Україна під татарами і Литвою [Олена Русина] (fb2) читать постранично, страница - 3

самим порядкувати на завойованих обширах. Безумовно, італійцю можна закинути схильність до надто широких узагальнень (чи, словами М. Грушевського, до "неоправданої генералізації фактів, що могли траплятись хіба одинично і спорадично"), однак не слід забувати, що Михайло був не єдиним чернігівським князем, котрий загинув в Орді: майже одночасно там "убиєн бысть от Батыя князь Андрєй Мстиславич", якого Карпіні виводив з "Чернігова, що на Русі".

Очевидно, за бажання в цих фактах можна угледіти натяк на цілеспрямоване "очищення" Чернігівщини від князів, котрих могла заступити монгольська адміністрація; більше того – її представником чи навіть уособленням можна було б вважати татарина Івана Шаїна, який нібито був "посажєн от Батыя на Чєрниговє владєтєлєм", а в 1257 р. перейшов на службу до князя Олега Інгваровича Рязанського. Однак жалувана грамота останнього, яка фіксує цей факт, нині вважається беззаперечним фальсифікатом; що ж до Чернігова, то він і надалі залишався князівським осередком.

Втім, уже за Батиєвих часів у Південній Русі було створено суто монгольську за своєю природою фіскально-адміністративну структуру – баскацьку організацію. Перші відомості про існування цього інституту на теренах України сягають 50-х рр. XIII ст.: літопис фіксує наявність баскака в галицькому Пониззі, в Бакоті. Військові загони на чолі з баскаками збирали данину й здійснювали політичний нагляд за підпорядкованими їм територіями. Система баскацтва передбачала створення на підлеглих Орді землях укріплених поселень – осередків татарської воєнно-служилої людності; про існування одного з таких містечок, мабуть, нагадує село Батиєве на Київщині, /21/ відоме з документів литовської доби.^[5] Можливо, з плином часу населення цих невеликих стратегічних пунктів, асимілюючись, еволюціонувало в так званих "слуг ординських" – дрібних бояр, чиї обов'язки полягали в супроводженні до Орди послів та гінців великого князя литовського; таке припущення великою мірою пояснює існування значних контингентів цієї категорії слуг навіть у досить віддалених від традиційних шляхів до Орди районах України.

За Батия почала оформлятися й улусна структура його держави: вже за часів Карпіні Подніпров'я було поділено між Мауци та Коренцою (Куремсою). Перший кочував на Задніпров'ї, другий – степами Правобережжя. Цей поділ зберігся й надалі: за твердженнями східних авторів, наприкінці XIV ст. останнє становило улус Хурмадая, а Лівобережжя – "область Бек-Ярика".

Монгольське нашестя завдало нищівного удару по історичному життю на Подніпров'ї, однак не зупинило його плину. Щоправда, Карпіні змальовує доволі трагічну картину занепаду Києва, який "був столицею Русі". За словами допитливого францисканця, це місто, колись "досить велике і багатолюдне", "тепер зведено майже нанівець і там ледве нараховується 200 будинків". Однак у свідки того, що він насправді здійснив свою мандрівку до Каракорума, Плано Карпіні закликає не лише "всіх мешканців Києва, які дали нам провідників і коней", а на зворотній дорозі "з радістю вийшли нам назустріч, вітаючи нас так, ніби ми воскресли з мертвих", а й "вроцлавських купців, котрі їхали з нами до самого Києва і знали, що ми відбули до землі татар, а також багато інших купців, як з Польщі, так і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від'їзду до татар. Свідками є й купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулись із землі татар. Імена цих купців: Мікель Генуезький, а також Бартоломео, Мануїл Венеціансь- /22/ кий, Якуб Реверій з Аккри, Нікколо Пізанський – це значніші. Інші, менш важливі, це: Марк, Генріх, Іоанн Вазій, інший Генріх – Бонадієс, Петро Пасхамі; було ще й багато інших, імена яких нам невідомі". Цей довгий перелік імен іноземних купців красномовно свідчить про те, що й після навали Київ, за влучним виразом М. Грушевського, "вів далі заграничну торгівлю, певно – не попелом від татарських згарищ".

До речі, саме авторитетові М. Грушевського значною мірою завдячує своїм існуванням тенденція до мінімізації наслідків Батиєвої навали, що безумовно взяла гору в новітній історіографії. Однак слід мати на увазі, що прагнення науковця заперечити думку про "незвичайно руїнний вплив татарського погрому на українську колонізацію" пояснюється, передусім, тим полемічним запалом, із яким учений намагався спростувати поширені в його часи уявлення про спричинену монгольським нашестям повну зміну населення в Середньому Подніпров'ї, котрі стали живильним середовищем для низки одіозних ідеологем (культуртрегерство Польщі, "перетікання" давньоруської історії в московську тощо).

Обстоюючи думку, що "стара, передтатарська людність задержалася в цілості в лісовому поясі України" та "за лінією лісів", учений зауважив, що "наша староруська погранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна… і