Сіддхартха [Герман Гессе] (fb2) читать постранично, страница - 41

чоловіків і жінок, голі, у різних позах, охоплені шаленим коханням... Бачив трупи — закоцюблі, застиглі, холодні, порожні... Бачив птахів, голови тварин — вепрів, крокодилів, слонів, биків:.. Бачив богів, бачив Крішну, бачив Агні... Говінда бачив ті постаті й образи, поєднані між собою безліччю зв’язків, і всі вони одне одному допомагали, одне одного кохали, ненавиділи, нищили, народжували знов, і кожне з них прагло вмерти, кожне являло собою палке, болісне свідчення тлінності, але жодне з них не вмирало, кожне тільки прибирало іншу подобу, раз у раз народжувалося знов, образ у кожного щоразу ставав іншим, і всі ці образи поставали один за одним, безперервно... І жодна з цих постатей та образів не зникала, усі вони напливали, зачиналися, пропливали й зливалися, і над усіма ними весь час було щось невловиме, примарне й усе ж таки справжнє — наче тонюсіньке скло чи крига, прозорий серпанок, якась шкаралуща, чи форма, чи водяна личина була всміхненим Сіддхартхиним обличчям, що його він, Говінда, саме цієї миті торкався вустами. І збагнув Говінда, що ця усмішка личини, ця усмішка єдності над потоком перевтілень, ця усмішка одночасності вад безліччю народжень і смертей, ця Сіддхартхина усмішка була достоту та сама, достоту така сама, спокійна, чарівна, непроникна, може, доброзичлива, може, іронічна, мудра, тисячократна усмішка Гаутами, Будди,— усмішка, яку сам він, Говінда, з шанобою споглядав безліч разів. І збагнув Говінда: так усміхаються Довершені. Не усвідомлюючи вже, чи існує ще час і скільки це споглядання тривало — одну мить чи сотні років, не знаючи вже, чи є Сіддхартха, чи є Гаутама, чи є власне «я» і «ти», мовби вцілений у душу божественною стрілою, рана від якої, мов мед, солодка, в глибині єства зачарований і розчинений, Говінда ще хвилю постояв, схилений над спокійним Сіддхартхиним обличчям, яке щойно поцілував, яке щойно було коном усіх перевтілень, усього грядущого, всього сущого. Після того як під оболонкою образу знову зімкнулася глибінь тисячократності, він уже не мінявсь; він усміхався спокійно, всміхався тихо й лагідно — може, надто доброзичливо, може, надто глузливо, точнісінько так, як усміхався він, Величний.

Низько вклонився Говінда; по старечих щоках його котилися сьози, а він їх не помічав; у серці його вогнем горіло почуття щонайглибшої любові, щонайсмиреннішої шаноби. Низько, до самісінької землі вклонився він Сіддхартсі. Той сидів нерухомо, й усмішка його нагадувала про все, що Говінда любив, що було йому любе й святе.