діялось ще в тих часах, коли-то на нашу нещасну Україну татарва набігала і хрещених людей в тяжку неволю забирала, та на турецьких базарах, мов скотину, продавала.

В селі Покровах, недалеко Уманя, жила родина Носів. Старий Прокіп Ніс жив при своєму синові Артимові Носенкові. Він мав чотирьох синів, а наймолодший з них був Івась, якому тоді було не більше десяти літ. Одного дня весною каже Івась до батька:

— Я сьогодні пожену овець на леваду.

— Не ти поженеш, але Максим, — каже батько, — ти ще замалий, щоб отару упильнувати і буде нам з цього шкода.

Але Івась не з таких був, щоб послухати, що йому старші говорять; наперся йти з вівцями на леваду, то й піде. Пожене Максим, то й добре, але він таки піде за Максимом.

Івась був добрий і гарний хлопець і всі його любили.

Відзначався тим між своїми ровесниками, що був відважний і нічого не боявся. Усім говорив, що він з козацького роду, а козаки нікого і нічого не бояться. Хоч тоді вже на Україні пропала козацька свобода і москалі стали заводити свої порядки, та слава козацька ще не забулася і всі про козаків говорили. Тоді ще жило Запорожжя зі славною Січею і туди зверталась думка цілого українського народу.

Івась був дуже гарним хлопцем. Чорні очі аж горіли сміливістю, чорне кучеряве волосся, мов у баранчика, і смагляве личко. До того ще він був сином першого в селі багача. Він такий був відважний, що не боявся сам піти вночі на цвинтар, куди і старим людям ставало лячно. Не боявся піти сам у ліс, хоч там справді виводились вовки і про це всі говорили.

— Овва! Що мені в лісі вовк зробить? Полізу на дерево і нічого мені не станеться.

І справді раз йому в лісі така пригода трафилась, хоч це було вдень. Пішов він сам на ягоди, аж тут щось у корчах зашелестіло. Він оглянувся, а близько нього стоїть великий вовчище, блискає своїми сліпами та зубами клацає. Івась миттю поліз на дерево, мов вивірка і став звідтам кричати: «вовк, вовк», аж поки люди, що недалеко в полі робили, не позбігалися і не прогнали вовка.

Івась умів славно лазити по деревах і не було ніякої деревини, на котру він не лазив би. Так само не боявся глибокої води і пливав, мов риба. Був веселий і дотепний та гарно співав. Але був непосидючий і часом зробив щось таке, за що батько не раз його покарав. Та він усе говорив:

— Козакові не боятися ні води, ні огню, ні смерти…

Бо так йому все говорив старий дідусь Прокіп Ніс. То був старий запорожець, що ходив у походи у Крим і на море ще з покійним кошовим батьком, Іваном Сірком. Він любив Івася більш усіх своїх внуків і все говорив, що з нього славний козак виросте. Він розказував Івасеві багато про козаків, про нашу славну бувальщину і все вказував на нашу кращу будучину.

— Хоч тепер над нами Москва панує, та ми таки виборемо собі волю і на нашій вулиці буде празник.

Отож того дня Івась тільки вижидав, коли Максим пожене отару на леваду, а тоді він за ворота, тай за Максимом. А тому й байдуже, що хлопець за ним побіг, і гаразд так ліпше, бо йому буде помагати овець завертати, та стільки не набігається.

Пішли на леваду. Максим грає на сопілочці, а Івасеві так весело, такий радий був, що і про світ Божий забув.

Бігає по леваді, сідає на свого улюбленого барана-проводиря, що все йшов на попереду отари, і їздить на ньому мов на коні. А далі то і левади йому замало, він пішов у ліс і біжить щораз далі, поки не перейшов його півперек і опинився аж у степу. А тут так гарно. Степ зазеленів і уквітчався різноманітними квітками, що наставляли свої голівки до теплого весняного сонця. А от зараз трафилась нова забавка. Івась стрінув зайчика. Івась хоче його піймати.

Підбіжить до нього, а той стрибне в траву, поскаче трохи і знову присяде. Його буде можна піймати, щоб лишеприпасти до нього в пору.

Аж тут стає перед Івасем дужий татарин на коні, наче з-під землі виріс. Івась звернув зараз і став щосили втікати до лісу. Коли б лише туди дістатися, то де-небудь скриється під корчем, а там уже й Максим буде недалеко. Біжить, утікає Івась, що землі під собою не чує. Татарин помітив його і пустився доганяти на коні. Допав його під самим лісом, схилився з коня і вхопив наперед себе. Івась скрикнув страшно, та в тій хвилі почув голос Максима, що гукав за ним по лісі.

Татарин завернув назад і помчав з Івасем у степ. Івась налякався ще більше, як побачив, що татарин не сам був, а мав кільканадцять товаришів. Татарин заговорив щось до них, а вони переїхали в ліс на леваду і загорнули цілу отару овець Івасевого батька. Максим почув розпачливий крик Івася, побачив цілу чету татар і скрився в лісі, а коли татари погнали овець, він щосили побіг в село, розказуючи людям по дорозі, що недалеко села показались татари.

В селі давно говорили люди, що пішла орда на Україну, але не чути було про них близько, видно орда пішла іншим шляхом і народ заспокоївся. Тепер, почувши страшну вістку від Максима, всі страшно налякалися. В селі заворушилися всі, мов у муравлиннику, коли його ціпком розрушаєш. Ніхто не знав, що тепер робити.

Артим Носенко з батьком накликали людей, щоб гуртувались до оборони і хапали, що в руки попаде. Та ніхто цього не слухав, кожний тямив лише про себе, хапав, що міг і втікав у комиш скриватися. З другого боку села плила річка, вона тут і широко розливалася, з чого стояв глибокий став, а далі й болото, поросле комишем та трощею. Старі люди говорили, що в давнину у тім болоті люди перед татарами крилися. Зараз зачали зганяти туди товар і виносити із хат, що можна було винести.

Івасева рідня розпачала, ломила руки з одчаю, а старий Прокіп стояв безрадний та тільки вуса шарпав із досади, та заєдно говорив:

— Не варто на світі жити, коли народ так зледачів, що втікає мов отара наполошених овець. Ми звідсіля не рушимось, а дорого продамо наше життя. Немає мого любого Івася, так і мені не хочеться жити… Старий добув з комори три рушниці, кілька списів, шабель і пороздавав синові та унукам. — Усі погинемо, а не дамо взяти себе живих.

Але татари не приходили. Вже було геть з полудня, а село начеб завмерло. Опісля дехто став з болота вилазити і роздивлятись. Були й такі, що закрались у ліс зорити за татарами. Поїхали і в степ, та по татарах і сліду не було.

Та все-таки люди пересиділи в болоті цілу ніч аж до рана, і тільки тоді стали вертати до села. У страху, мовляв, великі очі.

Татар не було і сліду, все минуло наче страшний сон.

Але це не був сон, лише суща правда, бо пропав Івась і ціла отара овець його батька. Усі дякували Богові, що тільки на страху скінчилося. Лише в домі Носів царював смуток. Пропала дитина і ніколи її не побачать. Коли його не заморять голодом, не замордують, то хлопча збусурмениться, яничаром стане, як багато інших християнських хлопців.

Опісля Івасеві брати пустилися на конях у степ, поїхали у ті сторони, кудою орда переходила, та нічого не побачили, хіба руїну і згарища. А хто з людей вцілів і остався, знав лише це сказати, що орда погнала багато християнського ясиру, а між тим були різні люди: і старші, і молодші, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата.

А далі не було вже за чим шукати та розвідувати.

II

Татари, що захопили Івася й отару овець, вернули до свого загону, що далеко в степу розложився табором, а звідсіля розсилав на боки хижацькі чети за грабунками. Ті частини вертали тепер до табору зі здобиччю, а тоді табір мав рушити в дальшу дорогу.

Івася держав наперед себе татарин на коні. Хлопець побачивши, що нічого не вдіє, перестав пручатися. Він нагадав собі усе, що чував від дідуся про татарську неволю і йому стало страшно. А дідусь говорив правду, бо сам усьому гаразд придивився, бо сам побував у татарській неволі, хоч недовго. Це таке страшне, що й подумати лячно. Івась плакав зразу, а опісля й плакати не стало чим. Він дуже посумнів і був певен, що не вернути йому у рідну сторону, не побачити свого села, своєї рідні. Їхали так довго, аж почувся в степу гамір, рев скота, блеяння овець, крики та галайкання татар, плач та голосіння бідних невольників. Добились до табору.

Отару загнали до гурту, а Івася кинув із коня татарин поміж таких самих хлопців, як і він, яких набрали по Україні.

Тут було стільки всілякого народу, що аж в очах морочилось. Були тут і старші люди, чоловіки й молодиці, парубки й дівчата, хлопці й діти. Івась наблизився до іурту ровесників, та вони всі такі були налякані, що й говорити забули.

Кожне знало, яке важке буде його життя і пам’ятало про те, що з кожним кроком відчалюється від рідного села, якого ніколи вже не побачить. Івась зразу не знав, що йому робити. Присів на землі і знову гірко заплакав. Опісля став гаряче молитись і прочитав собі усі молитви, яких навчила його мама, йому від цього полегшало. В його душі повстала надія, що може Господь звільнить його із цієї неволі. Він не раз чував від дідуся, що багато людей з неволі втікає. Чому і йому не мало б таке вдатися? Він усе був найпроворнішим хлопцем між своїми ровесниками в селі. Не раз забавлялися в козаків, невольників і татар, то кожного разу він вигадав таку штуку, що невольники або втікали з неволі, або їх звільняли козаки. Треба й тепер щось таке видумати… А може Бог дасть, що орді козаки дорогу заступлять і відіб’ють бранців. Батько Сірко не раз засідав на татар, що верталися з грабунку, і розбивав їх у пух. Може й тепер таке трапитися. Від таких думок Івась заспокоївся. Він поклав велику надію на святого Миколая, бо старі люди говорили, що той святець помагає тим, що в неволю попали. Треба лише до нього щиро помолитись…

І він заєдно молився, щоб на нього зглянувся.

Стало вечоріти. Сонце вже давно зайшло, лише небо рожевіло з цього боку. Татари розвели великі вогні, при яких варили в казанах баранів. Івась побачив, як у першу чергу попав під ніж той великий баран з отари його батька, котрого прозвали овечим отаманом тому, що за ним йшли усі овечки. На ньому Івась так любив їздити держачись його довгої вовни. І тепер мусів Івась дивитись, як його поклали на землю, різнули ножем по горлі, відтак здерли з нього кучеряву шкіру, випотрошили, порізали і кинули у казанок. Івасеві було дуже жаль і він став судорожно плакати.

Опісля стали татари розносити поміж бранців шматки печеного і вареного м’яса. Дали й Івасеві. Він не їв нічого від рана і дуже зголоднів. Укусив того м’яса і виплював.

Воно було тверде і якесь солодкаве. Івась пізнав зараз, що то була конятина, якою татари людей годують. Хоч як йому докучав голод, не міг цього їсти, і поклався голодний на траві, та дивився на чисте вечірнє небо, на якому виступали ясні зорі. Він багато їх знав. Бачив їх кожного погідного вечора. От ця зоря показувалась у батьковій оселі над великою грушею, а там друга либонь над дубом, що стоїть за повіткою, а ця виходила все над стодолою. А ця зоря, коли станула просто вікна хати, тоді певно й північ. Так його вдома вчили, і він усе добре запам’ятав. І тепер дивився бідний Івась на ті самі зорі, та тут не було ні груші, ні дуба, ні стодоли, бо тут степ, а рідне село далеко відсіля. Від дідуся він чував, що малі хлопці, що попадуть у бусурменську неволю, забувають згодом, як вони називаються, забувають своє ім’я, свій рід, а опісля то й молитву християнську і рідну мову, поки цілком не збусурменяться.

Того усього Івась дуже злякався, а щоб і з ним так не сталося, то він постановив собі весь час повторювати, що зветься Івасем Носенком, а його батько Артим, мама Катерина, дідусь Прокіп Ніс, що він із села Покров близько Уманя. Він ще ніколи там не бував, але його батько возив туди продавати хліб і кожним разом привозив йому гостинця. А далі постановив собі відмовляти ті молитви, які знав, а своєю мовою говорити бодай самому до себе, коли б не було при ньому ні одного земляка, щоб лише того не забути. Івась думаючи над цим, дивився у зоряне небо. Довкруги його чути було дитячий плач, людські стони, вигуки татар і блеяння овець. Ті всі голоси зливалися в такий гамір, що нічого не можна було розібрати. Серед цього гамору ночував Івась, що йому злипаються очі і сон його перемагає.

Перехрестився ще тричі і заснув твердим сном.

III

Наступного дня вранці прокинувся Івась від голосного гамору, який настав у таборі. Татари заворушились, доїли кобили і пили ще тепле молоко. Таким молоком почастували дітей, а старшим бранцям роздавали по куску конятини. Інші татари звивали шатра і складали на гарби. Було помітно, що збираються у дальшу дорогу.

Бранців зганяли з леговиська і розпутували їм ноги, та підганяли нагаями до поспіху. Багато бранців було таких знеможених, що не могли з місця рушитися. Таких били немилосердно, а коли це не помагало, вбивали на місці.

Із того був великий плач і голосіння, бо не одному вбито батька, маму, або когось найближчого. Івась дивився вперше в житті, як убивають живих людей, і йому стало страшно. Таке ж і йому може статися, коли б знемігся і не здужав йти далі. А він буде кріпитися, хоч би довелось живитися конятиною і кобилячим молоком. Івась відшукав зараз той шматок конятини, який вчора кинув, обтер його з пороху і з’їв. Так само випив кухлик молока, який подав йому старий татарин і трохи підкріпився. «Годі! — подумав собі, — хай вже буде що хоче, коби лиш їсти і не знемощіти, як ті сердешні, що їх тут повбивали і таки непогребаних у степу покинули».

Табір рушив далі. Передом їхали на конях татари у кінчастих овечих шапках, у кожухах горі вовною, хоч сонце і стало добре припікати. За ними гнали чабани награбовану худобу і овець, за тим йшли бранці, пов’язані сирівцями, і їхали гарби, а ззаду та обабіч їхали татари.

Івась йшов поміж ровесниками, з якими не міг зговоритися, бо кожне мовчало, мов німе.

Івасеві стали дошкуляти спека і спрага. Коли б хоч крапелька води, а тут усюди безкраїй степ. Аж десь коло полудня натрапили на річку і тут стали на відпочинок.

Уся худоба й коні кинулися прожогом до води. Далі мали підганяти до пійла бранців, дарма, що вода була скаламучена. Кожне лягало при березі і пило воду ротом, бо руки були пов’язані. Дехто прилігши не міг підвестися, а тоді сипались удари нагаїв на їхні плечі. Легше було молодим, вони мали руки вільні і могли черпати воду пригорщами. Вода не тільки була мутна, але ще й тепла і несмачна, та ніхто на це не зважав, бо спрага палила нутрощі. Так само Івась пив воду, скільки міг.

Знову загоріли вогні, нарізали баранів та знівечених коней, пекли та варили м’ясо і живились.

Івась цею першою дорогою дуже втомився. Позбивав собі та покалічив босі ноги і дуже засумував. Побоювався, що як у дорозі щось не станеться і його не врятують, то певно не видержить, охляне, а тоді його уб’ють або покинуть у степу вмирати. Він поклався в траві і міцно заснув. Він чував від людей, що в траві на степу небезпечно лягати, бо може злюча гадюка підповзти і вкусити, а від цього певна смерть. Та йому було тепер байдуже. Може би так і краще було, щоб відразу вмерти і не мучитися довго. Та не довго дали йому спати, збудив страшенний біль від удару нагая, яким почастував татарин, що стояв над ним. То був перший удар, якого ще зроду не чув на тілі. Нераз ударив його батько прутом або рукою.

Тоді видавалось це великим нещастям, та це було не до порівняння. Цей удар пік його вогнем. Івась вився з болю і, боячись другого удару, схопився відразу на ноги.

Табір рушив далі в дорогу і йшов аж до самого вечора.

Тут, де тепер стали на нічліг, не було зовсім води. Усіх мучила спрага. Люди хапали з трави росу, щоб хоч трохи відсвіжити спечені на вугіль уста.

Івась з’їв знову шматок печеної конятини, і зараз заснув твердим сном. І так тривало чотири дні. Івась так поранив собі ноги, що за кожним кроком чув великий біль. З ніг текла кров, а не було чим позавивати ран, не було перед ким пожалуватися, бо всі терпіли те саме, а татари не звертали на це уваги.

Четвертого дня станув табір на довший відпочинок.

Татари порозпинали свої шатра, а з недалекого лісу стягали дерево на паливо. Опісля показалося, що татари не задля самого спочинку тут розтаборились. Вони зараз порозпускали загони у всі сторони на нові грабунки. Із табору видно було зараз першого вечора луну від пожарів по всіх сторонах. Усі знали, що це значить і дожидали нових товаришів по недолі.

Бранці стали згодом звикати до свого нещастя. Почулись розмови, зразу шепотом, а опісля й голосніші.

Кожне говорило про свою біду. Те саме було і між хлопцями. Івась звернув увагу на одного ровесника, який припав йому до серця. Оба були на себе схожі, мов рідні брати, і ростом, і кучерявим чорним волоссям. Івась був сміливіший і перший до нього зблизився.

— Ти звідкіля?

— Я з Кирилівки, з Брацлавщини.

— А є тут твій батько або мати?

— Нікого немає, мене самого захопили, а батько не знаю куди дівся.

— А як тебе звуть?

— Артимом.

— А мене Івасем та ще й Носенком. Я з Покровів близь Уманя.

— Що з нами буде?

— Господь його знає… Коли не вспіємо втекти, то певно пропадемо.

— Добре казати втекти. Я вже про те й сам думав, та нас пильнують, мов собаки…

— Тихше говори, а то ще який чорт підслухає, то нас пов’яжуть сирівцями.

— Татарин нашої мови не розуміє.

— Не вір цьому, у них теж люди бувалі, то й нашу мову знають…

Від цеї хвилі хлопці держалися разом і спати лягали побіч себе, а тоді нашіптували собі до вуха своє важке горе, та плакали, молились разом і один другого потішав та підбадьорював, що може воно таки вдасться їм утекти.

— Я мушу таки втекти, — говорив Івась, — щоб не знати що. Такого годі видержати.

— Ну, то втікаємо оба. Держімось разом, бо я сам нічого не видумаю.

— Воно так укупі буде краще. Все ж один другого порятує, та чого один не видумає, то другий.

— А чи знайдемо дорогу додому, чи не заблукаємо у степу?

— Підемо татарським слідом, — а чи ти вмієш на коні їздити?

— Та ще й як. Та я думаю, що на коні небезпечно, а краще пішки, бо буде можна де-небудь у бур’яні скритися.

— Але на коні скоріше заїдемо додому. Ти подумай, які наші ноги покалічені.

— А відкіля коней візьмемо? — завважив Артим.

— Вкрадемо татарам. Це ж не гріх, бо вони нашого добра чимало награбували.

— А що буде, як нас піймають?

— Чому мають нас піймати? Будемо молитись до святого Миколая, щоб нас заступив, а він певно нам поможе…

— А я таки боюсь, що коли б нас піймали, то смерть неминуча.

— Овва! А чи не краще нам померти, як так мучитись?

Козак нічого не боїться.

— Та я теж із козацького роду, — каже Артим. — Мій прадід, і дід, і батько були козаками… Але знаєш ти, Івасю, що ми мусимо стати побратимами так, як між козаками водилось, то значить, що один другого в біді не покине, хоч би пришилось і загинути…

— Я знаю, що то побратимство, мені дідусь усе розказував.

— Тільки біда, — каже Артим, — що тут ніде нема церкви і не буде де побратимства заприсягти собі.

— Ну, годі. Коли нема церкви, то й без цього можна.

Бог усе бачить і знає.

— Вони, таки лежачи на землі, обнялись і поцілувались, та стали собі до вуха шептати присягу на побратимство так, як її знали зложити.

— Підожди, Івасю! А до котрого села втікатимемо, чи до Покровів, чи до Кирилівки?

— Це пусте, — каже Івась. — Коли б лише до якого-небудь добитись, то вже будемо між своїми людьми, а вони вже не дадуть нам пропасти, та й поможуть додому добитись.

— Чи у твоєму селі були татари, Івасю?

— Ні, Бог помилував. Мене з левади захопили враз з отарою.

— А наше село орда спалила дотла. Люди завчасу скрились, бо нікого тут з наших не бачу.

— Якось воно зробиться, коли б лише втекти.

І так розмовляли з собою ці два десятилітні побратими кожного вечора, поки не позасипляли…

IV

На другий день повернули загони з новою здобиччю. Боже! Скільки було тут плачу й голосіння! Назганяли пов’язаного народу без числа. Хлопці, захоплені думкою про втечу, наче не бачили і не чули людського горя.

— Знаєш, мені цеї ночі святий Миколай приснився, — сказав Артим. — Прийшов сюди достоту так, як у нашій церкві намальований з довгою палицею в руці, і каже до мене: «Ви, хлопці, щиро до мене молились і я вам поможу втекти».

— Невже ж так тобі приснився? — каже врадуваний Івась.

— Їй Богу, що так, я нічого не прибільшую, і тепер я певен цього, що нам поталанить…

— Мені також так здається.

— А знаєш чому? Бо ми ще молоді і не нагрішили багато.

— Либонь, що так.

— А чи візьмемо ще кою з собою? Святий Миколай був би тільки втішений.

— Гм… Я взяв би усіх, коли б можна було. А то я думаю, що як нас багато втікати буде відразу, то буде нам тяжче і всіх нас виловлять. Утікаймо самі, а інші хай втікають за нами. Та цього їм не можна говорити, щоб не виговорили.

З усіма побратимства заводити не можна.

— Втікаймо цієї ночі.

— Не можна, — каже Івась, — ще не всі вислані загони повернулися, ми можемо на такий загін попасти і пропадем.

— А як ти гадаєш зробити?

— Я гадаю, що коли всі загони повернуться, то табір зараз рушить далі, а на найближчім постою ми втечемо.

— А є у тебе який ножик?

— Є. Маю в кишені, та ще й кресиво.

— У мене теж є, а це в дорозі нам придасться.

А опісля знову, як полягали спати, шептали собі про втечу, і дуже з цього раділи.

На тім місці спочивав табір іще один день, а опісля, коли всі загони поверталися, рушив у дальшу дорогу.

Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядались по сторонах, щоб добре затямити дорогу. З правого боку далеко видно було великий ліс. От коби їм лише там добратись…

Але до ліса було далеко, а їх добре сторожили татари.

Хлопці йшли жваво, незважаючи на поранені ноги. Їх гріла надія, що завтра о такій порі вже будуть на свободі.

Так зійшов день аж до вечора. Як звичайно вишукували татари місце на постій поблизу води. Тепер якраз стали над широкою рікою з невеличкими озерцями, зарослими густим комишем і трощею. Тут було ще багато води, бо сонце не вспіло її висушити. Над вечором заганяли товар і коні до пійла. Потім погнали і бранців, мов отару овець.

Хлопці розглядались пильно, куди їм буде найбезпечніше втекти.

— Чи зараз? — шепнув Артим Івасеві.

— Ні. Ми це зробимо ніччю, як табор засне. Тепер нас помітили б.

Опісля завернули бранців до табору і стали роздавати на вечерю печену конятину, а далі все стало стихати. На небі щораз густіше стали виступати ясні зорі, поки не вкрили цілого погідного неба. Хлопці лежали в траві, дожидаючи з б’ючим серцем догідної хвилі.

Івась дивився на зорі і поміркував, що вже пішло поза північ. В таборі було тихо, тільки чувся від часу до часу стогін нещасних бранців.

— Ходімо, — шепнув Івась побратимові.

Повставали зараз, узялися за руки і стали пробиратися поміж лежачих бранців. Йшли прямо до ріки, звідкіля доходило рахкотіння жаб. Проминувши бранців, прокрались поміж вартових, що закуняли. Тепер побачили палаючі вогнища, при яких спали татари. Це місце треба було перейти непомітно, бо воно було яскраво освітлене.

Хлопці полягали на землю і стали повзти. Врешті вони проминули татарські купи і тепер здавалося, що вже опинилися поза табором. Тоді піднялися з землі і стали бігти щосили до ріки. Кілька разів то один, то другий спотикнувся у високій траві і падав на землю. Та ось нещастя. Над самою річкою пасли чабани коні. Про це хлопці не знали і наскочили на чабанів. Один чабан помітив утікачів і пустився здоганяти. Він галайкав за ними, та вони втікали щосили. Добігли до берега і шубовснули у воду.

— Вмієш пливати? — спитав засапаний до смерти Івась.

— Трохи. Боюсь, що на глибокій воді потону.

— На глибокій воді легше плисти, як на мілкій, повір мені. Я трохи відсапну і попливемо, а ти держи мене за одежу. Тільки, пробі, не чіпай мене ні за руки, ні за шию, бо тоді певно потопимось.

Артим учепивсь одежі Івася і помагав собі трохи другою рукою. Івась плив на середину ріки. Він іще за дня, як приходив сюди до пійла, затямив, що трохи далі на середині ріки лежить невеличкий острівець, оброслий трощею. Туди він і спрямувався. Та плисти було дуже важко, бо в одежі, та ще треба було піддержувати на воді товариша. Він дуже знемігся, і вже думав, що не допливе. Аж почув відразу, що попав на течію і вода його бистро понесла.

Тоді він повернувся горілиць і тепер міг відпочити. Від часу до часу повертав голову і дививсь у пітьмі за острівцем.

— Як тобі, Артиме?

— Я дуже знемігся, — простогнав Артим, ледве переводячи дух.

— Обернись горілиць як я, та не підноси голови, острівець уже недалеко.

— Мене вода заллє.

— Нічого не бійсь, горілиць легше плисти.

Івась зачув, як від легенького подуву вітру шумів очерет.

Доплили до мети. Тепер пообертались і намацали ногами землю. Взялись за руки і побрели до острівця. А тимчасом татарський чабан, що гонив за хлопцями, як почув плюскіт води, загалайкав на інших і всі чабани позбігалися на берег.

Почули гомін й інші вартові та прибігли сюди теж.

— Коли не потонуть, то завтра знайдемо їх певно десь у трощі, — говорили між собою, — далеко вони не втечуть.

Ми їх за це для відстрашення інших потопимо на очах усіх бранців, мов сліпих котенят.

V

Знеможені і мокрі мов хлющ зайшли малі побратими поміж трощу на острові і тут знайшли трохи сухого місця, де зараз полягали важко дихаючи. Мокра одежа поприлипала їм до тіла, зробилось їм студено, аж зубами дзвонили.

— Не згубив ти ножика, Артиме?

— Є, я і кремінчик маю, та порохна дасть Бог.

— Коли б лише звідсіля видістатись подалі від татар, то усього знайдемо.

— Що ми будемо робити? — питає Артим. — Ти чув, як татари галайкали? Вони помітили нашу втечу, певно той чорт, що за нами гнався, наробив галасу, а завтра стануть за нами шукати, і хтозна, чи не знайдуть, бо куди ж ми скриємось?

— Не бійся. Хіба ти забув, що тобі святий Миколай чудотворець говорив? Тож бачиш, що не пропадемо. Дідусь мені не такі чудеса того святого розказував.

— Так ми не ждімо тут, а зараз утікаймо…

Івась роззирнувся. Уже світало.

— Нікуди нам тепер утікати, бо не забіжимо далеко навпотемки. А як розсвітає, татари помітять нас у степу і упіймають. Ми зостанемо тут, поки татари не помандрують далі… Рано вони певно підуть, бо довше трьох днів не затримуються на одному місці.

Артим став плакати.

— Де ж ми тут дінемось? Вони сюди певно прийдуть.

— Не журись. Ми пірнемо у воду і пересидимо лиху годину. Знаєш як? Дідусь розказував, що у давнину ось як люди від татар у воді крилися. Треба взяти очеретину до вуст і пірнути з головою у воду, а другий кінчик очеретини має виступати з води. Так ото треба дихати, щоб не задушитись.

— Я цього не чував, — каже Артим, і зараз перестав плакати.

— Ми зараз попробуємо. Я вже вмію дихати через очеретину, пробував у нашому ставі, — Івась зрізав грубу очеретину, пообтинав на кінцях і подав Артимові. — Притримай носа пальцями і пробуй дихати.

— Справді, що так можна дихати, — каже Артим, спробувавши.

Івась зладив ще одну очеретину для себе і промовив:

— Отож ми зробимо так. Як почуємо, що татари за нами шукають, будемо сидіти тихо. А коли б і на острівець полізли, так ми зараз пірнемо у воду. Тоді нам треба держатись за руки, щоб не загубитись.

— Нам би поперед усього поживитись трохи, — каже Артим. — Я взяв учора трохи конятини за пазуху, не знаю, чи можна буде її їсти, бо геть вимокла.

— А я успів украсти татаринові також добрий шмат баранини, тільки не знаю, чи вона добре спечена, бо я таки з вогню взяв… Зараз попробуємо.

Він добув м’ясо з-за плечей. Воно було вимокле і наполовину спечене. Врізав по шматку, а що оба були дуже голодні, то таки зараз з’їли, не роздумуючи. Опісля стали куняти, мов птиці на гілляці, наслухаючи, що у таборі діється. Та Івася таки зломив сон і він заснув твердо.

Артим не міг заснути, бо його дуже морозило…

— Івасю! Либонь погоня за нами, — шепнув Артим Івасеві, беручи його за руку.

Івась прокинувся відразу. На світі вже було ясно. Він піднявся з землі і роздивлявся. Від табору почулись голоси, що наближались. Івась поліз обережно в очерет і розхилив його. Кілька татар ішло берегом ріки і стали показувати руками на острівець. Опісля два татари роздяглись і полізли у воду. Тут від берега була рвуча вода. Вони зразу плигали в воді, а далі стали плисти на острівець.

— Нам теж пора, — каже Івась, — є у тебе очерет напоготові?

Артим дрижав цілим тілом, мов у лихоманці. Івась повів його за руки на другий беріг острівця, і зараз оба полізли у воду. Тут була вода спокійна, бо головний рукав ріки з течією йшов попід той берег, де стояв табір. Зайшли у воду по груди і тут пірнули з головами. Татари, допливши до острівця, стали шукати. Помітили сліди хлоп’ячих ніг і столочену траву, де вони лежали. Сліди йшли в різні боки.

Татари довго тут нишпорили, та відтак забралися, звідкіля прийшли. Тимчасом хлопці стояли в воді обличчям догори, вистромивши очеретини з води. Виждавши так довший час, Івась вихилив голову з води і прислухався. На острівці вже не було нікого, а з протилежного боку долинав плюскіт води, отже татари відпливали. Виждав ще трохи, а відтак вийшов на берег. Тут було видно татарські сліди. Зараз нарізав очерету, зв’язав його на одному кінці і настромив на себе цілий сніп. Такий самий сніп зладив і для Артима, якого привів з води. Усюди було тихо, лише з табору доходив сюди звичайний гамір. Татари ладились у дорогу. Хлопці стояли в очереті в цілий ріст і дивились на переправу татар через ріку.

Довго воно тривало, заки цілий табір перебрався на той бік ріки. Як уже гамір став у степу замовкати, вони поскидали мокру одежу і розстелили на сонці сушити. Та не багато у них тої одежі було; сорочка та штанці, бо у такому їх татари захопили.

— Що ж ми тепер будемо робити? — питає Артим.

— Ми тут ще заночуємо. Небезпечно нам так під ніч у степ пускатися. Можемо здибати вовка, а може ще який заблуканий татарин буде вертати, тоді була б нам велика біда. А тут нам зовсім безпечно.

— Коли б так вогню розвести та погрітися.

— Не розведемо, вогонь палити небезпечно.

Вони одяглись у сухе, помолилися і полягали спати, підклавши під голову сухої трави. Довкруги було тихо, хіба нічна птиця відзивалась і жаби в болоті рахкали.

— Бачиш, що воно правда в тому, що мені святий Миколай говорив.

— Певно, що правда. Ти побачиш, як то ми гарно доб’ємось додому.

Вони заснули твердим сном. Сонце вже стояло високо і добре припікало, як вони прокинулися. Виспавшись добре, почували себе бадьорими і веселими. З’їли по шматку м’яса й ладилися переплисти ріку на другий бік. Щоб не замочити одежі, Івась вигадав «татарську штуку». Він нарізав ножем комишу і зробив із цього малий плотик, до нього прив’язав клунок з одежею і пустив на воду, тягнучи на ремінці. З тим пустилися на воду. Тепер було їм легше плисти без одежі. Але татарська штука не повелась, бо одежа таки замокла. Вони повдягалися в мокру одежу, щоб краще на них висохла, і пішли поперед усього на татарське обозовисько, де тепер хазяйнувало стадо ворон. Птахи позлітали вгору, незадоволено кракаючи. В обозовиську знайшли кілька неживих бранців. Хлопці заплакали над ними, бо нічого не могли їм помогти, хоч би то поховати їх та не дати воронам та вовкам християнського тіла шматувати.

Вони стали перешукувати мерцям кишені. Не шукали ні золота, ні срібла, а лише за найціннішою для них річчю, за порохном до кресива. І це їм поталанило. У одного покійника знайшли в кишені одне і друге. Зняли ще дві драпі свитини, щоб було чим уночі вкритися. Зняли також сорочку, бо їм треба було полотна, перев’язати поранені ноги.

— Чи це не гріх, Артиме, що ми мерців обдираємо? — питає Івась.

— Який це гріх? їм цього вже не треба, а ми не обійдемося.

І так знівечилось би в степу.

Вони знайшли ще два гострі татарські ножі. Господь знає, скільки цими ножами порізано людей, аж лячно було брати в руки. Та годі! Така річ мала для них велику вартість.

Шукаючи так по великому обозовиську, почули в одному місці важке чоловіче стогнання. Зразу налякалися і стали наслухати, а далі таки зважилися піти в те місце. У траві під корчем дикої рожі лежав бранець, старший чоловік у крові.

Лице обкипіло засохлою кров’ю з розбитої голови. У нього були зв’язані руки ззаду сирівцем. З голови зсунулась шапка, і лежала оддалік. Він мав заплющені очі і стогнав.

— Чи ви ще живі, дядьку? — питає Івась, нахилившись над ним.

Бранець розплющив кров’ю залиті очі й подивився мутним поглядом на хлопців.

— Дайте, діти, крапельку води, страх пити хочеться.

Артим узяв його шапку і побіг до ріки за водою, а тимчасом Івась розв’язав йому руки. Бранець лежав знову з заплющеними очима без руху. Артим приніс воду. Тоді оба підвели йому голову і напоїли. Він випив усе до крапельки.

— Ой, спасибі вам, мої діточки… А що? Татар уже немає?

Мене татарин так здорово зацідив ломакою по голові, що геть пам’ять утратив, і вже не знаю, що далі було, і коли татари пішли.

— Татари пішли ще вчора, а нам обом повелося втекти ще попередньої ночі. Ви, дядьку, підведіться трошки, ми вам ще води принесемо.

— Спасибі, мої голуби, та мені так руки задубіли, що ворухнути ними не можу.

Він став підносити то одну, то другу руку, згинати ними, поки не почув у них владу. Тоді уже присів і став розглядатися довкруги. Похитав головою і зітхнув сумно:

— А мого бідного Максима таки забрали бусурмени…

— Дасть Бог, що й він утече, — каже Івась, — коли б лише так щиро як ми молився до святого Миколи. Та ви, дядьку, устаньте, ми вас підведемо до ріки, там викупаєтеся, промиєте рану та перев’яжетеся — ось вам шматок полотна, то зараз вам легше буде, а опісля помандруємо.

— Ні, діточки, ви мене зоставте моїй долі, а мандруйте самі щасливо. Я дуже знеможений, лише зупиняв би вас на ходу моїм рачачим ходом.

— Ні, дядьку, ми вас тут не лишимо, бо це був би великий гріх. Ми вам поможемо і помандруємо далі. Нас би Бог за це покарав, коли б ми вас немічного зоставили.

Та ви, дядьку, не гайтесь, а йдіть купатися.

При їх помочі дядько встав і, опираючись на них, пошкандибав до ріки. Вони допомогли йому роздягтись, і він поліз у воду. Від цього йому справді полегшало, бо вже вертав о власних силах від ріки.

— Спасибі вам, мої діточки, за поміч. Я справді тепер дужчий, лише їсти хочеться.

— Ось вам, дядьку, кусник баранячого м’яса, який нам зостався; не гарне воно, не гарне, та кращого немає.

Івась витягнув м’ясо з-за пазухи і подав дядькові, що зараз його з ’їв. Він пошукав собі якихось листочків, приложив до рани і перев’язав полотном, що відрізав Івась ножем.

— Я справді начебто подужав, хоч голова ще дуже болить і у вухах шумить, мов вода на лотоках.

Артим пішов іще шукати по обозовиську і знайшов невеличкий мідяний казанок. Це також у дорозі знадобиться, буде чим хоч би води напитися. Пустилися зараз у дорогу по татарських слідах. Дядько частенько знемагався й сідав спочивати. Кілька разів говорив хлопцям, щоб його лишили і йшли самі, та вони й чути про це не хотіли, а так воліклися з ним помаленьки нога за ногою. Тепер ліворуч від них стояв той великий ліс, на який вони дивились, ідучи сюди.

— Я думаю, дядьку, що нам би краще в лісі ночувати, ніж у степу. Можна й багаття розвести і безпечніше буде.

— Гарний у тебе розумець, синку, ходімо до лісу. Там і жари такої немає. А як тебе звати?

— Я звуся Івась Носенко з Покровів, села близько Уманя, а мій побратим Артимом зветься.

— То ви лише побратими? Я гадав, що ви рідні брати будете, такі на себе схожі.

Дядько очевидно покріпшав, бо й не приставав так частенько як перше, і балакучий став, і розпитував хлопців про все. Нарешті добились до лісу. Він був дуже великий.

Зразу росли кущі ліщини, тернини, дикої рожі і малиннику, а далі стояли великі столітні дерева. Тут було спокійно, затишно й холодно. Лише птиці на верху дерев співали, дятел стукав у тіні дерев, видзьобуючи поживу, а інколи показалась білка, що скакала з одної гілки на другу.

Хлопці були дуже раді і тішилися, що під вечір розпалять вогонь. На те вони збирали по дорозі повні оберемки сухого гіляччя, що з дерева пообпадало. Розтаборились під розлогим старим дубом і розвели вогонь. Тут, у холодному лісі, не відчували спраги, але голод їм таки добре докучав.

Полягали спати, та заки ще поснули, почулось на верху дуба якесь гудіння. Стали наслухувати, що юно, а дядько — він Остапом звався — каже, встаючи:

— У цім дубі бджоли пасіку завели. Пошукаймо, а певно мед знайдемо.

Засвітили суху гіляку і стали шукати довкруги дерева.

Справді, знайшли щілину в дуплі дуба, з якої плила патока по дереві і застигала та густіла на корі дерева, мов живиця.

Бог знає, відколи тут бджоли працювали. Взяли ножа і нарізали цього меду у казанок чимало. А підкурені весь час бджоли гуділи.

— От і повечеряємо, — каже дядько, в нього начеб життя нове вступило. — Але багато цього добра не можна їсти.

Оттак, щоб лише голод заморити.

Та коли Господь дотепер їх рятував, то порятує й далі, — думали собі всі, засинаючи при розложенім вогні.

VI

Уранці повставали і помолилися. Дядько Остап почував себе краще як з вечора. Він пошукав у лісі цілющого листя і перев’язав собі голову. Хлопці набрали ще меду повен казанок, з’їли трохи і помандрували далі, бо пити дуже хотілося. Треба було конечно знайти воду. Хлопцям було весело, але дядько дуже тим журився, чи не доведеться їм помирати серед цього лісу з голоду.

Аж ідучи так навмання, почули у лісі якийсь легенький шум і дзюрчання.

— Тут десь недалеко буде вода, — каже дядько і став поспішати.

Пішли на цей голос навпростець, і дуже зраділи, опинившись над лісовим потічком. Зараз припали до води.

Вона була чистесенька, мов сльоза, і дуже студена і смачна.

Видно, що тут десь недалеко джерело цього потічка.

Справді, недалеко побачили невисоку скелю, з-під якої випливала вода. Напилися, закусили медом і полягали на м’якенькій траві спочивати.

— Дядьку, ночуймо тут.

— Кращого місця і не знайдемо, — каже дядько, — лише подбати б про паливо.

Хлопці кинулися зараз у ліс і принесли два оберемки ломаччя, що на цілу ніч повинно було вистати. Та ще заки розвели вогонь, почули шелест у корчах і легеньке хрунькання. Остап відразу такий став жвавий, мов не той чоловік.

— Давайте мені ножа, хлопці, — шепнув, — а самі сидіть під корчем непорушно. Будемо сьогодні вечеряти.

Хлопці скрилися в корчах, а Остап станув за деревом.

До ставка наблизилося кілька диких кабанчиків, чорних, мов смола. Кабанчики полізли у воду, напилися, а відтак, хрунькаючи, полягали на березі. Цю хвилю використав Остап. Він підкрався до них і кинув гострим ножем, поцілений кабанчик став квичати. Другі повтікали. І зранений хотів утікати, та його здогнав Остап, піймав за вуха і дорізав тим самим ножем.

— Повечеряємо, діти, як уже давно не вечеряли, а ви лиш розведіть вогонь, бо дуже їсти хочеться.

Не треба їм було цього два рази говорити. За хвилю горів вогонь, а Остап потрошив кабана і різав на куски м’ясо. Відтак вирубав три ліщинові колики і приладив рожни, на які позастромлював кусні м’яса. Хлопці не могли з дива вийти над зручністю дядька, що так поцілив кабана ножем на віддалі.

— Підождіть, діти, ми й лука зладимо і ще не так заполюємо.

Артим нагадав собі щось і став шукати по кишенях свитки, що її зняли з умерлого бранця. Там було кілька вістрів зі стріл, яких уживали татари.

— Чи це не до стріл, дядьку?

— Авжеж, авжеж, синку. Здоров би ти був. Завтра ми гарно заполюємо.

Довкруги розходився запах печеного м’яса і всім було пильно діждатися вечері. Не було лише солі, та годі. Не треба казати, що таким голодним людям то й без солі смачне. Тої ночі вони дуже гарно спали.

Зранку дядько узявся ладити лука. Він вичистив кишки кабана, висушив при вогні і сплів з них міцну тятиву.

Вирубав відтак молодого дубця, припарив при вогні і зігнув лука та зв’язав тятивою. Хлопці вирубали ліщинових рівних прутів, поздирали кору і понабивали залізця. Лук був готовий, та такий твердий, що ні Івась, ні Артим не могли його натягнути. Остап попробував стріляти, і кілька разів на велику радість хлопців потрафив до наміченої цілі, яку назначили на дереві. Видно, що Остап був неабиякий стрілець.

— Сюди певно прийде увечері звір воду пити. Ми скриємося, щоб нас не помітив. А тепер, хлопчики мої, познімайте ці шмати з ваших ніг, треба вам ноги вилічити з ран.

Вимочили добре і вимили ноги в ставку, випрали полотно і висушили на сонці. Остап назбирав цілющих листків і пообв’язував їм ноги. А сонця і тепла було тут доволі. Довкруги ставка і скелі була прогалина поросла буйною травою. Наші втікачі не могли налюбуватися таким гарним та любим місцем. Грілися та сонці, купалися в ставку, а та безпечність і спокій багато причинялися до того, що вони кріпшали на силах із кожною годиною.

І на здобич не треба було довго ждати. Зараз першого дня під захід сонця вийшов з ліса гурток сарн. Попереду йшов гарний та рослий, з великими рогами сарнюк.

Розглядався обережно і вимахував головою. За ним ішли сарни менші й більші, скубаючи на ходу зелену, свіжу траву. Гурток ішов просто до води, не прочуваючи лиха.

Остап стояв за дубом, напняв лука і прицілився.

Зафурчала в повітрю стріла, і одна сарна підскочила вгору, а відтак простяглася на березі. Інші сарни налякалися і завернули в ліс. Сарнюк вискочив із води і довгими скоками помчав за стадом. Хлопці побігли і притягнули сарну на цей бік.

— Буде що два дні їсти, — каже Остап.

Зараз узялися потрошити сарну. Частину м’яса спекли, а решту завісили на дереві. Хлопці були дуже раді.

— Коли б тут побудувати яку хатину під скелею, то можна ось тут вік прожити.

— Ні, синку, це не для вас. Молодому треба в світі жити, а не запорпатися в пущі. Таке то хіба для старих людей, що вже в світі нажилися, та банно їм за спокійним кутком. А зрештою, багато тут дечого не вистачає. Нема ні хліба, ні солі, а самим м’ясом та медом довго не поживеш. Ми тут лише гаразд спочинемо, повигоюємо наші рани, наберемо сили і помандруємо далі. Цілої України орда не знищила, ще знайдемо людей і доб’ємося до своїх.

Остап зітхнув важко. Він нагадав, що хтозна, чи коли віднайде своїх, а вже свого села певно що не застане.

Йому страшно було жаль сина Максима, якого татари теж забрали і певно його не побачить на цім світі. Та він так лише задля хлопців говорив, яких полюбив, мов своїх діток.

— А що сталося, дядьку, з вашим Максимом? — питає Івась.

— Те саме, що й з вами б сталося, коли б не втекли.

Нас обох узяли і ми нічого про себе не знаємо.

— От коли б ми були це знали, то певно не лишили б його, — говорив самопевно Івась.

По кількох днях то й хлопцям таке життя навкучилось.

Несолене м’ясо ставало їм щодня більше осоружним та несмачним. Переївся їм і мед. До того ще Івася одного разу, як поліз за медом на дерево, дуже пожалили бджоли, аж треба було мокре полотно прикладати. Запухло йому лице, що очей не було знати, а руки попухли, мов подушечки.

— Буде з тебе добрий пасічник, — говорив Остап.

— А чому?

— Тіло звикне до бджолиного жала і вже більше не буде пухнути. Людина до усеї біди звикне, а опісля то вже нічого не страшно.

Вирішили між собою, що треба мандрувати далі.

Забрали свої шматки в клунки, набрали в казанок меду, напекли м’яса і рушили далі. Хлопцям стало жаль за цим любим місцем, і довго за ним оглядалися, поки його не закрив густий ліс перед їх очима.

VII

— Найкраще б нам йти вздовж потічка, а він нас заведе до якоїсь більшої ріки, — каже Івась.

— А за рікою то хіба помандруємо до моря, — говорив дядько, — та тим часом відіб’ємося від шляху і додому хіба ніколи не вернемо. Нам треба татарського сліду держатися.

Вони пішли на захід сонця. Йшлося їм добре. В лісі було спокійно і свіжо, по деревах лунав спів лісової птиці.

В полуднє припочили і поживилися м’ясом. Лише без води було їм зле, а тут води ніде не було. Їм стала докучати спрага.

Вже над заходом сонця почули в лісі гамір людських голосів. Йшли тепер обережно, бо не знали, яких людей стрінуть.

— Ви, хлопці, підождіть тут, а я піду роздивитись.

Він поклав під деревом свій клунок із луком і стрілами, а сам тихенько продираючись поміж корчі, підкрадався до того місця, звідкіля доходив голос. Наблизившись побачив вогонь. У казанах варилася страва, а довкруги вогню снували якісь люди. Не можна було зразу зміркувати, хто вони, бо розмовляли різно: одні по-українськи, а інші так, що не розбереш, по-якому воно. Тепер Остап побачив, як розстелили на землі плахту і туди висипали з торбинок золоті та срібні гроші, золоті та срібні речі, золоті чаші, срібні ложки, і багато дечого такого, що він і не знав, до чого воно. Відтак стали поміж себе те добро паювати, при чім прийшло між ними до суперечок і драчки, а скінчилося на цім, що один штовхнув товариша ножем у груди так, що на смерть зарізав. Зарізаного відсунули ногами на бік і паювали далі.

— Господи! Та це ж якісь розбійники, — подумав собі Остап і перехрестився, — награбоване паюють.

Він завернув назад, наляканий, і став утікати щосили.

Розбишаки почули тріск ламаних корчів і кинулись у цей бік. Помітивши Остапа, гукали за ним, та він і не оглянувся.

Тоді один підняв рушницю і стрілив за ним. Залунав по лісі гук стрілу, а Остап поцілений у плечі, розвів руки і впав. Мав іще стільки сили, що крикнув хлопцям:

— Втікайте!

Почули це хлопці і дуже стривожилися. Скрилися в корчах і ждали на Остапа. Та він не вертав. Іще довго чути було гамір, а згодом став віддалятися, аж зовсім притих.

Розбійники побоювалися, що їх хтось підглядає і забралися геть.

Тепер хлопці вийшли зі своєї скритки і пішли у той бік, звідки почули голос дядька. Незабаром знайшли Остапа неживого. Лежав у крові з розведеними руками, лицем до землі. Хлопці припали до трупа і гірко заплакали. Не стало доброго опікуна і тепер лишилися безпомічними сиротами серед великого лісу, серед небезпеки. Бо можуть знову попасти в руки лихих людей, що їх продадуть туркам, мов товарину. Коли вже добре виплакалися, сказав Артим:

— Поховаймо сердешного тут, щоб дикі звірі християнського тіла не шарпали.

Та в них не було нічого, чим би викопати яму, хіба два ножі. Хай і так, і цим можна яму викопати.Але вже вечір, зроблять це завтра вранці. Вони боялися розпалювати вогонь і поклалися спати близько мерця. Нічого не боялися, бо він їх дуже любив, мов рідних.

На другий день узялися до роботи. Копали ножами і викидали землю, згортаючи руками на полотно. Копали так до полудня. Відтак вистелили яму сухим листям, і сюди затягли з бідою тіло Остапа. Схрестили йому руки, накрили очі свитиною, і помолилися за його душу. Тепер присипали землею і завершили невеличкою могилкою. Відтак зв’язали скрученим прутиком хрест і застромили наверху. Їм було дуже важко на душі. З Остапом почували себе безпечно, мов під рукою рідного батька. Тепер мусять самі про себе думати, бо ніхто їм не порадить. А що станеться з ними далі, це лише Господу самому відомо. Їх так тяжко прибило горе, що й на їду забули.

— Ходімо на розбійницьке обозовисько, — говорив Івась, — може якраз знайдемо що для нас пригоже.

Обозовисько було невелике, і видно було, що розбійники не були тут довго. Знайшли покинутий казанок із в’яленим м’ясом, торбу з хлібом і сухарями пшеничними та коробку з сіллю. А далі, шукаючи в траві, знайшли цілу пригорщу золотих та срібних грошей. Видно, що розбійники спішилися дуже і не забрали всього.

— Чи брати й це? — питає Артим. — Нащо нам придасться золото в лісі?

— Треба взяти. Бог поможе, що з цього ліса вийдемо, а на світі можна буде за ці гроші дечого купити. От ми купили б собі по коневі, та швидше додому дібралися.

— Лише б ці гроші добре десь заховати, бо може знову яких розбійників стрінемо.

В обозовиську ще жарів вогонь. Вони роздули його і пригріли зоставлений там казанок із м’ясом.

— От коли б тепер був з нами Остап, то б то зрадів, що у нас хліб та сіль.

Тут і повечеряли. Зі сіллю їм все інакше смакувало, та від соленої страви їм ще гірше дошкуляла спрага. А тут не було ні крапельки води.

— Не турбуйся, Артиме, у лісі десь воду знайдемо, — потішав Івась.

— Та здається, що тут і лісові кінець. Тепер доведеться знову в степи мандрувати. Нам треба знову до татарського шляху добиватися.

— Ні, ми краще з цим лісом не розставаймося, і киньмо татарський шлях. На ньому і так не знайдемо людської оселі, ходімо далі краєм ліса. Може якраз стрінемо яких людей в тих сторонах, куди татари не йшли…

Забрали свої клунки і торбу з хлібом, пішли далі берегом ліса. Усе інше, а з тим і лук та стріли покійного Остапа оставили. Нащо він їм здався, коли жоден із них цього лука не натягне. Івась йшов передом. Артим почував себе знеможеним і спрага його мучила. Він частенько приставав відпочивати. Аж ось побачив, як Івась поклав легенько свій клунок на землю, давав Артимові знаки, щоб вдержався і поступив кілька кроків наперед. Тут він відразу впав на землю. Артим підбіг до нього. Івась держав здорового зайця в руках, що пручався з усієї сили, бив задніми ногами і дряпав передніми, а Івась не міг собі з ним дати ради. Аж Артим ударив його кулаком позауш. Заяць затріпався ще раз і неживий став.

— Як ти його піймав? — питає Артим.

— Він спав у траві, а я надійшов непомітно, піймав за карк, та коли б ти не був у час прибіг, то таки був би вирвався. Дивись, як мене подряпав, — каже Івась, обтираючи кров на руках і грудях. — Нині ми гарно повечеряємо, але ходім таки в ліс… Коли б ще воду найти, бо мені дуже пити хочеться.

В лісі розложилися ночувати. Випотрошили зайця, порізали на кусні, посолили і поклали на вогонь.

Зранку помандрували далі. Десь коло полудня надибали чималий потік, хтозна, чи не той самий, що й перше. Він випливав аж до краю ліса, і завертав знову в ліс. Видно, що йому краще було плисти в лісі під тінню дерев, ніж у степу, де сонце випило б йому всю воду. Хлопці напилися води, а опісля скупалися. Ще було у них заяче м’ясо, трохи хліба і сухарів таких твердих, що годі було розкусити. А коли це минеться, так не знати, що їм робити далі.

— Ходімо до оцеї кручі, — каже Івась, — там може бути риба.

Він кинув кришок хліба на воду і зараз показалися риби цілим роєм. Вони проковтували плаваючі кришки і ганялися за другими.

— Є риба, — каже Артим, — та як її піймати?

— Підожди, ми зладимо вудку з ниток із полотна.

— А гачок?

— А може би вістря з татарської стріли?

— Коли ми стріли покинули враз із луком. Та воно й так було б завелике.

— Правда, треба щось іншого придумати…

— Ти підожди, — каже Івась, — ми прив’яжемо до шнурка шматок м’яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді юна вже наша.

Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні.

Прив’язали дерев’яний плавок, а на кінець шматок м’яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно.

Риби стали напливати і щипати м’ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок, та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.

— Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.

— Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.

— А тимчасом ми назбираємо сухого патиччя, щоб було чим у ночі палити.

— А я наріжу сухої трави, — каже Івась.

Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.

— Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному. У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.

Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з’явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його щіпати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на берег. Риби зразу розбіглися, та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на берег.

— На цей раз буде досить, — сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п’ять більших риб.

— Буде на два дні, — втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.

— Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.

Найменшу рибу кинули у воду, а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.

— Варімо сьогодні юшку з риби, — каже Артим.

Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м’яса і приставили до вогню.

— У нас ложки нема, — турбувався Артим.

— Подивись, чи багато іще хліба в торбі зосталось.

— Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.

— Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм’якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. — Івась відкроїв два окрайчики хліба і викроїв м’якушку. — Диви, яка ложка, тут одна, а зараз буде і друга.

Хлопці були такі раді, що про світ забули. Є юшка з риби, та ще й солена, сухарі, і ложка знайшлася. Чого ж їм більше треба? Таке то було смачне, давно такого не їли.

— Коли б так ще й меду закусити, — каже Артим.

— Коли б так ще й ковбаса і вареники зі сметаною.

— А опісля би ще якого буханця, або медівника…

Вони так собі жартували, заїдаючи хлібними ложками смачну юшку, в якій плавали пшеничні сухарі… Опісля підклали ще дров на вогонь і полягали безжурні й веселі спати. Вночі прокинувся Івась від якогось шелесту в корчах. Він підвівся і поглянув туди, та дуже налякався того, що побачив. З-за корчів світилися зеленкуваті вовчі очі, мов два вогники. Вовк стояв від них дуже близько і клацав зубами. Івась скочив до вогню, хопив недогарок ломаки і шпурнув на вовка. Та його вже тут не було.

Тепер Івась підкинув іще дерева на вогонь і вже не спав до ранку.

Відколи вони блукали у тім лісі, то ще вовка не стрічали, а видно, що вони тут є і можуть їх колись серед ночі пожерти. Треба буде себе більше берегти, або десь спати на деревині, або півночі напереміну сторожити. Розуміється, що без вогню не можна їм спати. Таке життя не було їм до вподоби. Коли б чимшвидче добратися до якогось села між людей. А тим часом Артим спав добре, не прокидаючись.

Коли йому Івась розповів уранці нічну пригоду, той сказав:

— Коли б покійний Остап був із нами, він би того вовка з лука застрілив.

— А може то був вовкулак, а того не так легко вбити.

Відтепер хлопцям було лячно в лісі, йшли обережно і розглядалися по боках. Їхній спокій і почуття безпечності геть пропали. А все-таки в лісі було безпечніше, ніж у степу, бо можна втекти на дерево. Держалися того потоку, який щораз більшав. До нього щодалі вливалися менші потічки з різних сторін лісу.

Мандрували так ще два дні. Живилися рибою і сухарями, а раз таки поталанило їм знайти меду. Ніччю то один, то другий сторожив напереміну і піддержував вогонь.

Третього дня вночі Артим, відбуваючи свою варту, почув серед нічної тиші, що десь далеко гавкала собака.

Він дуже зрадів і розбудив Івася. Тепер наслухували оба.

Справді десь собака гавкала, але так собі легенько з псячого обов’язку.

— Тут уже десь буде людське житло, — каже Івась. — Запам’ятаймо собі добре, з котрого боку голос йде, щоб завтра не збитися з шляху.

VIII

У ту сторону пустилися другого дня в дальшу дорогу.

Шлях йшов від потоку, а відтак його знову надибали.

Очевидно потік робив у лісі закрути. Десь коло полудня почули знову голос собаки, і то не одної. Вони очевидно занюшили хлопців у лісі, бо голос щораз наближався.

— Втікаймо на дерево, — говорив Артим, — бо пожруть нас і не зможемо обігнатися.

Він став дряпатися на дерево, а Івась пішов за ним. У ту саму пору показалися дві великі собаки вовчої породи.

Помітивши хлопців на дереві, вони стали завзято присікатися і гавкати, а опісля й вити.

— Гарний будемо мати празник, — говорив Артим, — як нам доведеться тут зо два дні посидіти.

— Так юно зле не буде. Як є собаки, то буде тут десь і оселя, і господар, що певно за собаками погляне, чого вони виють, — потішав Івась.

Дивилися згори на псів, що вони роблять. А їм і не снилося оступатися. Опиралися передніми лапами на дерево, нюшили та вили, то знову набріхували напереміну, аж навкучилося. Аж ось вийшов з поміж дерев якийсь старий бородатий дідусь. Він свиснув на собак і вони зараз підбігли до нього, поласилися та й знову до дерева, і тут стали ще завзятіше гавкати. Дідусь підійшов під дерево.

— А хто там сидить? — він прислонив рукою очі і дивився вгору.

— Дідусю! Відженіть собак, тай нас порятуйте!

— Еге ж? А ви звідкіля тут у лісі взялися? Злізайте, та нічого не лякайтеся, коли я тут. Добре, що ви на дерево втекли, бо було би з вами погано.

Старий заговорив до собак, і вони зараз уступилися і полягали недалеко на траві, висолопивш і довгі язики. Хлопці позлізали з дерева, а пси зараз до них прискочили, та дідусь крикнув: «Не руш!» Вони обнюхали хлопців, а відтак стали вимахувати хвостами.

— Тепер ви вже безпечні, — каже дід. — Ну, кажіть, мандрівники, звідки ви сюди замандрували?

— Ми втекли з татарського полону, — каже Івась, і став старому розказувати.

— Ні, мій любий хлопче, розкажеш мені опісля; ви певно голодні, ходіть у мою оселю.

Пішли за дідом. Він був лише в сорочці і штанах з полотна, на ногах постоли, а на голові старий солом’яний капелюх. Дід був великого росту, але дужий і кремезний.

Голова, борода і вуса були білі, мов молоко. На плечах була у нього торба, а в руці держав коротку рушницю. За поясом застромив довгий ніж.

— Та що я забув, — каже дід, пристаючи, і сягнув у торбу, — у мене ще в торбі шматок хліба, то перекусіть, а дайте і собакам, то вже й приятелями будете.

Він подав їм добрий шматок хліба. Вони розрізали по половині, а відтак пригостили і собак. Але собаки лише хвостами махали, обнюшили хліб і не брали, озираючись на діда.

— Візьми! — сказав дід до собак. — Вони так навчені, що від чужого нічого не візьме. Так і треба, бо лихі люди дають собакам отруту, а тоді грабують господаря.

Хлопці не дали себе просити до хліба, бо голодні були, а в торбі у них було лиш кілька твердих сухарів.

Над тим самим потоком стояла дідова оселя. Він звався Гараськом Причепою. Його хатина враз із коморою стояла близько потоку у цім місці, де потік заводив великий закрут, а вода розливалася широко у ставок. Видно було, що ставок був зроблений навмисне, бо вода його спинялася на греблі.

Хата і повітка на кози були обведені високим ліщиновим плотом на міцних дубових коликах. Тут за огорожею стояла чимала пасіка, а при ній будівельна на склад меду, воску і запасних вуликів.

Дід Гарасько відчинив фіртку і всі зайшли на подвір’я.

Хатина з двома віконцями з оболонки звернена була до сонця і виглядала огрядно і чепурно. Стіни були вимазані сивою глиною. Під хатою була призьба. У хату входили через сіни. В хаті стояла в куті велика піч, лава, стіл збитий з дощок, два стільці і постіль вкрита кожухами.

— Ось і моя оселя, любі діточки. Сідайте собі, а я вам зладжу що-небудь їсти.

Ще як ішли сюди, Івась розказував старому про свої пригоди, а тепер оповідав далі. Старий слухав уважно, пораючись коло печі. Коли Івась став оповідати, як вони рятували раненою Остапа на татарському обозовиску, старий не втерпів, щоб не перебита:

— От так я люблю, за це певно буде вас Господь благословити. Гарно, мої дітки, хай вас обійму та поцілую, мої любесенькі. От за ваше добре серце Господь привів вас до мене, а тут вам уже біди не буде. Опісля доберетеся до своїх.

— А коли це буде, дідусю? Нам так пильно. Там ніхто не знає, що з нами сталося, певно за нами плачуть, а може і панахиду по нас правлять.

— Цього не може бути швидше, як восени. Я знаю добре, де Покрови і де Кирилівка. Ми так зробимо. Восени приїжджають до мене покупці з Уманя за медом і воском, а привозять мені те, чого мені потреба. Отож я вас передам моєму знайомому міщанинові з Уманя, а він вам не то що не зробить кривди, але і безпечно перевезе.

— Мені розказував дідусь, що бувають такі люди, що переловлюють таких хлопців, як ми, а відтак перепродують туркам.

— Добре тобі, синку, дідусь говорив. Буває таке, але я маю на умі чоловіка доброго, нашого православного. Вам цього ні раз нема чого боятися.

— А що ж ми поки що будемо робити? Тепер щойно літо…

— У мене лежалого хліба немає, і ви не будете без діла, а що у мене навчитеся й побачите, це вам в життю може в пригоді стати.

— Чи ви, діду, із запорожців будете? — питає Івась.

— От цікавий… Так, сину, із запорожців і не одно на світі бачив, не з одної печі хліба їв.

— Бо мій дідусь теж із запорожців.

— А як він називається?

— Прокіп Ніс, а мій батько Артим Носенко.

— Якогось Прокопа Носа я знав. Коли він ходив у походи з батьком кошовим Сірком, то той сам…

— Дідусь говорив, що саме ходив із кошовим Сірком у татарські походи.

— Так це певно він буде. Добре, моя дитино. Не буде вам обом у мене біди. Я вам і сорочки, і штанці пошию, і свитки, і шапку, бо у мене є і полотно, і сукно своє. А вам зараз би і постоли зладити, щоб шматами ніг не завивати, а босому небезпечно по лісі ходити, бо тут і гадюка злюща трафиться. А восени, як Бог дасть, що доживемо, то відішлю вас під певною опікою до Уманя, а там уже про вас подбають.

ЗМІСТ

На уходах

Віддячився

З татарської неволі

Оглавление

Андрій Чайковський НА УХОДАХ Історичні повісті

НА УХОДАХ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  XX

  XXI

  XXII

  XXIII

  XXIV

  XXV

  XXVI

  XXVII

  XXVIII

ВІДДЯЧИВСЯ Повість з козацьких часів

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

З ТАТАРСЬКОЇ НЕВОЛІ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

ЗМІСТ