Острів зимового мовчання [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично, страница - 2

непогані мужики. Але — дуже мало. Кілька всього — на всю ту ораву… Бувало, вона не могла на чоловіків взагалі дивитися. Особливо, після чергової підлості котрогось з них, або навпаки… Як от після Сулеймана, який її, голу-босу після розриву з тим козлом Дімкою, побиту, як остання дворняжка, витяг, буквально витяг із лайна, озув-одягнув, дав шматок хліба — роботу продавщиці у своєму контейнері на центральному ринку… Вона б досі торгувала шкіряними куртками та пальтами, якби… Ну що в неї за життя таке?! І де взявся на її голову той Аркадій, біженець з комуністичної Молдови? Тири-пири, що ти тут, блін, горбатишся на турка тупого, я тобі — бабки, шик-блик, Німеччину, Бельгію, стриптиз-бар…А вийшов пшик-брик… Бордель для далекобійників, «партизанка» в Хорватії, стометрівка в Словакії, кличка — «Наташа», далі… а далі — не буде, бо далі була одна велика купа лайна, яку їй не хочеться розгрібати. Ні сьогодні, ані будь-коли!

Був людиною, звичайно, і Руслан Захарович, хазяїн супермаркету з Херсону… І може ще — Бартоломео…

За тим Бартоломео найбільший в Ольги жаль. Коли, зібравши на сусідньому острові всі апельсини, вона мотнула в Італію, збрехавши Арістотелю, що їде додому питати в мами благословення на шлюб із ним, Бартоломео був просто сином старої сеньйори, в якої вона найнялась погодинною покоївкою. І якби не той поганий пшек, не той Казик Володієвський, що підбив її жити з ним разом, вона вже була б дружиною красивого і багатого адвоката Бартучі… Але ж той Казик… Проклятий поляк! Грім би його побив, де він взявся на її голову!.. Але, ніде правди діти, він був такий прилєпотний, такий пєнкний… такий умілий коханець… Ользі враз стало гаряче від споминів про шаленого Казика, а ще більше — від його підлості… Хоч і клявся Єзусом і Маткою Боскою, але вона певна, що то він продав її в «найт-клуб» череватому Музолліні… Через того покидька, того нелегала смердючого Казика її патрошило пів-Неаполя!

Жінка, яка звалась тоді Тамарою, хотіла зарізати Казика, але він утік у свою Польщу… А вона, ледве вирвавшись із липких рук Музолліні, здалась поліції, щоб її депортували. І її депортували. Але їхати в Польщу шукати продажного Казика відхотілося, лиш-но вона переступила поріг рідної квартири: мама спала п'яна, пацани, немиті-нечесані, борюкались на розтрощеному дивані з прилиплими до писків целофановими пакетами з клеєм…

Вона мала сякі-такі гроші, дітей умила, одягла-узула, і відвезла до тітки Варки в село. Тітка взяла дітей неохоче, але гроші — охоче, пообіцявши, що коли Оксана (так звали жінку з народження) не буде їй присилати з-за кордону долари, хутко відправить байстрюків назад у місто, до сеструхи Клави.

Щось треба було робити… І тоді жінка згадала Арістотеля… Помінявши вкотре за пару сотень «зелених» в обласному ЗАГСі ім'я та прізвище, а в ОВІРі новий закордонний паспорт, жінка, яку тепер звали Ольга, відправилась із черговою групою сезонних заробітчан у Грецію на оливи.

Арістотель чекав її. Коли вона нежданно зайшла до його таверни, зашарпав шиєю, забив крильми, ну чисто тобі грак… І, жінка, яку тепер звали Ольга, зосталась. Через тиждень вони з Арістотелем повінчалися в церкві Пресвятої Богородиці на сусідньому острові. На свій острів повернулись в супроводі друга — Платона та його дружини Марії. Відсвяткували весілля у власній таверні. За гостей були їм туристи з Німеччини — старі сімейні пари — та студенти з Англії. Господарів розкішних вілл на пагорбі вони не запрошували — Арістотель вважав себе бідняком проти них і соромився набиватися в друзі.

Того літа їм щастило. До причалу одна за одною причалювали білосніжні яхти, катера і моторки з туристами. Таверна цвіла гірляндами квітів, пахла смачно тушкованою рибою і варениками з сиром та картоплею, які ночами ліпила Ольга…Того літа було весело. Щодня в таверні звучало сиртакі… І Ольга, одягнувши народний грецький стрій Арістотелевої дружини, разом з чоловіком вчила танцювати цей танець захмелілих гостей. А на світанку, провівши останній катер, вона купалася у срібному від місячного сяйва морі, а щасливий Арістотель лепетав щось на своїй ще мало зрозумілій їй мові, раз по раз повторюючи: Афродіта, Афродіта…

Лежачи згодом на шлюбному ложі біля чоловіка, Ользі хотілось вивчити чим скоріш грецьку, аби дізнатися більше про ту богиню, (чи хто вона, та Афродіта?), і про розвалини її храму на пагорбі за віллами. Але… не вийшло…

Якось одного літнього надвечір'я в таверну завалила компанія «нових русскіх». Змучена мовчанням (жодної мови, якою гелготали туриські зграї, Ольга не знала) душа жінки розквітла і полетіла навстріч знайомому говорку. Росіяни їй не здивувались: надивились по світах на «нашіх наташек». Запросили до компанії, а потім… Ольга сама не зчулася, як співала з ними «Очі чорниє» і танцювала в гарячих обіймах веселого і крутого Вавіка чи Вована… Краєм ока бачила насторожений гострий профіль Арістотеля, але було байдуже. Навіть — наплювати було на все, бо згадала, що молода,