На зламі двох світів (Розвідка про Г. С. Сковороду і харківський колегіум) [Анастасія Максимівна Ніженець] (fb2) читать постранично, страница - 3

умову для щастя людини. «ЕШіса» человеку к познанию себь и своей должности чувствительно очи отворяет»^[3],– пише він. У його курсі філософії ясно пробиваються симпатії до етичних принципів античності, проголоше­них стоїками.

До загального курсу філософії Кониський уводить фізику, арифметику, геометрію і, хоч він не створює нового курсу, який би протистояв середньовічному арі-стотелівському, але активно відходить від нього. Він це робить у противагу практиці, що існувала в академії (навіть у 1745 році М. Козачинський написав і видав курс філософії за старими схоластичними приписами).

Прогресивне спрямування Кониського виявляється і в тому, що він підтримує нові віяння у поезії, активно відстоюючи ломоносівську систему віршування. Пізні­ше, 1755 року, коли Давид Нащинський став викладати філософію за Вольфом, а не за Пурхоцієм, як було ра­ніше, тільки Кониський зміг вплинути на митрополита Тимофія Щербацького і дістати на те його дозвіл 2.

Така позиція Кониського сприяла проникненню но­вих віянь у викладання в академії, а також давала викла­дачам можливість обстоювати свої переконання.

У той час, коли навчався Сковорода, найздібніші викладачі, якими була представлена академія кінця 40-х – початку 50-х років XVIII ст., намагалися по змозі своїх сил обстоювати напрямок, даний Феофа­ном Прокоповичем. Прокопович закликав іти назустріч новому в науці, у філософії, вітати все, що сприяє роз­виткові пізнання природи, її законів. Після Кониського і І Нащинського цю лінію провадили Іриней Фальков-фкий і Самуїл Миславський. Але, аналізуючи про-фесивне значення діяльності згаданих викладачів Київ­ської академії, слід підкреслити, що, шануючи і наслі­дуючи Феофана Прокоповича, ніхто з них у своїй просвітительській діяльності не тільки не пішов далі, але и не піднісся до рівня його вільнодумства і в критиці обрядів християнської церкви, і в боротьбі з церковни­ками, з їх мракобіссям, з їх неуцтвом.

Досить нагадати думки Феофана Прокоповича про єпіскопський сан, висловлені ним у листі до свого дру­га Якова Марковича (сан епіскопа Прокопович мав прийняти за розпорядженням Петра І), щоб установити різницю між ним і професорами Київської академії. Ось уривок із цього листа до Марковича від 9 серпня 1716 року: «Может быть, ты слышал, что меня вызывают для епископства: эта почесть меня так же привлекает и прельщает, как если бы меня приговорили бросить на съедение диким зверям. Дьло в том, что лучшими сила­ми своей души я ненавижу митры, саккосы, жезлы, свьщники, кадильницы и подобные утьхи; прибавь к тому же весьма жирных и огромных рыб.

Если я люблю эти предметы, если я ищу их, пусть бог покарает меня еще чем-нибудь худшим… Поэтому я намерен употребить все усилия, чтобы отклонить от себя эту чрезвычайную почесть и летьть обратно к вам»

Як відомо, київські вчені, шанувальники Феофана Прокоповича, і не думали відмовлятися від підвищень по щаблях духовної кар'єри. Не відмовився від цього і Кониський, ректор Київської академії, а потім епіскоп Білоруський, і Самуїл Миславський, який від ректор­ства в академії піднявся в 60-х роках до єпіскопського сану в Бєлгороді, а потім, одержавши митрополію в Києві, умів жити у злагоді і з синодом, і з Катериною II.

Отже, з переселенням Феофана Прокоповича до Петербурга центр боротьби із невіглаством, із засиллям церкви, із духівництвом переміщується на північ.

Прокопович великою мірою прислужився до того, що в російській літературі стався крутий поворот, гост­рий розрив із традиціями літератури, пов'язаної з релі­гійною тематикою. Без упередження він читав книги єретиків, з інтересом опрацьовував трактати атеїстів, обстоював нові відкриття в астрономії. Його бібліотека включала все найкраще, створене на той час людським генієм.

Уже від початку XVIII сторіччя в Росії визволенню державного життя, культурного розвитку з-під влади церкви служила преса, тоді як на Україні було заборо­нено видавати будь-які світські книги, журнали. Це й було однією з причин, що в Київській академії тради­ційна скам'янілість у засадах навчання поки що розхи­тувалася слабкими зусиллями одинаків і в основі своїй залишалася непорушною.

СКОВОРОДА І ЛОМОНОСОВ

У ХVІІ і особливо XVIII сторіччі вищі навчальні заклади – академії та університети – славилися не cвоїми традиціями (щодо поста­новки навчання вони завжди були оплотами церкви), а видатними ученими і філософами, які своїм авторитетом надавали навчальним закладам значення, притягальної сили. За кордон їздили навчатися не в той чи інший університет, а до того чи іншого вченого, що своїми відкриттями прокладав нові шля­хи в науці, філософії.

Таких учених правителі держав Європи наперебій намагались обирати членами своїх академій, запрошу­вали працювати до себе, дбали про створення їм кра­йних матеріальних умов і т. ін.

Ломоносов, як відомо, навчався у найвидатнішого фізика того часу –