Острів зимового мовчання [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично

Галина Тарасюк ОСТРІВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ Новела

Віолеті Біретто

____________________

Жінка, яка тепер звалася Ольга, сиділа біла вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А значить не буде туристів, а не буде туристів — не буде роботи, не буде роботи — не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але все одно Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона — протирати запилені столики, чашки — склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жодна собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від'їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольга, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке?

Останнім часом Ольга про це часто думає, ніби хоче щось змінити. Але — що? І як? Хіба вскочити одного ранку в моторку, поїхати до ближнього порту і сісти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольма?.. Воно то можна, хоч вже… Але біда в тому, що ніде її нічого доброго не жде… Вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі «ніжки Буша» не першої свіжості або «французьку косметику», набовтану в підвалі на Молдаванці. І не жде ніхто добрий… Навіть старий, з вигляду лагідний Клаус, який виписав її через міжнародне шлюбне агентство, виявився звіром. Підлим, смердючим звіром… Старий збоченець… Від спогаду про Клауса, його брезкле старе тіло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує… В роті стає гірко і противно… Про те, як за доносом Клауса, поліція викидала її зі Швеції, мов дешеву портову повію, вона не хоче згадувати. Не хоче і все! А тому встає і йде з таверни. Дверей не зачиняє. Нема від кого. На цьому мініатюрному, як тарілка, острові вони з Арістотелем одні. Решта жителів острова — пани з тих шикарних вілл на горбі — перебираються на зиму в Афіни.

Колись жінка, яку тоді звали Тамарою, мріяла про власний острів, який подарує їй, як Жаклін Кеннеді, якийсь Онасіс… Острів їй подарував Арістотель… Але вона навіть не уявляла, що бувають такі мініатюрні острови — горб з трьома віллами, таверною на березі, і загоном для кількох кіз.

Тоді жінку звали Тамарою і вона приїхала по туристичній візі на сусідній острів збирати персики. Їх тоді чимало приїхало з Одеси та й з цілої України. Там її, одягнену лиш у великі гумові чоботи та рукавиці (від змій), і побачив Арістотель. Він був удівцем, і по трьох роках посту шукав собі щастя-долю серед веселих роботящих і балакучих українок, що пташиними зграйками пурхали по апельсинових садах сусіднього острова. Ользі мовчазний, носатий і чорний, як грак, грек не сподобався. Ще нудило від шведа. Але до Арістотеля на острів вона поїхала. З нудьги. І печалі…

Коли зійшли на берег, грек хотів повести її на руїни якогось там храму Афродіти чи що (вона до сих пір толком не знала), куди валом валили туристи, але вона сказала: ноу! — і Арістотель повів її до своєї таверни, причепленої до старої, але ще доброї кам'яниці. Щоб не лягати зразу у ліжко, жінка, яку тоді звали Тамарою, мила і чистила таверну. Навіть млинців напекла під ранок.

Такою цнотливою і недосяжною і відвіз її Арістотель назад, в помаранчевий сад друга Платона. Вона думала — по всьому. Але грек виявився добропорядним християнином, оцінив її цноту душевну та скромність тілесну і запропонував повінчатись в православному храмі. Але Ольга, чи пак Тамара, вже знала чим завершуються шлюби… Мала вже їх… Перший скінчився травматологією і двома викиднями… Другий — двома дітьми…

Від згадки про Шурку-Юрку Ользі аж дух перехопило, а потому занило серце, занило… Що вони там, в тому селі з тою бабою Варкою роблять? Бабі точно не до них. І ростуть собі Шурка-Юрка, як лобода. Бандитами виростуть, це точно… Мабуть, забули, як мама Оксана виглядає… Для синів вона так і залишилася — мамою Оксаною…

Від переживання Ольга присіла на великий і вогкий камінь біля вілли із брунатним дахом і, щоб трохи заспокоїтись, почала думати про її хазяїв — спортивного вигляду людей середнього віку. Чоловікові, видно, вона подобалась, бо він часто заходив у таверну, пив вино і дивився на неї голодними очима. Але — не на ту натрапив. Вона таке вже мала…

Жінка, яку тепер звали Ольга, відчула як спогад злою енергією наповнює її тіло. Вона встала і легко, майже з підскоком, пішла дорогою вниз, до причалу. Вона мала багато чоловіків, законних і не законних, різного віку і різних національностей, але всі вони були на один копил, якщо чесно, одна наволоч і бидло. І вони всі їй так спротивили, що вона витравила з пам'яті навіть їх погані фізіономії… Хоч найпідліші мерзотники їй часом вві сні ввижалися у всій своїй красі… гади повзучі… Правда, траплялися їй і