Рент. Усна біографія Бастера Кейсі [Чак Палагнюк] (fb2) читать постранично, страница - 2

ковтає. Тоді, вирячившись просто перед собою, каже: «П’ятдесят баксів».

Хорошим прикладом відкритого питання було б таке: «І як ти тільки живеш із цими порепаними, зашмульганими ручищами?»

Я питаю: «В один кінець?»

«В обидва», — каже він, а його пошрамована й зморшкувата рука знову тулить віскі йому до хавала.

«Це називається “подорож у зв’язку з тяжкою втратою”»^[4], — каже цей селюк.

Сиджу, зазираючи йому в очі, напівобернувшись на сидінні, щоб добре його бачити, уповільнюю дихання, щоби втрапити в такт із надиманням й опусканням його ковбойської сорочки: ця техніка зветься «активне слухання». Той відкашлюється, я трохи чекаю та відкашлююсь теж: гарний продавець називає це «вести клієнта».

Мої ноги перехрещені в щиколотках, достоту як у нього — права згори лівої, і я кажу: «Бути не може. Навіть квитки на вільні місця^[5] не бувають такими дешевими». Я питаю, як йому вдалося прокрутити таку оборудку.

Обережно відпиваючи своє віскі, він каже: «Ну, перше, що треба зробити, — це втекти з психушки з суворим режимом». Потім, каже він, треба проїхати автостопом усю країну в самих лише пластикових шльопках та якійсь паперовій хламиді, яка весь час розстібається ззаду. Потім треба спізнитися всього лише на хвильку, щоби завадити рецидивісту-педофілу зґвалтувати твою дружину. І твою маму. Потім треба ростити сина, плід цього зґвалтування, який збирає величезну колекцію старих, викинутих людьми зубів. Після закінчення школи твій довбонутий синуля має втекти з дому. Приєднатися до якогось культу, що живе виключно нічним життям. Півсотні раз розхерячити свою машину та сплутатися з якоюсь такою ніби-не-зовсім майже-не-шлюхою.

Паралельно твій хлоп’як має розпалити епідемію, від якої загинуть тисячі людей, достатньо народу, щоби спричинити воєнний стан та загрозу повалення світових лідерів. І насамкінець твій малий має загинути в гігантському палаючому, вогненному пеклі, за яким кожнісінький вилупок у світі спостерігатиме по ящику.

Він каже: «Отак усе просто».

Мужик каже: «Тоді, коли ти поїдеш збирати його рештки для поховання, — і він тицяє віскі собі до рота, — авіакомпанія надасть тобі особливу, з біса вигідну ціну на квиток».

П’ятдесят баксів в обидва боки. Він дивиться на мій скотч, який стоїть на відкидному столику. Теплий. Ніякої криги, все розтануло. І він питає: «Ти будеш це пити?»

Я кажу йому: «Не соромся».

Ось як швидко твоє життя може повністю змінитися.

Як те майбутнє, що є в тебе завтра, може стати геть не таким, яке ти мав учора.

Мене мучить дилема: взяти в нього автограф чи ні? Уповільнюючи дихання, припасовуючи рухи своїх грудей до його, я питаю, чи пов’язаний він якось із тим хлопцем… Рентом Кейсі? «Вовкулакою Кейсі» — найгіршим нульовим пацієнтом в історії всіх хвороб? Із «суперпоширювачем», який заразив півкраїни? Із «Поцілунковим Убивцею» Америки? Рентом «Скаженим Псом» Кейсі?

«Бастер, — каже мужик, і його жахлива рука тягнеться до моєї склянки зі скотчем. — Мого хлопчика назвали Бастером Ландру Кейсі. Не Рентом. Не Бадді. Бастером».

О, тепер мої очі всотують кожен пожований шрам на його пальцях. Кожну зморшку і сиву волосинку. Мій ніс занотовує його запах, запах віскі та коров’ячого посліду. Мій лікоть запам’ятовує тертя об рукав його фланелевої сорочки. О, цим незнайомцем я хизуватимусь до самої смерті. Намертво вчепившись у кожну його секунду, жадібно згрібаючи до пазухи кожне його слово і жест, я питаю: «Ви…»

«Честер, — каже він. — Мене звуть Честер Кейсі».

Сидить просто біля мене. Честер Кейсі, батько Рента Кейсі — Американської Біологічної Зброї Масового Знищення, що ходить та розмовляє.

Енді Воргол помилявся. В майбутньому люди не ставатимуть відомими на п’ятнадцять хвилин. Ні, в майбутньому кожен посидить поруч із відомою людиною принаймні п’ятнадцять хвилин. Тифозна Мері^[6], чи Тед Банді^[7], чи Шерон Тейт^[8]. Історія — це не більше ніж монстри та жертви. Або свідки.

І що я кажу? Я кажу: «Мені шкода». Я кажу: «Хоронити свою дитину… Не пощастило вам».

Зі співчуттям я хитаю головою…

І кількома подихами пізніше Чет Кейсі теж хитає головою, і через цей жест я починаю сумніватися в тому, хто кого веде. Хто з нас раніше пішов чиєю дорогою. Може, цей свинопас вивчає мене. Копіює мене. Визначає мої потреби та встановлює рапорт. Може, щось мені продає — ця жива легенда, Чет Кейсі, він підморгує мені. Дихає не частіше ніж п’ятнадцять разів на хвилину. Допиває скотч. «Усе залежить від того, як на це дивитися, — каже він і торсає мене ліктем у ребра. — Оборудка з квитками все ж таки дуже славна».

2 — Янголи-охоронці

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Гончак у Міддлтоні — це щось на зразок корови на вулицях Калькутти або Нью-Делі. Посеред кожної ґрунтівки валяється хитра дворняга,