Одного весняного вечора 1934 року якийсь пан похилого віку спускався з мосту через Сену кам’яними сходами, що ведуть униз до берега ріки. Там ночують, або точніше таборують паризькі волоцюги, що відомо мало не в усьому світі і про що, однак, варто було би принагідно нагадати людям.
Один із таких волоцюг ненароком вийшов назустріч панові похилого віку, який, до речі, був добре вбраний і справляв враження подорожнього, що має намір оглянути пам’ятки чужих міст. Щодо волоцюги, то хоч він і виглядав так само обшарпано і жалюгідно, як і всі решта, з ким ділив свою долю, але добре вбраному панові похилого віку він видався вартим особливої уваги; чому — ми не знаємо.
Як уже сказано, вечоріло, і під мостами на берегах ріки темрява була густішою, ніж угорі на набережних і мостах. Бездомний і, очевидно, запропащений чоловік трохи похитувався. Здавалося, що він не помічає літнього, добре вбраного пана. А той анітрохи не хитався, а навпаки, ступав упевнено і твердо та, певно, ще здалеку помітив хитку фігуру. Пан похилого віку просто-таки заступив дорогу обідранцю. Обидва зупинились один навпроти одного.
— Куди прямуєте, брате? — запитав літній, добре вбраний пан.
Інший подивився на нього і за якийсь час сказав:
— Не знав, що маю брата, і не знаю, куди веде мене дорога.
— Спробую показати вам дорогу, — сказав літній пан. — Але не ображайтеся на мене, якщо я попрошу вас про ласку в одній незвичній справі.
— Готовий зробити вам будь-яку послугу, — відповів обідранець.
— Бачу, що ви маєте певні вади. Але Господь послав мені вас на моєму шляху. Вам, звісно, потрібні гроші, не ображайтеся на мене за ці слова! У мене забагато грошей. Скажіть мені щиро, скільки вам потрібно? Принаймні наразі?
Волоцюга поміркував кілька секунд, потім сказав:
— Двадцять франків.
— Цього, звісно, замало, — не погодився пан похилого віку. — Вам, безперечно, потрібно двісті.
Обідранець відступив на крок, здавалося, ніби він ось-ось впаде, однак утримався на ногах, хоч і хитався. Тоді сказав:
— Певно, що двісті франків мені миліші за двадцять, але я людина честі. Здається, ви мене не зрозуміли. Я не можу прийняти гроші, які ви мені пропонуєте, і от з яких причин: по-перше, я не маю втіхи вас знати; по-друге, не знаю, як і коли міг би вам їх повернути; по-третє, ви навіть не матимете можливості надсилати мені нагадування про мій борг. Я ж бо не маю адреси. Я мешкаю мало не щодня під іншим мостом. Проте, як я вже наголошував, я людина честі, хоч і без адреси.
— Я теж не маю адреси, — відповів пан похилого віку, — я теж щодня мешкаю під іншим мостом, і все-таки прошу вас по-дружньому прийняти ці двісті франків — сміховинну суму для такого чоловіка, як ви. Що ж до повернення боргу, то вимушений почати здалеку, аби пояснити вам, чому не можу назвати вам жодного банку, куди ви могли би повернути гроші. Справа в тім, що я став християнином, прочитавши історію маленької Святої Терези з Ліз'є. І тепер я особливо шаную маленьку статую цієї святої, яка стоїть у каплиці Святої Марії Батіньольської і яку ви там легко знайдете. Отже, щойно матимете отих нещасних двісті франків і ваше сумління примусить вас сплатити борг і віддати цю сміховинну суму, підіть, будь ласка, до церкви Святої Марії Батіньольської і після меси вручіть гроші священикові. Якщо ви взагалі комусь щось винні, то лише маленькій Святій Терезі. Але не забудьте: у церкві Святої Марії Батіньольської.
— Бачу, — сказав обідранець, — ви зрозуміли, що я людина порядна. Присягаю, що дотримаю слова. Але до меси я можу піти тільки в неділю.
— Прошу дуже, нехай буде в неділю, — погодився старший пан. Він витяг зі свого портмоне двісті франків, дав їх чоловікові, який усе ще нетвердо стояв на ногах, і сказав:
— Дякую вам!
– І мені було приємно, — відповів той і зник у глибокій темряві.
Бо тим часом внизу стемніло, а вгорі, на мостах і набережних, засвітилися срібні ліхтарі, проголосивши початок веселої паризької ночі.
II
Добре вбраний пан теж зник у темряві. Йому справді випало на долю пережити диво навернення. І він вирішив вести життя найбідніших людей. Тому й замешкав під мостом.
А от щодо іншого, то це був пияк, просто-таки пияцюра. Звали його Андреас. І жив він, як багато хто з питущих, від випадку до випадку. Двісті франків — таких грошей у нього вже давно не було. І, мабуть, тому, що їх не було так давно, він витяг клаптик паперу й огризок олівця та при тьмяному світлі самотнього ліхтаря записав адресу маленької Святої Терези і суму двісті франків, яку відтепер їй боргував. Потому піднявся одними з тих сходів, які ведуть від берегів Сени до її набережних. Там, як він знав, є ресторан. І він туди зайшов, наївся і напився вдосталь, видав багато грошей і ще прихопив із собою цілу пляшку, на ніч, яку мав намір провести під мостом, як завше. Так, він навіть випорпав зі смітника газету. Але не для
Последние комментарии
11 часов 50 минут назад
16 часов 4 минут назад
18 часов 23 минут назад
20 часов 12 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 2 часов назад