З книги «Міста і острови» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично, страница - 3

старий стіл,

сірий, гладенький, полірований

вітрами, роками, руками…

Скатертини давно немає.

Тарілки порожні, в кухлях – пісок.

А ноги в долівку грузнуть:

смикаєш, смикаєш; власне,

глини понаносили, от воно і…

Що ти їм скажеш? Хліби ж пороздавали,

вина порозливали.

***

Складові світлини: сніг і Меджибіж.

Здається, Меджибіж був.

Проте сніговий обрус доводить, що

його не існувало.

Коли іноді виборсуються з-під снігу

рештки фортечних мурів, вони

намагаються ковтнути повітря,

викинутись на світ з білої задухи.

Однак снігопад вічний.

Що не кажіть, сімсот років поспіль.

Хай із перервами, але… викликає повагу.

Ба більше - у декого навіть довіру.

Між тим, хіба потопельники, скажімо,

існують насправді? Просто

сірі плями на снігу мають

умовні позначення, як от:

Меджибіж.

***

Наприкінці лютого раптово

потепліло. Навіть почав падати дощ -

просто на сірий саван снігу.

З-під нього почало вимивати кістяки.

Де їх стільки понабиралося, отих

“підсніжників”? Дико дивитись.

Дощі тривали, а покійники

безсоромно лізли й лізли…

Натякали на повінь.

Треба йти далі, а ноги

за гомілки й ребра

чіпляються.

***

Думка про існування

і єдність трьох світів

підтвердилася квітневої ночі.

І снігу небагато було, і молодик сяяв,

але таємниче рожеве світло

падало на місто, натякаючи:

часу не існує. Просто

душі, як заведено, вилітають зі

сонних чи сплячих тіл і

мандрують за видноколо.

Цього разу не просто повернулися, хоч

і не до всіх, а й розповіли,

що відали.

***

І день, і ранок зіжмакані,

просякнуті запахами, що

схожі тільки самі на себе –

лікарень і трупарень.

Може, на них натякало гірке відлуння

чорних згарищ довкола міста.

Вигоріли степи, кілька

людей учаділо, проте

загалом, як сказали, усе було гаразд.

Чи не єдина прикрість

полягала в тому, що

іграшковий місяць таки закіптюжився,

упав і потрощився.

***

Птаха злякав не навмисне.

Просто привиділося: я сконав

без повітря. Відтак

розплющив очі і глянув

у зіниці птаха. Той

саме зазирав у шибку.

Спочатку гадав, що побачив

тисячоокий полин. Аж ні; птах квилив

і уже відлітав, стрімко

краяв небо. Дарма – колись таки

янголам доведеться скручувати

блакитний сувій.

Узяв я кухлик, а там лише попіл

на дні. Останню млосну

думку про мертві країни

я обірвав.

***

Троє п’яничок босоніж…

Куди вони й навіщо?

Їх дражнять “царями”. Вони

оминають всі освітлені будинки,

туляться до якихось сірих стін

нічного міста.

На кожному руйновищі ставлять свічку.

Переконують – для лукавого немовляти.

Може, мають рацію.

Хто їх зрозуміє?

***

На самісінькому дні неба

помічаю чорну цятку. Мабуть,

то птах. Чи, може, камінь відірвався

від стіни Граду Небесного й літає

тепер між сузір’їв, у блакиті.

Озирнувся і помітив: окрім мене

цятку споглядали банькаті цикади з олив і

витрішкуваті краби на вершинах Чорного моря.

Жаль, що багато інших очей

встелило татарське зілля.

***

Коли вистигає вогонь, багато

речей втрачають оманливу вартість.

Стають мотлохом костюми в шафі, меблі

в кімнатах, білизна в шухлядах, прикраси

у скриньках. Навіть милі

маленькі дрібнички вже непотрібні.

Нові черевики – сусідам, старий

годинник – дітям. Бавтеся, малята.

Виделки й склянки – до смітника.

Зникає людина, зникають і речі.

***

Повітря того березня видалося

холодно-мертвим. Вітер ходив

за мною, але не торкався,

припрошував до снігів, до лісу,

до гілок міцних. Нагадав про

білі лікарняні кахлі неприроднім світлом

безтіньових ламп.

Сніг падав на сухі папірці

жовтих трав, танув і

хлюпав під черевиками.

Після стояння на цвинтарі всі пожадливо

сьорбали