Як Хапко солоду відрікся [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично, страница - 10

а проте тільки на другий день вишукав жвавого дядька аж за сім миль від міста – у Хрещатках ярмаркує.

Ярмарок аж кипів. Вироюваються і гомонять люди, ржуть коні, реве бидло, риплять вози, гагакають гуси, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи, шваргочуть жиди... твар, стук, гук, розголос...

А в самому натовпі звивається дядько Володько, трусить якоюсь свитиною та вигукує: «Люди добрі! Люди добрі! Оце свитина над свитинами! Нова! Чудова! Коштує сім карбованців з копою, а віддаю за два! Таке лучилось! Поспішайтеся! Купуйте, не баріться! Два карбованця! Хіба се великі гроші? Два карбованця! Коштує дев’ять! А вам за два! Нова! Чудова! Два карбованця!

– Дядько Володько! Дядько Володько! – гука Хапко.

Не дочува дядько. Хапко метнувся був у самий натовп, а народу, що й києм не проторкнеш. Але, звісно, бісеня скрізь пролізе, і вже Хапко коло дядька, коли ж тут якийсь велетень хап бісеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк... А велетень до дядька Володька: «Га, таки застукав невірну ступайку!» А дядько Володько: «Прохорець! Прохорець! Друже! Брате!» (Еге, дума Хапко, се такий Прохорець!) та як вигукне: «Ой, смерть моя!» Та й повис, як неживий, на Прохорцевих руках.

– Удає! – гукнув хтось з натовпу, – я його знаю: шпаками годований!

– А я ось навчу, як удавати! – каже Прохорець.

А проте трохи ніби втихомирився і вже поклав дядька Володька на землю ошамненько.

«Як його визволити?» – дума Хапко.

В пеклі, щоб ви знали, як побратаються, то вже за побратима, як за рідного батька, не те що в нас – при добрій годині побратим, а при лихій – мерщій за шапку, та бувай собі здоров, побратиме...

– А визволю!⁴

¹ Вистоялочка – горілка, що вистоюють рік, а то й два, часом закопуючи в землю (прим. автора).

² Ведмедик - палюча, як вогонь, горілка з пахощами. Якийсь, славлють, протопоп 7 років обмишляв, поки її обмислив (прим. автора)

³ Рарах, Рарог – у стародавніх слов'ян-поганинів – вогненний дух, пов’язаний з культом вогнища. Рарога уявляли в образі хижого птаха чи дракона з тілом, що іскрилося, волоссям, що палахкотіло, і світінням, що виходило з пащеки (дзьоба), а також у вигляді вогняного вихору.

⁴ Потім кінцева приписка:

Хапко малоопытен, но талантлив.

Черти ужасно много трудятся, придумывая сложные соблазны, а дядько быстро и совсем просто, наглостью:

Дивися у вічі та бреши, а свій упоминач занедбай, будь воно тричі німцево!