Як Хапко солоду відрікся [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично, страница - 7

сім миль від неї відбігти, а вам чи мені, – любочко, рибочко, пташенятко... і орудує нами, як віхтем, ота пташка аж до сивої скроні...

Ми з Лавром Самодійчиком та з Данилом Черевком, сидячи якось у Гершка в корчмі, довгенько міркували, в чім тут сила – саме тоді Василь Чорняк повісився, і славили, що бідолаху жінка з світу згладила, – то Лавро й каже:

– Такі, як покійничок – хай над ним земля пером! – самі трохи завинили: не питаючи броду, та сунулись у воду. Коли в мене на плечах не макітра, то в сьому ділі мушу я так ступати, як переходячи глибиню у позимку, пам’ятаючи, що лід, як скло, а шурхнеш під лід, то сухого не витягти. Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, з чужого злого вчуся свого. Мушу роздивлятись, уха межи люди далеко пускати та раз у раз завертати до голови по розум. Боже борони хапатись – мушу повагом, з оглядом... То й оберу собі таку, що і добра і тиха, а до того і гарна, як ясочка... так-то воно буває, як на плечах голова, а не макітра.

Славно розказав Лавро, аж мило слухати, а в самого така ясочка, що як вигляне у вікно, то три дні собаки брешуть, та сердита, як рарах,³ та язиката, та уїдлива.

А Данило Черевко додає:

– Розважний чоловік зроду б не повісився: коли вже так пішлося, що придбав собі верещуху, що проти тебе не мовчить, то навчи, щоб мовчала.

І Данило ніби до ладу розумкує: тільки як заверещить його жінка: «Долі! долі!» – він не відмагається, зараз присіда до долу, а вона його тоді за чуба... Бо Данило високий, як лугова тополя, а та занозячка така, як вузлик, та й не хоче підскакувати, а хились, каже, щоб способно тебе відчухрати.

Отак ми, розумаки, ставимось, як орли, а прийдеться до діла...

А що вже дівчата та молодиці, то бодай і не згадувати. Укохає собі якусь, мовляв, ступайку, – а бува сама і добра і прехороша, – і не надивиться, не налюбує. Нехай то ступайка щодня, щогодини серце їй крає, нехай раз у раз душу з неї виймає – байдуже! Хто його розбере, що то за попуст у Бога!)

– Ще чарочку, Микито! – частує та частує дядько Володько Хапка.

– Та вже довольний, дядьку, дякувати.

– Пивце нічого, добре... я на сьому знаюся... Бо сам трохи не пивоварник. Гай, зварив би я пивце... тільки що треба багато заходу, та щоб повно побрязкачів у кишені... Ой, зварив би я пивце!

А Хапко:

– То зваримо, дядьку!

– Таке пивце!

– То зваримо!

– З таким духом, що за дев’ять миль чути!

– То зваримо!

І так бісеняті аж закипіло того пива варити.

– А побрязкачі? – пита дядько.

– Оце знайшли, чим турбуватись. Побрязкачі будуть. Побрязкачів досхочу...

Звісно, дідькове кодло, як ті великі пани, не турбується втратою, бо теж гроші не зароблені ручками та пучками, не кривавії, а ласкавії.

– Було і в мене тих побрязкачів досхочу, – зітха дядечко, – та, бач, чоловік я дуже добрий... такий добрий, що аж сором: аби побачив людське безталання, аби вбожество, то радий і сорочку з себе віддати. Оце вчора бачу, сидить вбога людина, а до неї двойко діток туляться, простяга руки: «Змилуйтеся! Будьте милосердні!» То я зараз: «Ось, небого!» – та все чисто й віджалував... я щоб ти знав...

– То зваримо ж пиво! – перехопля Хапко.

– Воно б можна, та багато заходу.

– Прошу я вас, дядечку!

Нарешті, дядечко ніби власкавився.

– Що маю з тобою робити! Нехай вже постараюсь, тобі на втіху. Тільки умова така – моя майстерська праця, а твої гроші, бо казав же я тобі, що вчора...

– Та добре, дядьку, добре...

– То згода?

– А згода, згода... Зараз і заходимось... еге?

– Ти, бачу, з вітрогонів, братіку. Хіба у такому ділі припада хапатись? Нехай хапається попівна заміж, а тут треба братись, добре розміркувавши.

– А чого маємо міркувати? – кинув Хапко. – Зараз усього накупуємо та й заходимося варити. Ось беріть гроші...

– Велике діло твої гроші! Пхе! – угинається дядько, нібито він по самі вуха у грошах сидів, сидить і довіку сидітиме. – Сила не в твоїх грошах, а в майстерстві... Розумієш?

А Хапко:

– То бувайте здорові!

Та до дверей.

– Куди? Стій! Микито! Товаришу!

Та обіруч до Хапка.

– Хіба ж я відмовляюся? Обібравсь грибом, то вже нікуди, як у кошик... Ну, давай гроші... Давай карбованець... Ні, два, та ще з копою... бо теперки за солод правлять, як за рідного батька... Давай ще три копи... та ще трохи... Міркуй, що солоду нам не абиякого... нам треба виборного... дорогий, кат його не взяв, та нічого не вдіяти – як треба, то треба... Побіжу до знакомого пивоварника, чи не позичить діжечки... та хто його зна, чи позичить, бо жмикрут страшенний... хіба злотого йому в зуби?

– Як маємо позичати, то, може, лучче купимо, – каже Хапко.

– А лучче... безпечніш... Давай на діжечку... Та підкидай і на пахощі,