загрузка...
Перескочить к меню

Огненний змій. Фантастичні твори українських письменників ХІХ сторіччя (fb2)

- Огненний змій. Фантастичні твори українських письменників ХІХ сторіччя (пер. Юрій Павлович Винничук, ...) 2.25 Мб (скачать fb2) - Пантелеймон Олександрович Куліш - Марко Вовчок - Микола Васильович Гоголь - Олекса Петрович Стороженко - Митрофан Александрович

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Огненний змій

Широковідомі та забуті твори української фантастики XIX сторіччя.

У СВІТІ ФАНТАЗІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Ця книжка, увіч переконуюсь, незвичайна. Уже те, що вона поповнює багатотомну бібліотеку української фантастики, започатковану видавництвом «Молодь», напевне викличе немалий інтерес, адже йдеться про один із найчитабельніших жанрів літератури; що ж до цієї книжки зокрема, то вона сама від себе неймовірно захоплююча, бо таки вперше зібрала чудові зразки української романтичної фантастики.

Загалом широке коло читачів під фантастичною літературою розуміє наукову фантастику, тобто художні спроби людей уявити майбутнє людства, мандри у міжзоряні простори, зіткнення з позаземними цивілізаціями, дивовижні технічні винаходи тощо. Така література також уходить до згаданої бібліотеки, та нею не вичерпується коло тем української фантастики, цей піджанр літератури значно багатший і різноманітніший. Виключаємо з цього кола хіба що такий вид фантастики як казка, зокрема літературна, одне через те, що нині казка адресується дітям, а друге — видавництво «Веселка» планує серію томів української літературної казки, хоч в літературі існує ще й таке поняття, як казка для дорослих, що є здебільшого твором-алегорією, і в українській літературі вона по-своєму розроблялася. В передслові до цієї книжки її упорядник Ю. Винничук говорить про давність літературної фантастики у світовій літературі; я ж хочу коротко зупинитися на історії фантастики нашої, бо вона також закорінена вельми глибоко; принаймні вже в «Повісті врем’яних літ» можемо вимітити ряд історичних легенд, уведених до літопису, або ж фантазій про так звану нечисту силу, які є похідними уже християнської літератури, зокрема агіографічної, тобто описів життя святих, інакше її ще звуть житійною літературою. Перший великий збір житійних оповідань маємо з XIII сторіччя — це знаменний «Патерик Печерський», який складається, на наш погляд, з фантастичних оповідань про те, як святі змагалися з нечистою силою, що з’являлися до них ув образі жінок, чортів, страховищ, звірів, навіть ув образах святих чи й самого Ісуса Христа. Житійна література приходила до нас на Україну в готових зразках, перекладалася, по-своєму змінювалася, перероблялася, набувала місцевих рис — цей культурний потік ішов до нас із Півдня (Царгорода) і Заходу, саме на цій основі й постала житійна література, яка творилася здебільшого в релігійних колах і мала дидактично-агітаційний характер, аби прославити й спопуляризувати християнське вчення. Другий різновид цієї літератури— так звані чуда: збір неймовірних випадків, які, однак, мають свідчити про наявність божої присутності в реальному бутті, бо вважалося, що бог виявляє свою силу та й себе через ті чи інші ірреальні дійства. Згадаємо у зв’язку з цим хоч би «Чуда» Афанасія Кальнофойського, видані в Києві 1638 року, чи серію подібних оповідань Петра Могили — така найархаїчніша фантастика також ще в нас не зібрана в окремі збірки, а без її пізнання важко собі уявити й подальший розвиток фантастичної літератури. Агіографічні ж оповідання, часто з міжнародним сюжетом, зводились у збірники «Четьї-Мінеї», найповніший збір таких оповідей склав на Україні Дмитро Туптало наприкінці XVII сторіччя, вони вийшли в чотирьох томах. Цілком фантазійно творились у давній літературі й так звані люцидарії — казкові уявлення про земну кулю з описом дивовижних, цілком нереальних людей та звірів, до речі, звірів описували ще в бестіаріях, а в широко розповсюдженій у нас «Александрії» — повісті про подвиги Александра Македонського, можна помітити також немало фантастичних описів, це, однак, твір перекладний. В цій-таки поетиці постало й оповідання про Сатира Самійла Величка, побудоване на основі сюжету із «Звільненого Єрусалиму» Торквадо Тассо.

Це те підґрунтя, яке передувало появі на Україні романтичної фантастики, що її ще звуть фольклорно-фантастичною літературою. Романтики назагал вельми цікавилися ірреальним, при тому в різних народів по-різному — це залежало від національної психіки й уподобань; окрім того, романтики вельми цікавилися й народною творчістю, будуючи своє світобачення на основі народної поетики. Третє, чим вони захоплювалися, — історія, але не тільки в плані вивчення реального минулого, а як поетичне уявлення про те минуле, хоча таки наші романтики (хоч би М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш) побіч із чисто романтичним баченням історії багато працювали над з’ясуванням історії реальної, однак спонука до цього вивчення була таки романтична — захоплення народною творчістю й народним світобаченням.

При творенні романтичної новели ці спонуки також мали першочергове значення, адже українські романтики, вивчаючи пісні, легенди, народні оповіді, побут українців, натрапили на дивовижно багатий поетичний світ, який не міг не викликати в них цілком закономірного прагнення перетворити ці форми в літературні, через що майже вся романтична фантастика, творена в тому часі, набула вигляду фольклорно-фантастичного — це були, отже, не так особисті фантазії авторів, як реальна праця олітературений народної фантазії.

Українці схильні до фантазувань у силу своєї поетичної вдачі. Вони витворили дивовижний пісенний епос зі складним символічним тлумаченням рослинного й тваринного світу — фантазійний елемент тут грав також немалу роль — зафіксували свою історію у формі історичних пісень, легенд, народних переказів, зберегли в серії народних оповідей такий феномен, як слов’янська міфологія в її українському варіанті, а з тим своє поетичне бачення неба, землі й води.

Демонологічне народне оповідання на нашій землі — це незміряне поле фантазії. Володимир Гнатюк ще до революції спробував його систематизувати, видавши три томи «Знадобів до української демонології», збирали й видавали такі оповідання й інші фольклористи (П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Шухевич та інші). Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з цього джерела і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити — саме це романтики й ставили собі за мету. З іншого боку, не зникало й завдання дидактичне, демонологічні сюжети традиційно використовувалися для практичної моральної науки — похідне від давньої літературної засади складати твори учительні. Ці два струмені помічаються в нашій літературі вже в першій половині XIX сторіччя: з одного боку маємо традицію Миколи Гоголя, який творив екзотичне фольклорно-фантастичне оповідання на основі народного демонологічного оповідання, менше дбаючи про дидактичну мету, — його завдання читача захопити, часом посмішити, донести до нього хвилюючу народну поетику українського народу. Ця традиція знайшла пізніше продовження в цілому ряді творів інших письменників (X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський тощо). Другу течію започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко, який, до речі, М. Гоголя зовсім не наслідував, а працював більше в традиції давньої української літератури, зокрема традиції навчальної, що має започаткування ще к «Патерику Печерському», в житіях, чудах, проповідях старого часу. Цієї традиції дотримувалися й С. Карпенко, І. Наумович, В. Розковшенко, Є. Згарський тощо. Саме таке оповідання згодом, уже в другій половині XIX сторіччя, здобуло тенденцію до переросту в філософську притчу («Казки» Івана Франка), хоч і перша традиція мала в нас постійний розвиток; обидві вони сягли нашого часу, перейшовши почасти у форми магічного реалізму чи химерної прози, що є також різновидом фантастичного художнього мислення.

Таким чином фольклорно-фантастична новела стала ніби національним жанром і створила притаманну собі культуру. Не в усі часи вона розвивалася однаково успішно, спалахи її ми фіксуємо в першій половині XIX сторіччя, в середині і наприкінці сторіччя, з появою неоромантизму (Н. Кобринська, М. Коцюбинський тощо), але в двадцяті-тридцяті роки в літературі Східної України вона пригасає, хоча живе спорадично в літературі Західної України (В. Королів-Старий), і воскрешається на всій українській території вже в 60-ті — 70 роки, тобто у нашому часі. Незважаючи на тривалий період розвитку, такі оповідання ніколи не збиралися в окремі збірники, отже, ця книжка — фактично перший том такого зібрання.

Ще одна цікава риса цього видання: збірка значною мірою перекладена з російської — явище, яке також не зайве пояснити. Українська романтична новела почала творитися саме тоді, коли література україномовна не мала матеріальної бази для самотворення, з одного боку, а з іншого завдання романтиків полягало в тому, щоб нагадати про батьківщину зденаціоналізованому елементу. Де б мали друкуватися українські письменники, коли не існувало українських журналів, українських друкарень, а народові українському відмовлялося в праві називатися окремим народом? Окрім всього, ще існувала міцна традиція, перейнята із середньовіччя, що національна література не обов’язково мала творитися розмовною мовою народу, принаймні на Україні в XVI-XVIII сторіччях, література культивувалася за допомогою низки літературних мов. І хоч ми тепер знаємо не один десяток творів того часу, писаних народною мовою, домінуючого значення в українській літературі вона не мала. Не так важило те, якою мовою писався твір, а для кого і про кого його писали. Отже, Себастіан Кленович в XVI сторіччі оповів світові про Україну й український народ («Роксоланія») латинською мовою, Лазар Баранович оспівував свою землю й народ польською мовою, Самійло Величко створив монументального літописа книжною українською мовою, Григорій Граб’яка — церковно-слов’янською, а палкий патріот землі нашої, автор «Історії русів», написав свій твір мовою російською. Об’єктивно українські письменники мали вкрай обмежені можливості друкуватися рідною мовою (більше можливостей мала тут поезія, яку приймали тоді російські журнали) і зверталися до російської, щоб писати про свій народ (сприяло цьому й те, що в російських журналах першої половини XIX сторіччя була й певна мода на українську тему, про Україну писали й неукраїнці — О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Шаховской та ін., мода, до речі, зумовлена активною участю в російських журналах саме письменників-українців). Однак, пишучи російською мовою, письменники залишалися українськими патріотами і прихильниками культури своєї землі (ця традиція протривала в нас аж до кінця XIX сторіччя, і тільки покоління І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки та М. Коцюбинського з нею рішуче порвало, розуміючи неприродність її). В такий спосіб у першій половині XIX сторіччя на Східній Україні й почало творитися своєрідне явище російськомовної української літератури, і це історичний факт. Часом воно не виходило за національні рамки, а часом ставало явищем міжнаціональним, як ним стала творчість Миколи Гоголя. Скажемо принагідно, що сам Микола Гоголь мав немалі душевні вагання, якого народу письменником йому стати, пробував покинути Петербург чи Москву і переселитися до Києва, пробував писати українською, любив свій народ і оспівував його, через це ми сьогодні не маємо морального права виводити його з контексту української літератури, принаймні ту частину його творчості, в якій описано український народ. До речі сказати, в історіях української літератури, писаних у XIX сторіччі (П. Куліш, М. Петров тощо), Миколу Гоголя й не думали виводити з контексту української літератури, а трактували і як письменника українського. Отож, коли ми визнаємо правильним визначення Ф. Достоєвського, що російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя, то так само правильно буде сказати, що українська романтична новела не буде до кінця зрозумілим явищем без «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а український історичний роман без «Тараса Бульби». Микола Гоголь, як, до речі, й Григорій Данилевський, класичний зразок міжнаціонального російсько-українського письменника і, як такого, його й слід, на мою думку, приймати. Так само варто трактувати й творчість П. Байського (О. Сомова), В. Наріжного, О. Кузьмича, В. Горленка і ряд інших російськомовних письменників-українців, тереном опису яких був український народ.

Сьогодні ми також повинні позбутися й іншого упередження, яке донедавна існувало: наївного засудження творів на теми української міфології (демонології) і відкидання всіх жанрів літератури, що не вкладаються у поняття критичного реалізму. Література тим і цікава, що вона складається з багатьох жанрів та стилів, багатьох методів і користується різноманітними засобами самовираження — не будемо її збіднювати, а спробуймо донести сучасному читачеві із неї все, що зберегло естетичне значення.

Ця книжка — одна із віх такого повернення. Читача чекає захоплююче читання. Багато імен, які тут зустрінуться, прийдуть до нього вперше — були вони несправедливо забуті і з літератури викинуті. Настав час воскресити й ці імена, і їхні чудові твори, адже в цій книжці зустрінеться не один справжній шедевр («Журавель» Ю. Юрченка, «Страхи» І. Гавришкевича — це окрім тих, що загально визнані: твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Марка Вовчка тощо). З цієї книжки читач вперше зможе переконатися, якої художньої висоти досягла українська романтична фантастика — це рівень, беруся судити, аж ніяк не нижчий від рівня такого ж типу новел в літературах найрозвиненіших

Валерій Шевчук


У ЗАЧАРОВАНІМ ЛЮСТРІ[1]

Від упорядника

Жанр фантастики займає значне місце в літературі. Хоч один з її різновидів — наукова фантастика — з’явилася порівняно недавно, але фантастика ненаукова, або ж казкова, існує з часу зародження літератури взагалі. Найперші твори людського генія були фантастичними — це і давньоєгипетська проза, і весь епос стародавнього Сходу, це й грандіозні епічні твори Індії («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шах-наме»), Греції («Іліада», «Одіссея»), Риму («Енеїда»), середньовічної Європи («Калевала», «Парсіфаль», «Нібелунги»). Не обійшлася без фантастики навіть «Історія» Геродота. Фантастами були і Руставелі, і Данте, і Рабле, і Шекспір, і Сервантес, і Мільтон, і Вольтер, і Гете, і Свіфт. Важко назвати великих класиків XIX і XX сторіч, які б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезії, чи то в прозі, чи в драматургії.

Не багато знайдеться письменників і в українській літературі, які б так чи інакше не використали якогось фантастичного сюжету. Знайдемо елементи фантастики майже у всіх наших поетів, починаючи від «Слова о полку Ігоревім» до поеми Бориса Олійника «Сім».

До фантастики відносяться й такі жанри, як літературна казка і легенда, алегорія, філософська повість (Вольтер), утопічна (Платон, Лукіан, Мор, Кампанелла і відносно недавно опубліковані в нас романи Хакслі та Оруелла), міфологічна або магічна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццаті), химерна (жанр своєрідно український — Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерій Шевчук), абсурдна, сюрреалістична проза і чорний гумор (Віан, Ландольфі, Хармс, Булгаков). До фантастики належить і так звана моторошна проза, коріння якої досить глибокі, але як жанр розквітла вона у XVIII сторіччі, з появою готичного роману, особливого ж розвитку зазнала вже за доби романтизму (Бальзак, Гоголь, Гофман, Меріме, По, Пушкін). Моторошна проза — це зараз один з найпопулярніших жанрів фантастики. На Заході виходять спеціальні часописи й цілі серії цих книжок. Аж три такі серії існують у Польщі: «Оповіді з дрижаками», «Фантастика і жахи», «Моторошні оповіді». За популярністю моторошна проза поступається тільки науковій фантастиці. Нині нема на земній кулі літератури, яка б не описувала польотів на інші планети або пригод, пов’язаних з науковими винаходами. Але наукова фантастика все ж таки жанр похідний, а тому, представляючи в бібліотеці української фантастики весь її розвиток, слід озирнутися до витоків. Як пише російська дослідниця цього жанру Т. Чернишова, «світ сучасної фантастики створювався не самими тільки чудесами науки, він достоту «начинений» казковими та міфологічними образами».

Класична фантастика в кожній європейській літературі виглядає по-різному. В готичній англійській новелі зображення надприродного викликає страх і навіть гнітить читача, а в латино-американській прозі сприймається уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навіть якщо воно перебуває під впливом чарів. Зате в німецькій літературі фантастична вигадка має переважно філософсько-метафізичний характер, у французькій-демонічно-середньовічний, який переходить в символістську естетику. У слов’янських літературах, як і в угорській та румунській, надприродне зображається з великою дозою гумору і тяжіє до фольклорного тлумачення фантастичних подій та образів.

Звичайно, всі ці категорії не існують в чистому вигляді. В кожній із цих літератур згадані типи фантастичного зображення співіснують. Так, у творчості Гофмана поруч із феєричною новелою «Золотий глечик» надибуємо і на повість жахів «Еліксир диявола», а в англійській літературі, крім похмурого «Замку Отранто», є безліч пародій на французькі дияволіади.

В цьому плані постає питання, а яке ж місце української класичної фантастики у світовому контексті і які її особливості? Оскільки українська дожовтнева література наукової фантастики не знає, то ми говоритимем лише про тексти, створені на основі народних вірувань, а також про прозу, яка включає в своїй інфраструктурі міфічний задум.

Найчисленнішим є жанр літературної казки й легенди. Однак не всі зразки цього жанру варто зараховувати до фантастичних оповідань, а лише ті, що не є літературною обробкою фольклорного сюжету, а також написані в іншій стилістичній манері, ніж народна казка, і без притаманних казці мотивів, образів тощо. Йдеться, звичайно, про уже класичні для фольклору мотиви й образи. Взагалі межі літературної казки і фантастичного оповідання досить розмиті, а тому не важко натрапити й на проміжні сюжети.

Оригінальним українським внеском до скарбниці світової фантастичної літератури є саме казкова, або міфологічна фантастика, написана з гумором, дотепністю, а деколи відчутне тут і кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканської. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкінці оповідання може піддаватися сумніву.

Останнім часом в східноєвропейських країнах з’явилося чимало антологій фантастики минулого сторіччя, при чому упорядники не мають спільної думки в тому, які саме твори належать до цього жанру. Так, до різних антологій утопічної фантастики входили зовсім не фантастичні твори, як, наприклад, уривки з роману «Що робити?» Г. Чернишевського, казки румунського письменника Іона Крянге, які належать до суто літературних обробок відомих румунських казок, і т. ін.

Укладаючи цю антологію української фантастичної новели першої половини XIX сторіччя, я одначе не витлумачив цей жанр аж так широко. А тому з літературних казок сюди увійшла тільки «Чортова пригода» М. Вовчка, оскільки ця письменниця використовує не такі вже й відомі фольклорні сюжети та й написала свої твори зовсім не в казковій манері. До фантастичних легенд належать «Антін Михайлович Танський» М. Александровича, «Дитяча могила» М. Костомарова, «Золота Гора» І. Борозни та «Могила» М. Чайковського. Досить близькою до фантастичних легенд є повість П. Куліша «Огненний змій», яка складається, крім основного сюжету, з кількох вставних новел.

Із серії алегорично-дидактичних новел, які використовувалися як своєрідні повчання і часто друкувалися в галицькій періодиці, подано лише один твір — «Нічний супутник» І. Наумовича. Твори цього жанру, як правило, позначаються моралізаторством і релігійністю, бо писали їх священики. І. Наумович створив чимало казок, серед яких є й фантастичні — «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка». Однак вони не увійшли до антології «Огненний змій», як такі, що повторюють народні сюжети.

Моторошну прозу представляє оповідання «Страхи» І. Гавришкевича. Визначення це умовне, бо моторошне є і в ряді інших творів. Але тільки в Наумовича та Гавришкевича від оповідань віє похмурим настроєм, а той факт, що оповідь ведеться від першої особи, надає цим творам ознаки вірогідності, а це — одна з головних передумов моторошної прози.

Оповідання X. Купрієнка, Ф. Заревича, В. Росковшенка, Є. Згарського, Г. Данилевського («Біс на вечорницях»), О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка та О. Стороженка — це зразки того магічного реалізму, який згодом позначився на творчості Валерія Шевчука та Романа Іваничука. Вперше за півтора сторіччя публікуються новели Хоми Купрієнка. Замовляючи у Москві фотоплівку його книги, я не гадав, що зустрінуся з оригінальним художником слова. Його оповідання дуже близькі за своєю манерою до новел японського письменника XVII сторіччя Іхара Сайкаку. Купрієнко, як і Сайкаку, йде до фантастичного через свій типово романтичний темперамент, схильний до втечі від повсякденної реальної дійсності, що над ним тяжіє. Цю схильність у Купрієнка підсилює вплив фантастичної літератури німецьких романтиків, хоча в цілому письменник використовує міфічний фонд українського фольклору. Фантастичне в нього має концептуальний, книжний, філософський характер, а тому воно й універсальніше. Фантастична проза Купрієнка бере свій початок у фольклорі. Звідси і смак до бурлеску, легкої тривіальності, до яскравої і соковитої мови, нахил до народних магічних вірувань та обрядів.

Дещо осібно стоїть трохи дивне оповідання Юрка Юрченка «Журавель». Тут усе на грані реального і казкового. Автор постійно переходить від природніх елементів до надприродніх і назад. Видіння і дійсність переплітаються дуже тісно. Журавель переконує селянина, що він така ж сама людина, а тому вважає за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кінця оповідання так і не з’ясовується, що то був за журавель, і чи то справді журавель чи перевертень. Подвійне прочитання веде до семантичної невизначеності, яку підсилює і вагання самого оповідача у виборі між реальним і надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його місці чорт, усе стало б на свої місця, усе було б традиційним і… банальним. Юрченко, а під цим псевдонімом заховався виходець із Закарпаття М. Білевич, видав цілу збірку фантастичних новел у двох випусках «Різдв’яні оповіді». На жаль, і ця книга, і сам автор випали з уваги наших дослідників, зрештою, так само, як і І. Борозна, І. Боричевський, X. Купрієнко, І. Гавришкевич, В. Росковшенко, Є. Згарський.

Автором кількох фантастичних творів був і Є. Гребінка. Але і «Страшний звір», і «Місяць та сонце», і «Мачуха й панночка» — це казки, що за жанром дещо не відповідають задумові антології «Огненний змій». Є в нього й оповідання «Ніжинський полковник Іван Золотаренко», де наявний фантастичний елемент, але він тут незначний. Була спокуса ввести й невелику повість «Змій» А. Подолинського, але «змій», або «перелесник», який страшив цілий окіл, виявився потім перевдягненим сільським парубком, який вдався до цих хитрощів, щоб здобути свою кохану. Подібні твори зарубіжні упорядники деколи публікують в антологіях фантастики як такі, що написані на межі реального і казкового. Однак я не став цього робити ще й з тієї причини, що повість «Змій» писана впереміж прозою і віршами.

Зате серед інших творів антології виділяється утопічне оповідання Г. Данилевського. В першій половині XIX сторіччя це утопічне оповідання було в нашій літературі єдиним. Г. Данилевський, полтавчанин, автор багатьох історичних повістей і романів з історії України, обробок українських казок, біографічних нарисів про визначних земляків минулого. Як український патріот і борець за права рідної мови він по праву належить двом літературам — українській і російській. Те саме слід сказати і про польсько-українського письменника Михайла Чайковського, автора українських віршів і статей, а також оповідань і повістей з історії України польською мовою.

«Огненний змій» складається здебільшого з раритетів — за радянського часу публікувалися лише деякі з творів, що входять до цієї антології.

Хронологічно антологія замикається 1870 роком. Це був важкий, але дуже цікавий період нашої літератури, хоч і мало вивчений, оскільки представляли його й письменники, які видавалися в Москві, Петербурзі, Кракові. Ані Борозна, ані Купрієнко, чи Юрченко ніколи не звертали на себе уваги наших видавців. Таким чином, антологія виконує ще й цю місію — воскрешає з непам’яті забуті імена скромних трударів українського слова.

Юрій Винничук.

Микола Гоголь

(1809-1852)

Микола Гоголь став основоположником української міфологічної фантастики. В українській літературі створилася ціла школа міфологічного оповідання, яка зробила вплив і на російську, і на польську, і на білоруську тогочасну прозу. Оповідання Гоголя часто перекладалися українською мовою. Михайло Обачний (Косач) і Леся Українка переклали два його твори — «Запропаща грамота» і «Зачароване місце». Вперше надруковано: Вечерниці (Оповідання М. Гоголя). Переклад Михайла Обачного й Лесі Українки. Львів, 1885.

ЗАПРОПАЩА ГРАМОТА

(Бувальщина)

Так ви хочете, щоб я вам розповів про діда? — Добре, чому ж не потішити оповідкою!

Ох, старовина, старовина! Що за радість, що за втіха впаде на серце, як почуєш про те, що давно, давно, і року йому і місяця нема, діялось на світі! А як вплутається ще який-небудь родич — дід або прадід, — ну, тоді І рукою махни: бодай я похлинувся за акахвистом великомучениці Варварі, коли не привиджується, мов би сам усе те робиш, — неначе вліз в прадідівську душу або прадідівська душа гуляє в тобі… Ну, мені нема гірш, як оті наші дівчата та молодиці: з’явись тільки їм на очі, — зараз: «Хома Григорович, Хома Григорович! а нуте, яку-небудь старовинну казочку! ось нуте-бо, нуте!» та-та, та-та, та-та, — і почнуть, І почнуть… Розказать-то, звісно, не штука, та подивіться, що робиться з ними потім у постелі. Адже ж я знаю, що кожна тремтить під укриттям, мовби її пропасниця трясе, і рада б з головою влізти в кожух. Дряпне об горщик миш, сама як-небудь зачепить ногою кочергу — крий боже! — і душа в п’ятах. А на другий день, як нічого не було; чіпляється знову: розкажи їй страшну казку, та й годі! — Що ж би таке розказать вам? Одразу і не наверзеться на думку… Так, розкажу я вам, як відьми грали з покійним дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, люди добрі, не збивайте з пантелику, а то такий кисіль вийде, що сором буде в рот взяти! — Покійний дід, треба вам сказати, був не з простих за свого часу козаків. Знав і твердо-он і слово-титлу поставити. В свято одчеше було апостола так, що тепер і попович інший нехай сховається! Ну, самі знаєте, що в тодішні часи, коли зібрати зо всього Батурина письменних, то нічого було б і шапки підставлять, — в одну жменю можна було б усіх убгати. То ж то нічого і дивуватись, що всякий, хто було зустрінеться, вклонявся дідові мало не в пояс. — Одного ж разу здумав вельможний гетьман послати за чимось до цариці грамоту; тодішній полковий писар — от, лиха година його знає, прозвища не згадаю… Вискряк не Вискряк, Мотузочка не Мотузочка, Голопуцьок не Голопуцьок… знаю тільки, що якось чудно починається те мудре прозвище, — покликав до себе діда і сказав йому, що от виряджає його сам гетьман посланцем з грамотою до цариці. Дід не любив довго збиратися: зашив грамоту в шапку, вивів коня, почоломкався з жінкою та з двома своїми, як він їх звав, поросятами, з котрих один був рідний батько хоч би й вашому оповідачу, і зняв за собою таку куряву, неначе п’ятнадцять хлопців заходились гратись посеред вулиці в «кашу». На другий день, ще четверті півні не співали, дід уже був в Конотопі. На ту пору там був ярмарок: люду по вулицях такого, що аж в очу миготіло. Тільки ж, як була рання пора, то все дрімало, простягшись на землі. Коло корови лежав гульвіса-парубок з почервонілим, як отой снігур, носом; оддалік хропла, сидячи, перекупка, з кремінями, з синькою, дроб’ю та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самісінькій дорозі простяг свої ноги бородатий москаль з поясами та з рукавицями… Ну, всякого зброду, звичайно, як на ярмарку. Дід спинився, щоб роздивитись гаразд. Тим часом по ятках почали потроху ворушиться: жидівка почала бряжчати пляшками, дим посунув подекуди кружальцями, і дух від гарячих сластьон розійшовся по всьому ярмарку. Дідові спало на думку, що в нього нема ні кресала, ні тютюну напоготові: от він і пішов вештатися по ярмарку. Не вспів же він ступити і двадцяти кроків — як назустріч йому запорожець. Гульвіса, по виду знати! Червоні, як жар, штани, ясний барвистий пояс, при боку шабля і люлька з мідяним цепком по самі п’яти, — запорожець, та й годі! Ех, людці були! стане, випростається, поправить рукою молодецькі вуси, цокне підковами — та й ушкварить! та ще як ушкварить: ноги витинають, мов те веретено в баб’ячих руках, мов той вихор; торкне рукою по кобзі, по всіх струнах, та зараз, узявшись у боки, і летить навприсяди: утне пісні — гуляй душа!.. Ні, минули вже тії часи: не бачити вже більше запорожців!.. — От, як зустрілись, слово по слову, — чи довго пізнатися? Почали балакати, так що дід був уже зовсім і забув про своє подоріжжя. Напійка почалась, як на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, наостанку надокучило бити горшки та шпурляти в людей грошима. Та й ярмаркові ж не вік стояти!

От умовилися нові товариші, щоб не розлучатися і дорогу держать укупі. Було давно надвечір, коли вони виїхали в поле. Сонце пішло на спочинок, де-не-де горіли замість нього червоні пасма; наоколо миготіли ниви, як празникові плахти чорнобривих молодиць. Нашого запорожця страшенні теревені взяли. Дід та ще другий приплентач-гульвіса подумали вже, чи не біс засів у нього. Звідкіля що й бралось! Приведенції та пригоди розказував такі чудні, що дід разів скілька хапався за боки та мало кишок не порвав од сміху. Тільки ж в полі дедалі все більше сутеніло, а разом з тим ставала безладніш молодецька мова. Далі оповідач наш зовсім замовк і здригався при найменшому шелесті!

«Еге-ге, земляче! та ти бо вже не на жарти почав сов лічити. Вже думаєш, як би додому, та на піч!»

— Перед вами нічого таїться, — сказав запорожець, одразу повернувшись, і звів на них нерухомий погляд. — Знаєте, що душа моя давно запродана нечистому!

«Ото яка дивовижа! Хто ж на своєму віку не знався з нечистим? Тепер-то й треба гулять, як то кажуть, на прах!»

— Гей, гуляв би я, та сеї ночі остатній час молодцеві! Гей, братця! — сказав він, ударивши їх по руках. — Гей, не поспіте однієї ночі! Не видайте! Вік не забуду вашої ласки!

Чому ж не помогти чоловікові в такій біді? Дід сказав прямо, що скоріш він дасть одрізати оселедця з своєї голови, ніж попустить чортяці понюхати тією собачою мордою християнської душі.

Козаки наші їхали б, може, й далі, коли б не обгорнула всього неба ніч, мов чорне рядно; в полі стало так темно, як під кожухом. Здалека тільки блищав огник, і коні, чуючи близько повітку, поспішались, настороживши вуха та уковавши очі в темряву. Огник неначе сунувся назустріч, і перед козаками з’явилась корчма, похилена набік, мов тая баба на дорозі, ідучи з веселих хрестин. В ті часи корчми були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки розійтися, вдарити горлиці або тропака, — лягти навіть ніде було, коли в голову вкинеться хміль, а ноги зачнуть писати покой — он — по?. Двір увесь був заставлений чумацькими возами; під повітками, в яслах, у сінях, — інший зігнувшись, інший простягшись, — хропли, як ті коти, чумаки. Шинкар сам собі перед каганцем карбував на ломачці, скільки кварт та восьмушок висушили чумацькі голови. Дід, купивши третину відра на трьох, пішов під повітку. Усі троє полягали поруч. Але не встиг дід повернутися, аж бачить, його земляки сплять уже, як убиті. Розбудивши третього козака, що ото пристав до них, дід натякнув йому про обіцянку, дану товаришеві. Той прокинувсь, протер очі — та й знов заснув. Нічого робить, прийшлось самому стерегти. Щоб чим-небудь розігнати сон, дід оглядів всі вози, навідався до коней, запалив люльку, прийшов назад і сів знову коло своїх. Всюди було тихо, так що, здавалось, і муха не пролетить. Аж ось, здається дідові, ніби з-за близького воза щось сіре витикає роги… Тут очі йому почали злипатись, і він мусив щохвилини протирати їх кулаком та промивати позосталою горілкою. Як тільки ставало в очах трохи ясніше, — все зникало. Далі, трохи згодом, знов витикається з-під воза страшидло… Дід витріщив баньки, скільки мога; так проклята дрімота все туманить його; руки стали, як цурупалки, голова схилилась, і міцний сон знеміг його так, що він покотився як убитий. Довго спав дід, і, як уже сонце таки добре припекло йому виголене тім’я, тоді тільки схопився він на ноги. Потягшись разів зо два та почухавши спину, примітив він, що возів стояло уже не так багацько, як звечора. Чумаки, либонь, поїхали ще до світу. До своїх — козак спить, а запорожця нема… Питається — ніхто не знає; сама тільки свитка лежить на тому місці. Страх і думки обхопили діда. Пішов до коней — ні свого, ні запорожцевого! Що б то за знак був! Нехай запорожця взяла нечиста сила, але хто ж коней? Розміркувавши все, дід збагнув, що, мабуть, чорт приходив пішки, а як до пекла світ не близький, то він і вкрав коня. Гірко було дідові на душі, що не здержав козацького слова. «Ну, — думає дід, — нічого робить, піду пішки: може, якраз спіткаю дорогою якого купця, що їхатиме з ярмарку, — як-небудь куплю вже в нього коня». Тільки ж кинувся до шапки— і шапки нема! Сплеснув покійний дід руками, бо згадав, що вчора ще вони з запорожцем помінялись на якийсь час шапками. Кому ж більше вкрасти, як не нечистому! От тобі й гостинець гетьманський! От і привіз грамоту цариці! Тут почав дід вітати чортяку такими прізвищами, що, мабуть, не раз чхнулось йому тоді в пеклі. Одначе ж лайкою нічого не поможеш, а потилиці дід скільки не чухав, — нічого не міг придумать. Що його робить? Кинувся дід добирати чужого розуму: зібрав усіх добрих людей, що були тоді в шинку, чумаків і просто заїжджих, розказав, що так і так, таке-то лучилось горе. Чумаки довго думали, підперши батогами бороди, крутили головами і сказали, що не чували ще такого дива на цілому хрещеному світі, щоб гетьманську грамоту вкрав чорт. Другі додали, що коли чорт або москаль украдуть що-небудь, то вже поминай як звали. Один тільки шинкар сидів мовчки в кутку. Дід і підступив до нього. Уже коли чоловік мовчить, то, мабуть, у нього натоптано розуму. Тільки шинкар не був щедрий на слова, і коли б дід не поліз у кишеню за п’ятьма злотими, то був би дурно простояв перед ним. «Я навчу тебе, як знайти грамоту», — мовив він, одвівши діда далі. У діда на серці полегшало. «Я бачу по очах, що ти козак — не баба. Дивись же! коло шинку буде поворітка праворуч у ліс. Тільки почне у полі сутеніти, — щоб ти був уже готовий. В лісі живуть цигани і виходять із своїх шатрів кувати залізо в таку ніч, в яку тільки самі відьми їздять на своїх кочергах. Чим ті цигани промишляють навсправжки— знати тобі не треба. Багацько буде грімоту по лісі, та ти не йди туди, звідки будеш чути стукотняву; а буде перед тобою маленька стежка, побік обгорілого дерева: тією стежкою ти собі йди та й іди… Почне тебе терен дряпати, густа орішина дорогу заслоняти — ти все йди; і як прийдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш зупинитися. Там і побачиш, кого треба. Та не забудь набрати в кишені того, для чого й кишені зроблені… Ти знаєш, се добро і чорти й люди люблять». Сказавши те, шинкар пішов у свій закамарок і не хотів більш говорить ні слова.

Покійний дід був неабиякий чоловік: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі! Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листям п’яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові і, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід зараз побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступнем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце; скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов гартована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім боці горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чортипхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливе і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню виділи люди, — та такі мацапури, що другим часом дорого б дав, аби б улизнути від такої знакомості. Але тепер нічого робить, треба спізнатись! От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай біг вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою — сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє…» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), «щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, не мається». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мацапура сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала і — як уже він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батьку мій рідний!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, як то говоритьсяі Відьом така пропасня, як лучається іноді на різдво випаде снігу: та убрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п’яні, оддирали якогось чортівського гопака. Куряву збили, боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. Дідові ж, невважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачив, як чорти, крутячи хвостами, з собачими мордами, на німецьких ніжках звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, як тая погань його напала. Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська шушваль не держить посту». Дід таки — не заважає вам теє знати — не гребав під случай перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи чим меньше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить, гримнув на відьом: «Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене, чи що? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю!» Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло. «Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була краща всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!»

Що з ним зробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів. «Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш».

«Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, то й буде!» Вже ж і карти здано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі «а сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п’ятерики. Прийшлрсь остатись дурнем! Не вспів же остатись дід дурнем, як з усіх боків заржали, забрехали, захрокали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!» — «А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло!» — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха. «Ну, — думає, — відьма відкинула, тепер я буду сам здавать». Здав карти, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п’ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!

— Еге-ге! се вже по-козацьки! А чим ти б’єш, земляче?

— Як чим? Козирями!

— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому — ні!

Зирк — справді проста масть. Що за дідько!

Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатнє. Знов іде добре. Далі відьма знов п’ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.

«Козир!» — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.

«А чим се ти, стара чортяко, б’єш?» Відьма підняла карту: під картою була проста шостака. «Ач, диявольська мана!» — мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили. На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. «От, тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у нього на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю. «Ну, дурень же й я був!.. Король козирьовий! Що — прийняла? А, кошача мордо, а туза не хочеш? Ось тобі — туз! валет!..» Гримот пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась — шапку бух дідові прямісінько в очі! «Ні, сього мало!» — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. «Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх!» та вже був і руку звів; коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.

«От тобі твій кінь!»

Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!.. «Дайте ж мені хоть якого-небудь коня вилізти з вашого кубла!» Чорт ляснув малахаєм — огир, як огонь, заграв перед дідом, і він, як птиця, вилетів наверх.

Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!

Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через круп’я полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що дідові здалось, мовби й дух вибило.

Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам’ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім. Перед ним мріли знакомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.

Перехрестився дід, як зліз додолу. Що за чортів батько! Які тільки з чоловіком чудасії діються! Зирк на руки — всі в крові, подивись у бочку, що стояла стромко з водою — аж і вид теж у крові. Умившись гаразд, щоб не перелякать дітей, увіходить дід нишком у хату; коли дивиться — діти оступаються од нього, точаться назад та, жахаючись, показують йому пальцями, мовлячи: «Дивіться, дивіться, тату, мати, мов дурна, скаче!» І справді, сидить стара, заснувши перед гребенем, держить в руках веретено і сонна підскакує на лавці. Дід, взявши її потихеньку за руку, розбудив: «Здорова була, жінко! чи ти здорова?» Вона довго дивилась, витріщивши очі, далі пізнала діда і почала розказувати, що їй снилось, ніби піч їздила по хаті і виганяла лопатою горшки, цебри, — і ще чортзна-що таке далі! «Ну, — каже дід, — тобі снилось, а я навсправжки бачив. Треба буде, як я бачу, освятити хату. Тепера ж мені ніколи». Сказавши се та одпочивши трохи, дід добув собі коня і вже не ставав ні вдень ні вночі, аж поки не доїхав до місця та не віддав грамоти самій цариці. Там дід набачив усяких див, що стало йому розказувать надовго після того: про те, як він був заглянув у одну кімнату — нема, у другу — нема, в третю — ще нема, в четвертій навіть нема, та аж у п’ятій уже, зирк — сидить сама, в золотій короні, в сивій новіській свитці, в червоних чоботях і золоті галушки їсть; далі — як звеліла насипать йому повну шапку «синицями», як… та всього й згадати не можна! Про ту ж мороку свою з чортами дід і думати забув, і коли траплялось, що хто-небудь згадував про се, то дід мовчав, ніби то не до нього приходилось, і великої труднації стоїло впросити його розказати про все, як було. І вже, мабуть, за покуту, що не похопився зараз після того посвятить хати, з старою кожнісінького ранку, якраз в той самий час, диво робилось, та й годі: за що не візьметься, ноги починають своє, і от так аж жижки трусяться піти навприсяди.

Переклад з російської


Григорій Квітка-Основ’яненко

(1778-1843)

В доробку письменника кілька фантастичних повістей та оповідань. З них українською мовою написано три: «Конотопська відьма», «Мертвецький великдень» та «От тобі і скарб». Сучасники свідчать, що Квітка цікавився спіритизмом й охоче розповідав різні моторошні історії. В журналі «Маяк» (1845, № 12) український письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякі незрозумілі для фізики духовні явища, я зараз же вирішив сповістити вам кілька не менш дивних явищ, які не можуть бути витолкувані жодними фізичними приписами, і тішуся, що тепер маю можливість представити їх увазі читачів.

Буваючи у покійного Григорія Федоровича Квітки, відомого в нашій літературі під іменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповідати, сам пережив і знав багато подібних випадків. І ось два з них.

Це трапилося влітку о восьмій вечора, — так почав Григорій Федорович. — Я сидів у світлиці і читав книгу: двері в маленьку мою кімнатку були відчинені, і все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дістаю листів від сестри моєї, і подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кімнатку, я побачив сестру мою в довгій білій сукні: обличчям бліда, мертва, вона стояла біля столу і вирізала з аркуша білого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я підвівся, щоб встати з канапи, але не зміг. Сестра відійшла від столу і двічі або тричі повільно пройшла по кімнаті, вирізала хрест і раптом зникла, залишивши витинанку на столі. Сестра моя мешкали в селі за три версти від мене. Через кілька днів я дістав вістку, що сестра моя померла і, як я вирахував, саме о тій порі, коли її образ мені явився.

Товариш мій М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкінці третього місяця після весілля одного вечора зібралися до нього знайомі пограти в віст. М. Ф. посадив чоловіків за зелені столики у вітальні, де було тепліш і де також був присутній весь жіночий аеропаг. В залі нікого не було, тьмяно горіли дві свічки, та маятник велетенського настінного годинника порушував тишу. Десь о дванадцятій годині молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали і, ступивши кілька кроків, упала без тями. Вмить усі збіглися до неї і, коли вона опритомніла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тоді нічого не пояснила, вирішивши від чоловіка приховати справжню причину свого переляку. Довірилася лише подругам.

— Коли я увійшла до зали, — розповідала вона, — то побачила за фортепяно покійницю, першу дружину мого чоловіка.

Не бачивши її ніколи, вона описала, яке в неї було обличчя, яка сукня. Саме в такій сукні й було небіжку поховано.

— Не вірячи в подібні явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли підходила до фортепяно, привид рушив мені назустріч. Я втратила свідомість і упала».

ОТ ТОБІ І СКАРБ

Чому се по нашому селу, Джигунівці, але не видно, щоб хто по вулиці шлявся? Таки і малої дитини не побачиш. Уранці схопилося сонечко таке веселеньке і зараз обогріло усюди. Де була яка калюжка після учорашнього дощику, не забарилася висохнути, а де ще дуже у холодку зоставався сніжочок, так і той усе потроху пропадав, бо весіннє сонечко де його тільки забачувало, так його і злизовало. На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько; травонька по вгородам зеленіє, як те сукно; дерево, а вже не яке, як та верба, розпукується… Ото десята була масна, і Юрія припадало на великодних святах, так і весна прийшла упору, і до великодня зійшла повідь, і у полі усе якраз іде добре, і от об Юрії ворона у житі сховається, і тим-то на сей день так надворі тепленько і усюди, мов рай, так весело!

Чому ж се, коли на вулиці так гарно і весело, чому нікого не побачиш, щоб хто вийшов на вдвір’я, або овгород копав, або за яким ділом куди йшов? Еге! Бо то великодня була п’ятниця, так усім таке ніколи припало, що й сказати не можна! У кожнім дворі хазяйство робить своє діло: старий, обпатравши кабана, розділя його на шматки і розсила меншими хлопцями, що у хату до жінки, на ковбаси та на капусту на празник; а що треба на дальш, на святки, так посила до молодої невістки у комору, щоб ховала, поки ще до чого дійдеться. А цю невістку узяли тільки що на пущальній, так ще не дуже що тямила по господарству, та ще собі з бідності узята, так і не знала, що і як, за віщо узятися, так тим її і послали у комору, щоб усе поприбирала: яке нужніш, так щоб клала ближче де, наверсі, а чого празниками не потребується, так щоб дальш застановила.

Так у неї-бо діло зовсім не поспіша… Чи пересуне що, чи переложить, а сама зирк з комори на дривітню, бо там її Василь на всі празники нарублює дрівець. Визирне вона з комори та й пита мужика… а об чім? Підіте ж? Так, аби б що-небудь з ним поговорити або хоч подивитись на нього, бо бачите, не можна ні їй, ні йому діла покинути та й зійтись, щоб поговорити. Коли ж ні об чім мужика спитати, так хоч глянути на нього, бо, бачите, давно бачились!».. О, щоб вас з молодожонами! Як я і себе згадаю, так… ну! усього бувало; і празників не тямив… не тепер споминки! Ех, усе-то минулося!

І Василь же нехитрий! коле колоду та чи вдарив обухом раз або два… та й зирк на коморячі двері… так якраз і є: там Хвенна визирнула… Дивляться один на одного, як тії ясочки… вона пита об відрі, а він їй про мотовило… що-то, якби спустити їх докупи? Так-бо старий, упоравши кабана, приньмається різати баранця, так знай покрикує на Василя, щоб мерщій рубав дрова, бо наньмичка вийшла з хати за дровами та й стоїть порожняком, бо нічого узяти, не нарубав Василь; вже вона йому і каже, вже вона і говорить, та знай просить… так ніколи-бо йому: дивиться на свою Хвенну-голубку і, слухаючи, що вона йому ще скаже, нічого не чує, хоч йому що над ухом говорить… А що в нього на думці, так нічого й розказова-ти, бо і самі здорові догадаєтесь!

А у хаті тієї наньмички кріпко бажають, і ось нехай лишень вийде, то зараз на неї і напустяться: чому забарилась, зачим трохи дров унесла; бо тільки що вчинили тісто на паску, так піч треба дуже натоплювати, щоб у хаті було дуже тепло та душно, а то тісто перекисне і паска не вдасться. Тогді лихо старшій невістці, що хоч і третій год, як узята, та ще уперше сама пече паску, бо стара мати будучи її свекруха, вже стала собі немошненька і сей год не приньмається ні за віщо, а тільки, сидячи на полу, порядок дає та знай гримає, звісно — на невістку: того переложила, того мало положила, то се не туди, то те не так, звичайно як свекруха, що вже знайде, за що моркву скромадити. А у бідної невістки і руки, і ноги трусяться… Оборони боже, як паска не вдасться! Тогді їй просвітку не буде: свекруха сваритиметься та попрікатиме, що за три годи нічого не навчилась і що, хоч і сама йшла з багатої сім’ї, та, мабуть, дома байдики била, а господарства не вчилася… так сі їй попрьоки пуще найусього! Се ж свекруха; а то і свекор: він хоч і не лаятиме, та мовчачи сердитиметься, що паска невдаха і що йому стидно її нести меж люди до церкви на посвященіє… А ятрівка, що така собі шутлива та жартовлива, та на прикладки бойка; так та такого поприклада, таку квітку пришпилить, що і через тиждень сорому не збудеш. А що найпуще, так от тії зовиці! Ті вже по усім-усюдам підуть славити, що невістка не зуміла хороше паски вчинити і не пригляділа, як вона пеклась, та і друге прочеє на неї почнуть вигадувати; а через них і печи раки!

А не хитрі ж і вони! Покинули саму невістку з наньмичкою поратись: вона й муки насіяла, вона й калган, вона і бібки, вона і перець, й сіль, вона усе перетовкла, вона й опару постановила, вона й процідила, вона і діжу з тістом на піч поставила, вона і яєць набила, теперечки збирається тісто місити і паску ліпити, та поки ще до чого, а вона вже так втомилася, що і рук, і ніг не чує; а тут свекруха знай моркву скромадить; треба ж і до малої дитини кинутись, підложити суху пелюшку, хоч трохи погодувати, бо бідне вже давно просить та кричить не своїм голосом. А старший хлопчик лазить по хаті та, не тямлячи, який сьогодні день, що нікому не можна у рот і ріски узяти, знай голосить та докуча матері, просячи папи. А тій бідній матері така халепа прийшла, що не зна, куди і метнутись. Та ще на біду і мужика її нема дома; з її діверями, стало бить з своїми братами, вже підпарубочими, та погнали у слободу на красний торг яку залишню скотинку продати та купити, бач, треба до п’ятої пари борозенного та дійну корову з телям, бо дітвори прибува: у старшої невістки двоє діточок, та і менша вже від середохрестя почулася…

Де ж наші зовиці? Еге! Як мати усе їх ніжить, так вони й байдуже! Покинули невістку, а самі і за холодну воду не приньмуться. Забралися собі у противну хату та писанки оправляють, що цілий піст писали. Та й мудрі ж і писанки! Зелені гвоздички з блакитним листям; а кохвейна рожа на усе яйце і не уписалася, так вже і листячко дрібнесеньке вже на самому кінці ледве притулили; були з жовтими хвіалками, були і безконечні. А що найкраща була, так там вже старша, Оришка, що умудрилася, так-так! Тільки поцмокаєш дивлячись! Написала вишневих пташечок, що цілуються, а кругом усього яйця та й підписала слова, таки настоящі слова, що пан Симейон, дяк таки, їх сконпоновав і списав на бумажці:


«Христос воскресе вельце!
Поцілуймося, моє серце», —

так Оришка з тії бумажки сама списовала, та тільки, не вміючи письма, на лихо собі почали не з тієї руки, як треба, так хто письменний, той нічого не розбере і не скаже, що воно й є, чи то слова, чи то що надряпано; а як хто неписьменний, то скажи йому, що то слова, то він і знатиме, що то слова написані, і буде дивоватись, що дівка, та ще й неписьменна, зуміла слова списати.

Кому ж се вона таку писанку хорошу та гарну придбала? Еге! Вже пак не кому, як Тимосі, писаревому сину, що отеє після провід подає за нього рушники; а після ушестя, на клечальній, і весілля буде. Так отсе-то вона і збирається на празник після обід вийти до колисок і там з Тимохою гарненько похристосоватися і дати йому тую писанку. Нехай чита, коли зуміє; а вже вона не дурно аж чотири шаги заплатила пану Симейону за тую рихтму, як він її взива!

Сяя ж писанка Тимосі, а усі прочі понесе вона з сестрами завтра, у великодню суботу, на місто, у город, та, попродавши, накуплять скиндячок, стрічок, шпалерів на голуби, шумихи і усього, чого їм треба; а чого не попродають, так празниками, під колисками, наміняють на горіхи, на мочені кислички, на горохвяники і на усякі ласощі.

От так-то скрізь по усім хатам тогді було, так ніколи вже було нікому і носа на вулицю виткнути, і хоч усе село обійди, так не зострінеш нікого… Аж онде, онде тільки хтось снує уподовж вулиці! То затюпа, то вп’ять зашкандиба, то прислухається, то озирається, то піде, то стане, то назад вернеться… Хто ж то такий? Може, захожий відкіля, що не второпа, куди йому повернути? Або, може, то… та нічого тут довго розпитовати, і нігде правди діти; то-таки без сорома казка, — то Хома Масляк ходить собі по селу та когось вижида.

Що ж то за чоловік, той Хома Масляк? Еге! Ось бачите: батько його був кріпко заможненький і усе чумаковав; ходив сам по дорогам і сього хлоп’я, Хому, привчав. То от як де стануть зорювати або попасовати, то поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив, що чував і що видав; а Хома тут і слуха, і найбільш усього як стануть про скарби розказовати: як один чоловік з дідусем горбатеньким та на одну ногу кривим і на одно око сліпим та слинявим зустрівсь меж горбами; та, злякавшись, той чоловік як учисте того дідуся по уху, так він так і розпався на срібні гроші, аж тільки забрязкотіли; і той чоловік так розбагатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і усе на подушках лежав. Другий розказовав: як п’яниця пізно увечері йшов з шинку, а тут йому з березника назустріч шкандиба рижа кобила, коростява та салата; нечувственний п’яниця піткнувся на неї та й попхнув; а вона так і розсипалась у золоті копієчки, що цілісінький тиждень переносив у заполі; перестав пити, купив левадку, постановив вітряк і довіку їв хліб.

Так отакого наш Масляченко як наслухався, так йому вже і не хотілося трудову копійку заробляти, а усе думав: «От як знайду скарб один і другий, тогді вже разом розбагатію і накуплю усього, чого треба».

Як же поховав батька, так тогді зовсім покинув господарство: усе знай водиться то з донцями, то з старими запорожцями, що як прочули про такого, так до нього як плав пливуть. Один розказує, що ген там, у Маяцькій Засіці, які-то печери довгі та глибокі, позавалювані бочками з грошами золотими, діжки з срібними рублями, казани з мідними п’ятаками, і що він против того скарбу знає замову і зараз усе може узяти, тільки нема чим довезти того добра. От Хома і дає пару-другу волів, і жде: ось-ось хура з усякими грішми прийде, ось прийде; не треба буде тогді робити, тогді усього понакупає і розбагатіє… Фіть-фіть! Нема хури, не вернулися воли, і запорожця, хтозна, де його ськати, та й як його звати не зна, бо Хома, було, ніколи не розпитує, що за чоловік і відкіля? а так, без усього усе йому віддасть та і дожида. І вже, було, ніколи не скаже, що його обмануто, а тільки каже: «Чоловічок добрий був; мабуть, йому яка причина сталася».

Оттакі-то добрі чоловічки, як разів десять понавідовалися до нашого Масляка, такі зостався він, сердека, піший! Жінка, було, гризе йому голову і уранці, і увечері, так нічого; він усе своє: усе з добрими чоловічками водиться! Сі ж як побачили, що вже нічим йому за тими бочками посилати, так стали йому казати, що у такім і такім місці є скарб-жінка, і не дуже глибокий, тільки на викуп требує намиста, очіпків, серпанків, плахот і усього жіночого; тільки се положи, то він так зараз і дасться; а добра-добра озьмеш, так видимо-невидимо!

Сеє слухаючи, наш Масляк аж танцює! Повіднімав у жінки усю її худобу, віддав доброму чоловікові і сподівається: ось-ось прийде, ось-ось привезе. Пішов і сей добрий чоловічок за тими, котрих тільки і бачили! Дальш так роблячи, звівсь наш Масляк нінавіщо і жінку мов у старці пустив. Нема ні на ньому, ні на жінці, ні на діточках і одежі доброї; а їсти, коли жінка не заробить, так і ложки гуляють.

То просячи, то плачучи, протурила його жінка об середохресті на заробітки, чи не добув би чого ік святу, щоб було чим розговітись. Потяг Хома до слободи верстов за сім, і йде і усе своє дума, як би то на скарб наскочити, забрати його, та тогді б і гадки не мати. Аж ось… дивиться… назустріч йде дідусь старенький, маленький, горбатенький, та ще зігнувсь від старості, так мов при самій, землі. Пика йому невмита, волосся розкудовчене, ніс невтертий, слина з рота так і б’є, аж запінився по усій бороді.

Хома з радощів сам себе не тямить! Чув, що і як треба у такім ділі робити, зараз підбіг до дідуся, втер йому ніс, обітер йому рот… нічого! Дідусь не розсипавсь, а тільки… мугиче щось таке та, веселенько усміхаючись, знай йому низесенько кланяється.

Хома дума собі: «Чому сей скарб та не розсипається? Еге, знаю!» Та з сим словом хряп дідуся по щоці… а той бебех об землю… Еге! Та й лежить цілісінький, і скиглить, і плаче, і стогне, і нічого не говорить. Хома подумав, що ще трохи його товкмачив, прийнявсь лежачого шкварити… дідусь не розсипається, а Хома знай його бебехами годує…

— А що-то ти, чоловіче, робиш? За що ти нашого німого старця б’єш? — обізвавсь до нього чоловік із надулісся та й гукнув на товариство; а ті так і вискочили з лісу, оборонили старця, а Хому, що хоч було і кинувся навтікача, одначе ж піймали, руки йому скрутили і відпровадили до волості. А той дідусь та був собі зовсім каліка, та ще й німий, і йшов по селах прохати милостини; оттут-то його наш Масляк злапав і почав товкмачити, думаючи, що він є скарб, «так нехай, каже, розсиплеться». О, щоб тебе! І сміх, і лихо з ним!

Як же потягли йі нашого Хому, так буде знати! Перш приперли до волості; обіськали, розпитали, — нема і дома нічого, і у кишені гуде; ну, так його у холодну, а самі прийнялися допроси та лепорти писати, та було і забули; а далі схаменулися та й відпровадили у суд. А там звісно, якби Хома мав що, так один перед одним дещо б надряпали та й відпустили б його любенько, а то як прочитали допроси та подивилися на карлючки, що писар, підписуючи, униз позагинав, що, стало бить, хоч наплюй на нього, а узяти нічого, так його і ув острог, а тут і почали писати — не против ночі розказуючи — справки, та очні ставки, та свидітельські показанія відбирати, та… куди! усього і не згадаю, і не вимовлю, як там у суді зоветься; а тільки звелося на те, що таки Хомі дали добру прочуханку та ще узяли і підписку, «шо, каже, доволен і жаловатися нігде не буду», та на самий чистий четвер і відпустили.

Отеє ж вже надвечір, як православні люди збиралися на страсті з свічечками йти та усю ніч молитися богу, а наці Хома Масляк після парлації ченчикує додому, аж зирк — циганка сидить на степку. Ще не провчений, Хома, щоб-то швидше добрести додому та провідати жінку та діточок, — ні; він ще до тієї циганки. «Поворожи, каже, мені, чи швидко я розбагатію?» А та йому і почала: «І щасливий, і таланливий, і у щасті, у багатстві поживеш; а коли збрешу, то щоб на мені сорочка пополотніла, щоб я мертвої зозулі не побачила, щоб я на своїх похоронах поросятиною подавилась! От що! А ти, дядьку, дожидай; завтра до вас у село приїде наш старший, так ти його не прогуляй і усе дожидай; він селом у вас їхатиме та і навчить тебе, де твій талан і де твоє щастя. Тепер іди здоров». От Хома і потяг додому. Прийшов, аж хата пустісінька, і духа нікого нема, і кілочком заткнута; бо його жінка, чувши, що з мужиком сталася біда, а тут ік празнику нігде було нічого узяти, забравши діточок, пішла на усі празники до своєї братової.

Постукавши скрізь і побачивши, що притьмом нема нікого у хаті, Хома постояв, посумовав, далі і приліг на приспі та тут і заночовав, дожидаючи, хто-то завтра прийде і який йому товк дасть, що як би то той скарб знайти.

Оттож то наш Хома Масляк у великодню п’ятницю ходить по Джигунівці та розгляда, чи не їде якийсь-то старший, що про нього циганка казала. Ходить собі уподовж вулиці, та знов вертається, та вигляда, а до жінки і до діток йому і діла нема! Йому байдуже, що вони у чужій сім’ї празник приньматимуть і чужою паскою розговлятимуться… аж зирк! Щось з’їжджа на міст… Хома так і кинувся назустріч…

їде то жидівська бричка, пара коней у шлейках, по-жидівськи у дишел запряжені; погонич сидить у суконних штанях і у юпці, скрізь повимережувана і з китицями, мов у венгерця, що з ліками ходить, а на голові превисоченна шапка з углами на усі боки. Машталір той знай своїх патик поганя, та не батіжком, а на кнутовищі у нього удка з здоровенним крюком; і він знай цмока та тою удкою усюди помахує, та ньока, та приговорює химерно, не так, як усі люди коней поганяють, що — «ньо, паді, шевелись» — абощо, а він все мов приспівує: «передні з нами, задні за нами; а усіх просим вас: ідіте до нас, до нас; усіх приньмаємо, усіх скликаємо».

Роззявивши рот, стоїть Масляк і слухаючи дивується, що се таке є? Аж ось під’їхали бричка, і з неї виліз, та так проворно, вже стар чоловік, чи купець-москаль, чи жид-шинкар, не вгадаєш. Борода б то йому і є, так цапина, та ще рижа, очі сірі, та так і бігають, брови густі та довгі, та широкі, так і напружились, як щетина. Ніс довгий та карлючковатии і на кінці загострений, ніби шпилька. Губи тоненькі, а рот… так від уха та до вуха, а як заговорить та роззявить його, так здоровенна голова з шапкою зовсім улізе; а у роті зуби притьмом свинячі. Каптан на ньому китаєвий, широкий та довгий, а пуще полотнище ззаду: так і волочиться, мов у тієї жінки нашого повіреного, що як була міщанкою, так ходила у спідницях, а як мужик її шморгнув у дворяни, так почепила таке плаття, як на справжніх панях, що хвіст так і волочиться. Закавраші у каптана теж довгі, що усі пальці закривали; коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями. Ноги у жовтих чоботях з пальцями, мов рукавиці, а на п’яті теж був палець, як у собаки; а скрізь тії пальці пролазили когті, мов у кота заморського.

Оттакий-то козак як скочив з брички, так би усяк злякався, а Хомі і нужди мало: так пильненько та веселенько на нього дивиться і зараз полюбив його, мов дядька рідного, та зняв шапочку і уклонивсь йому. А той… ось слухайте, люди добрі, що тут буде! Замість того, щоб і самому зняти шапку і сказати або добридень, або помагайбі тобі, ну-ну! Він і шапки не зніма, і не поклоняється йому, а сказав: «Наш єси, приятелю!» — та й узяв за руку Хому і пішов з ним дорогою і розговорює; а машталір ззаду коней поганя, та свистить, та знай своє приговорює: «Попавсь, попавсь; наш буде, нас не збуде…» — а Масляк і байдуже, у яку кунпанію ускочив.

От як ідуть, той, що з Хомою, і каже: «Ти мене, чоловіче, не знаєш?»

— Ні, дядюшка, — каже Хома.

— Будеш опісля знати і дяковати; а тепер не зови мене дядюшкою, бо я швидко тобі стану за рідного батька; а зови мене пан Юдун.

— Добре, пане Юдун! — сказав Хома; а далі йшли, йшли, от Хома і питається:

— Чи ви бува, не з жидів, пане Юдун?

— А по чім ти відгадуєш?

— Та так щось, що ви на речах збиваєтесь на жидівство. (Бо й правда, що сей Юдун дзидзикав, мов справжній жид.)

— Ні, — каже, — я не жид, а тільки щирий їм приятель. Чи не знаєш, чоловіче, де тут постоялний? Треба коней погодовати і за діло приньматись.

От Хома і привів їх до постоялного.

Ось тут-то що було, послухайте!

Ввійшли у велику хату, Юдун не перехрестивсь і шапки не зняв, так і сів; а на нього глядючи, і Хома не хрестивсь, а тільки шапку знявши, сів біля нього. Шинкар не виходить, а Юдуну і нужди нема; зараз ляп себе по кишені, щось і забрязкотіло, він і вийняв з кишені повну пляшку з сивухою і чарку, налив її повнісіньку та разом і ковтнув не хрестячись, і «будьте здорові» не сказав. Далі налив ще та й каже Хомі: «Пий, чоловіче, коли хочеш з нами у товаристві бути; не дуже на те дивись, що розказують; як їх слухати, так і скарбу не ськати. Пий, кажу тобі, у мою голову». Хома вже давно позабував, який тогді день був і який гріх пити, найбільш тогді, горілку; аж стрепенувся, як побачив чарку, і аж обидві руки протяг до неї; а Юдун йому подає та й каже: «Пий же, синку, мовчачи, та не мотай рукою» (себто не хрестись. Бач!). У Хоми аж жижки трусяться, — куди вже тут хреститись! Мерщій за чарку, та, не обмокуючи губ, так і влив прокляту чортової роботи сивуху прямо у пельку… Як проковтнув… і став не свій!.. І дивиться, і нічого не бачить; повитріщав баньки і не тямить нічого. А Юдун ляп себе по другій кишені та й вийняв ковбасу, та тільки не наську, а німецьку, от що і свининою, і кошатиною, і конятиною начинена, от — коли знаєте — що пани, цураючись нашої, у німців купують та усмак їдять. Відрізав гарненько скибочку собі і Маслякові… А він, тютю дурний! глита, мов попів мурло!

Закусивши любенько, от Юдун підніс уп’ять по чарці та й ляснув себе по щоці… аж так і вродилась пряжена яєшня… От Юдун з Хомою і прийнялись її уписовати. Трощить її Масляк на усі заставки, аж за вухами лящить. От до нього можна примінити: «чи зна пес п’ятницю?» Хоч же він і доглядівся, що у Юдуна пальці довгі, чорні, мохнаті та криві, та з предовженними, закарлюченими когтями, та йому і байдуже; він після горілки та після ковбаси ще дужче полюбив Юдуна, і йому нужди мало, хоч би він був з п’ятьма руками.

Беседуючи, випили і по третій. Юдун покрутив свої пальці, аж так і вмилося на столі печене порося, та аж шкварчить, таке гаряче. Сокрушили й те; Хома аж кісточки пересмоктав. А як поїли усе, от Юдун устав і каже Хомі:

— Давно вже я на тебе націлив, приятелю, за те, що ги не робиш так, як у вас дурні роблять. Не дуже хапаєшся того хліба робити, не дуже об господарстві убиваєшся, а усе водишся з люб’язними мені людьми. Не дуже дбаєш тую худобу, а розсилаєш її по скарбам; горілочку вживаєш, з людьми заїдаєшся, жінку товчеш, а за усе сеє ти миліш мені і брата рідного. От я тебе і знайшов, і тепер ще дужче полюбив тебе і за твоє послухнянство, що ти не дуже дечого споминав, а потрапезував зо мною, так за те я тобі стану у великій пригоді. Я усе знаю; знаю, що ти хочеш знайти скарб…

— Хочу, таточку, батечку! — перехопив Масляк, та аж до ніг припав, та просить, щоб навчив, де його знайти і як узяти.

— Але, синку! — каже Юдун. — Без мене ніхто не знайде, і коли хто не мій, то й не озьме. Завтра звечора у вас заходить празник (та сеє кажучи, так скривився, що ще гидкіший став); так ти не ходи з людьми… куди там вони йтимуть… (бачите, йому тяжко було сказати, що йтимуть до церкви), а надвечір прийди на узлісся та й дожидай, а як побачиш, що неначе свічечка пала, так ти піди за нею, куди вона тебе заведе. А там — вже моє діло; будеш дяковати. Прощай, мій милий синку.

Дивиться Хома, що Юдун пішов, та не відчиняючи дверей, вже його і нема… щез! Хома подививсь у вікно, нема машталіра з бричкою, і коней чортма, і ворота зачинені і засувом засунуті. От і дума: «Що се таке?» Аж ось шинкар вийшов з кімнати і каже: «Чого ти, Хомо, прийшов і чого у хаті сам собі гомонів? Іди додому; тепер не такі дні; я й проїжджих не приньмаю, хіба доброго чоловіка проти ночі; та й продажі на горілку тепер нема; ми, благодарю бога, не жиди, знаємо християнство». Почухався Хома, став озиратись, дивиться — на столі поросячих кісток нема, а у роті чує смак від яєшні, і меж зубами зав’язла поросятина. Дій його честі!.. Сюди-туди переминається… далі шморг з хати мовчки!..

Чудний мені наш Хома Масляк! Як таки він нічого не второпав? Коли б, сказати, п’яний був, а то ж, визволившись з-під калавуру, ні ївши, ні пивши, поспішав додому, не вечерявши, та натощака ж і по селу блукав, поки з Юдуном пострічався. Так як він не розглядів і не розчумав нічого? А тут усе видно, як скло! Чому у Юдунового каптана заднє полотнище довге, неначе у панеї? Еге! хвіст закривало. Чому на ньому така висока шапка та ще з вуглами? На роги-бо надіта. Чи чоловіча ж на ньому твар? І у річах він дзидзикав, мов жид. Аж ось і стало, що то був чорт, справжній, настоящий чорт! Адже усяк, хто бачив чорта, усяк розказує, та й патрет його бачимо, що він з хвостом, з рогами, з цапиною бородою, з карлючкуватим носом, з предовженними пальцями та з карлючкуватими когтями, а тут так усе і було. Та й у речах пізнати можна було: адже чорти ні по якому більш не говорять, як по-жидівськи. Еге! от що! А як сказав, що зовуть його Юдуном, так тут вже хіба дурень не догадався б. Адже звісно, хто Юда; а то ще старше його, Юдун. Се так, примером будучи, сказать: кого величають «ваше благородіє», а того вже «ваше високоблагородіє»; то Юда, а то Юдун. Оправка чистая! Ну ще ж: увійшли у хату, Юдун не хрестився; се ще дарма, бо є й пани, як жиди, що не хрестяться, увішедши куди у хату; так їв же ковбасу! Еге! Отут-то і причина! Що було Маслякові не догадатись, що який се жид, що їсть ковбасу і поросятину? Коли ж сеє усе їсть, так він вже не жид, а певно чорт; та чорт і через роги, і через хвіст, і через руки, і через ноги, і через імення, і через ковбасу, і через порося, і через усе, через усе, чорт та й чорт. Хоч до ста баб не ходи, а видно було, що то справжній чорт. А Масляк не пізнав. А якби, було, пізнав, то, певно, від нього, а може б, і від скарбу, відцурався. Тут же, як увесь глузд загубив і прийняв чортяку за доброго чоловіка та ще й батьком його назвав і аж до ніг його припадав так тут вже не жди доброго! Ще б і тепер можна б діло поправити, так йому усе байдуже, і він вернувсь у село, і, йдучи, більш ні об чім не дума, «коли б то швидше до завтрього, щоб піти на узлісся та побачити, як свічечка палатиме»… Та з сею думкою прийшов до свісті і, не заходячи у хату, нужди мало ні про жінку, ні про діточок, і чим вони розговіютсья (гаразд, що сам розговівсь у великодню п’ятницю ковбасою та яєшнею. О, бодай тебе!), пішов на тік, заліз у солому, тепленько, любенько, там і захріп після чортячого бенкету.

От же і великодня субота. От і сонечко заходить. Смерка. Ударили у великий дзвін до церков на одіяніє… Хазяйки мотнулися лагодити усе на завтра; горшки постановили по печам: ув однім борщ з яловичиною, у другім капуста з свининою, іще юшка з локшиною та з молодою бараниною, печений гусак годований з підлевою та на закуску молошна каша. От постановивши по печам, затушковали, нехай стоїть, щоб завтра вже, ради празника, не поратись коло нього. Далі стара звеліла невісткам послати на стіл скатерть та й становити усе, що треба завтра на посвященіє. Постановили зараз паску… Та й мудра ж придалась!.. височенька, легесенька, чепурна, не репнула; а як її помазали зверху шапраном, так аж полискується, жовта та прежовта! Хоч би і у якого пана така була!.. Затим-то старша невістка, уносячи її у хату, йде і землі від радощів під собою не чує, бо бачить, що як уздріла її свекруха, так І видно, що радесенька, і не грима на неї, і хоче б то всміхнутись, та здержується, щоб невістка не закопилила губи, що вже вона все зна. От свекруха, оглядівши усю кругом, бачить, що нічого притьмом сказати, та усе-таки, звісно, як свекруха, зирнула на старого, що лежав на полу, спочивав після трудів, та й каже: «Як я ще була дівкою та жила у дядини, то було як спечу паску, так отака!» Та й приміря рукою у аршин заввишки.

Отже ж невістка таки сього їй не спустила та зараз і відрізала: «Адже ж ви, мамо, і тутечки усе порядковали: і чого скільки положити, і як запарювати, і місити…» Нічого свекрусі робити, перехопила зараз і каже: «А баранець де?»

От постановили невістки і баранця, і порося, і крашанки, і сало, і солі грудку, і хріну корінець, і усе, та й покрили хустками, у чому завтра нести усе на посвященіє.

Се ж пораються невістки, а дочки, дівки де? Еге! Звісно, що мати їми не так орудує, як невістками. На невістку скаже: «А внеси, доню, дрівець; а затопи, доню, піч; а перестав сюди, доню, жлукто…», та усе доню, та усе з ласкою. А на дочку так усе гримаючи: «Чи довго тобі казати, щоб ти достала оттам борщ та пополудновала; чи ти, дурна, знаєш, що як ти обідала, та й досі нічого не їла?» Або: «Чи договорюсь я тобі, щоб ти покинула прясти та ляговилась швидше спати? Бач, яка неслухняна! Лихо з нею». Оттак-то усі матері нападають на дочок. Так і тут: мати застановила дівчат-дочок свічечку засвітити та перед образами приліпити; голуби, що наробили за піст з шпалерів, попричіпляти до стелі… Далі й гримнула на них: «Та доки вам там возитись? Ідіте швидше та вбирайтесь гарненько! Хіба не чуєте, що до церкви дзвонять? Але усе кричи та ворчи на них!» А далі каже невісткам: «А ви, мої невісточки-голубочки, змийте з мисника, попереполощіте мисочки, тарілочки, ложечки поперемивайте, батьків ніж вигостріть печене краяти, лавочки позмивайте, хату виметіть та вже хоч не дуже прибирайтесь, а поспішайте до церкви».

Далі озирнулась до старого, аж у нього слізоньки на очицях. «Чого-бо ти, Уласе, мов журишся? От празник заходить, хвали бога та повеселішай. Уставай же, уставай та йди на одіяніє. От бач, яка паска у нас хороша придалась? От і печений баранчик, і поросятко дуже мудро спечене… Та таки і усього удоволь, як і у людей; нічого гнівити бога милосердного!..»

— Та я ж отеє, Домахо, лежу дивлюсь, що тут напорано, та й згадав, як ми з тобою побралися: не було в нас ні кола ні двора, як там кажуть: без чарки горілки і без жодної хусточки відбули весілля своє; не було в нас ні батьків, ні людей, ні музики, нікому і ні під що було танцювати; звісно, хто до сиріт та ще й до бідних піде? Не вспіли одружитися, ти по наньмам, а я в батраки… усього випили!.. Тепер же гляди, Домасю! Є й хата, є й господарство, діточками бог благословив і усім нас наградив, що й самі довольні, і є бідному за Христа ради подати. Спасибі тобі…» Та як скочить з полу, як пригорне до серця свою стару, як заплаче гірко, і каже: «Спасибі тобі, моя старенька! Через тебе, через твою добрість, через твої труди нас бог благословив усім, усім. Ходімо ж до церкви, подякуймо за його милості! Я усе одіяніє простою у церкві: чи дасть бог діждати на той год! Та й ви, молоді, не барітесь, ідіте швидше до церкви та не сидіте на цвинтарі: там тільки пустота та гріховодство. Стійте у церкві та слухайте, ніч не довга, не забаряться Христа дочитатись, виспитесь опісля». Сказав та й пішов тихою ступою, підпираючись паличкою.

Стара стала богу молитися, поки молоді поубираються, а ті собі і мотнулись: от дівчата кинулися у противну хату; а там на стіні край віконця дзеркало в них було, так, шматочок, як з п’ятак; де-то чи купили, чи випрохали у панськім дворі та й приліпили тістом до стіни. От і кинулися до того дзеркала скиндячки на голову собі покладати, коси квітчати, намисто на шию чіпляти; плахти, запаски, червоні баєві юпки, суконні панчішки, червоні черевички… повдягали нові білі свитки, шитими рушничками підперезались і пішли собі мовчки, як тії павочки…

Поки ж вони одягалися, невістки знай у противну хату рип та рип! То буцімто вогню достати, то чаплію узяти… а тут аби б уздріти, як вийдуть дівчата, бо й їм, молодицям, треба було кинутись до дзеркала, так при дівчатах-бо не можна: зараз сміятимуться, що й замужні, а чепуряться; хіба без дзеркала вже і не вберуться? Як же вийшли дівчата, то й кинулись молодиці до того дзеркала: бачите, у старшої невістки два очіпка, один блакитний, другий вишневий, та третій кораблик; так вона хотіла приміряти, що їй буде краще до лиця, чи який очіпок, чи кораблик? Так як ти його без дзеркала вгадаєш? А молодша невістка дурна ще, недавно пішла заміж, не зна, що до чого: хотіла пак голову пов’язати платком, так старша не звеліла, бо для такого празника звичайніш узяти на голову очіпок. От як вирядились, пішли і сі.

А там і парубоцтво з старшими, жонатими братами, попідголювавши чуби, повдягавши нові свити з уразівського сукна, підперезавшись штепненько, повбували нові шкапові чоботи з підковами, що ще з п’ятниці мокли у дьогті… звісно, діти заможного батька, так їм-то у розкоші і жити! Побравши нові шапки козацькі, повалили лавою до церкви; та не до церкви: вже щоб парубок та так прямо і дійшов? Е, ні! Ще їм треба побіля цвинтаря засідати, та як йтиме купка дівчат, так треба кинутись на них, розпудити їх, ту вщипнути, ту помняти, тій тусана дати… А там ще й на цвинтарі, і там не без іграшок: де побачить, що на рундуках полягали дівчата, так їх і поперекидають; або де купка сидить, то підкрадуться та по-ведмежому і ревнуть… а ті схоплюються, біжать, регочуться, лають… Що-то молодії літа! Було се колись і за нами! Ех! Та минулося! Що вже і споминати!..

А батьки і матері, і усяк старий народ, усі у церкві; повнісінька набралась. Стоять з позасвічуваними свічками, хто слуха, а хто і окунів ловить, слухаючи, як славно чита одіяніє попович-хвильозоп, що відпросився з бурси на празники до нас у село. Та що за голос! Чита, а сам, як кармазин, червоний від натуги, піт з нього так і котиться, а він викрикує та голос виводить не на точках, а де строфа кінчається; хоч на половині слова, то так і викрикне, аж луна по лісу піде у одчинені двері. Так гарно, так гарно, що усе б його і слухав. Ну, та й звісно — пак: вже він не даром в бурсі вчиться: він на те хвильозоп!

Де ж наш Масляк? Може, він біля поповича стоїть та прислухається, як той гарно чита? Або, може, притулившись до стіни промеж старих людей, та туди ж з ними дріма? Або чи не у тій купці, що ген у куточку зібралися круг пана Симейона, нашого таки дяка, та слухають, як він там шепчучи розказує, яке то лихо людям буде, як народиться анцихрист та буде православних людей мучити, а за жидів заступатись і їх жаловати; як набіжать гоги та магоги, мов кримська татарва, та у тих людей, що не шанували духовного чину та не становили часто обідів, та будуть усю худобу одбирати та нею жидів та циганів наділяти; так, кажу, чи не промеж тими слухателями і наш Хома? Не знаю! Якби пак там був, то, може, сплакнув, слухаючи пана дяка, як і старий Кирик, що слухав-слухав, плакав-плакав та, дивлячись на дяка, що той аж употів розказуючи, вийняв з кишені гаманець, розв’язав та й дав цілісінького п’ятиалтинного на молитви дяку; от таке б добре діло і Масляк зробив би, якби там був; так не було ж то його там… так і по усій церкві його не видно… Та де ж він?

Але!.. Де! Він того не забув, що приятель його Юдун та наказував йому добре, щоб звечора, як люди зберуться у церкву, так щоб він вийшов на взлісся; отже-то він туди і потяг, ще тільки сонечко стало спускатись на захід. Ліг, сердешний, край взлісся і дожидається від свого приятеля Юдуна звістки…

Аж ось… ще не гаразд і смеркло, а вже дальш у лісі запалала мов свічечка, та не так горючи, як таки свічка, щоб огонь був або червоний, або жовтий, а чортячим огнем, як горілка горить, синім огнем. Ог наш Масляк так і здригнув, та не з переляку (бо вже побратавшись з старшим чортом, він вже маненьких зовсім не боявся), а з радощів, що от Юдун не збрехав і що от-от дасть йому скарби; побачивши тую свічечку, мерщій до неї, а вона від нього дальш у ліс; він за нею, а вона від нього, та усе дальш, усе дальш у ліс… Аж засапавсь наш Хома, біжучи до неї, так не дожене. Вже вона його і далеченько завела, вже Хома, чіпляючись за голячки, то за пеньки, порвав і матню у штанів, і рукава у свити, бо так навпростець і чеше: по колоддям спотикається і вже не десять разів лобом ціловався з хамлом, що попід ногами йому плуталося, і вже й шапки катма, та йому і байдуже: хоч усього рішитися, бо от вже швидко добіжить до свічечки, от-от схопить скарб… Тривай лишень Хомо, Миколу звалиш, як там кажуть. Біжить-біжить, аж ось йому назустріч двоє маненьких чортяточок: хоч на них було і платтячко дівоче, та тільки наскрізь і світиться: і руки голі, і шиї голі, точнісінько, як на панях, що у городі берлинами роз’їжджають; а самі ті чортенята чорні, мов циганчата. От зараз і кинулись до Масляка та й загирготали не по-нашому, а по-панськи, як той хранцуз вчить паненят, що таки у нашому селі. Масляк вилупив на них очі, дивиться і нічого не второпа, що вони йому і говорять. От чортенята зареготались, та і каже одна одній: «Ми думали, що він пан який та й заговорили до нього по-нашому, по-хранцюзьки; аж він, бачу, сього не втне». Та й стали кивати на нього та й кажуть по-своєму: «Алло, мусье, алло; вене ісі». — «От коли по-собачому, — каже Хома, — то і я розберу, бо чував, як панський Іванька розговорює з кгарсоном». Та і пішов за ними. Недалеко відійшов, аж ось тут Юдун і є, стоїть і дожида його. Жупан на ньому добрий, рукава з вильотами, і вже хоч із-під жупана і висять предовженний хвіст, та Юдун його не хова, а Хома його вже не боїться. Протяг йому мохнату руку з карлючкуватими пальцями, узяв Хому за руку і повів за собою до шатрів та й каже: «Добре ти зробив, що прийшов; будеш мене довіку згадувати. Ануте!» Як се тільки гукнув, так поли у шатра і впали, а під шатром, чого то там не було? За довгими столами, скатертями понакриваними, сидять чорти з чортихами, попарувавшись. Та що ж то за порозряджувані! У яких то каптанах! У яких ребронтах! Тільки вже ні під квітками, ні під пір’ями, і ні під яким брилем, і ні під якими кучерями не можна було поховати рогів: так і стирчать. Таки усі були, як настояще городське панство.

А на столах страви-страви, так батечку мій! Там і усякого мняса і печеного, і вареного, і в юшках із підлевою, там і яєшні, і тертий хрін з сметаною до поросятини, і холодцю з раками і з просоленою осятринкою; було там і сахарне морожене, що москаль у городі продає, і хвиги, і родзинки, і чорнослив, і горіхи самі мишаловки, і павидла усякі… Та чого там і не було! Миски і тарілки, і ножики з виделками, а ложки, усе ж то срібряні; чарочки усякої міри і стакани — усе хрустальне, так і сяє, мов у тій лавці, щоб об ярманці у городі ташується. А пляшок же то, пляшок з напитками? Було і ренське, було і донське, що по четвертаку бутилка; були усякії вина, і червоне, і жовте; були пляшки і засмолювані, і дротом позаплітувані; була і вишнівка, і тернівка, і дулівка; було і пиво кабацьке, так, дешевеньке, для усякого розходу, та був і грушевий квас, вже спитий. А усякі горілки окроме стояли; та й до біса ж їх там було! Була і пінна, і полугарна, і запіканка, і полинькова, і корінькова, і на калган, і на соснові шишки гната… усяка, усяка була, якої який чорт забажа, так усяка йому й є. Придбали добре; мабуть, не боялись ні об’їздчиків, ні вийомки. Пожалуй, так далеко у ліс забравшись, так можна не боятись і самого главного повіреного з корчемним засідателем. Нехай би де дистанції так розташовались, дали б їм зараз перцю, хоч би і перечорт був: зараз би потаскали у поліцію та затасовали б у яму, та к допросу… пляшки б і усяка посудина порозпропадала б і вже й не шукай, а сам, хоч би самий страшенний чорт, сидів би поти у ямі, аж поки не зніс би грошей за усяку пляшку, як і за відро. Вони і чорту не подивляться у зуби, знаємо їх!

От як отеє усе Хома Масляк розглядав, зараз Юдун йому і каже: «Моєї дев’ятої жінки пасербиця та усьоме йде заміж ще за парубка, так я отеє справляю весілля. Сідай, Хомо, з нами, повечеряй, а діло наше буде опісля». Та й посадив його біля чортихи, що сама собі без пари сумовала. Сів наш Масляк і розперезався, щоб-то добре і наїстись, і напитись на чортячім весіллі. Піднесли йому горілки, і випив таки повну та не віддихаючи зараз і по другій; от і поставили йому на тарілочці капусти з яловичиною; він і прийнявсь за неї… Як хлисне, як опечеться!.. Аж сльози йому покотилися, трохи не крикнув. Зроду пак не їв срібною ложкою і не знав, що треба студити. От чортиха і стала його вчити, як тою ложкою треба їсти і як мнясо краяти. Тільки ж він з сею чортихою заговоривсь, зирк! Вже талірки й нема, вже її зчистив чортьонок у куртці, що талірки иереміня. З голоду, мабуть; може, три дні не їв, так став гостей обдурювати: який задивиться, так він зараз талірку і хвата, хоч би зовсім і не почата. Десь бачив, як у великих панів хлопці роблять. Так Хома пустивсь на хитрощі: як йому подадуть яку страву, то він одною рукою придержує тарілку, а другою мота; як вичистить зовсім, тогді і ткне її у зуби хлопцеві. А напитки, тільки якого наллють, так мерщій у пельку. Не дуже і до чортихи озивався, що усе його заньмала, і дещо вигадувала, і лискотала його потроху.

Еге! Та хоч наш Масляк пив усякії напитки, як сам опісля розказував, що, каже, «пив мадеру, шатай-моргай, шатай-на-хвіст, реєвеє, барбоське, шальпанську і порчене пиво», і чого то він там не пив, та зовсім же то не п’яний устав із-за обід. Бо тільки що поуставали, зараз Юдун і гукнув: «Музика, грай!» Де у чорта вона і узялась! Аж шестеро жидків, хто на скрипку, хто на баса, хто на дудку, на цимбали, на бубен, так і вчистили метелиці. Як же піднялось усе чортятство… батечки! І сам старий Юдун туди ж за молодими аж засапався. А Масляк же то наш, так той-то, щоб удружити свому названому батькові, так той-то носиться, от вже носиться! Трьох чортих перетанцював, усі чоботи свої пробив, вибиваючи гоцака, і ще ж, було, ухопив двох свіжих чортих, що повиряджувалися дівками і коси на голові поклали, і скиндячки положили, і плахти почіпляли, от ухопив їх та й гукнув на музику: «Грай дудочки!» Так Юдун прийшов до нього, узяв за руку та й каже: «Годі ж, годі, угамуйся. Вже, бач, розсвіло, се вже наша ніч починається; треба молодих спати класти. Коли схочеш, побудеш з нами до вечора; то підуть приданки з перезвою гукати, коли-то ще до того дійдеться, то й ти з ними погуляєш, а поки я об твоїм ділі поговорю».

— Батечку, голубчику! Що хоч роби зо мною, тільки дай мені знайти скарб, хоч з півсотні діжок з золотими… — так казав Масляк, усе низенько кланяючись Юдуну.

— Що вже півсотні їх і прохати! — каже Юдун. — Се і мені стидно так трохи тобі дати. Я сам знаю, скільки і чого тобі дам. Буде на увесь твій вік; живи, пий, гуляй, на що хоч трать, усе в тебе будуть гроші безпереводно. Тільки чим ти мені віддячиш?

— Та що потребуєте — аж крикнув Хома, думаючи, що от-от на нього гроші так і посиплються, — що потребуєте, усе перед вами; хочете душу узяти, зараз вам п і заручу, тільки дайте довше погуляти.

— А на чорта мені таке сміття? — сказав Юдун. — Душу! Та вона вже давнісінько моя. Та й прислужився добром! Знай, друже, такої мізерної душі, як твоя, в мене і послідній хлопець за нюх кабаки не озьме. Ми і з кращими вже не знаємо, куди дітись. Було колись, так давно, що і за такою паршивою душею, як твоя, так усі табуром ходим щоб її заполонити, бо дуже в нас, у пеклі, було просторно і ніким було орудовати. Самі чорти усю панщину відбували. А тепер вже не так; не таке вже, спасибі людям, і пекло стало, як — коли чував — пан Котляревський списав. Перш було, як який грішний попаде сюди, так і то навдивовижу; та й то бували все то душогубці, то змінники, то харцизяки; а як колись раз привели одного скоромника, що в середу їв, мов той цуцик, скоромне; а жінку, що від живого мужика та… прала другому сорочечку і усе прочеє… так таке наведеніє було, що ну! Усі чорти покидали роботу та, хто на колодки, а хто на плоти, на хати, скрізь товпляться, що як би то подивитись на таких грішників, що ще зроду їх і не бачили! Таки точнісінько як на ведмедів збіглися дивитись, так і на них. А далі, далі, спасибі людям, як розвередовались, та розібрались добре, та пустили на всі заставки, так і дотовпу нема у пеклі! Та й чортам полегшало: перш, було, чорти і на дривітні колоддя колють, чорти і пічкурами, чорти і за смолою, і за вугіллям; куди не задумай, усе вони, усе вони, сердешні, відбували, щоб тільки тих грішників по казанам уконтонтовати; а віддихнути, а пожартовати меж собою — бо і меж ними є і молоді, і усякої натури — хоч поборотись, або у. скраклі, та й до самого женихання ніколи було. І ніч і день, і ніч і день на панщині. Чорт їх знаг як вони не виздихали від такої надсади. Я й старшина над ними, та й мені лихо було: нікого, було, і у двір узяти від панщини; не було в мене ні кухаря, ні хлопця, ні машталіра; сам собі, було, і обідати варю, і коня наповаю, і чоботи латаю, і ще скрізь оббігаю та назирну, де і як хлопці мої справляються. Тільки така і була, що платтячко моє перемивала та коли, було, головку змиє, а після обід поськає; вже без сього мені не можна, бо я трошки собі панської натури. Як же наддали від вас, не знаю після чого і від чого, тільки дехто розказує, що як люди умніші стали, та як посипали до нас, так батечки! Я не знав, де їх у сина і дівати. Таки так і сиплють, так і сиплють!

От і вскочили якось-то жид і хранцуз. Жид зараз порядивсь парові печі строїти, щоб менш кошту тратити, а грішників дужче пришкварювати; та й перебрав же, вражий син, до гаспида грошей, і пообманював таки пекельного, і клюшника, і токового, і деяких прочих приказних, та таки зробив паровики славні, що навряд і у водолазьких винокурів так добре, як у нас у пеклі. Тільки ж що? Узяв та й вивів трубницю у ту землю, де хранцуз живе; та як пустили паровики на роботу, душники повідкривали, то дим з наших паровиків і повалить до хранцуза. Ті зараз показяться, збісяться… давай різатись! їм же там і нужди мало, а мені тогді найгірше лихо. Як о поводі вода, так душі посиплються після того сюди, що ніяким побитом і не справишся. Той прибіг — пачепорт показує; той пита, куди, у яку кучу, до якого діла йти; той свою біду розказує, що він на тім світі покинув, хто він там був, що робив; а вже письменні! так ті мені найгірш усіх! Як стануть мені віршами читати, а другі мене зопиняти, що я не проти граматики яке слово сказав, то я плюну їм межи очі та й утікаю додому. Оттак-то мені халепа була! Та, спасибі, хранцуз, той, що з жидом до мене ускочив, той прийнявся порядковать; зараз каже: «Нада-треба вам, мусьє, по-панськи жити, а то грішники вас замучать».

— Що ж з того, що буду по-панськи жити? Усе ж таки треба коло них поратись; а коло мене і нікому панькатись.

— Озьмім, каже, усіх чортів у прислугу.

— А на панщині хто зостанеться? І пічки погаснуть, казани і сковороди попростивають.

— Но, но, мусьє, — каже він, — усе буде фор-б’є. Поки будеш просто жити, уся робота на тобі лежатиметь, а як станеш жити по-панськи, то і діла тобі ніякого не буде, будеш на подушках довго спати, і пити, і гуляти, а слава буде йти, що усе ти сам трудишся. Лягай лишень, мусьє, спати; завтра устанеш, подивишся і сам скажеш: «фор-б’є!»

— От я послухав його і дав йому волю робити, що він хоче. Прокинувсь, ще стало на світ заньматись, а хранцуз і тут: «Но, но, мусьє; куш, — каже, — спи. Коли пан, так і роби по-панськи: пани не устають досвіта; я тобі скажу, коли пора буде уставати». От я і захріп вп’ять. Та вже серед дня увійшов він до мене та й каже: «От тепер пора, уставай, мусьє!» Зараз і подав мені і чаю, і кохве гарячого та гарячого; нічого робити: хоч погане, а п’ю, бо пани п’ють і хранцуз велить. Далі ввійшов я у свою світлицю, аж побіля дверей стоять усе чорти у каптанах, позументами пообшиваних; стоять, і не поворушаться, і пильненько мені в вічі дивляться. Я їх нічого не питаю, вони мені нічого не кажуть. Тільки що хотів я у кімнату піти, зараз аж троє кинулись їх мені відчиняти. «Еге! — думаю собі. — Се вже я паном став, не треба трудитися самому і дверей, відчиняти». Я зазирнув у прихожу, аж там грішників найшло нових до пропасті! А один чорт, у каптані у хорошому, круг їх ходить та їм розказує: «Нашому пану ніколи; такого діла прийшло, що не то що; приходьте завтра; а кому пильна нужда, подавайте бумаги». Повіялись мої грішники вон з хати; а я з хранцузом «ких, ких, ких, ких!» — аж лягаємо та сміємося, що пообдурювали народ: вони думають, що мені діла багацько, що ніколи і носа втерти, а ми тут з хранцузом випили на калган гнатої та сокрушили печене порося та пряжену яєшню. І хто б то не приходив опісля, через увесь день, зараз мої лакеї і кажуть: «Пану ніколи, діла багацько!» А я увесьденчики то на подушках валявся, то сидячи дрімав, то з хранцузом у дурня та в дамки грали. А обідати подали вже нам на заход сонця. Та що ж то за обід мудрий був! Чого-то там не було? Аж пальці пообсмоктував. Адже ти, Хомо, обідав в мене, то й знаєш.

— Обідав, — каже Хома, — списибі тобі, і вмру не забуду, яке-то усе смашне було і які напиточки були мудрі!

— Еге, за сеє всеє дякую своєму хранцузу, — казав Юдун, — він із чортів набрав і кухарів, і клюшників, лакеїв, і хлопців; до моїх жінок, що їх є в мене аж тридев’ять, поприставляв і дівок, і прачок, і кухарок; та й дочок моїх, що ще які є маненькі, так і мамок, І няньок, і усього, чого де треба, усякого народу є, як і у великого пана. І те ж таки як і у панськім дворі: вони байдаки б’ють, у карти грають, горілку добре п’ють, по вечорницям шляються, дівчат обдурюють; які дам гроші на закупку, чого часом бува треба, то вони половину їх украдуть, проп’ють, а щот подають на всі, чисто пішли у розход.

Бачачи, що усюди ж то у прислузі чорти, усюди чорти, подумав собі: який же гаспид коло казанів на заводі! І думав, що усі печі, мабуть, погасли, а грішники досі поснули ради скуки. От хранцуз, оповістивши наперед, що пан піде завод обглядати, щоб усяк був при свойому місці, і щоб робили пильно, і щоб до пана ніхто не підходив ні з чим, от тогді і повів мене обглядати. Так батечку мій! Як то було усе хороше! Робота таки йде, як і йшла. Тільки замість того, щоб чорти були на панщині, так усе грішники, так, які з них поганенькі. Ті таки, що заробили, так ті по казанам та на сковородах лежать, на крюччях висять і де кому як треба; і їм добре було, що простор, не тісно; а завалящі грішники, так ті усі у роботі: живжики, що дівчат і чужих жінок обдурювали та перед ними, буцімто справді їх любили, що усе охали, щоб, бач, котора б то пожаліла його та і кинулась би йому на шию, так такі сиділи край устя у печей та усе знай охали, як і в вас, а через теє їх охання вогонь роздували по печам, і він усе більш палав. У казанах кип’ячу смолу ополониками мішали, і котрий грішник винирне, то він його гарячою смолою і обіллє, не хто як ті, що по судам більш нічого не робили, тільки справки вигадували та їх писали і тими справками мішали усе діло, як у казані смолу, і допекали тепер грішникам кип’ячою смолою, як живим людям справками.

Сеє слухаючи, наш Масляк подумав собі: «Їх би годилося і у самий казанок утопити. Знаю я їх». Се то він згадав, як попавсь, було, у їх руки, як побив німого старця. А Юдун усе розказує:

— На дривітні колоддя кололи, у дрова рубали і на липину трощили ті синки, що худобу, яку батьки позбирали, так вони з великої попереводили не знать на віщо, п’ючи і гуляючи і з недобрими проживаючи. Смолу гнали з письменних: що не зна у письмі ніякого товку, попаде книжку б то і добреньку, так як вона не по-вашому писана, так він її і перепише по-вашому; а не вміючи не тільки чужого язику, та гаразд і свого, та так наварняка, що з доброї книжки зробить, хоч її покинь овсі. Так таких-то сюди до нас коріння переводити та з них гнати смолу на лихо людям. Побіля душників у печах, щоб дим та пар лишній випускати, приставлені ті, що були судящими та діла не робили, тільки що підписовали, що писар скаже і що положить перед ним; хоч догори ногами положи, то він і підпише. То як йому там писар кумандував: «підписуй!» — то й тут нема йому другої роботи, як слухати, як закричить: «Відверни!», — то він і відверне; не дурне діло; по його розуму і робота, а мені усе легше, що вже чорта лишнього не приставляй до такого ледачого діла. Клюшниками пекельними настановили одкупщиків, та не з тих самих великих, що сам одкуп содержить, і не главних повірених; тим не можна ніякого діла уручити, ті — у самім гарячішім казані на самім споді і не виринають ніколи наверх, а тільки бульбахи пускають; а настановлені до роздачі з підвалів смоли такі, що були підвальні, шинкарі, підтовкачки і усяка така дрянь. їм се діло, розливати та розміряти, знакоме; тільки вже йому тяжко та важко, що не може нікого обміряти, ні підтовкнути; бо що останеться за роздачею від кухви, так розтоплють та кип’яток і виллють на нього. Так то-то вже йому, сердешному, мученіє, як розлива! Обмірив би, підтовкнув би, як робив з горілкою, так біда буде; та вже, проти своєї натури, налива якраз повну міру і тяжко-тяжко здиха. Та опріч роботи на заводі, є поганеньким грішникам і в мене у дворі робота. Я вже, знаєш, як вже єсть пан, так повечеряю на усі заставки та й не можу швидко заснути, так мені казки кажуть ті, що понаписовали путечествія, що у яких землях вони були і які дива видали, та не справді що їздили, а так понаписовали брехеньок, що буцім були у такій землі, де люди догори ногами ходять, і усеє такеє, що книжка б то товста, та немає в ній ні ладу, ні переладу; так я його за те — казки розказовать: нехай бреше, що хоче, а я буду під неї спати, не слухаючи його теревенів. І як я вже пан, то вже в мене і грошей, і усякої худоби багацько, так вже страшно стало і злодіїв, от і треба собак: де ж їх узяти? Отже, я і вигадав: дуже-дуже багато швиндяє сюди гольтіпак, що, нічого не знаючи, туди хочуть за добрими людьми. Бач, писали люди вірші, та так розумно написали, що усяк їх напам’ять повиучував і їх імення усяк зна; так ке стану і я вірші писати; та як завіршує… так батечку мій!., і скиглить, і хрюка, і пищить, і скавучить, і усе б то, по його думці, так жалібно та жалібно!.. Куди мені з ними діватися? Думав, думав, далі, гайда надвір, брешіть уночі, замість шавок. Що ж? От послухати! Той дума, що вже він меделян, та й силкується гавкати і щоб то і товсто, і страшно, так тільки сміху собі наробить. Інший заведе-заведе, так що ну; та не зведе кінців, та тільки вже мовчки гарчить на других. Та так усі дуріють, дуріють, а я, знаєш по-панськи, не сплю та слухаю їх, та кишки зо сміху порву, а вони — на усі заводи. Еге! Та тут добро роблять: скавучать та гарчать, а народ і боїться до них і приступити, от мені і не страшно. А ще з них такі є, що до них ні приступу! Усе гарчить, то і завиє, та усе б то, по його думці, на віршах, а воно і чорт його не розбере, що воно таке; та кидається, та мотається; так я вже нічого, їх на цеп; бо на надвірних віршаників часом находить, так ті ще нічого, нехай уночі брешуть, що мало хто і чує, а сії вже — і уніч, і удень, тільки народ знущають та кидаються усюди; так нехай же посидять на цепку та віршами ґерґочуть, то інший побоїться і близько до мого двора підійти. А мені і на руку ковінька!

Є в мене робота і молодицям, і дівчатам, і старим бабам з вашого роду. Оттих кивух, моргух, що, маючи своїх мужиків, та на чужих або на парубків кивали та моргали, та сюди та туди заводили, так ту, до мене яка появиться, так так зараз, зачепивши за плахту або за спідницю, та на височенний дрючок і піднімемо, нехай згори розгляда та розслуха, відкіль вітер повіва, та так і морга і кива, згадуючи своє кивання на людей; от у усьому пеклі і є звістка, відкіля вітер віє. Цокотухи та ляскухи, що, покинувши і мужиків, і господарство, і діточок, зійдуться докупи, та усіх осуждають, та підбріхують других, та сварки та смутки заводять, так я тих — у мої сади до ягід, щоб замість трещоток терчали та горобців відганяли. А ще бувають і такі, що бідний мужик де хоч озьми, хоч душу продай, у дітей останнє забери, та купуй їй то плахти, то очіпки, то стьожки, сьогодні одне, завтра друге і усеє таке, та як убереться, так що і усеї худоби на год не стане, що люди сміються та аж жахаються від неї, а вона дума собі: яка я собі хороша. Оттака як попадеться до мене, що, знаєш, справжнього пекла не заслужила, а так попала сюди тільки на панщину, так я таких — на мої огороди до струків, замість опудала; нехай їх ляка, як лякала людей. Та і усяким є у мене усяке добро!

Достається і писачкам. Наплодилося до ката у вас таких, що пишуть повісті та романці і усякі теревені, так я їх — бач, охочі трудитися — у мої сади, то на конюшенний двір, то у вівчарню, щоб скрізь гнійок до купок змітали та гори насипали; бач, як бува по панським садам. Та як їх робота і тут така, як і на вашому світові, що з ледащого ледащим ледащо зліплене, то воно, як і у вас нікуди не годилося, так і тут від вітру розсипається, а їм знову треба ліпити; та і ліплять вже хлопці гарно! Точнісінько, як колись і книжки зліплювали! А ті, що дума, як би людей обібрати та і обдурити… от і вигада: «Я, каже, напишу вам півтора десятка книжок; дайте-ка грошики сюди, а книжки опісля пришлю». Гроші скинулися, дали, а книжки де? Овва! В нього не тільки нема понаписованих книжок, та у голові і глузду нема на півкнижки, щоб йому об тім і написати, за що узявся; а йому і байдуже! Він одурив мир та цілковими у кишені побрязкує, та горілку похлистує, а макухою з рогозом заїдає; звісно, з розкоші. Так ті в мене приставлені малих дітей тішити: то догори ногами ходять, то стовбула перекидаються, то бульбахи дмуть, то у виворочених кожухах рачки лазять; аби б діти сміялися, як на вашім світі люди з них сміялися. А ті, що самі ніколи нічого путнього не написали, а тільки вздрить яку книжку, так її і закепкує: і не туди писано, і не так розказано, і те не так, і се не сяк, та часом такого прибреше, що чого і у книжці того нема і чоловік зроду не писав, а він каже, що там сеє і онеє є пописано, та каже: «Я порядився вам виказовати, де що не так по книжкам є, бо я усе знаю, і я вже так напишу, що ніхто проти мене не вдере»; як же вчистить, так хоч утікай! і прочитаючи його роботи книжку, зараз у хаті кури, а то завадить. Про других же, так на всі заставки лає і кепкує. Так я його і тут до такого ж діла: охочий був доглядатись, де не до шмиги, де не чисто, не гладко; так чисть, голубчику, пекельні і пригребиці та попід тинами попід плотами, усюди по кутках, попід приспами, і де помиї виливають, і по трубах сажу вичищай, коли такий охочий вичищати; та ще ні віника, ні лопати не даю: які руки на світі книжки вичищали, тими руками і тут вичищай, підбирай, винось, викидай…

— Та ну їх ізо всім! Усіх поганеньких грішників, таких, що не дуже пекельну муку заробили, таких і не перелічиш; та стільки набирається їх, що я вже швидко не придумаю, яку і кару їм накладати. Бач, люди стали хитріш чорта: таке зло сконпонує, що не знаєш, чим його і карати. Так оттим-то я вже на ваші ледащі душі і не кваплюсь; а з твоєю, запліснявілою, що мені робити? Куди і на що вона мені пригодна? Орудуй нею до якого часу. А коли хочеш мені віддяковати за те, що я тебе навчу, що усякий скарб, який тільки де є, усякий, коли схочеш, так і забереш; так от чим мені віддружи… та гляди, не полінуйся і не збреши…

— Батечку ріднесенький, таточку, голубчику! — аж заскавучав наш Масляк, почувши від Юдуна про таке добро; і підлигує, і присіда, і за руки його хвата, і усе обіщається: «Не збрешу; от тобі хрест…» — та й перехрестився… Шарах!., аж тільки загуло, і мов собака заскиглила, утікаючи в ліс… Озирнувся наш Масляк… нема ні Юдуна, ні шатрів, ні чортів, ні чортих, і музики катма! Стоїть він, сердека, на узліссі, у тернових кущах! Приглядівся, аж над самісінькою кручею прекрутенною стоїть, а унизу річка шумить та гуде, звісно, як після поводі, на великодніх святах; тільки б ще на ступінь ступив, тут би і чорту баран, попався б Юдуну у лапи. Побачивши таку біду, так сердешний Хома зжахнувся, що й сам себе не стямив! Ухопився, хоч і руки у кров сколов, за тернові кущі і став пробі кричати!.. Кричить і розгляда, де він і у якім єсть іменно місці, аж ось і розглядів, що за річкою — його село Джигунівка, і якраз на тім боці, на піщаному березі, празникові колиски постановлені, і парубки з дівчатами качаються, деякі так ходять та христосуються, жартують меж собою, хлопці навбитки б’ються червоними яйцями, дітвора тож біга промеж жінками, що винесли на продаж і крашанки, і горіхи, і мочені кислички, і усякі празникові ласощі.

Пізнав Хома своїх людей, став ще дужче гукати і на усі заводи кричати… аж ось парубоцтво почуло, що чоловік кричить, та не знають хто; та вже ж хто не є, а треба рятовати. От моторніші кинулись до греблі, відчепили мірошників човен, налагодили його, справили усе та й поїхали визволяти, хто там кричить. Повилазивши з човна, поки-то ще на ту кручу зідралися, а Хома усе пробі реве. Як вже підійшли до нього, тогді тільки пізнали, що то є Масляк; а відкіля він узявся, так усі дивувалися, бо чули, що він сидить ув острозі та не знали певно, чи за корчемство, чи за яку другу біду; і коли він відтіля вислобонився, нічого не чули. Стали його розпитовати, чого він сюди зайшов, чого кричить, чого аж прикипів до кущів? Так він вже нічого і не тямить, тільки знай кричить: «Юдуне, Юдуне! батечку рідненький, давай гроші, озьми з мене душу!..» — і усе такеє… Возилися з ним хлопці, возилися… морока, та й годі!.. Далі нічого робити, зв’язали любенько йому руки, щоб не пручався, та й утеребили у човен і приїхали на той бік. Тут усі позбігалися дивитися, кого хлопці привезли? Зараз усі і пізнали, що то єсть іменно Хома Масляк. До нього з розпитками, так він знай своє співа усе: «Юдун та Юдун, дай, таточку, грошей». А що воно є і до чого се він каже, ніхто його і у товк не озьме!

Аж ось прибігла і жінка його: стала розпитовати, і просить, і лаєть, вже і голосить над ним, а він усе своє товче… Відвели його додому, положили, зараз послали за знахурками; вже вони його і злизовали, і соняшниці заварювали, і як то вже не шептали і по зорям, і середу дня, і у саму глуху ніч, так нічого і не зробили. Та три тижня недужав; та що-то, як його узяли з кущів, так і рісочки у рот не брав: так-то налопався чортячої страви! От, як недужав, і усе йому що дальш, усе було трудніш, думала жінка та таки і знахурки, що от-от-от помре, і уночі вже і свічку над ним світили, і сиділи над ним, і дожидали… а він разом: луп! та й заговорив: «А пошліть мені старого дядька Кирика Жабокрюка та брата у третіх Пилипа Шикалку та Талемона Нечосу; я щось їм скажу». Жінка зрадовалася, що от, мабуть, одужа, пильно послала по тих людей, а сама — до нього, та аж припада, та пита, чи не хоче чого з’їсти: «Може, буханця, або печеного яєчка, або мочених кисличок?..» — «Ні, каже, нічого не хочу; я вже добре наївся, буде з мене… нехай швидше люди прийдуть».

Як же позіходилися люди, та прийшли деякі і лишні, прийшов і пан Симейон, дяк таки з того села, так от їм сердешний Масляк і став розказовати про своє привиденіє, що в нього було з проклятим Юдуном, і як він у нього обідав, яку страву їв, які напиточки пив, як танцював і як Юдун йому розказовав, що які порядки є у пеклі… та як розказав усе, протягсь, хропяув тричі та тут при людях і вмер…

Кирик Жабокрюка, стар чоловік, довго стояв на ним, поки його вбирали, думав-думав щось довго, далі зднхнув та й сказав: «А що, Хомо! От тобі і скарб!»

Оттак-то свою повість розказовав мені пан Симейон, джигунівський дяк. Вже не знаю, чи правда сьому була, чи півправди; чи так-то Юдун про пекло розказовав Маслякові, чи, може, дечого пан дяк і поприбріховав, я не знаю; а тільки нігде правди діти, як почув яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв. Та вже ж, що бабі, то і громаді. Коли товариство перестане писати, не буду і я; а то, далебі, що не втерплю.

______________________________________________________________________________________________

Бібки — тут: лавровий лист.

Хамлоломаччя.

Берлинкарета.

Ребронтсукня з дорогої матерії.

Шатай-моргай, шатай-нахвіст, реєвеє, барбське, шальпанське і порчене пивовсе це перекручені назви вин і пива: шато-марго, шато-лафіт, ренн-вейн, бордоське, шампанське, портер.

Скраклікеглі.

Водолазькі винокуривинокури з містечка Водолази на Харківщині.

Липинатріски.

Орест Сомів

(1793-1833)

Народився у містечку Вовчанську Харківської губернії. Дебютував у харківських журналах «Харьковский Демократ», «Украинский вестник», виступаючи як поет і прозаїк. Переїхавши 1817 року до Петербурга не пориває з цими журналами і публікує в «Украинском вестнике» «Письмо украинца из столицы». Його літературній долі сприяли українські літератори М. Цертелів і В. Туманський.

Творчість Сомова тісно пов’язана з Україною. Разом з іншими українськими діячами він підтримує Василя Каразіна, який заснував у Петербурзі «Вільне товариство прихильників російського письменства», стає членом товариству, і співпрацює в його журналі «Соревнователь», де зокрема друкує «Песнь о Богдане Хмельницком — освободителе Малороссии». Згодом з’являються його історичні повісті й оповідання про Україну, більшість з яких підписано було псевдонімом Порфирій Байський. Відомий лише один випадок, коли Сомів звернувся до рідної мови. На жаль, це був той випадок, про який шкода й згадувати, бо поема «Голос украинца при вести о взятии Варшави» (1831), хоч і написана добірною українською мовою в традиції бурлеску, але наскрізь реакційна. Сомів прославив розгром польського визвольного повстання і вітав російські війська, що захопили Варшаву.

Сомів одним з перших звернувся до української історії. Цікаво, що і він, і його колега Василь Наріжний сливе водночас звернулися до образу легендарного розбійника Семена Гаркуші. Повість «Гайдамака» започаткувала цілу серію творів, які, в свою чергу, надихнули й Гоголя на українську тематику. Дослідники вважають, що фантастичні оповіді Рудого Панька великою мірою завдячують своїм настроєм саме Порфирію Байському. Але незабаром і сам Сомів зазнав непереборного впливу Гоголя. З цікавих фантастичних оповідань можна виділити такі: «Вовкулака», «Русалка», «Київські відьми», «Казка про скарби», «Наказ з того світу», «Блудний вогник», «Лихе око».

КИЇВСЬКІ ВІДЬМИ[2]

Молодий козак Київського полку Федір Блискавка повернувся на батьківщину з походу проти пригноблювачів України, ляхів. Хоробрий гетьман війська українського Тарас Трясило після славнозвісної Тарасової ночі, коли він розбив пихатого Конецпольського, вигнав ляха із багатьох місцевостей України, очистив їх і від лукавих підніжків, жидів-зрадників, багацько яких полягло від руки розлючених козаків, котрі, добиваючи їх, наспівували такі самісінько прокльони, якими ще вчора жиди ображали православних. Все пригадалося: і обмови жидівські, і їхня послужливість полякам, і утримування на оренді церков божих, і продаж за ціну непомірну святих пасок на світле христове воскресіння. Звичайна річ, і майно цих легкодухих іновірців щадилося так само мало, як і їхнє життя. Козаки повернулися додому обтяжені багатою здобиччю, яку вважали цілком законною і яку літописець України виправдовує у душі своїй, розміркувавши, наскільки неправедним було здирство приблуд юдейських. Це було справедливою помстою за утиски; і в цьому випадку козаки, так би мовити, забирали назад свою власність.

Ті, що знали Федора Блискавку як бравого козарлюгу, здогадувалися, що вернувся він не з порожніми руками. Бо й справді, при кожнім розрахунку з шинкаркою чи з бандуристами він виймав з кишені цілу пригорщу дукатів, а польськими золотими тільки що не шпурляв по вулицях. Дивлячись на його золото, палали очима шинкарі й крамарі, а, дивлячись на нього самого, палали щоками дівчата й молодиці. Та й було чого: високий зріст, молодецька постава, чорні вуса, які він гордо покручував, його молодість, врода й завзятість хоч би й кому могли голову закрутити. Чи ж дивина, що молоді киянки позирали на нього з привітною усмішкою і що кожна з них тішилася, коли він перекидався з нею слівцем.

Перекупки на Печерську й на Подолі знали його всі, від першої до останньої, із задоволеним виглядом переморгувались між собою, коли, бувало, їде він базаром. Чекали вони цього, як вороння крові, бо Федір Блискавка через своє козацьке молодецтво перекидав у них ятки з книшами, соложениками або сливами і ганяв на всі сторони кавуни й дині, а потім платив за все утроє.

— А де ж то наш завзятий подівся, що не видно його? — казала одна подільська перекупка до своєї сусідки. — Без нього і торг не в торг: сидиш, сидиш, а й десятої частки за цілий день не заробиш того, чим від нього за одну мить поживишся.

— Чи до того йому! — відповідала сусідка. — Він оце тепереньки біля Катрусі Ланцюгівни. Як із нею спізнався, то й базарів одцурався.

— А чим тота Ланцюгівна йому не пара? — втрутилася в розмову і третя перекупка: — Дівчина як маків цвіт; поглянеш — то хоч не хоч, а таки скажеш: красуня! Волосся як смола, чорні брови, карі очі, і зростом, і статурою взяла; одна її усмішка парубків із глузду зводить. Та й матінка її — жінка не бідна; скупа, щоправда, стара ґава! Зате грошенят у неї стільки, що хоч лопатою греби.

— Воно ніби й так, — підхопила перша, — одначе про стару Ланцюжиху лиха слава йде. Всі кажуть, — свят, свят! — начебто вона відьма.

— Чувала і я таке, кумасю, — зауважила друга. — Сусіда Панчоха колись і сам бачив, як стара Ланцюжиха вилетіла з димаря і подалася, видно, на сабаш.

— Овва, чого тільки про неї не розповідають! — перебила її перша. — Ось у Петра Дзюбенка стратила вона корову, у Юрчевських отруїла собак за те, що одна з них була ярчуком і пізнавала відьму нюхом. А з Ничипорем Проталієм, посварившися за город, зробила таке, що не доведи господи й чути.

— Що, що таке? — вигукнули дві інші перекупки.

— Ну, та вже що буде, а як до слова прийшлося, то тра вповісти. Стара Ланцюжиха попсувала Ничипорову доньку так, що хоч кинь. Тепер бідна Докійка то нявчить кішкою і на стіну дереться, то гавкає собакою і щирить зуби, а то скрегоче сорокою і стриба на одній нозі…

— Досить вам торохтіти, пустобрехи! — перебила їх одна стара перекупка, зиркаючи такими очима, які бувають у лихої собаки. — Лучче б ото про себе теревенили, а не про інших. У вас усі господині з маєтком — відьми; а на свої хвости й не озираєтесь.

Перекупки несамохіть аж скрикнули на тії слова старої, але відразу ж замовкли, бо остерігалися з нею сваритися: про неї теж говорено, що й вона належала до кагалу київських відьом.

Знайшлись, одначе, добрі люди, котрі хотіли застерегти Федора Блискавку від шлюбу на Катрусі Ланцюгівні; та молодий козак сміявся їм у вічі, навіть не збираючись відступити від Катрусі. І як же було повірити чужим обмовам? Миле дівча дивилося на нього так невинно, так любо, усміхалось йому так медово, що хоч би й цілий Київ зібрався на майдані біля Лева й заприсяг на тім, що маті! її достоту відьма, — і тоді б Федір віри не йняв.

Таки привів молоду господиню у свою хату, а стара Ланцюжиха зосталася одна, відмовившись від запрошення зятя перейти жити до нього; відповіла, що їй зі старими своїми звичками не вжитися з молодими людьми. Федір Блискавка не міг натішитися, дивлячись на милу дружину свою, не міг нахвалитися нею. І гарячі пестощі, і палкі поцілунки, і догідливість її чоловікові свому — все було до душі нашому козакові. Дивним здавалось йому лише те, що дружина під час найсолодших хвилин подружньої ніжності іноді зненацька ставала сумною, важко зітхала і навіть сльози набігали їй на очі; а то, було, помічав такий погляд її великих карих очей, що у нього несамохіть мурашки по спині пробігали. Особливо це помітно було, коли місяць на ущербі.

Тоді дружина похмурніла, відповідала коротко й неохоче, і, здавалось, якась туга гризе її серце. Такої пори усе їй було не до шмиги: і пестощі чоловіка, і жарти його друзів, і господарські турботи; так, наче б і світ божий став для неї тісним, наче б рвалася вона кудись, хоч і з відразою, пересилюючи себе й підкорюючись якомусь непереборному потягові. Деколи було помітно, що вона хоче в чомусь відкритися чоловікові; та кожного разу важка таємниця залягала у її грудях, душила — і тільки смертельна блідість, потоки сліз і трепет всього тіла відкривали чоловікові, що тут не все гаразд. Цей стан так само раптово й зникав — Катруся, враз ізвладавши з собою, оживала, починала сміятися, гратися, як дитина, і ластитися до чоловіка ще палкіше; потім його запевняла, що це був такий хворобливий приступ від зурочення, що його накликала була на неї колись у дитячі літа якась лиха баба, та що це довго не триває. Федір вірив їй, бо кохав свою жону, а зрештою й сам не раз бачив зурочених.

Однак завше, коли був місяць у серп, чоловік помічав ночами за дружиною якийсь незвичний неспокій. Либонь починала чогось боятися, час од часу здригалася і блідла. Дивним було те, що як тільки він покладав собі розкрити таємницю, підступний, глибокий сон змагав його. Чи то сам здогадався, чи добрі люди надоумили, та якось у таку ніч Федір, лягаючи спати, намацав рукою під подушкою вузлик з травами. Ледве що він торкнувся їх, ураз відчув, що рука стала важчати і кров у ній тихенько стихати, наче б засинаючи. Жінка у той час поралася по хаті й не помітила, як Федір прочинив кватирку й викинув того вузлика. Пес, який дрімав на призьбі, вочевидь подумав, що шпурнули йому якусь поживу, та й кинувся її обнюхувати. Нюхнув раз, другий, захитався, упав і заснув міцним сном. «Еге! так он чого і я спав, жіночко моя люба!» — здогадався Федір, але, нічим себе не зрадивши, прикинувся, що спить, і захропів так, наче б три доби очей не склепив.

Катруся, зробивши, що там було в хаті, наблизилася до чоловіка та, поклавши руку на його груди, подивилась уважно в обличчя, важко зітхнула і одійшла до печі. Федір, не перестаючи хропіти, прискалив одне око й слідкував жінку. А та розвела в печі вогонь, поставила на жар гладущика з водою і почала кидати в нього зілля, примовляючи стиха дивні і дикі для вуха слова. Увага Федора зростала щохвилі: страх, гнів і цікавість боролися в ньому.

Коли вода в горщику завирувала білим джерелом, то над ним наче буря прошуміла, наче сильний дощ задріботів, наче грім проторохтів. Нарешті звідти пискливим і різким голосом, що нагадував вищання заліза, як ото бува коли косу мантачать, тричі пролунало одне слово: «Лети, лети, лети!» Ураз Катруся хутенько вимастилася якоюсь мастю і вилетіла в каглу.

Страх пойняв бідного козака такий, що аж зуби зацокотіли. Вже не сумнівався, хто його жінка, але був настільки схвильований, що не знав, на що відважитися. Мабуть, лучче відкласти усе до іншого разу. Проте заснути не міг, перед очі навівалися якісь чудовиська. Покрутившись отак якийсь час на ліжку, встав та вийшов на подвір’я. Тиха прохолодна ніч трохи його відсзіжила. Місяць останнім, блідим своїм світлом наче б прощався з землею до нового відродження. Федір виловив поглядом собаку, що спав під вікном, а біля його голови зачарований вузлик. Підняв його двома пальцями — і враз собака стрепенувся, скочив на ноги, потряс головою і почав ластитись до господаря. Козак невесело всміхнувся і повернув до хати, поклав вузлика під голову, ліг і заснув, мов убитий.

Коли він розплющив очі, то побачив, що Катруся лежить поруч. На обличчі її не було помітно й сліду вчорашньої несамовитості, ані тієї нестями в очах, з якою вона творила свої заклинання. Якась розманіженість і тиха радість відбивалися тепер в її погляді й усмішці. Ніколи ще не обдаровувала вона стількома палкими поцілунками, дитячими пестощами свого чоловіка, як того ранку. Словом, була це молода, мила і закохана жінка, але в жодному випадку не та страшна чарівниця, якою бачив уночі її муж. Козак уже й замислився: а чи й справді трапилося те, що він спостеріг? Чи не сон йому привидівся серед ночі? Чи не лихий дух його спокушав і мучив нічницями, або відвернути його серце від любої жінки?

Минув місяць. Федора не покидала думка таки дізнатися таємниці й покласти край своєму сум’яттю. Увечері, якраз коли мав зійти молодик, помітив за своєю дружиною ті самі ознаки: і сльози, і тяжке зітхання, і таємну тугу, і відразу до усього, навіть до пестощів чоловікових, а деколи дикий, непорушний погляд. Ще з вечора Федір сказав, що йому душно в хаті, і розчахнув вікно, а коли ліг спати, то, вийнявши з-під подушки вузлика, пошпурив його хутенько на двір. Потім удав, що заснув і захропів, як і першого разу. Так само й жінка підійшла до постелі, поклала руку на груди йому, нахилилась, поцілувала, і почув він, що гаряча сльоза упала йому на щоку. Потім, важко зітхаючи, вся в сльозах, зайнялась вона боговідступним чином своїм. Козак тим часом усе уважно запам’ятовував — де і яке саме зілля брала дружина, прислухався до чудернацького примовляння і повторював його подумки. Вже нічого він не боявся: ані спаленілого, несамовитого обличчя і Катрусиних очей, що виблискували, ані ревіння бурі, ані грому, ані гидкого голосу з гладущика. І щойно тільки молода відьма вифуркнула в каглу, чоловік її зіскочив з постелі, підкинув нових дров на жар, що згасав, налив свіжої води в гладущик і поставив його на вогонь. Потім відшукав невеличку скриньку під лавою в запіллі, розкрив його — і остовпів од жаху й огиди. Там були людські кості й волосся, засушені кажани і жаби, зміїна шкура, вовчі зуби, чортові пальці, осикове вугілля, кістки котячі, безліч небачених мушель, якогось зілля, корінців — годі усе й пригадати. Перемігши відразу, Федір схопив повну жменю цього чаклунського причандалля і всипав у гладущик, приказуючи те заклинання, яке перейняв од своєї жінки. Та коли в гладущику закипіло, Федір відчув, що обличчя його почало кривлятися й посмикуватися, наче корчі його брали, очі йшли зизом, волосся ставало дуба, а в грудях мовби хто молотком вистукував, ще й кістки в суглобах хрумтіли. Від усього цього пойняв його шал такий, що почув у собі неймовірну відвагу, щось схоже на тяжке сп’яніння. В очах замигтіли іскорки, світляні смуги, якісь дивовижні потворні привиддя. Над ним і буря казилася, і дощ лопотів, і грім тарабанив — але Федір нічого вже не боявся.

А коли почув голосний погук з гладущика: «Лети, лети, лети!», не володіючи собою від люті, хапливо узяв із пуделочка масті й натер собі руки, ноги, обличчя, груди… І вмить якась незнана сила схопила його і витягла з комина. Отямився він під відкритим небом, на Лисій горі, за Києвом…

Що там угледів наш бравий козак, того, либонь, опріч нього ані одному православному не доводилось бачити. Та й не доведи боже! І страх, і сміх проймали його навзамін: таким жахливим, таким огидним було збіговисько на Лисій горі! На щастя, неподалік від Федора Блискавки височіла велетенська дровітня з осикового поліняччя. Він припав за нею і звідти визирав, наче миша.

На самій маківці гори була гладка місцина, чорна, як вугілля, і гола, мов лисина старого діда. Посеред майдану стояло риштовання зі сімома східцями, що покриті були чорним сукном. На риштованні сидів здоровенний ведмідь з двома мавпячими пащеками, цапиними рогами, зміїним хвостом, з настовбурченою щетиною по всьому тілу, з руками кістяка і котячими кігтями на пальцях. Довкіл нього кипів цілий відьомський базар, де було ще повно чаклунів, упирів, вовкулаків, полісунів, водяників, домовиків і різних інших чуд небачених і нечуваних. Там велетень жид сидів навпочіпки перед цимбалами завбільшки з байдак, що мали струни грубші за линву; жид молотив по них замашними граблями, трусив гострою борідкою, лупаючи очима й шкірячи пику й без того дуже бридку. Побіч ціла ватага чортенят, одне одного паскудніше й незграбніше, гупала в казани, тарабанила по діжках, лупила в залізні тарілки і галасувала на всі заставки. Тут валка старих, зморщених, як гриби, відьом водила журавля, пританцьовуючи, гоцкаючи сухими своїми ногами так, що дзвін од кісток розсипався довкруж, ще й приспівуючи таким голосом, що хоч вуха затуляй. Далі довготелесі полісуни гасали навприсядки з дрібнолюдками. В іншому місці беззубі, хирляві відьми верхи на мітлах, лопатах і коцюбах поважно і статечно, наче вельможні панни, танцювали польку з сивими, потворними чаклунами, декотрі з яких аж у дугу гнулися, а в одного ніс нависав до підборіддя, в іншого з рота стирчали вовчі ікла, у ще в іншого був такий поморщений лоб, як ото хвилі бува на Дніпрі у негоду. Молоді чарівниці з божевільним несамовитим сміхом і зойком, наче п’яні бабенції на весіллі, витанцьовували горлицю і метелицю з кучматими водяниками, що мали мармизи, вимащені на два пальці багном. Грайливі, жартівливі русалки бавилися в дудочку з упирями, на яких і поглянути було страшно. Крик, галас, тупіт, шамотіння, пронизливий скрип і посвисти пекельних сопілок і пищалок, співи й вереск чортенят і відьом — все це було розбуялим, диким, збісованим, а зі всім тим видно було, що ота страшна наволоч від душі веселиться.

Федір Блискавка зі своєї засідки дивився, і жахно йому було, аж мороз поза шкірою тяв. Неподалік побачив і тестьову свою, Ланшожиху, з одним задніпровським пасічником, про якого завше ішла недобра слава, і стару Одарку Швойду, бублейницю з Подільського базару, з дев’яностолітнім крамарем Артюхом Холозієм, що його всі мали мало не за святого: так оцей клятий халамидник умів прикидатися тихим та божим; і жебротну калічку Мотрю, що побиралася київськими вулицями, де бачили в ній юродиву і прозивали Дзиґою, тут же вона манджала попід ручки з багатим скупердяєм паном Крупкою. Гай-гай, Федору Блискавці довелося підгледіти чимало кого зі своїх знайомих, навіть таких, що ніколи б і не повірив, що вони слугують сатані. Вся ота зграя трухлявих відьом і чаклунів витанцьовувала так молодецьки, що пилюга стовпом стояла і насилу вдалося упізнати козакові Катрусю, котра витинала козачка з кремезним, круторогим полісуном, який скалив зуби і підморгував їй, а вона усміхалась і вихляла перед ним, наче пава. Федір відчув таку заздрість до жінки, що ледве стримав себе, аби не вискочити й не відгамселити обох.

Раптом пролунало несподіване, мов буря, густе ревіння чорного ведмедя. Воно покрило собою все — і дзвін цимбалів, і свист сопілок, і гаркання, регіт і гомін розперезаного наброду. Все завмерло: кожен з танцюристів, піднявши у цю мить одну ногу, наче приріс другою до землі; ті, хто підскочив догори, так і зависли в повітрі; роззявлені роти не встигли стулитися, підняті руки не встигли опуститися. Чорний ведмідь простяг кістляву руку і враз усі заспівали:


Високі скоки
В сороки,
Низькі поклони
В ворони.

Потім разом підскочили вгору й повалилися на землю, головами до ведмедя. «Ох ти ж, трикляте плем’я! — вилаявся подумки Федір Блискавка. — Воно ще й наважується насміхатися над православними звичаями і наспівувати чесні весільні пісні на своєму мерзенному сабаші перед цим опудалом! А щоб вам запастися разом із жіночкою моєю! Бодай вам усім по гарячій пекельній головешці в горлянку!»

Чорний ведмідь довго принюхувався на всі боки і нарешті проревів, як із діжі: «Тут поміж нас є чужий дух!» В одну хвилю усе сполохалось: злі духи, відьми, чаклуни, упирі, русалки — всі кинулися шукати, вирячивши криваві очі й бризкаючи скаженою піною. І Катруся — Катруся була попереду! Серце завмерло у Федора, холод пройняв до кісток. «Ну, оце ж і настала моя остання година!» — проказав козак і притисся до землі за дровами.

Катруся першою його побачила — люто блиснула на чоловіка огняним зором, скригнула зубами… але тут же скинула з себе намітку, накрила нею Федора, всунула під нього лопату, провела пальцем лінію в повітрі на Київ — і, перш ніж він отямився, лежав уже в своїй хаті на постелі.

Почував себе, як людина, яка ледве одійшла після лихоманки. Він почав пригадувати події останньої ночі, найбільше його непокоїло, як бути тепер з дружиною. Все її кохання, ніжні пестощі, піклування про нього і ця її дитяча грайливість — невже оце все тільки удавання? Все це їй нашептала нечиста сила, аби краще мене обманути… В задумі й не помітив, що дружина стоїть біля нього. Коли уздрів її, здригнувся, наче босоніж на змію наступив. Катруся була бліда і розмлоєна, вуста її помертвіли, очі почервоніли від сліз, що струмками текли по обличчю.

— Федоре! — сказала вона сумно. — Навіщо ти підглядав за мною? Навіщо, не порадившись, подався на Лису гору? Чому не довірився жоні своїй?.. Господь із тобою… Ти сам розтоптав наше щастя!

— Геть від мене, гадюко, відьмо чортова! Знову мене хочеш обійти своїми брехнями? — спалахнув Федір.

— Послухай, — схлипнула вона, обвивши його руками довкіл стану і припавши до грудей головою. — Послухай! Я не винна. Винна моя мати, що силоміць відвела мене на сабаш. Прирекла мене в чарівниці і вимучила страшну клятву. Мені було тільки чотирнадцять. Я й тоді неохоче літала на гору. Всі їхні прокляті звичаї для мене, як ніж гострий. Можеш зрозуміти, як я мучилася, коли ти став моїм мужем, бо кохаю тебе, як душу, як своє спасіння на сім світі. Не раз, бувало, хотіла я припинити оте літання, але завше, коли сходив молодик, що більше я про те думала, то сильніше мене туга несказанна діймала. Та й сам ти бачив… Не доведи боже й татаринові таке стерпіти!.. А як наставав мій час, якась незбагненна сила полонила мене і тягла наперекір моїй волі. Коли ж прилітала я на Лису гору, там мене мовби сказ обіймав: я, наче шалена, кидалася у відьомський натовп, сама себе не розуміючи, без пам’яті, робила те, що й інші… Як бога з небес чекала я великоднього тижня, кинулася б я тоді в ноги праведним ченцям і вблагала б їх, аби замкнули мене на всі решту три дні в Печерах, до самої недільної всеношної і відмолили б від мене бісівське наслання… Але пізно вже! Ти, мій любчику, соколе мій! Ти сам загубив і мене, і себе і навіки зачинив від мене двері райськії…

— То й веселися ж зі своїми родичами, полісунами й русалками, коли нема тобі спасіння!.. Щезни звідси! Лиши мене…

— Але я навіть лишити тебе не владна! На мені лежить страшна клятва, а вона мені наказує, що хто б не був — чи брат, чи батько, чи муж рідний — якщо підгледить наші гуляння, то ми… ми мусимо… ох, боже!., мусимо висмоктати кров його до краплі…

— Ну то пий! Пий мою крівцю! Мені й так остогидло вже на світі жити! Що мені залишається?.. Припала мені до серця одним-єдина дівчина, стала моєю жоною, любив я її над усе на світі, а й та мене підманула і мало що не поріднила з бісовинням… Навіщо мені життя таке? Пий, на, пий! Смокчи мою кров!

— І мені не жити після тебе на світі! Душа твоя переконається. Боже, як мені тяжко, що лиха доля розвела нас і тут, і там…

Катруся заридала і впала на коліна.

— Одне лише прошу в тебе. Подивися на мене лагідно, дай натішитися тобою. Поцілуй мене, милий, востаннє і пригорни до серця, як пригортав тоді, коли кохав мене щиро!

Бідолашний Федір розчулився од її сліз, позирнув лагідним, сумним поглядом, притулив до себе, і вуста їхні злилися в один довгий, палкий поцілунок… Водночас рука Катрусі лягла йому на серце і враз якийсь гострий пекучий біль проник туди. Федір відчув печію і приємну млість. Катруся припала вустами до його серця і, поки душа його танула в солодкій знемозі якогось розкішного умлівання, Катруся, ластячись, спитала у нього:

— Чи солодко так засинати?

— Солодко! — відказав він ледь чутно — і заснув навіки.

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Ярчуксобака, що має природний дар пізнавати відьом.

Чортів палецькремінь у формі пальця.

Михайло Чайковський

(1804-1886)

Писав українською та польською мовами. Народився на Волині в українській сім’ї, брав участь у польських визвольних повстаннях. З 1841 року перебував у Туреччині, у 1850 році прийняв іслам і, організувавши полк отаманських козаків, брав участь у Кримській війні під іменем Садика Паші. 1872 року повернувся на Україну, де згодом покінчив самогубством. Завжди проявляв себе як запеклий ворог колоніальної політики російського царизму.

Чайковський у своїй творчості виявив велике замилування історією України й козаччини. Героями більшості його творів є козаки: «Повісті козацькі», «Вернигора», «Кірджалі», «Гетьман України», «Овручанин». Його повісті багаті на пригоди, легко читаються. Не цурався Чайковський і літературного опрацювання народних українських легенд. У збірці «Повісті козацькі й оповіді» (Лейпціг, 1863, т. 3), де публікується й оповідання «Могила», Чайковський зазначив: «Могилу» створив я за народними переказами».

МОГИЛА[3]

Коло Галчинця височіла Могила, в її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зіллям, а всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народні перекази в міру своєї уяви дивні речі про неї оповідали. Не раз хлопці, пасучи вночі коней, бачили, як з кущів на Могилі виходили постаті, що мали дивні кшталти, скупчувалися, а потім, збившись у вогненний стовп, звільна сунули до села. Злякані хлопці, мов зайці, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяє, мов ясна заграва, то зриваються на ноги і сміливо женуть уперед — яскравість тоді блідне, починає тремтіти і, розплившись у повітрі, зникає. Повертаються малі звитяжці, радісно побликуючи, але марево нові загони світла з землі випроваджує і переслідує хлопчаків, наче тінь. А вони обернуться і знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях із маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповідками, що батьки тільки головами хитають.

Баби надовколишніх сіл і хуторів шепчуть якісь таємниці про чари і чарівниць, а старші люди, як зачують про Могилу, воліють мовчати. Ніхто на її вершок вилізти вночі не відважиться, а тим, хто проїжджає біля її підніжжя, кров у жилах стигне, а волосся на голові диба стає — так страшно. В цілому селі хіба тільки дід Левко, як у власній хаті, на ній гостював, але він дуже довго нікому ані словом не обмовився ні про саму Могилу, ні про марево.

Одної ночі на святого Михаїла сів Левко на Могилі і задивився в похмуру далечінь. Вітер висвистував у вербах, дзвонив у сухе бадилля, часами бринькав у струни балабайки, що лежала на землі, добуваючи з неї тужливі тони. Хмари швидко і так часто пропливали по небу, наче йшли колони кінноти: деколи миготіли блідим одсвітом шишаки і вістря зброї, а потім знову зникали. Біля ніг старого лежав білий як молоко хорт і весь час стриг вухами, що наче китиці розтріпаного шовку спадали на тонку шию. Час од часу зиркав на господаря і метляв хвостом.

Вже півні на північ запіли на недалекій пасіці, а в Галчинці завив пес, потім другий, третій — і покотилася луна в поле.

З-за повороту вискочили два вершники, один на гнідому коні, другий на карій клячі. Садили вони так, начеб спішили по голову татарського хана чи по скарби Царгорода. Луна принесла до старого тупіт копит, що усе ближчав і ближчав, поки нарешті не стих перед самою Могилою. Хорт враз скочив на ноги і напнувся наче струна, витягти шию в той бік, звідки примчали вершники, котрі вже спішились і піднімалися сюди. Левко приклав долоні до губ і крикнув: «Го-гоп!»! А вершники відповіли: «Го-гоп!» аж задзвеніла темрява.

Вершники зійшли на Могилу й привітали старого.

— Батьку Левку, ми прибули по обітницю! — сказав один.

Дід кивнув головою:

— Те, що було говорено, мусить бути сповнене. Сідайте, діти мої. Але щоб слухати цю оповідь, мусите навіть в душі сумніву до правди не мати. Бо як баба розгнівається і наврочить, то лихо буде. Зачепивши дідька, не так хутко можна з його пазурів випорснути… А тепер слухайте.

За тих блаженних часів, коли Богданко Ружинський, сьомий гетьман, булаву козацьку тримав, коли козак, лях і татарин мирно гомоніли за гетьманським столом в Трахтемирові, який подарував на столицю козакам король Стефан, у ті святі часи, коли три могутні й звитяжні народи тримали в страху сусідніх володарів, над Коденькою, неподалік від Галчинця, був Дударів хутір. Ще досі землею та яма не затяглася, де стояла хата, а мешкала в ній жінка, що звалася Сукурихою. Одні мали її за чарівницю, інші за ворожку, бо лікувала вона хворих, відмовляла уроки, спроваджувала дощі і градом била врожаї. Одною рукою щастя, а другою лихо сипала на сусідів. Жили з нею три доньки гожі, як молоді пліточки, звинні, як білочки, а личками — наче журавлини на білім снігу при сяйві сонця. А коли пісні співати починали, то солов’ї мовкли і вслухалися задумливо, а потім і собі пробували ту саму ноту взяти, а коли в танці тропака тяли, то земля аж тремтіла з утіхи під ніжками, озутими в червоні черевички. Жили вони собі без клопотів, а парубки надовколишні горнулися до них, наче мухи до меду. Мало не билися за те, хто перший піде з дівчатами навприсядки, а кому припнуть до шапки квітку чи зав’яжуть стяжку на сорочці. Але серця дівочі й думки були вільні, як лет птаха в повітрі.

Недовго тривала тая воля жіноча. Одного дня пополудні сестри сиділи на призьбі за пряжею та гомоніли про недільну гулянку, коли раптом вигулькнуло з хмари куряви троє вершників, що мчали просто до хутора. Першим влетів на подвір’я степовий кінь з козаком — молодша сестра зиркнула на смагляве обличчя, червоний шлик — і серце їй забилося, а рум’янець розквітнув на щоках. За ним влетів мурза татарський на тонкостаннім бахматі, що низько над землею стелився. Середня сестра подивилася на чорні очі, на кожух зі сріблястої вовни — і опустила очі додолу. Вслід за ними лях об’явився на спіненім скакуні, що аж дибки ставав. Старша глянула на пишно оздоблену зброю і на шапку з павиним пір’ям, а відчула, що на такого витязя всеньке життя потайки сподівалася.

Матері вдома не було. Сестри гостинно коней прип’яли коло плоту, а потім винесли з хати молоко, сметану і квашені огірки. Спочатку розмова не дуже й клеїлася, весь час на сміхи переходячи, але поволі наступила черга для солодких слів, живого стріляння очима, а врешті невинні поцілунки, наче ґвалтом відвойовані, ще їх тісніше зблизили. Ось уже гості вирішили до вечора перебути, бо, мовляв, за прохолоди легше мандрувати, аніж у спеку. Усі були такі веселі, наче до раю потрапили.

Несподівано, мов грім з ясного неба, об’явилася Сукуриха. Непривітно вклонилися їй гості, а коли вона скоса глянула на дочок і помітила рум’янець на щоках, а в очах живі іскри, то так зморщила чоло і так очима люто блиснула, наче гадина, коли має скочити на людину. Вершники, вже не зволікаючи, швиденько забралися з хутора, а, їдучи, не розмовляли між собою, тільки мріяли про нові відвідини. Козак уперше розмарився про розкоші і зваби заміжжя і вирішив на найближчій раді подати голос про необов’язковість парубоцтва на Січі. Мурза, наче піп, розважав про Ісуса і Магомета, зробивши висновок, що усі поклоняються одному Богові і різниця віри не повинна стати завадою в спілкуванні людей. Лях тим часом запрагнув рівності станів і дитячою цяцькою назвав свій герб, яким досі пишався: чаплю на блакитному полі. А далі сягнув до Адама і Єви і сказав, що всі ми походимо від одних батьків, всі ми брати, а тому повинна бути межи нами рівність.

Та прибувши до Бердичева, кожен рушив своїм шляхом і чутки про них пропали.

З тієї хвилі на Дударевім хуторі запанували смуток і туга. Материнська сварка, хлипання дочок розліталися широко, наче голуби від згорілого будинку, а дівочі приваби в’янули, мов цвіт на осіннім морозі. Незабаром смерть полічила пальцем одну по другій. Померли всі три сестри і померли без сповіді. Мати закопала їх неподалік, сама порпаючи землю, бо цвинтар для них був зачинений. Жоден цвіт, жодне зілля не проросло на могилах. Виглядали так свіжо, начеб учора тільки насипано їх, мовби чекали на когось. Тривало так впродовж шести літ. Щоночі бачили люди Сукуриху з розпатланим скуйовдженим волоссям, з висохлим лицем, з якого стирчали кості, що, здавалося, ось-ось продірявлять шкіру, як ходила вона круг могил доччиних, кидаючи якісь зерна на північ, захід і полуднє. За конвульсійним кривлянням вуст можна було здогадатись, що вимовляє якісь слова закляття, але ніхто не смів наблизитись, щоб дочути, що мовить і що саме чинить.

На тому світі усе з часом міняється, щось одне в’яже нить, а щось друге її розриває. Союз трьох народів так само розірвався. Орди перекопські сплюндрували Московію і до Польщі помчали, по дорозі Україну палячи й руйнуючи. Сейм ухвалив посполите рушення, розбіглися вісники, шляхта коней осідлала. Гетьман дістав листа від Сейму й короля, і козацтво на сполох задзвонило. Усі рушили в поле — тривога і біль їм шлях торували, а пожежі заграви по ночах світили.

Чи то сліпий випадок, чи то невідь-яка сила покермувала, що на тім самім місці, де сестри поховані були, орда татарська обозом стала. Та ще не встигли вони й з коней зійти, як тут з-під Солотвинського лісу гусарська хоругва налетіла на них. І такий то бій був кривавий, що перемога то на один, то на другий бік схилялася, але ось від Журбинець примчали сотні козацькі і взяли бусурманів на списи. Татарва приснула на Бердичів топитися в водах Гнилоп’яту, вкривши поле бою так густо, наче житнім колоссям за добрих жнив. Та ніхто не тішився перемозі, бо всі три полковники головами наклали.

Тільки Сукуриха вночі з’явилася вбрана, мов на весілля до своїх дочок, і байдужим оком поглянула на побойовисько, а коли в рисах одного з трьох гостей впізнала козацького полковника, що лежав на могилі наймолодшої доньки, дико засміялася й копнула ногою трупа. Потім, помітивши серед мерців татарського мурзу, схопила його рукою за кучеряве волосся, склеєне сукровицею, і виволокла на могилу середульшої доньки. Те саме вчинила і з тілом ляського проводира. А вчинивши теє, застрибала не знати від якої втіхи і, чи то в землю запалася, чи то в повітря злетіла, але більше про неї ніхто не чув.

Якийсь чоловік, що сховався в царині, усе те бачив й іншим оповів. Тоді зібралися люди з надовколишніх сіл, позносили всі тіла, не роблячи різниці межи трьома народами, і висипали високу могилу, яку звуть Могилою трьох сестер або Могилою Сукурихи.

Минуло з тої пори багато часу. Я був ще молодий, коли в наших околицях страшна моровиця жниво своє збирала. Весь Галчинець тремтів зо страху. Одного разу, пам’ятаю як нині, їхали ми з небіжчиком Байдою опівночі попри Могилу. В небі виднілося холодне обличчя місяця, вітер завивав, а коні голосно пирхали, і страх проймав нас аж до шпіку кісток. Я молився, а Байда сміявся, бо то був запеклий недовірок. Аж тут зненацька побачили ми якусь постать несусвітню. Я хотів було коня завернути, але Байда пустив свого коня чвалом до Могили, і мій кінь теж за ним пішов. Тут ми впізнали, що то була молодиця з Галчинця з роду Сукурів, Сукурихою дітьми прозивана. Мала лопату й чорного півня, а в торбинку збирала якесь зерня, схоже на просо. Власне, вона й оповіла нам усе те, що ви щойно почули. Змусила тільки поклястися, що раніше, як за п’ятдесят літ від того дня, нікому не розкажемо, що бачили її на Могилі. Потім пішла до села, сіла верхи на лопату і об’їхала довкола наше село, сіючи зерно обабіч себе і тиснучи півня, аби щоразу кричав. Тільки дві хати, що були за рікою, зосталися за межами кола.

І дивна річ — чума зібрала покоси у всіх селах надовкіл, а в Галчинцю, опріч мешканців тих двох хат, ніхто більше не вмер. І карети, й вершники морової панни щодуху до села мчали, але перед зачарованим колом коні дибки ставали і повертали назад, тільки регіт чортячий розливався довкруж.

Оце нині якраз п’ятдесят літ і проминуло, закляття скінчилося, — закінчив говорити старий Левко, а троє його слухачів сіли на коней і повернулися до села.

Небавом отець Павло Немоловський поховав останки Левка. А Могила як стояла, так і стоїть, а люди переказують одні одним оповідь дідову. Минуть роки й віки, а в Галчинцю говоритимуть про Могилу трьох сестер, про чари Сукурихи, як про вчорашній випадок, бо поголос людський, наче світ, великий, і, мов душа, безсмертний.

Переклад з польської.

_______________________________________________________________________________________________

Галчинецьсело неподалік Бердичева.

Балабайкаінструмент з чотирма струнами, формою подібний до торбана.

Хорт«Народ український має велику симпатію до полювання з хортами. Рідко можна побачити діда, який у себе не тримає хорта» (М. Чайковський).

Богдан Ружинськийгетьман козацький, прозваний у народі «лицарем у чорному оксамиті» через своє жалобне вбрання, яке постійно носив у пам’ять про сестру й матір, полонених татарами.

Коденька«річечка, що пливе через Галчинець» (М. Чайковський).

Чапля на блакитному полігерб родини Топчевських.

Солотвин«село за півмилі від Галчинця» (М. Чайковський).

Журбинцісело поблизу Галчинця.

Царина«рівчак, що відмежовує лани один від одного або від дороги чи сіножаті. Сільська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такі рівчаки не заростали й не осипалися» (М. Чайковський).

Сукуриха«Сам я чув з уст діда Левка, який божився всім, що найсвятіше, що після того, як Сукуриха об’їхала село, з’явилася біла карета, запряжена шестіркою білих жеребців, з фірманами та лакеями у білому вбранні. Карета летіла учвал від Журбинець, та заледве наблизилася до Сукуришиного кола, ставала наче вкопана. Потім карета щезала, а на її місці з’являвся бугай, за ним вершник і нарешті біла дівиця — сама пані Чума. Та й вона не могла переступити кола. В цілому селі ніхто від чуми не вмер, а дві хати Петичуків, які зосталися за рікою, вимерли до ноги. Та легенда настільки вкоренилася у народній вірі, що всі Галчинецькі мешканці переконані були в тому, що їх ніколи жодна зараза не сягне. Цікаво, навіть коли в 1830 році холера ґрасувала по всім околі, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воістину — віра творить чудеса» (М. Чайковський).

Священик Павло Немоловський«90-кількалітній дідусь, уніат, був священиком на Запоріжжі. Після зруйнування Січі став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хроніка історії козацької, скарбниця легенд і пісень українського народу. Мав спомини, писані власноручно, і книжку, церковним характером видрукувану, під назвою «Чорне Море», де були описані всі походи козацькі та житія кошових отаманів» (М. Чайковський). Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом від руки, бо такого друкованого видання нема ніде зафіксованого.

Іван Борозна

(1804-1858)

Народився на Україні, походив з козацького роду. Видав кілька поетичних збірок, в яких оспівав природу й історію України: «Позтические очерки Украйни» (1837), «Опити в стихах» (1828), «Лира» (1834), «Луги и тони» (1848). Всі вони вийшли у Москві. Як прозаїк залишив легенду «Золота гора», що була видрукована в альманасі «Утренняя звезда на 1840 год». Петербург, 1840, стор. 99-115. За цим виданням і публікується в перекладі з російської.

ЗОЛОТА ГОРА, АБО Я ТЕБЕ ВИРЯТУЮ[4]

(Істинно українська легенда)

Була година лихоліття. Бурхливим потоком ішли шведи на Русь православну. Тоді й Україна, моя Вітчизна, колишня жертва воєнних розрух, давняя страдниця за святу справу, не вбереглася від злигоднів. Вона пам’ятала свого Богдана і не знала, що крамольний гетьман, який піднісся був на найвищий щабель почестей і влади, гордо замислював перемінити булаву свою на скіпетр. Та ледве універсал Мазепи із табору під Симеонівкою пролунав на Україні, ледве чутки про наближення запрошених ним шведів розлетілися від стародавніх стін Новгорода-Сіверського до далеких кресів південної України, войовничі серця козаків запалали помстою.

Хай же буде благословен тлін ваш, далекі витязі України! Не байдужими очима дивляться правнуки на мовчазні, але красномовні пагорби, під якими шляхетні кості ваші, перемішавшись із кістяками суперників, прийняті були до обіймів землі — спільної неньки!

Приємно провідувати ці славетні могили і весняної пори, коли вони яскраво зеленіють, і взимку, коли сніги загортають їх пухкою габою, а верхи могил височіють, мов чола дідуганів-очевидців минулого.

В непроглядних лісах села Вороб’ївки, неподалік від Новгорода-Сіверського, бовваніє і донині один із таких курганів, оточений неосяжними яругами: з дна їхнього піднімаються велетенські сосни, що ледве сягають вершин кургану, а в підніжжі його дзюрчить узруївська срібновода криниця. Старі люди кажуть, що в цім місці були колись ведмедячі маточки та сховище розбійників, що ховалися в нетрях лісу, як у неприступній фортеці. Там-то й об’явилися товпища шведів. Хто їх переможе в такому страшному, сливе зачарованому місці?

Та ось на світанку із-за гори, що прилягала до Вороб’ївського бору, насунулась якась густа хмара. «Чи то не царськеє військо, чи не козаки реєстровії, або компанійці?» — міркували перехожі, але не вгадали. З берегів Десни, Унечі і Ваблі, з різних сіл і хуторів потяглися валки селян, що були озброєні абичим. І, покинувши родини на Божу волю, розсипалися на всьому терені, готові разом із військом пригостити вогнем та мечем липових союзників. Даремно ті говорили їм: «Ми ваші, а ви наші!», даремно посланці Мазепи намагалися вгомонити несподіване хвилювання. Розлючена вольниця, мов небесная кара, губила шведів без жалю то в лісах, то на дорогах. Що ж міг учинити гетьман зі своїми прихильниками? Голос народу — голос Божий.

Наче покликаний у свідки земних тривог, місяць виглядав із-за хмари і світлими очима озирав сотні дві козаків, що спинилися коло узруївської криниці. Поміж ними виділявся вродою їхній отаман. Чорні, як смола, очі й волосся відповідали смаглявому кольору обличчя, яке відсвічувало українською лагідністю і шляхетністю. Мовчки він крокував туди й сюди, або, спершись на шаблю, уважно розглядав обрій. Нерідко сльози зблискували на його довгих віях, та він, намагаючись приховати свою тугу від товаришів, бадьоро давав команди.

— Щось не видно клятих нехристів, — говорив він комусь. — Кишать собі, наче змії у Вороб’ївській пущі, та тільки дратують нас надаремне! Скорше б уже на життя чи на смерть змірятися з ними.

— Правду кажеш, Хомо, — відказував його співрозмовник, всім уже надокучила шведська хитрість. Троє діб волочимося даремно, може, хоч цієї ночі пофортунить. Не журися, Хомо, так. Чи ти маєш щось потаємне на серці? Признайся лучче товаришам. Ми у всьому тобі віримо, тому й вибрали на отамана. Повір же й ти нам свою журбу, то, дасть Біг, і повеселієш.

— Тяжко мені говорити вам, чесне товариство, про своє горе, але хай буде по-вашому. А ви ж мене не згадуйте поганим словом, коли згину у нинішнім бою. Слухайте ж, скажу вам усю правду… Ще замолоду припала мені до серця козачка Докія, що жила біля нашого хутора. Чепурна така дівчина! Вона мене теж покохала. Бувало, і гуляємо разом, і пустуємо, і пісні співаємо. Діло було дитяче, ніхто нам не перечив. А як котрогось дня, траплялося, що ми з Докією не бачимось, так у обох у нас серденько і занедужає! Ото вже і я підріс, і вона розцвіла, мов маків цвіт. Ще сильніше ми стали, одне одного любити, хоч ані я своєму батькові, ані вона матері не сміли в тім признатися.

Виповнилося мені сімнадцять літ, а батько мій, старий удівець, не те щоб потурав мені, а навпаки, почав тримати мене суворо, та так, що Боже борони! Працюю, бувало, від ранньої зорі до ночі і, коли не вирвусь, якось, перелізши через пліт, на вечорниці, то й ніде мені побачиться з Докією. Але прийшов і Петрів день. Стали куматися добрії люди: гулянки пішли по селах такі, що ніхто не встоїть. Дівчата повели танки. А між ними краща од усіх таки моя Докія. Солодше ніхто не співав, а як до гопака доходило і піде вона, бувало, в танець із ловким парубком, то й діди старі, дивлячись на неї, помолодіти б хотіли, та ба! А й з наших братів молодиків не всякий пасував був Докії, а діди й поготів! Мого батька, хоч його всі звали лежнем, якийсь лукавий витяг на вулицю. Став він вітатися з Докійчиною матір’ю, а там слово за словом — у шинок. Почастував, як прийнято, от вони й покумились. Ну, думаю собі, тепер же мені привілля буде любитися з моєю Докією. Аж ні! Мій хитрий старий з’ївся на мене ще гірше: і в ліс посила, чи ти хочеш, чи ні, і орати велить через силу, і за наймитом приглядати. Проклинав я уже все на світі, та як згадаю, було, свою Докієчку, її очка яснесенькі, косу чорношовковую та губки коралеві, то й працювати мені легше, а душа і стрибає од радощів!

«Хитрий ти, старий, — думаю собі, — та і я ж не з лопуцька!» Підмовив я Докійчину челядину та й став перешіптуваться із моєю таячкою. Раз вона й сказала мені зі сльозами: «І на мене чогось мати з-під лоба дивиться. Вчора, як ото ідучи з обідні, я тобі вклонилася, вона мало не прибила мене, приказуючи: «От тобі, бісова дочко, за Хому!» — «Не журись, моя кралечко, — відказав я, — материн гнів, що Божий гнів: їй поклонись, а Богу помолись, то все й уладиться».

От так я втішав мою любу, а того й не знав, що біда була за спиною. Раз умовив я парубків їхати за мене орати, а сам прокрався серед білого дня до Докії на пасіку, що покійний батько її розвів був у ялиновім гайку. Там уже ми з Докією вдосита наговорилися, та тільки нічого більше: була вона така встидлива, що й поцілувать себе не дозволяла! От ми разом і придумали признатися у всьому старим своїм і просити у них благословення. Заплакала моя мила гіркими сльозами, коли треба нам було розлучатись. Попрощалися ми, та й поїхав я у поле до праці, працюю, працюю, а все тільки й думки, що як би то з батьком перебалакати. Вернувся я додому, коли вже смеркло, батька вдома не було, пішов на якіїсь хрестини, чи що. Був я змучений та й заснув не діждавшись. Уранці теж не довелося мені з ним поговорити, бо мусив знову їхати з парубками в поле. Ото ми вже полуднувати сіли, коли мені зпотребилося навідати ще інших хлопців, що орали версти за три. Я сів на свого вороного і помчав, як стріла. На Десні я спинився, щоб коня напоїти. Кінь стомився у спеку, я пустив його попасом, а сам сів на березі й задивився на ріку. Коли це озираюся — біжить хтось до мене. Став я приглядатися, а це — Докія! Кинувся я навперейми, а вона бліда, з розпущеною косою, страшна, не чуючи мого доброго слова, крикнула не своїм голосом: «Прощай, милий! Просватала мене моя матінка за твого батька окаянного! Та не так станеться, як він думає! Прощай! Не забувай мене і бувай здоровий, а потрапиш у біду, то я тебе вирятую!» І з тими словами бух у воду — і зникла. Я скочив за нею, але бистрина з такою силою потягла бідолашну, що я не зміг її врятувати. Рибалки мене самого виловили напівмертвого та й одвезли до батька.

А він не став мене жаліти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усім розголосив, начебто я сам і втопив Докію…

Хома заплакав. Та й у товаришів його навернулися сльози.

— Що ж мені робити було, люди добрі, — зітхнув він, — з тою бідою своєю, з батьківським прокляттям?.. Хотів, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як і Бог прокляне мене, що тоді станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скільки сил було, та й подався в січі кривавії зі шведами. В бою згинути не гріх, думав я, але кулі тільки дзижчали круг мене. Був я під Пропойськом, і під Батурином, коли Меншиков спустошив його і вирізав до ноги, але смерті ніде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесної, а Докія чекає мене на тім світі.

Він замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срібний промінь місяця перетворив цю сльозу в алмазну й таку чисту, яких рідко коли пролито було з часів гріхопадіння. Раптом щось зашелестіло в ліску і з’явилися вороги. Наші зготовилися до діла. Хома витязем літав на коні перед молодцями, підбадьорюючи їх та ведучи до ворожого стану. І почалася січа нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперників? Зопалу не роздивилися, скільки того ворога, а його сотні за сотнями із хащів вискакують. Крик, вереск, дзенькіт шабель, стрілянина розривають повітря і вже повно трупів розметано по полю. Шведи, очевидячи, тріумфують, але й наші не ослабли духом і не ганьблять іще родової слави українців. Раптом, наче відтручені чародійною рукою, вони відступають: Хома думає вже, що він з товаришами збожеволів, та й дивиться вперед… А там якась жінка в білому як сніг покривалі бистріш блискавиці біжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звіра і знову оббігла ворога, а то знов стала жінкою і ще раз зробила те саме. Ніхто не міг її добре роздивитися. Остовпівши од жаху, наші гляділи на диво і не вірили очам своїм. Дивна жінка підбігла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом і сказала йому знайомим голосом:

— Я тебе вирятую! — та й щезла.

Миттю серед ворогів піднявся галас, крик, шум. Вони всі очамріли: кинулися одне на одного, ріжуться, стріляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю — гармати, рушниці, шаблі, запорпують золото й інші дорогоцінності, насипають над ними велетенську могилу і, проказавши закляття, щоб ніхто не міг скористатися тим багатством, піддаються козакам, що налетіли на них вихором.

Хому і в цій січі пощадили мечі та кулі, а далі і з-під Полтави, хоч і вкритий ранами, але живим повернувся на батьківщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив і прийняв відважного сина.

Минуло століття, іде друге. Війна зі шведами одійшла в історію, але простий народ біля Новгорода-Сіверського не тільки вночі, але і вдень не сміє наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Діди з роду в рід переказують про неї цю оповідь, а в околах села Вороб’ївки досі живуть чутки, що кожної півночі підводяться з могил своїх загиблі шведи і жорстоко січуться одне з одним, а біля самої гори чутно пронизливі крики й стогони вмираючих, іржання коней, бряжчання зброї, і яскраві вогні зблискують у лісовій хащі, де було шведське становище.

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Таячкапотаємниця, подруга, якій можна все довірити.

Хома Купрієнко

Автор єдиної збірки оповідань «Малороссийские повести и рассказы», виданої у Москві 1840 року. Про Купрієнка жодних біографічних відомостей нема. До збірки увійшло чотири оповідання. Оскільки ці твори ніколи більше не публікувалися, а їхній автор, безперечно, становить і для сьогоднішнього читача інтерес, в цій книжці подається більша частина збірки. Про своє літературне кредо Купрієнко висловився у короткій передмові: «Я пишу не для того, щоб мене хвалили або лаяли, ні!.. Овсі не для того!.. Я хочу, щоб і люди знали те, що я написав, — бо тут є багацько правди, і, може, не кожний чув про те, що я в моїй книжці розказав. А коли люди будуть мене лаяти і захочуть з мене посміятися, дак Бог з ними! Я тільки що в перший раз став писати, дак не зумів скомпонувати усього до ладу — як зумів, так і зробив! І вони хоч і будуть з мене сміятись, а я все-таки не перестану писати і незабаром налагоджу і другую книжку. Що хочте, те й товкуйте про мене!»

На жаль, Купрієнко своєї обіцянки не дотримав і більше нічого не видрукував. Не натрапляємо на його ім’я і в жодному з тих столичних журналів, які у той час публікували українську прозу. Можливо, він зневірився, наразившись на несправедливу критику В. Бєлінського, а може, рано помер. Його збірка присвячена Квітці-Основ’яненкові, який, напевно, і надихнув Купрієнка своєю творчістю до літературної діяльності. Оповідання публікуються за вищезгаданим виданням.

НЕДОБРИЙ ВІЩУН

І

Хто не бував у селі К…, той і дива не бачив! — «А що ж то за село?» — спитаєте ви, панове чтеці. Що за превелике, дак і кат його бери: душ набереться, приміром сказать, мабуть, що не до цілої тисячі. Да тут не до ліків, скільки у ньому суть душ, а от що я вам скажу: у сьому селі стільки відьом, що мені здається, більш чим на всьому білому світі; а скільки пакостів вони роблять бідним людям, котрі тутечка живуть!.. Мені як розказували люди сього села, дак у мене аж волосся дибом стало. От, коли вам завгодно, панове, дак я вам розкажу, що чув від людей сього села. Слухайте! Да тільки просим покорно не гніваться, що буває я не до ладу буду говорить.

У сьому селі недалеко від церкви колись-то стояла хата церковного старости Охріма Прокопенка, чоловіка дуже заможненького. Да як йому і не бути багатому: вже недаром був старостою. Худоби у нього було, що й зрахувати тяжко: коней мав, мабуть, мало що не з двадцять п’ятеро, три пари волів, ціле стадо овечок, були у нього й кури, гуси, були й індики; а що поля, поля було — дак і хто його зна скільки! Ось як весною, дак до нього люди у хату все рип та рип, і все ж то з просьбою: «Дядечку, голубчику! Чи не можна мені дати скільки небудь польця? А ми вже вас будемо послухати у всякім ділі. От настане літо, прийдемо чи жать, чи косить: ваше за нами не пропаде». Охрім, було, нікому не одказує і усякому, хто не попросить, дає поле з половини. А за сюю свою добрість він у таку славу увійшов, що всі люди на нього казали «ви», а не «ти», і вже шапку зніма кожний, як зустрінеться з ним. Було коли і засідатель прийде у село, дак у його зараз на квартирі й зостановиться, і, коли, бува, чай сідає пити, то й Охріма к собі позове і його напоїть. А він вже за се йому дякує: коли на празники засідатель приїде в село, то Охрім йому й суне в руку замість гостинця рублів сотню. Ну, що ж нашому Охрімові сотня! Зате він розговорує з засідателем, мов зо своїм братом, да ще, буває, і сидить з ним на одній лавці.

Була в Охріма жінка Вівця і дочка Оксеня. Що ж то за дочка гарная була, дак і цур її возьми! Було, як вийде на вулицю погулять, дак так біля неї парубоцтво аж кишить і не відступається. А вона, як хто, буває, захоче з нею трохи пожартувати, то зараз зачервоніється і крикне: «Геть, відступись! У тебе своя є пара, а я її не маю і не хочу мати!» От від неї і відступляться і давай до другої дівки приставати. А вона трохи погуяя та й піде зараз додому і почне пораться. І така була собі роботяща, що й не присяде, а все що-небудь робить. Оксені було сімнадцять літ, вже й женихів чимало знаходилось, та все їй не під натуру, а батько й мати здались на її волю і не приневолюють виходити заміж за того, хто їм, а не дочці покажеться луччим.

Чи правда ж, щоб у неї не було пари? Де то вже, щоб у дівки в сімнадцять літ не було ніякого любого! Ні… Вона любила Івана Настенка, отаманового сина. Нігде дітись: треба сказати, що пара була хоч куди. Було, як коли зійдуться вони на вулиці, так усяк позавидує і скаже: от пара, дак пара! Нехай їм Бог помага: коли б скорій весілля, і я б погуляв за здоров’я молодих!

Як вони спершу злюбилися — сього я не знаю, а що чув, те і вам, панове, розкажу, як зумію. У суботу, що перед клечальною неділею, Іван і Оксеня зговорилися, щоб ніччю зійтися їм у саду Оксениного батька, щоб на самоті поговорить між собою. Як сказали, так і зробили. Іван, повечерявши дома, надів білу свитку, підперезався красним поясом, на голову насунув шапку і пішов. Приходить у сад на те місце, на котрім, сказала Оксеня, вони будуть бачитися, сів під деревом і дожида Оксені. Невзабаром прийшла і Оксеня і як уздріла Івана, так і кинулася йому на шию і ну його цілувать:

— Здрастуй, мій сизий голубчику, мій соколику!

— Здорова, моя птешечко, моя Оксене! — обняв її Іван. — Коли б скорій діждатись нам осені, тоді б і весілля відбули і для нас би було спокійніш, а то щось мені на серці так тяжко і сни сняться престрашенні. Сьогодні мені снилось таке, що аж страшно казати: здається мені, що нас з тобою розлучають, і хто ж би ти думала, моя голубко?.. — тут Іван перехрестився. — Снилося, що ми були з тобою в лісі, і так над вечір верталися додому, і зійшли на велику дорогу, що в город. Ідем, здається, обнявшись, коли ж де не возьмись моя тітка Степанида, що за Редькою. Підбігла, ухватила тебе на руки і провалилася крізь землю. Тутечки я проснувся.

— Справді, — казала Оксеня, — сей сон віщує щось недобре-вона, кажуть люди, нехай Біг сохранить! — найпервійша відьма. Та ще ти казав, що вона сердиться на твого батька, Іване, дак тут що-небудь недобре.

— Еге ж, — каже Іван, — мені батько говорив, як я у нього спитав, чому він не живе в ладу, з тіткою і ні разу її не звав к собі, то він тільки сказав: цур їй! вона знається з нечистими!

Тільки що вимовив се Іван, як зашумить щось біля їх листям. Вони глядь — аж свиня превеликая, як корова, поуз їх так, мов вихор, пробігла. Іван і Оксеня кріпко злякались і тільки що перехрестилися та хотіли швидше іти додому, коли чують — щось шамотить, вони озирнулись, аж — жінка у білій сорочці так до них і швиндяє. Вони й обімліли. От підійшла до них і каже:

— Ти тут, Іване, зі своєю полюбовницею не думай, щоб вона була твоєю жінкою. Твій батько мене кріпко обидив. Зроблю ж і я тобі лихо, бо я вже поклялася відомстити вашому роду. Прощайте! — та з сим словом засміялась так страшно, що аж мороз подрав поза шкурою.

Ні живі ні мертві були Іван і Оксеня, сидячи під деревом. Вони не тямили, що перед ними діялось. Обоє трусилися, мов у лихоманці. А далі Іван трохи очнувся від страху, перехрестився та й каже:

— З нами Пресвятая Богородиця! Що се за ледащо нам приуздрілося? Вставай, Оксеню, та ходім мерщій додому.

От Іван, хоч і трусився, мов од крещенського морозу, а все таки обняв Оксеню і чимдуж з нею бігти з сего проклятого саду. Оксенина хата була недалеко, і вона, як порівнялася зі своїм двором, попрощалася з Іваном і хоч не хотіла з ним розставаться, та треба. У хаті ще світилось, бо великий наставав празник, дак усе зготовлялися.

— А що, стара, — казав Оксенин батько, упоравшись і роздягаючись, щоб лягати спати, — Оксеня наша щось забарилась у тітки.

Бо Оксеня сказала їм, що піде до тітки попрохати у неї к завтрьому доброго намиста. У неї хоч і було усяке намисто, було й добре, та се вона сказала, щоб одговоритися і піти у сад.

— Вона, може, буде там ночувати, — вимовила Оксенина мати.

Аж тут двері рип — і Оксеня білая мов полотно вбігла у хату та мерщій на піл і сіла. Батько й мати ізлякалися, що їх дочка так побіліла. Мабуть, чи не від переляку, подумали вони.

— Бог з тобою, доню! — казали батько й мати. — Чого се ти так побіліла? Мабуть, щось погане тебе злякало.

Оксеня трохи очуняла від переляку і стала їм розказувати, що буцімто, як вона від тітки верталася, з їхнього саду свиня превеличенна вискочила і так близько біля неї пробігла, що мало з ніг не збила.

— А опісля я зирк назад — аж Господи твоя воля! — де тобі ділась та свиня. А вже замість неї я уздріла жінку у білій сорочці. Вона так і пошвиндяла по вулиці, а я чимдуж у свій двір.

Дивувались батько й мати сему, що розказувала їх дочка, а далі стали біля неї возиться та панькаться, щоб їй чого-небудь справді не сталось від переляку. А що пора була пізня, то, подумавши трохи об сій диковині, погасили каганця й лягли спать. От так не успіли ще й задрімать — аж що за диво! — чують, що у них в саду біля самого вікна стала зозуля кукать. А се вже звісно, що як ніччю зозуля почне кувать, то вже не к добру. Або у тім дворі, де вона кука, зробиться велика пропажа, або хто-небудь вмре. Старі собі подумали, що злої години їм не минувать, а опісля, тяжко зітхнувши, кріпко захропли. Зате Оксеня всю ніченьку не спала і чула, що проклятая зозуля до самісінького світа прокуковала. Перед світом насилу зімкнула очі, так що ж — страшнії сни не давали їй і тут ніякого покою. їй здавалось, що лиха відьма стоїть під вікном і все дивиться на неї, а очі горять, наче вуголі, і зуби скрегочуть.

Довго Оксеня спала. Вже сонечко геть-геть піднялось, вже мати і хату витопила, а вона все спить. От, коли проснулась, то давай розказувати, що їй снилось. Дивувались батько й мати, а найбільш тій зозулі.

— Ну що ж, — казав старий. — Гніва Божого не ізбігнеш — нехай буде з нами його святая воля! А вже щось недобре віщувала зозуля.

Опісля старий перехрестився і сльози капали із його очей, а на нього глядючи перехрестилась дочка й мати і’ гірко заплакали.

— Не плачте, — сказав старий, — може, Біг над нами змилується.

Тепер побачимо, що діялось з нашим Іваном. Тільки що попрощався він з Оксенею і не успів ще пройти й половини дороги, аж відкіль не візмись білий клубок завбільшки з добру голову та так йому під ноги і підкотився. Бідний Іван не втримався на ногах і зо всього розмаху бех на землю! «Що за недобра мати!» — подумав Іван, а коли встав, то нічого й не побачив: де тобі дівся той клубок! Та не вспів пройти й десяти кроків, дивиться назад — за ним іде жінка у білій сорочці, така точнісінько, як він бачив у саду. Іван дуже злякався і, не озираючись, кинувся навтьоки. Не тямив, що з ним діється, тільки чув, що за ним хтось гониться. Добіг до двору і тільки що ускочив у двір, то зобачив, що теє ж привидіння стало біля воріт, бо, мабуть, побоялось собак, котрі голосно завили і мерщій поховались у хлів, і гукнуло до нього:

— Не утечеш ти від моїх рук!

Іван загрюкав у двері і, коли мати відчинила, влетів, мов куля.

— Де ти у бісового батька шляєшся до півночі? — сварила мати.

А тут і батько озвався. Іван почав їх заспокоювати та слово за словом і розказав, що йому тітка Степанида говорила у саду Охріма Прокопенка. Іван з переляку признався, що був там з Оксенею.

Вислухавши се, батько зараз на нього і гукнув:

— А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач — найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.

— За що ж, тату, вона сердиться на вас?

— За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала — сьому вже років п’ять буде — і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчить. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, — подумав я, — провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь — іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду її довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк — так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, — кричу на неї, —та я тебе зараз вірьовками зз’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!» …Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано — що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.

Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.

— Щось недобре вона віщує! — сказав, зітхнувши, старий.

А Іван так само, як і Оксеня, всю ніч не спав, і всю ніч зозуля над ним кувала.

II

Настала осінь: всі люди вже обробились, обжались та, позасівавши поле, тільки просили милосердного Бога, щоб їм послав хороший урожай. Наступила та пора, що старії люди віддихають від літніх трудів, а молодії женяться. У хаті Прокопенка й Настенка тільки й думали об весіллі.

— Ти, Іване, — казав батько свойому сину, — у п’ятницю підеш на базар, бо треба скупить дещо к весіллю, а у суботу пошлемо до молодої старостів. — Тут почули вони, що у їхній церкві дзвонять. — Для чого се дзвонять? Сьогодні понеділок і празника нема ніякого… Се, може, дзвонять за упокій. Ну, вічний йому поклін, царство небесне!

Аж ось у хату увійшла шинкарка Перепелиха. Бачте, почула, що тут думають справляти весілля, так оце вона прийшла сказать, щоб ні в кого не брали горілки, опріч неї.

От вони погомоніли трохи об тім, а далі старий Настенко й пита:

— А що, чи не чула ти — де то вже тобі не чуть: к тобі кожний день ходять люди із усього села — дак чи не чула ти від кого хто у нашому селі вмер?

— Батечки святі! Я й забула вам сказать, що вмерла ваша родичка Степанида. Да як — нехай Біг сохранить! — вона страшно вмерла! У мене уранці була одна жінка, котра се бачила. Сказано, ледащо!

— А як же вона вмирала?

— Як!.. Сяя ж жінка була там до самісенької її кончини і розказала мені усе. Отже, перед самою кончиною Степанида кріпко не своїм голосом закричала: «Ох, лишенько мені! Порятуйте ж мою душечку! Дайте хоч мені вмерти! Ох, болить моє серце!.. А ви що за люди стоїте в головах і в ногах? Се ви прийшли за моєю душею: беріть її, да тільки глядіть, щоб мені було тепло у вас у пеклі. Ай!.. Душно! Жарко!» А опісля вона зиркнула на людей і сказала: «Люди добрі! Порятуйте мене!» Тут усі догадались, що вона відьма, а як відьма коли вмирає, то завсіди треба зняти стелю, а без сього вона не може вмерти. Ну, тут були старі люди, котрі знали се, і зараз же взяли да й зірвали стелю. Тільки що зірвали, от Степанида і стала кончаться, заплющила очі, а далі знову їх відвела, зареготала на весь рот і духа спустила.

— Біг накаже погане сім’я, — сказав, перехрестившись, старий Настенко. — На тім світі вона відвітить за свої діла.

Наступив четвер. Іще звечора потолкували батько й мати, що треба завтра на базарі скупити синові дещо для весілля. Іван ліг скоро спати, щоб завтра раніше встати, бо до города було хоч і недалеко, а все таки верстов з десяток набереться.

Ще тільки на світ бралося, як Іван, прихопивши рублів п’ятнадцять, пішов на базар. Ніч була темна й холодна. Незабаром пройшов Іван село і зійшов на кладовище, що за селом, недалеко від великої дороги. Не знаю чого, а тільки щось йому стало сумно, а то найбільш тоді, як порівнявся з могилою своєї тітки. Він перехрестився і прискорив кроку. Та, як уже йшов по дорозі, то здалося йому, наче хтось за ним крадеться. Озирнувся назад… Аж — Господи твоя воля! — на кладовищі на однім хресті щось біліє, як сніг, та вихається, мов на колисці. Циганський піт пройняв Івана.

— От тепер же я пропав! — подумав він, хрестячись. — Треба тікати. Може, де попереду зустріну людей, котрі ідуть на базар.

Зиркнув назад, аж привидіння вже недалеко від нього та так прямісінько до нього і йде. Побіг Іван так, що й землі під собою не чує. А мертвець за ним гониться. Іван зобачив збоку дерево й кинувся до нього. То була стара верба, розбита громом, уся середина була в неї пуста. Він у ту вербу заховався, присів і очі заплющив, щоб не бачити мертвеця. Одначе не витримав і таки визирнув. Вже мертвець не більш як кроків десять від Івана. Усе ближче… ближче… «Ти тут!» — крикнув він так голосно, що, може, верстов за десять було чутно…

Щойно засвітилося в хаті у Прокопенка, як щось під вікном як не зарегоче: «Ха! ха! ха!» — та так страшно, що староста і його жінка аж побіліли. А затим у відчинену кватирку просунулася синя-пресиня рука і киває якраз на піл, де лежала, укрившись постілкою, Оксеня. Ні живі ні мертві були старі, як уздріли синю руку. «Кукуріку!» — заспівав півень, і де тобі ділась тая рука.

— Добре, що наша Оксеня ще спить, а то б і вона злякалась, — проказала, хрестячись, мати.

— Нехай собі спить з Богом, — мовив батько.

От розсвінуло, стара затопила хату, а Оксеня все спить.

— Збуди Оксеню, — сказала мати і вийшла до хліва. Охрім став будити свою дочку та якось і приторкнувся

до її руки. «Чого се у неї такі холодні руки?» — подумав собі, а як розкрив, то побачив, що у неї все тіло холодне. Тоді припав до її грудей — а вона й не дише.

— Ой, Боже ж мій! — закричав Охрім так розпучливо, що його почула жінка на дворі.

— Що тут таке? — сполохалася вона.

— Ой лишенько ж нам! Глянь, жінко, на Оксеню — вона вмерла!

Оксенина мати не тямила, що робить.

— А Боже ж мій! — гірко заплакала вона. — Моя донечко, моя голубочко! Ти ж збиралася на весілля, а тепер ляжеш у сиру землю!

— Здрастуйте! — сказав, убігши в хату, Чечилів парубок, а далі бачить, що тут плачуть та й став, як укопаний. Ще вчора він бачив, як ішла Оксеня за водою, а тут лежить уже мертва. Тут йому розказали все, як було, і що хтось у їхнє вікно просував синю руку.

— Що за диковина? — здивувався парубок. — А там за селом, недалеко від гостинця, знайшли розірваного чоловіка. Там саме неподалік ночували чумаки, і вони говорили, що чули, як спершу хтось крикнув: «Ти тут!», а далі хтось несамовито так заверещав, наче його давили. Наші хлопці дивились на мертвого і говорили, що якраз як син Настенка — та не знаю.

— Син Настенка! — зойкнули в один голос старі і залилися гіркими сльозами, бо надіялися мати його своїм зятем, а тепер і він і їхня дочка на тім світі.

— Піду тепер до Настенка, — сказав парубок, — спитати, чи в господі його син.

Щойно він устиг зайти в хату до Настенків і розказати про все, як за дверима почулося: «Відчиніть!» Мати Іванова відчинила, а там… Пресвята Богородице! Два десятника держали на руках куски розірваного Іванового тіла. Вони внесли його в хату і положили на стіл. Бездиханні упали па землю батько й мати, як уздріли, що се їх син. Тут позбігалися сусіди, почали біля них панькаться, і їм стало лучче. Опісля, поплакавши, мати з другими жінками стали обмивать і убирать свого сина, а батько позвав чоловіка та став з ним труну робити.

На третій день поховали Івана й Оксеню в одній ямі, проклинаючи відьму. А скільки було народу на похоронах! Дак і Боже упаси! Зійшлися, бачся, із усього села, бо усякому в диковину була така смерть і усяк подумав собі: «Нехай наградить їх за се Біг милосердний і пошле на тім світі Царство Небесне! Коли тут їх розлучила зла недоля, дак нехай вони там ізійдуться укупі й будуть радуваться!»

III

— Чи бач, жінко? — питав, дивлячись у квартиру, Іванів батько. — Скільки йде пребагато людей! Чи не ховать кого? Дак ні ж бо: труни не видно, і у церкві не дзвонять, А піду спитаюсь у людей, що се означає.

А чого ж то справді зібралося стільки народу, і куди він іде?.. Мало не зо всього села зійшлися люди, старі й молоді, щоб подивиться, як будуть пробивати прокляту відюгу. От відкопали, розкрили домовину — на відьмі була порвана вся одежа, і вона лежить не догори, а ниць. Тут уже всі здогадалися, що се неодмінно вона згубила зі світу Івана й Оксеню. Коли ж її перевернули, то побачили на її морді кров.

Два чоловіка, обернувшись постілками, стали пробивать відьму. Уставили кіл проти серця, один чоловік держав за кіл, а другий довбнею по колу стук!.. Кров аж свиснула! Пробивши, укинули в яму і ті постілки, котрими обертувались чоловіки, засипали яму землею, а могилу зрівняли, щоб і зовсім її не було знать.

Отака пригода лучилася в тім селі. І не було на теє ради.

ВТОПЛЕНИЦЯ

І

— А що, Миколо, чи все благополушно? — спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

— Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не тривожив їх ніччю, — відказав син. — Та от що було у Чорному Яру, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

— Що ж там таке з вами було?

— Гм! Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити… — промовив Микола, запалюючи люльку. — Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у крещенські морози… Ото ми іще позавчора зговорилися їхать на нічліг у Чорний Яр, бо там добра дуже паша. А вчора таки й поїхали і там, недалеко від хати, що ото на тім боці ставу, обібрали собі місце. Ніколи ще не було такого великого з’їзду, як учора. Трохи що не з усього села зібралися хлопці. Ну, ми, попутавши коні, розклали вогню, повсідалися кругом, а Тимошенків Юрко й каже: «Хлопці! А чого нам оце без діла сидіть? Гляньте який великий вогонь розклали! Тепер би славно спеклась картопля. Ануте лишень беріть мішки та катайте в село за картоплею». А нашим хлопцям і на руку ковінька, їм тілько напомени, а вони готові хоч в огонь. От зібралося чоловік, може, п’ятнадцять і прудко пішли в село красти картоплю. Невзабари понаповняли хто мішки, а хто пазухи і гайда з городу. Вийшли за село, заспівали пісню: ідуть, жартують, регочуть — звісно, молоді… От так два парубка Антипенко й Передеренко відстали од гурту і тюпали далеко позаду. Несуть на плечах картоплю, курять люльки та так і до тії хати дійшли, що біля ставу пустує. «Василю! — каже Антипенко. — Глянь, у хаті світиться! Що се означає? Тут же, бачся, давно вже й люди не живуть. Хіба чи не наші хлопці задумали там ночувати». — «Справді світиться! А ходім же побачимо, що вони там роблять. Да спершу зирнем у вікно». От, сказавши сеє, увійшли у двір, підійшли до вікна, і Антипенко перший у вікно й зирк. А се діялося вже опівночі. «Ого, чи бач, Василю! Да тутечки, видно, якії-небудь заїжджі пани зостановилися ночувать, бо на столі стоїть свічка і покладені тарілки, ложки, ножі й виделки. Да який превеликий стіл і тарілок скільки! Мабуть, чоловіка на двадцять зготовлено!» — «Ану, постій і я подивлюся, — сказав Василь, — що там за чудо… Що за диковина! Та й у хаті нема нікого…» Та з сими словами й зиркнув набік, аж коло печі якась панночка порається — виймає горшки і наливає страву у полив’яні миски. Панночка в білому платті, на голові гребінь, а намиста, намиста! — уся шия так золотом і сяє. Яка ж вона спереду має бути, думають хлопці, коли ззаду така пишна. Тим часом панночка, наливши у миски якоїсь страви, положила ополоника на горщик, взяла в руки по мисці і відвернулась від печі… Господи, твоя воля! Лице у панночки було синє, мов сукно, і руки сині, а із рота вода так і крапала. Наші парубки тепер тільки здогадалися, що се за панночка, що се якась русалка наготувала вечеряти ще й другим русалкам. Вони як пустяться відтіля — і мішки з картоплею покидали, аби б мерщій убраться од такої панночки. Відбігши чимало від хати, озирнулись назад — а там у двір із лісу дівок, може, зо двадцять у білому платті так і шмигонуло. Антипенко й Передеренко прибігли до нас білі, мов полотно, а ми на той час сиділи коло вогню та пекли картоплю. «Де се ви так барились?» — питаємо. А вони давай нам розказувати і, хоч нас було тут чимало, то все-таки кріпко злякались. Хотіли ми вже побрати коні та скоріш і драла з лісу. А далі трохи й осміліли, бо тут були й старі люди. «Чого нам бояться русалок? — каже Ведмідь Данило, чоловік вже старенький. — Нас тутечки не одна душа та й не п’ять. Ляжемо собі та й будемо спать. Мені розказували люди, що тут годів п’ять тому втопилась нашого справника дочка у тій кручі коло млина. Скільки не шукали її у воді, а не знайшли. Але з тої пори, хто не купався на тім місці, дак усякий тонув. Да ще кажуть, що вона таки добра панночка, даром що втоплениця, бо й тепер, як хто опівночі туди забреде і сяде під тією вербою, під якою втонула, і буде її дожидаться, то вона вийде із води й дасть особе плаття. Нарядить так, що той чоловік буде наче втоплениця. Се вона робить для того, щоб як вийдуть з води її подруги, то щоб не пізнали, що то живий чоловік. Опісля спитає, що йому треба від неї, бо вона все зробить. Ось і я знаю, у яку біду попав, було, мій сусід Забіленко, дак вона від нього усе лихо відігнала. А було ось як… Хтось у його хлів укинув забитого чоловіка. Він і знать не знав, а на нього, бідного, усю провину скинули. Сказали, що буцімто він зарізав, а за се йому приходилося іти у Сибір. Що робить? Він чув про справникову дочку і рішився іти прохати, щоб вона помогла йому у його горі. Вона вислухала його і тільки й сказала: «Іди собі, чоловіче добрий, нічого не бійся». Він і пішов додому. На другий день його вже приставили до суду і рішили таки заперти в тюрму, а там катувати та й у Сибір. Його вже вели в тюрму, коли це по дорозі зустрічається наш отаман. «Постійте!» — гукнув отаман москалям. — Він нічого не винен, я усе діло розізнав. Ведіть його назад у суд». Москалі повели його знову в суд, і тут виборний суддям розказав, як він вчора ввечері почув з хати Середенка крик, підійшов під вікно і став прислухатися. Аж там лаються чоловік з жінкою, а жінка й кричить: «Як ти мене ще хоч пальцем зачепиш, то піду й розкажу, як ти убив подорожнього, щоб відняти у нього гроші, та ще й підкинув у чужий хлів». Середенка після того відразу в суд привели і, як стали допитувать, то він у всьому й признався. Його одіслали в Сибір, а Забіленко спекався тієї біди. Дак от бачите, хлопці, яка добра ся панночка. Се вона все напутила так, що той став бить свою жінку, а вона й бовкнула зі злості… Дак чого ж нам бояться?» Тут наші хлопці заспокоїлись, але казали, що тепер і вік свій ніхто з них й ногою не ступить до Чорного Яру.

II

— Марусе, гу!.. Вівде, гу!.. — обзивались дівки в лісі, бо, бачте, оце вони вже раді, що настала весна й усюди зазеленіло, дак зараз у ліс по квітки. — Прісько, гу!.. Марто, гу!.. — кричала Маруся, а проте ніхто до неї не озивався. — Оце, видно, я вже далеко зайшла від дівчат! — подумала вона та знову: — Прісько, гу!.. Ганно, гу!..

Ніхто не обзивається на голос Марусі. Коли ні — хтось таки обізвався: гу! Вона глядь набік, аж недалеко від неї ходить собі і буцім рве квітки якийсь парубок у білій свитці, підперезаний червоним поясом.

— Біг на поміч! — сказав, підійшовши к Марусі.

— Спасибі! — зашарілася Маруся, бо по сьому парубкові у неї кріпко боліло серце — вона не раз його бачила в церкві, й він прийшовся їй по серцю.

— Що се ти одна тут ходиш? — спитав парубок.

— Ні, нас тут дівок багато, та тілько, видно, я далеко од їх відійшла.

— А як же тебе звуть?

— Марусею. А нащо тобі знать, як мене звуть?

— Да так. Я хочу знать, бо ти, бач, така гарна, що якби ти була моєю жінкою, тоді б я став найщасливішим чоловіком і для мене ти була б наймилішою в світі.

— Се ти, може, обманюєш мене і хочеш насміятися над дівкою?

— А невже б ти була согласна вийти за мене?

— Дак що ж тут за диковина… — відказала Маруся, радіючи, що парубок напоменув їй сам об сім.

— Тоді зроби мені таку ласку та й візьми оції квіточки, котрі я для тебе нарвав.

— Спасибі тобі! — сказала Маруся, узявши від нього квіти, а опісля: — Як-бо тебе зовуть?

— Мене зовуть Грицьком, а прозивають Перепеченком… Ох, Марусю, якби ти знала як давно вже я тяжко зітхаю по тобі і не раз хотів признаться в своїй любові, та ніде тебе не бачив саму. Я ж бо недавно приїхав з Дону. Я зостався сиротою і нічого не мав, тільки трохи польця та скотинки. Дак я і рішився спершу іти на Дон, щоб там заробить копійчину. Біг мені поміг, я заробив рублів сотень п’ять і тепер вернувся додому, щоб скупити худібчину, а там прохати твоєї руки. Скажи ж мені, чи не противно тобі се слухать?

— Ти мене кривдиш, Грицю, такими словами… Адже й мене давно вже болить серце по тобі. Іще торік у первий раз, як я побачила тебе у церкві, дак ти мені тоді найкращим ізо всіх показався. Із тієї пори я тілько й думала, що об тобі.

Грицько обняв дівчину й поцілував.

— Клянусь тобі, Марусе, бути вірним і любити тебе, поки сира земля не розлучить нас з тобою. Тепера, моя голубко, я буду старатися, щоб придбати худібчину, а там, як Біг пошле здоров’я, пришлю до тебе старостів.

Тут Грицько зняв зі своєї руки каблучку і дав її Марусі, а вона йому дала свою.

Скоро по всьому селу рознісся слух, що Грицько Перепеченко, котрий був сиротою і бідним, тепера глянь скільки надбав усякої худоби: купив поля, коней, волів пару і, мабуть, чи не з десяток овечок. Всі похваляли його, що він таки славний хазяїн, хоч і молодий. І Марусин батько не раз казав, що такого зятя він би дуже хотів.

Маруся тішилася, що так хороше товкують об Грицьку. Все було б добре і вже скоро Грицько мав сватів засилати, як ось несподівано горе звалилося їм на голови. Почали набирати некрутів, а Грицько зі своєю ріднею мусив стати в чергу і, хоч у його дядьків і були сини, так усі не годились. Через те йому неодмінно припадало іти в солдати. От так і вийшло. Стали набирать некрутів і, скільки вже Грицько не ховався, а все-таки його зловили і закували в путо.

— Чи чуєте, мамо? — сказала Маруся, що перед вечором сиділа і шила сорочку. — Ось як на вулиці бряжчать путами. Видно, знову ведуть некрутів мимо нашого двору.

Та й визирнула у вікно, а там — ведуть, може, чоловік з двадцять, а попереду її Грицько, закований у путо з другим парубком. Маруся так і задрижала. Мерщій вибігла з хати й кинулася обнімати свого милого. Що то було за прощання — не приведи Господи об сім розказувати. Плакала Маруся, плакав Гриць, заплакали навіть десятники.

— Прощай, Марусе, — сказав, ридаючи, Гриць. — Післязавтрього, може, мені вже й лоб забриють.

ІІІ

Сонце давно вже закотилося, у селі всі спали, вже й нічліжники проїхали з кіньми. Хто ж то йде по дорозі у Чорний Яр і так прямісінько направив к лісу, даром що усяк боявсь туди й ногою ступить? Бо слух о тім, що бачили нічліжники у пустій хаті, рознісся по всьому селу, і всякий днем боявся туди іти, а не те, щоб ніччю. Хто ж то такий небоязкий і за чим іде так пізно у сей ліс? То йде безталанна Маруся прохати у втоплениці, щоб вона визволила із некрутів її Гриця.

Страшно їй іти в таку пору да ще к тому — к дівиці з того світу! Та що робить? їй дуже жалко Гриця, вона готова за нього хоч в огонь. «Упаду я в ноги втоплениці, вона така добра, вона мені нічого не зробить», — думала Маруся, прискорюючи ходу. От вона вже ізійшла на греблю, вже бачить перед собою і вербу, що стоїть над кручею, де утонула справникова дочка. Маруся сміло сіла під вербою і почала чекати. Вже була пізня години, бо вода й не колихне. Сумно їй стало, кріпко забилось їй серце, та нічого робить. То їй хотілося бігти з цих місць, то знову тут зоставаться і дожидати втоплениці. Вона нікуди більш не гляділа, тілько на воду, де живе та. Аж ось — з того краю де не візьмись човник, а в ньому панночка у білій сукні. Вона гребе, а човник пливе прямісінько до верби. Панночка випригнула з човника, коли він прибився до берега, і підійшла до Марусі.

— Що тобі треба, дівчино, від мене? Говори, я все зроблю.

Маруся, як се почула, гірко заплакала та й бух втоплениці у ноги.

— Не кланяйся мені, — сказала та Марусі. — У нас поклонів не приймають. Вони годяться тільки на вашім світі. Вставай і говори, що тобі треба.

Маруся з плачем розказала про свою біду.

— Не плач, — сказала втоплениця. — Я бачу, що болить у тебе по ньому серце і я зроблю, щоб Грицько був твій… Ось послухай, що я тепер тобі скажу. Вже скоро прийдуть мої подружки… Ти не бійся їх, а щоб вони тебе не вгадали, я дам тобі наше плаття, а своє ти скинь і зостав тут під вербою. Ми будемо вечеряти у тій хаті і ти з нами будеш, а там, повечерявши, коли вони підуть, я скажу, що далі робити. Не бійся. Твій Гриць буде з тобою.

Та, сказавши се, шубовсь у воду… І тягне відтіля біле плаття якраз таке, як у неї.

— Скидай свою одежу!

Маруся слухняно роздяглася і взяла біле плаття.

— Не страшися нічого. Мої подруги тебе не пізнають. Подумають, що ти давно втопилася і, як спитають, то кажи, що ти пішла купаться та й втонула… Ось пливуть і мої подруги…

Маруся глянула — аж видимо-невидимо! Уся вода вкрита човнами і все ж то пливуть дівки у такім точнісінько наряді, як у справникової дочки і в неї. Вийшли вони на берег, побрались за руки і парами пішли до хати, а справникова дочка взяла Марусю за руку та пішла й собі з нею. В хаті на столі світилася свічка і для кожної душі тарілка поставлена, ложки, виделки й ножі покладені, наче в панів. Усі повсідалися за стіл, сіла й Маруся.

— От бачите, я здогадалася, — сказала справникова дочка, — що поставила лишню тарілку, бо до нас сьогодні ще одна душа прибилася.

От почали вечеряти, і що за прехороша була вечеря! У всякій страві усе свіжа риба, були тут і раки, тілько не було хліба. За вечерею панянки розпитали Марусю, як вона втопилася, а коли всі поїли, то котрась сказала:

— Ходім — вже пора нам додому!

Тілько що сказала се — де тобі ділась і та свічка, і тарілки. Усе в одну мить щезло. Втоплениці повиходили з хати, а справникова дочка зосталась з Марусею позаду і йшли собі тихенько. Поки дійшли до верби, то вже там не було ані втоплениць, ані їхніх човників.

— Тепер скидай моє плаття і вдягай своє, — сказала панянка. — Я зараз прийду…

І в воду пірнула, та не надовго, бо незабаром випірнула з якоюсь писулькою.

— Ось на тобі оцюю писульку, неси її к моєму батечкові і оддай йому. А тепер прощай.

— Прощай, добрая панночко! — вклонилася Маруся. — Нехай тебе Біг благословить за твою добрість!

IV

По обіді справник ліг відпочити. Недовго й спочивав, коли це входить лакей та й каже:

— Вас, барин, спрощує якась дівка і говорить, що їй неодмінно треба вас бачити.

— А какая там дівка? — спитав справник. — Вели зайти сюда.

До хати увійшла Маруся.

— Я до вашої милості, — та й вийняла із пазухи хустку, розвернула й подала йому писульку.

Справник розпечатав писульку, і з неї щось випало, завернуте в папірець. Він підняв і, не розвертаючи, почав читати писульку.

— Што ета такоє? — дивувався він. — Мні рука ета ізвісна, та не згадаю… Хто б се писав?

Дивуючись сьому, розвернув нарешті папірець і — побілів, як полотно. Він упізнав перстень своєї дочки, котрий вона завсіди носила і з яким утопилася. Тепер здогадався, чому те письмо видалося йому таким знайомим. Справник трусився, мов од пропасниці. Нічого більше не сказав Марусі, тільки:

— Іди собі… Я все зроблю, що тут пишеться. Освободжу від некрут твого Грицька і найду за нього некрута.

Тим часом Грицька й інших некрутів повели у станок. На кожного там дивиться лікар і кому каже «лоб», а кому — «затилок». Отой-то вже, кому скажуть «затилок», не знає, що й робить від радощів: пуститься необзир з хати і благословляє Бога, що його помилував. От так чує Грицько, що вже стали приймати некрутів з їх волості, і серце його шалено забилось. Аж ось: «Грицько Перепеченко!» — прочитав писар. Та враз, як тільки вимовлено його ім’я, підвівся справник.

— Постойте! Я за нього найняв некрута, а його випустіть!

Грицька відпустили, і він, не чуючи під собою ніг, побіг до Марусі, котра в цей час сиділа на лаві й журилася, чи виконає справник свою обіцянку. Як ось — двері рип! — і він перед нею.

Після обіймів та поцілунків стали молодята розказувати одне одному, що за цей час пережили.

— І ти, моє серденько, не боялася ходить до втоплениці? — дивувався Грицько.

— Я нічого не страшилась, щоб тілько освободить тебе від некрут!

Через неділю Грицько й Маруся обвінчались, зіграли весілля і просили Милосердного Господа, щоб він наградив добрую втопленицю за те, що зробила їх щасливими навіки.

ЯК НАЖИТО, ТАК І ПРОЖИТО

У однім селі жив собі чоловік, а як його звали — от сього вже я не скажу… Ну, назовем його хоч Іваном, бо у всякім селі вже, звісно, Іванів найбільше. Він мав жінку і, може, з четверо дітей, але що з того? Йому до сього байдуже, бо тілько й зна, що п’янствує. То був такий п’яниця, що рідко й світ бачив такого. Усю свою худобу позбував на горілку, і не тілько він не мав на собі й свитинки доброї, але й жінка його, і діточки ходили босі та голі. Було, як нап’ється, то давай жінку бить:

— Чому мені не зварила обідати?!

А того й не зна, що у господі не було нічого, навіть крихти солі, що його жінка й діти самі голодні сидять, і буває так, що днів два й хліба святого у очі не бачать. Жінка було голосить та й тілько, а він лише думає, аби напитися і все, що не було у скрині жінчиного: плахти, сорочки, очіпки, хустки — усе крадькома повитягав і спродав у шинку. Раз вона кинулася до скрині, дак вже й скриня пуста. Вона голосила, проклинала свою долю, що вийшла за таке ледащо, але не виплакала нічого. Добре, що ще зоставався город, і вона було насіє там конопель, капусти, буряків, картоплі, то якось перетриває. Але торік її чоловік і того города заложив та пропив. Нічого робить, пішла жінка з дітьми попідвіконню за Христа ради просити хліба. А її чоловікові й байдуже: вкраде що-небуть і зараз у шинок тащить, та, напившись мертвецьки, не журиться, що хліба не бачить. Було наш Іван напивається так, що його вже в шию виб’ють і з шинку погонять, а він, ідучи вулицею, де-небудь під тином звалиться й засне, а проспавшись, знову суне в шинок. Вже його не раз і стращали, а виборний говорив, що от діждемо набору, дак я тебе безпремінно віддам у некрути. Дак що ж? Наш Іван, дарма що пив, як швець, таки мав клепку в голові, бо як стануть набирать некрутів, так він і перестане тоді пити, і так буває, що неділі дві сухий ходе. А як тільки поведуть некрутів у прийом, дак знову за своє діло прийметься. Воно, звісно, і виборний не дурний та на другий чи на третій рік таки б оддав Івана в некрути, так бісова горілка його вже так ізувічила, що він і на чоловіка не скидався. Так ще ж і в бійці йому ноги й руки поперебивали, що він вже нікуди не годився, не те що в некрути.

Люди по ньому не жалували, але жалко їм було його жінки та дітей, що тепер вони ходять під шпиталь. От один чоловік, що був таки заможний, узяв їх до себе, а що не мав своїх дітей, то обіцяв їм і худобу свою, і майно все записати, коли не будуть такими п’яницями, як їхній батько.

— Піду! — сказав шинкарці мертвецьки п’яний Іван. — Подивлюсь, як там хлопці й дівчата скачуть через огонь.

Там і справді біля ставу горів огонь, бо се було на Івана Купала. В таке урем’я хлопці й дівчата цілу ніч не сплять: то в’ють вінки, то накладуть превеличенную купу дров, підпалять і стрибають через огонь, бо так вже ведеться у нас в Україні.

— Здрастуйте! — сказав Іван, прийшовши до огню. — От і я до вас прийшов подивитися, що ви тут робите.

— Здоров був, Іване! — відказали парубки й давай з нього сміятися, що він ніяк на ногах не встоїть.

— От тепер би, — сказав один, — йому сп’яну не диво піти і в ліс за папороттю. Кажуть, що як піти опівночі в ліс і вирвати сю траву, то що забажаєш, те й буде. Грошей можна стільки мати, що за все життя їх не витратиш. От би тобі, Іване, таке щастя! Пив би вже безпробудно!

— А як же ту папороть дістать? — зацікавився Іван.

— Так от. Як вирвеш її, то треба мерщій тікать з лісу і не озираться. І хто б тебе не кликав, і що тобі не буде представлятись, а ти все біжи й не озирайся, а то все пропаде і ти сам пропадеш. А коли винесеш папороть, то вже гроші в тебе ніколи не переведуться.

«Чого мені бояться? — думав Іван. — Хіба нечистої сили, дак я перехрещусь і вона згине, а не то, дак візьму з собою хорошу дубину да так тяпну хоч би й самого чорта — не подивлюсь йому в зуби. Ого! Зі мною тоді не до шутки, коли я прийду за ділом. А він буде у мене віднімати папороть, щоб я не мав грошей! Бач, проклятий бісяка! Сам скільки грошей має, а нам, людям, не хоче уступити й трохи. Ні, не побоюсь я тебе!»

А парубкам сказав:

— Оце спасибі вам, хлопці, що ви мені нараяли, як добути грошей… А що, чи буде вже опівночі?

— Та вже, може, й буде.

— Ну, от і добре. Прощайте, я піду, — і таки пішов.

Зайшов у ліс і шукає навпотемки папороті, вирве яке зілля й піднесе до очей.

— Оце ж вона! — вигукнув Іван, справді, зірвавши папороть. — От тепер же я й гадки не маю! Тепер піду мерщій додому!

Тільки що вимовив се, аж з одного боку як загавкають, завиють собаки, а з другого як занявкають коти, а там по лісу як засвистить! Проте Іван іде й не озирається. Він чує, що недалеко від нього щось кричить, мов сова, йому здається, що за ним хтось гониться. «Ні, не озирнусь, — думає собі Іван. — Хоч ти там що роби. Ич, чортове сім’я! Хоче, щоб я кинув папороть. Ні! Сього не буде — не на того напав!» Аж чує, що ззаду його кличе жінка:

— Іване! Постій! Чому ти мене покидаєш одну?!

Іван хотів було зостановиться, як почув жінчин голос, а далі подумав, що чорт уміє перекидатись у всякого чоловіка, таки не обернувся. Але одразу ж почув голос старшого свого сина:

— Тату! Рятуй мене! Вовки напали на мене!

То він чув, як щось бігло за ним і кричало:

— Постій! Не втечеш!.. Гуджа його!.. Гуджа!.. Ну, чу, чу, чу!

Йому здавалося, що собаки так його за литки й хапають. «Ні, не піддуриш, — думав собі. — Не впущу папороті!» Та ще міцніше стулив руку, у якій держав папороть.

— А що, коли хоч, поткнись сюди! Даром, що ви чорти та дияволи, а ось як опережу оцею дубиною так, що й очі повискакують на лоба! — гукнув Іван та й став махати дубиною.

Щойно він вийшов з лісу, аж де тобі все й поділося, мов нічого й не було.

— От тепер слава Богу! — зітхнув Іван. — Тепер я заживу паном!

Тільки це промовив, аж дивиться — хтось іде йому назустріч. Приходить ближче і бачить, що то якийсь пан у чорному жупані і в чорному капелюсі.

— Здоров був, чоловіче! — сказав Іванові пан, коли вони порівнялись. — Що тобі треба від мене? Говори! Усе, що ти не забажаєш, зараз перед тобою і уродиться.

Іван здогадався, що це за пан перед ним.

— Що мені треба? Грошей дай. Більш мені нічого не треба.

От пан вийняв з кишені невеличку каптурку і дав її Іванові.

— На тобі грошей. Що б ти не захотів, усе можеш купувати, понасипай грішми хоч повні кадовби, а сеї каптурки все таки не випорожниш. Живи, веселись… А там щоб через десять літ і ти мені віддякував за мою добрість.

— Чим же мені тобі дякувати?

— Ти мені нічим більш не віддякуєш, як тільки твоєю душею.

Іван вже добряче витверезів і почав розмірковувати, як би то сатану обдурити. «Добре ж, — думав він. — Ми тебе проведемо. Я скажу, щоб через п’ятнадцять літ, а не через десять одбирав у мене душу. Мабуть, за такий час він і забудеться про се. Де йому споминути усіх, кому він дав гроші. Я осьо не пам’ятаю, що торік було, а то аж через п’ятнадцять літ — го-го! Забуде!»

— Добре, я тобі віддам мою душу. Тільки от об чім я хочу прохати — щоб ти її узяв од мене через п’ятнадцять літ.

Чорт трохи подумав, а далі й каже:

— Ну, для тебе я вже й на се готов. Ми ще з тобою заживем! А я й тепер буду до тебе навідуватись, а ти вже приготуйся, щоб було чим мене пригощати. Іди зараз додому і чекай мене позавтра. Я к тобі неодмінно буду.

На тім вони попрощалися. Іван приплуганився в село, як уже почало світати, і зараз у шинок завернув. Сів на лавці й спитав собі за сім копійок півкварти горілки. Шинкарна, знаючи, що коли наперед у нього не візьмеш грошей, то й пропали, буркнула:

— Давай лишень уперед гроші, тоді і горілки відсиплю.

— Гроші? На тобі от і гроші! — та й вийняв з кишені каптурку і як сипоне на стіл, дак не то щоб шагами або п’ятками, а усе ж то червінцями. — От бачиш, скільки у мене грошей, а ти й півкварти боялась мені одміряти.

Шинкарка як почула, що в Івана завелись гроші, зараз заметушилася та:

— На, Іване, тобі горілочки! Я для тебе настояла турчаком, — приказувала, поставивши пляшку турчаківки, а раніше, бувало, сивухи щонайсквернішої дасть та ще й водою розведе.

Тепер же й макортет із пампушками перед Іваном поставила, щоб мав чим закусити.

— Оце, шинкарко, візьми собі один червінець, а мені за це одміряєш скількись там горілки, бо я завтра дожидаюсь гостей. До мене прийде один пан, котрий мене наділив грішми, дак я хочу йому подякувати.

— Який се такий добрий пан, що тобі грошей дав?

— Е-е… не добрий, а поневолі добрим зробився!

Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.

— А тепер я піду, — сказав він. — Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.

Так він і зробив. Забрав жінку і дітей та привів до їхньої хати. А там уже й вікна повибивані були, лавки покрадені. От він повставляв вікна, поробив нові лавки і став думати-гадати, як би йому хазяйством завестись. Жінка й діти хоч трохи й боялись, що то чортові гроші і що він за них віддав чортякам свою душу, а все таки раді були, і найбільше тоді, коли він сказав, що чорт напевне забуде про нього.

Іван вирішив, що спочатку треба наготуватися для зустрічі гостя. От він купив м’яса, горілки, а що вони всі обдерті були, то й одежі купив. Жінці — плахту, запаску і юпку, а дітям — по свитині. Собі купив синього жупана. Тепер йому нічого жаліть грошей. Поодівались, понаготовляли усього, засвітили каганець, сіли й дожидають гостей, бо вони говорили, що рано не будуть, а хіба так опівночі. Одначе гостей як не було, так не було. Жінка й діти полягали спати, тільки один Іван сидів за столом, а перед ним пляшка горілки, ковбаса й сало кришениками лежать. Він наллє собі чарку, вип’є та закусить, а все-таки дожида гостей. Аж чує, що хтось стукає в двері. Іван квапливо впустив гостя.

— Здоров, Іване! — привітався той самий пан.

— Здрастуйте, добродію! Що се ви так забарились? Вже моя жінка й діти, дожидаючись вас, поснули. Ось я їх збуджу.

— Ні, не треба. Ми й без них погуляємо.

— Просим же покірно сідати та вип’єм по чарці.

— Е! Да ти усього наготував: ну, спасибі тобі за се. Прийдеш до мене, дак і я тебе вгощу.

— А де ж ви живете? — спитав Іван, наливаючи чарку.

— У мене багацько є будинків. По всій землі я живу: сьогодні там, а завтра у другому місці. Та що об сім товкувать — приходь хоч у сей ліс, де ми стрілися. І там маю хороми.

— Де ж там? Скільки я не був у сім лісі, так не замітив ніяких будинків. Хіба недавно вистроїли?

— Еге ж! Не так давно.

— Ну, може статься! А нуте лишень вип’єм по чарці! Будьте здорові!

Чарка за чаркою Іван і впився.

— Ех, якби тепер да музики! — устав він за столу і взявся в боки. — От би привдарив трепака, що аж ну!

— А ти хочеш, щоб заграла музика? — спитав чорт. — Так за чим же діло стало? Гей, ви!..

Тільки що вигукнув се чорт, аж за піччю і під полом як забряжчать, забубонять, загудуть, дак хто його й зна, де те все взялося. Повиходили із-за печі зі скрипками, з бандурами, з бубнами, з басами, зі свистілками да як вріжуть трепака, дак аж хата ходором пішла! А Іван і собі пішов гайсати. А чорт все налива горілку та частує музикантів. Не знати, доки б тая гулянка тривала, якби не почулося раптом: «Кукуріку!» І де тобі все й поділося — ні чорта нема, ні музики. Іван, спітнілий і змучений, погасив каганця і ліг на лаві.

Встав Іван пізненько. Похмелився та подався на село скуповувати худобу. Накупив і корів, і волів, і коней, і овечок, і свиней і зажив собі хазяїном. Одначе люди його цуралися, коли рознеслася по селу чутка, що всім цим добром наділила його нечиста сила. А Іванові й байдуже.

А то одної ночі надумав і він погостювати в чорта й, діждавшись півночі, пішов до лісу. Не зайшов далеко, аж дивиться — перед ним такі хороми, що він і ві сні не бачив. А вікон скільки! Увесь будинок так огнем і горить. Іван відчинив двері, а там людей видимо-невидимо! Хазяїн зустрів його радісно і посадив за стіл. Ну, на столі чого тільки не було, дак і пером не описать. Іван і пив і їв на весь рот. А далі й танці почалися, і вже не хто більш, як наш Іван вирізнявся тутечки.

— Чи здорова твоя жінка? — спитав хазяїн, піднісши Іванові чарку з варенухою.

— Та ще слава Богу здрастує! — сказав Іван, узявши чарку, та й перехрестився…

Аж де тобі дівся й будинок, і всі люди, котрих він бачив. Іван озирнувся — що за нечиста мати! — де це він стоїть? Здається, під ним унизу вода. Він придивився і зрозумів, що стоїть на колесі й держиться одною рукою за млинову стріху, а вода через його ноги так і біжить. Іван потихеньку спустився з колеса, дякуючи Богові, що млин не мелеться, а то прийшлось би пропасти.

Рік за роком проминув час і настав той день, що виповнилося п’ятнадцять літ з тії пори, коли чорт дав Іванові гроші. Іван і не журився, бо вбив собі в голову, що чорт давно вже за нього забув і думати.

— Но! Но! Щоб ти була йому пропала! — лаяв свою кобилу старий Охріменко, везучи з млина борошно.

— Здоров, чоловіче! — сказав хтось.

Охріменко озирнувся і побачив пана в прехорошому жупані і в капелюсі.

— Чого се ти стоїш тут з возом?

— Да бачте, добродію, кобилка пристала й ані руш.

— Що се ти говориш? То се вона така лінива? Ось сідай лишень на віз, і я сяду, та поганяй. Побачиш, як побіжить!

Охріменко добре знав свою кобилу і, хитаючи головою, хоч і сів на віз, але не вірив, що кобила піде. Та щойно пап сів коло нього, як та кобила рвонула, наче навіжена, не треба було й батожити. Так вони до села й доїхали.

— Постій, чоловіче, — сказав пан. — Я тут встану. Бо мені на сесю вулицю треба.

— А куди се ви йдете, добродію? — спитав Охріменко, зупинивши кобилу.

— Та тут я займав одному чоловікові гроші, дак оце іду до нього розщитуваться.

— Якому ж чоловікові? Я у нашому селі всіх знаю.

— А тому, що живе по сусідству з вашою дячихою.

— А! Се Іван, той, що був колись превеликий п’яниця. А тепер рідко хто в селі так живе, як він… Дак се ви зводили йому дать гроші?.. А у нас по селу рознісся бозна-який поговір, що буцім…

Тут Охріменко став хреститися, бо хотів сказати про чорта. Тільки-но він перехрестився, як пан ураз і пропав. Тепер Охріменко здогадався, кого він підвозив і чого його кобила гнала, мов навіжена.

А на другий день пішла селом чутка, що Іван несподівано вмер. Рано жінка встала й побачила, що він лежить мертвий на лаві. Та це ще не все, бо як вийшла вона в кошару, то уздріла мертвих овечок. Кинулась вона в хлів, а там і корови, й коні поздихали. Вона — до чоловікової свитки, щоб там узяти гроші, дак і каптурка щезла. Відчинила скриню — а там одна тільки гнила солома. Усе пропало. І вся їхня одежа знову перетворилася на дрантя.

Отак Іван нажився чортовим добром. Не пішло воно йому на користь. Його жінка й діти, як були колись голі й босі, такими й тепер зосталися. Всяк їх жалував, бо і їхній сусід, як на те, вже помер і не міг уже ними заопікуватися. Тепер їм нічого не зосталося, тілько знову під шпиталь ходити. І всякий толкував, як коли спомене про Івана:

— Як нажито, так і прожито!

______________________________________________________________________________________________

Кручавир.

Турчаківкагорілка, настояна на турчаку.

Макортетмакітра.

Юпкаверхній чоловічий та жіночий одяг.

Пантелеймон Куліш

(1819-1897)

Пантелеймон Куліш написав чимало казок і фантастичних оповідань на фольклорній основі. Повість «Огненний змій» — це єдина спроба створити фантастичний твір великого обсягу. Надрукувавши її в другій книзі альманаху «Киевлянин» у 1841 році, Куліш дав таке визначення жанру: «Повість за народними переказами». Дослідник В. Петров писав: «Це досить точне визначення даного твору: справді, оповідання складено з народних переказів, вставних епізодів, окремих казок, легенд і творів, що здебільша з основною фабулою зовсім не пов’язані. Народна легенда для нього більше важить, ніж белетристичне, повістярське її опрацювання. Повістярська фабула для Куліша — це навмисний прийом, вигаданий спосіб збити в якусь приблизну цілість різноманітні окремі народні легенди й перекази». «Огненний змій» написаний російською мовою і тричі перекладався українською. Вперше Ксенофонтом Климовичем у журналі «Вечорниці» (1862, № 20-26), вдруге — М. Зеровим, і був опублікований видавництвом «Сяйво» під назвою «Огняний змій». Для видання «Твори Пантелеймона Куліша» (Харків — Київ, ДВУ, 1930) повість переклав Євген Кирилюк. За цим виданням і подається вона.

ОГНЕННИЙ ЗМІЙ

(Повість з народніх переказів)

Частина перша

Дзвенить, гуде на весь Київ величезний дзвін Печерської Лаври. Сонце стоїть на заході. Навколо все ясно й урочисто. Рябіє в очах розписане чоло величезної церкви: леліють скалками проміння численні її бані, і затуманеному блиском зорові здаються зубцями величезної золотої корони, що вінчає священну твердиню. Паперть рясно вкрили люди: тут були й булгари в обшитих галуном лейбиках; і молдовани з повновидими своїми куконами, і наша Північна Русь з найдальших губерень, і наші українці з підголеними чупринами та спущеними донизу вусами. Всі ці люди сиділи в холодку дерев і ходили по паперті тісними купами, немов кожен з них боявся загубитися в натовпі прочан; і тільки один високий парубок у синьому жупані, підперезаний старовинним мережчатим поясом, стояв собі віддалік самотньо і здавався сиротою між дзизкучим роєм людей. Нещодавно він скінчив своє чумакування й змінив дьогтяну сорочку на синій жупан і простий очкур на широкий пояс. Вертаючись додому, він зайшов дорогою до Києва, щоб поклонитися святим місцям і подякувати богові за щасливий успіх в торгівлі. Вже він обійшов увесь Київ: був і в Михайлівському манастирі, був і в Софійському, ходив не раз і по печерах і надивився на картину, на якій намальовано душу, що блукала по митарствах. Дивним йому здавалося святе місто зі своїми золотоверхими церквами й дзвіницями, зі своїми ненаглядними горами й долинами. Але повсякчасний рух і гармидер, в які він раптом попав після минулого тихого життя, скоро йому надокучили; він придививсь усьому, від чого йому спочатку очі розбігались, і тепер стояв серед говіркого натовпу задумливий і сумний, немов у широкому степу при дорозі, коли чумацька валка, спинившись, готує вечерю, коли сутеніє, і ключі журавлів та диких качок, що летять рожевим небом, немов вказують шлях на батьківщину. Враз обличчя його пожвавішало; він уп’яв очі на один бік — дивився й сам собі не вірив.

Повз його йшла дівчина краси чудесної, рум’яна як зоря, як рожевий, городній мак, повна, свіжа, молода й здорова. Керсетка з яскравого малинового оксамиту так добре обіймала стрункий стан її, що інший фертик, подивившись на нього, втратив би охоту чаруватися з вузеньких, худих корсажів своїх божків. Біла як сніг сорочка чудесно відтіняла ніжне тіло на викоті керсетки, і пишно вишиті везерунками рукави, як лебедині крила, справляли дивне вражіння; а пов’язані на голові барвисті стрічки разом з садовими квітами, перевитими барвінком, створили пишну корону над свіжим чолом і маяли позаду своїми кінцями, як широкою веселкою.

Поруч неї йшов дід знакомитої вроди: сиву чуприну його вітер закинув назад; червоне лице з навислими бровами й білими вусами, з різкими зморшками носило знак старосвітських українських облич. Воно не було старезне; але, вдивившись в глибокі зморшки високого лоба, що лежали овально над широкими сивими бровами, у виразі віщих очей, колись метких, звиклих стежити в широкому степу татарина — можна було налічити йому багато десятків років. Старий ішов повільно, але не відставав від дівчини; немов роздумуючи, ступав він великими кроками по стародавньому камінню, черкаючи їх широкими підковами і, може, забираючи останні сліди насипу з мовчазних і нікому не помітних надгробків, покладених у ряді звичайних плит.

Парубок у синьому жупані й сам не помітив, як опинився біля старого й чудової дівчини, і хотів уже почати з ними розмову, як ураз задзвонили в усі дзвони, й люди, що були на паперті, стовпились коло входу й посунули до церкви. Парубок не відставав, проте, від старого й його супутниці; і й той час, коли правили вечірню, коли прочани, щиро молячись, сповняли побожним шепотом церкву, він, може, вперше в житті, був неуважний до церковної відправи: він бачив тільки чудову дівчину в стрічках; він не спускав очей з жарких її уст, що шепотіли молитви, з чорних очей, що дивились на образи з виразом, властивим тільки дітям та істотам невинним, створеним для кохання. «Про що вона молиться? Як би мені хотілося знати, що в неї на думці!.. Хоч би вона поглянула на мене: я, здається, в очах пізнав би її душу…»

І раптом дівчина, немов щоб догодити його бажанню, поглянула на нього і, зустрівши його незвичайне, піднесене обличчя, в якому кожна жилка промовляла, зустрівши його живі очі, повернені на неї з подивом, спустилася додолу й почервоніла, сама не знаючи від чого. Але погляд її пройняв душу парубка; він ураз почув, як гаряча кров підкотилася до його серця, і воно затріпотіло так прудко, що він мимоволі приклав руку до грудей. «Ну, — подумав він, — це ж певно та сужена, що її, як казала небіжка тітка, ні городами не минеш, ні конем не об’їдеш!.. Ой, як гаряче на серці! Отже, правда, що сужена одним поглядом запалить кров і усмішкою зведе з розуму… Так, це вона, це саме вона повинна бути!» І він вирішив неодмінно, тільки скінчиться вечірня, розпитати в старого, звідки вони.

Ось кінчається відправа. Люди висипали з церкви гучливим натовпом, як бджоли з вулика; дехто повертався додому, дехто розійшовся по паперті. Серце йому нерівно колотилося, коли він підійшов до сивого старого, зняв перед ним шапку й вклонився. Старий і собі підсунув вище шапку й віддарував йому поклін.

— З якої ви, дідусю, місцевости? — спитав парубок і ледве не скрикнув від здивовання й радости, довідавшись, що вони з містечка Воронежа.

— Та я й сам з Воронежа! — сказав він.

Старий прижмурив очі, щоб краще вдивитися в його обличчя, й знизав плечима.

— Не пізнаю, ніяк не пізнаю!

— А я так вас пізнав. Та й змінились же ви дуже! Адже ви, здається, Петро Чайка?

— Так, Петро Чайка.

— А я, коли знаєте, Ничипора Большака, його син.

— Диви, надісь! То-то я дивлюсь, щось є знайоме… Як мені не знати Большака! Ми з його батьком, а з твоїм, отже, дідом, за молодих літ разом козакували.

Тут земляки побрались за шапки й давай цілуватись.

— Та де ж ти був, що я тебе так давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий ще великий, щоб нам коли-небудь не здибатися. Я як пам’ятаю тебе ще ось таким, тільки й того. Правда, ми живемо далеко від вас, та я майже й не виходжу з пасіки.

— Я тільки повернувся з подорожі, — відповідав Іван: — а то три роки поспіль чумакував, що забув, як там і хати стоять тепер у вас у Воронежі.

— Добре діло робиш, що батькове добро збільшуєш. Такий небіжчик і дід твій був: не всидить бувало на місці: то баштан тримає, то дьоготь жене, та все турбується, щоб надбати більше для дітей. Добрий був чоловік, царство йому небесне! добра душа була! ми таки з ним приятелювали.

— Отже, ви, дядю, добре знаєте наш рід?

— Старих то я знав добре, а ось з молодими вже розійшовся. Прийшли, знаєш, інші часи; батько твій, не з серцем кажучи, аонура: ходить собі вівцею; з ним і горілка не п’ється; з ним борше заснеш над чаркою, ніж звеселишся. Ну, а до того ж мене провідала та біда, яку співають у пісні, що:


Від Кракова до Чакова
всюди біда однакова;

умерли мої обидва сини, господарство підупало; треба було крутнутися й сюди й туди на старість; треба було й про невістку, й про маленьку сироту, що лишив менший син. Бачиш, тепер уже яку випестив, а лишилась від батька — тільки два роки було.

Старий задоволено показав на дівчину, а вона почервоніла вся, як калина, і спустила очі, що роздивлялись досі з цікавістю стрункого парубка.

— Гарна внука у вас, дядю! — вимовив Іван, не поміркувавши, чи до речі це, і, щоб поправити чим-небуть, спитав швидше, як її ім’я.

— Маруся, — відповідав старий Чайка. — Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок, видно, лічиш, що й не поглянеш на парубка? Подивись, який молодець! Та досить тобі соромитись; це ж наш земляк. Ти вже вийшла з тих, що сидять тільки в запічку та поглядають на людей через грубку; пора вже й на світ показатися: не в цю, так на ту осінь і не вгадаєш, як надійдуть у хату старости.

Бідна дівчина горіла, як жар, від цього вмовлення, й на очах у неї з’явилися сльози. Іванові стало жалко соромливої землячки, і він, щоб змінити важку для неї розмову, спитав, коли вони виходять з Києва.

— Завтра після ранньої відправи, — відповідав старий. — А тепер зайдімо ще та купімо личманів та хрестиків на гостинці.

Іван став просити, щоб і його прийняли в товариші на дорогу. Старий на це охоче пристав. Порозмовлявши ще трохи, вони умовились зустрітися завтра в манастирі й розійшлись докінчити останні свої потреби.

— Добрий парубок, — сказав старий Чайка, вийшовши зі своєю внучкою з манастиря. — Добрий; я таких люблю: у нього в очах ясно, тим-то можна думати, що й душа не чорна.

Онука не відповідала ні слова, хоч і цілком з ним погоджувалась, а про очі могла б зробити багато більше зауважень.

Ранком другого дня прокинувся Іван і, прокинувшись, довго ще сидів, як затуманений. Розпалена нічними снами душа його гуляла на волі й, прокинувшись, не відразу скорилась тяжкому розумові; стурбоване серце не перестало колотитися; невиразно уявляв він милий образ. Нарешті голова його проясніла; він поглянув, і чудова картина дніпрових берегів у дикій красі своїй станула перед його очима.

Сам старий Дніпро синів унизу; широким ходом розходився він в обидві сторони і чим далі був усе суворіший, а під Подолом він посизів, як воронове крило, потім, суворий і похмурий, повернув до Вишгорода. Вздовж течії тягнулись за ним, як маленькі внуки, його затоки й озера; одні з них чіплялись за нього, буцім хотіли утримати в своїй стороні й не пустити в далекі степи; інші йшли вдалечінь, під самі ліси, й там на волі купались у рожевому світлі запаленілого сходу. Темну зелень луки оповила сива сітка туману. Але туман понад усе полюбляє понуристі дніпрові ліси: вони вічно синіють на обрії, вічно сумують і супляться, і ні ясне сонце, ні пишний вид Києва, що блищав перед ними своєю Лаврою, не звеселять їх смутного погляду. Небо чисте; тільки над лісами висить довга, хвиляста смуга хмаринок, охоплена внизу багряною загравою. Близько вже схід сонця.

«Славні тут місця! — подумав Іван. — А все не те, що наш Вороніж: там якось веселіше. Я пам’ятаю, їдеш бувало ранком з нічлігу, побачиш його садки, навислі понад ставами, задимлені ще ранковим туманом, і на душі відразу зробиться так ясно й весело, що так би, здається, й заспівав нової, ніколи не чуваної пісні!.. Ех, Воронежу, Воронежу! Скільки я виходив за ці роки сіл і городів, а ніде не бачив веселішого міста!»

І він ліг знову на розстелений на холодній садовій траві свій кобеняк і, затуливши очі, потягнувся декілька разів, щоб прогнати й решту сну.

Сонце тим часом виплило над синіми лісами, і ясний божий день настав на радість усьому світові. Іван устав, умився, помолився проти Лаври богові, подякував господареві за хліб, за сіль і пішов до манастиря, щоб звідти просто вирушить уже в дорогу. Незабаром прийшли й його земляки.

Відстоявши ранню службу й приложившись ще раз до мощів святих угодників, що лежать у Великій церкві, наші прочани вирушили в дорогу. Всі вони мовчали, залишаючи Київ, немов, крім благочестивих почувань, що сповняли їхні душі, в них не було іншої думи.

Перейшовши довгим дощаним мостом через Дніпро, вони обернулись назад і поклали по три земних поклони святому місту, що його залишали. Потім декілька хвилин стояли ще, мовчазно дивлячись на незрівняний ляндшафт Києва, що розкинувся перед ними.

Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми манастирями, церквами й дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись в Литву на декільки сотень верст; і високі будинки, що висунулись з натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними й світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної роскоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо в світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й всіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра. І Дніпро виблискує тільки перед Києвом; а далі — минувши Видубецький манастир, що виглялає нижче Києва з зелених гір, — він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається, блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним здалека, цього роздивитись не можна; тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.

— Що, діти, задивились так на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода покидати? Не жалкуйте, діти: ще побачите не раз, коли захочете. А ось уже я добре знаю, що востаннє дивлюсь і на Дніпро, й на святу Лавру.

— Хто, дідусю, збудував такий гарний манастир? — спитала Маруся, і Іван вперше почув її голос.

— Печери викопали святі Антоній і Тодосій, а самий манастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Помітила ти їх?

— Помітила, дідусю.

— Ну, добре. Ось ці ж дванадцять братів, скінчивши церкву й всю манастирську горожу, мурували високу Лаврську дзвіницю багато років. При цьому було їм особливе чудо боже, саме те, що скільки вони вимурують удень, уночі входить у землю, отже, й риштовання, яке роблять мулярі, вони не потребували; вони, стоячи на землі, виробляли всі ті стовпи, що бачиш під самим дахом. Одної ночі з’явилась старшому братові у сні матір божа і сказала, що стіни класти вже досить, бо в усьому світі немає вищої будівлі; а виведи, сказала, вверх, і обкуй його чистим золотом, і хрест постав також з чистого золота. Сказала й сховалась у небесах. Старший брат устав, помолився богові, збудив братів, і взялися до роботи. Скоро вивели верх, окували золотом і хрест поставили з щирого золота. Тільки-но все скінчили, дзвіниця враз вийшла з землі й стала ось як тепер. Тоді вночі приснився всім братам однаковий сон: що з’явилась божа матір і спитала їх, якої нагороди бажають вони від бога за свою працю? Одинадцять братів не хотіли іншої нагороди, як тільки, щоб їх поклали в печерах, викопаних святим Антонієм і Тодосієм; а дванадцятий забажав собі багатства й хотів іще пожити в світі. Але в світі незабаром все йому набридло, і він прийшов до братів, щоб і собі лягти разом з ними; а що вони не залишили йому місця, то він, втиснувшись між них, не міг простягнути обох ніг і заснув із зібганою ногою. Так і тепер лежить він.

Маруся’ замислилась після цього оповідання й спустила очі донизу.

— Що ти замислилась так, Марусю? — спитав Іван. — Чи не хочеш ти й собі йти в манастир?

— Ні, я не піду в манастир, — відповідала Маруся, зарум’янившись, і поглянула на Івана; але поглянула так, що в нього в очах замиготіло.

Іван хотів як-небудь провадити далі розмову, але сердечна тривога не дала йому говорити, він мовчки дивився на чорноброву красуню, що втупила з вабливою соромливістю свої очі. «Незрівнянна дівчино! — думав він. — Чого б не дав я, щоб дізнатися, що в тебе на душі?»

Тим часом як серця молодих наших подорожніх хвилювалися, старий, для якого пориви ніжних почуттів була справа давноминула, щось шепотів, дивлячись на Печерську Лавру, і вклоняючись ще раз до землі, сказав: «Ходімо, діти! Дорога далека; не треба гаятись».

Дорога від Києва до Броварів іде сосновим бором, сипучими ггісками. Вона для прочан, що обіцялися йти до Києва пішки, була ніби останнім іспитом у довгій і важкій подорожі. Зате ще з самих Броварів їм, як земля обітована, з’являється чудесна картина Києва, вся вкрита туманом, крізь який напівпрозорим стовпом виднілася в золотому вінцеві велетень-дзвіниця. Ландшафт розкривається, чим ближче підходити; і нарешті на березі Дніпра стомленого прочанина вражає незвичайне видовище, нетямиться він від святого захвату, як праведник, побачивши браму рая, і з побожним почуттям вдячности кладе доземний поклін.

Цілком інше почуття опанує душу прочанина, що залишає святий Київ. З кожним кроком він смутнішає, з кожним кроком він ніби втрачає щось; і це його почуття можна порівняти з тим станом душі, коли від’їжджаєш з батьківщини, чи залишаєш дім, в якому жив душею, в якому було тепло й затишно серцю.

Наші подорожні з кожного майже горбка на дорозі оглядалися назад, і кожного разу Київ виднів невиразніше, і кожного разу Йван і Маруся скидалися між собою очима. Маруся спершу червоніла, коли зустрічала Іванів погляд; але до кінця дня вона так призвичаїлась до товариша своєї подорожі, що посміхалася до нього з дитячою щирістю; і вони, зовсім між собою не розмовляючи, зрозуміли один одного, ніби прожили разом кілька місяців.

Надвечір прийшли в сельце, побудоване на пісках по обидва боки великої дороги. Бідні хати, обмазані жовтою глиною, сумно стирчали одна біля одної; ні огорожі порядної не видно було, ні садочка, як це звичайно буває по українських селах; тільки серед села дві верби похилились над криницею й простягнули свої вечірні тіні через широку дорогу.

— Як ці люди можуть жити в такому порожньому місці? — сказала Маруся. — Я тут померла б з нудьги після нашого Воронежа!

— Так тобі здається, моя комашко, — відповідав їй старий Чайка. — А спитай їх, чи згодні вони кинути свої голі піски й переселитися в наш Вороніж, де на кожному кроці не розминешся з садками й городами? хМабуть, ні. Для них ці дві верби миліші за всі левади й садки чужої сторони; і в цих убогих хатах тутешні дівчата так само люблять співати пісень і слухати оповідань про давні часи, як і ти в своїй вибіленій і витиканій квітками світлиці.

— Куди ж зайдемо, Іване?

— Зайдімо в ту хату, що біля верб: вона, здається, краща за інші.

— І то правда, — сказав старий Чайка й повернув ліворуч.

Хата, в яку вони зайшли, була справді чи не найкраща в усьому селі. Ослони, що стояли вздовж двох стін, були чисто вимиті, в кутку над столом образи, завішані білим рушником, кінці якого, вишиті червоним мереживом, спадали вниз по обидві сторони. На полу, тобто на дошках замість ліжка, сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці й синій запасці, колихала ногою привішану до стелі люльку й наспівувала пісні; але, побачивши незнайомих людей, зараз же замовкла. Біля запаленої печі метушилась не стара ще жінка в очіпку й халаті — видно, сама господиня.

Наші подорожні, ввійшовши до хати, помолились спершу до образів, як належить людям, що повертаються від святого місця, і потім уже привіталися з господарями й просили дозволу переночувати.

Жінка, що стояла біля печі, дізнавшись від прочан, хто вони, з українською привітливістю просила їх сідати й кинулась з ганчіркою обтирати ослони, що й так були незапорошені; але такий уже обов’язок охайної господині.

Поки старий Чайка говорив з господинею й розповідав їй то про Київ, то про свою дорогу й теперішні врожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем,і почала з нею свою розмову, яка від починків і прядива перейшла поступово до справ цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся спитала молоду свою господиню, якої вона співала пісні, коли вони ввійшли до хати.

— Про Саву Чалого, — відповіла дівчина.

Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого й просила її заспівати. Дівчина довго відмовлялася, нарешті не могла відмовити настирливому проханню Марусі й заспівала півголосом, щоб не заважати своїй матері розмовляти з старим подорожнім.


Ой був в Січі старий козак на прізвище Чалий,
вигодував сина Саву козакам на славу…

Старий Чайка, прислухавшись до голосу пісні, перервав свою бесіду й, підперши рукою підборіддя, дивився на дівчину, що, посукуючи деркотливе веретено й схиливши набік голову, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ляхами й збирався з ними руйнувати православну церкву, як нарешті поїхали до нього запорожці й взяли його на три списи, і як утікала від запорожців молода дружина його.

— Славна пісня! — сказав Чайка. — Старосвітська! Хто тебе, дівчино, навчив цієї пісні?

— Покійний дідусь, бувало, співає її.

— А давно ж помер твій дідусь?

— Рік і два тижні.

— Та ще й помер на чужій стороні, — додала господиня, що сиділа проти них, підперши долонею щоку, — і ми залишилися сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне! — сказала вона згодом. — Небіжчик жив і помер якось чудно.

— Як саме чудно? — спитали разом Іван і Маруся.

— Чудно, дуже чудно! — відповідала, зітхнувши, господиня. — Смерть його була така дивовижна, що кому тільки розповіси, здвигне тільки плечима та й мовчить. Чи бачте: батько мій добре вмів грати на бандурі. Його ніхто й не вчив; він сам собі вивчився й сам собі зробив бандуру Замолоду він був господарем, тримав худобу й землю орав; але коли померла покійниця мати, а я вийшла заміж, вік передав нам усе господарство, а сам тільки й знав одну бандуру; цілий день, було, грає під цими вербами, що стоять над криницею. Знав він і пісень усяких, і старосвітських билиць; людей завсіди коло нього бувало повно: тс таки перехожі, а то й свої сільські — обстануть його навколо, особливо в недільний день чи в яке свято. І так усі до нього звикли, що коли, бувало, піде з бандурою по чужих селах, то й в селі ніби пусто: раз по раз питають, чи скоро прийде додому дід? Тільки нам небагато було корнети з його заробітків: він скільки збере грошей, всі віддасть першому, хто в нього попросить, і мало коли принесе додому. Такий чудний старий був. Аж ось минулого року навесні прийшла йому охота йти до Києва: «Піду та й піду помолюся богові!» Ось я й чоловік підійшли до нього: «Куди вам, панотче, йти? Ви вже й так немощні, та йти вам по таких спеках та по таких пісках!» — «Ні, піду, та й край». Як узявся, як узявся — зробив-таки, як хотів. Випровадили ми його з людьми в дорогу та й просили їх, щоб вони вже його там доглядали. Як випровадили — минає тиждень, другий настає, — не вертає назад! А завжди, бувало, за один тиждень вертають наші слобожани з Києва. «Ну, — думаємо, — видно, старий говіє, то й товариші його дочікуються». Тільки раз увечорі сидимо ми, я та дочка, в хаті — чоловіка не було вдома. Пам’ятаю як тепер — сонце вже стояло на самому заході й так сильно світило крізь вікно на образи, що образи блищали, як золоті. А під образами стояла панотцева бандура, накрита білою хусткою. Враз хустка злетіла з бандури, ніби чия рука схопила її, і слідом за цим бандура сама собою заграла так само, як грав на ній покійний панотець. Ми обидві так і зомліли. Приїхав чоловік, розповіла я йому, і чоловік злякався; і всі ми тоді ж таки й порішили, що це не перед добром. Як думали, так і сталося. На четвертий день повернулись з Києва люди, з якими ходив панотець, і сказали нам, що його вже нема на світі. Іще що розповідали про його смерть! Коли вони були в Києві, то панотець, прийшовши раз з церкви, став співати улюбленої своєї пісні: «Ой сів пугач на могилі». Потім і каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз помру; жалко тільки, що нема зі мною бандури: мені хотілось би перед смертю заграти свого «пугача». — Сказавши це, він ліг на лаву й склав руки. Кинулись до нього, а він душу богові віддав.

Господиня за слізьми насилу доказала останні слова, і потім почала витирати сльози рукавом своєї сорочки. Старий Чайка й його товариші сиділи всі похнюпившись, зворушені смутком господині, й міркуючи, кожний по-своєму, про дивовижну подію. У хаті стало тихо; і тільки чути було в вікні дзижчання бджоли, що ненароком попала в хату й тепер билася крізь скло на волю.

Може, й довго всі мовчали б, коли б господиня не догадалась поставити на стіл вечерю. Посадовивши на покуті своїх гостей, господиня почастувала старого й Івана горілкою й потім просила їсти, що бог послав. У дорозі чоловік не розбирає, і тому проста сільська вечеря здалася нашим подорожнім навіть розкішною.

Вставши від столу, Чайка подякував господині й сказав, що вони завтра мають намір вийти в дорогу на світанку, і тому краще розрахуватись за ночівлю.

— Оце нехай бог криє! — скрикнула господиня. — Хіба ми шинкарі, щоб нам брати гроші за те, що добра людина в нас переночує? Інша річ з панів, так то вже й бог велів. І я колись ходила на богомілля в Рихли, та з мене ніхто й копійки не взяв за всю дорогу, а ще добрі люди — дай їм бог здоров’я — без хліба й в дорогу не пускали. Та й покійний панотець — хай йому пером земля лежить — завсіди, бувало, каже нам: їж хліб, та й другому дай.

— Коли ж не хочете брати з нас плати, — сказав Чайка, — то візьміть хоч київських гостинців.

Він вийняв з вузлика, якого в дорозі носив за спиною на палиці, два кипарисові хрестики й дав господині; а Йван подарував її дочці великий личман з образом Миколая Чудотворця. Все це прийняли з великою подякою.

Іван просив господиню показати йому бандуру, що лишилася після її панотця; а що він сам умів грати, то, побачивши її, зараз же помітив у ній особливу вартість і тут же купив її в господині.

Потім стали думати про ночівлю. Іван і старий Чайка лягли в хаті, а Маруся з хазяйською дочкою пішли до комори.

Ще небо не почервоніло на сході, а вже наші прочани були в дорозі. Пройшовши верстви дві, старий сказав:

— Ну, діти, тепер підемо путівцями, бо верстовий шлях до самих Козар піскуватий; та сюди ж буде й ближче, і місця тут веселіші.

Повернули проворуч. Перед ними білим морем лежало поле квітучої гречки, від якої повітря пахтіло медяними пахощами. Ранок був туманний, тому вони не могли бачити країв обрію, і біла рівнина здавалась безмежною на всі сторони; тільки спереду крізь димчасту імлу рум’янився схід та ззаду бовваніли ще верби залишеної дороги. Тим часом ранок поступово живився, небо яснішало; подув свіжий вітрець, туман по долинах став кучерявитися.

Пройшовши ще верстви зо три, ввійшли вони в дубовий і березовий гай. Там усе ніби спало. Вкриті росою дерева нависли над вузенькою стежкою й наводили на неї холодний сутінок; а блакитні дзвіночки, переплутані з високою травою, ледве починали розкривати свої чашки. Зрідка попадалися нашим подорожнім водяні долини, ще залиті білим ранковим туманом. Інколи з глибини гаю чути було різкий крик ворона чи глухий стук дятла в дерево; але більше жодний стук не живив дрімотного гаю.

— Не виходить у мене з голови, дідусю, вчорашнє оповідання господині, — сказала Маруся своєму дідові. — Як ви гадаєте, що це таке грало на бандурі?

Дід понурив голову і, подумавши з хвилину, відповів:

— Душа грала, моя комашко.

— Як то душа, дідусю? — спитала вона здивовано.

— А ти ще не знаєш цього? А пам’ятаєш, як розпові дала небіжка твоя баба, а моя дружина, що саме в тор день, коли батька її вбили на війні, стара шабля його, ще висіла вдома на стіні в світлиці, враз ні з сього ні з тогс впала й переломилась надвоє. Як тобі це здається: чогс вона впала?

— Я не пам’ятаю, щоб хто це розповідав мені. Може бути, я тоді була ще така маленька, що й не зрозуміла нічого. Розкажіть ви, дідусю.

— Добре, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійної баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі до нього ходили судитися й просити поради, як до попа, бо голова була розумна; а на війні завсіди був попереду тих голінників, що не глядять валки, а тільки вгледять турка або татарву, та так і вриваються між них, хоч би яка там була сила. Правда, що й користь вони завжди дістають велику; та й діло ж їх не дуже легке: хіба легко врубатися якій-небудь жмені одчайдушних голів у ціле військо вороже і, схопивши здобич, вернутися знов назад? Як би там не було, тільки твій прадід не хотів знати ні про яку небезпеку; і коли б не знайшлось йому товаришів, він сам ладен би лізти на турецькі шаблі. Всі вже знали, що за козак Степан Журба, і сам полковник не раз набивався до нього з чинами: хотів його зробити то осавулом, то старшиною, а раз обіцяв йому самого сотника; то що? Не хоче! Такий молодець удався — «Навіщо, каже, мені ваші чини? Як буду я сотником, то мені треба раз у раз триматись при обозі, та тільки й гляди, куди пошлють мене; а тепер я вільний, як вітер на полі: набрав собі охотників — гайда куди очі! А перекришать їх, я й за те не відповідаю: вільно ж було йти за мною, вони ж не діти, користь же я дістаю від свого промислу таку, що хай похвалиться будь-який сотник». І правду казав: розповідали, хто був при тому, що хоч оточить його ворог, хоч стріляють його, а він усе таки вискочить з їх натовпу, хоч увесь поранений, і не з порожніми руками; завжди, бувало, винесе чи збрую всю в золоті та в сріблі, чи повні тороки кармазинів таких, що й ціни їм нема. Ну, бачивши, що твого прадіда ніяка сила не подужує, а його кінь, коли розгуляється бій, завжди, як чорт, так і скаче на гармати, всі так і думали, що Степан Журба повинен бути якийсь характерник. А він був такий самий християнин, як і всякий добрий чоловік; тільки в нього була така шабля, що з нею він не боявся смерти. Та шабля дісталась йому чудним випадком. їхав він полем виглядати ворога; проїжджаючи краєм глибокого байраку, раптом чує, що в байраку немов хто стогне. Ось він зліз з коня й спустився вниз. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, як молоко, порубаний, ввесь пострелений, а біля нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, козак підвів голову й каже йому: «Слухай, чоловіче добрий, коли в тобі душа християнська, то зроби ти мені останню ласку, винеси ти мене з цього байраку, поховай у чистому полі й постав наді мною хреста, хоч із хворостини: хай-таки я буду похований, як християнин! А я тобі подарую за те подарунок знаменитий. Ось шабля; вона дорога не золотою ручкою й камінням самоцвітним, а тим, що хто з нею йде в бій, той не боїться смерти, поки сім куль не прострелить його; запам’ятай ти це собі. Перехрести мене та й прощай». Ось прадід твій виніс з байраку, вирив шаблею яму, поховав його, прочитав якоїсь молитви, з козацького списа зробив хреста, увіткнув його гострим у землю, і білу хустку повісив на хресті, щоб знали православні люди, що там лежить козак; потім узяв подаровану шаблю й поїхав. Але коли повернувся до обозу й став показувати товаришам подарунок, то всі, хто брав цю шаблю, дивувались з неї й не могли дійти, що це за шабля: такої нікому не випадало бачити. Адже за старих часів бували такі знавці, що покажи йому клинок, так він тобі, не читаючи ніякого напису, розповість, що це за клинок, із якої землі, і як давно викуваний. А тут уже скільки охотників до незвичайної зброї приходило до твого прадіда, — сходились сотники й осавули полкові, — ні, ніхто не прочитав слів, що ними вона списана, й не сказав який нарід носить такі шаблі. І з цією шаблею воював твій прадід яких-небудь років двадцять; а тоді ж було так: що рік то й війна; нарешті вищербилась вона так, що, виїжджаючи останнього разу на війну, залишив її вдома. Покійна теща, правда, таки й вмовляла його, щоб він її не залишав, та прадід твій не такий був козак, щоб баби слухався. «Навіщо вона тепер мені годиться? Хіба я стану пиляти нею ворога?» Сказав і поїхав з другою шаблею. Прийшли на місце бою. Прадід твій, хоч і не мав уже при собі чудесної шаблі, але все-таки не втримався, щоб не покуштувати першому ворожої крови; зібрав охотників, вишикував їх як слід кутком, скрикнув, гигикнув і врізався в саму середину турецькою війська. Довго не було його ватаги назад, чути було тільки крик та стрілянину серед ворожого стану; нарешті передні лави заколихались, розійшлися і прадід твій вилетів на довгогривому своєму коневі з п’ятою тільки частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати й заплескати в долоні, як звідки не візьмись з ворожого стану куля — хап його просто в голову! Він захитався, упав уперед і обхопив руками коневу шию, і кінь приніс його мертвого до козацького обозу. А теща-небіжчиця в цей самий час з дочками своїми шила йому вдома сорочки, бо, звичайно, все убрання, що брав він з собою в похід, передере й по-кровавить, бувало, так, що страшно й у руки взяти. Враз щось гримнуло позаду її об піл; дивиться — чоловікова шабля. Ну, тут вже всі й догадались, що це значить..

Старий замовк і, здавалось, про щось думав. Його оповідання зворушило молоду кров в Івана, й він замість того, щоб жалкувати про смерть хороброго козака, гукнув жваво: «Добре було тоді жити, дядю!»

Старий хутко глянув на парубка.

— Чим добре? — спитав він.

— Тим, що тоді було де погуляти доброму хлопцеві! — відповідав Іван, хитнувши головою.

— Правду, брате, кажеш! — сказав старий Чайка, розпалений і сам спогадом про козацьку славу. — Правду кажеш! Славно!

І потім відразу замовк і схилив голову, немов соромлячись, що, захоплений старовиною, забув про своє сиве волосся й побратався з парубком.

— Як же ви, дідусю, казали, що на бандурі душа грала? — сказала Маруся. — Цього я не розумію.

— Річ відома, — відповідав дід, — що душа перед вилітом на той світ, прилітала прощатися з рідним; ось вона й дала їм про себе знати через бандуру, так само, як душа твого прадіда дала знати через шаблю.

Тим часом сонце було вже високо над лісом; день наближався до обідньої пори, і в повітрі стало так гаряче, що нашим подорожнім треба було подумати й про спочинок. Ліс з кожним кроком мінявся; попадались між березами й дубами клен і ясен, а по низьких місцях лугова калина й широкі кущі сріблястого верболозу; сама трава щодалі ставала відмінніша від попередньої. З усього було знати, що недалеко повинна бути вода. Це зауваження зробив Іван, і старий ствердив його, сказавши, що вони скоро прийдуть до широкого ставка.

І справді, пройшовши з півверстви, вони почу. ди глухий шум водяного млина, а зійшовши на досить високий косогір, вкритий липою й мальовничими кущами ліщини, вони повинні були спершу закрити очі, бо сонце, що стояло на півдні, відбилось на самій середині чистого ставу й блищало на всю околицю нестерпучо яскравими іскрами. Шум од коліс, заслонений перше горою, тепер був, безперечно, більший; з густим гудінням ходив він навколо ставка лісом, обзивався з усіх боків і знову зливався з безнастанним журкотом води, що бігла по колесах. За ставом біліла під солом’яною покрівлею мірошникова хата з городом, з якого визирало багато золотих соняшників і смуга квітущого маку; по кіллях плоту вився кучерявий хміль, і темно-зелені стовпи його були ніби вартовими вежами для цієї буколічної кріпости. Місцями відважний гарбуз, розрісшись на сонці, виповзав з города своїм широким листям на самий верх плоту, перекидався вниз і не міг уже вернутись назад. Синій дим, вийшовши з-під покришки дерев’яного димаря, тонкою заслоною вився по густій зелені прибережного осокору і злітав потім у блакитне небо. На березі в густій траві паслися вівці й лежало кілька пар волів біля навантажених мішками возів.

Зійшовши з гори, наші мандрівники сіли відпочивати на березі ставу під старою липою. Старий, попоївши, солодко заснув під шум води, що присипляв; а Іван, не мавши досі нагоди говорити з Марусею, запропонував їй іти з ним у ліс по гриби. Вона знала, що дівчині не годиться бути в лісі віч-на-віч з молодим парубком; але в неї не вистачило духу відмовити Йванові в першому проханні, і вона погодилась без відмагання.

Спершу вони обоє не знали, з чого почати розмову. Маруся готова була мовчати до самого вечора, Іван увесь час поривався сказати їй що-небудь, і кожного разу на серці в нього ставало так гаряче, що він спинявся, не вимовивши жодного слова. Та потім він якось уже догадався почати розмову, розпитуючи про Вороніж. Маруся відповідала докладно на всі запитання, розповідала про гулянки й вечірні сходини на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова щохвилини ставала цікавіша; і вони самі не помітили, як побралися за руки й, забувши про гриби, ходили по лісу, як давні знайомі. Маруся схаменулась тільки тоді, коли вони сіли під дубом і Іван без зайвої ніжности, вліпив щирий поцілунок в повні її губки.

— Ой, Іване! Що ти робиш? — скрикнула вона, нахмуривши брови. — Як тобі не соромно цілуватись?

— Що ж тут недоброго, моє серце? — відповідав Іван.

— Як то що недоброго? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться цілуватись з парубками? Матуся кожного дня це твердить. Та й дідусь тепер, як тільки побачить мене, то зараз і довідається, що я цілувалась з тобою.

— Не бійся, моя голубко, не довідається.

— Не довідається! Ти ще не знаєш дідуся! Він одним поглядом пройме чоловіка так, що вивідає всю душу, є такі люди, що бояться дивитись йому в очі. Його в Воронежі називають віщуном, бо він все знає і ніщо від нього не сховається.

— Хай він собі й усе знає, тільки ще не чувано, щоб можна дізнатися, хто з ким поцілується.

— Кажи; а ось побачиш, що він скаже. Ходімо. Він, мабуть, уже не спить.

Старий справді вже прокинувся і, побачивши, що вони йдуть разом з лісу, трохи похмурився; але глянувши на принесені сироїжки, до яких він був дуже охочий, забув своє хвилинне незадоволення, ремствував тільки на себе, що довго проспав і спізнився в дорогу. Дальші два дні вони йшли верстовим шляхом. На щастя, погода була хмарна, і вони не зазнали спеки; а від нудьги рятував їх сам старий Чайка. Він увесь час розповідав то про старовину, то про різні пригоди з власного життя і з усіх своїх оповідань робив висновки прості, але порою такі ясні, що їм позаздрив би інший психолог, що черпає свої ідеї з німецьких книжок, а не з живої природи людської.

— Тут ми трохи відпочинемо з дороги, — сказав Чайка Йванові, коли вони ввійшли до Батурина. — Зайдімо до давнього мого приятеля бондаря Омелька. Він спершу жив у нашому Воронежі, та ось уже років з двадцять, як перейшов сюди: тут, бачиш, після тестя дістався йому в спадок грунт. Ми в нього були, йдучи до Києва, і обіцяли зайти ще з Києва.

Бондар Омелько, якого вони застали за роботою, дуже їм зрадів; залишив свої інструменти і, перецілувавшись з гістьми як слід, повів їх до хати.

Хата бондаря Омелька відзначалась між батуринськими простими хатами особливою пишнотою. Крім того, вона вся була вибілена крейдою, вікна знадвору обведені червоною фарбою, а солом’яна покрівля підстрижена так чисто, як в іншого дженджуристого парубка чуприна в велике свято, — всередині був новий липовий стіл на точених ніжках і з двома шухлядами; образи всі під шатами та під склом; на кілочках між вікнами рушники білі, вишивані дуже гарно червоними везерунками, а ослони й полиця і різним посудом були далеко кращі, ніж у звичайних козацьких хатах.

Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата в затканих плахтах, нетерпляче чекаючи на Марусю з Києва, зараз же повели її до своєї кімнати і не дали їй навіть привітатися з бондарихою: вони хотіли якнайшвидше дізнатися від неї всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися розмовляти. У кімнаті було майже темно, і не стільки від сутінків, скільки від того, що обидва вікна її заслонили дерева: одне — густа черемшина, а друге — вишні, з яких ягоди вперлися в саме скло. Бондар Омелько кільки разів збирався зрубати ці дерева, щоб не було темно в хаті, але дочки, та й сама бондариха, кожного разу упрошували його облишити свій намір, бо в літні ночі соловей співає на черемшині чи на вишні під самими вікнами.

Посадивши Марусю, дівчата перш за все просили її показати київські гостинці й стрічки, що їх вона там накупила; все їх захоплювало; кілька разів міряли вони собі блискучі обручки й сережки, розгортали яскраві стрічки, і залишили тоді, коли Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Потім почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про дзвіницю Лаврську й про печери. Маруся ніколи б не кінчила оповідання, коли б не покликали їх вечеряти.

До бондаря Омелька тим часом прийшло ще чоловіка зо три гостей; всі вони вже досить набалакались і накрасувались, що коли дівчата ввійшли до світлиці, Марусин дід був рум’яний, як яблуко, та й сам бондар Омелько дуже ласкаво світив своєю лисиною.

Сіли за стіл. Спершу всі дуже запопадливо взялися за смачний борщ з свининою й новою картоплею; але в кінці вечері старі більше пили, ніж їли, і навіть прекрасні вареники з сметаною не звернули на себе особливої їх уваги. Почалися без кінця-краю розмови, згадували старосвітчину…

Старий Чайка особливо відзначався у цій бесіді; чарка не зменшила його красномовства, а ще додала балакучости. Але тільки Іван та бондар Омелько були постійними його слухачами, бо решта гостей говорили всі разом і кожен зокрема, що кому на думку спаде. У запалі Чайка говорив надзвичайно складно, так що мова його подібна була на старосвітську пісню, і Іван в цей вечір ще більше пересвідчився в його віщому розумі.

Вечеря тяглася допізна; нарешті встали й почали розходитись спати. Залишались тільки старі і, оточивши великий глечик варенухи, здавалося, і не думали про кінець своєї учти. Маруся лягла зі своїми подругами в новій хаті, що її будував бондар Омелько, готуючись прийняти восени зятя до старшої дочки. Хата була ще без дверей і без рям у вікнах; свіжий вітрець навівав приємну прохолоду з садка й примушував дівчат вкриватися тепліше. Лежучи, довго ще розповідала Маруся цікавим подругам про Київ, і про свою дорогу; нарешті вони обидві поснули, й вона лишилась на волі зі своїми молодими мріями.

Повний місяць світив їй у вікно. Згадала вона Вороніж, його місячні ночі, коли вона, нудьгуючи з веселощів своїх подруг і залицянь парубків, з яких ні один їй не подобався, сиділа в своїй кімнаті біля вікна й дивилась на зоряне небо, на далекі ліси, на темний став, де все поперекидалося: і чорний млин з довгою греблею, і старі верби, і тонкий півмісяць, що стояв на високому небі, як золота підкова; — ледве долітала до її слуха довгою луною пісня з найдальшого кінця Воронежа, де-небудь на Спащині чи Перечистенщині.

Ті спогади були неясні, хоч і теплі для серця. Зовсім в іншому світі уявляла вона час, що минув відтоді, як уперше побачила вона Йвана. Від першого його погляду, що стріла вона в церкві, до останнього слова, що сказав він їй, йшовши спати, вона пам’ятала виразно всі подробиці їхньої знайомости; і ніколи їй не забути ні блиску води в той час, як вони прийшли відпочивати до млина, ні шуму коліс, під який їй так солодко було слухати закохану гутірку милого парубка.

Тепер мріяла вона, як вони житимуть у Воронежі, як весело їй буде літньої ночі вийти на вулицю, де її Іван, ведучи за собою веселий гурт парубків і дівчат, буде грати на бандурі улюблених її пісень. Але дівчата… тут думка її обірвалась, серце чогось занило; невідоме досі їй почуття ревнощів закралося вперше в її душу: таке-то кохання! Ось вона стала перебирати поодинці всіх своїх подруг, що могли б їй бути небезпечні для Іванового кохання. «Ні, — вирішила нарешті вона, — ні одна з них мене не варт! У кого з них такі, як у мене, очі?.. У кого брови чорніші, у кого лице біліше за моє?.. Він повинен бути моїм, обов’язково моїм». І вона хутко перевернулася на другий бік, і повний місяць освітив її чудесну голову, недбало відкинуту набік від спеки й млости.

Раптом чує вона тихий дзвін музики разом з протяжною піснею, в якій не важко було пізнати голос Івана. Не знаючи сама від чого, вона налякалась і вся здригнулась, і хоч серце їй колотилося, вона розчула слова невідомої їй пісні:


Вари, мати, вечеряти: я ляжу за сонця.
Ой, хто мене вірно любить, прийде до віконця.
До віконця припадає, стиха промовляє:
«Вийди, вийди, дівчинонько, з рубленої хати;
Тепер нічка темнесенька, не знатиме мати».

Голос Івана ніби мав у собі щось чарівне, бо Маруся, вислухавши пісню, почула, що якася особлива сила тягне її до нього. Підкоряючись цьому потягові, вона встала й тремтючими ніжками підійшла до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.

— Що тобі на думку спало, Іване, грати в таку пору? — спитала докірливо Маруся.

— Хотів побачити ясні твої очі, моє серденько.

— Та що подумають дочки хазяїв?

— Не бійся, моя галочко: вони давно вже сплять.

— Сплять. Та звідки ти знаєш, що вони сплять?

— Як же мені не знати? Адже в мене серце такий віщун, що краще за твого дідуся, коли справа ходить о тобі, моя зіронько!

— Йди спати, Іване! Вже пізно, вже давно всі сплять.

— Дай же мені свою ручку.

— Навіщо тобі моя рука?

— Так, подержу трошки… може, на серці буде легше.

— А хіба в тебе тяжко на серці?

— Ох, тяжко, тяжко, мила Марусе! З того часу, як я тебе побачив, мені ніби каменем заклало груди; і тільки тоді мені легко й весело, коли дивлюсь в твої ясні очі, коли слухаю солов’їну твою мову!

«Як він мене кохає! — думала, слухаючи його, Маруся. — Ні, не може бути, щоб він коли-небудь проміняв мене на іншу. Дати вже йому руку: адже він, бідненький, так само журиться за мною, як і я за ним. Його й сон не бере! Все, певно, тільки й думає, що про мене».

— Іване, — сказала, — йди спати!

— Хіба тобі не любо, що я стою перед тобою?

— Та ні, Іване; тільки вже пізно.

— Дай же руку, то й піду.

Маруся мовчки простягнула йому свою руку, і вже не мала сили забрати її: його бажання немов перелилися їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона готова була простояти з ним так хоч до самого світанку.

Іван, узявши Марусю за руку, не міг утриматись щоб не обняти її, і тільки хотів поцілувати, як враз почув позаду себе розмову.

Бондар Омелько, попрощавшись з своїми сусідами, випроводжав старого Чайку у сад спати. Старі, підпивши як слід, невпинно запевняли один одного в прихильності й цілувалися майже на кожному кроці; і враз наткнулися на другу пару, що обіймалася цілком з інших міркувань.

Маруся, не досвідчена ще в нічних зустрічах, побачивши нараз перед собою нахмурене лице дідове й блискучу при місяцеві лисину бондаря Омелька, так оторопіла, що не встигла забрати від Івана своєї руки й трималась за нього міцно, немов боялась утопитися.

— Е, добре, внучко! — сказав Чайка, що від здивування довго не міг почати мови й думав, що це йому так сп’яна приверзлось, буцім він бачить у таку пору свою Марусю наодинці з парубком. — Ось так ходи на прощу! Не встигли повернути назад, уже й за женихання! Знаменито, знаменито, моя комашко! Е!

Він похитав головою. Маруся зніяковіла ще більше. Суворе обличчя старого з сивою чуприною й білими навислими бровами стояло перед нею при блиску місяця, як злий привид, з’явившись в найпалкішу хвилину її життя; віщі очі його непорушно дивились на неї, проймали до самого серця, і так тяжко було стерпіти їх хмурний погляд, що їй почала морочитися голова. Але в цей час Іван, залишивши її руку, підійшов до старого Чайки і своєю розмовою позбавив Марусю згубного впливу його очей.

— Дядю! — сказав він. — Не докоряйте своїй внучці: я один винен і відповідаю за все недобре!

— Слухай, козаче! — відповідав йому Чайка. — Недоброго тут нічого ще нема. Я не з тих, що, постарівшись, тільки й знають, що сварити молодь за женихання. Я сам був козаком і знаю, що хлопцеві й обов’язок велить погуляти до одруження. Не біда й дівчині постояти годину-другу з парубком, хоч би й уночі. Тільки всьому треба знати час. Тепер ми ідемо від святого місця: гріх думати про женихання! Всі дні попереду: встигли б ще нагулятися й у Воронежі. Не годиться, не годиться, — казав він, непевно похитуючи головою. — Зауваж ти собі, що недобрий початок поганий має й кінець.

— Дядю!.. — сказав Іван.

— Так, так, козаче! — казав віщий старий, не слухаючи його. — Недобрий початок поганий має й кінець. Нечистий шукає таких випадків; його слід берегтися!..

Неначе як на те ж вбий його чад лихий!.. — вимовив бондар Омелько, що похитувався на ногах, як дерево від вітру, й нічогісінько не розумів у цій сцені.

— Пора спати, діти! — сказав Чайка. — Дай боже, щоб на цьому все й скінчилося. Ходімо, брате Омельку.

Всі розійшлися.

Другого дня Іван і Маруся не знали, як показатися на очі дідові; але старий, проти їх сподіванки, зустрів їх дуже ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню подію, тільки, коли бондариха стала жалкувати, що Маруся сидить така смутна, він ніби ненавмисне зауважив, що, може бути, вона цієї ночі мало спала. Маруся почервоніла вся як мак, і ніхто, крім Івана, не знав справжньої причини цього кольору, бо й бондар Омелько не пам’ятав нічого про вчорашню подію.

Після сніданку бондар Омелько водив Чайку й Івана по своїх господарчих закладах; а Маруся з дівчатами ходили дивитись на Батуринський базар. Вертаючи звідти, старша бондарівка сказала їй:

— Ти чувала, сестрице, про те, що в нас у Батурині земля плаче?

— Я чула про це ще в Воронежі, — відповідала Маруся, — ось добре, що ти нагадала: де це місце?

— А ось ходімо; ми тобі покажемо. Тільки диви не дуже прислухайся, а то й уві сні буде снитися.

Перейшовши довгу вулицю, повернули вони праворуч і зайшли на цвинтар, трохи вищий за ввесь Батурин. Маруся лягла до землі й припала вухом. Спершу нічого не було чути, і вона хотіла вже встати; але ось в середині землі пішов прикрий вітер: глухий, невиразний стогін жалібно потягнувся на далекі простори й відгукнувся тугим вищанням в іншому місці. Потім чує вона — ніби багато-багато голосів прокинулось від цього вищання й неслись з глибини землі вгору змішаною хвилею. З кожною миттю цю хвилю було чути виразніше; до неї приєднались інші голоси, нарешті склалося щось подібне на хор, але таке похоронне, таке жалібне, що Маруся не могла далі слухати й зі страхом підвелась з землі.

— А що, сестрице, чула? — спитали бондарівни; але Маруся нічого не відповідала, і тільки коли вийшли на вулицю й на них повіяв від Сейму холодний вітер, вона прийшла до пам’яті й спитала їх, що це так плаче в землі.

— Цього ніхто не знає, — відповідала бондарівна.

— Як, у всьому Батурині ніхто не знає?

— Та не тільки в Батурині, айв усьому світі; бо це диво сталося дуже давно; вже й людей тих нема, що знали про нього. А кажуть тільки, що колись у Батурині була війна й велика пожежа, й побито багато людей, і з того часу кров християнська плаче з землі.

Нічого не сказала на це Маруся; але таке нечуване диво запало Ти у душу, і вона поклала собі при нагоді спитати про це дідуся.

Коли дівчата повернулись додому, обід уже був на столі. Пообідавши, відпочили трохи й зібралися в дорогу.

Бондар Омелько зі своєю сім’єю випроводжав своїх гостей за Батурин.

Там, спинившись на могилі, випили старі по чарці настоянки, а молоді по шклянці меду; потім обнялись і розійшлись з різними наказами й привітаннями.

Пройшовши з півверстви, Маруся обернулась і побачила, що на могилі ще стоять люди, але коли зійшли в долину, могила вже ні разу не показувалася.

Всі троє йшли спершу мовчки під впливом почуття розлуки з приятелями, нарешті старий Чайка став розмовляти з Іваном про бондаря, розповідаючи про давню з ним знайомість, а що голова його була трошки п’яненька, хоч він і стерігся не пити зайвого, то розмова його скоро набула веселого щирого тону, як звичайно розмовляє підпилий українець. Маруся, що в неї не сходив з голови Батуринський цвинтар, вважала цю хвилину за найзручнішу, щоб запитати про своє; непомітно прикинувши в загальну розмову своє оповідання про те, як плаче у Батурині земля, спитала в старого, чи не знає він, від чого це робиться.

Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого. Тяжке зідхання вирвалось у нього з грудей.

— Від чого плаче земля? — повторив він. — Не питай у мене, дитино моя, від чого вона плаче… Багато накоїв лиха окаянний Мазепа! Сам пропав ні за собаку й інших згубив, проклята душа!

Ще раз зітхнув віщий старий і до самого вечора йшов понурий і смутний. Іван і Маруся мовчали. Але коли прийшли до Кролевця, від якого лишалося їм тільки тринадцять верстов додому, і зайшли до кума Андрія, Чайка знову звеселився і після кількох чарок зробився тим самим говірким Чайкою, що був у бондаря Омелька.

Частина друга

Шумить, гуде славний Вороніж; але не від грому й бурі, а від голінних пісень і танків. Весела юрба молоді при світлі місяця бурхливим припливом пливе спустілими вулицями. Чути в ній дзвін музики, тупіт танцюристів, різноголосий сміх і буйний галас; але ще чутніше голос добірних гуляк, що, відставши трохи від усієї юрби, виступали згорда, — похиливши набік високі шапки, заклавши руки в кишені своїх свит, і дзвінко й докладно наспівували чумацької пісні:


Ой, грайте, музики, від двора до двора,
та щоб не журилась стара ненька дома…

Цей голос ішов луною не тільки воронізькими левадами й садками, але й сам місяць ніби на нього відгукувався. Чудне було світло його: падаючи з висоти неба на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю й юрбу танцюристів, він надавав усьому якогось особливого кольору й форми, який день не можна уявити; в його сяйві все здавалось надзвичайним, як у сні; все ніби рухалось і промовляло якоюсь дивною мовою: і тому так весело й вільно було на душі в гульливої юрби. Всі немов потрапили в чарівний світ, де немає злиднів і тягару, все чудесне й ясне, і мчали вперед безтурботно, ніби переконані, що танок ніколи не скінчиться й музики не перестануть.

Поперед усіх ішов Іван зі своєю чудовою бандурою, за ним — дві скрипки й бубон; але ні голос скрипок, ні гудіння бубна не могли заглушити дзвін бандури, що живим струмком випливав серед завального тону музики й надавав їй навіть у гуляцьких піснях якогось задумливого виразу. Всі вже в Воронежі знали історію цієї бандури; знавці дивувались з її особливого устрою; парубки й дівчата чули в її дзвоні особливий від звичайних бандур голос, і де з’являлась дивна бандура, там були й набільші вечорниці. Тим-то й тепер молодь з усього Воронежа зібралась в одну купу, зібрала своїх музик і йшла вулицями викликати охочих повеселитись.

Натовп зростав безупинно, разом з тим, як посувався вперед. Нарешті поділилися надвоє: одна половина пішла великою вулицею, а друга, на чолі з Іваном, увійшла в вузький провулок, що йде понад ставом. Провулок цей від садових дерев, що зависали з обох боків, був майже темний; всі речі, на які не падала тінь, були незвичайно ясні при світлі місяця.

Іван і його товариші спинились перед низенькою хатою, майже зовсім закритою двома березами, що спустили над нею темні свої віти. Іван заграв на бандурі, а парубки й дівчата заспівали під дзвін струн зазивної пісні:


Вітер повіває, гілля розхиляє;
під моїми воротями скрипка-дудка грає.
Скрипка-дудка грає, мене мати лає,
мене мати лає, гулять не пускає.
Пусти мене, мати! Я не забарюся:
на милого подивлюся, додому вернуся.

Що ж це за хата, що перед нею всі віддали шану? Невже вона така важлива високими своїми березами зі своїм лелечим гніздом? Чи фарбованими дверима, на яких намальовано чубатого запорожця в червоних штанях, з бандурою в руках? Ні, не берези й мальовані двері привели сюди Йвана; а в цій хаті живе дівчина, що подібної на неї не знайдете не тільки в Воронежі, та ледве чи й у самому Глухові.

Ось вона, почувши знайомий дзвін бандури й пісню, вибігла з хати в легкому сільському вбранні — в червчатій плахті, в білій сорочці з вишиваними рукавами, з широкою стрічкою, пов’язаною на голові. Це була Маруся.

Користуючи з вільних сільських звичаїв, в яких збереглась ще давня простота, Іван обняв Марусю без дальших викрутасів і поцілував у повні губки. Дівчата оточили улюблену свою подругу. Іван змінив пісню й заграв до танцю:


І дощик іде, і метелиця гуде:
дівчина козака через вулицю веде…

Кілька голосів підспівували йому гуртом, інші танцювали; і веселий натовп подався вперед, як іраніш, і луна вторувала йому по той бік ставу.

Наближаючись до хати, в якій збиралися вечорниці, всі раптом спинились, жахнувшись; пісні замовкли; Іван обірвав не до ладу свою гру. На сході небо враз освітилося; з-за лісу вилетів огненний шар і, осипаючи околицю іскрами, розтягнувся довгою, хвилястою смугою й сховався за другим лісом. «Що це? Що це таке?» — стали питати з усіх боків, і ніхто не міг відповісти.

Тим часом парубки й дівчата, зібравшись у хаті, зачули шум, вийшли на вулицю й ще збільшили розмову. Розпитували й міркували без кінця; нагадували іноді й історії про такі чудеса; але ніхто не міг сказати напевне, що це за дивина. Тут хтось нагадав, що пора почати вечорниці, і це примусило всіх вернутися в хату.

Кілька дівчат, засукавши рукава білих своїх сорочок, взялися пекти млинці й варити варенуху, інші сіли працювати: одні прясти, інші вишивати заполоччю рукави. Парубки сіли між ними й стали жартувати, тобто витворяти штуки й баляндраси. Загальний регіт нагороджав жартовливу витівку. Нарешті дівчата, щоб позбавитись ущипливих натяків парубків, заспівали тужливої старосвітської пісні, яку склала, тужачи, мати, виряджаючи сина в похід. Іван вторував їм на бандурі.


Ой добрая годинонька була,
як матуся свого сина била.
«Ой, як будеш мене, мати, бити,
то не буду я з тобою жити.
Ой піду я з туги на Вкраїну,
і там же я, мати, не згину». —
«Ой вернися, мій сину, вернися,
внесу жупан, так ти й приберися,
придивлюся, мій сину, на тебе:
чи є такий козак на Вкраїні?
Чи є такий козак на Вкраїні,
як ти в мене, мій сину, вродливий…
Ой не жалкуй, мій сину, на мене:
не дай боже пригоди на тебе!
Як ти будеш пострелян-порубан,
ой хто ж тобі раноньки промиє?» —
«В полі, мати, дрібен дощик іде,
ой той мені раноньки промиє». —
«Ой не жалкуй, мій сину, на мене:
не дай боже пригоди на тебе!
Як ти будеш в степу помирати,
ой хто ж тобі голівку оплаче?» —
«В полі, мати, чорний ворон кряче,
ой той мені голівку оплаче».

Народня пісня для українця має особливий зміст, не помітний для стороннього слухача. Не знаючи нічогісінько про історію свого народу, простий селянський парубок, вслухавшись у сумовиту пісню про козаків, живим почуттям лине в минуле їхнє життя. Він і сам не зможе розповісти вам того, що почуває; але, коли б він дав вам свою душу, ви б здивувались, яке поетичне багатство звучить під похмурою оболоною! Тим-то й тепер, заслухавшись пісні, всі сиділи мовчки в якомусь непереможному зачаруванні й, здавалося, прислухалися до гармонії, що враз подала голос у давно поснулій душі. Нарешті один парубок скочив з лави й сказав: «Ну, дякую вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівчину». І підібравши поли своєї свити, моргнувши на музиків, пішов уприсядки, приспівуючи веселої пісні:


«Галю, Галю чорнобрива,
чого в тебе брови криво?» —
«На козака задивилась,
тим брівонька і скривилась!»

Далі пісні не було вже чути: музики утяли слідом за ним; багато парубків виступило з дівчатами на середину хати, й гучний танок завирував. Танок кілька разів мінявся: грали горлиці, козачка, і шумить і гуде; але музики не втихали, бо на місце стомлених пар ставали другі, їх зміняли невпинно нові. Вечорниці розгулялись. Хто не танцював, сидів на лавах парами, і під гук музики наспівували один одному любовні розмови. Простора хата повна-повнісінька людей; але це нікому не заваджало: кожен казав своїй любій, що йому забажалось, не опасаючись, що хтось підслухає; і ніколи в кого під самим вухом лунав голосний поцілунок, це анітрохи його не дивувало й не примушувало навіть поглянути, бо біля нього сиділа його мила, від якої він міг дістати таку ж нагороду.

Скоро наспіли млинці з сметаною й солодка варенуха. Парубки й дівчата тісно обсіли довгий стіл і, попоївши, ще більше розгулялися, ніж досі. Танки знову почалися, тупіт і гук було чути далеко на вулиці.

Любо було й Марусі сидіти зі своїм Іваном, що тримав її за руку й так пильно дивився їй в очі, що від його поглядів у дівчини душа танула. Що він їй казав, вона й сама потім не пам’ятала, бо розмови під впливом музики зовсім не подібні на звичайні; слова ці не слова: це Інша музика, зрозуміла одній душі; і коли б усе, що тоді сказано, перекласти на щоденну нашу мову, то вийшла б, може, така плутанина, якої не розібрала б і найрозумніша голова; тим-то така мова минає мозок і лишається в пам’яті одного серця. Пам’ятала тільки Маруся цього вечора, як Іван говорив їй солодко, дуже солодко, відрадніше від пісень солов’я, що відспівував весну в її садку. Яка вже ясна була місячна ніч, коли вона, бувало, дивиться у вікно і вслухається в дивні переливи його голосу, а ще ясніше, ще чудесніше було в її душі тепер, коли милий Іван, обнявши її шию, дивився їй у очі своїми карими очима.

Змішаний гомін гульливої юрби, голоси скрипок, гудіння бубна, тупіт і дзвін підків, змішуючись і заливаючи один одного, запаморочували розум, не давали йому прийти до пам’яті від забуття й завадити сердцеві в хвилинній радості. Тим-то всі тут веселилися так безтурботно, ніби ніхто з них не знав, що таке біда й як гірко порою буває жити на світі; тим-то дівчата від самого обіду благали своїх паніматок пустити їх погуляти, а парубки не вважали на те, що завтра зі сходом сонця їм треба взятися до роботи, й прогулювали на вечорницях часто цілу ніч. Тут вони цілком забували всі жалі й злидні, нерозлучні в житті з людиною; тут душа виривалась з клітки й гуляла на волі, не почуваючи ніякої тяготи, ігриста й легка, як вітер. Кохання, жарти, музики, пісні, — чого ж ще бажати? Людина вдоволена сучасним, а сп’янілий в гучному оточенні й музиках розум не нагадує про майбутнє.

Тим часом кілька парубків і дівчат, натомившись танцювати, збившись у кутку в тісне коло, взялися за страховинні оповідання, без яких, так само як і без пісень, не буває вечорниць. Роздражені музиками й жартуванням почуття самі собою цураються матеріяльного й прагнуть якогось іншого стану, в якому було б їм привільніше; нічне неспання стомлює розум і збуджує ту темну сторону душі, в якій є таємничі образи, що з’являються нам уві сні, а глибока увага, з якою вслухається в дивовижні перекази, в нелюдські вчинки, в надзвичайні явища, виповнює голову якимсь зачаруванням, крізь чад якого все надприродне здається можливим. Пісні й ці тривожні оповідання на селі збуджують душу, без них вона б нікчемно поснула б.

— А кому сьогодні черга оповідати казку? — сказав хтось з натовпу молоді.

— Іванові Костюченкові, Іванові Костюченкові! — відповідало багато голосів, і слідом за ним Івана Костюченка вивели на середину й посадили на кругленького дзиглика.

Всі затихли, щоб дати йому зібрати думки.

— Що б таке розповісти мені вам? — почав Костюченко, чухаючи собі чуприну. — Казки в мене нема готової; розповім хіба вам сущу правду. Тільки ж наперед прошу вас, дівчата, надто не вслухайтесь; а то в моєму оповіданні буде таке, що ще чого доброго тут же кому приверзеться той, що ходить на козинячих ніжках, — не при хаті згадуючи!

— Ну, починай, починай; буде лякати! — загукали дівчата, в яких від одного цього застереження щось холодне ніби полізло по спині і уява миттю наладналась сприймати все чудесне.

— Чи бачте, красуні мої, — казав Костюченко, — сьогодні був у мене гість з далекої сторони, з-за самого Дніпра, та такий же баляндрасник, яких я мало бачив: історія за історією так і ллється в нього, ніби хто ззаду йому нашіптує, та все такі страшні та химерні, що вже як мене тягло на вечорниці, а через його оповідання спізнився і наспів уже на холодні млинці.

— Та кажи ж швидше бувальщину, а не млинці! — скричали знову нетерплячі дівчата.

— Буде й бувальщина, — спокійно відповідав Костюченко. — Бач, як вискакують! Так-то, ви гадаєте, і розповісти не розігнавшись! Послухали б ви самого нашого гостя: той поки розповість що-небудь страховинне, то спершу налякає так, що озирнутись назад страшно, а потім уже як розгойдає язика, то почуєте й справжню історію. Ну, так приїхав до нас цей гість із-за Дніпра, баляндрасник чудесний, я б сказав. А мій батько, знаєте, і сам майстер на теревені. Ось і розбалакались про те, чому й як з’являються скарби. Батько мій казав, що скарби відкриваються самі собою, а гість сперечався, що не самі собою, а з волі того, хто поклав їх, і що скарб наперед уже призначено, кому його взяти; а візьме інший, то не спекаєшся халепи. З цієї ж нагоди він і розповів нам ту бувальщину, що ви її зараз почуєте. Був у них колись давно ще за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу він швендявся, кажуть, світами, як обірваний шляхтич, і служив за кусник хліба, а потім одразу не знати з чого збагатів і зробився таким дукачем, що пошукати! Ну, як зробився паном і накупив собі селян, то взяв і всі панські звичаї, людей бив, мучив, з молодих дівчат знущався, а парубків тримав на такій нагальній роботі, що не знали вони, яке то й свято боже, і не було їм від нього промитої води. З ранку до вечора будинки цього пана ходором ходили від танців і грищ: наїдуть, бувало, до нього бог знає звідки й бог відає які люди, повен двір коней та кованих возів; бушують, пиячать і потім раптом щезнуть, що й духу їх не чути, і пан лишається один у своїх будинках і гризе бідний народ до нової учти. А повз будинок добрій людині страшно пройти, бо з вікон повівав якийсь диявольський холод і випинались нелюдські пики. Але ж кажуть, що пан перед кінцем свого життя втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він пересиджував цілими днями, похнюпивши голову на стіл. Доводилось, певне, розплачуватись хлопцеві! Нарешті однієї ночі, коли на небі гуркотіла страшна гроза, прилетіла на дах його будинку величезна сова й завила так, що й грім не заглушив зловісного її голосу. Тієї ночі нечестивий пан пропав, а чорт, прилетівши до нього, ніби як сова, забрав його душу до пекла. А що в нього не було в рідні нікогісінько, то мужики, подумавши та погадавши, вирішили поховати його самим, і щоб не поганити православного кладовища, зарили його над річкою на такій кручі, що голова паморочиться, коли глянути вниз. Спекавшись злого пана, селяни стали жити, дякуючи щодня бо’ гові. Хоч і ходила по селу поголоска, що пан уночі ходить зі свічками в руках і на голові і добивається в свої будинки, що в них ніхто не насмілювався жити, та мертвий не всім такий страшний, як живий. Незабаром про нього й зовсім зникли чутки. Минуло багато часу, може, літ зо сто. Пан не з’являвся; і тільки іноді на досвітках яка-небудь бабуся розповідала, що чула в дитинстві про злого пана з рудими вусами, червоною пикою й очима, як у вола. Аж ось пішла між людей поголоска, що за селом над кручею, де він похований, горить уночі дев’ять вогнів, і що там повинен бути заритий величезний скарб. На скарб то, мабуть, хто б не позаздрив? Та чи багато сміливців таких, щоб піти глупої півночі на кручу, з якої нечистому варт тільки мимохідь ліктем пхнути, щоб добрий чоловік полетів у воду? А треба обов’язково одному копати, а вже двом-трьом душам скарб не дасться, — так сказали знающі люди. Довго ніхто не насмілювався йти добувати грошей; нарешті знайшовся один сміливець, якому, певне, життя було не таке дороге, як іншим, бо він був сирота. Взяв з собою душ п’ять надійних парубків і поставив їх за селом біля фігури, щоб, як станеться йому яка біда, то на його крик вони повинні поспішати на допомогу; а сам, взявши заступ і запаливши для сміливості люльку, пішов на кручу по скарб. Зійшовши на гору, побачив він справді дев’ять вогників, що горіли на самім краю провалля. Ніч темна; рвучкий вітер свистів у полі; внизу шуміла річка, небо все заволокли хмари. Тільки підійшов він до самих вогників, вони раптом загасли; але він уже встромив на тому місці заступ і зараз же почав працювати: брили крихкої землі котилися в ріку, і в ріці лунав такий плеск, що йому кожного разу мороз ішов поза шкірою. Раптом заступ стукнувся об щось тверде, і в бідолахи ще голосніше стукнуло в серці. Він прочистив землю й побачив величезний казан, накритий круглою покришкою. Ледве піднявши її обома руками, він побачив, що в казані повно срібла, і до безтями так зрадів, що забув і страх свій і кинув важку покришку з усього маху в річку; і річка відгукнулась йому не плеском, а якимось страшним реготом. Та йому вже було не до того. Набравши на всякий випадок у шапку грошей, він побіг до своїх товаришів, щоб разом витягнути з землі казан і перенести в село. Тільки збіг з гори, раптом перед ним щось у білому: лице все синє, руді вуса й очі, як у вола. Сирота пізнав злого пана, скрикнув від страху й побіг в іншу сторону; але пан і там перед ним стоїть і землі не торкається. Він кинув шапку з грошима й закрив очі: пана не видно, тільки чути, як він зареготав на все поле нелюдським сміхом, коли біля ніг його брязнули карбованці. Відтулив очі: пан перед ним. Відвернувшись від нього, він побіг до села: пан в одну мить став перед ним зі своїми страшними очима, — мчить поверх землі; вітер відвіює вбік біле покривало, а нерухомі очі все дивляться на бідного сироту! Підбігши до фігури, де парубки спали як мертві, бідний сирота кидається на коліна, обіймає руками хрест і читає, які знає, молитви; пан не боїться і молитов, дивиться на нього своїми величезними очима й посміхається так, що в бідолахи серце ніби хто як голками коле. Напослідок голова йому стала паморочитись, очі стуманило, й він упав непритомний на землю. Коли підвели його на другий день, він збожеволів і нічого не пам’ятав про минулу ніч. Але очнувши, розповідав усе докладно: як він копав, як зустрівся з паном і як не міг від нього втекти. Потім став знов говорити в нестямі, кричати не своїм голосом, рватися з хати, немов за ним хто женеться, і, помучившись так з тиждень, віддав богу й душу. Так-то, дівчата!

— А казан? — спитало кілька голосів.

— А казан і тепер стоїть над кручею, бо ніхто не насмілиться й доторкнутись до заклятих грошей. Дощі розмили коло нього землю, так що він посунувся вбік і майже висить над річкою, але диявольська сила, на спокусу людині, не дає йому впасти в воду. Хто йде тим боком річки, бачить цей казан, як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця чудним блиском; але старі люди радять краще не задивлятись на цей блиск, бо він так і тягне до себе душу.

Коли Костюченко скінчив, слухачі його дивились йому мовчки в очі, немов хотіли дочитати в них недоказане розуміння таємничої повісті. Всі почували якийсь страх і боялись вдивлятись в яку-небудь річ, щоб вона не здалася раптом злим паном. Але ж цей страх не став на заваді розпаленій цікавості, що жадала нової поживи, ніби сподівалася в іншому оповіданні збагнути те, що в цьому було темно. Тут, до речі, один з парубків запитав оповідача, що змовк: чи не розповідав чого далекий гість про той вогонь, що летів цього вечора, чи не знає принаймні сам він, що це таке летіло?

— Еге, не розповідав? — відповідав Костюченко. — Ось це найбільше мене й затримало. Чи знаєте, товариші, що це летіло?

— А що? а що? — закричали всі.

— Це летів змій.

— Змій? Невже змій? Так ось він який! — загукали з усіх боків. — Чого ж ми тоді не догадалися? Адже про змія, що носить багатіям гроші, ми чули не раз!

Всі були стурбовані вже до того, що й це непорозуміння вплинуло на них і здалося якимось зловісним віщуванням. Тим часом багато з танцюристів, почувши, що йде мова про вогонь, що летів, пристали до гуртка, а решта, бачивши, що в кутку зібралося стільки людей, і собі залишили танки. Скрипки й бубон, тупіт і крик замовкли, і в галасливій за хвилину до того хаті раптом стало зовсім тихо.

Ця жива зміна від одної протилежности до другої, раптова тиша після буйного гомону й гуку і мертва мовчанка, з якою кожний, уп’явши очі на оповідача, намірився слухати незбагненні чудеса, справді мали в собі щось дивне, подавали ще більше смутку сполоханій уяві. Натовп з’єднався в нерозривну стіну, тиснувся один до одного, немов усі були переконані, що під час страховинного оповідання раптом з’явиться яке-небудь пугало з того світу, і ладнались протиставити йому тісне передмур’я. В таку урочисту хвилину Костюченко почав.

— Скажу вам спершу, браття, що змій буває неоднаковий: інший носить гроші багатіям, а інший чарує красунь і прилітає до них уночі. Змій з грішми прилітав і до нашого Гаврилка, що хотів будувати Троїцьку церкву; та богові не до вподоби був нечистий дарунок, і тому дерево вночі розліталося по болотах. Ну, це ви вже знаєте; а ось послухайте, що сталося недавно за Дніпром в одному селі. Жив там один козак, не то багатий, не то бідний, а так собі чоловік, мав хату з городом, кусень поля, та волів пар зо дві, та худоби штук кільки. Чого ж більше? Жив собі добре. У цього то козака була дочка, і такою вродилася красунею, що ніби зовсім іншого роду, ніби панське дитя; ну ось, сказати б, як наша Маруся.

Всі поглянули на Марусю; сама вона несвідомо здригнулася від цього порівняння; в простих словах парубка блиснув їй на мить якийсь страшний зміст…

— Але тут ще нічого особливого нема, що вона була красуня, — оповідав далі Костюченко, — а головне в тім, що вона покохала такого ж молодця й парубка. І це ще не дивно, що покохала, та покохала вона його не на вулиці чи на вечорницях, а говіючи під самий великий піст. Покохав її і парубок. І забули вони обоє про те, що діють великий гріх, не слухаючи служби божої, а тільки знаючи одне, щоб ззиратися та посміхатися в церкві. Як уже в них велась там ця справа, бог їх святий знає, аж ось надходить і п’ятниця, треба сповідатися. Замислилась дівчина над своїм жениханням; стукнуло їй у голову, що це не добре діло в такий час, і сама вона не знала, чи признатися їй попові на сповіді, чи ні. Думала-думала й надумалась не признаватись, бо піп міг поставити на поклони й примусити говіти вдруге. Ну, не призналась — нічого; тільки перед кінцем вечірні так їй стало сумно, так боляче на душі, ніби перед смертю: світ їй не милий, душу з неї тягне. Ну, так, що не могла дослухати вечірні й, вийшовши з церкви, пішла на кладовище, що було недалеко від церкви. Там упала ниць на могилу матері й залилась сльозами. Довго плакала над німою могилою, немов та могила їй що-небудь відповість: потім, знесилившись, ненароком заснула. Заснувши, привидився їй сон, що з могили вийшла її мати й каже їй: «Навіщо ти прийшла сюди? Від твого плачу я не можу влежати в могилі. А ти гадаєш, легко мертвим кісткам підвестись з домовини? Іди, дитино моя; залиш мене, мені й так тяжко лежати під сирою землею». — «Мамо, що мені робити?» — просила дівчина, хапаючись за покривало. — «Що робити?» — відповідала мертва. — «Стережись золота!» — сказала, земля під нею загула, й мертва провалилась у могилу. В невимовному жаху прокинулась дівчина й не знала, чи то сон був, чи наяву бачила вона матір свою. Вже була ніч; крізь дерева світились подекуди зірки; страшні були могильні хрести в темряві. Не обертаючись, назад, побігла вона з кладовища й, ледве не задушившись, упала на свою постіль. Другого дня треба їй іти на утреню— вона не йде, треба йти на обідню — вона не йде: їй страшно показатися в церкві божій, а чого страшно, — сама не знає. Але щоб як-небудь сховати це від своїх, вона одягнулась і вийшла з дому, буцім пішла до церкви. Йде й сама не знає куди. Раптом перед нею струмок. Обернулася — вона вже за селом біля криниці; криниця б’є ключем і дзюрчить по камінню. Над криницею стоїть верба, тільки почавши розпукуватися. Сіла вона під вербою й дивиться в воду: в воді щось ясніє, рухається; і раптом водяний ключ виносить на пісок перстень. Перстень був золотий з якимось червонявим каменем. Подивилась на камінь: в камені ясно й просторо, як у панській світлиці. Чудно їй здалося це; вона обдивилась перстень навколо: перстень звичайний золотий, але камінь дивовижний! Чим далі вона в нього дивиться, тим більше ширшає в ньому всередині, так, що вже там вона бачить ніби інший світ і чує, що там щось дзвенить не дзвенить, грає не грає, а діється щось таке, що в нас немає назви; слухає і кожної хвилі все ніби чує виразніше, але все-таки не може впевнитися, чи чує вона, чи ні. Тільки, коли дивиться на камінь, їй на серці стає легше, й вона зовсім забуває свою муку; коли ж відведе очі вбік, все старе приходить їй на думку, і знову їй сумно й нудно, так що серце мліє. Взяла вона перстень додому — і не надивиться на нього, і не наслухається чудової музики. Свої нічого не знали; бачили тільки, що вона стала мовчазна й дика; скінчивши свою працю, вона або йшла куди-небудь, а куди — ніхто не знав, або замикалась у коморі й там сиділа одна-однісінька цілими годинами. Минуло, мабуть, тижнів із п’ять; настало літо; парубки й дівчата збирались удень у хороводи, вночі на вулиці, але її ніде не було видно, ніби вона зреклась світу й людей. Аж стали люди говорити, що до якоїсь дівки літає змій. Одні казали, що бачили вночі, як огненна смуга, подібна на віжки, вся в іскрах, вигиналася спершу над її подвір’ям, а потім спускалася униз. Інші запевняли, що віжки не віжки, а щось довге, огненне вставало з могили, що стоїть за селом, і летіло просто на село, але до кого, цього не знають. Були й такі, що бачили змія з дванадцятьма головами. Тільки правду, мабуть, казали ті, що бачили, як вилітає змій з могили, бо й тепер ще на тій могилі вночі леліють іскри, немов хтось креше в десять кресал. Як би там не було, але коли люди почнуть про щось дзвонити, то вже з їх чуток щось та вийде, а так воно не обійдеться. Ось хоч би й у нас — казали про небіжчицю дякониху, що вона ходила вночі до своїх дітей з того світу, годувала їх, мила їм голови й одягали білі сорочечки. Що ж? Адже багато було таких, що не вірили; не вірив і я сам, та як почув про це слів зо два від старого Гершуна, то й язика прикусив. Бувають, усякі випадки бувають!.. Ось так і там за Дніпром, де жила ця дівчина, спершу не хотіли вірити чуткам про змія, та раз таке сталося диво. Жали всі на полі хліб; була там і ця дівчина, до якої змій літав. Коли сонце звернуло з полудня, люди стали відпочивати, а вона зійшла — не знаю для чого тільки — на ту саму могилу, з якої сипались іскри. Зійшла туди, і почало її мучити: ноги приросли до землі, так що не можна відірвати, щось незриме тягне так, що жили мало не порвуться. На крик її збіглось багато людей з усього поля; але ніхто не знав, чим допомогти їй, а дехто не насмілився близько й підійти. А вона рветься, та мучиться, та кричить так страшно, що волосся догори ставало. Що її тягне вгору, цього ніхто не міг сказати; бачили тільки, що високо в небі щось блищить, як іскорка, й зливається з синявою, й знов блищить; але хто ж міг знати, що це таке? Тільки раптом де не взялась баба, і прибігла засапавшись, і кричить, щоб зняли з дівчини перстень. Кинулись знімати — не знімається. Стара кричить, щоб відрубали їй пальця з перснем, коли хотять урятувати від неминучої смерти. Але хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати сміливця: один посилав другого, і ніхто не йшов. Тим часом зірочка, що горіла вгорі, спустилась нижче, так, що видно було, що то не зірочка, а довгенький вогник: горить він і виляє своїм хвостом, як в’юн, і спускається все нижче й нижче. Раптом дівчина закричала з страшним виском: «Ой! душу з мене тягне!» і упала мертва. Щось легке, як дим, піднялось від неї вгору, й вогник разом згас. Тоді всі догадались, що то змій витягнув з неї душу. В ту ж хвилину люди зашепотіли, що баба, яка прибігла не знати звідки, дуже подібна на покійну матір тієї дівчини, дехто став сунути назад; глянули — її вже й нема! Невимовний страх обняв усіх людей. Залишивши розкидані на полі снопи, всі побігли в село; вже насилу отямились на другий день, зібрались у полі й поховали її на тій самій могилі, де вона лежала, але хреста священик ставити не дозволив, бо, каже, смерть її сталася від нечистого. І з того часу досі на могилі сиплються іскри й тугий стогін розходиться з могили й носиться як вітер по всьому полю, і пастухи, що ночують там, затуляють вуха, щоб не чути цього стогону.

Костюченко замовк. Всі були ніби зачаровані; ніхто не ворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів рукою по струнах своєї бандури й хотів заграти веселої пісні, але бандура загула так жалібно, що всі перелякались. Поглянули на Марусю — а її не впізнати: бліда, бліда як стіна, дивилась на Івана, а на очах від страху навернулись сльози…

— Якої це ти пісні граєш, Іване? — скрикнула вона, вся затремтівши, й не могла вимовити більше ні слова.

Іван спинився і сам налякався, глянувши на неї.

— Як якої пісні? — сказав він. — Чого ти перелякалась?

— Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чуєш, що вона каже?

— Що ж вона каже? — стали питати всі.

— Я й сама не знаю, — відповідала Маруся, починаючи приходити до пам’яті; — може, мені здалося так; тільки вона казала страшне…

Але їй не здалося так: всім почувся в цій пісні якийсь страшний голос, і бракувало, може, однієї хвилини уваги, щоб зрозуміти таємничий дзвін віщої бандури.

Стурбовані тим, що бачили й чули, почали всі розходитись з вечорниць. Дорогою всі говорили про змія. Але не було такого гомону й крику на вулицях, як звичайно буває, коли весела молодь вертається додому, і навіть для пісні ні в кого уста не відкривались.

Іван проводив свою Марусю в темний завулок. Бандура, що висіла в нього за плечима на ремені, часами чи від вітру, чи чіпляючись за що, подавала протяглі, тихі звуки, але так сумовито, що Маруся не могла їх спокійно слухати і просила Івана залишити свою бандуру на вулиці, запевняючи, що її ніхто не візьме, бо всі знають, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що висунулася з густого садка й простягнула гілля над усією дорогою, й провів збентежену Марусю до самої її хати, до низеньких дверей з запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй, прощаючись; тільки зітхнув, поцілувавши її, і пішов не обертаючись. Але бандури вже не було. Іван кинувся шукати її, обійшов кілька разів завулок: нема — ніби злий дух заніс її! Наслухавшись і надивившись в цей вечір стільки незвичайного, Іван витлумачив собі й пропажу бандури як недобрий знак. Йому стало страшно під похмурою тінню навислих з обох боків садових дерев, і, не обертаючись, він побіг додому.

Нерано другого дня прокинулась Маруся; прокинулась і гірко заплакала. Недобрий сон приснився їй; журно й тяжко їй на душі, і коло серця ніби оповилась змія. Це було на самого Спаса. Вся сім’я Чайчина пішла до церкви, не пішла тільки Маруся: вона не може ні молитися, ні шукати в кого-небудь поради; вона сама не знає, що з нею робиться. Як нудно! Як журно! Куди подітися від туги? Піти хоч у садок.

У садку в Марусі темно й холодно: ніхто не знає, коли насадили старі груші й яблуні, що розкинули там своє віття, і товсті стовбури їх струхлявіли й похилились, і кожної хвилини можна було чекати, що вони впадуть. Але нема старішого в усьому садку дерева, як дві липи, що стоять, як спускатися до ставка. Під тими липами і в найяснішу погоду темна ніч; а холод такий, як у камінному склепі.

Туди пішла Маруся, немов хотіла в їхньому холоді остудити гаряче своє серце і в темряві сховатися від самої себе. Раптом щось заступило їй дорогу. Дивиться — величезна скриня з відкритим верхом, а в скрині тій повно золота. Промінь сонця, пробравшись крізь темну зелень листя, падав на блискучі червінці і, відсвічуючи від них, розкидався яскравими іскрами; а золото, що його не торкнувся промінь, горіло тускло, як жар під пепелом, мигтіло в очах безкраїми відбитками й здавалось напівпрозоре.

Здивована відійшла Маруся назад і подумала спершу, що це сон. Але коли отямилась і переконалась, що це не вві сні, в її душі народилось враз непереможне бажання забрати цей скарб, і вона забувши навіть перехреститися, кинулась до скрині, сама не знаючи, навіщо їй стільки золота; раптом чує вона чийсь голос: «Скарб цей не ввесь тобі; візьми тільки три рази, скільки захопиш руками». Голос той був такий самий, яким заговорила на. вечорницях бандура, але на цей раз він не пройшов до серця Марусі; вона спокійно почула його й жадібно гребнула три рази в свою запаску дзвенючого металу. Бігцем побігла вона до комори, сховала гроші й вернулась назад. Скриня стояла по-старому. Непереможне бажання підбило її набрати ще червінців: і тільки знайомий голос спинив її. З цікавістю оглядала вона навколо дивну скриню. Скриня була окована залізом і розмальована квітами, як і звичайні скрині. «Візьму ще, — думає вона, — хіба що? — тільки простягнула руки, як верх з виском зачинивсь так, що вона сама дивувалась, як і коли встигла відскочити; і тільки кінець пояса ув’яз під верхом; але, на щастя, він був погано зав’язаний. Скриня закрутилася на одному місці й з страшним гуком пішла у землю разом з поясом.

Отетеріла Маруся; але налякалась вона на хвилину. Зараз же заспокоївшись, вона побігла до комори подивитися, чи не пропали з скринею й її червінці. Ні, вони були всі цілі й горіли чудовим блиском в червоній шовковій хустці. Перекидаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних знаків, ні слів, вона була рада й задоволена, ніби діставши вірну запоруку майбутнього добробуту. Але коли вернулись свої з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялась його погляду, як суду божого, і не було способу уникнути його.

Старий увійшов до хати, помолився до образів і глянув на сторопілу онучку. Глянув, похитав головою й ударив об поли руками. Нічого не сказав він ні онучці, ні матері, не сів за стіл, а пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його обідати, він відповідав одне: «не хочу» і пролежав ниць на траві до самого вечора.

Смутно було ввесь день у Чайчиному домі; але ще смутніше вночі, коли він ходив при місяці по темному саду, читаючи вголос якісь молитви. Далеко чути було вранці його голос; хто йшов вулицею й греблею, по той бік ставу, несвідомо брався за шапку, хрестився й задумливий приходив додому: недарма старий віщун творить молитви!.. І щоночі, як тільки вставав місяць на небі, з темного садка нісся джуркотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що не тільки не чути було ніде вечірньої пісні на вулиці, але ні одна комаха не цвірчала в траві, ні одна рибка не плескотіла в ставку. Віщому голосу покірна була й сама природа.

Нарешті на п’ятий день після Спаса настав смуток в усьому Воронежі. Старий Чайка зліг у постіль і звелів покликати священика. Над ним ридали дві жінки — Маруся й її мати; але він не чув їх ридання. Спокійно дивився вір, на стелю, і на обличчі його не видно було ніяких ознак страждання. Всі казали, що Чайка не вмре.

Прийшов священик. Чайка висповідався й запричастився. Вислухавши останню молитву, він простився з священиком, всіми своїми рідними й знайомими; просив усіх вийти з світлиці й залишити його одного з Марусею. Довго стояли люди під дверима; чути було тихий голос старого Чайки, але що він казав, розібрати не можна було. Нарешті почули, що він сказав: «можна ввійти», але, ввійшовши до хати, побачили, що він уже мертвий. В головах у нього стояла Маруся, бліда як віск, притиснувши руки до грудей. Нерухома, дивилась вона на спокійне лице померлого; ні сльозинки в очах; ні найменшого почуття жалю на обличчі; вона була холодна, як ангол смерти. І тільки коли з усіх боків почувся стогін і ридання, вона отямилась, стала плакати і, впавши на коліна, цілувати нерухомі руки свого діда.

Глянуло сонце з-за хмари, й слідом за цим загув жалібний дзвін дзвонів Троїцької церкви й повторився в Миколая і в Покрови. Урочиста й пам’ятна була ця хвилина для воронізців, хвилина, коли відійшла в інше життя душа віщого чоловіка.

У новій світлиці, оберненій вікнами до вишневого саду, лежить Іван.

Уже три дні він не встає з своєї постелі й майже нічого не їсть. Запали ясні очі, зблідли рум’яні уста. Що ж звалило міцного парубка? Яка хвороба, яка неміч зв’ялила його, як билину? Ніхто того не знає. Знає причину тієї недуги один тільки залітний вітрець, що виносить у вікно його тяжке зідхання, та ясний місяць у піднебессі, що в звичайну пору заглядав до нього в хату. З кожним днем усе оточення мутнішає в очах Іванових. Мичання волів, людський гомін, темний наспів пісні, що доноситься звідкись з города, цвірінькання пташок у садку-все відбивається в його вухах якось чудно, немов він уже на тому світі й чує ці голоси крізь землю. Порою приходив до нього сумний батько й безпорадна мати оплакувати його живого, але він і їх не бачить і не чує. Журно, нудно на серці! Слабішає тіло, мутиться пам’ять; а душа тепла в немощних грудях, і просить життя, і шкода покинути їй своє напівзруйноване житло.

Темна ніч, поки не зійшов місяць. Небо іскриться зірками, але не освітлює густого садка. Поміж дерев шелестить вітрець і навіває свіжість на знеможене тіло хворого. Але раптом почувся інший якийсь шелест, виразніший від шепоту листя, і за хвилину чиєсь лице зазирнуло в вікно привітливіше від місяця, і двоє чорних очей блиснули йому світліше за зірки. Іван мовчки простягнув до вікна слабку свою руку.

— Що, тобі краще, Йване? — спитала Маруся, взявши його за руку.

— Завтра мені буде краще, — відповідав ледве чутним голосом Іван. — Завтра прийди до мене в цю пору, й тобі не треба буде питати, чи краще мені.

— Не докоряй мені, Іване, такими словами. Чи я винна твоїй недузі? Я кохаю тебе, як свою душу, і чого б не дала, щоб ти був живий!

— Ти кохаєш мене, — казав Іван, — але себе кохаєш ще більше. А я десять разів віддав би свою душу за твоє щастя!

— Боже мій, боже мій! — сказала Маруся, обливаючи сльозами його руку. — Що мені робити? Що мені вирішити?

— Ти вже вирішила: йди в манастир. Тільки там не врятуєш своєї душі. Стоючи на моїй могилі, ти будеш просити бога, сама не знаючи про що, а того й не подумаєш, що я через тебе лежу в землі. Я не дам тобі спокою ні вдень ні вночі; не вдержить мене тяжкий склеп і тісна домовина; я прийду до тебе з того світу, не відмолишся ти від мене ніякими молитвами!.. Маруся, не вбивай мене, дай мені пожити на світі!..

— О боже мій, боже мій! Що маю робити? — ридаючи казала Маруся, і тяжка нерішучість і хвилювання тягнули її то на цей, то на той бік.

Страшно відзивався в її пам’яті голос віщого діда, але те більше брав на серце стогін приятеля, що вмирав. Стоючи на краю могили, простягав він до неї руки, просив життя; і хіба їй вбити це серце, повне кохання, повне полум’я страсти, якої не загасила й смертна хвороба?

— Марусю! — казав він — загубивши мене, ти не врятуєш свого життя. Не губи ж мене! Дай мені жити… Що буде, то буде… Бог милостивий!..

Маруся не додержала своєї душевної обітниці; кохання перемогло її.

— Хай так і буде! — сказала вона, хутко підвівши голову. — Що буде, то буде… я твоя навіки!

Несподіваний промінь життя попав у безрадісне серце парубка; вся сила, яка тільки залишилась ще в його тілі, забралась у груди, і він хутко підвівся на ліжку й обхопив Марусину шию, немов боявся, щоб радісна вістунка щастя не відлетіла від. нього, як сон. Довгий був поцілунок їхній, такий довгий, що Іван не міг дихати й упав на подушку знесилений.

І з того часу з кожним днем Іван почував у собі нові сили й оживав на радість батькові й матері, на радість рідним і всій двірні; але ніхто не знав, яка знахурка відвідувала його щоночі і вливала в нього життя гарячими своїми устами. Незабаром на тому кінці Воронежа стало весело; по-старому полилися пісні, пішли вечорниці звичайною чергою, гуділи музики, й не одна пара підків відскочила на танцях.

А за тиждень після Пречистої знялась метушня в усьому Воронежі; всі бігли дивитись на весілля Йвана й Марусі. Весілля було на диво всьому світові, з усіма вигадками й забобонами, так мудро вигаданими старосвітськими людьми. І досі ще розповідають воронізці, як бояри й старости — всі верхи на конях, в дорогих старосвітських жупанах, все одно як за старих часів козацьке війско — проводили молодого на тестів двір; як зустріла його на подвір’ї теща — в виверненому кожусі, верхи на коцюбі із срібним келихом в руці; як молодий відмовлявся пити й вилив келих на гриву свого коня; який приготували віз для весільного поїзду до вінця — запряжений у шестеро волів, прибраний у стрічки та в квіти; яка пиятика й гульня були на весіллі і як цілий тиждень після того їздила весільна процесія по хатах старостів і родичів.

І ось живе Іван з Марусею. Ні в чому в них нема недостатку: як у полі, так і в хаті, все йде гаразд. Рідні їх люблять, і сусіди поважають. Через рік дав їм бог сина. Чого б, здається, ще бракувало їхньому щастю? Та ні!.. Мабуть, недарма Маруся хотіла йти в манастир! Мабуть, недарма старий Чайка щось віщував їй перед смертю! Смутно бувало порою на серці в Івана. З деякого часу він побачив, що в них у дворі щось не так… Раз увечорі з темного завулка знявся вітер і разом з ним повіяв чудний, нечуваний досі дзвін. Всім стало сумно; а Маруся була ніби не своя; вона не знала, за що взятися; руки їй тремтіли. Вона то блідла, то рожевіла; і дико поводила навколо стурбованими очима, і разом з тим якась страшна посмішка перебігла по устах її. Бачив це Іван, хитав головою, і тяжке передчуття западало йому в душу.

До цього додалось друге, нечуване в усьому світі диво. З місяць тому Маруся стала кращати так, що зовсім змінилась. Але не захоплення, а страх почув Іван, коли помітив у неї таку зміну. Навіщо йому краща врода? РІого Маруся й так була свіжа й рум’яна, як квітка; і так в усьому Воронежі не було красою рівної їй жінки. А тепер у нього не стає духу дивитися на це дивовижне обличчя, прекрасне, але прекрасне, що переходить міру захоплення й завдає жаху; а надзвичайно прудкі очі, здається, світяться промінням і затоплюються в серце. Смутно й тяжко було Йванові, і не знав він, чим допомогти собі. Задумалась і вся сім’я, передчуваючи в цьому чуді щось недобре. Але Маруся нічого цього не помічала: коли в неї змінилося обличчя, вона начеб утратила розум: вона була дивна в усіх своїх розмовах і рухах. Іноді її очі затоплялись в один бік, немов бачили щось надзвичайне; іноді виривались з уст її незрозумілі слова. Але коли в неї питали, що це значить, вона не розуміла, про що її питають, і часто на запитання відповідала гірким плачем і диким сміхом… А краса її все збільшувалась; в поглядах завжди показувалась якась надзвичайна сміливість: лице ніби пояснішало, цілком змінилося й було в ньому щось нелюдське. Ніхто з старих знайомих не ходив до неї; невідомий доти страх обіймав усе тіло, коли хто бачив цю надприродну красу, і душа в’янула, ніби почувши близько присутність нетутешньої сили, готової знищити… Але Маруся не помітила й того, що всі її залишили.

Вся гіркота цього цурання падала на Йвана й нещасну матір її, що мала одну тільки дочку, і ту бачила в нечуваній недузі, що не обіцяла доброго кінця. Вони випробували різні засоби, щоб порадити своєму лихові; але нічого не допомагало; ні одна знахарка не могла придумати, чим її лікувати, ніхто не чув, щоб з кимось траплялося таке диво.

Аж ось почули вони, що десь далеко, в одному селі, є віщун пасічник, людина старосвітська, що знає все на світі і, певне, зрозуміє, що це за причина така. Вони послали за ним, обіцяючи нічого не пошкодувати, коли він тільки хоч трошки допоможе їхній біді. Довго чекали на пасічника; нарешті він приїхав. Маруся була в садку. Коли мати привела до неї знахара, вона сиділа під старими липами, похнюпивши голову, й, здавалось, сильно замислилась.

— Що ти тут робиш, Марусю? — спитала мати. — Там дитина плаче в хаті.

— Дитина! — сказала Маруся здивовано. — А де це дідусь?

— Дідусь помер, — відповідала мати. — Хіба ти забула?

— Ні, я пам’ятаю все… Багато було світла й грали… та хіба це подібне на ту музику… А де ж це дідусь?

— Бог з тобою, дитино моя! дідусь помер; його могила тут, у садку. Ось приїхав до нас гість; чи пізнаєш ти його?

Старий, що стояв досі здалека, підійшов до неї. Хутко поглянула вона йому в очі й, зачудована, встала.

— Як! Хіба це дідусь? — сказала вона. — А, тепер я розгляну; я все тепер дізнаюсь!

І вона несамовитим поглядом уп’яла на старого очі, і зір її був гострий і пронизуватий, щось страшне в ньому засвітилося… Старий насупив густі брови й пильно дивився їй в очі, немов хотів пройняти наскрізь; але враз зір його замутнів, він не витримав її пронизуватого погляду; в її блискучих очах прочитав він присутність нетутешньої сили, здригнувся й скрикнув від страху, як дитина…

— Марусю, дитино моя! — очайдушно скрикнула мати, кинувшись з сльозами їй на шию. — Пропала ти навіки!.. Під такою нещасною зіркою я тебе породила, на нечуване чудо між людей, що всі бояться твого погляду!

— Дідусю, що нам тепер робити? — питають віщуна Іван і Марусина мати.

— Моліться, добрі люди, богові, — відповідав віщий старий, — а вже ніяке ворожбитство тут не допоможе. — І поїхав у свою сторону.

Подумавши й порадившись між собою, родичі Марусі вирішили, що одна надія лишається на бога і що Йван повинен обов’язково піти пішки до Києва, відправити молебні по всіх церквах і зробити срібні шати до образа божої матері.

На третій день Іван був уже в дорозі.

Давно поснули всі в Воронежі, тільки в одному кінці його ходив луною по темних садках глухий шум води, що її розбивали колеса млина. На млині горить вогонь і відсвічується через вузьку греблю в ставку. Хуторянські й воронізькі козаки привезли молоти хліб і сиділи, очікуючи черги, навколо огнища, що палало. Дехто з них пік на довгих скалках сало, інші безжурно палили люльки; балачки й розумування не обривались. Під шум коліс і гудіння каменя козакам балакалось якось охдче про дивоглядні явища й речі, в які вони в інший час і не повірили б, тепер здавались їм імовірними. Розмовляли про те, що за Воронежем в урочищу, званому Камінь, зарито з давніх-давен великий скарб, завалений величезним каменем, і добирали різних способів, як би добути цей скарб.

— І не думайте, браття! — сказав один із них. — З чортових рук не розживешся. Нечистий легко позичає, та тяжко з ним розквитатися.

— Ото біда! — відказав воронізький козак Губський. — А хіба чорта не можна прикрутити, як собаку, до колеса?

— Хотів би я бачити, як би ти прикрутив його! — казав невеликого зросту чоловік з довгими вусами.

— А що ж за диво! — відповідав сміливець, бадьоро подивляючись на розмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, немов боялись, щоб чорт не підслухав противних для нього слів. — Адже наш коваль Захарко забив трьох чортів батьковим молотком!

— Ой! Хіба забив! — згукнули здивовано приїжджі.

Губський не вважав за потрібне запевняти їх у тому, що на його думку, відомо кожному, і спокійно вигрібав гаряче вугілля для своєї люльки.

— Так, іменно забив, — ствердив інший вороніжець, покрутивши похнюпленою головою, — це ввесь світ знає.

— І ковалеві вашому Захаркові не було потім ніяких привидів від нечистого? — спитав один з слухачів.

— Ніяких! Стратив трьох куцих, а сам і тепер панує.

— Добре ж, що йому вдалося так легко розквитатися, а ось моєму тестеві ні!

— А що ж було з твоїм тестем?

— Що було? Було таке, що бодай краще й не казати!.. Тесть мій, знаєте, був здавна дігтяр; він і вік свій звікував на цьому ремеслі. Бувало, тільки на великі свята одягнеться та піде до церкви, а потім і між люди, а то все сидить на майдані, де женуть дьоготь, і замаститься так, що інший не впізнав би. А що він і був козак заможний, хоч куди. Та лиха година пхнула його погнатись за скарбом. Скарб той декільки вже років показувався на галяві недалеко від майдану, але ніхто не міг узяти його, бо стерегла його до певної пори нечиста сила й сміливцям завдала такого жаху, що й десятому заказували копати його. Знав про нього і тесть мій, та не наважувався добути. Аж ось одного вечора прийшла до нього циганка й каже, що вона вкаже йому певний спосіб, як добути скарб, тільки, щоб заприсягнувся віддати їй половину. Тесть заприсягнувсь поділитися з нею, тільки б вона відкрила цей секрет, і циганка сказала йому, що справа тут дуже проста: треба тільки копати скарб той з музиками, і чорт не буде лякати людей, бо він боїться музиків. Повірив чи не повірив тесть, тільки думає: «Хіба що? спробую щастя!» Послав хлопців у Вороніж по музики, і тільки настала ніч і засвітились на галяві дві свічки на тій могилі, де лежав скарб, зібрались усі робітники, підійшли до нього із скрипками, з бубнами й почали копати. Циганка тим часом ворожила та чарувала й перебирала в руках якісь скалочки. Скоро заступи стукнули об щось тверде, й показався великий мідяний глек. Витаскали його з землі; найшли в ньому повно карбованців. Тесть відсипав половину циганці, роздав частину музикантам і робітникам, а решту з глеком узяв собі. Сховав тесть гроші та й побоювався, бо все-таки якось небезпечно покористуватися з нечистого, хоч і без усякої з ним знайомости. Але ж минуло два тижні — нічого з ним не сталося. Незабаром після того надійшли зелені свята, всі робітники — хто погуляти, а хто боявсь мавок — пішли додому. Лишився тесть на майдані один-однісінький. Переночував ніч щасливо. Другого дня, на саму трійцю, коли добрі люди стояли по церквах, сидів він у своїй землянці. І думає: може мені буде гріх великий, що я залишився доглядати дьогтю замість того, щоб іти в церкву божу. Раптом чує він у лісі шум, немов від вітру, але погода стояла тиха й ні одне дерево не ворушилось. Шум ставав усе дужчий і ближчий, і ніяк не можна було догадатися, що це шуміло. Тестеві стало страшно, і він почав читати потихеньку молитви. Аж ось дивиться — з лісу виїхав молодець чудесний, в кармазинному жупані, з багатою люлькою в зубах, у шапці такій, що й не пошукаєш на наших ярмарках. Тільки на чому він виїхав?.. На козі!

— Ой дух святий з нами! — скрикнули всі, перехрестившись. — Отже, це був сам нечистий?

— Мабуть, що він, окаянний!.. Під’їхавши до дверей землянки, він прив’язав свого коня до куща й ввійшов у землянку. Тесть увесь так і зімлів від страху: він уже догадався, що це за штука. А молодець у червоному жупані й не помічає його переляку. «Заграти тобі, діду?» — спитав він, вийнявши з кишені сопілку. «Бог з тобою, чоловіче добрий! Навіщо мені грати?» — каже тесть, тиснучись до кутка. «Заграти тобі, діду?» — сказав червоний жупан голосніше, ніж раніш. «Не треба, добрий чоловіче, бог з тобою!» — відповідав тесть. Але червоний жупан буцім не чув його відповіді й усе підходив до тестя. «Заграти тобі, діду?» І кожного разу мого тестя немов волохата лапа дряпала по спині від цих запитань. Та потім — видно вже сам бог його настановив на розум: згадав він, що в нього є херувимський ладан, що залишився з того часу, як обпалювали майдан. Ось він тихенько дістав його з-за образу й посіяв кілька шматочків на вогонь. «Знаю я, що це ти загадав, проклятий дідугане!» — закричав молодець у червоному жупані; але ж не чіпав мого тестя ні волосом, хоч той тільки й чекав, що вхоплять його за чуприну. «Скажи ж останній раз, заграти тобі?» — і, не доказавши, закашлявся і вибіг з землянки, бо спокусникові християнина херувимський ладан гидкіше за терту чемерицю. В одну мить сів він на козу й, від’їхавши від куреня гін на двоє, як ушкварить на своїй сопілці, то сосни, берези й усі кущі скакали вище людського зросту й витанцьовували козачка не згірш від парубків на вечорницях. Не танцював тільки мій тесть із своїм майданом: він молився і христився доти, доки червоний жупан виїхав у ліс, насвистуючи на своїй дудці диявольські пісні. Тоді дерева навколо перестали скакати; але віддалеки довго ще було чути глухий шум і тупіт. Ця подія так налякала мого тестя, що він тижнів зо два пролежав, а потім боявся вже майдану, як зачарованого місця, і навіть залишив своє дігтярське діло. Радили йому добрі люди не тримати в себе нечистих грошей і роздати їх бідним чи краще закопати на тому місці, де взяв. Але тесть не послухав. Що б ви гадали? Лукавий взяв-таки своє: не пішло нічого в руку тестеву; на всьому терпів збитки, худоба дохла, бджоли переводились, і вже всі думали, що ось, сказати б, зведеться ні на що старий Шпичка, та, на щастя, схаменувся скоро: роздав з глека всі карбованці бідним, а глека кинув у болото, відправив три молебні і освятив наново ввесь двір і пасіку; тільки тоді минула біда і все пішло по-старому.

Так, браття, нечистий підводить іноді на згубу доброго чоловіка. Найкраще не вірити йому, собаці, ні на грош. З його рук не розживешся.

— Отже, на твою думку, за скарбом, нічого й ганятися, і хоч би сам ліз у руки — не брати?

— Іменно так: чортове добро ніколи не піде в руку.

— Ні, свате, не кажи цього. Бувають різні скарби: один не піде, а інший і піде. Ось, приміром, молода Большачиха Маруся, коли була дівкою, нічого не мала, а тепер диви — живе, як пані, та й весілля яке справила! Адже їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самим весіллям.

— Та почекай, брате, ще подивимося, що буде далі. Хай собі живе, поки живеться, а коли б ти почув, що кажуть люди.

— А що ж кажуть? — перепинив другий козак. — Варто тільки подивитися на неї, так і зрозумієш усе…

— Що, хіба змінилася?

— Змінилася, та тільки так, що й не дай господи: зробилась такою красунею, що ніхто ще не бачив, нікому й не снилася така краса. Я чув, це недобрий знак!..

— Ну, а що ж кажуть люди? — спитав високий козак, звертаючись до першого оповідача.

— Кажуть дивні речі: не знаю, чи вірити тільки: буцім — цур нашого місця — до неї літає змій!..

— Змій?! — скрикнули всі. — Від кого ж ти це чув?

— Та ця чутка ходить по всьому Воронежу. Ось і мірошник, певне, знає. — Слухай, як тебе, дядьку? Панасе! Чи правда, що до молодої Большачихи літає змій? — сказав він, звертаючись до мірошника, що відтоді, як приїхали козаки, ні разу не втручався в їхню розмову, і похмурий, метушився коло свого діла.

— Скоро, небоже, постарієш, коли все знатимеш, — суворо відповідав запорошений борошном мірошник.

— Не зачіпай, брате, його, — сказав один з козаків тихіше, — адже мірошник з чортом рідні брати; бачиш, як йому прикро, що ми лаємо його родича!

Всі засміялись.

— Так до Большачихи змій літає! — казали козаки, роздумно похитнувши головами. — Ну, тепер уже пропала: від змія ні одна не викручувалась.

— Чого ж пропала? І я знаю одну жінку, до якої літав змій, так та ж сохла з кожним днем, а ця, кажуть кращає; отже, не пропаде.

— Кращає, та не по-людському кращає! Я готовий бозна-що ставити, коли вона вмре своєю смертю. Адже недарма її дід, віщун, умираючи, довго їй щось казав наодинці, і потім вона ледве не пішла в манастир… Отже, він їй напророкував щось такого! Знов же не без причини й далекий знахар її налякався.

— Хотілося б мені бачити, що там за змій! — сказав низенький чоловік з довгими вусами. — Я зроду не бачив.

— Та краще й ніколи не бачити, — відповідав його сусіда, — я раз бачив, та тільки після того зо три ночі мені не спалося: тільки задрімаю — раптом верзеться, що хата повна вогню, і я схоплююсь…

Тут він враз спинився, всі козаки сторопіли й уп’яли очі в відчинені двері; небо все освітилося; ставок заблищав вогнем: яскрава смуга полум’я, розкидаючи іскри, пролетіла над млином і враз згасла над подвір’ям Івана Большака.

Ніхто не вимовив слова й не запитав: усім було зрозуміло, що це значить. Непереможний жах обійняв козаків. Навіть сам Губський налякався. Зараз же загасили вони вогонь і лягли спати; і кожен, укрившись щільно своєю свитою, вважав себе безпечним від нечистої сили.

Дивна й несказанна ніч у нашому Воронежі. Недосяжно високо далеке небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі… І крізь прозору синяву неба немов світить якесь інше світло; і проміння місяця розлітається якимось дивним сяйвом у повітрі, і здається, ввесь цей піднебесний світ повен тонких і недотиканих духів: і зорі так уважно дивляться униз, немов шукають відповіді від жителів землі… Задивившись на невимовну красу неба, чоловік ніби проймається його сяйвом, душа ясніє, і він готовий відповісти, коли б мав для цього особливу мову… Зірки горять, зірки блищать на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери в чарівній книзі. А ввесь Вороніж спить, і, може, тільки душі поснулих, залишивши свої оселі, виходять, світлі, на повітря і читають цю невитлумачену книгу й розуміють письмена її, поки не повернуться в тіло. Дивна й несказанна ніч у Воронежі. Вона дає чоловікові немов другу душу, вона приходить в усі його нерви, легко йому й вільно, і не почуває вір на собі тіла: йде й не чує землі під собою, немов хвилі повітря підмивають його під руки, і він готовий би полетіти назустріч місяцеві… Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світить вогонь. Холодні тіні садків лежать на сонних вулицях.

— Дякую тобі, боже! — казав Іван, знявши шапку й хрестячись проти церкви Спаса. — Нарешті я в Воронежі!.. О! як тут добре й вільно!.. Що за небо! Що за повітря! Які чудові пахощі з садків!.. Ні, сміливо скажу, що ніде я не бачив таких ночей!.. Що то моя Маруся!

І великими кроками поспішав він додому, і серце його стиснулось, коли він наближався садком до нової світлиці. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна й так задивилась на місяць і зоряне небо, що йг не помітила Йвана.

— Здорова була, Марусю! Моє серденько! — сказав він, кидаючись до неї. — Чекала ти на мене тепер? День і ніч поспішав, щоб швидше побачити ясні твої очі… Здорова ти, моя голубко?

Маруся спершу й зраділа і стала до нього лащитись, але серед своїх ласк раптом так зареготала, що Йван здригнувся.

— Чого ти смієшся? — спитав він, відступаючи від неї з жахом, бо місяць освітив в цей час її обличчя, й воно блиснуло йому такою красою, що серце йому боляче затремтіло.

— Як же не сміятися? — казала вона. — Який ти темний, тяжкий. Чого ти враз так змінився? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і світлий, як вогонь! Чого ж ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені гидкий твій голос… Чи скоро ти виссеш з мене тяготу? Чи скоро ми полетимо в твою сторону?

— Боже мій, боже мій! — промовив розпачливим голосом Іван, стоючи біля порога й ламаючи руки.

І раптом надворі все освітилось, під вікнами заблищали іскри… Іван вискочив з хати, і бачить — огненна смуга, вся в іскрах, обвилась летючою стрічкою під солом’яною покрівлею, і покрівля разом спалахнула. Іван кинувся до хати, щоб урятувати Марусю, але вона з реготом вирвалась у нього з рук.

— Куди ж ти мене тягнеш, Іване?

— Ходімо ради бога! Бачиш — вогонь!

— То що? Я вогонь люблю; в огні легко…

Іван хотів силоміць винести її з світлиці, але Маруся з нелюдською силою рвонулася, і так дико затопила в нього палаючі очі, що він не переміг себе. Пронизливий зір пройшов йому до самого серця: він скрикнув і вибіг надвір. Криком своїм збудив він домашніх. Але поки збіглися люди, полум’я охопило вже стіни й затягло вікна й двері. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від вогню, в хаті було чути такий страшний, такий дикий регіт і виск, що в усіх холод ішов по тілу.

Незабаром задзвонили в дзвони на шести воронізьких дзвіницях; тривога обняла всіх, і люди збіглись з усіх вулиць. Але допомоги було мало, і скільки не лляли води, полум’я не меншало, а немов наперекір ще більше розтулювалось і глибше бризкало в небо. Далеко було чути крик людей і плач своїх. Іван у божевільному розпачу припав до землі й ридав, і бився, і кликав на себе смерть. Іскри й головешки сипались на нього так, що треба було декільки разів відносити його;; далі. А тим часом крізь полум’я все лугав голосний регіт, що його не заглушали ні тріск полум’я, ні крик людей. Нарешті з останнім виблиском пожежі замовк і страшний сміх. Густий, рудий дим клубами покотив по пожарищу. З темного завулка повіяв вітер, і разом з ним зачулись у повітрі жалібні звуки, в яких усі пізнали голос Іванової бандури… Всі почули непереможний жах і розійшлись по хатах. Залишивсь на пожарищу один тільки натовп людей — сім’я й двірня згорілої хати. Осяяні червонявою загравою від колоддя, що тліло й спалахувало, вони мов тіні бликували навколо між опалених дерев садка, між навалених у безладді пожитків.

Іван не помер від туги; він досі живе: але ніхто б не пізнав у ньому колишнього Івана. Худий і похнюплений ходить він по Воронежу в старенькій свитці. Коли до нього хто забалакає, він слухає, як крізь сон, і в тьмяних очах ні разу не блисне жива іскра. Часто бачать його вночі на старому пожарищі, що поросло вже травою: іноді лежить він ниць на землі, іноді, стоючи на колінах, читає молитви. Але коли в нього спитати, що це за місце, він не скаже: він нічого не пам’ятає; і тільки якось інстинктивно полюбляє зе# лений горбок, оточений обгорілими пнями й опустілим садком.

Переклад з російської.

Юрко Юрченко

(1812-1860)

Юрко Юрченко — це псевдонім Миколи Івановича Білевича. Народився в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії та статистики. Опублікував кілька праць з історії російської літератури («М. І. Новиков», «Російські письменниці XVIII віку», «Російські письменники XIX віку»). В гімназії заприятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою та емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником. Видав збірку фантастичних оповідань в двох томах «Простонародные рассказы» (1836), яку перевидав 1839 року під назвою «Святочные рассказы». Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з’явилася ще одна фантастична новела «Журавель», яку й перекладено за цим виданням.

ЖУРАВЕЛЬ[5]

І

Летіли раз журавлі над нашою Україною, вони прямували високо в небі і натрапили на одне село. На тую пору один із наших господарів був у полі. Сонце пекло, чумаки спинилися з возами і відпочивали — хто під хурою, хто під кущем, а наш українець — Микита, той самий, що був у полі, спустився до річки, сів на бережку і ну дивитися, як вода гуляє та на берег плюскає, як рибки пірнають одна по одній. Дивився, дивився Микита й замислився. Замислився, як казав опісля, так собі, ні над чим. Сиджу, каже, дивлюсь на воду, й вертатися назад не хочеться, з місця не вставав би, наче прицвяхований. А річка ллється усе хутше й хутше, наче до милого в умовлену пору поспішає, та все гулкішою стає, а вітер ані шелесне. Чую — журавлі в небі кричать, поглянув я на них: летять вони високо-високо, ледь на сонці крапелинками мигтять. Нехай собі летять! Кричать журавлі: «Іві, іві» — і це не біда, нехай кричать, думав Микита. Подивився на них і знову задумався, та так, що голові стало тяжко і нудно. Микита вийняв табатирку, нюхнув табаки, і в голові посвіжіло, думки, мов мурашки, заметушилися в мозку.

Звівся Микита — і що ви гадаєте?.. Перед ним стояв журавель, та такий довгоногий, що диво, і кланяється йому в пояс. Микита хотів було пустити йому по ногах палицею, але той прикрив їх крилами та заспівав так жалібно і сердечно:

— Не зобижайте, Микито Івановичу, то я в пригоді стану. Не одну службу зіслужу, коли мені наперед прислужитесь.

«Чи ти ба, яке диво!» — подумав Микита. Журавель, себто, значить, птаха, а балака по-нашому!

— Про одне тільки прошу, Микито Івановичу: знайди мені у вашому селі наречену гожу та розумну, женитися захотілося. А я відслужу — так відслужу!

— А не відчепишся ти, довготелесий! — гримнув Микита. — Ще чого видумав! Знайди йому наречену — птасі, журавлю!

— Чого це ви так дивуєтесь, Микито Івановичу? Я журавель тільки на вигляд, а насправді такий самий чоловік, як і ви: і голова ж у мене, і очі, й руки, й ноги…

— Голова! Оце така голова? Ну, очі, може, той, туди-сюди, як і в нас, грішних… Руки — ні братку, не руки се, а таки крила в тебе. І ногами ти не вдався. Що се за ноги такі довжелезні?.. Не обведеш мене. Який з тебе чоловік, коли я бачу, що ти журавель?

— Ех, Микито Івановичу, отож-бо й горе моє, що хоч і розумний ви, та нерозважний. Досить того, що на вас я не схожий, а вже й потворою став. То вам рук не видать, а то ноги, бач, задовгі? Та чи я ж у тім причиною, що ноги довгі? Бо який же се гандж? А гандж у тих, в кого руки, довгі, а не ноги. От вони і є справжніми птахами, хижими птахами, хоч на людей і скидаються.

— То ти, либонь, чоловік який, чи що? А птахою тільки здаєшся?

— Чого б то я на птаху скидався? Хіба птаха може говорити й міркувати? Та я така ж птаха, як Микита Іванович теля.

— Ану-ну, стань мені просто… Гм, бачиш, носяра в тебе таки журавлиний… А руки де? Га? Де ж це руки?.. А ноги… М-м… довготелесий ти, довготелесий… Ну, ще задом повернись… так… хвіст… га?.. Хвіст тобі навіщо, коли ти не птаха?

— Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!

Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»

— Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам і здається тепер в журавлиному вигляді. А мене і пономар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика — пастуха з Рогатини.

— Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.

— Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?

— Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?

— Одружуваться хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!

— А що, Кирику, адже тут правди — без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух — не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї — все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?

— Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?

— Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день? Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.

— Як не бути?! Не те щоб тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.

— Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?

— Єлисейович…

— Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, в селі…

— Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди — нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую — щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю — золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому — Кирик Єлисейович.

— Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.

— Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…

— Гм… молоденька… Може, Хіврю?.. Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?.. Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?.. Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…

— Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…

— У нас?.. Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися’ будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?

— Зо п’ять сотень налічив.

— Ого! І де ж воно тепер те багатство?

— А я його запорпав у другому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…

— Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини — виберете, яку схочете.

— Тоді згода, Микито Івановичу!

— Згода то й згода!

Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се — і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?.. А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!

— Сумніватися зволите, Микито Івановичу? — мовби прочитав його думки журавель. — Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…

— Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас — звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно — журавель журавлем…

— Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?.. Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.

— А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.

II

— Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, — сказав Микита, заходячи до себе у двір.

Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господарки десь не було, певно, пішла корову доїти.

— Таточку, таточку! — заметушилися дочки. — Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.

Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.

— Де ж це ти забарився? — спитала вона. — До млина ходив, чи що?

— Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!

Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав причепурюватися, общипуватися— зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:

— А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забавку! Та ти що — дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік — нате, мовляв, тіштеся!

— Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку справу з’ясуй, а тоді й галасуй.

— А що тут з’ясувати? Знайшов справу — з журавлем воловодитись!

— Та щоб ти знала — це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені’гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.

— Авжеж, Степанидо Ригорівно, — втрутився журавель, — я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.

Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло — пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати запровадив: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!

Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.

— А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі — хіба ж це чоловік? А бачиш таки — увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.

— Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?

— Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!

— Ой леле! — скрикнула Степанида. — Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!

— Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.

— Як же се — зятя?..

— А так. Бо Кирик Єлисейович задумали одружуватися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!

Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, — думала Степанида, — чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж — гроші, гроші… золото…»

— То яку ж це його милість сватає? — спитала вона.

— А яку захоче, — відказав Микита. — Думайте собі, Кирику Єлисейовичу — ви обох бачили. Білява — це старша, Тетяною звати. А чорнява — Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти — не батьківська справа. Самі й вибирайте.

Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.

— Старша, вочевидячки, буде мені всамраз.

— Старша то й старша, — підхопив Микита. — Чого мудрувати — зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.

— Гов! Що це з тобою, старий? — здивувалася Степанида. — Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!

— А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, — додав і своє слово Кирик. — Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.

— А закінчувати, то й закінчувати! — вдарив по столу Микита. — Тетяно!

Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.

— А що се у тебе за диво таке, Микито? — спитав він. — Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.

— Не мели дурниць! — сказав Микита. — А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?

— Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!

Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:

— Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.

— Який наречений? — скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. — Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?

Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни — бідолаху лихоманило.

III

Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась — то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!

Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:

— Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!

Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се — а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:

— Що ж він таке, лаха з мене дере, чи що?.. Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!

— Ой, ой, ой! — запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом.

Микита озирнувся — нікого нема.

— Цить, шибенику! — крикнув він. — Ич, підслухав та й на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братку, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!

— Шуєш ти?! — озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» — та й,

згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель — вилитий Кирик Єлисейович.

— Ага, приятелю! — закричав Микита. — Дурити нас надумав?

Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів випірнув другий журавель, а далі третій, четвертий — і ще, ще… Глянув Микита — весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!

— І що це за капость така? — затрусив головою Микита. — Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!

Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.

IV

Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.

— Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! — говорила Степанида. — Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…

Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:

— Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!

— Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.

Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»

— Цитьте, пуцьверінки! — махнув палицею Микита.

А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.

Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!

Переклад з російської.

Іван Наумович

(1826-1891)

Клерикальний діяч, «москвофіл», видавець журналу для селян «Наука», що виходив спочатку у Коломиї та Львові (1871-1886), а далі у Відні (1886-1901). Як священик і автор багатьох моралізаторських та повчальних оповідей, спрямованих проти негативних явищ у житті галицького селянина, здобув чималу популярність в народі. Наумович опублікував чимало повістей та оповідань, «писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційності, позбавлених літературної вартості» (І. Франко). Наумович може зацікавити сучасного читача перш за все своїми казками, яких у нього назбирається на немалу книжку. Він також автор кількох фантастичних оповідань, сюжети яких взяті з галицького фольклору — «Фляшка», «Данило Жужля», «Казки о дурних чортах». Оповідання «Нічний супутник» стоїть осібно не тільки в творчості Наумовича, але й в українській літературі взагалі. Бачимо у ньому специфічне для західноєвропейської літератури нагнітання страху. На жаль, Наумович, вбачаючи у своїй творчості перш за все проповідницьку мету, спотворив оповідання релігійним моралізаторством. В даній публікації зроблено кілька купюр.

Оповідання «Нічний супутник» вперше надруковано у часописі «Отечественний сборник» (1853), за яким і подається.

НІЧНИЙ СУПУТНИК

Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її.

«Стояв’єм з моїм полком яко поручник в Кутній Горі в Чехах. Був’єм тоді молодий, у повноті життя й здоров’я. Мене задовільняло моє становище, котре відповідало юнацькому честолюбству, всі мене любили і поважали, і я почував себе найщасливішою людиною.

Подобалися мені далекі прохідки і завше саме пополудні, коли я зазвичай звільнявся від служби. Я проходив тоді добру милю за місто найчастіше сам або з моєю улюбленою собачкою.

Зима того року була морозяна й вітряна, але ясні погідні дні робили ю досить приємною, особливо для мене, бо я більше як хто інший, любив’єм студінь і відчував неприязнь до молодих теплюхів, яких так багато розвелося внаслідок нерозважності матерів.

Такою прохідкою студеним січневим вечором починається моя повість. Ішов’єм зо три години гостинцем, і сонце мені спочило перед самим містечком Колином. Відмахавши так добряче, почув я, що мій молодий шлунок забажав своєї правди, і про тоє вступав’єм до Колина, щоби трохи попоїсти і спочити. Запізнавшися з цілим товариством, дуже мило забавився, що потім навіть тяжко було розлучитися. Не завадить межи тим спімнути, що я був чоловіком мірним і ніколи ані в їжі, ані в питві зайвого собі не дозволяв. Тож і тут, хоча й пребагато принуки було, з’ївши кусень печені та запивши одною чарочкою вина у великій склянці води, я встав з-за столу.

Десята година вибила, коли я попрощався з колинцями і щоборше додому з песиком моїм пустився. За містом, може, о чверть милі, починається бічна дорога, на котру й скрутив’єм, бо була ближчою. Місяць сяяв уповні, а повз його обличчя пересувалися борзо зимові облаки, гонимі сильним вітром. Моє песя гналося з веселим голосом за кілька кроків попереду і раз по раз, зупинившись, чекало на мене, а я військовим звичаєм висвистував собі улюбленого марша, під який мені ступалося живо й легко. Одійшовши уже добрий шмат від гостинця, здалося мені, що чую якийсь тупіт неподалік. І, хоча в сяйві місяця навіть можна було читати, я нікого, крім свого пудля, не помітив. Видно, це тупіт моїх власних кроків так відлунював, подумав я, але незадовго переконався, що то не був обман, бо знову почув’єм виразно сильніший, як перше, тупіт, котрий, здавалося, наближається до мене. «Ага, — вирішив я, — то, певно, на гостинці якийсь ходець, а вітер мені відголос доносить звідти… Ба ні — гостинець задалеко, звідти не вчув би, щоб навіть кричав хто… Світоньку мій! Ніч — самота — пустище… Чи то, може, духи воюють, що мені нянька о них правила?.. Але воїн хоч би й бісові в очі загляне!»

І так, сам у собі розбудивши вояцьку хоробрість, додав я кроку, гніваючись на пса, що враз істратив свою веселість і терся коло ніг, відбігаючи й на трохи перешкоджаючи лише в моєму марші.

Йду — але назад зривається гострий вітер, я затягаю плаща на голову, чую ще сильніший тупіт. Вояцька відвага починає вагатися. Ступаю далі. Раптом, може, о сто саженів перед собою помічаю на шляху чоловіка в плащі, що іде так само швидко, як і я.

«Ото я дурень, — мовлю собі. — Я озирався позад себе, а то ось переді мною іде собі подорожній. Це через той вітер здавалося мені, наче хтось іде за мною. Ха-ха-ха, а мені вже страхи в голову полізли… Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».

Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.

«Якийсь дикун, не любить супутників, — вирішив я. — Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі реставрацію в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм… Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу. Йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, — проказав я, — але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

— Той, що там іде коло кошар — видиш?

— Там ніхто не йде, пане поручнику.

— Чи ти сліпий?

— Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся — двері шпиталя перед ним отверяються, він ще за мною оглядається, і — двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

— Ніхто, — з певністю відказав вояк.

— Як то? Смієш мені брехати?.. Прецінь я сам видів!

— Стою тут більше години, але нікого не бачив, — вперто стояв на свому крижавий буковинець.

— Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! — крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.

— Хто тепер сюди увійшов? — питаю по-німецькому.

— Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

— Не має хто другого ключа від тих дверей?

— Ні, лише один.

— Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

— Котрий лікар має нині надзір? — питаю підофіцера.

— Унтерарцт В.

— А де він зараз?

— В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

— Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи… Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили… Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

— Пан поручник нині не будуть вдома спати, — сказав мені він. — Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.

І тоді пригадав я слова вмираючого: «Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще…»

Виходить, на мене ще час не настав.

1853

______________________________________________________________________________________________

Мірнийтой, хто знає міру.

Щоборшечимдуж.

Борзошвидко.

Реставраціяресторан.

Маринаркакітель.

Марко Вовчок

(1833-1907)

Марко Вовчок написала кілька казок, серед них дві фантастичних — «Чортова пригода» та «Як Хапко солоду відрікся».

«Чортова пригода» написана, очевидно, на початку 60-х років. І була остаточно відредагована 1902 року. Тоді ж уперше й надрукована в «Киевской старине».

ЧОРТОВА ПРИГОДА

Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.

Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братики, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунців, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитись — як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живі очі тобі бреше, як шовком шиє, — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько — хай над ним земля пером! — не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, й ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернешся. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світу — був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив! Чого не траплялось, чого не доводилось! Й не сказати, й не змалювати! Що б вам оце вдивовижу, то мені в обидень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало або улітечку травиця, а на водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати богу — ошамненько виїдали.

Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.

Що б то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив, і дізкав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.

Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, — каже, — попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я й гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітерець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко; чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлясь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.

Кум Демко — хай царствує — був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду, й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка — вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

— Я чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам бог любого гостя і треба ного гарненько почастувати. Чуєш?

— Та чую ж, чую, — одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його хаті верховодила, а проте як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб тобі очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

— Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!

— Оце жіночий розум! — сміється Демко. — Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?.. Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більше шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…

— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху.)

— Авжеж, не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.

— Еге ж, міру! — почала начебто кепкуючи, Демчиха.

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки:

— Оковитої мені, та хутенько!

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.

Коли ось і Демчиха з оковитою…

— Ой жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилати; то б нажився чоловік…

— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.

(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене.) А Демко бере пляшку і частує мене:

— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!

Я, бачите, не дуже ласий на горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:

— Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!

Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.

— А невірна, — знов згоджується Демко. Та до жінки: — Не покуштуєш, Одарцю? Добра!

— Дякувати! — одвертає.

Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…

А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…

— Не покуштуєш, Одарцю? То бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…

А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…

І каже Демко:

— А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!

Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже й не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:

— Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?

— А на біса мені та жінка? — одказує. — На біса те хозяйствечко? Одна морока!

Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:

— Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!

(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки.)

— Що мені той Буг? — править Демко. — Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?

— Тягніть, тягніть на здоров’я! — глузує Демчиха. — Аби Гапка не потягнула когось на розправу…

(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.)

А Демко вже заходжується аж у Палестини.

— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…

— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.

(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» — думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:

— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…

— У Палестини! — править. — У Палестини! І геть-геть за Палестини!

В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

— Які там, куме, Палестини? — кажу. — Нащо вони нам здались?

— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…

(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…

А Демко як гримне:

— Не пустить?! Хто не пустить? Трохи припекло вже й мені.

— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

— Зась!

— Як то, — питаю, — зась?

— Зась! Зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!

— Таке? — кажу.

— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить настежі та примовляє:

— Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

— Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать!

Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.

Горобець маленький, а серденько має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.

— А пожди, — кажу, — дам я тобі й макогона, і коцюби!

Та впрост до неї…

А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, — бо до ката було там в неї усячини понастановлено, — а вона в мене попід рукою дзиг знов у хату, та на дзигу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…

Постояв, постояв, полапав трохи двері — двері в їх славнії, дубовії — та й повернув на греблю: хай тобі риба й озеро!

Іду та гадаю: нащо то господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!

Ось і гребля. А зоряно так, що здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він видить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.

— А що, — кажу, — бісику, чого се такеньки зажурився? Зітхає важенько.

Питаю:

— Гірко, бісику?

— І-і! — одказує.

Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». «А що, — думаю, — сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, в дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! Чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме-варитиме… Пізно прийду — не помилує, й раніш прийду — не помилує, то нехай вже прийду пізно».

Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, — у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:

— Гірко, бісику?

А він знов:

— І-і-і!

— А хіба ви вчора народились, — кажу, — не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, киньте лихом об землю. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа — колись і виясниться.

— Не виясниться! — каже.

— Чому так? Нема, — доводжу, — непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, — або перейде, або привикнеш. Он славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.

— Що те ваше пекло? — сумує. — Що то ваша кип’яча смола! Жарти…

Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.

— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.

— Та ваша пекельна смола — ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!

Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились. А я йому:

— Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернику поколе та й реве до бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.

Аж підскочив:

— Які?

— А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру хрестьянську, щоб ви й попоорали, і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому; а вдома нічим голодну душу поживити…

Махнув лапкою, ніби: «Нікчемні твої ліки!» Та й буркнув:

— І не такої вона мені завдавала! Наче мене у тім’я стукнуло: «Вона!»

— Що ж то за «вона»? — питаю.

— Жінка. За жінкою пропадаю! — признається.

Еге! Се вже непереливки! Згадалось, знаєте, яка та сіль в оці ті жінки…

— Жінка? — перепитую.

— Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!

— Оце, — кажу, — щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.

— Як ваша Гапка? — всміхнувся, та так, наче вкусив. (Сказано: бісик, то добре зна, де торкнуть!)

— Що там моя Гапка, — кажу, — як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.

— Хвастик з вас! — і знов всміхається. — А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?

(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться.)

— Що ж, — згоджуюся, — може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.

Він важенько зітхнув і почав:

— Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, — тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в ані живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона — там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся — не надивлюся, не наговорюся… Ой та й година ж була! Як згадаю, то аж…

Та й умився сльозами.

— Самий мед? — питаю.

— Мед! — плаче. — Мед! Ой мед! Такий… такий… мед… такий…

— Та годі вже, — впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світу сонця той мед смакуватиме у споминку). — Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?

Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.

— Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? — соромлю його. — І сорому немає!

— А я ж їй годив! — плаче. — А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!

— Як то, — питаю, — ви на своїй шиї її возили? Як то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать — чихніть та розказуйте.

Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку голівкою та й знов розказує.

— Забажала вона, — розказує, — світу провідать. «Ніжки, — каже, — в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…»

Вона ще каже, а я вже долі лежу і шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце…» І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, що аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько!» Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька.

Та знов у плач.

— Що ж вона? — питаю.

— Розгнівалась. «Зателепа! — гнівається. — Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!» Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.

— А ви ж що їй на те?

— Я прошу: «Серце, вибач мені…»

— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — «Вибач, серце!» Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!

— Як свою Гапку?

Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…

— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?

— Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.

— Вжахнулась? — питаю.

— Не вжахнулась! — зітха важенько. — «Оце і всього того дива? — кепкує. — Що то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!» Я зараз начетверо…

— Вдовольнили кралю?

— Не вдовольнив… «Чому, — каже, — не навосьмеро?»

— Ви навосьмеро?

— Я навосьмеро…

— Догодили-таки?

— Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…

Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.

Посиділи мовчки, — він, смакуючи свою лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в оці, иайуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьянська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позіхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, — всміхаюсь, — у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірше: у якім-то ми, поздоров нас боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемніш ми від того витороплюватого бісика…»

А бісик як гримне на мене:

— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!

Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядом — та й на його:

— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

— Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.

— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони й стриміли…

І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…

— Зажди, — кажу, — зажди, дам я тобі…

І не чує, так розпаливсь, та все:

— Хвастику! Хвастику!

— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із своєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай; не буде тобі від мене ніякої ради, ані поради.

— Давай раду! — верезить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.

До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: «Гапуню, серце! Гапуню, рибко…»

«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:

— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..

Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

— Га! Ізраднику! Втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»

Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш надозолює…

До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків ггідсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою. Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!

Обхрестивсь та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки… Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… Загуло, завихтирило… Усе пішло обертом… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями; аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та ягури, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка: тут би дякувати господеві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П’яницям, — наполягає, — катзна-що верзеться…» Себто я п’яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать-бодай і не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» Згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»

Митрофан Александрович

(1840-1881)

Народився в селі Калита Остерського повіту на Чернігівщині. По матері Александрович — онук київського козацького полковника Антона Танського і його дружини Параски Семенівни, дочки Семена Палія. Освіту отримав у артилерійському корпусі в Петербурзі, звідки виходить в ранзі офіцера. Проте військова служба його не манила і він оселяється в родинній Калиті, займається господарством та літературою. В «Вестнике Западной Европы» публікує історичну працю про гетьмана Дорошенка. Приблизно в 1877 році козаки й селяни обирають його головою Остерського земства, на цій посаді він працює до 1880 року, коли внаслідок ревізії санатора Половцева був змушений подати у відставку. Ця прикрість викликала в нього нервову хворобу. Під час депресії приїжджає до Києва і вночі вискакує з вікна готелю. Вранці знайшли його з розтрощеною головою. «Так сумно закінчив життя чоловік дуже талановитий, котрий увійшов у життя з великим запалом морального чуття, — писав його сучасник, що заховався під криптонімом В. — В іншому часі, при інших обставинах суспільних він став би окрасою своєї літератури й науки».

Прозова спадщина Александровича — це всього п’ять оповідань, які друкувалися на сторінках «Основи» (1861-1862). З них до фантастичних можна віднести «Проскурку» й «Антона Михайловича Танського».

Оповідання «Антін Михайлович Танський» вперше надруковано в «Основі» (1861, серпень). Подається за першодруком.

АНТІН МИХАЙЛОВИЧ ТАНСЬКИЙ

Давно се діялось, ще тогді, як гетьмани заправляли Україною, жив на Вкраїні славний лицар, вельможний пан полковник київський Антін Михайлович Танський. Багато було у його людей і худоби; багато земель, сіл і хуторів подарував йому цар Петро; багато накупував Танський, узявши за жінкою Параскою Паліївною посагу дві куфи польського золота і срібла, а ще більш одняв він ґвалтом од убогих козаків і посполитих.

Знали і поважали Танського в Україні і Польщі; ходила чутка про його щедрість і прихильність до віри православної і по далеких землях турецьких, де ворог Христа мордує християн.

Частенько відтіля, з обителей сербських і болгарських, а найбільш з гори Атонської, приїздили до нас на Україну ченці і ніколи не вертались додому без добрих дарів; щедро наділяв побожний українець своїх безталанних братів. Чимало попередавав і Танський грошей і подарунків на Атонську гору; ім’я його поминалось там між строїтелями і благотвопителями храму сего.

Раз якось велика халепа постигла Атонську обитель. Ватага навіжених бісурманів поруйнувала церкви, пообдирала ризи з ікон і забрала церковний скарб. Ченці поховались по горах та байраках, а як одійшли вороги, зібрались на руїнах плакати та сумувати.

— Не журіться, діти, — почав сивий, як голуб, ігумен, — отчаяне — великий гріх! Се нам за наші гріхи послав Господь. Не плачте, бо ще живуть в Московщині і Україні божі душі. Вони пособлять нам і, може, коли божа милость, знов во славу його одправлятимем службу на нашій святій горі.

Благословив він трьох ченців і послав їх у Москву і на Україну.

Холонуло серце земляків наших, слухаючи оповідання ченців. Останній шеляг давала їм бідна удова, повною жменею сипав вельможний пан золото у чернечі капшуки, церкви і монастирі давали свої сосуди, Антін Танський подарував барило червінців. У його ховали монахи свій скарб і знов розходились, щоб зібрати ще більше. Дивувався Танський, дивлячись на те золото. «Уся моя худоба, — думав він, — не винесе проти сего». Заздрість і скнарість дерли його серце…

От привезли ченці і остатні гроші, щоб зібрати усе до купи і уранці рушити за границю. Підійшов Танський під благословеніє і привітав їх, як дорогих гостей.

Настала ніч. Позасинали ченці, а Танський не спить: ходить і ходить він по світлиці і думає тяжку думу. Перед світом кличе він до себе слуг своїх, братів Петра і Семена Недовірків та Матвія Скарбовського.

— Здорові були, вірні мої слуги, — озвався до їх пан, наче не своїм голосом. — Уранці поїдете ви услід за ченцями. Велика филя на Дніпрі, ще чого доброго потопляться. Дивіться ж, щоб були цілі їхні гроші. Молитимемось за їхні душі, а гроші оддасте мені.

Знає Танський, кому й казати такі речі. Обидва брати — перехрещені татари, а Скарбовський — недоляшок; служив він колись у гетьмана Потоцького, як той ходив під Хвастів, украв у його гроші, утік до Палія і переказав йому, де стоять ляхи. Несподівано напав Палій на ляхів і вирубав їх у пень, а Скарбовського при собі зоставив.

— Добре, пане! — одказали слуги.

— Як буде усе гаразд, — каже Танський, — зроблю вас сотниками і кожному подарую по хутору.

Поїхали уранці ченці; поїхали за ними і кати їх. Наздогнали їх коло Дніпра, пов’язали руки та й укинули з кручі у воду, забрали гроші і привезли до Танського. Справдив Танський своє слово: зробив їх сотниками, подарував маєтності та й стяв їм голови у поході, буцімто за зраду.

Думав Танський, що й не дізнаються люди, де досяг він таку силу грошей, одначе Бог не попустив. Потонули два ченці, а третій був чоловік великої сили, порвав він вірьовки і переплив Дніпро. Довго без грошей і хліба блукав по чужих землях, поки дійшов до Атонської гори і розказав, як що було.

Сам ігумен поїхав на Вкраїну.

Приїздить він до Танського та й починає на самоті корити його:

— Душогубче! Татю! Занапастив ти єси душі християнські, пролив кров неповинну, обікрав церкву Божу! Покайся ще, поки час! Оддай тії гроші, що втаїв, та йди служити Богу: може, він ще тебе помилує!

— Які гроші? — питає Танський. — Одкаснись, божевільний старче!

Тяжко заплакав старий ігумен — бачить, що диявол опанував душею Танського:

— Оддай хоч половину, коли не хочеш покаятись. Оддай хоч сосуди церковні.

— Не дам тобі нічого, бо нема у мене ні грошей, ні сосудів ваших! — відказав йому Танський.

Перехрестився старий ігумен та й одійшов собі. Став на високій могилі і принародно наложив на Танського таку клятву:

— За те, що Антін Танський занапастив неповинні душі, втаїв церковні гроші, земля його не прийматиме! Добро його, придбане неправдою, щезне, яко воск од лиця огня, перейде ік чужим людям, і рід його нанівеч зведеться.

Сумно стало людям, як почули такі речі. Один тільки Танський не йме їм віри, п’є, бенкетує і дере людей ще гірш. Так і вмер не покаявшись.

Поховали його сини… Ще не вспіли і добром поділитись, як щось страшне почало діятись. Тільки-но зайде сонце і трохи притемніє, як із домовини вилазить старий полковник: борода по пояс, очі палають пекельним огнем, з рота полум’я сапле, права рука на серці, в лівій пернач держить і ходить, аж поки півні не заспівають, а тоді застогне так, що чуб угору лізе, — і знов ляговиться в домовину.

Думали-гадали сини, що робити — бачуть, що правду казав пророк-ігумен. Позвали печерського архимандрита, розкопали могилу, аж лежить старий Танський неначе живий — тільки борода одросла і кігті повиростали. Узяли сини осиковий кіл і пробили Танського наскрізь, а архимандрит прочитав молитву і положив закляття, щоб не виходив більш із домовини.

І тепер старі люди показують ту могилу, де прокляв Танського ігумен; да часом опівночі щось страшно стогне під землею, неначе терпить несказанну муку.

Іван Гавришкевич

Галицький прозаїк 60-х років. Написав кілька оповідань і казок, перекладав німецьку прозу.

Оповідання «Страхи» подається за «Отечественным сборником», Львів, 1861.

СТРАХИ

Нема то як осіннії м’ясниці. Тоді то душі небіжчиків, митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр, першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, так горішній, як і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливості і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручності при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села, глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пійшли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім єще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був бим зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрості моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пійшовши в рекрути в світ за очі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий, як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя, шо відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

— Гідна то душа, наш панотець, — сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

— Най же собі вік жиють здорові, — мовив паламар, — та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще зпід печі озивається Гарасим:

— Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився. Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.

— Ба! — озвався Подригайло. — І з найчистійшого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.

— Триста бись картачів випив з медом! Ви в мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?!

— Ось не сердіться, куме, — наливав му господар випорожнений куфлик. — Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що іншого, може, де в чужій стороні.

— Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!

— Ось не величайтено так дуже вояків, — заїхав му паламар, — бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав пофранцузьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його нераз коло цминтаря, бо щось му не ставало відваги.

— Ба, ба, ба! — знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. — З упирицями ліпше не зачіпатися.

— Щось ви також баландаєте, — встряв і я. — Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями?

— Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас…

— Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології, же то обман — тії страхи.

— Тото правда, — потакував Подригайло, — то якась дуже мудра книга, той фиролой.

— Га, га! Фиролой! Но, но — добре єму букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

— Цитьно, цить! — тихомирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: — Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…

— До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі — сорок тисяч бомб у печінку! — бачив…

— Що? Ви самі виділи нехриста? — запитав Цапович.

— Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би.

— Ну, то розкажіть, повчіть нас, — сказав я дуже спокійно.

— Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм.

Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминанная яла ся догоряти — то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь, і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.

— Видите, мої куми, — почав Гарасим, — вам здається, що світ божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою лазовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю — видрися там на Пікуй, на Зелемінь, де небо над тобою, мов стріха, а хмари під огами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєсь. Там то дич — лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересуваєсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

Ідеш у білий день, блуд чіпаєсь тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя і уроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а інші верх Бескида, мов птахи літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Тамто, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.

На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перел і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!

Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк — нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.

Раз проваджу ю смерком із поля за руку і кажу до неї:

— Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?

Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:

— Ох, не споминайтено за язі, бо я і так боюся? А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки — там нехристь сидить.

— Го, го! — розсміяв’ємся, — рад бим змірятися з тею упирицею, то показав бим, яка орудка з цісарським вояком.

Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу.

— Оже щобись знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.

Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, а раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра своє хрипливе сумовання.

Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, зпід ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили

Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.

Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:

— Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити.

— Хлопче! — мовив пастир, — дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?.. Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки.

Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не таки, як ми. Прапрадід небожки мами моєї пасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар.

— Ого! То татарська походня.

Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.

Хто живий, брав що мога і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же виніся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузінімцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.

А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече.

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця. Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:

— Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, же байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.

І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.

Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом стелилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосо й глухо.

Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, а попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви й сміття, яке подорожні наскидали для відвернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити, мені виділося, же я опущений людьми, викинутий на інший світ межи чужую, мені неприязную природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку і зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якеєсь дуже сумне заводжене. Хотів’єм піднестися — годі; рвався і мучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся — слухаю — а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в куті піднімається якась мара — дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу — очі непорушні, вгору піднесені, мов зі шкла притьменного — уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.

Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці. «Хто там!» — крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет до него.

Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.

— Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! — кричу, а потвор стоїть, як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.

Замкнув’єм очі, страсся від огиди і «пшик!» багнетом раз і другий на чудовище. Отворяю очі — воно взад, а за ним — воно, позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсуваєсь. Що шибну багнетом, то воно вислизнесь дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці.

— Стій! — кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустилося в повітрі.

Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув, сплюнув, насунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу положитися — дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.

— Пекти й осина, вражий сину, — та й пробиваю раз, другий, третій. Воно в кут — я за ним, воно знову під землю — я за ним, до пивниці. «Лусь!» — стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.

І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хватлюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів зі страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться; а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до одного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів.

Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожую — брень! — виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу— самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.

— Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Ожеж видите, мої куми, рана, котру осягалисте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець?

— Гм! Нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…

— Загнало би тя під огонь батерій французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

— Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі?

— Ой, ой, ой, та встеньтено, пане реєнтій, але хутко!

— А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.

— Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!

— Свят Господь! — стрілило мною на рівні ноги. — Та перед годиною ще такий здоров!..

Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліпщений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крови, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. В хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей, Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене до середини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крови.

— Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі сказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте!

— Заспокойтеся — хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: — То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі.

— Як то? Га! — скрикнув Гарасим. — Нема? Та ж він ту щоночі… зубатий, шклоокий… кров п’є… з ме…

Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крови.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

______________________________________________________________________________________________

Ярвесна.

Почитав’ємповажав.

Сметана селавершки.

Ожежотже ж.

Френологіятеорія, що обстоює зв’язок між окремими частинами мозку і певними здатностями розуму. Герой твору, очевидячки, має на увазі щось інше.

Пікуй, Зелеміньгірські вершини.

Заданяуроки, наслані лихими людьми.

Фуярафлояра.

Мандришуламандрагора, тут — отруйна трава.

Мерватрухлява солома.

Спенцирокжупан.

Олекса Стороженко

(1805-1875)

У Стороженка, крім казок, в яких діють міфологічні персонажі, є ціла низка суто фантастичних оповідань — «Ярчук», «Лесной дидько и непевний», «Закоханий чорт», «Межигорський дід», «Сужена», «Чортова корчма», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Оповідання «Закоханий чорт» вперше опубліковане в «Основі» за 1861 рік.

ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ

І

Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо.

Хоч і лучалось мені деколи навідуваться у рідну Україну, так чи довго ж то спочинеш під теплим її крилом?.. І знов на край світа мандруєш до чорта з рогами! Зате ж літ у шість, а може, й більше, як із Курської губерні уїдеш у Харківську, то так тобі стане легенько, мов на крилах тебе підняло!.. Та з сього боку Харкова ще не так: з Липець наша Україна теперечки якось Московщиною дивиться — намість шинків проклята кабащина, постоялі двори на московський звичай; скрізь по дорозі тягнуться московські однокінні телеги, одна до другої попричеплювані як фіги на личку; куди не глянь — усе пилипони з рудими бородами, у лаптях, аж занудить, на них дивлячись. Так, бачите, з сього боку, кажу, ще не так, а от як перехопишся через річку Харків, то хто б не сказав, що се божа сторона!..

Тут зараз починається отой великий бір, що висоні сосни аж хмару підпирають. Оце ж вам і Основа, дй батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий мідний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті. Отут же і вольна; сюди ж то харківські міщани і народ, ударивши лихом об землю, сходяться одвести душу і задавить горе свого бездолля. Отут побачили б ви у неділю і по празниках, скільки збирається народу! Верстов на п’ять, а може, і більш, уподовж дороги ґуля міщанство: дівчата у стрічках, у стьожках, молодиці у парчевих очіпках, у кармазинах, у глазеті; а козацтво у брилях, у чуйках фабричного сукна, шовковими поясами підперізувані; а скільки ще того лакейства у фраках та у сюртуках — мов та німота! Інші збились біля музики, садять гопака, вибивають тропака, аж лихо сміється; другі посідали купками, снідають, кружляють горілку, теревені гнуть, співають, регочуться, аж луна округи йде. їдеш було, дивишся-дивишся та й не втерпиш: вилізеш з тарантаса і підійдеш до якого-небудь товариства. «Хліб та сіль, люди добрі!» скажеш. «Спасибі, — одкажуть і просять: — Сідайте, не погребуйте хлібом божим!» Сядеш було до гурту, вип’єш корячок горілки, з’їси шматок сала, побалакаєш і свого додаси веселого слова. Боже милий, як же то вони дякують!.. Станеш прощаться, то так і загомонять: «Пошли вам, господи, усякого щастя, за те, що простих людей не цураєтесь!» Буває й таке, що яка-небудь молодиця, червона як маківка, схопиться, обійме та й поцілує на прощання. «Се, — каже, — щоб не скоро забули нашу хліб-сіль!» Сміху такого наробить вража молодиця — так усі і покотяться, ухопившись за животи. Що-то за втішні та швидкі тії харківські молодиці — нехай їм легенько ікнеться!

Проїхавши кілька верстов бором, станеш підніматься на гору. Тут вже темна соснина почина мішаться з дубом, липою, клениною, усе стає густіше, густіше; дерево переплелось вітами — як те волосся; орішник, глод, шипшина позростались, стоять, як добра огорожа. Чим дальш їдеш, тим краща врода: пішли і долинки з прогалинами, як рута, зеленими, і яри з проваллям, що як глянеш, то у голові закрутиться. Мій боже милий! що за ліс! Якого нема тут дерева! І високих, величезних, і старих, скорчених, похнюпих, що вже віку свого доживають. Інше, зламане хуртиною і опалене блискавкою, стоїть собі край дороги, як чернець; там трухлявий пень схилився, як той старець з торбою. Куди не глянь — все тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить у вухо горлицею, залоскоче тихесенько вітерцем. Так тобі весело, так легенько, мов у раю!.. Душа мліє, серце труситься, токотить, буцім що до тебе промовляє; не розбереш, що воно розказує, а слухаєш — не наслухаєшся, як не наслухається мати своєї дитини, бо та мова солодша для неї од медової речі найрозумнішої людини.

II

Од’їхавши од Харкова верстов двадцять, ліс почина рідіти. З високої гори вже видко село Мерехву, з церквами, дзвіницями, садками і левадами — геть-геть розкинулось по долині. За селом блищать течії, затоки й озера Мжі. Потекла вона уліво проміж кущів верболозу і вільхи, а напроти гладко стелиться з могилами широкий степ.

Сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться з небом, а небо з землею. Гуляйте очі, гуляйте думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво.

Проїхавши Мерехву і перебравшись через плеса Мжі, виїдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я під Москву, палити городи і забирати у неволю хрещений люд. Скільки оком кинеш — скрізь по дорозі, як гадюка, сунуться хури: назустріч везуть шльонку, кожі, сіль, рибу; скриплять татарські гарби, запряжені буйволами і верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, їдуть купці у Крим, у Бердянське, їдуть пани і туди, і відтіль, женуть табуни, гурти, отари, іде народ на заробітки у степи ік морю. Літом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут діється… крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багні; народ бичується, топиться по балках, по перетічках. Бодай і не згадувать!.. Отут би простягти залізну колію! Потекла б по ній золота річка живущої і зцілющої води.

Дуже ще бідуєш, їдучи по сьому шляху «на обивательських». Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на «одкритий лист». Із Мерехви на почтарських, ще згодя, добіг я до Таранівки. Прямо у волосне правленіє ввійшов — так гарно: посередині стіл, зеленим сукном засланий, як у суді, і патрет висить. Дивлюсь — нема нікого; тільки якийсь каліка, скорчившись, сидить біля скрині, себто стереже громадські гроші.

— Є коні? — питаю.

— Нема, — схопившись, одвітив каліка.

— А писар де?

— На селі.

— Коли б покликать.

— Зараз збігаю.

Пошкандивав, сердешний. Через яку там годину іде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастій черкесці і в опойкових чоботях.

— А чого вам треба? — спитав він, доходячи до мене.

— Коней, голубчику.

— А подорожня, чи пак одкритий лист, є?

Подав я йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав — такий спритний! — і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.

— Ану лишень, — гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші, — бігай за десятником, та швидше!

Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.

— Тройку коней! — грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.

— Не позакладало, — каже десятник, — тільки що коні пасуться в степу!

— Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.

— Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить…

— Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.

Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.

— А третя? — питаю.

— Ще не піймали, — озвавсь десятник, — там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.

Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись — і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником, — да так аж до захід сонця додержали. Рушили— ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий — загубив, гаспидів син, дорогу, — лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.

— Куди тебе нечиста мати носить? — питаю погонича, — дорога пряма, як стріла, а ти крутишся, як муха в окропі?

— Коли ж нічого не бачу, — каже погонич і віжки кинув, — у мене куряча сліпота.

Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: «Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки». Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплентались до того трахтира.

III

Хазяйка сього заїзного двору, велика цокотуха, була добре мені знайома — ще змалку її знав. Давно не бачились, а тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.

— Чи живі, чи здорові? — спитав я, протираючи очі і розглядаючись.

— Слава богу! — одвітила хазяйка, — старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю — матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.

Гарна дівчина Олеся, така повна, миловидна, — а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.

— Відкіль, старий? — спитав я діда, сідаючи біля його.

— Хто його зна? — обізвалась хазяйка. — Увесь свій вік вештається по світу… Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.

— Ні, не забув, — обізвався дід, — не забув!..

— Куди ж тепер ідеш? — спитав я діда.

— У Павлоград.

— Що ж там будеш робить, співати, чи що?

— Та ні, кажу вам, — перехопила хазяйка, — він тепер йе співа, він тільки розказує!

— Що ж він розказує?

— Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Києвом був… А чи не наставить вам самовару?

— Настав, паніматочко!

— От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.

— Чи довго вже волочишся по світу? — спитав я дідугана, як ми зостались одні.

— Довго, дуже довго, — одказав старий, важко зітхнувши, — я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми — дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як море — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу… По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклонитись батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, — а бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..

Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля!

Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:

— Як же мені розказувати, — сердито обізвався дід, — коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..

— Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму, — перебила хазяйка, — тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.

— Добре, добре, розкажу, — чом не розказать?

Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.

— От тепер, — каже, — якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..

IV

Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:

— Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.

Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти і на Запоріжжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях… такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. «Що воно за біс, — подумав дід, — чи не характерник…» Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.

— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.

— Питаєш, чого, — промовив козак, — хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..

— От зачим! — каже дівчина. — Я давно вже се знаю.

— Та ні, — одказав козак, — не за тим… Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю… Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..

— Не треба мені твого кохання, не проси й мого, — одрізала дівчина, одвернувшись, — цур тобі, пек тобі!

«Е, — подумав дід, — яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!»

— Слухай, Одарко, — знов почав козак, — будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!

— Не зробиш того, чого моя душа бажає… — одвітила дівчина, важко зітхнувши.

— Зроблю, єй же єй, зроблю, — каже козак, — заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, — щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані… от що!

«Як він, гаспидів син, кумедно божиться», — подумав дід.

— Не віриш? — пита козак.

— Не вірю, — одвітила дівчина.

— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку…

Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, — якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.

І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!

— Ох, — застогнала дівчина, ухопившись за щоку, — як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, — каже, — ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.

— Добре, — каже козак, — нумо женихатись у воді.

Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! — подумав дід. — Чи вони люди, чи, може, чортяки?»

Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, — хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. «Еге, так от воно що!» Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: «Хай же вам біс!» Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.

— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.

— Не скажу, — одказала відьма, — не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить…

— Чи ловто будеш моєю, як обіцяю?

— Десять рік, — каже відьма.

— Добре, усе зроблю! — чорт протягнув руку. — От тобі рука і моє пекельне слово.

— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма, — треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.

— Є кому розбити, — каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, — там, — каже, — під кущами сховався запорожець.

— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма. — Вони ж самі п’яниці та розбишаки…

— Еге, розказуй, — каже чорт, — нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по иисанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну… Ей, Кириле! — гукнув чорт, — ходи лишень сюди та розбий нас.

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався!..

Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.

— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж труситься.

— Так чому ж не йдеш?

— Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.

— Та не бреши, — люлька у кишені.

«Диявольський син! — подумав дід. — Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся».

— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

— Як же я вас розіб’ю? — каже дід. — От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

— Хіба тобі повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

— Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? — пита дід.

— Того, — каже чорт, — що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

— А чого ж се, чорте, — пита дід, — біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

— Еге! — каже чорт. — Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

«От такого б кохання нашим дівчатам!» — подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.

— Що воно таке? — спитав дід. — Жаба, чи що?..

— Ні, — каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось.

«Ну, не бісові ж тобі й чорти, — подумав дід, — які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели».

— Ну, тепер кажи, — питає чорт відьму, — чого душа твоя бажає?

— Спасенія, — промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.

— Не можна сього, — застогнав він, — і не проси! Шяк не можна!

— Чому? — спитав дід.

— Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.

— Брехня, — каже дід, — як покається, то і втретє прийме!..

— Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш писанія.

— Ні, знаю, — каже дід, — я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

— От, приміром, сказати, — каже, — я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?

— Так коли ж вона вже одхрестилась… — пробубонів чорт.

— Не велика вада, — перебив дід, — піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

— Ти ж сам знаєш, — обізвалась до чорта відьма, — що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.

— Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю!..

— І се брехня, — сміло перебив дід, — бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, — каже, — можна до усього приневолити чоловіка.

— Подумайте самі, чого просите, — заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), — як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі?.. Та мене, — каже, — за сю пакість на шматки розірвуть!..

— За що? — каже дід. — Невеликий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голівці погладять.

— Еге! Хіба проти шерсті! — прогарчав чорт.

— А як би я тебе кохала! — обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.

Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.

— Що буде, то буде, — сказав, обернувшись до відьми, — нехай буде по-твоєму!

Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на вухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.

— Ну, чорте, — питає дід, — яку тепер даси пораду? Що сотворим, да спасемся? — додав з писанія.

— От що, — одвітив чорт, скривившись, — недалеко відсіля спасається пустельник; велику силу він має у господа — усякий гріх одмолить, хоч якого грішника на путь істинний наведе. Так отже, як поживемо десять год із Одаркою, я й одведу її до того пустельника, то він і спасе грішну душу…

— Е, ні, чорте, — перебив дід, — за десять літ багато води утече; поки сонце зійде, роса очі виїсть. За десять літ або відьма дуба дасть, або пустельника господь до себе прийме. Ні, так не можна! Починаючи таке добре діло, треба зараз іти до пустельника за благословенієм.

— Та ну, не мішайся не в своє діло! — загомонів чорт, аж затупотів ногами з досади.

— Як — не моє? — закричав дід. — Я ж вас розбивав!.. А як збрешеш?.. Де вона тоді буде шукать того пустельника?

— Чорти ніколи ще не брехали! — каже чорт.

— Чортам ще й дурень віри не няв! — одрізав дід.

— Нехай буде так, — обізвалась відьма, — як дядько Кирило кажуть: треба хоч подивиться, де спасається той пустельник.

Довго спорили, трохти не полаялись, — так діда ж і найстарший чорт не переміг би. Нічого робить: чорт почухав потилицю і згодився. Може, у його була якась потайна думка, та мій дід і собі вже вигадав, що робить… Побачимо, хто кого одурить!

— Ну, теперечки, моя відьмечко, — каже чорт, — лети собі додому, а завтра ми з Кирилом прийдемо до тебе і, не гаючись, поїдемо до пустельника.

Відьма сіла на мітлу, кивнула головою до діда, високо звилася угору і, порівнявшись з зірочками, полетіла у свою хату. Чорт не спускав з неї очей, аж поки не зникла, а там так важко зітхнув, що аж листя зашелестіло; по долині мов що покотилось; свиснула сова; далеко у болоті загудів бугай. І в діда серце защеміло, і він здихнув, неначе от-от попрощався з тією дівчиною, що вже давно покинув, як помандрував у Січ.

V

Дід із чортом, умовляючись, пішли поруч, як товариші. Дід із свого ріжка натрусить чортові табаки, а чорт йому натрушує своєї — такий вслужливий! Скоро дід наб’є люльку, а чорт зараз і вогню викреше. Дід згадав про горілку, а чорт зараз і частує і на закуску тягне із сумки печену качку і пшеничний пухлий буханець. Випивши і попоївши, діда взяла охота подратувать чорта: хотів був перехрестить його, та передумав: «Цур йому! Хоч він і чорт, а все-таки товариш: нечесно товариша обижать». Далі, як глянув на чорта, то аж жаль його стало: іде, звісивши голову, неначе на шибеницю його ведуть.

— Розкажи мені, чорте, — пита дід, — яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?

— Е, братіку, — каже чорт, — і у нас є серце, таке ж, як і у вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле, — каже чорт, знявши шапку і вклонившись, — поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.

— Добре, — каже дід, — чом доброму чортові не помогти!

А у самого все на думці, як би врятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.

— Чого хочеш, того й проси, — каже чорт.

— Та мені нічого й не треба, — каже дід, — тільки хіба достати доброго коня.

— Я тобі кінь! — каже чорт. — Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот — на те ми чорти!

— Гляди ж, не збреши, — каже дід.

— Не бійсь, — каже чорт, — от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать — і зачіплять запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь, — каже, — коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядаючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста — одірве!

— А багато у пеклі запорожців? — пита дід.

— Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.

— За що ж ви їх повиганяли? — пита дід. — Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?

— Коли ж такий гармидер роблять, — каже чорт, — що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?

— Що ж вони там роблять? — спитав дід.

— Понапиваються гарячої смоли, — розказує чорт, — як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ним!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!

— Так і треба, — каже дід, — на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то ми нічого й не боїмось!

— Тривайте, — каже чорт, — скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.

— Де ж ви того морозу добудете у пеклі? — пита дід.

— Еге, у нас нема, так у вас є, — каже чорт, — ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде від самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду, — побачите!.. Та нехай вони сказяться! Мені тепер, як кажуть, не до солі… Що то робить моя Одарочка?

— Скажи мені, чорте, — спитав дід, — чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?

— Ні, — каже чорт, — вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.

— Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубнів дід та й задумавсь.

Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.

— Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а дЬ да так жахаються: бачать, що запорожець.

— Не бійтесь, дітки, — каже чорт, — се, щоб ви знали, мій сват Кирило.

Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги, — нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:

— Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку! А чорт і каже:

— Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.

Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли і півверсти, як побачили у долині велику слободу.

— Оце ж, — каже чорт, — і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз, — каже, — з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука, та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!

Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.

VI

Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.

— Спасибі вам, дядечку! — каже. — Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!

— Не бійся, Одарко, — одказав дід, — вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!

Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше…

Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, ‘ГІк йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечко увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.

— Дядечку, — каже відьма стиха дідові, — не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!

— Не бійсь, моя кралечко, — каже дід, ударивши по лівому чоботу, — я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. — Та, се кажучи, і перехрестив відьму.

Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.

— Ох мені лишенько, — простогнала відьма, — як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене, — благає, — а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.

— Ні, не буду, не буду, — каже дід, — нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!

Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала поратись біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. «Яка б то, — думає, — була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох!»

— Розкажи мені, Одарко, — спитав дід, — як се мати перекинула тебе у відьму?

— Бодай не згадувать, — почала Одарка, зітхнувши, — от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, — та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженився на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую — щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорівся віхоть, — аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, — аж страшно на неї глянуть. Я зраділа та й кинулась до неї, а вона як крикне не освоїм голосом: «Не підступай!» Я так і завмерла, де стояла. «Озьми, — каже, — образи та повинось у комору, і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав». Познімала я образи і повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги та жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу — тоді мені пішов сімнадцятий рік-мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу — у хаті палає огонь; глянула у вікно — аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: «Мамо, що ти робиш?» А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. «А, неслухняна дитино! — закричала не своїм голосом, — підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама!» Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі, біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте…

— Як не знать, — каже дід, — кілька раз самому доводилось там бувати!

Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать, та ще перед відьмою — як раз плюнуть.

— Що тоді, — каже відьма, — зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю-і нічого не вигадаю…

— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.

— Чорти замордували… Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш… а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!.. Відьма облилась сльозами.

— Не плач, моя горличко, — каже дід, — не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!

— Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже відьма.

— Так я піду, — каже дід, — а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає… А там, моя кралечко…

Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.

Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув як убитий.

VII

Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:

— А чи далеко до пустельника?

— Ні, — каже чорт, — близенько: за Ізюмом, у Святих Горах [6].

— Як близенько?! — крикнув дід. — Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!

— Еге, по-вашому, по-запорозьки, — каже чорт, — може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.

— Слухай, чорте, — каже дід, розсердившись, — не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! От що!

— Та не бреши, — каже чорт, — і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!

— А Одарка ж як? — спитав дід.

— Вона перекинеться хортицею, — каже чорт, — так ми ще дорогою пополюємо за зайцями.

До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкаючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його, — не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають «Проміняв жінку на тютюн та люльку», а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже:

— Підождіть мене — я на часинку збігаю до пустельника.

— Іди, та не барись, — каже чорт, — бо треба ік світу вернуться у слободу, а там весілля одбудемо — та й у Січ.

— Яке весілля? — пита дід.

— Аз Одаркою ж! — каже чорт.

«А щоб ти не діждав!..» — подумав дід та й пита:

— Де тут дорога до пустельника?

— Іди сією стежкою, — каже чорт, — оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.

Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку — круча, аж глянуть страшно, з другого — скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі — двері, а над дверима — образ; ввійшов — церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:

— Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?

— Як же б то й не душило, — каже дід, — коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.

Дід усе розказав, як було і чого приїхав.

— Як ви, святий отче, — каже, — поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.

— Воля божа, — каже пустельник, — може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, то менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона, — каже, — і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.

— Так, панотченьку, так, — перебив дід, — оце саме і чорт казав!

— Чорт, — каже пустельник, — сулив їй усі прелєсті мира сього; друга б — і не відьма — на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.

— Не преклонилась, панотче, не преклонилась, — каже дід, — так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!

— Ну, тепер помолимось господу, — каже пустельник, — то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.

Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:

— Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.

— Будьте ласкаві, панотче, — каже дід, — заступіться за бідну сироту… коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе!.. Так же катержний, анахтемський хвостик… та ще от що… — почав дід, та й язик прилип к гортані.

— Що там ще? — спитав пустельник.

— Болячка на серці нарядилась, — каже дід, важко зітхнувши, — закохався я у сю диявольську відьму, бодай їй… нехай буде здорова, от що!

— Буду благати господа, — каже пустельник, — щоб він милосердний послав їй покаяніє; а ти їдь собі з богом у Січ. Побудь ще там п’ять літ на лицарській стражі та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас і повінчаю.

— Що ж мені тепер робить із чортом? — пита дід.

— А що з ним робить, — каже пустельник, — коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.

— Де вам негодящий! — каже дід. — Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.

— Не бійсь, — каже пустельник, — я тобі дам на його кріпость.

Пустельник пішов у свою келію, виніс кипарисний хрестик і надів його на шию дідові.

— Тепер, — каже, — він у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме!

Пустельник провів діда до печери і поблагословив його на прощання.

Вернувся дід до чорта та якось йому і глянуть на його совісно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать і чортові, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масниця! Тільки доторкнувся дід до чорта, зараз і почув, сердешний, свою неволю, так і затрусивсь і застогнав, бідолашний.

— Що ти, Кириле, зо мною зробив! — озвався чорт.

— Те, що й ти з другими робив, — каже дід (а самому жаль чорта: добра була душа у покійника). — Ловить, — каже, — вовк, та як і вовка піймають!

Недовго дід базікав з чортом, та нічого було гаразд і казати. Узяв відьму за руку та й повів у печеру. Дорогою розказав їй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, кріпко притулив до серця, аж зомліла небога, а там сів на чорта і полинув, як на крилах, у Січ.

VIII

Уранці дід уже був у коші. Кому не скаже, що він учора ввечері виїхав із Святих Гір, ніхто віри не йме; та як і повірить, щоб ув одну ніч перебігти тридцять миль! Чого вже не виробляв дід на тім коню! Якби почули, що він розказував, то б сказали, що бреше: за цілісінький тиждень не переслухали б. Раз дід запросив і в заклад пішов, що поїде у Бахчисарай і самому кримському ханові у вічі плюне. І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дід знатно лаявсь — у якогось москаля вчивсь. «Ти, — каже, — хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт!» А було як наскочать січовики на татарську орду, то дід так і вріжеться у саму гущину; а коні як почують чорта, то врозтіч; а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени. Чотири роки дід був курінним отаманом, а там, як прийшла пора, от він і став прощатись. Не хотіли були пускать січовики, так дід їм каже:

— Зостався б, товариші, так обіцявся відьмі оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова.

— Що за зух наш Кирило, — сміються запорожці, — не побоїться і чорта позвать у дружки.

— Еге, — каже дід, — я не побоюсь і на чорту поїхать.

Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню пору і там опинивсь. Дивиться — аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт — так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:

— Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!

Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара — аж сонце закрило! Налетіли на чорта — дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять — перехреститься, роззявить рота, щоб благослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда — що то з Одаркою діється: чи помилував її господь? Тільки переступив дід через рівчак — з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.

— Спасителю мій! — заголосила Одарка. — Господь милосердний помилував мене, грішну… Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!

Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози і промовив:

— Боже милий, який же ти до нас милостивий!

— Ходім же швидше до пустельника, — каже Одарка, — він тебе жде з самісінького ранку.

Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться — вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, — не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.

— Здоров був, Кирило, — скрикнув пустельник, уздрівши діда, — як тебе бог милував на Запоріжжі?

— Слава богу, панотченьку, — каже дід, — молитвами вашими — та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.

Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію Побідоносцю, і Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.

— Тепер, — каже, — нехай вам господь помагає: будьте щасливі і довголітні та не забувайте, що бог милосердний не на те, щоб грішили, а на те, щоб каялись у гріхах!

— Так, панотченьку, так, — каже дід. — От чорти так не дали покаятись Трутику; розірвали бідолашного на шматки — тільки пір’я полетіло за вітром!..

Як стали прощатись, Одарка тричі вклонилась пустельникові до землі, як рідному батькові. І дід хотів був поклонитись, так шия ніяк не гнеться. У тих січовиків в’язи, як у вовка; вони одному тільки богу й кланяються до землі. От дід ухопив себе обома руками за оселедець та насилу нагнув трохи свою голову.

IX

Подякувавши добре пустельникові, дід з молодою жінкою пішов ік Береці. Грошей у його було до чорта: повнісінький черес, туго набитий дукатами, — так що схотів, те й зробив. Вибрав він собі гарне місце над річкою, де теперечки панський сад, і поставив важну хату на дві половини. Накупив собі волів, овець, коней і зажив собі з Одаркою. Одарка дуже була щаслива з дідом — діждала сина оженить, діждала і внука і вмерла з доброю славою.

— От вам і кінець. Вибачайте, коли не до смаку; розказував, що чув од діда; коли він брехав, то я й брешу.

* * *

— А що сталось, — спитала хазяйка, продираючи очі, бо, поки старий розказував, вона то спала, то прокинеться і знов слуха, — що сталось з тим хвостиком?

— Е… поминайте як звали той хвостик: одчитали з коренем. Дід як вже не доглядався, так і місця того не знайшов, де він ріс.

— То-то ж!.. А то якось чудно, матері його на лихо: жінка та з хвостиком?

Хазяйка глянула на мене, мов хотіла довідатись, чи воно не чудно й мені.

Подякувавши дідові за його гарне оповідання, ми полягали спати, а на другий день уранці за чаєм знов зібрались, ще побалакали трошки і роз’їхались на віки вічні.

Щоб не розвіялось по світу те, як кажуть, фантастичне оповідання дідугана, я списав його для моїх земляків. Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом і складається у народні оповідання й легенди.

______________________________________________________________________________________________

Пилипонитак називали в народі росіян-сектантів.

Зухзавзятий.

Григорій Данилевський

(1829-1890)

Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не мав жодного відношення до історії України («Княжна Тараканова». «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч».

Оповідання «Біс на вечорницях» було уперше опубліковане в журналі «Современник» в 1852 році під назвою «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї», але згодом воно перероблене автором і ввійшло у зібрання творів уже з новою назвою. «Біс на вечорницях» і «Життя через сторіччя» подаються в перекладі українською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

БІС НА ВЕЧОРНИЦЯХ[7]

Не такий страшний чорт,

як його малюють.

(Приказка)

Йшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, котрі справлялися вскладчину молоддю поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич. Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голову вбрана висока з синім сукняним верхом шапка-бирка. В лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки. І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах кататися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшура з тютюном, то посіє цілу доріжку п’ятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлітаються від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба… То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоня ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.

— Козачина! — прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. — Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленко!

І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Слив’яшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.

— Приємно жити на світі! Ох і приємно! — думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.

Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо… Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника…

— І що за краля ця Найда! — міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. — Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда — моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!

Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками і колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.

— Оце-бо народ, тії ізюмці! П’ять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з. нечистим, прости Господи, не розминешся.

І раптом бачить — якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться. «Киш!» — гукнув Явтух, а воно й вусом не повело, і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком. Еге, кепські справи! Тільки спом’янув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!»

Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами…

— Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! — пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. «А бодай тобі!» — додав, коли вивернув кишені — ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей! Все там, у болоті. «Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..» Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.

Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує: «А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!» Закипіла помста в його грудях. «Не піддамся!» — крикнув і плюнув набік. — Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!» Сказав і щодуху помчав до міста.

Та не подолав Явтух і половину шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини… Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю — ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі… Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика… Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.

Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.

— Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!

— І я! І я! І я бачила, — посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. — Куди ж воно поділося? Як у воду впало!

— Та й справді дивно: куди б йому дітися?

— Та чи не під діжку заліз який дурень?

— Може, й під діжку! Ану-ну…

— Та ні, заждіть, — спинив їх ткач. — Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.

— Може, й так! — вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.

На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна — ай воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! — вигукнув мало не крізь сльози. — То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері… І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука: «Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!»

Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. В хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.

— Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!

Це була хата молодиці ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» — подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір… Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.

— Якби не вуса — чиста тобі молодиця! — сказав, усміхаючись. — І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мовби писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!

Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» — сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз — і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.

— А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? — говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. — Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! — каже бісеня і клацає зо сміху зибами, несучи його дедалі вище й вище. Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс — все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.

— Куди це ти несеш мене, дядечку? — спитав жалібно Явтух.

— А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…

— А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?

— Ну, то туди тобі й дорога! — відказав чорт і рвонув ще скоріше.

«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» — подумав Явтух і змирився зі своєю долею.

Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.

Раптом чує Явтух — щось у повітрі голосно зашуміло і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.

— Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! — пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.

— Та це не дівка! Це парубок! — заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.

— Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!

— Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! — верещав сатана під відьминими штурханами.

— Ось я тобі! Ось я тобі! — шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати. Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і коміть головою полетів на діл…

«Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» — подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…

І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…

А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайліпше, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.

Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою І брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці — одна з них ївга Лобода, — замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували — той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…

Минуло вже чимало часу, а її хлопця не було й не було. Спочатку вона вирішила, що він зайшов до свого приятеля писаря, потім їй здалося, що він лише придурюється і що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичікуючи, коли вона не витерпить і вибіжить сама йому назустріч. Вона вже готова була встати і вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.

Так вона й залишилася сидіти, слухаючи, як хтось розповідає казку, та крутячи веретеном. Нитка в неї обірвалася і веретено випало. Найда нагнулась і раптом побачила під лавою в куточку щось худеньке, маленьке, чорненьке, воно вертіло хвостиком і блискало вузенькими очима. Найда відразу второпала, що воно за звірина, і затремтіла від страху. А чортик шмигнув уздовж стіни і зник за дверима. Окрім Найди, ніхто його й не помітив. Але тут вона відчула, що незрозуміла сила тягне її надвір. Вона добре знає, що там, за дверима, чекає на неї оте страхіття, що вона перелякається на смерть, зустрівшись із ним сам на сам, а все ж не може себе перемогти. Затерпаючи всім тілом, поклала гребінь на лаву і прочинила двері.

— Куди се ти, Найдо? — спитали подруги.

— А ось… в загороду… корові сіна підкласти.

В темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт. «Васю, Васю, Васю! — покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок. «Ще наш кіт до лісу забіжить!» — подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити й п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах. «Киш! — скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля…

Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду…

— Тьху! — крикнула Найда і сховала личко.

— За що ж ти сваришся? — спитав у неї ніжний та солодкий голос.

Найда зиркнула з-під лоба й бачить — перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися і очам своїм не повірить…

— Се ти, Явтусю?

— Я, моя кралечко!

— Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!

І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін — всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.

Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стола. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Ятух сидів у шапці, склавши руки.

— А ти чого оце паном розсівся? — буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. — Не велика птаха, сам наїсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд гиндика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст — і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх. Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» — подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

— Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! — заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. — Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

— Чорт! Чорт! — загалайкали всі і в один мент розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка І на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» — отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!»

Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом?

Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків — наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.

— Дай Боже здоров’я, пани-брати! — гукнув Явтух.

Чумаки, не підносячи голови, не ворухнувши ані плечем, ані вусом, в один голос відказали:

— І тобі дай Боже!

— А я до вас!

— Ласкаво просимо! — відповіли чумаки, спокійно попихкуючи у свої люльки.

Явтух встав на копиці, обсмикав на собі спідницю, поправив коралі і юпку і звернувся з такою мовою до чумаків:

— А погляньте-но, добрі люди, в чому я!

Чумаки повиймали з ротів люльки і підвели голови.

— Гарно? — спитав Явтух.

— Гарно!

— І черевички гарні?

— Гарні!

— А хустина?

Чумаки, що знову, було, почали палити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:

— І хустина гарна!

— Хліб-сіль вам! — сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. — Мабуть, борщ із рибою варите?

— Ні, кашу з салом.

Явтух підсів до вогню.

— А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?

— З Криму.

— По сіль їздили?

— По сіль.

— А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.

— Тобто… теє, як його… е-е… де оце місце, на якому ми тепер сидимо? — додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.

— Де оце місце? — перезирнулися знову чумаки.

— Еге ж, люди добрі!

— А за Черкасами!

— Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти… себто звідси… коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За півночі пролетіли тисячу верстов!

Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.

— То се ти, виходить, нетутешній?

— Та вже ж нетутешній… Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари… Ну дивиса! — вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.

— Але те все ще байка, — додав Явтух наприкінці оповіді. — Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! — завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.

— Ото бісове кодло! Ще й козириться! — сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. — А! То ти тут! — скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.

Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо…

Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почала спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? — думав Явтух. — У нас в Ізюмі давно вже сплять. А, може, це Полтава, або Бахмут?»

Повітря лопотіло повз його вуха, а назустріч йому мчали чудові картини!.. Урвища й скелі покриті лісами, на скелях кам’яні фортеці та замки, оточені мурами, ясні озера в темних садках; долини глибокі, наче криниці; і нарешті ціле велетенське місто, залите вогнями, як небо зорями. Явтук лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом відчув, що знову тихо і плавко на щось опустився, і став на ноги. Проте в цю мить відьма добряче смикнулася й таки вирвалась із його рук, чкурнувши, мов блискавка.

Явтух роззирнувся. Багате місто розкинулося під його ногами, бо він сам стояв на пласкій покрівлі високої вежі. Де ж це він? І що це за місто?

Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвір’я, котре обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверями. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. «Ні, це не Полтава!» — похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, котру був позичив у чумаків, натоптав її тютюном і спокійно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: «А воно і викупатися не зле!» З тими ото словами Явтух схопився за тополину гілку і почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як двері з палат у садок розчахнулися і ціла юрба жінок в білих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленій чалмі і з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, і руки приросли до стовбура. Жінки, не помітивши його, з реготом і з вереском узялися скидати легкі покривала…

Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидів перед нею за столом і жадібно їв її очима. Нарешті він ворухнувся, поправив вус, кахикнув і простяг до неї руки:

— Крале моя, сядь біля мене! Та обніми мене, поцілуй!

Найда скочила з лави:

— Згинь, пропади, клятий! — і відбігла в протилежний кут.

Чорт засміявся і наблизився до неї. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала і відбивалася від чорта, хоч йому і вдалося схопити її за разок намиста й порвати його. Коралі розсипались по столу і лавках, чорт на мить відволікся. Дівчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затріснула за собою двері і почала хреститись. Сатана пробував висадити двері, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дівка одної породи з тим пройдою», — вирішив біс і, махнувши рукою, одійшов від комори.

Найда нахилилася до шпарини і побачила дивні речі. Сатана скинув свитку, сів за стіл і, присунувши до себе миску вареників, почав уплітати, аж за вухами лящало. Далі дістав із печі горщик узвару, налив собі горілки, випив, закусив і почав розглядатися, де б то зручніше лягти спати. Мостився він довго і безнадійно: ліг на лаву — вузько, ліг на підлогу — холодно, ліг на піч, — спекотно… Тоді чортяка влігся на стіл, на якому місили тісто, просто в муку. Щоправда, й тут він вовтузився чимало часу, доки нарешті голосно не захропів.

Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова І п’яний сатана на столі.

Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і спостерігав за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. «Боже мій, що ж воно буде!» — забідкався він.

Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

— Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…

Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

— Ой, хто це? — скрикнули купальниці. — Це ти, Ханим?

— Та ні, це Кая!

— А, може, Шерфе? — лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

«Ну, — думав Явтух, зажмурюючи очі, — оце халепа!»

— Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

— Ой! Вуса!!! — пролунало несподівано над водою.

— Чого ви перелякалися, добрі пані? — заговорив тремтячим голосом Явтух. — Це я, міщанин з Ізюму!

— Ой, та се й справді козак! — втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

— Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивовані вигуки.

— А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?

— А Бахчисарай.

— Мамцю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

— Рахуй сам — Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

— Кримського царства! — вигукнув Явтух, сплеснув» ши руками. — Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

— Тисячу верстов?!

— Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

— Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з вбранням. Ми занесемо тебе в наші покої.

— Та хто ж ви такі? — спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

— Ми жінки кримського хана! — відказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стіл лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей в сусідній покій, стелився долівкою.

— Який гарненький! — защебетали красуні по-татарському.

— Який страшний та вусатий! — відказали їм інші вже по-нашому.

— Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…

— Ой, та який же він смішний! — хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.

Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними…

Одна з жінок звернулася до нього з проханням:

— Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?

Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.

— Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось… той… не повертається.

— А от ми його підмажемо! — сказали дотепніші.

Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.

— Почнемо з того, що… — почав Явтух…

І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:

— Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!

— Як підеш? — спитали здивовані красуні.

— Та мені пора вже додому!

Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутемок.

— Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві тисячі верст!

— І то правда! — згодився Явтух. — Але таки мушу йти.

— Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мості перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть У воду!

— Ба ні, таки піду, — стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.

— Та зачекай, шалена голова! Ми тебе знову винесемо в скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!

І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…

Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних кресах міста виднілася з-за плескатих дахів. В повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках. Тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки…

Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.

— Не журись, козаче! — каже вона. — Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.

— Кого знайти? Якого клишоногого?

— Та чорта! — аж заскрипіла зубами відьма. — Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в ^млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!

— З моєю судженою? — скрикнув Явтух. — Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!

І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулась і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…

Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…

— А яке ж то озеро, тітонько? — спитав Явтух.

— Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.

— Е! — відсахнувся Явтух.

Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…

Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.

З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.

— Що це таке? — спитав Явтух.

— Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!

«Чи ж не моя це Найда?» — подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.

Раптом погляд його упав на розпластаного попід хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собі ранкову страву. Явтух хотів було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.

— Ой, а це що таке? — сполошився парубок. — Наче жар палає? Може, то чумаки ліс підпалили?

— Се город Київ, а в ньому так золоті бані соборів горять!

«Ого! — подумав Явтух. — Яке ж пишне місто Київ! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовістять?» І він ще уважніше почав приглядатися до того, що відбувалось внизу.

— Послухай… як там тебе… Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

— В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! — відказала відьма. І полетіла ще швидше.

— Ну, а це що за диво витанцьовує?

— А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

— А то ж як?

— А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

— А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

— То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

— Тихше! Тихше! — кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

— Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! — відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. — Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

— Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився — адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

— Найдо! Найдусю! Вставай!

— Хто там? — спитав ледь чутний голос.

— Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

— А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

— Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

— Нічого, моя зіронько, підем звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

— Ось я тобі, стерво! — вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. — Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

— Та що ви?! Та помилуйте! — кричав жалібно сатана, набравши знову свого природнього вигляду.

— А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

— Ось тобі й на, — усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. — Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим гиндиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

— Еге, — згодилась Найда. — Але де ж ти був увесь час?

— В Криму був!

— Як у Криму? В самім кримськім царстві?

— В кримськім царстві.

— Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, — проказав за їхніми плечима басуватий голос. — Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися — на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

— Зникли, бісові діти! — похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

— Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! — сказав Явтух, низько вклоняючись. — Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

— Ну, хіба тільки тому, — сказав нарешті, — що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Переклад з російської.

ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ СТОРІЧЧЯ[8]

Ця оповідь відноситься до нинішнього віку, а саме до 1868 року.

Якийсь Порошин, молодик років двадцяти п’яти, чорнявий, сухорлявий, блідий і вродливий, не так давно закінчив курс в Московському університеті, де уник тодішніх молодіжних заворушень завдяки особливостям своєї натури. Він читав філософів, деїстів, а поруч з ними Й натуралістів, останніх — для порівняння з першими.

Жадібно пробігаючи в газетах повідомлення про надприродні явища, привидів, сомнамбулістів та медіумів, він сам, до речі, не вірив у практичний сомнамбулізм чи медіумізм, особливо у ті його прояви, котрі трактуються і публічно показуються шарлатанами на зразок Юма, Бредіфа, Следа, братів Едді та решти штукарів того ж гатунку.

Приїхавши до Парижа у 1868 році для направи свого слабкого здоров’я, Порошин відвідував лекції різних учених, але не обминав і різноманітних дивин, серед них і сеансів Робер-Гудена, де можна було побачити досліди вищої фізики, явища спектрів, ясновидіння та інші трансцедентальні чудасії, якими спритні й вигадливі французькі штукарі-шарлатани морочать вуличну юрбу.

Якось Порошин сидів у залі такого фізика. На сцені було приспано якусь білявку, яка в цьому стані читала запечатані листи й диктувала рецепти хворим. Все йшло, як по маслу. Цибатий професор сомнамбулізму у фраці, в білій краватці і таких самих рукавичках щебетав з кафедри перед ясновидицею, сиплючи іменами найновіших світил реальної філософії і плутаючи звичаєм французів Шопенгауера з Гартманом і Штрауса з Фейєрбахом. Ставало дуже нудно. В залі було тлумно й душно. Жарівки тьмяно освітлювали море голів. І саме тоді, коли Порошин уже намірився піти, одна з тих голів у червоній східній фесці ворухнулася і пролунав різкий голос:

— Це шахрайство, дурисвітство найгіршої проби!

Всі сполошилися, почали озиратись. Професор зашарівся.

— Грубий обман і брехня! — голосно повторив чоловік із вродливим смаглявим обличчям. — Публіка повинна протестувати!

— Хто ви? — спитав господар вечора. — Так не ошелешують глядачів! Якщо ви не вірите в досліди, то навіщо сюди прийшли? Навіщо платили гроші? Можете їх дістати назад…

— Дурисвітство! — стояв на своєму цей східний чоловік, мабуть, вірменин. — Я не проти сомнамбулізму, а проти таких обманів, які ми тут бачимо… Ви приспали свою співучасницю. Вона не спить, а тому така ж шахрайка, вибачайте, як і ви… Але я вірю в ясновидіння. Я — давній його прихильник і займаюся цим не для розваги.

В публіці, що була мішаниною випадкових людей з підставленими, очевидно, найманими глядачами, зчинилася несусвітня метушня. Вірменин у фесці вискочив на стілець, показуючи руками, що хоче говорити:

— Але я вірю в могутню, безмежно велику силу сомнамбулізму, — сміливо продовжував ламаною французькою мовою, коли все стихло. — Я сам володію даром присипання… І ось вам довід…

— Геть його! За двері! Геть! — кричали підставні клакери з розчервонілими, зіпрілими обличчями.

— Нехай говорить, хай робить свій дослід! — кричали інші.

Знічений, зі скрученою краваткою і розпоротою фалдою фрака, розчухраний маг-професор повернувся на кафедру. Туди ж дали пройти і людині у фесці.

— Я хочу, бажаю, вимагаю, щоб ви самі заснули! — сказав останній, повернувши чорні й розумні очі до професора. — Сідайте, ось так… Складіть руки і спіть… Чуєте? Спіть! Я наказую!

Професор усміхнувся, скривився, але сів, оглянувши громаду розгубленим незадоволеним поглядом. А потім, очевидячки, проти волі заплющив очі, позіхнув… І, на подив присутніх, заснув. Вірменин склав на грудях руки і грізно поглянув на професорового помічника, обскубаного рудого парубка, а потім випростав руку, спрямував до нього розчепірені пальці — і помічник так само закуняв…

Здивуванню публіки не було меж. Всі завмерли, дивлячись на таємничу феску.

— Сеанс закінчено! — сказав вірменин, повільно і гонорово сходячи зі сцени. — Ви бачили! Ось сомнамбулізм!

Зчинилася знову метушня. Всі хотіли поглянути на нього зблизька, перемовитися хоч словом. Але таємничий невідомий щез у тлумі, наче у землю запав.

«Не віриться, — подумав Порошин, виходячи з зали практичної фізики. — Старі жарти на новий лад! Легковіри-французи не здогадались, що, мабуть, і вірменин був так само найманим шахраєм… Професор, помітивши розхолодження публіки і постійне зменшення кількості відвідувачів, вирішив удатися до хитрощів, аби підігріти їхню увагу. Та ж реклама, те ж саме шахрайство. До того ж і не надто оригінальне… Можна пригадати й відому хитрість американського журналіста, який для того, щоби підняти передплату на свій часопис, почав друкувати в інших виданнях дуже різкі й нахабні випади на самого себе від імені вигаданих осіб. Одні виставляли його дурисвітом і махлярем, інші — злодюгою і мало що не вбивцею, треті — розпусником. Все це змусило багатьох не на жарт замислитися: овва! Либонь, то чоловік неабиякий, коли про нього так галасують! Та й почали розкуповувати його часопис».

Минуло з того часу кілька місяців. Порошин вже й забув і про професора-сомнамбуліста, і про вірменина. Та якось ішов зі своїм товаришем Чубаровим через Луврський двір і бачить, що Чубаров розкланявся із якимсь чоловіком у фесці. Порошин пізнав вірменина.

— Як, ти з ним знайомий? — спитав Порошин.

— Іще б мені не знати такої відомої особи! Ми з ним колись мешкали на водах в Німеччині.

— І чим же він такий відомий?

— А він викликає духів, медіум і мало не заклинач зміїв.

— Годі! Ти, певно, жартуєш! — заперечив Порошин. — Звідки тобі знатися з ворожбитами?.. Ось послухай, що я бачив на власні очі.

І Порошин переказав про випадок з професором-ясновидцем. Чубаров замислився.

— Помиляєшся, то не шахрай. Не міг він бути в змові з сомнамбулістом. У цього вірменина, дідько б його дер, справді є деякі здібності… Але я тобі, Порошин, про них не повідомлю…

— А то чому?

— Бо ти за останній час щось дуже схуднув, став іще блідішим, і зіниці оно у тебе дещо розширені, і нервовий ти якийсь такий… Тобі це небезпечно розповідати…

— Та перестань! Розкажи, не муч мене, Я хочу, знати правду. Ти, мабуть, знаєшся з ним ближче/3 курортними знайомими так не розкланюються.

Робити нічого, Чубаров зайшов із Порошиним до кав’ярні на набережній Сени і розповів, що вірменин володіє таємницею переносити людину уві сні на сто років уперед.

— І ти цьому віриш? — спитав з хворобливою усмішкою Порошин.

— Ще б пак, — без особливого настрою відказав Чубаров. — Як не повірити, коли я сам завдяки йому побував у подібній мандрівці?

— І ти не шкодуєш?

— Можливо, з якогось боку навіть прикро.

— Прикро? Чому?

— Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…

— Гм… І як же це він робить?

— Дає, уяви собі, якісь пігулки…

— Ох і спритні ж ті азіати! — роздратовано засміявся Порошин. — Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?

— Аякже. Ше й немалі.

— Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.

Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.

Так воно й сталося.

Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.

Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.

— Ви можете перенести мене в майбутнє життя? — почав просто з мосту Порошин.

— Так… але тільки в майбутнє життя на землі.

— Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?

— Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.

— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!

— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.

— Авжеж… піддався якось намовам одного індіанина…

— Тільки я не вдаюся до жодних наркотиків. Ви все побачите самі на власні очі. Мої засоби шкоди не завдають, дістав я їх від батька на своїй батьківщині, у Вірменії… Слабими є сили смертних, але дечого досягли мудреці Сходу. Знаєте напис на статуї богині Ізіди: ніхто ще не бачив мого обличчя?… Так, воно буває відкритим для небагатьох.

— Кому відкрите? Не вірю! А вже в Азії — шахраїв різноманітних хоч гать гати! Я про це дового думав… А врешті, скільки коштує ваш дослід?

— По сто франків за день, а якщо за тиждень, то дещо дешевше — п’ятсот франків за сім днів.

— Тобто як за сім днів?

— Ну, ви прокинетесь і, скажімо, захочете прожити в тому віці, себто в 1968 році двадцятого сторіччя, рівно сім днів… От за кожен день і внесете платню…

— Коли внесу?

— Заздалегідь, звичайно…

— Ха-ха-ха-ха! Оце знайшли дурника! Та це з вас потрібно взяти гроші, а не з мене!

— Не знаю, що ви тут знайшли смішного. До мене зверталися поважні вчені й буржуа… Дуже впливові особи зверталися до мене й до моєї дружини.

— Які особи? І чому також до вашої дружини?

— Таємниця дісталася нам від її рідних, пешаварських вірмен. Нас запрошували до Іспанії, Італії і навіть до Мексики. Іспанська королева двічі засинала, а покійний мексиканський імператор, бідолашний Максиміліян, нагородив мене навіть орденом.

— Гаразд, — махнув рукою Порошин. — Ось вам п’ятсот франків.

— Це для мене, — сказав вірменин, відраховуючи гроші. — Але ж потрібні гроші і для вас.

— Які гроші? Для чого?

— Ви ж бо прокинетесь в наступному сторіччі проживете там цілий тиждень. Вам потрібно буде щось їсти, пити. Мабуть, забагнете й задоволень.

— Скільки потрібно?

— А це залежить від вас самих… Зважаючи на ваші схильності. Я ваших звичок не знаю.

— Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…

Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.

Після хвилинних роздумів вірменин сказав:

— Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.

— Може, потрібен вексель?

— Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.

— Який одяг?

— Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.

Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.

— Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.

Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому — із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.

— Дурниця! — сказав Порошин. — У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком — фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.

— Це вже моя справа.

Він роздмухав сковорідку з жаром і вийняв зі скриньки декілька чорних, лискучих, наче виточених з агату, зерен.

— Це пігулки. Ви їх проковтнете одну за одною… Тут рівно сім пігулок. Отже, ви, проспавши тут сім днів, рівно стільки ж днів проживете в наступному сторіччі… Зрозуміло вам? Але є ще одна умова. Не моя, а тих, хто зоставив нам оці зерна.

— Яка? Говоріть скоріше: не мучте, бо мене вже лихоманить.

— За кожен день життя в тому сторіччі ви одним роком менше проживете в цьому… Умова, вибачайте, не абияка, і я вас про це попереджую. Розважте наперед, ніж заснете.

— Давайте ваші пігулки, я згоден! — сказав, розпаленівши, юнак. — Не хочу відкладати.

Вірменин допоміг йому перевдягтися. Непомітно увійшла дружина і зашторила вікна, потім кинула на жар пахучу смолу бурштинової барви. В кімнаті відразу почав розповсюджуватися млосно-солодкий п’янкий запах.

— А що це за написи на звороті монети? — спитав Порошин. — З якого це дива у Франції карбуватимуть на національних грошах азійське письмо?

— Про це ви дізнаєтеся самі, коли проковтнете пігулки.

Порошин взяв на долоню зерна, зиркнув на них і швидко проковтнув одну за одною. Вірменин показав йому на ключ у дверях, карафку з водою, потім розкланявся і вийшов разом з дружиною.

«Подивимось, — подумав юнак, замикаючи за ними двері: — Якщо спробували обдурити, я їм цього не подарую. Про все розголошу в газетах».

Він підійшов до столу, випив махом склянку води і визирнув у вікно на майдан Трона. Сутеніло. Сонце останніми променями золотило дахи, колони з погруддями королів, водограй і гілля старих каштанів. Незрозуміла чарівлива знемога охопила Порошина. «Ні, не піддамся! Наперекір не засну і подивлюся, що буде!» — сказав собі він, крокуючи туди й назад м’яким килимом.

Чи довго так ходив, згодом пригадати не міг. Підійшовши до вікна, знову визирнув на майдан і протер очі — майдан Трона наче затягло імлою. Порошин сів на канапу й схилив голову. «Та що це зі мною? Я мало не дрімаю!» А за хвилину уже не міг боротися з сонливістю й таки ліг і заснув.

«…Ні, чорт забирай, не засну! Не засну за жодні скарби світу!» — шепотів Порошин, намагаючись побороти солодкий сон. Це йому начебто вдалось. Він став і підійшов до вікна. Що за диво? То й же самий майдан Трону, ті ж колони з погруддями, водограй і каштани — але мовби й не ті. Сонце било скісними фантастичними жовто-рожевими променями. Пахло п’янкими лілеями, конваліями й акацією. Голова кружеляла, наче весною. Вулиці вирували народом. На балконах і в вікнах лопотіли веселі прапори і знамена. Либонь, настало яке свято. Восьми— й десятиповерхові будинки знизу до верху були обвішані хромолітографічними картинами на зразок вивісок. Не чутно було ні звуку підків, ні коліс. Дивного виду екіпажі, кількаповерхові омнібуси, карети, барвисті паланкіни рухалися серед залитої асфальтом площі на оббитих гутаперчевими шинами колесах — так принаймні подумав Порошин — і по гутаперчевих рейках, а головне — без допомоги коней і пару. «Мабуть, за допомогою стиснутого повітря! — здогадався юнак. — І скільки ж тут грамотних, скільки охочих до читання газет!» І справді, всі пасажири сиділи з розгорнутими газетами… За площею виднілася частина нової міської стіни, що оточувала Париж. Простим оком можна було розгледіти, що на стіні крокувала в дивнім довгім вбранні озброєні вояки, а над вежою майоріло червоне знамено з зображенням жовтого дракона.

— Що за кумедія — дракон! — здивувався Порошин. — І звідки в Парижі дракон? Наче уві сні, хоча я вже не сплю…

Охоплений цікавістю, Порошин спустився на вулицю.

Опинившись на асфальтованій на зразок узорного паркету бруківці, він перш за все переконався, що перебував справді серед тих же знайомих йому парижан: жвава французька балачка, веселі вигуки, жарти, азбука написів на вивісках — все доводило, що це таки Париж. Але як, із ким і про що йому заговорити? Адже він із далекого дев’ятнадцятого, і ці люди відразу його розпізнають або просто, не зрозумівши, візьмуть за божевільного, підозрілого та ще, чого доброго, арештують, зачинять у в’язниці. Що в нього з ними спільного? І як ці нові люди зустрінуть його спосіб розмови, звороти думки, словниковий запас?» Треба спитати книгарню, чи книгозбірню, а ще краще кафе-ресторан!» Там він сам без чиєїсь допомоги довідається про нове життя… А проте ні, не буде він нікого запитувати. І Порошин рушив на пошуки кав’ярні, а знайшовши, взяв зі столу газету «Геній XX віку» і, сівши в куточку, почав читати.

Що далі він читав, то більше мигтіли в його очах різноманітні дивиса: розклад підземних поїздів між Англією та Францією, експедиція зі всеслов’янського порту Константинополя в центральне море Африки, що було штучно створене на місці піщаної Сахари, куди спустили воду з Середземного моря.

В передовиці одної з газет Порошин натрапив на фразу: «У старі часи після повалення династії Бонапартів і, як відомо, під час владарювання нині згаслої династії Гамбеттидів…» Волосся ворухнулося в нього на голові, і він з острахом озирнувся, чи не бачить його за читанням таких жахів поліцейський сержант.

«Невже словоблуд Гамбетта міг справді коли-небудь змінити у Франції династію Бонапартів? Але ж хто тепер править французами?» Ледве він про це подумав, як йому в очі потрапила нова, ще загадковіша фраза: «Милістю Божою і волею владарюючого високого народу китайського, ми, європейські міністри його світозарної величності імператора Китаю І богдихана Європи…»

«Як? Китайці? — сполошився Порошин. — Оце диво! Звідки це взявся у Європі богдихан? Кого б це детальніше розпитати?.. Але ні, не варто звертати на себе увагу. Простіше буде звернутися до підручника історії чи купити календар».

Порошин підійшов до буфету, випив чарку чогось спиртного, котре пахло шафраном та імбиром, і закусив канапкою. Остання теж звернула на себе його увагу: виявилося, що то була скибочка хліба з «пташиним гніздечком». Буфетник і прислуга мали голені голови й довгі заплетені кіски, що спадали на плечі з-під чорних шовкових китайських шапочок. Відвідувачі сиділи з віялами, на головах військових були ширококрисі капелюхи з кульками і павичевими пір’їнами. Всюди прозирала китайщина. Все це приваблювало французів, як відомо, і в минулі часи, бо завше можна було знайти прихильників усілякої «хінерії».

Знайшовши книгарню, юнак купив собі календаря, і те, що він з нього дізнався, ошелешило його ще сильніше.

Виявилося, що китайці, яких ще в середині XIX сторіччя було близько трьохсот мільйонів, уже в ті часи починали дивувати політико-економістів страшенно швидкими темпами зросту свого населення. Наприкінці XIX сторіччя їх нараховувалося вже до п’ятисот мільйонів, тобто половина всього населення на землі. А в першій чверті XX сторіччя населення Китаю виросло до семисот мільйонів. Мешканці Небесної Імперії, змагаючись зі своїми сусідами японцями, перейняли в Європи всі практичні знання, а особливо геніальні технічні винаходи в мистецтві війни. Вони завели велетенську армію, котра лише на суходолі налічувала п’ять мільйонів, і здоровенний паровий флот на сто моніторів і вдвічі швидкохідних парових крейсерів. Покривши свою країну мережею залізниць, котрі дійшли в них до Західного Сибіру й Афганістану, вони спершу підкорили і проковтнули розпещену Японію, потім завоювали і перетворили на колонію Сполучені Штати Америки, в чому їм допомогла нова громадянська війна Північних і Південних Штатів, яка заповнила собою початок XX сторіччя і викликана була ганебним суперництвом двох тодішніх президентських династій. Переселивши до завойованої Америки надлишок свого народу, який юрмився уже за нестачею землі на плаваючих будівлях, китайці звернули свою увагу на Європу. Вони послали флот в Атлантичний океан, де 1930 року відбулася колосальна морська битва китайських моніторів з моніторами ще існуючих тоді самостійних держав — Англії, Франції, Італії та Німеччини. Справа вся вирішилась завдяки особливим підводним китайським «мінам-гарматам», котрі підпливали під європейські монітори і, вистрілюючи бомби, начинені динамітом, підривали й топили ці колись могутні кораблі.

Європа в 1930 році була завойована Китаєм…

Окремі держави, що були колись сильними й славними, як Франція, Англія, Італія та Німеччина, і які самі колись підкорили ряд другорядних країн — Іспанію, Австрію, Швецію, Данію — були в свою чергу завойовані й ліквідовані як держави китайцями. Переможці припинили їхнє самостійне існування і перетворили, як і Америку, на свою колонію. З’явилась федеративна Європа, якій богдихан для втіхи туземним ученим і публіцистам дав назву «Сполучених Штатів Європи».

Порошин з трепетом почав дошукуватися в календарі відомостей про долю Росії. Вона на його втіху вціліла завдяки дружньому для китайців нейтралітетові, який вона оголосила під час нашестя мешканців Піднебесної Імперії на Європу. Це вона вчинила, не забувши Англії Пальмерстона, Франції — Наполеона І його нащадків, Австрії — її вічні зради й підступи, Німеччині — Бісмарка, «який тиснув слов’ян до муру». «Дісталося кожній сестрі по цебрі!» — радісно подумав Порошин.

Богдихан за дружбу до Росії дав можливість слов’янам нарешті прогнати турків до Азії і створити на Балканах окрему слов’яно-грецьку державу. Крім того, росіяни завдяки залізниці від Уралу до Хіви розгромили англійців у Пешаварі, вигнали їх зі Східної Індії й заклали третю російську столицю в Калькутті. Тим часом богдихан обложив європейський материк важкою щорічною даниною — в мільярд франків — і обов’язком обробляти на своїх фабриках виключно китайську сировину. Богдихан ліквідував усі європейські армії і флоти, замінивши ці війська цивільною китайською жандармерією, китайці оточили столиці і міста китайськими мурами, але зате дозволили кожному зі штатів Європи влаштовувати своє життя за колишньою американською системою, на свій особливий лад — без права носити чи мати яку б то не було зброю. Навіть ножі й виделки зникли з використання, вся Європа їла тільки ложками й палочками.

Німеччина при цьому зберегла свій «юнкерський ландтаг», Італія — «папство», Англія — «палату лордів» і «майорат», Франція — спочатку «комуну», а потім «помірковану республіку», президентами якої з 1935-го по 1968 рік були діячі з різними голосними прізвищами, поміж якими Порошин нарахував п’ять Гамбетт і дванадцять Ротшильдів. Коли закінчилася династія Гамбеттидів, Франція опинилася під владою президентів-євреїв з банкірського роду Ротшильдів. Євреї-адмірали у цей час командували французьким флотом в океанах, євреї-фельдмаршали оберігали французькі кордони і євреї-міністри з президентом в пейсах і ярмулці зустрічали богдихана Цаодзи, коли той нещодавно відвідав Париж. Саме тому ось уже другий тиждень паризькі вулиці були прибрані прапорами.

Вийшов Порошин з книгарні, коли вже зовсім звечоріло. Вулиці й площі Парижа горіли яскравими, як денне світло, електричними сонцями. Зголоднівши, він зайшов до ресторану, що називався «Сонце світу — Пекін», де вся обслуга була зодягнена на китайський манір. Порошину подали печеного фазана і рисову кашу. Він заквапився їсти, щоб не спізнитися до театру. Але тут помітив, що інші відвідувачі під час їжі брали зі столу якісь трубочки і приставляли їх до вух. Запитавши в гарсона, вияснив, що це «телефон», який поєднується дротом з різними театрами — оперою, водевілем чи концертною залою, — та що за невелику платню можна за столом стежити ще й за будь-якою паризькою чи навіть віддаленішою сценою.

Порошин приклав до вуха одну зі слухавок і почув оплески, якими публіка зустріла актрису в «Комедії Французькій». З іншої слухавки линули ніжні рулади концертної арії, яку виконував, уславлений кантонський співак. Виходячи, ще послухав і третю трубку: там лунала промова про перевагу реального елементу в мистецтві, а саме— про остаточну заміну фотографією всіх видів живопису.

Так от день за днем і жив Порошин у новому Парижі. Грошей йому вистачало, бо все тут було дуже дешеве. Він відвідував найрізноманітніші розваги. Особливою прихильністю парижан користувався велетенський залізо-камінний Колізей. В моді були звірині бої, бій биків, бої нижчих людських рас із тиграми та левами, кінські перегони з невірогідними перегонами — через порохові льохи з запаленими смолоскипами, через динамітні батареї — та битви півнів зі щурами. Усе це відбувалося в Колізеї. Ролю древніх гладіаторів виконували мешканці озера Ніанзе і Танганаки в Африці. Коли на арені Колізею лилася звірина або людська кров, паризькі кралі пили шампанське і шпурляли переможцям розкішні букети.

Порошин переходив з Колізею до численних кафе-шантанів, а від них до бенкетів з молодими людьми, серед яких здобув чимало знайомих. Дізнавшись, що перед ними росіянин, парижани були з ним особливо люб’язні, хоч він і не церемонився в бесідах з ними.

— Та облиште, яка ж це у вас республіка, коли ви підкорюєтесь китайському богдиханові і в його декретах йменуєтесь рабами? Де ж ваша свобода?

— О ці китайці… вони наші друзі…

— Та які ж вони вам друзі, коли ви платите їм данину, а їхнє знамено майорить над мурами колись славного Парижа?

— Зате ми позбулися царства адвокатів… Нема більше адвокатів. Є тільки прокурори і люблячий богдихан.

Виявилося, що правосуддя в XX сторіччі вдосконалилося. Давно помітивши, що спиртні напої і частково хлороформ розв’язують язики, тодішні вчені стали робити хитромудрі досліди й винайшли особливу рідину, з якоІ добули газ, що назвали його алколохлоралом. Напускаючи цей газ в окрему кімнату, де перебували підсудні або підозрювані особи, змушували останніх втрачати силу волі, після чого вони диктували стенографам усе, що робили і говорили, все, що було у них в сокровенних помислах. Відтоді відпала потреба в поліцейських допитуваннях, попередніх і процесуальних розслідуваннях, утримуванні таємних сищиків і таке інше.

— А крім того, ви завше пишалися свободою і м’якістю своїх звичаїв, а у вас оно і тепер існує страта.

— А як же без неї? Кожен народ має право забезпечуватися від злочинців і злодюг!

— Або ще така недоладність… Ви пишаєтеся республікою, рівністю, свободою, а у вас, крім китайського гніту, є ще й місцевий — єврейський! Крім багатьох попередніх династій, маєте тепер династію ізраїльських президентів Ротшільдів… Вибачайте, але це ганьба! Євреї посіли у вас престол Генріха IV і Людовіка XIV, банкіри, біржовики красуються в фотелях Робесп’єра і Мірабо?.. Цього не передбачала історія навіть таких торгашів, як англійці. У них теж були свої Ротшільди, але вони у них не йшли далі банкірських контор і вогнетривких кас.

— Це ми змушені були зробити.

— Чому змушені?

— Євреї на початку сторіччя через свої банкірські контори заволоділи всім золотом і сріблом. Тиснучи на біржу, вони здобули непереможний вплив і на виборні класи Франції. Зате при першому ж президентові з роду Ротшильдів у нас настав справжній фінансовий рай: повна рівновага прибутку з витратами в бюджеті, влаштування всіх оборудок на акціонерний лад і остаточне введення паперових грошей. А ще в наших будинках зникли лампи, печі й графини.

Порошин остерігся уточнювати, чому названі речі зникли, але незабаром особисто переконався, що кожен будинок і кожна квартира в новому Парижі діставали тепло, і світло і воду зі спільного резервуару, що був за кілька кілометрів від міського муру. Все обмежувалося кранами: повернеш один — у кімнаті засвітиться яскрава електрична жарівка, повернеш інший — наливається вода, певернеш третій — в холодній кімнаті стає тепло.

Порошин для цікавості сам поїхав подивитися на той резервуар. Показував його юнакові жвавий і балакучий француз, що скидався більше на італійця і мав прізвище Бонапарт.

— Ви маєте таке голосне прізвище? — здивувався Порошин. — Мабуть, ви походите від правлячої колись династії?

— О пане! Ви маєте рацію, чимало чого було в давнину! Але нам, скромним і вірним слугам богдихана, нема діла до минулого цієї щасливої країни… Ви, як іноземець, можете зустріти з нашого роду і гарсонів, і шматярів, і продавців каштанів та газет. То все мої дядьки й брати… Завдяки можливості мати багато жінок, у кожного з нас велика кількість родичів.

— Багато жінок? І то у Франції?

— Цей привілей дарували нам Ротшільди. Адже у Авраама й інших праотців було по кілька жінок. Ну, а ввівши юдейську віру у щасливій та квітучій Франції, наші нові правителі рекомендували і цей звичай.

— О, то у вас ще й єврейська віра?

— Якщо хочете знати, то в нас нема тепер уже жодної віри. Китайці до цього ставляться байдуже і дали нам повну свободу. Проповіді у нас замінені повчальними недільними передовицями міністерських газет, а більшість обрядів — нотаріальними актами.

— А який, цікаво, у вас шлюб? Цивільний чи також китайський? І на які терміни?

— Шлюб у нас справді китайський, тобто пристосований в дусі віку до форм юридичної підтримки майна, житла тощо. Шлюб може тривати рік, місяць і навіть ще коротше. О пане, китайці — перші люди в світі!

Особливо дивували Порошина паризькі жінки, котрі носили неймовірні костюми, а, вірніше, ходили взагалі без костюмів. На вулицях і в гостях вони мали на собі щось на зразок легких широких, в китайському стилі, бурнусів, сандалів і капелюшків. А вдома і на театральних сценах замість одежі, мов дикуни, мали тільки красиві, прикрашені коштовними штучними камінцями пояси, а на ногах, руках і шиях — золоті, срібні чи алюмінієві браслети, перстені, намиста. Кожна тільки те й робила, що купалася, напахчувалася, заплітала волосся, їла, відвідувала театри, звірині бої і закохувалась…

Для Порошина, взагалі стриманого і не прихильника пустих розваг, почалася низка таких ексцентричних пригод, такої душевної метушні, що він сам собі не вірив, дивуючись, звідки в нього береться таке пустодзвіння. Гулянки з вуличними босяками, сидіння на бичачих та півнячих боях, вечері з розцяцьканими красунями, відвідини кінних перегонів та інші розваги настільки замотали йому голову, що він, і так слабовитий, остаточно знесилився.

Він найсильніше потім пам’ятав свій останній день, проведений 1968 року.

У цей останній, сьомий день, в останні години й хвилини перед тим, як умовно прокинутись, Порошин, люто й несамовито регочучи в очі якомусь французкому академікові, роздратовано повторював:

— Ви все винайшли і все вигадали! Треба вам віддати належне! Ви несете на собі ярмо євреїв і китайців, а літати в повітрі все-таки не зуміли і не винайшли… Досягли цього все-таки росіяни, росіяни, росіяни!.. А які у вас звичаї? Який у всьому цинізм! Хоча б ці костюми ваших жінок! Ха-ха!.. Одні перстені та пояси, мов у дикунів!

— Але дозвольте! — втрутився француз. — Ви, хоч і росіянин, але хіба у вас не введено такої ж моди? Париж і тепер у цій галузі законодавець. Звідки ж ви, що цьому дивуєтесь?

— Я з Крайньої Півночі, з Колими, — знітився Порошин. — Та не в цьому справа… Далі. Ви до решти зруйнували цноту і дівочість нареченої, знищили святу ролю матері! Всі жінки у вас кокотки! У вас тут несусвітній і дикий бенкет найнижчих інстинктів.

— Зате ми позбавлені забобонів, у нас всюди поклоняються природі.

— Можливо, це й потішно, але дико! У вас повний занепад мистецтва, поезії, живопису, музики! Ваш живопис замінено китайщиною — мертвотною, сухою, ремісницькою фотографією, котра всюди пролазить і все поглинає!

— Зате це дешево і дуже схоже на природне зображення, — боронився академік.

— Ні, ні і ні! Фотографія — це тільки відбиток одного дрібного моменту природи! Художній живопис — могутнє люстро природи в її повному й ідеальному об’ємі!.. Потім музика — Боже мій! — що у вас за музика? Вагнерівщина, яку довели до абсурду!.. Чули про Вагнера?

— Це хто такий? В давнину були Моцарт, Бетховен, Россіні. Про Вагнера ніхто не чув.

— Був такий один дивак, що виробляв з музикою, наче з кроликами, досліди й різні там штукарства. Ви, теперішні французи, розвинули його ідеї і показали достеменно, в які нетрі нас вів цей борець за музику майбутнього… Мелодія у вас щезла, її більше й сліду нема! Ні пісні, ані колишнього чудесного французького романсу… Хвилі беззмістовних тонів і звуків без жаги і виразності— хаос!.. А нарешті — куди ви поділи драму і високу комедію?

— А це що таке?

— Ви замінили комедію і драму на цей дурнуватий водевіль з гидкою кашею цинічних вуличних сцен! Ви замінили колишню оперу шансонетними дивертисментами! Але ж і ваші шансонетки суспіль позбавлені хоч би й тіні мелодії, живого мотиву!..

— Ми, реалісти, на жаль, вас не розуміємо! — одізвалися свідки цієї суперечки. — Ви, пане, наче вийшли з якогось трухлявого архіву, або з іншого світу.

— Так, маєте рацію! Я жив і дихав іншою епохою. Я вас не розумію і щиро співчуваю, бо ви зневажаєте все, що не веде до практичної щоденної користі. Ви відкинули ідеї великого філософського циклу і дали розвій одному — практичним і технічним наукам та ремеслам, які не піднімалися над землею. Ви віддали промінь сонця за жменю добрива, пісню вільного поетичного солов’я за ремиґання розгодованого на м’ясо вола, а Вольтера і Руссо — за йолопа Лібіха і другого такого ж телепня Вірхова!

— Зате ми вірні природі! — повторив академік, запалюючи кальян з опіумом.

— Зате вас, вільних французів, розгромили і завоювали китайці і поневолили євреї! — роздратовано кинув Порошин за мить перед тим, як розчинитися в повітрі на очах ошелешених парижан.

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Сомнамбулістсновида.

Xінеріякитайщина.

Монітормалий військовий корабель-панцерник.

Гамбетта Леонфранцузький міністр внутрішніх справ та президент парламенту в 1870-1882 роках. Був переконаним антиклерикалом.

Федір Заревич

Народився 30 вересня 1835 року в селі Славському на Львівщині в інтелігентній родині. Поезії почав друкувати з 1860 року. Один із засновників і редактор журналу «Вечерниці». Згодом редагував газету «Русь». Працював службовцем. Помер 13 січня 1879 року у місті Сколе на Львівщині. Прозова спадщина обіймає близько двох десятків повістей та оповідань. Оповідання «Чудний цвіт» подається за журналом «Вечерниці», 1862, № 18-19.

ЧУДНИЙ ЦВІТ

Бувало, чи не щодень розказує небіжка тета за якийсь чудний цвіт, а ніколи не хотіла доповісти. Покрутить головою: «Ого-го! — каже — так то би много розказувати?» — та й проси або не проси її, годі.

А ми цікаві були страх знати, що то за чудний цвіт, та нудьгали тету й просили.

Аж раз якось-то в неділю були ми всі у саді. Мама собі щось приказували з сусідою, батько був десь на селі, а ми усі разом обсіли тету.

— Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! — як тотІ кавки ми кванькали.

— Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, — одмовляеся тета, але ми все своє піємо.

— Та хіба вам і розкажу.

Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.

— От видите, діточки, оттак було…

Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. — похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.

— Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.

Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, — гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт… Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.

Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.

— А хто там? — запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.

— Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!

Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.

— Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? — питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.

Я й кажу, чого прийшла.

— Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.

— Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!

— Чекай же, цікава дитино… Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге — хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! — Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.

— Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.

Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:

— Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла — аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.

Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце… Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно… Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.

Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.

А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!

Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.

За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.

Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.

Що ступлю вперед — усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він — пропав би! — як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.

Іду я далі… На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь — нема вже й нічого.

Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: «Не бійся, лиш іди!» Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую — щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. «Ей, то мара знову якась», — подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.

Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.

Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…

Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! — ха-ха! — угу! — угу!»

Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…

Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.

— Та що потому діяли ви, тіточко?

— Говори до вас… — відказала тета якось уже прикро — Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.

Володимир Росковшенко

Народився в сім’ї українського письменника Івана Росковшенка (1809-1889), який відомий як автор кількох підробок під народні думи. В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница» («Беседа», 1872, № 9), «Маруся» («Русский Вестник», 1867, № 5) та цикл з двох оповідань «Из малороссийских преданий» («Русский Вестник», 1867, № 2).

Оповідання «Шапка» та «Орендатор» подаються в перекладі з російської за журналом «Русский Вестник», 1867, № 2.

ШАПКА[9]

Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями.

Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.

Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.

Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.

— Добридень, свате!

— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.

— А що купує сват? — спитав Грицько.

— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.

— Еге! — кивнув Грицько. — Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?

— Еге, — погодився Тиміш.

— А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала.

Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.

— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.

— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.

— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. — Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!

— Та чи жид не чоловік? — визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. — Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!

— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш. — Вибирай і ти собі, Грицю.

— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.

— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!

— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.

— Прощавай, добродію, — проводжав до дверей Тимка рябий жид. — Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! — ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.

— А багатий товар! — прихвалював Тиміш свою обнову.

— Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, — супився Грицько.

— Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдем з тобою та вип’єм могорич, — з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».

Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.

— Ого, кум мій уже п’яний, — сказав Тимко співчутливо. — Піду пришлю за ним його жінку.

Але, встаючи, він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» — і вихилив її одним махом.

— До-обра слив’янка, — облизався. — А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. — Грицю, Грицю! Пішли додому!

— Що таке? — промукав Грицько, не підводячи голови.

— Ходімо додому.

— Не заважай, сплю! — проказав Грицько, мружачись на вогонь.

— Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!

— Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано — сплю! Іди сам! — крізь сон бурчав Грицько.

— Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу!

Уже було дуже пізно, коли Тимко вийшов із шинку. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.

— Піду покажу жінці нову шапку, — сказав Тиміш, дещо витверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. — Оце ніч! Чорніша аніж очі в Хайки!

Він знову вийшов на гостинець, але незадовго побачив великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього очей. Тимкові враз здалося, що з очей сипляться іскри, а сам пес йому усміхається, скалячи зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на дорозі.

— Ану геть, погана псюго! — грізно крикнув Тимко, а сам подумав: — Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?

А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.

Ось собака побіг, спочатку тихо, потім скоріше, ще скоріше, а Тиміш услід. Де й узялася в нього та прудкість! Ані на крок не відставав, а за ним хтось тупотів, наче на коні летів, аж луна котилася навсебіч. Куди вони мчали, не знав. Отямився вже у свому селі на майдані перед каруселею.

— Приїхали, — сказав пес.

Тимко глядь, — а перед ним навкарачки та сама худюща Хайка.

— Добродію, ти в нас у гостях. Ми тобі раді за те, що нами не погордував, — люб’язно увивається коло Тимоша рябий жид на тоненьких ніжках з копитами і з закрученим хвостиком.

Тимко дивиться — каруселя сама собою крутиться і на ній ніхто не сидить. Ось жид щось мрукнув, і вона зупинилася.

— Сідай, добродію.

Тимко не сів би, та нога якось сама без його волі ступила вперед, і ось він уже сидить поруч з рогатим жидом, а на колінах у них чорна Хайка. Тепер Тиміш бачить, що каруселя не сама по собі крутиться, а крутять її люди в свитках, кожухах, шинелях і в різній іншій одежі. Тут він з жахом помітив, що одяг у них прикриває одні білі кості і черепи з чорними впадинами замість очей.

— Ага, злякався, добродію! — поплескав його жид по плечу. — Не бійся, вони тобі лиха не зроблять, то все наші покірні слуги, наші вірні друзі. То все душогуби, що на землі плавали у крові. Ми їх сюди зібрали з усього світу для роботи.

Волосся дуба стає в чоловіка, піт тече з нього, а чорна Хайка регоче і скалить ікла. А тим часом на каруселі розсілося повно якихось людей.

— Оце бачиш, хто з нами крутиться, — пояснював жид, — все це люди дуже хороші. Всі вони вчинили на землі при житті що-небудь корисне для нас. Оно жінка в багатій сукні, се була відома повія, котра несла в кожну сім’ю сварки і відчай. Вона людей губила десятками. А поглянь іще на того довготелесого пана у жупані. За життя се був славний суддя, що зоставив по собі чимало сиріт і вдів. За се йому від нас велика вдяка. А отой парубок у каптані занудився довго чекати спадку і підніс свому батькові невинного трунку, який звільнив його дух від земних ланцюгів…

І жид засміявся при цьому так страшно, що у Тимка затремтіли ноги.

Ще довго товкмачив йому рогатий сусід про ту компанію, в якій зараз перебували. Тимко багато чого з тої оповіді й не втямив, але й того, що дізнався, було досить, аби занурити його душу в такий страх, якого ще жоден смертний не зазнав у житті.

— Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш!

І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.

Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.

— Куди це ви намірилися, поріддя сатани! — закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.

Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко — всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ — зміїв, драконів, чортів.

— Мені душно, — проказав Тиміш, — я помираю.

— Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, — і жид схопив Тимка на руки.

Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.

— Ваша похмура світлосте! — звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. — Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.

Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!»

З тими словами Тиміш очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:

— Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий!

— Проклятий жид! Правду казав кум! — похитав головою Тимко, ще лежачи на землі.

— Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!

— Жінко, подай шапку і свитку! — скомандував він, нарешті зводячись на ноги.

— Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? — скипіла баба.

— Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! — зітхнув Тиміш і поплуганився додому.

— Пропив, собачий син! — голосила жінка, плентаючись за ним услід.

— Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, — спокійно, але суворо відказав Тимко.

Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.

— А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш десять молебнів одслужити.

— А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! — клявся Тимко.

— Оце що правда, то не гріх, — кивав поважно головою Грицько.

І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи. Довірливі люди наївно вірять у тую оповідь і вислуховують її з замиранням серця та щоразу з новою цікавістю, може, всоте.

Переклад з російської.

ОРЕНДАТОР[10]

Холод, хурделиця надворі. Вітер, виючи, крутить снігом і наліплює його густими шарами на солом’яні покрівлі Засніжені хати ледве помітними пагорбами виділяються на білому обрусі безмежного українського степу. Мов мерці в білих намітках, стоять оголені дерева і простягають невідь кому своє довге гілля, даремно благаючи, щоб їх захистили від негоди. Хурделиця тим часом розгулюється дедалі сильніше, вона реве і пригинає все на свому шляху, крутиться і летить вузькими вуличками села, затихаючи десь у безконечних просторах снігових полів.

В одній із хат вогонь світиться особливо яскраво, його рожеві промені своїм тремтливим сяйвом освітлюють безлюдну вулицю і розсипаються вибагливо тисячами діамантів. Через крихітні віконця в хаті видніються темні тіні, і часом долинає звідти то срібний сміх дівочий, то зажурений спів козацької пісні. Це парубки й дівчата справляють свої досвітки. Тьмяне світло каганця намарне бореться з миготливим вогнем на припічку і якось без особливого бажання освітлює цю кімнату, повну людей. На лавах вздовж стін сидять чорноброві дівчата з роботою в руках, але тепер вона в них якось не йде в лад, зате насмішки, жарти, кпини так і сипляться зі всіх сторін під нестримний регіт. Парубки теж не відстають, і сміх із кожною хвилиною усе гучнішає, допоки хтось не задмухає вогню. Тоді враз усе змовкає і чутно в темряві лише солодкий шепіт, звук гарячого цілунку та деколи сердитий окрик дівчини, обуреної надто сміливим залицянням свого кавалера. А коли каганець знову спалахує, все повертається до свого ладу, начеб нічого й не трапилось.

— Кохана моя Ганю, — допитується стрункий білявий парубок, зазираючи в чорні з поволокою очі своєї коханої, — скажи мені, чого ти така зажурена?

— Та так, Петре, не знаю, — відказує дівчина.

— Неправда, серце мені підказує, що ти щось приховуєш.

— Але я й справді не знаю, чого мені так тяжко…

— А от я знаю… Це тебе зурочив сусідній панич, — сказав Петро, і його лице спохмурніло від важкого спогаду.

— Ще чого вигадав! — спалахнула Ганя.

— Не вигадав я, а правду кажу. Панич тебе кохає, а ти його.

— Щоб я його кахала? Дурню! Хіба ти не знаєш, яке те панське кохання? Нехай та дівка, котра пана покохала, лучче камінь на шию почепить та в воду скоче! Та хіба ж пан може кохати просту дівчину?

— Е-е, чого ти нас морочиш? — підхопили парубки. — Краще не відрікайся, бо ж усе село знає, що ти кохаєш панича!

— Ну що ж, кохаю то й кохаю! — гордо проказала Ганя.

— На те й пани на землі, щоб їх кохала така пані, як ти… — їдко шпигонув хтось із гурту.

— Дурні ви! — обвела всіх поглядом дівчина.

— Ну, це ми не вперше від тебе чуємо. Але це ти недобре робиш, що лізеш до панів, — ображено гомоніли парубки.

— Та брешете ж ви все! Як перед Богом, так і перед вами признаюся, що ніколи не кохала я панича. І вас теж нікого ніколи не кохала! Всі ви дурні, я скоріше чорта буду кохати, аніж таких йолопів, як ви!

Ганя не змогла більше нічого сказати, ридання здушили її горло, і вона залилася слізьми.

Самолюбство хлопців було уражене, цілий вечір вони вже не могли заспокоїтись і зиркали на дівчину спідлоба. Тільки один довірливий Петро залишався вірним Гані. Ані кпини товаришів, що він надаремне зітхає, ані Ганине з ним поводження, котре не відзначалося ніжністю, не згасили його почуттів. Він прив’язався до неї з чисто українською впертістю.

— Оце ж які ви брехуни! Так начебто й не знаєте, що Ганя відпустила панича з гарбузом! Грішно вам ображати сироту!

— Ну й Петро! Втішає свою кралю, а вона йому в очі плює! — реготали хлопці.

Вечір проминав, як ведеться, тільки одна Галя не переставала журитися, і тихі сльози котилися по її смаглявому личку. Уже було пі