Таємниця п'ястівських орлів [Зофʼя Даровська] (fb2) читать постранично

Зоф'я Даровська ТАЄМНИЦЯ П'ЯСТІВСЬКИХ ОРЛІВ

З польської переклали: Р. Вишневський і А. Заблоцький

Перекладено за виданням: Zofia Darowska. Tajemnica piastowskich orlow. Wydawnistwo «Slask», Katowice, 1970.

1

— Ви теж до Олесніци? — запитала жінка, неохоче даючи йому місце.

— Теж, — відказав байдуже і, загорнувшись у плащ, приплющив повіки. Темінь вагона навівала мрійливий настрій молодому археологові, котрому вже не вперше вирушати в самостійну розвідку. Вогні маленьких станційок наближали місце нових розкопок і відкрить.

— Вибачте, посуньтеся трохи, будь ласка.

Вернулася дійсність: вагонне купе і стомлені ноги в тісних черевиках. Попереду було малозначне містечко, пошуки місця в готелі і те, чого найбільше жадав, — треба було придбати зручні черевики. Не мав часу купити їх перед від'їздом. Зрештою, в Олесніці — найбільша в усьому Шльонську взуттєва фабрика, тож він легко знайде там свій велетенський номер.

Мав намір у перший же день, а може, навіть в наступні, поблукати містечком та його околицями. Просто оглянути їх, постукати в старовинні мури. Хотів хоч трохи освоїтися в місті, познайомитися з жителями, котрим також треба буде звикнути до нетипової постаті Пйотра Михальського. Поритися в замкнених, нібито нікому не потрібних місцевих архівах, побувати в будинках священиків при старих костьолах, заглянути у підвали домів…

Прокинувся вже перед Олесніцою. Був ранок. Вирішив не гаючись залагодити найпильніші справи: тобто — купити черевики й відвідати відповідні установи.

Насамперед — сніданок. З ним упорався швидко. Так само швидко побував в установах. Дозвіл на ведення археологічних розкопок одержав на диво легко. Рекомендаційний лист і прохання «сприяти та допомагати», скріплені печаткою та підписом ректора Вроцлавського університету, набагато полегшили справу. А от проблема черевиків видалася нерозв'язною.

Магазинів тут небагато, продавці чемні, люб'язні, тільки номери взуття малі. Крах. Навіть тапочок спортивних нема, кедів і гумових чобіт його розміру не бачили вже кілька літ. «Тут би личаки згодилися», — думав пригнічено. Ці земні справи псували йому смак пива, яке він потягував у затишній їдальні, і не давали зосередитися на місці перших розкопок. Лише ввечері, вкладаючись спати, знайшов просте рішення. Піти безпосередньо на фабрику! Візит директору — може, якийсь велетенський зразок порятує його ноги. Засинав, сповнений надії, бо за два дні перебування в місті вже добре зорієнтувався, де має розпочати роботу. Копати не дуже багато, бо ж ніякого штату в розпорядженні. Сам мав провести певний експеримент кафедри археології Вроцлавського університету, яка вперше наважилася послати на місце розкопок свого старшого асистента, виділивши трохи коштів для індивідуальної дослідницької розвідки. Всю зиму вмовляв університетське керівництво погодитися на реалізацію його теорії індивідуальних пошуків, котрі значно дешевші і до того ж можуть бути дуже ефективними. А якби пощастило натрапити на щось важливе, він, звісно, припровадив би сюди всю кафедру. Йшлося про пошуки невідомого ікса, існування якого виведено лише теоретично. Просто молодий науковець Пйотр Михальський хотів написати докторську дисертацію, у якій археологічні відкриття мали б підтвердити теорію, що спиралася на легенди й незначні документи.

Ранок стояв холодний, дощовий, і, перед тим як приступити до роботи, він вирішив добре поснідати. Не поспішаючи чвалав у напрямку ринку, як раптом перегородив йому дорогу міліціонер з заклопотаним виразом обличчя.

— А я оце власне до вас. До пана магістра, — поправився він. Потім відрекомендувався: — Старший сержант Мартуля.

Пйотр енергійно потис сержантові руку:

— Дуже приємно. Я Михальський і маю намір тут…

— Так, знаю, знаю. Я ще вчора почув, що ви приїхали до нас шукати старовини. І знаєте, вночі собі подумав, що варто б з вами поговорити, отак наодинці… Бо то, знаєте, чималий клопіт і невідомо…

— Але, пане сержант, що сталося, про що йдеться? — перебив його здивований Пйотр. — Нічогісінько не розумію…

Мартуля оглянувся довкола. Кілька перехожих, обминаючи їх, з цікавістю поглядали на міліціонера, що стиха розмовляв з якимось незнайомцем.

— Може, зайдімо куди-небудь, вип'ємо пивця, чи що? — несміливо запропонував сержант.

— Охоче. Я їсти хочу. За сніданком і поговоримо.

Буфетниця допитливо глянула на них, особливо ще й тому, що сіли аж у кінці порожньої зали.

Пйотр був заінтригований, проте, лише дожувавши третю булочку, звернувся до міліціонера, котрий філософськи посмоктував пиво і мовчав з таємничим виглядом.

— То скажіть нарешті, що сталося?

— Бачите, пане магістр, — почав поволі Мартуля, — наше містечко мале. Спокійне. Колись інакше бувало, але тепер — порядок…

— То це ж чудово, — нетерпляче кинув Пйотр, — але що трапилось і навіщо я