Легенди про Тараса [Василь Лисенко] (fb2) читать онлайн

Василь Лисенко (Василий Александрович Лысенко) "Легенди про Тараса"

Невмирущий Тарас

Ім'я Тараса Шевченка – найвидатнішого поета України, палкого, незламного революціонера – опоOCRвите в народній творчості яскравим серпанком легенд і переказів. Народ завжди високо цінував своїх мужніх синів – борців за долю й щастя трудової людини, за світле майбутнє, оспівуючи їх у піснях, звеличуючи в легендах. Герої цих творів наділені надприродною силою, незрівнянною мудрістю, винятковою чистотою сумління.

Саме такою виступає постать Тараса Шевченка в українській народній творчості. В легендах і переказах про Кобзаря трудящі України не тільки виявили своє захоплення його мужньою революційною діяльністю, але й висловили одвічні прагнення та бажання, щоб не було панів і визиску, щоб на вільній землі запанували рівність, братерство і щастя працюючих людей.

Пропонована юному читачеві збірка художніх розповідей про Тараса Шевченка зросла саме на соковитому і щедрому грунті народних легенд та переказів.

Це надає їй своєрідного поетичного аромату, безпосередності й привабливості. Автор описує епізоди й факти з біографії поета так, як їх уявляв собі гноблений люд, що вбачав у геніальному Кобзареві свого захисника, героя, поборника справедливості. Не дивно, що постать Шевченка, як і характерні обставини життя покріпаченого народу, у творах збірки зображені в піднесено-романтичному стилі. Це, безперечно, привабить кожного, хто візьме до рук книгу «Легенди про Тараса».

І передусім у серць юного читача знайде лункий відгомін висока ідея боротьби за визволення, за торжество правди, носієм і активним захисником якбі виступає в легендах Т. Шевченко. Автор розкриває глибоку народність діяльності Кобзаря, що продовжив антикріпосницьку боротьбу легіонів селянських пов-станців-гайдамаків, став справжнім народним суддею над поневолювачами.

Перечитай ці легенди, юний друже, – вони перенесуть тебе в світ давноминулого і розкажуть про великого сина української землі – поета і борця Тараса Шевченка. Вони допоможуть тобі краще усвідомити красу і щастя сучасного нашого життя, глибше полюбити свою вільну Радянську Вітчизну.

О. І. ЛЕЙ

НІЧНИЙ ГІСТЬ

За стінами вбогої кріпацької хатини гуляє березнева віхола. Вітер люто б'ється в шибки, розкриває стріху, струшує низеньку, скособочену хату від верху до самого низу і знову шугає в небо.

На припічку блимає невеличкий каганець. Блідий язичок полум'я то припадає до дна полив'яної миски, то, набравшись сили, здіймається вгору і вихоплює з темряви колиску, схилену над нею жінку, постать чоловіка поодаль. Жінка гойдає колиску і співає своєму крихітному синові журливу пісню про те, як гірко жити кріпакам, як важко гнути спини на панщині. Навіть маленькі діти мусять працювати на пана – пасуть ягнят, складають тютюн у папуші. І нікуди подітись кріпакам, треба коритися.

Співає мати, вмовляє своє дитя, щоб заплющило очі й заснуло, поки є час, поки не жене його панський осаула на роботу.

Лине тужна пісня, сумно скриплять вервечки…

Несподівано хтось постукай у двері. Батько підвів голову, прислухався. .

– Може, здалося…

Обірвала свою журливу пісню жінка. Теж прислухалась.

– Певно, вітер стугонить, бач, який розгулявся, ледве хату не переверне.

Коли це знову хтось постукав, гучніше вже. Вийшов чоловік у сіни, питає:

– Хто там добивається в таку пізню пору?

– Пустіть, люди добрі, перегрітися.

Відчинив чоловік двері, ввірвався знадвору клубок білого холодного повітря – і став на порозі високий огрядний незнайомець у чорній, обліпленій снігом киреї.

– Добривечір! – привітався й почав збивати сніг із високої смушевої шапки. – Таке надворі зчинилося, світу не видно.

Зняв гість чорну кирею, підійшов до столу. Саме в ту мить спалахнув каганчик, освітив незнайомця. Обличчя в нього мужнє, відкрите, стан високий, червоним поясом підперезаний, а за поясом два пістолі виблискують.

Пополотніли господарі, затрусилися, як лист осінній.

– Не бійтеся, люди добрі! – озивається гість. – Я вам зла не вчиню, мене тільки пани жахаються.

Зітхнув важко та тут же і всміхнувся:

– Дайте мені, – попросив, – як ваша ласка, повечеряти.

Поставила жінка перед гостем горілки кварту, капусти квашеної, каші гречаної – все, що було в хаті.

Побачив гість горілку, посміхнувся:

– Оце добре, коли й кварта є на столі.

– Та в нас син Тарас народився, – відказує жінка, – завтра маємо хрестити.

Налили горілки в чарки, гість піднімає свою і каже:

– Хай же росте ваш син дужий та здоровий, хай буде щирий і правдивий, до людського горя не байдужий…

Почав гість розпитувати, як живуть господарі, чи дуже пан селян кривдить. Коли це малий Тарас як заплаче, – кинулась жінка до нього, давай колисати та знову пісню сумну співає.

Послухав гість, підвівся з лави, підійшов до колиски:

– Не тієї ви пісні, паніматко, співаєте, не такого щастя своєму синові зичите. Що ж воно буде, як усі ми панам вражим коритись почнемо? Довіку в ярмі ходитимемо.

Узяв на руки немовля, притулив до грудей і заспівав йому свою пісню. Бриніли в ній ніжні ноти, чулися гуки грізних бойовищ, лунав клич повставати на панів неситих, волю для народу здобувати?

Довго співав гість свою пісню. Потім віддав матері малого Тараса і каже:

– Збудеться моя пісня. Стоятиме ваш син за народ, за правду з панами змагатиметься! Буде його ім'я відоме на ввесь світ. Любитимуть його бідні, пригноблені і ненавидітимуть багаті.

Подякував гість за хліб-сіль і пішов. А вранці понаїхало в село жандармів, шастають по лісах, по байраках – шукають когось. Між людей пішла чутка, нібито завітав у їхнє село минулої ночі Кармелюк, добре провчив пана й подався далі – мститися іншим панам-кривдникам.

Довго допитувалися жандарми. Та ні словечка не сказали їм кріпаки. Мовчав і Григорій Шевченко. Нікому не повідав він про свого нічного гостя і його пісню.

Минув час. І сталося так, як говорив Кармелюк. Здійснилися його слова. Виріс Тарас і став боротися за народ проти панів клятих. А може, то й не Кармелюк заходив холодної вітряної ночі в кріпацьку хатину. Може, то якийсь інший месник народний? Хіба ж мало їх було на Україні!

БАТЬКІВ ЗАПОВІТ

Ще змалку не злюбив Шевченко панів. Іде, було, вулицею пан, діти стоять та кланяються, картузи скидають. А Тарас – ні.

Дивиться на пана спідлоба, очі вогнем палахкотять, якби сила, спопелив би своїм поглядом усіх кривдників на місці. Бідкаються батьки:

– Що воно буде з нашого Тараса? Чудний він якийсь, непокірний. Ну, справжнісінький тобі гайдамака. А пани ж не люблять таких!.. І звідкіль це в Тараса? Певно, через дідові вигадки.

Прийде в неділю дід Іван, візьме малого Тараса на руки й почне розповідати про Залізняка, про Гонту, про те, як Умань здобували та нищили панів-недолюдків. Падають дідові слова, як краплі розтопленого заліза, навіки вкарбовуються в дитяче серце. Притулиться Тарас до діда, обхопить рученятами шию й питає:

– А скоро знову народ на панів повстане? Почує батько, гнівається:

– Іди, Тарасе, на вулицю, іди бався з дітьми, поки осаула на панщину не загадує, бо й не оглянешся, як доведеться череду пасти.

Мовчить Тарас. Не чує. Діда слухає.

– Чи ти заснув, Тарасе, – знову гукає батько, вже голосніше, – іди на вулицю, не забивай собі голову дурницею, іди грайся з дітьми.

– Та хай слухає, – озивається дід, – може, колись людям розкаже, як ми боролись і вмирали за волю… Глянь, який він у тебе, Григорію, – чоло високе, знать, розумний буде.

– Не скажу, що там з нього буде, тільки чує моє серце – біди зазнає… Так уже на панів люто дивиться, звідки воно в нього й береться таке?

– Звідки? Звідки? – невдоволено бурчить дід Іван, – та вся наша земля від краю і до краю вогнем на панів дише, народ до волі руки простягає… От і вділила земля рідна того нещадного вогню твоєму синові. Страшний цей вогонь для панів та царів…

Замовкне старий. Похилить сиву голову на руки, замислиться. Може, ввижаються йому давні походи, коли він, молодий хлопець, громив панів під Уманню, а може, чекає старий слушного часу, щоб знову піднявся кріпацький люд за волю?

Ріс Тарас. Часто гнівався на нього батько за непокірну вдачу, просив перед панами не гордувати, їхній волі не противитись. Та трапився якось випадок – і більше не гримав батько на сина. Таки, мабуть, правду казав дід Іван, наділила рідна земля свого вогню Тарасові повною мірою, щедро обдарувала, не пожаліла.

Занедужала мати. То, було, день і ніч працює бідна на панщині. А це впала, руки не може підвести. Лежить бліда, на лиці ні кровинки. Батькові час на панщину йти. Але загаявся старий – треба хворій кулешу зварити, дітей нагодувати. Уже давно пройшли косарі, побігли діти колоски панські збирати, щоб і зернятко не пропало. Коли це в хату вбігає гладкий осаула, нагайкою по долівці ляскає, кричить:

– Ви чого, бісові діти, на панщину не йдете? Хліб осипається, а вони вилежуються!..

Кланяється батько перед осаулою, на хвору дружину показує, діти ж малі, приглянути нікому…

– Хвора? – перепитує осаула. – Ти глянь, яка пані! Ось я зараз її полікую.

Підняв нагайку, хотів хвору вдарити. Заплакали діти, батько очі руками затуляє, щоб не бачити такого глуму. А малий Тарас підбіг до осаули, схопив його і кинув щосили на долівку.

– Геть звідси, чортополоху панський!

І тут таке зчинилося, що опісля ні батько, ні мати не могли до пуття розповісти про цю пригоду. Пролетів по хаті дужий вітер, відчинилися двері. І там, де лежав осаула, тільки пил зостався. Вийшов батько на подвір'я, виглянув на вулицю – нема осаули. Коли бачить – понад урвищем стоїть високий чортополох…

Довго шукав пан свого вірного осаулу, та так і не знайшов. Пропав осаула, як корова язиком злизала.

Відтоді й не прискіпувався батько до свого Тараса, не гнав на вулицю з хлопцями бавитись. А як умирав Григорій Шевченко, зізвав своїх дітей, щоб розподілити між ними убогу спадщину. Всіх обділив. Тому смужку поля, тому хату, а тому грошей карбованець… Тільки Тарасові нічого.

Глянув на нього сумними очима, погладив рукою по голові й сказав:

– Нічого тобі, Тарасе, не заповідаю… Знаю – не потребуєш ти моєї спадщини. Тобі не землю орати доля випала, а з панами боротись. Так пометися ж їм, сину, за наші муки, за страшну кривду! Не забувай ніколи, що вони, кляті, замучили тяжкою працею твою матір, забрали моє здоров'я, повили смутком всю нашу землю. Борися з ними, поки сили вистачить. Оце тобі мій заповіт, синку!

ЛІЛЕЯ

Полюбив молодий Тарас дівчину Оксану. Вірно і щиро. Покохала й красуня нещасного сироту. Зустрінуться, було, вдвох, поговорять, посумують, поспівають та й розійдуться.

Якось увечері сиділи вони над ставом. Тихо було навколо, гарно. Десь далеко пісня ніжна бриніла. В небі зорі переморгувалися між собою, на місяць задивлялися. Прихилилась дівчина до Тараса і каже:

– Ніколи я не забуду цієї ночі, зір ясних угорі, цього тихого ставу… Доки й віку мого, буду я вірна тобі, голубе. І ніколи ми з тобою не розлучимось, не полаємось… Правда, Тарасику?

– Правда, Оксано, правда… Довіку будемо разом…

Та не так сталось, як гадалося. Невдовзі поїхав пан кудись далеко на чужину і забрав з собою Тараса. Забрав на довгі роки. І так це було несподівано, що Тарас навіть не зміг попрощатися з коханою. Лишилась одна Оксана. Вийде, було, на дорогу, дивиться, виглядає свого судженого. Немає Тараса. Уже й на порі дівчина стала, уже й свати ходять, – не відкараскаєшся від них! Усім відмовляє Оксана. Мати плаче, батько гримає, мовляв, чекаєш на того Тараса, а він, може, забув тебе, занехаяв…

– Ні, не забув мене Тарас, – відповідає дівчина плачучи. – Повернеться він скоро… А як не повернеться – то краще мені одній жити, ніж нелюба коханим називати… Не губіть мого віку молодого…

Не знала дівчина, не відала, яке на неї горе чигає. Побачив Оксану молодий панич і зажадав узяти в покої. Прийшли гайдуки, наказують дівчині йти до двору.

Батько сумний стоїть серед хати, як та хмара осіння, дивиться жалібно на дочку.

– Чуло моє серце біду, та не знало, звідки її зустрічати. Досиділась ти, доню, дочекалася свого щастя…

Повели гайдуки Оксану. Молодий пан радіє, ходить біля нової покоївки, подарунками обділяє, слова улесливі говорить. Змарніла дівчина від горя та смутку, зажурилася. Одні очі горять так, як і раніше горіли, не гаснуть.

– Беріть, пане, свої дарунки, – каже вона паничеві, – і не підходьте до мене – все одно вашою я ніколи не буду.

– Так ось яка ти! – розлютився панич. – Не хочеш забути того бунтаря Тараса, не хочеш мене полюбити… Знай же! Все одно моєю будеш!

Зблідла Оксана на виду. Глянула на панича, на його миршаве личко, маленькі очиці.

– Ні, пане, – сказала рішуче, – не буде по-вашому!

Проте панич таки вирішив домогтися свого. Впала на землю ніч. Заснув маєток. Тільки Оксана не спить.

– Де ти, Тарасе? – питає тихим голосом. – Чи відаєш про мою муку? Де ти, озовися. Чи мой правду каже панич, що загнав тебе цар у далекі степи на люту каторгу… Так знай же, мій Тарасе, ніхто нас не розлучить – ні цар, ні пан…

Одяглася дівчина. Вийшла тихесенько з маєтку, щоб варту не розбудити. Сяє місяць на небі, зірки сміються, певно, весело їм там у високості біля свого молодика… Став дрімає, закутавшись у густе покривало, зіткане з білого туману. Тихо навкруги… Ось так і тоді було, коли зустрічалася вона з Тарасом – гарно, зоряно…

І пішла дівчина з села, пішла світ за очі. На світанку надибала невеличку хатину на узліссі. Бачить– віконце світиться. Підійшла, постукала. Двері відчинила бабуся – стара, зморщена.

«Знахарка,– догадалася Оксана, – та, що зілля має від хвороб усяких».

– Заходь, дівчино, – запросила стара, – навіщо ж на порозі стояти… Розкажеш мені, чого прийшла в таку ранню пору, коли ще й півні не співали і птахи не прокидалися.

– Бабусю, – промовила Оксана, – ти всім допомагаєш, я знаю… Може, й мені зарадиш, нещасній. Чекаю я свого милого – не дочекаюся. Десь він у неволі, на далекій чужині. А панич хоче мою красу розтоптати, світ білий зав'язати… Допоможи, бабусю, щоб не змарніла краса моя, щоб побачив мене Тарас, коли повернеться, молодою, вродливою, стрункою… І чистою, чистою, як вранішня роса…

Заплакала стара знахарка.

– Дивлюсь я на тебе, красуне моя бідна, а свою молодість бачу… Скільки ж нас ходить по Україні таких нещасних! Згубили пани й мою красу, світ-сонце закрили, коханого відняли… Уволю, дочко, твою волю: будеш ти довіку ніжною, чистою і гарною. Поки житимуть на землі люди, красою їх дивуватимеш… Але не усміхнешся вже до коханого, не обнімеш його руками білими, не промовиш слова привітного… Поміркуй, доню! Може, краще скоритися панові. Не ти одна така безталанна на білому світі…

– Ні, бабусю, – відповіла гнівно Оксана, – не хочу я панам коритися!

Зітхнула стара знахарка й дала дівчині чарівного зілля. Випила Оксана до схід сонця те зілля – і сталося чудо. Там, де стояла вона, виросла струнка, чиста, як сніг, ніжна лілея…

А вранці набігли в ліс гайдуки з хортами, вдерлися до хати, питають стару знахарку:

– Чи не бачила дівчини? Тут вона має бути, собаки по її сліду бігли, дійшли до хатини й зупинилися.

– Ходила лісом уночі якась дівчина, проклинала свою долю, – одказує знахарка, – а тепер не знаю, де вона…

Довго шукали гайдуки Оксану, та так і пішли з порожніми руками.

А незабаром повернувся з заслання Тарас Шевченко. Приїхав у рідне село й почав розпитувати про свою Оксану. Та ніхто не міг сказати, куди вона поділась.

Заплакав гірко Тарас Григорович і вже зібрався їхати з села, коли прийшла до нього стара знахарка:

– Ходімо, – каже, – я поведу тебе до твоєї нареченої…

Довго йшли вони, поки дісталися лісу. Там, на галявині, росла струнка лілея. Підійшов до неї Тарас Григорович, а квітка аж стрепенулася вся, затремтіла від радості, пелюстками білими тягнеться…

Про все розповіла знахарка Шевченкові – як чекала Оксана свого коханого, як не хотіла панові коритися.

Довго стояв біля лілеї Тарас Григорович, потім поцілував ніжні пелюстки і назавжди поїхав з рідного села.

ПОДАРУНОК

Приїхав Шевченко на Україну з Петербурга. І пішов по містах і селах. Дуже хотів побачити, як народ живе. Іде по Україні, а навколо чути плач і стогін. Мордують пани людей. І нема на них ніякого суду. Що хочуть, те й роблять. Запрягають кріпаків у ярма, на собак міняють. Останню копійку за подушне беруть.

І нікуди йти скаржитися. Нізвідки помочі чекати. Ходив Шевченко по Україні, дивився на муки народні, а серце його кров'ю обливалося. І звернувся він до рідної землі з такими словами:

– Матінко-земле, поглянь, що чинять осоружні пани з твоїми нещасними дітьми… Дай мені силу, рідна, панів картати, за муки народні їм метатися. І не прошу я в тебе ні багатства, ні щастя для себе…

Тільки вимовив ці слова Шевченко, як зашелестіло вусате колосся пшениці, залопотіли листом високі дуби, зашептали зелені трави:

– Хай слово твоє панів спопеляє, неправду карає… Іди, мій сину, борися за волю рідного краю… Та пам'ятай, нелегкий ти шлях обираєш. І як, бува, зневіришся в своїй силі, одступишся од свого народу – пропаде мій дарунок… Не матиме твоє слово ні вогню, ні снаги великої…

І стихло все. Знову гуляє вітер по полю, котить золотаві хвилі, шумлять дерева, половіють жита високі…

Постояв Шевченко серед шляху і пішов між народ. Поніс свої вірші пломінкі, що панів вогнем спопеляли, кликали бідний люд на борню за волю і правду. Почув їх цар і наказав закувати Шевченка в кайдани. Хотів, бач, неситий, щоб покаявся поет, щоб втратили свою чарівну силу його невмирущі вірші.

Тільки даремно сподівалися багатії на поетове каяття. До самої смерті пам'ятав Тарас Григорович віще слово землі рідної й ніколи не схиляв голови перед неправдою. Отож довіку, поки сяятиме над рідним краєм яскраве сонце, пломенітимуть вірші Тарасові, до правди і щастя людей вестимуть.

НАВІВ НА РОЗУМ

Жив колись на Україні граф Бузиновський. Паскудне, заздрісне серце мав він у грудях. А що вже був підступний та жорстокий – і розповісти важко. Багато він зла вчинив людям. І від того страшно було графові. Здавалося йому, ніби кріпаки хочуть спалити маєток, скарби викрасти, а його, Бузиновського, вбити.

Не було такого дня, щоб він не мордував людей, не глумився над ними. Бувало, накаже гайдукам зігнати кріпаків до маєтку, вийде на ганок і починає варнякати:

– Я ваш пан, і ви мусите мені коритись, виконувати моє перше-ліпше бажання. Чуєте, це кажу вам я, граф Бузиновський! Ви бажаєте мені лиха. А я вас і хлібцем годую, і штанці ви з моїх конопель носите…

Отак міг Бузиновський розпікати людей з ранку до пізньої ночі. Розпікає, розпікає, а потім сам за серце вхопиться і репетує:

– Це вони навмисне мене дратують, хочуть у могилу звести… Ой, моє серце…

Та так жалібно стогне, так своє кобиляче лице скривить, ніби не він людей катує, а вони над ним, бідолахою, знущаються. А гайдуки та лакеї бігають біля графа, холодну воду до чола прикладають, вином міцним поять.

Стоять люди, голови похиливши, сумні, мовчазні, зажурені. Переступають з ноги на ногу, зітхають важко. Збиткується над ними підлий Бузиновський, та нічого не вдієш – граф.

А той не вгаває:

– Ось вони – призвідці! Хочуть мене з білого світу звести… Так дайте їм, мої вірні слуги, доброї прочуханки… Не жалійте лози, не жалійте сили своєї…

Налетять гайдуки на селян, схоплять кілька чоловік і починають шмагати вимоченими в розсолі різками. А Бузиновський дивиться, прицмокує задоволене та все примовляє:

– Ось так… Ось так… Бийте, бийте, не жалійте… Хай знають гайдамаки, як графу Бузиновському серце вражати…

І тут же знову починає людям вичитувати, жили з них витягати:

– Бачите, як я за вас турбуюсь, як розуму навчаю. А ви на мене гніваєтесь, недобрим вважаєте…

Скаже – і за серце хапається, падає, мліє. Оговтається трохи – і знову гайдуки людей шмагати починають.

Страждали люди, терпіли отаку наругу. Дехто тікав світ за очі в дикі степи, в байраки. Бо краще жити з вовками, ніж з такими виродками, як граф Бузиновський.

Довідався якось про графські витівки Тарас Григорович Шевченко і прийшов у село. А Бузиновського саме за серце вхопило – кріпаків своїх катував. Постояв Тарас Григорович, подивився, послухав графські проповіді. Тоді підійшов до Бузиновського й питає:

– А де ти взявся на землі, така паскуда, така нікчема, така бридота? Чого тебе люди до цього часу не заплювали, в грязюці не втопили?

Злякався Бузиновський, пополотнів, бо ще ніколи й ні від кого не чув він правдивого слова. Сидить, труситься, а гайдуки один на одного поглядають: не знають, що й робити. Схопити незнайомця страшно. Адже він у панський одяг вбраний, тож, певно, пан великий. Самого Бузиновського не боїться…

Повернувся тоді Тарас Григорович до гурту, скрушно похитав головою.

– Як вам, добрі люди, не сором отаку гниду на своїй шиї тримати й не роздушити?! Як ви можете терпіти отаку наругу над собою, над своєю честю?!

Підійшов Шевченко до кремезного селянина. Той стоїть, тримає в руках штани – тільки що йому добре гайдуки всипали

– І не соромно тобі, такому міцному, кремезному, підставляти свою спину під нагайки!

Почервонів селянин, опустив голову, мовчить. А хтось з гурту озивається:

– Та наш пан хворий… Рука на нього не здіймається. Ще вмре, ніхто не хоче гріха на душу брати…

– Хворий? – здивувався Тарас Григорович, – так ми його зараз вилікуємо… Ану, беріть графа Бузиновського, покладіть гарненько. Боїтесь? Ну так я сам полікую…

Узяв Тарас Григорович в гайдука ремінну нагайку та як почав графа Бузиновського вздовж і впоперек міряти! Той упав, верещить, як в'юн, звивається.

А Тарас Григорович добре відшмагав графа, плюнув на нього і каже людям:

– Яз нього півшкури спустив, а решту, як він не порозумнішає, ви знімете…

Кинув Шевченко нагайку – і пішов з села. Довго лежав граф Бузиновський, плакав, за серце хапався. А на другий день утік з села, бо соромно йому було людям в очі дивитися, та й боявся, аби кріпаки не зробили так, як Шевченко навчив.

ЯКІ ТАМ ЧЕРВІНЦІ?

Понад усе любив Шевченко простих людей. І завжди захищав їх – не боявся ні царя, ні панів, ні жандармів.

Приїхав якось Кобзар у Згурівку – є таке село на Україні. Коли дивиться, йде вулицею молодий парубок, та такий смутний, такий зажурений. Свитка на ньому латана-перелатана, штани аж світяться. Підійшов Тарас Григорович до парубка, питає:

– Чого це ти зажурився, молодий козаче?

Глянув парубок на незнайомця. Одягнений по-панському, а говорить простою мовою, і очі добрі, ласкаві. Незчувся бідолаха, як розповів про своє горе. Полюбив парубок дівчину-кріпачку, думав сватів засилати та справляти весілля – коли ж біда здибалася. Задумав пан за цю дівчину хорта виміняти. Ходив парубок, благав не занапастити віку молодого. Та де там? Пан і слухати не хоче. Як ти, каже, такий розумний, так давай мені сто карбованців золотом. Одружуйся з дівчиною і живи собі на здоров'я… А де ж бідняку взяти стільки грошей, як у нього крім старої хати нічого немає.

І вирішив парубок іти світ за очі, подалі від села, де зазнав кривди й наруги.

– А дівчину залишаєш? – здивувався Тарас Григорович. – Вона ж, певно, на твою поміч сподівається…

– Що маю робити? – розводить руками парубок. – Нема моєї сили з паном змагатися.

Подумав Шевченко й питає:

– Скільки в тебе грошей?

– Карбованець.

– Ходім до пана!

Зайшли в покої. Лакей перед Шевченком двері відчиняє та кланяється низько, мабуть, гадає, що пан.

Дійшли до панського кабінету. Сидить за блискучим столом поміщик, курить люльку, а козачок йому п'яти чухає. Пан ногами дригає, сміється від лоскоту, а як козачок дуже шкрябоне по панській п'яті – зразу люлькою по голові б'є:

– Лоскочи, та не дуже!

Глянув поміщик на Шевченка, на парубка.

– Чого вам?

– Прийшов я до тебе, пане, – мовить Шевченко, – в дуже важливій справі. Чи не продаси мені своє село?

– Моє село дорого коштує, – гордовито відповідає пан.

– Так я даю за нього цілий мішок червінців Цілий мішок під зав'язку…

Почув це пан і мало люльку від подиву не проковтнув.

– А ти правду кажеш?

– Авжеж! – відказує Шевченко. Зрадів поміщик, одразу й погодився. Наступного дня поміщик, Шевченко і ще десятків зо два панів поїхали в губернію.

– А де ж гроші? – доправляється пан.

– Не хвилюйтесь, будуть гроші,-відповідає Шевченко й посміхається весело.

Зайшли до губернатора, скріпили підписами й гербовими, печатками всі папери. Свідки теж свої підписи поставили.

Тим часом Шевченко вийшов з кімнати, але за кілька хвилин повернувся й висипав на підлогу цілий мішок червінців. Засяяли вони золотом, панам очі засліпили. Поміщик свідків з кімнати виганяє, а Шевченку поспіхом папери тиче.

– На, – каже, – пануй у селі, володій моїми кріпаками.

Забрав Тарас Григорович папери, подякував свідкам і пішов у село. Там скликав людей і оголосив, що віднині всі вони вільні. І земля, і луки навколишні – все належить їм.

Коли це приїжджає в село чиновник, кличе Шевченка до губернатора. Дивне діло сталося. Цілий день і ніч просидів пан у кімнаті та все золотом милувався. А на світанку як закричить: – Нема золота! Щезло…

Всі дивуються. Адже й свідки, й чиновники на власні очі бачили, як Шевченко висипав цілий мішок червінців. Губернатор почав допитуватися в Шевченка, мовляв, де ж гроші поділися. Тарас Григорович тільки плечима знизує:

– Гроші я віддав. А пана цього не знаю і знати не хочу…

Скільки губернатор не прискіпувався, нічого не дізнався. А Шевченко погуляв на весіллі в молодих, подарував їм на згадку карбованця.

– Дав би й більше, так не маю.

– А де ж ви взяли стільки червінців, – питає парубок, – щоб усіх нас з неволі викупити?

– Які там червінці? – сміється Шевченко. – У мене їх зроду не було… Коли хочеш рідному народові в пригоді стати, коли любиш всім серцем землю свою, – тоді на поміч приходять і вітер, і дощ, і сонце… Так і того разу було… Приніс я в кімнату порожній мішок і вдаю, ніби щось висипаю, а сонце враз усю підлогу позолотило… От панам і здалося, ніби то червінці блискотять.

Попрощався Тарас Григорович з людьми та й помандрував далі. Довго дивилися йому вслід селяни, дякували, дивувалися. Лише опісля дізналися вони, що волю їм дав Тарас Шевченко.

ЯК ПАН ОСЛОМ СТАВ

Замовив пан Бутович Тарасу Григоровичу свій портрет.

– Намалюйте мене, – каже, – так, щоб в очах мудрість сяяла, постать силою дихала, а руки були, як у мужнього, хороброго воїна . Глянув художник на пана. Стоїть перед ним мізерне створіння клишоноге, груди – як у півня, очиці злі, мстиві. Посміхнувся Шевченко, поставив мольберт і почав малювати. Не подобається портрет Бу-товичу.

– Це, – гнівається він, – на мене зовсім не схоже, нема у вас, художнику, вигадки, благородства.

А Шевченко працює собі мовчки. Зиркне на Бутовича і ще якусь нову рисочку додасть.

Хороший вийшов портрет. Бутович, як живий, з нього дивиться.

А пану не подобається.

– Не хочу й грошей за нього платити, – дорікає Шевченкові, – я просив зробити мене вродливим, молодим… Думав цей портрет у Швейцарію княжні послати, щоб одружитися. А така робота ні до чого мені…

Розгнівався Шевченко:

– Захотілося козі левом стати, й почала вона бородою матляти… Хіба ж я винен, що ви, пане Бутовичу, такі миршаві та непоказні вродилися?

Позеленів Бутович, схопив дзвіночок і давай дзеленькати, гайдуків кликати.

– Ти, мужик, – кричить пан на Шевченка, – думаєш, як закінчив академію, так благородним став?.. Зараз я накажу тебе відшмагати на стайні, як звичайного кріпака. Я навчу тебе шанувати честь дворянина…

Вислухав Шевченко Бутовича, а потім підійшов до нього, вхопив за вуха, та як потягне вгору.

– Пане Бутовичу, був ти ослом, ослом і лишився, хоча й у Петербурзі тебе навчали… А люди про твоє осляче нутро не знають, тому й паном величають…

Тягне Шевченко пана за вуха, витягає їх угору. А вуха ростуть і ростуть, та й стали такі великі, гострі, як у справжнісінького осла. Вбігли гайдуки до кімнати, Бутович кричить:

– В'яжіть його, ведіть на стайню!

Гайдуки хотіли зв'язати Тараса Григоровича, а він їм і каже:

– Гляньте, люди добрі, кого ви слухаєте… Це ж осел… Он які в нього вуха…

Обернулись гайдуки – очам віри не ймуть.

– Тягніть його в свинарник, – радить Тарас Григорович, – десь біля свиней місце знайдеться…

Бутович хапається за вуха, репетує, нахваляється віддати Шевченка під суд, називає бунтарем.

– Вгамуйся, пане, – каже на прощання Тарас Григорович, – скоро прийде такий час, шо тобі і в свинарнику місця не буде.

Пішов Шевченко. А Бутович так і лишився довіку з ослячими вухами. Нікому він не замовляв свого портрета і ніколи вже не показувався на люди.

ТАРАСОВІ ДУБИ

Любив Тарас Григорович рідні простори. Приїде ото на Україну, вийде на високі Дніпрові кручі, дивиться навкруги й надивитись не може. Переказують старі люди, дуже дбав

він про красу землі рідної. Посадить, було, молоденьке деревце, водою поллє і промовля до нього:

– Рости високе та крислате, не гнися ні перед паном, ні перед самим царем… Блискавиці не бійся, грози не страшися…

З усіх дерев найбільш полюбляв Шевченко дуби. Гостював він якось у Сокиринцях. Прийшов у парк, попросив у садівника лопату, взяв десяток молодих дубків і заходився садити на галявині.

Дивується садівник. Що то за чоловік у панській одежі в землі порпається. Адже це мужича робота. Не стерпів, підійшов до Шевченка, питає:

– А для чого це ви, пане, все дубки садите? Може, вам дати інше якесь деревце?

– Дякую, не турбуйтесь, – відповідає Тарас Григорович. – Нехай дуби ростуть. Люблю їх за красу і силу. А ще за те, що нікому вони до ніг не схиляються й ніякої бурі не бояться. Треба їх більше садити. Хай люди дивляться, за взірець беруть… І ще хочу, аби побачили мої дуби, як тікатимуть пани з України… Прийде, чоловіче, такий час, коли змете народ панів із землі своєї, як ото ти змітаєш торішнє листя… Я не доживу, ти не доживеш до цього часу, а сини твої доживуть, і дуби мої це побачать…

Поїхав Шевченко з села. Садівник доглядав та кохав ті дуби, як малих діток. А коли вмирав – заповів їх синам своїм. Давно немає панів на Україні, а Тарасові дуби лишилися, стоять могутні зелені богатирі, шелестять темним листом, ніби співають думу про славного Кобзаря.

НА СПОВІДІ

Щонеділі у В'юнищах збиралися біля церкви кобзарі та лірники. Посідають на кам'яних сходах, перебирають струни, співають пісні та думи. Любив їх слухати Тарас Григорович.

Бувало, підійде тихенько, стане осторонь, жодного слова не пропустить. А як сподобається йому якась пісня чи дума, просить співця повторити. І тоді в книжечку свою записує. А часом і сам заспіває з кобзарями про хороброго Морозенка та про Саву Чалого.

Прийшов одного разу до церкви старий, білий, як голуб, кобзар, сів на паперті, узяв до рук бандуру й почав виспівувати «Про правду і кривду».

Підійшов до нього Тарас Григорович, слухає та так посміхається радісно. Мабуть, сподобалась йому пісня. Кінчив кобзар грати, перебирає спроквола струни.

– Гарну пісню, дідусю, проспівали, – озвався Тарас Григорович, – правдиво та щиро розказали. Проспівайте її ще раз, ось і люди починають сходитися, послухати хочуть.

– Я свої пісні співаю по разу, – відповідає сліпий кобзар, – хто не чув, хай не буде ледачим.

Не хотів кобзар знову співати «Про правду і кривду», бо вже не раз діставалось йому за цю пісню від панів та жандармів. Боявся старий, може, знову якийсь панок хоче на нього біду накликати. А тут кобзарі з усіх боків гукають:

– Та що ти, Гаврило, говориш! Хіба ж можна відмовляти Тарасу? Він же наші пісні на папір кладе, дає їм крила – і в світ білий посилає…

Повернувся кобзар до Тараса Григоровича, дивиться пильно, ніби бачить щось своїми невидющими очима, а обличчя радісне таке одразу стало, привітне:

– Чи я твій голос чую, Тарасе? – питає. – Здалеку пришкандибав я у В'юнища, бо про тебе дізнався і хотів хоч перед смертю твій голос почути… Далеко йде слава про тебе по всій Україні. Бояться тебе пани, імені твого жахаються.

– Спасибі вам, – дякує Тарас Григорович, – за слово ласкаве, спасибі вам, дідусю!

– Так слухай же тепер, Тарасе, мої пісні, – каже кобзар. – Слухай і запам'ятовуй!..

Ударив старий по струнах бандури і заспівав про те, що недовго вже панам-нелюдам над кріпаками знущатись, у маєтках своїх розкошувати. Випливає туман густий з Холодного Яру, застилає шляхи-дороги… А то ж не туман, то хлопці-молодці на панів чатують, готують їм кару велику…

Почули люди пісню, повиходили з церкви, оточили кобзаря, слухають. Дивується піп, куди це прихожани поділись, чого храм божий порожній. Підібгав свою рясу і мерщій на паперть. Глянув – очам віри не йме. Сидить старий кобзар, біля нього Шевченко і виспівують бунтівничі пісні. Ні панів, ні самого царя-батюшку не милують. Підскочив піп до кобзаря, ногами тупає, кричить, аж захлинається:

– Геть від храму божого, щоб і духу твого, старий пройдисвіте, не було! Не слухайте його, раби божі, це посланець диявола… Чи знаєш ти, що цар – помазаник божий, і ми за нього мусимо день і ніч молитися? А ви, – звертається піп до Тараса Григоровича, – культурна людина і таке чините. Вам би треба навертати рабів божих до покори й смиренності, а ви що робите! Зараз же йдіть до мене сповідатися… Я вам гріхи відпущу.

Почав піп заганяти до церкви кріпаків, щоб ішли службу божу слухати. А Тарасу Григоровичу ще раз наказує:

– Ви ж після служби одразу до мене на сповідь… Як вас земля носить, такого грішника!

Пішов піп у церкву. А Тарас Григорович лишився біля старого кобзаря. Посідали рядком, гомонять.

Падає на землю іней з дерев. Холодно. Вітряно. Прикриває кобзар ноги полами латаної-перелатаної свитини, натягає на вуха драну шапку:

– Ой, морози вдарили, – бідкається, – таких давно не було…

Мовчки встав Тарас Григорович, зайшов у церкву і виніс старому шубу, лисячим хутром підбиту, та смушкову шапку нову.

– Оце вам, дідусю, одежа. Тепер не замерзнете… Ідіть відпочивайте. А ще візьміть сто карбованців, може, згодяться.

Надів старий шубу, дякує, гроші сховав у кишеню, попрощався і пішов своєю дорогою.

А тут саме служба скінчилася. Люди почали розходитись по домівках. Тарас Григорович підійшов до попа:

– Хочу, – каже, – посповідатися!

Піп радіє. Давно вже він намагався затягнути Шевченка до церкви, та все марно. Аж ось поталанило.

– Нарешті й ви схаменулися, – голосно промовляє піп, так, щоб люди чули, – всі ми грішні, але тим, хто покається, буде легше.

Почав піп сповідати Тараса Григоровича.

– Грішний? – питає.

– Грішний, батюшко!

– А чим грішний?

– І словом, і ділом, і думками. Самого царя й панів лаю за те, що людей мордують. Звечора лаю. Прокинусь уранці й знов осоружних згадую, погибелі їм бажаю.

– Великий гріх на душу свою береш, – одказує піп, – великий гріх. Усяка власть від бога. Наше діло коритися й слухати начальство… Покайся, і я відпущу твої гріхи.

– Я ще не все розповів вам, батюшко, – зітхає Тарас Григорович, – є в мене ще один гріх. Узяв чужий одяг не питаючись.

– А де ж ти його подів?

– Віддав старцю убогому!

– А ти не останню одежину взяв у чоловіка? –

розпитує піп.

– Ні, батюшко, у того чоловіка добра повна хата, тільки він скупий дуже, жебраку й шматка хліба ніколи не дасть.

– Ну так ти добре діло вчинив, раб божий. Прощаю і розрішаю. Так і надалі роби…

– А ви на мене не гніваєтесь? – допитується Тарас Григорович. – Не лишаєте на мені гріха?

– Ні, всі твої гріхи прощаю. Амінь.

Подякував Тарас Григорович попу за сповідь і пішов. Кинувся піп одягатись – нема шуби, нема й шапки смушкової. Шукали, шукали – ніде нема. Тоді піп здогадався. До самого вечора просидів у церкві, поки попадя одежу принесла. Сміху було на все село. Сміялись і старі, й малі.

З того часу піп уже ніколи не пропонував Тарасу Григоровичу сповідатися та каятися в гріхах.

ХИТРИЙ СВАТ

Сталося це у селі Васківцях. Прийшов до пана Скоропадського парубок із своєю нареченою просити дозволу на одруження. А тоді було так: благословить пан – твоє щастя. Відмовить – нічого не вдієш. Кланяються молодята та пана благають.

– Похвально, похвально, – каже їм Скоропадський. – Я вас благословлю, ще й відро горілки дам на весілля. Тільки й ви мою волю увольте… Ти, дівчино, виходь заміж за мого кучера, а ти, парубче, одружуйся з економкою…

Дівчина в плач, парубок стоїть ні живий ні мертвий. Економка сліпа й горбата, а кучеру більш як дев'яносто років. Дивиться пан на молодят, регоче.

– Так чого ж ви не хочете до вінця йти?

– Пане, – просить парубок, – віддайте за мене цю дівчину, я кохаю її…

– Геть! – закричав Скоропадський. – Я сказав своє слово… Ще раз прийдете – тебе в солдати забрию, а дівку продам пану Крутовському. Цуценят доглядатиме…

Ідуть молодята від пана, за слізьми дороги не бачать. Де правди шукати, не знають.

– Як отак жити, – каже парубок, – краще руки на себе накласти…

Коли це навстріч іде старий кобзар з кобзою за плечима. Біля нього хлоп'я невелике, за свитину тримається.

Зупинився кобзар біля молодят.

– А чого це ти, моя ясочко, так побиваєшся? – звертається до дівчини.

Розповіли про свою біду нещасні молодята, питають ради в старого.

– Що я вам скажу, діти мої, – відповідає кобзар, – ідіть на сусідній хутір, онде під гаєм, там зараз Тарас Шевченко живе – Кобзар над усіми кобзарями… Він, напевне, знає, як вашому горю зарадити…

Кинулись парубок з дівчиною на хутір. Розпитують у людей, як Шевченка знайти.

– Он там, – показали їм на хату, очеретом вкриту, – він картини малює і всім бідним допомагає…

Зайшли молодята в хату. Дивляться, сидить біля столу кремезний чоловік. Очі добрі, привітні, ніби в них сто сонць світиться. Припрошує гостей до столу. Посідали молодята і геть-чисто все розповіли Шевченку.

– Ходімте, – схопився Тарас Григорович. – Побалакаємо з вашим паном ще раз.

Опинаються молодята. Це ж пан побачить їх у маєтку – розгнівається і тоді вже напевно розлучить.

– Вовка боятися – в ліс не ходити, – заспокоює їх Шевченко. – Спробуємо… Заходьте ви перші, а я за вами…

Тільки-но хлопець з дівчиною ступили на поріг у панському маєтку, кличе Скоропадський гайдуків:

– Хапайте молодого та зараз же в солдати. А молоду на стайню. Різками почастуйте добре… Ти бач, які нахабні!

А Тарас Григорович вийшов наперед і каже:

– Молодого в солдати, молоду на стайню, а свата куди?

– Це ви, Тарасе Григоровичу, – розгубився Скоропадський, – прошу, прошу до нашої господи… Яким же це побитом ви сюди потрапили?

– Та не знаю, як і сказати, – відповідає Шевченко, – прийшов до вас сватом, хочу оцих молодят одружити… Я б і не згодився, але є в мене одна думка… Ремствують на мене пани, тільки й чую, мовляв, ненавидиш нас, картаєш, бо сам з мужиків вийшов… Подумав я – й справді. Негарно виходить… Усе лаю та нарікаю на панів! А як же їх не лаяти? Скільки ходжу по Україні, не бачив жодного доброго пана. Людей у ярма позапрягали, знущаються. А оце почув від людей, ніби таки є добрий пан – Скоропадський. Буцім, полає він, полає, а тоді й пожаліє… От і згодився я стати сватом оцих молодят, дай, думаю, подивлюсь на доброго пана та й вірша про нього напишу… І, може, перестануть на мене благородні пани ремствувати…

Слухає Скоропадський, червоніє, очима аж пече своїх кріпаків. Та боїться при Шевченкові гнів показувати.

– Правду вам, Тарасе Григоровичу, розповіли, – каже улесливо, – люблю погримати, а тоді й пожалію…

Зняв ікону Скоропадський, підійшов до молодят.

– Благословляю на шлюб, багатства й щастя бажаю…

А сам тихенько, як ота змія, сичить:

– Підождіть, вражі діти, здихаюсь свата, я вас так благословлю, що й правнукам закажете…

Підійшов Тарас Григорович до Скоропадського, поплескав по плечу:

– Нарешті і я доброго пана побачив на своєму віку… Тепер на весіллі погуляю, подивлюсь, як молодята танцюватимуть… А може, ви, пане Скоропадський, і на волю їх відпустите, так я б написав про вашу добрість цілу поему… Чи, може, жаль вам?

Почервонів Скоропадський ще більше:

– Хай буде по-вашому, Тарасе Григоровичу, відпускаю їх на волю…

Тут Шевченко дістає з кишені гербовий папір, ручку, чорнило. Він завжди це при собі мав.

– Давайте, – каже пану, – все по закону зробимо.

Нікуди подітися Скоропадському. Відпустив молодят на волю. Ще й на весілля по десять карбованців дав. Скоро й весілля відгуляли. Тарас Григорович теж прийшов, випив по чарці з кріпаками. Першу за здоров'я молодої, другу за здоров'я молодого, а третю чарку підняв та й каже:

– Вип'ємо за те, щоб ми завжди були від панів розумніші й хитріші і повиганяли їх геть із своєї землі!

Довго тоді згадували про це весілля у селі. І прозвали Шевченка «хитрим сватом».

НАЙКРАЩІ ЛІКИ

Якогось літа гостював Тарас Григорович у Качанівці. Малював там портрети, вірші писав, з селянами розмовляв, про життя їхнє гірке розпитував. Бідкалися кріпаки. З усіх навколишніх сіл приходили на панів скаржитись, просили поета лихові їхньому зарадити.

Найгірш бідували кріпаки пана Самойловича. Примушував осоружний пан працювати їх і в свята, і в будні. Але й цього йому було замало, наказав, клятий, своєму осаулі гнати людей вночі на панщину.

– Хай працюють, іродові душі! А хто не скориться, – на стайню…

Ішли вночі жінки й чоловіки на поле, діток малих із собою брали… Жали пшеницю чужу.

Дізнався про це Шевченко, вирішив піти до Самойловича в маєток. Довго чекав на подвір'ї, поки прийме його пан. Нарешті відчинилися двері, вийшов лакей у блискучому кунтуші.

– Їх благородіє запрошує вас до кабінету.

Стіни в кабінеті дорогими картинами завішані, підлога килимами вистелена. Лежить Самойлович на дивані й курить довжелезну люльку. Біля нього сидить козачок, віялом махає. Глянув Шевченко на пана й зупинився вражений. Очі в Самойловича жиром заплили, щоки – ніби в кабана годованого, живіт – як велетенські ночви… Дивиться й пан на Шевченка, очицями кліпає.

Мовчать обоє. Пригадалося Тарасу Григоровичу його дитинство.Ось так і він колись сидів біля пана Енгельгардта, люльку йому подавав, усі примхи виконував.

– Чого зволите? – обізвався поміщик кволим голосом. – Може, щось цікаве повідаєте чи бесідою освіченою порадуєте.

А Шевченко був метикований. Розум мав вигадливий, світлий.

– Прийшов до вас, пане Самойловичу, – починає здаля, – познайомитися, поговорити, портрет з вас намалювати, щоб усьому світові показати славного нащадка старшинського роду.

До вподоби ці слова Самойловичу. Підняв трохи голову, наказав козачку подати води кухоль.

– Та швидше повертайся, бидло погане, наче не своїми ходиш! – крикнув на хлопця. А тоді знов до Шевченка. – От якби знайшлася мудра людина й вигадала таку палицю сучкувату, щоб ударив одного хлопа по спині, а в усіх боліло. Нема вже здоров'я, а то я б навчив своїх кріпаків шанувати моє слово…

– А чим же ви хворі? – цікавиться Шевченко.

– Помираю, – зітхає пан, – де не лікувався, у кого не був – усе марно. Запливаю геть-чисто жиром. Оце приїхав з Кавказу, був на водах. Не допомогло. Певно, помирати доведеться. А не хочеться… Скільки в мене індиків, курочок, поросяток… Хто ж їх їстиме, ласуватиме?

– Пане Самойловичу, а що коли я вас вилікую,– пропонує Шевченко, – яку мені нагороду дасте?

– Що хоч проси, тільки врятуй від загибелі.

– Врятую, але така умова: на панщину кріпаків не гнати, не бити, а за ліки тисячу карбованців готівкою. За місяць, пане, будете як жердина.

Вагається поміщик. Хочеться йому вилікуватись, але умова непідходяща.

– Слухай, голубе, – благає Самойлович, – не забирай ти в мене останньої радості. Люблю я попоїсти і люблю з кріпачками своїми побалакати, нагаєм по спинах їх погуляти. Краще я дам тобі за лікування десять тисяч золотих, а хлопів, вражих синів, битиму!

– Ні, так буде, як я сказав.

Умовляв, умовляв поміщик – врешті згодився. Не хотілося йому наглої смерті.

– Тепер, – каже Шевченко, – напишіть мені розписку, що згодні лікуватися і ніяких претензій потім до мене не матимете. І, звісно, згадайте в тій розписці за тисячу золотих.

Написав поміщик розписку, зітхає.

– Ой, не вірю я в твої ліки. І хто вже тільки не брався за це, не допомагає. Може, десь за морем і є знахар, що зарадив би моїй біді, так не знаю дороги.

– Не журіться, пане. У вас під боком є такий знахар, кращого не треба… Тільки одягайтесь у селянське вбрання, бо панів цей знахар не лікує.

Одягнув лакей на пана Самойловича свиту, штани полотняні, постоли… Сів Тарас Григорович з паном на бричку, поїхали.

Недалеко Качанівки хутір був, а на тому хуторі панська гуральня. Тяжко працювали там кріпаки. Наглядав за ними управитель, німець. Високий на зріст, руки – як ті ломаки. Ходить по гуральні з нагайкою, кріпаків шмагає. До цього управителя й привіз Шевченко пана Самойловича. Вийшов німець до своїх гостей, очима лупає. А Тарас Григорович в академії вчився, і по-німецькому, і по-турецькому розмовляти вмів.

– Прийшов я до вас, добродію, по допомогу, – звернувся він до управителя. – У мого приятеля є кріпак, лежень і гуляка. Тільки їсть та спить. Геть чисто заплив жиром… Так я оце привіз його до вас, може, навчите, як на білому світі жити. Зробіть з нього робітника путящого – дам вам тисячу карбованців… П'ятсот сьогодні, а решту – через місяць, як виб'єте з нього лінощі…

Почув управитель про гроші, засміявся радісно:

– Гут! Гут!

Підійшов до Самойловича та тиць нагайкою в пузо:

– О, яка жирна свиня.

А Самойлович по-німецькому не розуміє, про що домовився Шевченко, не знає. Тільки, як побачив нагайку, почав кричати:

– Як ти смієш мене, дворянина, зневажати!

– О, він ще й вередує, – каже управитель по-німецькому.

Та як почав шмагати Самойловича нагайкою. Той, як вуж, звивається, лементує:

– Рятуйте, хто в бога вірує!

Та хто ж буде рятувати, коли всі німця бояться. А Шевченко стоїть, посміхається:

– Ну як, пане Самойловичу, добре нагай по спині гуляє та лойок зганяє?

Через місяць знову прийшов Тарас Григорович на гуральню, питає управителя, як там ледар, чи навчився працювати.

– Гут! – відповідає німець, – працює за трьох, але схуд дуже…

Зайшов на подвір'я, дивиться Тарас Григорович, стоїть біля казана робітник, сухий, як жердина. Помітив Шевченка, кинувся до нього і давай благати:

– Рятуйте мене з цього пекла, бо я тут загину! Лишилися на мені самі шкіра та кістки…

Засміявся Шевченко:

– От бачите, пане Самойловичу, вилікувались. Не треба було нікуди й їздити, лікар під боком. Тепер аби ще одне ваше бажання здійснилось – аби знайти таку сучкувату палицю…

– Навіщо палицю? – перебив його Самойлович. – Вік житиму – нікого пальцем не зачеплю.

Тепер я знаю, почім ківш лиха. Прошу вас, Тарасе Григоровичу, визвольте мене з цього пекла.

Заплатив Шевченко управителю гроші, подякував за лікування. Повернувся пан у свій маєток – ніхто не впізнає його. Навіть дружина зреклася.

– Геть! – кричить. – Ти не мій чоловік! Ледве вмовив її Самойлович. Пожив він трохи вдома, відгодувався і почав гніватися на Шевченка, як той смів, мовляв, над дворянином збиткуватися.

Почув про це Тарас Григорович. Прийшов знову до Самойловича і каже:

– Ти мені розписку дав? Дав! От я тебе й вилікував. І можеш до мене всіх панів на лікування присилати, нікому не відмовлю. Я чоловік добрий!

Почервонів Самойлович, замовк і більше не нарікав на Шевченка. Та, мабуть, не сподобались панам поетові ліки, бо більше жоден поміщик не просив у Тараса Григоровича допомоги. Обминали його пани десятою дорогою.

ЛЮДЯМ НА ПОСМІХОВИСЬКО

Славився колись між панами поміщик Галаган. Ніхто не міг так, як він, над кріпаками знущатися. І все з примовками, з жартами. Бувало, шмагають якогось бідолаху різками на стайні – Галаган уже тут як тут. Стоїть, кепкує. Полюбляв, клятий, щоб усе пишно було, незвичайно. Ката завжди в червоне одягали, а він відійде від своєї жертви, розженеться як слід, біжить і кричить:

– Бережися, кат катує! За непослух карає!

Підскочить до нещасного, вдарить з усієї сили і знову відбігає.

Кріпак голосить, стогне, просить пана помилувати. А Галаган тільки посміхається.

Зійдуться, було, до гурту пани та все дивуються, допитуються в Галагана:

– І як то ви зуміли мужиків до рук прибрати? Вони й слухняні у вас, і працьовиті…

Посміхається Галаган задоволене, панянкам підморгує:

– Та в мене з хамами коротка розмова. З мужиком треба по-мужичому. Він благородного слова все одно не зрозуміє…

– Так навчіть і нас з мужиками розмовляти, – просять пани.

– Це дуже просто, – відповідає Галаган. – Прийде до мене мужик, щось клянчить, скаржиться, шматок хліба вимолює… Я мовчки вислухаю, а потім підійду, скручу дулю і тицьну під самісінький ніс. На цьому наша розмова й кінчається.

Отак розповідає Галаган, а наприкінці ще й дулю покаже. Пани сміються, панянки верещать, віялами очі закривають.

– Мудро! Мудро! – схвально кивають головами поміщики. – Отак з бидлом і треба поводитись…

Якось Галаган запросив Шевченка до себе й замовив намалювати портрет. Приїхав Тарас Григорович до Галагана. Саме було літо, стояла ясна тепла погода. Заманулося Галагану, щоб змалював його художник на тлі парку під зеленим крислатим дубом. Сидить Галаган в кріслі, голову підняв гордовито – позує.

Коли це заходить у двір кріпачка з малою дитиною на руках. Обличчя в жінки чорне, змарніле, сама худа-худа, ледь на ногах тримається:

– Пане, пожалійте мене .нещасну, – звертається вона до Галагана. – Нема більше сили на панщину ходити… Я вже дві десятини вижала й копи поставила… А осаула знов загадує на роботу, нагайкою шмагає. Пожалійте мене, ласкавий пане!..

Підійшов Галаган до жінки, зсукав велику дулю й мовчки в обличчя тиче, мовляв, оце тобі моя поміч. Схопився Тарас Григорович з місця. Портрет на землю жбурнув, ще й ногою наступив.

– Хіба ж ти людина! – гукає Галаганові. – Над ким ти збиткуєшся? Щоб же ти довіку отак з дулею ходив людям на посміховисько…

Забрав Шевченко свої фарби і пішов з двору.

Біжить Галаган з подвір'я в покої – біда. Ніяк не може руки розтулити. Таке сталося – пальці ніби поприкипали один до одного. Як не силкувався – нічого не виходить. Прийшов лікар, почав класти до руки припарки, краплями закордонними поїв Галагана – все марно.

Поїхав Галаган до губернатора скаржитися на Шевченка.

– Пане губернаторе, цей бунтар зробив мене калікою, тепер я не можу ні писати, ні одягатися. Ось погляньте, яка біда…

Показує Галаган губернатору дулю, а той від сміху за живіт хапається.

– Як же це так? – питає губернатор. – Не можна розтулити пальців, от дивина… Вік прожив, а такого не бачив… Оце тобі й спати доводиться з дулею?

Заливається губернатор, чиновники від сміху під столи лізуть. Стоїть Галаган посеред кімнати, тримає дулю перед собою і мало не плаче. Так і пішов ні з чим. Пану горе – а люди радіють.

– Оце, – кажуть, – пане, буде тобі добра наука, як над кріпаками збиткуватися…

Довго лікувався Галаган, до усяких знаменитих лікарів ходив, а таки довелося все життя дулю поперед себе носити. Бо слово Тараса міцне й непорушне: сказав – що вкарбував.

«БОРІТЕСЯ-ПОБОРЕТЕ!»

Їде Шевченко шляхом, коли чує – крик стоїть у селі, плач, голосіння. «Що воно там таке?» – думає. Аж бачить, навстріч йому чвалають три дядьки, побиті, покатовані.

– Люди добрі, хто це вас так понівечив? – жахається Шевченко.

– Ой, не питай, чоловіче, – відповідають дядьки.-Це пан нагаями гріхи з кріпаків списує. А почує нас, то ще додасть…

Розсердився Тарас Григорович. І почав дядьків лаяти. Як це так? Отакі дужі, здорові, руками підкову можуть розігнути, а хиляться перед паном, як трава перед морозом!

Стоять дядьки, трусяться від страху.

– Мовчи, чоловіче, – благають Тараса Григоровича, – не накликай біди на наші голови. Зараз хоч як-небудь живемо-перебиваємось, а почнеш пану суперечити – у тюрмі згноїть.

– Хіба ж це життя? – скрикнув Шевченко. – Та як отак жити, такі муки терпіти, краще взяти сокиру до рук і порубати панів на дрібні шматочки. А тоді й у тюрмі відсидіти можна.

Почули дядьки таке, вуха пальцями позатикали і ну тікати.

– Зачекайте, – кричить їм навздогінці Шевченко, – зараз я вам покажу, як треба з панами розмовляти.

Зійшов на пагорб, махнув рукою – і в ту ж мить панський маєток, скирти хліба, комори – все охопив вогонь. Полум'я високе – до самого неба дістає.

Вискочив з маєтку пан, біжить вулицею, до кріпаків руки простягає.

– Рятуйте мої пожитки, братики рідні, горить усе, пропадає…

Махнув Шевченко вдруге рукою – впало полум'я на землю, забилося вогненними крильми – і згасло…

– Бачили, як пан побивався? – питає Шевченко кріпаків. – Отак треба з ними, осоружними, розмовляти… Хай би догорів маєток, та жаль мені, бо скоро й сліду панського не буде на Україні, а у маєтках ваші діти розуму набиратимуться. За правду, добрі люди, боротися треба. Борітеся – поборете!

Поїхав Шевченко. А дядьки стоять та дивляться вслід, над його словами міркують…

Не обдурив Тарас Григорович. Правду сказав тоді селянам. У панському маєтку тепер технікум, і вчаться в ньому праправнуки колишніх кріпаків.

НА ВОЛЮ

Якось приїхав Тарас Григорович у Яготин. А тут саме ярмарок великий зібрався. Пригнали люди на продаж корів, овець, свиней, а один пан вивів продавати вродливу дівчину-кріпачку. Напередодні з цим паном трапилася неприємність. Програв у карти своєму сусідові за вечір тисячу карбованців. От і вирішив уторгувати.

Плаче бідна дівчина, сльозами гіркими вмивається. Свою долю кляне-проклинає. А неподалік стоять її старенька згорблена мати, батько, як голуб, сивий і теж за слізьми світу не бачать.

Навколо дівчини зібрався гурт панів, оглядають красуню, торгуються, та все ціну набавляють.

Аж ось підходить Тарас Григорович Шевченко. Похмурий, очі від гніву вогнем пломеніють. Питає пана:

– Скільки ж ти правиш за дівчину?

А пан зневажливо оглянув Тараса Григоровича, його вбогу свитку, старенькі, зношені чоботи й відповідає пихато:

– Стільки, що ти й до вечора не перелічиш. От як твою свитку й чоботи продати, так цих грошей вистачить лише на те, щоб подивитися на мій товар…

Ще більше спохмурнів поет. Та так грізно глянув на пана, що той аж одсахнувся й замовк.

– Ти прийшов на ярмарок, – каже Тарас Григорович, – так і розмовляй з людьми шанобливо, бо будеш багато варнякати – підеш додому латаний.

Подивився пан на Шевченка, а він широкоплечий, кремезний, очі, як гарячі вуглики, сяють.

«Це такий гайдамака, – подумав пан, – що й ножа з халяви вихопить». І вже трохи лагідніше звернувся до покупця.

– Правлю за дівчину тисячу карбованців, а мені дають вісімсот.

Вийшов Тарас Григорович на майдан, зняв шапку, низенько вклонився людям, озвався голосно, так, щоб усі чули:

– Люди добрі! Пан, як худобу, продає нещасну дівчину… Відриває її від старих батьків, віддає на наругу, на поталу… Є в мене дев'ятсот карбованців, а пан править за дівчину тисячу… Віддаю я свої гроші на викуп! А в кого серце щире, допоможіть бідолашній з неволі вийти!

Завирував натовп, підходять люди до Тараса Григоровича, кидають гроші в шапку. Хто копійку кине, хто карбованця, а якийсь дідусь останнього шага віддав…

Полічив Шевченко гроші – вийшло тисяча триста карбованців. Підійшов тоді до пана, віддав йому тисячу, а останні триста простяг дівчині:

– Хай, – каже, – тобі й на посаг буде… Кинулась дівчина до Тараса Григоровича, і плаче, і сміється від радості.

– Голубе мій, – примовляє, – як же тебе звати, як величати, якими словами мені за таку поміч дякувати?

Посміхається Шевченко.

– Ще рано дякувати. Треба йти до писаря, щоб він вольну виписав та свідки те бачили.

Ледь не весь ярмарок до писаря посунув. І старі, і малі, й молоді. Пани теж чимчикують позаду та все плечима знизують, дивуються, мовляв, що то воно за чоловік дивний – одягнений в свиту, а гроші великі має і на вітер кидає…

При всій громаді виписав писар вольну дівчині, і батьку її, й матері. А тоді питає Тараса Григоровича:

– Хто ж дав їм волю?

Подумав Тарас Григорович і відповів:

– Народ дав цій дівчині волю! І прийде ще такий час, коли не буде на землі ні царя, ні пана… Повстане народ – і волю собі здобуде! Спом'янете моє слово, люди добрі…

Поставив свій підпис на вольній Тарас Григорович, вклонився людям, побажав щастя, здоров'я дівчині і пішов.

А люди мерщій до писаря, просять подивитися на підпис, дізнатися хочуть, хто це такий добрий, мужній та сміливий, що й царя і панів не боїться.

Прочитав писар підпис на вольній і каже:

– Це був Тарас Шевченко.

Кинулись люди шукати поета, та не знайшли, Пішов він далі бідним допомагати.

ДІВОЧА МОГИЛА

Ростуть на Михайловій горі могутні дуби-велети. Багато бачили вони на своєму довгому віку.

Любив колись відпочивати під цими дубами

Тарас Григорович Шевченко, писав тут свої невмирущі вірші, мріяв про волю для бідного люду.

Стоять дуби, шелестять зеленим листом, згадують події давні. А часом налетить вітер, розворушить дубове листя, запитає стиха: «Пам'ятаєш, старий дубе, красуню Катрю?»

І тоді зітхнуть дуби, зашепочуть сумно-сумно. Певно, згадають безталанну дівчину-кріпачку, що спить у могилі під дубами на високій горі.

Жила колись ця Катря недалеко від Михайлової гори. І вродою, і розумом наділила її доля – тільки щастя не дала.

Братів Катриних пани в солдати віддали за непослух, коханого на ярмарку продали, навіки з дівчиною розлучили.

Зажурилася після цього Катря, засумувала. Ніщо їй не любе, ніщо їй не миле. Ходить як тінь по хаті, білі руки заламує.

Невдовзі пішла чутка між людей, нібито поселився на Михайловій горі Тарас Шевченко, який усе знає: і коли пани згинуть, і коли воля буде.

Прийшла Катря на Михайлову гору, знайшла Шевченка, розповіла йому про своє горе.

– Скажи мені правду, чи довго наш народ страждатиме у ярмі панському? Чи довго нас пани за худобу матимуть?

– Не плач, дівчино, – втішає Катрю Тарас Григорович, – скоро настане воля! Поглянь на Дніпро широкий, сьогодні він синій, а незабаром почервоніє від панської крові. Не довго, дівчино, чекати вже.

Пішла Катря в село весела, щаслива, ніби знову на світ народилася. Зустрічає людей, розповідає всім, що скоро воля буде.

Дізнався про це пан Кисіль. Послав гайдуків, наказав привести дівчину в свої покої. Схопили гайдуки Катрю, тягнуть за руки білі, косами русими пилюгу на шляху замітають.

– Так це ти волю кріпакам провіщала, – доскіпується пан, – волі, значить, забажалося? До пройдисвіта, до гайдамаки ходила? Зачекай же – матимеш волю.

Наказав пан зігнати на майдан усіх людей. Вивели гайдуки Катрю – і почали бити різками.

Не каялась дівчина, не плакала, не просила в пана милості.

Забрали потім старі батьки Катрю додому. Довго лікували її, прикладали до страшних ран цілюще зілля, поїли джерельною водою. Лежить Катря, бліда, змарніла, відкриє очі й питає:

– Мамо, нема ще волі?

– Мовчи, доню, – озветься мати, – мовчи, не накликай біди… Лютує пан, ще гірше над людьми збиткується.

– А де ж Шевченко? – допитується Катря.

– Нема, доню, нашого сокола, – плачучи відповідає мати, – нема, забрали його царські слуги, закували в кайдани, повезли в степи далекі на муку. І як закували його в кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»

Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:

– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…

– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.

Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.

– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!

Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.

Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:

– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.

Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:

– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..

– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.

– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.

Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…

На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.

Справдилося слово Тарасове.

ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ

Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:

– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.

Гнівається цар, гупає кулаками по столу:

– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!

Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».

Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:

– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?

– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.

– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?

– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.

– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!

– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?

– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!

Бігає цар по кабінету, як навіжений, та все думає, як би його врятуватися від народної помсти. Раптом зупинився й наказує жандармові:

– Веди мене до Шевченка, я сам з ним поговорю.

Прийшов цар у каземат, а Тарас Григорович сидить і щось записує в свою книжечку. Глянув на царя й знову пише. А цар постояв мовчки, потім і каже:

– Слухайте, Тарасе Григоровичу, зайшов я до вас поговорити по щирості. Жаль мені вашої молодості, таланту, згниєте ви у в'язниці, не зазнавши ні щастя, ні радості.

Сипле цар словами, виспівує, наче той соловей:

– Ви людина розумна, освічена. Забудемо минуле, наділю я вас маєтком, золотом, почестями. А ви славитимете в своїх віршах мою імперію, кріпаків до покори закликатимете, панам та мені, царю-государю, коритися навчатимете їх.

Глянув Шевченко на царя, засміявся:

– Не купиш ти мене, царю, ні маєтком, ні золотом.

– Так тоді згниєш у казематі! – закричав цар.– Гут довіку й залишишся!

– Та краще вже у в'язниці гнити, – відповів Шевченко, – ніж запроданцем стати. Ти гадаєш, царю, посадив мене в кам'яний мішок – і врятувався? Ідуть мої думи, ідуть мої пісні крізь кам'яні стіни до братів знедолених, їх на борню підіймають! А ти, царю, забирайся геть із своїми дарунками, із своїми обіцянками!

І наказав тоді цар заслати Шевченка на край землі, у степи безлюдні, заборонив йому малювати й вірші писати, аж доки не покається. Доки не згодиться царю вірою-правдою служити.

Довго чекав цар Шевченкового каяття. Та все листи поетові слав, умовляв схаменутися. Тяжко було Тарасу Григоровичу на засланні, проте він ніколи не нарікав на свою долю. І на листи царські не відповідав. Тільки раз, коли вже дуже набрид йому цар своїми депешами, поет написав:

НЕСПОДІВАНИЙ РЯТІВНИК

Далеко за обрій вигнув свою жовтаву спину безкраїй піщаний степ, укритий колючим бур'яном, низенькими деревцями саксаулу та блискучими солончаками. Тихо в степу, німо.

Тільки зрідка пройде караван верблюдів, видзвонюючи нескінченну пісню мідними дзвіночками. Та ще, часом, забреде якийсь табун коней чи отара овець в пошуках їжі. Поскубають зголоднілі тварини бліду, кволу травицю, яку ще не доконала спека, й ідуть собі далі…

І знову тихо в степу. Коли це раптом зчинився гамір по аулах. Жінки лементують, рвуть на собі коси, діти злякано припадають до матерів. То бай Момунбай карає непокірних за те, що ремствують нещасні бідаки на своє злиденне життя. Заманулося їм, бач, мати табуни коней та жити в шовкових юртах, як він, Момунбай. Позаздрили вони на його багатство. А хіба ж можна так, щоб усі були рівні, багаті й щасливі. Бідні мусять ввесь вік працювати на баїв. Той, хто не згоден з цим, повинен загинути. Так сказав Момунбай – і вже падають на жовтий пісок трупи бідняків. Ніхто не просить бая зглянутися, не чекає на його милість. Момунбай не звик до жалощів, за свої табуни, за свої багаті юрти ладен він знищити увесь люд.

Упав на пісок останній бунтар. І тоді бай запитав своїх охоронців:

– Я бачу мертвих злочинців, але не всіх… Де непокірний Мамек? Він, щоправда, неповнолітній, але теж мусить загинути… Це він складав про мене обурливі пісні… Я не раз чув, як він погрожував баям, як підбурював односельчан не слухатися моїх наказів…

– Могутній баю, – відповіли охоронці, – твоє слово сповнене мудрості, твоє бажання – закон для нас… Мамека немає серед покараних лише тому, що він пасе твоїх овець біля фортеці. Ти наказав послати його туди з великою отарою за непослух…

– Скачіть у степ, – наказав бай, – приведіть сюди Мамека і скарайте, дарма що він підліток… Коли не погасити бодай маленьку іскру, може спалахнути велика пожежа.

Мчать охоронці, щосили б'ють нагайками ситих коней – треба ж швидше виконати байський наказ. Аж ось і фортеця. Побіля неї, в долині, пасеться отара.

Під'їжджає передній охоронець до пастуха – малого хлопця в старому драному халаті й латаній-перелатаній шапці, заламує йому руки за спину й грубо валить на землю.

– Завіщо б'єшся? – вигукує Мамек. – Ти нікчемний байський попихач! Тебе проклинають усі люди степу.

– Щеня! – люто кричить охоронець. – Досить, наслухалися від тебе й твого роду усяких звинувачень… Тепер відповіси за все… Знай, батько твій уже мертвий. А зараз привеземо й твоє тіло і кинемо баю під ноги. Ніхто не врятує тебе від смерті!

Зблід Мамек на виду. Значить, немає вже в нього батька, лежить він перед юртою бая із своїми друзями-побратимами, а мати плаче, побивається над ним. Страшно стало хлопчику. Але він і знаку не подав.

– За кров, пролиту сьогодні, ви будете покарані, – крикнув голосно й плюнув охоронцю межи очі. І в ту ж мить волосяний аркан чорною гадюкою обвив тоненьку хлоп'ячу шию. Потемніло від болю в очах, закрутилось і провалилося кудись у безвість блакитне небо. Мамек упав на землю, й коні поволокли степом його худеньке тіло.

І раптом пролунав чийсь грізний окрик:

– Зупиніться, душогуби!

Охоронці оглянулись. До йих біг якийсь чоловік у білому військовому вбранні, на плечах виблискували погони. Охоронці бачили таких людей в губернаторському палаці, куди відвозили багаті дарунки. Військові стояли біля воріт, тримаючи в руках гвинтівки з гострими багнетами. З ними не можна було жартувати.

– Як ви смієте знущатись над малим хлоп'ям? – крикнув військовий грізно. – Як у вас руки піднялися? Адже у вас теж, мабуть, є діти і у ваших грудях б'ються людські серця… Ні, ви не люди, ви звірі! Гірші від звірів!

Військовий зняв волосяний аркан з Мамека, відчепив від пояса флягу з водою й побризкав хлопчика. Мамек опритомнів.

– За те, що ви знущалися над дитиною, – вигукнув незнайомець, – ніхто з вас не вернеться живим в свій аул!

Найстарший охоронець, тремтячи від жаху, сказав:

– О, найясніший начальник! Ти сказав правду. У нас є діти, але ми раби… Ми виконуємо наказ могутнього бая Момунбая. Сьогодні в нашому аулі покарано бідняків, тепер мусить вмерти і цей хлопчик: Він складав вірші й насміхався над баєм. Момунбай наказав вбити Мамека, і немає в степу людини, яка зважиться врятувати життя цьому нещасному!

– Ідіть до бая, – відповів незнайомець, – і передайте йому, що я, акин Тарази, не дозволяю стратити малого Мамека. Він житиме… А з баєм я ще поквитаюсь.

Коли охоронці почули ім'я акина Тарази, вони здійняли руки до неба й почали благати:

– О, не вражай нас своїм гнівом!

А потім припали до коней і чимдуж поскакали в степ. З акином Тарази ніхто не сміє жартувати, йому скоряються наймогутніші баї. Тільки-но скаже акин слово, воно одразу ж втілюється у життя. Це він, акин Тарази, при всьому народі обернув одного клятого бая в старого верблюда, а його охоронців у вовків. Дивне то було видовище. Спершу вовки загризли верблюда, розтягли по степу його кістки, потім вчепилися один одному в горлянки й гризлися доти, поки не сконали. Про цю подію довідались усі. Бідні стали вважати акина Тарази своїм найкращим другом і захисником, а баї боялись його, як вогню, й обминали десятою дорогою.

Знав про це і малий Мамек. Він зачудовано дивився на акина Тарази, врешті зважився, спитав:

– Мудрий акине, чом не зробив ти цих розбійників вовками або шакалами?

Акин посміхнувся.

– Навіщо? Адже вони й так хижі, як вовки, і лякливі, мов шакали… Хай вони йдуть до бая і передадуть мої слова… А ти житимеш зі мною…

Так Мамек зостався в акина Тарази. Щодня мудрий акин вчив його читати книги, розповідав дивні історії. Дуже полюбляв хлопчик співати, особливо пісні, які кликали на бій за волю. Ті пісні складав акин Тарази. В серці акина горів невгасний пломінь. І щедрий акин Тарази вділив частку того вогню, того неоціненного скарбу малому Мамеку.

Підріс Мамек, узяв до рук домбру – і пішов від аулу до аулу, поніс своєму народу горді, вогненні пісні. І ввесь степ відгукнувся на ті пісні – піднявся бідний люд проти баїв.

…Давно те діялось. Але не забув безкраїй степ сміливих борців, які принесли йому волю. Не забув він і мудрого акина Тарази, співця з далекої України.

АКИН ТАРАЗИ

Колишеться від вітру стара верба, шелестить зеленими вітами, ніби розповідає про якісь хвилюючі незабутні події. Ніколи не заростає стежка до неї, приходять сюди люди щодня, щогодини, прислухаються до того тихого шелесту.

Про що ж шепоче їм кучерява верба? Мабуть, про того, хто посадив її серед безкрайого степу, та про щире і незрадливе кохання хороброго Махамбета й красуні Дамелі.

Ні кінця ні краю немає степові. Рання весна заквітчує-його барвистими тюльпанами, зеленими травами, і тоді спалахує він мінливою веселкою. Та недовго триває цвітіння. Весна мандрує кудись далі, а натомість приходить жарке літо із спекою, суховіями. Никнуть до спопелілої землі тюльпани, хилиться запашна трава.

Спливали весни одна по одній. Але не марніла краса молодої Дамелі. Знали про неї в найглухіших аулах, недарма стільки пісень присвятив красуні молодий джигіт Махамбет. Щиро і вірно кохав він свою Дамелю, їй складав найкращі пісні, їй навіки віддав своє серце. Мріяв Махамбет про той час, коли назве дівчину вірною дружиною і приведе її в свою юрту. Та скоїлась біда. Дізнався про вродливу Дамелю старий підступний бай Хасан і захотів узяти її собі за дружину. Хто міг заперечити багатому баєві, як усі в аулі заборгували йому? Хасан покликав до себе батька Дамелі, що теж позичав у нього гроші, й почав вимагати борг або… дочку.

Що міг відповісти батько нещасної красуні? Адже в нього ще були діти, їх треба було одягати, годувати. Тяжко зітхнув старий – і згодився. Хай буде Дамеля дружиною бая Хасана…

Та не згодився, не підкорився баєві джигіт Махамбет. Забрав він свою кохану й подався туди, де котить блакитні хвилі Кінгір. Там сподівалися молодята знайти рятунок.

Швидко летіли їхні коні, та ще швидше мчала погоня. Невдовзі наздогнали їх слуги старого бая і, хоч як боронився Махамбет, скрутили йому руки, забрали Дамелю й повезли в аул.

День і ніч сидів Хасан у своїй багатій юрті й вигадував найлютіші тортури, хотів страшною смертю скарати непокірних.

Рано-вранці слуги розстелили коло юрти дорогий килим, поклали пухкі подушки. Вмостився на них старий бай і наказав привести втікачів.

Гордо дивився на свого кривдника Махамбет, а поруч стояла його Дамеля. І ніхто не побачив на їхніх обличчях ні страху, ні каяття.

Суд скінчився швидко. Непокірні мусили загинути того ж таки дня.

Слуги почали одразу готувати місце для страти. Здавалося, ніщо вже не врятує хороброго Махамбета й ніжної Дамелі. Та несподівано з-за пагорба виринув якийсь невисокий кремезний чоловік з сучкуватою палицею.

– Акин Тарази! Акин Тарази! – радісно загомоніли люди, з надією дивлячись на прибулого.

Давно вже дійшла чутка до бая про мудрого акина Тарази, якого боїться сам цар, тому й заслав у їхні дикі степи. Знав бай і те, що з усіх аулів ходять люди до цього акина вирішувати свої суперечки, питати поради… «Слово акина Тарази чисте, як кришталь, світле, як день, і ласкаве, як весняне сонце»,– говорили казахи.

От бай і вирішив довести своїм землякам, що він мудріший і хитріший за цього акина. Не кваплячись піднявся Хасан з подушок і повагом рушив назустріч гостю.

– Акин Тарази справді мудрий, коли прийшов на суд з палицею… Хай вона й покарає свавільних, – улесливо заговорив бай.

Нахмурив високе чоло акин Тарази й гнівно спитав:

– Хто дав тобі, баю, право позбавити життя цих молодят? Адже ти відняв наречену в Махамбета? Ти нечесна й безсоромна людина!

Бай глумливо посміхнувся:

– Красуня належить тому, хто має більше золота… І як ніколи не зеленітиме ця палиця, яку ти тримаєш у руці, так ніколи Дамеля не належатиме жебракові Махамбету!

– Але ж ця палиця може зазеленіти! – відповів акин Тарази.

Почувши ці слова, бай зареготав і вигукнув:

– О, мудрий Тарази! Ти, певно, вважаєш старого Хасана за дурня й невігласа. Слухайте мене, казахи… Я, бай Хасан, дарую вам усі борги, віддаю своє майно і навіть повертаю цьому жебракові красуню Дамелю… Тільки нехай мудрий Тарази змусить зазеленіти свою палицю… А якщо ні – все ваше добро і ви самі станете моєю власністю. Чи згодні ви?

Люди мовчки дивились на Тарази, чекали, що скаже він, цей добрий сміливий акин.

– Згоджуйтесь! – озвався той.

І немов з одних грудей вилетіло:

– Згодні!

Акин Тарази вклонився, подякував за довіру. Потому викопав неглибоку ямку, ввіткнув у неї вербову палицю й попросив кухоль води. Навколо стояла тиша. Люди боялись поворухнутися. Нарешті принесли води, і Тарази почав поливати патика. Тієї ж миті на ньому з'явилися ніжні листочки й радісно залопотіли на вітрі.

Люди сміялися, обіймали одне одного, і тільки бай стояв чорніший від землі.

– Акин Тарази злий чарівник! – вигукнув він. – Його треба зв'язати й стратити!

Тоді наперед вийшов старий казах. Чимало зим і весен прошуміло над його головою, чимало довелось йому побачити за свій довгий вік.

– Ні, це не чари! – сказав він. – Це серце акина Тарази, сповнене правди й любові до людей, змусило зазеленіти палицю, вдихнуло в неї життя…

Немов дикий звір, крикнув бай – не хотілося йому розлучатись із своїм багатством, а ще більше не хотілося дарувати борги біднякам. Довго, мов скажений, звивався він по землі, рвав на собі волосся, а потім схопився на ноги й кинувся бігти в степ. І досі ніхто не знає, куди він подівся. Люди забрали награбоване в них добро. Махамбет одружився з красунею Дамелею, і коли народився в них син, дали йому найдорожче для них ім'я – Тарази.

А з невеличкого патика виросло високе й пишне дерево. І сьогодні шумить зеленим гіллям кучерява верба, розповідає про славного Кобзаря з далекої України, якого казахи за справедливість і добрість прозвали мудрим акином Тарази.

СПРАВЕДЛИВИЙ АКИН

Табуни коней, отари овець бродили степом. Трави не' було – вигоріла. Лише в долині дещо лишилося. Але там стояли охоронці бая Шунгая.

– Геть звідси!-кричали вони пастухам.-Це пасовисько належить баю Шунгаю! Йому подарував родючі долини великий цар, і в губернатора е бумага про це… Хто хоче випасати свої табуни на землі бая – мусить платити гроші.

Грошей ніхто не мав. Люди тільки-но сплатили подать царю. Худоба почала падати.

Тоді бідняки поїхали скаржитись на бая до губернатора

– Слухайте, ви, – роздратовано мовив губернатор, – бай Шунгай вірно служить царю… Він володар цих степів і річок. І ви мусите коритись йому… Хто буде суперечити – попаде до в'язниці… А зараз вас відшмагають різками козаки.

Схопили охоронці бідолашних посланців, відшмагали різками й вигнали на вулицю.

– Що ж тепер робити? – бідкались казахи. Довго ходили вони містом і випадково почули новину: живе недалеко справедливий акин Тарази, якого боїться сам цар. Тарази любить бідних казахів і ненавидить баїв. Порадились посланці й вирішили піти до справедливого акина. Зайшли на невелике подвір'я, зупинилися перед ганком. Вийшов навстріч їм акин, запитав чемно:

– Що вам треба, добрі люди? – Голос у нього був щирий, ласкавий.

Казахи низько вклонилися.

– Мудрий акине Тарази, прийшли ми до тебе за порадою. Забрав усі пасовиська бай Шунгай… І тепер ми не маємо де пасти наші табуни… Діти голодні, жінки голодні. Ми шукали правди в губернатора – і не знайшли. Тепер ось до тебе звертаємось. Люди кажуть, ти мудрий і справедливий. Допоможи нам, інакше загинемо.

Акин Тарази вислухав, і на його високе чоло лягла задума. Добрі очі, які ще недавно світилися ласкою, спалахнули гнівом.

– Я піду з вами, – сказав Тарази, – і покараю бая.

Надвечір потомлені мандрівники повернулися додому, їх одразу ж оточили жителі аулу. Вони були такі худі й змарнілі, що скидалися на привиди.

– Що сказав губернатор? Він наказав покарати Шунгая за грабіж і неправду? Тепер ми можемо гнати наші табуни в долину?

– Ні, – відповіли посланці, – губернатор наказав нам коритися баю й слухатися його, бо він володар цих степів… Але з нами приїхав справедливий акин Тарази, і він допоможе нам!

Коли бай Шунгай довідався про приїзд акина Тарази, він вийшов із своєї шовкової юрти.

– Навіщо ви, – закричав він на людей, – покликали чужого чоловіка вирішувати нашу суперечку? Я знаю, що акин Тарази – чарівник і бунтар.

Він розсердив царя, і тепер його послали в наші степи набиратись розуму… А ви пішли позичати в Та-рази мудрості!

Мовчав акин, мовчали й люди.

– Я володар степів, і моє слово закон, – продовжував бай, – ніхто не може пасти свої табуни в моїх долинах. Так сказав я – і це справедливо… Мені дав дозвіл сам цар – і його слово теж справедливе! Якщо акин Тарази дійсно мудрий, нехай він доведе мені, що я помиляюсь.

Тоді Тарази вийшов наперед і сказав голосно:

– Хто вважає, що бай Шунгай вчинив справедливо, підійдіть до нього… Хто не згоден, станьте навпроти…

Всі жителі аулу стали навпроти бая. Біля нього лишилися тільки родичі й охоронці.

Тоді акин Тарази набрав у жмені крупного піску й мовив так:

– Вітре, ти літаєш у степу, чуєш всі розмови і все знаєш… Я прошу тебе – виріши нашу суперечку… Візьми оцей пісок і вибий ним очі неправому… Хай буде так!..

Ще не скінчив акин Тарази своєї промови, як бай Шунгай закрив долонями очі, впав на коліна й закричав:

– Я визнаю себе винним! Я вчинив злочин, привласнив долини, які належать усім… Я відмовляюсь від цих пасовиськ… Тільки не вибивай мені очі… Я знаю, ти великий чарівник і тобі підвладні вітер, сонце і вся земля…

– Добре, – сказав мудрий акин Тарази. – Хай твої очі лишаться в тебе. Дивись на змучених людей, і нехай тобі буде соромно…

Кинулись казахи до акина Тарази, обнімали його, дякували за поміч, вітали як близьку й рідну людину.

ТРЕМТІТЬ, ПАНИ!

Якось зібралися до пана Лукашевича гості з усієї округи. Прибули князі, графи, барони. Грають музики, аж надриваються, вино ллється рікою.

Коли це заходить до зали чоловік у кожусі, в гарній смушковій шапці, в чоботях. Глянули пани – завмерли: Шевченко!

Першим опам'ятався Лукашевич і каже тремтячим голосом:

– Так ви ж, Тарасе Григоровичу, давно вмерли…

– Не вмер я, недолюдки, – озвався Шевченко, – і ніколи не вмру! Чуєте? Прийшов я оце до вас сказати: дайте кріпакам волю… Не дасте, поведу на вас селян – і кров ваша потече в синє море рікою чорною…

Пани сидять ні живі ні мертві. Тільки очима кліпають та тремтять, як у пропасниці.

Повернувся Шевченко і пішов з маєтку. Довго сиділи пани, не могли отямитись. А тоді як зарепетують:

– Справника! Жандармів! Тут був Шевченко… Ловіть Шевченка!..

– Та він же вмер, – розводить руками справник, – і бумага з печаткою є від государя.

– Ловіть, – гукають, як навіжені, пани, – бо нам тепер довіку життя не буде.

Довго полювали на Шевченка жандарми, нишпорили по селах, та так нікого й не знайшли.

Зібралися тоді пани на раду й вирішили звільни-ти-таки селян від кріпацтва, бо дуже злякалися Тарасового гніву.

СВЯЩЕННІ НОЖІ

Поховали Тараса Григоровича Шевченка над широким Дніпром, на високій горі. Звідси видно, як котить старий Славута могутні хвилі, як б'ють вони у піщані береги, немов хочуть вихлюпнутися на безкраї лани золотої пшениці. Приходили на Кобзареву могилу люди з усіх кінців України, виливали тут свої жалі, скаржилися на панську кривду.

– Скажи нам, Тарасе, озвися хоч одним словом, – благали прибулі, – чи довго ще на цім світі катам панувати, чи скоро запалає земля і горе наше впаде страшною карою на панські голови?

І тоді всю Україну облетів Шевченків невмирущий заповіт, що кликав знедолений люд повстати, порвати кайдани й здобути собі жадану волю.

Заметушилися пани, збираються до гурту, радяться. Чують, кляті, що скупчуються над ними чорні хмари, вдарять громом, викрешуть страшні блискавиці. А тут по всій Україні чутка пройшла: всі, хто не хоче панам коритися, – йдіть до Тарасової могили. Там закопано священні ножі.

Ще більше занепокоїлися поміщики. Посилають телеграми губернатору, просять прислати військо для охорони, зброї вимагають. Зібрались якось на раду найбагатші поміщики – Лукашевич, Саєнко, Галаган та інші.

– Поки ми будемо війська чекати, – кричить Лукашевич, – мужики відкопають священні ножі й усіх чисто виріжуть.

– Так що ж робити? – питають злякано пани. – Де шукати рятунок, поміч?

– Як де? – не вгамовується Лукашевич. – Давайте сьогодні вночі підем на могилу цього заводія Шевченка й самі відкопаєм священні ножі… Мужики залишаться без зброї. От і порятунок.

– Правильно! – галасують пани. – Мудре рішення!

Дочекались пани темної ночі – зібралося їх чимало – взяли лопати й рушили розкопувати Тарасову могилу. Темно навколо. По небу повзуть чорні хмари, ніде ні зірки, ні вогника.

Прийшли пани до могили, вилізли на самий вершечок, стоять, трусяться від страху. Один Лукашевич не боїться, всіма верховодить, усім наказує:

– Давайте копати, час не жде, скоро й світанок. А там прийдуть хлопи, перешкодять нам.

Розкопують пани Тарасову могилу, шукають священні ножі. А внизу грізно гримкотить хвилями Дніпро, наче гнівається, – панам погрожує. Вітер несподівано піднявся, зашуміли дерева, пустився густий дощ.

– Не зважайте! – гукає Лукашевич. – Розкопуйте могилу. Шукайте ножі.

Стараються пани, працюють. Коли це котрийсь пан як зойкне:

– Руки в мене відібрало, пальцем поворухнути не можу!

Хотіли пани тікати, та ніхто не може й кроку ступити Ноги поприростали до землі, рукизакам'яніли – ні підняти, ні опустити їх.

Всю ніч простояли пани, немов кам'яні ідоли, над могилою. Налітав на них вітер, засипав піском очі, періщив дощ, лупцювали гілками дерева. А пани стояли німі й непорушні.

Вранці, коли виглянуло сонце, поприходили до Тарасової могили люди. Схопили закам'янілих панів і поскидали в глибоке провалля.

З того часу, як не злували пани, а ніколи більше не наважувалися ходити на Тарасову могилу.

НЕВМИРУЩИЙ ТАРАС

Рознеслася по всій Україні сумна звістка: «Помер Кобзар – і тепер ніколи вже не озветься до народу своїми піснями…»

Пани повеселіли, справляють гучні бенкети, ллють вина рікою. Тепер, мовляв, знущатимемось над селянами, як захочемо. Нема вже їхнього заступника, нема оборонця…

А люди посмутніли, ніде не почуєш ні пісні веселої, ні слова жартівливого. І гаї похилились в глибокій зажурі, і верби кучеряві плачуть над ставами, розпустивши до самої води свої пишні коси…

Та невдовзі прийшла інша звістка. Не вмер Кобзар. Це пани вигадали, щоб людей, і ліси, і степи широкі засмутити. Живий Шевченко. Тільки заслав його цар далеко в Сибір, за високі гори, прикував до кам'яного стовпа залізними ланцюгами. І лишив на поталу диким птахам та звірам. Але не кориться Тарас цареві. Напружує свою силу, пробує розірвати кайдани, вирвати з землі кам'яний стовп. І вдень і вночі дзвенять ті ланцюги. Похилився вже стовп, скоро на землю звалиться. Спадуть незабаром кайдани з Кобзаревих рук. І тоді повернеться він на Україну до свого народу.

І ще говорили люди: впаде стовп – і тієї миті загинуть усі пани й цар їхній. Оживуть степи, ліси, гори.

Раділи люди, чекали на повернення Кобзаря, готували йому в кожному селі пишну зустріч.

Тільки пани не вірили, сміялися, кепкували:

– Аякже, прийде ваш бунтар .. Чекайте… Він давно вмер, нема його й не буде. А ви довіку скнітимете, перед нами, панами, запобігатимете. І діти ваші в ярмі ходитимуть, на нас працюватимуть. І онуки ваші…

Та не вгадали пани. Самі загинули, як руді миші. А хто вцілів – повтікали світ за очі, за моря-океани…

І повернувся на Україну славний Кобзар. Стоїть він на високій горі, дивиться на рідну землю, милується безкраїми степами, дніпровськими плесами, густими лісами та дібровами… А навколо шумить золота пшениця, хлюпає щедрим прибоєм до поетових ніг, низько вклоняється безсмертному Кобзареві.

Оглавление

Невмирущий Тарас

НІЧНИЙ ГІСТЬ

БАТЬКІВ ЗАПОВІТ

ЛІЛЕЯ

ПОДАРУНОК

НАВІВ НА РОЗУМ

ЯКІ ТАМ ЧЕРВІНЦІ?

ЯК ПАН ОСЛОМ СТАВ

ТАРАСОВІ ДУБИ

НА СПОВІДІ

ХИТРИЙ СВАТ

НАЙКРАЩІ ЛІКИ

ЛЮДЯМ НА ПОСМІХОВИСЬКО

«БОРІТЕСЯ-ПОБОРЕТЕ!»

НА ВОЛЮ

ДІВОЧА МОГИЛА

ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ

НЕСПОДІВАНИЙ РЯТІВНИК

АКИН ТАРАЗИ

СПРАВЕДЛИВИЙ АКИН

ТРЕМТІТЬ, ПАНИ!

СВЯЩЕННІ НОЖІ

НЕВМИРУЩИЙ ТАРАС