Україна під татарами і Литвою [Олена Русина] (fb2) читать постранично, страница - 132

розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині – грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.

(обратно)

127

Фактично можна стверджувати тільки те, що до їхньої першої редакції, яка постала у Смоленську в середині XV ст., доклав рук киянин, котрий, як уже відзначалося, "был млад", коли пішов із життя Скиргайло.

(обратно)

128

Очевидно, йдеться про усну традицію, зафіксовану в XIX ст. на Поліссі: нібито колись Чорне море сягало Пінська й відступило тільки тоді, коли якийсь київський князь розкопав гори.

(обратно)

129

Ця традиція збереглась і після фактичної ліквідації єдності загальноруської митрополії: у заключній редакції Кормчої книги Вассіана Патрикеєва (20-і рр. XVI ст.) міститься посилання на "Правила" чернігово-брянського єпископа Євфимія, "что вывєз их из Брянска с собою" у 1464 р., коли відмовився визнавати духовний авторитет Григорія Болгарина й емігрував до Москви.

(обратно)

130

Цикл "семи вільних мистецтв" складався з граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії.

(обратно)

131

Сутність першого південнослов'янського впливу визначає знайомство з давньо-болгарською літературою після прийняття християнства, на зламі X–XI ст.

(обратно)

132

Якщо, звичайно, не тлумачити цей термін не в його загальноцивілізаційному значенні, а лише як "культурно-національне піднесення українських земель". Дослідники, які сповідують такий підхід до даної проблеми, вбачають ознаки Відродження й у відбудові Семеном Олельковичем Успенського собору, і в поширенні на теренах України середньовічних ворожильних книг (типу "Лопаточника", за допомогою якого ворожили на баранячій лопатці, чи геомантичної "Рафлі"), і в появі згаданих вище нових редакцій Києво-Печерського Патерика, що їх "можна трактувати як замилування власною старовиною, чим і характерне Відродження у вузькому значенні цього слова" (природно, що сама ця "старовина" водночас тлумачиться як "власна античність, якою для України була Київська Русь", а східнослов'янська культурна традиція розглядається як "рівноправна з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу – греко-візантійською і римською").

(обратно)

133

Зокрема, цілком вірною є його інформація про існування в Києві узгір'я, переїзд по якому приховує в собі небезпеку втрати майна на користь скарбниці, якщо при цьому поламається візок. Йдеться про звичай, згідно з яким "которыє купцы коли єдут с Києва и возы свои товаром тяжко накладывают для мыта, ижбы возов мєньшєй было (тобто щоб зменшити суму митного збору, яким обкладалися візки з товаром – авт.); и в которого купца воз поломится с товаром, на одну сторону по Золотыи Ворота, а на другую сторону – по Почайну рєку (тобто в територіальних межах тодішнього Києва – авт.), ино тот воз с товаром биривали (тут: конфісковували – авт.) на воєводу києвского".

(обратно)

134

Про "рибну ріку Тур" згадував і Герберштейн; її ототожнюють з річками Турія чи Прудок.

(обратно)

135

Афанасій Кальнофойський пояснив у своїй "Тератургимі" (1638 р.), що Чобітком "даремно зве простолюд" Іллю Муромця, похованого у ближніх печерах. Він іронізував над тими, хто славетного героя минувшини "титулує невідомо яким Чобітком (дивно, що не Бріареєм)", і ставив оповідання про нього в один ряд із вигадками про те, що київські печери проходять під Дніпром і сягають Москви.

(обратно)

136

Очевидно, й цього разу Лясота занотував усну традицію, пов'язану з похованням в одній труні преподобних Феофіла та Іоанна. Симптоматично, що цей факт витлумачувався в категоріях досить поширеного в Україні звичая побратимства, про який С. Кльонович писав у своїй "Роксоланії":

(обратно)