Хліб на списі. Фраґменти віршів. Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори [Архілох] (fb2) читать постранично, страница - 3

дослухаючись до ходи життя, до його «ритмів» (118, див. коментар), рішуче ламав усталені морально-етичні приписи, мав сміливість керуватися своїм розумом (можливо, й у відомому Горацієвому «Sapere aude» — зважся бути розумним, що став гаслом Просвітницької доби, є щось і від Архілохової інтелектуальної мужності). Не героїка минулого, що звучить в епосі, а реальність чітко окресленого «тут і тепер», що проступає, емоційно забарвлена, у ліричному творі, — ось що передусім відмежовує Архілоха — від Гомера.

Нове завжди дивує. Перше, чим був здивований античний слухач (Архілох виголошував свої вірші, акцентуючи речитатив струнним інструментом, або — у супроводі флейти, — 88) та й сьогоднішній читач, — це майже цілковита відсутність міфологічного матеріалу; поет, ще раз зауважмо, не розповідає про себе, а виражає себе у своїй поезії: міф попросту завадив би безпосередності ліричного вираження. Так, до речі, й у римського поета Авґустової доби Тібулла (не кажучи вже про емоційного новатора Катулла): максимальна концентрація уваги на особистих переживаннях зумовила фактичну відсутність міфічного і в його елегіях. Боги, хоч подекуди й згадані в Архілоха, ніколи не втручаються в поетове, особисте.

Відсутність міфічного веде за собою й відмову від героїчного. Якщо Ахілл дзвінкою формінгою тішить своє серце, «співаючи пісню про славу героїв» (IX, 189), то Архілоха слава не цікавить: він не бачить у ній безсмертя (117). По-іншому розуміє й мужність: кинути, коли безвихідь, щита і втекти з поля бою, щоби потім знову вийти проти ворога, — мужність у його розумінні; загинути, аби лише зі щитом, — у традиційному (13). Віддати належну, щиру шану потонулим у морі (1) і повернутись до радощів життя — Архілохове розуміння моралі; снувати ритуальні плачі, навіть якщо вони нещирі, — традиційне. Дослухатись не до поговорів (хто там що про тебе говорить), а до себе самого, виробити свої життєві засади й триматися їх, виборюючи для себе свободу, отже, й веселість серця (10, див. коментар), — життєве кредо поета. Не показне, а справжнє має для нього і цінність, і вагу.

Отож, лірика Архілоха, якою поет виражає своє особисте (водночас — і суспільне), є запереченням традиційного, гомерівського, світобачення, епічної описової поетики. Але заперечення — це теж своєрідний зв’язок: щоб почати щось нове — від чогось треба відштовхнутися. Те нове у ліриці Архілоха живилось народною традицією. Відчутна вона передусім у характерних для фольклору ямбах та хореях; поєднуючи їх з епічними дактилями, Архілох творить свої, Архілохові строфи, які використовуватимуть також римські поети, зокрема Горацій, а згодом, через нього, — й латиномовні поети нових часів. Широко представлена в Архілоха також байка (збереглись лише фраґменти), що є одним із найдавніших фольклорних жанрів. Але поет не просто оповідає байку, а надає їй ліричного характеру — виражає нею знову ж таки своє, особисте: з-за масок звірів проступають постаті тих, про кого автор хоче висловити свою думку, іноді пізнаємо й самого Архілоха, як у байці про пса й вовка, що між хлібом і свободою вибрав останнє. Фольклорну тональність відчуваємо і в притаманній для народної пісні грі слів, у звукописі, в асонансах тощо. Найвиразніше — у гимні Гераклові (298), героєві, який тісно пов'язаний, власне, з фольклором (щось на зразок Микити Кожум'яки чи Котигорошка). Цей гимн, що навіть без музики милує слух своєю мелодійністю (див. коментар), може бути зразком народної пісні, яку опрацьовував лірик із Паросу.

Фраґменти Архілохових віршів справді не так читаємо (подекуди — це лиш рядок чи уривок рядка), як до них приглядаємось. Бачимо, мов живе, обличчя дівчини, яку пристрасно покохав Архілох (40):

Бачимо — й дивуємось магії художнього слова: накреслений понад дві з половиною тисячі років тому портрет дівчини не втратив ні барв, ані свіжості. Вже й не портрет — сама Необула, якою побачив її ліричний співець, постає перед нами у моменті, що силою мистецтва таки зупинився — став вічністю. А ось — уже внутрішнє, невидиме — жагуче, але стримуване чи то соромом, чи самою розлукою, любовне почуття (89):

А це — вже видимий, прозорий і чистий у своїй відвертості натуралізм, нічим ані не прикрашений, ні не звульґаризований чуттєвий порив (90):

І такий же, запалений вином, миттєвий порив до пісні (96):

У тій імпульсивності, у перепадах настрою — весь Архілох,