З книги «Міста і острови» [Олесь Григорович Ільченко] (fb2) читать постранично

ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

З книги «МІСТА І ОСТРОВИ», 2004

І

***

На теплі речі приємно

дивитися або тримати їх, торкатися

деяких щокою.

Синова синя подушка із

намальованою гаррі-поттерівською

розумницею совою,

його зошит і власноруч зроблена

паперова троянда.

Ось улюблена фотка:

усміхнена жінка у милому,

милому Брюґґе.

Висить вишиванка, випрана,

у шафі – ще дідова; ледь

жовтувата, візерунок блакитний.

Дивний білий камінь біля

комп’ютера, неначе

притрушений борошном, завжди

теплий на доторк; знайдений у

Долині Царів.

Вишукано-недбала картина Філа і

просвітлена книга “Вечірній мед”.

Зрештою, фотоальбом зниклого,

як і все інше, Києва.

***

Захлинаючись вогкістю гір

над Тисою… Ні, неправда.

Власне, міським

повітрям на вулиці Бульварно-Кудрявській.

Тяжко йти нею вгору. Нарешті -

маленький ошатний

будинок. У ньому

Відділ реєстрації смертей у м.Києві.

Тут совковий порядок,

виставлені зразки величних

трун і зворушливих вінків;

тут видають суворі свідоцтва й

елеґантні довідки.

Усі спокійні, лише

кілька розгублених жінок із

почервонілими повіками тримають

заціпенілі хусточки.

***

Як дивно згадується там:

перш за все – рідні. Потому

настає полегкість.

З’являється чорний птах;

скальпелями крил ніжно

розтинає

мертві сніги.

Дерево серед пустелі

тріпотить старими рушниками.

В’ються вони

довкола гілок і

відлетіти не можуть.

Цікаво: згори видно, як

прочани неквапом

ідуть і зникають у

лаврських печерах. Хіба

є любов під землею? Любов,

заблакитна, - у занебессі, у

потойзір’ї.

Згадую тишу серед

коштовних кольорів,

тишу в передчутті сталевого

пташиного співу.

Високий звук відтинає

гілки дереву, рушники

нарешті летять крізь

зіниці. Птах тіні не має.

Летять небеса земні, жовтий

суглинок і молитви.

***

Якщо, скажімо, розглянути такі

екзотичні речі, як

фатальну жінку або нічні

пахощі акацій,

врешті-решт залишається обшарпане

кафе, коливо на столах,

теревені про одвічну розчахнутість між

Римом-1 і Римом-3, здивування

від трасуючих слідів прямовисних краплин та

грудок мерзлої землі,

підозрілих нічних шерхотів.

Непроникна чорна туш зимової ночі

зафарбовує дев’ять і сорок днів, і

скільки завгодно днів;

несподівано бачиш все потрощеним і

відкинутим; стійкими залишаються

тільки нудотно-кислі запахи хвороби в

кросвордах неосвітлених вулиць.

***

Коли медсестра витягає голку з вени,

виникає дивне відчуття - біль

навпаки, антибіль, млосне

полегшення. Проте триває

воно недовго.

Якісь тіні блукають

люмінесцентними коридорами

лікарні й подумки перегукуються з

подібними примарами із корпусу навпроти.

На дев’ятому поверсі,

в кінці коридору,

над жалюгідною пальмою, втікачкою з південної

батьківщини, висить дешева

друкована копія пейзажу

голландця Ван Бока “Порожній грудень”:

на масній землі щось жевріє,

але гілля старої тополі

заважає зазирнути крізь

ближчий план картини і

побачити якусь річ теплого тону.

Може, то палаюча свічка вербної ночі,

яку необхідно донести

додому.

***

Сріблисті строї на

тлі місячного снігу вночі.

Тихі голоси, шепоти, розмова.

Звісно, це два янголи ступають узвозом,

прямують у бік Дніпра.

Бо хто ж міг би ще ходити крадькома містом,

від якого залишилися такі яскраві

розцяцьковані муляжі?

Побратими псевдохрамів і фальшованих будинків -

бутафорські воскові яблука.

Вони кращі за справжні, адже в них

не буває черв’ячків.

Працьовиті хробаки полюбляють-бо

тільки живе.

Безтілесні заблукані крилані

ходять нічним містом, не

залишаючи мережки